rss · Неділя, 16.12.2018, 14:13

Опитування

Маєток Терещенка
1. Відреставрувати
2. Музей і монастир
3. Мені байдуже
4. Тільки музей селища
5. Тільки монастир
6. Нехай розвалиться
Всього відповідей: 67

Павловський В.Х.: Особисті враження (Частина І)

22.05.2010 05:12
Назавжди запам'ятався перший день війни – війни Великої Вітчизняної. Вночі на 22 червня декількома хвилями пролетіли якісь літаки з незвичним, з паузами, гулом моторів. Десь було чути вибухи і багато людей в ту ніч прокинулись. Однак, особливої тривоги не було. Ми звикли, що час від часу проводились військові маневри.

В неділю зранку дуже багато людей вийшли працювати на городи підгортали картоплю, пололи грядки, хлопчаки пасли худобу.

Десь біля 11-ої години дня зі сторони радгоспу низько-низько на великій швидкості пролетів літак, на крилах якого були не червоні зірки, а невідомі нам знаки. Його переслідували два радянських винищувачі 1-16. Ці літаки, наче блискавки пронеслися над городами, над будинками селища цукрового заводу, а над парком розвернулись і ворожий літак дав кулеметну чергу по корпусах цукрового заводу. Розповідали, що за лісом («чорними лозами») його було збито.
Майже всі, хто були свідками цього епізоду покинули роботу на городах, збирались купками на вулицях, ділились враженнями від побаченого. Одні говорили, що це війна, інші – військові навчання.

Однак, така невизначеність розвіялась досить швидко і стало відомо почалась війна.

Близько 12-тої години біля клубу цукрового заводу було встановлено гучномовець, зібралось чимало народу, всі слухали виступ Голови Раднаркому СРСР Молотова В. М. Він офіційно повідомив про віроломний напад фашистської Німеччини на Радянський Союз.

В той же день на зовнішніх освітлювальних мережах білі електролампочки було замінено на сині, вийшло розпорядження про світломаскування та запропоновано заклеїти шибки у вікнах паперовими стрічками хрест-навхрест.
В наступні дні багато наших односельців було мобілізовано у Червону Армію. Серед них був вчитель нашої школи Марко Карпович Мельник – класний керівник 5 класу, у якому я вчився. Марко Карпович пройшов через усю Велику Вітчизняну Війну, брав участь у вікопомній Сталінградській битві.

Повернувшись з лав Червоної Армії після Перемоги він ще довго вчителював у нашій школі. Без його участі у школі не проводився жоден урок мужності. Це була дуже скромна людина, солдат-переможець і педагог найвищого ґатунку. Назавжди залишився Марко Карпович в моїй пам'яті, як кришталево чесна та порядна людина, і я дякую долі за те, що подарувала можливість спілкуватися з цим мужнім чоловіком, вчитись його мудрості.
Протягом перших днів війни через наше містечко на захід досить активно рухалися війська, бойова техніка. Дуже часто військова техніка -автомашини, легкі танки та броньовики зупинялись під кронами дерев на вулицях містечка, в парку, біля скверика, маскуючись від авіації ворога. Пам'ятаю розмови з червоноармійцями, які впевнено говорили про швидку перемогу, жартували і сподівались, що найближчим часом їх урочисто зустрічатимуть, як переможців. Більшість наших односельців повністю поділяло такий настрій.

Ознаки тривоги виникли буквально за декілька днів. В повітрі досить часто з'являлись німецькі літаки. На схід постійно переганяли гурти худоби, які супроводжували жінки, діди та підлітки. Тепер дуже рідко на захід йшли військові підрозділи, а в повітрі майже не було радянської авіації.

У ті дні багатьох юнаків допризовного 17-річного віку було евакуйовано у тил. Серед них був мій двоюрідний брат Микола Кирилюк. Коли говорили, що їх зможуть наздогнати німці, він досить самовпевнено відповідав: «Нічого. Підем у брянські ліси». Пішов і десь пропав без вісті.

В один з тих перших липневих днів в майже безхмарному небі летів один-однісінький радянський літак – винищувач (здається це був і-16). Раптово з-за хмаринок буквально звалились німецькі «мессери». Зав'язався нерівний повітряний бій. Радянського винищувача було підбито, він загорівся і почав падати. З палаючого червонозоряного літака весь час лунали кулеметні черги. Він впав на землю в лісі біля с. Красівка. Чомусь пілот не скористався парашутом. Там і поховали пілота, який загинув в тому нерівному бою. На місці падіння літака і на могилі льотчика ми, хлопчаки були наступного дня після повітряного бою. На могилі була вкопана зігнута лопать гвинта від мотора літака. До неї прикріпили табличку з написом „Льотчик Мойсеєв. Місто Пушкіно". Гадаю, що на місці його загибелі були знайдені документи.

Згадується ще один епізод. Після щорічної чистки відстійників промислових вод цукрового заводу біля них утворилась височенька гірка з мулу. Десь на початку липня на малій висоті (метрів 80-100) летів літак ПО-2, більше відомий широкому загалу, як «кукурудзник». Зненацька, з неба на нього напали два німецьких винищувача «мессершмідта» . Той „кукурудзник" буквально впав до самої землі і, майже чіпляючись шасі за колоски жита, почав кружляти навколо тієї гірки. Багато разів його атакували німецькі винищувачі, входячи в піке і постійно стріляючи. А він все кружляв навколо штучно насипаної з мулу гірки. Кінець-кінцем німецькі льотчики розстріляли боєприпаси і відлетіти. «Кукурудзник» піднявся трошки вгору та й полетів на схід.

В першій половині липня через наше містечко почали рухатись на схід невеликі групи танків, танкеток, автомобілі та окремі машини. Одна невелика машина-танкетка зупинилася через несправність біля вагової цукрового заводу під кроною дерева. Екіпаж протягом дня і ночі намагався її відремонтувати. Однак їх зусилля були марними і танкетка не заводилась. Тоді бійці зняли з тієї броньованої машини кулемет, забрали боєприпаси, десь закопали зняті деталі двигуна і пішли на схід. Друга така ж несправна танкетка залишилася на околиці парку біля водокачки.

В озері, що в парку біля гроту, нами було пізніше знайдено багато затоплених снарядів великого калібру (мабуть не менше, ніж 152 мм). Там, в болоті, вони й лишились до цього часу.

Подекуди в навколишніх селах підпалювали майже дозрілі поля пшениці та жита, щоб добро це дісталось ворогові. А з німецьких літаків сипались листівки. Запам'яталась одна з них – «Селяни, бережіть зерно – воно буде ваше!»

Вперше німців ми побачили десь всередині липня. Це сталось якось дуже несподівано. Адже по радіо передавали, що на лінії укріплень старого кордону точаться запеклі бої, а підрозділи німецьких загарбників, які висадились в тилу Червоної Армії, успішно знищуються частинами регулярної армії.

Отож, ті німецькі військові на мотоциклах, обладнаних ручними кулеметами, були для нас, ніби грім серед ясного неба. Вони поставили свої мотоцикли в кружок біля клубу на площі, а самі почали „хазяйнувати" по хлівах і коморах. Десь зловили курку, зарізали порося, „дістали" курячих яєць. „Повеселились" пару годин та й поїхали далі.

Після того десь 2 чи 3 дні було безвладдя. З цукрового заводу розтягли по домівках цукор, забрали все, що було в магазинах, з контори повитягали частину меблів (стільців та столів). Звичайно, ми хлопчаки у цій операції осторонь не стояли і пасивними спостерігачами не, були. В заводському магазині я знайшов ящик з цукерками-подушечками з повидлом. Смак цих ласощів до цього часу для мене неперевершений – в дитинстві так мало діставалось чогось смачненького. Ті цукерки я не доніс додому. Ми їх з сусідськими дітьми всі «умололи».

Тоді ж ще багато днів у нас було чути гуркіт бою в напрямку Бердичева. Навіть з нашого селища було добре видно густі хмари диму. Говорили, що в Бердичеві, на Лисій горі, бився оточений загін червоноармійців (невідома сторінка Великої Вітчизняної Війни).

А потім з'явився німецький намісник – зондер-фюрер. Ним було зразу ж видано наказ про негайний вихід на роботу всіх працівників на свої робочі місця та про повернення всього розтягненого за час безвладдя добра. Цей наказ розклеїли на всіх стовпах. Пам'ятаю, що я таки переживав, що цукерки не зможу повернути до магазину. Адже в наказі зондер-фюрера було написано, що за невиконання винних буде покарано.

Згадую, що перші декілька тижнів окупації всі люди перебували у якомусь незвичному стані, постійно чогось чекали, на щось надіялись. Були люди ображені колишньою владою і в них була надія привілейоване ставлення до них окупаційної адміністрації.

Характерно, що не відбулося практично ніякої «революційної» реорганізації виробництва. До сезону цукроваріння в звичайному режимі готувався цукровий завод, працював спиртзавод, колгосп, радгосп (його назву змінили на держгосп).

В нашому селищі протягом першого ж місяця окупації створили поліцію із місцевих мешканців. Поліцаям видали карабіни та рушниці, які були на озброєнні Червоної Армії. Носили вони також гумові палиці (народ називав їх „гума"). Охороняли резиденцію зондер-фюрера, об'єкти цукрового та спиртового заводів, комори, патрулювали вулиці селища під час комендантської години, ловили червоноармійців, які пробирались до своїх. За відстійниками промислових вод було розстріляно секретаря партійної організації цукрового заводу. Особисто я не бачив того розстрілу. Чув тільки розповіді людей, що його останніми словами були: "Да здравствует товарищ Сталин!".

В цей же час в Червоному було розквартировано німецький гарнізон, який розміщався в гуртожитку (тоді він називався „Червоні номери" приміщенні заводського клубу та інших будинках. Зі сторони двору гуртожитку німці вирили траншею та обладнали вогневу кулеметну точку, знявши з покинутої танкетки броньову башту. Мабуть, і зараз десь там лежить засипана землею башта з танкетки.

За будівлею заводського клубу перед футбольним полем німці обладнали надвірний туалет чоловік так на 15. У цієї „споруди" не було ні передньої стінки, ні дверей. На виду у людей німці сиділи в цьому туалеті, справляючи, як кажуть, нужду, попутно читали газети, про щось голосно ґерґотали. Таке неподобство робилось на виду у всіх людей – жінок, літніх осіб, дітей.

Щоб не казали, один цей приклад красномовно говорить про рівень європейської цивілізації окупантів, про їх ставлення до нас – корінного населення. Як же тут не задати самому собі питання: «За кого вони нас, місцевих мешканців, вважали?».
На колишньому військовому радянському аеродромі в с. Кросівка розмістилася авіаційна частина німців. Більшість літаків цієї частини були „Юнкерси" – Ю-87 і Ю-88 – пікіруючі бомбардувальники. Вони безперервно, майже до нового 1942 року злітали і поверталися назад. Взимку інтенсивність польотів поменшала.

Наша сім'я жила у крайньому будинку селища цукрового заводу біля кагатного поля. Досить часто, як стемніє, до нас стукали у вікно і заходили окремі червоноармійці та групки по двоє-троє чоловік. Вони просили чогось поїсти. Моя мати, Любов Тимофіївна, чим могла годувала їх та давала трошки їжі на дорогу. Ночами ми з моїм другом – Петром Привередою, іноді – я сам, супроводжували цих бійців городами до лісу біля с. Крилівки. Робити це доводилось дуже обережно, адже в селищі весь час перебували німецькі військові частини, а вулиці патрулювали поліцаї. Тоді ми не думали, яку біду ми могли накликати на своїх близьких, сусідів і на себе. Стверджую, що так діяли багато наших односельців.

Сьогодні не просто уявити, що переживали бійці Червоної Армії, які поодинці та невеликими групами ночами йшли на схід околицями нашого містечка. Багато з них були у формі та зі зброєю.

Періодично через наше селище німці конвоювали полонених червоноармійців. Часто ці групи вкрай стомлених і голодних людей зупинялись на короткий перепочинок біля залізничної станції, де був вільний майданчик. Люди приносили їм їжу, воду. Німці нічого не дозволяли передавати полоненим, лаялись, погрожували зброєю, іноді стріляли у повітря.

З оточення і тимчасових таборів для полонених додому почали повертатись деякі наші односельці. Мабуть в той період літа-початку осені 1941 р. німцям складно було утримувати в таборах досить значний контингент взятих у полон червоноармійців і вони змушені були відпускати тих, чиї сім'ї опинились на окупованій території. Ці люди приносили вісточки від земляків, які ще залишилися у полоні, навіть в інших таборах (солдатське «радіо» діяло досить ефективно). Чимало дружин та матерів з нашого селища, їздили в ті табори і їм німці віддавали рідних людей часто за символічний „сидор" (кури, яйця, сало). Були не поодинокі випадки, коли колишні полонені нашого селища приводили з собою з таборів друзів по нещастю з інших місцевостей Радянського Союзу.

Бувало, що жінки – наші землячки – не знаходячи своїх рідних, забирали з собою зовсім незнайомих військовополонених. Більше двох років окупації ці люди-чужинці, жили у нашому селищі і в народі їх називали „полоненні".

В серпні 1941 року розпочались трагічні події – переслідування єврейського населення нашого селища. За німецьким наказом поліцією було проведено облік всіх євреїв Червоного. Після цієї реєстрації всі вони носили на рукаві пов'язки із шестикутною зіркою. Запам'ятався випадок з одним молодим чоловіком-євреєм. На жаль, я вже не пам'ятаю його прізвище. До нього з якогось приводу причепився місцевий поліцай і розгорілась сварка. Мабуть, з боку поліцая були досить серйозні погрози, бо чоловік кинувся тікати через парк. Було чути постріли. Пізніше стало відомо, що цього чоловіка вбито за парком біля болота. Куля влучила йому в голову і вбитий лежав там декілька днів. Далі почалися масові розстріли єврейського населення нашого селища. Розстрілювали цих нещасних під лісом за радгоспом.

Протягом трьох днів щоденно нашою вулицею під конвоєм німців і місцевих поліцаїв вели колони приречених і ні в чому невинних людей. Поруч з дітьми, жінками, немічними старими йшли здорові, міцної статури чоловіки. Всі вони загинули – кати їх розстріляли. Важко, навіть, уявити, чому сильні, при повному здоров'ї чоловіки, які, без сумніву, знали свою долю, свій кінець, з такою байдужістю спостерігали загибель своїх дітей, батьків, дружин. Адже колону із 100-120 чоловік супроводжували на розстріл всього 6-8 чоловік німців і місцевих поліцаїв.

Якось в кінці серпня 1941 р. моя мати, як дружина репресованого у 1938 році чоловіка, була запрошена на збори мешканців нашого селища, які мали привід бути ображеними на радянську владу. Повернувшись з того зібрання, вона мені розповіла, що нова влада має на меті надавати допомогу таким людям. А далі я запам'ятав майже дослівно слова матері: «Сину, зараз такі часи, що може статися непередбачуване. Ти в сім'ї можеш залишитись за Старшого. І не подумай ніякої допомоги брати від німців. Коли наші повернуться, дуже важко буде виправдовуватись». Так говорила Любов Тимофіївна в 1941 році, коли німці тріумфально крокували на схід, на Москву.

До речі, в подальшому я не чув, щоб колись комусь з таких сімей, як наша, надавалася хоча б мізерна допомога.

В ті часи через наше селище систематично рухались частини німецьких військ. Бувало окремі підрозділи зупинялись на декілька днів, розміщуючись у заводському клубі, «червоних номерах», інших будинках. Офіцерів поселяли по квартирах. Мешканців цих квартир або виселяли до сусідів, або залишали в одній окремій кімнаті. Техніка стояла на вулицях, в парку біля палацу Терещенків, у скверику серед дерев. Німці поводили себе розкуто до непристойності і зухвало. Вони не звертали уваги на літніх бабусь, дідів, не кажучи про молодших мешканців та дітей. Німець міг запросто на виду у всіх людей під якимось деревом чи парканом справляти малу нужду. Тобто людей «нижчої раси» вони ігнорували.

Частини німецьких військ зміняли одна одну досить часто. Одна з них прибула десь в кінці листопада і розташувалась у селищі цукрозаводу. Якось до нас додому зайшов молоденький німецький солдатик. Посидів, про щось поговорив і пішов. Після того він частенько навідувався до нас: приносив гостинці, любив з нами поїсти домашніх страв, випити чаю. Дуже ласкаво ставився до нашої мами. Розповідав, що у нього, в Німеччині, є матір дуже схожа на нашу Любов Тимофіївну. Буває притулиться до неї, плаче і приговорює: «O, meine Liebe Mutter».

Одного грудневого дня, прийшовши до нас, він розповів, що під Москвою німецькі війська зазнали великої поразки і що Німеччина вже не в змозі перемогти у цій війні. Ось так ми вперше почули про добре відомий нині факт – провал німецького плану наступу на Москву.

Взагалі ж, ці декілька місяців окупації повністю змінили звичний ритм і порядок життя кожної людини. За повістками на роботу до Німеччини були відправлені перші групи молоді. Не знаючи, що їх чекає на чужині, відправлялись вони туди спокійно, хоч не обходилось без сліз розлуки.

Виконуючи наказ зондер-фюрера, на роботу ходили всі працездатні. Німець змусив працювати всіх. За цим пильно стежили староста, керівники колгоспу, держгоспу та заводу. Праця була важкою, з повною віддачею сил. Заробітну плату можна було на повній підставі назвати символічною і отримували її в окупаційних українських карбованцях. Ці гроші за покупки на базарі брали з великою неохотою. Перевагу віддавали дойчмаркам, а пізніше – навіть радянським рублям.

Зима 1941-42 рр. була дуже холодною. Навіть у нашій місцевості морози стояли люті – часто за -20° С. В хаті було холодно і, щоб хоч якось рятуватись від холоднечі, ми були змушені використовувати «нетрадиційні» способи добування палива. Справа в тому, що раніше за досить символічну плату можна було виписати достатньо палива у дирекції цукрового заводу. Німці цей порядок несподівано відмінили, не запропонувавши жодної альтернативи. Тепер, як темніло, люди починали трощити дерев'яні паркани, «діставати» (тобто красти) вугілля, дрова, торф з паливного складу цукрового заводу. Збирали і тягли додому все, що могло горіти – очерет, сухі стеблі бур'янів тощо.

До речі, тоді для освітлення використовувались гасові лампи. А гасу також не було, його не продавали. От і довелось звернути увагу на залізничні цистерни, що почали час від часу прибувати на станцію. До них під'їжджали німецькі бензовози і возили в Красівку на аеродром вміст цистерн. Найбільш кмітливі і хоробрі хлопці в моменти, коли вартовий ходив у приміщення станції або ще кудись, підкрадались до цих цистерн і відро-друге бензину «позичали» для власних потреб. На щастя, ніхто не попався.

Ця перша зима німецької окупації усіх багато чому навчила. З настанням тепла почались заготовки палива на зиму: корчували пеньки давно зрубаних дерев, копали і сушили торф, збирали сухе гілля, косили і сушили очерет і т.п.
Чим далі, тим ставлення населення до німців ставало негативнішим.

Якщо в перші місяці окупації населення нашого селища до військовослужбовців німецької армії ставилося більш-менш лояльно, то надалі, скуштувавши усіх «принад» окупаційного режиму, більшість людей зрозуміли, з ким маємо справу і на що можна сподіватись у майбутньому. Відчуття страху почало супроводжувати життя майже кожного з нас. І підстави для цього, повірте, були досить суттєві. Наведу кілька епізодів, які певною мірою допоможуть зрозуміти обстановку того часу.

Було це десь в червні 1942 року. З моїм другом Петром Приверендою ми були випадковими свідками звірячої розправи німців над двома невідомими нам людьми. А було це біля палацу Терещенків на галявині, де стояв величний, відлитий з чавуну фонтан (як прикрасу його пізніше, вже після війни, перенесли на площу біля клубу). Йшли ми від ставка і побачили групу німців біля фонтану. Серед них були зондер-фюрер, його помічник, декілька німецьких офіцерів з двома собаками-вівчарками. Недалеко від них стояло двоє людей, одягнених досить пристойно.

Певний досвід спілкування із німцями у нас вже був, і тому ми з Петром заховались у кущах бузини. Звідси ми спостерігали за німцями. Німець щось крикнув тим двом незнайомцям і вони, озираючись, пішли в бік кущів парку. Ми чули, коли німець знов із злістю щось крикнув і ті двоє побігли. Німці почали стріляти з пістолетів в людей, що бігли, як по мішенях. Один з них впав (мабуть в нього влучила куля), а другий встиг добігти до кущів. Тоді по команді німця навздогін людині кинулись вівчарки. Собаки швидко наздогнали в кущах нещасного. Ми чули відчайдушні крики людини. Вівчарки-людожери її загризли. Ті нелюдські, повні жаху крики я іноді чую і тепер. Горбочки могил тих людей на краю парку, мабуть, можна побачити і зараз.

Чимало було свідків і такого дикого епізоду. Поліція затримала чоловіка, який кудись ішов через наше селище. Хто він і звідки пересічним мешканцям Червоного не було відомо. Після «розмов» у поліції цього чоловіка прив'язали до дишла брички, у яку були запряжені двоє баских коней. Вулицями селища коні на повному скаку волоком тягли людину, яка загинула від таких тортур.

Особисто зі мною стався випадок, коли врятували мене від неприємностей добра людина та власна доля. Влітку я працював різноробочим у підсобному господарстві цукрового заводу. Наша бригада збирала ягоди смородини, огірки, помідори, груші і яблука. Якось, в обідню перерву сидів я на цегляному мурі, яким було огороджено фруктовий садок і город. Таке місце я вибрав, щоб пообідати на сонечку. І треба було такому трапитись, щоб в цей час по дорозі їхав на бричці зондер-фюрер. Побачив, що на казенному паркані сидить якийсь хлопець та ще й щось їсть. Коні зупинились і німець почав зі злістю кричати. Я, відверто кажучи, розгубився, злякався і продовжував сидіти. Зондер-фюрер вихопив пістолет і щось грізно крикнув. В той же момент його перекладач – наш вчитель з німецької мови Міллер – також крикнув: «Стрибай!». Постріли пролунали одночасно з моїм стрибком з паркану на протилежну сторону.

Взагалі ж 1942 рік для мене залишився особливо пам'ятним. В цьому році всім нам довелося пережити чимало тривожних днів і ночей.

Все літо та осінь через наше селище рухались на схід німецькі війська, проїжджало багато автоколон, в повітрі багатомоторні літаки тягли за собою на тросах великогабаритні планери. Військовою технікою були забиті вулиці і площі заводського селища та містечка, парк біля палацу Терещенків.

Більшість автоколон рухались дорогою через ліс «Чорні лози». Дорога проходила вздовж вузькоколійної залізниці, яка з'єднувала наше селище Червоне із Бердичевом. Між ґрунтовою дорогою і залізницею росли густі кущі та чагарники. У нас визрів план операції – зустріти поодиноку автомашину і використати ручну гранату РГД-38 за прямим призначенням. Ця граната у нас зберігалась майже рік. Ми з Петром не день і не два ховались в кущах і спостерігали за рухом автоколон. Автомашини з німцями, інша техніка чомусь завжди рухались групами і ми все чекали, коли ж приїде поодинока машина. Кінець-кінцем наше терпіння було винагороджено. їхав тією дорогою один легковий автомобіль – здається то був «Opel-Kadet», в якому сиділо троє німців – один за кермом і ще двоє на задньому сидінні. Петро сидів в кущах попереду, як спостерігач, а я – метрів за 15-20. Ми заздалегідь домовились, що він підіймає руку, я готуюсь і в необхідний момент кидаю гранату. Все було зроблено згідно з планом. Гранату кинув, вона пробила лобове скло і розірвалась всередині машини. Автомобіль загорівся, а ми з Петром через ліс, через поле, по рівчаку добігли до лісу біля радгоспу і далі полями добрались додому. А там вже переполох, тривога. Люди говорять про якихось десантників, які в «Чорних лозах» підірвали легкову автомашину і загін німців поїхав їх ловити. Перетряслись ми декілька днів, поки все вляглось, а німецька автоколона поїхала далі на схід.

Того ж літа 1942 року німцями було спалено нашу школу. Під час цієї дикої витівки фашистів безумовно громадянський подвиг вчинив вчитель фізики нашої школи Купріян Варфоломійович Шарак. Він особисто та учні підлітки під його опікою з палаючої будівлі школи винесли обладнання фізкабінету. Після звільнення нашого селища від німців у школі діяв фізкабінет із майже повним комплектом учбового обладнання, якого не було навіть у Андрушівці (райцентрі).

Така обстановка у всіх небайдужих людей породжувала протестні настрої. Інакше і не могло бути. Це повною мірою також відбилось на поведінці підлітків і дітей, тільки в більш відвертому та ризикованому вигляді. Ми, підлітки того часу, не розуміли міру тієї небезпеки, яка супроводжувала наші зовсім не безневинні витівки. В житті підлітків діє закон – завжди хтось з кимсь дружить, інтереси їх співпадають, у них спільні пустощі та жарти. Такі пари-трійки друзів якось стихійно почали шкодити німцям, як уміли і могли. Колупались в моторах автомашин, знімали кришки карбюраторів, трамплерів, витягали та розбивали акумулятори, із скатів викручували ніпелі, забирали комплекти інструментів і т.і. Бувало, що після таких екскурсій окремі машини не могли далі їхати по 3-5 днів. Отак, ризикуючи, ми з Петром Приверендою досить часто «випускали пару» своєї недоброзичливості до чужинців. Все, що знімалось чи відкручувалось з німецьких машин, ми викидали у ставок. Пам'ятаю, що дуже активними у цій справі були брати Слюсаренки, Володимир Мазур.

Хочу розказати про прикрий випадок, який стався зі мною. Одного разу, я трофейним ключем відкручував свічі запалення з двигуна німецької автомашини. Петро на сусідній машині також робив якусь подібну дрібну шкоду. І треба було такому статись, щоб попалась чергова свіча запалення, яка була дуже сильно закручена і затягнута. Моє намагання її викрутити призвело до того, що гайковий кляч зірвався і вдарив по металу двигуна. Задзвеніло досить голосно і на цей звук побіг німець - вартовий. Почувши його швидкі кроки, ми з Петром кинулись тікати в різні сторони. Вже в парку біля хащів бузини мене майже наздогнав вартовий і прикладом автомата («Sсhmeisег») сильно вдарив по голові. Не можу навіть уявити звідки після цього взялись у мене сили і я миттєво продерся крізь густі хащі, відірвався від переслідувача, впав на землю та знепритомнів. Закривавлений, пролежав я в кущах досить довго. Коли я прийшов до тями був вже вечір. Якимось чином треба було йти додому. Через парк зійшов до струмка, змив кров і полем, через садиби, пізно ввечері добрався додому. Важкувато уявити, що пережила моя мати! У мене ж на голові навіки залишилась ямка від того удару.

Ще один епізод тих часів. Біля водокачки на «Чорному дворі» окремо без охорони стояла одна грузова автомашина. Вона не могла нас не зацікавити. Все, що можна було відкрутити, зняти з тієї машини, ми з Петром повитягували. Мабуть, німці звернули на це увагу тому, що коли біля автомашини не працювали ремонтники, до неї частенько навідувався поліцай, ганяв хлопчаків і погрожував. Нам з Петром за цих умов підійти до тієї машини було неможливо. Ось тоді я умовив свою малу сестричку та її подружку підійти до машини, коли там нікого не буде, каменем розбити фари і взяти собі скельця. Мовляв, коли дивитись через них, все навкруги буде дуже гарним. Вони виконали це «завдання». Набагато пізніше я зрозумів, чим могло це закінчитися для цих двох малявок.

Траплялись з нашого боку і відверті хлопчачі витівки. Якось ми з Петром стали свідками побачення одного з поліцаяїв з дівчиною в парку на пагорбі гроту. Визрів план трішечки їх полякати – чимось добряче гримнути. З озера, що біля гроту, ми вирішили витягнути великокаліберний снаряд (з тих, що в 41 р. при відступі викинули в це болото артилеристи). Він видався дуже важким, але ми його дістали. Знайшли ще один невеликий 45-ти мм, викрутили з нього боєголовку і заховали це добро в гроті. Вислідили, коли надвечір поліцай із своєю подругою влаштувались на пагорбі над гротом. Тихенько, кущами, непомітно заповзли у грот, забрали із схованки обидва снаряди і підпалили вибухівку малого. Полум'я направили на вибуховий пристрій великого та й швидко-швидко заростями чагарників втекли десь метрів за 150. Заховались у кущах. Чекати довго не довелось. Гримнуло так, що і на другий день ще звеніло у вухах. Грот не розвалило, тільки у його стелі виникла тріщина. Солодку парочку наче вітром здуло. Ми також втекли додому. А там тільки і розмов було про цю подію. Ми з Петром, пам'ятаю, дуже гордились з цього приводу. Як не як, хоч і таємна, але все ж таки популярність. Хлопці завжди хлопці.

Приблизно в той же час в газеті, що під час німецької окупації друкувалась українською мовою, повідомлялось про постійні перемоги німців на сході, що вони вже дійшли до Волги і ось-ось наступатимуть на Урал. Такі повідомлення в умовах, коли не було іншої інформації породжували у людей гнітючий настрій, нав'язували народу думки про покору режимові.

Також друкувались матеріали про майже райське життя молоді, що виїхала на роботу до Німеччини. Однак, якимось чином правда про поневіряння молодих хлопців та дівчат на чужині стала відома людям нашого селища та сусідніх сіл. Молодь почала всілякими способами намагатись ухилитись від примусового направлення на роботи у Німеччині. Найчастіше це була штучна хвороба, яку можна викликати, вживаючи відповідне зілля, або поранення. Також тікали до знайомих у сусідні села, де переховувались по декілька місяців. Жили там поки вдома не закінчиться чергова канітєль відправки до Німеччини.


Окупаційною владою почали практикуватись облави. У нас цією справою займались місцева поліція і мадярські військові підрозділи. Хто попадався, того і відправляли до Німеччини. Ми з хлопцями частіше всього ховались у заростях очерету біля заводського ставка (у фосі). Були випадки, коли навздогін втікачам мадяри стріляли, але в болото лізти боялись.

Як правило, здобич у них була мізерною. Одного разу, мабуть для звіту, вони зігнали до гурту жінок, які працювали на городах, і фотографували їх, націливши на жінок гвинтівки.

Взагалі ж майже увесь час окупації довелося жити при постійній нестачі найнеобхіднішого. Життя було голодне і холодне. Навіть така буденна річ, як мило, практично була зовсім відсутня, про сіль і годі було думати, не було сірників – замість них використовували кресало (як в доісторичні часи). Жили, в основному, за рахунок власного господарства. Власні город, корівка, порося, птиця – годували народ. Набагато складніше було з одягом і взуттям. Не пам'ятаю, щоб за два з половиною роки окупації в нашій сім'ї купували що-небудь із одягу та взуття. Доношували куплене ще до війни. На початку 1943 року мені мати пошила штани з мішка з-під цукру. І це була єдина обнова за ці роки окупації.

Моя мати – Любов Тимофіївна, за освітою інженер-хімік, працювала в сировинній лабораторії цукрового заводу. Вона виявила там цілі поклади різних реактивів, які зберігались ще з довоєнних часів і не були враховані документально. Більше року вона «хімічила», виробляючи з тих реактивів кухонну сіль та використовувала їх для виробництва мила. Продукцію цього виробництва – сіль та мило мати міняла на харчові продукти. Так наша сім'я перебивалась, як кажуть, з хліба на квас.

Умови життя більшості сімей селища мало чим відрізнялись від наших. Кожен виживав, як міг, тільки окремі сім'ї, що були близькі до окупаційної влади, не знали нужди.

Хотів би зазначити, що в ті часи вік дитини, чи старенької бабусі не мав такого значення як тепер. Кожен повинен був щось робити для сім'ї, щось, як прийнято говорити, принести в хату. Як і всі, ми з другом думали не тільки, як самим поїсти, а також про те, що ж принести додому. Мабуть невипадково нам спало думку залізти у млин «зондер-фюрера» і поживитись борошном. А борошно ми могли бачити тільки на великі свята.

Млин було змонтовано в частині палацу Терещенків, що уціліла. Він працював не кожен день. Коли не мололи пшеницю, чи не виробляли крупу, зовні, біля входу в той млин чергував поліцай. В прилеглій, зруйнуваній частині палацу нікого не було. В цій зруйнованій частині палацу після обвалу перекриття над першим поверхом під стінами залишились карнизи шириною 20-30 см. З приміщення, де був млин, у зруйновану частину палацу були прорізи для дверей на рівні другого поверху, які закрили солом'яними матами. Все це ми з Петром обстежили, вибрали день, коли млин не працював і вирішили, що настав час німцю дечим з нами поділитися. Залізли на залишки карнизу і боком-боком, притиснувшись до стіни, добрались до запакованих солом'яними матами колишніх дверей у приміщення млина. Відірвали дерев’яну рейку, відхилили солом'яний мат і опинились у млині. Вхідні двері я поспішив закрити на клямку зсередини. Кожен з нас по-хазяйські набрав по торбині борошна, відкинули клямку з вхідних дверей і тим же шляхом вилізли на волю. Коли ми вертались додому, то звернули увагу на чергового поліцая, який спокійно продовжував куняти на лавочці біля дверей млина.

Вдома матері я пояснив, що борошно заробив у хазяїна, якому полов город. Таких рейдів ми з Петром звершили декілька.
Мало чим відрізнявся 1943 рік від свого попередника. Хіба що, іноді ночами на великій висоті пролітали літаки, гуркіт моторів яких відрізнявся від німецьких. Одна подія несподівано підтвердила, що це літаки Червоної Армії. Це сталося на початку липня. В полі біля радгоспу ми побачили серед трави якісь листівки. Вони були російською і німецькою мовами. Листівка німецькою мовою була підписана Сталіним, Рузвельтом, Черчілем. У цій листівці пропонувалось всім чинам німецької армії припинити опір і здаватись у полон. Ми з Петром збирали ті листівки цілими пачками і потім розпихали у німецькі машини, які стояли на вулицях селища цукрового заводу.

В листівках російською мовою були звернення до громадян саботувати виконання наказів окупаційної влади і всіляко їй шкодити.

Десь на початку літа цього року поповзли чутки про дії партизан. Звичайно, ми з Петром до таких чуток не могли залишитися байдужими. Багато мандрували всіма лісами поблизу Червоного – в Чорних лозах, під Нехворощами , під Вчорайшем та в інших місцях. Але наші мандри так і залишились безрезультатними. Ніяких партизан нам виявити так і не вдалось.

Приблизно в цей період дуже багато говорили про те, що північними лісами Житомирщини рухається велике з'єднання партизан. Вже після війни всім стало відомо, що це були ковпаківці. Треба було бачити, як запанікували поліцаї та команда зондер-фюрера. Навколо будинку поліції були вириті окопи, в яких протягом усієї доби чергували озброєні поліцаї. Посилений поліцайський пост охороняв будинок, в якому мешкав зондер-фюрер, а на вікнах з'явились дубові ставні. Із сусідніх сіл до Червоного збіглись тамтешні поліцаї. Тут вони пересиділи декілька днів. Наше селище було далеко від районів впливу ковпаківців і через невеликий проміжок часу все заспокоїлось і, як кажуть, життя повернулось у звичне русло.

В цей час газ
Категорія: Люди і Червоне · Додав: el_Chupacabra (22.05.2010)
Переглядів: 2017 · Правовласникам!
Рейтинг: 4.0/4
Всього коментарів: 0
Вгору
avatar

Оплата будь-яких послуг через інтернет

Вхід

Логін:
Пароль:

Інформація

Ваш IP: 34.228.41.66
Браузер:

Cайт живе: