rss · Середа, 19.12.2018, 08:44

Опитування

Маєток Терещенка
1. Відреставрувати
2. Музей і монастир
3. Мені байдуже
4. Тільки музей селища
5. Тільки монастир
6. Нехай розвалиться
Всього відповідей: 67

Павловський В.Х.: Особисті враження (Частина ІІ)

22.05.2010 05:07

А тим часом, десь з другої половини серпня через наше селище періодично почали рухатись на захід солідні обози поліцаїв зі східних регіонів України.

Добре запам'ятався один з них. Це був досить великий загін поліцаїв з Прилук. Вони їхали на підводах із своїми жінками, дітьми та скарбом. В сусідньому селі Нехворощ вони обстріляли селян, які порались біля скирти соломи під лісом. Підпалили скирту, побили людей. Постріли було чути у нас, дим пожарища бачили всі. Збуджені, проїжджаючи через селище цукрового заводу, вони попутно встигли заскочити до помешкань людей, до хлівів, і забрати якісь речі та харчі. Ця подія багатьом відкрила очі, і ми зрозуміли, що в світі відбувається дещо інше, ніж те, про що пишуть у газетах.

У діях окупаційної влади відчувалась якась невпевненість і, навіть, розгубленість.

По всьому було видно, що німці на нашій території затримуються вже не надовго. Все частішіе і частіше через наше селище просувались військові частини німців на схід, а якісь обози йшли на захід.

Досить часто вони на день-другий зупинялись в селищі на відпочинок. Нам з моїм другом Петром Приверендою було дуже цікаво довідатись, що ж лежить прикритим на тих підводах. Не витримали і «перевірили». Виявилось, що то були ящики з патронами. Декілька разів ми витягали з возів ті ящики і порціями викидали їх вміст у ставок.

Одного разу на нашій вулиці зупинився обоз. На підводах того обозу лежали якісь акуратні дерев'яні ящики. Одна з підвід стояла якраз біля хвіртки у наше подвір'я. Важко було побороти цікавість і спокусу і не дізнатись, що ж лежить у тих гарних, міцних ящиках. Вибравши момент, коли солдати та їздові кудись пішли. Я поцупив з підводи два ящики. Вони виявились важкенькими. За хлівами в бур'янах розкрив ящик і з великим здивуванням побачив у ньому мінометні міни. їх було по три штуки в кожному ящику. З цією новиною я зразу ж познайомив друга Петра Приверенду. Тоді ж було розроблено «стратегічний» план використання добутого добра. На другий день ми з ним підсунули дві міни під місток і майже пів дня чекали у заростях на результат. Ми думали, що важка військова машина на таких мінах підірветься. Звичайно з того нічого не вийшло, та й не могло вийти. Ми ж не знали, як використовують мінометні міни. А один ящик з-під тих мін до цього часу є у мене є вдома і використовується для зберігання інструментів.

Згадується ще один з епізодів десь кінця жовтня 1943 року. В гуртожитку цукрового заводу розташувався невеликий загін власівців. До них начебто у гості навідались декілька колишніх червоноармійців-полонених, які проживали в нашому селищі ще з 1941 року. Розповідали, що ті хлопці хотіли напоїти власівців і заволодіти зброєю. Під час тієї вечірки один з них, мабуть, припустився якоїсь необережності і в компанії розгорілась бійка. Гості кинулись розбігатись. За першим, який вискочив з гуртожитку, вибігли власівці, почалась стрілянина. Втікача було поранено, він упав біля стіни будинку зразу ж за ваговою цукрових буряків. Там його наздогнали і застрелили. Цю людину було поховано за кагатним полем. Мабуть, і таким чином поповнювались ряди без вістей пропавших.

А тим часом – інтенсивність руху німецьких військових підрозділів, техніки, обозів не зменшувалась. Якось їхала через селище цукрового заводу солідна колона німецьких автомашин, бронетранспортерів. З передньої автомашини зіскочив офіцер, покликав мене (я стояв біля фіртки нашого подвір'я) і питає дорогу на Арцловку. Зрозумівши, що його цікавить Андрушівка, я показав дорогу на Крилівку. Мабуть, довгенько вони блукали, поки попали в Андрушівку.

Коли ж частини Червоної Армії підійшли до Житомира І на сході іноді було ледь чути гуркіт артилерійської стрільби, серед німців та їх прислужників ясно відчувались ознаки розгубленості. Із своєю челяддю виїхали на захід зондер-фюрер і поліція. Точно не пам'ятаю, мабуть, 12-13 листопада в селищі цукрового заводу і в містечку німцями була влаштована облава. Солдати фельджандармерії на вулицях і в домівках затримували чоловіків, підлітків та під конвоєм приводили до заводського складу цукру, де їх тримали замкненими.

Цю новину приніс мій товариш Петро. Довелося тікати. Ми з ним побігли через кагатне поле до скирд сіна та соломи. Втекти непоміченими нам не вдалось. Нас побачив німець і кинувся навздогін. Маючи вже певний досвід того, як діяти в подібній ситуації, ми розбіглись у різні сторони. Я вскочив у канаву, а Петро рвонув між скирдами сіна. За поворотом канави я визирнув і побачив, що прямо на мене біжить німець. Він вже був дуже близько – метрів за 15-20. Рвучко піднявши автомат німець дав по мені чергу майже впритул. Мабуть на якусь долю секунди я його таки випередив, впавши в канаву. Далі по канаві я побіг з такою швидкістю, що безумовно встановив рекорд бігу на середні дистанції. За наступним поворотом сил далі бігти вже не було і я викотився за насип. Там, в прямому розумінні, я влип у землю, заховавшись за досить густий кущик вже сухого полину. Мені добре було видно, як німець біжить полем напереріз. Добіг до канави, якою щойно я біг, зупинився і подивився вліво-вправо. Скажено калатало серце не тільки від бігу, але й від страху. Перелякався я тоді добряче. Мені здавалось, що серце стукає надто голосно. Пам'ятаю, як благав своє серце стукати не так голосно. Мені здавалось, що німець може почути. А той пройшов трошки вздовж канави та й повернув назад в сторону будинків. Отямившись, я поповз до найближчого озерця у зарості очерету. Виявилось, що там же ховався і Петро. Він сидів в очереті, все бачив, зразу ж подав голос і пробрався до мене. Знов ми були разом. Тільки тоді я відчув, що на потилиці мені щось пече. Петро глянув на мою шию і здивовано сказав, що там якийсь продовгуватий опік. Це і був слід від кулі, яка ковзнула по шкірі моєї потилиці. Зрозуміло, що на цей раз мене врятували всього лиш декілька міліметрів. Та мить, коли сховався у канаві від німецького автоматника, була для мене на той час найщасливішою.

Посидівши з Петром ще трошки у очереті, ми вирішили податись подалі, як кажуть, від гріха. Голодні ми пішли полями, обходячи Крилівку у напрямку, звідки іноді ледь чутно доносився гуркіт гарматної стрілянини.

Коли вже починало сутеніти, ми вирішили зупинитись у полі біля скирти соломи і там пересидіти. Недовго ми були на самоті. На возі до скирти під'їхали за соломою селяни і побачили нас. Мене особисто вразило їх ставлення до нас – підлітків, як до вже дорослих хлопців. Чого було варте їх запитання: «Хлопці, а ви часом не десант?». Не підтвердивши і не заперечивши, ми напряму попросили їсти. Селяни поділились із нами своїми «сидорами». Гуртом ми повечеряли, ще й на дорогу дали нам хліба і сала. Вже смеркалось, коли селяни, погрузивши на віз солому, рушили до села. Почекавши поки вони від'їдуть, ми вирішили пробиратись назад додому. Моя мати не спала і в темноті чекала на моє повернення. Вона мені сказала, що ходять чутки про взяття німцями знов Житомира. Чоловіків, які були захоплені при облаві і замкнені у складі, відпустили по домам. Вранці виявилось, що німців і ніякої влади в нашому селищі немає. Безвладдя тривало два чи три дні, як і в 1941 р. Тягли додому все, що, як кажуть, погано лежало. Із складу позабирали залишки цукру, відрами розбирали мелясу, із складу палива несли торф, дрова.

Ми з Петром залізли у квартиру, в якій жив до втечі зондер-фюрер. Нічого там ми не знайшли. Вразило, що до спинок ліжка німця були прилаштовані броньовані люки з тих танкеток, що були залишені ще в 1941 році.

Дуже швидко таке «вільне» життя закінчилось. Повернувся в Червоне зондер-фюрер із своїми помічниками. Приїхали поліцаї.
Якось повернувся з чергових походеньок і застав вдома розгублену матір та розкидані по кімнаті речі. Виявилось, що незадовго до мого повернення у нас похазяйнували німці. їх автомашини якраз зупинились ненадовго і стояли на площ і біля клубу. Вони шукали теплі речі. Забрали дорогу для мене зимову шапку мого покійного дідуся Тимофія та ще деякі дрібниці. Такі ж «рейди» німці зробили і до сусідів.

Щоб уникнути в подальшому подібних несподіванок ми з матір'ю вирішили надійно заховати все, що для нас мало якусь цінність. Того вечора ми викопали у садку біля хати яму, в яку заховали скриню з речами та посудом. Там І зберігалось наше добро до самого дня звільнення Червоного від німців.

А «за декілька днів до звільнення нашого селища я був свідком такого незвичного епізоду. З віконця накритої тентом німецької автомашини, що рухалась нашою вулицею, стирчала рука мертвого. Уявіть, скільки шарів із вбитих було в кузові цієї автомашини.

Згодом я взнав, що німець при найменшій нагоді вивозив вбитих з поля бою. А оцінив такі дії, працюючі в пересувному польовому госпіталі № 714. Там доводилось чути, як говорили поранені бійці з якоюсь розгубленістю і злістю: «Як же так, стільки наших полягло у тому бою, а після відступу фашистів немає їх вбитих». В цьому розгадка дій німців. Коли після бою солдат не бачить втрат ворога, він морально подавлений.

Несподівана, але знакова і радісна подія відбулась 26 грудня 1943 року. Вдень, десь під обід ми з сусідами були на подвір'ї і побачили, що по дорозі зі сторони радгоспу на великій швидкості мчать два танки. Чути було короткі кулеметні черги, які доносились з тих танків. Коли вони під'їхали ближче, ми побачили, що це радянський Т-34 і на броні за баштами сидять десантники. Танки промчали повз наш будинок і почали трощити німецькі машини, яких було дуже багато вздовж вулиці і на площі біля клубу. Німці в паніці розбігалися хто куди. Чимало з них поховались між кагатами цукрових буряків. Дві великі німецькі машини на гусеничному ходу швидко поїхали в бік кагатного поля повз сировинну лабораторію. Один з танків протаранив задню машину і розвернувся та продовжив трощити інші автомобілі. Інший переслідував другу велику машину за кагатами цукрових буряків, гарматним пострілом він підпалив її. Обгоріла, там вона стояла ще й після війни. А той танк, що розправлявся з машинами біля клубу і «червоних номерів», повернувся на нашу вулицю та за крайнім будинком під'їхав до кагатів. Можливо, його екіпаж мав на меті перехопити машину, що раніше втікала за кагати. Вона горіла, танк розвернувся і поїхав у зворотному напрямку. Весь цей час ми стояли на подвір'ї і своїми очима бачили увесь перебіг того скоротечного бою. Запам'ятався дуже кумедний епізод. З якоїсь хати, в розхристаному мундирі вискочив німець і побіг до кагатів. В одній руці у нього була общипана курка, другою він за ремінь волочив гвинтівку. Коли німець перелазив через кагат з буряків, гвинтівка, мабуть, йому заважала і він її покинув. Однак курку не викинув, побіг з нею далі.

Пізніше стало відомо, що двоє червоноармійців в тому бою загинули. Вони поховані на площі навпроти церкви. Детально описує рейд танків у с. Червоне генерал Попель у своїх мемуарах, в яких вказує, що ці машини входили до складу танкової бригади «Революційна Монголія».

Коли танки поїхали кудись далі, тільки й розмов було, що ось-ось де нашого селища повернуться війська Червоної армії. З нетерпінням всі чекати цього моменту. Нестерпно довго тягнулись години і дні. І тільки 28 грудня 1943 року за парком почулася стрілянина – почався бій за визволення нашого селища. Передній край оборони німці проходив околицями садиб навпроти Крилівки вздовж парку, далі повертав в район спиртзаводу. В селищі цукрового заводу на перехрестях стояли німецькі танки. Один з них стояв біля нашого будинку під розлогим кленом, один під будинками біля клубу, ще один – в селі якраз навпроти дороги до відстійників. Передові позиції Червоної армії проходили околицею с. Крилівки по узліссю соснового лісу, далі полем і через торфорозробки до спиртзаводу.

З самого ранку 28 грудня не вщухала стрілянина, інколи свистіли кулі, над нами пролітали снаряди і розривались на городах серед будинків.

Наша сім'я разом з сусідами заховались у них у досить просторому льосі. Там було темно. Поспішаючи ніхто не здогадався прихопити свічку чи лампу. Маленька сусідська дитина весь час плакала, ніяк не могла заспокоїтись. Захотілося пити і мене послали принести з хати відро з водою. Схопив я його в сінях і, вибігаючи, побачив як у сусідньому подвір'ї прикладом карабіна німець штовхає дівчину, кричить на неї, а вона голосить «ой мамо!». Це був солдат фельджандармерії. Як виявилось, з прифронтової смуги всіх людей виганяли з домівок. Люди бігли городами в напрямку радгоспу. Німецькі кулеметники, які знаходились на валах жомових ям, обстріляли тих людей.

Побачивши, що коїться у сусідньому подвір'ї, я з відром води прожогом кинувся до льоху. В стані розгубленості двері у сіни будинку і в льох який не зачинив. Вже на сходах у льосі я крикнув «німці!» і, не добігши до кінця сходів, заховався за діжкою з квашеною капустою. До цього часу для мене є дивним, чому дитя після мого вигуку, як по команді, замовкло, перестало плакати. Німець підійшов до відчинених дверей льоху, гаркнув німецькою «чи є хто тут?». У відповідь – тиша. З-за діжки мені було добре видно, як він розвернувся і підійшов до відчинених дверей у сіні хати. Там він голосно спитав те ж саме, стрельнув та пішов далі. Отак ми – три сім’ї залишились у відносній безпеці.

Народу на ті квадратні метри льоху набралось понад усякі норми. І тоді сусід – дідусь Чесноков запропонував нам – двом хлопцям перебратись у його криту яму з лядою, де колись зберігався жом. Ось де нам було і весело, і комфортно. Грали у карти (у «дурня»), дід Чесноков розповідав усілякі цікаві історії із свого життя.

На. другий день бою в селище цукрового заводу приїхала німецька військова бригада ремонтників. Солдати цієї бригади почали колупатись серед пошкоджених ще 26 грудня автомашин. Декілька машин вони витягли у тил, з інших знімали уцілілі агрегати та деталі. Один з тих солдатів через кагатне поле прибіг до нас у подвір'я. Він розказав, що служив у Червоній армії, потім здався німцям (тобто він – дизертир), а тепер солдат німецької армії. Запам'ятався його песимістичний настрій і фраза «Фронт дуже близько. Мене тільки що обстріляли».

В той же день був такий епізод. По дорозі, яка проходила повз відстійники в сторону нашого селища, рухалась досить солідна німецька кавалерійська частина. Раптом пролунали постріли із гармати та кулеметні черги. Ми бачили вибухи снарядів прямо у гущі кавалерійської колони. Екіпаж німецького танку, який стояв в селі навпроти цієї дороги, мабуть переплутав своїх з чужими і обстріляв своїх же кавалеристів. Безумовно там були жертви. Одного пораненого німця кінь виніс майже до крайніх будинків селища цукрового заводу. Там поранений впав з коня і поповз до своїх. Ми бачили, як його підібрали німці, які бігли йому напереріз.

В ніч з 29 на 30 грудня на передовій була страшенна стрілянина. Усю ніч ми не могли навіть трошки поспати. Вдень 30 грудня стрілянина та вибухи то посилювались, то вщухали. Надвечір того дня німці невеликими групами попід парканами почали відходити на захід в Бердичевському напрямку. Пізніше в тому ж напрямку від'їхали їх танки. Стояла незвична тиша, з передової доносились поодинокі постріли. Пішов сніжок і все навкруги стало білим-білим. Виснажені безсонням, всі в льосі поснули. Вночі я прокинувся. Тишу порушували тільки окремі постріли. Я попрямував до фіртки подивитись, що ж робиться на вулиці. Тільки-но відчинив фіртку, як тут несподівано приглушений голос рішуче вимовив «Hande hoch...». З-за дерева прямо в груди направлено ствол автомата. Після «Hаnde hoch» було таке загально прийняте народне доповнення, що я на радощах несамовито загорланив «Ура! Наші! Наші!».

Почуття, що в ті хвилини охопили мене, ніякими словами неможливо передати. Треба було два з лишнім роки прожити на окупованій чужинцями території, на власній шкурі постійно відчувати свою нікчемність перед силою фашиста, абсолютно незахищеність перед ним, залежність від настрою чи примх німця або поліцая, щоб зрозуміти переживання людини в такі моменти свого життя.

З-за дерева, що росло біля фіртки вийшов боєць в білому маскхалаті з автоматом (згодом я взнав, що марка цієї зброї ППШ), обняв мене за плечі і гукнув: «Виходь, хлопці! Зустріли першого мирного!». Підійшли кремезні хлопці в таких же маскхалатах. Розпитали, що мені відомо про німців, коли і де я їх бачив. Розказав тим бійцям-розвідникам все, що знав, що бачив. Після цього я побіг до нашої схованки, де всі на той час спали. Влетів до льоху і голосно закричав: «Прокидайтесь! Наші прийшли!». Всі прокинулись, висипали на вулицю. Були і обійми, і сльози радості. Розвідників запросили до хати, поклали на стіл все, що було під рукою. Однак не було води. За три дні вийшли всі її запаси. Ми з сусідським хлопцем Едуардом Федоруком з відром побігли до колодязя на «злодіївку» (офіційної назви тієї вулиці я так і не знаю). По дорозі ми горланили пісню «Катюша», боятись вже не було кого. Несподіваною для нас стала зустріч із сусідом Ханенком, який жив у будинку через дорогу від нас. Виявилось, що він із сім'єю також ті три дні ховався у льосі. Німці його сім'ю так само не помітили і не вигнали. Почувши, що ми галасуємо, Ханенко вискочив із свого укриття і почав нас лаяти: «Кругом німці. Через вас і другі люди постраждають.». Ми йому одразу все розказали і наш сусід був радісно цьому здивований.

Воду принесли швидко. Жінки зразу ж почали готувати частування бійцям. Принесли цукор. Один боєць насипав майже половину солдатського котелка цукру, залив його окропом, розколотив і жадібно почав сьорбати цей солодкий сироп. Від його слів: «Два роки солодкого не було в роті» у наших матерів на очах заблищали сльози.

Розвідники трохи перекусили, попили солодкої води; їх командир двом бійцям наказав повернутись назад з донесенням про обстановку і, що німців на території цукрового заводу нема. А з іншими бійцями (здається їх було шестеро) він пішов далі у напрямку радгоспу. Так ми зустріли перших визволителів.

Після шостої години ранку 31 грудня 1943 року на територію селища цукрового заводу увійшли регулярні частини Червоної Армії.

Вулицею зі сторони лікарні, повз клуб і далі, в напрямку радгоспу більше години йшли військові частини. Запам'ятався мені командир, який йшов на чолі першої колони військ. Помітив, що у цього командира осколком було зрізано з шинелі погон. Я підбіг до нього, потис руку, подякував за звільнення від фашистів. Він мене обняв і поцілував. Так, обнімаючись ми йшли до кінця нашої вулиці. Ніколи не забуду слова того командира: «Кожен червоноармієць і командир вважає своїм святим обов'язком якнайскоріше вигнати німецьких окупантів з нашої землі».

Як тільки розвиднилось, ми із сусідом Едуардом Федоруком побігли на позиції, де ще декілька годин тому був бій за наше визволення. Вперше в житті ми бачили таку страшну картину. Між позиціями наших військ і німців на снігу лежали червоноармійці, які загинули під час атаки. Ми бачили полеглих бійців вже за окопами німців, між деревами парку. Один солдат лежав за стовбуром вільхи, кора якої була буквально порізана і посічена кулями. Він, вже мертвий, міцно тримав у руках гвинтівку, наче цілився і стріляв у ворога. Ми були свідками роботи представників військової частини, які підраховували втрати у цьому бою. Вони також звернули увагу на того вбитого солдата.

А на лінії німецьких окопів лежали мертвими три чималих групи червоноармійців. Тоді говорили, що німці відійшли від території спиртзаводу і залишили там спирт – цистерну чи більше. «Солдатське радіо» швидко рознесло таку новину серед бійців. Посланці з окопів дуже оперативно доставили хмільне до споживача. На холоді, звичайно, дуже важко втриматись від зайвого ковтка того зілля. Погрілись і пішли бійці в атаку, вибили німців з першої лінії оборони і зупинились. Мабуть, їм стало холодно і вони зібрались докупи – так тепліше. Хміль вдарив у голову і вони, бідненькі, поснули. Цим скористались німці. Без пострілів підповзли до сплячих солдат і саперними лопатками та сокирками порубали їм голови. Наостанок, в кожну таку групу кинули по дві-три гранати. Результати ми бачили на власні очі. Ось, що робить з людьми оковита.

Вертаючись назад, в найпершій групі мертвих побачили бійця з непошкодженою головою. Граната ж, що розірвалась поряд з ним, дуже його понівечіла. Але він був ще живий і стогнав. Я побіг на дорогу, по якій з боку Крилівки рухались військові частини. Підбіг до офіцера, розповів йому про суть справи. Почув відповідь, що вони виконують своє завдання, а пораненими займаються медсанбати та госпіталь. Поки я знайшов медиків, і ми прибігли на місце, той боєць вже помер. Військовий медик подивився на поранення солдата і сказав, що з такими ранами не виживають.

В той же день – 31 грудня 1943 року на повну потужність запрацював цукровий-завод. Взагалі на цьому епізоді слід зупинитися детальніше. Коли зондер-фюрер із своїми помічниками та поліцаями утік вдруге, завод продовжував працювати. Після рейду танків, всі чекали приходу частин Червоної Армії з години на годину. Однак, звільнення нашого селища дещо затягнулось. І, коли три дні йшов бій, наш цукровий завод продовжував працювати на мінімальних технологічних режимах. Над трубою навіть диму не було видно. Під вогнем, під розривами снарядів і свистом куль за якихось дві сотні метрів від передової на заводі продовжували працювати наші робітники. Вони фактично врятували підприємство. Якби завод зупинився в зв'язку з бойовими діями, все обладнання і трубопроводи вийшли б з ладу. В апаратах та трубопроводах сировинна маса і напівфабрикат закристалізувались би. Для відбудови заводу довелось би демонтувати майже все технологічне обладнання і трубопроводи та замінити їх на нові. На це потрібні були б роки.

На привеликий жаль, цей подвиг наших земляків – робітників наша людська пам'ять про цей героїчний вчинок – буде шаною тим робітникам, простим і скромним мешканцям нашого селища Червоне.

На скільки пам'ятаю, в цей же день звільнення селища у другій половині дня в заводському скверику було поховано двох молодих хлопців – наших земляків. Тоді розповідали, що ці хлопці хотіли перебратись через лінію фронту для того, щоб передати нашим військам важливі відомості про розташувння німецьких військ, техніки, командних пунктів у Червоному. Однак, при перетині лінії фронту вони загинули. Нажаль, я не пам'ятаю прізвищ цих хлопців, а офіційно зараз вони незалужено забуті. Там, де вони поховаю, зараз братська могила, а їхні прізвища не вказані.

В перший же день звільнення були затримані троє поліцаїв, які чомусь не втікли разом із зондер-фюрером. Судив їх військово-польовий трибунал. На процесі були присутні мешканці нашого селища, багато з них на процесі давали свідчення. Поліцаїв було засуджено до смертної кари. Вирок пам'ятаю приблизно: «За зраду Батьківщини, за знущання над радянськими людьми під час тимчасової німецької окупації військово-польовий трибунал приговорив (названо прізвища) до смертної кари через повішення. Вирок остаточний, оскарженню не підлягає, виконується негайно». Що і було зроблено. На шиї у кожного з них висіла дошка з написом «Страчений за зраду Батьківщині». Де їх потім зарили в землю, вже ніхто і ніколи не взнає.

Зразу ж після звільнення, в той же день, почала працювати сільрада, призначені керівники заводів, колгоспу, радгоспу. Через декілька днів діти пішли до школи. В гуртожитку «Червоні номера», в приміщеннях лікарні та клубу розмістився пересувний польовий госпіталь (ППГ)№ 714 18-тої армії. З Кондратенком Борисом таким же хлопцем, як і я, в цьому госпіталі ми працювали. Довідку про службу в ППГ 714 я здав в район, коли мене представляли до нагородження медаллю «За доблесну працю у Великій Вітчизняній Війні 1941-1945 рр.».


Трохи пояснення:
Павловський Володимир Хомич народився в 1929 р. на Житомирщині. Учасник Великої Вітчизняної війни. Закінчив КГП та КІБІ. В будівельній галузі працює понад 50 років.
Працював начальником СМУ-21, заступником керуючого і головним інженером тресту «Центростальконструкція». Під його керівництвом виконано монтаж 60-метрових конструкцій покриття Палацу «Україна» в м. Києві способом насування в проектне положення, піднято на проектну відмітку укрупнений на землі блок покриття павільйону механізації площею 3600 м2 та багато інших унікальних об'єктів.
В системі Мінсільбуду України працював керуючим республіканського тресту «Укроргтехсільбуд», головним інженером комбінату «Київсільбуд». Брав участь в ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС. У 1989-1991 рр. був начальником Головармагробуду Вірменії в смт Ашоцьк.
Працює в СП «Основа-Солсіф», виконує розробки проектів металевих конструкцій та принципів технології їх монтажу.
Лауреат Держпремії України за розробку і впровадження методу підрощування при спорудженні Київської телевежі, нагороджений 2 орденами, 16 медалями, пам'ятною медаллю Вірменії «Благородство і милосердя», лауреат премії ім. М.С. Стрілецького та ін. Почесний громадянин Ашоцького району Вірменії.

Років з шість тому, коли я працював в школі, Володимир Хомич приїздив до Червоного і "давав інтерв'ю" в техцентрі школи, яким я на той час завідував. Все це було розказано ним тоді. На жаль, запис не зберігся (хоча, може й зберігся, але я про це не знаю). Нинішній текст мені було предоставлено вчителем хімії Червоненської ЗОШ Семеняк Віталієм Андрійовичем. Записав статтю за моїми данними Денисюк Петро (aka Pedro), ну а я - виклав. Сподіваюсь ніхто не буде проти. Ще одна досі невідома сторінка червоненської історії...
el_Chupacabra

Категорія: Люди і Червоне · Додав: el_Chupacabra (22.05.2010)
Переглядів: 1632 · Правовласникам!
Рейтинг: 5.0/5
Всього коментарів: 1
avatar
1
1 Shooler • 00:28, 25.12.2010 • url
Прочитав, як то кажуть, на одному диханні. Дуже цікаво і пізнавально, та ще й описані всі з дитинства знайомі місця.
Дуже дякую всім, хто брав участь у збереженні цінної історії нашого селища.
Вгору
avatar

Оплата будь-яких послуг через інтернет

Вхід

Логін:
Пароль:

Інформація

Ваш IP: 54.172.40.93
Браузер:

Cайт живе: