rss · Понеділок, 13.07.2020, 08:10

Головна · про Червоне · PDA · Реєстрація · Вхід

Розділи сайту

Опитування

Маєток Терещенка
1. Відреставрувати
2. Музей і монастир
3. Мені байдуже
4. Тільки музей селища
5. Тільки монастир
6. Нехай розвалиться
Результати | Архів опитувань
Всього відповідей: 67
  • Сторінка 1 з 1
  • 1
Модератор форуму: Shooler, lusi  
Форум селища міського типу Червоне, Червоне - зробимо кращим »  Школопедія (Школопедия) » Зарубіжна література » 9 клас: Із літератури романтизму (9 клас: Із літератури романтизму)
9 клас: Із літератури романтизму
ShoolerДата: Неділя, 01.03.2009, 22:46 | Повідомлення № 1
Супермодератор
Група: Модератори
Повідомлень: 3529
х-статус:
Veni! Vidi! Vici!

9 клас: Із літератури романтизму

Особливості романтизму як художнього напряму, його естетичні принципи. Специфiка романтичного світосприйняття. Багатство і розмаїття літератури романтизму, її художні відкриття і найвидатніші представники.

Ернст Теодор Амадей Гофман (1776— 1822). “Крихітка Цахес на прізвисько Ціннобер”
Гéнріх Гéйне (1797—1856). Із “Книги пiсень” (“Чому троянди немов неживі”, “Коли розлучаються двоє”, “Не знаю, що стало зо мною...”, “Вечірні промені ясні”, “Вмирають люди і роки”, “Хотів би я в слово єдине...”)
Джордж Нóел Гóрдон Бáйрон (1788—1824). “Мій дух як ніч...”, “Прометей”, “Мазепа”
Адам Міцкевич (1798—1855). “Кримські сонети” (№ 4 “Буря”, № 6 “Бахчисарай”, № 8 “Гробниця Потоцької”, № 14 “Пiлiгрим”), “Дзяди”, монолог Конрада (сцена ІІ, Імпровізація).


Я - волк! И вожака хочу я трон.
Ведь жизнь имеет волчий нрав.
В ней справедливейший закон -
Кто всех сильнее тот и прав!
 
lusiДата: Понеділок, 02.03.2009, 22:43 | Повідомлення № 2
Шановний мешканець
Група: Друзі
Повідомлень: 458
Романти́зм (фр. romantisme) — ідейний рух у літературі, науці й мистецтві, що виник наприкінці 18 ст. у Німеччині, Англії й Франції, поширився з початку 19 ст. в Росії, Польщі й Австрії, а з середини 19 ст. охопив інші країни Європи та Північної і Південної Америки. Виниклий після французької революції, в умовах утверджуваного на зламі 18 — 19 ст. абсолютизму, Романтизм був реакцією проти раціоналізму доби просвітництва і застиглих форм, схем і канонів класицизму та подекуди проти сентименталізму. Визначальними для романтизму стали ідеалізм у філософії і культ почуттів, а не розуму, звернення до народності, захоплення фольклором і народною мистецькою творчістю, шукання історичної свідомості й посилене вивчання історичного минулого (історизм), інколи втеча від довколишньої дійсності в ідеалізоване минуле або у вимріяне майбутнє чи й у фантастику. Романтизм призвів до вироблення романтичного світогляду та романтичного стилю і постання нових літературних жанрів — балади, ліричної пісні, романсової лірики, історичних романів і драм.

Своїми ідеями і настановами, зокрема наголошуванням народності і ролі та значення національного у літературі і мистецькій творчості, романтизм відіграв визначну роль у пробудженні й відродженні слов'янських народів, зокрема українського. Першими виявами українського романтизму були: видана 1818 у Петербурзі «Грамматика малороссийского наречия» О. Павловського і збірка М. Цертелева «Опыт собрания старинных, малороссийских песней» з висловленими в них думками про глибоку своєрідність і самостійність української мови й української народної поезії. До виявів українського передромантизму зараховують також виданий у Москві 1827 збірник «Малороссийские песни» М. Максимовича і балади П. Гулака-Артемовського («Твардовський» і «Рибалка», 1827). Український романтизм виник не так як реакція проти не надто значного в українській літературі класицизму, а проти наявних у ній тоді бурлескних і травестійних традицій і розвинувся у великій мірі під впливом поглибленого вивчення народної творчості, з одного боку, та писань російських і польських романтиків — з другого. Зокрема чималий вплив на утвердження романтизму в українській літературі мали українські школи в російській і польській літературах. В російській літературі провідними представниками української школи були не тільки захоплені українською екзотикою (природою, історією, народним побутом і творчістю) росіяни (К. Рилєєв, О. Пушкін, Ф. Булґарін), але й численні українці, що писали російською мовою (О. Сомов, М. Маркевич, Є. Гребінка й особливо М. Гоголь). Визначальними були українські теми й українські екзотичні сюжети також для творчості польської української школи — романтиків А. Мальчевського, Б. Залєського й С. Ґощинського.

Додано (02.03.2009, 21:35)
---------------------------------------------
Ернст Те́одор Ві́льгельм Амаде́й Го́фман (24.01.1776 Кенінсберг — 25.06.1822 Берлін) — актуальний класик німецької літератури, композитор, художник, представник романтизму.

«Гофман був чарівником, який завиграшки перетворював людей на звірів, а останніх навіть на радників пруського королівського двору...» Генріх Гайне

«Диригент, композитор, карикатурист, декоратор, судовий радник, музичний критик, п'яничка, великий ворог вульгарності, він довів, що магія неймовірного живе поруч з нами...» Вєніамін Кавєрін
Основні дати життя і творчості Ернста Теодора Амадея Гофмана

1776 24 січня — в Кеніґсберзі (на той час — Східна Прусія) в родині адвоката Христофа-Людвіга Гофмана та його дружини Луїзи-Альбертіни Дефтер народився третій син Ернст Теодор Вільгельм.

1778 Батьки Гофмана розлучилися і Гофман з матір'ю виховується в родині її матері й брата.

1782 Гофмана віддають до лютеранської школи. Вдома він починає вчитися музики під керівництвом органіста Подбєльського.

1787 Гофман починає серйозно вчитися малювати під орудою художника Заємана. Багато читає («Сповідь» Ж.-Ж. Руссо, «Сентиментальна подорож», «Страждання молодого Вертера» Й.-В. Гете, твори Жана Поля та ін.).

1791 Перше кохання до Амалії Нойман.

1792 Гофман вступає на юридичний факультет Кеніґсберзького унісерситету. Дає уроки музики, продає свої малюнки, складає збірку «Думки на різні теми». Закохується в свою ученицю — дружину кеніґсберзького комерсанта Йоганну-Доротею Гат.

1795: Захоплюється музикою Моцарта і згодом змінює своє третє ім'я на одне з імен Моцарта — Амадей. Пише роман «Корнати» (втрачений).

22 липня — успішно складає випускний екзамен в університеті. Пише роман «Таємничий» (втрачений) та музичний твір на один із мотивів «Фауста» Гете.

1796 13 березня — помирає мати Гофмана. Початок червня — Гофман їде працювати в суді міста Глогау (Сілезія).

1797 Квітень — помирає батько Гофмана.

1798 Літо — Гофман їде до Берліна, де складає черговий фаховий екзамен і отримує призначення асесором суду в Познані (тоді в складі Прусії). Пише комічну оперу на лібретто Гете (назва не збереглася), вистава якої має успіх. Знайомиться зі своєю майбутньою дружиною — полькою Марією Теклою Міхаеліною Рорер, дочкою познанського нотаря.

1802: Малює карикатури на військового голову міста генерала фон Цастрова, які мають великий успіх. За це Гофмана переводять радником суду до провінційного містечка Плоцька.

26 липня одружується з Міхаеліною Рорер. Пише месу для скрипки й органу, яка виконується хором місцевого жіночого монастиря.

1803 9 вересня в Берлінському часописі «Вільномислячий» під ініціалами Дж.Д. опубліковано першу статтю Гофмана «Лист одного ченця до свого столичного друга» — про функцію хору в драмі Шіллера «Мессінська наречена».

1804 Початок квітня — Гофман переїжджає до Варшави (тоді в складі Прусії) на посаду урядового радника. Пише опери «Веселі музиканти» (поставлену в місцевому театрі) та «Хрест на Балтійському морі».

1805 Липень — народилася дочка Цецилія. Вересень — пише комічну оперу «Міланський канонік». Грудень — стає капельмейстером і декоратором Варшавської музичної академії.

1806 28 листопада до Варшави вступають війська французького імператора Наполеона І. Усіх пруських чиновників, зокрема й Гофмана, звільнено з роботи.

1807 Червень — Гофман переїжджає до Берліна, де знайомиться з Шаміссо — на той час найпередовішим з німецьких романтиків. Починає працювати коректором у музичному товаристві. Серпень — помирає дочка Цецилія.

1808 Вересень — переїжджає до Бамберґа (Південна Німеччина) на посаду капельмейстера та режисера в місцевому театрі. Листопад — пише вокальну п’єсу «Прочанка». Кінець 1808 — перша половина 1809 — друкує статті та нариси в ляйпцизькій «Всезагальній музичній газеті», більшість з яких склали цикл «Музичні страждання Йогана Крейслера, капельмейстера» або «Крейcлеріана» (опубл. 1810).

1809 У тій самій газеті опубліковано новелу Гофмана «Кавалер Глюк», написану 1808 р. Осінь — пише жартівливу повість «Свинячий хвостик». Зима — починає давати уроки музики 14-річній Юлії Марк, у яку незабаром палко закохується.

1810 Пише музичну мелодраму «Саул».

1810—1813 Друкує рецензії на твори Бетховена у ляйпцизькій «Всезагальній музичній газеті».

1811 Літо — розписує історичними фресками вежу єпископського замку Альтенбурґ під Бамберґом, які, на жаль, не збереглися.

1812 Травень — складає план «Годин прозріння божевільного музиканта», з якого виросте одна з сюжетних ліній роману «Життєві погляди кота Мурра». Серпень — у ляйпцизькій «Всезагальній музичній газеті» опубліковано оповідання Гофмана «Дон Жуан».

1813 Весна — пише повісті «Магнетизер» та «Поет і композитор».

18 березня — укладає угоду з комерсантом Кунцом на видання своїх літературних творів.

28 травня — переїжджає до Ляйпціґа на посаду капельмейстера місцевого театру, який з червня до грудня працює в Дрездені. Листопад — пише повість «Золотий горнець», опубліковану 1814 р. Публікує серію карикатур на Наполеона І.

1814 Березень — Гофмана звільнено з посади в театрі через сварку з імпресаріо. Вересень — переїжджає до Берліна на посаду судового радника міністерства юстиції.

1814—1815 Виходять друком чотири томи Гофманових «Фантазій у манері Калло», куди eвійшли твори, написані в 1808—1815 рр.

1816 Закінчує роман «Еліксир диявола», опублікований 1818 р. Публікує «Лускунчика та мишачого короля». Серпень — в берлінському театрі з успіхом поставлено оперу «Ундіна», над якою Гофман працював з 1813 р.

1816—1817 Публікує в берлінському альманасі оповідання «Фермата», «Двір Артура», «Майорат», «Радник Креспель», «Чужа дитина» та ін.

1818 Весна — починає тяжко хворіти. Це, зокрема, пов’язано з надмірним вживанням алкоголю. Пише повість «Пригоди маленького Захарії», опубліковану 1819 р. під назвою «Крихітка Цахес на прізвисько Цинобер» та низку новел.

1819 На початку року публікує шість італійських дуетів, колись написаних для Юлії Марк. У середині року Гофмана призначено членом канцлерської слідчої комісії «Проти демагогічних підступів», очолюваної директором департаменту поліції Кампцом, який всіляко отруюватиме Гофманові життя.

1820 Пише повість «Принцеса Брамбіла» (опубліковану 1821 р.). Кінець року — виходить друком перший том роману «Життєві погляди кота Мура», над яким письменник працює з 1818 р.

1819—1821 Виходять друком чотири томи оповідань Гофмана під назвою «Серапіонові брати».

1821 Літо — через тривалий конфлікт з Кампцом Гофмана звільнено від обов’язків члена комісії «Проти демагогічних підступів». Пише повість «Володар бліх».

1822 На початку року виходить друком 2-й том роману «Життєві погляди кота Мура». 6 лютого — смертельно хворого Гофмана викликають до суду за політичну сатиру в іще неопублікованому «Володарі бліх». Того ж місяця закінчує повість «Майстер Вахт» Навесні пише своє останнє оповідання «Наріжне вікно». Кінець березня — смертельно хворий Гофман складає заповіт. Квітень — остання прижиттєва приємність — виходить друком «Володар бліх» (з цензурних міркувань повість значно скорочено, у повному обсязі надрукована лише 1908 р.).

24 червня — Гофман помирає.


Я - Ангел!.. Только крылья в стирке, нимб на подзарядке, а рожки и хвост - это у меня наследственное...))))
 
mr_smithДата: Вівторок, 19.01.2010, 00:30 | Повідомлення № 3
ADMIN
Група: Адміністратори
Повідомлень: 5113
х-статус:
You know what I mean?

“Крихітка Цахес на прізвисько Ціннобер” короткий зміст твору:

(Рассказ, 1819)

В одном маленьком государстве правил князь Деметрий. В этом государстве каждому жителю предоставлялась полная свобода в его начинаниях. Феи и маги выше всего ставят свободу, поэтому при Деметрий множество фей из волшебной страны Джиннистан переселилось в маленькое княжество. Но после смерти Деметрия его наследник Пафнутий задумал ввести в своем отечестве просвещение, которое представлялось ему в том, что надо любую магию упразднить. Преследую свою цель, он выслал всех фей в Джиннистан, и остаться в княжестве удалось только фее Розабельверде, которая уговорила-таки Паф-нутия дать ей место канониссы в приюте для благородных девиц. Итогом высылки фей стали засыхающие сады этого благодатного края.
И вот однажды фея Розабельверда, повелительница цветов, увидела на обочине дороги уснувшую крестьянку Лизу. Лиза возвращалась из лесу с корзиной хвороста, неся в той же корзине своего уродца сына по прозвищу крошка Цахес. У этого карлика была отвратительная старческая мордочка, ножка-прутики и паучьи ручки. Пожалев злобного уродца, фея долго расчесывала' его спутанные волосы и, загадочно улыбаясь, исчезла. Стоило Лизе проснуться и снова тронуться в путь, ей встретился местный пастор. Ему отчего-то очень понравился маленький уродец, и, повторяя, что мальчик чудо как хорош собою, решил взять его на воспитание. Лиза рада была избавиться от обузы, хотя не понимала, чем ее уродец мог понравиться людям. В это же время в Керпесском университете учится молодой поэт Бальтазар, влюбленный в дочь своего профессора Моша Терпина Кандиду. Мош Терпин был одержим древнегерманс-ким духом, как он его понимает: тяжеловесность в сочетании с пошлостью, еще более невыносимой, чем мистический романтизм Бальтазара.
Между тем в трогательный университетский заповедник вторгается новое лицо: крошка Цахес, наделенный волшебным даром привлекать к себе людей. Как-то раз, попав в дом Моша Терпина, он совершенно очаровывает и его и Кандиду. Теперь его зовут Циннобер. Стоит кому-то в его присутствии прочесть стихи или остроумно выразиться, как все тут же думают, что это заслуга Циннобера. Стоит же ему мерзко замяукать или споткнуться, как виновным оказывался кто-нибудь из других гостей. Все восхищены изяществом и ловкостью Циннобера, и лишь два студента — Бальтазар и его друг Фабиан — видят все уродство и злобу карлика. Меж тем ему удается занять место экспедитора в министерстве иностранных дел, а там и тайного советника по особым делам, и все это обманом, ибо Циннобер умудрялся присваивать себе заслуги достойнейших.
Однажды город посетил доктор Проспер Альпанус, маг, странствующий инкогнито. Бальтазар сразу признал в нем мага, Фибиан же, испорченный просвещением, поначалу сомневался. Однако Альпанус доказал свое могущество, показав друзьям Циннобера в магическом зеркале. Выяснилось, что карлик не волшебник и не гном, а обычный уродец, которому помогает некая тайная сила. Эту тайную силу Альпанус обнаружил без труда, и фея Розабельверде поспешила нанести ему визит. Маг сообщил фее, что составил гороскоп на карлика, и что Цахес-Циннобер может в ближайшее время погубить не только Бальтазара и Кандиду, но и все княжество, где он сделался своим человеком при дворе. Фея принуждена согласиться и отказать Цахесу в своем покровительстве, тем более, что волшебный гребень, которым она расчесывала его кудри, Альпанус не без умысла сломал.
Однако после этих расчесываний в голове у карлика появлялись три огненных волоска. Они наделяли его колдовской силой: все чужие заслуги приписывались ему, все его пороки другим, и лишь немногие видели правду. Волоски надо было вырвать и сразу сжечь, и Бальтазар с друзьями успел сделать это, когда Мош Терпин уже устраивал помолвку Циннобера с Кандидой. Гром грянул, и все увидели карлика таким, каким он был на самом деле. Им играли, как мячом, его пинали нога-
ми, его вышвырнули из дома. В дикой злобе и ужасе бежал он в свой дворец, который подарил ему князь, но смятение в народе росло. Все прослышали о превращении министра. Несчастный карлик умер, застряв в кувшине, где пытался спрятаться, и в виде последнего благодеяния фея вернула ему после смерти облик красавчика. Не забыла она и мать несчастного, старую крестьянку Лизу. На огороде у Лизы вырос такой чудный и сладкий лук, что ее сделали личной поставщицей просвещенного двора.

Скачати: "Крихітка Цахес на прізвисько Ціннобер"


Жираф - це кінь, виконаний за всіма вимогами замовника.

Повідомлення відредактовано Shooler - П'ятниця, 05.02.2010, 18:04
 
ShoolerДата: Середа, 03.02.2010, 22:54 | Повідомлення № 4
Супермодератор
Група: Модератори
Повідомлень: 3529
х-статус:
Veni! Vidi! Vici!

Генрих Гейне
Heinrich Heine

( 13.12.1797 року [Дюссельдорф]- 17.02.1856 року [Париж])
Германія (Germany)

Німецький поет, прозаїк, есеїст Генріх Гейне народився в родині єврейського торговця Самсона Гейне й Бетті ван Гельдерн у місті Дюссельдорфі, на Рейні. Рейнська область була економічно більш розвиненою, ніж інші. Тут уже 1805року з приходом французьких військ були скасовані феодальні повинності й введене більш прогресивне законодавство. Отож, з раннього віку Гейне мав змогу бачити не лише феодальну відсталість країни, але й паростки нової Німеччини. З 1810 по 1812 рік Генріх навчався у Дюссельдорфському ліцеї. Наступний рік провів у конторі багатого банкіра у Франкфурті-на-Майні. У 1816 році Генріх продовжив заняття комерцією у Гамбурзі у торговій фірмі дядька - мільйонера Соломона Гейне. Перший літературний виступ Гейне належить до 1817 року, коли в журналі "Гамбурзький страж" були надруковані його перші вірші. Юнацька лірика Гейне була відгуком на перше нерозділене кохання до кузини Амалії. На кошти дядька юнак вступив до Боннського університету (1819), звідки потім переїхав до Геттінгензького університету (1820), але змушений був полишити його у зв'язку з дуеллю. Він вивчав юридичні науки, філософію, літературу.
У 1821 році вступив в Берлінський університет, де слухав лекції філософа Гегеля, одного з найосвіченіших людей свого часу. Пізніше Гейне виступив з глибоким аналізом німецьких філософських систем. У грудні 1824 році Генріх повертається до Геттінгензького університету. У цьому ж році його приймають у будинку Гете у Веймарі. У 1825 році Гейне захистив у Геттінгензькому університеті дисертацію на ступінь доктора права, а напередодні прийняв лютеранство. Потім він багато подорожує, відвідуючи Англію, Італію. Враження від цих поїздок відбились у його дорожніх нарисах. Під час літнього відпочинку Гейне прочитав у газетах про Липневу революцію. Це підштовхнуло його до рішення поїхати до Франції. Гейне прибув до Парижа 14 травня 1831 року. Все подальше життя пройшло в столиці Франції. До Німеччини він боявся повертатися, адже йому загрожував арешт за гострі політичні твори. Упродовж життя Гейне побував у Німеччині два рази, щоб навідати матір і улаштувати діла з видавцем (1844).
У подальшому поїздки до Німеччини були неможливими за станом здоров'я: у поета був параліч спинного мозку. У травні 1848 року він востаннє вийшов з дому, щоб відвідати Лувр. Решту років він був прикутий до ліжка. Проживаючи в Парижі, Генріх Гейне зустрічався з багатьма видатними людьми: Оноре де Бальзаком, Жорж Санд, Гансом Крістіаном Андерсеном, Ріхардом Вагнером, Фердинанадом Лассалем і Карлом Марксом. Ліричні вірші раннього періоду творчості Гейне склали цілу книгу "Книга пісень" (1827). Ця поетична збірка принесла йому визнання у Німеччині, а згодом і в усьому світі. За життя автора вона видавалась 13 разів; багато віршів були покладені на музику Р. Шуманом, Ф. Шубертом, Й. Брамсом, П. Чайковським, Р. Штраусом, Е. Грігом та ін. Історія переживань ліричного героя образно передає світосприйняття молодого поета, котрий перебуває у глибокому розладі з навколишнім середовищем. Зміст перших циклів "Книги пісень" не вичерпується нещасною любов'ю поета до багатої гамбурзької родички. Тема нерозділеної любові у "Книзі пісень" слугує лише поетичним вираженням трагічної самотності героя у світі. Ці настрої посилює романтичний образ самотньої сосни, відомий російському читачеві за знаменитим перекладом М. Лермонтова.
Якщо перші цикли "Книги пісень" написані за традицією німецької романтичної лірики, то згодом своєрідність поетичного таланту Гейне постала з усією яскравістю. Він уміє химерно поєднувати романтичні сни з точністю і ясністю реалістичної деталі. Він майстерно користується іронією як засобом викриття незбутніх ілюзій, вигадок, але знову й знову сам повертається до романтичних образів. Значний вплив на поетичну творчість Гейне справила німецька народна пісня, на зразках якої він учився майстерності безпосереднього, щирого зображення почуттів. Гейне починав писати в той час, коли в Німеччині лірична поезія переживала розквіт. Епоха романтизму зробила лірику традиційним жанром німецької літератури. Його поезія стала вищим досягненням німецького романтизму. Гейне відкидав застарілі поетичні умовності, говорячи про свої почуття без риторики й поетики, а іноді дозволяв собі навіть іронізувати над пристрастю своїх почуттів. Простота, природність, імпровізаційність його поезії підкорили тодішнього читача. Гейне сприяв "спрощенню" лірики, з космічних висот і неозорої далечіні він переніс поезію у бюргерську вітальню, але від цього вона не перестала бути щирою і значною. Без любові немає щастя, без щастя неможливе життя - це кредо ліричного героя "Книги пісень" Гейне. Ліричні вірші насичені ознаками повсякденності, котрі змушують повірити у щирість почуттів. Крізь ліричну схвильованість постійно проривається іронічна інтонація. Герой "Книги пісень", яким би не був щасливим, завжди пам'ятає, що це лише мить, а не одвічне блаженство. Він знаходить у собі сили посміхнутися навіть коли його почуття не поділяють, жити далі й знову кохати. Завдяки іронії Гейне піднімається над своїм ліричним героєм, автор завжди мудріший, аніж той, про кого він пише. Назвою "Книги пісень" Гейне визначив жанр і традицію своєї лірики: поет у першій своїй книзі наслідував традиції німецького фольклору. Він узяв деякі теми й мотиви з усної народної творчості, форма багатьох його віршів близька до пісні. Подібно до німецької пісні вірші Гейне часто схожі на ліричний монолог, а явища природи й почуття героя утворюють паралель. Жанрова своєрідність пісні зумовила вільну і поетичну форму, чим автор і керується. Разом з тим в "Книгу пісень" увійшло багато віршів, котрі були написані у строгих канонічних жанрах сонета, балади, романсу. Молодий Гейне намагався використати свій поетичний хист у різних жанрах, котрі варіювали зміни настрою ліричного героя. "Книга пісень" складається з чотирьох розділів. Перший розділ, "Юнацькі страждання", є найбільш романтичним. Перед нами - переживання і муки нерозділеної любові. Ліричний герой впадає у відчай. Він сприймає свою трагедію як найбільшу в світі. Життя і смерть борються в його свідомості.
Другий розділ, "Ліричне інтермецо", зображує страждання як одвічну, але завжди нову історію. Тому це примиряє страждальця з життям, тугу змінює світла печаль. До цього циклу належать вірші про сосну, пальму, відомі нам у перекладі М. Ю. Лермонтова, хоча у віршах Гейне "сосна" - чоловічого роду, а "пальма" - жіночого ролу, і тематика має глибшу любовну спрямованість. У третьому розділі, "Повернення на батьківщину", любовні страждання юності вже сприймаються на часовій відстані, наводячи на думку переосмислення всього, що сталося. Гейне використовує мотив мандрів, де розчарований ліричний герой полишає рідні місця і тепер, повернувшись, дивиться на все просвітленим поглядом. Юнацькі страждання тепер дорогі для нього лише як спогади. У цей цикл входить знаменитий вірш, присвячений рейнській красуні Лореляй. Це давня народна легенда про загиблу нещасну красуню, котра випливає на узбережжя і заворожує всіх, хто плине Рейном поблизу високої скелі, і це призводить до трагедії. Саме Гейне зробив цей сюжет дуже популярним, і його вірш стан народною піснею. Лореляй втілює згубну силу любові, котрою вона наділена не зі своєї волі, адже любов - це складне, загадкове почуття, котре дуже важко збагнути. В останньому розділі - "Північному морі" - домінуючим стає аналітичне начало. Ліричний герой, котрий пережив розчарування, втрати, прагне тепер жити одним життям з природою, відчути себе малою, але необхідною часткою всесвіту. Йому здаються тепер марнотою пусті хвилювання, він позбувся романтичних мрій та ілюзій. Символічним, у цьому плані є вірш "Корабельна аварія", котрий переклав Ф. І. Тютчев.
У 1826-1831 роках Гейне пише "Подорожні картини" - серію художніх нарисів, у котрих на перший план виходить особистість автора, це пристрасний, допитливий спостерігач, який піддає критиці сучасну йому дійсність. Мандрівка Гарцом слугує для автора приводом, щоб висловити свої думки про різні сторони громадського, політичного й культурного життя Німеччини.
У 30-ті роки почалась бурхлива публіцистична діяльність Гейне. Він друкує серію статей, у котрих знайомить німецького читача з Францією часів Липневої монархії. Коли восени Гейне здійснив поїздку до Німеччини, він відчув, як змінився за ці роки: набув великого суспільного досвіду, оволодів передовими ідеями свого часу. Після повернення поета з Німеччини у грудні 1843 року він зустрівся з молодим політичним мислителем Карлом Марксом. Між ними встановились тісні дружні стосунки. Важливу роль відіграло знайомство з ученням утопічних соціалістів, особливо Сен-Сімона. Ідеї Сен-Сімона знайшли відображення у першому розділі його нової поеми "Німеччина. Зимова казка" (1844). Сюжетом її послужила мандрівка письменника Німеччиною. У ній прихований гострий політичний конфлікт. Образ батьківщини Гейне змалював у чіткому часовому й просторовому вимірі. Простір поеми - це територія Німеччини, кожен новий розділ - це нове місце, водночас реальне й умовне. У центрі авторської уваги - сучасність, хоча він іноді звертається до наполеонівської епохи або до давнини, котра стала вже міфами та легендами. Повстання ткачів влітку 1844 року сколихнуло всю Німеччину. Ця подія знайшла відображення у творчості багатьох поетів і художників, котрі прагнули викликати співчуття до тяжкої долі ткачів. Гейне відгукнувся на цю подію віршем "Сілезькі ткачі" (1844). В останнє десятиріччя життя поет був прикутий до ліжка, ці вісім років він називав "матрацною могилою". Події в Німеччині глибоко хвилювали поета. Він звинувачує боягузливу німецьку буржуазію, її зрадницьку поведінку під час революції. Тяжкі роздуми викликає поразка революційних сил Німеччини та Угорщини ("У жовтні", 1849). Збірка "Романцеро" (1851) відбиває настрої гіркоти, його погляд на хід історії стає песимістичним.

Чому троянди мов неживі?

Чому троянди немов неживі,
Кохана, скажи мені?
Чому, скажи, в зеленій траві
Фіалки такі мовчазні?

Чому так гірко дзвенить і співа
Жайворонком блакить?
Чому в своєму диханні трава
Тління і смерть таїть?

Чому холодне сонце поля
В задумі похмурій мина?
Чому така пустельна земля
I сіра, мов труна?

Чому мене, мов безумця, в пітьму
Моя печаль жене?
Скажи, кохана моя, чому
Покинула ти мене?

Перекладач: Леонід Первомайський
Джерело: З книги: Зарубіжна література: Хрестоматія. — К.: “Освіта”, 1992.[

Коли розлучаються двоє...

Коли розлучаються двоє,
За руки беруться вони,
I плачуть, і тяжко зітхають,
Без ліку зітхають, смутні.

З тобою ми вдвох не зітхали.
Ніколи не плакали ми;
Той сум, оті тяжкі зітхання
Прийшли до нас згодом самі.

Перекладач: Максим Стависький
Джерело: З книги: Зарубіжна література: Хрестоматія.— К.: Освіта., 1992.

“Не знаю, що стало зо мною...”

Не знаю, що стало зо мною,
Сумує серце моє,—
Мені ні сну, ні спокою
Казка стара не дає.

Повітря свіже — смеркає,
Привільний Рейн затих;
Вечірній промінь грає
Ген на шпилях гірських.

Незнана красуня на кручі
Сидить у самоті,
Упали на шати блискучі
Коси її золоті.

Із золота гребінь має,
I косу розчісує ним,
I дикої пісні співає,
Не співаної ніким.

В човні рибалку в цю пору
Проймає нестерпний біль,
Він дивиться тільки вгору —
Не бачить ні скель, ні хвиль.

Зникають в потоці бурхливім
I човен, і хлопець з очей,
I все це своїм співом
Зробила Лорелей.

Перекладач: Леонід Первомайський
Джерело: З книги: Зарубіжна література: Хрестоматія. — К.: “Освіта”, 1992.

“Вечірні промені ясні”

Вечірні промені ясні
По хвилях миготіли,
Біля хатини самотні,
Мовчазні ми сиділи.

Все море вкрили тумани,
Вгорі чайки кружляли;
А сльози милої дрібні
З очей на руки впали.

І я навколішки упав,
На сльози ті дивився,
Ті білі руки цілував
І гірких сліз напився.

Мені жаль-туга навісна
Так палить душу й тіло,
Та безталанниця сумна
Мене слізьми струїла.

Перекладач: Леся Українка

“Хотів би я в слово єдине...”

Хотів би я в слово єдине
Вмістити всю думу смутну,
Віддать його вільному вітру —
Нехай би одніс вдалину.

Нехай би печаль в отім слові
До тебе моя попливла,
Щоб ти її кожну хвилину
Почути, кохана, могла.

I навіть, коли серед ночі
Заплющиш ти очі ясні,
I тут щоб знайшло моє слово
Тебе у найглибшому сні.

Перекладач: Леонід Первомайський
Джерело: З книги: Зарубіжна література: Хрестоматія. — К.: “Освіта”, 1992.


Я - волк! И вожака хочу я трон.
Ведь жизнь имеет волчий нрав.
В ней справедливейший закон -
Кто всех сильнее тот и прав!

Повідомлення відредактовано Shooler - Середа, 03.02.2010, 23:12
 
ShoolerДата: П'ятниця, 05.02.2010, 16:37 | Повідомлення № 5
Супермодератор
Група: Модератори
Повідомлень: 3529
х-статус:
Veni! Vidi! Vici!

ДЖОРДЖ НОЕЛ ГОРДОН БАЙРОН (1788— 1824)

Байрон народився 22 січня 1788 року в Лондоні у знатній, але зовсім збіднілій аристократичній родині. Англійський поет належав до давнього англійського роду, а по лінії матері, уродженої Гордон, був прямим нащадком короля Шотландії Якова І. Його батько, який вів безпутне життя (прізвисько «Mad Jack»), протринькав залишки свого майна та посаг дружини, втік до Франції, рятуючись від кредиторів, де й вмер, коли Байронові було три роки. Мати, майже позбавлена засобів до існування, відвезла сина на свою батьківщину в Абердин. У 1798 році по смерті двоюрідного діда Байрон успадкував титул лорда й родовий маєток — Ньюстедське абатство. У 1801 році Байрон вступив до аристократичної школи Хароу; у 1805 році — до Кембриджського університету.

У грудні 1806 року Байрон видав першу збірку віршів («Fugitive Pieces»), які, за порадою друга, який вважав окремі вірші надто чуттєвими, вилучив з продажу і знищив. Незабаром у світ вийшло друге видання цієї збірки. Обидва видання з'явилися без посилання на авторство. Уперше своє ім'я Байрон поставив на збірці «Години дозвілля», яка побачила світ у червні 1807 року.

У січні 1808 року на сторінках впливового «Единбурзького огляду» була надрукована рецензія. Критик, ознайомившись із віршами, вказав на те, що вони: незрілі й наслідувальні. Байрон зробив першу й свою найбільш невдалу спробу створити за прикладом інших романтиків образ-маску: юнака-поета, поета-аристократа. Образ був сконструйований з використанням новітніх романтичних мотивів: у прихильності до родового замку («Прощання з Ньюстедом») було щось від вальтер-скоттівського середньовіччя; у пристрасті до спогадів — від властивої Вордсворту мрійливої самозаглибленості; в анакреонтичних любовних віршах, героїні яких ховаються за вигаданими іменами Еми, Кароліни, угадувався вплив Т. Мура.
Однак за межами збірника залишилося те краще, що вже було написано й що саме тоді писав Байрон. Наприклад, вірші, звернені до Мері Чаворт: «Уривок, написаний невдовзі після заміжжя міс Чаворт», «Спогад»,— свідчення юнацької любові поета, що назавжди залишилися в його віршах як перше й найщиріше почуття.

Визнання, несподіване у вустах поета-романтика, але виправдане Байроном, який віддавав перевагу романтичній біографії над романтичною фантазією. Інші уявляли екзотичні дива Сходу, а Байрон здійснив туди подорож та оцінив все пильним поглядом політика. Інші бунтували в уяві, а він спочатку у своїх парламентських виступах і віршах підтримав руйнівників верстатів — лудитів, повсталу Ірландію, а пізніше сам взяв участь у змові італійських карбонаріїв і в грецькому повстанні. Він бачив себе передусім політиком, діячем суспільним, а вже потім — поетом, хоча поезія була його найзначиішим суспільним діянням. Звідси ж і скептичне ставлення до романтизму в цілому. Байрон не прийняв сучасного романтизму, хоча більшість його виступів проти Вордсворта, Саути, Мура, В. Скотта мали особистий характер. Скандал, що вибухнув, не застав Байрона в Англії. У червні 1809 року він відбув у дворічну подорож по Середземномор'ю. У липні 1811 року Байрон повертається до Англії й визнає, що сатира його була занадто різкою, і вибачається. Але далеко не все в ній можна пояснити хвилинним роздратуванням. У ній є оцінки, від яких Байрон не відмовиться. Він не приймає, по суті, головного — ролі поета, якою вона уявлялася романтикам. Для нього поет не маг, не баладник, не самотній мрійник, а оратор, суспільна особистість. Це він підтвердить і іншим своїм маніфестом, що його він привіз зі східної подорожі,— поемою «З Горація».

Байрон надавав йому великої ваги, але розчарував своїх друзів, які сподівалися отримати від нього щось інше. їхнім очікуванням більше відповідали дві перші пісні нової поеми «Паломництво Чайльд-Гарольда», робота над якими почалася ще восени 1809 року, в Албанії, де поет вперше усвідомив необхідність закріпити в поетичній формі свої враження від подорожі.

Третя і четверта пісні будуть пов'язані з іншою подорожжю Байрона — з його мандрівним життям після того, як 25 квітня 1816 року він буде змушений назавжди покинути Англію. Це було викликано остаточним розривом з англійським світським суспільством після того, як його залишила дружина Анабела Мільбенк одразу ж після народження дочки Ади.

Лондонський період (1812—1816) — час романтичної слави, роки успіху, що виявилися для поета важким іспитом. Залишитися собою, жити своїм життям повною мірою йому не вдавалося.

У 1812—1813 роках Байрон здіснив важливі виступи в палаті лордів, однак йому швидко «набридла парламентська комедія. Я виступив там три рази, але не думаю, що з мене вийде оратор» («Щоденник», 14 листопада 1813 року). Було написано ним кілька гострих політичних віршів — відгук на те, що відбувається, але в цілому поезія тих років справляла враження, що невдоволеність власним життям лондонського денді змушувала його люто кидати героя на зіткнення зі світом, на бунт проти нього.
Саме в ці роки Байрон створює цикл так званих східних поем, що розробляють уже знайдений у «Чайльд-Гарольді» новий жанр лисичанської поеми, що складно вибудовує відносини між автором і героєм. У новому циклі автор трохи відступає в тінь і з більшою чи меншою послідовністю розповідає історію свого героя. Історію, у якій майже завжди є центральним любовний епізод. Поеми утвердили за Байроном славу відчайдушного самотнього романтика, їх відразу ж перекладали іншими мовами, у тому числі й російською: «Гяур» (1813), «Абидоська наречена» (1813), «Корсар» (1814), «Лара» (1826), «Облога Коринфа» (1816), «Паризіна» (1816).

У героях східних поем читачі впізнавали самого Байрона. Створювалися цікаві легенди, згідно з якими все, що відбувалося з героями, траплялося і з автором. Герой Байрона ввібрав у себе різноманітні романтичні риси, ніби розчинившись в біографії й образі самого поета. Тиражування цього героя, масове наслідування його в житті й у літературі створили течію «байронізм».

Складність, з якою розрізняли автора й героя, проявлялася в незвичності самої форми — лисичанської поеми, яку створив Байрон. Однак новизна форми була наслідком нової особистості, що безпосередньо позначилася й на ліричних циклах лондонського періоду. Він починається шістьма віршами, об'єднаними під умовно-грецьким жіночим ім'ям «До Тирзи» і присвяченого померлій жінці. У ній іноді намагаються вгадати якесь конкретне обличчя, «безіменну» чи «приховану» любов, але біографічний привід має більш широкий зміст, передає атмосферу й обставини особистого життя Байрона після його повернення до Англії.

Першого серпня 1811 року помирає мати поета, з якою його пов'язували стосунки важкі, але близькі. Потім протягом двох місяців він одержує звістки про смерть кількох друзів з Хароу і Кембриджа. Цикл «До Тирзи» — один з перших для Байрона у поемах і драмах образів приреченої любові, що гине.

Другим важливим ліричним циклом тих років була низка віршів, об'єднаних особистістю Наполеона. Спочатку в зв'язку з його зреченням 6 квітня 1814 року за один день пишеться велика «Ода Наполеону Бонапартові». Роком пізніше він пише також такі твори: «На втечу Наполеона з острова Ельби», «Ода з французького», «Зірка Почесного легіону», «Прощання Наполеона».

Ліричним завершенням цього періоду життя Байрона були вірші, звернені до зведеної сестри Августи Лі: «Станси до Августи», «Послання до Августи»,— однієї з небагатьох, хто не покинув поета. Вірші були написані вже у Швейцарії, куди Байрон спочатку вирушив після розриву з дружиною. Місяці — з травня по жовтень 1816 року,— проведені там, були душевно важким часом для Байрона й водночас творчо плідним. Відразу ж з'являється збірник, що об'єднав вірші й нову поему,— «Шильйонський в'язень». У ті ж місяці написані невеликі ліричні поеми: «Пітьма» і «Сон», що доводять морок і безвихідність романтичної свідомості до апокаліптичного бачення загальної загибелі. Він також пише філософську драму «Манфред», що її розпочав у Швейцарії і, яка чимось подібна до «Фауста» Ґете, хоча, разом з тим, і полемізує з цим твором.

Місяці, що їх Байрон провів 1816 року у Швейцарії, не були для поета самотніми. На цей час випадає його зустріч і спільне проживання на віллі Діодаті з П. Б. Шеллі. Там у Байрона виникає роман з його своячкою Клер Клермонт. У січні народжується дочка Алегра (померла в 1822 році).

У листопаді 1816 року Байрон переїздить до Італії, де спочатку зупиняється у Венеції. Потім, після зустрічі з Терезою Гвічіолі, живе з нею в Равені (грудень 1819 р.). Переслідуваний за свої зв'язки з карбонаріями поліцією, Байрон у жовтні 1821 року їде до Пізи, а через рік поселяється в Генуї.

Якщо друга пісня «Паломництва Чайльд-Гарольда» була сповнена спогадів про велике минуле Греції, то четверта, остання пісня, присвячена минулому Давнього Риму та Італії. Італійські враження загострюють історичне почуття Байрона. У цей час він пише невеликі поеми «Скарга Тасо» і «Пророцтво Данте» (1819). У 1818 році була створена історична поема «Мазепа». Після переїзду до Равени в будинку графа Гвічіолі, втягнутий карбонаріями в безпосередні дії, Байрон починає цикл історичних трагедій: «Марино Фал'єро» (1820), «Сарданапал» (1821), «Обидва Фоскарі» (1821). Два сюжети — з історії середньовічної Венеції, третій — з Давнього Сходу. У передмовах до цих п'єс Байрон уже вкотре підтвердив свою пристрасть до мистецтва класицизму, обіцяючи виконання його умовностей аж до правила трьох єдностей.

Зростаючий ^інтерес Байрона до історії поширюється і на історію сучасну. Його, як і раніше, цікавить усе, що відбувається в Англії. Він підтримує політичний журнал Лі Ханта «Ліберал» (1822—1823), у першому номері якого публікує свої сатири «Бачення суду» і «Бронзове століття»(1822—1823). Паралельно з ними до самого від'їзду до Греції він продовжує працювати над «Дон Жуаном» (1817—1823).

Робота ця почалася незабаром після приїзду до Італії. її тон збігався з першою італійською поемою — «Бепо» (1817), що іскриться усіма барвами венеціанського карнавалу, багато гри уяви, пристрастей, але не трагічних, не фатальних, а легких, святкових. Пасує до них у «Бепо» і тон, разом зі стрвфою-окта-вою, позначений італійським колоритом. У такому ж ігровому, пародійному ключі, але набагато серйозніше за темою писався «Дон Жуан».

Літературна репутація Байрона на батьківщині ніколи не була такою значною, як у країнах континентальної Європи. Певно дав себе взнаки конфлікт Байрона та обвинувачення його в непатрі-отизмі, що, зрештою, й змусило його покинути Англію. Однак там не помітили головного, в чому аж ніяк не можна відмовити великому поету — у значному відновленні самої мови, у відкритті нових її можливостей, про що красномовно свідчать кращі зразки зрілої лірики Байрона, до яких належить і останній його вірш — «Удень, коли мені виповнилося тридцять шість років». Ці вірші написані вже в Греції, куди Байрон вирушив у липні 1823 року, щоб взяти участь у повстанні проти турецького панування. І там, на древній землі улюбленої ним Еллади, він незабаром помирає навесні 1824 року від лихоманки, не полишивши своєї бойової посади.

Уся Європа була схвильована звісткою про те, що в грецькому місті Місолунги помер лорд Джордж Ноел Гордон Байрон, командир одного з повстанських загонів і найбільш прославлений поет тієї епохи. А через деякий час австрійська поліція знайшла в підвалах будинку Байрона в Генуї склад зброї — поет і воїн продовжував свою боротьбу з деспотизмом і після смерті. Почуття, що охопили увесь європейський світ при звістці про смерть Байрона, дуже зрозумілі; цієї смерті передувало життя настільки бурхливе й барвисте, що, мабуть, йому важко відшукати щось подібне у всій світовій історії.

Байрон назавжди залишиться в художній пам'яті людства як уособлення неприборканого прагнення до найвищих духовних цінностей, до світу, у якому людина не буде гнітити людину.

«Паломництво Чайльд-Гарольда» (1812)

Поема «Паломництво Чайльд-Гарольда» була надрукована 10 березня 1812 року і відразу прославила ім'я Байрона. Якщо перша спроба поета намітити образ романтичної особистості виявилася невдалою, то друга принесла йому успіх.
Шлях паломництва героя збігається з маршрутом подорожі автора: Португалія, Іспанія, Мальта, Албанія, Греція. Ця подібність, а також збіг цілої низки біографічних деталей у автора й героя, що відразу привернула до себе увагу, дали привід до того, щоб ототожнити їх. Байрон протестував, наполягав спочатку на тому, що це не так, але поступово й сам усе більш забував про героя, ведучи оповідь від першої особи. Це особливо помітно в написаних пізніше третій (1816) і четвертій (1817) піснях.

Основний текст поеми, за винятком кількох ліричних вставок (у тому числі й знаменитого прощання Чайльд-Гарольда з батьківщиною), написаний класичною для англійської поезії спенсе-ровою строфою. Для Байрона важливими є значеннєві асоціації, що супроводжують цю форму, яка була названа ім'ям її автора Спенсера, який уславився різноманітними прийомами архаїзації поетичної мови. Вже самим ім'ям свого героя, що включає середньовічний титул «чайльд», який давали молодшому нащадку знатного роду, Байрон вводить у минуле, підказує готичну атмосферу замку, в якому герой отримував примарні втіхи: «любив одну — приваблював любов'ю багатьох» (переклад В. Левика). Початок поеми відповідає середньовічній атрибутиці, поет вводить архаїзми в мову, але всю цю бутафорію відкидає з початком подорожі, бо герой подорожує по сучасній автору Європі.

У першій пісні перед читачем постають дві країни: Португалія й Іспанія. З 1807 року на Піренейському півострові йде війна, викликана вторгненням французької армії. Байрон ще не вимовляє імені Наполеона: особистість великої людини, сучасного героя, для нього ще зберігає чарівність. Однак почуття справедливості, що рухає поетом, змушує його стати на бік народів, права яких попрані, землі пограбовані, кров пролита. Багато він встигає сказати — іноді швидко, іноді захопившись і тоді присвячуючи кілька строф героїчній діві Сарагоси або ж битві биків, жорстокій і прекрасній — з кров'ю, сонцем, яскравістю барв,— у ньому теж розкривається характер народу:' «Ось яким є іспанець!»

Головного героя, ім'ям якого названа поема, поки що не забуто. Не випадково більша частина тексту першої пісні обрамлена двома ліричними вставками: прощання героя і романс «До Інеси». Це підкріплює ілюзію, що свідомість героя, його душа у всій новизні вражень розкриті перед читачем. Щоб не порушити цю ілюзію, Байрон навіть відмовився від первісного задуму: на місце, де тепер стоїть вставний романс «До Інеси», спочатку передбачалося інше звертання — «Дівчині з Кадиса», гімн дівчині з народу, яка оспівує прямий, рішучий характер. Він занадто явно дисонував би з тим розчаруванням, в яке занурений герой і яке лише частково передає характер автора, не вичерпуючи його. Дистанція між ними справді існує, бо герой є лише одним з можливих відображень авторського обличчя.

У другій пісні подорож продовжується Грецією; третя й четверта пов'язані з іншою подорожжю Байрона — з його мандрівним життям в Італії, після того як 25 квітня 1816 року він був змушений назавжди покинути Англію.
«Паломництво Чайльд-Гарольда» — перша в європейській літературі спроба розповісти «про час і про себе» на найбагат-шому матеріалі післяреволюційної епохи, з уважним розглядом її численних, часом ще загадкових аспектів. Німецький поет і драматург Шіллер зустрів XIX століття словами: «Старі форми валяться...». Про катастрофу цих форм у всесвітньому масштабі і розповідає «Паломництво Чайльд-Гарольда». В образі головного героя поеми Байрон одним з перших показав найбільш помітні риси європейської «зайвої людини» — зайвої у світі, яка розвивається за своїми законами, що зовсім не збігаються з бажаннями й потребами (часто дуже егоїстичними) цієї людини.

ОСНОВНІ ТВОРИ:

Збірка віршів «Години дозвілля» (1807), поеми: «Паломництво Чайльд-Гарольда» (1812), «Гяур» (1813), «Абидоська наречена» (1813), «Корсар» (1814), «Лара» (1826), «Облога Коринфа» (1816), «Паризіна» (1816), «Дон Жуан» (1817—1823). (Твори надано російською мовою.)

ostriv.in.ua


Я - волк! И вожака хочу я трон.
Ведь жизнь имеет волчий нрав.
В ней справедливейший закон -
Кто всех сильнее тот и прав!

Повідомлення відредактовано Shooler - П'ятниця, 05.02.2010, 16:44
 
ShoolerДата: П'ятниця, 05.02.2010, 16:46 | Повідомлення № 6
Супермодератор
Група: Модератори
Повідомлень: 3529
х-статус:
Veni! Vidi! Vici!

Джордж Нóел Гóрдон Бáйрон

Мій дух, як ніч. О, грай скоріш:
Я ще вчуваю арфи глас.
Нехай воркує жалібніш
І тішить слух в останій час.
Як ще надія в серці спить,
Її розбудить любий спів.
Як є сльоза - вона збіжить,
Поки мій мозок не згорів.
Але суворо й смутно грай,
Додай жалю в свій перший звук.
Молю тебе, заплакать дай.
Бо розпадеться серце з мук.
Воно в собі терпить давно,
Вже в йому вщерть тяжких образ;
Як не поможе спів, воно
Від мук страшних порветься враз.

Переклад: Володимир Самійленко


Я - волк! И вожака хочу я трон.
Ведь жизнь имеет волчий нрав.
В ней справедливейший закон -
Кто всех сильнее тот и прав!

Повідомлення відредактовано Shooler - П'ятниця, 05.02.2010, 16:49
 
ShoolerДата: П'ятниця, 05.02.2010, 16:57 | Повідомлення № 7
Супермодератор
Група: Модератори
Повідомлень: 3529
х-статус:
Veni! Vidi! Vici!


Джордж Гордон Байрон (1788-1824)
Прометей (1816)

ТИТАН Зараз у якій безсмертні очима
Страждання смертності,
Бачили у своїй сумною реальністю,
Не були такими речами, що боги нехтують;
Що твій жалю нагорода?
Silent страждання, і інтенсивним;
Рок, грифи, а бесіду,
Все, що пишається може відчувати біль,
Агонії вони не показують,
Задушливій почуття горя,
У якому говориться, але в свою самотність,
А потім ревнує щоб небо
Повинно бути слухачем, не буде зітхання
До його голос echoless.

Титан! Тобі боротьба була
Тим страждань і волю,
Де тортури, де вони не можуть убити;
І невблаганний Неба,
І глухий тиранії долі,
Правлячим принципом ненависті,
Яка для свого задоволення Чи стане створення
Те, що вона може знищити,
Refus'd тебе навіть благом померти:
Вічність жалюгідний подарунок
Був твоїм - і ти народила це добре.
Все, що громовержець стиснулося від тебе
Була загроза, але які кинули назад
На нього мук твоїх стійці;
Ти доля ти так добре передбачити,
Але хіба його утихомирити сказати;
І не Твоїм Мовчання було йому вироку,
І в душі його марні покаяння,
Страх і зло так погано замаскований,
Це, в руці блискавок тремтіли.

Твоє Godlike злочин був бути добрими,
Для надання Твоїм заповідям менше
Суми людського нещастя,
І зміцнення людину з її власним розумом;
Але глухий кут як ти був з високим,
Ще в твою енергію пацієнта,
У витривалості, і давати відсіч
Твоїх непроникним Духа,
Яка Земля і Небо не конвульсії,
Могутній урок, який ми успадкування:
Ти став символом і знаком
Смертним про їхню долю і силі;
Як тобі, чоловік це частково божественне,
Troubled потоку з чистого джерела;
І людина у частинах можна передбачати
Його власна доля похоронний;
Його убогість і його опір,
І його сумні unallied існування:
Якому його Духом може протиставити
Собі - і рівної для всіх бідах,
І тверда воля і глибоке почуття,
Який навіть в тортурах може виявляти
Власний concenter'd заплату,
Урочиста де він сміє кинути їм виклик
І, зробивши смерть Перемоги.


Я - волк! И вожака хочу я трон.
Ведь жизнь имеет волчий нрав.
В ней справедливейший закон -
Кто всех сильнее тот и прав!
 
ShoolerДата: П'ятниця, 05.02.2010, 17:12 | Повідомлення № 8
Супермодератор
Група: Модератори
Повідомлень: 3529
х-статус:
Veni! Vidi! Vici!

Джордж Гордон Байрон (1788-1824)

Мазепа
(поема)

Переклад Д. Загул

І

В жахливий день біля Полтави
Од шведів щастя утекло.
Навкруг порубане, криваве
Все військо Карлове лягло,
Військова міць, воєнна слава.
Така ж, як ми, її раби, -
Майнула до царя, лукава,
І врятувався мур Москви. -
До того пам'ятного року,
До ще жахливішого дня,
Що на ганьбу й різню жорстоку
Ще більше виставив ім'я,
Ще більше військо дав на злім. -
Одному грім, а блиск усім.

ІІ

www.mazepa.name


Я - волк! И вожака хочу я трон.
Ведь жизнь имеет волчий нрав.
В ней справедливейший закон -
Кто всех сильнее тот и прав!

Повідомлення відредактовано Shooler - П'ятниця, 05.02.2010, 17:13
 
ShoolerДата: П'ятниця, 05.02.2010, 17:23 | Повідомлення № 9
Супермодератор
Група: Модератори
Повідомлень: 3529
х-статус:
Veni! Vidi! Vici!

Адам Міцкевич (1798—1855)

Адам Міцкевич війшов в історію польської і світової літератури, як геніальний поет і великий мислитель. Майбутній поет народився 24 Грудня 1798 року на хуторі Заосьє, біля Новогрудка, в сім’ї адвоката.

Рано вративши батька, Адам Міцкевич ще з дитинства привчався до самостійного життя. В 1815 році поступає в Вільно, де був зачислений «казеннокоштним» студентом університета. Там за допомогою професорів і вчителів вивчав різні науки, серед яких були найулюбленіші рідна і зарубіжна література, вітчизняна історія і античний світ. В1822 і 1823 році з допомогою близьких друзів Міцкевич в Вільно видає два невеликих томника його «Поезій». За організацію і участь у пітпільних товариствах у 1824 р. був висланий у віддаленні губерні Польщі, а згодом у Листопаді прибув до Петербургу, звідки потрапив у Одесу де працював учителем в Ришельєвському ліцеї. В Україні він залишався понад дев’ять місяців, постійно цікавлячись суспільним і культурним життям, фольклором та історією. Тут було написано більшість його сонетів, в тому числі «Кримських», балада «Воєвода», «Дозор». У 1825 р. при переїзді на роботу у Москву у Харкові познайомився з відомим письменником Петром Гулаком-Артемовським, за рахунок чого вийшла балада «Пані Твардовська»на українській мові.

В Москві Адам Міцкевич зайняв посаду чиновника канцелярії генерал-губернатора. Весною1826 р. поет знайомиться з членами журнала «Московскій телеграф», поетами і письменниками. Самим яскравим було знайомство з видатним російським поетом Олександром Сергійовичем Пушкіним.

Після переїзду Міцкевича в квітні 1828 р. в Петербург він разом з Пушкіним стають найкращими друзями, ходять на літературні вечори, діляться враженнями про прочитані твори. Міцкевич перекладає вірші Пушкіна на польську мову. Росія була Батьківщиною слави Адама Міцкевича. В журналах і альманахах в період 1826-1830 роках друкувалися твори Міцкевича-балади, «Сонети», «Фарис», «Конрад Валлендор», «Дзяди». Епіграфом до циклу «Кримських сонетів» стали слова Гете:
«Хто хоче поета досягнути, повинен відправитися в його країну».

За поему «Конрад Валленрод» Міцкевича знову починають переслідувати він врятувався виїздом за кордон втравні 1829 року. Ця подія була фатальною в його житті після цього поет вже ніколи не бачив і не міг вернутися в свою Литву і Польщу. В 1840-1842 читає курс словянської літератури в Коллеж де Франс в Парижі. Там була видана поема «Пан Тадеуш» 1834 рік. Останні роки життя Адам Міцкевич провів в великій бідності.

Тільки в 1852 році йому вдалося знайти роботу бібліотекаря бібліотеки Арсенала в Парижі. В квітні 1855 року померла його жінка, осиротивши шістьох дітей, а 26 листопада того ж року раптово помирає від холери і сам поет в далекому Константенополі.

Творчість геніального поета відома в Україні ще з 20-30-х років минулого століття завдяки перекладам і переспівам Петра Гулака-Артемовського, Л. Боровиковського, О. Шпигоцького. Поезією Адама Міцкевича захоплювався Тарас Григорович Шевченко. Згодом його твори переклали Іван Франко, Леся Українка, Максим Рильський, М. Бажан, Андрій Малишко та Іван Драч.


Я - волк! И вожака хочу я трон.
Ведь жизнь имеет волчий нрав.
В ней справедливейший закон -
Кто всех сильнее тот и прав!
 
ShoolerДата: П'ятниця, 05.02.2010, 17:30 | Повідомлення № 10
Супермодератор
Група: Модератори
Повідомлень: 3529
х-статус:
Veni! Vidi! Vici!


Адам Міцкевич (1798—1855)

Кримські сонети

Товаришам по кримській подорожі

Акерманські степи

Пливу на обшири сухого океану.
Як човен, мій візок в зеленій гущині
Минає острови у хвилях запашні,
Що ними бур'яни підносяться багряно.

Вже морок падає. Ні шляху, ні кургана...
Шукаю провідних зірок у вишині.
Он хмарка блиснула, он золоті вогні:
То світиться Дністро, то лампа Акермана.

Спинімось! Тихо як!.. Десь линуть журавлі,
Що й сокіл би не взрів,— лиш чути, де курличе.
Чутно й метелика, що тріпається в млі,

I вужа, що повзе зіллями таємниче...
Я так напружив слух, що вчув би в цій землі
I голос із Литви. Вперед! Ніхто не кличе.

Перекладач: М.Рильський
Джерело: З книги: Міцкевич Адам. Вибране: Поетичні твори.— К.: «Веселка», 1984


Я - волк! И вожака хочу я трон.
Ведь жизнь имеет волчий нрав.
В ней справедливейший закон -
Кто всех сильнее тот и прав!
 
ShoolerДата: П'ятниця, 05.02.2010, 17:57 | Повідомлення № 11
Супермодератор
Група: Модератори
Повідомлень: 3529
х-статус:
Veni! Vidi! Vici!

Адам Мицкевич. Дзяды - краткое содержание

В поэме отразились некоторые факты биографии автора (несчастная любовь, арест в Вильно за участие в деятельности кружков патриотически настроенной польской молодежи, высылка во внутренние губернии России). Первая часть поэмы закончена не была.

В стихотворном вступлении «Призрак» юноша-самоубийца, восстав из гроба, тоскует по любимой и с нежностью вспоминает о прошлом. В прозаическом же вступлении автор объясняет, что Дзяды — это древний народный обряд поминовения усопших, в основе которого лежит культ предков (дедов). Борясь с остатками языческих верований, церковь старалась искоренить этот обычай, и потому народ справлял Дзяды тайно, в часовнях или пустующих домах близ кладбищ, где люди ставили ночью угощение, призывали неприкаянные души и пытались помочь им обрести вечный покой.


Я - волк! И вожака хочу я трон.
Ведь жизнь имеет волчий нрав.
В ней справедливейший закон -
Кто всех сильнее тот и прав!

Повідомлення відредактовано Shooler - П'ятниця, 05.02.2010, 17:57
 
Форум селища міського типу Червоне, Червоне - зробимо кращим »  Школопедія (Школопедия) » Зарубіжна література » 9 клас: Із літератури романтизму (9 клас: Із літератури романтизму)
  • Сторінка 1 з 1
  • 1
Пошук:


Оплата будь-яких послуг через інтернет

Вхід

Логін:
Пароль:

Нове на форумі

Інформація

Ваш IP: 18.232.188.89
Браузер:

Cайт живе:
© chervone.com 2009 - 2020
 При використанні матеріалів
посилання на
chervone.com обов'язкове.
Умови використання Хостинг від uCoz
SMITH
Хай над тобою буде мирне небо,
Хай завжди сяє сонце у горі,
Хай кожен житель усвідомить твердо
Своє призначення на цій святій землі.
Дюсенбаєва Л.І.