Дата: Неділя, 01.03.2009, 22:46 | Повідомлення № 1
Супермодератор
Група: Модератори
Повідомлень: 3529
х-статус:
9 клас: Із літератури романтизму
Особливості романтизму як художнього напряму, його естетичні принципи. Специфiка романтичного світосприйняття. Багатство і розмаїття літератури романтизму, її художні відкриття і найвидатніші представники.
Ернст Теодор Амадей Гофман (1776— 1822). “Крихітка Цахес на прізвисько Ціннобер” Гéнріх Гéйне (1797—1856). Із “Книги пiсень” (“Чому троянди немов неживі”, “Коли розлучаються двоє”, “Не знаю, що стало зо мною...”, “Вечірні промені ясні”, “Вмирають люди і роки”, “Хотів би я в слово єдине...”) Джордж Нóел Гóрдон Бáйрон (1788—1824). “Мій дух як ніч...”, “Прометей”, “Мазепа” Адам Міцкевич (1798—1855). “Кримські сонети” (№ 4 “Буря”, № 6 “Бахчисарай”, № 8 “Гробниця Потоцької”, № 14 “Пiлiгрим”), “Дзяди”, монолог Конрада (сцена ІІ, Імпровізація).
Я - волк! И вожака хочу я трон. Ведь жизнь имеет волчий нрав. В ней справедливейший закон - Кто всех сильнее тот и прав!
Дата: Понеділок, 02.03.2009, 22:43 | Повідомлення № 2
Шановний мешканець
Група: Друзі
Повідомлень: 458
Романти́зм (фр. romantisme) — ідейний рух у літературі, науці й мистецтві, що виник наприкінці 18 ст. у Німеччині, Англії й Франції, поширився з початку 19 ст. в Росії, Польщі й Австрії, а з середини 19 ст. охопив інші країни Європи та Північної і Південної Америки. Виниклий після французької революції, в умовах утверджуваного на зламі 18 — 19 ст. абсолютизму, Романтизм був реакцією проти раціоналізму доби просвітництва і застиглих форм, схем і канонів класицизму та подекуди проти сентименталізму. Визначальними для романтизму стали ідеалізм у філософії і культ почуттів, а не розуму, звернення до народності, захоплення фольклором і народною мистецькою творчістю, шукання історичної свідомості й посилене вивчання історичного минулого (історизм), інколи втеча від довколишньої дійсності в ідеалізоване минуле або у вимріяне майбутнє чи й у фантастику. Романтизм призвів до вироблення романтичного світогляду та романтичного стилю і постання нових літературних жанрів — балади, ліричної пісні, романсової лірики, історичних романів і драм.
Своїми ідеями і настановами, зокрема наголошуванням народності і ролі та значення національного у літературі і мистецькій творчості, романтизм відіграв визначну роль у пробудженні й відродженні слов'янських народів, зокрема українського. Першими виявами українського романтизму були: видана 1818 у Петербурзі «Грамматика малороссийского наречия» О. Павловського і збірка М. Цертелева «Опыт собрания старинных, малороссийских песней» з висловленими в них думками про глибоку своєрідність і самостійність української мови й української народної поезії. До виявів українського передромантизму зараховують також виданий у Москві 1827 збірник «Малороссийские песни» М. Максимовича і балади П. Гулака-Артемовського («Твардовський» і «Рибалка», 1827). Український романтизм виник не так як реакція проти не надто значного в українській літературі класицизму, а проти наявних у ній тоді бурлескних і травестійних традицій і розвинувся у великій мірі під впливом поглибленого вивчення народної творчості, з одного боку, та писань російських і польських романтиків — з другого. Зокрема чималий вплив на утвердження романтизму в українській літературі мали українські школи в російській і польській літературах. В російській літературі провідними представниками української школи були не тільки захоплені українською екзотикою (природою, історією, народним побутом і творчістю) росіяни (К. Рилєєв, О. Пушкін, Ф. Булґарін), але й численні українці, що писали російською мовою (О. Сомов, М. Маркевич, Є. Гребінка й особливо М. Гоголь). Визначальними були українські теми й українські екзотичні сюжети також для творчості польської української школи — романтиків А. Мальчевського, Б. Залєського й С. Ґощинського.
Додано (02.03.2009, 21:35) --------------------------------------------- Ернст Те́одор Ві́льгельм Амаде́й Го́фман(24.01.1776 Кенінсберг — 25.06.1822 Берлін) — актуальний класик німецької літератури, композитор, художник, представник романтизму.
«Гофман був чарівником, який завиграшки перетворював людей на звірів, а останніх навіть на радників пруського королівського двору...» Генріх Гайне
«Диригент, композитор, карикатурист, декоратор, судовий радник, музичний критик, п'яничка, великий ворог вульгарності, він довів, що магія неймовірного живе поруч з нами...» Вєніамін Кавєрін Основні дати життя і творчості Ернста Теодора Амадея Гофмана
1776 24 січня — в Кеніґсберзі (на той час — Східна Прусія) в родині адвоката Христофа-Людвіга Гофмана та його дружини Луїзи-Альбертіни Дефтер народився третій син Ернст Теодор Вільгельм.
1778 Батьки Гофмана розлучилися і Гофман з матір'ю виховується в родині її матері й брата.
1782 Гофмана віддають до лютеранської школи. Вдома він починає вчитися музики під керівництвом органіста Подбєльського.
1787 Гофман починає серйозно вчитися малювати під орудою художника Заємана. Багато читає («Сповідь» Ж.-Ж. Руссо, «Сентиментальна подорож», «Страждання молодого Вертера» Й.-В. Гете, твори Жана Поля та ін.).
1791 Перше кохання до Амалії Нойман.
1792 Гофман вступає на юридичний факультет Кеніґсберзького унісерситету. Дає уроки музики, продає свої малюнки, складає збірку «Думки на різні теми». Закохується в свою ученицю — дружину кеніґсберзького комерсанта Йоганну-Доротею Гат.
1795: Захоплюється музикою Моцарта і згодом змінює своє третє ім'я на одне з імен Моцарта — Амадей. Пише роман «Корнати» (втрачений).
22 липня — успішно складає випускний екзамен в університеті. Пише роман «Таємничий» (втрачений) та музичний твір на один із мотивів «Фауста» Гете.
1796 13 березня — помирає мати Гофмана. Початок червня — Гофман їде працювати в суді міста Глогау (Сілезія).
1797 Квітень — помирає батько Гофмана.
1798 Літо — Гофман їде до Берліна, де складає черговий фаховий екзамен і отримує призначення асесором суду в Познані (тоді в складі Прусії). Пише комічну оперу на лібретто Гете (назва не збереглася), вистава якої має успіх. Знайомиться зі своєю майбутньою дружиною — полькою Марією Теклою Міхаеліною Рорер, дочкою познанського нотаря.
1802: Малює карикатури на військового голову міста генерала фон Цастрова, які мають великий успіх. За це Гофмана переводять радником суду до провінційного містечка Плоцька.
26 липня одружується з Міхаеліною Рорер. Пише месу для скрипки й органу, яка виконується хором місцевого жіночого монастиря.
1803 9 вересня в Берлінському часописі «Вільномислячий» під ініціалами Дж.Д. опубліковано першу статтю Гофмана «Лист одного ченця до свого столичного друга» — про функцію хору в драмі Шіллера «Мессінська наречена».
1804 Початок квітня — Гофман переїжджає до Варшави (тоді в складі Прусії) на посаду урядового радника. Пише опери «Веселі музиканти» (поставлену в місцевому театрі) та «Хрест на Балтійському морі».
1805 Липень — народилася дочка Цецилія. Вересень — пише комічну оперу «Міланський канонік». Грудень — стає капельмейстером і декоратором Варшавської музичної академії.
1806 28 листопада до Варшави вступають війська французького імператора Наполеона І. Усіх пруських чиновників, зокрема й Гофмана, звільнено з роботи.
1807 Червень — Гофман переїжджає до Берліна, де знайомиться з Шаміссо — на той час найпередовішим з німецьких романтиків. Починає працювати коректором у музичному товаристві. Серпень — помирає дочка Цецилія.
1808 Вересень — переїжджає до Бамберґа (Південна Німеччина) на посаду капельмейстера та режисера в місцевому театрі. Листопад — пише вокальну п’єсу «Прочанка». Кінець 1808 — перша половина 1809 — друкує статті та нариси в ляйпцизькій «Всезагальній музичній газеті», більшість з яких склали цикл «Музичні страждання Йогана Крейслера, капельмейстера» або «Крейcлеріана» (опубл. 1810).
1809 У тій самій газеті опубліковано новелу Гофмана «Кавалер Глюк», написану 1808 р. Осінь — пише жартівливу повість «Свинячий хвостик». Зима — починає давати уроки музики 14-річній Юлії Марк, у яку незабаром палко закохується.
1810 Пише музичну мелодраму «Саул».
1810—1813 Друкує рецензії на твори Бетховена у ляйпцизькій «Всезагальній музичній газеті».
1811 Літо — розписує історичними фресками вежу єпископського замку Альтенбурґ під Бамберґом, які, на жаль, не збереглися.
1812 Травень — складає план «Годин прозріння божевільного музиканта», з якого виросте одна з сюжетних ліній роману «Життєві погляди кота Мурра». Серпень — у ляйпцизькій «Всезагальній музичній газеті» опубліковано оповідання Гофмана «Дон Жуан».
1813 Весна — пише повісті «Магнетизер» та «Поет і композитор».
18 березня — укладає угоду з комерсантом Кунцом на видання своїх літературних творів.
28 травня — переїжджає до Ляйпціґа на посаду капельмейстера місцевого театру, який з червня до грудня працює в Дрездені. Листопад — пише повість «Золотий горнець», опубліковану 1814 р. Публікує серію карикатур на Наполеона І.
1814 Березень — Гофмана звільнено з посади в театрі через сварку з імпресаріо. Вересень — переїжджає до Берліна на посаду судового радника міністерства юстиції.
1814—1815 Виходять друком чотири томи Гофманових «Фантазій у манері Калло», куди eвійшли твори, написані в 1808—1815 рр.
1816 Закінчує роман «Еліксир диявола», опублікований 1818 р. Публікує «Лускунчика та мишачого короля». Серпень — в берлінському театрі з успіхом поставлено оперу «Ундіна», над якою Гофман працював з 1813 р.
1816—1817 Публікує в берлінському альманасі оповідання «Фермата», «Двір Артура», «Майорат», «Радник Креспель», «Чужа дитина» та ін.
1818 Весна — починає тяжко хворіти. Це, зокрема, пов’язано з надмірним вживанням алкоголю. Пише повість «Пригоди маленького Захарії», опубліковану 1819 р. під назвою «Крихітка Цахес на прізвисько Цинобер» та низку новел.
1819 На початку року публікує шість італійських дуетів, колись написаних для Юлії Марк. У середині року Гофмана призначено членом канцлерської слідчої комісії «Проти демагогічних підступів», очолюваної директором департаменту поліції Кампцом, який всіляко отруюватиме Гофманові життя.
1820 Пише повість «Принцеса Брамбіла» (опубліковану 1821 р.). Кінець року — виходить друком перший том роману «Життєві погляди кота Мура», над яким письменник працює з 1818 р.
1819—1821 Виходять друком чотири томи оповідань Гофмана під назвою «Серапіонові брати».
1821 Літо — через тривалий конфлікт з Кампцом Гофмана звільнено від обов’язків члена комісії «Проти демагогічних підступів». Пише повість «Володар бліх».
1822 На початку року виходить друком 2-й том роману «Життєві погляди кота Мура». 6 лютого — смертельно хворого Гофмана викликають до суду за політичну сатиру в іще неопублікованому «Володарі бліх». Того ж місяця закінчує повість «Майстер Вахт» Навесні пише своє останнє оповідання «Наріжне вікно». Кінець березня — смертельно хворий Гофман складає заповіт. Квітень — остання прижиттєва приємність — виходить друком «Володар бліх» (з цензурних міркувань повість значно скорочено, у повному обсязі надрукована лише 1908 р.).
24 червня — Гофман помирає.
Я - Ангел!.. Только крылья в стирке, нимб на подзарядке, а рожки и хвост - это у меня наследственное...))))
Дата: Вівторок, 19.01.2010, 00:30 | Повідомлення № 3
ADMIN
Група: Адміністратори
Повідомлень: 5112
х-статус:
“Крихітка Цахес на прізвисько Ціннобер” короткий зміст твору:
(Рассказ, 1819)
В одном маленьком государстве правил князь Деметрий. В этом государстве каждому жителю предоставлялась полная свобода в его начинаниях. Феи и маги выше всего ставят свободу, поэтому при Деметрий множество фей из волшебной страны Джиннистан переселилось в маленькое княжество. Но после смерти Деметрия его наследник Пафнутий задумал ввести в своем отечестве просвещение, которое представлялось ему в том, что надо любую магию упразднить. Преследую свою цель, он выслал всех фей в Джиннистан, и остаться в княжестве удалось только фее Розабельверде, которая уговорила-таки Паф-нутия дать ей место канониссы в приюте для благородных девиц. Итогом высылки фей стали засыхающие сады этого благодатного края. И вот однажды фея Розабельверда, повелительница цветов, увидела на обочине дороги уснувшую крестьянку Лизу. Лиза возвращалась из лесу с корзиной хвороста, неся в той же корзине своего уродца сына по прозвищу крошка Цахес. У этого карлика была отвратительная старческая мордочка, ножка-прутики и паучьи ручки. Пожалев злобного уродца, фея долго расчесывала' его спутанные волосы и, загадочно улыбаясь, исчезла. Стоило Лизе проснуться и снова тронуться в путь, ей встретился местный пастор. Ему отчего-то очень понравился маленький уродец, и, повторяя, что мальчик чудо как хорош собою, решил взять его на воспитание. Лиза рада была избавиться от обузы, хотя не понимала, чем ее уродец мог понравиться людям. В это же время в Керпесском университете учится молодой поэт Бальтазар, влюбленный в дочь своего профессора Моша Терпина Кандиду. Мош Терпин был одержим древнегерманс-ким духом, как он его понимает: тяжеловесность в сочетании с пошлостью, еще более невыносимой, чем мистический романтизм Бальтазара. Между тем в трогательный университетский заповедник вторгается новое лицо: крошка Цахес, наделенный волшебным даром привлекать к себе людей. Как-то раз, попав в дом Моша Терпина, он совершенно очаровывает и его и Кандиду. Теперь его зовут Циннобер. Стоит кому-то в его присутствии прочесть стихи или остроумно выразиться, как все тут же думают, что это заслуга Циннобера. Стоит же ему мерзко замяукать или споткнуться, как виновным оказывался кто-нибудь из других гостей. Все восхищены изяществом и ловкостью Циннобера, и лишь два студента — Бальтазар и его друг Фабиан — видят все уродство и злобу карлика. Меж тем ему удается занять место экспедитора в министерстве иностранных дел, а там и тайного советника по особым делам, и все это обманом, ибо Циннобер умудрялся присваивать себе заслуги достойнейших. Однажды город посетил доктор Проспер Альпанус, маг, странствующий инкогнито. Бальтазар сразу признал в нем мага, Фибиан же, испорченный просвещением, поначалу сомневался. Однако Альпанус доказал свое могущество, показав друзьям Циннобера в магическом зеркале. Выяснилось, что карлик не волшебник и не гном, а обычный уродец, которому помогает некая тайная сила. Эту тайную силу Альпанус обнаружил без труда, и фея Розабельверде поспешила нанести ему визит. Маг сообщил фее, что составил гороскоп на карлика, и что Цахес-Циннобер может в ближайшее время погубить не только Бальтазара и Кандиду, но и все княжество, где он сделался своим человеком при дворе. Фея принуждена согласиться и отказать Цахесу в своем покровительстве, тем более, что волшебный гребень, которым она расчесывала его кудри, Альпанус не без умысла сломал. Однако после этих расчесываний в голове у карлика появлялись три огненных волоска. Они наделяли его колдовской силой: все чужие заслуги приписывались ему, все его пороки другим, и лишь немногие видели правду. Волоски надо было вырвать и сразу сжечь, и Бальтазар с друзьями успел сделать это, когда Мош Терпин уже устраивал помолвку Циннобера с Кандидой. Гром грянул, и все увидели карлика таким, каким он был на самом деле. Им играли, как мячом, его пинали нога- ми, его вышвырнули из дома. В дикой злобе и ужасе бежал он в свой дворец, который подарил ему князь, но смятение в народе росло. Все прослышали о превращении министра. Несчастный карлик умер, застряв в кувшине, где пытался спрятаться, и в виде последнего благодеяния фея вернула ему после смерти облик красавчика. Не забыла она и мать несчастного, старую крестьянку Лизу. На огороде у Лизы вырос такой чудный и сладкий лук, что ее сделали личной поставщицей просвещенного двора.
Скачати: "Крихітка Цахес на прізвисько Ціннобер"
Жираф - це кінь, виконаний за всіма вимогами замовника.
Повідомлення відредактовано Shooler - П'ятниця, 05.02.2010, 18:04
Дата: Середа, 03.02.2010, 22:54 | Повідомлення № 4
Супермодератор
Група: Модератори
Повідомлень: 3529
х-статус:
Генрих Гейне Heinrich Heine
( 13.12.1797 року [Дюссельдорф]- 17.02.1856 року [Париж]) Германія (Germany)
Німецький поет, прозаїк, есеїст Генріх Гейне народився в родині єврейського торговця Самсона Гейне й Бетті ван Гельдерн у місті Дюссельдорфі, на Рейні. Рейнська область була економічно більш розвиненою, ніж інші. Тут уже 1805року з приходом французьких військ були скасовані феодальні повинності й введене більш прогресивне законодавство. Отож, з раннього віку Гейне мав змогу бачити не лише феодальну відсталість країни, але й паростки нової Німеччини. З 1810 по 1812 рік Генріх навчався у Дюссельдорфському ліцеї. Наступний рік провів у конторі багатого банкіра у Франкфурті-на-Майні. У 1816 році Генріх продовжив заняття комерцією у Гамбурзі у торговій фірмі дядька - мільйонера Соломона Гейне. Перший літературний виступ Гейне належить до 1817 року, коли в журналі "Гамбурзький страж" були надруковані його перші вірші. Юнацька лірика Гейне була відгуком на перше нерозділене кохання до кузини Амалії. На кошти дядька юнак вступив до Боннського університету (1819), звідки потім переїхав до Геттінгензького університету (1820), але змушений був полишити його у зв'язку з дуеллю. Він вивчав юридичні науки, філософію, літературу. У 1821 році вступив в Берлінський університет, де слухав лекції філософа Гегеля, одного з найосвіченіших людей свого часу. Пізніше Гейне виступив з глибоким аналізом німецьких філософських систем. У грудні 1824 році Генріх повертається до Геттінгензького університету. У цьому ж році його приймають у будинку Гете у Веймарі. У 1825 році Гейне захистив у Геттінгензькому університеті дисертацію на ступінь доктора права, а напередодні прийняв лютеранство. Потім він багато подорожує, відвідуючи Англію, Італію. Враження від цих поїздок відбились у його дорожніх нарисах. Під час літнього відпочинку Гейне прочитав у газетах про Липневу революцію. Це підштовхнуло його до рішення поїхати до Франції. Гейне прибув до Парижа 14 травня 1831 року. Все подальше життя пройшло в столиці Франції. До Німеччини він боявся повертатися, адже йому загрожував арешт за гострі політичні твори. Упродовж життя Гейне побував у Німеччині два рази, щоб навідати матір і улаштувати діла з видавцем (1844). У подальшому поїздки до Німеччини були неможливими за станом здоров'я: у поета був параліч спинного мозку. У травні 1848 року він востаннє вийшов з дому, щоб відвідати Лувр. Решту років він був прикутий до ліжка. Проживаючи в Парижі, Генріх Гейне зустрічався з багатьма видатними людьми: Оноре де Бальзаком, Жорж Санд, Гансом Крістіаном Андерсеном, Ріхардом Вагнером, Фердинанадом Лассалем і Карлом Марксом. Ліричні вірші раннього періоду творчості Гейне склали цілу книгу "Книга пісень" (1827). Ця поетична збірка принесла йому визнання у Німеччині, а згодом і в усьому світі. За життя автора вона видавалась 13 разів; багато віршів були покладені на музику Р. Шуманом, Ф. Шубертом, Й. Брамсом, П. Чайковським, Р. Штраусом, Е. Грігом та ін. Історія переживань ліричного героя образно передає світосприйняття молодого поета, котрий перебуває у глибокому розладі з навколишнім середовищем. Зміст перших циклів "Книги пісень" не вичерпується нещасною любов'ю поета до багатої гамбурзької родички. Тема нерозділеної любові у "Книзі пісень" слугує лише поетичним вираженням трагічної самотності героя у світі. Ці настрої посилює романтичний образ самотньої сосни, відомий російському читачеві за знаменитим перекладом М. Лермонтова. Якщо перші цикли "Книги пісень" написані за традицією німецької романтичної лірики, то згодом своєрідність поетичного таланту Гейне постала з усією яскравістю. Він уміє химерно поєднувати романтичні сни з точністю і ясністю реалістичної деталі. Він майстерно користується іронією як засобом викриття незбутніх ілюзій, вигадок, але знову й знову сам повертається до романтичних образів. Значний вплив на поетичну творчість Гейне справила німецька народна пісня, на зразках якої він учився майстерності безпосереднього, щирого зображення почуттів. Гейне починав писати в той час, коли в Німеччині лірична поезія переживала розквіт. Епоха романтизму зробила лірику традиційним жанром німецької літератури. Його поезія стала вищим досягненням німецького романтизму. Гейне відкидав застарілі поетичні умовності, говорячи про свої почуття без риторики й поетики, а іноді дозволяв собі навіть іронізувати над пристрастю своїх почуттів. Простота, природність, імпровізаційність його поезії підкорили тодішнього читача. Гейне сприяв "спрощенню" лірики, з космічних висот і неозорої далечіні він переніс поезію у бюргерську вітальню, але від цього вона не перестала бути щирою і значною. Без любові немає щастя, без щастя неможливе життя - це кредо ліричного героя "Книги пісень" Гейне. Ліричні вірші насичені ознаками повсякденності, котрі змушують повірити у щирість почуттів. Крізь ліричну схвильованість постійно проривається іронічна інтонація. Герой "Книги пісень", яким би не був щасливим, завжди пам'ятає, що це лише мить, а не одвічне блаженство. Він знаходить у собі сили посміхнутися навіть коли його почуття не поділяють, жити далі й знову кохати. Завдяки іронії Гейне піднімається над своїм ліричним героєм, автор завжди мудріший, аніж той, про кого він пише. Назвою "Книги пісень" Гейне визначив жанр і традицію своєї лірики: поет у першій своїй книзі наслідував традиції німецького фольклору. Він узяв деякі теми й мотиви з усної народної творчості, форма багатьох його віршів близька до пісні. Подібно до німецької пісні вірші Гейне часто схожі на ліричний монолог, а явища природи й почуття героя утворюють паралель. Жанрова своєрідність пісні зумовила вільну і поетичну форму, чим автор і керується. Разом з тим в "Книгу пісень" увійшло багато віршів, котрі були написані у строгих канонічних жанрах сонета, балади, романсу. Молодий Гейне намагався використати свій поетичний хист у різних жанрах, котрі варіювали зміни настрою ліричного героя. "Книга пісень" складається з чотирьох розділів. Перший розділ, "Юнацькі страждання", є найбільш романтичним. Перед нами - переживання і муки нерозділеної любові. Ліричний герой впадає у відчай. Він сприймає свою трагедію як найбільшу в світі. Життя і смерть борються в його свідомості. Другий розділ, "Ліричне інтермецо", зображує страждання як одвічну, але завжди нову історію. Тому це примиряє страждальця з життям, тугу змінює світла печаль. До цього циклу належать вірші про сосну, пальму, відомі нам у перекладі М. Ю. Лермонтова, хоча у віршах Гейне "сосна" - чоловічого роду, а "пальма" - жіночого ролу, і тематика має глибшу любовну спрямованість. У третьому розділі, "Повернення на батьківщину", любовні страждання юності вже сприймаються на часовій відстані, наводячи на думку переосмислення всього, що сталося. Гейне використовує мотив мандрів, де розчарований ліричний герой полишає рідні місця і тепер, повернувшись, дивиться на все просвітленим поглядом. Юнацькі страждання тепер дорогі для нього лише як спогади. У цей цикл входить знаменитий вірш, присвячений рейнській красуні Лореляй. Це давня народна легенда про загиблу нещасну красуню, котра випливає на узбережжя і заворожує всіх, хто плине Рейном поблизу високої скелі, і це призводить до трагедії. Саме Гейне зробив цей сюжет дуже популярним, і його вірш стан народною піснею. Лореляй втілює згубну силу любові, котрою вона наділена не зі своєї волі, адже любов - це складне, загадкове почуття, котре дуже важко збагнути. В останньому розділі - "Північному морі" - домінуючим стає аналітичне начало. Ліричний герой, котрий пережив розчарування, втрати, прагне тепер жити одним життям з природою, відчути себе малою, але необхідною часткою всесвіту. Йому здаються тепер марнотою пусті хвилювання, він позбувся романтичних мрій та ілюзій. Символічним, у цьому плані є вірш "Корабельна аварія", котрий переклав Ф. І. Тютчев. У 1826-1831 роках Гейне пише "Подорожні картини" - серію художніх нарисів, у котрих на перший план виходить особистість автора, це пристрасний, допитливий спостерігач, який піддає критиці сучасну йому дійсність. Мандрівка Гарцом слугує для автора приводом, щоб висловити свої думки про різні сторони громадського, політичного й культурного життя Німеччини. У 30-ті роки почалась бурхлива публіцистична діяльність Гейне. Він друкує серію статей, у котрих знайомить німецького читача з Францією часів Липневої монархії. Коли восени Гейне здійснив поїздку до Німеччини, він відчув, як змінився за ці роки: набув великого суспільного досвіду, оволодів передовими ідеями свого часу. Після повернення поета з Німеччини у грудні 1843 року він зустрівся з молодим політичним мислителем Карлом Марксом. Між ними встановились тісні дружні стосунки. Важливу роль відіграло знайомство з ученням утопічних соціалістів, особливо Сен-Сімона. Ідеї Сен-Сімона знайшли відображення у першому розділі його нової поеми "Німеччина. Зимова казка" (1844). Сюжетом її послужила мандрівка письменника Німеччиною. У ній прихований гострий політичний конфлікт. Образ батьківщини Гейне змалював у чіткому часовому й просторовому вимірі. Простір поеми - це територія Німеччини, кожен новий розділ - це нове місце, водночас реальне й умовне. У центрі авторської уваги - сучасність, хоча він іноді звертається до наполеонівської епохи або до давнини, котра стала вже міфами та легендами. Повстання ткачів влітку 1844 року сколихнуло всю Німеччину. Ця подія знайшла відображення у творчості багатьох поетів і художників, котрі прагнули викликати співчуття до тяжкої долі ткачів. Гейне відгукнувся на цю подію віршем "Сілезькі ткачі" (1844). В останнє десятиріччя життя поет був прикутий до ліжка, ці вісім років він називав "матрацною могилою". Події в Німеччині глибоко хвилювали поета. Він звинувачує боягузливу німецьку буржуазію, її зрадницьку поведінку під час революції. Тяжкі роздуми викликає поразка революційних сил Німеччини та Угорщини ("У жовтні", 1849). Збірка "Романцеро" (1851) відбиває настрої гіркоти, його погляд на хід історії стає песимістичним.
Чому троянди мов неживі?
Чому троянди немов неживі, Кохана, скажи мені? Чому, скажи, в зеленій траві Фіалки такі мовчазні?
Чому так гірко дзвенить і співа Жайворонком блакить? Чому в своєму диханні трава Тління і смерть таїть?
Чому холодне сонце поля В задумі похмурій мина? Чому така пустельна земля I сіра, мов труна?
Чому мене, мов безумця, в пітьму Моя печаль жене? Скажи, кохана моя, чому Покинула ти мене?
Перекладач: Леонід Первомайський Джерело: З книги: Зарубіжна література: Хрестоматія. — К.: “Освіта”, 1992.[
Коли розлучаються двоє...
Коли розлучаються двоє, За руки беруться вони, I плачуть, і тяжко зітхають, Без ліку зітхають, смутні.
З тобою ми вдвох не зітхали. Ніколи не плакали ми; Той сум, оті тяжкі зітхання Прийшли до нас згодом самі.
Дата: П'ятниця, 05.02.2010, 16:37 | Повідомлення № 5
Супермодератор
Група: Модератори
Повідомлень: 3529
х-статус:
ДЖОРДЖ НОЕЛ ГОРДОН БАЙРОН (1788— 1824)
Байрон народився 22 січня 1788 року в Лондоні у знатній, але зовсім збіднілій аристократичній родині. Англійський поет належав до давнього англійського роду, а по лінії матері, уродженої Гордон, був прямим нащадком короля Шотландії Якова І. Його батько, який вів безпутне життя (прізвисько «Mad Jack»), протринькав залишки свого майна та посаг дружини, втік до Франції, рятуючись від кредиторів, де й вмер, коли Байронові було три роки. Мати, майже позбавлена засобів до існування, відвезла сина на свою батьківщину в Абердин. У 1798 році по смерті двоюрідного діда Байрон успадкував титул лорда й родовий маєток — Ньюстедське абатство. У 1801 році Байрон вступив до аристократичної школи Хароу; у 1805 році — до Кембриджського університету.
У грудні 1806 року Байрон видав першу збірку віршів («Fugitive Pieces»), які, за порадою друга, який вважав окремі вірші надто чуттєвими, вилучив з продажу і знищив. Незабаром у світ вийшло друге видання цієї збірки. Обидва видання з'явилися без посилання на авторство. Уперше своє ім'я Байрон поставив на збірці «Години дозвілля», яка побачила світ у червні 1807 року.
У січні 1808 року на сторінках впливового «Единбурзького огляду» була надрукована рецензія. Критик, ознайомившись із віршами, вказав на те, що вони: незрілі й наслідувальні. Байрон зробив першу й свою найбільш невдалу спробу створити за прикладом інших романтиків образ-маску: юнака-поета, поета-аристократа. Образ був сконструйований з використанням новітніх романтичних мотивів: у прихильності до родового замку («Прощання з Ньюстедом») було щось від вальтер-скоттівського середньовіччя; у пристрасті до спогадів — від властивої Вордсворту мрійливої самозаглибленості; в анакреонтичних любовних віршах, героїні яких ховаються за вигаданими іменами Еми, Кароліни, угадувався вплив Т. Мура. Однак за межами збірника залишилося те краще, що вже було написано й що саме тоді писав Байрон. Наприклад, вірші, звернені до Мері Чаворт: «Уривок, написаний невдовзі після заміжжя міс Чаворт», «Спогад»,— свідчення юнацької любові поета, що назавжди залишилися в його віршах як перше й найщиріше почуття.
Визнання, несподіване у вустах поета-романтика, але виправдане Байроном, який віддавав перевагу романтичній біографії над романтичною фантазією. Інші уявляли екзотичні дива Сходу, а Байрон здійснив туди подорож та оцінив все пильним поглядом політика. Інші бунтували в уяві, а він спочатку у своїх парламентських виступах і віршах підтримав руйнівників верстатів — лудитів, повсталу Ірландію, а пізніше сам взяв участь у змові італійських карбонаріїв і в грецькому повстанні. Він бачив себе передусім політиком, діячем суспільним, а вже потім — поетом, хоча поезія була його найзначиішим суспільним діянням. Звідси ж і скептичне ставлення до романтизму в цілому. Байрон не прийняв сучасного романтизму, хоча більшість його виступів проти Вордсворта, Саути, Мура, В. Скотта мали особистий характер. Скандал, що вибухнув, не застав Байрона в Англії. У червні 1809 року він відбув у дворічну подорож по Середземномор'ю. У липні 1811 року Байрон повертається до Англії й визнає, що сатира його була занадто різкою, і вибачається. Але далеко не все в ній можна пояснити хвилинним роздратуванням. У ній є оцінки, від яких Байрон не відмовиться. Він не приймає, по суті, головного — ролі поета, якою вона уявлялася романтикам. Для нього поет не маг, не баладник, не самотній мрійник, а оратор, суспільна особистість. Це він підтвердить і іншим своїм маніфестом, що його він привіз зі східної подорожі,— поемою «З Горація».
Байрон надавав йому великої ваги, але розчарував своїх друзів, які сподівалися отримати від нього щось інше. їхнім очікуванням більше відповідали дві перші пісні нової поеми «Паломництво Чайльд-Гарольда», робота над якими почалася ще восени 1809 року, в Албанії, де поет вперше усвідомив необхідність закріпити в поетичній формі свої враження від подорожі.
Третя і четверта пісні будуть пов'язані з іншою подорожжю Байрона — з його мандрівним життям після того, як 25 квітня 1816 року він буде змушений назавжди покинути Англію. Це було викликано остаточним розривом з англійським світським суспільством після того, як його залишила дружина Анабела Мільбенк одразу ж після народження дочки Ади.
Лондонський період (1812—1816) — час романтичної слави, роки успіху, що виявилися для поета важким іспитом. Залишитися собою, жити своїм життям повною мірою йому не вдавалося.
У 1812—1813 роках Байрон здіснив важливі виступи в палаті лордів, однак йому швидко «набридла парламентська комедія. Я виступив там три рази, але не думаю, що з мене вийде оратор» («Щоденник», 14 листопада 1813 року). Було написано ним кілька гострих політичних віршів — відгук на те, що відбувається, але в цілому поезія тих років справляла враження, що невдоволеність власним життям лондонського денді змушувала його люто кидати героя на зіткнення зі світом, на бунт проти нього. Саме в ці роки Байрон створює цикл так званих східних поем, що розробляють уже знайдений у «Чайльд-Гарольді» новий жанр лисичанської поеми, що складно вибудовує відносини між автором і героєм. У новому циклі автор трохи відступає в тінь і з більшою чи меншою послідовністю розповідає історію свого героя. Історію, у якій майже завжди є центральним любовний епізод. Поеми утвердили за Байроном славу відчайдушного самотнього романтика, їх відразу ж перекладали іншими мовами, у тому числі й російською: «Гяур» (1813), «Абидоська наречена» (1813), «Корсар» (1814), «Лара» (1826), «Облога Коринфа» (1816), «Паризіна» (1816).
У героях східних поем читачі впізнавали самого Байрона. Створювалися цікаві легенди, згідно з якими все, що відбувалося з героями, траплялося і з автором. Герой Байрона ввібрав у себе різноманітні романтичні риси, ніби розчинившись в біографії й образі самого поета. Тиражування цього героя, масове наслідування його в житті й у літературі створили течію «байронізм».
Складність, з якою розрізняли автора й героя, проявлялася в незвичності самої форми — лисичанської поеми, яку створив Байрон. Однак новизна форми була наслідком нової особистості, що безпосередньо позначилася й на ліричних циклах лондонського періоду. Він починається шістьма віршами, об'єднаними під умовно-грецьким жіночим ім'ям «До Тирзи» і присвяченого померлій жінці. У ній іноді намагаються вгадати якесь конкретне обличчя, «безіменну» чи «приховану» любов, але біографічний привід має більш широкий зміст, передає атмосферу й обставини особистого життя Байрона після його повернення до Англії.
Першого серпня 1811 року помирає мати поета, з якою його пов'язували стосунки важкі, але близькі. Потім протягом двох місяців він одержує звістки про смерть кількох друзів з Хароу і Кембриджа. Цикл «До Тирзи» — один з перших для Байрона у поемах і драмах образів приреченої любові, що гине.
Другим важливим ліричним циклом тих років була низка віршів, об'єднаних особистістю Наполеона. Спочатку в зв'язку з його зреченням 6 квітня 1814 року за один день пишеться велика «Ода Наполеону Бонапартові». Роком пізніше він пише також такі твори: «На втечу Наполеона з острова Ельби», «Ода з французького», «Зірка Почесного легіону», «Прощання Наполеона».
Ліричним завершенням цього періоду життя Байрона були вірші, звернені до зведеної сестри Августи Лі: «Станси до Августи», «Послання до Августи»,— однієї з небагатьох, хто не покинув поета. Вірші були написані вже у Швейцарії, куди Байрон спочатку вирушив після розриву з дружиною. Місяці — з травня по жовтень 1816 року,— проведені там, були душевно важким часом для Байрона й водночас творчо плідним. Відразу ж з'являється збірник, що об'єднав вірші й нову поему,— «Шильйонський в'язень». У ті ж місяці написані невеликі ліричні поеми: «Пітьма» і «Сон», що доводять морок і безвихідність романтичної свідомості до апокаліптичного бачення загальної загибелі. Він також пише філософську драму «Манфред», що її розпочав у Швейцарії і, яка чимось подібна до «Фауста» Ґете, хоча, разом з тим, і полемізує з цим твором.
Місяці, що їх Байрон провів 1816 року у Швейцарії, не були для поета самотніми. На цей час випадає його зустріч і спільне проживання на віллі Діодаті з П. Б. Шеллі. Там у Байрона виникає роман з його своячкою Клер Клермонт. У січні народжується дочка Алегра (померла в 1822 році).
У листопаді 1816 року Байрон переїздить до Італії, де спочатку зупиняється у Венеції. Потім, після зустрічі з Терезою Гвічіолі, живе з нею в Равені (грудень 1819 р.). Переслідуваний за свої зв'язки з карбонаріями поліцією, Байрон у жовтні 1821 року їде до Пізи, а через рік поселяється в Генуї.
Якщо друга пісня «Паломництва Чайльд-Гарольда» була сповнена спогадів про велике минуле Греції, то четверта, остання пісня, присвячена минулому Давнього Риму та Італії. Італійські враження загострюють історичне почуття Байрона. У цей час він пише невеликі поеми «Скарга Тасо» і «Пророцтво Данте» (1819). У 1818 році була створена історична поема «Мазепа». Після переїзду до Равени в будинку графа Гвічіолі, втягнутий карбонаріями в безпосередні дії, Байрон починає цикл історичних трагедій: «Марино Фал'єро» (1820), «Сарданапал» (1821), «Обидва Фоскарі» (1821). Два сюжети — з історії середньовічної Венеції, третій — з Давнього Сходу. У передмовах до цих п'єс Байрон уже вкотре підтвердив свою пристрасть до мистецтва класицизму, обіцяючи виконання його умовностей аж до правила трьох єдностей.
Зростаючий ^інтерес Байрона до історії поширюється і на історію сучасну. Його, як і раніше, цікавить усе, що відбувається в Англії. Він підтримує політичний журнал Лі Ханта «Ліберал» (1822—1823), у першому номері якого публікує свої сатири «Бачення суду» і «Бронзове століття»(1822—1823). Паралельно з ними до самого від'їзду до Греції він продовжує працювати над «Дон Жуаном» (1817—1823).
Робота ця почалася незабаром після приїзду до Італії. її тон збігався з першою італійською поемою — «Бепо» (1817), що іскриться усіма барвами венеціанського карнавалу, багато гри уяви, пристрастей, але не трагічних, не фатальних, а легких, святкових. Пасує до них у «Бепо» і тон, разом зі стрвфою-окта-вою, позначений італійським колоритом. У такому ж ігровому, пародійному ключі, але набагато серйозніше за темою писався «Дон Жуан».
Літературна репутація Байрона на батьківщині ніколи не була такою значною, як у країнах континентальної Європи. Певно дав себе взнаки конфлікт Байрона та обвинувачення його в непатрі-отизмі, що, зрештою, й змусило його покинути Англію. Однак там не помітили головного, в чому аж ніяк не можна відмовити великому поету — у значному відновленні самої мови, у відкритті нових її можливостей, про що красномовно свідчать кращі зразки зрілої лірики Байрона, до яких належить і останній його вірш — «Удень, коли мені виповнилося тридцять шість років». Ці вірші написані вже в Греції, куди Байрон вирушив у липні 1823 року, щоб взяти участь у повстанні проти турецького панування. І там, на древній землі улюбленої ним Еллади, він незабаром помирає навесні 1824 року від лихоманки, не полишивши своєї бойової посади.
Уся Європа була схвильована звісткою про те, що в грецькому місті Місолунги помер лорд Джордж Ноел Гордон Байрон, командир одного з повстанських загонів і найбільш прославлений поет тієї епохи. А через деякий час австрійська поліція знайшла в підвалах будинку Байрона в Генуї склад зброї — поет і воїн продовжував свою боротьбу з деспотизмом і після смерті. Почуття, що охопили увесь європейський світ при звістці про смерть Байрона, дуже зрозумілі; цієї смерті передувало життя настільки бурхливе й барвисте, що, мабуть, йому важко відшукати щось подібне у всій світовій історії.
Байрон назавжди залишиться в художній пам'яті людства як уособлення неприборканого прагнення до найвищих духовних цінностей, до світу, у якому людина не буде гнітити людину.
«Паломництво Чайльд-Гарольда» (1812)
Поема «Паломництво Чайльд-Гарольда» була надрукована 10 березня 1812 року і відразу прославила ім'я Байрона. Якщо перша спроба поета намітити образ романтичної особистості виявилася невдалою, то друга принесла йому успіх. Шлях паломництва героя збігається з маршрутом подорожі автора: Португалія, Іспанія, Мальта, Албанія, Греція. Ця подібність, а також збіг цілої низки біографічних деталей у автора й героя, що відразу привернула до себе увагу, дали привід до того, щоб ототожнити їх. Байрон протестував, наполягав спочатку на тому, що це не так, але поступово й сам усе більш забував про героя, ведучи оповідь від першої особи. Це особливо помітно в написаних пізніше третій (1816) і четвертій (1817) піснях.
Основний текст поеми, за винятком кількох ліричних вставок (у тому числі й знаменитого прощання Чайльд-Гарольда з батьківщиною), написаний класичною для англійської поезії спенсе-ровою строфою. Для Байрона важливими є значеннєві асоціації, що супроводжують цю форму, яка була названа ім'ям її автора Спенсера, який уславився різноманітними прийомами архаїзації поетичної мови. Вже самим ім'ям свого героя, що включає середньовічний титул «чайльд», який давали молодшому нащадку знатного роду, Байрон вводить у минуле, підказує готичну атмосферу замку, в якому герой отримував примарні втіхи: «любив одну — приваблював любов'ю багатьох» (переклад В. Левика). Початок поеми відповідає середньовічній атрибутиці, поет вводить архаїзми в мову, але всю цю бутафорію відкидає з початком подорожі, бо герой подорожує по сучасній автору Європі.
У першій пісні перед читачем постають дві країни: Португалія й Іспанія. З 1807 року на Піренейському півострові йде війна, викликана вторгненням французької армії. Байрон ще не вимовляє імені Наполеона: особистість великої людини, сучасного героя, для нього ще зберігає чарівність. Однак почуття справедливості, що рухає поетом, змушує його стати на бік народів, права яких попрані, землі пограбовані, кров пролита. Багато він встигає сказати — іноді швидко, іноді захопившись і тоді присвячуючи кілька строф героїчній діві Сарагоси або ж битві биків, жорстокій і прекрасній — з кров'ю, сонцем, яскравістю барв,— у ньому теж розкривається характер народу:' «Ось яким є іспанець!»
Головного героя, ім'ям якого названа поема, поки що не забуто. Не випадково більша частина тексту першої пісні обрамлена двома ліричними вставками: прощання героя і романс «До Інеси». Це підкріплює ілюзію, що свідомість героя, його душа у всій новизні вражень розкриті перед читачем. Щоб не порушити цю ілюзію, Байрон навіть відмовився від первісного задуму: на місце, де тепер стоїть вставний романс «До Інеси», спочатку передбачалося інше звертання — «Дівчині з Кадиса», гімн дівчині з народу, яка оспівує прямий, рішучий характер. Він занадто явно дисонував би з тим розчаруванням, в яке занурений герой і яке лише частково передає характер автора, не вичерпуючи його. Дистанція між ними справді існує, бо герой є лише одним з можливих відображень авторського обличчя.
У другій пісні подорож продовжується Грецією; третя й четверта пов'язані з іншою подорожжю Байрона — з його мандрівним життям в Італії, після того як 25 квітня 1816 року він був змушений назавжди покинути Англію. «Паломництво Чайльд-Гарольда» — перша в європейській літературі спроба розповісти «про час і про себе» на найбагат-шому матеріалі післяреволюційної епохи, з уважним розглядом її численних, часом ще загадкових аспектів. Німецький поет і драматург Шіллер зустрів XIX століття словами: «Старі форми валяться...». Про катастрофу цих форм у всесвітньому масштабі і розповідає «Паломництво Чайльд-Гарольда». В образі головного героя поеми Байрон одним з перших показав найбільш помітні риси європейської «зайвої людини» — зайвої у світі, яка розвивається за своїми законами, що зовсім не збігаються з бажаннями й потребами (часто дуже егоїстичними) цієї людини.
ОСНОВНІ ТВОРИ:
Збірка віршів «Години дозвілля» (1807), поеми: «Паломництво Чайльд-Гарольда» (1812), «Гяур» (1813), «Абидоська наречена» (1813), «Корсар» (1814), «Лара» (1826), «Облога Коринфа» (1816), «Паризіна» (1816), «Дон Жуан» (1817—1823). (Твори надано російською мовою.)
ostriv.in.ua
Я - волк! И вожака хочу я трон. Ведь жизнь имеет волчий нрав. В ней справедливейший закон - Кто всех сильнее тот и прав!
Повідомлення відредактовано Shooler - П'ятниця, 05.02.2010, 16:44
Дата: П'ятниця, 05.02.2010, 16:46 | Повідомлення № 6
Супермодератор
Група: Модератори
Повідомлень: 3529
х-статус:
Джордж Нóел Гóрдон Бáйрон
Мій дух, як ніч. О, грай скоріш: Я ще вчуваю арфи глас. Нехай воркує жалібніш І тішить слух в останій час. Як ще надія в серці спить, Її розбудить любий спів. Як є сльоза - вона збіжить, Поки мій мозок не згорів. Але суворо й смутно грай, Додай жалю в свій перший звук. Молю тебе, заплакать дай. Бо розпадеться серце з мук. Воно в собі терпить давно, Вже в йому вщерть тяжких образ; Як не поможе спів, воно Від мук страшних порветься враз.
Переклад: Володимир Самійленко
Я - волк! И вожака хочу я трон. Ведь жизнь имеет волчий нрав. В ней справедливейший закон - Кто всех сильнее тот и прав!
Повідомлення відредактовано Shooler - П'ятниця, 05.02.2010, 16:49
Дата: П'ятниця, 05.02.2010, 16:57 | Повідомлення № 7
Супермодератор
Група: Модератори
Повідомлень: 3529
х-статус:
Джордж Гордон Байрон (1788-1824) Прометей (1816)
ТИТАН Зараз у якій безсмертні очима Страждання смертності, Бачили у своїй сумною реальністю, Не були такими речами, що боги нехтують; Що твій жалю нагорода? Silent страждання, і інтенсивним; Рок, грифи, а бесіду, Все, що пишається може відчувати біль, Агонії вони не показують, Задушливій почуття горя, У якому говориться, але в свою самотність, А потім ревнує щоб небо Повинно бути слухачем, не буде зітхання До його голос echoless.
Титан! Тобі боротьба була Тим страждань і волю, Де тортури, де вони не можуть убити; І невблаганний Неба, І глухий тиранії долі, Правлячим принципом ненависті, Яка для свого задоволення Чи стане створення Те, що вона може знищити, Refus'd тебе навіть благом померти: Вічність жалюгідний подарунок Був твоїм - і ти народила це добре. Все, що громовержець стиснулося від тебе Була загроза, але які кинули назад На нього мук твоїх стійці; Ти доля ти так добре передбачити, Але хіба його утихомирити сказати; І не Твоїм Мовчання було йому вироку, І в душі його марні покаяння, Страх і зло так погано замаскований, Це, в руці блискавок тремтіли.
Твоє Godlike злочин був бути добрими, Для надання Твоїм заповідям менше Суми людського нещастя, І зміцнення людину з її власним розумом; Але глухий кут як ти був з високим, Ще в твою енергію пацієнта, У витривалості, і давати відсіч Твоїх непроникним Духа, Яка Земля і Небо не конвульсії, Могутній урок, який ми успадкування: Ти став символом і знаком Смертним про їхню долю і силі; Як тобі, чоловік це частково божественне, Troubled потоку з чистого джерела; І людина у частинах можна передбачати Його власна доля похоронний; Його убогість і його опір, І його сумні unallied існування: Якому його Духом може протиставити Собі - і рівної для всіх бідах, І тверда воля і глибоке почуття, Який навіть в тортурах може виявляти Власний concenter'd заплату, Урочиста де він сміє кинути їм виклик І, зробивши смерть Перемоги.
Я - волк! И вожака хочу я трон. Ведь жизнь имеет волчий нрав. В ней справедливейший закон - Кто всех сильнее тот и прав!
Дата: П'ятниця, 05.02.2010, 17:12 | Повідомлення № 8
Супермодератор
Група: Модератори
Повідомлень: 3529
х-статус:
Джордж Гордон Байрон (1788-1824)
Мазепа (поема)
Переклад Д. Загул
І
В жахливий день біля Полтави Од шведів щастя утекло. Навкруг порубане, криваве Все військо Карлове лягло, Військова міць, воєнна слава. Така ж, як ми, її раби, - Майнула до царя, лукава, І врятувався мур Москви. - До того пам'ятного року, До ще жахливішого дня, Що на ганьбу й різню жорстоку Ще більше виставив ім'я, Ще більше військо дав на злім. - Одному грім, а блиск усім.
ІІ
Такий од долі жереб впав: І Карло день і ніч тікав Через поля, річки, діброви В чужих і власних краплях крови. За нього ж тисячі лягло, А й слова скарги не було На честолюбця в день заглади. Як правда не боїться влади. А як загинув кінь його, Убитий кулею на полі, Гієта дав йому свого І вмер у російській неволі. Та й цей скакун звалився з ніг, Як чвалом кілька миль пробіг. І в пущі, в темній глушині, Де навкруги ворожі чати Вже розвели свої вогні, Прийшлося Карлу ночувати. Чи ж це ті лаври, той вінок Воєнної потуги й слави, Що забирав останній сок З народів шведської держави? Мов неживого під сосну Поклали короля до сну. Тягуча ніч, холодний іній, Гарячка ран, непевна путь Йому заснути не дають - Затерпло тіло, рани сині... Та мужньо зносить володар Від долі посланий удар, Бо підкорив нестерпні болі Своїй твердій і впертій волі, Що перед нею всі пригоди Німіють, як колись народи.
III
Юрба вождів - яка мала! - За день ще більше поріділа; Ця ж решта лицарів була Хоробра й вірна вже - сиділа, Німа, понура і сумна, Круг короля й його коня, Бо ж у нещасті, наче тінь, Людину не покине кінь. А поруч, в лицарській юрбі, Де звісив дуб гілля дебеле, Мазепа стомлений собі З трави тверду постелю стеле. Гетьман - похмурий і старий І сам, як дуб той віковий. Та спершу, хоч стомивсь за дня, Козацький князь обтер коня, Розпутав, розгнуздав, обчистив, Розгладив гриву, ноги й хвіст, Послав йому трави та листу І тішився, що карий їсть, А то журився довгий час, Що змучений скакун не пас В нічній росі траву-отаву... Цей кінь терплячий був на славу, На їжу й ложе не зважав, А все робив, як пан бажав. Кудлатий і кремезний зріст, Палкий, прудкий, неначе біс, Він пана по-татарськи ніс. На клич його бігцем приходив, Хоча б там тисячі, чи тьма, Чи ніч беззоряна, німа, Усюди пана він знаходив - Цей кінь од смерку аж до дня За паном біг, мов козеня.
IV
Із цим упоравшись, гетьман На землю розіслав жупан, Списа до дерева припер. І взявсь оглянути тепер Рушницю, чи вона як слід Перенесла важкий похід. Чи часом порох не промок. Чи в кремінь потрапля курок. Оглянув піхву, ще й ефес. Чи вже не перетерся десь Його міцний ремінний пас. Аж потім славний ватажок Добув торбину й боклажок, Увесь убогий свій припас,- І з Карлом і всіма з почоту Гостинно поділився він З такою ж гідністю достоту, Як на бенкеті дворянин. Король з усмішкою гіркою Свою мізерну пайку взяв І, приховавши приступ болю, Бадьоро, голосно сказав: "У всіх із нашого гуртка Відважний дух, тверда рука, Та хто в цей час маршів, боїв Балакав менше й більш зробив, Ніж ти, Мазепо? На землі Від Олександрових часів Такої пари не знайти, Як твій Буцефалос і ти. Бо й скитську славу топчеш ти На ріках і просторах степу". "О, я прокляв,- сказав Мазепа,- Ту школу, де я вчивсь їзди". "Чому ж це так, старий гетьмане? Чай добра школа то була?" "На жаль, це повість немала, А скільки миль ще перед нами Та сутичок із ворогами, Що дужчі в десять раз од нас. Залишим це на кращий час, Аж доки за руслом Дніпра Ми зможем коней попасти. Вам, пане, спати вже пора, А варту буду я нести". "А я б усе-таки бажав, - Одрік король, - щоб ти сказав Свою історію, ачей Під цю гутірку голосну Я відпочину і засну, Бо зараз сон не йме очей". "Для цього я вернутись рад Так років з п'ятдесят назад. Мені двадцятий рік минав... Ще Казімір королював, Ян-Казімір... Шість років я Був паж у того короля. Це був король! Учений сам - Він зовсім був не пара вам, Бо й не збирався воювати, Щоб набувать чужих країн, А потім знов їх утрачати, Тож супокійне правив він, І крім гризні на зборах сейму, Так мирно жив, аж непристойно. Були йому турботи й там! Він муз любив і гарних дам. Дошкулять іноді й вони Не менш од лютої війни. Як тільки гнів його минав, Він книжку й жінку знов міняв І впоряджав бенкет на славу, Що дивував усю Варшаву. Зглядались діти і старі На блиск і велич при дворі Він звався "польський Соломон" У всіх поетів, крім одного, Що втратив віру в пансіон І склав сатиру був на нього. Там був безжурний двір забав, Де майже кожний був піїт... Колись і я там віршу склав І підписав - "сумний Терсіт". Я знав там графа-воєводу Славетного, старого роду; Мов рудня, він багатий був, А гордий, що й казать не треба, І на своє шляхетство дув, Немов зійшов на землю з неба. Багатством, родом та ім'ям Рівнявся тільки королям, Пишався, чванився, гордів, А врешті, наче в п'янім сні, Він славу та діла дідів Попросту видав за свої. Інакше думала жона... Молодша щось за тридцять літ, Все важче зносила вона Свою нудьгу і графів гніт. Після безплідного бажання, Дурману снів, вагань і мрій - Вона послала на прощання Сльозу невинності своїй - І міряти очима стала Варшавську молодь, танці, спів - Та часу слушного чекала, Щоб холод серця хтось зогрів, Щоб графа увінчать новим Титулом, що веде до неба... Навряд чи хтось пишався б ним, Хто заслужив його, як треба.
V
Красунь-юнак я був тоді... Тепер, коли вже сімдесятий Мені минув, не гріх сказати, Що в дні юнацтва золоті, Бувало, кожного вельможу З мужів чи хлопців переможу У всій привабній марноті. Я ж був веселий і стрункий - І вигляд мій не був такий Поморщений, як ось тепер, - То час війни й турботи стер З обличчя душу, що не годні б Мене вже й родичі пізнать, Коли б могли моє сьогодні З моїм учора порівнять. Але ж колишніх рис моїх Іще раніше я позбувся, Аніж суворий вік торкнувся Рукою старості до їх. Літа, як бачте, не вгасили В мені ні мужності, ні сили. А то вночі з-під цих гілок, Під чорним небом без зірок Я б не розказував казок... Та далі вже... Терези стан - Він наче й тут передо мною, Біжить до мене під каштан... Я бачу скрізь її живою, А все-таки я не знайду Ні барв, ні образів, ні слів, Щоб змалювати ним оту, Яку так палко я любив. В її очах був східний жар - Сусідство турків та татар Змішало польську кров... Ті очі Були чорніш цієї ночі, Ще й з променем таким прекрасним. Мов ніжний блиск молодика. - Глибокі й вогкі, як ріка, - Вони втопали в сяйві власнім. В них море туги і вогню - Мов очі мучениці-жертви, Що дивиться на блиск в раю І бачить радощі і в смерті. Погідне і ясне чоло Мов літнє озеро було, Що в ньому навіть сонце з неба Милується само на себе. А щічки й рот... та шкода й мови!.. Кохав колись - і зараз теж - Вогонь подібної любови В добрі і злі не знає меж. Бо що для неї злість і гнів? А мрія серця, нам на зло, Не гасне й до старечих днів, Як це з Мазепою було...
VI
Ми бачились... Ми зустрічались... А я дивився - і зітхав - Вона й слівцем не обізвалась, Та відповідь її я мав. Є тисячі таких знаків - Ми й описати їх не можем Рядками зрозумілих слів, Хоч їх і чув, і бачив кожен - Вони таємно з серця йдуть, Хвилюють радощами грудь, І з обопільного стремління Росте німе порозуміння, Що з іскор - проблисків думок Вогнистий зв'язує шнурок; Це несвідоме поєднання - І ми ніколи не збагнем, Як раптом іскорка кохання Шаленим вибухне вогнем. За нею стежив я здаля, Зітхав, дививсь і плакав я, Аж доки нас удвох звели, - І відтоді здибались ми Без підозріння... Я мовчав, Я тільки млів, не признавався, Язик тремтливо завмирав І голос на вустах зривався, Аж доки не прийшла пора!.. Є беззмістовна, глупа гра, Що то за нею завше в нас Лінивий коротали час. В цю гру - забув, як звуть її, - Якось-то довелось мені Гуляти з нею... Та не знав я, Чи вигравав, чи програвав я, Бо вже й тим щасливий був, Що близько бачив, близько чув Істоту, що її кохав я... Так ревно я її беріг (Коли б так нас цієї ночі!), Аж доки враз не спостеріг Задумою сповиті очі - Ні щастя, ні невдача в грі Вже не цікавили її... Вона ж гуляла без кінця, Немов прибита до стільця, Хоч довго не щастило їй. І щось було такого в ній, Од чого зрозумів я враз. Що тут не слід губить надій. І в мене мова полилась Якась нескладна й без прикрас. А слухала вона мене... Хіба ж те серце крижане? Доволі й цього вже мені! Хто слухав раз подібну мову. Послуха знову... Перше "ні" Ще не говорить про відмову.
VII
Кохав я і коханим був... Та ви ще слабість цю солодку Не відчували - так я чув... Ну що ж! То я й скінчу коротку Свою поему мук і втіх. Безглуздям ви назвали б їх! На трон родитись - не для всіх. Щоб стати вище від природи, Перемогти себе й народи! Я князь... чи то я був такий... Міг кидать тисячами в бій На певну смерть... А над собою Я завше тратив силу й волю. Та доведу вже до кінця... Кохав я і зазнав кохання. Хоч і щаслива доля ця, А все ж кінець її - страждання. Ми потай бачились... Той час, Як ми зустрілись перший раз, Був повен туги і чекання. Не пам'ятаю днів, ночей, Нічого - тільки час оцей Повік не зможу я забуть. Я всю віддав би Україну, Щоб пережить таку хвилину І знову тільки пажем буть - Отим щасливим паничем Із ніжним серцем та з мечем, Без скарбу - крім дарів природи: Здоров'я, юності та вроди... Ми нишком бачились. Це здасться Для декого потрійним щастям - Не знаю - я б життя віддав, Щоб перед небом і землею Я міг назвать її моєю... Я так тужив і сумував, Що тільки потай змогу мав Десь нишком бачитися з нею.
VIII
На світі стільки є очей, Що люблять стежити ночами Услід закоханих людей... Так само це було і з нами. В таких випадках чорт - і цей, Хоч трохи, а повівся б чемно. Боюсь, що я його даремно Огудив... Може, то святець, Що, втративши нудний терпець, Дав вихід святобливій жовчі... І нас двоїх одної ночі Схопила зграя шпигунів... Від гніву граф оскаженів - А я голіруч, як на сміх! Та тут - один супроти всіх - Нічого б я, мабуть, не зміг І в зброї з голови до ніг. Було це саме на світанку, Поблизу графового замку... Підмоги з міста я не ждав. Бо й не гадав дожить до ранку. Марію-Діву я благав, І двох чи трьох святих... а там Скорився долі... і юрба Мене у двір поволочила. Яка Терезина судьба, Не скажу вам - не знаю й сам. Отак нас доля розлучила! Але ж і лютий був, аж страх, Прегордий воєвода-граф! На це він досить мав причин. Не менше вражений ще й тим, Що герб його дістав цю шкоду В той час, як він був паном роду. Він сам для себе був святий І думав, що в очах народу, Як і в моїх, він теж такий... Ах, чорт візьми. Коли б отут Застав він пана короля, То примирився б ще, мабуть, - Але ж це паж!.. Сьогодні я Злість графа добре розумію, Та описати не зумію.
ІХ
"Коня сюди!" - Коня вели... Це справді був шляхетний кінь - На Україні виріс він. Прудкі, мов ті думки, були У нього ноги... Дикий звір. Не мав уздечки, ні стремен, В неволі був один лиш день; Він їжив гриву, і хропів, І рвавсь, і сіпавсь мов скажений Дарма! Годованця степів Ведуть спітнілого до мене. Мене десяток гайдуків Йому до спини прикрутив Тугим ремінням - і пустив... Свисток, батіг... і кінь побіг. Що так би й водопад не зміг.
Х
Вперед, вперед! Скажений рух, - Куди - не бачив я нічого... Від бігу дикого, прудкого У мене в грудях сперло дух... Помалу никли ночі тіні. А кінь летів, увесь у піні. Останній звук із уст людських. Як я помчав від ворогів, Був дикий, невгамовний сміх З юрби зухвалих гайдуків, Що з вітром долетів крізь темінь. Я рвучко голову підвів - На кінській шиї тріснув ремінь. Що горло зв'язував мені - Я обернувся на коні І їм прокляття прохрипів... Але ж за тупотом копит Мій крик до них не долетів. Досадно, прикро!.. Я ж хотів За глум той глумом відплатить. Та згодом краще відплатив! Від брами замку я й цеглинки, Ні камінця не залишив, З містка також ні деревинки, А в квітнику ні стебелинки, Окрім трави на рештці стін, В покою, де стояв камін. І ви, йдучи повз тих руїн, Фортеці б навіть не вгадали... Ті башти весело палали! І з тріскотом зубчастих стін, Що проти помсти не вціліли, З дахів, що вуглям обгоріли, Спливав свинця гарячий плин. Мабуть, не снилось там нікому, Коли від них лихого дня Помчав я швидше блиску, грому, На згубу пущений в поля, - Що прийде день і я вернусь З десятком тисяч верхових І за ганьбу свою помщусь На тих зухвалих дворових - І дяку графові складу За негостинну ту їзду. Вони пекельний жарт зі мною Собі зіграли того дня, Як віддали мене на волю Палкого, дикого коня, Прип'явши туго ремінцями До вкритих піною боків... Та потім я і їм тим самим Пекельним жартом відповів. За все приходить час відплати, - Зумій лиш час підстерегти! Ніхто не зможе утікати, Як серце месника завзяте Шукає засобів до мсти.
XI
Вперед, вперед! - мій кінь і я Промчали, мов на крилах вітру, Міста, і села, і поля... Неначе в ніч морозну світлу На небі метеор між зір, Так ми чекаємо простір... А на шляху ні міст, ні сіл - Крім степу, дикої країни У чорнім обводі лісів. Лише де-не-де зубчасті стіни Фортець, збудованих колись Проти татарської орди. Безлюдно, скільки не дивись! За рік проходило сюди Турецьке військо... Всюди, де Ступали спагів тих копита, Там кров'ю вся земля полита, І зелень довго не росте. Похмуре небо, сірувате, Покрите млою... Вітру лет На мене набігав з риданням, - Я б відповів йому зітханням, Та швидко мчали ми вперед, Що ні зітхати, ні благати... По кінській гриві пелехатій Поллявся мій холодний піт, Немов дощу краплиста злива. А він скажено, полохливо Сопе і мчить далеко в світ. Я ніби згодом спостеріг, Що він зменшив свій лютий біг, Та ні! Моє безсиле тіло, Що зв'язане на нім висіло, Для диких сил було мов пух. І кожний мій болючий рух Звільнити ноги, спину, руки. Напухлі від страшної муки. Будили жах його і гнів. Мов гострий дотик острогів. Я зваживсь крикнуть - кволо й глухо Звучав оцей безсилий крик - Мій кінь здригнувсь від того звуку. Як від удару, - мчить щодуху, Неначе вчув фанфари зик. Так дико кинувся мій кінь... Просякнув кров'ю вже ремінь, Бо кров з натертих ран текла; І спрагу вже почув язик, Що, як вогонь, його пекла.
XII
Вже ось до ліса ми добрались... Це був безкраїй, дикий праліс Кремезних вікових дерев, Що вже не гнув їх вітру рев. Лиш хмиз обламував з дубів. З сибірських вибігши степів. Старі дуби росли там рідко. Та буйно слався поміж них Густий зелений чагарник. І листом він пишався влітку. Аж доки ув осінній млі Те листя ляже на землі В криваво-жовтих багрянцях. Мов кров присохла на мерцях. Що полягли на полі бою, - І жовті голови зимою Так і лежать без похорон. Такі обмерзлі, задубілі, Що зграя круків і ворон Уже й клювати їх не в силі. Була це дика площина, Покрита хащею рівнина, Там де-не-де росла ліщина, Могутній дуб, міцна сосна. Але ж росли вони не вкупі, На щастя! бо коли би ні - Не те судилось би мені! Тонкі сучки й гілляки грубі Не завдавали тілу ран, Бо перед нами розхилялись... І жити я ще силу мав. В вечірній холод і туман Помалу рани затягались. А впасти ремінь не давав. Крізь листя вітром кінь летів, Лишав далеко за собою Кущі, дерева і вовків, Що ззаду гналися юрбою... Вночі на тропах лісових Я чув їх довге плиг та плиг, Що злість собак перемагає, І влучні постріли стрільців. Куди б мій кінь не пролетів, За ним по п'ятах вовчі зграї, Що їх і сонце не злякає! Я вранці зблизька бачив їх, Не дальше ніж отой сучок, Вночі ж я чув їх шурхіт-біг, Злодійський обережний крок Невтомних, невідступних ніг. Як прагнув я списа, меча! Коли судилось помирати В цій вовчій зграї, то хоча Чимало й їх порозтинати! Як дуже я раніш бажав. Щоби ослаб скажений біг. А зараз я тремтів, дрижав, Що дикий кінь звалиться з ніг. Даремний страх! Чимало сил Дістав від предків він своїх! Не швидше лине сніжний пил, Що сліпить очі, валить з ніг, Заносить снігом селянина, І хоч він бачить свій поріг, Але від хуги там загине, - Там нісся кінь мій по лісах, Невтомно, дико, без упину, Такий роз'юшений, що жах, Немов розпещена дитинка, Як чимсь не догодити їй - Ще гірше! - наче люта жінка, Що вже згубила й розум свій.
XIII
Опівдні ми той ліс минули!.. Я змерз, хоч червень саме йшов Чи, може, в жилах стигла кров? Страждання гультяя зігнули. Я ж був тоді не той, що нині, А буйний, мов гірський потік, Не гамував бажань і втіх, Не розбирався в їх причині. Який же ж був мій гнів і страх, Які ж я мусів мати болі - Одчай і холод, голод, жах, Коли-то зв'язаний і голий Кудись у безвісті летів! Я мав гарячу кров дідів, Що від образи хвилювалась І враз на ворога пускалась, Мов люта гадина-змія, - Не диво, що на хвильку тіло Під гнітом тих страждань зомліло. Здавалось, що паду вже я. Бо захиталася земля, Шалено закрутився обрій - Та ба! Прив'язаний був добре! Завмерло серце, тьма в мізку. Щось хвильку стукало в виску І стало... Небо і простір Великим колесом кружляли. Дерева п'яно танцювали, Щось блиском осліпило зір... Я вже не бачив, погибав... Це смерть була, це смерть достоту! Безсилий від страшного льоту, Я чув, як морок наступав. Я силкувавсь очунять знов. - Дарма! До себе не прийшов! Таке відчуєш, як пливеш На дошці в згойданому морю, То тонеш, то летиш угору, І мчиш до диких побереж. Життя хиталося в мені, Блищало блудними вогнями, Що ніччю в неспокійнім сні. Пересуваються, мов плями У міцно зімкнутих очах, Коли в мізку гарячка, жар. Та хутко відійшов цей жах, А гірший залишивсь тягар: Свідомість, що коли при смерті Це саме треба пережить. То вже не так-то легко вмерти... Та доки прийде смерті мить І тіло в порох розпадеться, То нам. гадаю, доведеться Далеко більше пережить. Нехай! Таж я не раз, не двічі Дивився просто смерті в вічі.
XIV
Вернулась пам'ять... Де ж це я? Мені так холодно зробилось І млосно - в голові крутилось, - Та з кожним живчиком до мене Назад верталося життя. Враз гострий біль мене вколов - То в серце стомлене, студене Помалу поверталась кров; В ушах безладно загуло, Запульсувало серце мляво - Вернувся зір - я бачив тьмаво, Неначе крізь неясне скло. Почув я плюскіт біля себе, Вгорі ж мигтіло зірне небо... Це був не сон: мій дикий кінь Перепливав ріку глибоку. Що розливалася широко І мчала буйно в далечінь. Ми пливемо серед потоку, Де найдикіше рве бистрінь, І скільки сил - гребе мій кінь, Щоб досягти другого боку, Що мовчки майорів здаля... Тут від води й очуняв я, - Її холодний свіжий дотик Мене підсилив. Грудь коня Могутньо рвала дикий потік, Що заливав йому хребет... І ми завзято йшли вперед. Хоч посувалися помалу. Нарешті стали на землі... Але в густій, дрімотній млі Не міг я бачити причалу. Бо поза мною - морок, жах, А перед нами - ніч і страх. Не скажу, скільки я провів Серед повільного страждання. Не розумів, чи я ще жив, Чи ще живе моє дихання.
ХV
В блискучій шерсті й мокрій гриві Боками носить дикий кінь, - По кручі берега стрімкій Вилазять ноги тремотливі. Ми вилізли... В тумані ночі Степи послалися без меж, Що й краю їм не бачать очі, Куди не глянь - одне і те ж: Мов ті провалля в темнім сні - Степи та балки лиш одні, А де-не-де - білясті плями Та зелені густі мазки У сяйві місяця за нами. Що встав від лівої руки. Ні сліду людської оселі, Куди б не подивився я - В цій темній та сумній пустелі Не блимне вогничок веселий Ясною зіркою здаля. Коли б хоч блудний вогник міг Поглузувати з мук моїх, То вже й тоді зрадів би я, Бо серцю б радісно було Згадати за людське житло.
XVI
Ми далі йшли - та вже помалу... Бо вже стомився дикий кінь, Ступав невпевнено й охляло - На ньому ж піни пластовінь. Він волі й кволої дитини Покірний був би в ці години. Але на мене - все дарма! Хоч як приборканий мій кінь, Та в мене сили вже нема, А на руках тугий ремінь. Та ще раз м'язи я напружив І слабо силкувався тут Порвати ремінь добрих пут, Що був зашморгнутий так дуже. Даремне! Я не вирвав рук. Та й спроби кинув надаремні, Бо дужче стягнуті ремені Ще більше завдавали мук. Скажений біг кінчався швидко, Хоча мети було й не видко. Десь горстка променів лягла - О, як те сонце йде поволі! Мені здавалось - сіра мла, Що важко налягла на поле, Не зміниться на день ніколи. Аж доки враз на ввесь простір Червоне полум'я розквітло. Що розігнало решту зір, Забрало з їх колясок світло І з трону ясного свого Довкола землю залило Таким, лише йому властивим, Єдиним сяйвом особливим.
XVII
Вставало сонце... Біла мла Здіймалася клубками вгору І звільна відкривалась зору Пустеля степова, німа... Вона без краю розляглась За нами, перед нами, скрізь, - Яка ж користь була для нас Минати поле, річку, ліс? На грунті дикої рівнини Хоч би де-небудь знак чи слід Людини чи бодай тварини, Хоча б відбиток ніг, копит!.. Повітря мовчазне й сумне, Комаха тут не продзижчить І жоден птах не прокричить, З кущів і з тирси не спурхне. Отак чимало ще верстов Мій кінь натомлений пройшов, Хоч важко дихав, що здається: Ще хвилька - й серце розірветься. Ми йшли самі, та це здалось, - Бо враз на закруті стежини Десь кінське ржання розляглось Із хащі темної соснини, - Чи то лиш вітер з-між листків До мене шелестом донісся? Ні, ні! То з тупотом з узлісся Табун коней до нас летів Чотирикутником великим. Хотів я скрикнути - та ні! Мовчать уста мої німі - Бо де ж пани цим коням диким? Їх ціла тисяча, чи тьма - А вершників на них нема! Кошлаті гриви розвивались І розліталися хвости, Широкі храпи роздувались - Вони не знали ще вузди, Що намуляла б рот до крови, - А на могутніх копитах Вони не чули ще підкови Ані острогів на боках... Табун ще вільних, диких коней, Що наче хвилі моря враз, Летіли в дикому розгоні З гудінням-тупотом до нас. Коли мій кінь побачив їх, То наче збувся він безсилля, Напружив жили кволих ніг І почвалав... Ще тільки хвиля - Він хрипло, глухо заіржав, Здригнувся... і на землю впав... Він важко дихав і лежав, Очима мов крізь скло дивився, Увесь у милі - й не дрижав... Отак і шлях його скінчився, Що перший та й останній був! Табун підбіг - він бачив, чув, Як кінь заржав, спинивсь і впав. Вони й мене спостерегли, Як я лежав на кінській спині В тугім скривавленім ремінні; Дрижали, вітрили вони І в різні боки розбігались, То знов назад до мене йшли І знову з жахом відвертались, Аж доки враз одним плижком, Від мене кинулись гуртом Після крутого повороту, За патріярхом свого роду - Це вороний кошлатий кінь, Мабуть, зі всіх найдужчий він - Ні краплі сивого волосся В блискучій шерсті б не знайшлося... Ті коні форкають, хроплять, Іржуть і крутяться круг мене, Нарешті кинулись шалено І в ліс назад вони летять, Бо з жахом дике їх чуття Людини очі зустрічає. Тут сам зостався я в одчаї, Прив'язаний тугим ременем До цього трупа без життя; Його німі, холодні члени Лежали щільно біля мене, Вже без незвичної ваги, Що то від неї я не зміг Звільнити ні себе, ні їх, - І встати не було снаги! Отак лежали ми прикупі - Вмираючий на мертвім трупі. Як мало сподівався я, Що бідна голова моя Побачить блиск нового дня. Від ранку до смерку лежав я, Отак прикутий до коня, Й очима сонце проводжав я Та рахував години дня, Що йшли повільною ходою... В мені ще стільки сил було, Щоб глянути, як надо мною Востаннє сонце вже зайшло. B душі відчай - такий глибокий, Що мирить нас в останній час Із тим, що в попередні роки Найгіршим злом було для нас. Це неминуче - це не зло. А дехто й благо в нім знаходить Не менш від того, що воно Так рано інколи приходить. Але ж ми всі цю певну ласку Дбайливо хочем обминуть, Бо в ній ми бачимо, мабуть, Якусь незрозумілу пастку, Куди обачний не впаде. А дехто сам на його жде, До нього молиться з благанням, Шука його з мечем своїм... Цей осоружний, темний скін, Кінець хоч би й яким стражданням, А завжди непривабний він! Й сказати чудно: діти втіх, Що то проводять кожен день Серед бенкетів та пісень, Нестримні в забагах своїх, В багатстві, в розкоші та славі, - Вмирають легко, легше навіть, Ніж ті, що мучаться ввесь вік. Бо тим, що вже дізнали всього, Що є прекрасного й нового, Вже кидати нічого тут, - Нових утіх вони не ждуть! За чим на світі пожалкує, Хто все вже звідав на землі? Хіба крім смерті, що її, Чи були добрі ми, чи злі, Уява різно нам малює. Кінця всіх мук чекає страдник, А друг його - спокійна смерть, В очах, що повні болю вщерть, З'являється, як злодій, зрадник І нагороду відбирає - Як деревце в небеснім раї... За пережиті злидні й зло - Те "завтра" все б йому дало, Те "завтра", може, й мало бути Початком безконечних літ. Без горя, без плачів і скрути, І враз йому б відкрився світ! - Життя привабне і багате, Що й очі сліпли б від краси, Було б йому замісто плати, За сльози, за тяжкі часи. Він мав би владу, був би в силі. Блищать і тратить, рятувать - Невже те "завтра" на могилі, Аж на могилі має встать?
XVIII
Вже сонце сіло... Все ще я Лежу, прив'язаний до трупа Вже задубілого коня, - Я вже гадав, що в спільну купу Змішається наш порох тут... Туманні очі смерті ждуть - Рятунку я не ждав для себе. Востаннє глянув я по небі Пригаслим зором вздовж і вшир, І бачу, як німим простором, Уже побачивши свій жир, Кружляє нетерплячий ворон; Навряд чи схоче ждати він, Поки настане жертві скін! Спускався він все нижче й нижче, Ще трохи покружляв, і сів, І знову далі полетів, І знов сідав - щоразу ближче. Я бачив тріпотіння крил, - Так близько був він наді мною, Що я б дістав його рукою, Коли б на це мав більше сил. Та досить і слабого руху, Одного шурхоту піском І кволого, хрипкого звуку, Щоби прогнать його цілком. А більш нічого вже не знаю, Хіба одне - в останнім сні Якась чарівна зірка з раю У вічі сяяла мені Із мерехтливого проміння... А там - холодне отупіння, Важке, незглибне почуття, Як я вертався до життя, То знову наближавсь до смерті... А потім знов дихання сперте, Легенька дрож... і забуття... Що серце й жили похололи - Вже іскор у мізку нема - Важке зітхання... гострі болі... Ще стогін - і... нарешті тьма.
XIX
Прокинувсь... Де я?.. Чи ж оце Людське схилялося лице Ласкаво, ніжно наді мною? Невже ж це я лежу в покою? На ліжку я лежу чи ні? Чиї ж це очі неземні На мене дивляться так мило? Тут я свої примкнув на хвилю, Бо сумнівався ще, чи я Очуняв дійсно з забуття. Дівчатко з довгою косою, Струнке, вродливе і ставне - Сиділо в хаті під стіною І пасло поглядом мене. Як тільки я прийшов до тями, То стрітився з її очами, Бо час від часу ці дівочі Великі й ясні дикі очі, Повніські співчуття і жалю, На постіль падали мою. Дививсь я довго... Аж тепер Я зрозумів, що ще не вмер, Що це й не сон, бо хтось не дав Мене на жир шулік і гав. Побачила дочка козацька, Що очі я відкрив на мить, І посміхнулась... я зненацька Схопився, хтів заговорить, Але не зміг... Вона ж на рота Поклала пальчики мені, Щоб я не намагався доти, Аж сили вернуться мої. За руку узяла з любов'ю, Щось там поправила в зголов'ю І до порога навшпиньках - Когось гукнула... В тих устах Солодкий голос! а в ході Звучала музика тоді... Та ті, кого вона гукнула, Не прокидались, і вона З кімнати вибігла сама... Та перед тим вона кивнула Веселим поглядом мені, Що я не сам, що я в сім'ї, Що нічого мені боятись, Бо всі близенько, і в потребі Я їх побачу біля себе, Готових у пригоді стати, Що хутко вернеться й сама. Я бачу, що її нема, Що вийшла з хати, - і чогось Мені, нещасному, здалось, Що я зоставсь такий самітний, Такий покинутий, безрідний...
ХХ
Вона вернулася з батьками, - Що ще сказать? Я б не хотів Надокучати вам згадками, Як гостював я в козаків. Вони знайшли мене в долині, Внесли, мов трупа, в ближчий дім І врятували... А потім Я став гетьманом в їх країні. Безумний, що в гніві палкому Помстивсь так люто на мені І в'язня голого із дому В пустиню вигнав на коні, Він путь поклав мені до трону. Хіба ж ту долю нам збагнуть? Забудь печаль, одчай забудь! Ще завтра вгледим Бористен, Як на його турецькім боці Спокійно коні попасем... Як радо стрінуть очі, Якщо до завтра доживем. Добраніч, друзі!" І гетьман Під дубом, що розвісив стелю, Простерся на тверду постелю, Та вже привичну, - спав він там, Де тільки ніч його заскочить, - І сон стулив йому вже очі. Та ви дивуєтесь, чому Король не дякував йому За повість? Він причину знав: Король уже з годину спав.
Байрон Джордж-Ноел-Гордон (1788-1824) — англійський поет-романтик, мотиви та образи якого знайшли відгук у європейській літературі XIX ст.
Вільний переклад Д. Загулом поеми Байрона "Мазепа" вийшов окремою книгою в Харкові-Києві в 1929 р. Текст друкується за цим виданням.
Поему "Мазепа" Байрон написав у час перебування в Італії (в Венеції та Равенні) в 1818-му чи 1819 рр. Дехто з дослідників вважає, що на розповіді Мазепи про його закоханість у молоді роки в юну красуню Терезу, жінку старого багатого графа-воєводи, позначилися стосунки самого Байрона з юною дружиною графа Гвічоллі, що теж називалася Терезою.
На початку своєї поеми Байрон подав довідку, яка свідчила, що в її основу був покладений один із епізодів з "Історії Карла XII" французького письменника Вольтера про те, як "шляхтич" Мазепа в юності за зв'язки з жінкою одного польського вельможі був покараний — прив'язаний до дикого коня, потім відпущеного на волю. Тоді "Мазепа від страждань і з голоду трохи не вмер". Ця подія й становить основний зміст поеми. Про неї розповідає Мазепа шведському королеві Карлу XII, коли після розгрому Петром І під Полтавою в 1709 р. вони тікали до Туреччини.
Д. Загул до свого перекладу додав таке "Слово від перекладача": "Дати докладний, майже дослівний переклад Байронової поеми — може бути тільки мрією, що за умов українського мовного матеріалу її ніколи не вдасться здійснити. Переважно односкладові та двохскладові англійські слова не мають в українській лексиці відповідних коротких термінів, і тому з цілої низки слів оригінального віршового рядка доводиться перекладачеві вибирати лише деякі. На цій вівісекції англійський поет втрачає в українському перекладі (хоч трохи й менше, ніж у російському та польському) дуже багато із своєї вимовності, образності й емоційності. Українська мова не терпить довгих періодів, якими рясніють рядки Байронової поеми. Через те українському перекладачеві не зостається нічого іншого, як розтинати байронівський період на декілька цілком самостійних речень, а це доводить до дроблення думки оригіналу.
Чотирьохстоповий ямбічний Байронів рядок, що став за зразок для найкращих світових поетів з часів романтики, що натхнув таких велетнів слов'янського художнього слова, як Пушкін, Лєрмонтов, Шевченко й інших, не може звучати в українському перекладі так мелодійно, як в оригіналі. Цьому на перешкоді довжина слів, умови наголосу й ще недостатня виробленість українського ямбу. Не всюди щастить перекладачеві й з цензурою, з римою та з правильним енжамбема. Щодо рими, то вона в українському перекладі не може бути всюди чоловічою, як у Байрона, бо й вухо наше не сприймає таких рубаних рядків з сильною кінцівкою (клавзулою): крім того, доводиться вживати дієслівних рим або рим, створених із форм тієї самої граматичної категорії. А в той час англійські рими майже всі — корінні.
Нарешті, українському перекладачеві дуже важко вбгати образну думку оригіналу в таку саму кількість віршових рядків. Правда, перекладач може коротко переповісти цю думку такою ж кількістю рядків, але це вже був би не переклад, а сухий переказ, позбавлений усіх елементів художності. А коли давати такий схематизований "переспів", убгавши живу думку в лещата схеми чотирьохстопового рядка й таким чином знекровивши образ до трупа, то чи не краще було б дати просто прозовий докладний переклад поеми? Але ж тоді не буде мелодії, звукової й ритмічної гри, що з оповідання творить поему...
Виходячи з цих міркувань, я вирішив дати все-таки віршовий переклад Байронової поеми, не дотримуючи строго всіх законів віршового перекладу, тобто я даю вільний переклад, але ж якомога наближений до оригіналу.
Текст англійської поеми має менше рядків, ніж оцей мій переклад. З численних епітетів залишаю найголовніші, а шість відсотків їх залишаю без перекладу.
Чоловічі рими розводжу жіночими, хоч роблю це не послідовно. Не чотиристопові рядки, що в поемі трапляються до 20 разів (1 рядок п'ятистоповий і решта тристопові), даю як звичайні чотиристопові ямбічні рядки. Розуміється, я не всюди додержую цезури й енжамбема, де вони є в оригінальному тексті, а так само не скрізь пощастило мені передати т. зв. звукову інструментовку оригіналу. "Вільностей", виходить, чимало, але все-таки мені здається, що з усіх відомих мені російських і польських перекладів мій вільний переклад найвірніший. Щодо цього він стоїть нижче від німецьких перекладів, де спорідненість мови й однакові умови віршування дозволяють докладніше передати всі особливості оригінального тексту. Мушу признатися наприкінці, що над жодним іншим перекладом не мав я стільки труднощів, як над цим, хоч і сам я знаю, що досягнення мої тут далеко не блискучі".
www.mazepa.name
Я - волк! И вожака хочу я трон. Ведь жизнь имеет волчий нрав. В ней справедливейший закон - Кто всех сильнее тот и прав!
Повідомлення відредактовано Shooler - П'ятниця, 05.02.2010, 17:13
Дата: П'ятниця, 05.02.2010, 17:23 | Повідомлення № 9
Супермодератор
Група: Модератори
Повідомлень: 3529
х-статус:
Адам Міцкевич (1798—1855)
Адам Міцкевич війшов в історію польської і світової літератури, як геніальний поет і великий мислитель. Майбутній поет народився 24 Грудня 1798 року на хуторі Заосьє, біля Новогрудка, в сім’ї адвоката.
Рано вративши батька, Адам Міцкевич ще з дитинства привчався до самостійного життя. В 1815 році поступає в Вільно, де був зачислений «казеннокоштним» студентом університета. Там за допомогою професорів і вчителів вивчав різні науки, серед яких були найулюбленіші рідна і зарубіжна література, вітчизняна історія і античний світ. В1822 і 1823 році з допомогою близьких друзів Міцкевич в Вільно видає два невеликих томника його «Поезій». За організацію і участь у пітпільних товариствах у 1824 р. був висланий у віддаленні губерні Польщі, а згодом у Листопаді прибув до Петербургу, звідки потрапив у Одесу де працював учителем в Ришельєвському ліцеї. В Україні він залишався понад дев’ять місяців, постійно цікавлячись суспільним і культурним життям, фольклором та історією. Тут було написано більшість його сонетів, в тому числі «Кримських», балада «Воєвода», «Дозор». У 1825 р. при переїзді на роботу у Москву у Харкові познайомився з відомим письменником Петром Гулаком-Артемовським, за рахунок чого вийшла балада «Пані Твардовська»на українській мові.
В Москві Адам Міцкевич зайняв посаду чиновника канцелярії генерал-губернатора. Весною1826 р. поет знайомиться з членами журнала «Московскій телеграф», поетами і письменниками. Самим яскравим було знайомство з видатним російським поетом Олександром Сергійовичем Пушкіним.
Після переїзду Міцкевича в квітні 1828 р. в Петербург він разом з Пушкіним стають найкращими друзями, ходять на літературні вечори, діляться враженнями про прочитані твори. Міцкевич перекладає вірші Пушкіна на польську мову. Росія була Батьківщиною слави Адама Міцкевича. В журналах і альманахах в період 1826-1830 роках друкувалися твори Міцкевича-балади, «Сонети», «Фарис», «Конрад Валлендор», «Дзяди». Епіграфом до циклу «Кримських сонетів» стали слова Гете: «Хто хоче поета досягнути, повинен відправитися в його країну».
За поему «Конрад Валленрод» Міцкевича знову починають переслідувати він врятувався виїздом за кордон втравні 1829 року. Ця подія була фатальною в його житті після цього поет вже ніколи не бачив і не міг вернутися в свою Литву і Польщу. В 1840-1842 читає курс словянської літератури в Коллеж де Франс в Парижі. Там була видана поема «Пан Тадеуш» 1834 рік. Останні роки життя Адам Міцкевич провів в великій бідності.
Тільки в 1852 році йому вдалося знайти роботу бібліотекаря бібліотеки Арсенала в Парижі. В квітні 1855 року померла його жінка, осиротивши шістьох дітей, а 26 листопада того ж року раптово помирає від холери і сам поет в далекому Константенополі.
Творчість геніального поета відома в Україні ще з 20-30-х років минулого століття завдяки перекладам і переспівам Петра Гулака-Артемовського, Л. Боровиковського, О. Шпигоцького. Поезією Адама Міцкевича захоплювався Тарас Григорович Шевченко. Згодом його твори переклали Іван Франко, Леся Українка, Максим Рильський, М. Бажан, Андрій Малишко та Іван Драч.
Я - волк! И вожака хочу я трон. Ведь жизнь имеет волчий нрав. В ней справедливейший закон - Кто всех сильнее тот и прав!
Дата: П'ятниця, 05.02.2010, 17:30 | Повідомлення № 10
Супермодератор
Група: Модератори
Повідомлень: 3529
х-статус:
Адам Міцкевич (1798—1855)
Кримські сонети
Товаришам по кримській подорожі
Акерманські степи
Пливу на обшири сухого океану. Як човен, мій візок в зеленій гущині Минає острови у хвилях запашні, Що ними бур'яни підносяться багряно.
Вже морок падає. Ні шляху, ні кургана... Шукаю провідних зірок у вишині. Он хмарка блиснула, он золоті вогні: То світиться Дністро, то лампа Акермана.
Спинімось! Тихо як!.. Десь линуть журавлі, Що й сокіл би не взрів,— лиш чути, де курличе. Чутно й метелика, що тріпається в млі,
I вужа, що повзе зіллями таємниче... Я так напружив слух, що вчув би в цій землі I голос із Литви. Вперед! Ніхто не кличе.
Морська тиша
На верховині Тарханкутській
Ясною стрічкою наш вимпел ледве має, I грає лагідно прояснена вода, Немов замріяна про щастя молода: Прокинеться, зітхне — і знову засинає.
Неначе прапори, як грізний бій затих, Дрімають паруси; мов ланцюгом прикуте, Судно гойдається, ладне й собі заснути. Зітхнув моряк. В гурті дзвінкий лунає сміх.
О море! Є поліп, що у хвилини бурі На дні ховається, у темряві похмурій, А в тишу догори хвилясто вирина.
О мисле! Спогадів є гідра мовчазна, Що спить на дні твоїм під бурями й громами, А в супокійну мить все серце пазурами!
Плавба
Зростає шум, густіш морські снують потвори, Драбиною моряк поп'явся, ніби тінь, I висне в плетиві ледь зримих павутинь: Так огляда павук сильце своє прозоре.
А вітер — вітер дме! Помчавсь між хвилі-гори Свавільний корабель, немов шалений кінь; Б'є піняві вали, у хмарну височінь Чолом підноситься, крилатий вітер боре.
I мій буяє дух у розгулі стихій, Уява розпина свій парус огняний, I лине крик з грудей, піднісшися над прахом,
До лона корабля припав я, ніби жду, Що від зусиль моїх прискорить він ходу... Як любо! Знаю я, що значить бути птахом!
Буря
Вітрила зірвано, ревіння, шум завії, Тривожні голоси і помп зловісний рик, Із рук матросових останок линви зник, Згасає сонця диск — і гаснуть з ним надії.
В тріумфі бурянім, серед шумливих стін, Що вгору зносяться в безумній круговерті, Ступив на корабель жорстокий геній смерті, Як воїн, що іде на приступ між руїн.
Півмертві там лежать; той руки он ламає, А той товаришам прощання посилає, Той ревно молиться, щоб гибелі втекти.
Один лиш із гурта — самотній чужаниця — Гадає: щастя той у світі міг найти, Хто друзів має ще, хто може ще молиться.
Вигляд гір із степів Козлова
М а н д р і в н и к
Там! Чи то звів аллах стіною море льоду, Чи трон для ангелів з холодних туч воздвиг? Чи диви ряд фортець наставили міцних, Щоб каравани зір не пропускать зі сходу?
Чи Цареград горить на грані небозводу, Чи, може, то аллах між темних шат нічних Повісив свій ліхтар у небесах німих, Щоб мандрівним світам осяяти природу?
М і р з а
Там?.. Був я. Там зима. Гортані рік прудких I дзьоби ручаїв там п'ють холодну воду. Дихнув я — білий сніг пішов із уст моїх.
Там, де гірські орли не залітали зроду, Спить грім в колисці з хмар, повитий у туман. Там зірка лиш над мій підносилась тюрбан. То Чатирдаг!»
М а н д р і в н и к
А-а!
Бахчисарай
Великі та німі Гіреїв двір і сад! По ганках, що мели покірних баш тюрбани, Через потуги трон і любощів дивани Літає сарана, повзе холодний гад.
Повився темний плющ і дикий виноград По вікнах, по стіні подобою альтани. Руїна — пише тут на мурах гість незнаний, Як Валтасарові, на віковічний згад.
А в залі ще стоїть окраса мармурова: Гарему то фонтан. Сльоза його перлова Спадає по сльозі і промовля щомить:
«О де ви, де тепер, любов, могуття й славо, Що мали у віках сіяти величаво? Ганьба! Немає вас, а джерело дзвенить».
Бахчисарай уночі
З мечетей тихо йдуть побожні мусульмани, Ізану відголос німіє вдалині, I срібний ночі цар пливе в височині, Здаля побачивши зорі лице рум'яне.
В гаремі зорянім світило полум'яне Одно по одному засвічує вогні, I хмарка лебедем пливе по синизні, Вся біла, наче сніг, лямована в багряне.
Там темний кипарис одкинув довгу тінь, Там мінарет стрункий. А ген, лиш оком кинь,— Гранітні велетні, немовби до Евліса
Зійшлись дияволи на раду потайну. З них часом блискавка зринає вдалину I лине в темряві, як бистрий кінь фариса.
Гробниця Потоцької
Зїв'яла ти в краю, заквітчанім весною, Трояндо молода, бо линули в імлі Від тебе юні дні, злотисті мотилі, I спогадів черву лишали за собою.
Чому так світяться громадою ясною Зірки, до польської обернені землі? Чи то не погляд твій, в печалі, у жалі, Сліди повипікав огненною сльозою?
О полько! Як і ти, я вмру на чужині. Хай приязна рука мене хоч поховає! Тут мандрівці ведуть розмови негучні,
І вчую я слова, що чув у ріднім краї, Поет, складаючи тобі на честь пісні, Побачить гроб і мій — для мене заспіває.
Могили гарему
Мірза до мандрівника
На стіл аллахові любові перші грона Узято тут колись; перлини осяйні Із моря ніжності та розкоші — труні Були тут віддані, на смерті темне лоно.
Окрила забуття і часу їх заслона, Над ними зносяться тюрбани кам'яні, Неначе бунчуки у демонській війні; Гяур їх імена тут креслить беззаконно.
О рози райські! Вам на схилі чистоти Під листям сорому судилось одцвісти, Не осквернили вас лихі невірні очі.
Чужинець молодий тепер сюди ступив,— Дозволив я йому, прости мене, пророче! — З чужинців перший він сльозу отут зронив.
Байдари
Жену вперед коня, щоб линув, ніби птах; Ліси, яри, шпилі біжать назустріч оку, Подоба бистрого хвилястого потоку,— Сп'яніння прагну я найти у цих дивах.
Але зморився кінь. Тоді в моїх очах, Неначе в дзеркалі, розбитім зненароку, У час, коли туман долину вкрив широку, Примарою встає той весь казковий шлях.
Все спить, лиш я не сплю. Вода мене студена В обійми прийняла. Ось чорний вал шумить,— Його стрічаю я, вперед простяг рамена,—
I хвиля над чолом розбилась, клекотить... Я жду, щоб мисль моя, як човен без причала, Збудилась серед вод і в забуття запала.
Алушта вдень
Скидає вже гора туманні з себе шати, Намазом ранішнім росистий лан бринить, Ліси колишуться і ронять з верховіть, Як з чоток дорогих, рубіни і гранати.
Мов квіти, що дала природа їм літати, Знялись метелики веселкою в блакить, I діамантами вся далеч майорить; Там, далі, сарани потягся рій крилатий.
Де скеля серед хвиль гранітна вигляда, Нуртує й піниться розгнівана вода, В ній іскри миготять, як тигрові зіниці.
То бурі-вісниці для берегів земних, Ген — хвилі лагідні у вічній хитавиці, Човни і лебеді гойдаються на них.
Алушта вночі
Свіжішає вітрець, жарота відлягає, Світильник золотий спада на Чатирдаг, Розбився на скалки у нього на плечах I гасне. Мандрівник спинився, поглядає.
Чорніє пасмо гір, дрімотна ніч у гаї, Шепочуть, мов крізь сон, потоки у садах, I квітів музика — солодкий ллється пах, Що для ушей мовчить, до серця промовляє.
Мене вколисують пітьма і тишина,— Аж от немовби вся гойднулася колиска: То світлий метеор блакить перетина.
О ноче східна! Ти — неначе одаліска, Що поцілунками зчаровує до сну І раптом будить знов жадобу вогняну.
Чатирдаг
М і р з а
Побожно тінь твою цілують мусульмани, О щогло Кримських гір, великий Чатирдаг! Ти світу мінарет, ти Криму падишах! Верхів'ям знісшися у хмари і тумани,
Під брамою небес сидиш ти, нездоланний, Мов ангел Гавриїл, усім лихим на страх; Ліси — твій темний плащ, сіяє в блискавках Тюрбан шовковий твій, гарячим злотом тканий,
Чи сонце нас пече, чи отіняє мла, Чи сарана летить, чи вража рать найшла — Спокійний, мовчазний, з холодною душею,
Ти, ніби драгоман між небом і землею, Уважно слухаєш, в ногах прославши грім, Як розмовляє бог із творивом своїм.
Пілігрим
Країна розкоші прослалась підо мною, Вгорі — блакить ясна, тут — лиця чарівні. Чому ж у дальній край так хочеться мені, Чом ще за дальшою я плачу давниною?
О Литво! Шум лісів, породжених тобою, Миліший, ніж Байдар всі солов'ї гучні, І більше я радів твоїй трясовині, Як цим шовковицям з їх ніжною красою!
На лоні красоти, серед казкових див, Чом лину серцем я до молодого ранку, До тої, що колись так ніжно полюбив?
В краю, заказанім для мене, ти, коханко, Як ходиш по моїх недавніх ще слідах, Чи згадуєш мене хоч іноді в думках?
Дорога над прірвою в Чуфут-Кале
М і р з а і м а н д р і в н и к
М і р з а
Молися, попусти повіддя, одвернися, Тут кінським маєш ти довіритись ногам: Це кінь-розумниця! Він обирає сам Безпечнішу тропу; поглянь — укляк, піднісся,
Завис над скелею! Додолу не дивися, Бо оком дна ніяк не досягнеш ти там, Рукою не махай — не дано крил рукам! — I навіть думку ти пускати бережися,
Мов бідний якорець в незнану глибину: Не зачепившися, у водоверть жахну Потягне човника той якорець до страти.
М а н д р і в н и к
Я, мірзо, подививсь! В отворі тім земнім Я бачив... що таке — по смерті розповім, Бо мовою живих того не розказати.
Гора Кікінеїс
М і р з а
У прірву подивись — простерлось небо долі. То море; серед хвиль, немовби Птах-гора, Що грім убив його, перо біля пера Розкинув снігове в широкому півколі
I білим островом розлігсь по синім полі. Той острів — хмара то, її не прозира, Як ночі, зір людський; а то зміяста гра Стяги вогненної на хмари темнім чолі —
То блискавка. Стривай! Безодня у ногах, Що має кінь її перелетіть, мов птах! Скачу! Напохваті держи коня й остроги.
Як зникну — пильно стеж, чи серед скель отих Ковпак мій промайне пучком пір'їн легких, Дні — людині вже не знать ції дороги!
Руїни замку в Балаклаві
Ці замки, що лежать у безладі руїн,— Сторожа і краса твоя, невдячний Криме! Тепер уламки це, що гад живе між ними, Чи гірший, аніж гад, людського роду син,
На вежу сходимо, тут напис є один. Можливо, це ім'я, що вчинками гучними Було прославлене. Та час неумолимий Покрив зелом його серед замшілих стін.
Тут грек на камені різьбив тонкі оздоби, Монголів Генуя обертала в рабів, Намаз побожний свій отут хаджі творив.
Тепер тут чорний гриф літа при темнім гробі; Так в місті, де нема нікого, крім мерців, Чорніють прапори погребної жалоби.
Аюдаг
Люблю дивитись я із Аюдагу скелі, Як спінені вали біжать йому до ніг Рядами чорними — чи, ніби срібний сніг, На сонці виграють, мов райдуги веселі.
Штурмують мілину вони у буйнім хмелі, Немов морських потвор іде страшний набіг; Здобудуть — і назад одходить військо їх, Корали й перли нам лишивши на тарелі.
Твоя подоба це, поете молодий! Так грізних пристрастей бушує буревій; Та ліру ти підняв — і в серці супокій.
Навала відійшла по довгій обороні, Безсмертні лиш пісні зронивши в час погоні. За них віки тобі вінком прикрасять скроні.
Перекладач: М.Рильський Джерело: З книги: Міцкевич Адам. Вибране: Поетичні твори.— К.: «Веселка», 1984
Я - волк! И вожака хочу я трон. Ведь жизнь имеет волчий нрав. В ней справедливейший закон - Кто всех сильнее тот и прав!
Дата: П'ятниця, 05.02.2010, 17:57 | Повідомлення № 11
Супермодератор
Група: Модератори
Повідомлень: 3529
х-статус:
Адам Мицкевич. Дзяды - краткое содержание
В поэме отразились некоторые факты биографии автора (несчастная любовь, арест в Вильно за участие в деятельности кружков патриотически настроенной польской молодежи, высылка во внутренние губернии России). Первая часть поэмы закончена не была.
В стихотворном вступлении «Призрак» юноша-самоубийца, восстав из гроба, тоскует по любимой и с нежностью вспоминает о прошлом. В прозаическом же вступлении автор объясняет, что Дзяды — это древний народный обряд поминовения усопших, в основе которого лежит культ предков (дедов). Борясь с остатками языческих верований, церковь старалась искоренить этот обычай, и потому народ справлял Дзяды тайно, в часовнях или пустующих домах близ кладбищ, где люди ставили ночью угощение, призывали неприкаянные души и пытались помочь им обрести вечный покой.
Часть II. Ночью в часовне Кудесник призывает заклинаниями души умерших. Старец и хор вторят ему. Души двух невинных детей просят горчичных зернышек: «Тот, кто горя не познал на свете, / после смерти радость не познает!» Страшный призрак покойного пана вымаливает у своих крестьян хоть крошку хлеба — лишь тогда прекратятся мучения злодея. Но люди, которых заморил он когда-то голодом, обратились после смерти в воронов и сов и теперь вырывают еду у жестокого пана из глотки. Красавица Зося, сводившая парней с ума, но так никому и не подарившая любви и счастья, теперь томится от тоски: «Кто с землей не знался здесь на свете, / тот на небесах не побывает!»
К женщине в трауре устремляется вдруг призрак с ликом бледным и ужасным, с кровоточащей раной в сердце. Не повинуясь никаким заклинаниям, он идет вслед за смеющейся женщиной.
Часть IV. Жилище ксендза. Ночь. Сам ксендз молится за усопших. Входит Отшельник в дерюге, засыпанной листьями и травой. Издалека вернулся он в отчий край. «Кто любви не знает, тот живет счастливо», — поет пришелец. О, что за пламя пылает у него в груди!.. Он с горечью признается, что, начитавшись книг, искал идеальной любви, объездил весь свет, а потом встретил Ее, тут, рядом, «чтоб потерять навеки». Ксендз с состраданием смотрит на несчастного, который «здоров с лица, но в сердце ранен тяжко». А безумец пылко и бессвязно рассказывает о великой своей любви, обильно пересыпая речь цитатами из Шиллера и Гете. Ксендз мягко замечает, что есть люди и более несчастные, чем его гость. Но тому нет дела до чужих страданий. Он оплакивает свою Марылю. Она жива — но мертва для него. «Мертв тот, кто всеми силами не помогает ближним!» — восклицает ксендз. Пришелец потрясен: это же сказала она ему на прощание. «Друзья, наука, родина и слава!» Какая ерунда! А ведь когда-то он в это верил! Но высокие порывы ушли вместе с юностью…
Поет петух. Гаснет первая свеча. И ксендз вдруг узнает в пришельце своего ученика Густава, «красу и гордость молодежи», который пропадал где-то много лет. Но Густав отказывается остаться у ксендза: юноше нечем отплатить за любовь и заботу, все чувства его — в краях воспоминаний. Ведь все прошло… «Кроме души и Бога!» — откликается ксендз. Густав вновь в отчаянии вспоминает любимую. Она предпочла почести и злато… Но он не винит ее: что он мог ей дать? Одну любовь до гроба… Юноша просит ксендза не говорить Марыле, что Густав умер с горя, — и вонзает себе в грудь кинжал. Гаснет вторая свеча. Густав спокойно прячет кинжал и объясняет взволнованному ксендзу, что лишь повторил для поученья сделанное много раньше. Сюда же он явился, чтобы просить слугу церкви вернуть людям Дзяды: ведь усопшим так нужны искренние слезы и молитвы живых! Сам Густав стал после смерти тенью своей любимой и пребудет с Марылей до её кончины, когда встретятся они на небесах. Ведь он знал подле нее райское блаженство, а «кто на небе был хоть раз до смерти, / мертв, туда не сразу попадает!»
Бьют часы. Густав исчезает.
Часть III. В прозаическом вступлении поэт рассказывает о страданиях Польши под властью Александра I и о безжалостных гонениях, которые обрушились в 1823 г. на польскую молодежь, учившуюся в Вильно и стремившуюся сохранить родной язык и национальную культуру. «В деле виленских студентов есть нечто мистическое […] Высокое самоотречение […] молодых узников, всем явная Божья кара, постигшая притеснителей, — все это глубоко запечатлелось в умах» свидетелей и участников тех событий.
В Вильно, в монастыре отцов базилианов, превращенном в тюрьму, спит узник. Ангелы и демоны спорят, борясь за его душу. Проснувшийся узник понимает: если его враги, «отняв у барда речь», отправят его в изгнание, туда, «где песнь его непонятой пребудет», то он станет для родной страны мертвецом при жизни.
Конрад снова засыпает. Дух же восхищается силой человеческой мысли: «Ив тюрьме для мысли нет препон: она и вознесет, она и свергнет трон».
Ночью узники, пользуясь сочувствием стражника-поляка, собираются в камере Конрада, смежной с костелом, и празднуют Рождество. Томаш, которого юноши считают своим главою, объясняет схваченному сегодня Жеготе: сенатор Новосильцев, впавший в немилость «за то, что пьянствовал и воровал открыто», теперь старается выслужиться перед царем, «заговор найти, поляков оболгать и тем себя спасти». Благородный Томаш готов взять всю вину на себя.
Товарищи с иронией рассказывают Жеготе об ужасах заключения, говорят о кибитках, увозящих закованных в цепи мальчиков в Сибирь… Вспоминают, как кричали патриоты из кибиток: «Вовеки слава Польше!», как солдаты тащили на руках избитых до полусмерти узников… «Не Богу — лишь себе недоброе подстроит, кто вольности зерно увидит и зароет!» — усмехается Жегота. Узники распевают веселую песенку о том, как будут добывать в Сибири руду — чтобы выковать топор для царя. Глядя на угрюмого Конрада, друзья понимают: он охвачен вдохновением. Конрад поет яростную песнь, что «к великому мщенью зовет», — и падает без чувств. Друзья его разбегаются, заслышав шаги патрульных. А Конрад, привстав, говорит об одиночестве поэта, Не люди, но лишь Бог и природа поймут певца! Песнь его — «вселенной сотворенье»! Он равен Создателю! Безмерно любя свой народ, поэт хочет «наставить и прославить его», — и требует у Бога великой власти над сердцами людскими. Горько упрекает Конрад Всевышнего: за что Тот карает несчастных поляков?!
Юноша вновь падает без чувств. Демоны злятся: если бы он в гордыне своей продолжил распрю с Богом, они заполучили бы душу поэта! Но, завидев ксендза Петра, которого привел стражник, черти разбегаются. Петр изгоняет из Конрада злого духа. Тот извивается, юлит («Ах, тяжело в аду чувствительным натурам! Когда я грешника когтями обдираю, поверь, хвостом не раз я слезы утираю!» ), но вынужден подчиниться благочестивому ксендзу. Ангелы просят Всевышнего простить поэта: не чтил он Господа, но любил свой народ и страдал за него.
В деревне подо Львовом юная Эва молится за несчастных, брошенных в тюрьмы, и за поэта, чьи стихи так прекрасны.
В своей келье молится и ксендз Петр: «На место лобное возводят мой народ, / Уксус Пруссия, желчь — Австрия подносит, / царев. солдат пронзил распятого копьем, / но этот лютый враг исправится в грядущем, / один из всех прощен он будет Всемогущим».
В своей роскошной спальне ворочается на кровати Сенатор. Черти радуются: эта смрадная душа от них не уйдет!
Варшавский салон. Знать за столиком щебечет по-французски о балах и отказывается слушать польские стихи: это же галиматья! У дверей молодые люди и несколько стариков говорят по-польски о крови патриотов, пролившейся в Литве. Но светское общество об этом слушать не желает: во-первых, опасно, во-вторых, «Литва — как часть другой планеты: / о ней совсем молчат парижские газеты!» Литераторы отказываются писать о том, как страдают в тюрьмах польские патриоты. «Легенд покуда нет…» Вот лет через сто… К тому же в предмете сем нет национального колорита: «Мы воспевать должны стада, любовь селян: / к простой идиллии всегда влечет славян». Возмущенная молодежь покидает салон. Юноши понимают: надо идти в народ.
Вильно. В приемном зале Сенатор и его приспешники создают все новые дела на поляков, пытаются бросить в темницу слепую вдову, которая молит о свидании с жестоко избитым в тюрьме сыном, глумятся над ксендзом Петром. Тот спокойно пророчит негодяям скорую смерть. наконец, вкусить запретные утехи«. А судья задумал женить племянника, которому собирается оставить свою усадьбу.
В доме Тадеуш сталкивается с прелестной юной девушкой. Он видит «завитки густых волос коротких, накрученных с утра на белых папильотках, струящих тихий блеск сиянья золотого…» Красавица убегает, а юноша весь день грезит о ней.
Вечером судья устраивает для многочисленных гостей ужин в полуразвалившемся замке. Он принадлежал когда-то богатому и знатному пану Горешко, который дружил с братом судьи, лихим рубакой Яцеком Соплицей, но отказался отдать ему в жены свою дочь, синеглазую красавицу Эву, хотя молодые люди и любили друг друга. Магнат нашел ей мужа познатнее… Потом, когда замок штурмовали занявшие Литву царские войска, Яцек метким выстрелом убил пана Горешко, возглавлявшего оборону этой крепости. За это новые власти отдали замок Соплицам. Но Яцек куда-то исчез. Теперь же его брат судится за замок с молодым голубоглазым красавцем графом, дальним родственником пана Горешко.
На пиру рядом с Тадеушем садится одетая по последней моде темноволосая красавица Телимена. Юноша счастлив: это её он видел сегодня утром! Правда, тогда она показалась ему моложе… Впрочем, это мелочи!
А судья беседует за столом с ксендзом Робаком — лихим монахом, лицо которого покрыто шрамами. Он пришел из-за Немана и вечно шепчется о чем-то с местными шляхтичами, после чего многие юноши бегут в польские отряды, которые сражаются под знаменами Наполеона. Поляки видят во французском императоре своего освободителя.
Утром судья устраивает охоту, в которой участвует и граф, величающий себя романтиком. «Шляхетство местное по всем углам шепталось: / «У графа в голове, мол, не хватает малость. Но чтили все ею за щедрость, древность рода, за то, что никогда не обижал народа». Граф забредает в замок, и там лысый ключник, старый рубака Гервазий, верный слуга пана Горешко, поклявшийся убить негодяя Яцека, умоляет молодого человека не отдавать этих руин нечестивцам Соплицам! Граф тронут романтической историей замка. Жаль, что у Соплицы нет дочки, к которой граф для полноты картины мог бы воспылать безумной страстью! И вдруг он видит в огороде судьи прелестную белокурую девушку. «Как жаба прыгая» «меж лопухами», подбирается граф к красавице, но милая простота «небесного творенья» разочаровывает его. «На бедных огурцах сорвав свою досаду», граф отправляется в дубраву и видит там искушенную светскую даму Телимену, которая увлекла всех гостей судьи за грибами. Теперь же она грустит: «Никто не пожирал красавицу глазами, / все были заняты презренными грибами!» Наконец к ней подсаживается судья и заводит разговор о Тадеуше. Отец его, Яцек, сказался умершим, а «сам притаился где-то, / не хочет между тем, чтоб сын узнал про это». Теперь же Яцек написал судье, чтобы тот женил Тадеуша на юной красавице Зосе. Телимена не желает и слышать о свадьбе Тадеуша. И свою воспитанницу Зосю, дочь умершей в Сибири Эвы, Телимена ему не отдаст. Мало ли что все эти годы Зося жила на деньги Яцека… Но, испугавшись, что судья может женить племянника на ком-нибудь другом, Телимена обещает подумать.
Выйдя из-за куста, с ней мило раскланивается граф, и Телимена начинает щебетать о божественной Италии. «Отдавая дань восторгов югу», они «хулили родину и вторили друг другу». Появившийся Тадеуш горячо вступается за литовскую природу — «и рукой жмет ручку Телимены». Та кокетничает с обоими поклонниками, Тадеушу же сует ключик и записку.
Наутро, проснувшись, счастливый Тадеуш вспоминает ночные радости — и вдруг видит в окне лицо золотоволосой красавицы, с которой столкнулся в день приезда. Но юноше нужно спешить на охоту. Он мчится мимо корчмы почтенного еврея Янкеля; за честность и хорошие советы «поляком добрым» тот «слывет в родном повете». Сейчас ксендз Робак говорит собравшейся в корчме шляхте, что скоро Наполеон освободит Литву. Так что полякам «на коней пришла пора садиться и сабли вынимать, чтоб не пришлось стыдиться!»
В лесу на Тадеуша и графа бросается разъяренный медведь. Юношей спасает подоспевший Робак, со ста шагов уложивший зверя. Так стрелял когда-то лишь удалец Яцек Соплица…
А Телимена прикидывает, кого из двоих поклонников, ей, немолодой и небогатой, увлечь к алтарю. «Граф родовитый пан! Изменчивы магнаты… / Блондин… Блондины все в любви холодноваты… / Тадеуш простачок, к тому же славный малый / и любит в первый раз, надежней он, пожалуй!» А графа неплохо бы женить на Зосе! Тогда и Телимене местечко бы «нашлось в супружеском именье». И Телимена решает сегодня же представить обществу четырнадцатилетнюю Зосю. Хватит ей возиться с курами и играть с крестьянскими детьми!
Увидев наряженную по последней моде Зосю в гостиной, Тадеуш столбенеет, а потом в отчаянии бежит в леса. Вскоре он видит Телимену, которая, заламывая руки, мечется по лужайке. Но дело тут не в душевных муках. Красавицу заели муравьи… Тадеуш бросается ей на помощь, а из-за кустов за парочкой следит ревнивый граф.
Ужинают все в замке. Тадеуш мрачен. Прозрев, он наконец узнал ужасный секрет Телимены: «она румянилась!» Юноша отчаянно ревнует Зосю к графу, который увивается за малюткой, чтобы досадить Телимене. В раздражении граф затевает с судьей ссору из-за замка. Тадеуш вызывает графа на дуэль. Разгромив весь зал и бежав с поля брани, верный Гервазий подбивает графа совершить на Соплицов наезд!
Утром ксендз Робак объясняет судье, что Яцек Соплица «раскаялся в ужасном преступленье / и поклялся вернуть наследникам именье». Мечтает он «Тадеуша теперь сосватать с сиротою», чтобы «таким путем разделаться с враждою». Ведь грядет война за свободу родины! И в этих краях возглавит патриотов судья Соплица!
Гервазий призывает молодцов Добжинских и других местных шляхтичей разделаться с Соплицей, брат которого убил патриота Горешко. И шляхта, крепко выпив, в восторге валит за графом, одетым «в черное, на скакуне отличном, / в распахнутом плаще нарядном, заграничном».
А судья и его гости в изумлении смотрят на комету. Недобрая это примета! Ксендз наконец признается судье, что он, Робак, — Яцек Соплица. Тадеуш же, окончательно запутавшись в своих любовных делах, решает немедленно драться с графом, а потом бежать к повстанцам. В темном коридоре юношу подстерегает Телимена и грозит всем рассказать, как Тадеуш коварно соблазнил её, невинную девицу. Юноша обзывает её дурой, но понимает: его будущность погублена. Пусть Зосенька найдет счастье с графом! И бедняга бежит топиться, но у пруда сталкивается с соперником, который едет штурмовать Соплицов. Тадеуша хватают; ватага шляхты налетает на усадьбу. Телимена бросается графу в ноги. Смущенный граф запирает пленников в доме, а шляхта атакует погреб и кухню.
Перепившихся буянов скручивают солдаты-«москали». Сам судья и Зосенька просят отпустить беспутных шляхтичей. Рыдают женщины. «От этих слез и криков / смягчился капитан, храбрец Никита Рыков», но майор Плут — поляк, в погоне за чинами и деньгами переделавший на русский лад свою фамилию Плутович, собирается жестоко покарать бунтовщиков. Ведь Добжинские кричали на всех углах, что он ограбил полковую кассу! Вот теперь и отправятся в Сибирь, если судья не выложит по тысяче за каждого!
Но тут ксендз Робак приводит всех соседей, и начинается бой. Поляки одолевают. Робак к Рыкову «послал парламентера / и предложил ему оружье сдать без спора. / […] Но Рыков не хотел выпрашивать пардона». Битва продолжается. Ксендз своим телом прикрывает раненого графа. Наконец противник разгромлен, Рыков взят в плен. «Я, ляхи, вас люблю!» — с искренним восхищением признается капитан. Плут же спрятался «на двор соседний. / И тем окончился в Литве наезд последний».
С возмущением отказавшись от денег, Рыков обещает уладить дело с властями. «Москва для москаля, а Польша для поляка, / по мне, пускай и так — не хочет царь однако», — со вздохом замечает капитан.
Гервазий признается, что прикончил Плута. Раненый Робак объявляет, что героям битвы нужно немедленно бежать за границу. Перед разлукой Тадеуш не хочет связывать Зосю помолвкой. Но он надеется вернуться к любимой, овеянный славой. Зося, обливаясь слезами, вешает ему на шею ладанку. Граф, поняв, что они с Тадеушем не соперники, нежно прощается с изумленной Телименой и по примеру юноши тоже отправляется совершать подвиги на поле брани. Ксендз советует богатому графу снарядить целый полк. Когда же все уходят, Робак признается Гервазию, что он — Яцек Соплица. Он искренне любил пана Горешко, а тот откровенно использовал его. Когда же магнат, зная о чувствах Яцека и Эвы, выдал дочь за другого, оскорбленный Яцек в отчаянии женился на убогой девице и с горя запил. Несчастная жена его вскоре умерла, оставив ему сына Тадеуша. Обезумев от гордыни своей и любви к Эве, Яцек убил Горешко, оборонявшего замок от «москалей». И все стали считать Яцека предателем! Искупая свой грех, он принял имя Робак — «во прахе червь» — и всего себя отдал служению Господу и отчизне. Потрясенный выпавшими на долю Яцека страданиями, Гервазий признается, что Горешко, умирая, простил Соплицу.
Приносят письмо из Варшавы: объявлена война. Сейм постановил воссоединить Польшу и Литву. С примиренной душой Яцек умирает от ран.
1812 г. Французские и польские войска входят в Литву. Их восторженно приветствует местная шляхта. В Соплицов «явился за полночь сам генерал Домбровский». В усадьбе устраивают грандиозный пир. Здесь восстанавливают честное имя Яцека Соплицы: «покойник награжден рукой Наполеона / отличием — крестом Почетным легиона.» На пиру объявляют о помолвке наряженной в литовское народное платье Зоси и бравого улана Тадеуша, оправляющегося от ран. Появляется на пиру и другая пара — Телимена и её жених — нотариус, сменивший по требованию невесты польское платье на фрак. Изменница! — кричит потрясенный Граф, произведенный Наполеоном в полковники. Телимена готова немедленно бросить нотариуса, но теперь она кажется графу «вульгарной, прозаичной». «Довольно вздор молоть!» — решительно обрывает его красавица и возвращается к жениху.
Тадеуш решает освободить своих крестьян: «Рабовладельцем быть позорно человеку!» «Если от того мы обеднеем, что же? Ты станешь для меня тогда еще дороже!» — отвечает Зося, готовая жить с любимым в глуши, в деревне, «индюки, и куры, и фазаны / мне во сто крат милей, чем Петербург туманный!» Старик Гервазий не очень одобряет планы освобождения крестьян, но, чтобы молодые не бедствовали, передает в руки Зоси бесценный клад, спрятанный в замке её предками, и мешок талеров от себя. Сам ключник собирается жить у Зосеньки и Тадеуша и вырастить их сыновей отличными рубаками.
Под цимбалы Янкеля все танцуют полонез, мелодия которого словно рассказывает о победах и поражениях поляков.
«И я с гостями был, пил добрый мед и вина, / Что видел, что слыхал, собрал здесь воедино».
Эпилог. «Так думал я на улицах парижских / «В шумихе, в хаосе обманов низких. / Одна утеха в тяжкую годину… / Мечтать о родине, забыв чужбину».
Я - волк! И вожака хочу я трон. Ведь жизнь имеет волчий нрав. В ней справедливейший закон - Кто всех сильнее тот и прав!
Повідомлення відредактовано Shooler - П'ятниця, 05.02.2010, 17:57
