rss · Четвер, 21.02.2019, 13:11

Опитування

Будинок Культури
1. Необхідний в Червоному
2. Мені це не цікаво
3. Замість БК - магазин
4. Є інші заклади, там краще
5. Не потрібен Червоному
6. Надам фінансову допомогу
7. Маю спонсора на ремонт
Всього відповідей: 41

Міські графіті (Частина II)

18.03.2009 06:48
Спільним є твердження, що з графіті надзвичайно важко боротися. Офіційні методи боротьби можуть бути більш чи менш успішними: заборона продавати неповнолітнім фарби в аерозолі, нанесення на стіни захисного покриття, на якому не тримається фарба, затримання поліцією підлітків під час малювання на стінах міських будівель. Існує також стратегія компромісу, коли мальовані графіті офіційно дозволяються у певних місцях. Попри те, це не допомагає запобігти появі графіті на стінах міста, а спроби «приручити» їхніх авторів, здається, приречені на невдачу.
Далі йтиметься про культуру міських неформальних публічних написів, яка існує нині в російських містах. Історично й типологічно вона неоднорідна і є симбіозом національної традиції (у тому виді, який вона мала в 1970-1980-ті роки) і традиції чужої культури, яка прийшла з Заходу. Існують й особливі випадки функціонування настінних написів, локальні традиції, оказіональні випадки писання, які не перехрещуються чи лише частково перехрещуються з магістральною традицією. Маємо на увазі такі факти, як написи на будівлі Райхстаґу, які зробили вояки; фрази, що їх написали на стінах Брестської фортеці її захисники чи в’язні фашистських концтаборів; намогильні письмові звернення до померлих; записки з проханнями, адресовані святим тощо. Втім, ставити на один щабель всі ці явища, не роблячи відмінностей між ними й сучасними міськими графіті, вважаємо неслушним, якщо ще й взяти до уваги те, що загальна картина ніколи не була однаковою і підлягає змінам й у теперішній момент.
Можна виділити такі головні зони поширення графіті в сучасних російських містах: вулиця (стіни будинків, підземних переходів, гаражів, таксофонні кабіни, припарковані авта, асфальтове покриття у подвір’ях тощо); транспорт, під’їзди і сходи (разом із дверима квартир, поштовими скриньками тощо); інтер’єри публічних (найчастіше навчальних) закладів.
Крім того, у великих містах існують так звані «стіни», своєрідні галереї графіті, місця нагромадження малюнків і написів. Причини їх виникнення можуть бути різними. Ще в 1980-ті роки в Петербурзі таких спеціяльних місць було декілька (наприклад, вже згадана Ротонда, під’їзд будинку, в якому живе Б. Гребенщиков, стіни подвір’я № 10 на вулиці Пушкінській)9, але всі вони сформувалися як графістські локуси лише настільки, наскільки були основними місцями збіговиськ неформальної молоді. В 1990-ті роки з’являється по суті перша спеціяльна «стіна», бетонна стіна та підмурки віядука поблизу станції метро «Ладозька», тепер відома всій петербузькій молоді, і функціонує як поле для вуличних написів і малюнків.
Вибір засобу письма багато в чому визначається тим, в якому місці робиться напис. Так, більша частина наших вуличних графіті виконана крейдою, рідше фарбою; в ліфтах, у транспорті, на внутрішніх стінах приміщень, на меблях – фломастером. Має значення рівень технічного «забезпечення» тих, хто пише. Треба зазначити, що в Росії, зокрема в Москві і Петербурзі, графіті нового покоління, виконаних спреєм, значно менше, ніж у таких столицях графіті, як Берлін, Париж чи Нью-Йорк, де екзотична настінна каліграфія графітоманів уже стала природною частиною міського пейзажу. Втім, варто лише заглянути в одне з пітерських подвір’їв-колодязів та приглянутися, і можна помітити, що стіни вкриті павутиною написів, зроблених крейдою чи маркером – попередниками епохи спрею.
Більш чи менш стійкої регламентації в розміщенні написів того чи того змісту в певних місцях не помітно. Так, однотипні графіті трапляються на прогонах, у лікарнях, в’язничних камерах, у шкільних коридорах, у навчальних авдиторіях, на стінах храмів. Попри те, можна говорити про деякі очевидні тенденції: вислови політичного спрямування, зазвичай сентенційно-викривального характеру («Ельцин фашист»; «На кой нам хер ворюга мэр?»), найчастіше вислови пишуть на стінах будівель, що можна пояснити прагненням наділити їх статусом і функцією гасла, «політплакату»; вислови й діялоги на скатологічні й сексуальні теми («Не ссы в унитаз, пригодится воды напиться!» – «А куда, тебе в карман?»; «Мы все учились понемногу / Ебать красоток записных, / Но поклянуся вам, ей-богу, / С наукой трахать надо их! А. С. Пушкин») звичайно прикрашають нужники; тексти, які стосуються конкретних осіб («Светочка хорошая девочка»; «Машка шлюшка, у ней пизда как раскладушка»; «Ашот бык»), найчастіше трапляються на стінах під’їздів і ліфтів.
Досить часто текст напису безпосередньо присвячений місцю, наприклад: «Это мое место!» – на сидінні в тролейбусі; «Помой меня!» – на капоті брудної машини; «Да отсохнет того рука, кто ворует лампочки!» – між поверхами тощо. Такі графіті можна вважати локальними, чи локально-ситуативними в тому разі, якщо стимулом до написання і, відповідно, темою висловлювання стає не лише саме місце, але й часові його атрибути: брудне авто, постійне викручування жарівок у під’їзді тощо. Це найчастіше повторювані, тією чи иншою мірою, формульні тексти, відтворення котрих провокує кожного разу саме місце «творчости». Особливе місце серед локальних графіті займають численні формульні написи в громадських вбиральнях. Такі тексти, як «Писать на стенах туалетов / Увы, друзья, немудрено. / Перед говном мы все поэты, / Перед поэтом мы говно» чи «Если ты насрал, зараза, / Дерни ручку унитаза. / Если ж нету ручки той, / Пропихни говно рукой» всім відомі й давно стали своєрідною вітчизняною латринальною класикою, одначе і далі з’являються.
Важливо зазначити ще одну спільну закономірність вибору місця написання: зазвичай його «творці» не сприймають його як «своє». Напевно, що споруди й частини споруди, громадський транспорт сприймаються як власність міста, і своїми для авторів графіті вони не є. Можливо, графітистами може керувати свідоме чи несвідоме бажання зробити цей простір, хай частково, але своїм (пор. історію написів хлопчика Такі), що можна порівняти з тваринним територіяльним інстинктом, основним виявом якого в природі є роблення «міток». Підлітки часто пишуть і малюють у під’їздах власних будинків, але міська будівля є, на їх погляд, власністю «дорослого світу» і належить до чужого простору. Точнісінько так написи і виправлення школярів у власних підручниках і книжках є одним із способів символічного заперечення чужих дорослих знаків. Прикметно те, що у власній квартирі, кімнаті графіті звичайно не пишуть10.
Тематичних класифікацій графіті в закордонних дослідженнях, як уже зазначалося, існує багато. Одначе природа явища така, що підхід, який передбачає сортування написів, виходячи з тематики як такої (тобто з певної сукупности можливих тем), хтозна чи продуктивний. З одного боку, він, як усякий емпіричний опис, є неповним, з другого – межі груп, які виділяються, взаємоперехрещуються. Щоб створити загальне уявлення про те, чому бувають присвячені настінні написи, достатньо обмежитися простим переліком найпоширеніших тем, які не претендують на вичерпну класифікацію значення. Коли ж ні, тобто якщо хотіти створити тематичну типологію графіті, то нам доведеться змішати критерії класифікації, руйнуючи її тим ізсередини. Це неминуче з декількох причин. По-перше, більша частина графіті не має власне теми, якщо розуміти її як емпіричну сферу стосунку до предмету висловлювання. Це передусім стосується написів штучного характеру й «записок», адресованих конкретним людям. Чи можна, наприклад, сказати, що сентенція «Зайцева пидараска» присвячена сексуальним меншинам, а «Помой меня» (на забрудненому авті) догляду за транспортним засобом? По-друге, в багатьох написах за явною темою можна побачити «надтему», зрозумілу лише людині, яка володіє певним контекстом графітійної комунікації, до того ж, друга є суттєвою, тимчасом як перша слугує радше елементом форми.
Якщо розуміти графіті як феномен масової культури, а не як сукупність поодиноких фактів, то бачити внутрішню єдність явища слід, мабуть, не в обмеженості тематичного кола висловів, а в поетиці й прагматиці тексту. Значна частина графіті відтворює традиційні тексти і/чи будується на традиційних засобах і технологіях, характерних для тієї групи, до якої належить автор, або загалом для сучасної культури графіті. Графіті тяжіє до формульности, й основний корпус текстів у певний період часу є досить стійким. Не можна забувати про те, що улюбленим жанром авторів графіті є пародія, матеріялом для якої може бути будь-що: традиційне прислів’я, текст літературного твору, вислів лектора, реклама, оголошення тощо.
Отже, виконавці графіті далеко не завжди є їхніми авторами, а набагато частіше просто трансляторами. З цим пов’язані два факти, принципові для інтерпретації явища. По-перше, ті, хто пишуть на стінах, виступають носіями певного стереотипу поведінки, якого дотримуються певні соціяльні, професійні, статевовікові, територіяльні, субкультурні групи, і графіті тут є способом утвердження наявних у суспільстві стратифікацій (про це йтиметься далі). По-друге, світ графіті постає своєрідною літературною традицією, тому, аналізуючи настінні тексти, коректніше говорити не про автора того чи иншого напису (чи групи однотипних написів), а про його ліричного героя, образ себе, який створює той, хто пише, точніше, з яким він свідомо чи несвідомо себе ідентифікує, по-перше, самим фактом писання, по-друге, змістом й оформленням напису.
Одну з найважливіших функцій графіті, пов’язану з публічною природою явища, можна визначити як функцію маніфестації. Виділяють дві групи графіті за характером маніфестації, яку вони містять:
1) Графіті, що маніфестують групові цінності (або через їхнє утвердження, або через заперечення ворожих цінностей) і, відповідно, ідентифікують умовного автора як члена цієї групи, будь-якої суспільної спільноти, часом досить умовної. Природно, що саме написи такого типу нерідко супроводжуються емблематикою. Це передусім так звані субкультурні графіті (наприклад, музичних фанатів: «Рэйв это класс!», «Витя Цой жив!» тощо11; спортивних вболівальників певної команди: «Зенит чемпион!», «Спартак мясо» тощо). Така ж прагматика пробивається і в політичних текстах («Жиды, вон из России!», «США – это фашизм. НБП», «Смерть капиталу», «Удави горца» тощо, автори яких висловлюють прихильність чи співчуття політичному рухові, напрямку, маніфестують своє ідеологічне credo, яке включає їх в конкретну чи можливу спільноту однодумців.
2) Графіті, що маніфестують індивідуальні цінності і таким чином ідентифікують умовного автора як носія особистісних характеристик, як індивіда. Це написи, які так чи инак виражають авторський настрій («Все дерьмо!»), почуття («Лена, я тебя люблю!»), оцінювання когось чи самоцінку тощо. До того ж типу належать всі приватні послання, авторські вірші, індивідуальні автографи-меморії («Здесь был...»), багато жартівливих написів тощо.
Часто як тексти першого типу використовуються стійкі графітійні вислови («RAP калл!»), другого – літературні цитати («Бог умер». /Ніцше/). Втім, як ми вже казали, майже всі графіті тією чи иншою мірою є цитатою.
Ще одна важлива функція графіті – комунікативна. Загалом існування графіті в часі та просторі можна було б подати як реалізацію особливого інформаційного простору. Комунікативна природа графіті виявляється на різних рівнях. З одного боку, вони часто становлять собою діялог, переписку («Не урони перед унитазом свое достоинство. Главное – не урони в унитаз! Как его можна уронить, если оно приклеено, не суди по себе, козёл!»)12. Графіті може початково будуватися як репліка, звернена до можливого читача: умовного (як в оголошенні: «Преподам урок любви, / Ты мне только позвони») чи цілком конкретного (як у записці: «Жека, классная тусовка, приходи (дом придурков. Веселый поселок»)). Досить поширеним є варіянт, коли напис робить адресатом предмет, на якому його зроблено (на поштовій скриньці: «Разбей меня! – А хули тебя бить?», біля рейверського символу зображення ONYX’а: «Плюнь в меня»).
З иншого боку, актом комунікації є і сам факт написання графіті, чи, як будь-який публічний текст, вони звернені до потенційного читача, тобто мають відправника й отримувача. Існує навіть спроба класифікувати графіті за типом адресата: для будь-кого, хто прочитає, для тих, хто належить до певної групи; для людини, невідомої авторові; для самого себе [Blume 1985, 141-143]. Але цей хід здається не вельми вдалим, хоча б через брак одночасно відповідного й достатнього критерію визначення гіпотетичного читача. Автор ідеї зазначає, що в будь-яких двох із цих чотирьох категорій виявляються великі суміжні ділянки. Розглядаючи графіті як специфічну комунікативну систему, ми бачимо радше потребу виділити два різних види цієї комунікації, які можна було б умовно позначити як інтраграфітний, тобто який передбачає діялог між носіями графітної культури, й екстраграфітний, тобто який передбачає діялог на мові графіті зі «зовнішнім», який не користується графітійний кодом спілкування, світом. (Нагадаємо, що йдеться знову не про рефлексії виконавців графіті, а про прагматику тексту).
У першому випадку ми маємо справу з двома формами відповідних реплік у діялозі: власне відповідями («Все лохи. И ты тоже лох») і надзвичайно поширеними, особливо в останні декілька років, коректуваннями попередніх написів через їх дописування («Мы вместе! с дерьмом»), виправленнями (onyx переправлено на potnyx), закреслюванням попереднього тексту чи писання по ньому (написано The beatles, а по ньому Death). Є спеціяльний набір засобів вираження незгоди з музичними пристрастями попередніх авторів: зазвичай для негативної оцінки використовується лексика з категорії fuck і shit – як уже згадані англійські вислови, так і відповідні їм російські: говно (гавно), кал, хуйня тощо. На правах репліки знак-емблема чи малюнок виступає цілком рівнозначно до вербального тексту. Якщо розуміти ситуацію ширше, тобто не обмежуватися тільки діялогом, що відбувся, а розглядати як комунікативні одиниці й подібні написи (зокрема ті, що залишилися без відповіді), то комунікацію на цьому рівні забезпечують будь-які вислови, які можна оцінювати як звернені до носіїв самої графітійної традиції. Передусім це тексти «субкультурні», зокрема студентські й шкільні. У принципі всі вони, навіть ті, що не спрямовані на подальшу «переписку», провокують відповідні реакції на мові графіті, стаючи першими репліками можливих діялогів.
До другого виду належать написи, зміст яких потенційно направлено назовні, за межі кола тих, хто пише. Це політичні тексти13, а також оказіонально-індивідуальні: автографи (IVANOV SASHA), невтральні жарти («Машины не ставить, штраф 10000000»), зокрема локально-ситуативні («Садись, падла!» на сидінні в трамваї) й инші. Такі тексти початково мають значно менший діялогічний потенціял. Як відповідні репліки на неграфітійні тексти тут виступають ті самі «затирання» й «дописування», об’єктами яких у цьому разі є офіційні публічні написи. Традиція ця відома давно14, але до останнього часу не мала особливого поширення. У 1980-і роки фіксували переважно виправлення оголошень, які регламентують поведінку пасажирів у громадському транспорті, і ті самі тексти перекручувалися в різних варіянтах. Так, «Не прислоняться» переправлялося на «Не писаться», «Не слоняться», «Не слоня», «Слон гриль» (з двох написів на сусідніх дверях) тощо, «Места для пассажиров с детьми и инвалидов» на «Я пассажир ты инвалид», «Места для псов семи видов» і т. д. У холі готелю у Твері в інструкції щодо користування телефоном-автоматом фраза «Снимите трубку и ждите гудка» була перероблена на «Снимите убку и ждите удка». Иноді таким викривленням підлягали й більші за обсягом тексти. Розповідають, що в будинку Академії наук в Ленінграді у «Правилах пользования пассажирским лифтом», що висіли на стіні кабіни, в слові «лифт» у всьому тексті було затерто літеру «т». У тому, що спотворювалися переважно тексти, що мають характер регламентування, можна побачити вияв характерної для російських неофіційних написів кінця 1980 – початку 1990-х років загальної спрямованости графіті супроти офіціозу, поважности і прийнятих норм, своєрідний акт карнавальної антиповедінки.
Треба визнати, що останніми роками (наприклад, зі середини 1990-х) в загальній картині російських міських графіті відбулися якісні зміни, що пов’язано з двома тенденціями: по-перше, домінуванням серед инших функцій графіті саме комунікативної функції (і, відповідно, розширенням діялогічного потенціялу графіті); по-друге, поширенням й універсалізацією мови публічних написів у сфері соціяльного спілкування. Напевно, не останню роль відіграв вплив візуальних форм вуличної реклами: з одного боку, графіті активно реагує на рекламні тексти; з иншого, реклама щораз частіше використовує стилістику неформальних написів. Як приклад, можна навести свідомо орієнтоване на естетику графіті оформлення агітаційних панно під час президентської передвиборної кампанії 1996 р. (з написами «Голосуй, а то проиграешь!», «Борис, борись!», «Ельцин наш президент!»), стенди, для яких використовувалася будівельна огорожа, дерев’яні паркани в центрі Петербурґа, а також конкурс графітистів, який проводила одна комерційна фірма з рекламною метою.
На фактичному рівні згадані зміни виявляються так:
1. Відбувається значне розширення сфери побутування графіті. У застійні часи й в епоху Пєрєстройкі традиційними графітійними локусами були переважно маргінальні зони й об’єкти: паркани й огорожі, будки зупинок, тамбури в потягах, вбиральні, місця тусовок і постійного перебування молоді, до того ж, записів і зображень, наприклад, на шкільних партах, було не до порівняння менше, ніж зараз. Нині ситуація різко змінилася. Що далі, то більше написів трапляється нам на відкритих міських просторах, на зовнішніх стінах і вхідних дверях будинків, на афішних та рекламних щитах, набагато зріс рівень розписаности сходових кліток тощо. Студенти почали писати не тільки у вбиральнях, в курильнях і на партах, а й на стінах факультетських коридорів. Модифікацією графіті є міні-плакати, часто комп’ютерного походження, які за стилістикою і змістом мало чим відрізняються від «надряпаних», ними завішані стіни класів у сучасних школах. Ба більше, нам не раз доводилося бачити цілком традиційні, навіть формульні графіті (наприклад, з назвами улюблених рейв-гуртів тощо), які зробили підлітки на дверях і стінах своїх кімнат, оформивши таким чином власний житловий простір людини, що, як зазначалося попередньо, завжди було нехарактерно для традиції графіті.
Той самий процес експансії графітійної традиції відбувається (і його наслідки дуже помітні) не лише у фізичному просторі, але і в соціяльному. Раніше в школі відмінники й «акуратні дівчатка» не писали на партах, нині це вже норма для всіх. У деяких школах робочі поверхні вкривають відрізками шпалер, щоб графіті хоча б не псували меблі. Останнім часом писання в публічних місцях перестало активно обговорюватися і засуджуватися в суспільстві та вважатися чимось непристойним і таким, що маркує поведінку людини як анти- чи асоціяльну; до нього звикли, графіті поступово набувають статусу соціяльно невтрального явища і сприймаються як майже невід’ємний елемент загальноміського інтер’єру.
2. Максимально розширюється коло публічних текстів, що отримали статус репліки в графітійному діялозі, це стосується як формальних написів, так і офіційно дозволених. Якщо раніше відповідну реакцію викликали лише тексти, які так чи инак її спровокували, тобто які або прямо закликали до діялогу (запитання, звернення), або передбачали такий у зв’язку зі змістом чи місцем писання (знаки, що свідчать про належність до групи, туалетні, студентські еротичні тексти), то зараз різниця вихідних діялогічних потенціялів у системі графіті-комунікації фактично не відчувається. Отримати відповідь можуть будь-які написи («Вешайтесь, сукины дети» – «Сам сука»; «Сережа отличник» – «В глазах родителей»), навіть такі невтральні, як «Мы были здесь»: між першим і другим словом вписано зверху «не». Як видно з останнього прикладу, самі відповіді і виправлення бувають иноді мінімальні, дуже часто примітивні, недотепні і ніби постійно вживані (наприклад, «кино» виправляється на «вино»). Для відповідачів важливо не так співвідношення змісту відповідної репліки зі змістом вихідної, як сам факт реакції графіті на графіті. Традиція на сучасному етапі зобов’язує її носіїв сприймати всяке написане слово як репліку і перетворювати вислів у діялог, звідси й напруженість більшости відповідних написів.
Те саме відбувається в ситуації діялогу з офіційним текстом. Ще десять років тому традиційно виправлявся, як вже було сказано, стійкий набір текстів, які переважно мали характер заборони й припису («Не прислоняться», «Водитель продает талоны только на остановках» тощо). Сьогодні на будь-якій афіші, оголошенні, рекламному листі, витягу з правил й инших документів, які регламентують поведінку громадян, незалежно від їхнього змісту, з неймовірною частотою та регулярністю затирають та дописують частини текстів, що показує бажання їх авторів охопити відповіддю мовою графіті якомога більшу частину одиниць тексту. Серед цих виправлень є, звичайно, й розгорнуті, до того ж, часом досить дотепні (наприклад, на рекламі агентства з нерухомости: «Витя квартиру себе покупал, / Взял он газету и номер набрал» підписано: «Долго смеялись потом рэкетиры: / Нету ни денег, нет и квартиры») або які справді тою чи иншою мірою спровоковані самим джерелом (наприклад, на оголошенні про набір молодих людей в охоронні відділи міліції підписано: «Не советую»). Але для більшости з них характерна така ж невигадливість і постійна вживаність, а їх головним завданням є засвідчення своєї реакції. На оголошенні «Не трогать» дописано «губами», «Сбербанк» виправлено на «Сербак», «Работы ведутся объединением Водоканал. Ответственный Хайкин» виправлено на «Работы не ведутся объединением Водокал. Безответственный Хайкин», реклама магазину будматеріялів «Вам надо в «Кайзер» на «Вам не надо в «Кайзер», аж до того, що на сходових клітках багатоповерхових будинків виправляють номери поверхів: з 5 на 25, з 8 на 48 тощо. У цьому сучасна традиція настінних публічних написів фактично сходиться зі старим шкільним звичаєм спотворювати концертні афіші й портрети великих людей, вміщені в підручниках, домальовуючи ріжки, бороди, пов’язки на очі, цигарку з димом тощо.
Отже, сучасні графіті, втрачаючи значення протесту, альтернативности офіційній культурі й актуалізуючи свій діялогічний потенціял, максимально розширюють «сферу впливу» в комунікативній системі сучасного міста: будь-яке написане слово (зображення) інтерпретується як репліка, що провокує відповідь, а сукупність міських площин перетворюється в суцільний епістолярний простір. Водночас, з одного боку, фактично зникає різниця між інтраграфітійним й екстраграфітійним рівнями комунікації, а з иншого боку – дещо розпливається межа між санкціонованою і самостійною публічною письмовою мовою. Мова графіті прагне стати універсальним кодом міської комунікації.
-------------------------------------------------------------
1 Донедавна єдиним опублікованим дослідженням графіті була книга професора Північно-Західного університету (США) Д. Бушнела «Московские граффити» [Bushnell 1990]. Монографія присвячена графіті молодіжних субкультур і добра тим, що детально описує матеріял, переважна частина якого зібрана в Москві. Для порівняльного аналізу тут було використано також графіті Ленінграду й деяких инших міст Росії. У фокусі дослідження причини масової появи графіті на стінах совєтських міст, які автор пов’язує з фундаментальними соціяльними змінами в совєтському суспільстві часів Пєрєстройкі. Функції графіті в середовищі молодіжної субкультури й у суспільстві взагалі визначають особливості мови графіті. У книжці Бушнела розглянуто взаємозв’язок соціяльних функцій і мови графіті різних молодіжних угруповань кінця 1970-1980-х роки. Російською мовою основні положення книжки викладені в [Bushnell 1990].
2 Про моделі семантичної взаємодії слів та емблем в субкультурних графіті див.: [Лурье 1998, 421–426].
3 Стиль «wild», або дикий, є конструкцією з букв, що переплітаються. Це стиль вважається одним із найскладніших, а графіті, виконане в цьому стилі, часто зовсім неможливо прочитати непосвяченому в нього.
4 Джерело інформації про художнє графіті в Петербурзі: Інтернет, http://www.geocities.com/SunsetStrip/Alley/2936.
5 Ротонда – під’їзд будинку на розі вул. Горохової й набережної Фонтанки, в плані круглий, з гвинтовими сходами, які ведуть на галерею, де розміщені звичайні житлові квартири. Стіни під’їзду вкриті написами, які залишили декілька поколінь відвідувачів. Знизу видно лозунг на галереї: «Оставь надежды всяк сюда входящий». У Ротонді справді втрачаєш відчуття довколишнього світу. «Забудь о мире снаружи, придя сюда» написано на одній із колон. Фотографії Ротонди див.: [Щепанская 1993; Лурье 1998].
6 Термін latrinalia (англ. latrine – «вбиральня, від lavatrina (скорочено latrina) – «ванна») запропонував А. Данденс для позначення графіті в громадських туалетах.
7 Думаю, тільки цим можна пояснити той факт, що велику кількість написів завжди можна було побачити в забутих Богом сільських церквах: графіті 1960-1980-х виявилися там, звичайно, не історично, а саме внаслідок тяжіння традиції настінного розпису до маргінальних, периферійних місць, які характеризуються відмежуванням від основного, соціялізованого, «офіційного» простору і, до того ж, осмислюються як принципово тимчасове місце перебування людей.
8 Поряд із міською периферією графіті також з’являється в місцях заборонених чи в недоступних. Треба думати, що сила самоутвердження чи воля до освоєння простору змушує людину дряпатися на скелю чи на міську стіну. «До яких хитромудрих засобів альпіністської техніки треба було вдатися, щоб нашкрябати напис «Жан Татлян. Мост любви» на брадмавері біля Фонтанки, можна тільки уявити, зазначає журналіст «Аргументів і фактів». Втім, Симеонівський міст за двісті метрів від брандмавера став визнаним місцем рандеву [Федоров 1996].
9 Аналогічне культове для неформальної молоді 1970-1980-х років місце в Москві – будинок за адресою Большая Садовая, 10, де мешкав М. А. Булґаков.
10 Ми не змішуємо цей випадок зі звичаєм писати й малювати на стінах квартир, прикметним для кіл, які претендують на богемність.
11 Серед музичних імен в останній час найчастіше трапляються AC/DC, Deep Purple, Metallica, Cannibal Corpse, U-2, Scooter, Prodigy, Алиса, ДДТ, Аквариум і Борис Гребенщиков (по-иншому Боб чи Б.Г.), Кино і Виктор Цой, Агата Кристи, Чиж& Сo й деякі инші.
12 Тематичні і структурні закономірності побудови таких діялогів на студентському матеріялі описані в статті К. Е. Шумова [Shumov 1996].
13 Політичні графіті можна оцінювати як маргінальні, оскільки на них иноді відповідають, але відповідають регулярно не так відписувачі, як ті, яких ідеологічно зачіпає написане, своєрідні «графітисти на час» (пор. «Ельцына на хуй», «Зюган зомби»).
14 На згадки про такі несанкціоновані виправлення можна натрапити в поемі Н.А. Некрасова «Кому на Руси жить хорошо» (частина «Крестьянка»): «...Затерты две-три литеры, / Из слова благородного / Такая вышла дрянь!»

Переклала Марія Чайка
Категорія: Graffiti · Додав: mr_smith (18.03.2009) · Автор: Є. Бажкова, М. Лур’є, К. Шумов
Переглядів: 2104 · Правовласникам!
Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
Вгору
avatar

Оплата будь-яких послуг через інтернет

Вхід

Логін:
Пароль:

Інформація

Ваш IP: 18.212.222.217
Браузер:

Cайт живе: