rss · Четвер, 21.09.2017, 11:49

Опитування

Будинок Культури
1. Необхідний в Червоному
2. Мені це не цікаво
3. Замість БК - магазин
4. Є інші заклади, там краще
5. Надам фінансову допомогу
6. Не потрібен Червоному
7. Маю спонсора на ремонт
Всього відповідей: 41
Сторінка 1 з 11
Модератор форуму: Shooler, lusi 
Форум селища міського типу Червоне, Червоне - зробимо кращим »  Школопедія (Школопедия) » Зарубіжна література » 7 клас: Героїчні пісні й балади. (7 клас: Героїчні пісні й балади.)
7 клас: Героїчні пісні й балади.
ShoolerДата: П'ятниця, 27.02.2009, 23:18 | Повідомлення № 1
Супермодератор
Група: Модератори
Повідомлень: 3529
х-статус:
Veni! Vidi! Vici!

7 клас: Героїчні пісні й балади.

Давньоруські билини про Іллю Муромця.
Легендарна історія Київської Русі як сюжетна основа билин. Втілення в них уявлень про патріотизм, героїзм, ідеальних народних героїв.

Фольклорні балади про Робіна Гуда.
Легенди про шляхетного розбійника Робіна Гуда — втілення мрії англійського народу про захисника від несправедливості. Історичне тло балад. Багатогранність образу Робіна Гуда, його друзі та вороги.

Cербська народна балада “Смерть матері Юговичів”, її стриманий напружений драматизм
Ознаки фольклорної балади у творі. Сербські епічні пісні й українські козацькі думи.

Літературна балада. Франсуá Війóн (між 1431—32 — після 1463).
“Балада прикмет” Особливості жанру літературної балади.

Йóганн Крíстоф Фрíдріх Шíллер (1759— 1805). “Рукавичка”
Утвердження самоцінності людського життя в баладі Шіллера “Рукавичка”.

Йоганн Вольфґанґ Ґете (1749—1832). “Вільшаний король”
Переплетіння психологічного, фантастичного та реального в баладі Ґете.

Олексáндр Пушкін (1799—1837). “Пісня про віщого Олега”
Поетизація давньоруської минувшини в баладі Пушкіна “Пісня про віщого Олега”.

Рoберт Льюїс Стiвенсон (1850—1894). “Вересковий мед”
“Вересковий мед” Стівенсона як героїчна балада. Уславлення в ній подвигу в непримиренній боротьбі з іноземними загарбниками. Фольклорні елементи в творі.

Áдам Міцкéвич (1798—1855). “Альпухара” (із поеми “Конрад Валленрод”)
Мужність і нескореність перед ворогом як провідна думка балади.



Я - волк! И вожака хочу я трон.
Ведь жизнь имеет волчий нрав.
В ней справедливейший закон -
Кто всех сильнее тот и прав!
 
lusiДата: Неділя, 01.03.2009, 22:58 | Повідомлення № 2
Шановний мешканець
Група: Модератори
Повідомлень: 458

Давньоруські билини про Іллю Муромця.
Легендарна історія Київської Русі як сюжетна основа билин. Втілення в них уявлень про патріотизм, героїзм, ідеальних народних героїв
.

Поява літератури у Київській Русі було важливим явищем культурного життя. Її виникнення та розвиток пов’язані з соціально-економічними та культурними успіхами, поширенням писемності в усіх сферах суспільного життя.

З прийняттям християнства з’являється красне письменство, у якому взаємодіють церковно-слов’янська і давньоруська мови, сакральний і світський писемні стилі. Усна народна творчість зберігала події багатовікової дописемної історії. Фольклорні джерела використовувалися при написанні літописів. З виникненням писемності почалося записування історичних фактів у хронологічному порядку. З’явилося літописання – вид історичної літератури.

Яскравою пам’яткою давньоруського літописання є «Повість минулих літ» (кінець ХІ – початок ХІІ ст.), створена ченцем Печерського монастиря Нестором. Це історико-художній твір, що розповідає про виникнення держави Київська Русь, про ратні подвиги русичів, про народні заворушення та княжі міжусобиці. Увесь літопис просякнутий закликом до єднання князів у боротьбі проти зовнішніх ворогів, засудженням чвар. Цей літопис увібрав у себе весь досвід історичних знань, нагромаджений на Русі в попередню епоху, а також досягнення європейської історичної думки, традиції візантійської християнської культури. Відомі три редакції «Повісті минулих літ». Перша до нас не дійшла, друга читається у складі Лаврентіївського літопису, а третя – у складі Іпатіївського літопису.

Важливе культурно-історичне значення має Київський літописний звід, укладений ігуменом Матфеєм у Видубецькому монастирі ( ХІІ ст.), який розповідає про події 1118–1198 рр., що відбулися у Київській землі. Він є безпосереднім продовженням «Повісті минулих літ». До Київського літопису увійшли матеріали переяславського та чернігівського літописання.

За київським зразком створювалися літописи у Новгороді, Переяславі, Володимирі на Клязьмі, Володимирі-Волинському, Галичі та інших містах.

Унікальною пам’яткою давньої історичної літератури є Галицько-Волинський літопис, що охоплює події на Галицьких та Волинських землях від 1202 до 1292 рр. Він є важливим джерелом знань про внутрішнє життя князівств, а також про міжнародні зв’язки того часу. У ньому широко використано тогочасну епічну поезію.

В ХІ–ХІІ ст. Київська Русь переживала період бурхливого розвитку. У цей час були створені пам’ятки агіографічної, філософсько-публіцистичної та художньої оригінальної літератури. Це – «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона, «Послання» Климента Смолятича, твори Кирила Туровського, «Повчання» Володимира Мономаха, «Києво-Печерський патерик» та інші.

Найвидатнішою пам’яткою давньоруської літератури є «Слово о полку Ігоревім» (1185 – 1187 рр.), у якому відбиті патріотичні ідеали і поетична культура Київської Русі.

Твір ораторського мистецтва «Слово про закон і благодать» є цінною історико-літературною пам’яткою, в якій проголошується повна культурна і церковна автономія Русі, похвала хрестителю Володимиру та його сину Ярославу Мудрому.

Авторами так званої «учительної» літератури ХІ – ХІІ ст. були Феодосій Печерський, Лука Жидята, Климент Смолятич, Кирило Туровський та інші проповідники й оратори того часу.

В ХІ–ХІІІ ст. у Київській Русі важливого значення набула агіографічна література, або «житія». Пам’ятками такої літератури є «Чтеніє о житії и о погубленії блаженную страстотерпцю Бориса і Гліба» Нестора, «Житіє преподобного отца нашего Феодосія, ігумена Печерського», «Хождєнія Даніїла Заточника» та інші. В основу цих творів покладено життєпис князів-мучеників Бориса і Гліба, засудження війни між братами, а також зображення монастирського побуту.

Цінною літературною пам’яткою є «Поученіє» Володимира Мономаха. Воно адресоване дітям – спадкоємцям державної влади. У ньому Володимир Мономах подає для нащадків образ ідеального князя і правителя, досвідченого господаря і зразкового сім’янина.
У Київській Русі існувала паломницька література, яскравим зразком якої є «Житіє і хождєніє Данила, руськія землі ігумена”. Тут відтворено топографію середньовічної Палестини, подано багато легендарних і апокрифічних оповідань.

Пам’яткою початку ХІІІ ст. є «Києво-Печерський патерик» – збірник творів про історію Києво-Печерського монастиря. У його основі лежать легенди і перекази про особливу святість монастиря.

Підґрунтям давньоруської оригінальної літератури була усна народна творчість, яка існувала у східних слов’ян ще до виникнення писемності. Це – обрядові пісні, перекази, заклинання, замовляння, епічні та ліричні пісні, пісні-билини, що частково дійшли до нас у переробках та трансформаціях.

Особливе місце посідали пісні-билини, в яких відтворена історія народу. Відомі билини київського і новгородського циклів. У них оспівуються такі народні богатирі як Ілля Муромець, Добриня Нікітіч, Альоша Попович, селянин-орач Микула Селянинович. Це образи безкорисливих захисників землі руської. Поширеними були билини: «Ілля Муромець і соловей розбійник», «Ілля Муромець і ідолище», «Добриня і змій», «Добриня Нікітіч та Альоша Попович» та інші.

Музика і театр. Складовою частиною духовної культури Київської Русі була музика, що супроводжувала людину від народження до смерті. Характерною особливістю давньоруського музичного мистецтва є ідейно-художня цілісність музики і пісні. На Русі поширеними були обрядові танці, пісні, скоморошні ігри, гуслярські билинні розспіви, а також ратна музика, що супроводжувала військові походи. Музично-поетичне мистецтво відображало працю, світогляд і громадський побут наших давніх предків.

Археологічні знахідки підтверджують наявність у стародавніх слов’ян у дохристиянський та княжий час струнних, смичкових, щипкових, духових та ударних інструментів. У «Слові о полку Ігоревім» згадується Боян – давньоруський співець, що оспівував подвиги руських воїнів та походи князів.

При княжих дворах існував цілий штат музикантів-умільців як руських, так й іноземних, що застольною музикою під час банкетів прославляли князя та його могутність. Про це свідчать такі джерела літературного походження, як «Печерський патерик», «Житіє Феодосія Печерського», «Слово про багача та Лазаря».

Сюжети з музичного життя Русі відтворені на фресках київського собору Святої Софії, де шість музикантів грають на флейті, два – на духових інструментах і трапецієвидній арфі. Сцени музичного побуту виявлено і на дорогоцінних золотих багатооздоблених речах. Поширеними інструментами в княжу добу були гуслі, лютні, гудок, смик, духові роги, труби, сурни, свірелі, сопелі, флейти та різноманітні дзвіночки і брязкальця. Найпоширенішим духовим інструментом був бубон.

Після запровадження християнства зароджується церковна музика – дзвонарство та одно- та багатоголосий церковний спів. Система давньоруських церковних наспівів називалась знаменним розспівом. Це унісонний чоловічий спів обмеженого діапазону і строго піднесеного складу. Нотної грамоти на Русі ще не знали, але відомою була крюкова (знаменна) і кондокарна нотації, що засвідчує високий рівень розвитку давньоруської музичної культури.

Старослов’янські звичаї та обряди з часом втратили своє суто обрядове призначення і поступово перетворились на народні розважальні ігрища, що несли у собі художнє відображення праці, побуту людини, її особисті почуття. Головними носіями народного театрального мистецтва у Київській Русі були скоморохи – народні лицедії, талановиті музиканти й актори. У їх мистецтві поєдналися спів, інструментальна музика, танок, театралізована пантоміма, акробатика, дресирування звірів тощо. Мистецтво скоморохів, що вийшло з глибокої язичницької старовини, було дуже поширене на Русі. Воно відбивало ідеологію народу та суспільні настрої. Наприкінці ХVІІ ст. внаслідок переслідувань з боку духовенства і державної влади а також появи шкільної драми скоморошество зникає.

Додано (01.03.2009, 21:19)
---------------------------------------------
Цикл балад про Робін Гуда посідає особливе місце у низці героїчних балад та в англо-шотландському
фольклорі. Особливе –«ітому, що це єдина група балад, яка є чітко окресленим циклом; ітому, що вони
згруповані навколо єдиного й до того ж надзвичайно колоритного народного героя; йтому, що це цілком
англійські балади» [1, 17]. Балади про Робін Гуда – не тільки чудові художні твори. Вони –«величезного
значення факт в історії англійської літератури» [2, 598].

Головний герой циклу – герой у повному розумінні цього слова: романтичний, сильний, гордий та
водночас добрий, чесний та справедливий. Це – герой-захисник, що уособлює найкраще в людині, в
лідері. Не дивно тому, що серед всіх баладних персонажів саме Робін Гуд та історії про нього стали
матеріалом для пізнішихп’єс, екранізацій, стилізацій тощо.

Не обійшла стороною «закоханість» у Робін Гуда і російськомовного читача. Популярність цього
благородного розбійника, яканеменша, а навіть інколи більша за його популярність в культурі
оригіналу,-заслуга значною мірою блискучих перекладачів. Ми знаємо Робін Гуда, з яким познайомили
нас С.Маршак, М.Цвєтаєва, Всев.Рождєственський, Ігн.Івановський. Переклади саме цих поетів зробили
героя англійських балад зрозумілим і близьким нам, які розмовляють іншою мовою і сповідують інші
культурні ідеали.

Додано (01.03.2009, 21:33)
---------------------------------------------
Смерть матери Юговичей
Правый боже, чудо совершилось!
Как на Косово сходилось войско,
Было в войске Юговичей девять
И отец их, Юг-Богдан, десятый.
Юговичей мать взывает к богу,
Просит дать орлиные зеницы
И широкие лебяжьи крылья,
Чтоб взлететь над Косовым ей полем
И увидеть Юговичей девять
И десятого Богдана Юга.
То, о чем молила, получила:
Дал ей бог орлиные зеницы,
И широкие лебяжьи крылья.
Вот летит она над полем ровным,
Видит девять Юговичей мертвых
И десятого Богдана Юга.
В головах у мертвых девять копий,
Девять соколов сидять на копьях,
Тут же девять скакунов ретивых,
Рядом с ними девять львов свирепых.
Огласилось поле львиным рыком,
Встал над полем клекот соколиный,
Сердце матери железным стало,
Не вопила мать и не рыдала.
Увела она коней ретивых,
Рядом с ними девять львов свирепых,
Девять соколов взяла с собою
И вернулась в дом свой белостенный.
Снохи издали ее узнали
И с поклоном старую встречали.
К небу вдовьи понеслись рыданья,
Огласили воздух причитанья,
Вслед за ними застонали кони,
Девять львов свирепых зарычали,
И раздался клекот соколиный.
Сердце матери железным стало,
Не вопила мать и не рыдала.
Наступила ночь, и ровно в полночь
Застонал гривастый конь Дамяна.
Мать жену Дамянову спросила:
"Ты скажи, сноха, жена Дамяна,
Что там стонет конь Дамяна верный,
Может быть он захотел пшеницы
Иль воды студеной от Звечана?"
И жена Дамяна отвечает:
"Нет, свекровь моя и мать Дамяна,
Конь не хочет ни пшеницы белой,
Ни воды студеной от Звечана,
Был Дамяном этот конь приучен
До полуночи овсом кормиться,
Ровно в полночь в дальний путь пускаться.
Конь скорбит о смерти господина,
Без которого домой вернулся".
Сердце матери железным стало,
Не вопила мать и не рыдала.
Лишь лучами утро озарилось,
Прилетели два зловещих врана.
Кровью лоснятся вороньи крылья,
Клювы пеной белою покрыты,
В клювах воронов - рука юнака,
На руке колечко золотое.
Вот рука у матери в объятьях,
Юговичей мать схватила руку,
Повертела, зорко осмотрела
И жене Дамяновой сказала:
"Отвечай, сноха, жена Дамяна,
Не видала ль ты такую руку?"
Отвечает ей жена Дамяна:
"Мать Дамяна и свекровь, ты видишь
Руку сына своего Дамяна,
Я узнала перстень обручальный,
То кольцо, что при венчанье было".
Мать Дамянова схватила руку,
Осмотрела зорко, повертела
И, к руке приникнув, прошептала:
"Молодая яблонька родная,
Где росла ты, где тебя сорвали?
Ты росла в объятьях материнских,
Сорвана на Косове равнинном".
Мать печально головой поникла,
И от горя разорвалось сердце,
От печали по сынам родимым
И по старому Богдану Югу.
HotLog

Додано (01.03.2009, 21:37)
---------------------------------------------
Биография и творчество более тесно связаны у Вийона, чем у какого бы то ни было иного поэта Франции. Большинство его произведений сочинены «на случай». Таково и крупнейшее его произведение «Testament» (к которому примыкают и его мелкие вещи), представляющее синтез всех основных моментов творчества Вийона. Таковыми являются прежде всего контрастность и ирония, лирический субъективизм и крайний сенсуализм (тяготение к чувственной стороне жизни); вся поэтика Вийона построена на этих моментах, и соответственно им можно различить несколько оттенков в лирических излияниях Вийона.

Он — реалист в том смысле, что в его поэзии — большое количество бытовых образов, контрастирующих друг с другом. Ирония и пародийность лежат в основе замысла «Testament»; здесь традиционная форма «поэтического завещания» даётся в бурлескном преломлении: предметом завещания являются безделицы (в связи с его похождениями), вроде вывески кабака, кружки пива, пустого кошелька, а также баллады, вставленные в текст; эта канва прерывается более или менее обособленными лирическими отрывками (здесь сказалось влияние поэта XIII века Рютбёфа с его пародийным «Завещанием осла» (Testament de l’asne)].

Традиционная, характерная для формалистической и аллегорической поэзии XIV-XV веков баллада у Вийона также часто пародийно снижена; в виде пародии даёт он и ультранатуралистические картинки попоек, притонов Парижа, говоря от лица кутилы (баллада «Père Noé» из «Testament»), вышибалы («Ballade, de Villon et de la grosse Margot», там же) и т. п.; в эпизоде с «Прекрасной оружейницей» поэт детально описывает «увядшие прелести» и сравнивает их с былыми; наконец в «Epitaphe» реальность переходит в гротескную утрировку: говорят повешенные, тела которых гниют, глаза которых выклевали птицы, и т. п.; к этому присоединено обращение к «людям-братьям», просьба молиться за их души; стираются границы гротеска, пародии и философского размышления (последнее — особенно характерно для Вийона; оно носит чисто субъективный характер).

Свои лучшие лирические стихотворения Вийон создал в этой манере. Можно назвать знаменитую «Ballade de menus propos» («Testament»; все строки начинаются словами «je connais» — «я знаю», рефрен же — «je connais tout, fors que moi-même» — «я знаю все, но только не себя»), балладу «Contraintes», написанную на конкурс, на заданную тему (где Вийон пустил крылатое изречение «je riz en pleurs» — «смеюсь сквозь слёзы»), «Dialogue entre le cœur et le corps» (Диалог сердца и тела), проникнутый глубоким пессимизмом, как и знаменитая «Ballade de dames du temps jadis» (Баллада о дамах былых времён, в «Testament», с рефреном «Mais où sont les neiges d’antan?» — «но где же прошлогодний снег?»). Наконец любопытна помещённая в «Testament» молитва в форме баллады от имени матери Вийона, простой, набожной женщины, создающая один из сильнейших контрастов в «Testament».

Вийон почти не выражает в своей поэзии социального протеста (за исключением эпизода с Александром Македонским в «Testament»), и социальная значимость его творчества, ультрасубъективного по своему характеру, — в картинах нищеты, порока, которых так много в его произведениях («Legs», «Testament», а также в воровских балладах).

Додано (01.03.2009, 21:43)
---------------------------------------------
Балада Й. В. Ґете "Вільшаний король"

Балада "Вільшаний король" написана Ґете у період першого веймарського десятиліття. І хоч балада була для нього улюбленим жанром і раніше, в цей час міняється тематика балад. Якщо в період "Бурі й натиску" переважали мотиви кохання, то в новому циклі Ґете оспівує таємниче, неосяжне розумом. Поет розмірковує про таємниці природи, втілюючи роздуми в конкретні образи, споріднені з народними легендами. Саме до таких балад належить і "Вільшаний король". Ця балада поліфонічна, оскільки в ній поряд із розважливим голосом автора звучить стривожений, а потім і відчайдушний голос дитини; заспокійливий голос батька і глибокий, урочистий і трагічний голос лісового короля. Ґете використав народний сюжет про вільшаного короля, який забирає дітей, що потрапили до лісу вночі. Але разом із тим поет створив власний твір. Про що він? Адже балада завжди має сюжет. Є він і тут. Крізь ліс верхи ідуть батько з сином. Син, наляканий лісом і темрявою, горнеться до батьківських грудей. Батько й сам нервується тим, що вони дещо спізнилися й змушені їхати темним лісом, але на слова сина про те, що лісовий цар розмовляє з ним і манить до себе, він не зважає. Йому це здається казкою, і він пояснює синові страхи дитячою фантазією:

"Родимый, лесной царь в глаза мне сверкнул:
Он в темной короне с густой бородой".
"О нет, то белеет туман над водой".

Балада закінчується трагічно - загибеллю малого сина. Та сюжет цей має алегоричний зміст. Хіба так вже рідко батько не чує сина, не зважає на його прохання й страхи? На жаль, якраз ця ситуація реальна. Отже, балада "Вільшаний король" не просто переспів народної легенди. Це самостійний твір зі своєю ідеєю. Ця ідея полягає в тому, щоб читач замислився над своїми стосунками з рідними. Чи завжди ми чуємо одне одного? Чи завжди відчуваємо біль, страх близьких людей? Ґете говорить про те, що треба поспішати, бо може бути й пізно.

Додано (01.03.2009, 21:46)
---------------------------------------------
Пісня про віщого Олега

Збирається віщий Олег-войовник
З хозарами знов воювати;
За напад — мечам і пожарам прирік
Він ниви хозарські і хати.
Із військом своїм, в царгородській броні,
Князь їде полями на вірнім коні.

Із темного лісу старий чарівник
Виходить назустріч поволі,
Перунові тільки покірний старик,
Провісник він лю́дської долі.
В мольбах, в ворожбі все життя він провів.
І князь біля нього коня зупинив.

"Повідай, улюбленцю вічних богів,
Чи скоро я землю покину?
Чи скоро, на радість моїх ворогів,
Мене покладуть в домовину?
Не бійся, будь чесний в своїй ворожбі —
Баского коня подарую тобі".

"Волхви не бояться земних владарів,
Волхвам — за пророче їх слово —
Не треба багатих князівських дарів,—
Правдива і вільна їх мова.
Хоч роки майбутні таяться в імлі,
Та бачу я долю твою на чолі.

Послухай, що скаже тобі ворожбит:
Ти славний своїми боями,
І твій ворогами не здоланий щит
Царграда оздоблює брами;
І хвилі, і землю скорив ти в бою,
І недруги заздрять на долю твою.

І моря бурхливого зрадницький вал
Твої не пошкодив вітрила,
Тебе не поранив лукавий кинджал,
Ворожа стріла не вразила...
Не відаєш ран ти у грізній броні,
Бо є охоронець у тебе в війні.

Твій кінь бойових не лякається діл,
Він, пановій волі покірний,
То смирний стоїть перед хмарами стріл,
То скаче, товариш твій вірний.
Його не лякає жорстока броня...
Але від свого ти загинеш коня".

Олег усміхнувся; одначе чоло
Прорізала думка журлива.
Він, спершись рукою на бранне сідло,
Злізає з коня мовчазливо;
І вірного друга князівська рука
Востаннє голубить, ласкава й легка.

"З тобою, мій друже, мій вірний слуга,
Пройшов я походи великі;
В стремено твоє вже не ступить нога,
Нам час розлучитись навіки.
Прощай, утішайся у лузі щодня!
Ви, отроки-друзі, візьміть-но коня,

У луг одведіть, де трава запашна,
Попоною спину вкривайте,
Добірного завжди давайте зерна,
Водою з джерел напувайте".
І отроки миттю з конем одійшли,
І князю нового коня підвели.

Олег бенкетує між друзів своїх
В гаю, на зеленому схилі;
Їх кучері білі, як ранішній сніг
На предківській славній могилі.
Дружинники згадують юність свою,
Коли з ворогами рубались в бою.

"А де мій товариш, де кінь мій баский? —
Промовив Олег своїм слугам. —
Скажіть, чи здоровий, чи досі, легкий,
Розкішним він бігає лугом?"
І чує слова: на крутому горбі
Давно відпочинок знайшов він собі.

І голову буйну Олег похилив
І думає: "Що ж чарування?
Коли б не послухав брехливих я слів,
Відкинув дурне віщування,
Носив мене б кінь до останнього дня!"
І хоче він бачить останки коня.

Ось їде могутній Олег до ріки,
З ним гості його посивілі,
І бачить: коня благородні кістки
Лежать на дніпровому схилі;
Їх миє негода, їх порох вкрива,
Над ними шумує шовкова трава.

І, тихо ступивши на череп німий,
Князь мовив: "Спи, друг одинокий!
Тебе пережив твій хазяїн старий,
І от, як скінчу свої роки,—
Не ти на траву упадеш запашну
І кров'ю жаркою напоїш труну!"

І мовив Олег тоді друзям своїм:
"Чи кістка страшна мені тлінна?"
Із жовтого черепа тихо між тим
Гадюка повзла домовинна,
Круг ніг його чорним кільцем обвилась,
І крикнув зненацька ужалений князь.

Схиляються гості над тілом в журбі,
У келихах піняться вина;
Князь Ігор і Ольга сидять на горбі;
Хмільна бенкетує дружина.
Дружинники згадують юність свою,
Коли з ворогами рубались в бою.

Додано (01.03.2009, 21:50)
---------------------------------------------
"Вересковий трунок"
"Вересковий трунок" написаний за галлоуейською легендою про часи, коли король шотландський громив у боях піктів і завоював їхні землі. Цей край був славнозвісний своїм чудовим медвяним напоєм, виготовленим з вереску, що квітнув по всіх схилах. На фоні чудового опису цвітіння вереску розгортаються страшні події: знищено майже все населення цієї славної країни. Але завойовникам нічого не жалко, їм бракує лише чудового медвяного напою серед буяння квіту вереску. Ось нарешті знайдено живими останніх двох жителів,- батько з десятирічним сином. Завойовники вимагають у них рецепт. У своїй зухвалості вони навіть і помислити не можуть, що ці люди здатні заплатити життям за таємницю свого народу, яку він зберігав упродовж віків. Глибоко вражає страшний вчинок батька, котрий майже саморуч занапащає свою дитину (він наказав скинути хлопця зі скелі, щоб той, бува, не викрив таємниці). Але ми розуміємо, що навряд чи хлопчик залишився б живий після того, як вороги дізналися б від нього цю таємницю. Тому вчинок батька - це вирок зухвалому вторгненню завойовників, які винищили все населення, але не скорили душі цього народу.

Додано (01.03.2009, 21:58)
---------------------------------------------
Конрад Валленрод

В прозаическом предисловии к поэме автор отмечает, что описывает те давние времена, когда язычники-литовцы сражались с главным врагом своим — Тевтонским орденом, покорившим Пруссию.

1391 г. В Мариенбург съезжаются рыцари, чтобы избрать главу ордена. Чаще других произносят здесь имя Валленрода — чужеземца, подвигами своими прославившего орден по всей Европе. «Не только грозной воинской отвагой он возвеличил званье крестоносца: но, презирая жизненные блага, он в христианской доблести вознесся». Рыцарь этот «своего оружия и чести не продавал враждующим баронам. В монастыре, соблазнов не касаясь, чуждаясь света, он проводит юность: ему чужды и звонкий смех красавиц, и песен менестрелей сладкострунность».

У человека этого, не старого годами, но мрачного, седого и бледного, есть единственный друг — святой монах Хальбан, его всегдашний исповедник.

Иногда Конрад поет песню на неведомом языке, и в глазах у рыцаря стоят слезы, а дух улетает в край воспоминаний. И нет в этой песне ни веселья, ни надежды… А в башне замка живет затворница младая. Лет десять назад пришла она неведомо откуда в Мариенбург и «в башню добровольно заключилась. / Теперь из высокого оконца затворница взывает: / «Конрад! […] Магистром став, твой долг — их уничтожить!»

Рыцари, слыша эти слова на незнакомом языке, понимают лишь имя «Конрад». Это — «неба указанье», провозглашает Хальбан, и Конрада избирают великим магистром.

Все надеются, что Валленрод скоро покорит Литву. Но он «обычай предков дерзко нарушает»: призывает рыцарей отказаться от воинской славы и богатства. «Да будет добродетель нашей славой!» А у стен замка уже рыскают литвины. Конрад же по ночам ходит к башне и тихо переговаривается с затворницей. Она поет, как обратил её, красавицу язычницу, рыцарь-христианин в свою веру и увлек в чужую страну. Конрад страдает: зачем несчастная последовала за ним?! Но она, потрясенная дерзким планом Конрада, «в немецком замке тайно появиться и, / местью поразив их стан немецкий, / за горести народа расплатиться», хотела быть поблизости от любимого. Валленрод упрекает затворницу: когда-то он, горько плача, расстался с ней — и со своим счастьем — «для замыслов кровавых и мятежных». И вот теперь, когда он готов наконец отомстить «врагам заклятым» , её появление подорвало его силы. Хальбан осыпает Конрада упреками. Валленроду надо выступать в поход, а он не может покинуть любимую.

Конрад пирует с Витольдом, который, борясь за власть в Литве, пришел просить помощи у ордена. Старый литвин поет песню, срамя предателей, переметнувшихся к немцам. Устыдившись, Витольд «плащом закрылся и в черное раздумье погрузился». Старик же рассказывает о юном литвине, которого ребенком захватили в плен немцы, нарекли Вальтером Альфом и сделали крестоносцем. Великий магистр Винрих любил его, как родного сына. Но в литовском сердце скрывалась тоска по отечеству, ненависть к немцам. Юноша сходится со старым певцом-литвином; тот рассказывает сироте об отчизне и разжигает в нем ненависть к её врагам. Старик велит юноше: «Оставайся у немцев, / учись у них ратному делу / и входи к ним в доверье…» Но в первом же бою с литвинами юноша устремляется к соплеменникам — и рассказывает свою историю князю Кейстуту и его дочке, «божественно юной» Альдоне. Вскоре молодые люди влюбляются друг в друга, и князь женит их. Но Вальтер «благородной душою не был счастлив в семье, / так как не было счастья в отчизне». Немцы наступают, и Вальтер боится, что они захватят всю Литву. Освободив Альдону от брачного обета, он тайком уходит к немцам, чтобы разрушить орден изнутри.

После пира Витольд изменяет союзникам-немцам (похоже, сделали свое дело песни старика; подозревают, что это был переодетый Хальбан). Люди Витольда громят немецкие замки. Конрад вынужден вести жаждущих мести крестоносцев в Литву. Возвращается он зимой с остатками разбитой армии. Знаменитый полководец Валленрод погубил на этот раз все свое войско. Лицо великого магистра мрачно, но глаза сияют.

В подземелье собирается тайный совет ордена. Один из двенадцати судей в масках заявляет, что граф Валленрод отправился когда-то в Палестину и вскоре пропал, а некий рыцарь из его свиты, прибыв в Испанию, назвался именем своего господина, которого, видимо, убил. Прославившись в Испании, где отважно громил он мавров, самозванец явился в Мариенбург. Двенадцать судей в черном единогласно выносят изменнику смертный приговор.

Исполнивший клятву Альф спешит к Альдоне. Он больше не хочет мстить — «немцы тоже люди» — и зовет любимую в Литву, чтобы начать жизнь сначала. Но поздно! Постаревшая Альдона не решается показаться мужу на глаза. Вскоре Альф слышит за своей спиной крик: «Горе, горе, горе!» Так тайный совет призывает приговоренных готовиться к смерти. Альф прощается с Альдоной. Ночью убийцы ломятся в его покой, и рыцарь осушает чашу с ядом. А старый Хальбан остается жить, чтобы всем рассказать о подвиге героя. «Одним ударом стоглавую я уничтожил гидру!» — гордо говорит Альф ворвавшимся к нему рыцарям и умирает. Увидев, что в оконце его погасла лампа, с воплем падает замертво в своей башне Альдона.

В «Объяснениях» Мицкевич отмечает, что реальный Валленрод действительно поставил орден на грань гибели и сам умер при весьма загадочных обстоятельствах. Не был ли он тем немецким рыцарем Вальтером фон Стадионом, который, попав в плен к литовцам, женился на дочери Кейстута и тайно уехал с нею из Литвы?

А тут можна прочитати уривок "Альпухара": http://lib.ru/NEWPROZ....ce40.04



Я - Ангел!.. Только крылья в стирке, нимб на подзарядке, а рожки и хвост - это у меня наследственное...))))
 
ShoolerДата: Субота, 17.10.2009, 19:25 | Повідомлення № 3
Супермодератор
Група: Модератори
Повідомлень: 3529
х-статус:
Veni! Vidi! Vici!

Олексáндр Пушкін (1799—1837). “Пісня про віщого Олега”
Поетизація давньоруської минувшини в баладі Пушкіна “Пісня про віщого Олега”.

Князь Олег Вещий.

Князь Олег Вещий в легендах, преданиях и народной памяти.
В творчестве АС-а Пушкина мелькают отрывочные сведения о том, как "Вещий Олег" собрался и "отмстил неразумным хазарам". Этим узнаваемость князя исчерпывается.
Между тем в Ладоге, в Русе, в Киеве и даже в Византии - в Царьграде - Олега помнят. Каким он запомнился и почему? Это фильм о том, как 12 веков назад князь Олег впервые присоединил "Украину".

Князь Олег Вещий. часть 1

Князь Олег Вещий. часть 2

Князь Олег Вещий. часть 3



Я - волк! И вожака хочу я трон.
Ведь жизнь имеет волчий нрав.
В ней справедливейший закон -
Кто всех сильнее тот и прав!
 
ShoolerДата: Субота, 17.10.2009, 21:14 | Повідомлення № 4
Супермодератор
Група: Модератори
Повідомлень: 3529
х-статус:
Veni! Vidi! Vici!

ИЛЬЯ МУРОМЕЦ И СОЛОВЕЙ-РАЗБОЙНИК (м/ф, 1978)

Союзмультфильм - СССР - 1978



Я - волк! И вожака хочу я трон.
Ведь жизнь имеет волчий нрав.
В ней справедливейший закон -
Кто всех сильнее тот и прав!
 
Форум селища міського типу Червоне, Червоне - зробимо кращим »  Школопедія (Школопедия) » Зарубіжна література » 7 клас: Героїчні пісні й балади. (7 клас: Героїчні пісні й балади.)
Сторінка 1 з 11
Пошук:




Оплата будь-яких послуг через інтернет

Вхід

Логін:
Пароль:

Інформація

Ваш IP: 54.158.21.176
Браузер:

Cайт живе: