rss · Середа, 18.10.2017, 08:30

Опитування

Дендрологічний парк
1. Відреставрувати парк
2. Мені байдуже
3. Парк і так гарний
4. Допоможу з реставрацією
5. Замість парку будинки
Всього відповідей: 39
Сторінка 1 з 11
Модератор форуму: Shooler, lusi 
Форум селища міського типу Червоне, Червоне - зробимо кращим »  Школопедія (Школопедия) » Біологія » 09 клас - Тема 14: Мислення і свідомість. (09 клас - Тема 14: Мислення і свідомість.)
09 клас - Тема 14: Мислення і свідомість.
ShoolerДата: Неділя, 12.04.2009, 22:47 | Повідомлення № 1
Супермодератор
Група: Модератори
Повідомлень: 3529
х-статус:
Veni! Vidi! Vici!

9 клас - Тема 14: Мислення і свідомість.

Мислення і кора великих півкуль головного мозку.
Функціональна асиметрія мозку.
Мова.
Індивідуальні особливості поведінки людини.
Характер людини.
Свідомість.



Я - волк! И вожака хочу я трон.
Ведь жизнь имеет волчий нрав.
В ней справедливейший закон -
Кто всех сильнее тот и прав!


Повідомлення відредактовано Shooler - Неділя, 15.11.2009, 14:40
 
ShoolerДата: Неділя, 10.01.2010, 23:23 | Повідомлення № 2
Супермодератор
Група: Модератори
Повідомлень: 3529
х-статус:
Veni! Vidi! Vici!

Кора великих півкуль головного мозку

Кора великих півкуль головного мозку (cortex cerebri) — це поверхневий шар сірої речовини. ЇЇ утворюють тіла нервових клітин, проміжки між якими заповнені клітинами нейроглії та містять нервові волокна і кровоносні судини. Наявність численних борозен і закруток значно збільшує площу сірої речовини. Загальна площа кори становить 220 тис. мм. Товщина кори в різних ділянках неоднакова і коливається від 1,3 до 4,5 мм. В ній міститься 14 — 15 млрд. різноманітних за формою, розмірами та функціями нейронів.

У різних тварин кора головного мозку розвинута неоднаково. В процесі еволюції кора виникла пізніше інших відділів нервової системи. Найбільш складну будову кора має у вищих ссавців. Особливого розвитку великі півкулі і кора досягли у людини. В міру розвитку кори підвищується значення її як вищого відділу нервової системи, що регулює функції організму і зумовлює зв’язок організму із зовнішнім середовищем, а також відіграє виключно важливе значення у здійсненні вищої нервової діяльності.

У корі головного мозку людини за сучасною класифікацією розрізняють давню (paleocortex), стару (archeocortex) і нову кору (neocortex), а також кору перехідного характеру — проміжну, або середню (mesocortex).

Давня кора виникла у процесі філогенезу в зв’язку з розвитком нюхового аналізатора (мозку). З виходом тварин на сушу почала інтенсивно розвиватися плащоподібна частина півкуль, відокремлена від підкірки білою речовиною і утворена старою і новою корою. У земноводних, поряд із давньою корою, з’являється зачаток старої кори, а у плазунів починає виникати нова кора, яка досягає найбільшого розвитку у ссавців, особливо у приматів.

У людини давньою корою називають невелику ділянку кори лобної частки, що розташована поблизу нюхової цибулини (передня дірчаста речовина), яка входить до системи нюхового аналізатора (мозку). Давня кора має три- та двошарову будову.

До старої кори відносяться гіпокамп, гачок парагіпокампової закрутки, поясна та зубчаста закрутки, що розміщені на медіальній поверхні півкуль, і мають лише три шари нейронів.

Проміжна кора займає незначну частину поверхні між старою і новою корою. До неї відноситься кора острівцевої частки та задня частина парагіпокампової закрутки.

Структури старої і проміжної кори входять до складу лімбічної системи, яка формує позитивні і негативні емоції та регулює вегетативні функції. Давня, стара і проміжна кора складає лише 4,4% поверхні великого мозку людини, а 95,6%, тобто переважна більшість його поверхні, становить нова кора.

Вивченням мікроскопічної будови кори займається наука, що називається архітектонікою кори великого мозку. Основними складовими розділами її є: цитоархітектоніка — вивчає особливості клітинної будови у різних ділянках та шарах кори; мієлоархітектоніка — вивчає особливості розміщення нервових волокон; ангіоархітектоніка — вивчає особливості будови та розташування кровоносних судин; синаптологія — вивчає сполучення між нервовими клітинами тощо. За цими ознаками в корі великого мозку розрізняють такі структурні одиниці, як зони, ділянки, поля та ін. Зараз відомо більше 200 цитоархітектонічних полів, що відрізняються своєю будовою.

Систематичне вивчення будови кори великого мозку почалося в кінці XIX століття. Одним із перших дослідників мікроскопічної будови кори був видатний український вчений професор Київського університету Володимир Олексійович Бец. Його праці мали особливо велике значення для розвитку цитоархітектоніки кори.

Кора великих півкуль, незважаючи на незначну товщину, має дуже складну будову. Починаючи з поверхні кори в глибину клітини утворюють декілька шарів, розміщених у певній послідовності, як це було встановлено В.О.Бецом ще в 1874 році. Залежно від філогенетичного походження окремі ділянки кори містять різну кількість шарів, які відрізняються будовою, формою, розмірами та розташуванням нервових клітин і волокон. Лише нова кора має типову шестишарову будову. Давня, стара і проміжна кора має значно простішу будову і містить значно меншу кількість в їхньому складі клітинних шарів.

Отже, в найбільш поширених ділянках кори розрізняють такі основні шари: перший — молекулярний, другий — зовнішній зернистий, третій — пірамідний, четвертий — внутрішній зернистий, п’ятий — гангліозний, шостий — шар поліморфних клітин


Мікроскопічна будова кори великого мозку
А — шари клітин;
Б — типи клітин;
В — шари волокон;
I — молекулярний шар;
II — зовнішній зернистий шар;
III — пірамідний шар;
IV — внутрішній зернистий шар;
V — гангліозний шар;
VI — шар поліморфних клітин.

У деяких ділянках кори розрізняють і сьомий шар, що складається із веретеноподібних нейронів. Він містить порівняно з іншими шарами мало клітин і багато волокон.

Гангліозний шар клітин має в своєму складі гігантські пірамідні клітини (клітини Беца) вперше відкриті і описані професором В.О. Бецом. Нейрити цих клітин утворюють головну частину пірамідних провідних шляхів.

В кожному клітинному шарі, окрім нервових клітин, є ще й нервові волокна. Будова і щільність їх розташування також неоднакова в різних ділянках кори.

Між нервовими клітинами шарів кори в процесі їхньої діяльності існують як постійні, так і тимчасові зв’язки.

Досліди фізіологів над лабораторними тваринами і постійні спостереження клініцистів над хворими людьми привели до висновку, що різні ділянки кори нерівнозначні і у функціональному відношенні. Одні з них є місцем отримання чутливих імпульсів, інші служать місцем, від якого йдуть рухові імпульси на периферію, треті виконують асоціативну, або сполучну, функцію.

При пошкодженні певних ділянок кори в експерименті на тваринах або в результаті травми у людей, настає порушення нормальної роботи завжди одних і тих же органів тіла.

Методом видалення окремих ділянок кори півкуль у тварин і методом вироблення умовних рефлексів виявлено, що певні зони кори виконують специфічні функції. Ці зони видатний російський фізіолог І. П. Павлов назвав мозковими кінцями аналізаторів. Їх ще називають кірковими центрами, або ядрами, а також центральними частинами аналізаторів.

Аналізатори — це складні нервові структури, які сприймають і проводять тонкий аналіз всіх подразнень, що надходять із зовнішнього та внутрішнього середовища організму. Кожний аналізатор складається з трьох тісно пов’язаних між собою частин: периферичної, середньої і центральної.

Периферичною ланкою аналізаторів є рецептори, що перетворюють енергію подразника на процес нервового збудження або, як кажуть, трансформують силу подразника в нервовий імпульс. До рецепторної частини аналізаторів відносяться органи чуття: органи зору, слуху, смаку, нюху і т.д. В складі цих органів є рецепторні клітини, що сприймають відповідні подразнення.

Доцентрові нейрони, з’єднані між собою послідовно, що є шляхом, який веде від рецептора до кори великого мозку, становлять середню, або провідникову, частину аналізатора.

Ділянки кори великого мозку, які сприймають інформацію від відповідних рецепторних утворень, становлять центральну, або кіркову, частину (ядро) аналізатора. Ядра аналізаторів не мають чітко окреслених меж. В кожному із них розрізняють центральну частину — це головне місце скупчення клітин ядра аналізатора і периферичну частину, де розташовані такі самі клітини, але розпорошені серед інших клітин. Роль ядра полягає в усвідомленні сприйнятого почуття.

Ділянки кори, де розташовані кіркові ядра аналізаторів, називають сенсорними зонами кори великого мозку.

Всі частини аналізаторів діють як єдине ціле. Порушення діяльності однієї із частин веде до порушення функцій всього аналізатора.

Розрізняють зоровий, слуховий, смаковий, шкірний та інші аналізатори. Центральні частини найбільш важливих аналізаторів містяться в таких ділянках кори:
1. Кірковий центр шкірного аналізатора, або аналізатора всіх видів загальної чутливості (тактильної, больової, температурної, м’язово-суглобової чутливості), знаходиться в задній центральній закрутці тім’яної частки.
2. Кірковий центр зорового аналізатора розташований у потиличній частці (на медіальній поверхні) навколо шпорної щілини.
3. Кірковий центр слухового аналізатора міститься у верхній висковій закрутці вискової частки.
4. Кірковий центр смакового аналізатора розміщений у нижній частині задньої центральної закрутки тім’яної частки.
5. Кірковий центр нюхового аналізатора локалізується в ділянці закрутки морського коника і його гачка.
6. Кірковий центр рухового аналізатора міститься у передній центральній закрутці лобної частки. В цій ділянці знаходяться нервові клітини, з діяльністю яких пов’язані всі рухи організму, а також формування свідомих рухових реакцій.

Кіркові центри усіх аналізаторів правої половини тіла розміщені в лівій півкулі, а лівої половини — в правій.

Можна сказати, що вся кора великого мозку — це складна система ядер аналізаторів, в яких відбувається безперервний аналіз і синтез подразнень, що постійно надходять до кори, внаслідок чого організм відповідає на них певними реакціями. Отже, ядра аналізаторів — це центри, що регулюють виконання певних функцій.

Вищенаведені ядра аналізаторів властиві й вищим тваринам. Але людина має ще й інші ядра, яких немає у тварин. Це ядра аналізаторів мови. Анатомічні особливості їх полягають у тому, що вони закладаються в обох півкулях, але розвиваються лише в одній (у правші — у лівій, у лівші — у правій) і не мають безпосереднього зв’язку з рецепторами. Так у кіркові кінці аналізаторів мови імпульси надходять лише з кіркових кінців зорового і слухового аналізаторів.

Серед кіркових центрів аналізаторів мови розрізняють: ядро рухового аналізатора мови, ядро слухового аналізатора мови і ядро зорового аналізатора мови. Вони знаходяться в лобній, висковій і тім’яній частках півкуль.

Кора великих півкуль головного мозку, як найважливіший відділ центральної нервової системи, є матеріальним субстратом вищої нервової діяльності. Вона регулює через розміщені нижче відділи центральної нервової системи всі життєві процеси організму, а також зумовлює зв’язок організму із зовнішнім середовищем.

Прогресивний розвиток кори спричинив у людини появу нової вищої форми нервової діяльності — абстрактне мислення, а разом з ним і виникнення мови. В останній час виявлена якісна особливість мозку людини — функціональна асиметрія. З’ясувалось, що ліва і права півкулі нерівнозначні за своїм функціональним значенням. Права відповідає за образне мислення, ліва — за абстрактне.

www.tnpu.edu.ua



Я - волк! И вожака хочу я трон.
Ведь жизнь имеет волчий нрав.
В ней справедливейший закон -
Кто всех сильнее тот и прав!
 
ShoolerДата: Неділя, 10.01.2010, 23:35 | Повідомлення № 3
Супермодератор
Група: Модератори
Повідомлень: 3529
х-статус:
Veni! Vidi! Vici!

Межполушарная асимметрия

Межполушарная асимметрия (др.-греч. α- — «без» и συμμετρια — «соразмерность») — одна из фундаментальных закономерностей организации мозга не только человека, но и животных. Проявляется не только в морфологии мозга, но и в межполушарной асимметрии психических процессов.

В рамках проводимых исследований основное внимание уделяется вопросам связи межполушарной асимметрии с психическими познавательными процессами и влиянию поражений отдельных структур и областей мозга на протекание этих процессов.

В настоящее время считается доказанным, что с функциями левого и правого полушария у человека связаны два типа мышления — абстрактно-логическое и пространственно-образное. Эти типы мышления имеют ряд синонимов.

По В. Ротенбергу:
Вербальное и невербальное (поскольку абстрактно-логическое мышление в отличие от образного базируется на способности к продуцированию речи);
Аналитическое и синтетическое (поскольку с помощью логического мышления осуществляется анализ предметов и явлений, тогда как образное мышление обеспечивает цельность восприятия);
Дискретное и симультанное (поскольку с помощью логического мышления осуществляется ряд последовательных операций, тогда как образное мышление обладает способностью к одномоментному восприятию и оценке объекта).

Также было показано, что правополушарное мышление, создающее специфический пространственно-образный контекст, имеет решающее значение для творчества. Так, при органическом поражении левого полушария мозга у художников и музыкантов практически не страдают их артистические способности, а иногда даже повышается уровень эстетической выразительности творчества. При этом поражения правого полушария способны привести к полной утрате способности к творчеству. Вместе с этим все еще не выясненными остаются вопросы соотношения ведущей руки и ведущего речевого полушария, связи межполушарной асимметрии с эмоциональной сферой и такими психическими познавательными процессами, как память и воображение.

Единая теория, объясняющая с эволюционных позиций многие аспекты межполушарной функциональной асимметрии у животных и человека была предложена В. А. Геодакяном в 1993 г. Согласно теории, латеральная асимметрия возникает в результате асинхронной эволюции полушарий мозга и контролируемых ими сторон тела.

ru.wikipedia.org
В левом полушарии сконцентрированы механизмы абстрактного, а в правом — конкретного образного мышления [7]



Я - волк! И вожака хочу я трон.
Ведь жизнь имеет волчий нрав.
В ней справедливейший закон -
Кто всех сильнее тот и прав!
 
ShoolerДата: Неділя, 10.01.2010, 23:47 | Повідомлення № 4
Супермодератор
Група: Модератори
Повідомлень: 3529
х-статус:
Veni! Vidi! Vici!

Мислення – це процес опосередкованого, предметного відображення (пізнання) загальних , суттєвих властивостей об’єктів та явищ дійсності, відображення взаємозв’язків та відношень, що існують між ними.

Мислення починається з проблемної ситуації, для виходу з якої індивід повинен знайти і застосувати нові для себе знання чи дії . Вона включає в себе невідоме (шукане ), пізнавальну потребу індивіда, його здібності та досвід.Однак з багатьох причин індивід, оцінюючи ситуацію як проблемну,часто не шукає виходу з неї .Він вдається до мислення тоді, коли проблемна ситуація перетворюється на задачу- мету , яка дається в певних умовах і в якої можна досягти за рахунок останніх. Інакше кажучи задача-це проблемна ситуація, прийнята індивідом. Тепер вона набуває вигляду відомого і невідомого, зв’язки між якими слід віднайти. Пошук таких зв’язків, тобто розв‘язування задачі і становить процес мислення.

Порівняно з відчуттями і сприйманнями це значно повніший образ свіеу, який несе в собі ступінь проникнення індивіда в сутність явища дійсності з’ясування їх неявних властивостей. Усвоїх розвинених формах це раціональна пізнавальна діяльність, шляхом людина здобуває нові абстраговані від чуттєвих даних, знання ,будує узагальнений образ світу, створює власну філософію, з рештою, здійснює акти творчості. Закономірності розвитку мислення, і психіки в цілому, висвітлює аналіз його філо-історіо- та онтогенезу. Протягом філогенезу, воно надбудовується над стадіями елементарної сенсорної та перцептивної психіки і виконує функції інтелекту. На початкових етапах історіогенезу цей процес має вигляд первісного (міфологічного)мислення й слугує засобом пояснення життя людини. Він виникає під час практичних дій, за допомогою яких, людина реалізує стосунки з природою, започатковує шлях, яким людина прямує від чуттєвого до теоретичного пізнання дійсності .В онтогенезі мислення формується івидозмінюється в міру ускладнення життєвих зв’язків дитини зі світом.

Ще мислення є здатністю людини відображати об’єктивну дійсність у поняттях та судженнях

Процес мислення характеризується такими особливостями .

1. Процес мислення становить складну єдність. Мислення не пов’язане з мовою,але виражене в мові .

Незважаючи на те, що в онтогенезі відношення мислення і мовлення своєрідні і мінливі, неможливо вивчати процес мислення в дитини поза аналізом розвитку її мовлення .

2. Мислення дорослої людини має узагальнений характер. Про що б людина не думала, над розв’язанням якої б конкретної задачі не працювала, вона завжди думає за допомогою мови, отже, узагальнено.

І.П. Павлов визначаючи слово, як особливий сигнал дійсності, як специфічний подразник, що має узагальнений характер, розкриває і його відношення до мислення,

Він писав про те, що мовні сигнали “є абстрагування від дійсності і припускають узагальнення, що й становить наше зайве спеціально людське, вище мислення, яке створює спочатку загальнолюдський емпіризм, а нарешті й науку-знаряддя вищого орієнтування людини в навколишньому світі і в собі самій.

Зв’язки між предметами і явищами відбражаються звичайно у мовних формах, хоч деякі зв’зки, наприклад просторові і часові, людина може сприймати й безпосередньо.

3. Для мислення характерна проблемність, тобто пошук зв’язків у кожному конкретному випадку, у кожному явищі, яке є об’єктом пізнання. Цей пошук розпочинається звичайно у відповідь на словесний сигнал. Таким сигналом є запитання, з якого розпочинається процес мислення У запитанні формулюється завдання мислення. При цьому кожне запитання символізує цілко визначений тип зв’язку, розкриття якого в певномуконкретному явищі і становить завдання, що постало перед людиною. Запитання: ” Чий м’яч покотився?”-потребує встановити зв’язок лише однієї категорїї відношень належності.Запитання: ” Куди м’яч покотився?”- сигналізує також лише один тип зв’язку- напрям, місце Запитання:” Чому м’яч покотився? - зумовлює пошуки причинних зв’язків.

Запитання- одна з найбільш доказових форм єдності мислення і мови. Запитання є сигнал, і він спричиняє відповідь- специфічну для людини орієнтувальну реакцію, пошукову розумову діяльність.

Мислення- це розв’язання певноъ задачі, сформцульованої в запитанні. Пошук відповіді на поставлене запитання надє процесу мислення спрямованого, організованого характеру.

4. мислення- стрижень будь-якої розумової діяльностілюдини.Цим розумовий процес навіть дворічної дитини, яка засвоює мову, якісно відрізняється від примітивних форм аналізу і синтезу, доступних вищим тваринам.Пошукшляхів розв’язаннятвариниздійснюють методами безладних спроб і помилок, спрямованих на досягнення “приманки”, але не на націленість. Сформульована взапитанніпотреба пізнати, зрозуміти має в людини усвідомлений характер.Мисляча людина знає, що вона не знає і що хоче взнати. Вона знає, що вона знайшла,розв’язавши поставлену задачу.

Оформлення задачі в запитанні є першим етапом розумового процесу, бо перш ніж розв’язувати задачу, треба розкрити категорію, в межах якої лежать шукані зв’язки. Знайдений розв’язок задачі- це розуміння, тобто встановлення нових знань, яких набула людина.

Звичайно,не тільки діти, а й дорослі і не завжди відразузнаходять правильний розв’язок поставленої задачі



Я - волк! И вожака хочу я трон.
Ведь жизнь имеет волчий нрав.
В ней справедливейший закон -
Кто всех сильнее тот и прав!
 
ShoolerДата: Неділя, 10.01.2010, 23:52 | Повідомлення № 5
Супермодератор
Група: Модератори
Повідомлень: 3529
х-статус:
Veni! Vidi! Vici!

Характери та риси характеру людини

Характер - це індивідуальне сполучення істотних властивостей особистості, що виражають відношення людини до дійсності і виявляються в його поводженні, у його вчинках.

Характер взаємозалежний з іншими сторонами особистості, зокрема з темпераментом і здібностями. Характер, як і темперамент, є досить стійким і малозмінюваним. У спілкуванні з людьми характер людини виявляється в манері поводження, у способах реагування на дії і вчинки людей. Манера спілкування може бути більш-менш делікатною, тактовною чи безцеремонною, ввічливою чи грубою. Характер на відміну від темпераменту обумовлений не стільки властивостями нервової системи, скільки культурою людини, його вихованням.

1. Загальне поняття про характер

У буквальному перекладі з грецької характер означає карбування, відбиток. У психології під характером розуміють сукупність індивідуально-своєрідних психічних властивостей, що виявляються в особистості в типових умовах і виражаються у властивих їй способах діяльності в подібних умовах.

Характер - це індивідуальне сполучення істотних властивостей особистості, що виражають відношення людини до дійсності і виявляються в його поводженні, у його вчинках.

Характер взаємозалежний з іншими сторонами особистості, зокрема з темпераментом і здібностями. Характер, як і темперамент, є досить стійким і малозмінюваним. Темперамент на форму прояву характеру, своєрідно забарвлює ті чи інші його риси. Так, наполегливість у холерика виражається кипучою діяльності, у флегматика - у зосередженому обмірковуванні. Холерик трудиться енергійно, жагуче, флегматик - методично, не поспішаючи. З іншого боку, і сам темперамент перебудовується під впливом характеру: людина із сильним характером може придушити деякі негативні сторони свого темпераменту, контролювати його прояву. З характером нерозривно зв'язані і здатності. Високий рівень здібностей зв'язаний з такими рисами характеру, як колективізм - почуття нерозривного зв'язку з колективом, бажання працювати для його блага, віра у свої сили і можливості, з'єднана з постійною незадоволеністю своїми досягненнями, високою вимогливістю до себе, умінням критично відноситися до своєї справи. Розквіт здібностей зв'язаний з умінням наполегливо переборювати труднощі, не падати духом під впливом невдач, працювати організовано, виявляти ініціативу. Зв'язок характеру і здібностей виражається й у тім, що формування таких рис характеру, як працьовитість, ініціативність, рішучість, організованість, наполегливість, відбувається в тій же діяльності дитини, у якій формуються і його здібності. Наприклад, у процесі праці як одного з основних видів діяльності розвивається, з одного боку, здатність до праці, а з іншого боку - працьовитість як риса характеру.

У спілкуванні з людьми характер людини виявляється в манері поводження, у способах реагування на дії і вчинки людей. Манера спілкування може бути більш-менш делікатною, тактовною чи безцеремонною, ввічливою чи грубою. Характер на відміну від темпераменту обумовлений не стільки властивостями нервової системи, скільки культурою людини, його вихованням.

Існує поділ рис особистості людини на мотиваційні й інструментальні. Мотиваційні спонукують, направляють діяльність, підтримують її, а інструментальні додають їй визначений стиль. Характер можна віднести до числа інструментальних особистісних властивостей. Від нього більше залежить не зміст, а манера виконання діяльності. Правда, як було сказано, характер може виявлятися й у виборі мети дії. Однак, коли ціль визначена, характер виступає більше у своїй інструментальній ролі, тобто як засіб досягнення поставленої мети.

Перелічимо основні риси особистості, що входять до складу характеру людини. По-перше, це ті властивості особистості, що визначають вчинки людини у виборі цілей діяльності (більш-менш важких). Тут як певні характерологічні риси можуть проявитися раціональність, ощадливість чи протилежні їм якості. По-друге, у структуру характеру включені риси, що відносяться до дій, спрямованих на досягнення поставлених цілей: наполегливість, цілеспрямованість, послідовність і інші, а також альтернативні їм (як свідчення відсутності характеру). У цьому плані характер зближається не тільки з темпераментом, але і з волею людини. По-третє, із состав характеру входять чисто інструментальні риси, безпосередньо зв'язані з темпераментом: екстраверсія - інтроверсія, спокій – тривожність, стриманість – імпульсивність, переключуваність – ригідність і ін. своєрідне сполучення всіх цих рис характеру в однієї людини дозволяє віднести його до визначеного типу.

2. Типологія характеру

Спроби побудови типології характерів неодноразово починалися протягом всієї історії психології. Однією з найбільш відомих і ранніх з них з'явилася та, котра ще на початку нашого століття була запропонована німецьким психіатром і психологом Е. Кречмером. Трохи пізніше аналогічну спробу почав його американський колега У. Шелдон, а в наші дні – Е. Фромм, К. Леонгард, А.Е. Личко і ряд інших учених.

Усі типології людських характерів виходили з ряду загальних ідей. Основні з них наступні:

1. Характер людини формується досить рано в онтогенезі і протягом іншого його життя виявляє себе як більш-менш стійкий.

2. Ті сполучення особистісних рис, що входять у характер людини, не є випадковими. Вони утворять чітко помітні типи, що дозволяють виявляти і будувати типологію характерів.

3. Велика частина людей відповідно до цієї типології може бути розділена на групи.

Е. Кречмер виділив і описав три найбільше що часто зустрічаються типу будівлі чи тіла конституції людини: астенічний, атлетичний і пікнічний. Кожний з них він зв'язав з особливим типом характеру (згодом виявилося, що належних наукових основ для цього в автора не було).

1. Астенічний тип, по Кречмеру, характеризує невелика товщина тіла і профіль в середньому вищий за середній ріст. Астенік – це звичайно худа і тонка людина, через свою худорлявість видається трохи вищим, ніж він є насправді. В астеніка тонка шкіра обличчя і тіла, вузькі плечі, тонкі руки, подовжена і плоска грудна клітка зі слаборозвиненою мускулатурою і слабкими жировими нагромадженнями. Така в основному характеристика астеніків-чоловіків. Жінки цього типу, крім того, часто і малорослі.

2. Атлетичному типу властиві сильно розвинуті кістяк і мускулатура. Така людина звичайно середнього чи високого зросту, із широкими плічми, могутньою грудною кліткою. У нього щільна, висока голова.

3. Пікнічний тип відрізняється сильно розвинутими внутрішніми порожнинами тіла (голови, грудей, живота), схильністю до ожиріння при слаборозвинених м'язах і опорно-руховому апараті. Така людина середнього росту з короткою шиєю, що сидить між плічми.

Тип будови тіла, як було показано ще Кречмером і почасти підтверджене новітніми дослідженнями в області психогенетики, певним чином корелює зі схильністю до психічних захворювань. Наприклад, маніакально-депресивним психозом найчастіше хворіють люди з украй вираженими рисами пікніка. До шизофренічних захворювань більш схильні астеніки й атлетики.

Хоча типологія Кречмера була побудована умоглядним шляхом, вона містила в собі ряд життєво правдивих спостережень. Згодом дійсно виявилося, що люди з визначеним типом будівлі тіла мають схильність до захворювань, що супроводжуються акцентуаціями відповідних рис характеру. Більш пізні класифікатори характерів будувалися в основному на описі цих акцентуацій. Одна з них належить відомому вітчизняному психіатру А.Е. Личко. Ця класифікація побудована на основі спостережень за підлітками.

Акцентуація характеру, по Личко, - це надмірне посилення окремих рис характеру, при якому спостерігаються не вихідні за межі норми відхилення в психології і поводженні людини, що граничать з патологією. Такі акцентуації як тимчасові стани психіки найчастіше спостерігаються в підлітковому і ранньому юнацькому віці. Пояснює цей фактор автор класифікації так: “при дії психогенних факторів, що адресуються до “місця найменшого опору”, можуть наставати тимчасові порушення адаптації, відхилення в поводженні”. При дорослішанні дитини особливості його характеру, що виявляються в дитинстві, залишаються досить вираженими, утрачають свою гостроту, але з віком знову можуть проявитися чітко (особливо якщо виникне захворювання).

Класифікація акцентуацій характерів у підлітків, що запропонував Личко, виглядає в такий спосіб:

1. Гіпертимний тип. Підлітки цього типу відрізняються рухливістю, товариськістю, схильністю до бешкетництва. У те, що відбувається навколо події вони завжди вносять багато шуму. Люблять неспокійні компанії однолітків. При гарних загальних здібностях вони виявляють непосидючість, недостатню дисциплінованість, учаться нерівно. Настрій у них завжди гарне, підняте. З дорослими – батьками і педагогами – у них нерідко виникають конфлікти. Такі підлітки мають багато різноманітних захоплень, але ці захоплення, як правило, поверхневі і швидко проводять. Підлітки гіпертивного типу найчастіше переоцінюють свої здібності, бувають занадто самовпевненими, прагнуть показати себе, перебільшити, зробити на навколишніх враження.

2. Циклоїдний тип. Характеризується підвищеною дратівливістю і схильні до апатії. Підлітки даного типу полюбляють знаходиться в будинку одні, замість того щоб десь бувати з однолітками. Вони важко переживають навіть незначні неприємності, на зауваження реагують украй дратівливо. Настрій у них періодично міняється від піднятого до подавленого (звідси назва даного типу) з періодами приблизно в два-три тижні.

3. Лабільний тип. Цей тип украй мінливий у настрої, причому він найчастіше непередбачено. Приводи для несподіваної зміни настрою можуть виявитися найнікчемнішими, наприклад кимсь випадково кинуте слово, чийсь непривітний погляд. Усі вони “здатні зануриться в зневіру і похмурий настрій при відсутності яких-небудь серйозних неприємностей і невдач”. Поводження цих підлітків багато в чому залежить від хвилинного настрою. Такі підлітки, знаходячись у подавленому настрої, украй потребують допомоги і підтримки з боку тих, хто може поправити їхній настрій, здатний відвернути, підбадьорити і розважити. Вони добре розуміють і почувають відношення до них оточуючих людей.

4. Астеноневротичний тип. Цей тип характеризується підвищеною помисливістю і примхливістю, стомлюваністю і дратівливістю. Особливо часто стомлюваність виявляється при виконанні важкої розумової роботи.

5. Сензитивний тип. Йому властива підвищена чутливість до усьому. Ці підлітки не люблять великих компаній, азартних і рухливих бешкетних ігор. Вони звичайно соромливі т боязкі при сторонніх людях, отчого часто роблять враження замкнутості. Вони відрізняються слухняністю і виявляють велику прихильність до батьків. У юнацькому віці в таких підлітків можуть виникати труднощі у спілкуванні з однолітками, а також “комплекс неповноцінності”. Разом у тим у цих же підлітків досить рано формується почуття довге. Вони розбірливі у виборі друзів, виявляють велику прихильність до дружби, обожнюють друзів, які старші їх за віком.

6. Психастенічний тип. Такі підлітки характеризуються прискореним і раннім інтелектуальних розвитком, схильністю до міркувань і роздумів, до самоаналізу й оцінок поведінки інших людей. Такі підлітки, однак, нерідко бувають сильні тільки на словах, а не на ділі. Самовпевненість у них сполучається з нерішучістю.

7. Шизоїдний тип. Його найбільш істотною рисою є замкнутість. Ці підлітки не дуже тягнуться до однолітків, воліють бути одні, знаходитися в компанії дорослих. “Щиросердечна самітність навіть не обтяжує шизоїдного підлітка, що живе у своєму світі, своїми незвичайними для дітей цього віку інтересами”. такі підлітки нерідко демонструють зовнішню байдужність до інших людей, відсутність до них інтересу. Вони погано розуміють стани інших людей, їхнього переживання, не вміють співчувати. Їхній внутрішній світ найчастіше наповнений різними фантазіями, особливими захопленнями. В зовнішньому прояві своїх почуттів вони досить стримані, не завжди зрозумілі навколишніми, насамперед для своїх однолітків, що їх, як правило, не дуже люблять.

8. Епілептоїдний тип. Ці підлітки часто плачуть, доводять навколишніх, особливо в раннім дитинстві. “Такі діти, - люблять мучити тварин, бити і дражнити молодших і слабких, знущатися з безпомічних і нездатних дати відсіч. У дитячій компанії вони претендують не просто на лідерство, а на роль владаря. У групі дітей, якими вони керують, такі підлітки установлюють свої тверді, майже терористичні порядки, причому їхня особиста влада в таких групах тримається в основному на добровільній покірності інших чи дітей на страху. В умовах твердого дисциплінарного режиму вони почувають себе нерідко на висоті, “уміють догодити начальству, домогтися визначених переваг, заволодіти . посадами, що дають у руки . влада, установити диктат над іншим”.

9. Істероїдний тип. Головна риса цього типу - егоцентризм, спрага постійної уваги до своєї особи. У підлітків даного типу виражена схильність до театральності, позування. Такі діти важко переносять, коли в їхній присутності хвалять їхнього товариша, коли іншим приділяють більше увагу, чим їм самим. “Бажання залучати до себе погляди, слухати захвати і похвали ставати для них насущною потребою”. Для таких підлітків характерні претензії на надзвичайний стан серед однолітків, і щоб уплинути на навколишніх, залучити до себе увага, вони часто виступають у групах у ролі призвідників і заводив. Разом з тим, будучи нездатними виступити як дійсні лідери й організатори справи, завоювати собі неформальний авторитет, вони часто і швидко терплять фіаско.

10. Хитливий тип. Його іноді невірно характеризують як слабовільний, пливучий за течією. Підлітки даного типу виявляють підвищену схильність і тягу до розваг, причому не перебираючи, а також до неробства і ледарства. У них відсутні які-небудь серйозні, у тому числі професійні інтереси, вони майже не думають про своє майбутнє.

11. Конформний тип. Даний тип демонструє бездумне, некритичне, а часто кон'юнктурне підпорядкування будь-яким авторитетам, більшості в групі. такі підлітки звичайно схильні до моралізування і консерватизму, а їх головне життєве кредо - “бути, як усі”. Це тип пристосованця, що заради своїх власних інтересів готовий зрадити товариша, залишити його у важку хвилину, але, що б він ні зробив, він завжди знайде виправдання своєму вчинку, причому нерідко не одне.

Акцентуація характеру при впливі несприятливих умов може привести до патологічних порушень і змін поводження особистості, до психопатії.

Психопатія (від грец. psyche - душу і pathos - “хвороба”) - патологія характеру. при який у суб'єкта спостерігається практично необоротна виразність властивостей, що перешкоджають його адекватної адаптації в соціальному середовищі. На відміну від акцентуацій психопатії, носять постійний характер, виявляються у всіх ситуаціях і перешкоджають соціальної адаптації індивіда. реакція особистості з загостреними особливостями характеру в порівнянні з реакціями психопата тісніше зв'язані з психотравматичними факторами, при цьому зберігається визначений самоконтроль. Для психопата обмежень не існує.

Коли говорять про наявність у когось визначеного характеру, тим самим указують на відому однобокість його психічної організації, відому дисгармонію психіки, По суті справи, про нормальний “ідеальному,” людині не можна сказати, який у нього характер, тому що все його поводження є простою реакцією на зовнішні впливи.

Потрібно відзначити розпливчастість і невизначеність границь і між окремими психопатіями. Виділювані форми психопатій здебільшого являють собою штучний продукт схематичної обробки того, що спостерігається в дійсності. У той же час поводження психопатів одного типу може бути різним: один параноїк може бути усіма визнаним ученим, іншої - душевнохворим і т.п. Виходячи з того, що в нерізкій формі ті чи інші психопатичні особливості наявні всім нормальним людям, зрозуміло, чим різкіше виражена індивідуальність, тим яскравіше стають і властиві їй психопатичні риси. Імовірно, тому серед людей високообдарованих, з багато розвитий емоційним життям і легко збудливою фантазією мається значна кількість безсумнівних психопатів.

3. Риси характеру

Характер - це нерозривне ціле. Але вивчити і зрозуміти таке складне ціле, як характер, не можна, не виділивши в ньому окремих сторін чи типових проявів (рис характеру). Загальні риси характеру виявляються у відносинах особистості до суспільних обов'язків і боргу, до людей, до самої себе. Відношення до суспільних обов'язків і боргу насамперед виявляється у відношенні особистості до суспільної праці. У цьому зв'язку виявляються такі риси характеру, як працьовитість, сумлінність, наполегливість, ощадливість, і протилежні їм - лінощі, недбалість, пасивність, марнотратство. Відношення людини до праці впливає на формування його інших особистісних якостей. Д. И. Писарєв писав: "Характер загартовується працею, і хто ніколи не добував собі власною працею насущної їжі, той у більшій частині залишається назавжди слабкою, млявою і безхарактерною людиною". Відношення до людей наочно виступає в таких рисах характеру, як товариськість, увічливість, доброзичливість і т.п. Антиподами цих рис є замкнутість, безтактність, недоброзичливість. Як затверджував В. Гюго, "у кожних чоловік три характери: той, котрий йому приписують; той, котрий він сам собі приписує; і, нарешті, той, котрий є в дійсності". З метою з'ясування суті свого характеру людині корисно знати думка про себе колективу, у якому він працює і проводить значну частину свого життя. І насамперед те, наскільки упорядковані в нього відносини з людьми, наскільки він потрібний людям, наскільки він авторитетний серед них. Відношення до самого себе виявляється в самооцінці своїх дій. Твереза самооцінка - це одне з умов удосконалювання особистості, що допомагають виробляти такі риси характеру, як скромність, принциповість, самодисципліна. Негативними рисами характеру є підвищена зарозумілість, зарозумілість і хвастощі. Людина, що володіє цими рисами, звичайно неуживчивий у колективі, мимоволі створює в ньому передконфліктне і конфліктні ситуації. Небажана й інша крайність у характері людини: недооцінка своїх достоїнств, боязкість у висловленні своїх позицій, у відстоюванні своїх поглядів. Скромність і самокритичність повинні сполучатися з загостреним почуттям власного достоїнства, заснованому на свідомості дійсної значимості своєї особистості, на наявності відомих успіхів у праці на загальну користь. Принциповість - одне з коштовних особистісних якостей, що додають характеру діяльну спрямованість. Вольові риси характеру. Під волею розуміється складний психічний процес, що викликає активність людини і будить його діяти направлено. Воля є здатністю людини переборювати перешкоди, домагатися поставленої мети. Конкретно вона виступає в таких рисах характеру, як цілеспрямованість, рішучість, наполегливість, мужність. Дані риси характеру можуть сприяти досягненню як суспільно корисних, так і антигромадських цілей. Для цього важливо визначити, який мотив вольового поводження людини. "Хоробрий учинок, мотив якого складається в поневоленні іншої людини, у захопленні чужого добра, у просуванні по службі, і хоробрий учинок, мотив якого полягає в тім, щоб допомогти загальній справі, володіють, звичайно зовсім різними психологічними якостями". По вольовій активності характери підрозділяються на сильні і слабкі. Люди сильним характером мають стійкі цілі, ініціативні, змело приймають рішення і реалізують їх, мають велику витримку, мужні і сміливі. Людей, у яких ці якості слабко виражені чи окремі з них відсутні, відносять до категорії слабохарактерних. Їм властиво пасивний прояв своїх ділових і особистих якостей. Найчастіше такі люди, маючи самі гарні наміри, не домагаються значимих результатів у роботі, навчанні. Багато хто з них щиро переживають своє невміння самостійне, наполегливо і рішуче діяти.

Вольові якості можна виховувати в людини. І. П. Павлов підкреслював, що людина - це єдина система, здатна регулювати сама себе в широких межах, тобто може самоудосконалюватися. Слабовільні люди при продуманій педагогічній роботі з ними можуть стати активно діяльними. При цьому треба брати до уваги індивідуальні особливості людини, наприклад його темперамент. Так, у холерика легше виробити активність і рішучість, чим у меланхоліка. Сама людина повинна з юного віку тренувати свою волю, виробляти такі якості, як самовладання, активність, сміливість.

ua.textreferat.com



Я - волк! И вожака хочу я трон.
Ведь жизнь имеет волчий нрав.
В ней справедливейший закон -
Кто всех сильнее тот и прав!
 
ShoolerДата: Неділя, 10.01.2010, 23:55 | Повідомлення № 6
Супермодератор
Група: Модератори
Повідомлень: 3529
х-статус:
Veni! Vidi! Vici!

1. Властивості свідомості людини

На питання «Що таке свідомість?» - навряд чи можна дати відповідь, що володіє точністю математичної формули. Занадто складний і своєрідний об'єкт. Однак помилково вважати, що в області явищ свідомості немає закономірностей і що воно не піддається пізнанню.

Як і поняття психіки, поняття свідомості пройшло складний шлях розвитку, одержало різні трактування в різних авторів, у різних філософських системах і школах. У психології аж до дійсного часу воно вживається в дуже різних значеннях, між якими часом майже немає нічого загального. Я приведу одне з визначень свідомості, що дав радянський психолог А. Г. Спиркин: «Свідомість - це вища, властива тільки людині і зв'язана з мовою функція мозку, що полягає в узагальненому, оцінному і цілеспрямованому відображенні і конструктивно-творчому перетворенні дійсності, у попередній розумовій побудові дій і передбаченні їхніх результатів, у розумному регулюванні і самоконтролюванні поводження людини».

В даний час перелік емпіричних ознак свідомості є більш-менш сталим і співпадаючої в різних авторів. Якщо спробувати виділити то загальне, що найбільше часто вказується як особливості свідомості, то вони можуть бути представлені в такий спосіб:

1. Людина, що володіє свідомістю, виділяє себе з навколишнього світу, відокремлює себе, своє «я» від зовнішніх речей, а властивості речей - від них самих.

2. Здатний побачити себе, що знаходиться у визначеному місці простору й у визначеній крапці тимчасової осі, що зв'язує сьогодення, минуле і майбутнє.

3. Здатний побачити себе у визначеній системі відносин з іншими людьми.

4. Здатний встановлювати адекватні причинно-наслідкові відносини між явищами зовнішнього світу і між ними і своїми власними діями.

5. Віддає звіт у своїх відчуттях, думках, переживаннях, намірах і бажаннях.

6. Знає особливості своєї індивідуальності й особистості.

7. Здатний планувати свої дії, передбачати їхні результати й оцінювати їхнього наслідку, тобто здатний до здійснення навмисних довільних дій.

Усі ці ознаки протиставляються протилежним рисам неусвідомлюваних і несвідомих психічних процесів і імпульсивних, автоматичних чи рефлекторних дій.

Свідомість не дана людині від народження. Вона формується не природою, а суспільством. З’явившись на світ, дитина ще не здатна відразу суб’єктивно відокремити себе від зовнішнього світу, вона немовби “розчинена” в ньому. Її свідомість складається поступово через осолодіння в процесі життєдіяльності багатствами суспільної свідомості.

Свідомість – це продукт суспільно-історичного розвитку людства. Як і завдяки чому розвивалася свідомість? Одне з можливих розв’язань цих питань знаходимо в працях О.М.Леонтьєва.

Основою якісної зміни в розвитку психіки – переходу до свідомості – є специфічна людська діяльність, праця, що являє собою спільну перетворювальну діяльність, спрямовану на загальну ціль. Складна діяльність вищих тварин, що підпорядкована природним предметним зв’язкам і відношенням, у людини перетворюється на діяльність, підпорядковану суспільним зв’язкам і відносинам. Це має вирішальне значення у зародженні власне людської психіки. Вона є тією безпосередньою причиною, завдяки якій виникає специфічна людська форма відображення дійсності – свідомість людини.

У тварин будь-яка діяльність безпосередньо відповідає певній біологічній потребі, вона стимулюється впливами, що мають для тварини безпосередній біологічний смисл. У людини завдяки її участі в спільній діяльності з іншими людьми (в умовах розподілу функцій між ними) те, на що спрямована дія, саме по собі може і не мати прямого біологічного смислу. Кожна окрема дія для людей має сенс тільки завдяки тому місцю, яке вона займає у спільній діяльності відповідно до взаємостосунків, що утворюються між ними під час її виконання.

Спільна трудова діяльність має багато важливих наслідків. Здійснюючись за допомогою знарядь, створених самою людиною, вона суттєво змінює характер операцій, які виконуються людьми. У тварин примітивне природне “знаряддя”, яким вони користуються, не створює ніяких нових операцій, а підпорядковане природним рухам тварини, до системи яких воно включене. У людини ж користування штучним знаряддям, винайденим самими людьми, являє собою суспільний предмет, продукт суспільної практики, суспільного трудового досвіду і створює суспільно вироблену систему нових операцій, зафіксованих у знаряддях праці.

У процесі переходу до трудової діяльності змінюється й інтелектуальна діяльність людини. Виникає суто людське мислення, що якісно відрізняється від інтелекту тварини. Виникає суто людське мислення, що якісно відрізняється від інтелекту тварин, який нерозривно пов’язаний з інстинктами. Відбувається опосередковане відображення дійсності у зв’язках і відношеннях, недоступних безпосередньому чуттєвому сприйманню. Розумова діяльність слугує вже не цілям пристосування до наявних умов існування, що є характерним для інтелекту тварин, а завданням зміни природи.

Притаманною мисленню людей є також єдність його зародження й розвитку з розвитком суспільної свідомості. Суспільними є цілі розумової діяльності людини і способи й засоби її інтелектуальної діяльності. Конкретною формою реального усвідомлення людьми об’єктивного світу є мова. Саме тому свідомість, на думку О.М.Леонтьєва, є відображенням дійсності, немовби заломленим через призму суспільно вироблених мовних значень, уявлень, понять.

Отже, виникнення свідомості стало можливим, коли ставлення людини до природи було опосередковано її трудовими зв’язками з іншими людьми. Виникнувши у процесі суспільно-історичного розвитку людини, свідомість не є чимось незмінним. Вона являє собою форму психічного відображення. Яка набуває різних особливостей залежно від конкретно-історичних суспільних умов життя людей. У ході історичного розвитку свідомості перебудовуються й окремі психічні процеси: сприймання, пам’ять, мислення, мовлення.

Обов'язковою умовою формування і прояву всіх зазначених вище специфічних якостей свідомості є мова. У процесі мовної діяльності відбувається нагромадження знань. «Мова - особлива об'єктивна система, у якій відбитий суспільно-історичний чи досвід суспільна свідомість» - як відзначив А. В. Петровський - «Будучи засвоєною конкретною людиною, мова у відомому змісті стає реальною свідомістю».

Ментальність поряд з наукою, мистецтвом, міфологією та релігією є однією з форм суспільної свідомості. Вона жодним чином не закріплена в матеріалізованих продуктах, а має несвідомий характер. Національний менталітет є продуктом певної культури і водночас персоніфікуючи її, є носієм, продовжувачем культурних традицій і норм поведінки в наступних поколіннях. Вплив культури на ментальність і вдачу людини здійснюється в її ранні роки через родину, яка відтворює культурне середовище етногупи, її традиції, звичаї, обряди. В результаті із своєрідного родинного стилю життя в глибинне несвідоме дитини входить певна система цінностей, якої вона дотримуватиметься протягом всього свого життя. Пізніші культурні впливи торкаються здебільшого поверхні психіки.

"Душа" українського народу формувалася впродовж багатьох століть існування в контексті землеробської культури, яка народжувала в етнічній свідомості пращурів українського люду архетип ласкавої, лагідної неньки-землі, її поетичне бачення, що зумовлювало обрядовість народного життя. Це й спричинилося до формування основних рис української ментальності.

Те, що українці століттями не мали своєї держави спричинило недостатнє усвідомлення ними себе як національної самостійної єдності, комплекс меншовартості, занепад рідної мови та інших ознак національної самобутності, позначилося н розвитку національної самосвідомості. Національну самосвідомість тлумачать як усвідомлення народом своєї спільності, національної своєрідності як усвідомлення людиною причетності до певного народу, його культури і мови, усвідомлення і ролі у світовій цивілізації та права на національну незалежність.

2. Індивідуальні особливості памяті та їх врахування в процесі діяльності

Кожного дня ми взнаємо багато нового, з кожним днем збагачуються наші знання. Все, про що дізнається людина, може бути надовго збережене в «кольорах» її мозку. Мозок не тільки зберігає наші знання про навколишній світ, а й має здатність за на­шим бажанням відтворювати ці знання.

Процес запам'ятовування, збереження й наступного пригадування або упізнавання того, що людина раніше сприймала, пере­живала чи робила, називається пам'яттю. Значення пам'яті в житті людини дуже велике. Абсолютно все, що ми знаємо, вміє­мо, є наслідок здатності мозку запам'ятовувати й зберігати в пам'яті образи, думки, пережиті почуття, рухи та їх системи.

Пам'ять зберігає нам знання, а без знань немислимі ні плідна діяльність, ні успішне навчання. Чим більше людина знає та вміє, тобто чим більше зберігається в неї в пам'яті, тим більшу користь вона зможе принести своєму народові, своїй Батьківщині.

Пам'ять, як і всі інші психічні процеси, має характер діяльності. Чи запам'ятовує людина, чи згадує вона, а чи пригадує що-небудь, відтворює або взнає — завжди вона здійснює певну психічну діяльність.

Людина запам'ятовує найміцніше ті факти, події та явища, які мають для неї, для її діяльності особливо важливе значення. І навпаки, все те, що для людини малозначуще, запам'ятовується набагато гірше й скоріше забувається.

Як відомо, спрямованість особистості виражена в її інтересах та схильностях. Інтереси людини дуже сильно впливають на па­м'ять— забезпечують успішність запам'ятовування. Особливо велике значення для запам'ятовування мають стійкі інтереси, що характеризують особистість. Усе, що в навколишньому житті пов'язано з стійкими інтересами, запам'ятовується краще, ніж те, що з ними не пов'язано. Це й буде проявом вибірковості пам'яті.

У дітей шкільного віку особливо яскраво проявляється вплив інтересу на продуктивність запам'ятовування. Відомо, що багато хто з школярів неоднаково запам'ятовує і засвоює різні навчальні предмети. Пояснюються ці факти не різною пам'яттю учня, а різним інтересом до виучуваних предметів. Педагогічна практика показує, що коли вчитель виховує в дітей інтерес до так званих нелюбимих предметів, запам'ятовування та засвоєння цих предметів учнями різко поліпшується.

На запам'ятовування великий вплив справляє емоційне ставлення людини до того, що запам'ятовується. Якщо предмет чи які-небудь події для нас байдужі й не викликають яскравого переживання, то запам'ятовуються вони погано. Все те, що викликає в людини яскраву емоційну реакцію, залишає глибокий слід у свідомості й запам'ятовується міцно й надовго.

Продуктивність пам'яті в багатьох випадках залежить і від вольових якостей людини. Люди слабовільні, ліниві й не здатні до тривалих вольових зусиль запам'ятовують завжди поверхово й погано. І навпаки, люди з сильною волею, які наполегливо добиваються засвоєння того чи іншого матеріалу, міцно й глибоко його запам'ятовують.

Продуктивність пам'яті значною мірою залежить від загальної культури людини, від її розумового світогляду.

Таким чином, характер пам'яті, її продуктивність пов'язані з особливостями особистості. Людина свідомо регулює процеси своєї пам'яті й керує ними, виходячи з тих цілей і завдань, які вона ставить у своїй діяльності.

Короткочасна пам'ять (КП) — процес відносно невеликої тривалості (кілька секунд чи хвилин), але достатньої для точного відтворення подій, що тільки-но відбулися, тільки-но сприйнятих предметів та явищ. Після цього недовгого часу враження зникають, і людина, звичайно, виявляється неспроможною що-не-будь згадати із сприйнятого. Така пам'ять друкарки, яка друкує текст. Кожне слово, фразу вона пам'ятає точно, але завжди кілька секунд. Довгочасна пам'ять (ДП) характеризується відносною тривалістю і міцністю збереження сприйнятого матеріалу.

Структура й механізми короткочасної й довгочасної пам'яті ще не досить вивчені й потребують додаткового дослідження-Однак уже зараз відомо, що при короткочасній пам'яті відтворення матеріалу відбувається у тій «фотографічній» формі й послідовності, в якій він сприймався, тобто певною мірою механічно. При довгочасній пам'яті сприйнятий матеріал реконструюється й закріплюється за смислом, тому й відтворюється вибірково й узагальнено, залежно від завдань та характеру самої діяльності, тобто теж свідомо.

Значення короткочасної і довгочасної пам'яті в житті та діяльності людини різне.

Короткочасна пам'ять обслуговує окремі ланки та операції діяльності. Наприклад, перекладач зберігає точно у своїй пам'яті фразу, поки її перекладає. При переході до нової фрази точне формулювання попередньої фрази відразу забувається. Аналогічні (схожі) прояви короткочасної пам'яті спостерігаються в роботі стенографістки, оператора і представників інших видів скороминущої діяльності. В цьому явищі, мабуть, є своя доцільність. Якби вся стара інформація залишалась у пам'яті, то увага не могла б переключитися на сприйняття і утримання нової інформації, а отже, і виконання нової операції було б неможливе.

Довгочасна пам'ять обслуговує більш складну інтелектуальну й практичну діяльність людини. До такої діяльності, зокрема, належить навчальна діяльність учнів. Школяр, діставши навчальне завдання, повинен пам'ятати не тільки одержані вказівки та інструкції до його виконання. Він також повинен свідомо згадати ті раніше набуті знання, які потрібні для успішного розв'язання завдання.

При працевлаштуванні та виборі майбутньої професії найкраще вибирати такі види діяльності, які найкраще дозволяють реалізувати свої навички та психологічні задатки.

3. Методологічні основи змісту навчання та виховання

Процес навчання істотно відрізняється від навчального процесу. Поняття «навчальний процес» охоплює всі компоненти навчання: викладача, використовувані ним засоби і методи навчання, учня, який працює під керівництвом учителя на уроці та самостійно вдома, забезпечення навчального процесу наочністю й технічними засобами. Під поняттям «процес навчання» розуміють взаємодію учителя й учня.

Навчання як один з видів людської діяльності складається з двох взаємопов'язаних процесів — викладання й учення.

Викладання — діяльність учителя в процесі навчання, що полягає в постановці перед учнями пізнавального завдання, повідомленні нових знань, організації спостережень, лабораторних І практичних занять, керівництві роботою учнів із самостійного засвоєння знань, у перевірці якості знань, умінь та навичок.

Учіння — цілеспрямований процес засвоєння учнями знань, оволодіння вміннями і навичками. У широкому значенні — оволо­діння соціальним досвідом з метою його використання в практичному житті.

У процесі навчання відбувається взаємодія між учителем і учнем, а не просто вплив учителя на учня. Вчитель може навчати учнів безпосередньо або опосередковано — через систему завдань. Результативність процесу навчання залежить від стилю спілкування учителя з учнем та впливу навколишнього середовища.

Процес навчання формують тісно пов'язані між собою компоненти: цільовий (постановка конкретної мети вивчення навчального матеріалу на уроці, вивчення навчальної дисципліни та освітньої мети навчально-виховного закладу певного типу); стимулююче-мотиваційний (створення умов, які спонукають учнів до активної навчально-пізнавальної діяльності, формують у них позитивну мотивацію цієї діяльності); змістовний (оптимальний підбір предметів навчального плану, змістовність навчальних програм і підручників, а також продуманість змісту кожного навчального заняття); операційно-дієвий (вдалий підбір прийомів, методів і організаційних форм навчання, оптимальне поєднання фронтальної, групової та індивідуальної роботи щодо засвоєння учнями змісту навчального матеріалу, вироблення в них відповідних умінь та навичок); контрольно-регулюючий (контроль за засвоєнням учнями знань, набуттям умінь і навичок, внесення необхідних коректив до змісту і методики навчання з метою підвищення ефективності процесу навчання); оцінно-результативний (виявлення рівня знань, умінь і навичок кожного учня, визначення причин неуспішності в кожному конкретному випадку і відповідна робота щодо їх усунення).

Методологічною засадою процесу навчання є наукова теорія пізнання, яка вивчає природу наукового пізнання і його можливості, головні закономірності пізнавального процесу, форми й методи пізнання людиною навколишньої дійсності, умови істинності пізнання.

Пізнання — процес цілеспрямованого відображення об'єктивної реальності у свідомості людей.

Процеси навчання і наукового пізнання мають спільні риси. Обидва спрямовані на пізнання істини, об'єктивної дійсності. І навчання, і пізнання здійснюються за схемою: живе спостереження об'єкта навчання чи пізнання—осмислення істотних властивостей, особливостей, зв'язків цього об'єкта—застосування здобутих знань на практиці чи в навчанні або перевірка здобутого у процесі пізнання знання на практиці. Навчання можна вважати специфічною формою пізнання об'єктивної дійсності, набуття суспільного досвіду. Спільність між навчанням і науковим пізнанням у тому, що вони спрямовані на пізнан­ня законів і закономірностей об'єктивного світу.

Між процесом навчання і процесом наукового пізнання існують і певні відмінності. Передусім на всіх рівнях навчання об'єктивно не відкриваються нові знання. Учні засвоюють уже пізнані істини. Водночас відбувається дослідження об'єкта пізнання. Під час засвоєння знань сам об'єкт може бути представлений наочним або словесним зображенням. Важливо те, що на пізнання певних явищ чи процесів людство витратило десятки й сотні років, а учень під час навчання засвоює такі знання впродовж року. Якщо у процесі пізнання здобуваються тільки нові знання, то навчання, крім засвоєння цих знань, передбачає формування вмінь і навичок. Зрештою, практика у пізнанні є критерієм істини, в той час як у навчанні перевіряти істинність знання нема потреби. Тут практика допомагає краще зрозуміти й засвоїти навчальний матеріал.

Рушійними силами навчального процесу є його суперечності: між зростаючими вимогами суспільства до процесу навчання і загальним станом цього процесу, який потребує постійного вдосконалення; між досягнутим учнями рівнем знань, умінь та навичок і знаннями, вміннями й навичками, необхідними для розв'язання поставлених перед ними нових завдань; між фронтальним викладом матеріалу й індивідуальним характером його засвоєння; між розумінням матеріалу вчителем і учнями; між теоретичними знаннями й уміннями використовувати їх на практиці та ін. Мистецтво вчителя полягає у з'ясуванні й ви­користанні цих суперечностей для активізації пізнавальної діяльності учнів.

Виховання — один із чинників, під впливом якого здійснюється розвиток дитини.

Якщо середовище переважно стихійно впливає на розвиток людини, то виховання завжди є цілеспрямованим, тому його результати передбачувані.

Як вирішальний чинник розвитку людини, виховання виконує такі функції: організовує діяльність, в якій розвивається і формується особистість; підбирає зміст навчання і виховання, який сприяє розвиткові й формуванню особистості; усуває впливи, які можуть негативно позначитися на розвитку і формуванні особистості; ізолює особистість від несприятливих для її розвитку та формування умов, які неможливо усунути.

Передусім виховання спрямовується на створення умов для розвитку успадкованих фізичних особливостей і природних задатків та набуття нових рис і якостей, що формуються впродовж життя людини. Звісно, воно не може змінити кольору шкіри чи конституції тіла, успадкованих особистістю, але може зробити її фізично здоровою, витривалою, загартованою. Виховання не може докорінно перебудувати й тип темпераменту, але здатне внести до нього певні корективи. Вихованням, особливо самовихованням, людина розвиває та зміцнює гальмівні процеси або збільшує силу й динамічність нервових процесів.

Успадковані людиною задатки розвиваються тільки у процесі її виховання: правильне виховання сприяє розвиткові навіть дуже слабко виражених задатків, неправильне — гальмує його.

Виховання не лише визначає розвиток, а й само залежить від нього, постійно спирається на досягнутий рівень розвитку. Проте головне його завдання — йти попереду розвитку, просувати його й зумовлювати в ньому новоутворення. Таку ідею висунув психолог Л. Виготський, який обґрунтував тезу про провідну роль навчання у розвитку особистості. Суть її в тому, що в розумовому розвитку дитини простежуються два рівні: перший — рівень актуального розвитку як наявний рівень підготовленості учня, що визначається тим, які завдання він може виконати самостійно; другий, вищий рівень — «зона ближнього розвитку», — охоплює завдання, які дитина не може виконати самостійно, але впорається з ними за невеликої до­помоги. Те, що сьогодні дитина робить за допомогою дорослих, завтра робитиме самостійно. За таких умов, вважає Л. Виготський, навчання викликає у неї інтерес до життя, пробуджує і приводить у рух низку внутрішніх процесів розвитку. Отже, виховання формує особистість, сприяє її розвитку, орієнтує на процеси, які ще не визріли, але перебувають у стадії становлення.

Виготський Лев Семенович (1896—1934) — російський психолог, автор культурно-історичної теорії розвитку людини, відомий теоретик психології. Його праці мали значний вплив на розвиток суміжних з психологією наук — дефектології, мовознавства, етнографії та ін.

Ефективність розвитку і формування особистості підвищується за умови, що вона стає не лише об'єктом, а й суб'єктом виховання. Тільки ті виховні впливи, які виражають потребу самої дитини і спираються на її активність, цінні як виховні й забезпечують її розвиток.

Прикладом такого підходу до організації навчально-виховного процесу може слугувати діяльність педагогічного колективу Севастопольського гуманітарно-технічного ліцею. Тут з метою врахування вчителями індивідуальних особливостей учнів психолог підготував психологічні карти на кожного гімназиста, в яких зібрано необхідні для роботи відомості. Так, у психологічній карті гімназистки Ніни записано, що вона прагне дружнього спілкування, але природна підозрілість змушує її триматися від однокласників оддалік. Схильна до аналізу, проте ця її риса може перерости у критиканство. Докладає чимало зусиль для досягнення успіху в навчанні, зневажливо ставиться до невдах. Психолог радить учителям тримати її «в рамках», у її присутності наголошувати на позитивних якостях інших гімназистів. Можна запропонувати дівчині стати організатором, контролюючи при цьому виконання нею своїх обов'язків.

Скільки дітей — стільки й порад. Отримавши відповідні орієнтири, педагоги виводять учнів на оптимальний режим навчання, і ті швидко адаптуються до нових обставин.

Діяльність як чинник розвитку особистості

Анатомо-фізіологічний, психічний і соціальний розвиток особистості здійснюється в діяльності.

Діяльність — спосіб буття людини у світі, її здатність вносити в дійсність зміни.

Основними компонентами діяльності є:

1) суб'єкт з його потребами;

2) мета, відповідно до якої предмет перетворюється на об'єкт, на який спрямовано діяльність;

3) засіб реалізації мети;

4) результат діяльності.

У роки навчання школяр бере участь в ігровій, навчальній, трудовій, художній, спортивній та громадській діяльності, які забезпечують його всебічний розвиток. «Тільки та діяльність дає щастя душі, — писав К. Ушинський, — зберігаючи її гідність, яка виходить з неї самої, отже, діяльність улюблена, діяльність вільна; а тому, наскільки потрібно виховувати в душі прагнення до діяльності, настільки ж потрібно виховувати і прагнення до самостійності або свободи: один розвиток без другого, як ми бачимо, не може посуватися вперед».

Важливою умовою ефективності розвитку особистості у вищезгаданих видах діяльності є її активність, здатність до свідомої трудової та соціальної діяльності, міра цілеспрямованого, планомірного перетворення навколишнього середовища й самої себе. Активність виявляється у рухах, пізнанні навколишньої дійсності, у спілкуванні, впливі на оточення й на саму себе. Останній вид активності називають самовихованням.

Найголовнішими видами діяльності є гра, навчання і праця. Гру вважають провідним видом діяльності для маленької дитини, хоча важливою вона є й для школярів, нерідко граються і дорослі. Навчання характерне для школяра, але навчаються також дорослі люди. Праця — вид діяльності, яку здійснюють дорослі, але працювати можуть і школярі. Тому поділ видів діяльності за принципом, що маленькі діти граються, школярі — навчаються, а дорослі — працюють, певною мірою відносний. Можна погодитися лише з твердженням, що на кожному віковому етапі превалює певний вид діяльності.

Пізнавальна активність сприяє інтелектуальному розвитку дитини. Тому змалку слід підтримувати дитячу цікавість, відповідати на запитання дитини, розвивати в неї Інтерес до знань. В. Сухомлинський з цього приводу писав: «Лінощі, недбальство, слабовілля, розпущеність у навчанні означають, що ти закладаєш корінь свого паразитичного існування».

Активність особистості в трудовій діяльності сприяє її фізичному й інтелектуальному розвитку, готує до майбутнього професійного самовизначення.

Активність дитини у спілкуванні дає їй змогу набути морального досвіду поведінки, визначити своє місце в колективі, вчить її підкорятися і керувати іншими.

Рушійною силою будь-якої діяльності, вияву в ній активності є потреби. Завдання педагога — відкрити вихованцям багатоманіття корисних для їх розвитку видів діяльності та спонукати до корисних справ, стримуючи від шкідливих.

ua.textreferat.com



Я - волк! И вожака хочу я трон.
Ведь жизнь имеет волчий нрав.
В ней справедливейший закон -
Кто всех сильнее тот и прав!
 
dyakДата: Понеділок, 11.01.2010, 08:50 | Повідомлення № 7
Авторитетний мешканець
Група: Модератори
Повідомлень: 577

Тема цікава. Початок теми наскількі фундаментальний , що хочеться взяти паузу.


Все буде добре
 
mr_smithДата: Понеділок, 11.01.2010, 21:17 | Повідомлення № 8
ADMIN
Група: Адміністратори
Повідомлень: 5114
х-статус:
You know what I mean?

В школопедії є теми для матеріалів по шкільній програмі і тут нема обговорення, для обговорення є окремий форум в школопедії.


Жираф - це кінь, виконаний за всіма вимогами замовника.
 
Форум селища міського типу Червоне, Червоне - зробимо кращим »  Школопедія (Школопедия) » Біологія » 09 клас - Тема 14: Мислення і свідомість. (09 клас - Тема 14: Мислення і свідомість.)
Сторінка 1 з 11
Пошук:


Оплата будь-яких послуг через інтернет

Вхід

Логін:
Пароль:

Інформація

Ваш IP: 54.167.202.184
Браузер:

Cайт живе: