rss · Середа, 18.10.2017, 08:31

Опитування

Будинок Культури
1. Необхідний в Червоному
2. Мені це не цікаво
3. Замість БК - магазин
4. Є інші заклади, там краще
5. Надам фінансову допомогу
6. Не потрібен Червоному
7. Маю спонсора на ремонт
Всього відповідей: 41
Сторінка 1 з 11
Модератор форуму: Shooler, lusi 
Форум селища міського типу Червоне, Червоне - зробимо кращим »  Школопедія (Школопедия) » Зарубіжна література » 12 клас: ХХ ст. - з французької літератури. (12 клас: ХХ ст. - з французької літератури.)
12 клас: ХХ ст. - з французької літератури.
ShoolerДата: Субота, 14.03.2009, 23:50 | Повідомлення № 1
Супермодератор
Група: Модератори
Повідомлень: 3529
х-статус:
Veni! Vidi! Vici!

12 клас: ХХ ст. - з французької літератури.

Альбéр Kамю (1913—1960). “Чума”.
Ежéн Йонéско (1912—1988). “Носороги”, “Драма абсурду”.



Я - волк! И вожака хочу я трон.
Ведь жизнь имеет волчий нрав.
В ней справедливейший закон -
Кто всех сильнее тот и прав!
 
lusiДата: Середа, 18.03.2009, 23:42 | Повідомлення № 2
Шановний мешканець
Група: Друзі
Повідомлень: 458

Народився Альберт Камю 7 листопада 1913 році в містечку Мондові в Алжирі, який на той час був французькою колонією, у сім'ї найманого сільськогосподарського робітника, що через рік після народження сина помер від поранення на полі бою Першої світової війни. Мати. Іспанка за походженням. Працювала прибиральницею в багатих сім'ях. Дитина зростала у злиднях. Освіту пощастило здобути тільки завдяки допомозі одного з учителів ліцею, який виклопотав для хлопця стипендію. У 1932-1936 рр. під час навчання в Оранському університеті (Алжир) Альберту доводилося тяжко працювати, що призвело до виснаження організму й захворювання на сухоти. Проте це не завадило йому бути життєрадісним, енергійним, жадібним до знань і розваг, чутливим і до краси середземноморської природи, і до глибин духовної культури. "Я перебув, - писав згодом А.Камю, - десь на півдорозі між злиднями і сонцем. Злидні не дозволяли мені повірити, нібито все гаразд в історії та під сонцем; сонце навчало мене, що історія - це ще не все. Змінити життя - так, але тільки не світ, який я обожнював".
Захоплення середземноморською красою і французькою філософією з часом зумовило його світогляд й естетику, які базувалися на середземноморській культурній традиції та античній культурі з її язичництвом і культом тіла. У цій системі юнак намагався уникнути протиставлення духу і тіла, злити їх в органічну єдність.
А.Камю брав активну участь і в громадському житті. У 1934 році вступив до комуністичної партії, яку покинув через три роки, проводив антифашистську пропагандистську роботу, організував самодіяльний театр, співробітничав з незалежною лівою пресою. У цей час почалася його письменницька діяльність. Тоді, зокрема, були написані перший варіант роману "Сторонній" та нотатки до есе "Міф про Сізофа".
Навесні 1940 року вперше приїхав до Франції, куди остаточно переселився через рік. В окупованій країні приєднався до Руху Опору, друкувався в підпільній газеті "Комба", а згодом її очолив. У 1943-1944 рр. видав у нелегальній пресі "Листи німецькому другові", в яких з гуманістичних позицій засуджував спроби виправдання людиноненависницької ідеї фашизму. На цей час А.Камю став відомим як автор "Стороннього" та "Міфу про Сізофа". Що побачили світ у 1942-1943 рр. і викликали захоплення французької інтелігенції. Ці твори були сприйняті як екзистенціалістські, співзвучні з напрямами, що за національної катастрофи поширювалися серед свідомої частини населення.
Саме завдяки творчості А.Камю філософське вчення екзистенціалізму стало популярним у Франції. В його основі, а надто у варіанті А.Камю, є твердження абсурдності буття ("абсурд є метафізичним станом людини у світі",- говориться у "Міфі про Сізофа"), уявлення про світ як про царство хаосу і випадковості. Чільне місце посідає думка про те, що людина відповідальна сама за себе. Людині доводиться жертвувати собою. Аби виправдати своє існування. Вже самим актом народження вона виявляється закинутою у світ поза своєю волею і бажанням. З моменту появи вона отримує від природи й смертний вирок, термін виконання якого їй невідомий. Убивають хвороби, старість, війни, кати, злидні, навіть сонце, як у романі "Сторонній"
У годину вирішального випробовування людина залишається наодинці з собою. Зі своєю долею. Тепер їй належить стати Людиною, створити себе із закинутої у світ матерії. Людина народжується не тоді, коли з'являється на світ, а тоді, коли силою свого розуму створює себе як мислячу істоту. Це духовне народження відмежовує її від природи, робить свідомою своєї минущості. Сонце, каміння, море, дерева, чужі співпереживання духовній драмі людини. Але й суспільство, оскільки йдеться про соціальний колектив, потребує віри в уже існуючі цінності. Воно карає бунтарство за допомогою своїх соціальних інституцій - армії, поліції, суду, громадської думки. Такий внутрішній конфлікт романів і п'єс письменника-екзистенціаліста.
Водночас А.Камю проголошував, що розум людини, усвідомлюючи абсурдність буття, не може змиритися з нею. Людина, що мислить, кидає виклик абсурдові, не сподіваючись на його остаточне подолання.
"Для людини без шор, - зазначив А.Камю в "Міфі про Сізофа", - немає видовища прекраснішого, ніж свідомість у двобої з дійсністю, яка перемагає. Ні з чим не зрівняти образ гордої людяності... Дисципліна, якій дух себе підпорядковує, воля, яку він кує з будь-якого підручного матеріалу, рішучість зустрічати віч-на-віч - у цьому є могутність і непересічність".
Цей трагічний стоїцизм з часу Руху Опору став для Камю основою його гуманістичної етики. За його допомогою письменник у роки окупації та національного приниження пробуджував активний відгук у гуманістично настроєної французької інтелігенції. По-своєму мобілізував її на боротьбу з фашизмом.
Невелика за обсягом творча спадщина А.Камю створювалась переважно під час Другої світової війни та повоєнних років. Це наклало свій відбиток і на теми, що порушувалися письменником, і на спосіб їх висвітлення. Для його творчості характерне поєднання власне белетристики з філософськими роздумами.
У 1947 році вийшов у світ роман "Чума", який засвідчив найвищу межу ідейної еволюції автора: за визначенням самого письменника відбувся перехід від "етапу абсурду" до "етапу протесту". Письменник працював також у жанрі філософської етеїстики та громадсько-політичної публіцистики, виступив у ролі літературного критика.
У 50-х роках А.Камю пережив світоглядну і творчу кризу, що призвело до зниження його творчої активності. Письменник чимдалі частіше не знаходив відповіді на складні проблеми, які ставило перед ним і суспільством життя. Загострилися суперечності, притаманні його світогляду й суспільно-політичній позиції, що знайшло вираження у тракті "Бунтівна людина" (1951). Відкриваючи вади буржуазного суспільства Франції та його Заходу, Альберт Камю не приймав і соціалізм Східної Європи у його сталінському варіанті.
Книга "Бунтівна людина" значною мірою була реакцією на злочини сталінізму, на сталінські масові репресії та терор. На великому історичному матеріалі Альберт Камю дійшов висновку про неминучість переродження революції у тиранію, перетворення колишніх борців проти гноблення не значно жорстокіших гнобителів. На думку автора, це універсальний і фатальний закон історії, її абсурд. Протистояти йому може тільки постійне бунтарство, опозиція влади, яка є неминучим насильством і несправедливістю.
У 1957 році Альберт Камю одержав Нобелівську премію за свою літературну творчість.
4 січня 1960 року на сорок сьомому році життя письменник загинув у автомобільній катастрофі.

Додано (18.03.2009, 22:29)
---------------------------------------------
Характеристика роману "Чума"
Це філософський роман-притча, в якому висвітлено боротьбу людської спільноти проти конкретного (за словами автора, "уявлений зміст "Чуми" - це боротьба європейського опору проти фашизму"). Але цим зміст його не вичерпується. Як зазначив Альберт Камю, він "поширив значення цього образу (чуму) на буття в цілому". Це не тільки чума (коричнева чума, як називали фашизм у Європі), а зло взагалі, невіддільне від буття, властиве йому завжди. Чума - це й абсурд, що осмислюється як форма існування зла, це й трагічна доля є те, що вона зменшує перехід самого письменника від "самотнього бунтарства до визначення спільноти, чию боротьбу треба поділяти", еволюцію в напрямі до солідарності та співучасті.
Сюжет роману ґрунтується на подіях чумного року в Орані (Алжир), жахливої епідемії, яка штовхнула городян у безодню страждань і смерті. Розповідає про це доктор Ріє - людина, що визнає лише факти. Прагне до точності її викладу, не вдаючись ні до якого "художнього" прикрашення. За вдачею, світосприйняттям, характером занять, перебігом подій він орієнтується лише на розум та логіку, не визнає двозначності, хаосу, ірраціональності. Ріє виконує свій обов'язок лікаря, допомагає хворим, ризикує власним життям, жодного разу не піддавши сумніву свою роль у боротьбі з конкретною хворобою, зі злом взагалі. Навколо нього гуртуються інші персонажі, передусім Тарру. Для них чума, зло - це щось невіддільне від людини, і навіть той, хто не хворіє, все одно носить хворобу в своєму серці.
Люди доброї волі здатні перемогти конкретне зло, але вони не можуть його знищити як категорію світобудови. І тому у фіналі роману під радісні вигуки городян, які святкують звільнення від страшенної хвороби. Доктор Ріє думає про те, що ця радість тимчасова, він знає, що "...можливо, настане день, коли на лихо і науку людям, чума розбудить пацюків і пошле їх конати на вулиці щасливого міста".
Роман написаний у формі хроніки однієї епідемії , спрямованої передусім на об'єктивну фіксацію подій. Це монолог доктора Ріє, який подекуди переривається словами і думками Тарру, зрідка - роздумами інших персонажів. Інтелектуали Ріє і Тарру - головні герої - часто виступають від імені автора, їм він доручає формування ключових думок, їхніми виступами описує найважливіші події чумної епідемії. Вони виконують свій професійний і людський обов'язок, свідомо нехтують небезпекою, сімейним затишком, подружніми почуттями.
Характерна і історія паризького журналіста Рамбера, який поривався із зачумленого Орана до кожної жінки, а коли така можливість з'явилася, відмовився нею скористатися і залишити в санітарній дружині доктора Ріє. залишився тому, що інакше вчинити йому не дозволило сумління, бо в час лихоліття "соромно бути щасливим одному". Привертає до себе увагу і образ Грана - маленької людини з її безневинним графоманством і невичерпною добротою та самовідданістю. Панлю, мати Ріє, контрабандисти, інші епізодичні персонажі часто з'являються на сторінках твору, щоб висловити певну думку. Вони мають індивідуальні риси, не позбавлені деяких вад, але виявляються готовими до самопожертви. Усі вони разом і побороли страшенне лихо, їхня солідарність стала запорукою спільної перемоги. Це важливий момент у творчості А.Камю, який почав мистецький шлях з утворенням індивідуалістичних позицій і абсурдності буття.
Жанр роману-хроніки зумовлює особливості стилю цього твору. Підкреслена об'єктивність визначає добір лексики, позбавленої яскравого емоційно-експресивного забарвлення, стриманий виклад подій та коментарів до них. Але загальний зміст роману-притчі набагато глибший. Він має "загальнолюдський" і позачасовий підтекст. У філософсько-інтелектуальному розумінні, його можна розглядати як своєрідний авторський монолог. Окремі персонажі, що виголошують його, відтворюють різні сторони авторського світогляду. У цьому розумінні роман - це полілог і водночас розмова з самим собою, що, однак не позбавляє персонажів індивідуальних рис, глибокої мотивації їхніх вчинків.
Особливості стилю роману підкреслюють послідовність розвитку творчої манери в А.Камю, дотримання традицій поширеного в новітній інтелектуальній прозі жанру, що відзначається універсальністю змісту. "Чума" алегорична, як стародавні міфи, як Біблія, але на відміну від стародавніх притч, які тяжіли до прямолінійних алегорій, відзначається смисловою багатозначністю. З цього погляду вона наближається до міфу, стає надкультурним явищем. "Чума" - одне з найдавніших подій у цьому жанрі, поряд з "Мобі Діком" Г.Мелвілла, "Процесом" Ф.Кафки, "Котловалом" А.Платонова . водночас це роман-попередження, роман-пересторога, що також робить явище позачасовим і загальнолюдським.

Додано (18.03.2009, 22:37)
---------------------------------------------
Читаємо твір тут: http://www.philosophy.ru/library/camus/peste.html

Додано (18.03.2009, 22:40)
---------------------------------------------
Ежен Йонеско народився 26 листопада 1909 р. у місті Слатині, неподалік від Бухареста. Батько його був румуном, мати - француженкою. 1913 р. родина переїхала до Парижа, з яким Йонеско-старший пов'язував надії на успішну юридичну кар'єру. За три роки він, покинувши дружину з двома дітьми, повернувся до Румунії, де невдовзі створив нову сім'ю.
Тягар турбот ліг на плечі матері. Аби прогодувати дітей, вона була змушена братися до будь-якої роботи. Ця ніжна жінка, яка без нарікань терпіла важку працю та гнітюче відчуття занедбаності, ста¬ла для майбутнього письменника прообразом гіркої людської самот¬ності. Однак попри те, що з раннього дитинства Ежен стикнувся з надірваністю людських стосунків і доль, дитинство залишило в його пам'яті відчуття свята. Воно й було джерелом його зачудування світом: «Це, - згадував письменник, - час дива та дивовижного: ніби з пітьми випірнув сяючий, новенький і зовсім дивний світ. Дитинство закінчується у той момент, коли речі перестають дивувати. Як тільки світ починає видаватися вам знайомим, як тільки ви звикаєте до власного існування, ви стали дорослими. Світ феєрії, дива перетво¬рився на щось звичне, на кліше. Таким новим був рай, світ у перший день творіння...»
Свято дитинства завершилося 1922 p., коли Ежен із сестрою пе¬реїхали до Бухареста. Життя в сто¬лиці Румунії було затьмарене постійними конфліктами з бать¬ком, людиною егоїстичною та дес¬потичною. Однак тринадцяти ро¬кам, прожитим на румунській землі, Йонеско завдячував і своєю освітою, і залученням до румунсь¬кої культурної традиції, і першими літературними спробами.
Навчання у бухарестському ліцеї вимагало серйозних занять румунською мовою, якої до цього часу Йонеско майже не знав. Зану¬рюючись у стихію нової мови, він дедалі більше відходив від фран¬цузької. Досвід «забуття» та нового «пізнання» смаку слів, коли розлу¬чені думка і звук знову сполучаються, набуваючи нової єдності та яскравості, пізніше вплівся у мовну тканину п'єс Йонеско, зумовивши притаманну їм гру слів і зі словами.
1929 р. Ежен вступив до Бухарестського університету, де студіював французьку мову та літературу. За студентських років він почав друкуватися: 1931 р. вийшла в світ збірка поезій, написаних румунською мовою, а 1934 р. - книжка
з виразно авангардистською назвою «Ні», що містила добірку літературно-критичних статей.
Посилення тоталітарних тенденцій у суспільно-політичній атмосфері Румунії 30-х років негативно впливало на духовний стан молодого літератора. Тому, скориставшись нагодою - про¬позицією писати у Парижі докторську дисертацію («Гріх і смерть у французькій літературі після Бодлера»), він з радістю залишив Бухарест. Ще добрих десять років Е. Йонеско існував «між двома батьківщинами», періодично проживаючи то у Румунії, відносини з якою ставали дедалі напруженішими, то у Франції, де задля фізичного виживання був змушений зароб¬ляти перекладами та коректорською роботою.
Початком нового періоду життя стало створення п'єси «Голомоза співачка» (1950).
Коли 1950 р. Нікола Батай, режисер паризького камерного театру «Ноктамбюль», поставив дивну п'єсу з не менш дивною назвою «Го¬ломоза співачка», мало хто міг передбачити, що твір, який викликав обурення нечисленних глядачів і зливу критичних рецензій, стане прологом до потужного руху оновлення світової сцени другої полови¬ни XX ст. Очевидно, і сам автор, на той час невідомий літератор, ство¬рюючи свою дебютну драму як зухвалу «антип'єсу», не наважився б пророкувати їй щасливу долю. Через багато років, ставши метром те¬атру, Е. Йонеско згадував, як разом з акторами театральної трупи він заманював випадкових перехожих на виставу і як часто п'єса викону¬валася лише для двох-трьох глядачів. Важко було тоді уявити, що «блискучий» провал, яким ознаменувалося сценічне народження «Голомозої співачки», був початком її майбутнього сходження до світової слави. Позбавлена ознак сценічної дії та виразного драматич¬ного конфлікту, ця п'єса згодом була перекладена багатьма мовами, включена до репертуарів найвідоміших театрів, покладена на музику та неодноразово екранізована.
А сталося так тому, що в «Голомозій співачці», як, до речі, і в інших п'єсах Йонеско, проступили обриси нової драматургії, для якої літературна критика знайшла промовисте визначення «театр абсурду». Сам митець доволі стримано ставився до цьо¬го терміна. Коректнішим, на його думку, було б визначати на¬писані ним п'єси як «дивні», «парадоксальні». І в цьому був сенс: абсурдне у драмах Йонеско не було самоціллю. Створю¬ючи абсурдні ситуації на сцені, оздоблюючи їх оригінальними театральними ефектами, драматург насамперед прагнув висло¬вити своє здивування буттям. Здивування, крізь яке, немов вода крізь пісок, безслідно проходять всілякі філософські та обивательські пояснення, соціологічні теорії та моральні вчення, ідеологічні та релігійні доктрини. Адже жодне із численних тлумачень, твердив Йонеско, не дає відповіді на головні запи¬тання - як і чому створений світ, у чому мета й сенс життя, чим є людина і чому вона є смертною попри те, що вміщує у своїй свідомості цілий Всесвіт, з його «музикою сфер» і чорними сон¬цями меланхолії... Повернути глядачеві первинне зачудуван¬ня чистим існуванням, відтворити на сцені відкриття не¬сподіваного у звичному плині життя і у такий спосіб відновити вищу реальність переживання буття — ось чого прагнув у своєму театрі Е. Йонеско.
Найяскравішими його творами для сцени вважаються п'єси «Урок» (1950), «Жертва обов'язку» (1952), «Стільці» (1952), «Етюд для чотирьох» (1954), «Безкорисливий вбивця» (1957), «Носороги» (1959), «Повітряний пішохід» (1963) та ін. Взагалі ж перу Йонеско належить понад три десятки п'єс. Крім драм, митець писав також прозові твори (збірка оповідань «Фото¬графія полковника», роман «Самотній»), спогади, есе, публі¬цистичні статті тощо.
28 березня 1994 p. E. Йонеско помер. Його ім'я поряд з іме¬нем С. Беккета стало емблемою руху оновлення драматургічної естетики другої половини XX ст.
«Кожне життя - єдине. Кожне - світ... - писав Йонеско в есе "Розкришені думки". - Прожити життя - значить пережити світ по-своєму, по-іншому, несподівано». Звідси — проголошу¬вана ним цінність самотності. Поширену серед критиків думку про те, ніби його театр - «це стогін самотньої людини, яка не вміє спілкуватися з іншими людьми», Йонеско спростовував твердженням, що самотність - річ украй необхідна і що біди сучасної людини спричинені саме дефіцитом можливості бути наодинці з собою, можливості без перешкод опановувати «імперію» індивідуального буття.
Головним ворогом самотності, за Йонеско, є дух колек¬тивізму. Він набуває різних форм, починаючи з тоталітарних режимів, що знищували цілі народи, і закінчуючи невинними спортивними іграми, які збирають на стадіонах натовп
глядачів, доведених до істерії. Незалеж¬но від миролюбної чи агресивної спрямо¬ваності, переконував французький письменник, дух колективізму розчиняє особистість, вбиває індивідуальність, а відтак - і людське єство.
Феномен знеособлення людей набуває трагііронічного гротескного забарвлення у п'єсі «Носороги», в основу якої покла¬дений абсурдно-фантастичний сюжет ма¬сового перетворення людей на носорогів.
На тлі цієї пошесті лише головний герой, Беранже, зберігає свою людську подобу, через що й потрапляє у ситуацію проти¬стояння натовпу.
Поштовх до написання твору, зазначав автор, надали враження французького письменника Дені де Ружмона від демонстрації на¬цистів на чолі з Гітлером у Нюрнберзі 1936 р. «Дені де Ружмон, - роз¬повідав Йонеско, - бачив цей натовп, який поступово поглинала якась істерія. Здалека люди з натовпу, як шалені, вигукували ім'я цієї страшної людини. Гітлер наближався, і з його наближенням зростала хвиля психозу, що захоплювала дедалі нових людей. Цей безум, ця маячня спочатку здивували оповідача. Однак, коли Гітлер підійшов ближче, він і сам відчув, що безум от-от захопить і його, що він "на¬електризований" заразною маячнею. Він уже готовий був піддатися цій марі, але тут щось піднялося з глибин його єства і почало протидіяти колективному урагану... У цей момент повстало все його єство, все те, що було "ним", - жодних аргументів проти, розум був ні до чого».
Розповідь очевидця містила - в стислому і ще не «зашифрова¬ному» вигляді - зародок задуму «Носорогів». У ній простежу¬ються тенденції, які виокремилися в п'єсі у дві провідні темати-ко-сюжетні лінії - розвиток колективної істерії (у драмі - по¬шесть «оносорожування») та ірраціональний опір одинака масо¬вому психозу (у драмі він утілився в образі Беранже). Утім, слід зауважити, що змальовуючи бунт головного героя проти хвороби жахливого «омасовлення», драматург певною мірою спирався і на власний досвід. Адже, перебуваючи всередині процесу «колек¬тивістських мутацій» свідомості співгромадян у Румунії 30-х років, він усвідомив високу ціну самозбереження особистості.
Для розуміння проблематики та поетики «Носорогів» важливо ма¬ти на увазі її літературний контекст. З-поміж літературних чинників, що вплинули на художню своєрідність п'єси, Е. Йонеско називав «Перевтілення» Ф. Кафки. Ця новела була прочитана ним під дещо несподіваним кутом, а саме, як історія пробудження «чудовиська» у звичайній людині. Таке сприйняття кафківського твору збіглося з провідною у художньому світі Йонеско емоцією здивування і люд¬ською природою, в якій причаїлися тваринні інстинкти, і історією, що з давніх-давен і до сьогодні повниться жахливими виявами люд¬ських звірств. Відповідно до такого тлумачення метаморфози кафківського героя, драматург розгорнув на сцені яскраве видовище колективних «перевтілень» - масовий тріумф «чудовиськ», які вивільнилися з глибин людських індивідуальностей.
Цим, до речі, п'єса Йонеско відрізнялася від близького їй епохаль¬ного літопису чуми, створеного А. Камю, де пошесть була інакомовним утіленням насамперед абсурду зовнішнього. Йонеско ж наголо¬сив на абсурді, притаманному внутрішньому світові особистості. Показуючи широким планом перетворення на носорога героя на ім'я Жан, драматург відтворює динаміку росту «внутрішнього чудови¬ська» і його остаточної перемоги над цивілізованою і гуманною части¬ною особистості. У гаслах про пріоритет первісної сили над цінностя¬ми моралі та культури, які проголошує цей герой під час свого пе¬ревтілення, лунає відгомін ніцшеанської ідеї «надлюдини».
Отже, вигадане французьким драматургом «оносорожуван-ня» постає поряд із такими знаковими метафорами мо¬дерністської літератури, як перевтілення Грегора Замзи у Каф¬ки та оранська чума у Камю. Так само, як її попередниці, ця метафора не зводилася до однозначного тлумачення. Скажімо, до інакомовного зображення фашистської навали. Йонеско по¬переджав: «"Носороги", - звичайно, антифашистська п'єса, однак це ще й п'єса, спрямована проти всіх видів колективної істерії і проти тих епідемій, що вбираються в шати різно¬манітних ідей та розумності, залишаючись при цьому небез¬печними епідемічними захворюваннями...» Отже, «оносорожування» - це й сліпе служіння людських «мас» ідеї рево¬люції, і тоталітаризм будь-якого ґатунку, і конформізм, який набуває розмаху суспільного явища, і навіть мода або єднання спортивних чи музичних «фанів» на стадіонах. Інакше кажу¬чи, це узагальнення розмаїтих форм «омасовлення». І не самі по собі ці форми цікавили драматурга (розбіжності між ними у п'єсі іронічно представлені різницею між одно- і дворогими носорогами), а власне сутність процесу колективних мутацій.
Простежуючи етапи цього процесу, Йонеско відкриває у нібито абсурдній навалі «оносорожування» певну логіку, яка відображає закономірності поширення будь-якої колективної ідеї. Розповсюджуючись ушир і в глиб суспільства, захоплю¬ючи спершу тих, хто легко піддається спокусі «омасовлення», далі - горезвісну більшість, що з покірністю стада прямує за ватажком і, врешті-решт, «останніх з могікан», які начебто сподівалися вистояти перед хвилею знеособлення, пошесть знищує всі цінності людського життя. Обов'язок і дисципліна, декларовані Жаном, віра Логіка у всесилля розуму, політич¬ний активізм Ботара, пріоритет комфорту, обраний Дударом, ідея чесного служіння порядку, що її сповідує Папільйон, - все це з легкістю опереткових декорацій ламаєть¬ся під натиском «оносороженої маси». Йонеско демонструє на сцені парад збанкрутілих «сенсів життя», їхнього перероджен¬ня у шаблони суспільної думки. За його логікою, саме мислення
стереотипами робить людину сприйнятливою до колек¬тивістських ідей. І вистояти під натиском колективної істерії може лише людина, свідомість якої не спотворена стереотипами.
Такою людиною у п'єсі постає Беранже. Його бунт - не при¬критий жодними гаслами, не підтриманий жодними доказами «здорового глузду», не зігрітий жодними надіями, інтуїтивний і природний, майже по-дитячому наївний, надихається приро¬дженою нездатністю бути «елементарною часткою» «оносороже¬ної маси». Цей бунт і є вищим виявом людяності, адже він ствер¬джує індивідуально-неповторну своєрідність особистості.
«Мене вражає успіх цієї п'єси, - одного разу поділився своїми сумнівами драматург. - Та чи розуміють її люди як слід? Чи розпізнають у ній той страхітливий феномен омасов¬лення, про який я говорю? А головне, чи всі вони є особистос¬тями, які мають душу, єдину і неповторну?» Над цими запи¬таннями не завадить замислитися і сьогоднішньому читачеві «Носорогів».

Додано (18.03.2009, 22:42)
---------------------------------------------
Короткий зміст "НОСОРОГИ" читаємо тут: http://www.ukrlib.com.ua/kratko-zl/printout.php?id=217&bookid=2



Я - Ангел!.. Только крылья в стирке, нимб на подзарядке, а рожки и хвост - это у меня наследственное...))))
 
Форум селища міського типу Червоне, Червоне - зробимо кращим »  Школопедія (Школопедия) » Зарубіжна література » 12 клас: ХХ ст. - з французької літератури. (12 клас: ХХ ст. - з французької літератури.)
Сторінка 1 з 11
Пошук:


Оплата будь-яких послуг через інтернет

Вхід

Логін:
Пароль:

Інформація

Ваш IP: 54.167.202.184
Браузер:

Cайт живе: