rss · Середа, 14.11.2018, 01:46

Опитування

Будинок Культури
1. Необхідний в Червоному
2. Мені це не цікаво
3. Замість БК - магазин
4. Є інші заклади, там краще
5. Не потрібен Червоному
6. Надам фінансову допомогу
7. Маю спонсора на ремонт
Всього відповідей: 41
  • Сторінка 1 з 1
  • 1
Модератор форуму: Shooler, lusi  
Форум селища міського типу Червоне, Червоне - зробимо кращим »  Школопедія (Школопедия) » Зарубіжна література » 10 клас: Традиції і новаторські зрушення в літ. 2 пол ХІХ ст (10 клас: Традиції і новаторські зрушення в літ. 2 пол ХІХ ст)
10 клас: Традиції і новаторські зрушення в літ. 2 пол ХІХ ст
ShoolerДата: Субота, 14.03.2009, 23:11 | Повідомлення № 1
Супермодератор
Група: Модератори
Повідомлень: 3529
х-статус:
Veni! Vidi! Vici!

10 клас: Традиції і новаторські зрушення в літературі другої половини ХІХ ст.

Волт Вітмен (1819—1892) - Вірші. Збірка “Листя трави”. “Пісня про себе”.
Еміль Золя (1840—1902). “Кар’єра Ругонів”.
Генрік Ібсен (1828—1906). “Ляльковий дім”.
Антон Чехов (1860—1904). “Чайка”.
Джордж Бернард Шоу (1856—1950). “Пігмаліон”.



Я - волк! И вожака хочу я трон.
Ведь жизнь имеет волчий нрав.
В ней справедливейший закон -
Кто всех сильнее тот и прав!
 
lusiДата: Вівторок, 17.03.2009, 21:30 | Повідомлення № 2
Шановний мешканець
Група: Друзі
Повідомлень: 458

Вітмен Волт

ВІТМЕН Волт (1819-1892) – американський поет, публіцист, есеїст. Народився поблизу Хантингтона на Лонг-Айленді (штат Нью-Йорк, США).
У збірці віршів «Листя трави» (1855) ідеї про очищувальну близькість людини до природи. Почуття спорідненості з усіма людьми і всіма явищами світу виражено засобом перевтілення ліричного героя в інших людей і неживі предмети. Вітмен – співак «світової демократії», усесвітнього братерства людей праці, любові. Новатор вільного вірша.
Помер і похований у Камдене (штат Нью-Джерсі, США).

Пісня про себе(Уривки). З книги «Листя трави». Переклад М.Стріхи

6.

«Що таке трава?» — дитина спитала, повні жмені її мені простягаючи; —
Що ж міг відповісти я? — сам я знаю про це не більше, аніж дитина.
Можливо, трава — це прапор моєї вдачі, витканий на зеленій тканині кольору сподівань.
Чи може, вона — це хусточка Божа,
Напахчений подарунок, зумисне на згадку нам зронений,
З іменням власника десь у куточку — щоб могли ми побачити і помітити, і спитати — чия?
Чи може, й сама трава — це дитина, немовля, рослинами виплекане?
Чи може, вона — ієрогліф, завше один і той самий,
Що означає: «Пускаючи пагони скрізь, де просторо й де тісно,
Ростучи між чорних та білих народів,
I канука, й токахо, і конґресмена, і чорношкірого —
всіх однаково я приймаю, всім я даю одне».
А зараз вона здається мені прекрасним, непідрізаним волоссям могил.
Ніжний та обережний я буду з тобою, траво витка:
Можливо, ти проростаєш з юначих грудей.
Можливо, якби я знав тих юнаків, то їх полюбив би,
Можливо, ти ростеш зі старих, чи з немовлят, відірваних смертю від материнського лона,
I ти вже сама для них — материнське лоно.
Ця трава надто темна, не могла вона вирости з вибілених сивиною голів материнських,
Вона темніша, аніж побляклі безбарвні старечі бороди,
Надто темна, щоб вирости з вуст ніжно-рожевих.
О, нарешті я усвідомив: трава промовляє незліченними язиками,
Я усвідомив, що ненамарно із вуст вони проросли.
Як я хотів би переказати для всіх ці свідчення невиразні про юнаків і дівчат померлих,
Ці свідчення невиразні про старих матерів і батьків, про
немовлят, відірваних смертю від материнського лона,
Що, по-вашому, сталося з юнаками й старими?
А що, по вашому, сталося з жінками та дітьми?
Вони живі, і їм добре, —
Найменший пагінець свідчить, що насправді смерті немає,
А якби і була вона, то життя вела б за собою — вона ж не чекає в кінці, щоб життя зупинити,
Вона зникає сама при появі життя.
Все прямує вперед, переходить будь-які межі, нічого не гине,
I померти — то зовсім інше і краще, ніж будь-хто міг би подумати.

52.

Докоряє мені, пролітаючи, яструб плямистий —
не до вподоби йому мої балачки й тиняння без діла.
Я теж не приборканий анітрохи,
й мова моя тлумаченню не підлягає, —
Мій варварський крик лунає понад дахами світу.

Остання гнана вітром хмарина дня затримується через мене,
Вона відкидає мою подобизну за іншими вслід — справдешню,
мов кожна тінь, що лягає на пущу,
Вона вмовляє мене стати туманом і присмерком.

Я відлітаю, наче повітря, я розметав свої
білі пасма волосся проти сонця летючого,
Я виливаю плоть свою вихорами,
плине вона спіненим клоччям.

Порохві земній себе я заповідаю, щоб прорости травою любою,
Якщо буду вам знову потрібний — шукайте мене під підошвами черевиків своїх.
Навряд чи ви зрозумієте, хто я, і що я хочу сказати,
Та все ж я буду для вас добрим здоров'ям,
Очищу й зміцню вам кров.
Не знайшовши мене відразу, — духом не підупадіть,
Не заставши мене в одному місці, — шукайте в іншому, —
Десь я стою і чекаю на вас.

Пісня про себе(Уривки). З книги «Листя трави». Переклад Світлани Хміль

1

Славлю себе!
І те, що приймаю я, приймаєш і ти,
Бо кожен атом, належний мені, так само тобі належить.

Я байдикую і тішу душу свою,
Блукаю і байдикую собі на вдоволення... оглядаючи списи
травинок літніх.

Мій язик, кожен атом моєї крові створено з цього ґрунту,
з цього повітря.
Народжений тут від батьків, які народилися тут від своїх батьків,
а їхні також від своїх,
Я, тридцятисемирічний, починаю у добрім здоров'ї
І сподіваюся не скінчити до самої смерті.

Віри та школи в занепаді,
Хоч їх не забули,
Вони йдуть назад, бо їм досить того, що мають.
Я припускаю добро і зло, я дозволяю говорити навмання,
Природа не знає цензури, вона повна первісних сил.

6

Послухай-но, що це — трава? — повні жмені простягши, дитина
спитала.
Що відповім я дитині? Я ж бо не більше від неї знаю про це.
Може, це прапор зелений вдачі моєї, зітканий із різнотрав'я надій.
Може, це хусточка бога,
Дарунок запашний, на згадку зумисне кинутий,
З іменем власника десь у куточку, щоб ми спостерігали, і міркували,
і говорили: — Чиє?
Може, трава й сама — дитина, новонароджене малятко рослинне.
Може, це ієрогліф тотожності,
Що про Зростання, рівне повсюди, твердить,
Славне буяння на землях чорних народів і білих,
Канаків, тукагоїв, кафів і конгресменів, однакове їм пропоную,
однакове й у них беру.
А нині трава мені видається волоссям, нестятим з могил.
Ніжним буду до тебе, травице зелена,
Може, ти проросла із трупів юначих,
Може, я навіть знав і любив би тих юнаків,
Може, ти з трупів літніх людей і жінок, із ненароджених,
вирваних з матерніх лон,
Нині сира земля для них — матернє лоно.

Темна занадто трава для сивини старих матерів,
Темніша від безбарвних борід старих чоловіків,
Темна занадто, щоб виростати із піднебінь блідо-червоних.

О, я відчуваю нарешті, що це — язики, і вони щось нам кажуть,
І я відчуваю: вони проросли з піднебінь недаремно.
Відчуваю, що можу вам розтлумачити натяки про юнаків померлих
і юнок,
натяки про літніх мужів, і жінок, і ненароджених, вирваних
з матерніх лон.

Де вони ділися, літні і юні мужі?
Де вони ділися, жони і діти?
Вони бадьорі, повні життя де-небудь,
Найменший паросток твердить, що смерті немає,
І якщо коли-небудь, до життя, вона й існувала, то вже не чекає
попереду, щоб життя зупинити,
Кожна зникла хвилинка з'являється знову.
Все прямує тільки вперед і вгору, занепаду не існує,
Померти — це зовсім не те, що ми уявляємо, це багато приємніше.

Додано (17.03.2009, 20:16)
---------------------------------------------
Еміль Золя (1840 – 1902) – один з найвидатніших французських письменників половини ХІХ в.

Золя був творцем теорії натуралізма - напрямок, який виникнув і розвивався в літературі Франції в 60-80 роки ХІХ ст.

З натуралізмом було пов’язана також творчість таких письменників, як брати Жуль і Едмон Гонкурі, Гюісманс та ін.

В своїх числених статтях Е. Золя виклав і обгрунтував теорію натуралізма як нового і єдино правильного, на його думку, метода в літературі, найбільш значущою теоритичною роботою Золя являється

“Експерементальний роман “ (1880).

Натуралізм, стверджував Золя, являє собою подальший розвиток традицій реалізму минулого, частково Бальзака, якого Золя називає

“основоположником точного вивчення суспільства”. Однак на його думку старий реалізм, його метод зображення життя уже недостатній в нову епоху, коли успіх точних і гуманітарних наук заглибили знання дійсності.

Золя цікавився успіхами науки, відкриттями в біології, фізіології, медицини, вважав, що закономірність розвитку природи і живого світу можуть бути перенесеними і на людське супільство, долю людини – “ ці ж закони керують конем на дорозі і мозком людини”.

Прагнучи зробити літературу точним і правдивим відображенням життя Золя хотів зблизити її з наукою, перенести в художню творчість методи наукового дослідження.

Письменник, стверджує Золя, повинен бути, подібно вченому строго об’єктивним, вивчаючи і зображуючи факти життя не повинен керуватися особистими і політичними симпатіями або антипатіями – “ не можна уявити собі хіміка, невдоволеного на азот за те, що ця речовина неможлива для дихання, або ніжно симпатизує кисню за протилежною причиною". Таким чином, Золя заперечує роль світогляду в художній творчості стверджуючи, що він “ зробив літературі послугу - звільнив її з під тяжкої і брудної політичної купи”.

Золя вважав, що старий реалізм мало приділяє уваги відображенню фізіології людини; завдання натуралізма – заповнити цей проміжок, показуючи фізіологічну основу, яка визначить людську психологію, характери і поступки. Особливо захоплювався Золя теорією спадковості, якій приділяв перебільшено велике значення, часто приписуючи їй вирішальний вплив на долю людини. Золя зменшував вплив соціальних законів, соціального середовища. У ранніх натуралістичних романах його (“ Тереза Ракен” 1867, “Мадлен Фера”, 1868) – це опускання людини до рівня тварини відчувається особливо сильно. В романі “Земля” в одні частині показані і роди у жінки, і як телиться корова, причому показана деяка загальність фізіологічних процесів. В такій грубому простому трактувані людини стояв крок назад, зроблений Золя в зрівнянні с критичним реалізмом Стендаля і Бальзака.

Звісно, в кращих соціально – значимих творах Золя немає такого прямолінійного фізіологічного зображення людини, але вплив цього біологічного фактора дає про себе знати і в його зрілій творчості, в серії “Ругон – Маккари”.

Золя надавав велике значення опису середовища, обстановки, професійної праці, речей, які оточують людину. З майже науковою, професійною достовірністю відтворює він в своїх романах і шахту ( “Жерміналь”), і залізничну дорогу (“Людина-тварина”), і універсальний магазин ( “Дамське щастя”), і парижський ринок ( “Черево Парижу”). Це захоплення фактами, документами, речами, нерідко витісняють, або затуляють людину, підкоряючи її фатальній владі середовища.

Разом з тим саме звертання письменника до багатьох сторін людського життя, яке раніше було не прийнято відображати, безсумнівно розширювало рамки реалізму. Адже натуралісти вправдовували свою відвертість саме прагненням передати неприкриту правду життя. Частково, в згаданому романі “Земля” натуралістична відвертість і навіть відома грубість зображуваних сцен є для письменника способом показати дикунство, неосвідченість, грубість, що панують у французькому селі, де мешканці приречені на цілком тварине існування.

До того ж у такого великого художника, як Золя, погляд на життя був ширшим ніж це можна було припустити на основі його натуралістичної теорії. Показуючи людину з біологічногї сторони, досліджуючи вплив законів успадкування, Золя одночасно розгортав широку картину уподобань епохи, з такою ж точністю і послідовностю вивчав і показував головні соціальні протиріччя епохи. При цьому натуралістичні моменти іноді вступали в протиріччя з соціальним аналізом а частіше лише доповнювали цей соціальний аналіз і навіть посилювали суспільні роздуми і оцінки письменника.

Додано (17.03.2009, 20:21)
---------------------------------------------
Эмиль Золя. Карьера Ругонов читаємо тут: http://lib.ru/INPROZ/ZOLYA/zola01_1.txt

Додано (17.03.2009, 20:23)
---------------------------------------------
Мешканець маленької Норвегії, яка знаходиться на краю Європи, Генрік Ібсен (1828-1906) у своїй творчості висвітлив проблеми, які стали характерними для всього континенту на зламі століть. Ібсен радикально реформував традиційну драматургію. Його «нова драма» стимулювала появу творів таких провідних драматургів, як Шоу, Метерлінк.

Стисло охарактеризуємо ознаки поетики «нової драми».

1. Це п'єси про людську душу, в яких йдеться про трагічну боротьбу особистості за власний духовний світ.

2. Драматург істотно збагатив коло тем: соціальні проблеми, становище жінок у суспільстві, спадкові хвороби, влада грошей.

3. У п'єсах «нової драми» немає чіткої межі між трагедією і комедією.

4. Композиція п'єс має інтелектуально-аналітичний характер. Аналітизм композиції полягає в тому, що майже всі п'єси розпочинаються показом зовнішньої ілюзії щастя, а закінчуються катастрофою. Інтелектуальні тому, що завершуються осмисленням персонажами власного життя.

5. Незавершена кінцівка — найвидатніший внесок «нової драми» Ібсена в світову драматургію. Тут конфлікт не вичерпується після завершення дії. Так, наприклад, в «Ляльковому домі» розв'язка не є розв'язанням проблем, а є їхньою постановкою. Відкритість фіналу відповідає вимогами проблемного театру, який створив Ібсен.

Великою популярністю користувалася й користується по сьогодні соціально-психологічна драма Ібсена «Ляльковий дім» («Нора»). Дія розпочинається напередодні Різдва. Яскраво горить новорічна ялинка, куплено подарунки, триваються веселі приготування до свята у родині адвоката Гельмера Сімейне життя подружжя Гельмерів зовні не затьмарено нічим. Проте наприкінці твору (двома діями пізніше) від цього уявного раю нічого не залишається.

Уже в перший рік спільного життя Гельмерів чоловік Нори захворів на туберкульоз і вона, щоб відвезти його на лікування до Італії, таємно бере гроші у лихваря, поставивши під векселем ім'я свого батька (за законом заміжня жінка не мала права підписувати векселя). Лихвар тероризує Нору, погрожує їй в'язницею. Вона страшенно боїться, що таємницю буде розкрито, але вдає щасливу дружину-лялечку. Цей контраст між зовнішньою поведінкою і справжнім переживаннями героїні лежить в основі п'єси. Шантажист-лихвар повідомляє адвокатові Гельмеру таємницю його дружини, і той забуває про причину, що штовхнула Нору на цей вчинок. Він обвинувачує її в злочині, обіцяє заборонити спілкування з дітьми. Але сталося «диво» — лихвар знищує вексель Нори, і щасливий Гельмер знову називає свою дружину «лялечкою». Проте Нора пропонує чоловікові сісти й спокійно з'ясувати, що ж відбулося (наявність дискусій, у яких герої самі обговорюють і пояснюють те, що сталося, ще одна характерна риса п'єс Ібсена). У фіналі п'єси розгнівана Нора, залишаючи чоловіка й трьох дітей, іде з дому, в якому немає нічого, крім брехні.

Одразу після постановки вона спричинила палкі дискусії й Суперечки, Ібсена звинувачували в підриві інституту сім'ї, релігії, інших суспільних ідеалів, у виправданні «злочинниці» Нори — головної героїні твору, яка залишає чоловіка і трьох дітей заради пошуку власного шляху в житті.

В основі п'єси «Ляльковий дім» — історія молодої вродливої жінки Нори, яка має заможного чоловіка, прекрасних дітей і налаштований побут. Дія починається напередодні Різдва, саме тоді, коли закінчився важкий період у житті родини: чоловіка Нори Торнвальда Хемемера призначено на посаду директора Акціонерного банку. Яскраво горить новорічна ялинка, тривають веселі приготування до свята. Проте наприкінці твору (двома діями пізніше) від цього уявного раю нічого не залишається, і розгнівана Нора йде з дому, кажучи, що навколо неї немає нічого, крім брехні.

Як розвивається в п'єсі конфлікт між Норою і світом? Спочатку ми бачимо цілковиту ілюзію щастя. Але то омана. Непорушна будівля сімейного щастя починає хитатися, а на блакитному небі, під яким існує героїня, з'являються ледь помітні хмаринки — провісниці бурі. Уважний глядач починає здогадуватися, що Хельмер кохає Нору не як людину, а як власність, як прекрасну «лялечку». Крім того, привертають увагу деякі особливості поведінки самої Нори: наприклад, вона вперто відмовляється від подарунка, а бажає взяти його вартість грішми. Що за цим криється? Наближення до таємниці привідкриває зустріч Нори з подругою фру Лінне. У відвертій розмові Нора скаржиться, що їй набридла у сім'ї роль ляльки, легковажної пташки, не здатної на щось серйозне. Щоб довести протилежне, вона відкриває таємницю свого вчинку: коли Хельмер захворів, вона, щоб він міг лікуватися в Італії, взяла гроші у лихваря, підробивши вексель. Тепер вона частинами сплачує борг.

Таємниця Нори прояснюється остаточно, коли приходить Крогстад. Саме у нього Нора позичила гроші. Крогстад просить Нору вплинути на чоловіка, щоб той не звільняв його з посади в банку. Злочин, який скоїв Крогстад, такий самий, як і злочин Нори — він підробив грошовий документу разі незгоди він погрожує відкрити правду Хельмеру. Нора намагається умовити чоловіка, але всі зусилля даремні.

Дія друга відбувається після свята. У душі Нори зростає почуття безнадії. Вона ще раз переконує Хельмера залишити Крогстада, але даремно. А Крогстад вдається до рішучих дій: тепер він уже вимагає підвищення і пише листа Хельмеру з викладом злочину Нори. Фінал другої дії — найвища точка відчаю Нори. Майже в істеричному стані вона репетирує тарантеллу (танок для гостей), заручившись обіцянкою Хельмера, що він не діставатиме пошту впродовж двох днів. Вона вже змирилася з тим, що щастя не вберегти, і, неначе в трансі, мріє про якесь диво та лічить, скільки годин життя їй залишилося.

У третій дії фру Лінне і Крогстад, які багато років перед тим кохали одне одного, вирішили з'єднати свої долі. Щасливий Крогстад повертає боргову розписку. У Нори є можливість уникнути неприємностей. Але вона хоче розставити всі крапки над «і» й перевірити Хельмера. Нора вдається до цього свідомо й сама спонукає чоловіка прочитати листа. Принциповість і непідкупність «ідеального директора» одразу зникають. Він уже готовий задовольнити вимоги Крогстада, але на Нору чекає найсуворіше покарання: зовні все залишається, як і було, але дітей вона не має права виховувати — такий його присуд. Дізнавшись, що Крогстад повернув боргову розписку, Хельмер на радостях робить широкий жест: «Я простив тебе, Норо». Але їй уже не треба ні його прощення, ні слів кохання. Вона сама переходить у наступ і промовляє свою знамениту фразу: «Сідай, Торнвальде. Розмова буде тривалою. Мені багато чого треба тобі сказати».

Нарешті з'ясовується те, якого дива Нора чекала протягом останніх днів. Вона сподівалася, що чоловік не погодиться на умови Крогстада, а провину за підроблений вексель візьме на себе. Але цього не сталося. Хельмер навіть не згадав, навіщо вона позичала гроші. Біль і розчарування в чоловікові збудили в Норі непереможне бажання бути власне собою. Вона виносить смертний вирок своєму коханню, вона відкидає все загальноприйняте в її середовищі й бажає з'ясувати всі проблеми сама: чи має право людина виховувати дітей, коли вона не виховала себе, не виконала перший священний обов'язок людини — перед самою собою? Чи може бути релігія моральною підтримкою в житті? Чи закони справедливі? Як можна виховати себе? Вона говорить: «Я не знаю, але шукатиму, а не повторюватиму бездумно чужі думки».

Нора вважає, що перш ніж бути дружиною й матір'ю, вона має стати людиною. Нора йде від чоловіка, кидаючи трьох дітей.

Отже, у п'єсі «Ляльковий дім» норвезький драматург з проникливим психологізмом показує духовний бунт жінки, протест проти брехливої моралі суспільства.

Герої «Лялькового дому» — пересічні представники норвезького середнього класу. Але вони є носіями певних моральних принципів, і їхні суперечки перетворюються на складний ідейний кофлікт, який має загальнолюдський характер. Завдяки цьому п'єса і сьогодні користується успіхом.

Втрачений секрет сімейного щастя

(за драмою Генріка Ібсена «Ляльковий ділі»)

Наближалося бурхливе XX століття, і людина на межі епох опинилася перед лицем життєвих буревіїв і соціаль­них трагедій. Уже ніщо не могло врятувати її від майбутніх випробувань, але вона мала залишатися сама собою, не втратити гідності і не схилитися перед життєвими обста­винами. Чи є в людини захист від невблаганної долі, яка вже постукала в її двері?

Саме над цим питанням замислювався драматург Генрік Ібсен, якому судилося стати останнім представником ста­рої театральної системи і провісником нової драми.

Ібсен був людиною суворої, але щирої вдачі, його завж­ди приваблювали люди добрі, відверті, які вміли кохати і жертвувати заради інших своїм добробутом. Саме тому норвезький митець звернувся до проблеми жіночого щас­тя в сім'ї, намагався висвітлити реальні соціально-психологічні проблеми. Його драма «Ляльковий дім» поставила перед численними читачами та глядачами важливі питан­ня: як жити, як любити, якими бути? Ібсен підняв завісу над побутом сім'ї, щоб розібратися в секреті справжнього щастя родини, тому що від неї, на його думку, залежить гармонія світу взагалі.

Головна героїня п'єси Нора бачить сенс свого життя в ко­ханні до близьких їй людей: чоловіка та дітей. Вона щиро вірить, що в її домі панує гармонія і щастя, бо вони з Торвальдом по-справжньому кохають одне одного. Чому ж тоді Ібсен називає дім Хельмерів «ляльковим»? На це важко відповісти відразу. Усе стає зрозумілим при вдумливому читанні драматичного твору.

Вісім років минуло відтоді, як Нора підробила підпис сво­го померлого батька, щоб позичити грошей у людини неви­сокої моралі Крогстада, аби мати можливість вилікувати сво­го чоловіка від тяжкої хвороби. Жінка нічого не сказала про це дома, бо гроші вже було віддано, а за самопожертву вона не потребувала вдячності, її таємниця - це її радість, доказ вірного кохання. Але у двері Хельмерів постукала біда. Крогстад шантажує бідну жінку, сподіваючись отримати видну посаду в банку її чоловіка. Лист Крогстада до чоло­віка Нори не тільки розкриває таємницю дружини, але й з'ясовує, хто є хто. Дізнавшись про жінчині борги, Торвальд починає непокоїтися про те, щоб його добропорядна сім'я не стала приводом до пліток і скандалів.

Злякавшись за власне майбутнє, він заговорив з дружи­ною як із злочинницею: «О, яке страшне пробудження! Всі оці вісім років... вона, моя радість, моя гордість... була ли­цемірка, брехлива... гірше... - злочинниця. О, яка бездон­на прірва бруду, потворності!» Торвальд переживає не за Нору, вона для нього вже наче перестала існувати, його непокоїть те, як зберегти імідж родини. Він навіть хоче відсторонити Нору від виховання дітей.

Крогстад, усвідомивши, що він зробив непорядно, іде в дім Хельмерів і забирає листа, кажучи, що вже ніхто і ніщо не загрожує їхній родині. Торвальд, зрадівши тако­му фіналу, стискає дружину в обіймах. Але Нора вже не та. Вона збагнула, що, прагнучи сімейного щастя, пожерт­вувала найдорожчим: правдою, своєю гідністю. «Лялечка» в руках Торвальда, вона не помітила, як втратила себе у собі самій.

Вона забула про те, що дім, який вибудовують на брехні, не є справжнім домом. І, мов «ляльковий» буди­нок, він упаде перед натиском долі. Ситуація, в якій опи­нилась молода жінка, трагічна, але справжньою трагедією є її життя. На питання заспокоєного Торвальда, чи по­вернеться вона до нього, Нора рішуче відповіла: «Для цього повинно статися чудо із чудес, щоб співжиття на­справді стало шлюбом».

Однак Хельмер намагається утримати дружину, нага­дуючи їй про «обов'язок перед чоловіком і дітьми», але у відповідь чує, що вона не тільки дружина і мати, а «пе­редусім людина, так само, як і ти,- або, принаймні, повинна стати людиною. Я повинна сама подумати про ці речі і спро­бувати розібратися в них».

Співчуваючи своїй героїні, Генрік Ібсен підкреслює, що люди повинні бути щирішими, добрішими, і тільки тоді буде віднайдено втрачений секрет сімейного щастя. Із п'єси видно, що цей секрет треба шукати не окремо кожному, а тільки разом.

Саме цю важливу соціально-психологічну проблему нашо­го віку - втрачений секрет сімейного щастя - ставить видат­ний норвезький драматург у своїй п'єсі «Ляльковий дім».

Генрік Ібсен — норвезький поет і драматург, фундатор соціально-психологічного напряму у сві­товій драматургії. Його творчість не тільки посіла чільне місце у літературі своєї епохи, але визна­чила напрямки розвитку літератури XX ст. Ще за життя драматурга його називали творцем аналі­тичної п'єси XIX століття, яка відроджувала тради­ції античної драматургії. В античній аналітичній драмі вся увага зосереджува­лась на розкритті таємниці, з'ясуванні подій, що відбувались задовго до початку дії п'єси. Така будова створює сильну сюжетну напругу. Аналізуючи ситуацію, відтворену на сцені, глядач ставить собі не тільки типове для дра­матичних творів питання «що буде?», але й питання «що було?». Глядача ціка­вить те, як розвиватимуться події, але не менше й те, що їх спричинило. П'є­сою, в якій найбільш послідовно виявились нові принципи драматурга, стала драма «Ляльковий дім». На перший погляд, головну увагу письменник зосе­редив на проблемі прав жінки, але будова драма, система образів перекон­ливо доводять, що доля головної героїні відбиває глибинні протиріччя сучас­ного драматургу суспільства.

Додано (17.03.2009, 20:25)
---------------------------------------------
Чому п'єса названа "Ляльковий дім"?
(за однойменною п'єсою Г. Ібсена)
Г. Ібсен, відомий норвезький драматург, створив "нову драму". У цих п'єсах він прискіпливо аналізує сучасне йому суспільство, доводячи, що воно під ілюзією прогресу і цивілізації приховує моральні вади. Ібсен увів новий жанр синтетичної п'єси. її особливість полягає в тому, що в ній поєднується трагедія і комедія. Це поєднання в п'єсі "Ляльковий дім" має дивний відтінок, і тому вона вражає не одного читача і глядача. Автор зумів зобразити й подати нам у невимушеній, майже комедійній формі надзвичайно гостру проблему, через яку, можливо, розбилась не одна мрія і зруйнувалось не одне життя.
У центрі п'єси - трагедія сім'ї Хельмерів: Нори і Торвальда. Вони прожили разом вісім років, у них троє дітей, затишний дім, в якому панує добробут. Нора гаряче віддана своєму чоловіку і дітям. Чого, здавалося б, ще треба цій сім'ї для щастя?
Та це лише на перший погляд. Якщо ми прислухаємося до п'єси серцем, то побачимо з самого початку твору підкреслену автором якусь штучність у цьому будинку: "Між грубкою і дверима столик. Скатерка з фарфоровими та іншими дрібничками, книжкова шафка з книгами в розкішних обкладинках". Часте використання пестливої форми змушує замислитись: не добре життя цієї родини, а щось інше хоче підкреслити автор. Нора з дитинства мріяла про ідеальну сім'ю, для якої вона могла б створювати затишок. Ці мрії нагадують дитячі ігри з ляльками - там все таке ж охайне і затишне. Такою лялькою була сама Нора, спочатку для свого батька, а потім для чоловіка. Такими ляльками стали її діти, з якими тепер грається сама Нора.
Її чоловік також мріяв про щасливу сім'ю, але бачив її трохи під іншим кутом. Він сприймав Нору не як окрему людину, а як невід'ємну складову його спокійного сімейного життя. Для нього вона була його "лялечкою", "білочкою", "пташечкою", але нічим іншим, нічим більшим. Отже, у цьому домі не живуть, а лиш граються в шлюб, у добробут, у кохання і навіть у людську гідність і честь. Тут немає нічого справжнього. Це дім ляльок.
Головня героїня, Нора, позичивши гроші й приховавши це від усіх, опиняється у безодні самотньої боротьби із жахом, сумлінням. Але все це заради кохання. Вона хотіла врятувати від тяжкої хвороби свого коханого чоловіка й нікого не травмувати. Але Торвальд отримує листа від Крогстада й виголошує "найсправедливішу" промову, в якій чомусь переважає займенник "моє": "Ти зруйнувала все моє щастя, занапастила все моє майбутнє", а коли боргове зобов'язання повертається, ми знову чуємо його солоденькі слова: "...тут я буду голубити тебе, як загнану горличку, яку врятував неушкодженою з пазурів яструба". Але настає прозріння. І Нора хоче скинути маскарадний костюм. Вона не може більше жити в цьому духовно порожньому домі і йде, щоб відшукати себе як людину: "Я гадаю, що передусім я людина, так само, як і ти, - або принаймні повинна стати людиною". Бо тільки людина, а не іграшка має право на шлюб, виховання дітей.
Отже, у творі "Ляльковий дім" зображений увесь наш людський дім фальшивих цінностей, за якими криються егоїзм, духовна порожнеча. Ось чому п'єса називається "Ляльковий дім".
Я вважаю, що в нашій сучасній дійсності, сучасних сім'ях теж є штучні речі, які знаходяться довкола нас, і штучні почуття, і штучні люди-ляльки "живуть" поблизу. Від цієї думки стає моторошно. І тому, мабуть, треба щось змінювати, пробуджувати і в нашому мікрокліматі - сім'ях, і в макрокліматі - суспільстві.

Додано (17.03.2009, 20:28)
---------------------------------------------
Антон Павлович Чехов. Чайка читаємо тут: http://lib.ru/LITRA/CHEHOW/chajka.txt

Додано (17.03.2009, 20:30)
---------------------------------------------
Джордж Бернард Шоу
Пігмаліон
читаємо тут: http://www.ae-lib.org.ua/texts/shaw__pygmalion__ua.htm



Я - Ангел!.. Только крылья в стирке, нимб на подзарядке, а рожки и хвост - это у меня наследственное...))))

Повідомлення відредактовано lusi - Вівторок, 17.03.2009, 21:28
 
Форум селища міського типу Червоне, Червоне - зробимо кращим »  Школопедія (Школопедия) » Зарубіжна література » 10 клас: Традиції і новаторські зрушення в літ. 2 пол ХІХ ст (10 клас: Традиції і новаторські зрушення в літ. 2 пол ХІХ ст)
  • Сторінка 1 з 1
  • 1
Пошук:


Оплата будь-яких послуг через інтернет

Вхід

Логін:
Пароль:

Інформація

Ваш IP: 54.144.82.216
Браузер:

Cайт живе: