rss · П'ятниця, 14.12.2018, 21:08

Опитування

Будинок Культури
1. Необхідний в Червоному
2. Мені це не цікаво
3. Замість БК - магазин
4. Є інші заклади, там краще
5. Не потрібен Червоному
6. Надам фінансову допомогу
7. Маю спонсора на ремонт
Всього відповідей: 41

03.02.2011 22:37

Подарунок німецької дівчинки

Статтю написала Мирослава БУРЛЄЄВА моя тьотя, дочь ветерана войны Бачинского Станислава Петровича, жителя Червоного, моего дедушки.

Стаття «Чия окупація гірша» в одному з номерів вашої газети, вразила мене і заставила написати про історію, свідком якої був мій батько, ветеран війни, нині покійний Бачинський Станіслав Петрович, який добровільно пішов на фронт, був рядовим солдатом, телефоністом 1102 окремої кабельної роти, та закінчив війну в 45-ому у Відні.

Батько не раз мені розповідав про те, що бачив на війні, що відчував, ці розповіді різко відрізнялись від його офіційних виступів у школі, куди його, як ветерана і вчителя, учні щороку запрошували на свято 9 Травня. З роками батькові розмови про те, що відбувалось в далекому для мене 45-ому, ставали більш детальними та відвертими. Мені все важче було співставляти їх з підручником з історії, з яскравими описами визвольної місії нашої армії письменниками радянської доби.

Я не пам'ятаю, в якому австрійському місті це сталось, та ще й зараз чую батькові слова: «Заходимо в місто, ну, таке як наш Житомир, а воно пусте, людей немає. Всі жителі від страху покинули свої помешкання, бо йшов поголос, що «рускі» всіх б'ють та ґвалтують». Так, фактів насилля було немало. Коли я була вже студенткою, батько розповідав мені, як майбутньому вчителю історії, свою правду про «визвольну місію» радянської армії, не ту, про яку я читала в підручниках, вичищену до блиску «білу й пухнасту», не про світлий бік медалі, а про чорний, куди заглядати колись було не бажано і небезпечно.

Звісно, Станіслав Петрович не заперечував того, що ми причетні, як ніхто інший, до визволення Європи від коричневої чуми, ми виявились сильнішими, ми перемогли, та чи поділяли радість перемоги над фашистами ті, кого під час визволення було зґвалтовано та знівечено морально, мабуть, що ні. Чи зможуть вибачити родини тих зґвалтованих, посаджених на гільзи мін і вбитих німецьких жінок, яких батько бачив на узбіччях доріг, якими рухалась наша армія. Батькова рота займалась забезпеченням телефонного зв’язку між військовими частинами і не могла не помітити «свіжі сліди» визволителів, вони були вражаючі.

Чи можливим буде переконати німецьку дівчинку та її дідуся, про яких я хочу розповісти, що радянський солдат - то дійсно визволитель, який приносив радість перемоги добра над злом. Коли б за свободу людей довелося б заплатити життям, приниженням чи зґвалтуванням однієї лише дитини, чи багато хто з нас погодився б на таке визволення, якщо розплатитись за нього довелося б саме своєю донькою чи сином?

Батько розповідав, що нашим солдатам часто давали розпорядження прочісувати міські квартали німецьких міст - чи не причаївся де ворожий солдат. Вони заходили в квартири багатоповерхівок, їх дивували добротні інтер'єри німецьких помешкань, солдати, бувало, зі злоби, чи то з досади, що їм і не снився такий рівень життя, строчили по дорогому посуду, дзеркалах, дубових меблях, камінах.

Чи було бажання, щось взяти з собою? – звісно було, та куди? Це вже з часом дозволяли відправляти посилки солдатам, а генералам цілі вагони трофеїв на батьківщину, як компенсацію за пограбовану рідну землю. Пам'ятаю, сестри батькові не раз хвалились мені сукнями пошитими з добротної тканини зеленого кольору, яку брат їм прислав у 1945 році з Німеччини.

А на початку перебування в окупаційній зоні, за словами батька, єдине, що хотіли при можливості взяти з собою наші солдати, - це годинники, один з який лежить зараз переді мною - звичайної круглої форми, з срібним корпусом та срібним ланцюжком, кишеньковий годинник, швейцарського виробництва, з невідомими ініціалами. Він був «подарований» Станіславу Петровичу німецькою дівчинкою за дуже неприємних обставин.

Група бійців, у складі яких був і мій батько, здійснювала черговий обхід багатоповерхівок на околиці австрійського міста. Був уже вечір, мрячив дощ , всі стомились, в останній під'їзд з батьком зайшли лише його друг Баришев Іван та мало відомий хлопцям старшина. Квартири були пустими, як і в попередніх під'їздах, та на останньому поверсі за тісно зачиненими дверима було чути німецьку мову. Іван постукав, двері відчинились, на порозі ледь стояв на ногах старий сивий німець, тримаючи за руку дівчинку років дванадцяти. Старшина увійшов першим, не звертаючи уваги на діда, пройшовся «хазяїном» по кімнатах , кинув погляд на стіну, де висіли якісь картини, фотографії, став ритись в речах, що лежали при вході, вивернув з шафи на підлогу якийсь старий одяг, та не знайшовши нічого, грубо вилаявся, а потім зненацька відштовхнув діда, схопив дитину, що з переляку тремтіла, шукаючи захисту за спиною старого, і потягнув у сусідню кімнату. Батько з Іваном не зразу й зрозуміли що діється.

Німець збагнув швидше, що може статись з його онукою і кинувся на кривдника. Солдати, зрозумівши наміри старшини, намагались зупинити його. Іван кричав: « Під трибунал захотів? Відпусти дитину. Підеш під трибунал!» Старшина все не вгамовувався, пронизливий крик дівчинки заставив батька та Івана силою відтягти ґвалтівника до порогу і виштовхати його за двері. Повернувшись до кімнати, щоб заспокоїти старого, батько побачив як він тихо плакав обнявши онуку. Кинувши погляд на батька, німець раптом впав на коліна, став обнімати його за ноги та цілувати чоботи. Ніяковіючи, батько підняв з підлоги старого, поплескав по плечах ніби прохаючи вибачення за старшину і попрямував до дверей. Спускаючись по східцях вниз, він почув ледь чутний голос дівчинки, яка стояла біля відкритих дверей. Вона щось схвильовано говорила, коли батько повернувся, то побачив в руках дитини годинник, який та своїми несмілими жестами просила взяти, повторюючи одні й ті ж слова, дивлячись в очі з якоюсь особливою теплотою і вдячністю.

Станіслава Петровича любили діти, ще до війни він закінчив Бердичівський педтехнікум, а в повоєнний час працював у дитячому будинку, а потім до самої пенсії вчителював у середній школі в смт Червоне, що на Житомирщині. Може й тому він не міг по іншому вчинити. Від нього часто доводилось чути мені і його учням: « Справжня людина - вона й на війні людина. Сором - він і в Африці сором!»

«Переможців не судять» - всі добре знають цей вислів, та чи всі з ним погоджуються? Я - ні. Жорстокість і нелюдські вчинки , кому б вони не належали - переможеним чи переможцям, мають бути засуджені, звісно, не на Нюрнберзькому чи Токійському процесах, а на суді значно вищого рівня, на суді вселюдської моралі. Зло, як і добро не має кордонів, національного мундиру, політичного забарвлення, Для мене воно будь – яке - червоне чи коричневе, однаково пече і випалює душу. Тільки почуття сорому за своїх значно сильніше, бо то ж свої, бо не чекала, не сподівалась, бо не вірила, бо вважала, що перемогли наші не тільки силою зброї, а й тому, що не схожі на ворогів своїх.

Я буду не об’єктивна, якщо не згадаю протилежного змісту факт, який зарубцювався у моїй пам’яті з тих багатьох розповідей про війну покійного батька. Зміст його ховається в цьому маленькому фото, зробленому в 1945 році у Будапешті і подарованого батькові фронтовим другом Анатолієм Алексєєвим. Анатолій сумував за молодою дружиною Лізою та маленькою донечкою, в кожній дитині на війні він бачив свою дочку. Якось вже після переможних салютів у кінці травня в Будапештському парку, дивлячись на молоду жінку з дитиною і згадуючи свою родину, він насмілився попросити угорську жіночку дозволити йому сфотографуватись на пам'ять і та не відмовила. Пильніше вдивіться в очі молодого солдата. Можливо ми перемогли завдяки саме таким воїнам, я впевнена - їх було значно більше, ніж тих «інших».

Серпень 2010 року. Донька ветерана війни Бурлєєва М. С.

Категорія: Новини Червоного · Переглядів: 2007 · Додав: BACS
Рейтинг: 5.0/10
Популярні новини:
Всього коментарів: 4
avatar
3
1 BACS • 22:46, 03.02.2011 • url
про що можна говорити... я про цю подію сам дізнався тільки недавно!!! а що вже казати, про інших людей... тут про рідних не все знаєш... hataskrayu
стаття дуже гарно написана. фото годинника скину пізніше. правда він вже не працює... :(
avatar
3
2 mr_smith • 00:58, 04.02.2011 • url
Що тут скажеш. Страшна правда. Добре що в цій історії все закінчилося добре тоді.
avatar
4
3 kit • 01:20, 05.02.2011 • url
Ух....
Під враженням...
А написано дійсно до ладу)
avatar
1
4 BACS • 21:56, 28.02.2011 • url
залив фотки часів і військові фото дедушки!
avatar

Оплата будь-яких послуг через інтернет

Вхід

Логін:
Пароль:

Інформація

Ваш IP: 35.172.201.102
Браузер:

Cайт живе: