rss · Четвер, 14.12.2017, 23:44

Опитування

Маєток Терещенка
1. Відреставрувати
2. Музей і монастир
3. Мені байдуже
4. Тільки музей селища
5. Тільки монастир
6. Нехай розвалиться
Всього відповідей: 67
Сторінка 1 з 11
Модератор форуму: Shooler, lusi 
Форум селища міського типу Червоне, Червоне - зробимо кращим »  Школопедія (Школопедия) » Фізична культура » Легка атлетика 6-й клас (Теоретична підготовка)
Легка атлетика 6-й клас
mr_smithДата: Неділя, 07.06.2009, 22:12 | Повідомлення № 1
ADMIN
Група: Адміністратори
Повідомлень: 5114
х-статус:
You know what I mean?

Кровообіг і м’язова діяльність.


Жираф - це кінь, виконаний за всіма вимогами замовника.
 
mr_smithДата: Вівторок, 16.06.2009, 04:00 | Повідомлення № 2
ADMIN
Група: Адміністратори
Повідомлень: 5114
х-статус:
You know what I mean?

Кровообіг — це безупинний рух крові по замкнутій, серцево-судинній системі, що забезпечує життєво важливі функції організму.
Серцево-судинну систему утворюють такі органи, як серце і кровоносні судини.
Серце — центральний орган кровообігу, що забезпечує рух крові по судинах. Це порожній чотирикамерний м'язовий орган, що має форму конуса, розташований у грудній порожнині. Він розділяється на праву і ліву половини суцільною перегородкою. Кожна з половин складається із двох відділів: передсердя і шлу ночка, що з'єднуються між собою отвором, який закривається клапаном. У лівій половині клапан складається з двох стулок, у правій — із трьох. Клапани відкриваються у напрямку до шлу ночків. У праве передсердя кров надходить з верхньої і нижньої порожніх вен і вінцевих вен самого серця, у ліве передсердя впадають чотири легеневі вени.
Шлуночки дають початок судинам: правий—легеневому сто вбуру, що поділяється на дві гілки і несе венозну кров у праву і ліву легеню, тобто в мале коло кровообігу; лівий шлуночок дає початок лівій дузі аорти, через яку артеріальна кров потрапляє у велике коло кровообігу.
Стінка серця складається з трьох шарів: внутрішнього — ендокарда, утвореного клітинами епітелію, середнього — міо карда, м'язового і зовнішнього — епікарда, що складається зі сполучної тканини. Серце вільно лежить в навколосерцевій сумці зі сполучної тканини, де постійно є рідина, яка зволожує по верхню серця і забезпечує його вільне скорочення. Основна частина стінки серця — м'язова. Серцевий м'яз здатний авто матично ритмічно скорочуватися завдяки імпульсам, що вини кають у самім серці незалежно від зовнішніх умов, — автоматія серця.
Це пов'язано з особливими нервовими клітинами, що заля гають у серцевому м'язі, у яких ритмічно виникають зрушення. Автоматичне скорочення серця продовжується і при його ізо ляції від організму.
Нормальний обмін речовин в організмі забезпечується безу пинним обігом крові. Кров у серцево-судинній системі тече тільки в одному напрямку: від лівого шлуночка через велике коло кро вообігу вона надходить у праве передсердя, потім у правий шлу ночок і далі через мале коло кровообігу повертається в ліве пе редсердя, а з нього—у лівий шлуночок. Цей обіг крові обумов люється роботою серця завдяки послідовному чергуванню ско рочень і розслаблень серцевого м'яза.
Серце скорочується ритмічно близько 70—75 разів на хви лину, коли організм знаходиться в стані спокою, чи 1 раз на 0,8 с. Період від одного скорочення до іншого називають серце вим циклом. Безупинна діяльність серця складається з циклів, кожний з яких складається зі скорочення (систоли) і розслаблення (діастоли). Серцевий м'яз величиною з кулак і вагою близько 300 г, безупинно працюючи протягом десятиліть, ско рочується близько 100 тис. разів на добу і перекачує при цьому більше ніж 10 тис. літрів крові. Така висока працездатність сер ця обумовлена посиленим його кровопостачанням і високим рівнем процесів обміну речовин, які відбуваються в ньому.
Нервова і гуморальна регуляція діяльності серця узгоджують його роботу з потребами організму в певний момент неза лежно від нашої волі.•
Серце як робочий орган регулюється нервовою системою відповідно до впливів зовнішнього і внутрішнього середовища. Іннервація відбувається за участю вегетативної нервової систе ми. Однак пари нервів (симпатичні волокна) при подразненні підсилюють й учащають серцеві скорочення. При подразненні іншої пари нервів (парасимпатичних, або блукаючих), імпульси, які надходять до серця, послабляють його діяльність.
Діяльність серця залежить також і від гуморальної регуляції. Так, адреналін, який виробляється наднирковими залозами, впливає на серце таким же чином, як і симпатичні нерви, а підви щення вмісту в крові калію гальмує роботу серця, так само, як і парасимпатичні (блукаючі) нерви.
Кровообіг
Рух крові по судинах називається кровообігом. Тільки знаходячись постійно в русі, кров здійснює свої основні функції: доставку поживних речовин і газів і виведення з тканин і органів кінцевих продуктів розпаду.
Велике коло кровообігу починається в лівому шлуночку і за кінчується в правому передсерді.
Мале коло кровообігу починається в правому шлуночку і за кінчується в лівому передсерді.

Кров рухається по судинах за рахунок ритмічної роботи сер ця, а також різниці тиску в судинах при виході крові із серця й у венах — при поверненні її в серце. Ритмічні коливання діаметра артеріальних судин, викликані роботою серця, називаються пульсом.
За пульсом легко визначити кількість скорочень серця на хви лину. Швидкість поширення пульсової хвилі близько 10 м/с.
Швидкість протікання крові в судинах становить в аорті близь ко 0,5 м/с, а в капілярах усього лише 0,5 м/с. Завдяки настільки малій швидкості протікання крові в капілярах кров устигає відда вати кисень і поживні речовини тканинам та забирати продукти їх життєдіяльності. Уповільнення протікання крові в капілярах пояснюється тим, що їхня кількість величезна (близько 40 млрд.) і, незважаючи на мікроскопічні розміри, їх сумарний просвіт у 800 разів більший за просвіт аорти. У венах, з їх укрупненням у міру наближення до серця, сумарний просвіт кров'яного русла зменшується, і швидкість протікання крові збільшується.
Кров'яний тиск. При викиданні чергової порції крові із сер ця в аорту й у легеневу артерію в них створюється високий кро в'яний тиск. Кров'яний тиск підвищується, коли серце, скорочу ючись частіше і сильніше, викидає в аорту більше крові, а також при звуженні артеріол.
Якщо артерії розширюються, кров'яний тиск падає. На рівень кров'яного тиску впливає також кількість циркулюючої крові та її в'язкість. У міру віддалення від серця тиск крові зменшується і стає найменшим у венах.
Різниця між високим тиском крові в аорті та легеневій ар терії і низьким, навіть негативним тиском у порожніх та легене вих венах забезпечує безупинне протікання крові по всьому колу кровообігу.
У здорових людей у стані спокою максимальний кров'яний тиск у плечовій артерії становить в нормі близько 120 мм рт. ст., а мінімальний 70—80 мм рт. ст.
Стійке підвищення кров'яного тиску в етані спокою організму називається гіпертонією, а його зниження — гіпотонією. В обох випадках порушується кровопостачання органів, погіршуються умови їхньої роботи.
Перша допомога при крововтратах визначається характером кровотечі, що може бути артеріальною, венозною чи капілярною.
Найнебезпечнішою є артеріальна кровотеча, що виникає при пораненні артерій, при цьому кров — яскраво-червоного кольо ру і б'є сильним струменем. При венозній кровотечі — кров більш темного кольору. При невеликій рані з'являється капі лярна кровотеча.
Лімфообігом називається рух лімфи по судинах. Лімфа тична система сприяє додатковому відтоку рідини з органів. Рух лімфи дуже повільний (0,3 мм/хв). Вона рухається в одно му напрямку — від органів до серця. Лімфатичні капіляри переходять у більш великі судини, що збираються в правий і лівий грудні протоки, які впадають у великі вени. По ходу лімфатич них судин розташовуються лімфатичні вузли: у паху, у підколінній і пахвовій впадинах, під нижньою щелепою. У складі лімфатич них вузлів знаходяться клітини (лімфоцити), що мають фаго цитарну функцію. Вони знешкоджують мікроби й утилізують чужорідні речовини, що проникли в лімфу, у результаті чого лімфатичні вузли припухають, стаючи хворобливими. Мигда лини — лімфоїдні скупчення в області зіву. Іноді в них зберіга ються хвороботворні мікроорганізми, продукти обміну яких негативно впливають на функцію внутрішніх органів. Часто видаляють мигдалини хірургічним шляхом.



Жираф - це кінь, виконаний за всіма вимогами замовника.
 
mr_smithДата: Вівторок, 16.06.2009, 04:01 | Повідомлення № 3
ADMIN
Група: Адміністратори
Повідомлень: 5114
х-статус:
You know what I mean?

Кровеносна система
Серце і кровоносні судини утворюють замкнену систему, яка забезпечує транспорт крові по організму. Разом з кров'ю транспортуються різноманітні речовини і виконуються дихальна, видільна, трофічна, регуляторна тощо функції кровоносної системи. Разом з тим в крові є специфічні компоненти, які забезпечують захист організму від чужерідних впливів та від втрати цілісності організму (зсідання крові).
В організмі виділяють артерії, вени і капіляри.
В залежності від розмірів артерії поділяють на великі <8 і більше міліметрів в діаметрі>, середні <від 2 до 8 мм> і малі <2 і менше мм>. Артерії можна поділити і за функціями (пристінні, вісцеральні, органні, внутріорганні тощо) або за розташуванням (стегна, плеча тощо).
Стінка артерії складається з 3-х оболонок: внутрішньої, середньої і зовнішньої. Внутрішня оболонка побудована ендотелієм, підендотеліальним шаром і внутрішньою еластичною пластинкою (мембраною). Ендотеліоцити вкривають просвіт судини. Вони витягнуті вздовж судини. Підендотеліальний шар складається із тонких еластичних і колагенових волокон та малодиференційованих сполучнотканинних клітин.
Середня оболонка артерії складається із спірально розташованих міоцитів, між якими знаходиться невелика кількість колагенових і еластичних волокон, та зовнішньої еластичної пластинки утвореної поздовжніми товстими переплетеними еластичними волокнами.
Зовнішня оболонка складається із рихлої волокнистої неоформленої сполучної тканини, яка містить еластичні і колагенові волокна. В ній проходять кровоносні судини і нерви.
За співвідношенням структурних елементів артерії поділяють на м'язеві, змішані та еластичні. В стінках артерій м'язевого типу добре розвинена середня оболонка. Міоцити і еластичні волокна у ній розташовуються спірально подібно до пружини. Міоцити середньої оболонки стінки артерій м'язевого типу своїми скороченнями регулюють надходження крові до органів і тканин.
Найтонші артерії м'язевого типу - артеріоли, мають діаметр менший 100 мкм і переходять у капіляри. В стінці артеріол відсутня внутрішня еластична пластинка. Середня оболонка утворена окремими міоцитами, між якими розташовується невелика кількість еластичних волокон. Зовнішня еластична пластинка є лише у великих артеріол і відсутня у дрібних.
Артеріоли регулюють находження крові до органів і тканин.
До артерій змішаного типу відносяться такі артерії у яких у середній оболонці приблизно однакова кількість еластичних волокон і міоцитів. Внутрішня еластична пластинка товста, міцна, пучки міоцитів переплітаються.
До артерій еластичного типу відносяться аорта і легеневий конус. У цих судинах внутрішня оболонка товща, внутрішня еластична мембрана має густе сплетення тонких еластичних волокон. Середня оболонка утворена еластичними мембранами, які розташовуються концентрично, між ними є міоцити. Зовнішня оболонка тонка.
Дистальна частина серцево-судинної системи - мікроциркуляторне
русло - є шляхом місцевого кровотоку, де забезпечується взаємодія крові і тканин. Мікроциркуляторне русло розпочинається найдрібнішими артеріальними судинами - артеріолами і закінчується найдрібнішими венами - венули. Стінка артеріоли містить лише один ряд міоцитів. Від артеріоли відходять прекапіляри і справжні капіляри (діаметром 5-30 мкм), біля початку яких знаходяться гладеньком'язові прекапілярні сфінктри <регулятори кровотоку>. Прекапіляр (прекапілярна артеріола) в своїй стінці має поодинокі міоцити. Від нього відходять справжні капіляри, які потім вливаються в посткапіляри (посткапілярні венули). Посткапіляри утворюються злиттям 2 або більше капілярів, мають тонку адвентиціальну оболонку, стінки їх здатні добре розтягуватися і мають високу проникність. В міру злиття посткапілярів утворюються венули. Їх калібр широко варіює і у звичайних умовах дорівнює 25-50 мкм. Венули вливаються у вени. В межах мікроциркуляторного русла зустрічаються судини прямого переходу крові із артеріоли у венулу - артеріоло-венулярний анастомоз, в стінках якого часто є міоцити, які регулюють перехід крові. До мікроциркуляторного русла відносять також і лімфатичні капіляри.
Звичайно в капілярну сітку кров підходить по артеріолі, а виноситься по венулі. В деяких випадках це не так. Наприклад, у нирці до клубочка підходить артеріола <приносна судина> і виходить артеріола <виносна судина>, у печінці - до частки підходить венула <міжчасткова вена> і виходить венула <центральна вена>. Такого типу циркуляторні русла називають “чудовими сітками”.
Стінка кровоносних капілярів (гемокапілярів) побудована із одного шару сплюснутих ендотеліальних клітин - ендотеліоцитів, суцільної або переривистої базальної мембрани і зрідка розташованих перицитів.
Внутрішня поверхня ендотеліоцитів <внутрішня стінка капіляра> нерівна, на ній утворюються складки, інвагінації - все це сприяє фагоцитозу і піноцитозу. Базальна мембрана оточує капіляр з усіх боків і утворена сплетеними між собою фібрилами та аморфною речовиною. Ззовні базального шару лежать перицити (клітини Руже; видовжені багатовідросткові клітини, які розташовані вздовж довгої осі капіляра). Відростки перицитів пронизують базальну мембрану і підходять до ендотеліоцитів. Кожний ендотеліоцит контактує з відростками перицитів. До кожного перициту підходять закінчення симпатичного нейрона, яке інвагінується в його плазмалему і утворює синапсоподібний контакт для передавання нервових імпульсів. Перицит передає імпульс ендотеліоциту, внаслідок чого він набрякає або втрачає рідину. Це і приводить до зміни просвіту капіляра.
Цитоплазма ендотеліоцитів може мати пори або фенестри (пористий
ендотеліоцит). Базальний шар може бути суцільним, пористим або відсутнім, а тому виділяють 3 типи капілярів. Капіляри з безперервним ендотелієм і базальним шаром. Такі капіляри є в шкірі, смугастих і гладеньких м'язах, корі великих півкуль. Фенестрові капіляри, у яких деякі ділянки ендотеліоцитів стоншені, мають багаточисельні круглясті фенестри діаметром 60-120 нм, закриті, за рідким винятком, тонкою діафрагмою, і безперервну базальну мембрану. Такі капіляри властиві секреторним і всмоктувальним органам - ворсинки кишечника, клубочки нирок, травних і ендокринних залоз. Синусоїдні капіляри мають великий діаметр, до 40 мкм. В їх ендотеліоцитах є пори, а базальна мембрана частково відсутня (переривчаста). Такі капілари розташовані у печінці, селезінці, кістковому мозку.
Посткапілярні венули діаметром 8-30 мкм (кінцеві ланки мікроциркуляторного русла) впадають у збирні венули (діаметром 50-100 мкм). Від них кров іде у дрібні збирні вени (діаметр 100-300 мкм), які і далі збільшуються за рахунок злиття.
Будова посткапілярних венул на знач ній відстані подібна до будови стінок капілярів, але у них більший діаметр і більше перицитів. У збирних венул з'являється зовнішня оболонка з колагенових волокон і фібробластів. У більш товстих венул є і середня оболонка з 1-2 шарами м'язевих клітин, кількість яких зростає з подальшим злиттям венул.
Розрізняють два типи вен: м'язеві і безм'язеві. У безм'язевих до ендотелію прилягає базальна мембрана, за якою розташований тонкий шар рихлої волокнистої сполучної тканини. Такого типу вени тісно зростаються з органами і не спадаються. Вени твердої і м'якої мозкових оболонок, сітківки ока, кісток, плаценти.
Вени м'язевого типу поділяються за розвитком м'язевого шару. Він малий, середній або великий. Вени діаметром 1-2 мм мають мало м'язевих волокон. Вени верхньої частини тулуба, шиї, обличчя і верхніх кінцівок. Сюди належить і верхня порожниста вена. Підендотеліальний шар внутрішньої оболонки слабкий, в середній оболонці мало міоцитів. У інших оболонках міоцити відсутні.
У вен із середньою кількістю м'язевих волокон відсутня внутрішня еластична мембрана. На межі між внутрішньою і середньою оболонками є сітка еластичних волокон. Середня оболонка тонша ніж у відповідного діаметра артерій і складається з циркулярно розташованих пучків міоцитів, між якими є прошарки волокнистої сполучної тканини. Зовнішня сполучнотканинна оболонка розвинена добре.
Вени з сильним розвитком м'язевих волокон знаходяться у нижній частині тулуба, нижніх кінцівках і мають пучки міоцитів у всіх трьох оболонках.
На внутрішній оболонці більшості середніх та деяких великих вен є клапани - тонкі складки внутрішньої оболонки із волокнистої сполучної тканини вкритої ендотеліоцитами. (Клапани відсутні - верхня порожниста, плечеголові, загальні і внутрішні клубові вени, венах серця, легень, наднирників, головного мозку і його оболонок, паренхіматозних органів.
Загальна кількість вен більша, ніж артерій.
Поверхневі вени сполучаються з глибокими за допомогою проникаючих вен, які виконують роль анастомозів. Сусідні вени також сполучені між собою багаточисельними анастомозами, які утворюють своєрідні венозні сплетення.
Кола кровообігу. Мале (легеневе) починається у правому шлуночку
легеневим стовбуром (конусом), який ділиться на праву і ліву легеневі артерії. Вони входять у ворота легень, де діляться на часткові .....
Повертається кров із легень до серця 4 легеневими венами (верхньою і нижньою правою і лівою).
Велике коло бере початок у лівому шлуночку аортою - найбільша артерія організму людини. У аорті виділяють дугу (лежить над початком лівого головного бронха), грудний і черевний відділи. Від висхідної частини дуги аорти (в районі розташування клапанів відходять права і ліва вінцеві артерії. Від дуги відгалуджуються великі артерії (плечеголовий стовбур, ліва загальна сонна артерія і ліва підключична артерія.
Грудна аорта розташована (початок на рівні 4-го грудного хребця) у задньому середостінні близько до хребта лівіше від його середньої лінії, а потім майже на середній лінії. На рівні 8-9-го хребців ззаду пересікає стравохід, відхиляється знову вліво і протикає діафрагму дорзальніше стравоходу. Від грудної частини аорти беруть початок вісцеральні (нутряні) - трахеальні, бронхіальні, медіастинальні (лімфатичні вузли, клітковину середостіння), перикардіальні і стравохідні артерії та артерії вилочкової залози, пристінні - 3-я-11-а міжреберні (їх 10; 1-2 міжребер'я васкуляризуються реберношийним стовбуром від підключичної артерії) та верхня діафрагмальна (парна) артерії.
Черевна аорта - продовження грудної - розташована в заочеревинному просторі порожнини черева на хребті і тягнеться від діафрагми до 4-5 поперекових хребців. Тут вона дає початок правій і лівій загальним клубовим артеріям і серединній крижовій артерії. До цього розгалудження черевна аорта дає початок пристінним і нутряним артеріям.
¤
¦
L

a
мозок, м'язи поперекової ділянки і черевну стінку.
Нутряні: велика нутряна, верхня і нижня брижові (непарні); середня наднирникова, ниркова і яєчкова чи яєчникова (парні).
Велика нутряна (truncus celiacus) 2 см довжиною дає: ліву шлункову, загальну печінкову (по ходу дає гілки до шлунка і 12-палої кишки - гастродуоденальна артерія) і селезінкову (віддає гілки до підшлункової залози, шлунка, великого сальника) артерії.
Верхня брижова - до підшлункової залози,12-палої,кишки порожньої і клубової, сліпої з апендиксом, висхідної і поперечної ободових. Має між гілками багато анастомозів з утворенням артеріальних дуг.
Нижня брижова - до нисхідної ободової, сигмоподібної, верхньої частини прямої кишок.
Ниркова артерія крім нирок дає гілку до наднирників - нижня наднирникова артерія.
Артерії тазової ділянки: Загальна клубова (права і ліва) на рівні крижовоклубового суглобу ділиться на внутрішню і зовнішню клубові. Зовнішня переходить у стегнову. Внутрішня васкуляризує органи малого тазу: пряму кишку, статеві органи, сечовий міхур тощо та його стінки. Зовнішня віддає гілки до черевної стінки.
Плечеголовий стовбур (біля 3 см довжиною) на рівні правого грудино-ключичного суглобу ділиться на праві загальну сонну і підключичну артерії. Далі ці артерії ідуть як і ліві сонна і підключична.
Загальна сонна артерія (a. carotis communis) (права і ліва) ідуть поряд з трахеєю і стравоходом. На рівні верхнього краю щитоподібного хряща ділиться на зовнішню і внутрішню сонні артерії. Зовнішня сонна а. проходить крізь тканину привушної залози і тут розділяється на верхньощелепну та поверхневу скроневу а.а., забезпечуючи васкуляризацію органів зовнішньої поверхні голови і шиї, ротової порожнини, носа, вухо, м'язи шиї, залози тощо.
Внутрішня сонна артерія (a.carotis interna) входить в череп по каналу скроневої кістки. Крім мозку ця артерія васкуляризує очне яблуко шкіру навколо ока та лоба.
Підключична артерія (a. subclavia) проходить між ключицею і 1-м ребром і іде до пахвової ямки. Від неї відходять: хребтова артерія (іде в отворах поперечних відростків хребців, через великий потиличний отвір потрапляє у череп). Від неї відходять гілки до спинного мозку, довгастого мозку, мозочка. В черепі зливаються утворюючи базилярну артерію, від якої відходять гілки до внутрішнього вуха, мосту мозку, мозочка. Спереду базилярна артерія зливається з сонними утворюючи вілізієве коло; внутрішня грудна (міжреберні гілки, молочні залози, діафрагма, перикард, верхній відділ черевної стінки), щитошийний стовбур (ділянка шиї, лопаткова ділянка), реберно-шийний стовбур (перші 2 міжребер'я, задні шийні м'язи), поперечна артерія шиї (васкуляризує м'язи лопатки).
Віддавши названі артерії підключична артерія продовжується в пахвову, а далі в плечову, яка в свою чергу дає променеву і ліктьові артерії.
Так можна представити основні елементи артеріальну частину великого кола кровообігу.
Венозну частину великого кола ділять на систему верхньої та систему нижньої порожнистих вен.
Верхня порожниста вена (v. cava superior) знаходиться в передньому середостінні поряд з висхідною аортою. Утворюється злиттям правої і лівої плечеголових вен, а потім вона приймає непарну вену. Плечегова вена утворюється злиттям внутрішньої яремної (в неї впадає зовнішня яремна) та підключичної вен свого боку.
Нижня порожниста вена (v. cava interior) знаходиться на задній стінці живота і далі крізь діафрагму входить у середостіння де і впадає в праве передсердя. Утворюється нижня порожниста злиттям на рівні 4-5 поперекових хребців правої і лівої клубових вен. На шляху до серця вена приймає вени внутрішніх органів і стінок живота (серед яких варто назвати ворітну вену . Вона утворюється злиттям верхньої і нижньої брижових та селезінкової. За розмірами вона поступається лише порожнистій. Вона несе кров від кишечника, шлунка та інших нутряних органів до печінки).
Між системами верхньої та нижньої порожнистих вен є анастомози: кава-кавальні та порто-кавальні.
Серце (cor) розташоване в середньому середостінні асиметрично. Більша його частина розташована в лівій частині грудної клітки. Довга вісь (близько 12-13 см) серця розташовується зверху вниз, зправа наліво, ззаду наперед. Найбільший поперечний переріз серця - 9-10 см, а передньо-задній - 6-7 см.
Межі серця проектуються на грудну стінку таким чином. Верхівка знаходиться на 1 см досередини від лівої середньоключичної лінії у 5-му міжреберному проміжку. Верхня межа іде на рівні верхнього краю третіх реберних хрящів. Права лежить на 1-2 см вправо від правого краю грудини від 3 до 5 ребер. Нижня проходить косо від хряща 5 правого ребра до верхівки серця; ліва - від хряща 3 ребра до верхівки серця.
Це порожнистий орган, розділений всередині на камери: 2 передсердя і два шлуночки (праві і ліві). Зовні передсердя відділені від шлуночків вінцевою борозною, шлуночки - передньою і задньою міжшлуночковими борознами. Передсердя розділені між собою міжпередсердною перетинкою, на якій є овальна ямка. В утробному періоді тут був овальний отвір, крізь який передсердя сполучалися між собою. З народженням цей отвір заростає.
У ліве передсердя відкриваються 4 легеневі вени. У праве - порожнисті вени - верхня і нижня.
На межі між передсердям і шлуночком є передсердно-шлуночковий отвір, по краю якого розташований передсердно-шлуночковий клапан: у лівій частині - двостулковий, у правій - тристулковий. У тристулкового клапана є передня, задня і перетинкова стулки (складки ендокарда із щільною волокнистою сполучною тканиною, вкритою ендотелієм). На шлуночковій поверхні стулок прикріплюються сухожильні хорди, протилежні кінці яких приєднуються до сосочкових м'язів (їх на дні правого шлуночка.
3). Внутрішня стінка шлуночків ребриста - вкрита трабекулами, які розташовані впоперек і вздовж. Із правого шлуночка бере початок легеневий конус чи стовбур. В його основі розташований кишеньковий клапан із 3-х кишеньок - ліва, права і передня.
Двостулковий клапан (мітральний) між лівими передсердям і шлуночком має дві стулки - передня і задня. З лівого шлуночка бере початок аорта, в основі якої є також кишеньковий клапан з 3-х кишеньок: лівої, правої і задьної.
Міжшлуночкова перетинка складається з двох ділянок: більша (знизу, від верхівки) має м'язеву будову. Менша (верхня її ділянка) - із фіброзної тканини. Перетинка з обох боків вкрита ендокардом.
Розміри серця корелюють з розмірами тіла, серце людини приблизно таке, як кулак лівої (у лівшів) руки.
Стінка серця складається з трьох шарів: зовнішнього (епікард), середнього (міокард) і внутрішнього (ендокард). Стінка лівого шлуночка приблизно 20 мм товщиною, правого - 5-8 мм, передсердь - 2-3 мм.
Епікард це вісцеральна пластинка серозного перикарду. Епікард обгортає серце, початкові відділи легеневого стовбуру і аорти, кінцеві відділи легеневих і порожнистих вен, а потім переходить в паріетальну пластинку серозного перикарду. Таким чином утворена навколосерцева сумка.
Переважна частина серцевої стінки - міокард - тобто м'язевий шар, утворений серцевим смугастим м'язом. Кардіоміоцити майже прямокутної форми (L = 50-120 мкм, d = 15-20 мкм.), в центрі мають 1-2 овальних ядра і багато мітохондрій; міофібрили розташовані по периферії строго прямолінійно. Клітини контактують між собою вставочними дисками, через які відбувається передача імпульсів.
Міокард передсердь ізольований від міокарду шлуночків , тобто працюють вони відокремлено. Вони починаються від двох фіброзних кілець, розташованих навколо лівого і правого передсердно-шлуночкових отворів.
У передсердях два шари м'язів: поверхневий <суцільний для обох передсердь> - циркулярних або поперечно розташованих волокон, глибокий <окремий для кожного передсердя> - повздожні волокна.
Навколо гирл великих венозних стовбурів (порожнстих і легеневих вен), які впадають у передсердя, є циркулярні пучки міоцитів.
У шлуночках є три шари м'язів: поверхневий - поздовжній, його м'язеві пучки починаються на фіброзному кільці і ідуть косо вниз. На верхівці серця вони утворюють загин і переходять у внутрішній поздовжній шар, який своїм верхнім кінцем прикріплюється до фіброзного кільця. Між ними розташований середній шар - циркулярний. Цей шар самостійний для правого і лівого передсердя.
М'язевий шар лівого шлуночка значно товщий ніж у правого.
Ендокард вистилає зсередини камери серця, вкриває сосочкові м'язи, хорди і клапани. Ендокард товщий у лівих камерах серця, особливо на міжшлуночковій перетинці та на початку аорти і легеневого конусу. Ендокард утворений ендотелієм, який лежить на товстій базальній мембрані, під якою розташовані сполучнотканинний (субендотеліальний) і м'язево-еластичний шари. На межі з міокардом лежить зовнішній сполучнотканинний шар (субендокардіальна основа).
Кровопостачання серця забезпечується двома вінцевими артеріями, які починаються від цибулини аорти з під лівої та правої кишеньки клапану. Розташовуються артерії по вінцевій та міжшлуночкових борознах. Вінцеві артерії розгалужуються до капілярів у всіх трьох оболонках стінки серця, папілярних м'язах, трабекулах. Кров із капілярів збирається у серцеві вени, венозний синус і безпосередньо у праве передсердя.
Перикард - замкнений мішок із двох шарів: зовнішній – фіброзний перикард переходить у зовнішню оболонку великих судин, спереду при-кріплюється до грудної кістки. Внутрішній - серозний перикард - має два листки: вісцеральний (епікард) і паріетальний (він зрісся з фіброзним). Між цими листками є перикардіальна порожнина з невеликою кількістю рідини.
Робота серця здійснюється автоматично завдяки наявності у ньому провідної системи у вигляді скупчень атипових м'язевих волокон. Тут виділяють: синусно-передсердний вузол, передсердно-шлуночковий, пучок Гіса (передсердно-шлуночковий), його ніжки і розгалудження (волокон Пуркіньє).
Синусно-передсердний вузол розташований під епікардом правого передсердя між місцем впадання верхньої порожнистої вени і вушком правого передсердя. Передсердно-шлуночковий - на міжпередсердній
перетинці ближче до стулкових клапанів. Від нього відходить пучок Гіса у бік шлуночків. Він у верхній частині міжшлуночкової перетинки ділисться на праву (менша) і ліву (більша) ніжки. Ніжки під ендокардом розгалужуються і в товщі міокарду шлуночків на більш тонкі, які закінчуються волокнами Пуркіньє, що контактують з кардіоміоцитами.


Жираф - це кінь, виконаний за всіма вимогами замовника.
 
mr_smithДата: Вівторок, 16.06.2009, 04:05 | Повідомлення № 4
ADMIN
Група: Адміністратори
Повідомлень: 5114
х-статус:
You know what I mean?

м’язова діяльність
У процесі праці людина виконує різноманітні рухи, пов’язані як з переміщенням предметів і знарядь праці з певною швидкістю та переборенням певної їх протидії, так і з урівноважуванням якоїсь протидії за умови нерухомого положення частин тіла (утримання вантажу, тиск на нерухому поверхню, здавлювання). Режими м’язової діяльності при цьому різні. Розрізняють три такі режими:
● ізотонічний, коли напруження м’яза залишається постійним, а довжина його змінюється (зменшується);
● ізометричний, коли довжина м’яза залишається постійною, а напруження зростає;
● ауксотонічний (змішаний), коли м’яз змінює напруження і скорочується (найпоширеніший).
Робота, при якій напруження м’язів розвивається без зміни їх довжини і без активного переміщення у просторі рухових ланок, називається статичною. Статичні напруження людини у процесі праці пов’язані з підтриманням в нерухомому стані предметів і знарядь праці, а також підтриманням робочої пози.
Залежно від характеру діяльності мускулатури статична робота поділяється на два види:
● статична робота, яка здійснюється шляхом активної протидії силам, що виводять тіло або його частини з рівноваги. Збереження рівноваги досягається внаслідок тетанічного напруження м’язів під дією потужних нервових імпульсів і пов’язане з великими витратами енергії;
● статична робота, при якій тіло, змінюючи позу, знаходить нове положення рівноваги і пристосовується до діючих на нього сил. Така робота забезпечується особливим станом мускулатури — тонусом. При тонусі м’язова робота виконується під дією слабих нервових імпульсів, характеризується меншими затратами енергії і може тривати довгий час.
Робота, при якій напруження м’язів супроводжується зміною їх довжини і переміщенням в просторі тіла або якоїсь ланки рухового апарату, називається динамічною. На відміну від статичної роботи, яка вимірюється часом підтримання м’язового напруження (кгс/с), динамічна робота вимірюється показниками механічної роботи — кілограмометрами (кг • м), тобто має зовнішній ефект.
Водночас більш втомливою є статична робота, оскільки постійне напруження однієї і тієї ж м’язової групи супроводжується зменшенням у ній кровообігу, що не забезпечує своєчасного окислення продуктів розпаду. Під час динамічної роботи м’язові напруження перегруповуються, що сприяє відновленню працездатності м’язів у процесі праці.
Доведено, що напруження при статичній роботі в 5 разів перевищує напруження, викликане динамічною роботою. На відновлення енергії в разі статичної роботи необхідно в 3—4 рази більше часу, ніж у разі динамічної. Тому статичне навантаження, яке виникає при маніпулюванні органами керування, не повинно перевищувати 15% максимального зусилля руки (ноги) за даної робочої пози.
При зусиллях понад 25% від максимального втома настає через 5 хв, а при зусиллях, що перевищують 50% максимального, м’яз витримує статичне напруження не довше як 1 хв.
Динамічна робота — найпоширеніший вид діяльності рухового апарату людини у процесі праці. За сучасних умов науково-технічної революції динамічна робота характеризується швидкими, точними, координованими рухами. Динамічна робота завжди поєднується зі статичною роботою, і при цьому утворюються складні рухові ансамблі. Наприклад, механізована праця верстатника характеризується координованими динамічними рухами рук і великим статичним напруженням ніг, точністю вимірювань і напруженням зорового аналізатора.
Залежно від об’єму м’язової маси, яка використовується у процесі праці, розрізняють три види робіт:
● локальна, в якій бере участь менш ніж третина м’язів;
● регіональна, коли задіяні від однієї до двох третин м’язів;
● загальна, коли активні більш як дві третини м’язів.
В зв’язку з механізацією та автоматизацією виробництва переважаючими стають локальні та регіональні м’язові навантаження на працівника. Проте в народному господарстві все ще застосовується важка фізична праця із загальними м’язовими навантаженнями.
Науково-технічний прогрес зумовлює такі особливості рухової діяльності працівників, як обмеження загальної рухливості, збільшення статичних напружень, одноманітність робочих операцій і рухів, що породжує монотонність праці. Обмежена рухова активність (гіподинамія) негативно впливає на діяльність усіх органів і систем людського організму, призводить до швидкої втоми і слабості, тобто комплексу зрушень, названих гіпокінетичною хворобою.
Зменшення негативних наслідків впливу цих факторів на організм працівника досягається завдяки раціоналізації робочої пози і робочого місця, трудового процесу і трудових рухів.
Робоча поза — це основне положення тіла працівника в просторі. Зручна робоча поза має забезпечувати стійкість положення корпуса, ніг, рук, голови працівника під час роботи, достатній обзір робочого місця, свободу дій і швидку зміну робочих рухів, зручність для розвитку необхідних м’язових зусиль, мінімальні затрати енергії та максимальну результативність праці. Раціональна робоча поза має важливе значення для збереження здоров’я працівника, оскільки тривале перебування його в незручній і напруженій позі може призвести до таких захворювань, як сколіоз (викривлення хребта), варикозне розширення вен, плоскостопість тощо. Установлено, що робота в зігнутому положенні збільшує затрати енергії на 20%, а при значному нахиленні — на 45% порівняно з прямим положенням корпуса. Зігнута поза, так звана поза «навпочіпки» відноситься до незручних поз. Зручною вважається робоча поза, яка відповідає характеру виконуваної роботи і вимогам гігієни та фізіології праці.
Зручність робочої пози залежить від положення центра ваги тіла, площі опори і тонічних напружень м’язів. Регулюється поза нервовими імпульсами домінуючого рефлексу і постійно змінюється у процесі праці.
Найпоширенішими у процесі праці є пози стоячи і сидячи.
Робоча поза стоячи більш втомлива, ніж сидячи. На одну й ту саму роботу вона вимагає на 10% більше затрат енергії працівника. Це зумовлено тим, що площа опори у позі стоячи менша, ніж в позі сидячи, а центр ваги міститься вище, що вимагає для її підтримання певного напруження м’язів навколо суглобів, тоді як у позі сидячи стійкість тіла висока. Проте тривале перебування працівника в незмінній, навіть і раціональній, позі втомливе, оскільки статично напружені одні й ті самі м’язові групи. Так, під час роботи стоячи велике статичне навантаження припадає на м’язи ніг, спини, таза, яке значно зростає під час підняття та перенесення вантажу. Постійне перебування в позі стоячи призводить до підвищення артеріального і венозного тиску крові, розширення вен на ногах, пошкодження ступнів, викривлення хребта. Під час роботи сидячи нижня частина корпуса розслаблена, а основне статичне навантаження припадає на м’язи шиї, спини, таза, стегон. Неправильна поза сидячи може викликати застій крові в ногах, а за великого обсягу роботи для пальців рук — запалення суглобів.
Водночас кожна з робочих поз має свої переваги. Так, робоча поза стоячи забезпечує працівникові максимальний обзір робочої зони, переміщення, доступність до віддалених органів керування, можливість розвивати великі м’язові зусилля. У позі сидячи забезпечується найбільша точність і швидкість рухів.
При розв’язанні практичних завдань щодо раціоналізації робочої пози необхідно враховувати такі фізіологічні вимоги:
● зменшувати величину статичних напружень м’язів;
● розподіляти статичні напруження так, щоб основна їх частина припадала на потужнішу мускулатуру;
● більше використовувати робочі пози сидячи та перемінну.
Однак вибір робочої пози залежить від багатьох факторів, врахування яких і визначає її раціональність в конкретних виробничих умовах. Основні з них — маса оброблюваної деталі, величина зусиль, розміри робочої зони, співвідношення між висотою робочої поверхні і ростом працівника, точність рухів, особливості трудового процесу, які зумовлюють рухливість під час роботи.
Так, роботи, які вимагають значних м’язових зусиль і рухів з великою амплітудою, швидше виконуються стоячи. За малого діапазону рухів, невеликих зусиль і точних дій більш доцільна поза сидячи (табл. 1).

У разі обслуговування обладнання стоячи працівникові найбільш зручно виконувати роботу при злегка нахиленому корпусі вперед. Зручність робочої пози сидячи визначається оптимальними висотою і глибиною робочої поверхні, наявністю простору для ніг, опорою для рук, можливістю регулювання спинки сидіння по висоті. Раціонально спроектоване робоче крісло створює опору для корпуса працівника, забезпечує достатню рухливість у роботі і рівномірний розподіл маси тіла.
Фізіологічна оцінка робочої пози враховує також і положення рук у процесі праці. Наукою встановлено, що найсприятливіші умови для роботи м’язів, кровообігу створюються тоді, коли кут відведення і кут згинання в плечовому з’єднанні становить 5—15°, а кут згинання у ліктьовому з’єднанні 70—90°. Це означає, що виключається робота з широко розставленими ліктями і витягнутими далеко вперед руками як незручна, недоцільна, втомлива, з великими затратами енергії.
Зміна робочих поз передбачає необхідність дотримання таких вимог:
● зберігати однакове положення працівника відносно робочої поверхні;
● забезпечувати однаковий кут зору і розміщення рук;
● створювати необхідні умови для переходу від однієї пози до іншої.
Для зменшення статичних навантажень необхідно:
● обмежити до мінімуму виконання роботи в незручній позі корпуса і кінцівок;
● виключити тривале виконання роботи в положенні, коли руки розведені в сторони, підняті вгору, витягнуті вперед;
● обмежити час утримання інструменту, матеріалу, перенесення вантажу;
● обмежити час нерухомого положення у процесі виконання роботи або при повільних робочих рухах.
Раціоналізація робочої пози здійснюється стосовно конкретного робочого місця і змісту праці. Робоче місце — це оснащена необхідними технологічними засобами зона, в якій відбувається трудова діяльність одного працівника або групи працівників, які виконують одну роботу або операцію.
Організація робочого місця передбачає його планування, устаткування і створення сприятливих умов праці. При цьому враховуються антропометричні (зріст людини, довжина її рухових ланок), біомеханічні (траєкторія рухів, зона досягнення), психофізіологічні (зона обзору, характер сигналів, що надходять, і розташування приладів, моторні дії і розміщення органів керування) і санітарно-гігієнічні (створення сприятливих умов виробничого середовища та організація відпочинку) вимог. (Біомеханіка — наука, яка вивчає рухи людини з урахуванням законів механіки рухового апарату).
Раціональне планування робочого місця має забезпечити найкраще розміщення знарядь і предметів праці та оргтехніки. Площа робочого місця має бути такою, щоб працівник не робив зайвих рухів і не відчував незручності під час виконання роботи. Важливо передбачити також можливість змінити робочу позу, тобто положення корпуса, рук, ніг. Проте слід виключати або мінімізувати всі фізіологічно неприродні та незручні положення корпуса, такі як:
● нерухоме положення стоячи;
● постійне або часто повторюване положення з кутом нахилу спини, який перевищує 15°;
● зігнуте положення з поворотом корпуса тіла або положення напівсидячи;
● часто повторюване положення з опорою на одну ногу;
● витягування вперед або розведення рук протягом тривалого часу.
Фізіологічна раціоналізація і планування робочих місць, правильно визначені розміри робочої зони сприяють зменшенню м’язових напружень працівника і створюють умови для нормальної робочої пози, що зрештою зменшує втому і підвищує продуктивність праці.


Жираф - це кінь, виконаний за всіма вимогами замовника.
 
mr_smithДата: Вівторок, 16.06.2009, 04:12 | Повідомлення № 5
ADMIN
Група: Адміністратори
Повідомлень: 5114
х-статус:
You know what I mean?

ПОНЯТТЯ ПРО РУХОВІ ЯКОСТІ ЛЮДИНИ І РУХОВУ ФУНКЦІЮ

Рухова функція як інтегральна характеристика рухових якостей. Комплексний характер прояву фізичних якостей. Характеристика фізичного розвитку людини за станом рухових якостей і компонентам фізичного розвитку (зростання, вага, життєвий об'єм легенів, проста рухова реакція, сила кисті, витривалість, проба Летунова і т. д.). Вікові особливості прояву рухових якостей (прояв сили, витривалості, гнучкості).

ЕТАПИ ІНДИВІДУАЛЬНОГО РОЗВИТКУ ЛЮДИНИ

Передзародковий розвиток (розвиток статевих кліток). Ембріональний розвиток. Постембріональний розвиток. Формування організму людини в дитинстві і в періоді статевого дозрівання. Розвиток органів і тканин. Розвиток опорно-рухового апарату. Розвиток органів чуття. Розвиток рухової функції. Розвиток ЦНС. Формування особових якостей. Досягнення статевозрілості. Становлення особи. Підтримка стійкості стану організму. Взаємозв'язок організму людини, на всіх етапах його розвитку, з навколишнім середовищем. Пристосовні зміни способу життя людини на різних етапах вікового розвитку. Інволюція організму людини. Етапи старіння. Рухова активність як основа збереження і підтримки життєдіяльності і опірності організму людини патогенним діям. Т.з. хвороби старості (серцево-судинні захворювання, захворювання ЦНС, травми у зв'язку з крихкістю кісток і т.д.).

РУХОВІ ЯКОСТІ

На різних етапах фізичного розвитку людини рухові якості виявляються в різному ступені, одні превалюють, інші знаходяться в пригноблюваному або недорозвиненому стані (залежно від віку). На всіх етапах фізичного розвитку людини необхідно підтримувати оптимальне співвідношення рівня розвитку всіх рухових якостей (для цього слід акцентувати фізичне виховання на стимулювання розвитку відстаючих від вікових стандартів рухових якостей).

Сила і її різновиду

Сила - це здатність людини долати зовнішній опір за рахунок м'язових зусиль.
Сила характеризується ступенем напруги, яку можуть розвинути м'язи (при скороченні - долаючий режим, при подовженні - поступливий режим). Види прояву силових можливостей:1. Максимальна сила (характеристика).2. Вибухова сила (характеристика).3. Силова витривалість (характеристика).Режими прояву силових можливостей:1. Скорочення м'язових волокон (долаючий режим).2. Подовження м'язових волокон (поступливий режим).3. Збереження постійності довжини м'язових волокон (статичний або ізометричний режим).4. Зміна довжини м'язових волокон (чергування подовження і укорочення волокон - динамічний режим). Характеристика силових можливостей м'язів рук і плечового поясу або ніг по величині (ОСВ - величина максимальної сили, ділена на вагу людини) - порівняння силових можливостей людей різної підлоги і віку, тобто кількість сили на 1 кг ваги тіла.

Біохімічні особливості прояву силових можливостей

З біохімічних позицій м'язова сила визначається, перш за все, кількістю і властивостями скоротливих білків м'язів (міозину), в клітках яких і відбувається ресинтез АТФ. Збільшення силового компоненту при тренуванні приводить до збільшення як скоротливого білка м'язів (міозину), так і виконуючого опорну функцію і має безпосереднє відношення до розслаблення м'язів - міостроміна.

Будучи скоротливою речовиною м'яза, міозин, разом з тим, виконує і ферментатівную функцію, будучи ферментом, що розщеплює основне джерело енергії м'язового скорочення - АТФ і, отже, здійснюючим мобілізацію хімічної енергії і перетворення її в механічну енергію м'язового скорочення.

Засоби і методи розвитку силових можливостей

Засоби розвитку силових можливостей - виконання вправ:

1) - з тим, що обтяжить (штанга, гантелі, обтяжать через блоки),

2) - з опором (різні види амортизацій - гумові, пружинні - тренажер Мертенса-Хюттеля), №1,2 - ізотонічні вправи - тобто вправи із зміною довжини м'язів - динамічний режим.

3) - ізокинетічеськіє вправи на ізокинетічеськіх тренажерах (вправи з постійним опором на всіх ділянках траєкторії рухів),

5) - комбінації вищенаведених засобів в різній послідовності залежно від поставлених задач тренування,

Спрямованість вправ.

Для розвитку максимальної сили м'язів - ті, що обтяжать і опори повинні складати 90-95% і 100% від максимально можливих.

Для розвитку силової витривалості - величина опорів і обтяжать повинна складати 60-70%, 70-80% від максимально можливих.

Виконання вправ з опором нижче 60% від максимуму приводить лише до стомлення без вираженої спрямованості розвитку силових можливостей і може бути використане в практиці лікувальної гімнастики в післяопераційний або посттравматичний періоди.

Методика виконання вправ.

1. Повторний метод (в основному для розвитку максимальної або вибухової сили).

2. Інтервальний метод (для розвитку силової витривалості).

3. Серійно-інтервальний метод (комбінація повторного і інтервального методів - для розвитку всіх різновидів силових можливостей).

4. Кругове тренування з включенням всіх вищенаведених методик з додаванням ізометричних вправ і чергуванням навантажень на м'язи рук і плечового поясу, м'язи ніг і тулуби, а також - включенням вправ направлених на розслаблення і розтягання м'язів і розвиток гнучкості.

Рухова якість швидкості

Швидкість характеризується здатністю людини скоювати рухові дії за мінімально можливий відрізок часу.

Основні види прояву швидкості:

1. Час простої рухової реакції (час від виконавчої команди до виконання простої рухової дії).

2. Найшвидше виконання одиночного руху (тобто швидкість скорочення м'яза, від початку руху до його закінчення).

Якість швидкості виявляється при виконанні будь-яких рухових

дій за найкоротший час.

Прояв швидкості впродовж якого-небудь тимчасового відрізка (більше 8,0 з) характеризується швидкісною витривалістю (іноді застосовується термін «спринтерська витривалість»). Досвідченим шляхом встановлено, що підтримувати максимальний темп рухів і швидкість виконання рухів людина здатна впродовж 8.0 з (на прикладі спринтерського бігу). Триваліше виконання рухових дій в максимально можливому темпі вимагає прояву швидкісної витривалості.

Будь-яка форма прояву швидкості має в своїй основі ту або іншу координацію в скороченні м'язів і діяльності вегетативних функцій, сформовану по механізму умовного рефлексу.

Для здійснення максимальної швидкості рухів потрібна також психологічна готовність до концентрації вольових зусиль в певному напрямі.

Біохімічна основа швидкості і швидкісної витривалості

Швидкість м'язового скорочення, перш за все, залежить від швидкості і потужності мобілізації хімічної енергії в м'язовому волокні і перетворення її в механічну енергію скорочення. Отже, швидкість скорочення м'яза в значній мірі залежить від швидкості передачі збудження з нерва в м'яз, звільнення і подальшого розщеплювання АТФ. Очевидно, що якість швидкості знаходиться залежно від вмісту АТФ в м'язах і від швидкості її розщеплювання у момент надходження в м'яз рухового імпульсу. Разом з тим, швидкі рухи припускають часту зміну м'язових скорочень і розслаблень. Для розслаблення м'язи і можливості подальших скорочень необхідне більш менш повне відновлення, ресинтез АТФ, витраченої у момент скорочення. Повне витрачення АТФ не тільки виключає можливість продовження скоротливої діяльності, але і перешкоджає розслабленню м'яза, який впадає в стан контрактури. Отже, якість швидкості і швидкісної витривалості біохімічно визначається також швидкістю ресинтеза АТФ в проміжках між м'язовими скороченнями.

Інтенсивність обміну речовин під час переходу м'язів із стану спокою до діяльності зростає більш ніж в 1000 разів і цей процес неможливо забезпечити за рахунок кисню повітря вдихаємого людиною. Ресинтез АТФ при такій потужності роботи забезпечується виключно анаеробними реакціями. Це відновлення АТФ за рахунок перенесення на продукти її розпаду фосфатних груп з фосфокреатіна («фосфокреатіновий механізм») і розщеплювання вуглеводів до молочної кислоти, в процесі якого утворюються багаті енергією фосфатні групи, переносимі потім на продукти розпаду АТФ («гліколітічеській механізм»).

Засоби і методи розвитку швидкості і швидкісної витривалості

Засоби - виконання основної рухової дії і егоакцентіруємих фаз з максимальною можливою швидкістю. Виконання рухових дій в максимально можливому темпі (як цілісного рухового акту, так і його компонентів), Спрямованість вправ. Для розвитку швидкості вправи повинні виконуватися тривалістю до 8с. з повним відновленням ЧСС.

Для розвитку швидкісної витривалості вправи повинні за тривалістю перевищувати основний акт, або ж бути менше за часом, але кожне повторення повинне виконуватися на фоні недовосстановленія ЧСС,

Методика виконання вправ.

1. Повторний метод (для розвитку швидкості).

2. Інтервальний метод (для розвитку швидкісної витривалості).

3. Повторно-інтервальний метод (для розвитку швидкісної витривалості).

4. Метод змагання (переважно як контроль).

Контроль за рівнем швидкості і швидкісної витривалості здійснюється до і на всіх етапах тренування, як за оцінкою рухової якості швидкості, так і по результативності цілісної рухової дії (наприклад, загального результату на дистанції).

Рухова якість витривалості і її різновиду

Витривалістю називається здатність людини виконувати рухову діяльність в перебігу довгого часу без зниження заданої інтенсивності під впливом стомлення.

Види стомлення: загальне, локальне.

Стомлення може бути: фізичним, емоційним, розумовим, сенсорним.

Фази стомлення:

1. Відсутність стомлення на початкових етапах рухової (м'язової) діяльності.

2. Компенсоване стомлення або стійкий стан працездатності (за рахунок рухових перемикань, зміни техніки рухів, включення мишц-синергистов, включення в діяльність інших постачальників енергії, мобілізації вольових зусиль і ін.).

3. Декомпенсированноє стомлення і зниження заданої інтенсивності рухової діяльності. љ

Види витривалості:

1. Витривалість аероба (виявляється до ЧСС 25-26 за 10с). '

2. Анаеробна витривалість (при ЧСС понад 28-30 за 10с). Змішані види витривалості:

3. Аероб-анаеробна витривалість. : 4. Витривалість анаеробно-аероба.

Поняття про поріг анаеробного обміну (ПАНО), тобто моменті включення при м'язовій діяльності анаеробних постачальників ресинтеза АТФ. ; При 60-70-80% енергозабезпечення за рахунок аероба ресинтеза АТФ ми говоримо про прояв аероб-анаеробної витривалості. Потім % анаеробного ресинтеза АТФ може перевищувати аероб і більшою мірою в цьому випадку виявляється витривалість анаеробно-аероба.

Таким чином, слід зазначити, що коли йдеться про витривалість, необхідно конкретизувати який саме вид витривалості мається на увазі у кожному конкретному випадку.

Особливо слід зупинитися на т.з. загальної витривалості, під цим терміном розуміють здатність людини тривалий час виконувати різні, навіть значно відмінні один від одного види рухових дій, на рівні помірної або малої інтенсивності.

Ця витривалість має в своїй основі спільність вегетативних зрушень, що виникають в організмі при різних видах м'язової діяльності і здатність організму пристосовуватися до тривалого виконання будь-якого виду рухової діяльності завдяки пластичності нервово-м'язових зв'язків.

1. Координації протікання процесів збудження і гальмування в ЦНС.

2. Координації м'язів, що скорочуються, з можливістю оптимального ступеня розслаблення.

3. Залучення в роботу тільки необхідних для даного руху груп м'язів при розслабленні м'язів не беруть участь в забезпеченні руху.

5. Відповідного темпу і динаміки кожного м'язового скорочення при оптимальній інтенсивності протікання при цьому процесів обміну речовин в м'язі.
6. Відповідності між інтенсивністю, характером роботи і діяльності систем кровообігу, дихання, виділення, гормональної діяльності.

Біохімічні основи прояву витривалості

Початковий, пусковий період всякої м'язової діяльності незалежно від інтенсивності супроводжується анаеробним ресинтезом АТФ.

Проте у міру продовження роботи (якщо вона не буде короткочасній, максимальній потужності) анаеробний ресинтез АТФ поступово зміняється аеробом. При цьому піддаватися окисленню можуть як вуглеводи, так і ліпіди, а також продукти їх розпаду (молочна, піровиноградна кислоти, гліцерин, жирні кислоти, ацетонові тіла) і продукти дезамінірованія амінокислот (а-кетокислоти), В процесі окислення аероба цих речовин утворюються нові багаті енергією фосфатні групи, переносимі потім на продукти розщеплювання АТФ з відновленням останньої. Виходячи з цього, можна констатувати, що, з біохімічних позицій, витривалість, перш за все, визначається потенційними можливостями окислювальних процесів (дихального фофорілірованія) аеробів і величиною енергетичних запасів організму, його енергетичним потенціалом.

Засоби і методи розвитку витривалості

Засоби розвитку різних видів витривалості - виконання циклічних вправ всіма методами:

1. Рівномірний або дистанційний (переважно для розвитку витривалості аероба).

2. Повторний (переважно для розвитку швидкісної і анаеробної витривалості),

3. Змінний (для розвитку всіх видів змішаної витривалості).

4. Інтервальний (для розвитку всіх видів витривалості).

5. Види повторно-інтервального і змінно-інтервального методів (для розвитку всіх видів змішаної витривалості),

6. Змагання або контрольний.

Спрямованість вправ на розвиток того або іншого виду витривалості при виконанні циклічних вправ визначається: їх інтенсивністю (по ЧСС), тривалістю, кількістю повторень, тривалістю і видом (активним, пасивним) відпочинку між повтореннями.

Методика виконання вправ.

Залежно від специфіки рухової діяльності і підготовленості людини, вправи повинні виконуватися до настання ознак декомпенсированного стомлення. Закінчувати виконання вправ слід при значному зниженні швидкості і настання несприятливих змін в техніці рухових дій.

На початкових етапах підготовки спортсменів більше уваги надається витривалості аероба (базової). У міру наближення до змагань основна увага концентрується на розвитку спеціальної витривалості.

Здійснюється на всіх етапах тренування по всіх видах витривалості. Спеціальні тести і спортивні проби залежно від спеціалізації спортсменів.

Контроль загальної витривалості - тест Купера (широко застосовується для характеристики загальної підготовленості людей різного віку).

Рухова якість спритності

Спритність - це здатність в максимально короткий термін раціонально справитися з новою, несподівано виниклою руховою задачею.

Про ступінь спритності можна судити по тому, наскільки успішно розв'язується нестандартна рухова задача, наскільки виконувані рухові дії відповідають ситуації, що склалася в даний момент. Якість спритності дуже тісно пов'язана з повноцінним сприйняттям, ініціативністю, швидкістю і точністю рухових реакцій.

Фізіологічні основи появи спритності

З фізіологічної точки зору, спритність обумовлюється великим і різноманітним запасом умовно-рефлекторних зв'язків, характерних для даних споріднених форм рухової діяльності людини і охоплюючих функцію першої і другої сигнальних систем.

Розвивати спритність - це значить всіляко збільшувати число різноманітних рухових умовних рефлексів, розвивати і заглиблювати узагальнювальні властивості другої сигнальної системи за допомогою рішення несподіваних задач в нових ситуаціях. Таким чином, слід добиватися поліпшення здатності ЦНС до освіти і синтезу тимчасових зв'язків. Тренувати спритність - це підвищувати треніруємость ЦНС.

Сприйняття в значній мірі залежить від попереднього досвіду. Чим ширше досвід в даній області, тим легше і виразніше протікає сприйняття, тим ширший набір можливих продовжень початої серії рухових дій. Таким чином, одним з істотних компонентів в прояві спритності буде у відповідь реакція з вибором.

Із швидкістю реакції тісно зв'язана інша її ознака - точність. Точною називається реакція, яка цілком відповідає вимогам ситуації, що склалася. Точна реакція припускає і точні рухи.

Кажучи про швидкість реакції слід мати на увазі саме швидкість відповіді на виниклу ситуацію, тобто час, що протікає від моменту появи подразника до початку дії, а не швидкість найбільш у відповідь руху.

1. Спритність, що проявляється з предметами (метання і лов, маніпуляції з предметами - «ручна умілість»).
2. Спритність проявляється в зміні пози (встати, лягти, сісти).
3. Спритність проявляється в різних видах пересувань (ходьба, біг, лазіння, повзання, подолання перешкод).
4. Спритність проявляється в руховій діяльності ссопротівленіямі (перетягування, перештовхування, виривання з рук суперника предмету, елементи боротьби, фехтування, боксу).
6. Спритність проявляється в командних діях, що вимагають тактичної узгодженості (всі види командних ігор).

Засоби і методи розвитку спритності

Засоби. Виконання вправ із змінними умовами, рухомі і спортивні ігри, подолання смуги перешкод, метання і лов предметів, стрибки, збереження рівноваги і т.п. Спрямованість вправ повинна забезпечувати концентрацію уваги на виконання різноманітних рухових дій. Не рекомендується виконувати вправи на фоні стомлення.
Методика.
Індивідуальне і групове виконання вправ з акцентом на точність рухових дій і швидкість виконання. Рухомі і спортивні ігри.
Контроль.
На всіх етапах підготовки по наперед розроблених контрольних вправах з реєстрацією часу і результативності виконання.

Рухова якість гнучкостіі

Гнучкість визначається найбільшою величиною амплітуди рухів ланок людського тіла у різних напрямах. Межі можливого розмаху рухів залежать як від анатомічних особливостей суглобів і оточуючих їх тканин, так і від функціонального стану нервової системи робить вплив на тонус мускулатури, а також від здібності м'язів до розслаблення.

1. Активна гнучкість або рухливість в суглоба

2. Пасивна гнучкість або рухливість в суглобах. Активна рухливість, при якій амплітуда рухів забезпечується активною тягою м'язів, менше так званої пасивної рухливості, що викликається зовнішніми силами.

Анатомо-фізіологічні основи прояву гнучкості

Оцінюючи чинники, що забезпечують великий або менший ступінь гнучкості, слід підкреслити значну роль ЦНС регулюючої координацію функцій м'язів антагоністів, тонус і активне розслаблення м'язів.Кінець кінцем гнучкість залежить від характеру скорочення і розслаблення м'язів-антагоністів і ряду морфологічних чинників, що обумовлюють об'єм рухів в суглобі.
При виконанні цілісних рухових дій амплітуда рухів ніколи не досягає крайніх меж рухливості в суглобах. Рухи звичайно протікають в якійсь середній зоні і дуже рідко досягають граничних амплітуд, оскільки останні вимагають великих м'язових зусиль і є неекономічними. Чим більше величина можливого розмаху рухів (пасивної гнучкості), тим більше діапазон середньої «робочої» рухливості суглоба.

Засоби і методи розвитку гнучкості

Засоби.Виконання вправ індивідуальне і в парах (для розвитку пасивної гнучкості). Використовуються гімнастичні палиці, гумові амортизації, мати, шведська стінка і ін. Спрямованість вправі.Досягнення великої амплітуди рухів для розвитку активної гнучкості, доведення рухливості в суглобі до крайніх положень і утримання кінцівок в цих положеннях для розвитку пасивної гнучкості.Методика.Вправи виконуються послідовно для розвитку гнучкості всіх суглобів тіла (для рук, плечового поясу, шиї і тулуба, ніг), потім акцентовано для суглобів в яких виконуються рухи при спеціалізованих рухових діях. Спочатку - вправи для розвитку активної, потім - для розвитку пасивної гнучкості.Контроль. Здійснюється за допомогою гоніометрів або контрольних вправ (нахили, шпагат, прокручування рук в плечових суглобах і т.д.).

ВЗАЄМОЗВ'ЯЗОК ЯКІСНИХ ОСОБЛИВОСТЕЙ РУХОВОЇ
ДІЯЛЬНОСТІ.

Якості швидкості, сили, витривалості, спритності і гнучкості не виявляються ізольований, а є лише складовими компонентами, що характеризують ту або іншу рухову діяльність і, можливо, що виявляються в ній більшою чи меншою мірою.
Кожне м'язове скорочення завжди протікає хоча б з мінімальною напругою і має визначені швидкість і тривалість. Для прояву спритності потрібна різною мірою і сила і швидкість і гнучкість.Глибока основа взаємозв'язку лежить у тому, що кожна з розбираних якостей, хоча і що мають свої специфічні особливості, є функцією все того ж нервово-м'язового апарату.Протікання фізіологічних і біохімічних процесів при м'язовій діяльності є єдиним процесом.

ПРИНЦИП РУХОВИХ ПЕРЕМИКАНЬ ЯК ОСНОВА ТРИВАЛОЇ ПІДТРИМКИ ВИСОКОГО РІВНЯ ЗАГАЛЬНОЇ І СПЕЦІАЛЬНОЇ ПРАЦЕЗДАТНОСТІ

Перемикання з одного виду діяльності на іншій дозволяє тривалий час успішно виконувати задану рухову діяльність.
Це пов'язано із збудженням різних рухових центрів вЦНС, з включенням в енергозабезпечення різних постачальників енергії, з виключенням монотонності роздратувань ЦНС.
Наприклад, для першого випадку - чергування вправ, направлених на розвиток максимальної м'язової сили і - гнучкості (зокрема, розтягування м'язових волокон), для другого - використовування занять відволікаючими видами спорту під час відпочинку - плавання, спортивні ігри і ін.
Крім того, цей принцип може використовуватися як слабкий відволікаючий чинник при виконанні професійної діяльності інженера - музичний фон, зміни кольору освітлення. Такі відволікаючі «перебивання» приводять до короткочасних відвернень уваги, але, в цілому сприяють її загальній підтримці на високому рівні продуктивності (створюючи умови для короткочасного відпочинку збуджених ділянок кори великих півкуль головного мозку).

Виявлення і створення оптимальних умов для результативної творчої діяльності

У зв'язку з вищевикладеним, кожен творчий працівник повинен вивчити за яких умов продуктивність його праці найбільш результативна і, надалі, намагатися створити для себе такі умови.Так, одні люди добре працюють наодинці, інші, навпаки - у присутності колег. Одні вважають за краще працювати в тиші, інші - у супроводі якої-небудь музики. Одні здатні усидливо працювати тривалий час, іншим необхідні «перебивання» (розмови з колегами, відвідини «курилки», бібліотеки і т.п.). Одні працюють краще на початку робочого дня, інші - в його кінці, або, навіть, залишаючись на робочому місці після роботи, а треті, взагалі,

Виявивши такі умови для себе, кожен творчий працівник повинен прагнути відтворити їх для загальної високої результативності своєї професійної діяльності.При цьому, те, що веде значення має його мотивація, тобто орієнтованість на високопродуктивну працю. Якщо ж працівнику доводиться виконувати не властиві йому функції (шефська допомога іншим організаціям, робота по прибиранню території, виконання технічної роботи по іншій спеціальності і т.п.) правильної орієнтованості на високопродуктивну професійну діяльність сформувати або украй скрутно, або, взагалі, не представляється можливим.

КОНТРОЛЬ ЗА СТАНОМ ФІЗИЧНОГО РОЗВИТКУ ЛЮДЕЙ

Нормативні вимоги до фізичного розвитку на різних етапах вікового розвитку людей (загальноприйняті співвідношення: зростання-вага, ЧСС у спокої).
Суб'єктивні оцінки і об'єктивні показники стану загальної працездатності людини. Проба Летунова, ортостатична проба, проба із затримкою дихання, проба Ромберга, (вестибулярна стійкість), проба швидкості рухів (захоплення лінійки), тест Купера і т.п.Самоконтроль (самопочуття, вага, сон, апетит, бажання підтримувати рухову активність, бажання брати участь в змаганнях).

Інструментальні методики можна розділити на декілька груп

1. Характеристика рухових якостей людини по їх зовнішніх проявах, тобто реєстрація показників тестових вправ, ЧСС і реституції пульсу.

а) Сила в кг. З розрахунком відносної сили (тобто прояв сили на 1 кг ваги).

б) Витривалість різних видів по виконанню тестів-вправ при різних режимах ресинтеза АТФ:режим аероба - ЧСС 25-26 ударів за 10 з.аероб-анаеробний режим - ЧСС 27-28 -«-анаэробно-аэробный режим - ЧСС 29-30 -«-анаэробный і креатінфосфатний - ЧСС 31-32

в) Швидкість - це якість виявляється при діяльності максимальної інтенсивності до 8 з. Пробіжка 60 м. Розвиток високого темпу рухів. Швидкість рухової реакції (включення лампочки по сигналу, захоплення лінійки).

г) Спритність - утримання рівноваги, виконання складне координаційних вправ.

2. Реєстрація стану різних систем організму:

а) Газотранспортна система (спірометрія, газоаналізатор у спокої і при виконанні навантаження на велоергометрі).

б) Система органів кровообігу (ПЕКЛО у спокої і після навантаження; ЕКГ у спокої, в час і після навантаження).

в) Система органів виділення (аналізи сечі з характеристикою виконаного навантаження по наявності типових продуктів розпаду).

3. Гострі методи дослідження внутрішнього середовища організму:

а) Аналізи крові з подальшою характеристикою її складу і ступеня закисляння молочною кислотою.

б) Біопсія - характеристика складу м'язових волокон (червоних - швидких і білих - повільних).

Характеристика різних сторін рухової діяльності людини має сенс тільки тоді, коли вона в стандартних умовах багато разів повторюється, що дає можливість виявити динаміку стану організму в часі.

Бажане комплексне використовування різних методик досліджень.

КЛАСИФІКАЦІЯ ВИДІВ СПОРТУ

Існування різних видів класифікацій (за способами дій, по видах енергозабезпечення, по сезонності -літні і зимові види спорту).

Циклічні і ациклічні види спорту. Ігрові або ситуативні види спорту. Особисті і командні види. Швидкісно-силові види.

Єдиноборство. Складно-координаційні види (гімнастика, акробатика).

Важка атлетика, атлетична гімнастика. Технічні види спорту.

Комплекси вправ для фізичного виховання. Основна гімнастика. Лікувальна гімнастика.

Східні комплекси вправ (шиа-цу, різні ката східного єдиноборства). Багатоборства.

17. ВИБІР ВИДІВ СПОРТУ ДЛЯ ФІЗИЧНОГО ВИХОВАННЯ ЛЮДЕЙ РІЗНИХ ВІКОВИХ ГРУП

Поняття про прикладні навики (ходьба, біг, стрибки, метання, плавання, ходьба на лижах, лазіння по канату).Види спорту сприяючі формуванню прикладних навиків: основна гімнастика, л/атлетика, плавання, лижний спорт.

Складно-координаційні види спорту: гімнастика, акробатика, стрибки у воду. Ігрові або ситуативні види спорту. Підбір видів спорту для фізичного виховання людей:

а) по індивідуальній схильності.

б) з потреби розвитку певних рухових якостей.

у) По медичних рекомендаціях з урахуванням віку (для зміцнення здоров'я, профілактики захворювань, лікування наслідків травм і захворювань).

Необхідність підтримки рухової активності для осіб всіх вікових груп (від гімнастики і купання новонароджених - до «бігу від інфаркту» і занять китайською гімнастикою осіб літнього віку).

ВИСНОВОК

Фізичне виховання як процес в державних установах організовується державою (дитячі сади, загальноосвітні школи, училища, Вузи).
Надалі кожна людина повинна сам організовувати особистий процес фізичного виховання як складову частину свого культурного розвитку.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

1. Агаджанян Н.А. Ритми життя і здоров'я. М. 1985. 375 з.

2. Д.Донськой. Біомеханіка з основами спортивної техніки. М. ФіС. 1971: 280 з.3. Желдак В.І. Праця і фізична культура. М. ФіС. 1982,64 з.

4. Муравов І.В. Здоров'я, працездатність, фізична культура. Київ. Здоров'я. 1985.95с.

5. Мініх А.А., Малишева І.Н. Основи загальної і спортивної гігієни. М. ФіС. 375с.

6. Пономарев Н.І. Соціальні функції ф.к. і спорту. М. 1974.78 з.

7. Фізичне виховання: Підручник для студентів Вузів. М. Виє. шк. 1983. 383с.

8. Шиян В.Г. Теорія і методика фіз. восп. М. Проївши. 1989.217 з.

9. Н.Н.Яковльов, А.В.Коробков, С.В-Янаніс. Фізіологічні і біохімічні основи теорії і методики спортивного тренування. М. ФіС.

Лекція 1. Класифікація і загальна фізіологічна характеристика спортивної діяльності

В.С. Фомін

Традиційні класифікації фізичних вправ

Початком розвитку будь-якої науки є класифікація об'єкту дослідження, яка необхідна для виявлення як загальних, так і відмітних особливостей об'єктів, що вивчаються, зокрема видів спортивної діяльності. Більшість наук про спорт виникла на початку XX століття, тобто є відносно молодими.

Перша спроба класифікації фізичних вправ зроблена в 1910 році, коли Бейнбрідж запропонував їх розділення по фізичних якостях - силові, швидкісні і координаційні. Шмідт в 1920 р. запропонував розділити всі фізичні вправі на циклічні і ациклічні, узявши за основу структурні відмінності рухів.

Хилл в 1924 р. виявив зворотну залежність між швидкістю проходження дистанції і її тривалістю в циклічних видах спорту. Використовуючи цю залежність в логарифмічному вимірюванні, В.С. Фарфель виділив 4 зони потужності виконання циклічних навантажень: максимальну, субмаксимальну, велику і помірну. При цьому потужність розглядається як твір сили /маси/ і швидкості подолання дистанції.

У 1945 р. В.С. Фарфель запропонував т.з. "фізіологічну класифікацію рухів в спорті", розділивши всі види спорту на "стереотипні" (циклічні, ациклічні і оцінювані в балах) і "ситуативні" (ігри, єдиноборство і кроси). У підручнику по "спортивній фізіології" 1986 року пропонуються дві роздільні класифікації: "фізіологічна класифікація фізичних вправ" /по об'єму м'язів, типу м'язових скорочень, силі і потужності сокращений/ і "фізіологічна класифікація спортивних вправ" /разделение на "дуже великі навантаження і технічні види спорта"/. Неспроможність останньої "класифікації" абсолютно очевидна. Причиною неприйняття цих класифікацій в спортивній практиці, на наш погляд, є прагнення авторів класифікувати не об'єкт, а предмет дослідження, тобто не причину, а слідство, яким є фізіологічна характеристика рухів.

Структурно-функціональна класифікація видів спорту МГАФК

З метою усунення відміченої вище методологічної некоректності, В.С. Фоміним, В.Г. Петрухиним і В.Д. Чепіком в 1984 р. розроблена структурно-функціональна класифікацій видів спорту, тобто заснована на обліку спільності і відмінностей структурних особливостей рухової активності, характерних для окремих конкретних видів спорту. У основу цієї класифікації встановлений трирівневий розподіл всіх видів спорту, з урахуванням спільності і відмінностей кінематичних характеристик рухів.

На мал. I видно, що на першому рівні розподілу враховується найзагальніша відмітна ознака - характер взаємодії організму спортсмена з середовищем діяльності. Відповідно до цієї ознаки, всі види спорту розділяються на три великі групи: циклічні /преодоление дистанции/, ациклічні /взаимодействие з снарядами на обмеженій площадке/ і спортивні протиборства /спортсмен проти спортсмена/. Вже на цьому рівні розподілу виразно виявляються як спільність, так і відмінності навантажень на кожний з п'яти компонентів діяльності - темперамент, психічний, нейродинамічний, енергетичний і руховий.

Циклічні види спорту розподілені відповідно до зон потужності по В.С. Фарфелю. Проте, враховуючи, що ця потужність може бути однаковою при різній силі і швидкості, краще користуватися критерієм швидкості - як максимальна, субмаксимальна, велика або помірна.

Ациклічні види спорту на другому рівні розподіляються на "одномоментні" /четкие початок і кінець упражнений/ і "композиційні" /комплекс окремих навиків або їх композиций/. Одномоментні види спорту на третьому рівні, залежно від ролі окремих фізичних якостей, розподіляються на "переважно силові" /т/а, метання молота, штовхання ядра і др./ і "швидкісно-силові" /прыжки в довжину, висоту, на лижах, у воду, метання легких снарядів і др./. Композиційні види спорту, залежно від структури композицій, на третьому рівні розподіляються на "сложнокоордінационниє" /из окремих рухових навиків / гімнастика, фігурне катання і др./ і "багатоборства" /комплекс різних видів спорта/.

Спортивні протиборства на другому рівні, залежно від числа суперників, розподіляються на "єдиноборство" /один на один/ і "спортивні ігри" /команда на команду/. Єдиноборство на третьому рівні розподіляється на прямі /бокс, боротьба, самбо і др./ і "опосередковані" /фехтование, бадмінтон, теннис/. Спортивні ігри на третьому рівні розподіляються на "зональні" /команды розділені сеткой/ і змішані /общее поле - футбол і др./

Загальна фізіологічна характеристика ациклічних видів спорту

Для ациклічних видів спорту характерне переважне навантаження на нейродинамічний і руховий компоненти діяльності:

- складність формування програми дій і вироблення комплексу рухових навиків;

- збиваюча дія розгальмовування природжених вестибулярних рефлексів;

- поєднання динамічного і статичного режимів м'язових скорочень, що утрудняють дихання і кровообіг;

- переважно анаеробний режим енергозабезпечення.

Для переважно силових видів спорту характерні статичні зусилля, часто з натуженням, що може привести до порушення функції зовнішнього дихання і кровообігу, з небезпекою гіпоксії головного мозку, що приводить до втрати свідомості.

Натуження - це статична напруга м'язів живота і грудної клітки при закритій голосовій щілині, які приводять до різкого підвищення тиску повітря в легенях - до 100 мм рт.ст. і порушенню кровообігу унаслідок виключення присмоктуючої функції легенів і м'язового "насоса". В процесі роботи наступає пригноблення всіх вегетативних функцій і їх посилення тільки після розслаблення м'язів. М'язова сила при натуженні зростає на 20-30 %. Важливу роль виконує емоційна стійкість і витривалість спортсмена.

Для швидкісно-силових видів спорту велику роль виконують природжені властивості темпераменту, збудливість і особливо рухливість кіркових процесів, а також переважання змісту швидких ДЕ, в порівнянні з повільними. Неможливість усвідомленої корекції рухів в процесі виконання вправ вимагає вироблення стійких рухових навиків.

У сложнокоордінационних видах спорту фізичні якості розвиваються не до межі, а відповідно до виробленої програми дій. Негативним чинником для спортсмена є експертний принцип оцінки результатів.

Для спортивних многоборій характерна складність формування рухових навиків по багатьох видах спорту, унаслідок їх позитивного або негативного взаємовпливу. Це ускладнюється природженою нерівномірністю розвитку окремих фізичних якостей. Все це вимагає високого рівня розвитку емоційної стійкості і витривалості на вироблення яких потрібні багато років.

Загальна фізіологічна характеристика спортивних протівоборств

Основне навантаження доводиться на психічний і нейродинамічний компоненти діяльності;

- мобілізація функції екстраполяції в режимі дефіциту часу;

- роль властивостей темпераменту, пов'язаних з швидкістю сприйняття і швидкістю переробки інформації;

- вироблення обширного комплексу рухових навиків;

- збиваюча дія розгальмовування природжених вестибулярних рефлексів (сенсорні, рухові і вегетативні порушення);

- високий рівень не тільки анаеробної, але і аероба працездатності і витривалості.

Єдиноборство характеризується звуженням простору обстановочної афферентациі до об'єму суперника. Реалізація рухових навиків з урахуванням поведінки суперника, часто в режимі статичних зусиль і з натуженням. Велику роль виконує не тільки сила і швидкість реакції, але також спритність і гнучкість.

Спортивні ігри характеризуються безальтернативністю мети і поведінки команди суперників. Важлива роль природжених властивостей темпераменту, психічного і нейродинамічного компонентів діяльності. Велике навантаження доводиться на функції екстраполяції, а також на афферентниє системи зовнішнього середовища, особливо зорову і вестибулярну. Важлива роль як анаеробної, так і аероба працездатності і витривалості. Спортігри - це своєрідне психофізіологічне “багатоборство”.



Жираф - це кінь, виконаний за всіма вимогами замовника.
 
mr_smithДата: Вівторок, 16.06.2009, 04:29 | Повідомлення № 6
ADMIN
Група: Адміністратори
Повідомлень: 5114
х-статус:
You know what I mean?

Гігієнічна характеристика вікових анатомно-фізіологічних особливостей дітей шкільного віку. Шкільна гігієна, галузь гігієнічної науки, що вивчає вплив різних зовнішніх факторів – природних та штучно створених в умовах праці і побуту – на організм учнів, на стан їх здоров’я та фізичний розвиток.
Всі завдання шкільної гігієни тісно пов’язані з працею викладачів фізичного виховання. Від них вимагається уміння використовувати знання гігієни для вирішення питань, які стосуються нормування фізичних навантажень під час занять фізичною культурою і спортом, умов їх проведення, визначення їх місця в режимі дня школярів та ін.
Дитячий організм знаходиться у стані безперервного росту і розвитку. Під ростом мають на увазі зміни організму, що характеризуються кількісними показниками, а під розвитком – якісні зміни органів і тканин.
Розрізняють наступні періоди дитинства: дошкільний – до 7 років, молодший шкільний – від 7 до 12 років, середній – від 12 до 16 років і старший – від 16 до 17-18 років. На кожному віковому етапі відбуваються певні морфологічні та функціональні зміни, знання яких потрібно для вірної організації навчання і виховання дітей, їх фізичного розвитку і створення належних умов зовнішнього середовища. Недотримання гігієнічних норм і правил може погіршити нормальний розвиток організму і спричинити захворювання.
У дітей молодшого шкільного віку кісткова система відрізняється недостатньою міцністю через те, що в її складі більше органічних речовин ніж мінеральних (кальцій, фосфор, магній). Це спричинює деформації хребта при неправильному положенні тіла, наприклад під час читання або письма. Процес окостеніння кісток рук закінчується лише до 10-13 років, що важливо враховувати при навчанні дітей писати (неприпустимо перевантаження цією роботою, особливо на першому році навчання).
М’язова тканина у цей період починає прискорено розвиватися, проте збільшення об’єму м’язів і зростання сили відбуваються нерівномірно: розвиток крупних м’язів тулуба, переважно спини, плеча, передпліччя, стегна, відбувається скоріше, мілкі ж м’язи, наприклад кистей рук, ще значно відстають у розвитку. Це утруднює виконання дрібних і точних рухів, їх координацію. Діти зазначеного віку ще неспроможні до тривалої м’язової діяльності, що пов’язана з більш-менш значним напруженням сил.
Розвиток моторики залежить не лише від стану кістково-м’язового апарату, але й від рівня розвитку ЦНС. Недосконалість рухів у дітей цього віку обумовлено недостатнім розвитком координаційних механізмів у корі головного мозку. Для них притаманною є мінливість нервових процесів, переважання процесів збудження над процесами гальмування. Цим пояснюється мінливість уваги і швидка стомлюваність. Потрібно враховувати це під час організації як розумової, так і фізичної праці, нормуючи тривалість, характер і величину навантажень і плануючи більше перерв для відпочинку.
У дітей середнього шкільного віку кісткова тканина має таку ж структуру, як і у дорослих, проте процес її формування продовжується. Окостеніння хребта може бути ще не завершеним, тому зберігається небезпека його викривлення та інших порушень постави під час тривалих напружень і неправильному положенні тіла. Внаслідок частого стискування грудної порожнини, наприклад спираючись на край парти, можливі зміни форми грудної клітини, що спричиняє порушення нормальної функції легень і серця. Через неповне зрощення окремих кісток скелету, зокрема тазу, під час стрибків з висоти на тверду поверхню можуть виникнути зміщення тазових кісток з невірним зрощуванням в подальшому. Такі зміни форми тазу у дівчат можуть в майбутньому несприятливо відбитися на пологах. Через незавершеність процесів окостеніння скелету неприпустимі надмірні фізичні навантаження, особливо однобічного напруження, і рекомендуються помірні, посильні фізичні вправи, які сприяють зміцненню кісткової тканини і виправленню можливих порушень постави.
М’язова система характеризується посиленим ростом м’язів і збільшенням їх сили, особливо у хлопчиків. Підвищується здатність організму до тривалішої м’язової роботи, удосконалюється координація рухів. Проте навантаження на силу і витривалість долаються ще погано; краще і швидше опановуються швидкісні вправи.
Середній шкільний вік співпадає з початком статевого дозрівання, який триває у дівчат з 12-14 до 17-18 років і у хлопців з 14-15 до 19-20 років. В цей період, особливо на початку, спостерігається підвищена збудливість нервової системи та її мінливість, що негативно відбивається на пристосуванні до фізичних навантажень і наступному відновному періоду. Через це при організації занять Фв потрібний індивідуальний підхід. При дотриманні цієї вимоги та раціональній методиці, фізичні вправи можуть сприяти нормалізації загострених реакцій на зовнішні подразники і процесу статевого дозрівання.
У старшому шкільному віці формування кісткової та м’язової систем майже завершується. Відбувається прискорений ріст тіла у довжину, значне зростання маси і найбільший приріст станової сили. Інтенсивно розвиваються дрібні м’язи та удосконалюється точність і координація дрібних рухів. Показники фізичного розвитку поступово наближуються до показників дорослої людини. У цей період вже доступна спеціалізація у будь-якому виді спорту.
Функціональний розвиток головного мозку досягає значної досконалості, стають можливими найточніші та найскладніші форми його аналітичної та синтетичної діяльності, посилюються гальмівні процеси, удосконалюються процеси диференціювання та ін.
Крім наведених анатомно-фізіологічних особливостей, які притаманні дитячому організму, дуже важливо для вірної організації фізичного виховання має урахування вікових змін серцево-судинної, дихальної та ендокринної систем, органів чуттів, травлення і обміну речовин (треба пригадати матеріал вікової фізіології). Розвиток, формування і удосконалення окремих органів і систем відбуваються не ізольовано, а у взаємозв’язку – розвиток одних органів впливає певним чином на розвиток інших.
Гігієнічні вимоги до форм оздоровчих фізичних вправ (ОФВ), структури, змісту і дозування навантажень на одному занятті. Під час занять ОФВ вирішуються виховні, освітні і оздоровчі завдання. Складовими оздоровчих завдань є: розвиток і підтримка рухових якостей на рівні гігієнічних нормативів, підготовка до переходу на новий рівень функціонування з підвищенням розумової та фізичної працездатності, відновлення нормального рівня функціонування організму, його окремих систем і органів при втомі або перебуванні в умовах, що утруднюють нормальну функцію.
Ці завдання вирішуються шляхом використання різноманітних за структурою та інтенсивністю Фв, що застосовуються у певних формах фізичної культури (формах ОФВ).
Найпоширенішими формами ОФВ є: урок фізичного виховання у дитячому садку, школі, вузі, тренування у групах здоров’я, у секції масового спорту, самостійне тренування, ранкова зарядка, вправи на початку роботи, прогулянки, малорухомі ігри.
В залежності від основних гігієнічних завдань всі форми ОФВ можна поділити на три групи: розвиваючи – до неї належать урок фізичного виховання, тренування в групі здоров’я, самостійне тренування; підготовчо-стимулюючи – ранкова зарядка, зарядка після денного сну, вправи на початку роботи; відновні (активного відпочинку) – прогулянки, туристські походи на невеликі відстані, малорухливі ігри, фізкультпаузи і фізкультхвилинки. Проте варто зазначити, що у кожній формі занять, поруч з основним завданням, у певній мірі вирішуються й решта.
Гігієнічні вимоги до структури, змісту і дозування навантажень розвиваючих форм занять ОФВ. До розвиваючих форм занять ОФВ належать: урок фізичного виховання в школі, заняття фізичними вправами в дитячому садку, у вузах, тренування. Ці форми занять вирішують одне гігієнічне завдання – розвиток і підтримка рухових якостей на рівні гігієнічних нормативів. Тому і гігієнічні вимоги до їх структури, змісту і дозування навантажень в принципі однакові і полягають у наступному: на кожному з цих занять повинен бути отриманий терміновий і відставлений тренувальний ефект, достатній для кумулятивного ефекту, що забезпечує розвиток і підтримку основних рухових якостей на рівні гігієнічних нормативів: структура, зміст і дозування навантажень кожного заняття повинні забезпечувати профілактику негативного впливу фізичних вправ на здоров’я (перенапруження, травми). Для виконання зазначених вимог структура заняття повинна містити три частини – підготовчу, основну і заключну.
У підготовчій частині виконуються вправи, які підвищують працездатність організму, його систем і органів, що дозволяє, з одного боку, виконувати більш інтенсивні навантаження і з іншого – зменшити ризик їх негативного впливу (травми, перенапруження). Для вірного виконання розминки важливо розуміти її фізіологічні механізми. Прості рухи без великої амплітуди та обтяжень викликають виділення в середину суглобів синовіальної рідини, яка оберігає суглобові хрящі від безпосереднього тертя і тим самим від їх пошкодження і захворювань – остеохондрозу та його ускладнень (артрозу, радикуліту при остеохондрозах суглобів хребта).
Не рекомендується починати тренування з бігу, оскільки в кульшових, колінних, гомілковостопних суглобах, в суглобах хребта ще немає достатньої кількості синовіальної рідини, а під час бігу після фази польоту в кожному кроці відбувається приземлення з досить сильною ударною хвилею на суглоби ніг і хребта, тому до бігу потрібно виконувати елементарні рухи в суглобах ніг і хребта (присідання, махові рухи ніг, підйоми на пальці ніг, нахили і оберти тулуба та шиї у вихідному положенні стоячи або під час ходьби). Якщо ці рухи будуть спрямовані на розтягування збільшиться еластичність сухожилок і зв’язок, що захистить їх від розриву при більш потужних зусиллях в основній частині заняття.
Оптимальні умови для найефективнішої праці м’язів створюються, коли їх температура досягає близько +38˚С. При цьому зменшується їх в’язкість, витрати енергії на внутрішнє тертя, м’язи набувають здатності виконувати рухи найшвидше і найпотужніше, зменшується можливість їх розриву та пошкодження.
Для підготовки організму до виконання інтенсивних навантажень потрібно посилити функцію аеробної системи. Період впрацьовування останньої близько 3 хв і тому для стимуляції її функції потрібно не менше 3 хв, а краще 5-6 хв навантаження на рівні 50% від МСК (130-150 уд/хв) – це може бути біг помірної інтенсивності. За цей період активізується апарат зовнішнього дихання, зростає кількість функціональних одиниць бронхоальвеолярної системи і забезпечується координація їх функцій із системою легеневого кровообігу; зростає кількість активних судин (артеріол, капілярів, венул, лімфатичних протоків – робоча гіперемія) в скелетних м’язах; поступово підвищується ударний об’єм та хвилинний об’єм кровотоку, збільшується спроможність систем крово- та лімфообігу виводи продукти обміну з працюючих м’язів. Останній чинник є важливим для профілактики локальних м’язових перевтом. Тому аеробна розминка важлива перед інтенсивними анаеробними навантаженнями (силовими, швидкісними). Посилення кровообігу в шкірі сприяє підвищенню тепловіддачі і попередженню перегрівання.
У процесі розминки посилюється тонус нервової системи, покращується координація рухів, зменшується ризик травм і пошкоджень при виконанні технічно складних вправ.
Таким чином, розминка у будь-якому розвиваючому занятті ОФВ повинна включати гімнастичні вправи у всіх суглобах з помірними зусиллями на розтягування з метою підготовки до інтенсивних навантажень м’язів і суглобів і циклічні вправи (біг), які стимулюють функцію анаеробної системи, які сприяють підготовці до основної частини занять практично усіх систем організму і особливо серцево-судинної та дихальної систем. Перша частина розминки має переважно підготовчу функцію, друга – розвиваючий ефект.
Основна частина заняття (ОЧЗ) ОФВ змінюється в залежності від форми (урок, тренування та ін.), умов і місця занять, віку та статі, тих хто займається.
Загальною гігієнічною вимогою до структури, змісту та дозування навантажень ОЧЗ ОФВ є те, що вони повинні забезпечувати належний тренувальний ефект для досягнення та збереження відповідного рівня рухових якостей гігієнічного нормативу. Для вирішення цього завдання повинен бути виконаний певний об’єм спрямованих вправ протягом тижня. Тому зміст кожного заняття повинен будуватися з урахуванням загально тижневого комплексу ОФВ.
Разом з тим незалежно від кількості та змісту занять протягом тижня на кожному занятті в ОЧЗ повинні витримувати деякі загальні положення при виконанні фізичних вправ: 1) на одному занятті доцільно розвивати декілька рухових якостей, тобто зміст повинен бути комплексним; 2) об’єм навантаження, щодо розвитку певної якості, повинен бути достатнім для досягнення вираженого термінового та відставленого тренувального ефекту, що визначається показниками лікарсько-педагогічного контролю та самоконтролю (приміром, за ознаками втоми);
Навантаження потрібно чергувати за інтенсивністю впливу на серцево-судинну систему (по ЧСС), за характером енергозабезпечення (аеробні та анаеробні), за спрямованістю на певні м’язові групи.
Виконання першого положення потрібно для комплексного розвитку рухових якостей, оскільки лише всебічність, гармонійність фізичної підготовленості відповідають вимогам здоров’я. Розвиток декількох рухових якостей на одному занятті підвищує ефективність тренування кожної з них, оскільки вправам, які мають переважно однобічний вплив притаманним є і додатковий, але слабкіший вплив на інші рухові якості. Наприклад, біг на швидкість (короткі відрізки) сприяє переважно вплив на розвиток швидкісних якостей, проте якщо використовувати з цією метою лише біг на швидкість, то швидко настає втома, оскільки будуть задіяні певні структурно-функціональні утворення. Використання стрибкових вправ, які розвивають швидкісно-силові якості (стрибучість), не лише урізноманітнить заняття та дещо перенесе акцент впливу на інші структурно-функціональні утворення, але й буде ефективним засобом удосконалення швидкісних якостей, розвиваючи їх силовий компонент.
Для виконання наступного положення повинні враховуватися приблизно наступні орієнтири об’ємів та інтенсивності. Тренування аеробної системи досягається оптимальним навантаженням, інтенсивність якого відповідає рівню ПАНО (ПАНО=170 – вік у роках). Об’єм такого навантаження повинен бути не менше 3-6 хв, а краще 10-20 хв, тобто тренувальний ефект буде кращим тоді, коли бігаєш довший час з однаковою інтенсивністю, ніж коли застосовувати повторний метод з тривалими інтервалами відпочинку.
При тренуванні силової витривалості або сили м’язів ефективними будуть методи, які розглядалися в курсі фізіології.
Чергування навантажень (третє положення) дозволяє уникнути перевтоми, оскільки навантаження іншого спрямування може бути чинником, що зменшує втому (за принципом активного відпочинку І.М.Сеченова).
Таким чином, дотримання зазначених положень дозволить ефективно виконувати як першу гігієнічну вимогу до занять ОФВ – досягнення тренувального ефекту, достатніх для виходу на рівень гігієнічних нормативів по комплексу основних рухових якостей, так і другу – профілактику перевтом і перенапружень.
Гігієнічне значення заключної частини заняття полягає у поступовому відновленні організму, особливо роботи серця. Після припинення інтенсивної роботи ХОК ще деякий час, особливо перші 3-5 хв, залишається підвищеним, що обумовлено потребою ліквідації кисневого боргу, виведення продуктів обміну з тканин, певною інерцією в роботі серця. При цьому потужний лівий шлуночок забезпечує кровотік по артеріальному руслу до капілярів (кровотік уперед), а правому шлуночку (присмоктуюча дія), слабкішому, важче повернути той же об’єм крові по венозному руслі (кровотік назад). Під час роботи цьому допомагає «м’язовий насос» - «периферичне серце», який допомагає руху крові по венах у напрямку правого шлуночка.
Проте, якщо після інтенсивної роботи людина різко зупиняється, то «м’язовий насос» виключається, що може спричинити серцево-судинну недостатність (оскільки венозна кров не повертається повністю до правого шлуночка і депонується на периферії) з важкими наслідками аж до смерті. Крім того, поступове зниження інтенсивності навантаження у заключній частині зменшує збудження нервової системи, створюючи умови для переключення на іншу діяльність, наприклад на розумову роботу. У заключній частині можуть використовуватись спеціальні вправи, які посилюють відновний ефект (на розслаблення, дихальні).
Підготовчо-стимулюючі засоби ОФВ. Найпоширенішим засобом є ранкова зарядка. Її завданням є стимулювання функцій організму для скорішого переходу до нового рівня активності після сну. Структура, зміст і дозування навантажень на зарядці в принципі аналогічні розминці в розвиваючих заняттях. Потрібні гімнастичні вправи на всі суглоби без обтяжень на розтягування, які дозволяють ліквідувати продукти обміну з тканин («м’язовий насос»), що зосередилися там за ніч внаслідок зниженої гиподинаміки. Виробляється синовіальна рідина, яка потрібна для нормального функціонування суглобів, підвищуються функція апарату зовнішнього дихання та еластичність сухожилок, зменшується в’язкість м’язів, посилюється периферичний на центральний кровообіг. Рухи м’язів рефлекторно посилюють тонус нервової системи та її працездатність, посилюється гемодинаміка мозку, рефлекторно і через контактно-масажні впливи при рухах діафрагми та м’язів черевної стінки посилюється функція шлунково-кишкового тракту.
Підготовчі заняття перед початком роботи та занять у школі проводяться з метою підвищення ефективності наступної професійної діяльності або навчання і скорішого досягнення оптимуму працездатності. Рекомендується включати наступні групи вправ: ходьба, потягування, нахили і повороти тулуба, вправи на розтягування, присідання, підскоки, вправи на влучність і концентрацію уваги. Включаються вправи, які імітують наступні виробничі рухи.
Відновні форми ОФВ. До них належать фізкультпаузи, фізкультхвилинки, організовані заняття на великих перервах і спеціальні заходи між уроками в школі. Мета цих занять – зняти втому, відновити працездатність; підбір вправ залежить від характеру втоми. Вправи на розтягування рекомендуються для м’язів, які довго не працювали. При робочих позах, що порушують поставу, доцільні вправи з витяжкою хребта. Виключаються вправи аеробної спрямованості – біг (або біг на місці), підскоки, що посилюють функцію кровообігу та дихання і тим сприяють виведенню кінцевих продуктів обміну з тканин. Силові вправи покращують периферичний кровообіг, тонізують нервову систему. Вправи на розслаблення ефективні для втоми м’язів, особливо при статичних навантаженнях.
При розумовій втомі використовують різні вправи головою – нахили, повороти, колові рухи, поєднання рухів голови і рук, вправи з швидкою зміною положення голови – «рубка дров», імітація безкрокового лижного ходу, вправи з напруженням м’язів шиї – нахили і повороти з протидією руками, напруження м’язів спини – зведення лопаток, з’єднання рук за спиною, закинувши одну назад доверху, а другу назад донизу, напруження м’язів живота – утримання кута на стільці або дещо піднявшись в упорі на руках, підтягування колін до тулуба, рухи очей по вертикалі, горизонталі, діагоналі, колові рухи.
Фізкультпаузи виконуються через 3 год роботи, їх тривалість – близько 10 хв.
Фізкультхвилинки виконуються через 1-1,5 год роботи і складаються з 2-3 вправ – потягування, присідання, нахили, розгинання тулуба, оберти головою тривалістю 1-2 хв.
Змістом рухливих перерв є обов’язкова довільна рухова активність протягом 45 хв, як правило, на свіжому повітрі, основним засобом якої є рухливі ігри. Основна мета – активний відпочинок, відновлення розумової працездатності, профілактика гіподинамії. Навантаження повинно бути помірної інтенсивності, але з високою моторною щільністю.
Динамічна пауза – проводиться в середині навчального дня протягом 60 хв. На початку виконується повільний біг протягом 5-10 хв, загально розвиваючі вправи – 8-10 хв і організована заключна частина – 3-5 хв В основній частині – ковзання на лижах, ковзанах, рухливі ігри. Рекомендуються спортивні костюми по погоді, щоб поєднувати руханку та загартовування.
Відновні та підготовчі форми занять ОФВ відіграють важливу роль у профілактиці ряду захворювань. Повторюючись відносно через нетривалі інтервали часу, вони покращують кровообіг суглобів, сприяють виділенню синовіальної рідини покращують стан суглобових хрящів і, у такий спосіб, знижують небезпеку захворювань остеохондрозом і артрозом, порушеннями постави, м’язові скорочення сприяють видаленню з тканин продуктів обміну, стимулюють обмінні процеси, справляють масажний вплив на судини, сприяючи попередженню обмінних і судинних захворювань.
Гігієнічні вимоги до структури, змісту і дозування фізичних навантажень, до комплексу занять ОФВ протягом доби та тижня.
При нормуванні навантажень в заняттях ОФВ потрібно враховувати їх структуру, зміст і дозування в тижневому мікроциклі, який є основним циклом у системі занять ОФВ. Поєднання та кількість занять ОФВ в окремі дні тижня можуть бути однаковими або різнитися, але тижневі цикли приблизно схожі, на відміну від спорту, в якому використовують декілька варіантів тижневих мікроциклів у різноманітних поєднаннях в залежності від періоду підготовки.
Дозування навантажень у тижневому циклі занять ОФВ може змінюватися в залежності від того, яке з двох основних завдань у даний момент вирішується – досягнення гігієнічного нормативу фізичної підготовленості або його утримання. У першому випадку буде спостерігатися тенденція до збільшення об’єму та інтенсивності навантажень у послідовних тижневих мікроциклах, у другому випадку тижневі мікроцикли будуть відносно стабільні.
Підготовчо-стимулюючі форми занять ОФВ повинні застосовуватися щоденно або в робочі дні, відновні форми – щоденно (прогулянка перед сном або лише у вихідні, туризм вихідного дня).
Розвиваючі форми застосовуються в різних варіантах протягом тижня, проте в їх розкладі повинні дотримуватися три основні гігієнічні вимоги: повинно бути не менше двох розвиваючих занять в тижні (оптимально 3-7 занять); інтервали між заняттями повинні бути приблизно однаковими (при 2-, 4-кратних заняттях у тиждень); заняття бажано проводити приблизно в один і той же час доби.
Перша вимога обумовлена тим, що при одноразових заняттях у тиждень, терміновий і відставлений тренувальні ефекти практично зникають, і все починається ніби спочатку, тобто сумації (кумуляції) тренувальних ефектів не виникає, а отже, розвиток рухових якостей не відбувається. Більше того, досягнутий рівень, який відповідає гігієнічному нормативу, може навіть зменшитися. До того ж, при одноразових заняттях у тиждень підвищується небезпека перенапружень і травм, оскільки адаптації до навантажень практично не виникає.
При дворазових заняттях у тиждень тренованість зростає в меншій мірі, ніж при трьохразових при одному і тому ж об’ємі виконаної роботи за тиждень, тобто варіант тричі в тиждень по 60 хв дає більший ефект, ніж двічі по 90 хв При більш дробному розподілі об’єму істотної різниці в ефекті не спостерігається, тобто варіанти 3×60 хв і 4×45 хв на тиждень дають приблизно рівний тренувальний ефект за інших рівних умов.
Проте при цьому повинна витримуватися друга вимога до структури тижневого циклу приблизно однакові інтервали між заняттями. При дворазових заняттях у тиждень інтервал між заняттями не повинен перебільшувати 96 год, другий інтервал – 72 год. Якщо один інтервал буде більшим 96 год, то тренувальний ефект від попереднього заняття буде послаблюватися. При трьохразових заняттях у тиждень два заняття повинні проводитися з інтервалом більше 48 год і одне – через 72 год; при чотирьохразових – три інтервали по 48 год і один – д 24 год Сенс такої періодизації – у становленні певного біоритму в поєднанні процесів втоми та відновлення.


Жираф - це кінь, виконаний за всіма вимогами замовника.
 
mr_smithДата: Вівторок, 16.06.2009, 04:30 | Повідомлення № 7
ADMIN
Група: Адміністратори
Повідомлень: 5114
х-статус:
You know what I mean?

Третя вимога про доцільність проведення розвиваючих занять в один і той же час також обумовлено виробленням біоритму. При виконанні головного, найбільшого навантаження дня у певний час виробляє умовний рефлекс на час, узгоджено, за певним стереотипом протікають підготовчі процеси (організм готується до навантаження – «розминається»), оптимально сприймається саме навантаження і відновлення після нього.
Якщо проводити самостійні та групові розвиваючі заняття, то у день групових занять самостійне тренування проводити не треба. Це пов’язано з тим, що інтервал у декілька годин між двома заняттями буде незвично коротким, друге тренування відбуватиметься на фоні недовідновлення і може спричинити перенапруження. Особливо небезпечно це для осіб похилого віку, у яких відновні процеси відбуваються повільніше, а адаптаційні можливості організму до засвоєння підвищених об’ємів фізичних навантажень знижені.
Самостійне розвиваюче тренування ОФВ краще виконувати один раз на добу, поєднуючи в ньому вправи різного спрямування (аеробні та анаеробні), оскільки кожна з них посилює дію іншої і є засобом активного відпочинку, сприяючи відновним процесам.
Якщо протягом одного дня проводяться два розвиваючих тренування ОФВ, то доцільно, щоб вони мали різне спрямування (приміром, одне переважно аеробне, друге – анаеробне, силове).
Відновні форми занять виконуються декілька разів на день (2-4), підготовчі – 1-2.
Особливості гігієнічного забезпечення підготовки юних спортсменів. Наукові дослідження і практика свідчать про те, що вірна підготовка юних спортсменів у відповідності до гігієнічних вимог забезпечує їх гармонійний розвиток і дозволяє їм досягти високих спортивних результатів на міжнародній арені. Поруч із тим встановлено, що систематичні заняття спортом позитивно відбиваються на успішності, дисципліні і організованості школярів, привчають їх до суворого дотримання режиму.
Спортивні педагоги повинні уміло застосовувати гігієнічні фактори під час тренувань юних спортсменів.
1. Перед тим як розпочати роботу з юними спортсменами, вони повинні пройти медичне обстеження і отримати відповідний дозвіл. Медичний контроль повинен здійснюватися не менше двох разів на рік.
2. Потрібно дотримуватися вікового цензу під час відбору дітей у спортивні секції (наприклад, спортивна гімнастика і акробатика 6-7 років, лижний спорт 9 років, спортивні ігри і двобої 10 років, легка атлетика і веслування 11 років тощо).
3. Під час відбору і підготовці юних спортсменів потрібно орієнтуватися не лише на паспортний вік спортсмена, але й на його біологічний вік, який характеризує індивідуальні темпи фізичного і психічного розвитку, а також статевого дозрівання.
4. У групах початкової підготовки юних спортсменів особлива увага звертається на розширення функціональних можливостей організму і розвиток фізичних якостей. Здійснюється цей всебічний розвиток за рахунок застосування широкого кола різноманітних Фв. Передчасна вузька спеціалізація може негативно відбитися за здоров’ї дитини і досягнення нею високих спортивних результатів.
5. Особливу увагу потрібно приділити дозуванню тренувальних навантажень. Вони повинні відповідати індивідуальним особливостям і мірі підготовленості школярів. Збільшення тренувальних навантажень обумовлюється не спортивним ростом учнів, а виконанням ними навчальної програми, що виражається у стажі навчання, виконанні контрольних нормативів по загальній і спеціальній підготовці і спортивної спеціалізації.
6. Тренувальні заняття, по можливості, потрібно проводити на відкритому повітрі, з тим щоби максимально використовувати позитивний вплив природних факторів зміцнення здоров’я і загартованості юного організму.
7. У підготовці юних спортсменів важливу роль відіграють змагання. Вони сприяють зміцненню здоров’я школярів, фізичному розвитку і росту спортивних досягнень. До участі у змаганнях повинні допускатися лише ті спортсмени, які пройшли відповідну підготовку і мають дозвіл лікаря. Програми змагань, їх періодичність, вік учасників повинні відповідати діючим правилам змагань по видах спорту і припустимим нормам навантажень, які затверджуються Комітетом по фізичній культурі і спорту.
8. При підготовці юних спортсменів потрібно суворо витримувати всі положення, які пов’язані з особистою гігієною, харчуванням, загартовуванням, необхідними санітарно-гігієнічними умовами занять.
9. Важливе значення для юних спортсменів має вірно складений розпорядок дня. В ньому, перш за все, потрібно передбачити: виконання діяльності в суворо визначений час, вірне чергування навчальних і тренувальних занять, що сприяє профілактиці втоми і активному відпочинку, регулярне харчування, тривалий і повноцінний сон, застосування процедур по загартуванню організму.
Виконання вище перерахованих гігієнічних положень забезпечить умови для позитивного ефекту занять і досягнення юними спортсменами високих спортивних результатів.
Гігієна житла. Значну частину свого життя людина проводить у житлі, і від того, наскільки відповідає воно санітарно-гігієнічним нормам, залежать її здоров’я, настрій і працездатність. Факторів, що створюють сприятливі умови у житлі, багато. Це такі, як температура, відносна вологість, рух повітря, його чистота, освітленість, організація внутрішнього простору приміщення та благоустроєність, рівень шуму в ньому, відсутність шкідливих комах тощо. Оптимальні температурні умови житла – температура повітря в умовах помірного і теплого клімату 19-20˚С, в умовах холодного клімату 20-22˚С, у спальних кімнатах 16-18˚С; відносна вологість повітря при цьому 30-60%, рух повітря 0,1-0,15 м/с.
При підвищеній вологості (понад 70%) і високій температурі (понад 30˚С), коли для підтримання сталої температури організм може віддавати надлишок тепла лише випаровуванням поту з поверхні шкіри, висока вологість утруднює цей процес, що приводить до перегрівання. За низької температури, коли організм віддає тепло в основному внаслідок перемішування нагрітого тілом повітря з більш холодним і випромінюванням, висока вологість повітря посилює віддачу тепла, спричинює охолодження тіла. Якщо людина не загартована, можуть виникнути простудні захворювання (катар верхніх дихальних шляхів, ангіна та ін.). При дуже низькій вологості й високій температурі інтенсивно випаровується піт внаслідок посилення кровообігу в судинах шкіри. Організм втрачає багато води, мінеральних солей і вітамінів Підвищується навантаження на ССС. При тривалій дії таких умов самопочуття людини може погіршитись.
Іноді вологість у приміщенні надмірно підвищується. Причинами цього можуть бути: велика кількість кімнатних рослин, акваріуми, кип’ятіння води, сушіння білизни при поганому провітрюванні.
Для нормальної життєдіяльності людини потрібне чисте повітря з достатнім вмістом кисню. Особливо чутливий до нестачі останнього мозок, на долю якого припадає шоста частина усього кисню, що споживає організм. Відомо, що у людини фізіологічні відхилення починають відмічатися тільки при зниженні вмісту кисню у повітрі до 16-17 %. У звичайних умовах, навіть у погано провітрюваних приміщеннях такого зниження, як правило, не буває. Тому усі зрушення, що мають місце в таких умовах, відносять не за рахунок дефіциту кисню, а внаслідок забруднення повітря приміщення шкідливими газоподібними речовинами, що зв’язане з життєдіяльністю людини. Головне джерело забруднення – видихуване повітря. Вуглекислого газу в ньому у 1000 разів більше, а кисню в 1,3 рази менше, ніж в атмосферному. Крім того, в ньому міститься більше 30 летких токсичних речовин обміну. Серед них: чадний газ, ацетон, аміак, сірководень, альдегіди, фенол, крезол та ін. Видихуване повітря також містить водяні пари. Близько 100 летких речовин надходить у повітря внаслідок розкладання солей поту, шкірного сала, органічних речовин, які є на одягу, в кімнатному пилу. Багато токсичних речовин потрапляє в повітря, коли горить газ, особливо при неправильному користуванні газовими приладами (максимальне відкривання газових пальників, установлення на плиті посуду з широким дном без підставки з високими ребрами, що забезпечує вільний доступ кисню, забруднення газових пальників, відсутність надходження свіжого повітря через відкриту кватирку, фрамугу). Є ще одне джерело забруднення повітря леткими отруйними речовинами – куріння.
Крім летких отруйних речовин, житло повсякденно забруднюється пилом. Пилові частинки мають різне походження: це – дрібні грудочки ґрунту, волокна тканин, тощо. У пилу добре зберігаються мікроорганізми, у тому числі хвороботворні. Кількість їх особливо зростає, коли в приміщенні є хворий на грип, ГРЗ, ангіну, коклюш та ін.
Є багато засобів, за допомогою яких людина позбавляється забруднень, але найважливіший з них – вентиляція приміщення. Незначною мірою цей процес відбувається через щілини у вікнах і дверях, через пори стін. Посилити вентиляцію можна, відчинивши кватирки, фрамуги, вікна. Чим більша площа відчинених поверхонь, тим швидше відбувається обмін повітря. Найкраще провітрювання – це протяги (за відсутності людей).
Провітрюванню сприяє й витяжна вентиляція на кухні, у ванній, туалеті. Проте на кухні, коли горить газ, повинна бути відчинена кватирка (фрамуга, стулка вікна), а потім ще 15-20 хв після його виключення. Бажано у витяжному каналі влаштувати також електричний вентилятор, а над плитою – повітроочищувач.
Тривалість провітрювання залежить від сили вітру, різниці температур між зовнішнім і внутрішнім повітрям, площі отвору, через який іде обмін повітря, забрудненості повітря, наявності протягу. Можна порекомендувати орієнтовну тривалість провітрювання. Так, у кімнаті з кубатурою 23 м 3, де живе одна доросла людина, тривалість провітрювання при безвітряній погоді взимку може бути 3 хв щогодини при відчиненій кватирці площею 0,26 м2, восени, весною – 5 хв, улітку вікна мають бути відчиненими як можна довше.
Важливу роль у створенні відповідної гігієнічної обстановки житла відіграє раціональна організація внутрішнього простору. Кількість меблів, їх розташування має відповідати потребам господарів. Надлишок їх створює захаращеність, утруднює вільне пересування, зменшує кількість повітря та освітленість. Зручні меблі, зі смаком підібрані декоративні тканини, предмети оздоблення і, звичайно, чистота створюють сприятливий емоційний настрій, поліпшують самопочуття, підвищують продуктивність праці. В естетичному оформленні житла значне місце відводиться кімнатним рослинам, їх можна розмістити на настінних полицях, на підлозі, підвіконні (на підвіконні вони не повинні займати більше 15% вікна).
Основна гігієнічна вимога до приміщень, де перебуває людина, – підтримувати чистоту. Щоб не заносити бруд у квартиру, перед дверима кладуть килимок для очищення взуття (гумовий, повстяний, дротяний), який час від часу треба чистити. Верхній одяг, взуття знімають у прихожій або коридорі і змінюють його на кімнатне. Для боротьби з пилом проводять вологе прибирання, користуються пилососом, яким збирають пил з м’яких меблів, килимів, книжок, одягу та ін. Мішок з пилом обережно витрушують у відро. Поліровані меблі витирають сухою м’якою ганчіркою, інші меблі, підвіконня, двері – за допомогою вологої м’якої ганчірки.
Серед факторів, що визначають комфортність житла, є достатньо низький рівень шуму в ньому. Джерела шуму – транспорт, різне промислове та побутове устаткування, відсутність гігієнічної культури в поведінці людей (неправильне використання радіоапаратури, невчасне виконання різних робіт, що спричинюють шум). Наслідки дії шуму шкідливі (пригадайте матеріал курсу фізіологія людини «Фізіологія слухового аналізатора»). Щоб запобігти зайвому шуму у житлі, будівельники повинні правильно розташовувати будинки, квартири, передбачати протишумовий захист. Поряд із цим слід виховувати навички культурної гігієнічної поведінки, насамперед у дітей.
Гігієнічні вимоги до світлового режиму в спортивному залі. Приміщення, в яких проводяться заняття фізичною культурою і спортом, повинні бути забезпечені достатньою кількістю природного і штучного світла, рівномірно розподіленого по всій площі приміщення, яке не створює різких тіней.
Недостатнє або нераціональне освітлення спричинює напруження зору, що призводить до втоми очей і ЦНС, зниженню уваги, працездатності, може бути причиною травм та ін. У спортивних залах під час виконання Фв із зменшенням освітленості погіршується зорова просторова орієнтація, чіткість бачення, що негативно відбивається на виконанні окремих вправ.
Для освітлення і збереження теплового режиму в спортивних залах і в будь-яких житлових приміщеннях, важливе значення має правильна орієнтація вікон щодо сонця. Потрібно, щоби прямі сонячні промені забезпечували безперервне опромінення приміщень протягом не менше 3 годин на добу (тепловий і бактерицидний ефекти). Ця вимога витримується, якщо орієнтація вікон буде на південь або південний-схід. Західна орієнтація є поганою, оскільки сонячні промені попадають у приміщення в другій половині дня, коли повітря і без того нагріте.
Добре освітлення залежить також від форми вікон, їх розмірів, відстані між будинками. Остання повинна дорівнювати полуторній або подвійній висоті найбільшого з будинків.
Освітлення в спортивних приміщеннях повинно забезпечуватися прямим світлом; вікна розташовуються в повздовжніх стінах, з підвіконниками на висоту не нижче 2 м від підлоги. Бокове освітлення планується, як правило, лише на одній з стін. Слід пам’ятати, що сонячне світло затримують брудні вікна (іноді до 50%), занавіски, великі квіти на підвіконні. Залежить природна освітленість також і від кольору стін, стелі. Чиста біла стеля відбиває 60-80% світла, світлі шпалери (жовті, салатні, кремові) 50-60%, а червоні, сині, коричневі лише 20-30 %.
Для штучного освітлення звичайно використовують, лампи розжарювання та люмінесцентні світильники. Останні мають більшу світловіддачу, меншу яскравість поверхні, ближчі до природного світла за спектральним складом і майже втричі економічніші за лампи розжарювання. Проте в них є і недолік – мікропульсація світлового потоку. Коли використовують багатолампові світильники, мікропульсація окремих ламп взаємно зрівноважується. Якщо ж світильник обладнують 1-2 лампами, створюються несприятливі умови для зору. У зв’язку з цим у житлі краще використовувати лампи розжарювання. Їх підбирають так, щоб на 1 м2 площі припадало 10-12 Вт, тобто для кімнати, площа якої 15 м2, потрібна лампа потужністю 150 Вт.
Потрібно також враховувати й те, що при однофазному підключенні люмінесцентних ламп спостерігається так званий стробоскопічний ефект – мікропульсація світлового потоку, тому предмети які рухаються можуть сприйматися такими що двояться. Тому суміжні світильники повинні підключатися до різних фаз електричної мережі.
Не придатні в гігієнічному відношенні для використовування у спортивному залі світильники прямого світла. Вони не забезпечують рівномірного освітлення, утворюють під лампами різкі тіні, справляють осліплюючий вплив і можуть викликати у спортсменів під час виконання фізичних вправ негативні рефлекси в ЦНС. Крім того, яскраве світло стомлює очі, сприяє розвитку втоми нервової системи. Все це може негативно позначатися на спортивній працездатності.
Світильники відбитого світла є кращими. Велика частка світлового потоку спрямовується до стелі і звідти вже відбивається донизу у вигляді рівномірного, приємного для очей світла. Проте дане освітлення є дорогим, оскільки вимагає застосування ламп великої потужності.
Світильники розсіяного світла задовольняють гігієнічні та економічні вимоги, забезпечують рівномірне освітлення і захист очей від яскравого світла.
Гігієна праці. Праця – невід’ємна частина нашого життя. Якщо її організувати правильно, вона буде високопродуктивною, сприятиме фізичному та розумовому вдосконаленню людини, її психічному здоров’ю. Нераціонально організована праця, навпаки, малопродуктивна і призводить до погіршення здоров’я.
Після довгої або напруженої роботи в організмі з’являється об’єктивний стан стомлення. При цьому виникає суб’єктивне відчуття втоми, знижується працездатність. Стомлення – нормальний фізіологічний стан. Воно охороняє організм від можливого виснаження, сприяє відновним процесам. Якщо людина стомлюється, їй потрібний відпочинок. Якщо відпочинок не буде достатнім і наступна робота почнеться в умовах, коли відновні процеси ще не закінчилися, тоді виникає перевтома. Це вже хворобливий стан, коли послаблюється мислення, пам’ять, увага, з’являється апатія, головний біль, погіршується сон, апетит, знижується опірність до несприятливих факторів. Перевтома може стати також причиною нервово-психічних розладів. За умови раціональної організації праці втома настає набагато пізніше, а перевтома не допускається. Інтенсивна розумова праця висуває високі вимоги до організму, тому добре здоров’я – необхідна умова її високої ефективності.
При розумовій праці діяльність організму змінюється: частішає дихання, зменшується ЧСС, підвищується АТ, збільшується кровонаповнення судин головного мозку і зменшується кровонаповнення судин кінцівок, черевної порожнини, порушується рівновага між процесами збудження і гальмування.
Багато в чому динаміка працездатності визначається віком і властивостями нервової системи. Так, у молодших школярів розумове стомлення настає досить швидко, тому навчальні навантаження для них обмежуються і в школі, і вдома. У підлітків скорочується період впрацьовування, подовжується період оптимальної працездатності. У дітей з флегматичним темпераментом впрацьовування триває довше, ніж у холериків. Швидке виснаження настає у школярів зі слабким типом нервової системи. Для них прийнятні скорочені періоди розумової діяльності і подовжені перерви.
Є заходи, що сприяють поліпшенню розумової працездатності. Так, робоче місце має бути постійним. Стіл і стілець підбирають залежно від росту. Висота стільця має бути такою, щоб ноги спиралися повною стопою на підлогу чи підставку, утворюючи в тазостегновому й колінному суглобах прямі або трохи тупі кути. Стегна на 2/3-3/4 довжини повинні бути на сидінні. Обов’язково використовується для опори спинка стільця. Під час роботи стілець засувають на 3-5 см за кришку стола. Висоту стола підбирають таку, щоб сидячи на стільці, можна було тримати на столі передпліччя, не опускаючи корпуса тіла і не піднімаючи плечей.
Під час писання й читання найбільш доцільна поза з легким нахилом уперед. Під час бесіди (пояснення викладача) можлива «задня» поза, коли сидять, відкинувшись на спинку стільця.
Правильна посадка забезпечує нормальні умови для роботи зору, органів кровообігу, дихання, травлення, запобігає ранньому стомленню, сприяє збереженню правильної постави. Особливо треба стежити за правильною робочою позою учнів, щоб запобігти викривленням хребта, дефектам зору.
Розумовій праці сприяють достатньо провітрене приміщення, оптимальні умови мікроклімату, тиша, раціональна освітленість. При цьому мається на увазі, що добра освітленість потрібна не тільки для нормального функціонування органа зору, вона також поліпшує функціональний стан ЦНС, функцію інших аналізаторів і сприяє, таким чином, підвищенню продуктивності та якості праці, віддаляє стомленість, сприяє зменшенню травматизму.
Інтенсивність розумової праці залежить від емоційного стану. Позитивні (але не надмірні) емоції сприятливо впливають на роботу, негативні – навпаки. Тому дуже важливий добрий психологічний мікроклімат у колективі, доброзичливе ставлення працюючих (або тих, хто навчається) одного до одного, позитивна словесна оцінка праці навколишніми людьми, впевненість у корисності виконуваної роботи. Позитивні психологічні фактори мобілізують резерви працездатності. Негативна оцінка виконуваної роботи навколишніми людьми і така ж самооцінка деморалізують, знижують працездатність.
Установлено, що легка м’язова робота стимулює розумову діяльність, а інтенсивна – погіршує її. Тому під час 10-хвилинних перерв, що влаштовуються через кожні 45 хв роботи, роблять кілька легких фізичних вправ. Систематичні фізичні вправи за певною програмою значно підвищують розумову працездатність.
Стійка працездатність – результат вправлянь і тренувань у даній формі діяльності. Завдяки їм вдосконалюються пам’ять, мислення, увага, кмітливість. Сприятливий вплив на розумову діяльність має раціональне харчування.
Для того щоб правильно організувати працю школяра, треба скласти для нього оптимальний режим дня, враховуючи вік, здоров’я, заняття в школі. При цьому враховують час приготування домашніх завдань, правильне чергування праці та відпочинку, достатній сон, раціональне харчування, перебування на свіжому повітрі.
До виконання домашніх завдань краще приступати із 16 год, коли піднімається працездатність. Тривалість цієї роботи залежить від віку: 1 год – для учнів 1-го класу; 1,5 год – для учнів 2-го; 2,0 год для 3-4-х класів; 2,5 год – для 5-6-х класів; 3 год – для 7-го класу; до 4 год – для інших школярів. Починати треба з предмета середньої складності, потім переходити до важких і закінчувати легкими. Рекомендується чергувати вивчення природничих й гуманітарних предметів. Якщо заняття в другу зміну, уроки краще робити після сніданку, а прогулянки на свіжому повітрі влаштовувати після виконання домашніх завдань. Для школярів різного віку прогулянки мають неоднакову тривалість: 3,0-3,5 год – для молодших школярів; 2,0-2,5 год – для середніх школярів; 1,5-2,0 год – для старших учнів. Враховується дорога до школи й додому, перебування на свіжому повітрі перед виконанням домашніх завдань (для першої зміни) і після їх приготування (для другої зміни).
Прогулянки особливо корисні, коли поєднуються з рухливими іграми, спортивними розвагами. Вони сприяють фізичному розвитку, поліпшують обмін речовин, удосконалюють діяльність серцево-судинної системи, підвищують стійкість проти інфекційних і простудних захворювань, поліпшують апетит.
Тривалість сну залежить від віку і становить 12 год на добу для 6-7-річних дітей; 10,5-11 год для 8-9-річних; 10-10,5 – для 10-річних; 10 – для 11–12-річних; 9,5 год для 13-15-річних; 8,5 год – для 16-18-річних. Лягати спати і вставати потрібно в один і той самий час. Після обіду для молодших школярів і ослаблених дітей старшого віку бажаний сон протягом 0,5-1 год.
Нічний сон має бути глибоким, тому на час сну забезпечують тишу, усувають яскраве світло, перед сном уникають напруженої розумової праці, галасливих забав, читання книжок. Перед сном доцільна прогулянка (15-20 хв). Приміщення добре провітрюють. Бажана постійна зміна повітря.
Під час екзаменів учні працюють вдома. Загальна тривалість занять – 7,0-8,0 год на добу з 10 хвилинними перервами через кожні 45 хв. Після обіду влаштовують довгу перерву протягом 2-2,5 год Харчування – повноцінне, чотириразове. Час підйому і відходу до сну, як у звичайні дні.
У разі м’язового навантаження до роботи втягуються всі органи й системи організму. Координуючу роль при цьому виконує ЦНС. Залежно від інтенсивності виконуваної роботи збільшується кількість крові, що викидається серцем – за 1 хв до 30-35 л (у спокої викидається 3-4 л), пульс частішає, збільшується максимальний артеріальний тиск. Значно розширюється сітка м’язових капілярів і збільшується їх просвіт, завдяки чому поліпшується кровопостачання працюючого м’яза і забезпечується видалення продуктів обміну.
Одноманітна робота стомлює, спричинює надмірне напруження одних і тих самих м’язів. Тому доцільна зміна операцій. Потрібно виробляти правильну робочу позу, яка є оптимальною, запобігає здавлюванню органів грудної клітки і черевної порожнини, перенапруженню зору, сприяє вправлянню різних м’язів.
Сприяють високій працездатності оптимальні умови виробничого середовища (температура 16˚С, відносна вологість 40-60%, достатня зміна повітря, оптимальна освітленість, обмеження шуму та ін.).
Дуже важливим завданням в організації роботи учнів є запобігання травматизму. Учні повинні добре знати правила техніки безпеки під час занять у спортивному залі.

Список літератури:
1. Бенедь В.П., Ковальчук Н.М., Завацький В.І. Цілеспрямовані дії фізичних вправ на розумову працездатність людини: Навчальний посібник. – Луцьк: Надстир’я, 1996. – 104 с.
2. Борисенко А.Ф., Цвек С.Ф. Руховий режим учнів початкових класів: Навч.-метод. посібник. – 2-ге вид., перероб. і доп. – К.: Рад.шк., 1989. – 190 с.
3. Булатова М.М., Платонов В.Н. Спортсмен в различных климато-географических и погодных условиях. – К.: Олимпийская литература, 1996. – 176 с.
4. Вайнбаум Я.С. Гигиена физического воспитания: Учеб. пособие для студентов фак. физ. воспитания пед. ин-тов. – М.: Просвещение, 1986. – 176 с.
5. Вайнбаум Я.С. Дозирование физических нагрузок школьников. – М.: Просвещение, 1991. – 64 с.
6. Дубовис М.С. Твій фізичний гарт. – К.: Здоров’я, 1983. – 80 с.
7. Зільман С.Л., Зільман В.Л., Шевченко С.М. Гігієнічне виховання учнів: Посібник для вчителів. – К.: Рад.шк., 1988. – 123 с.
8. Куколевский Г.М. Гигиена физкультурника. – М.: Медицина, 1971. – 80 с.
9. Лаптев А.П., Малышев И.Н. Практикум по гигиене: Пособие для институтов физической культуры. – Изд. 2-е, перераб. – М.: Физкультура и спорт, 1981. – 151 с.
10. Лаптев А.П., Минх А.А. Гигиена физической культуры и спорта: Уч-ник для ин-тов физ. культуры. – М.: Физкультура и спорт, 1979. – 288 с.: ил.
11. Массовая физическая культура в вузе: Учеб. пособие /И.Г.Бердников, А.В.Маглеваний, В.Н.Максимова и др.; Под ред. В.А.Маслякова, В.С.Матяжова. – М.: Высш. шк., 1991. – 240 с.: ил.
12. Матеріали лекцій.
13. Мейксон Г.Б. и др. Самостоятельные занятия учащихся по физической культуре /Г.Б.Мейксон, В.Н.Шаулин, Е.Б.Шаулина. – М.: Просвещение, 1986. – 112 с.
14. Омельяненко В.Г. Лекції і лабораторні заняття з гігієни шкільної і фізичних вправ: Навчальний посібник. – Тернопіль: Видавничий відділ ТДПУ, 1999.–140с.
15. Питание в системе подготовки спортсменов /Под ред. В.Л.Смульского, В.Д.Моногарова, М.М.Булатовой. – К.: Олимпийская литература, 1996. – 223 с.
16. Рациональное питание спортсменов /Калинский М.И., Пшендин А.И. – К.: Здоров’я, 1985. – 128 с.
17. Смолянский Б.Л., Шибаева Л.С. Питание спортсменов. – К.: Здоров’я, 1982. – 56с.
18. Уильямс Мелвин. Эргогенные средства в системе спортивной подготовки: Учебное пособие. – К.: Олимпийская литература, 1997. – 255 с.
19. Уроки физической культуры в 9-10 классах средней школы/Ю.А.Барышников, Г.П.Богданов, И.А.Водянникова и др.; Под ред. Г.П.Богданова. – 2-е изд., доп. и перераб. – М.: Просвещение, 1987. – 207 с.: ил.
20. Физиология оздоровительного бега / Фурман Ю.Н. – К.: Здоров’я, 1994. – 208 с.
21. Физкультурно-оздоровительная работа в школе: Пособие для учителя /С.А.Баранцев, Г.В.Береуцин, Г.И.Довгаль, И.Н.Столяк; Под ред. А.М.Шлемина. – М.: Просвещение, 1988. – 144 с.: ил.
22. Фізична культура в 1-11-х класах: Програми для загальноосвітніх навчальних закладів. – К.: Перун, 1998. – 64 с.
23. Язловецкий В.С. Физическое воспитание детей и подростков с ослабленным здоровьем. – К.: Здоровье, 1991. – 232 с.: ил.



Жираф - це кінь, виконаний за всіма вимогами замовника.
 
Форум селища міського типу Червоне, Червоне - зробимо кращим »  Школопедія (Школопедия) » Фізична культура » Легка атлетика 6-й клас (Теоретична підготовка)
Сторінка 1 з 11
Пошук:


Оплата будь-яких послуг через інтернет

Вхід

Логін:
Пароль:

Інформація

Ваш IP: 54.226.227.175
Браузер:

Cайт живе: