rss · Вівторок, 21.11.2017, 20:25

Опитування

Маєток Терещенка
1. Відреставрувати
2. Музей і монастир
3. Мені байдуже
4. Тільки музей селища
5. Тільки монастир
6. Нехай розвалиться
Всього відповідей: 67
Сторінка 1 з 11
Модератор форуму: Shooler, lusi 
Форум селища міського типу Червоне, Червоне - зробимо кращим »  Школопедія (Школопедия) » Зарубіжна література » 7 клас: Краса чистих людських взаємин (7 клас: Краса чистих людських взаємин)
7 клас: Краса чистих людських взаємин
ShoolerДата: П'ятниця, 27.02.2009, 23:26 | Повідомлення № 1
Супермодератор
Група: Модератори
Повідомлень: 3529
х-статус:
Veni! Vidi! Vici!

7 клас: Краса чистих людських взаємин

О. Генрі (1862—1910). “Останній листок”
Взаєморозуміння та прагнення зробити добро іншому як засіб подолання життєвих негараздів. Втілення в образі Бермана найкращих людських рис: готовності до непоказної самопожертви та любові до ближнього. Гуманізм твору.

Джеймс Óлдрідж (нар. 1918). “Останній дюйм”
Своєрідність вирішення проблеми батьків і дітей. Формування характеру Деві в надзвичайних обставинах. Необхідність боротьби “до останнього дюйма”, а також подолання “останнього дюйма”, що розділяє людей, — провідна думка оповідання.



Я - волк! И вожака хочу я трон.
Ведь жизнь имеет волчий нрав.
В ней справедливейший закон -
Кто всех сильнее тот и прав!
 
lusiДата: Неділя, 01.03.2009, 21:19 | Повідомлення № 2
Шановний мешканець
Група: Друзі
Повідомлень: 458

О.Генрі

[псевдоним; настоящее имя - Уильям Сидней Портер (Porter) ] (11.09.1862 года - 05.07.1910 года) - американский писатель, автор более 280 рассказов, скетчей, юморесок.

Уильям Сидней Портер родился в городе Гринсборо,штат Сев. Каролина,США.Жизнь его была нерадостной с самого детства. Трёх лет от роду он лишился матери. Отец, бедствующий провинциальный врач, во вдовстве запил и быстро превратился в никчёмного алкоголика.

В конце 1903 г. О. Генри подписал контракт с нью-йоркской газетой "World" на еженедельную сдачу короткого воскресного рассказа – по 100 долларов за штуку. Этот гонорар по тем временам был очень хорош. Годовой заработок писателя равнялся доходам популярных американских романистов.

Но лихорадочный темп работы мог убить и более здорового человека, чем О.Генри, который в силу характера не отказывал и другим периодическим изданиям.

За 1904 год О. Генри напечатал 66 рассказов, за 1905-й – 64. Иногда, сидя в редакции, он дописывал сразу два рассказа, а рядом переминался редакционный художник в ожидании, когда можно будет приступить к иллюстрациям.

Последние недели жизни О. Генри провёл в одиночестве в нищем гостиничном номере. Он изболелся, много пил, уже не мог работать. На 48-м году жизни в нью-йоркской больнице он ушёл в иной мир, в отличие от своих героев так и не получив чудесную помощь свыше.

Похороны писателя вылились в настоящий огенриевский сюжет. Во время панихиды в церковь ввалилась весёлая свадебная компания и не сразу поняла, что придётся подождать на паперти.

Додано (01.03.2009, 20:17)
---------------------------------------------
Оповідання "Останній листок"

В невеличкому районі на захід від площі Вашінгтона вулиці показилися й розбились на вузькі смужки, що називаються проїздами. Ці проїзди утворюють химерні кути й повороти. Там одна вулиця перетинає навіть сама себе разів зо два. Якомусь художникові пощастило відкрити надзвичайно цінні властивості цієї вулиці. Уявімо собі, що збирач боргів з рахунком за фарби, папір та полотно, йдучи цим маршрутом, раптом стрічає самого себе, коли він уже повертається назад, не діставши в оплату жодного цента!

Отож люди мистецтва незабаром налетіли в старий чудернацький Грініч-Вілідж у пошуках вікон, що виходять на північ, гостроверхих дахів XVIII століття, голландських мансард і низької квартирної платні. Потім вони притягли туди з Шостої авеню кілька олов'яних кухлів та одну-дві жаровні й утворили «колонію».

Студія Сью і Джонсі містилася на горищі присадкуватого триповерхового цегляного будинку. Джонсі - пестливе від Джоанна. Одна дівчина приїхала з штату Мен, друга - із штату Каліфорнія. Вони познайомилися за табльдотом у місцевому «Дельмоніко»(1), ресторанчику на Восьмій [106] вулиці, побачили, що їхні погляди на мистецтво, салат з листя цикорію та широкі рукави цілком збігаються, і вирішили найняти спільну студію.

(1) Дорогий ресторан у центрі Нью-Йорка.

Це було в травні. А в листопаді холодний, невидимий пришелець, якого лікарі називають Пневмонією, почав бродити по колонії, торкаючись то одного, то другого своїми крижаними пальцями. По Іст-Сайду цей зарізяка розгулював сміливо, ішов швидко, вражаючи десятки жертв, але тут, у лабіринті вузьких, порослих мохом проїздів, насилу переставляв ноги.

Містера Пневмонію не можна було назвати благородним старим джентльменом. Для цього підтоптаного задишкуватого бовдура з червоними кулацюрами мініатюрна дівчина, недокрівна від каліфорнійських зефірів, навряд чи була тією дичиною, на яку дозволялося полювати. Проте він напосівся на неї, і тепер Джонсі, нездатна й поворухнутись, лежала на фарбованому залізному ліжку, дивлячись крізь невеличкі шибки голландського вікна на глуху стіну сусіднього мурованого будинку.

Одного ранку заклопотаний лікар порухом кошлатої сивої брови запросив Сью в коридор.

- У неї один шанс... ну, скажімо, з десяти,- повідомив він, збиваючи ртуть у термометрі.- І цей шанс полягає в тому, щоб вона хотіла жити. Та коли люди починають діяти в інтересах гробаря, то вся фармакопея - марнота. Ваша маленька подруга вже вирішила, що ніколи не одужає. Які в неї були наміри на майбутнє?

- Вона... вона хотіла намалювати коли-небудь Неаполітанську затоку,- сказала Сью.

- Намалювати? Дурниці! Чи нема у неї чогось такого, про що справді варто було б думати - наприклад, якогось хлопця?

- Хлопця? - перепитала Сью голосом, схожим на звук натягнутої струни.- Хіба хлопець вартий... ні, докторе, нічого такого немає.

- Ну, тоді це просто занепад сил,- підсумував лікар.- Я зроблю все, що тільки може наука, знаряддям якої я є. Але коли мій пацієнт починає рахувати карети в своїй похоронній процесії, я скидаю з цілющої сили ліків п'ятдесят процентів. Якщо вам удасться, щоб вона хоч раз спитала, який буде цієї зими новий фасон рукавів у пальтах, я зможу поручитися, що в неї буде один шанс не з десяти, а з п'яти.

Коли лікар пішов, Сью вибігла в майстерню й плакала в японську паперову серветку, аж доки та геть не розмокла. [107]

Потім узяла креслярську дошку і, насвистуючи веселий мотивчик, незалежно ввійшла до кімнати.

Джонсі, майже непомітна під ковдрою, лежала, повернувшись обличчям до вікна. Сью перестала насвистувати, подумавши, що Джонсі заснула.

Вона прилаштувала дошку й почала малюнок тушшю - ілюстрацію до журнального оповідання. Молоді художники мусять мостити свій шлях у Мистецтво, малюючи ілюстрації до журнальних оповідань, які молоді автори пишуть для того, щоб вимостити собі шлях у Літературу.

Малюючи героя оповідання, ковбоя із штату Айдахо в елегантних штанях, з моноклем, Сью почула тихий шепіт, що повторився кілька разів. Вона швидко підійшла до ліжка.

Очі у Джонсі були широко розплющені. Дівчина дивилась у вікно й лічила - лічила в зворотному порядку:

- «Дванадцять»,- мовила вона і трохи згодом: - «одинадцять»,- потім: - «десять» і «дев'ять»,- а тоді, майже одночасно: - «вісім» і «сім».

Сью стривожено подивилась у вікно. Що там лічити? Адже перед очима лише порожніє безмежно похмуре подвір'я та глуха стіна цегляного будинку на відстані двадцяти футів. До половини тієї стіни видряпався старезний плющ, вузлуватий і підгнилий біля коріння. Холодний подих осені струсив з нього листя, й було добре видно, як майже голі галузки рослини чіпляються за потріскані цеглини.

- Що там таке, серденько? - спитала Сью.

- Шість,- ледь чутно мовила Джонсі.- Тепер вони падають швидше. Три дні тому їх було майже сто. Аж голова боліла рахувати. А сьогодні вже легко. Он іще .один упав. Тепер лишилося тільки п'ять.

- П'ять чого, серденько? Скажи своїй Сьюді.

- Листків. На плющі. Коли впаде останній, я помру. Я знаю це вже три дні. Хіба лікар нічого тобі не сказав?

- Таких дурниць я ще ніколи не чула,- пирхнула Сью, чудово вдаючи зневагу.- Яке відношення має листя старого плюща до твого одужання? А ти ж, капосне дівчисько, так любила цей плющ! Не будь дурненькою. Бо ж іще сьогодні вранці лікар мені казав, що твої шанси одужати, та й то скоро... стривай, як же він сказав?.. Він сказав, що в тебе десять шансів проти одного! А це майже стільки, як у кожного з нас у Нью-Йорку, коли їдеш у трамваї або проходиш повз новий будинок. Спробуй-но тепер з'їсти бульйону і дай твоїй Сьюді докінчити малюнок, щоб можна [108] було продати його редакції і купити своїй хворій дівчинці портвейну, а собі, ненажері, свинячих котлет.

- Не треба більше купувати вина,- мовила Джонсі, не відриваючи погляду від вікна.- Он іще один полетів. А бульйону я не хочу. Залишилось усього чотири листочки. Я хочу, поки не стемніло, побачити, як одірветься останній. Тоді помру і я.

- Джонсі, люба,- сказала Сью, схиляючись над ліжком,- ти можеш пообіцяти мені, що заплющиш очі й не дивитимешся у вікно, поки я закінчу роботу? Я повинна здати ці малюнки завтра. Мені потрібне світло, інакше я опустила б штору.

- А чи не могла б ти малювати в другій кімнаті? - холодно спитала Джонсі.

- Краще я побуду біля тебе,- відповіла Сью.- До того ж я не хочу, щоб ти весь час дивилась на ті дурні листки.

- Тоді скажи мені, коли закінчиш,- заплющуючи очі, попросила Джонсі, бліда й непорушна, мов повалена статуя,- бо я хочу побачити, як упаде останній листок. Я стомилася чекати. Стомилася думати. Мені хочеться розслабитись, ні за що не триматися й полетіти - дедалі нижче й нижче - як один з отих нещасних, виснажених листків.

- Спробуй заснути,- порадила Сью.- Мені треба покликати сюди Бермана, щоб намалювати з нього відлюдька-золотошукача. Я вийду на хвилинку, не більше. А ти лежи й не рухайся, поки я не повернуся.

Старий Берман був художником і жив на першому поверсі під ними. Йому вже перевалило за шістдесят, і борода в нього, як у скульптури Мікеланджело «Мойсей», кільцями спускалася з його голови сатира на тіло карлика. В мистецтві Берман був невдахою. Сорок років тримав він У руках пензель, але й на крок не наблизився до своєї Музи, щоб хоч торкнутися краю її мантії. Він весь час збирався створити шедевр, але навіть не почав над ним роботи. Уже кілька років, як він не малював нічого, крім якоїсь мазанини - вивісок та реклам. На шматок хліба він заробляв, позуючи тим молодим художникам з колонії, які не могли платити натурникові-професіоналу. Він занадто багато пив і ще не облишив балачок про свій майбутній шедевр. Що ж до всього іншого, то це був буркітливий Дідок, який нещадно знущався з усякої делікатності, в кому б вона не виявлялась, і дивився на себе як на сторожового пса, спеціально поставленого захищати двох молодих художниць у студії нагорі. [109]

Сью застала Бермана, від якого дуже тхнуло ялівцівкою, в його тьмяно освітленій комірчині внизу. В кутку стояв мольберт з підрамником, на якому було натягнуто чисте полотно, що вже двадцять п'ять років чекало перших штрихів шедевра. Сью розповіла старому про химери Джонсі й про свої побоювання відносно того, як би її подруга, легенька й тендітна, немов листок, не відлетіла від них, коли зв'язок із світом у неї ще послабшає.

Старий Берман з червоними очима, які помітно сльозилися, галасливо виявив свою зневагу, знущаючись із таких ідіотських вигадок.

- Що,- кричав він з жахливим німецьким акцентом,- хіба ще є такі дурні, щоб умирати через листя, яке осипається з клятого плюща? Вперше чую. Ні, не хочу позувати для вашого йолопа відлюдька! Як це ви дозволяєте їй забивати голову такими дурницями? Ах, маленька бідолашна міс Джонсі!

- Вона дуже хвора й зовсім знесилена,-сказала Сью,- а від високої температури ще наче й схибнулася, бо в голові у неї повно всяких химер. Гаразд, містере Берман, якщо не хочете позувати мені, то й не треба. Просто я думаю, що ви гидкий старий... старий базіка.

- Ви справжня жінка! - загорлав Берман.- Хто каже, що я не хочу позувати? Ану вперед. Я йду з вами. Півгодини я- намагаюся пояснити, що готовий позувати. Боже мій! Тут зовсім непідходяще місце хворіти такій гарній дівчині, як міс Джонсі. Колись я намалюю шедевр, і ми всі виберемося звідси. їй-бо, виберемося!

Джонсі спала, коли вони піднялися нагору. Сью опустила штору аж до підвіконня й знаком веліла Берманові пройти в другу кімнату. Там вони зупинилися біля вікна й з острахом подивилися на плющ. Потім мовчки перезирнулись. Надворі вперто йшов холодний дощ із снігом. Берман у старій синій сорочці, зображаючи відлюдька-золотошукача, всівся на перекинутому догори дном чайнику, що правив за скелю.

Наступного ранку, прокинувшись після короткого сну, Сью побачила, що Джонсі не зводить сумних, широко розплющених очей із опущеної зеленої штори.

- Підніми її, я хочу подивитися,- пошепки наказала Джонсі.

Сью стомлено послухалась.

Неймовірна річ! Цілу ніч періщив дощ і шаленів рвучкий вітер, а на цегляній стіні ще виднів листок плюща. Один-єдиний. Темно-зелений біля стебла, але з жовтизною, [110] тління й розкладу по зубчастих краях, він хоробро тримався на галузці за двадцять футів від землі.

- Це останній,- мовила Джонсі.- Я думала, він неодмінно впаде вночі. Я чула, який був вітер. Сьогодні він упаде, тоді й я помру.

- Та бог з тобою! - сказала Сью, схиляючись змученим обличчям над подушкою.- Подумай хоч би про мене, якщо не хочеш думати про себе. Що буде зі мною?

Джонсі не відповіла. Душі, яка лаштується вирушити в далеку таємничу подорож, усе на світі стає чуже. Невідчепна думка про смерть опановувала Джонсі дедалі дужче в міру того, як одна по одній слабшали ниточки, що зв'язували її з подругою і всім земним.

День повільно минув, але навіть у присмерку вони бачили на тлі цегляної стіни, що самотній листок плюща тримається на своїй ніжці. А потім, коли настала ніч, знову зірвався північний вітер, знов у вікна періщив дощ, тарабанячи по низьких голландських карнизах.

Коли розвидніло, Джонсі безжально звеліла підняти штору.

Листок плюща був ще на своєму місці.

Джонсі лежала й довго дивилась на нього. А потім озвалася до Сью, яка на газовій плитці розігрівала для неї курячий бульйон.

- Я була поганим дівчиськом,- сказала Джонсі.- Щось примусило цей останній листок залишитись там, де він є, щоб показати, яка я була противна. Це гріх - хотіти вмерти. Тепер ти можеш дати мені трохи бульйону й молока з портвейном... Або ні, принеси спочатку дзеркало, потім обклади мене подушками - я сидітиму й дивитимусь, як ти готуєш їсти.

Через годину вона сказала:

- Сьюді, я сподіваюсь намалювати коли-небудь Неаполітанську затоку.

Удень прийшов лікар, і Сью, проводжаючи його, знайшла привід вийти в коридор.

- Шанси рівні,- сказав лікар, потискуючи худеньку тремтячу руку Сью.- Гарний догляд - і ви виграєте. А тепер я повинен навідатися ще до одного хворого, тут унизу. Його прізвище Берман, здається, він художник. Теж пневмонія. Він старий, немічний, а хвороба в тяжкій формі. Надії ніякої, але сьогодні його заберуть до лікарні, там йому буде зручніше.

Наступного дня лікар сказав Сью: [112]

- Небезпека минула. Ви перемогли. Тепер харчування й догляд - і більше нічого не треба.

А надвечір того ж дня Сью підійшла до ліжка, де лежала Джонсі, умиротворено плетучи дуже синій і зовсім непотрібний вовняний шарф, і однією рукою - разом з подушками та плетивом - обняла подругу.

- Мені треба щось тобі розповісти, біле мишенятко,- сказала вона.- Сьогодні в лікарні від запалення легенів помер містер Берман. Він хворів тільки два дні. Позавчора вранці двірник знайшов старого в його кімнаті безпорадного від страждань. Його черевики й одяг геть промокли й були холодні як лід. Ніхто не міг збагнути, куди він ходив такої жахливої ночі. Потім знайшли ліхтар, який ще горів, драбину, перетягнуту в інше місце, кілька розкиданих пензлів і палітру, на якій було змішано зелену та жовту фарби. А тепер подивись у вікно, люба, на останній листок плюща. Тебе не дивувало, що він ні разу не затремтів і не колихнувся від вітру? Ах, сонечко, це і є шедевр Бермана, він намалював його тієї ночі, коли впав останній листок.

Додано (01.03.2009, 20:19)
---------------------------------------------
Точність останнього дюйма. Виповнилося 90 років Джеймсу Олдріджу

«...Успел сказать он и в этот раз: «Какое мне дело до всех до вас, А вам — до меня?..»

Є фрази-тести, паролі, пізнавальні знаки, які вірніше, ніж будь-які тривалі розмови, дозволяють відрізнити своїх. Якщо ви вже чуєте ту саму мелодію, якщо защемило, дряпнуло в душі щось головне, не затребуване майже в звичайному житті, — отже, ми з вами одне одного зрозуміємо. Отже, вам не треба пояснювати, що таке «Останній дюйм».

Взагалі це дивний фільм. Начебто старомодна, пафосна стилістика з наївними «спецефектами» й щедрою ідеологічною приправою, не повинен він переглядатися сьогодні. Але одначе переглядається. Бо важливо — не коли смішливий капіталіст перетворюється на хижу акулу, а коли батьківська шкіряна куртка на спинці крісла в літаковій кабіні перетворюється на самого батька. Такого ж дужого й мужнього, як у житті — але близького, усміхненого, розуміючого все. Льотчик Бен і його син Деві врешті-решт знаходять одне одного. Через мужність, рішучість, напруження, вище від людських сил. Через останній дюйм.

Свого часу неймовірний успіх стрічки забезпечили і карбований профіль Миколи Крюкова, і Слава Муратов, один із «зоряних хлопчиків» радянського кіно, і, звісно, пісня Мойсея Вайнберга про солдата Боба Кеннеді. Але головне тут усе ж таки — історія, тобто story у кінематографічному розумінні. Драматична, занадто жорстка й водночас вибудована з найтоншою психологічною точністю. Історія, яку вигадав англійський письменник і журналіст Джеймс Олдрідж.

Джеймс Олдрідж — із тих постатей, котрі настільки міцно асоціюються з минулою і давно минулою епохою, що з подивом виявляєш у ньому сучасника. В офіційній біографії — тільки одна дата в дужках після імені. Та й остання книга Олдріджа «Дівчинка з моря» побачила світ у серії літератури для підлітків видавництва Puffin at Penguin Books Australia зовсім нещодавно, 2002-го, і навіть увійшла в шорт-лист однієї з престижних літературних премій.

Ні у нас, ні в Росії її, звісно, не видадуть. «Письменник-комуніст, публіцист і борець, друг Радянського Союзу», як представляли Олдріджа анотації до радянських видань його книг, які перекладалися «з коліс» і виходили величезними накладами, після розпаду Союзу просто перестав існувати, випав із розсипаної обойми. А там, у себе, він ніколи не був автором тиражним і медійним, оточеним шанувальниками, який направо й наліво роздає автографи та інтерв’ю. «Олдріджа друкують у буржуазній Англії і навіть у США, бо у нього, звісно ж, є читач, — писала в післямові до двотомника «Вибраного» (1986 р.) знайома й перекладачка письменника Т.Кудрявцева, — але книги його виходять без реклами, із мінімальною кількістю рецензій, а либонь саме це і є мірилом успіху на Заході».

Народився він 10 липня 1918 року в Австралії, у Сванхіллі, штат Вікторія, де й минуло, за його словами, «том-сойєрівське» вільне дитинство, сповнене пригод. Про які можна й потрібно прочитати в повісті «Мій брат Том», у романі «Правдива історія Ліллі Стьюбек», в інших «австралійських» книгах Олдріджа, де автобіографізм не відокремиш від вигадки, та й не слід. У 14 років Джеймс пішов розсильним у редакцію однієї з мельбурнських газет, а у 18 вирушив підкоряти Лондон. Вступив до Оксфорду, відвідував льотні курси, а головне — розпочав журналістську кар’єру, співробітничаючи з кількома лондонськими газетами.

«Ти був таким зелененьким, таким захопленим, таким сором’язливим, страшенно невпевненим і водночас йоржистим, і з такою диявольською рішучістю будь-що домогтися свого...» Так колеги по редакції характеризують героя роману «Останній погляд», у вступному слові до якого автор попереджає читачів, що не варто купуватися на очевидний автобіографізм: «...вона найчистіший вимисел, а не підтасування фактів».

Цей роман, далеко не найвідоміший і, можливо, не найсильніший у Олдріджа, все ж таки заслуговує на увагу. «Останній погляд» — про дружбу двох великих письменників тієї епохи: Френсіса Скотта Фітцджеральда й Ернеста Хемінгуея, побачену очима молоденького журналіста, так навмисно списаного з автора. Проте Джеймс Олдрідж, немов не до кінця впевнений у своєму праві на цю тему, просить «поблажливості в безлічі людей, які близько знали цих письменників, але, можливо, не бачили драматизму їхньої дружби так, як бачу його я».

Адже паралель із Хемінгуеєм переслідувала Олдріджа завжди. Запаралеленими є вже їхні біографії: журналістика на початку кар’єри, до того ж екстремальна, воєнна журналістика, що поступово переходить у літературу. (До речі, в «Останньому погляді» Фітцджеральд уїдливо каже другу Ернесту, що той занадто гарний журналіст, щоб стати гарним письменником.) У творчості — паралельний інтерес до одних тих самих тем, колізій, характерів. Стилістична схожість, а головне — однакова система цінностей, яка так добре й безвідмовно працює на війні або в крайніх екстремальних ситуаціях на кшталт «Старого і моря» або «Останнього дюйма», але чомусь провисаюча й незатребувана в нормальному мирному житті.

Хемінгуей зрештою не зумів із цим жити, поставивши у своїй біографії страшну й ефектну крапку. Олдрідж — зміг, обравши спокійне довге життя із родиною в невеличкому будинку на околиці Лондона. Перший варіант, безсумнівно, більш виграшний і яскравий в очах нащадків, другий — радше спонукає залишатися в тіні. Порівняння книг Хемінгуея й Олдріджа не виходить коректним: тінь відкидає той міф, який перший створив зі свого життя. Що, погодьтеся, геть окремий талант, який зовсім не обов’язково додається до літературного.

Біографія Джеймса Олдріджа теж починалася захоплююче. Як військовий журналіст він дебютував у 21 рік на Фінській війні й незабаром був висланий із країни за неприйнятні для фінів симпатії до СРСР (принаймні така офіційна радянська версія). В роки Другої світової встиг побувати в Норвегії, Греції, Єгипті, Лівії, Ірані, а 1944—1945 рр. провів у Радянському Союзі. Т.Кудрявцева згадує, що іноземні журналісти жили в Москві в готелі «Метрополь», звідки ходили по засніженому Кузнецькому мості на прес-конференції в МЗС по зведення з фронтів, на основі яких і писалися кореспонденції. Звісно, були й старанно організовані групові відрядження країною, на нещодавно визволені території (в одній зі статей 80-х років Олдрідж із певною ностальгією пише про поїздку в Севастополь і Херсонес, де щойно закінчилися останні бої).

У СРСР уміли працювати з іноземною пресою. У журналіста Олдріджа зав’язалися тут дружні й робочі контакти, які тривали після війни і вилилися як у співробітництво з радянською періодикою, так і в переклади та видання масовими накладами його книг. Джеймс Олдрідж став одним із тих письменників, яких друкували і пропагували лише тому, що він був «наш». Він виголошував правильні промови перед радянськими інтелігентами, давав правильні настанови радянським школярам, писав правильні статті про загниваюче капіталістичне суспільство і робив правильні акценти, порівнюючи його з нашим, радянським:

«Ваша молодь буває веселою, буває і сумною. Іноді вона мусила йти на жертви. Однак ніколи мені не доводилося бачити у радянських парубків і дівчат безнадійно згаслого погляду, настільки характерного для нашої безробітної молоді» («Смена», 1985).

Його статті та нариси друкували журнали «Смена» та «Огонек», «Иностранная литература» і «Проблемы мира и социализма», газети «Правда» і «Вечерний Ленинград», «Литературная газета». Читаючи їх, важко розібратися, наскільки автор був щирим, а якою мірою «відпрацьовував» свій літературний успіх і визнання тут, на одній шостій. У всякому разі, там значно більше публіцистики, аніж агітки, живої невимушеної розмови, аніж догматичної риторики, а романтична наївність прослизає радше зворушливою, аніж фальшивою нотою:

«Хтось сказав мені, що в номері, де я мешкав у готелі «Національ», жив Ленін, коли він уперше приїхав із Петрограда в Москву. ...І хоча я не знаю, правда це чи ні, мені дуже приємно думати, що це було саме так. У душі я романтик, і отримую величезне задоволення, сидячи в цій сонячній кімнаті й уявляючи, що думав 1918 року Ленін, коли він дивився з вікна на ці дахи, на кремлівську стіну...» («Вечерний Ленинград», 1954.)

«Якщо буде створено товариство Сонячно-Радянської дружби, я з великим задоволенням вступлю в нього. Після запуску космічної ракети друзяка Сонце стало якось ближчим». («Литературная газета», 1959.)

Та якщо свої враження від радянської дійсності Джеймс Олдрідж викладав переважно в жанрі, як це зараз називається, авторської колонки (де, за визначенням, за блиском стилю криється певна необов’язковість) чи майже художнього нарису, то про «капіталістичну дійсність», тобто про проблеми та біди країни, де жив зовсім не в номері готелю «Національ», він пише серйозну аналітику. Про подвійну й потрійну мораль у політиці, про викривлену ідеологію «ядерної парасольки», про технології комерційної преси, про розмивання орієнтирів у суспільстві, спрямованому на споживання. Звісно, у радянській країні такі викриття йшли на ура. Та річ не в тім.

Щире обурення і біль простежуються, наприклад, в опублікованому в «Иностранной литературе» есе «Опошлення свободи» (1976). Наведу кілька цитат, втім, без шкоди для контексту. Почитайте. Щось знайоме, чи не так?

«Наше сучасне життя на Заході багато в чому програмують так звані «споживчі товари» — товари масового попиту. І всі вони мають бути нам продані, тобто нас потрібно переконати, що вони нам необхідні. ...Під час «продажу» будь-який товар, хоч би яким він був, неминуче вкривається густим шаром непристойності. Рівень телевізійної реклами миючих засобів, шоколаду чи консервованої квасолі, як правило, досить високий. Але вона не залишає жодного сумніву в тому, що її пристосовують до нижчого загального духовного знаменника, до найпримітивніших прошарків нашого суспільства, які не звикли самостійно мислити».

«У нашій історії ще не було часу, коли насильство такою мірою панувало б у мистецтві, у кіно, на телебаченні. Сексуальна аберація кіно та телебачення досягла тієї межі, за якою, на думку багатьох і багатьох, усякі межі взагалі закінчуються».

«З’являється ще один, більш зловісний товар — тепер поряд із сексом і насильством таким товаром стає сама «свобода», — щоправда, товар, який не приносить прямих прибутків, проте відмінно розрекламований. Нас переконують, що наша «свобода» — найкраща у світі, так само, як наші миючі засоби, шоколад, сигарети чи туалетний папір».

«Що більше наші засоби масової інформації і можновладці торочать нам про особисту свободу, то більше ми втрачаємо відчуття реального змісту цього поняття, тим більше воно опошлюється і перетворюється на ширму. Потроху за цією ширмою «особистої свободи» нашу істинну свободу обмежують дедалі жорсткіше й жорсткіше».

Чи могла людина, настільки нещадно й точно аналізуючи рідну дійсність, настільки райдужно помилятися в оцінці дійсності радянської? У принципі, чому б і ні. В тій полярній та визначеній системі етичних цінностей, яка вчувається в його книгах, явному злу неодмінно мало бути протиставлене адекватне добро. Зло західної системи він бачив наскрізь. Добро радянської — щиро хотів бачити, і йому, напевно, вдавалося.

В офіційних біографіях Джеймса Олдріджа писали, що саме його прорадянська позиція стала причиною скромного успіху його книг на Заході. Певною мірою, мабуть, так воно і є. Свої політичні симпатії Олдрідж формулював гранично чітко, не розуміючи, як може бути інакше: «Ми на боці або правих, або неправих» (з есею про холодну війну «Вірність дружбі», «Иностранная литература», 1985). З іншого боку, його романи зібрали чимало літературних премій (у радянських біографіях згадується лише міжнародна Ленінська премія «За зміцнення миру між народами», але англомовний список нагород досить довгий), тобто своє навкололітературне середовище письменника приймає й гідно оцінює. Але згадаймо: «Книги його виходять без реклами, з мінімальною кількістю рецензій, а либонь саме це і є мірилом успіху на Заході». Просто не затребуваний ринком. Ми ж знаємо, як воно відбувається.

Письменницька доля — контрапункт, у якому мають щасливо перетнутися безліч різноспрямованих ліній. Страшно уявити, скільки по-справжньому гарних книг або взагалі не знаходять видавця, або проходять непоміченими, загубившись в дедалі потужнішому інформаційному потоці. В контрапункті Джеймса Олдріджа ключову роль зіграло його так спірно сприймане нині захоплення Радянським Союзом. Але ж якби не це, ми, напевно, ніколи не прочитали б «Справу честі» і «Морського орла», «Дипломата» і «Мисливця», «Останній погляд» і «Правдиву історію Ліллі Стьюбек»... Не почули б таке просте й точне: «Вся річ у останньому дюймі».



Я - Ангел!.. Только крылья в стирке, нимб на подзарядке, а рожки и хвост - это у меня наследственное...))))
 
Форум селища міського типу Червоне, Червоне - зробимо кращим »  Школопедія (Школопедия) » Зарубіжна література » 7 клас: Краса чистих людських взаємин (7 клас: Краса чистих людських взаємин)
Сторінка 1 з 11
Пошук:


Оплата будь-яких послуг через інтернет

Вхід

Логін:
Пароль:

Інформація

Ваш IP: 54.198.246.116
Браузер:

Cайт живе: