rss · Понеділок, 23.10.2017, 22:00

Опитування

Покращення в смт Червоне.
1. Дуже необхідні!
2. Байдуже
3. Ні. Все і так добре
4. Це не можливо
5. Покращення вже є
Всього відповідей: 35
Сторінка 1 з 11
Модератор форуму: Shooler, lusi 
Форум селища міського типу Червоне, Червоне - зробимо кращим »  Школопедія (Школопедия) » Географія » 07 клас - Розділ 02 - Тема 05: Північна Америка. (Географія материків і океанів.)
07 клас - Розділ 02 - Тема 05: Північна Америка.
ShoolerДата: Понеділок, 08.02.2010, 22:50 | Повідомлення № 1
Супермодератор
Група: Модератори
Повідомлень: 3529
х-статус:
Veni! Vidi! Vici!

Географія материків і океанів.
07 клас - Розділ 02 - Тема 05: Північна Америка.

Загальні відомості. Своєрідність природи материка, пов’язана з його географічним положенням. Історія відкриття та освоєння Північної Америки.
Геологічна будова та рельєф, їх порівняння з Південною Америкою. Роль вулканізму та давнього зледеніння у формуванні сучасного рельєфу. Корисні копалини, закономірності їх поширення.
Чинники формування клімату Північної Америки. Кліматичні пояси і типи клімату.
Води суходолу. Основні річкові системи. Великі озера, їх походження.
Рослинність і тваринний світ. Особливості природної зональності материка. Висотна поясність Кордильєр.
Приклади впливу дiяльності людини на природу. Стихійні явища природи та їх наслідки. Заповідники і національні парки.
Населення. Його расовий і етнічний склад. Особливості заселення Північної Америки. Політична карта. Держави. Зв’язки України з країнами Північної Америки.



Я - волк! И вожака хочу я трон.
Ведь жизнь имеет волчий нрав.
В ней справедливейший закон -
Кто всех сильнее тот и прав!
 
ShoolerДата: Середа, 13.10.2010, 21:38 | Повідомлення № 2
Супермодератор
Група: Модератори
Повідомлень: 3529
х-статус:
Veni! Vidi! Vici!

Географічне положення

Північна Америка розміщена на півночі західної півкулі і простягається від екваторіальних до арктичних широт.
Найбільш віддаленою на півночі точкою материка є мис Мерчісон на півострові Бутія — 71°50' пн. ш., крайньою південною — мис Мар'ято, на півострові Асуеро — 71°12' пд. ш.
На захід Північна Америка простягається до 168° з. д. (мис Принца Уельського на півострові Сьюард), на схід — до 55°40' з. д. (мис Сент-Чарльз на півострові Лабрадор).
На півночі материк омивають води Північного Льодовитого, на заході — Тихого і на сході — Атлантичного океанів.
Від Азії Північна Америка відокремлена Берінговою протокою, з Південною Америкою сполучається Панамським перешийком.
До Північної Америки належить багато островів, зокрема Гренландія, острови Канадського Арктичного архіпелагу, Ньюфаундленд, Великі і Малі Антільські, Багамські, Алеутські, архіпелаг Олександра, Королеви Шарлотти та ін.
Площа Північної Америки разом з островами становить 24 250 тис. кв. км, або 16% суші земної кулі. Вона в два рази більша за Європу і поступається тільки перед Євразією та Африкою.
Загальна довжина берегової лінії Північної Америки становить 75,5 тис. км. Вона дуже розчленована, особливо на півночі і сході.
Північні береги мають здебільшого риси лопатевого або лагунного типу, північно-східні — фіордового. Більшість морів і заток цієї частини Північної Америки розташовані у межах материкової обмілини. Тут глибоко вдаються в суходіл затоки: Гудзонова, Св. Лаврентія, Фанді та ін. Далі на південь розташовані затоки Мен і Массачусетс з характерним для них ріасовим типом берега.
Води Атлантичного океану затопили гирла річок між мисами Код і Хаттерас, перетворивши їх у широкі естуарії і лимани. На цій ділянці узбережжя є такі великі затоки, як Лонг-Айлендська, Делаверська, Чесапікська.
На південь від мису Хаттерас знаходиться Каролінська затока, що тягнеться аж до півострова Флоріда. В багатьох місцях вздовж її узбережжя спостерігаються піщані коси, берегові дюни тощо.
Південно-східні береги Північної Америки омивають два глибоководні басейни — Мексиканська затока і Карибське море. Карибське море відокремлене від океану Антільськими островами, Мексіканська затока — півостровами Флоріда і Юкатан, а також островами.
Берегова лінія Мексиканської затоки переважно прямолінійна, лише дельта річки Міссісіпі далеко вклинюється у водні простори.
Береги Карибського моря в Північній Америці здебільшого низькі, заболочені і в багатьох місцях за пасмом прибережних дюн тягнеться смуга лагун.
Тихоокеанське узбережжя Північної Америки значно менше розчленоване, ніж береги Атлантичного океану. У південній частині його є Панамська, Фонсекська і Теуантепекська затоки, а також вузька і довга Каліфорнійська, яка відокремлює від материка однойменний півострів.
На межі між Канадою і США досить глибоко з материк вдається затока Пюджет-Саунд з глибокими фіордами, в якій налічується понад 100 бухт. У цю затоку ведуть протоки Хуан-де-Фука і Джорджія.
Ще далі на північ узбережжя характеризується великою кількістю островів, заток і півостровів. Вузький півострів Аляску разом з його продовженням - Алеутськими островами — від Тихого океану відокремлює Берінгове море. Береги цього моря також досить почленовані, його води вклиняються в сушу такими затоками, як Брістольська, Кускоквім і Нортон. Між затоками Нортон і Коцебу виступає півострів Сьюард.



Я - волк! И вожака хочу я трон.
Ведь жизнь имеет волчий нрав.
В ней справедливейший закон -
Кто всех сильнее тот и прав!
 
ShoolerДата: Середа, 13.10.2010, 21:39 | Повідомлення № 3
Супермодератор
Група: Модератори
Повідомлень: 3529
х-статус:
Veni! Vidi! Vici!

Дослідження та освоєння материка

Відкриття Америки – Нового Світу – пов'язане з пошуками морського шляху до Індії, її відкрив у 1492 р. Христофор Колумб. Проте, як випливає із скандинавських саг, це відкриття не було першим. Ранні плавання європейців до північно-східних берегів Північної Америки відбулися ще у Х ст. Близько 982 р. в Гренландії поселився з кількома супутниками Ейрік Рауді (Рудий), вигнаний з Ісландії за тяжкі провини. У 1000 р. син Ейріка Лейф Щасливий спорядив судно, на якому, рухаючись з Гренландії на південь, досяг скелястої землі, яку назвав Хеллуланд – «Країною плоских каменів» (очевидно, це був півострів Лабрадор).


Ейрік Рауді

Плаванням Лейфа Щасливого його сучасники не надавали великого значення, але з ними, без сумніву, пов'язані пізніші відкриття, здійснені на захід від Гренландії в пошуках Північно-Західного проходу.
Христофор Колумб висадився власне на материк лише під час IV плавання, коли його каравели у 1502 році досягли центральноамериканського узбережжя в районі Гондурасу. А до цього він був лише на островах. Вперше Колумб побачив сушу 12 жовтня 1492 року. Це був о. Сан-Сальвадор (Уотлінг) в Багамському архіпелазі.
Паралельно з відкриттям X. Колумба було зроблене повторне (після норманнів) відкриття Північної Америки. Так, у 1497 р. венеціанець Дж. Кабот, який був на службі в англійського уряду, відкрив острови Ньюфаундленд і Гренландію. В 1513 р. губернатор Пуерто-Ріко Понсе де Леон досліджував береги Флоріди. В 1517 р. іспанці відкрили півострів Юкатан і затоку Кампече. У 1524 р. флорентієць Вераццано дослідив східне узбережжя Північної Америки від 33° пн. ш. до Ньюфаундленду і піднявся вгору по р. Гудзон.
У період з 1534 по 1542 рік француз Жак Картьє відкрив протоку Бель-Іль і вивчав береги затоки Св. Лаврентія та річку цієї самої назви; відкриті на північному сході материка землі він назвав Новою Францією.
Продовжуючи справу Дж. Кабота, М. Фробішер у 1576 р. досяг Баффінової землі, а Д. Девіс (1585–1587 рр.) піднявся протокою, названою пізніше його ім'ям, до 72°2’ пн. ш. Г. Гудзон в 1667—1671 рр. відкрив річку, протоку і затоку, які тепер носять його ім'я.
У кінці XVI ст. виникають перші колонії Англії на атлантичному узбережжі (Віргінія, Нова Англія).
Пізніші відкриття і дослідження у Північній Америці можна поділити на три частини: дослідження південних територій, берегів північної частини і внутрішніх районів континенту.
Відкриття і дослідження в південній частині Північної Америки припадають переважно на першу половину XVI ст. і були здійснені головним чином іспанцями.
Вперше Панамський перешийок перетнув у 1513 р. В. Бальбоа, який і досяг берегів Тихого океану, а А. Пінеда обійшов північні береги Мексиканської затоки (1519 р.) і відкрив пониззя р. Міссісіпі; Е. Кортес досягнув Мексики і завоював тут країну ацтеків (1519–1521 рр.), а потім відкрив півострів Каліфорнію (1523 р.).
На завойованих землях іспанські конкістадори мечем встановлювали своє панування, внаслідок чого Іспанія перетворилася у велику колоніальну країну того часу.
Крім іспанців, до берегів Північної Америки в XVI ст. добиралися португальці і французи.
Вагомий вклад у справу дослідження і вивчення Північної Америки внесли росіяни. Російські дослідження, початком яких можна вважати відкриття в 1648 р. Семеном Дежньовим Берингової протоки, особливо розширилися у XVIII ст. С. Берінг і О. Чіріков відкрили в 1728 р. острови Діоміда і Св. Лаврентія, а в 1741 р. – північно-західні береги материка на південь від Аляски і кілька Алеутських островів. І. Федоров і М. Гвоздьов дослідили в 1732 р. мис Принца Уельського і нанесли на карту американські береги в Беринговій протоці. Г. Прибилов у 1786–1787 рр. відкрив острови Св. Георгія і Св. Павла. Г. Шеліхов на о. Кадьяк, півострові Кенай і О. Баранов на островах архіпелагу Олександра заснували кілька російських поселень. Внаслідок російських досліджень на початку XIX ст. було вивчено не лише північно-західне узбережжя Північної Америки, а й західне – до широти бухти Сан-Франциско.
Відкриття і дослідження внутрішніх областей Північної Америки, що розпочалося майже одночасно з дослідженням берегів, здійснювали експедиції й окремі мандрівники різних країн – Англії, Франції, США та ін.
Відкриття англійців і французів, як і раніше іспанців, супроводжувались колоніальним поневоленням корінного населення Північної Америки – індіанців. З кінця XVIII ст. на нові землі претендують також і США, які за півстоліття розширили свої володіння від Аппалачів до Каліфорнії. Першими відкриттями і дослідженнями американців було відкриття Кордільєр, Колумбійського плато та ін.
У 1778 році Дж. Кук в пошуках Північно-Західного проходу пройшов вздовж західного узбережжя материка, відкрив Гавайські острови, а в 1792-94 pp. О. Макензі першим з європейців перетнув Північну Америку зі сходу на захід і в зворотному напрямку. В цих, же роках Д. Ванкувер, керівник експедиції навколо світу, дослідив тихоокеанське узбережжя і склав дуже точні карти від Каліфорнії до Аляски. В 1819-27 pp. англієць Д. Франклін керував експедиціями по вивченню американського арктичного узбережжя і Канадського Арктичного архіпелагу.



Я - волк! И вожака хочу я трон.
Ведь жизнь имеет волчий нрав.
В ней справедливейший закон -
Кто всех сильнее тот и прав!
 
ShoolerДата: Середа, 13.10.2010, 21:39 | Повідомлення № 4
Супермодератор
Група: Модератори
Повідомлень: 3529
х-статус:
Veni! Vidi! Vici!

Клімат Північної Америки

Північна Америка витягнута з півночі на південь на 7000 км і в зв'язку з цим розташована в усіх широтних кліматичних поясах Північної півкулі, за винятком екваторіального. Більша частина материка лежить у субарктичному і помірному поясах, менша – в субтропічному. Арктичний, тропічний і субекваторіальний пояси у межах материка займають порівняно невеликі території.
Внаслідок великої протяжності материка з півночі на південь різні частини його дістають неоднакову кількість тепла. Так, річні суми сонячної радіації в північних районах Канади становлять лише 80 ккал/кв. см, а у південних районах США і в Мексиці вони перевищують 140 ккал/кв. см.
Меридіональне простягання найбільших гірських хребтів на заході материка сприяє проникненню повітряних потоків із сходу і перешкоджає доступу у внутрішні райони повітряних мас з Тихого океану. Внутрішні райони материка відкриті і для холодних арктичних мас повітря з півночі, і для теплих тропічних з півдня.
Великий вплив на клімат Північної Америки мають баричні центри, які формуються над океанами. В північній частині Атлантичного океану такими центрами є Ісландський мінімум й Азорський максимум, в північній частині Тихого океану – Алеутський мінімум і Гавайський максимум.
Атмосферні процеси над Північною Америкою проявляються по-різному.
Узимку материк дуже охолоджується, а тому в центрі його формується область підвищеного тиску. Баричний максимум знаходиться приблизно в районі 40° пн. ш. і 110° з. д., звідки повітря розтікається в різні напрями. Проте в зв'язку з невеликою протяжністю материка в широтному напрямі стійкого континентального антициклону не буває. Найінтенсивніші в цей час Ісландський і Алеутський мінімуми.
В середині зими області зниженого тиску майже змикаються над північною Канадою і «витискують» область підвищеного тиску над материком на південь.
У зв'язку з тим, що в помірних широтах переважає західний перенос, великий вплив на материк має Алеутський мінімум. Узимку по його південно-східній периферії виноситься відносно тепле тихоокеанське повітря. Наприклад, у Сіетлі в цей час середня температура над поверхнею землі становить близько +8°. Переваливши через Скелясті гори, циклони, що рухаються з Тихого океану, втрачають вологість і відносно прогріваються. Лише на межі між США і Канадою в районі Британської Колумбії, де гори знижуються, тихоокеанське повітря проникає далеко на схід.
Взимку також переноситься морське арктичне повітря, яке заходить далеко на південь і часто приносить снігові опади. Холодне повітря нерідко досягає навіть узбережжя Мексиканської затоки і півострова Флоріди, викликаючи заморозки. Разом з тим відбувається і зворотний процес: тепле і вологе повітря проникає на північ.
У результаті взаємодії таких різних повітряних мас над центральною і східною частинами Північної Америки погода досить нестійка.
Взимку на півночі материка радіаційний баланс має від'ємне значення, в січні нульова ізолінія теплового балансу проходить приблизно по 40° пн. ш.
Середня температура січня на більшій частині Канади й Аляски становить -20°, -25°, в центрі Гренландії -55°. Однак на півдні США зимові температури плюсові, а в південній частині Центральної Америки досягають +20°, +25°.
На відміну від Європи у Північній Америці на тих самих широтах температура повітря значно нижча. Так, у Нью-Йорку січень на 9° холодніший, ніж у Неаполі; в Міннеаполісі – на 11°, ніж у Мілані, у Вінніпезі – на 14,5°, ніж у Києві. Лише тихоокеанське узбережжя за температурними умовами січня наближається до Західної Європи.
Дощі взимку – часте явище на узбережжі Британської Колумбії і в південно-східній частині Аляски.
Суха, малосніжна зима, подібна до забайкальської, спостерігається лише в західній частині Канади і на східних схилах Скелястих гір.
Улітку над материком утворюється барична депресія з центром на південному заході. Області підвищеного тиску над океаном розростаються і переміщуються на північ. Алеутський циклон досягає великої сили, але охоплює тільки узбережну смугу в межах субтропічних широт.
Значно більший вплив на материк має Азорський антициклон. Повітряні маси Атлантики проникають аж до східних схилів Скелястих гір і, звичайно, панують над внутрішніми рівнинами. З віддаленням від океану вони трансформуються над материком у повітря помірних широт.
Влітку сильніше позначається вплив вологих повітряних мас з Мексиканської затоки, які переміщуються по західній периферії антициклону і несуть велику кількість атмосферних опадів на південно-східні райони Північної Америки. Цей мусон чітко проявляється до 40° пн. ш.
Як і взимку, з півночі по західній периферії Ісландського мінімуму на материк проникають холодні арктичні маси повітря, які поширюються лише на північну частину материка.
Циклонічна діяльність влітку значно слабша, ніж взимку, а тому й слабший в цей час меридіональний обмін повітряних мас.
У районі Центральної Америки влітку панують тропічні атлантичні повітряні маси, а на самому перешийку діє південно-західний екваторіальний мусон.
Напрям ізотерм у липні такий самий, як і в січні, – приблизно із заходу на схід. У липні в північній частині материка температура знижується на північ і в напрямі до Атлантичного океану. Це – наслідок безперервного впливу Ісландського мінімуму.
Найнижча температура липня (не вище ніж +5°) на північному узбережжі Канади та Аляски. Ніде на земній кулі ізотерми липня +10° (північна межа лісу) не заходять так далеко на південь (56—67° пн. ш.), як у Північній Америці.
Найвища температура спостерігається в області баричного мінімуму – в пустині Мохаве, яка має замкнуту ізотерму +30°, що є найвищою середньою температурою в США. В окремих закритих западинах стоїть виняткова спека. Так, Долина Смерті, дно якої лежить на 85 м нижче від рівня океану, має середню температуру липня +38°, а абсолютний максимум +56,6°.
Температура +49°, +50° – типове явище в штатах Арізона, Нова Мексика, Юта, Південна Каліфорнія.
Розподіл атмосферних опадів улітку на території Північної Америки нерівномірний. На заході материка їх випадає порівняно мало, крім південно-східної Аляски, острівних груп і району Британської Колумбії. і найменше в замкнутих улоговинах Великого Басейну (менше за 100 мм).
Максимум опадів випадає в літні місяці у центральних і східних районах США. Багато опадів на південному узбережжі Мексики, оскільки туди надходять вологі маси повітря з Мексиканської затоки.
Географічне положення материка, процеси атмосферної циркуляції, специфічні орографічні умови, ступінь розчленованості берегової лінії тощо зумовлюють надзвичайно різноманітні кліматичні відмінності різних частин Північної Америки. З півночі на південь на материку чітко простежуються майже всі кліматичні пояси північної півкулі, а в межах їх – ряд кліматичних областей.
Північне узбережжя материка й острови, що до нього прилягають, охоплює арктичний пояс. Пояс характеризується пануванням арктичних повітряних мас протягом усього року. Найнижча температура в січні тут -35°, -40°, а в Гренландії -45°, -50°. Влітку у прибережних районах, особливо на північному сході, де дуже позначається вплив Лабрадорської течії, досить холодно; в липні середня температура змінюється від +7 до +13°. Охолоджуючий вплив має також Гудзонова затока.
Протягом майже всього року тут чергуються періоди із сніговими хуртовинами, частими туманами тощо. Полярна ніч триває понад п'ять місяців. У межах цього поясу містяться центри сучасного зледеніння покривного типу.
На південь від арктичного поясу лежить пояс субарктичного клімату. Південною межею його служить зимове положення арктичного фронту; на заході ця межа збігається з 60° пн. ш., на сході – з 55° пн. ш.
У межах субарктичного поясу можна виділити три області: дві океанічні й одну континентальну.
У континентальній області зима суворіша. Середні січневі температури тут -25°, -30°, тоді як в океанічних областях -20°, -15°. Середня температура липня в області від +5 до +10°. Кількість опадів трохи більша, ніж в арктичному поясі, і становить 400–500 мм. Вологий клімат має південно-східна Аляска, де випадає 1500–2000 мм опадів на рік.
У субарктичному поясі поширена багаторічна мерзлота.
Найбільші простори займає помірний кліматичний пояс. Південна межа його лежить на сході поблизу 40° пн. ш., а на заході – недалеко від гирла річки Колумбії. У межах цього поясу виділяють три кліматичні області: Тихоокеанську, Континентальну й Атлантичну мусонну.
Атлантична мусонна область охоплює крайню східну частину помірного поясу. Середня температура січня тут становить -5°, -10°, а на півночі області навіть -18°, -20°. Літні опади приносять вологі вітри Атлантики. Температура липня під впливом Лабрадорської течії не перевищує +20°. Влітку холодна течія зумовлює утворення густих і тривалих туманів.
Клімат внутрішніх просторів узимку суворіший. У цей період тут часто бувають хуртовини, які є результатом вторгнення арктичних повітряних мас. Ось чому в східних частинах Канади утворюється товстий сніговий покрив. Влітку, в зв'язку з проникненням тропічного повітря з Мексиканської затоки, часто спостерігається значне підвищення температури (до +45°), що супроводиться суховіями та засухами. Середня ж температура літа не перевищує +20°, Більше опадів улітку.
Тихоокеанська область помірного поясу, перебуваючи під впливом Аляскинської теплої течії, має середню температуру січня близько 0°, а влітку +15°, +17°. Влітку випадає багато опадів, переважно у вигляді дощу. Середня річна кількість їх досягає місцями від 3000 до 6000 мм.
На узбережжі Тихого океану, від Алеутських островів до Сан-Франциско, панує океанічний клімат з м'якою зимою і прохолодним літом. Тут – царство вічної осені. Опади випадають весь рік, але більше восени і взимку.
Узбережжя перебуває під впливом теплого морського повітря, яке приносять західні вітри, що дмуть з Тихого океану, північні ж холодні повітряні маси сюди проникають рідко, їх не пропускають гори Аляски.
Погода на узбережжі звичайно хмарна, туманна, вітряна і дощова. Ясні дні бувають дуже рідко, і люди, які живуть тут, майже ніколи не бачать сонця і голубого неба. На навітряних схилах гір, огорнутих туманом і густими хмарами, випадає величезна кількість опадів (від 2000 до 6000 мм на рік). Тут майже щодня йде дощ або сніг.
Велику частину Північної Америки охоплює пояс субтропічного клімату. Він тягнеться від півострова Флоріди на сході і до Каліфорнійського півострова на заході. Південна межа цього поясу проходить приблизно по 30° пн. ш. В його межах можна виділити такі кліматичні області: Атлантико-мусонну, Атлантико-континентальну, Високогірну, Континентальну і Тихоокеанську.
Атлантико-мусонна область охоплює південно-східні штати США і північну частину півострова Флоріди. Вона характеризується умовами субтропічної циркуляції. Влітку мусонні повітряні маси приносять з Атлантики багато опадів, а взимку сюди проникає холодне континентальне повітря. Тому зима тут суха і досить холодна, іноді із снігопадами.
Атлантико-континентальна область займає великі простори середньої і нижньої частин басейну Міссісіпі. Влітку тропічні повітряні маси приносять сюди багато вологи з Мексиканської затоки. Середні температури липня досягають +25°, +30°. Взимку тут переважає континентальне повітря, але січневі температури майже скрізь вищі від 0°, а на півдні навіть +15°. Проте майже скрізь можливі сильні похолодання (навіть до -10°), зумовлені проникненням сюди холодних повітряних мас з півночі.
Влітку і навесні, коли проходять циклони, бувають катастрофічні бурі — торнадо. Вони утворюються в теплих секторах циклонів перед холодними фронтами.
Континентальна область охоплює внутрішні плато та плоскогір'я Кордільєр в межах субтропічного поясу. Вона характеризується сухим жарким літом і відносно холодною зимою. Тут випадає мало опадів, тому переважають пустинні ландшафти. Річні і добові амплітуди температур у цій області досить великі.
Тихоокеанська область субтропічного поясу займає вузьку смугу західного узбережжя Північної Америки, охоплюючи штат Каліфорнію і північну частину однойменного півострова. Для області характерне сухе літо і порівняно дощова зима. Літні температури тут значно нижчі, ніж на таких самих широтах Європи, що пояснюється впливом холодної Каліфорнійської течії.
У цьому районі панує середземноморський клімат, дуже схожий на клімат європейського узбережжя Середземного моря. Тут, як в Італії або Іспанії, літо тривале, жарке й сухе, а зима коротка і дощова. Влітку протягом багатьох місяців яскраво світить сонце і небо весь час яскраво-блакитне. Тоді пісок місцями нагрівається до 80° і рослинність на низовинах майже вся вигоряє. Звідси і походить назва «Каліфорнія», що по-іспанському означає «Розжарена піч».
Особливо жарко і сухо у відгородженій від океану Береговими ланцюгами великій Каліфорнійській долині. Дощі в цій долині випадають так само рідко, як у пустинях Середньої Азії. Ось чому сільське господарство тут не може розвиватися без штучного зрошення. Майже всю потрібну вологу Каліфорнійська долина дістає з вкритих багаторічними снігами схилів Сьєрра-Невади.
Простори Північної Америки на південь від 30° п.н. ш., за винятком крайнього півдня Центральної Америки, розташовані в поясі тропічного повітря. Кліматичні умови цього поясу визначаються повітряними масами Атлантичного і Тихого океанів. Вплив східної периферії Тихоокеанського антициклону в західних частинах цієї зони зумовлює тут дуже сухий клімат. Внаслідок постійного впливу холодної течії і низхідних повітряних потоків опадів тут не буває майже протягом цілого року. Амплітуди температурних коливань через близькість океану незначні.
Східна частина цього поясу характеризується майже однаковим впливом на неї області високого тиску Тихого й Атлантичного океанів. Максимум опадів тут припадає на літній час. Взимку і навесні опадів мало, що пояснюється віддаленням пасатного фронту в східному напрямі.
У внутрішніх районах, розташованих на високих плоскогір'ях, закритих із заходу і сходу гірськими хребтами, опадів буває значно менше, ніж на узбережжі.
Крайня південна частина Центральної Америки від 10–12 і до 7° пн. ш. перебуває під впливом екваторіальних тихоокеанських мусонів, які влітку приносять велику кількість опадів. Багато опадів приносить взимку також північно-східний пасат з Атлантики. Тут тримаються високі температури, які майже не зазнають сезонних коливань.



Я - волк! И вожака хочу я трон.
Ведь жизнь имеет волчий нрав.
В ней справедливейший закон -
Кто всех сильнее тот и прав!
 
ShoolerДата: Середа, 13.10.2010, 21:41 | Повідомлення № 5
Супермодератор
Група: Модератори
Повідомлень: 3529
х-статус:
Veni! Vidi! Vici!

Рельєф Північної Америки

Поверхня Північної Америки дуже різноманітна. При середній висоті материка 720 м над рівнем моря більша частина його має висоти від 200 до 500 м, на низовини припадає 20%. Більш як 25% території становлять висоти понад 1000 м. Найвища точка Північної Америки - гора Мак-Кінлі - 6193 м, найнижча - Долина Смерті - 85 м нижче рівня моря.
На відміну від інших частин світу типовим для континенту є меридіональне простягання найвищих гірських систем по його периферії - Кордильєр на заході і Аппалачів на сході. Характер рельєфу наклав відбиток на кліматичні умови різних його частин, а також на інші компоненти природи, посиливши відмінності між західними і східними районами.
Основу материка становить докембрійська Північно-Американська платформа, що займає приблизно половину його поверхні, велику частину Гренландії і південний схід Канадського Арктичного архіпелагу. Близько 60% поверхні платформи майже не має осадочного чохла і виступає на поверхню у вигляді Канадського, або Лаврентійського, щита - одного з найбільших щитів північної півкулі. Щит утворюють архейські та протерозойські гнейси, граніти та інші кристалічні породи.
Колись Канадський щит займав майже всю Північну Америку на схід від Скелястих гір. Точніше, саме він і був тоді Північною Америкою. Потім південна частина його опустилась і була залита морем. А коли море знову відступило, з-під води з'явився не щит, а потужні шари морських осадків: вапняку, глин, піску. Вони осіли на поверхні щита і вкрили його шаром завтовшки кілька кілометрів. Саме вони й утворюють тепер поверхню США і західну частину Канади.
Чим далі на північ, тим шар осадків тоншає, і на північ від Великих озер кристалічні сланці і граніти виходять на поверхню.
Ще в давнину Канадський щит під напором сусідніх ділянок земної кори дав ряд тріщин. По тріщинах осідала, провалювалась його середина. Море негайно затопило утворену западину. Цей провал на щиті добре видно на карті; його займає Гудзонова затока.
Канадський щит у тій його частині, яка тепер виходить на поверхню, багато років був похований під льодами, потужність яких досягала 2-3 км. Від району Киватин на захід від Гудзонової затоки і Лабрадору льодяне покривало розтікалось як всередину - до Гудзонової затоки,- так і назовні - до країв кристалічного щита і далі - за його межі.
Коли льодовик розтанув, западини по краях щита, утворені вздовж тріщин або вкриті льодом, заповнились талими водами - виникли Великі озера і ланцюг інших, також дуже великих, «майже великих» озер: Вінніпег, Атабаска, Велике Невільниче, Велике Ведмеже. Озера ці з'єднались річками, які несли в океан надлишок талих вод: на північний схід потекла річка Св. Лаврентія, на північний захід, якраз по межі щита,- Маккензі. Річки прорили русла в обхід льодовика, бо він не пропускав ще їх найкоротшим шляхом у Гудзонову затоку. Частина води стікала на південь у Мексиканську затоку через р. Міссісіпі.
Льодовик не зміг перетворити Канадський щит в абсолютну рівнину, бо в різних місцях він мав різну твердість. Поряд з «баранячими лобами» трапляються «кучеряві скелі», поверхня яких нагадує хвилясту вовну вівці. «Баранячі лоби» місцями відполіровані льодом до блиску, місцями покреслені паралельними подряпинами - слідами каменів, які він ніс за собою. За напрямом цих подряпин дізналися, звідки і куди рухався льодовик.
Незліченні горби і западини на поверхні щита розкидані в повному безладді. Коли льодовик розтанув, кожна западина перетворилася в озеро, тому й озер у північній Канаді безліч. Суша між ними, мов тонке мереживо, вся складається з хитросплетеної сітки островів і перешийків. Озера лежать на різній висоті, і річки збігають від одного до другого порогами і водоспадами.
Отже, розвиток сучасних форм поверхні Північної Америки - це прояв і наслідок тісної взаємодії ендогенних й екзогенних процесів. У результаті цього в межах Північної Америки сформувалися такі оротектонічні області: Лаврентійське плоскогір'я, Кордильєри, Аппалачі, Центральні рівнини, Великі рівнини та Берегові низовини.
Майже всю північ материка займає Лаврентійське плоскогір'я, яке відповідає материковій частині Канадського щита. Його площа становить понад 7 млн. кв. км.
На більшій частині цієї рівнини безпосередньо на поверхню виходять архейсько-протерозойські кристалічні породи (граніти, гнейси та ін.). Лише на південь від Гудзонової затоки кристалічні породи вкриті осадочними породами кембрію і силуру. Лаврентійське плоскогір'я має чашоподібну форму. В його внутрішніх частинах абсолютні позначки варіюють у межах 180-200 м, а по периферії — 300-500 м. На сході цієї області в межах Лабрадору в неогеновий час відбулось підняття території, тепер тут чітко вирізняється горстовий хребет Торнхат, висота якого понад 1500 м. Нові підняття окремих частин відбувалися і в інших районах, завдяки чому рельєф зазнав омоложення.
Острівна частина Лаврентійського плоскогір'я характеризується великою розчленованістю. Підняття, які мали місце тут у неогеновий час, супроводились інтенсивною вулканічною діяльністю. Зокрема, на сході узбережжя Гренландії кристалічні породи вкриті товщею базальтів, які утворюють ланцюг високих гір і нунатаків.
Форми поверхні арктичних островів пов'язані переважно із зледенінням. Найбільші льодовики зосереджені в Гренландії, а менші - на островах Баффінова Земля, Девон, Елсмір, Аксель-Хейберг, Мелвілл.
На півдні Лаврентійське плоскогір'я переходить в область Центральних рівнин. На великих просторах цієї території докембрійські породи вкриті осадочними відкладами різного геологічного віку. Стійкість осадочних товщ неоднакова, що створює умови для розвитку по всій периферії рівнини куестових форм рельєфу. Так, на південь від Великих озер і між ними поверхня складена породами нижнього палеозою, і в рельєфі найчіткіше виявляються куести, що утворились у щільних силурійських вапняках (наприклад, уступ Ніагарського водоспаду).
Антропогенове зледеніння також наклало свій відбиток на рельєф куестової області. Корінні породи цієї області поховані під мореною і водно-льодовиковими пісками.
Досить поширені кінцевоморенний і горбастий рельєфи донної морени. Часто висота кінцевоморенних пасом досягає 20-50 м відносної висоти, в окремих місцях їх вінчають високі частини куест.
Поверхня вододільних територій південної частини Центральних рівнин плоска, але прирічкові ділянки розчленовані густою сіткою ярів, особливо на крайньому півдні. Крім ерозійних, тут добре розвинуті карстові форми рельєфу.
На захід від Центральних рівнин розташована смуга Великих рівнин, або плато Прерій. Великі рівнини являють собою систему східчастих плато, що знижуються від Кордільєр на схід. Висота їх від 500 м на сході до 1600-1700 м на заході, протяжність з півночі на південь понад 4000 км. Поверхня Великих рівнин складена переважно осадочними породами мезозойського і кайнозойського віку, які вкриті алювіальним, еоловим, а в північній частині - льодовиковим матеріалом. Річки, що стікають з Кордільєр, розчленували плато глибокими долинами на столові височини.
Найхарактернішою особливістю рельєфу Великих рівнин є поєднання різноманітних ерозійних форм. Особливо пересічена поверхня прирічкових ділянок. Схили сусідніх ярів, перетинаючись тут, утворюють численні сплетіння гострих гребенів. Це - бедленд - зовсім непридатні для господарського використання землі.
На рельєф північної частини Великих рівнин значно вплинуло зледеніння. Долини тут дуже широкі, а їх схили згладжені, вододільні ділянки погорбовані безладним нагромадженням піщано-глинистого матеріалу й усіяні озерами.
На півдні Великих рівнин льодовикових відкладів немає. Обширні плато, складені верхньопалеозойськими відкладами, розчленовані сіткою глибоких ущелин. Ці ущелини 200-300 м завглибшки утруднюють спорудження шляхів.
Великі і Центральні рівнини на півдні переходять в алювіальну низовину Міссісіпі, що зливається з Береговими низовинами (Приатлантичною і Мексиканською).
Низовини формувалися як у мезозої, так і в кайнозої внаслідок опускання палеозойського складчастого фундаменту. Рельєф низовин пов'язаний з швидким епейрогенічним підняттям території на місці раніше затоплених морем територій.
Поверхня Мексиканської низовини майже ідеально рівнинна з абсолютними позначками до 100 м. Гідромережа розвинута. Поблизу моря річки течуть у своїх наносах, іноді навіть вище від навколишньої місцевості. Біля узбережжя низовина заболочена.
В окремих місцях поверхня складена вапняковими породами, в зв'язку з чим тут мають значний розвиток карстові явища (Флорида, Юкатан та ін.).
Приатлантична низовина на заході оточена уступом плато Підмонт. Вона складена товщею осадочних порід (вапняків, пісковиків, глин) потужністю до 1000 м, які залягають на палеозойському кристалічному фундаменті. Середня висота низовини 100 м. Поверхня її розчленована долинами численних річок.
Східний край Північної Америки займає пояс давніх омолоджених гір - Аппалачів.
Гори простяглися у вигляді ряду поздовжніх хребтів з південного заходу (від штату Алабама на півдні США) на північний схід до мису Гаспе (в затоці Св. Лаврентія) і далі до острова Ньюфаундленд. Довжина гір понад 2000 км, ширина 200-300 км, середня висота 1000-1300 м, а окремі вершини досягають 2000 і більше метрів.
Глибока Гудзоно-Мохокська тектонічна западина поділяє Аппалачі на Північні і Південні. Північні Аппалачі нижчі, майже скрізь складені метаморфічними і кристалічними породами переважно нижньопалеозойського віку. В період мезозою і кайнозою гори зазнали піднять, антропогенове зледеніння надало їм куполоподібних обрисів. Тепер ця частина гір має характер вирівняних плоскогір'їв заввишки 400-600 м, над якими підносяться окремі брилові масиви і хребти: Адірондак з вершиною Марсі (1628 м), Зелені гори - на заході (1200 м), Білі гори - на сході з вершиною Вашингтон (1916 м) та ін. Усі ці масиви розділені тектонічними западинами.
Уся західна частина Північної Америки, починаючи від Панамського перешийка на півдні і до Аляски на півночі, а також Антільські острови, входять до складу Кордільер, що складаються з кількох хребтів і великих плато між ними. Початок формування Кордільєр відносять до нижнього палеозою. Більшість хребтів належить до мезозойського і альпійського етапів горотворення. Велику роль у рельєфоутворенні відігравали вертикальні рухи, розломи і вулканізм, а також антропогенове зледеніння.
Починаються Кордільєри на Алясці двома основними хребтами, що мають тут широтний напрям,- хребтом Брукса на півночі і Аляскинським хребтом на півдні. В Аляскинському хребті знаходиться найвища точка Кордільєр - г. Мак-Кінлі (6193 м). Гори Брукса мають висоту 1200-1300 м.
На північ від Аляскинського хребта розташоване велике і досить розчленоване плоскогір'я Юкон з переважаючими висотами 600-800 м.
Від г. Мак-Кінлі Кордільєри круто повертають на південь, продовжуючись рядом паралельних хребтів. У межах Канади їх простягання переважно південно-східне. Гори в цій частині досить високі, але більш розчленовані вузькими, глибокими річковими долинами, а біля узбережжя - фіордами.
Основними гірськими ланцюгами канадської частини Кордільєр є Скелясті гори на сході і Береговий хребет на заході. Між ними розташоване вулканічне плато Фрейзер, висота якого 800-1200 м.
Система проток відокремлює Береговий хребет від острівного ланцюга.
У межах США Кордільєри досягають найбільшої ширини (до 1600 км). Вони представлені тут великими внутрішніми плато, розчленованими глибокими долинами, які відповідають тектонічним западинам (Уілламетська, Каліфорнійська та Нижньокаліфорнійська долини).
Береговий хребет Канади переходить у Каскадні гори в межах США. Тут виділяються такі вулканічні вершини, як Рейнір (4392 м), Шаста (4316 м) та ін. Далі на південь Каскадні гори поступово переходять у гранітний масив Сьєрра-Невада з вершиною Уїтні (4418 м). Між цими хребтами на заході і Скелястими горами на сході розкинулись такі величезні плато, як Колумбійське, Великий Басейн і Колорадо. Скелясті гори в межах США увінчані рядом високих вершин (Елберт - 4399 м, Бланка-Пік - 4386 м та ін.).
На території Мексики Кордільєри нижчі і менш розчленовані. Між Західною і Східною Сьєррами розкинулося велике Мексиканське плоскогір'я, внутрішня частина якого являє собою чергування хребтів і улоговин. За характером рельєфу воно нагадує Великий Басейн. З півдня плоскогір'я обмежене Поперечним Вулканічним хребтом з рядом вулканів (Орісаба - 5700 м, Попокатепетль - 5452 м, Ікстаксітуатль та ін.).
На південь від Теуантепекського перешийка гірський ланцюг розгалужується на дві частини: одна система гірських хребтів відхиляється на схід і продовжується на островах Центральної Америки (Великі і Малі Антільські), друга - до Панамського перешийка.
Кордільєри характеризуються бриловими і близькими до горстів формами, численними лаколітовими утворами. Меншою мірою в них проявляються форми рельєфу, зумовлені майже виключно складчастістю. Вони характерні головним чином для вузької прибережної смуги.
Дрібніші риси рельєфу здебільшого пов'язані з ерозійними процесами. У північно-західній частині Кордільєр добре представлені льодовикові форми, а в південно-східній - водно-ерозійні. У внутрішніх частинах зустрічаються численні форми рельєфу, утворені діяльністю вітру.



Я - волк! И вожака хочу я трон.
Ведь жизнь имеет волчий нрав.
В ней справедливейший закон -
Кто всех сильнее тот и прав!
 
ShoolerДата: Середа, 13.10.2010, 21:41 | Повідомлення № 6
Супермодератор
Група: Модератори
Повідомлень: 3529
х-статус:
Veni! Vidi! Vici!

Корисні копалини Північної Америки

Материк дуже багатий на різноманітні корисні копалини. Це пов'язано з тектонікою та геологічною будовою континенту. Особливо багато в Північній Америці природного газу, кам'яного і бурого вугілля, цинку, молібдену. Значні запаси залізної, мідної, свинцевої, нікелевої руд, кобальту, нафти. Бідний материк на марганець, хром, алюмінієву сировину, вольфрам, олово.
Майже всі поклади кам'яного вугілля материка зосереджені на території США і здебільшого пов'язані з відкладами карбону, тріасу та крейди.
Найбільші поклади вугілля знаходяться на передгірному західному схилі Аппалачів — у так званому Пенсільванському басейні (район Скрентона), а також у штаті Західна Вірджінія. Вугілля цих басейнів належить до середньо- і верхньокарбонових відкладів і має високу якість. Родовища вугілля є також на південь від Великих озер (Іллінойський і Міссісіпський басейни).
Значну промислову цінність має тріасове вугілля південного заходу Аппалачів (штат Алабама).
На заході Північної Америки, в районі Скелястих гір та в окремих місцях Великого Басейну, залягає кам'яне вугілля, що належить до формації верхньої крейди.
Родовища бурого вугілля здебільшого пов'язані з верхніми горизонтами палеогену. Вони широкою смугою тягнуться від верхів'я р. Міссурі вздовж східного схилу Скелястих гір аж до Північного Льодовитого океану. Більша частина буровугільних родовищ зосереджена на території Канади і відіграє важливу роль у паливному балансі цієї країни.
Основні райони поширення нафти належать до Аппалачського прогину. Нафта залягає у відкладах силурійського, девонського і карбонового віку. Це - басейни Канзасу, Оклахоми, Техасу.
Поклади нафти на узбережжі Мексиканської затоки США і Мексики пов'язані з пермськими соляними структурами, а також з піщано-глинистими відкладами верхньої крейди і палеогену. Нафтові родовища є також на заході США, де вони тягнуться неширокою смугою вздовж тихоокеанського узбережжя і пов'язані з неогеновими відкладами з межах міжгірних улоговин альпійської складчастості.
З кам'яновугільними і нафтовими родовищами пов'язані родовища природного газу.
З рудних копалин Північна Америка багата на залізну руду. Великі родовища залізної руди залягають у районі Великих озер. Більша частина запасів зосереджена в Канаді (штат Онтаріо). Великі поклади залізної руди є на півострові Лабрадор і на півдні Аппалачських гір - у штаті Алабама. Останні родовища пов'язані із силурійськими породами.
Досить великі поклади мідних і нікелевих руд зосереджено у Північній Америці. Найбільші з них зосереджені в Канадському щиті в протерозойських лавах, зокрема в штаті Мічиган на півострові Кьюіноу і в штаті Манітоба (Канада).
За запасами кольорових і дорогоцінних металів - срібла, золота, міді, цинку, свинцю - Кордільєри посідають одне з перших місць у світі. Особливо багаті на них Скелясті гори і мексиканські Сьєрри.
Уранові руди зустрічаються на півночі континенту в районі Великого Ведмежого і Великого Невільничого озер та в зоні Скелястих гір (штат Юта).
Родовища солі, зокрема калійної, поширені по периферії платформи. Значні поклади її належать до соленосної формації силуру в штаті Нью-Йорк, а на південному сході — до пермських порід.
Великі поклади кам'яної солі і сірки включають куполи пермського віку на побережжі Мексиканської затоки.
Поклади гіпсу пов'язані з пермськими породами і відомі в Техасі і Канзасі.
Великі родовища фосфоритів палеогенового віку є на півострові Флоріда.
Північна Америка багата також різними будівельними матеріалами.



Я - волк! И вожака хочу я трон.
Ведь жизнь имеет волчий нрав.
В ней справедливейший закон -
Кто всех сильнее тот и прав!
 
ShoolerДата: Середа, 13.10.2010, 21:44 | Повідомлення № 7
Супермодератор
Група: Модератори
Повідомлень: 3529
х-статус:
Veni! Vidi! Vici!

Грунти Північної Америки

Так само як і Євразія, Північна Америка має чотири з шести світових грунтово-біокліматичних поясів, з яких арктичний і бореальннй охоплюють північну, найбільш розширену частину континенту (до 50°пн.ш.).
Далі на південь широтна зональність спостерігається в Північній Америці лише на схід від Міссісіпі. У центральній частині континенту грунтові зони мають меридіональне простягання. Від Міссісіпі на захід одна одну змінюють такі зони: бурих лісових грунтів і субтропічних червоноземів, чорноземновидних грунтів прерій, чорноземів, каштанових грунтів і сіро-бурих пустинних грунтів і сіроземів. В областях внутрішніх плато Кордільєр трапляються великі масиви розвіюваних пісків і солончаків.
Арктичний пояс охоплює острови Канадського Арктичного архіпелагу і тундрову зону на півночі континенту.
У межах острівної частини добре виявлена підзона арктичної тундри. Більша частина островів Канадського Арктичного архіпелагу являє собою полярну й арктичну полігональну тундру з типовими для неї дерново-тундровими грунтами, які чергуються з широкими просторами, вкритими льодом, і кам'янистими осипами.
Тундрові грунти характеризуються малою потужністю, низькими температурами, надмірною вологістю та оглеєністю.
На континенті тундрова зона, маючи широтне простягання, представлена підзоною тундри з типовими тундрово-глейовими грунтами і підзоною, лісотундри. У внутрішніх, найбільш сухих, частинах континенту південна межа тундри займає найбільш північне положення. Так, у районі басейну річки Маккензі вона проходить на широті 68–69°; у напрямі до узбереж Тихого і Атлантичного океанів південна межа тундри значно зміщується на південь. Наприклад, східне узбережжя Аляски зайняте тундрою на широті 54–55°, а на сході – в північній частині півострова Лабрадор вона досягає широти 52–53°.
На південь, під хвойними лісами, тягнеться зона підзолистих ґрунтів. Ця зона, як і тундрова, трохи зміщується на приокеанських узбережжях у південному напрямі, її західна частина має гірський характер.
Південна межа зони підзолистих грунтів по тихоокеанському узбережжі спускається до 48–49°, а по атлантичному – до 45-46°. У внутрішніх частинах континенту – в штатах Альберта, Саскачеван – межа зони підзолистих грунтів проходить на широті 54-55°.
Займаючи величезні простори Північної Америки, зона підзолистих грунтів у свою чергу поділяється на три підзони: глеєво-підзолистих, типових підзолистих і дерново-підзолистих грунтів.
Підзолисто-глеєві грунти охоплюють майже всю північно-західну частину басейну річки Маккензі, північну частину штату Манітоба, Онтаріо і західну частину півострова Лабрадор. У цих районах близько від поверхні знаходиться багаторічна мерзлота, яка погіршує водопроникність грунтів і посилює їх заболоченість. Ось чому тут помітне чергування масивів глеєво-підзолистих грунтів з великими болотними просторами, де переважають торфово-болотні грунти.
Підзона типових підзолистих грунтів займає більшу частину Канадського щита – басейн р. Саскачеван, південну частину штату Манітоба та південну частину штату Онтаріо, що прилягає до Великих озер. Підзолисті грунти кислі, бідні на гумус.
Підзона дерново-підзолистих грунтів, яка розширюється в східному напрямі, в ландшафтному відношенні збігається з підзоною мішаних лісів. Ця зона найбільш освоєна.
На південь від 50° пн. ш. і на схід від Міссісіпі у так званій Приатлантичній провінції також помітна широтна зональність грунтів. Тут підзолисті грунти на південь змінюються бурими лісовими, які в свою чергу поступаються місцем субтропічним жовтоземам і червоноземам.
Зона субтропічних чорноземів і жовтоземів (північна межа їх 35–37°, південна – 25–26°). Червоноземи займають переважно підвищені і краще дреновані частини рельєфу, де нема застою води. Низинні морські узбережжя і долини зниження зайняті переважно жовтоземами. Особливо поширені жовтоземи на півострові Флоріда.
Орографічні і кліматичні особливості континентальної частини північного позатропічного поясу (на південь від 50° пн. ш. і на захід від меридіана 90° зх.д.) зумовлюють чітко виражений меридіональний напрям ґрунтових зон, які послідовно змінюють одна одну із сходу на захід. Так, зона чорноземновидних грунтів прерій змінюється на захід зонами каштанових і бурих пустинно-степових грунтів.
Зона чорноземів має дві підзони: середньогумусних і високогумусних чорноземів, яка лежить на сході, і підзону малогумусних, місцями карбонатних, чорноземів – на заході.
Поряд із зміною ґрунтового покриву в меридіональному напрямі, тобто із заходу на схід, в межах тієї самої зони грунти змінюються і по широтах. Як і чорноземновидні грунти прерій, чорноземи, починаючи в 38° пн. ш. на південь, набувають червонуватого кольору. Так, у штатах Канзас і Оклахома грунти мають червонуваті відтінки, що є проявом субтропічних рис у грунтотворенні.
Каштанові грунти найбільш поширені у штатах Монтана, Дакота і Канзас. У штаті Техас і в південній частині штату Оклахома каштанові грунти набувають червонуватого відтінку і переходять в особливі червоно-коричневі грунти.
Далі на південь субтропічного поясу грунтові зони також послідовно змінюються із сходу на захід, але склад їх інший. Із збільшенням сухості клімату жовтоземи і червоноземи субтропічних лісів південно-східних штатів переходять у червонувато-чорні грунти субтропічних прерій, останні – в коричневі і сіро-коричневі грунти сухих і напівпустинних областей Техасу і пустинні сіроземи Мексиканського нагір'я та Каліфорнії.
Антільські острови здебільшого мають грунти субекваторіального типу. Тут поширені також червоноземні грунти саван, які значною мірою латеритизовані.
Грунти західної частини Північної Америки, особливо схилів Кордільєр, гірські, з помітною вертикальною зональністю. На півночі Кордільєр поширені гірські підзолисті грунти з плямами гірських тундрових. У південній частині велике поширення мають коричневі і бурі гірські лісові грунти з плямами гірських лучних грунтів на високих вершинах.
У межах Північної Америки на тундрові грунти припадає 17% площі, підзолисті – 23 %, сірі і бурі лісові – 6%, чорноземи і чорні тропічні грунти –7%, каштанові і червоно-бурі – 7%, пустинні – 7%, червоноземи і латеритні – 10%, алювіальні – 1%, гірські – 14%, на багаторічні сніги і льодовики – 8%.



Я - волк! И вожака хочу я трон.
Ведь жизнь имеет волчий нрав.
В ней справедливейший закон -
Кто всех сильнее тот и прав!
 
ShoolerДата: Середа, 13.10.2010, 21:50 | Повідомлення № 8
Супермодератор
Група: Модератори
Повідомлень: 3529
х-статус:
Veni! Vidi! Vici!

Рослинний світ Північної Америки

Більша, північна, частина Північної Америки входить до Голарктичної флористичної області, менша, південна, – до Нетропічної.
Загальна кількість видів рослин Північної Америки становить приблизно 30 тис. Рослини континенту часто вражають розмірами і швидкістю свого росту. Тут багато своєрідних видів: гікорія, магнолія, тюльпанне дерево, туя, тсуга, секвойя.


Магнолія


Секвойя

Розподіл рослинних зон у Північній Америці має свої особливості, які визначаються характером її обрисів, орографії і клімату.
Широтні зони розташовані тільки на півночі материка і представлені тундрою і тайгою. Зональність території, розміщеної на південь від Великих озер, має меридіональний характер. На захід від узбережжя Атлантичного океану, в зв'язку із зменшенням опадів, ліси переходять у лісостеп, далі лісостеп змінюється степом, який, у свою чергу, переходить у пустиню. Вздовж узбережжя Атлантичного океану широтна зональність зберігається. Зону тайги тут змінюють мішані, широколисті ліси, що переходять на південному сході материка в субтропічні вічнозелені ліси.
Пустині тропічного поясу, тропічні ліси і савани на півдні і південному сході Північної Америки не утворюють широтних смуг, а розташовуються окремими ділянками.
Крайня північ Північної Америки – майже весь о. Гренландія, центральна частина Землі Елсміра, Баффінова Земля і території, що прилягають до неї, вкриті материковим льодом, а тому зовсім не мають рослинності.
Південна частина Канадського архіпелагу і вся північ материка Північної Америки зайняті тундрою і входять до Арктичної підобласті Голарктики.
Тундрова рослинність вкриває Алеутські острови, західне та північне узбережжя Аляски, східний берег Ньюфаундленду і південь Гренландії. Зона тундри в Північній Америці заходить значно далі на південь, ніж в Євразії, особливо на Ньюфаундленді, де межа її досягає 55° пн. ш. Це пояснюється впливом Лабрадорської течії.
Крайні північні простори цієї зони зайняті арктичною тундрою з мохово-лишайниковою рослинністю. Великі території вкриті болотами. На півдні тундри росте чимало видів трав'яних рослин – представників злаків та осок. Характерні також повзучий верес, карликова береза, верба, вільха.


Карликова береза

На південь від тундри простягається перехідна до лісової зони смуга лісотундри, найхарактерніші рослини якої модрина та чорна і біла ялини.
Величезні простори в Північній Америці займає зона тайги. Найдалі на північ, як і в Євразії, тут заходить модрина; за нею на захід від Гудзонової затоки поширюється береза, на схід – бальзамічна тополя. На півночі Канади переважає сосна Банкса, яка утворює великі бори, ялини біла і чорна, модрина, береза, осика, тополя.
На Алясці в цій зоні росте сітхинська ялина, цуги, а також кипарисник горіхоплідний. Взагалі, видовий склад деревних порід у зоні тайги різноманітніший, ніж в Євразії. Так, у районі Великих озер велике поширення мають сосни веймутова і смолиста, туя західна, подібна до піхти, цуга канадська. На узбережжі Атлантичного океану поширені переважно соснові ліси.
На тихоокеанському узбережжі розташований другий центр поширення хвойних дерев з переважанням дугласії. В районі Сьєрри-Невади і на Скелястих горах ростуть велетенські мамонтові дерева-секвойї, сосна жовта.
У східній частині материка хвойні ліси поступово переходять у мішані, що поширені в області Великих озер і в басейні річки Св. Лаврентія. В середній частині материка тайга змінюється лісостепом і степом.
Узбережжя Атлантичного океану, починаючи від Нью-Йорка і аж до штату Луїзіани на березі Мексиканської затоки, вкрите широколистими та мішаними лісами. Тут, крім сосни, ростуть кілька видів дуба – білий і чорний, бук американський, клен цукровий, ясен, багато видів берези, гікорія біла, тюльпанне дерево.


Бук американський

На схилах Аппалачських гір у зоні лісостепу ростуть також каштан справжній, клен, різні дуби, кілька видів хвойних, горіх чорний, платан західний.
Далі на захід від області листяних лісів (від Мічигану до Техасу) з півночі на південь тягнеться широка смуга, де дубові ліси чергуються з ділянками степів. Степові простори Північної Америки мають багато спільного з нашими степами, хоч і мають меридіональне простягання.
У преріях поширені злакові – бізонова трава, ковила: на бедленді Небраски росте звичайна опунція. 3 південного сходу в область прерій проникають і пустинні елементи, зокрема кактуси, юки та ін.


Опунція

Скелясті гори вкриті переважно хвойними лісами. В горах Мексики росте досить цікава декоративна сосна монтецуми, з довгою звислою хвоєю. Альпійська флора тут у багатьох відношеннях нагадує високогірну європейську.
Пустинні та напівпустинні види рослинності в західній частині континенту поширені в субтропічному та тропічному поясах. У Великому Басейні типовий пустинний ландшафт панує до висоти 1500 м. Тут переважають такі рослини, як дрібнолистий вічнозелений полин, юка й опунція. В пустині штату Арізона трапляються кактус-велетень, а в Техасі – агава.


Агава

У районі Мексики та Каліфорнії поширені чагарникові ксерофільні зарості, так званий чапараль (чагарникові дуби, аденостама, мучниці, рубинія).
Саме на півночі Мексиканського плоскогір'я знаходиться центр формування кактусової флори, що представлена тут кількома сотнями видів кактусів, юк, агав. Ці рослини надають ландшафту своєрідного вигляду.
На південь від 38° пн. ш. на тихоокеанському узбережжі США, океанічних берегах півострова Каліфорнії, а також у басейнах Сакраменто і Хоакін, тобто в області із сухим літом і вологою зимою, формується рослинність середземноморського типу; тут ростуть ксерофітні чагарники типу маквіс, а в горах – секвойя. На периферії посушливих районів поширені ліси з різних дубів, хвойних, магнолій, платанів та ін.
На південь від Мексиканського нагір'я найбільш розповсюджені вологі вічнозелені ліси типу гілей. Найпоширенішими рослинами в цій частині Північної Америки є понад 50 видів різних пальм, вічнозелені дуби, деревовидні папороті.
На Великих Антильських островах і на півдні півострова Флориди переважають також вологі тропічні ліси, а на узбережжях – мангрові зарості. На окремих островах ростуть кипарисові дерева.
Більш сухі місця островів зайняті саванною рослинністю з численними колючими бобовими, кактусами, бромеліями тощо. Для високогірних районів Північної Америки типова вертикальна зональність рослинності.
З Мексики і Центральної Америки походять такі культурні рослини, як кукурудза, гарбуз, бавовник тощо.
Природна ж рослинність Північної Америки внаслідок втручання людини зазнала великих змін. Зведено багато лісових масивів, розорано великі площі прерій тощо.



Я - волк! И вожака хочу я трон.
Ведь жизнь имеет волчий нрав.
В ней справедливейший закон -
Кто всех сильнее тот и прав!
 
ShoolerДата: Середа, 13.10.2010, 22:03 | Повідомлення № 9
Супермодератор
Група: Модератори
Повідомлень: 3529
х-статус:
Veni! Vidi! Vici!

Тваринний світ Північної Америки

Фауна північної Америки має чимало спільних з Євразією видів. Ця спільність пояснюється існуванням у недалекому геологічному минулому сухопутного зв’язку між Північно-східною Азією і Північно-Західною Америкою. Суша, що була колись на місці Берингової протоки, могла бути центром видоутворення тварин, звідки вони розселялися і в Північну Америку, і в Євразію.
Більша частина території Північної Америки за зоогеографічним районуванням належить до Голарктичної області і лише територія, розташована на південь від 20° пн.ш., входить до складу Неотропічної фауністичної області.
З великих ссавців для зони тундри характерний вівцебик, або мускусний бик, який зберігся лише в крайніх північних районах Канади та на окремих островах. Значно частіше зустрічається північний олень карібу, представлений тут двома видами. Непогано себе почуває тут і завезений з Євразії свійський північний олень. На узбережжі Північного Льодовитого океану живуть білий ведмідь, полярний вовк, полярна лисиця, песець, а також значна кількість гризунів – різні види лемінгів, зайці-біляки, миші полівки.


Білий ведмідь


Вовк


Лемінг

Найтиповішими птахами, які залишаються на зиму в тундрі, є біла сова, тундрова і біла куріпка, пуночка та аляскинський подорожник. Влітку сюди прилітає багато різних водоплавних птахів, які гніздяться біля озер та на болотах. У внутрішніх водоймах багато риби (сиг, форель озерна, харіус та ін.).
У прибережних водах Північного Льодовитого океану і тепер ще трапляються гренландський кит, білуха, нарвал. Тут багато тюленів і моржів.
Тайгова Канадська зоогеографічна підобласть характеризується більшою різноманітністю тваринних видів, ніж попередня. Із ссавців тут водяться американський лось, північний олень, олень вапіті, сніговий баран, або товсторіг, а також кілька видів та підвидів американських ведмедів, вовк, канадська рись, росомаха, видра, американський соболь, куниця ілька, американська норка, горностай, ласка, єнот, північний скунс, різні види зайців, білок, летяг, мишовидні гризуни, ондатра, бобри, голкошерст, бурундук, щури, кажани тощо.

З птахів найпоширеніші кілька видів дятлів, шишкарі, омелюхи, мохоногий сич, білоголовий орлан тощо.
Широколисті та субтропічні ліси східної частини США належать до Сонорської зоогеографічної підобласті. Фауна цієї підобласті близька до фауни тайги, проте тут є багато таких видів, які відсутні у хвойних лісах. Із ссавців характерні: віргінський олень, ведмідь барібал, різні види вовків і лисиць, єнот, скунс, деревний дикобраз, ондатра, деревний бабак, кілька видів зайців, білок, летяг, кротів, землерийок, віргінський опосум, ряд видів кажанів.
У підобласті досить багато птахів, серед яких характерні такі, як вилохвостий лунь, дикі індики, пересмішник, рисівка, жовтушники, дятли, каролінські папуги; є також кілька видів колібрі. Плазуни і земноводні в цій підобласті представлені міссісіпським алігатором, величезною алігаторною черепахою, жабою-биком.
З риб типові: панцирна щука, лопатонос тощо.
Багато також безхребетних, особливо комах, молюсків тощо.
Степи і пустелі Північної Америки, що охоплюють всю центральну і майже всю західну частину США, деякі райони Південної Канади, більшу частину Мексиканського нагір’я і півострів Каліфорнію, також входять у Сонорську підобласть. Тут багато різноманітних великих тварин, особливо копитних. Найхарактерніші з них – бізони – одні з найбільших копитних на земній кулі, що збереглися лише у заповідниках.
Цікавою степовою твариною є вилоріг, що займає проміжне положення між антилопою й оленем. Збереглось цих тварин дуже мало.


Бізон

На безлісих просторах материка довгий час ходили завезені з Європи коні, які здичавіли і розмножились тут. Тепер ці коні-мустанги майже повністю виловлені. Зустрічається кілька видів вовків і, зокрема, вовк койот, або степовий вовк, різні види лисиць, скунс, пума, ягуар (на Мексиканському нагір’ї). Широко представлені гризуни – кілька видів зайців, ховрахів, бабаків, лугових собачок; з комахоїдних зустрічаються окремі види кротів і землерийок.


Пума

Царство птахів включає такі види, як тетерук, зозуля подорожник, індикові грифи. З плазунів типовими є отруйна ящірка отрутозуб, ящірка фінозома, ящірка хірот, отруйні гримучі змії.
Для зони гірських лісів заходу США та Північної Мексики типовими тваринами є: товсторогий баран, який живе вище від межі лісу в горах, величезний хижак – ведмідь грізлі, ведмідь барібал з довгою чорною шерстю, вовки, лисиці, американський борсук. Багато також гризунів – деревних дикобразів, гірських бобрів, зайців, білок, скакунчиків, летяг. З птахів характерні каліфорнійський гриф і каліфорнійська куріпка, зустрічаються також колібрі – представники неотропічної фауни. У гірських районах Мексики живе птах подорожник, родич європейської зозулі. Він корисний тим, що поїдає багато дрібних гризунів і комах; крім того, це єдиний птах, який знищує гримучих змій.
На південному заході США і півночі Мексики велике поширення мають плазуни, зокрема такі, як безнога каліфорнійська ящірка, отрутозуб, багато гримучих змій тощо. З павукоподібних поширені отруйні тарантули і скорпіони.


Тарантул

Для Неотропічної зоогеографічної області характерні тварини, які здебільшого проникли сюди з Південної Америки, зокрема з хижих – пума, оцелот, ягуар, з копитних – тапір, свині-пекарі та ін. Типові також широконосі мавпи, деревні дикобрази, мурахоїди, панцирники тощо.
З птахів характерні – королівський гриф, мексиканський шуан, гокко, численні папуги. Багато також плазунів і земноводних.
Антільська зоогеографічна підобласть має острівний характер фауни. Тут, наприклад, нема великих ссавців, є кілька видів мавп, три види кажанів, з гризунів – заєць золотий агуті та ін. На Антільських островах водиться також кілька видів великих черепах.



Я - волк! И вожака хочу я трон.
Ведь жизнь имеет волчий нрав.
В ней справедливейший закон -
Кто всех сильнее тот и прав!


Повідомлення відредактовано Shooler - Середа, 13.10.2010, 22:03
 
ShoolerДата: Середа, 13.10.2010, 22:08 | Повідомлення № 10
Супермодератор
Група: Модератори
Повідомлень: 3529
х-статус:
Veni! Vidi! Vici!

Внутрішні води Північної Америки

Північна Америка досить багата річками й озерами. Вона має найдовшу річкову систему на земній кулі – р. Міссісіпі з Міссурі, а в районі Великих американських озер – найбільше скупчення прісної води. Проте територія континенту зрошується дуже нерівномірно, що зумовлено як кліматичними, так і орографічними особливостями. Великі простори заходу і південного заходу материка внаслідок інтенсивного випаровування і несприятливих топографічних умов мають дуже слабо розвинуту річкову сітку, тобто практично вона відсутня; ряд невеликих річок цього району не досягає моря. Найгустіша сітка повноводних річок – на добре зволожуваному південному сході материка.
Річки Північної Америки належать до басейнів Тихого, Північного Льодовитого й Атлантичного океанів; частина має внутрішній стік. Більшість річок впадає в Атлантичний океан.
Вододіл між басейнами річок Атлантичного і Північного Льодовитого океанів проходить по підвищених ділянках внутрішніх рівнин і виражений слабо.
Вододіл між басейнами річок Тихого й Атлантичного океанів проходить по середньовисотних ділянках Кордільєр, не далі як на 120—150 км від Тихого океану, тому річки Тихоокеанського басейну короткі. Проте в північній частині, яка отримує достатню кількість вологи, вони багатоводні і мають великі запаси гідроенергії.
Важливим вододілом є також Аппалачські гори.
Річки басейну Північного Льодовитого океану, більша частина якого зазнала недавнього покривного зледеніння, характеризуються молодістю русел, хоч деякі з них мають значну довжину і велику водоносність. Навпаки, річкова система Атлантичного океану має зрілий характер, річки тут утворюють досить розгалужену сітку і мають значну довжину.
Більшість річок Північної Америки багата на водну енергію, має велике транспортне значення.
Залежно від особливостей клімату й орографічних умов у різних частинах материка склалися різні типи водних систем з неоднаковими річковими режимами.
Дощове живлення річок Північної Америки характерне для субтропічного півдня, для пустинь південного заходу і для великої Каліфорнійської долини. В цих областях сніг або зовсім не випадає, або випадає дуже рідко і тримається недовго. Проте кількість опадів протягом року в різних місцях різна, а тому й режим річок цього типу неоднаковий. Річки, що беруть початок з Аппалачських гір, впродовж року повноводні. Найзначніші з них Гудзон, Делавер, Саскуіхана, Потомак. Високі рівні майже протягом усього року мають також ліві притоки Міссісіпі.
Високі температури влітку зумовлюють значне випаровування, тому максимум витрат річок припадає на осінь. Це зумовлюється ще значною вологоємністю і водонепроникністю грунтів.
Річки переносять велику кількість алювію, часто змінюють течії і утворюють широкі заплави. Під час інтенсивних літніх злив на річках часто бувають катастрофічні повені.
Снігове живлення характерне для річок гірських районів заходу – Сьєрра-Невади, Каскадних гір, Берегового хребта, більшої частини Скелястих гір та ін. Максимум витрат припадає тут на весну і літо. Річки басейну Північного Льодовитого океану та Лаврентійські озера також мають переважно снігове живлення. Взимку витрати води скорочуються, весною максимально збільшуються.
На регулюванні режиму цих річок позначається озерний район. Такі озера, як Верхнє, Гурон, Мічіган, Ері, Онтаріо і Сент-Клер, забезпечують стійкі витрати річок Ніагари і Св. Лаврентія.
На режим річок басейну Північного Льодовитого океану істотно впливає багаторічна мерзлота; наявність її тут обумовлює відсутність запасів ґрунтових вод. Незважаючи на велику озерність цього басейну, спад води в кінці літа і взимку виражений досить чітко. Період повені припадає на початок літа. Особливо це типово для Маккензі з її численними притоками.



Я - волк! И вожака хочу я трон.
Ведь жизнь имеет волчий нрав.
В ней справедливейший закон -
Кто всех сильнее тот и прав!
 
ShoolerДата: Середа, 13.10.2010, 22:12 | Повідомлення № 11
Супермодератор
Група: Модератори
Повідомлень: 3529
х-статус:
Veni! Vidi! Vici!

Гори Аппалачі

Гори Аппалачі простяглися на північний схід на 2300 км від штату Алабама до затоки Св. Лаврентія і продовжуються на острів Ньюфаундленд. Ширина їх – 200-300 км, середня висота – 1000-1300 м. За своїми природними умовами це типовий район середньовисотних лісових ландшафтів помірного і субтропічного поясів.
Характер тектонічних структур, літологічний склад порід, ерозійні процеси, зледеніння тощо наклали свій відбиток на природу цього гірського району.
Хоч Аппалачські гори за орографічними ознаками являють одне ціле, їх ландшафтні відмінності дають можливість чітко виділити тут дві частини – Північні Аппалачі і Південні Аппалачі, розділені Гудзон-Могокською долиною і Гудзон-Шамплейською западиною.
Північні Аппалачі складаються з кристалічних і метаморфічних порід нижньопалеозойського віку (кварцитів, гнейсів, гранітів, вапняків). Північні Аппалачі зазнали зледеніння, тому поверхня їх має згладжений погорбований і зпенепленізований характер. Гори вкриті густими, переважно хвойними, лісами, що зближує їх з ландшафтами південної частини Канади.
Брилові масиви гір у багатьох місцях розчленовані тектонічними долинами й улоговинами. Між грабеном Гудзон-Шамплейн на заході і грабеном річки Коннектикут на сході лежать Зелені і Білі гори.
Найвища точка Північних Аппалачів – гора Вашингтон у Білих горах. Висота її 1916 м. Далі на північ гори знижуються і переходять у плоскогір'я, над якими височать окремі останці, наприклад гора Монаднок до 1000 м заввишки.
У багатьох місцях Північних Аппалачів помітні сліди льодовиків – кари, ози, друмліни, моренні відклади тощо.
До Північних Аппалачів належить також гірський масив Адірондак, розміщений між долиною річки Св. Лаврентія та озером Онтаріо. Це ізольований і припіднятий, досить розчленований уламок Канадського щита. Західна частина масиву нагадує горбисте плато з широкими і відкритими долинами: на сході його, навпаки, височать справжні гори з глибокими долинами і заокругленими вершинами, складеними стійкими породами. Материковий льодовик, який вкривав весь район, відполірував вершини, поглибив річкові долини, надав їм форми трогів і залишив у багатьох місцях морену.
На узбережжі Атлантичного океану гірські хребти вклинюються й утворюють ряд півостровів з малими і великими затоками. Між півостровом Нова Шотландія і материком знаходиться затока Фанді, відома найбільшими в світі припливами (до 18 м).
Природні умови Південних Аппалачів різноманітніші. За генезисом вони належать до герцинської складчастості і частково до каледонської. У формуванні поверхні Південних Аппалачів головну роль відіграють ерозійні процеси.
У напрямі із заходу на схід у Південних Аппалачах можна виділити чотири структурно-морфологічні зони: передаппалачське плато, складчасто-осадова зона, складчасто-метаморфічна зона і плато Підмонт.
Передаппалачське плато складене палеозойськими осадовими породами. Тут багато родовищ кам'яного вугілля та нафти. Поверхня плато розчленована річковими долинами басейну річки Огайо. Воно майже з усіх боків обмежене уступами, особливо стрімкими на сході. Південна частина цього плато називається Камберлендським гірським підняттям, а північна – Аллеганським.
Найцікавіша в геоморфологічному відношенні складчасто-осадова зона. Тут чітко представлений складчасто-ерозійний так званий аппалачський тип рельєфу. В результаті розмиву антиклінальних хребтів на їх місці утворилися поздовжні долини з антиклінальною внутрішньою будовою, а синклінальні, складені стійкішими до розмиву породами, виражені в рельєфі у вигляді невисоких хребтів із згладженими схилами. Проте навіть найвищі точки цієї зони лежать значно нижче, ніж західна і східна частини Аппалачів. Найнижчою і найбільш розмитою частиною цієї зони є Велика Долина. Днище її лежить на висоті 250- 300 м, тоді як хребти навколо неї підносяться до 1100-1200 м.
Складчасто-метаморфічна зона Аппалачів – найвища частина цієї гірської системи. Вона представлена багатьма хребтами, складеними переважно кристалічними і метаморфічними породами нижнього палеозою, з гострими гребенями, асиметричною будовою і стрімкими східними схилами. Тут знаходяться такі гірські масиви, як Чорні гори з найвищою точкою горою Мітчелл (2037 м), Димові гори, Голубий хребет. Ця зона є вододілом між Атлантичним океаном і басейном Міссісіпі.
На крайньому сході Аппалачів знаходиться плато Підмонт. Воно має горбистий характер поверхні і підноситься над Приатлантичною рівниною на 250—400 м. Річки, що стікають з Аппалачів (Делавер, Саскуіхана, Потомак, Джемс, Реанок), врізуються в поверхню плато і, перетинаючи його східний край, утворюють водоспади. Тому східний край плато Підмонту ще називають «лінією водоспадів». Разом з тим ця лінія є межею судноплавства на річках, які течуть з Аппалачських гір.
Область Аппалачських гір має вологий і досить теплий клімат. У минулому вона суцільно була вкрита густими лісами, які збереглись тепер лише на схилах гір.
Тут чітко виділяються чотири висотні зони рослинності: каштанових, мішаних, хвойних лісів і високогірних луків.
У широколистих лісах з опадаючим листям нижньої зони донедавна переважав каштан. Проте хвороба, завезена з Європи, заподіяла тяжку втрату цим деревам. Крім каштана, тут ростуть каштановий дуб, дуб червоний, тюльпанне дерево та ін. Європейця тут вражає дивна видова різноманітність та строкатість деревного покриву. Особливо це відчувається восени, завдяки незвичайному багатству кольорів листя. Висота дерев 18-30 м, але окремі екземпляри, як, наприклад, «Вашингтонів дуб», що досягає 50 м заввишки при діаметрі стовбура до 2 м. Дерева дуже переплетені ліанами, серед яких є дикий виноград.
У наступному поясі – мішаних лісів – склад дерев ще досить строкатий. Як і в нижньому поясі, крони дерев розташовуються в кілька поверхів (ярусів). Найхарактерніші цукровий клен і жовта береза. До них домішується з листяних дерев бук і граб, а з хвойних – різні види ялини та ялиці, хемлок, колюча і біла сосна. Зелений трав'яний килим навесні і восени вкривається яскравими квітами.
Вище по схилах гір мішаний ліс змінюється хвойним, що складається уже тільки з ялини та ялиці. Хвойний ліс доходить біля 40° пн. ш. до 1500 м і до 1500—2100 м на півдні Аппалачської гірської області.
Вище межі лісу йдуть зарості рододендрона і кущистої вільхи, а потім луки.
Багатство флори Аппалачської області пояснюється тим, що більша частина її є давньою сушею, і до того ж вона не зазнавала зледеніння. Трапляються дуже давні рослини, наприклад тюльпанне дерево, що досягає 60 м заввишки. Найближчі родичі цього дерева і деяких інших рослин жили на Землі ще в крейдовий період. Багато таких видів рослин, які ніде більше не зустрічаються.
Аппалачі багаті на корисні копалини. В їх надрах залягають великі запаси кам'яного вугілля, нафти, залізної руди. Є мідь, срібло, кобальт.
Великі запаси будівельного каміння, вапняку, піску, глини. Корисні копалини розподіляються нерівномірно. Найзначніші родовита залізних руд зосереджені на півдні, нафта і природні гази добуваються на півночі і в центральному районі. Але всі ці природні багатства тією чи іншою мірою представлені в середній частині Аппалачських гір. Саме тут лежить Аппалачський кам'яновугільний басейн.
На 250 км з півночі на південь і більш ніж на 400 км із заходу на схід від берегів озера Ері і до річки Делавер та верхньої течії річки Огайо розкинувся важливий вугільний і індустріальний штат Пенсільванія. Аппалачський басейн дає близько 70% загального видобутку вугілля в США, в тому числі 95% всього американського антрациту.
У Пенсільванії виплавляється четверта частина усієї сталі, що виробляється в країні, розвинуто машинобудування, виробництво прокату, стальних конструкцій. Пенсільванська нафта відзначається високою якістю. У штаті є численні текстильні, трикотажні і швейні фабрики та інші підприємства легкої промисловості.
На північному сході Аппалачські гори ніби знаходять своє продовження на острові Ньюфаундленд.



Я - волк! И вожака хочу я трон.
Ведь жизнь имеет волчий нрав.
В ней справедливейший закон -
Кто всех сильнее тот и прав!


Повідомлення відредактовано Shooler - Середа, 13.10.2010, 22:13
 
ShoolerДата: Середа, 13.10.2010, 22:15 | Повідомлення № 12
Супермодератор
Група: Модератори
Повідомлень: 3529
х-статус:
Veni! Vidi! Vici!

Населення Північної Америки

Загальна кількість населення Північної Америки перевищує 460 млн. осіб, що становить 7% населення світу. Середня густота 19 осіб на 1 кв. км. Найгустіше заселені деякі острови на півдні Північної Америки, схід США, південь Канади. Гренландія, північ Канади, Аляска майже не заселені.
Населення континенту складається з кількох груп, різних за походженням, расовою належністю і чисельністю: корінне населення - індіанці й ескімоси, нащадки європейських завойовників, вихідці з європейських країн, вихідці з Азії і афроамериканці.
Іспанські завойовники почали називати корінних мешканців індіанцями, помилково вважаючи, що відкриті X. Колумбом землі і є Індією.
Питання про походження індіанців довго лишалося не розв'язаним. Гіпотезу про одвічність корінного населення цього континенту тепер зовсім відкинуто, оскільки в Америці не знайдено залишків ні людиноподібних мавп, ні давньої людини. Гадали, що людина прийшла в Америку з Європи через Атлантичний океан чи з Південно-Східної Азії через острови Тихого океану. Тепер більшість учених підтримує теорію, яка доводить, що предки сучасних індіанців переселилися в Америку із Східної Азії через Берингову протоку. Вірогідно, що це відбувалося вже в післяльодовиковий період, близько 15-30 тисяч років тому.
Усі індіанці мають спільні антропологічні риси, які зближують їх з монголоїдним населенням Азії. У них жовтуватий або червонувато-коричневий відтінок шкіри, жорстке пряме волосся на голові, слабко розвинуте волосяне покриття на тілі, широке обличчя і випнуті вилиці. Але на відміну від монголоїдів в індіанців відсутня монгольська складка віка, порівняно великий рівний ніс.
Індіанці утворюють особливу гілку монголоїдної раси — американську, або америндську.
Європейці застали індіанців на різних ступенях матеріальної і духовної культури. Населення північно-західного узбережжя Північної Америки займалось рибальством і полюванням на морського звіра, мешканці тайги і прерій були мисливцями. Племена південно-східної частини материка займались землеробством. Високу культуру мали народи Мексики і Центральної Америки - майя й ацтеки. Вони не тільки були вмілими землеробами, а й добрими архітекторами, мали писемність, знали обробку металів.
Мови корінного населення Північної Америки надзвичайно різноманітні: налічується до 1000 мов і діалектів, що об'єднуються майже в 100 лінгвістичних груп. Так, головними мовними групами індіанців є: атапаська, селиш, сну, хока, пенути, шошонська, кеддо, мускаги, нахуа, майя. За структурою мови індіанців досить складні і здебільшого належать до так званих полісинтетичних мов.
Після відкриття Америки Колумбом в кінці XV ст. материк почали заселяти представники європейської раси.
Першими переселенцями були іспанці. В Мексиці і в Центральній Америці вони підкорили індіанців, змішались з ними й утворили метисний антропогеновий склад. Проте в Мексиці і в деяких країнах Центральної Америки до цього часу ще проживають індіанські племена, що зберегли свою мову і культуру.
Менш численна друга група місцевого населення Північної Америки — ескімоси. Вони проникли в Північну Америку також з Азії, але значно пізніше, про що свідчать археологічні знахідки, які відносяться приблизно до початку нашої ери.


Ескімоси

Ескімоси розселилися по всьому північному узбережжі Америки - від Аляски до Гренландії. За фізичною типізацією і за мовою вони відрізняються від індіанців (ескімоси мають жовтий колір шкіри, вузький розріз очей, пряме жорстке чорне волосся, невеликий зріст) - це найтиповіші монголоїди. При розкиданості ескімоських племен у них спостерігаються варіації типів.


Іглу - житло ескімосів

Жоден народ земної кулі не зв'язаний з морем так тісно, як ескімоси. Тюлені, моржі, риба - основні продукти їх харчування. У пошуках звіра і риби мисливці виходять у море на своїх легких шкіряних човнах - каяках. Влітку ескімоси полюють на водоплавну птицю і канадських оленів карібу. Жінки в цей час збирають щавель, дудник, різні мохи, роблячи запаси на зиму.
Близькі до ескімосів за характером життя і рівнем розвитку - алеути, їх збереглося дуже мало, якихось кілька тисяч у південно-східній частині Аляски.
Основну масу сучасного населення Північної Америки становлять представники європеоїдної раси. Територію Канади і США колонізували переважно вихідці з Британських островів, а також з Франції. В цих країнах панує англійська мова, а в Канаді, крім того, поширена французька. Пізніше в Північну Америку переселилися вихідці і з інших країн Європи, в тому числі і з України.
Значний відсоток населення Північної Америки становлять афроамериканці. Це нащадки рабів, привезених з Африки європейськими колонізаторами для роботи на плантаціях. Більша частина афроамериканців проживає в США.
Багато афроамериканців проживає на островах Карибського моря.
Державною мовою Мексики та країн Центральної Америки є іспанська, на Гаїті, Мартініці, Гваделупі - французька, на Ямайці - англійська.



Я - волк! И вожака хочу я трон.
Ведь жизнь имеет волчий нрав.
В ней справедливейший закон -
Кто всех сильнее тот и прав!
 
Форум селища міського типу Червоне, Червоне - зробимо кращим »  Школопедія (Школопедия) » Географія » 07 клас - Розділ 02 - Тема 05: Північна Америка. (Географія материків і океанів.)
Сторінка 1 з 11
Пошук:


Оплата будь-яких послуг через інтернет

Вхід

Логін:
Пароль:

Інформація

Ваш IP: 54.158.238.108
Браузер:

Cайт живе: