rss · П'ятниця, 22.09.2017, 20:02

Опитування

Будинок Культури
1. Необхідний в Червоному
2. Мені це не цікаво
3. Замість БК - магазин
4. Є інші заклади, там краще
5. Надам фінансову допомогу
6. Не потрібен Червоному
7. Маю спонсора на ремонт
Всього відповідей: 41
Сторінка 1 з 11
Модератор форуму: Shooler, lusi 
Форум селища міського типу Червоне, Червоне - зробимо кращим »  Школопедія (Школопедия) » Всесвітня історія » 6 клас - Тема 10: Пізня Римська імперія (6 клас - Тема 10: Пізня Римська імперія)
6 клас - Тема 10: Пізня Римська імперія
ShoolerДата: П'ятниця, 13.02.2009, 02:00 | Повідомлення № 1
Супермодератор
Група: Модератори
Повідомлень: 3529
х-статус:
Veni! Vidi! Vici!

6 клас - Тема 10: Пізня Римська імперія

Римська імперія у III ст. н. е.
Кризові явища в Римській імперії. “Солдатські” та “сенатські” імператори. Вторгнення варварів.
Пізня Римська імперія IV—V ст. н. е.
Реформи Діоклетіана і Константина. Римська імперія в IV ст. н. е.
Християнська церква
Оформлення церковної організації. Константин I Великий, його політика щодо християнства. Перші собори. Християнство як державна релігія Римської імперії.
Падіння Західної Римської імперії
Варвари і Рим. Захоплення Риму варварами. Утворення “варварських королівств”.



Я - волк! И вожака хочу я трон.
Ведь жизнь имеет волчий нрав.
В ней справедливейший закон -
Кто всех сильнее тот и прав!
 
mr_smithДата: Середа, 24.11.2010, 06:38 | Повідомлення № 2
ADMIN
Група: Адміністратори
Повідомлень: 5114
х-статус:
You know what I mean?

Римська імперія в II-III ст. н. е

У II ст. Римська імперія досягла кульмінації розвитку. На початку століття правив імператор Траян (98—117). Під час його правління зов­нішня політика стала наступальною.

Особливо небезпечним для Риму було Дакійське царство. 101 р. царя Дакії Децебала було розбито, і він був змушений укласти мир. До римлян переходила частина території Дакії, а 105 р. розпочалась нова війна, що закінчилась 106 р. приєднанням до Риму всієї Дакії.

Завоювання Дакії мало певне стратегічне й економічне значення. Римляни позбулися небезпечного сусіда. Тепер вони мали зручний плацдарм для того, щоб відбивати напади з північного сходу.

Після закінчення Дакійської війни велика увага приділялася укріпленню кордонів. Траян наказав збудувати систему прикордонних укріплень, що сполучалися між собою шляхами. На лінії кордону викопували рови і робили насипи. Таким чином, створювався бар'єр, що мав перешкоджати можливому наступу варварів.

Завоювання Дакії допомогло зміцнити римський вплив у Боспорсько-му царстві.

Незабаром посилилася римська агресія і на Сході. 106 р. було приєднане Набатейське царство в Аравії, а через кілька років розпочалась війна з Парфією. У виникненні війни Риму з Парфією велику роль відіграло вірменське питання. 113 р. римські війська завоювали Вірменію, всю територію вірменського царства було перетворено на римську провінцію. 115р. римляни перейшли р. Тигр, завоювали Адіабену, Вавилонію, а потім здобули столицю Парфії Ктесіфон.

Траян, досягши Персидської затоки, планував похід в Індію. Однак цим войовничим намірам не судилося здійснитися. Йому довелось припинити наступальні дії, оскільки у Месопотамії, Єгипті та на Кіпрі почалися завору-

шення місцевих народів. Придушивши їх, Траян вичерпав ресурси для подальшого продовження наступальної війни проти Парфії. Хвороба змусила імператора повернутися в Італію, але в дорозі (у Малій Азії) він помер.

Траян намагався зміцнити імператорську владу, дбав про розвиток провінцій. У роки його правління споруджували нові та впорядковували старі шляхи, що також сприяло розвитку італійського господарства, влаштовувалося чимало розкішних видовищ. Після Дакійської війни видовища тривали 123 дні, на сцені билося 10 тис. гладіаторів і було зацьковано 11 тисяч диких звірів.

Після смерті Траяна імператором став Адріан (117—138). Він, як і його попередник, був досвідченим полководцем, але на відміну від Траяна дбав про забезпечення кордонів і збереження миру. Парфянському цареві повернули області, завойовані Траяном, бо новозагарбані й далеко не втихомирені території важко було втримувати без крайнього напруження. Вірменія з провінції знову перетворилася на царство, що його очолював переважно залежний від Риму цар. Але Адріан зберіг завойовані Траяном території в Аравії, а також Дакію, яку Рим продовжував колонізувати вихідцями переважно зі східних провінцій. Діяльність Адріана спрямовувалася на подальше посилення імператорської влади і розвиток бюрократичного апарату.

Важливим заходом Адріана було видання так званого "Вічного едикту", згідно з яким ініціатива в зміні правових норм перейшла до імператора. За час свого правління Адріан об'їздив майже всі провінції, що передусім мало політичну мету. Прихильник мирної політики, Адріан приділяв велику увагу зміцненню обороноздатності імперії: прикордонні лінії (особливо в Західній Європі) були укріплені, посилено військову дисципліну. Особливе значення мала зміна порядку комплектування військ. До II ст. н. е. основні війська (легіони) поповнювалися римськими громадянами. З часів Адріана у легіони почали приймати жителів провінцій, незалежно від того, чи мали вони римське громадянство.

Улюбленим містом Адріана були Афіни. Він прикрасив їх новими спорудами і пишався тим, що був афінським архонтом. Він писав вірші, умів ліпити і малювати.

Адріан помер після тяжкої хвороби, на яку захворів під час подорожей. Після врочистого похорону прах померлого було поставлено у спеціально збудованому мавзолеї — монументальній споруді, що існує і досі під назвою замку святого Ангела.

Наступником Адріана став Антонін Пій (138—161). Він був розумною людиною, ніколи не втрачав рівноваги, з презирством ставився до слави, виявляв щедрість щодо інших, був скромним і вимогливим до себе. Принципами його правління були справедливість, щастя, вірність. За Анто-ніна Римська імперія зберігала свій престиж. Дипломатичними засобами йому вдалось запобігти вторгненню парфян, у Причорномор'ї він допоміг

Ольвії і переміг аланів. Антоніну довелось вести війну в Британії. На північ від Адріанового валу було споруджено новий вал, що захищав римську територію від нових вторгнень.

Антоніна наслідував Марк Аврелій (161 —180) — видатний представник стоїцизму. Свої погляди він виклав у нотатках, що мають назву "До самого себе", знайдених і опублікованих після його смерті. Він прагнув самовдосконалення і життя відповідно до законів природи.

Правління Аврелія було сповнене війнами, що потребували багато коштів. До того ж рознесена військами чума, що лютувала навіть у Римі, призвела до багатьох смертей. Придунайські області аж до самої Італії зазнали нападів різних варварських племен. (Причинами нападів були ті пересування племен вздовж західних кордонів імперії, що увійшли в історію під назвою Великого переселення народів.) Римляни здобули перемогу над варварами, зокрема розгромили сарматів. Останні визнали римський протекторат, на їхній території було розміщено римські гарнізони. Частково варвари оселялися у римських областях на правах колонів (орендарів).

Згодом війна з варварами відновилася. Імператор знову виступив у похід. І ця друга кампанія закінчилась перемогою римлян, але під час нової епідемії чуми, що поширилась у військах, Марк Аврелій помер.

Війни і внутрішні потрясіння позначилися на стані імперських фінансів. Під час воєн на Дунаї довелося вдаватись до надзвичайних заходів: з торгів продавали належні імператорові речі, коштовний посуд, дорогоцінне каміння, імператорське вбрання. Економічне становище імперії за час правління Марка Аврелія похитнулось.

Наступником Марка Аврелія був його син Коммод (180—192). Він уклав з варварами мир, відмовившись від нових територіальних надбань. Для внутрішньої політики Коммода характерним є посилення абсолютистських тенденцій.

Вищі кола Риму були невдоволені імператором, зокрема через те, що він мав особливу пристрасть до ігор та видовищ і навіть сам іноді виступав на арені як гладіатор. Проти нього було організовано змову і вбито у гладіаторській казармі. Коммод був останнім представником династії Антонінів, яка правила Римською імперією майже 100 років.

За правління Антонінів розбудовувалися міста, споруджувалися шляхи. Проте Італія поступово втрачала своє привілейоване становище, натомість процвітаючими стали провінції. У суспільному житті імперії цього часу було закладено чимало суперечностей, що неминуче мали призвести до кризи. Криза настала не одразу і не одночасно в усіх областях імперії, насамперед — в Італії. Поступова втрата Італією провідного економічного становища виявилась у відпливі коштів за її межі і в запустінні земель. Одним із засобів боротьби з цими явищами був наказ Траяна і Марка Аврелія сенаторам, щоб останні вкладали певну частину своїх коштів в італійське землеволодіння, але навряд чи це могло повернути Італії и ко-

лишню могутність. Заборгованість колонів зростала. Внаслідок цього землевласники заміняли грошову оренду орендою за частину продукту. Поступово оренда ставала примусовою, орендарі фактично прикріплялись до землі і не могли залишити місце проживання.

Після смерті Коммода розпочалася громадянська війна, що закінчилася цілковитою перемогою Септимія Севера (193—211). Север був досить освіченою людиною, енергійним полководцем і адміністратором. Він отримав імператорську владу від солдатів, що стали головною опорою його і наступників.

Север здійснив реформи в армії. У гвардію почали зараховувати переважно солдатів придунайських та сирійських легіонів. Кожний солдат тепер міг сподіватися на просування по службі. Внаслідок цього процес провінціалізації і варваризації армії поглибився. Солдати дістали право брати законний шлюб.

Сенат втратив значення, якого він набув за часів Антонінів. Водночас посилилася імператорська бюрократія. Роль верховного органу в державі відігравала рада імператора.

Римські фінанси після марнотратного правління Коммода були в незадовільному стані. До того ж реформи Севера потребували значних коштів. Через це податки стягались з більшою, ніж раніше, суворістю. Нестача фінансів призвела до того, що кількість срібла у срібному денарії зменшилась майже наполовину.

Спираючись на армію, Север здійснював антисенаторську політику і прагнув висунути представників муніципальної знаті в провінціях.

У зовнішній політиці Септимій Север, наслідуючи Траяна, здійснив похід проти Парфії. За умовами укладеного миру римляни одержали Месопотамію. У Західній-Європі Север докладав зусилля до зміцнення рейнського і придунайського кордонів. Маючи намір підкорити північну частину Британії, населену племенами, які часто нападали на римську провінцію, він організував проти них похід. Британським племенам було завдано поразки, але завершити кампанію імператорові не пощастило: там же, у Британії, він помер.

Септимій Север залишив імперію двом синам: Марку Аврелію Ан-тоніну, прозваному Каракаллою, і Публію Септімію Геті. Обидва вони вважались співправителями, але справи вершив старший брат — Каракалла. Першим актом їхнього правління було примирення з британськими племенами на умовах відновлення попереднього кордону. Убивши брата, Каракалла правив з 211 до 217 р. Жорстокий і мстивий, підозріливий і малодушний, разом з тим сповнений упевненості у величі своєї влади, він з перших же днів розпочав переслідувати сенаторів. Серед жертв Каракалли був видатний юрист Папініан, який відмовився визнати справедливим убивство Гети.

Каракалла видав едикт, за яким права римського громадянства поширювались майже на все вільне населення. Цей законодавчий акт завершу-

вав процес асиміляції вільного населення, що розпочався ще за часів республіки.

У Римі Каракалла закінчив розпочате його батьком будівництво бань (терм), які перевищували своїми розмірами всі старі і свідчили про високий рівень архітектури та будівельної техніки.

Навесні 217р. проти Каракалли організували змову, і його було вбито. Солдати проголосили імператором Марка Опеллія Макріна, людину незнатного походження, яка дослужила до вершницького звання. Це був перший вершник, який став імператором.

Проте Макрін не мав достатнього авторитету, а його спроба зменшити платню солдатам викликала невдоволення.

Імператором було проголошено чотирнадцятирічного Варія Авіта Бассіана, що належав до роду Северів. Бассіан був жерцем бога Сонця і намагався запровадити цей культ у Римі. Врешті-решт поведінка імператора, для якого оргії були найулюбленішою формою розваг, а також його релігійні уподобання обурили преторіанців, і вони вбили його.

Імператорська влада перейшла до двоюрідного брата Бассіана — Александра Севера (222—235). Його правління було певною реакцією на принципи військової монархії, запроваджені Септимієм Севером. Знову, як і за Антонінів, було встановлено згоду між імператором і сенатом. Проте істотних змін у систему правління, встановлену Септимієм Севером, Александр не вніс. Він не зумів приборкати армію.

Александр вів війну з персами (переможну), а також з германцями. Його авторитет як імператора під час останньої війни, що відбувалася із змінним успіхом, було підірвано. Один із полководців, Гай Юлій Бер Мак-симін, очолив проти нього змову. Александра було вбито, а Максиміна проголошено імператором.

Гай Юлій Бер Максимін (235—238) був першим імператором, який розпочав військову кар'єру простим солдатом. Своє правління Максимін ознаменував насамперед придушенням опозиції у військах. Після цього повів наступ спочатку проти германців, а потім проти даків і сарматів.

Максимін був "солдатським" імператором і прагнув передусім здобути популярність серед солдатів. Цим і визначалась його внутрішня по­літика. За час правління він жодного разу не був у Римі і не добивався затвердження своєї влади Сенатом. Джерела стверджують, що Максимін конфісковував гроші у містах, скарбницях храмів. Сільське населення було надзвичайно невдоволене насильствами солдатів і місцевої адміністрації.

Римський Сенат оголосив про скинення Максиміна. Незабаром на вимогу військ і плебсу імператором було обрано Гордіана III. Дізнав­шись про події в Римі, Максимін рушив на місто з військами, але під час невдалої облоги Аквілеї був убитий своїми солдатами.

Гордіан III став одноосібним правителем. Він виступив у похід проти персів, які напали на Месопотамію, але йому не довелося закінчити війни з персами: його вбили. Імператором проголосили Марка Юлія Філіппа

(244—249), прозваного за своє походження Арабом. Філіпп уклав з персами мир, за яким римляни утримали за собою Малу Вірменію та Месопотамію, і повернувся в Рим, де був визнаний Сенатом.

Зовнішньополітичне становище імперії було складним: уздовж майже всього північного кордону наступали варвари. Війська не були досить дисципліновані, кожна армія намагалась висунути свого кандидата на імператорський трон. Філіппу вдалося перемогти кількох претендентів на імператорську владу, але в битві з Децієм, якого війська в Мезії проголосили імператором, він був убитий. Гай Мессій Траян Децій (249—251) належав до тих імператорів, які прагнули відновити старі римські звичаї та уклад. Цим, мабуть, пояснюється і переслідування християн, під час якого загинуло багато прихильників нової релігії.

Після смерті Деція змінилось кілька імператорів. Найдовше пощастило утримати владу Публію Ліцінію Валеріану (253—260) та його синові Галлієну (253—268), якого він зробив співправителем. Валеріан був прихильником давньоримських принципів. За його правління також переслідувалися християни.

Становище імперії за часів Валеріана було ще напруженішим, ніж за його попередників. Рейн перейшли германські племена (франки та алема-ни), готи перетнули Дунай, на африканські провінції напали мавританські племена, на сході наступали перси.

Останні зайняли Вірменію, вторглись у межі Римської імперії та захопили Антіохію. Валеріан відвоював Антіохію, але в сутичці з персами, які обложили Едессу, був узятий у полон, де і помер.

Після того як Валеріана захопили в полон перси, його син Публій Ліціній Егнацій Галлієн став одноосібним правителем імперії. Галлієн був людиною есвіченою, енергійною, прагнув захистити державу від зовнішньої небезпеки і відновити її внутрішню могутність. Але він був безсилий зміцнити дисципліну в військах. Важко було також стримувати натиск варварів на заході і персів на сході. Він мусив вести війну як з узурпаторами, так і з варварами: франками та алеманами, готами та ін.

Боспорське царство перестало бути союзником Риму. Зв'язки римських провінцій з Північним Причорномор'ям послабли, на Боспорі готувались набіги на Римську імперію, і нові боспорські правителі надавали судна варварам, що наступали на імперію, їхні кораблі перепливали Чорне море, готи в союзі з іншими припонтійськими народами чинили спустошливі набіги на міста, розташовані по європейському і малоазійському узбережжях: Ефес, Афіни, розграбували грецькі міста Корінф та Спарту.

268 р. Галлієна вбили змовники, а імператором було проголошено Марка Аврелія Клавдія. Йому вдалося знов об'єднати імперію. Він помер від чуми, що лютувала в імперії кілька років.

Його змінив брат, який не міг утриматися при владі. Імператором став визначний полководець Луцій Доміцій Авреліан (270—275 рр.). Продовжуючи політику свого попередника, Авреліан остаточно вигнав готів з

Паннонії і відбив напади алеманів, які вторглися в Італію. Авреліан провів реформи, прагнучи відновити внутрішню могутність Римської держави.

Однак республіканські інститути, які зберегли ще певне значення з часів Антонінів, тепер втратили своє значення. Авреліан перший з римських імператорів назвав себе "паном і богом", тобто знехтував традиціями народовладдя. У Римі, на Марсовому полі, було споруджено храм Сонця — найвищого божества, верховного покровителя імперії.

У Римі відновлювались старі святині.

Це була спроба знайти єдину релігію для світової імперії, утвердити розхитану імператорську владу.

Варварські вторгнення становили велику небезпеку не тільки для провінцій, а й для Італії. Щоб убезпечити столицю, Рим за Авреліана було обнесено міцними мурами. Імператори робили все, щоб відновити єдність імперії, проте здійснити це в колишніх кордонах не вдалося. Римові довелось відмовитись від Дакії, корінне населення якої ніколи не мирилося з чужоземним пануванням.

Авреліан рушив війська на Схід, але під час походу був убитий солдатами. На цей раз армія надала можливість призначити імператора сенату, який обрав старого сенатора Марка Клавдія Та ці та (275—276), але він не зумів підтримати свій авторитет серед солдатів і незабаром загинув.

Після Таціта на імператорському троні змінилися кілька імператорів. І коли трон посів Гай Валерій Аврелій Діоклетіан, розпочалася доба пізньої Римської імперії.

На кордонах імперії посилювались варварські племінні утворення, натиску яких римляни не завжди могли протистояти. У цих умовах армія набувала особливого значення. Війська мали захищати й охороняти імперію і водночас бути опорою уряду. Але вже події II ст. показали, яку роль може відігравати армія в призначенні та зміщенні імператорів. В армію стали приймати уродженців провінцій. Служба в легіонах часто ставала спадковою. Легіонери були пов'язані не стільки військовою дисципліною, що всюди занепала і спроби відновити яку викликали опір, скільки особливою професіональною єдністю, що утворилась під час багатолітньої служби, умовами табірного і похідного життя. Коли складались сприятливі для того умови, ті чи інші легіони виходили з підлеглості правлячому монархові і проголошували імператором свого ставленика, щоб посісти тим самим привілейоване становище в імперії.

Таким чином, у II—II/ ст. імперію охопила криза, котра виявилася у частій зміні імператорів, міжусобних війнах, втраті провінцій, по­слабленні зовнішньої могутності імперії.

Держава, яку очолювали імператори, що цілком залежали від легіонерів і не мали підтримки цивільного населення, не виконувала основної своєї функції — захисту рабовласництва, а також не змогла захиститися від зовнішніх нападів.

Провінції Риму стали більш самостійними від центру в господарському відношенні.

Внаслідок кризи зросла заборгованість колонів, оскільки виплати власникам маєтків збільшилися, на залишених колонами землях держава оселяла захоплених у полон варварів.

Тягар кризи НІ ст. позначився насамперед на експлуатованих, верствах,. Внаслідок цього посилювався їхній опір. Його форми були різні: втеча колонів, спільні виступи селян і рабів (наприклад, рух багаудів у Таллії).
Цей народний рух був однією з причин занепаду Римської імперії.



Жираф - це кінь, виконаний за всіма вимогами замовника.
 
mr_smithДата: Середа, 24.11.2010, 06:40 | Повідомлення № 3
ADMIN
Група: Адміністратори
Повідомлень: 5114
х-статус:
You know what I mean?

1. Кризові явища в Римській імперії
Основою економіки Римської імперії була рабська праця. У II—III ст. в Римській державі розпочався глибокий занепад, остаточно загальмувався розвиток техніки і господарства.

Раби не могли забезпечити подальшого зростання продуктивності праці. Єдиним засобом порятунку за таких умов було використання у виробництві праці вільних найманих робітників і середніх землевласників. Однак більшість із них розорилася й втратила землю, перетворившись на люмпен-пролетаріат. Держава утримувала велику кількість цих нероб, їм щодня роздавали продукти, вироблені працею рабів. Економічне становище імперії різко погіршувалося, але міський плебс це не обходило. Вони бажали тільки «хліба та видовищ». У III ст. Римську державу охопила глибока економічна криза.

Колонами в Римській державі ставали вільні селяни й робітники, які брали в оренду частину землі у великих рабовласницьких маєтках. Дуже швидко вони заплутувались у боргах і ставали залежними від власників землі. Криза III ст. дуже болісно відбилася на їхніх господарствах. Колони втрачали право переселятися в інші місця й ставали додатком до маєтку, частиною робочої сили на землях рабовласників. У надрах рабовласницького ладу поступово формувались елементи нових феодальних відносин. Це поняття вам траплялося, коли вивчали Стародавній Китай.

2. «Солдатські» та «сенатські» імператори
Зазвичай імператорів у Римі проголошував сенат («сенатські» імператори). Унаслідок економічної кризи влада імператорів значно послабилася, змови та державні заколоти стали звичною справою. Після вбивства Коммода в Римі було одночасно проголошено кілька його наступників. У самому Римі це був Пер-тинакс, а потім Дідій Юліан; стати імператором також забажав командир сирій-ських легіонів Нігер, у Британії на цей титул зазіхав Клодій Альбін.

Дунайська армія проголосила імператором свого командира — Септимія Севера. Саме він захопив урешті-решт владу в Римі й правив 18 років (193-211 pp.). Вдячний імператор щедро обдарував своїх солдатів, що посадили його на трон. Він також розформував преторіанські когорти, бо саме вони становили найбільшу загрозу для імператорської влади, більшість імператорів було проголошено та усунуто від влади саме за їхньою участю.

Септимій Север приділяв значну увагу зміцненню кордонів і впорядкуванню фінансових справ. Перед смертю він заповідав синам: «Дружіть між собою. Збагачуйте солдатів і не звертайте увагу на інших».

Його наступниками стали два сини — Аврелій Антонін на прізвисько Каракалла і Гета. Убивши брата, Каракалла захопив владу, винищив політичних суперників і ворогів, а потім вирушив із військами на дунайський кордон, готуючись до нових завоювань. Більшу частину свого правління він провів у війнах на східних територіях. Підготовка до походу на парфян була перервана у 217 р. раптовим убивством імператора командиром імператорської варти Марком Макрйном. Він і став наступним правителем, який започаткував низку «солдатських» імператорів (тобто поставлених при владі своїми легіонами).

3. Вторгнення варварів
Через економічну кризу значно послабилася воєнна могутність імперії, особливо захист кордонів. Відчувши це, численні племена варварів почали активно нападати на римські землі з метою загарбання території та здобичі. На імперію зі сходу та півночі посунули германці, сармати, готи. З півдня — перси. Римська імперія опинилася в оточенні. Могутня колись держава змушена була тепер перейти до оборони. Але сил не вистачало, іноді імператори відкуповувалися від непроханих гостей золотом і коштовними дарунками.

У IV ст. Римська імперія остаточно перейшла до оборони. Збираючи рештки військових сил, вона з напруженням утримувала території, поступово втрачаючи свої завоювання. Водночас у Римі тривала боротьба за владу.

1. Назвіть причини економічної кризи II—III ст.
2. Хто такі колони? Чим вони відрізняються від рабів із халупами?
3. Розкрийте поняття люмпен-пролетарі, феодальні відносини.
4. Що таке правління «солдатських» імператорів?
5. Хто був першим «солдатським» імператором?
6. Які народи римляни називали варварськими? Чому варвари нападали на Рим?



Жираф - це кінь, виконаний за всіма вимогами замовника.
 
mr_smithДата: Середа, 24.11.2010, 06:41 | Повідомлення № 4
ADMIN
Група: Адміністратори
Повідомлень: 5114
х-статус:
You know what I mean?

Пізня Римська імперія IV-V ст. н. е

З часів імператора Діоклетіана (284—305) розпочалася нова епоха римської історії — період пізньої імперії (284—476). Для політичного життя цього часу характерною є необмежена влада імператора.

Діоклетіан народився в Далмації і був сином вільновідпущеника. Вступивши до армії, він досяг найвищих чинів, командував охороною імператора Нумеріана, після смерті якого солдати проголосили Діоклетіана імператором.

За Діоклетіана та його наступників завершився процес перетворення Римської держави на необмежену монархію із запозиченням звичаїв східних деспотій. Так, римський імператор, подібно до східних царів, вважався втіленням божества. Йому поклонялися, присутні при його появі ставали на коліна, падали ниць, цілували краї його одягу. Цей звичай звався проскіне-зою, прийшов зі Сходу через елліністичні часи.

Незабаром після утвердження на імператорському троні Діоклетіан вибрав співправителем свого земляка і соратника Максиміана. Діокле-

тіан і Максиміан мали титули августів (звеличені богами). Обидва імператори призначили собі співправителів, яких було названо цезарями (у Стародавньому Римі — титул імператора).

Кожний з правителів був наділений усією повнотою імператорської влади, хоча за рангом цезарі вважались нижчі за августів.

Діоклетіан і Максиміан вважались рівними, проте Діоклетіан мав більший авторитет.

Поділ влади між чотирма правителями був необхідним, оскільки один монарх не мав можливості стежити за всіма подіями внутрішнього і зовнішньополітичного життя імперії внаслідок її великих розмірів. За нової системи імператори могли особисто керувати тими чи іншими походами, тобто певною мірою запобігати появі нових узурпаторів.

З часу поділу влади між Діоклетіаном і Максиміаном фактично розпочався поділ імперії на Східну і Західну.

Жодний з імператорів не вибрав Рим місцем свого перебування. "Вічний Рим" вважався столицею імперії як раніше, але не був резиден­цією імператора і втратив своє колишнє політичне значення.

Сенаторський стан залишився вищим в імперії, проте Сенат як установа уже не мав колишнього впливу, він не обговорював питань, що мали загальнодержавне значення.

Діоклетіан передусім приділив увагу підвищенню політичної та військової могутності імперії, зокрема реформі армії.

До цього легіони були розташовані по окремих провінціях, тому у разі потреби їх було складно перевести на інший кордон. З часів Діоклетіана встановився поділ військ на дві основні категорії: прикордонні війська, що постійно перебували в певній прикордонній смузі, і мобільні частини, що можна було перекидати з одного кордону на інший. Цей принцип військової організації, завершений імператором Костянтином, мав позитивні результати.

До Діоклетіана військові частини, як правило, поповнювались добровольцями. Цей принцип залишився і в часи пізньої імперії, але разом з тим було запроваджено обов'язкове поповнення армії. Діоклетіан зобов'язав великих землевласників давати державі певну кількість рекрутів відповідно до кількості наявних в їхніх маєтках рабів і колонів. На військову службу за спеціальну винагороду приймалися загони варварів, які переходили під владу Римської імперії.

Оскільки реформа армії, чиновницького апарату, імператорського двору, грандіозні будівлі, що споруджувалися у Римі та інших містах, потребували витрат, Діоклетіан намагався поліпшити стан імперських фінансів.

Запроваджена Діоклетіаном податкова реформа гарантувала державі певну кількість продуктів, необхідну для утримання армії, двору, столиці й резиденцій імператорів.

Діоклетіан, подібно до Августа, виступив прихильником старої римської релігії. Певний пасивний опір своїй релігійній політиці Діоклетіан

зустрічав з боку християнської церкви. У перший період правління дружина і дочка імператора, а також деякі визначні придворні були християнами. Але згодом він видав чотири едикти проти християн, що передбачали найжорстокішу боротьбу з ними.

305 р. Діоклетіан у Нікомедії, а Максимівн у Мілані відмовились від влади.

Діяльність Діоклетіана свідчить про його енергію та ініціативу. З часів Діоклетіана імператорська влада беззастережно визнавалася абсолютною. Управління здійснювалось з допомогою розвинутого бюрократичного апарату та армії.

За кілька років наступником імператора став Константин. Новий імператор був прихильником віротерпимості. В його війську було багато християн. Він видав розпорядження, відоме під назвою Міланського едикту, про вільне сповідання християнства.

Імператор хоч не був ще християнином, але виявив себе як покровитель нової релігії. Християнство з часу Міланського едикту з релігії гнаної швидко перетворилося на релігію пануючу.

На початку IV ст. відомий своїм аскетизмом і популярний серед парафіян пресвітер Арій виступив зі вченням про те, що в божественній трійці тільки Бог-Отець є вічним, першим його творінням був син, або Логос, а творінням Логоса був Святий Дух. Тому син не може бути рівним отцю. Аріанство було спробою раціоналістичного тлумачення основного християнського догмата.

325 р. у Нікеї було скликано з'їзд (собор) християнських єпископів усієї Римської імперії. Собор прийняв короткий виклад основних догматів християнства, так званий Нікейський символ віри. Більшість присутніх висловилась проти Арія. Було визнано, що Син Божий є єдиносущним отцю. Арія заслали в Іллірію.

Проте в нього виявилося чимало прихильників серед придворних, і він незабаром повернувся із заслання. При дворі перемагали то прихильники нікейського вчення, то аріани. 381 р. вчення Арія було ще раз засуджено на новому соборі єпископів у Константинополі.

За часів Константина цивільну владу було остаточно відокремлено від військової. Він також завершив поділ військ на прикордонні частини і мобільну армію.

Імператорським декретом було заборонено перехід колонів з одного маєтку до іншого. Власник, в якого знаходили чужого колона, мусив повернути його старому господареві, крім того, за весь час перебування в його маєтку збіглого колона він мусив заплатити належні з колона податки. Тривало також прикріплення ремісників до їхніх корпорацій (колегій).

Ще за Діоклетіана місто Рим втратило колишнє значення. Константин збудував нову столицю на місці грецької колонії Візантії, її було названо за ім'ям імператора Константинополем. У заснуванні міста 324 р. і його освяченні брали участь як жерці, так і християнське духовенство. У

місті було споруджено терми, бібліотеку, великий іподром, на якому збиралися тисячні юрби, оскільки кінські перегони стали улюбленим видовищем.

Імператор сприяв християнам, але ще не поривав з традиціями старої релігії. Поряд з християнськими храмами в Константинополі будувалися язичницькі, з яких особливо вирізнявся храм Фортуни. Величезна статуя бога Сонця Геліоса зображала самого Константина. Так вшановувався культ Сонця.

Константин управляв імперією деспотично, жорстоко розправляючись з усіма, хто стояв на його шляху.

У зовнішній політиці Константин був послідовником Діоклетіана. Він вів успішні війни з франками, готами, підтримуючи сарматів.

За Константина варварські племена, як і раніше, заселяли різні області Риму. Тривала і "варваризація" армії.

Помер Константин 337 р.

Середній син Константина Констанцій спромігся стати одноосібним правителем усієї імперії. Сам він був переконаним аріанином і виявляв особливий інтерес до релігійних питань, однак у роки його правління язичництво не переслідувалося.

За Діоклетіана, Константина та їхніх наступників Римська імперія остаточно перетворилася на необмежену монархію.

Реформи Діоклетіана і Константина мали на меті подолати руйнацію Римської імперії. Проте всі їхні заходи могли лише затримати, але не припинити той занепад, що розпочався ще в III ст. і причиною якого була криза рабовласницького господарства.

Криза Риму виявилася насамперед у скороченні грошового обігу, зростанні податків, виплат із казни в натуральній формі, занепаді зовнішньої торгівлі, міст.

Церква після визнання її державою стала могутньою соціальною силою, оскільки держава визнала християнство не тільки рівноправною, а і єдиною істинною релігією, обов'язковою для всього населення. Язичникам, єретикам і відступникам загрожували суворі кари.
Становище імперії з середини IV ст. ставало дедалі менш тривким.



Жираф - це кінь, виконаний за всіма вимогами замовника.
 
mr_smithДата: Середа, 24.11.2010, 06:45 | Повідомлення № 5
ADMIN
Група: Адміністратори
Повідомлень: 5114
х-статус:
You know what I mean?

Християнська Церква

Християнська церква
Установіть відповідність між поняттями та поясненнями.

1. Оформлення церкви
Розвиток християнських общин у І—III ст. привів до поступової зміни їхнього складу. Перші християнські общини в І ст. складалися переважно з пригнічених верств населення — рабів, збіднілих селян, міської бідноти. У III ст. у складі общини перебувала значна кількість римських багатіїв і провінційної знаті. Для управління общиною обирали пресвітерів. У II ст. посада помічника управителя називалася диякон (до ІІІ ст. це була єдина посада, яку могли обіймати також і жінки — дияконеси). До їхніх обов'язків входило управління віруючими та майном общини.

Керівників общин, що склались у містах, називали єпископами, а в столицях і великих містах — архієпископами. Архієпископ Рима отримав особливий титул — папа. Він став на чолі всієї християнської церкви, яка перетворилася на велику й могутню релігійну організацію, значною мірою впливаючи на державні справи Римської імперії, а з IV ст. дістала підтримку імператорської влади.

З приєднанням до общини римських аристократів і багатіїв християнська церква зосередила у своїх руках величезні багатства (той, хто вступав до общини, передавав їй своє майно), що посилювало її вплив у суспільстві та державі.

2. Константин Перший Великий, його політика щодо християнства
За часів імператора Константина християнська церква мала найбільшу підтримку від влади. Вісімнадцятирічним майбутній імператор Константин бачив Діоклетіанові знущання над християнами. Хлопця виховували в атмосфері поваги до різних вірувань. Адже батько Константина вірив у бога Сонця Мітру, мати була християнкою. Імператор розумів, що багатобожжя не об'єднувало народ.

Богослови переказували легенду, за якою в 312 р. перед однією з битв Константин побачив над прапором одного з легіонів зображення Христа з написом: «Цим переможеш». Імператор віддав наказ розпочинати битву й переміг. Ставши імператором, Константин витлумачив дивовижне явище перед битвою як Божий наказ. Незабром він прийняв християнство, а в 313 р. зробив цю релігію державною. Відтоді християнство завжди було союзником будь-якої державної влади й діставало від неї
відповідну підтримку.

Перетворення християнства на державну релігію сприяло канонізації церкви. Але землями Римської імперії ходило чимало пророків, які вільно тлумачили вчення Ісуса, чим заважали процесу канонізації. Щоб відокремити їх від більшості християн, церква утворювала для пророків монастирі, у яких вони могли проповідувати своє вчення обмеженій кількості слухачів.

Під час становлення й початкового розвитку християнська релігія не мала єдиного тлумачення основних релігійних положень. Тому поряд з основним виникали окремі побічні тлумачення вчення Христа. Це призвело до утворення численних сект.

Найвпливовішими серед них були докети, назореї, аріяни, монтаністи та гностики. Вони об'єднали вірних, які не погоджувалися з церковною владою та були незадоволені становищем у християнській церкві.

Суперечки з керівництвом християнської церкви члени сект маскували незгодою в богословських питаннях. У II—III ст. між сектами та керівництвом християнської церкви точилася гостра боротьба: керівників сект відлучали від церкви, накладали на них покарання, усіляко переслідували. Найнебезпечнішою сектою для церкви були аріяни (назва походила від імені керівника секти, александрійського єпископа Арія). З часом аріянство об'єднало у своєму складі більшість ворогів церковної та імператорської влади.

3. Перші собори
Як державна релігія величезної Римської імперії, християнство невтомно поширювало свій вплив не тільки на її території, а й за межі. Християнські місіонери потрапляли в землі варварських народів і проповідували там учення Христа, прагнучи привернути до християнства якнайбільше нових прихильників.

Коли християнство поширилося далеко за межі Римської імперії, у 325 р. в місті Нікеї (Мала Азія) відбувся Перший Вселенський Собор. На ньому зібралися керівники церковних організацій усіх країн імперії. Собор рішуче засудив аріянство та заборонив цю секту.

Другий Вселенський Собор відбувся в Константинополі в 381 p., де йшлося про уточнення рішень Нікейського Собору і боротьбу з численними сектами.

Третій Вселенський Собор (Ефеський) проходив у 431 р. На ньому точилася гостра боротьба за владу над усією церквою. У 449 р. у тому ж місті було скликано Четвертий Собор, але його рішення не були визнані більшістю керівників церкви, тому 451 р. зібрався ще один Четвертий Собор у місті Халкідоні. На ньому було переглянуто деякі священні канони, змінено їхній зміст і тлумачення.

4. Християнство — державна релігія Римської імперії
Після перетворення християнства на державну релігію декілька десятків років вона співіснувала на території імперії зі старою, язичницькою релігією. Християнські та язичницькі храми стояли поруч, прихильники двох різних релігій виконували кожен свої обряди.

Але цього християнству було вже замало — ставши панівною релігією, вона почала переслідувати язичників. На вимогу керівників церкви імператор Феодосій у 392 р. заборонив язичницьку релігію і наказав закрити її храми. Гонінь і переслідувань тепер зазнавали ті, хто вшановував старих римських богів — Юпітера, Марса, Юнону, Венеру, Нептуна. Вільна від суперництва, християнська релігія почала стрімко розвиватися та поширюватися.



Жираф - це кінь, виконаний за всіма вимогами замовника.
 
mr_smithДата: Середа, 24.11.2010, 06:52 | Повідомлення № 6
ADMIN
Група: Адміністратори
Повідомлень: 5114
х-статус:
You know what I mean?

Падіння Західної Римської імперії.

Перемога на Каталаунських полях виявилася останнім великим успіхом Західної Римської імперії. У 454 р. за наказом Валентініана III був убитий занадто популярний і незалежний, на його думку, Акцій. У 455 р. від рук одного з воєначальників Аеція свева Рікімера загинув сам імператор. Після цього почалася політична чехарда: за 21 рік на престолі Західної Римської імперії перемінилося 9 правителів, ставлеників італійської або галльській знаті, варварської армії під командуванням Рікімера (який змістив або прибрав не одного августа), а після його смерті в 472 р. – Візантії, вандалів і бургундів. Це час подальшого наростання кризи імперії і стрімкого скорочення її кордонів.

У травні 455 р., незабаром після убивства Валентініана III, вандальський флот раптово з'явився в усті Тибру; у Римі спалахнула паніка, імператор Петроній Максім не зумів організувати опір і загинув. Вандали без труднощів захопили місто і піддали його 14-денному розгромові, знищивши при цьому безліч безцінних пам'ятників культури. Звідси походить термін «вандалізм», яким позначають навмисне безглузде знищення культурних цінностей.

Вандали не намагалися закріпитися в Італії, але з цього часу твердо контролювали усі великі острови і морські комунікації в Західному Середземномор'ї. Тоді ж починається експансія бургундської держави. У 461 р. бургунди опановують Ліоном і починають успішне просування вниз по Роні, убік Провансу, і одночасно на північ, завоювавши до кінця 70-х років ті землі, що у середні століття й одержали назву Бургундія. Назустріч їм з півночі, на територію нинішньої Лотарингії, просувалися франки, а з північного сходу, у сучасний Ельзас (пізніше також у німецьку Швейцарію) – аламани. Найбільший успіх у цей період випав на долю вестготів, що потроху зайняли прилягаючі до Біскайської затоки області Аквітанії, а потім велику частину Центральної Галлії, до середньої течії Луари.

На відміну від вандалів вестготи, бургунди, франки й аламани формально залишалися федератами, їхні правителі мали вищий римський титул патриція, контрольовані ними землі продовжували вважатися частиною римської держави. Однак насправді це були вже цілком самостійні політичні утворення, притім далеко не завжди дружні щодо Риму. Вестготи, наприклад, неодноразово намагалися захопити середземноморські області римської Галлії. Будучи покликані на початку 50-х років в Іспанію для боротьби з багаудами, а також зі свевами, що міцно обґрунтувалися на північному заході країни і регулярно робили набіги в інші її райони, вестготи дійсно допомогли римлянам розгромити і тих і інших, але піти з Іспанії вже не побажали. До початку 70-х років вони крок за кроком підкорили майже весь півострів, крім утримуваного свевами північного заходу і твердинь басків у Західних Піренеях і Кантабрії. Та обставина, що вестготи виступали не як вороги, а як поважаючі римські закони федерати імперії, лише полегшило їм розширення своєї держави.

В останні роки свого існування Західна Римська імперія являла собою чудернацьке й у цілому сумне видовище. Під прямим контролем Равенни залишалися: Італія (без островів), приморська частина Іллірії, деякі райони в Реції і Норіці, три відірвані одна від одної області Галлії – Прованс, Овернь і територія між середньою течією Луари, Соммой і Ла Маншем (майбутня Нейстрія), а також прибережна Мавританія і, можливо, окремі пункти в Південно-Східній Іспанії. При цьому центральний уряд, як правило, не міг реально допомогти далеким від Італії провінціям, залишаючи місцеву владу саму вирішувати виникаючі проблеми.

Яскравим прикладом служить історія Британії, що після 408 р. з відходом римських легіонів була, по суті справи, кинута напризволяще. На кількаразові благання жителів Британії про допомогу проти кельтів, що вторглися з Ірландії і Шотландії західно-римський уряд, наскільки відомо, не реагував. Якийсь час британці захищалися самостійно, потім, у 20-і роки, запросили з цією метою германське плем'я саксів, виділивши їм для поселення землі в південно-східній частині острова, у Кенті. У 40-і роки сакси перестали коритися римській владі, оголосили себе незалежними і, спираючись на все прибуваючі з континенту загони одноплемінників (а також англів, ютів і фризів), почали війну з учорашніми хазяїнами острова. Британці пручалися, часом завдавали супротивникові серйозні поразки (перипетії цієї боротьби в перетвореному виді знайшли відображення в легендах про короля Артура), але поступово відступали усе далі на захід до Ірландського моря.

Щось подібне відбувалося і на інших територіях, де ще зберігалася римська державність. У Норіці римська влада утримувалася в деяких містах лише завдяки союзові з германським плем'ям ругіїв, яким платили щось середнє між даниною і платнею за службу; у Мавританії схоронність римських порядків залежала від уміння місцевих магнатів домовитися з берберами; Овернь довгий час залишалася римської через суперництво бургундів і вестготів. Навіть у самій Італії влада імператора забезпечувалася головним чином підтримкою майже цілком варварської армії, яка періодично домагалася збільшення платні.

У 476 р. варвари і тут зажадали земель для поселення; відмова римлян задовольнити цю вимогу призвела до державного перевороту: проводир германських найманців Одоакр із племені скирів змістив останнього західноримського імператора Ромула Августула і був проголошений солдатами конунгом Італії. Заручившись підтримкою римського сенату, Одоакр відіслав знаки імператорського достоїнства в Константинополь із запевняннями в слухняності. Східноримський василевс Зенон, змушений визнати сформований стан речей, подарував йому титул патриція, тим самим узаконивши його владу над італійцями. Так припинила існування Західна Римська імперія.



Жираф - це кінь, виконаний за всіма вимогами замовника.
 
mr_smithДата: Середа, 24.11.2010, 06:53 | Повідомлення № 7
ADMIN
Група: Адміністратори
Повідомлень: 5114
х-статус:
You know what I mean?

1. Варвари і Рим
Найнебезпечнішими ворогами Римської імперії в І ст. н. е. були племена варварів. Значною силою та могутністю серед них виокремлювалися готи, які поділялися на остготів і вестготів. Вони завдавали відчутних ударів Римській імперії. Для стримування варварської навали імперія змушена була утримувати величезну армію — близько 140 тис. прикордонних військ і 125 тис. польової армії, що, безумовно, впливало на оборонну здатність імперії.

На початку IV ст. сталося зрушення з місця величезних мас варварських народів, які перебували на ранньому, первісному ступені розвитку. Залишаючи обжиті місця, де вони оселилися тисячі років тому, племена, згуртовані в родові об'єднання, переселялися на інші землі, часом на значну відстань. Історики називають це Великим переселенням народів.

З глибини степів Середньої Азії на захід, на територію Європи, посунули племена гунів. Вони пішли в степи, що на північ від Чорного моря, і зрушили з місця сарматів та остготів, які подались у свою чергу на землю вестготів.

Вестготи під тиском сусідів зі сходу почали шукати притулку на території Римської імперії. На їхнє прохання імператорська влада дозволила перейти східні кордони держави й оселитися на її землях. Сталося так, що численні римські чиновники, розбещені хабарами та розкраданням державного майна, привласнили те, що мало належати вестготам, вони наживалися за рахунок обдурювання простодушних варварів. Серед переселенців почався голод. Дехто з них змушений був продавати в рабство своїх родичів і себе.

Таке становище, урешті, призвело до вибуху повстання серед вестготів, яких охоче підтримали інші варвари, а також численні раби і колони, яким було за що ненавидіти римську владу. На придушення повстання рушили легіони на чолі з імператором Валентом. У 378 р. відбулася велика битва при Адріанополі.

Римські легіони на той час значною мірою втратили колишню силу й могутність, тепер вони вже були схожі більше на варварські натовпи, ніж на славетні «залізні» війська часів Юлія Цезаря. Велика римська армія зазнала цілковитої поразки. Під час утечі загинув і сам імператор Валент. Вестготи пересунулися на Балканський півострів і там самочинно розселилися. На Рим вони так і не пішли. Поки що в цьому не було потреби.

2. Захоплення Рима варварами
Прийшли часи, коли варвари поступово перетворилися на господарів Римської імперії. У 401 р. племена вестготів на чолі з Аларіхом напали на Італію. До варварів пристали десятки тисяч рабів і колонів. Поступово заволодівши північними територіями Італії, вестготи зламали опір римської армії, підійшли до Рима й узяли його в облогу. Столиця імперії мала сильні укріплення, але вони не стали їй у пригоді. Одного разу вночі раби відчинили міську браму, і готи ввірвалися на вулиці Рима. Сталося це в 410 р. З часів галльської навали на чолі з Бреном місто Рим було вперше захоплене ворожою армією. Готи піддали столицю імперії варварському знищенню. Ця подія справила жахливе враження на всіх свідків. Місто, що було володарем половини світу, тепер стало здобиччю дикунських племен.

Через кілька днів Аларіх подався на південь, але на десятий день після виходу з Рима раптово помер. Готи поховали свого вождя разом з усіма скарбами на дні однієї з італійських річок. Місце його поховання та перебування величезних скарбів імператорського Рима й досі залишається невідомим.

У 440-х роках за часів царювання Аттили (434-453 pp.) сталося різке посилення племен гунів. Скориставшись із послаблення Візантії та Західної Римської імперії, гуни напали на їхні території. Візантійцям удалося відкупитися золотом і спрямувати ворожу силу в напрямку до сусідньої Західної Римської імперії. Для відсічі гунам римляни заключили союз із місцевими варварами — франками, аланами, бургундами, вестготами. На чолі об'єднаного війська було поставлено полководця Флавія Аеція. У попередні роки Аецій охоче набирав гунів до своїх легіонів і мав з ними добрі стосунки. Тепер їм довелося зустрітися на полі бою. У червні 451 р. між римлянами та гунами відбулася грандіозна битва на Каталаунських полях (біля міста Труа). За свідченням готського історика Йордана, з обох сторін у битві брали участь понад 165 тис. воїнів (за іншими відомостями — близько 300 тис). У цій битві гуни зазнали поразки. їхнє величезне, але нетривке державне утворення почало розпадатися, а по смерті Аттили в 453 р. остаточно розвалилося. Після зникнення загрози з боку гунів одночасно розпався і союз Римської держави з варварами.

Вестготи поновили свої завоювання в Південній Галлії та Іспанії.

Аттила в пам'яті стародавніх народів
Аттила — цар гунів, прийшов до влади (434 p.), убивши свого двоюрідного брата та інших родичів. Йому підкорилися не тільки всі гуни, а й чимало германських племен.

Цар гунів залишився в пам'яті римлян кровожерним, жорстоким варваром, якого послало небо покарати грішних, розбещених володарів, — справжня «кара Божа». Римляни вірили, що тільки Боже диво врятувало християн. Так, в одній з легенд ідеться про те, що папа Лев І у 452 р. виїхав назустріч Аттилі озброєний тільки одним хрестом і переконав жорстокого завойовника відмовитися від наміру захопити й пограбувати Рим.

У германських же народних сказаннях Аттила постає зовсім іншим — справедливим і добрим королем, а «Пісня про нібелунгів» навіть оспівує його як шляхетного короля Етцеля.

Де тут правда, а де вигадка — не знають навіть учені. Іноді усмішка історії залишається загадковою й нерозгаданою назавжди...

3. Утворення варварських королівств на території імперії
Після вторгнення на територію Римської імперії варвари, як правило, утворювали на ній свої держави. По смерті Аларіха вождем готів став його племінник Атаульф, який продовжив просування готів римською територією. Римські імператори змушені були примиритися з існуванням самостійних варварських держав на їхніх теренах.

Вандали захопили значну частину Африканського узбережжя. У 418 р. в Аквітанії утворилося перше варварське королівство вестготів; у 429 р. в Африці на чолі з королем Гензеріхом — королівство вандалів. У 443 р. на південному сході Галлії сформувалося королівство бургундів. На півдні Британії вже існувало королівство англосаксів.

Певний час зберігалась ілюзія залежності цих нових королівств від римських імператорів, але насправді варварські королі виконували імператорські накази лише тоді, коли це збігалося з їхніми інтересами. До 450 р. римляни зберігали імперію, у якій варварські королівства були її складовими.

4. Захоплення Рима вандалами
Після подолання загрози з боку гунів римляни відчули певне полегшення. Але незабаром з Північної Африки на Італію насунула нова загроза у вигляді племен вандалів. У 455 р. вони без зусиль заволоділи Римом, який нікому було захищати. Протягом 14 днів вандали грабували місто. Вони не залишили в старовинних палацах ані золота, ані срібла, ані навіть міді. Усе, що не змогли взяти із собою, знищили. З того часу поняття «вандалізм» означає жорстоке, безцільне винищення культурних цінностей.

5. Падіння Західної Римської імперії
Імператор Юлій Майоріан (457-461 pp.) зробив останню спробу зміцнити імперію. Імператор намагався впорядкувати збирання податків, покращити життя середніх землевласників, відновити покинуті міста. Щоб полегшити фінансові справи в провінціях, Майоріан намагався скасувати їхні борги. За його правління дещо зміцнилося становище римлян у Галлії та Іспанії.

Міць імперії почала відроджуватися. Однак у цьому не була зацікавлена ані римська знать, ані варварські королі, яким заважала сильна влада.

Майоріана було вбито, разом з ним була втрачена остання надія римлян на відновлення імперії. Почалася низка швидких змін імператорів на троні, влада яких поступово втрачала навіть зовнішні ознаки. Імператори стали цілком залежними від волі варварських вождів, яким довіряли командування імператорською вартою. У 476 р. германський вождь, командир гвардії Одоакр, усунув від влади 16-річного імператора Ромула Августула, відіславши його до свого маєтку. Іронія долі полягала в тому, що останній імператор мав ім'я колишнього засновника міста Рима й першого царя Римської держави — Ромула. З падінням останнього імператора зникло саме поняття — Західна Римська імперія. Корону та пурпурну мантію імператора відправили до Константинополя на знак того, що в Римі імператора більше немає.

В Італії було утворено нове королівство — держава Одоакра. Напівпорожня й напівзруйнована столиця половини світу байдуже та незворушно поставилася до величезної історичної події — падіння Західної Римської імперії, якою завершився найдовший відрізок історії людства — історія Стародавнього світу.



Жираф - це кінь, виконаний за всіма вимогами замовника.
 
Форум селища міського типу Червоне, Червоне - зробимо кращим »  Школопедія (Школопедия) » Всесвітня історія » 6 клас - Тема 10: Пізня Римська імперія (6 клас - Тема 10: Пізня Римська імперія)
Сторінка 1 з 11
Пошук:




Оплата будь-яких послуг через інтернет

Вхід

Логін:
Пароль:

Інформація

Ваш IP: 54.80.26.116
Браузер:

Cайт живе: