rss · Вівторок, 21.11.2017, 20:23

Опитування

Покращення в смт Червоне.
1. Дуже необхідні!
2. Байдуже
3. Ні. Все і так добре
4. Це не можливо
5. Покращення вже є
Всього відповідей: 35
Сторінка 1 з 11
Модератор форуму: Shooler, lusi 
Форум селища міського типу Червоне, Червоне - зробимо кращим »  Школопедія (Школопедия) » Зарубіжна література » 10 клас: Від романтизму до реалізму. (10 клас: Від романтизму до реалізму.)
10 клас: Від романтизму до реалізму.
ShoolerДата: Субота, 14.03.2009, 22:23 | Повідомлення № 1
Супермодератор
Група: Модератори
Повідомлень: 3529
х-статус:
Veni! Vidi! Vici!

10 клас: Від романтизму до реалізму.

Загальна характеристика розвитку культури та літератури XIX ст., стильове розмаїття літератури.

Віктор-Марі Гюго (1802—1885). “Собор Паризької Богоматері”.
Оноре де Бальзак (1799—1850). “Гобсeк”.



Я - волк! И вожака хочу я трон.
Ведь жизнь имеет волчий нрав.
В ней справедливейший закон -
Кто всех сильнее тот и прав!
 
lusiДата: Субота, 14.03.2009, 22:39 | Повідомлення № 2
Шановний мешканець
Група: Друзі
Повідомлень: 458

Як і у всій культурі XIX ст., в літературі відбувається не тільки бурхливий розвиток національних літератур, але й формування світової літератури. Цьому особливо сприяв розвиток художнього перекладу. Про те, що складається всесвітня література, яка не належить окремим націям, а всьому людству, говорили вже сучасники. Так, у поетичній мініатюрі під символічною назвою “Світова література” (1827 р.) І.В.Гете наголошував: “Нехай всі народи світу, живучи під одним небом, втішаються радістю загальних скарбів!”

Розвиток художньої культури XIX ст. проходив під знаком боротьби і послідовної зміни чотирьох основних напрямів: класицизму, романтизму, реалізму і декадансу. Всі ці художні стилі, історично змінюючи один одного, але часто і співіснуючи, знайшли вираження у всіх видах мистецтва, але насамперед - в літературі.

Класицизм. Класицизм з його антифеодальним духом і пафосом республіканської громадянськості панував у культурі в революційні роки і перше десятиріччя XIX ст. (пізніше він не зник, але переродився в консервативний напрямок). Він продовжував спиратися на античні традиції, ідеологічну спадщину і зовнішні форми римської демократії. Характерною його рисою була непорушність певних естетичних норм, в уявленнях чітко розмежовувалося піднесене і низьке, прекрасне і потворне. Рішуче виключалося змішання різнорідних елементів - трагічного і комічного, пафосу і гумору, значного і незначного. Переважали сюжети, в яких втілювалася ідея необхідності підпорядкування індивідуальних, особистих інтересів інтересам держави, суспільства, політичного або релігійного руху.

Останнім яскравим злетом класицизму на рубежі сторіч був веймарський класицизм (за назвою міста Веймар - столиці крихітної німецької держави), представлений двома великими іменами - Іоганна Вольфганга Гете і Фрідріха Шіллера. Вони бачили завдання мистецтва в тому, щоб підносити душу, піднімати людину над убозтвом навколишнього світу. П'єси Шіллера “Розбійники”, “Підступність і кохання” і особливо пізні драми “Марія Стюарт”, “Вільгельм Телль” сповнені героїчного пафосу.

Гете використав сюжет середньовічної німецької легенди про життя, безбожні діяння вченого-чорнокнижника і чародія Фауста, який ціною союзу з дияволом повернув собі молодість і пізнав заповітні таїни природи. У фіналі геніальної трагедії “Фауст”, яку О.Пушкін охарактеризував як “найвеличніше творіння поетичного духу”, як гімн, звучать слова:

Життя роки Минули недаремно; ясний предо мною Кінцевий висновок мудрості земної: Лише той гідний життя й свободи, Хто кожний день іде за них на бій!

Романтизм. Гостре неприйняття реакції і прози життя, які запанували в суспільстві, породили у 20-і роки романтичний бунт молодого покоління. Романтизм як такий — не просто художній стиль, подібний класицизму або бароко. Романтизм - суспільний і культурний рух, який охопив багато країн Європи і найрізноманітніші сфери - від філософії і політичної економіки до моди на костюми і зачіски. При цьому всіх романтиків об'єднувало одне: “ненависть до дійсності, пекуча потреба тікати від неї” (зі слів англійського письменника С.Моема).

Романтична література рішуче відмовляється від культу розуму, який проповідувався Просвітництвом і класицизмом. Романтики висували нових героїв - самотніх бунтівників, індивідуалістів, непримиренно ворожих своєму середовищу, які йшли за нестримними стихійними поривами пристрастей, зневажали всіляку холодну розсудливість. Сюжетами творів частіше за все обиралися виняткові події, романтичні герої діяли або в умовах фантастично зображеного середньовіччя, або в екзотичних заморських краях, далеких від буржуазної цивілізації. “Незвичайні герої у незвичайних обставинах” - так можна охарактеризувати основний принцип романтичного мистецтва.

Особливу роль у становленні романтичної концепції особистості зіграло життя Наполеона, високо піднесеного долею і нею ж кинутого у безодню. “Він світу був чужий. Все в ньому було таємницею, день піднесення - і падіння година!” - писав М.Лермонтов. Про “загадку” цієї феноменальної особистості розмірковували також Байрон, Пушкін, Гейне, Гюго, Скотт.

Романтизму найближчою є поезія. Саме в жанрі романтичної поеми він досяг свого розквіту, оскільки в ній, крім діючого персонажа, присутній і ліричний герой, авторське “я”. Найбільш яскраво поєднання героїв з особистістю автора виявилося у творчості видатного англійського поета Джорджа Байрона. З самого початку своєї творчої і суспільної діяльності він закликав до боротьби - і в ліричних віршах, і в політичній промові на захист луддитів (рух руйнівників машин) у палаті лордів. У ліро-епічній поемі “Паломництво Чайльд Гарольда” він викривав реакцію, прославляв боротьбу народів Іспанії, Італії, Греції. У цьому розчарованому в світському товаристві герої, в центральних образах однойменних східних поем Гяурові, Корсарові легко пізнати, зі слів В.Белінського, “колосальну, горду і непохитну особистість” самого поета. Подібні герої захоплювали уяву сучасників, які бачили в них борців за звільнення людської особистості. Завдяки цьому виникло своєрідне явище у суспільних настроях, яке отримало назву “байронізм”.

Духом революційної романтики в російській літературі пройнята поезія молодого О.Пушкіна, М.Лермонтова, в польській - А.Міцкевича, в угорській - Ш.Петефі, в німецькій – Г.Гейне, у французькій - В.Гюго.

Великим художнім відкриттям романтизму став історичний роман, основоположником якого був Вальтер Скотт. У романах В.Скотта, “шотландського чародія”, як називали його сучасники, минуле ожило, заграло яскравими фарбами. У своїх романах “Айвенго”, “Квентін Дорвард”, “Роб Рой” та інших він геніально показав зв'язок долі окремої особи з історичною долею народа. Епоха романтизму відмічена багатьма блискучими витворами історичного жанру: В.Гюго (романи “Собор Паризької Богоматері”, “93-й рік”), А.Дюма (“Королева Марго”, “Три мушкетери”) та інших. Молодий північноамериканський романтизм гідно представили романи Ф.Купера (“Останній з могікан”, “Слідопит”, “Звіробій”), знаменита “Пісня про Гайавату” Г.Лонгфелло.

Реалізм. У 40-і роки XIX ст. впливовою течією стає реалізм. Його основою стали безпосереднє, живе і неупереджене сприйняття та правдиве відображення реальної дійсності. Як і романтизм, реалізм критикував дійсність, але при цьому він виходив з самої дійсності, в ній же і намагався виявити шляхи наближення до ідеалу. На відміну від романтичного героя, герой критичного реалізму може бути аристократом, каторжником, банкіром, поміщиком, дрібним чиновником, але він завжди - типовий герой у типових обставинах.

Реалізм XIX ст., на відміну від епохи Ренесансу і Просвітництва, за визначенням О.М.Горького, є передусім реалізмом критичним. Головна його тема - викриття буржуазного ладу і його моралі, пороків сучасного письменнику суспільства. Ч.Діккенс, У.Теккерей, Ф.Стендаль, О.Бальзак розкрили соціальне значення зла, побачили його причину в матеріальній залежності людини від людини.

Найважливіша риса реалізму - психологізм, заглиблення через соціальний аналіз у внутрішній світ людини. Прикладом тут може служити “кар”єра” Жюльєна Сореля з роману Стендаля “Червоне і чорне”, який переживав трагічний конфлікт честолюбства і честі; психологічна драма Анни Кареніної з однойменного роману Л.М.Толстого, яка розривалася між почуттям і мораллю станового суспільства. Людський характер розкривається представниками критичного реалізму в органічному зв'язку з середовищем, з соціальними обставинами і життєвими колізіями. Головним жанром реалістичної літератури XIX ст. відповідно стає соціально-психологічний роман. Він найповніше відповідає завданню об'єктивного художнього відтворення дійсності.

Вершиною критичного реалізму стала творчість найвидатнішого французького романіста Оноре де Бальзака, автора циклу романів під загальною назвою “Людська комедія”. Створивши 98 із задуманих ним 150 романів про життя сучасної йому Франції, Бальзак здійснив творчий подвиг, відобразивши характери і звичаї свого часу. Він не тільки дав широку і глибоко правдиву панораму життя його епохи, але й відкрив етичні істини, які мають загальнолюдське значення.
Блискучі зразки соціального роману дали Ф.Стендаль (“Червоне і чорне”), Г.Флобер (“Мадам Боварі”), Гі де Мопассан (“Життя”) у Франції, Ч.Діккенс (“Домбі й син”, “Девід Копперфілд”), У.Теккерей (“Ярмарок пихи”) в Англії. У Росії до реалізму прийшов О.С.Пушкін, який “романтизму віддав честь”, за ним - М.В.Гоголь, Л.М.Толстой, Ф.М.Достоєвський, А.П.Чехов.

Декаданс. У 80-і роки ХІХ ст. кризові суспільні явища дістали своєрідне відображення в літературі. Заявила про себе нова течія, яка отримала назву декадентство, або декаданс (в перекладі з французького - занепад). У 1886-1889 рр. у Парижі видавався журнал “Декадент”, в якому друкувалися поети Ш.Бодлер, А.Рембо, П.Верлен. Декаданс не був чимось єдиним і розпадався на ряд напрямів: натуралізм, символізм, проповідь “чистого мистецтва”. Їх об'єднувала опозиція до загальноприйнятої “міщанської моралі”, настрій безнадійності, втоми і відчаю, переконаності в занепаді і загибелі культури.

Ідейним главою і теоретиком натуралізму напряму став Е.Золя, автор двадцятитомної епопеї “Ругон-Маккари”, його послідовниками - брати Гонкури, Г.Гауптман. Вони підходили до життя як вчені-експериментатори і виходили з положення, що доля, воля і духовний світ людини повністю залежать від соціального середовища, побуту, спадковості і фізіології. У натуралізмі риси відвертого декадансу поєднувалися з соціально-критичними, демократичними і соціалістичними тенденціями.

Символізм як заперечення реалізму і натуралізму виник на переломі XIX і XX сторіччя, але коріння його заглиблюється в творчість великого французького поета Шарля Бодлера, який опублікував в 1857 р. поетичний збірник “Квіти зла”, в якому туга за гармонією переплітається з визнанням непереборюваності зла, естетизацією пороків великого міста. Його епоха уявлялася йому пеклом на землі, в якому зло і пороки набули всесвітніх масштабів, де культура деградує, а духовність підвладна користі і підлості. Туга і страждання - тільки такі настрої може, на його думку, викликати хворе суспільство. Звідси - відхід від реалізму, символи-натяки, за допомогою яких ніби тільки і можливо емоційно та інтуїтивно осягнути “таємниці світу”. Символізм виправдовує індивідуалізм і закликає “до повної свободи особистості”. Його представники - П.Верлен, А.Рембо, М.Метерлінк, О.Блок, А.Білий - стверджували, що пряме зображення реальності, побуту є недостатнім, воно лише ковзає по поверхні життя, не торкаючись його суті.

Близькі до символістів й представники напряму, які проповідували самоцінність художньої творчості, її незалежність від соціальних умов життя, від політики і суспільних рухів. Мабуть, найбільш талановитим представником цього напряму “мистецтва для мистецтва” на Заході можна вважати англійського письменника і поета Оскара Уайльда, який прославився романом “Портрет Доріана Грея”.

Поряд зі згаданим історичним романом XIX ст. привнесло в літературу й інші нові жанри: детектив і фантастику. Біля джерел першого з них стоять Едгар По (“Вбивство на вулиці Морг”, “Золотий жук”) і Артур Конан-Дойль, який першим увів до літератури нового героя - детектива-любителя. Родоначальниками жанру фантастики стали Жюль Верн і Герберт Уеллс. Відбувається відособлення дитячої літератури.

Додано (14.03.2009, 21:34)
---------------------------------------------
Боротьба добра i зла в романi Вiктора Гюго "Собор Паризької Богоматерi"
Вiктор Гюго - великий французький письменник - прожив довге життя, протягом якого багато i плiдно працював i залишив велику творчу спадщину. За 70 рокiв своєї лiтературної дiяльностi вiн створив чимало поем, вiршiв, драматичних творiв. Гюго - автор вiдомих романiв: "Людина, яка смiється", "Трудiвники моря", "Дев'яносто третiй" тощо.
"Собор Паризької Богоматерi" - один iз найкращих творiв французького письменника. Письменник змальовує картини життя Францiї кiнця ХV столiття. Але iсторичнi подiї стають для нього лише приводом для роздумiв над сучаснiстю.
Роман написано у кiнцi 20-х рокiв ХIХ ст. У цей час Францiя переживає розчарування в iдеалах Французької буржуазної революцiї, в її наслiдках. Багато дiячiв культури того часу взагалi розчарувалися в можливостi прогресу. Гюго звертається до iсторичного перiоду, коли закiнчується доба Середньовiччя, i людство починає нову епоху - Вiдродження. Його цiкавить ця змiна свiтогляду людини, i вiн вiдчуває, що в сучаснiй йому Францiї теж назрiвають значнi свiтогляднi й суспiльнi змiни. У цих умовах для нього важливо визначити головнi естетичнi цiнностi. Тому теми добра i зла, прекрасного i потворного гостро поставленi в романi.
Собор Паризької Богоматерi - це не тiльки мiсце, де вiдбуваються подiї роману. Вiн рiвноправний герой цього твору як i поет П'єр Гренгуар, Есмеральда, Квазiмодо, Клод Фролло. За христианськими вiруваннями Богоматiр вiддала свого сина на муки, щоб врятувати людство. Собор на її честь - це данина її безмежної любовi до людей. У романi вiн втiлює iдею добра, справедливостi, любовi. Герої роману тiсно пов'язанi iз собором: для Квазiмодо вiн i дiм, i батькiвщина, i всесвiт. Але подiї, що зображує Гюго, дуже далекi вiд iдеальних християнсь ких стосункiв. Люди не знають нi спiвчуття один до одного, нi терпимостi, їхнiми вчинками керують пристрастi, заради яких вони забувають свiй обов'язок перед Богом. Архiдиякон Клод Фролло закоханий у циганку Есмеральду, дiвчину, яка вражає своєю красою. Домагаю чись її кохання, Клод iде на злочин.
Квазiмодо, потворний глухий горбун, виявляється спроможним на прекрасне кохання. Коли Есмеральда живе в соборi, вона не може звикнути до потворностi Квазiмодо. Щоб не дратувати дiвчину своїм потворством, вiн дає їй свисток, звук якого вiн може почути, вiн готовий в будь-яку хвилину прийти їй на допомогу. Його кохання сильне, пристрасне, заради нього вiн теж готовий на злочин. Квазiмодо зiштовхує Клода з вежi, свого благодiйника, єдину людину, до якої вiн був прив'язаний на цьому свiтi, коли розумiє, що той засудив на смерть Есмеральду. Його кохання самовiддане, вiн нiчого не вимагає вiд своєї коханої.
Есмеральда уособлює найкращi жiночi риси. Вона не тiльки прекрасна зовнiшньо, але й обдарована чудовим голосом, в якому звучить її нiжна i пристрасна душа. Її кохання до молодого капiтана Феба де Шатопер розкриває її прагнення i здатнiсть до сильних почуттiв. Але цим почуттям немає мiсця у свiтi, де живе Феб.
Гюго показує, що добро i зло можуть iснувати поруч, що люди не хочуть бачити прекрасного: нiхто не зрозумiв Квазiмодо i його любовi. А прекрасне не може виправити злої душi: любов до Есмеральди не робить Клода кращим духовно.
Добро i зло тiсно поєднанi, та iнколи людинi дуже важко визначити межу мiж ними. Вони завжди у боротьбi, в якiй гине чимало прекрасного (саме так читач сприймає смерть Есмеральди). Але Гюго вiрить у переможну силу добра, в людський прогрес. У фiналi роману вiн знову змальовує собор, який став нiмим свiдком трагiчних подiй i водночас символом можливостi повернення людей до вiчних цiнностей.

Додано (14.03.2009, 21:38)
---------------------------------------------
Оноре де Бальзак — один з найяскравіших письменників в історії світової літерату­ри. "Король романістів", — так назвав його Ф. Стендаль. У романах Бальзака втілені такі характерні риси реаліз­му, як намагання наблизити­ся до реалій життя, від­творити типові характери за типових обставин, соціа­льність. Письменника ціка­вили не лише окремі людські особистості, а й суспільство загалом. Не випадково у пе­редмові до "Людської комедії" він висловив бажання бути його "секретарем". Проте твори Бальзака не були про­стим копіюванням життя французького суспільства, ге­роїв "Людської комедії" поро­дила буйна уява, фантазія письменника. Донині зали­шається загадкою питання про те, ким же він був на­справді: реалістом чи фанта­зером і провидцем? Мабуть, і тим, і іншим. Але передусім Бальзак - оригінальний мис­литель, філософ, який пору­шував у своїх творах складні питання людського буття.

Оноре де Бальзак наро­дився 20 травня 1799 р. у м. Тур. Його дід був хлібо­робом і мав прізвище Бальса. Батько, ставши чинов­ником, надав прізвищу ари­стократичного звучання — Бальзак.

З 1807 по 1813 р. хлоп­чик навчався у Вандомському коледжі, де панували су­ворі звичаї й строга дисцип­ліна. Хоча ці роки письмен­ник згадував не як кращі у своєму житті, але саме тут уперше повною мірою вия­вилася його любов до читан­ня, до чарівного світу книг.

Коли сім'я переїхала до Парижа 1814 р., він продов­жив навчання у приватних закладах. З 1816 р. вивчав право як вільний слухач юридичного факультету, який закінчив через три ро­ки, отримавши диплом ба­калавра. Водночас відвіду­вав лекції професорів Сорбонського університету. Мрії батьків про юридичну кар'є­ру сина не справдилися: він вирішив присвятити себе літературі. Батьки погоди­лися дати йому для випробування два роки, протягом яких він мав засвідчити своє літературне обдарування.

Оселившись у мансарді, юнак працював над історич­ною трагедією у віршах "Кромвель", але перша спроба виявилася невдалою. І тоді він вирішив звернутися до жанру, який допоміг би швидко знайти видавця і покуп­ця, зрозумівши, що таким жанром є роман.

Літературній праці Бальзак присвятив усе своє життя. Стефан Цвейг влучно порівнював його з Наполеоном. У багатьох юнаків у ті часи виникало наполеонівське бажан­ня завоювати світ. Але коли письменник досяг повноліття, вже не можна було зробити це з допомогою зброї. "Залиша­лось мистецтво, — відзначає Цвейг. — Бальзак почав писа­ти... Подібно до Наполеона, він примушує весь світ руха­тися по орбіті Франції, центром якої є Париж". Перший його роман "Шуани" вийшов 1829 р. Більшість наступних творів письменник об'єднав у багатотомну епопею "Людсь­ка комедія", яка принесла авторові світову славу. Він зма­лював у ній картину життя сучасного йому французького суспільства, виділивши різні його прошарки.

Проте матеріальне становище письменника було скрут­ним. Щоб виплутатися з боргів, йому доводилося днями си­діти за письмовим столом. "Працювати, — писав він в одно­му з листів, — це означає вставати завжди опівночі, писати до 8-ї години ранку, поснідати за п'ятнадцять хвилин і зно­ву працювати до п'яти, пообідати, лягти спати і завтра все почати спочатку". "Пишу весь час, — повідомляв він в іншому листі, — коли не сиджу над рукописом, обмірковую план, а коли не думаю над планом, то виправляю гранки. Ось моє життя". Він писав по 12—14 годин на добу.

Між тим він любив аристократичний світ, любив відвідувати салони, милуватися красою жінок, спілкуватися з відомими письменниками, серед яких були Віктор Гюго, Жорж Санд, Генріх Гейне та ін. Бажанням нале­жати до цього світу пояснюється, можливо, й сумна істо­рія його одруження.

У 1832 р. Бальзак отримав лист із Одеси за підписом "Іноземка" і відповів на нього. Згодом він дізнався, що його автор — дуже родовита і багата жінка Евеліна Гансь­ка, польська графиня, російська піддана, яка мешкала у Верхівні, неподалік від Києва. Листування і поодинокі зустрічі з нею тривали 18 років.

У березні 1850 р. смертельно хворий письменник об­вінчався з немолодою вже Евеліною Ганською. Довга по­дорож із Верхівні до Парижа загострила його хворобу і

була останньою в житті. В. Гюго, відвідавши Бальзака незадовго до його смерті, сповістив друзям: "Європа втра­чає у ці дні велику людину". 18 серпня письменника не стало, його було поховано на цвинтарі Пер-Лашез.

У промові, яку виголосив Віктор Гюго над тілом по­кійного, він визнавав Бальзака "першим серед великих", "кращим серед обраних". Уже тоді було зрозуміло, що письменник посів одне з чільних місць серед класиків французької та світової літератури.

бальзак І україна

Письменник двічі відвідав Україну (у 1847—1848 і 1848—1850 рр.). Загалом він провів тут більше двох років. Окрім Верхівні побував у Бердичеві, Києві та інших містах. Перебування в Україні дало йому можливість ознайомитися зі слов'янським світом, до якого він вияв­ляв інтерес. У листах на батьківщину відзначав багат­ства цього краю.

Українська тема була дуже популярною серед західно­європейських письменників першої половини XIX ст. До неї зверталися Дж. Байрон, В. Гюго, П. Меріме, мадам де Сталь, А. Мщкевич та ін. Але якщо увагу романтиків при­вертав у першу чергу національний колорит, то Бальзака цікавило соціальне життя. Листуючись з Е. Ганською та перебуваючи у її маєтку, він цікавився життям українсь­ких селян. У незавершеному нарисі "Лист про Київ" письменник змальовує враження від першої подорожі в Україну у вересні 1847 р. Йому запам'яталися мальов­ничі села, родючі ниви і веселі селяни. "Всюди, — зазна­чає він, — я бачив групи селян і селянок, які йшли на роботу або поверталися додому, дуже весело, безтурботною ходою і майже завжди з піснями". Життя українського се­лянина Бальзак сприйняв як ідилію. Він вважав, що селя­нину, який перебуває під опікою поміщика, не стане кра­ще, якщо він звільниться від неї і отримуватиме платню, як на той час французький селянин. Порівнюючи життя українських та французьких селян, він дійшов висновку, що на українських не позначається руйнівна дія "фінансо­вого начала". У листах з України міститься і багато кри­тичних зауважень щодо відсталості української економіки, невмілого ведення господарства поміщиками тощо. Україн­ські враження знайшли відображення у романі "Селяни" (1848)- - одному із підсумкових у творчості письменника.

Вдруге він приїхав в Україну у березні 1848 р. і провів тут майже два роки.

У колишньому маєтку Евеліни Ганської у Верхівні донині зберігається "музейна" кімната, а біля головного входу табличка з написом: "У цьому будинку в 1847— 1850 рр. жив великий письменник Оноре де Бальзак".

Зв'язок з Україною не вичерпується фактами перебу­вання письменника на 'її території. Його творчість стала відомою тут ще раніше завдяки російським перекладам, які почали з'являтися майже одночасно з французькими виданнями. З творами Бальзака був добре обізнаний Т. Шевченко, про що свідчать посилання на них у його повістях. І. Франко охарактеризував творця "Людської ко­медії" як одного з найвидатніших представників реаліс­тичної традиції у французькій та європейській літературі. Творчістю Бальзака захоплювалися українські письмен­ники другої половини XIX — початку XX ст. від Марка Вовчка до М. Коцюбинського. Переклади його творів ук­раїнською мовою з'являються в останній третині XIX ст. У 1884 р. у Львові вийшов роман "Батько Горіо" як літе­ратурний додаток до журналу "Діло". Широке входження письменника в українську культуру починається у 20—30-х роках XX ст., коли з'являються в українських пере­кладах основні його твори. Цей процес тривав у повоєнні роки. Класичними стали переклади українською мовою, виконані І. Сидоренко, Є. Дроб'язко, В. Підмогильним, М. Рудницьким та ін.

З 1989 р. здійснюється 10-томне видання творів Баль­зака українською мовою, у підготовці якого взяли участь перекладачі В. Шовкун, Д. Паламарчук, І. Сидоренко, Т. Воронович та ін.

Додано (14.03.2009, 21:39)
---------------------------------------------
Гобсек читаємо тут: http://bookland.net.ua/reader/book/2263/



Я - Ангел!.. Только крылья в стирке, нимб на подзарядке, а рожки и хвост - это у меня наследственное...))))
 
Форум селища міського типу Червоне, Червоне - зробимо кращим »  Школопедія (Школопедия) » Зарубіжна література » 10 клас: Від романтизму до реалізму. (10 клас: Від романтизму до реалізму.)
Сторінка 1 з 11
Пошук:


Оплата будь-яких послуг через інтернет

Вхід

Логін:
Пароль:

Інформація

Ваш IP: 54.198.246.116
Браузер:

Cайт живе: