rss · Четвер, 22.11.2018, 14:24

Опитування

Дендрологічний парк
1. Відреставрувати парк
2. Мені байдуже
3. Парк і так гарний
4. Допоможу з реставрацією
5. Замість парку будинки
Всього відповідей: 39
  • Сторінка 1 з 2
  • 1
  • 2
  • »
Модератор форуму: Shooler, lusi  
Форум селища міського типу Червоне, Червоне - зробимо кращим »  Школопедія (Школопедия) » Історія України » 05 клас - Тема 1: Знайомство з історією (05 клас - Тема 1: Знайомство з історією)
05 клас - Тема 1: Знайомство з історією
ShoolerДата: Четвер, 12.02.2009, 12:23 | Повідомлення № 1
Супермодератор
Група: Модератори
Повідомлень: 3529
х-статус:
Veni! Vidi! Vici!

5 клас - Тема 1: Знайомство з історією

Відлік часу в історії. Ознайомлення з історичною картою. Історичні джерела. Речові джерела. Археологія. Археологія про життя найдавніших людей. Речові пам’ятки трипільців. Історичні заповідники та музеї.
Писемність та усна народна творчість як джерело історичних відомостей. Архіви. Нумізматика, сфрагістика та геральдика в історичній науці. Тризуб. Золота пектораль та найвидатніші скіфські пам’ятки. Археологи про грецькі міста-держави на території України.
Імена та назви. Легенди про походження географічних назв (на матеріалі історії рідного краю). Давні слов’яни. Історики про походження українського народу. Легенда про походження Києва.



Я - волк! И вожака хочу я трон.
Ведь жизнь имеет волчий нрав.
В ней справедливейший закон -
Кто всех сильнее тот и прав!


Повідомлення відредактовано Shooler - Понеділок, 01.02.2010, 01:23
 
ShoolerДата: Субота, 21.02.2009, 00:18 | Повідомлення № 2
Супермодератор
Група: Модератори
Повідомлень: 3529
х-статус:
Veni! Vidi! Vici!

Речові пам’ятки трипільців.

Трипільська культура.

Трипільська культура, або Кукутені культура (рум. Cucuteni), або культурна спільність «Кукутені-Трипілля») — археологічна культура часів енеоліту, назва якої походить від назви тоді села Трипілля на Київщині (у вказаній «розширеній» назві культури присутня ще назва румунського села Кукутень). Біля Трипілля Вікентій Хвойка в 1897 році виявив і дослідив пам'ятки цієї культури.

Періоди

Творцями трипільської культури були племена, що просунулися з Балкан та Подунав'я у Прикарпаття (територія сучасних Румунії, Молдови та України). Пам'ятки її дослідники поділяють на три етапи:

* ранній — 5300-4600 роки до н.е;
* середній — 4600-3200 роки до н.е;
* пізній — 3200-2750/2600 роки до н.е.

Ранній етап

У другій половині VI тисячоліття та у першій половині V тисячоліття до н. е. племена трипільської культури розселювалися в басейні Дністра і Південного Бугу, де дослідники виявили багато ранньотрипільських поселень. За цього періоду вони розташувалися здебільшого по низьких місцях біля річок, але виявлено також поселення, розміщені на підвищених плато. Житла будували у вигляді заглиблених землянок або напівземлянок, а також переважно наземні,підлогу і вогнище або печі з припічком зміцнювали глиною; стіни споруджували з дерева або плоту, обмазаного глиною. На ранньому етапі розвитку трипільської культури з'являються також наземні прямокутної форми будівлі на стовпах з обмазаними глиною дерев'яними плетеними стінами, що мали солом'яну або очеретяну покрівлю. У поселеннях, розташованих на підвищених плато, план розміщення жител наближався до форми кола чи овалу.

Основою господарства за цього періоду було хліборобство і скотарство, полювання, рибальство і збиральництво також мали важливе значення. Сіяли пшеницю (однозернянку, двозернянку, полбу), ячмінь, горох. Землю обробляли з допомогою мотик, зроблених з рогу оленя, каменю або з кістки та з палиць-копалок з загостреними кінцями. Урожай збирали з допомогою серпів з кремінними вкладнями. Зерно розтирали кам'яними зернотерками. Жінка ліпила посуд, виробляла пряжу, одяг тощо і відігравала в суспільному житті значну роль. Чоловіки полювали, стерегли худобу, виробляли знаряддя з кременю, кісток та каменю. У тваринництві перше місце належало великій рогатій худобі, на другому були свині, вівці, кози. Відомий домашній кінь. Для поповнення м'ясної їжі за цієї доби мало велике значення полювання на оленя, дику свиню та козулю. Значного розвитку досягли гончарні вироби. Глиняний посуд різноманітної форми ліпили руками: великі посудини грушоподібної форми для зерна, різної форми горщики, миски, ложки, друшляки, біноклеподібний посуд. З глини ліпили жіночі статуетки, модельки житла, намисто, амулети. Поверхню посуду вкривали заглибленим орнаментом або канелюрами у вигляді стрічок з кількох паралельних ліній, що утворювали спіральні форми орнаменту. Таким орнаментом вкривали також більшість статуеток. Статуетки, модельки жител та амулети мали ритуальне призначення і були пов'язані з хліборобськими культами. Серед досліджених ранньотрипільських поселень виявлено, хоч дуже рідко, різні вироби з міді, переважно прикраси: браслети, кільця, гачки тощо, а в поселенні біля села Корбуни в Молдавії знайдено великий скарб мідних речей, переважно прикрас, котрий датовано першою половиною V тисячоліття до н. е.

Середній етап
Археологічні знахідки часів трипільської культури на території Бессарабії

На середньому етапі розвитку племена трипільської культури посідали величезні простори лісостепу від Східної Трансільванії на захід до Дніпра на схід. Вони розселилися в районі сточищ Верхнього і Середнього Дністра, Прута, Серета, Південного Побожжя та Правобережжя Дніпра. Поселення цього періоду значно більші розміром (що свідчить про збільшення кількости населення) і розташовані на підвищених плато біля річок та струмків. Наземні житла в них будовані по колу або овалу. Житла в плані мали форму видовженого прямокутника й будувалися на фундаменті з розколотого дерева, покладеного впоперек, на нього накладався товстий шар або кілька шарів глини. Плетені дерев'яні стіни на стовпах і перегородки в середині житла обмазували глиною, з глини будували печі на дерев'яному каркасі, припічки, лежанки коло печі. З глини робили ритуальні жертовники в житлах, круглі або у формі хреста (с. Коломийщина, Володимирівка, Майданецьке, Тальянки). Разом зі збільшенням населення збільшувалися посівні площі. Скотарство було розвинене більше, ніж раніше, але полювання далі мало допоміжне значення. Знаряддя праці вироблялося з кременю, каменю та кісток тварин, мотики для обробки землі з рогу оленя. У поселеннях виявлено клиновидної форми та провушні сокири з міді. Почалося видобування міді із родовищ на Волині та у Подністров'ї. Рівня ремесла досягло гончарство. Характерним для кінця цього періоду став монохромний спіральний орнамент, нанесений чорною фарбою на жовтувато-червонуватому ангобу. Посуд різних форм ліплено руками, можливе застосування повільного гончарного кола. Типові великі грушовидні та кратероподібні посудини для збереження зерна, миски, горщики, біконічні посудини та ін. (с. Володимирівка, Сушківка, Попудня, Шипинці); також з глини виробляли культові схематизовані жін. статуетки, фігурки тварин, модельки жител. Суспільний лад племен Т. к. за цього періоду лишався далі матріярхально-родовим. До сер. доби Т. к. відносять поселення, що їх виявив В. Хвойка б. с. Трипілля, Верем'я, Щербанівка та ін.

Пізній етап

За пізнього періоду Т. к. значно поширилася територія, заселена трипільцями: на землі сх. Волині, сточища p. Случі й Горині, обидва береги Києва. Подніпров'я та степи півн.-зах. Причорномор'я, де трипільці стикалися з носіями ін. культур. Значно зросло значення скотарства. Скотарство напівкочового характеру складалося переважно з дрібної рогатої худоби (вівці, кози). Помітного значення набув кінь (Усатове). За цього періоду, на думку деяких фахівців, складається патріархальний лад. Під впливом контактів з племенами ін. культур, коли на початку III тисячоліття до Хр. степ. зону, півд. райони Лісостепу Сх. Европи та Дніпровського басейну займали скотарські племена т. зв. ямної культури, що посувалися з степів Поволжя та Подоння в пошуках нових пасовищ, у культурі пізньотрипільських племен зникає багато рис, характеристичних для Т. к. попереднього часу. Змінюється характер житлобудівництва, зникає спіральна орнаментація в мотивах розпису посуду і типові трипільські його форми, натомість з'являється новий тип посуду, орнаментованого відтисками шнура, схематизується антропоморфна пластика. З'являється новий тип поховання в ямах з насипом та без насипу з кам'яною обкладкою навкруги і витворюється обряд поховання, подібний обрядові сусідніх патріархальних племен ямної культури. Усатівські племена зах. районів Півн. Причорномор'я та нижнього Подністров'я (сс. Усатове, Галеркани, Борисівка, Маяки та ін.) були асимільовані носіями ямної культури, відтак праіндоєвропейцями. Іст. доля ін. пізньотрипільських племен була різна; зміни в їх культурі Сер. і Гор. Подністров'я пов'язані з появою на цій території племен культури кулястих амфор (ран. бронза).

За даними з сайту http://uk.wikipedia.org/wiki....0%D0%B0



Я - волк! И вожака хочу я трон.
Ведь жизнь имеет волчий нрав.
В ней справедливейший закон -
Кто всех сильнее тот и прав!
 
ShoolerДата: Субота, 21.02.2009, 00:22 | Повідомлення № 3
Супермодератор
Група: Модератори
Повідомлень: 3529
х-статус:
Veni! Vidi! Vici!

Історичні заповідники та музеї.

В історії первіснообщинного ладу епоха трипільської культури посідає особливе місце.

Трипільська етнокультурна спільнота – археологічна культура мідного віку, існувала у XXVIII-XXVI ст. до н. е. Поширена на території лісостепової та частково степової смуги Правобережної України, Молдови й Східної Румунії.

Степи Київщини та Черкащини багаті на археологічні пам'ятки, що належать до всіх стародавніх історичних епох, починаючи зі стоянок раннього періоду давнього кам'яного віку (палеоліту) і закінчуючи залишками міст і поселень Київської Русі.

XIX - початок XX ст. цілком слушно називають часом археологічних відкриттів. Саме тоді німецький археолог Генріх Шліманн розкопав Трою, Мікени, англієць Артур Джон Еванс дослідив пам'ятки егейської культури на о. Кріт і виявив залишки палацової культури, яку назвав мінойською, а також записів (лінійне письмо А і Б). В Україні теж було зроблено багато досліджень, і особливу увагу привернули до себе роботи Вікентія Хвойки, який з 1893 р. проводив розкопки у Києві на вулиці Кирилівській. Його знахідки були відмінні від виявлених раніше. У 1896 р. В. Хвойко проводить розкопки і в селі Трипілля, де виявляє пам'ятки тієї ж культури, що й знайдені ним у Києві. Звідси, від назви села, і пішла назва культури - трипільська.

с. Трипілля (Обухівського району Київської області)

Розташоване на правому березі Дніпра, у долині річки Красної. Назва його пов'язана з характером місцевості: тут сходяться три родючі долини, три поля, розмежовані річками Стугною, Красною та Бобрицею. Біля р. Бобриці три поселення трипільської культури, одне з них досліджував у 1901 р. Вікентій Хвойка.

При в'їзді в село височіє Дівич-гора, на якій було розкопано жертовник богині-діви зарубинецької культури. На території с. Трипілля збереглися могильник зарубинецької культури Дівич-Гора (ІІІ ст. до н. е. – II ст. н. е.), залишки давньоруського городища - рештки міста Треполя, згаданого в літописі від 1093 р. як уже існуюче. Вірогідніше за все, побудоване воно було близько 1032 р., коли Ярослав Мудрий, укріплюючи кордони Русі, ставив міста по Стугні.

Місто Треполь відігравало значну роль у Київській Русі. Вже у другій половині XI ст. воно було одним із центрів ремесла та торгівлі і вважалося "водними воротами". Біля нього знаходилися стоянки торгових суден, що ходили по Дніпру. У місті розвивалося гончарство. Вироби місцевих майстрів вивозилися далеко за межі Київської землі.

Треполь був також важливим укріпленням, що захищало Русь від нападів печенігів, а пізніше - половців, а також збірним пунктом для військ руських князів, які вирушали на боротьбу з кочовиками.

У 1177 р. літописець розповідає про будування фортеці й згадує про “водные врата”. І дійсно, Трипілля оточує подвійний, а в деяких місцях і потрійний вал. У Трипіллі жили свої удільні князі. Відомо, що в Трипіллі осіли сини Всеволода Юрієвича, князя Володимирського в 1196 р.

З подій, що відбувалися в Трипіллі та його околицях, треба згадати відому баталію князів руських з половцями в 1093 р. Дуже картинно розповідає про неї літописець: "Половці, почувши, що помер великий князь київський Всеволод, прислали послів до нового київського князя Святополка, щоб із ним поновити згоду. Святополк, не спитавшись своїх радників, посадив послів до в'язниці. Почули про це половці, пішли війною й обложили місто Торчеськ. Святополк випустив був посланців половецьких і хотів був замиритись, та було вже пізно. Почалася війна.

Святополк послухав своїх радників й послав до Володимира Мономаха прохати помочі. Коли з'їхались князі, військо рушило на Трипілля. На військовій раді Володимир Мономах радив замиритися з половцями й не переходити річки Стугни. Але князі цієї ради не послухали, і військо перейшло Стугну, котра саме тоді страшенно була розлилася. Перед бойовищем умовились так, щоб Святополк ішов праворуч, Володимир зліва, а Ростислав посередині. Так пройшли Трипілля і вийшли за вал.

Половці пустили попереду стрільців. Перший натиск був на Святополка, і полки його було збито. Далі вдарили на Мономаха з Ростиславом. І ці війська були розбиті. І кинулися до Стугни Володимир та брат його Ростислав, бо вирішили перейти річку вброд. І став утопати Ростислав перед очима Володимира. І хотів допомогти брату своєму і мало не утоп сам, але Ростислава не спас. Володимир же перебрався через Стугну з малою дружиною, що залишилася після битви. Святополк же повернувся назад в Трипілля і затворився тут, а на наступний день повернувся до Києва. І трапилося це в день Вознесенія Господа нашого Іісуса Христа місяця мая в 26-й день."

Згадується в літописах Треполь і в 1135 та 1205 pp. Під час монголо-татарської навали, наприкінці 1240 р., місто було пограбоване і спустошене, але вже в 1300 р. Треполь згадується серед відроджених міст Київської землі.

За даними з сайту http://ostriv.in.ua/index.p....emid=-5
(На сайті більше інформації)



Я - волк! И вожака хочу я трон.
Ведь жизнь имеет волчий нрав.
В ней справедливейший закон -
Кто всех сильнее тот и прав!


Повідомлення відредактовано Shooler - Субота, 21.02.2009, 00:27
 
ShoolerДата: Субота, 21.02.2009, 00:50 | Повідомлення № 4
Супермодератор
Група: Модератори
Повідомлень: 3529
х-статус:
Veni! Vidi! Vici!

Ознайомлення з історичною картою. Історичні джерела.

Пропоную дуже цікавий розділ із книги автора Іван Івановича Зайця "Витоки
духовної культури українського народу"
Розділ ІІ
Мідний вік на Україні.
http://vytoky.nm.ru

Класна стаття про трипілля з картами розселення, картинками та описом.



Я - волк! И вожака хочу я трон.
Ведь жизнь имеет волчий нрав.
В ней справедливейший закон -
Кто всех сильнее тот и прав!


Повідомлення відредактовано Shooler - Субота, 21.02.2009, 01:16
 
ShoolerДата: Субота, 21.02.2009, 01:15 | Повідомлення № 5
Супермодератор
Група: Модератори
Повідомлень: 3529
х-статус:
Veni! Vidi! Vici!

Відлік часу в історії.

Пропоную дуже цікавий розділ із книги автора Іван Івановича Зайця "Витоки
духовної культури українського народу"
Розділ І
Україна в епоху кам'яного віку

http://vytoky.nm.ru/Book/Uk/003.htm



Я - волк! И вожака хочу я трон.
Ведь жизнь имеет волчий нрав.
В ней справедливейший закон -
Кто всех сильнее тот и прав!
 
ShoolerДата: Субота, 21.02.2009, 01:40 | Повідомлення № 6
Супермодератор
Група: Модератори
Повідомлень: 3529
х-статус:
Veni! Vidi! Vici!

Писемність та усна народна творчість як джерело історичних відомостей

Мова як джерело відомостей про історію слов’ян
Виникненню писемності у східних слов'ян сприяло два головних чинники; 1) поява держави; 2) проникнення здавна на східнослов'янські території християнства, яке було тісно пов'язане з використанням писемності для релігійних потреб. Писемність була конче необхідна державі для функціонування її інститутів: укладання договорів, діловодства, написання різних князівських грамот, оподаткування населення тощо. В свою чергу, християнство, основою якого була писана книга, також сприяло поширенню початків писемності. Християнізація східнослов'янських племен почалася у середині IV ст. У цей час спостерігається пожвавлення місіонерської діяльності греків у Подніпров'ї, що підтверджується археологічними знахідками місцевої кераміки з позначками у вигляді хрестів. Підтверджується це і еволюцією поховального обряду .

Відповідно до повідомлень літописних джерел у 60-х роках IX ст. дніпровська Русь на чолі з київським князем Аскольдом вчинила військовий похід на Царград — Константинополь. Похід був невдалим, і з Візантією укладено мир, а частина військової дружини разом з князем прийняла християнство. На Русь було надіслано єпископа і навіть складено спрощену азбуку. Ці відомості підтверджуються "Окружним посланням" константинопольського патріарха Фотія та біографією візантійського імператора Василія Македонянина, написаною Константином Багрянородним 6.

Для проникнення писемності на Русь не останнє значення мали й торговельні зв'язки з різними країнами Заходу і Сходу, особливо з Візантією. Київські купці під час торгівлі знайомилися з грошовим обігом, початками арифметичних знань, мірами ваги тощо. В ті часи набула розповсюдження іонійська цифрова система, основою якої були літери грецького алфавіту, що з позначками — титлами — мали цифрове значення. Можливо, дехто з купців знав і звукове значення літер. Це могло бути доброю основою для письма "без упорядкування" грецькими літерами.

Важливе значення для поширення християнства, отже, й писемності, мала діяльність київської княгині Ольги, її хрещення, подорож з посольством до Константинополя, урочисті прийоми та вшанування Константином Багрянородним, а по поверненні до Києва побудова церков св. Софії та, можливо, св. Миколая на Аскольдовій могилі. Незважаючи на те, що княгині не вдалося навернути до християнства свого сина Святослава, її діяльність переконливо свідчить про існування в середині X ст. в Києві церковної общини.

Найважливішим джерелом писемності язичницьких часів є договори Русі з греками 911, 944, 970 рр., Олега, Ігоря та Святослава. Сам факт існування договорів, зміст текстів яких зберігся в "Повісті минулих літ", говорить сам за себе і свідчить про потреби держави в писемності. Подібні документи, за традицією візантійської дипломатії, писалися в двох примірниках: грецькою мовою та мовою того народу, з яким укладався мир, тобто в нашому випадку слов'янською. Дослідник мови договорів С. П. Обнорський дійшов висновку, що договір 944 р. перекладено болгарином, отже, враховуючи, що в цей час у Болгарії вже існувала розвинута кирилиця, договір, імовірно, був написаний саме нею. У договорі багато свідчень про писемність. Так, йдеться про те, що посли та купці, які прямували до Візантії, повинні були вже мати не золоті та срібні печатки, як раніше, а писані грамоти від київського князя. Згадується й звичай писати грамоти-заповіти для тих, хто йде на військову службу. Частина послів Ігоря, як видно з договору, були християнами, які клялися дотримуватися умов договору не перед Перуном, а у церкві св. Іллі на Подолі у Києві.

Таким чином, договори з греками засвідчують досить жваве дипломатичне листування між Руссю та Візантією. Доповнюють вони й відомості про християнство у Києві, зокрема існування, крім згаданих вище церков, ще й соборного храму Іллі на Подолі. А це в свою чергу свідчить, що в середині X ст. у Києві добре знали не тільки князівські грамоти, а й богослужбові книги, оскільки для річної соборної служби необхідно було їх мати 26, а для парафіяльних церков — 8. Що це були за книги і якою мовою вони були писані — невідомо. Однак, найімовірніше, це була старослов'янська або грецька мова.

Епіграфічних пам'яток, що належать до язичницького часу, знайдено небагато. Найбільш відомим є напис, видряпаний на корчазі — господарській посудині, виявленій на гніздовському могильнику біля Смоленська 7. Читається він "Гороухща" або "Горушна", тобто насіння гірчиці або паливо. Дехто вбачає в напису ім'я власника "Горух пса" 8. Поруч з написом є літера N з числовим значенням — 50. Ця цифра вказує на вміст посудини або вагу товару.

Ще два фрагменти написів знайдено поблизу Києва у стародавньому місті Білгород і на Таманському півострові, де було місто Тмуторокань. Перший напис ім'я — "Ілля", а другий — БАТ — закінчення якогось слова 9.

Розвиток писемності тісно пов'язаний з мовою. Разом з писцями, священиками, перекладачами з південнослов'янських країн на Русь надходили так звані кирило- мефодіївські переклади, написані старослов'янською мовою. Переписування їх місцевими писарями привело до появи книжок, писаних церковнослов'янською мовою, київської редакції 10. Разом з тим у державній сфері та побуті продовжувала розвиватися писемність києворуською мовою, що поступово склалася задовго до введення християнства. Основою києворуської мови було койне — київська говірка, доповнена військовою, господарською, дипломатичною та юридичною термінологією. Ця мова поширилася по всій величезній території держави. Бона обслуговувала не тільки зовнішні відносини з іноземними країнами, а й повсякденне життя і спілкування. По суті, це була державна мова спілкування Київської Русі. Графічною основою писемності була досконала кирилична графіка, але відомим було й глаголичне письмо. Богослужбові книги писалися урочистим великим уставом, що було необхідне у зв'язку з читанням текстів у церквах. Б державних документах вживалася та сама кирилична графіка. На жаль, від часів Володимира збереглося дуже мало епіграфічних пам'яток. Можна назвати лише написи-легенди на монетах — златниках та срібляниках Володимира та ще написи, знайдені у Новгороді на дерев'яному циліндрі, який вживався для опечатування мішків з даниною. На них написи, наприклад, "ємця гривни 3", і князівські знаки. Найраніший з написів відноситься до часів Володимира та Святополка, тобто до 970—980 рр

На златниках Володимира (монетах із золота) з одного боку зображено князя на троні та його родовий знак — тризуб та напис "Владимиръ на столЂ", а з іншого — Христоса з Євангелієм і напис "1сусъ Христосъ". На інших екземплярах трапляється ще напис: "Владимир, а сє є злато" 12. На срібних монетах — подібні написи, але зі згадкою вже срібла. Відомі монети із срібла Святополка Ярополковича з написом "Святополк на столи, а сє его серебро". Приблизно у той самий час, коли Володимир карбував свої златники та срібляники у Києві, його син Ярослав Мудрий, який князював у Новгороді, також розпочав карбувати срібні гроші з написом: "Ярославле съребро", або "Ярославле сребро".

Написи на монетах Володимира, Святополка і Ярослава дають дуже мало матеріалу для палеографічних спостережень, але важливим і безперечним є те, що вони написані кириличним письмом.

Немає жодного сумніву щодо того, що поява, розвиток та поширення писемності у східних слов'ян значною мірою пов'язані з Києвом — столицею Київської держави. І це цілком закономірно. Адже Київ здавна був головним і найдавнішим містом східних слов'ян. У ньому сходилися економічні та культурні шляхи, з ним було пов'язано виникнення держави, введення християнської релігії, зберігалися племенні, а згодом державні святині. Саме Київ очолив племенний полянський союз, який поступово об'єднав усіх східних слов'ян.

За князювання Ярослава Мудрого у Києві розвиток писемної культури в Русі став державною справою, оскільки був тісно пов'язаний з поширенням в країні християнства. Саме це літописні джерела вважають найголовнішою заслугою київського князя і називають його "продовжувачем добрих справ Володимира". Ярослав Мудрий розпочав велике оборонне та церковне будівництво у Києві та інших містах Русі. Він розширив Верхнє місто і в його центрі наказав у 1017—1037 рр. збудувати величний кам'яний Софійський собор — Руську митрополію, яка стала одним з головних осередків київської писемної школи. Тут в 1037 р. було створено першу державну бібліотеку-книгосховище, її книгами забезпечувалися новозбудовані церкви по всій країні. При соборі існувала велика майстерня-скрипторій, де переписувалися та перекладалися з іноземних мов книги, продовжувалося київське літописання. Ось як у "Повісті минулих літ" говориться про цю важливу культурно-історичну подію: "И собра (Ярослав — С. В.) писцЂ многы и перекладаше от грекъ на словЂньскоє писмо. И списаша книгы многы... положи в святЂй Софьи церкви, юже созда самъ" .

У 30-х роках XI ст. при київській митрополії в оточенні князя виник гурток освічених людей — ерудитів. Найвидатнішою постаттю в ньому був письменник Іларіон, пізніше митрополит київський, наближена до Ярослава особа. Під впливом діячів гуртка розвиваються майже всі галузі києворуської культури. Написано перший ориґінальний літературно-церковний твір "Слово про закон і благодать", автором якого був Іларіон.

Головна ідея твору — довести, що християнство на Русі було прийнято завдяки мудрості та розуму Володимира Святославича, а не під впливом та тиском іззовні. Автор називає Володимира "рівноапостольним" і вважає за необхідне прилучити його до сонму святих. Він порівнює його діяльність з діяльністю імператора Константина, за якого християнство стало державною релігією у Візантії. Людей Русі він називає "новими" і вважає, що саме їм належить майбутнє. Говорячи про культурний стан київського суспільства, він вже міг зазначити: "Ни къ невЂдущіимъ бо пишемъ, но прЂзлиха насы-шьємся сладости книжныа" . Вихваляючи Володимира, Іларіон не забуває й княгиню Ольгу та Ярослава Мудрого, розповсюджувача християнства на Русі та будівника Софійського собору. Переписування книжок, яке стало державною справою, невдовзі привело до нагромадження книг. За підрахунками дослідників, у бібліотеці при Софійському соборі налічувалося до 900 томів рукописних книг — вражаюча цифра для середньовіччя. Серед них були не тільки богослужбові, а й для повсякденного повчального читання. Поява книжкової писемності була вищим виявом розвитку писемної культури. На жаль, від усього книжкового багатства до нашого часу дійшли лічені екземпляри, що можна пояснити війнами, пожежами, князівськими усобицями. Найбільш відомими є: Рейнське євангеліє, Остромирове євангеліє, два Ізборники 1073 та 1076 рр., Мстиславове євангеліє XII ст.

Найдавнішою книгою, що вийшла з київської майстерні при Софійському соборі, є Рейнське євангеліє. Ця книга кишенькового формату призначена для особистого користування. Вона датується 40-ми роками XI ст. і зберігається в бібліотеці у Реймсі (Франція). Колись книга належала дочці Ярослава Мудрого — Анні Ярославні, яка, взявши шлюб з королем Генріхом І Капетінгом, привезла його до Франції. Найдавніша частина євангелія написана кириличним уставним письмом. Почерк дрібний, оздоблення книги скромне. За змістом тексту це місяцеслівна частина якогось євангелія. Решта сторінок книги написана глаголицею в XIV ст. Кирилична частина тексту переписана з якогось старослов'янського ориґіналу, але вже має деякі ознаки східнослов'янської редакції як у палеографічних, так і у лінгвістичних особливостях. Певні ознаки свідчать на користь того, що книга виготовлена у Києві за князювання Ярослава Мудрого. На це вказує приналежність Євангелія Анні Ярославні, Для виготовлення подібної невеликої книги навряд чи потрібно було кудись звертатися і замовляти на стороні. Рейнське євангеліє — найдавніша книга київської писемної школи.

Остромирове євангеліє 1056—1057 рр. переписане на замовлення новгородського посадника Остромира — Йосипа за князювання у Києві Ізяслава Ярославича. Книга призначалася для Софійського собору в Новгороді. Євангеліє виконане на дуже високому рівні книжкової справи. Текст написано великим вишуканим уставним письмом. Деякі рядки написані розчиненим золотом. Винятково багатим є й художнє оформлення книги, прикрашеної малюнками євангелістів, заставками, великими ініціалами у зооморфному стилі. В кінці книги є приписка писаря — дяка Григорія, поставлена й дата написання. На підставі лінгвістичних особливостей (відсутність новгородського цокання та приписка Григорія) місцем виготовлення вважається Київ. Навряд щоб десь, крім Києва, на Русі склалися за тих часів умови для подібного високоякісного виготовлення книги. Остромирове євангеліє стало зразком для написання та оздоблення таких богослужбових книг, як Мстиславове євангеліє або Ізборник 1073 р. Схожі й формат книг, організація тексту, орнаментальні мотиви, загальні для класичних заставок візантійського стилю.

Незвичайним є зображення символів євангелістів — янгола, орла, лева, які трапляються лише у Мстиславовому євангелії, Ізборник 1073 р. — збірник статей різних авторів, які повинні були відповісти читачам на різні питання з старозавітної та новозавітної історії, а також філософії, поетики, догматики і деяких природних явлень Середньовіччя. Протографом Ізборника була книга, замовлена болгарським царем Симеоном на початку X ст. Київську копію зроблено за вказівкою синів Ярослава Мудрого — Святослава Ярославича, а можливо, й Ізяслава Ярославича. Книга великого формату, написана на пергаменті гарним уставним письмом. Текст прикрашено кольоровими заставками — фронтисписами і малюнками на берегах. Тут бачимо символи зодіака: стрільця, діву, рака, козерога тощо. Привертає увагу вихідна мініатюра, що зображує замовника книги Святослава Ярославича з княгинею та синами. Художнє оформлення книги не поступається Остромировому євангелію і має з ним деякі загальні риси. Хоч Ізборник переписано з болгарського протографу, в ньому трапляються східнослов'янізми, що свідчить про працю місцевих писарів. Не викликає жодного сумніву, що книга була написана, безперечно, у Києві 1073 р., про що сповіщає приписка писаря Іоанна в кінці книги, присвячена Святославові.



Я - волк! И вожака хочу я трон.
Ведь жизнь имеет волчий нрав.
В ней справедливейший закон -
Кто всех сильнее тот и прав!
 
ShoolerДата: Субота, 21.02.2009, 01:42 | Повідомлення № 7
Супермодератор
Група: Модератори
Повідомлень: 3529
х-статус:
Veni! Vidi! Vici!

Архіви.

Архі́ви (лат. archivum) — самостійні установи або відділи в установах, організаціях і на підприємствах, що зберігають документальні матеріали. Є і приватні архіви, в яких зберігаються і документальні матеріали приватних осіб: фамільні й особові фонди. Документи архівів монополістичних об'єднань, банків, підприємств, громадських організацій є приватною власністю і знаходяться в розпорядженні корпорацій.

Архіви виникли з появою писемності і утворенням держав. Архівні матеріали відбивають взаємовідносини суспільства тієї чи іншої історичної епохи і широко використовуються в наукових, політичних і практичних цілях.

Археологічні дослідження свідчать про існування архівів ще в рабовласницьких державах — у Китаї, Індії, Ассірії, Вавілоні, Єгипті, Греції, Римі та ін. країнах.

У добу середньовіччя документи зберігалися в замках королів, феодалів, у монастирях та церквах. А вже з перемогою капіталізму в Англії, Франції, Швеції та інших капіталістичних країнах створено національні архіви й органи управління державними архівами.

Архіви на Україні

Архіви на Україні в 14—15 ст. містилися в замках удільних князів і литовських воєвод. В 16 ст., коли Україна була поневолена шляхетською Польщею, А. створюються при гродських судах, магістратах, у маєтках магнатів і шляхти. З часу визвольної війни 1648—54 на Лівобережній Україні виникають А. гетьманських і російських держ. установ. Наприкінці 18 ст., після скасування автономії Лівобережної України і возз'єднання Правобережної України з Росією, А. ліквідованих державних установ залишилися бездоглядними. Лише 1852 при Київ. університеті був організований Київський архів стародавніх актів, в якому було зосереджено 5883 актові книги і багато різних документів земських, гродських судів і магістратів Правобережної України 16—18 ст. В 1880 при Харківському університеті створюється Харківський історичний архів для зберігання документів гетьманських і російських державних установ Лівобережної та Слобідської України 17— 18 ст. Наприкінці 19 ст. певну роботу по збиранню і охороні документів починають вести Полтавська, Катеринославська, Чернігівська і Таврійська губернські вчені архівні комісії. Становище архівної справи в Росії й на Україні до Жовтня 1917 і на тих укр. землях, які до возз'єднання з Українською РСР перебували під гнітом Австро-Угорщини, потім Польщі, Румунії, Угорщини і Чехословаччини, було вкрай незадовільним. Через відсутність централізації архівної справи і держ. піклування про А. документальні матеріали гинули і знищувалися.

За даними з сайту http://uk.wikipedia.org/wiki/Архіви
Більше інформації там же.



Я - волк! И вожака хочу я трон.
Ведь жизнь имеет волчий нрав.
В ней справедливейший закон -
Кто всех сильнее тот и прав!
 
ShoolerДата: Субота, 21.02.2009, 01:48 | Повідомлення № 8
Супермодератор
Група: Модератори
Повідомлень: 3529
х-статус:
Veni! Vidi! Vici!

Нумізматика, сфрагістика та геральдика в історичній науці.

Нумізматика

Нумізма́тика (від лат. numisma, грец. nómisma — монета) — Наука, що вивчає старовинні монети та медалі. Термін "нумізматика" почав використовуватися в Середні віки як назва науки про монети. Об'єктом вивчення нумізматики є також бони (таким чином, боністика як наука є підрозділом нумізматики). Монети вивчаються нумізматикою в різних аспектах - мистецькому, економічному, політичному тощо. Засновником нумізматики як науки традиційно вважається І.І.Еккель (1737-1798), який написав восьмитомну працю "Doctrina numorum veterum" (Відень, 1792-1798), що досі не втратила своєї наукової ваги. В ХІХ ст. Н. стає університетською дисципліною. Також слово Н. використовується на позначення різновиду колекціонування.[1]

Нумізматика – спеціальна історична дисципліна, що вивчає історію монетного карбування та грошового обігу за монетами, грошовими злитками, та іншими пам’ятниками (монетними штемпелями, документацією). Вивчення монети як засобу грошового обігу, державного документа, виробу ремесла та мистецтва епіграфічного джерела відбувається у тісному зв’язку з використанням інших історичних джерел – писемних та археологічних.

За даними з сайту http://uk.wikipedia.org/wiki/Нумізматика



Я - волк! И вожака хочу я трон.
Ведь жизнь имеет волчий нрав.
В ней справедливейший закон -
Кто всех сильнее тот и прав!
 
ShoolerДата: Субота, 21.02.2009, 01:49 | Повідомлення № 9
Супермодератор
Група: Модератори
Повідомлень: 3529
х-статус:
Veni! Vidi! Vici!

Нумізматика, сфрагістика та геральдика в історичній науці.

Сфрагістика

Сфрагістика (від грец. — сфрагіс, печатка), також сіґілографія (від латинської — сіґіллюм, печатка), охоплює три поняття:
початкове мистецтво (виготовлення печаток);
печаткове право (правні норми вжитку печаток)
печаткознавство (наука про печатки).

Печаткове мистецтво появилося вперше у сх. народів (Єгипет, Вавилон), від них перебрали його греки й римляни, далі воно перейшло на укр. землі до скіфів, сарматів, антів, ґотів й ін. Печаткове право (спершу звичаєве, а пізніше держ.) було впорядковане за ранньої доби Київ. Русі. Печаткознавство почалося в 13 ст. на нім. землях (перші прояви наук. зацікавлення нац. С. помітні на Україні з сер. 18 ст.).

Термін «печатка» (П.) охоплює два поняття:
прилад (камінний, металевий тощо) до витискування чи прикладання (т. зв. матриця);
відтиск (на металі, воску тощо) або відбитка мастилом (на пергамені, папері тощо).

У 19 ст. появився т. зв. «штемпель» (укр. «печатка»), виготовлений з ґуми чи ін. елястичної речовини, який залишає не рельєфне зображення, а лише відтиск, подібний до друкованого. Приблизно до 12 ст. П. були однобічні й прикладні, а згодом переважно двобічні (лицевий та зворотний бік) і привісні. Найдавніші згадки про староукр. П. знаходимо в літописах: «Ношаху сли печати злати, а гостье сребрени» (договір В. кн. Ігоря з греками 945; П. послів були золоті, а купців срібні) і «написахом на харатья сей й своими печатьми запечатахом» (договір В. кн. Святослава Ігоревича з греками 971). Уже в 10 ст. зустрічаємо диференційовані староукр. П.: княжі, урядницькі, особисті й ін.

Укр. (як і заг.-евр.) С. мала від давніших часів певне розчленування матеріалів печатних відтисків, напр., металів (золото, срібло, оливо тощо) чи ін. речовини (віск, сургуч тощо). Вона створила ще з середньовіччя титули осіб, які були охоронцями й завідувачами найважливіших П. До них належав, напр., печатник — начальник королівської чи княжої канцелярії за княжих часів і генеральний писар у гетьманській державі. Укр. С. витворила свій нац. стиль (однією з його особливостей є, напр., восьмикутня П. майже невідома в ін. країнах) і назагал високий мист. рівень, що був зумовлений працею староукр. ремісників і впливами визначних графіків, давніх (І. Щирський, Д. Ґалаховський, І. Мигура й ін.) і новіших (Ю. Нарбут та ін.) часів.

Державні П. До них належать П.: великокняжі й королівські київ., гал.-волинської й лит.-руської доби; гетьманські, Укр. Народився Республіки, Української Держави та УРСР.

Держ. П. Київ. доби діляться на три основні типи. Найдавніший, т. зв. архаїчний (краще — староруський) тип існував приблизно до 10 ст. На цих П. зображений дідичний знак Київ. династії — тризуб-двозуб (кількість зубів і подробиці зображення знаку залежні від власника П.). До них належать, напр., найдавніші нам відомі П. Святослава Ігоревича (одна з них двобічна: на лицевому боці двозуб, а на зворотному — розета). З прийняттям християнства постав новий тип княжої П., т. зв. греко-руський, що існував приблизно до 11 ст. На лицевому боці зображують христ. св., ім'я якого носив В. кн., а на зворотному — на кілька рядків напис (леґенда) грец. мовою «Господи, поможи рабові своєму Н ... (христ. ім'я власника П.) архонтові Руси». До них належить, напр., П. Ярослава Мудрого: на лицевому боці зображення св. Юрія, а на зворотному напис: «Господи, поможи рабові своєму Георгієві архонтові». У 12 ст. витворився новий тип княжих П., що тривав приблизно до кін. 13 — поч. 14 ст., який ділиться на 5 основних відмін: а) на лицевому боці св. однойменник кн., а на зворотному — тризуб-двозуб; б) св. однойменник і св. однойменник батька того чи того володаря на звороті; в) св. однойменник і зображення Ісуса Христа на звороті; г) св. однойменник й ініціали ІС ХС на звороті та ґ) різні зображення з поступовим переходом з грец. на староукраїнську мову та залишки гр.-руського типу, напр., П. Володимира Мономаха, на якій зображено св. Василія і грец. напис: «Печать Василія найблагороднішого архонта Руси Мономаха».

В Гал.-Волинській державі П. (з поч. 13 ст.) ґрунтовно змінилися. Вони наскрізь зах.-евр., ґотичні й геральдичні, а їхні леґенди — латинські. Цей новий тип перейшов пізніше до вжитку Лит.-Руського В. князівства. П. Юрія Львовича І має на лицевому боці зображення сидячого на троні короля і латинський двокільний напис — S. (сіґіллюм) Domini Georgi Regis Rusie, а на зворотному — зображення лицаря-вершника з гербовим щитом, з династично-держ. левом на лівому плечі та з корогвою в правиці і напис «S. Domini Georgi Ducis Ladimerie». П. кн. Володислава Опольського, який правив Галичиною як намісник короля Людовика, представляє сидячого на троні монарха з мечем у правиці, між двома гербовими щитами — Шлезьку і Руси (лев), оточеного латинським написом: «Володислав Божою милістю Опольський, Вєлюнський і Руської землі дідичний володар».

На П. лит.-руської доби була звич. постать сидячого кн. або лит.-руська «погонь» (геральдичне зображення лицаря-вершника з піднятим у правиці мечем і з подвійним хрестом на щиті на лівому плечі), а навколо були, як правило, розміщені гербові щити складових великих князівств (Литви, Жмуді, Волині, Києва, білорусь. князівства тощо), що відповідало печатковій леґенді, з титулами даного В. кн.

З 1648 починаючи, постав ряд нових держ. П. — гетьманських, званих у тогочасних документах «військ.» або «держ.», «нац.». їхнє зображення «лицаря-козака з мушкетом» продовжувало традицію запор. П., що з'явилися у другій пол. 17 ст. П. гетьмана Б. Хмельницького мала це зображення з довкільним написом: «Печать Воиска Его Королевьскои (після 1654 — Царської) Милости Запорозького». Винятком була П. гетьмана І. Виговського з зображенням його родового герба і з дворянським написом: «Іоанъ Виговскии Киевски Воіевода Генералъ Киевски Гетьманъ Великий Князтва Руского Староста Чигрніньскиі». П. гетьмана І. Мазепи має традиційне зображення лицаря-козака, з довкільним написом: «Печать Малои Россіи Воиска их Царского ПресвЂтлого Величества Запорозького». Розрив між Україною й Росією позначився на П. гетьмана П. Орлика, на якій, крім зображення лицаря-козака, є леґенда «Печать Малоі Росіи Славного Воиска Запорожского». Гетьман К. Розумовський вживав традиційну П. з «лицарем-козаком». По скасуванні гетьманату затверджено 1766 для Малорос. Колегії нову П.: імператорський орел з нагрудним і розділеним на 5 полів щитом, а на цих полях герби п'яти укр. князівств: київ., чернігівського, переяславського, новгородсіверського і стародубського. Крім т. зв. «військ.» П., гетьмани для печатання менш важливих документів іноді користувалися своїми приватними П. з зображенням родових чи особистих гербів.

У 19 ст. залишилися ще сліди кол. української державности в С. чужинецьких монархій, напр., архангел В. князівства Київ. в П. Рос. Імперії і герби королівства Галичини і Володимерії (згодом також і герцоґство Буковини) в П. Австр. Імперії.

Перші II. відновленої української державности були затверджені ухвалою Української Центр. Ради 22. 3. 1918. Встановлено дві П.: велику для важливіших держ. документів і малу для менше важливих (за проектом В. Кричевського). Обидві П. дуже подібні. У великій вміщено на центр. полі тризуб (на основі т. зв. великого герба УНР), оточений обабіч і внизу рослинним орнаментом, а в малій П. — на цьому ж полі тризуб (на основі т. зв. малого герба УНР), обрамований ромбоподібним орнаментом. Довкільний напис «Українська Народна Республіка» на обох П. оздоблений трьома кільцями, що розділяють слова держ. назви. Обидві П. близькі до укр. народного мистецтва, але оформлення їх далеке від традицій давніх укр. держ. П., як і від евр. держ. П. Держ. П. за Гетьманату мала на центр. полі традиційне зображення «лицаря-козака» з держ. тризубом нагорі та довкільним написом «Українська Держава». Вона була краща від обидвох попередніх, згідна з заг. правилами евр. С., а її мист. стиль був тісно пов'язаний з дерне. П. України 17 і 18 вв. П. Директорії, якою користувався С. Петлюра, була досить скромна своїм виглядом: тризуб в оточенні ініціалів У.Н.Р. і напис, який говорив про титул голови держави — Гол. Отамана Рісп. Укр. Збройних Сил.

На ці не роки припадають П. новостворених на укр. землях держав, що не мали всеукр. значення: ЗУНР, Кубанського Краю, Крим. Краю і недовго Гал. РСР; вони (за винятком УРСР) мали зображення крайових гербів. Це стосується також П. Карп. України 1939.

Гол. правну основу дерне. П. УРСР творить постанова Центр. Виконавчого Комітету СРСР від 17. 6. 1925. П. мають у центрі герб УРСР, а довкільний напис вказує на приналежність П.; ними можуть користуватися тільки вищі, центр. й місц. урядові установи, як також їхні відділи, що виконують самостійні функції. Деякі держ. установи підлеглого характеру користуються безгербовими П., напис яких вказує на приналежність і підпорядкування даної установи; це стосується також суспільних, кооп. й ін. установ. Дерне. П. УРСР змінювалася разом з зміною держ. герба УРСР: 1) гербовий щит з перехрещеними молотом і серпом у соняшному проміні, оточений пшеничними колосками, перев'язаними стрічкою з написом «Пролетарі всіх країн єднайтеся» і назвою республіки укр. і рос. мовами (постанова ЦВК УСРР 14. 3. 1919); 2) напис тільки українською мовою, а ініціали УРСР вміщені в гербовому щиті над молотом і серпом (конституція УРСР 1929); 3) ініціали УСРР замінені ініціалами УРСР (Нова конституція 30. 1. 1937); 4) над щитом уміщено п'ятикутню зірку, напис знову двомовний, а замість нащитних ініціалів на стрічці одномовна назва республіки «Українська РСР» (закон 5. 6. 1950). Молд. АССР, яка до 1941 входила до складу УРСР, користувалася гербовою П. УРСР з двомовними написами (укр. і молд.).

Територіяльні П. — це П. княжих уділів і волостей, провінцій В. Князівства Лит., укр. воєводств та їхніх складових частин у межах Поль. Королівства, полків і запор. паланок (та їх складових частин), Гетьманської держави, намісницькі, губ. й ін. в складі Рос. Імперії, коронно-крайові та ін. в складі Австр. Імперії та всі ін. земські П. аж до 1918.

П. удільних кн. за Київ.доби не відрізнялися від держ. Найдавніша збережена удільно-княжа П. походить з 11 ст., вона належала Ізяславові, синові Володимира В. На її лицевому боці зображений тризуб, оточений написом, а на зворотному — тільки напис. Княжі П. лит.-руської доби різновидні й належать до переходової доби укр. територіяльної С.

За часів Речі Посполитої всі П. воєводств, земель і пов. були гербові з написом латинською мовою: на центр. полі герб воєводства, землі чи пов., оточений латинським написом (напр., Печать Руського Воєводства). П. Запоріжжя, яка постала в другій пол. 16 ст., представляла т. зв. «лицаря-козака з мушкетом» (найдавніші відбитки 1576, 1596 і 1608; напис: Печать Войска Запорожского).

Починаючи з 1648, появилися П. полків і сотень Гетьманської держави. Їхнім змістом був родовий або особистий герб того чи того старшини та відповідний напис. Запоріжжя, як автономна частина Гетьманської держави, мало свої П.: військ.-крайову, паланкові й курінні. Найвища П. Запоріжжя дещо змінилася з уваги на те, що кол. запор. П. стала по 1648 гетьманською емблемою; тому до її зображення додано застромлений у землю спис перед постаттю лицаря-козака, а також розширено довкільний напис: «Печать Славного Войска Запорожского Низового». Щойно 1763 додано до напису слова «Малороссіи» й «Императорского Величества». П. паланок мали на центр. полі зображення різних тварин (лев, кінь, орел, олень тощо), поруч менше зображення герба даного полк. та відповідний напис. Так, напр., на П. Самарської паланки бачимо лева, герб полк. і напис «Печать Полкова Самарськой паланки», а на П. Кодацької паланки зображений кінь, оточений гербом полк. й ініціалами: П.П.К.П. П. запор. куренів мали різновидні зображення й написи. Останніми творами коз. територіяльної С. є П. новостворюваних військ другої пол. 18 і першої половини 19 ст.: Бозького, Чорноморського, Буджацького, Кубанського та ін.

П. укр. земель під рос. владою (намісницькі, губ., обл. й ін.), як також під австро-угор. (коронних країв ГаличиниВолодимерії й Буковини, закарп. жуп й ін.) були гербові і чужомовні. Після 1918 територіяльні П. мали Підкарпатська Русь і Буковина.

Місцевостеві П. — П. міст, сіл і місцевостей мішаного типу. Укр, міська С. зародилася вже в другій пол. 13 ст. на зах. землях. Найдавніша збережена П. м. Володимира, виготовлена в кін. 13 ст., прикріплена до документу 1324, на ній є зображення св. Юрія, покровителя міста, і латинською мовою довкільний напис «Печать Володимира». На зламі 13 — 14 вв. з'явилася П. Львова, Перемишля та ін. гал. і частково волинських м. Пізніше міська С. розвивалася у зв'язку з поширенням у м. нім. самоврядувального права. Всі ці П. мають зображення міськ. Гербів (вони виявляють велике тематичне багатство) і латинські або староукр. довкільні написи (останні навіть у деяких зах.-укр. м.). Більші м. (напр., Київ) мали дві П.: велику й малу. В Гетьманській державі 17 — 18 вв. нац. свідомість на міськ. П. позначилася виразно коз. емблематикою (булава, козак, зброя, небесні світила та різновидні хрести). Зміцнення рос. влади відбилося негативно на міськ. С.; деякі давні П. замінено новими, іст. беззмістовними, перевантаженими зображеннями імперського орла тощо (напр., П. і герб Полтави). Для нових м. творено П. з тематикою переважно побутовою й дуже рідко іст. Коз. сфрагістичні традиції продовжувалися в міськ. П. Кубанщини. Австр. влада рідко робила незначні зміни в міськ. П. Галичини, достосовуючи їх частково до австр. Укр. влада 1917 — 20 не мала часу на справи міськ. С., а з приходом сов. влади всі міські емблеми зникли, щойно останніми pp. почалося в УРСР нове творення міськ. П. і гербів, далеке від традицій укр. і заг.-евр. С. й геральдики; напр., для Києва створено емблему з зображенням кленового листка (нібито флоральна емблема м.) і натягненим луком (що є помилковим натяком на стародавні П. Києва з зображенням не лука, а самостріла-«куші»). Гербові міські П. існували частково далі на зах. землях у 1920 — 30-их рр

П. укр. сіль. громад губляться своїми типами в давнині, вони ще мало досліджені й у великій мірі загублені. Їхні написи переважно українськомовні (гол. в Галичині), а зображення пов'язані з побутом селянства: приладдя (коси, серпи, граблі, мотики тощо), плоди, дерева, споруди та ін. З мист. погляду вони часто високовартісні, з стилістичного — притаманно укр.

Родові й особисті П. Вже за ранньої доби Київської держави визначні роди користувалися своїми знаками (т. зв. знаменами, мітами, різами, рунами тощо), які були ознакою дідизни, позначенням родового чи особистого майна, як також амулетами. Ці знаки були різного походження: слов., грец., ґотського, сх.; з прийняттям християнства їх доповнювано додатком хреста або перехресної риски. Ці напечатні знаки були найдавнішими зображеннями на староруських П. За часів Гал.-Волинської держави вони стали гербовими. З появою на укр. землях зах.-евр. геральдики на зламі 13-14 в. визначніші роди почали містити свої стародавні знамена на гербових щитах, які підлягали затвердженню королів і великих кн., і це призвело до виникнення нових типів П.: гербових. За середньовіччя на Україні П. були дуже поширені; ними користувалися княгині, бояри, дружинники, купці й ін. стани населення. Родовими знаками користувалося також селянство (напр., бортні знаки), які однак у наслідок соц. обставин не стали печатними. Напечатні зображення були різні: стародавні знамена, написи без імени, ініціали власника, ініціали і довільно обрана емблема, сама емблема, герб й ін. Відновлення української державности в 17 ст. спричинило поновний розвиток укр. родової й особистої С. Нею користувалися шляхта, коз. старшина, духівництво, міщанство, і навіть козацтво. Роди й особи, що не мали родових гербів, творили свої власні, довільні. Лід впливом коз. традицій почали поставати нові зображення на П.: зброя (мечі, шаблі, луки й стріли), небесні світила (сонце, півмісяць, зірки), різновидні хрести, серця, вежі та ін. Ці П. лягли потім в основу гербів нащадків коз. старшини — лівобережного дворянства. Інколи коз. старшина, нащадки давньої шляхти, не користувалася своїми гербами, а творила нові коз. печатні емблеми (напр., ген. обозний В. Дунин-Борковський зобразив на своїй П., замість власного родового герба «Лебідь», шаблю й хрест). На ті часи припадає також постання укр. восьмикутніх гербових щитів на П. Залюбки додавано також до напечатних гербів ініціали власника, які подавали його ім'я та титул. У 19 ст. родове печаткотворення закінчилося (за винятком надання гербів й титулів рос. чи австр. монархами), і укр. родові П. обмежилися майже винятково шляхетськими з двома основними видами: герб без ініціалів або ініціали під відповідною шляхетською короною (лицарсько-шляхетською, баронською, графською тощо). Це були переважно невеликі т. зв. сиґнетові або перстеневі П., що служили гол. до запечатування листів та ін. поштових посилок. У 20 ст. дійшло до майже повного занепаду родової С. За останні роки в сов. пресі появилися ст. з заохоченням творити нові «родові» П. «приватним порядком» (звич., в стилі сов. емблематики), що нібито мало б зміцнити родинне життя.

Церковні П. Досі знайдено 18 відтисків П. київ. митр. Найдавніша з них належала митр. Теопемптові (прибув до Києва 1037); на її лицевій стороні зображений св. Іван Предтеча, а на зворотній — грец. напис: Господи поможи Теопемптові Митрополитові Руси. З 11 ст. збереглися ще дві владичі П.: Єфрема з зображенням св. Михаїла й написом «Господи поможи Єфремові Протопроедрові і Митрополитові Руси і Георгія з зображенням св. Юрія й грец. написом «Господи поможи Георгієві Митрополитові Руси і Сінкеллові» (чл. патріаршої ради). У 12 ст. постало усталене зображення лицевої сторони київ. митр. — Богоматері з Божественним Дитям; на зворотному боці напис змінявся незначно: «Печать Проедра Руси Николая» (1102 — 1104) й ін. Відміною від цього традиційного зображення є тільки дві П. 12 ст.: Никифора II (від 1182), що має тільки двосторонній напис «Христе возглянь на мене Твоїм задумом архипастиря всієї Руси», і Йоана II (1189 — 1190) з зображенням св. Івана Золотоустого і написом «Возглянь на раба свого Йоана митрополита Руси». Єпископські П. були подібні. На трьох печатних відтисках (з двох матриць) гал. єп. Кузьми (від 1157) на лицевій стороні є традиційне на київ. влацичих П. зображення Богородиці (т. зв. «Знаменіє»), а на зворотній — напис «Богомати, возглянь на мене Козму Галицького». Староукр. П. монастирів мали переважно тільки відповідні написи.

Розвиток української геральдики, що почався з 14 ст., позначився на укр. церк. С. чимраз частішим застосуванням гербових зображень. П. укр. владик 16 ст., вже односторонні з довкільними написами, діляться щодо світо змісту на дві частини: з стародавніми зображеннями Христа, Богородиці, святих тощо або з зображенням родових гербових щитів владик з відповідними для їхнього сану щитовим оточенням (митра, жезл, хрест й ін.). Гербові владичі П. почали з часом переважати, а разом з тим посилилися впливи зах. — евр. церк. С. й геральдики (еклезіястичні капелюхи, гербові девізи, латинські довкільні написи тощо). Нижче духовенство користувалося майже винятково гербовими напечатними зображеннями. З 15 ст. розвивається багата змістом і дуже часто високомист. С. монастирів, монаших чинів, капітул, братств, парафій тощо: зображення дзвіниці Львівської Успенської церкви на П. Братства 16 ст., Печерської Лаври, символічне зображення Божої Премудрости на П. Святософійської капітули й київ. митрополії 17 ст., вигляд долини, ріки й гір (Межигірський монастир, 18 ст.), а також трибанні церкви або зображення небесних покровителів тієї чи тієї церкви на парафіяльних П. За найновіших часів під впливом зах.-евр. церк. С. й геральдики в Укр. Кат. Церкві виник новий тип владичих П., які мають двоподільний гербовий щит (у правому півколі герб єпархії чи екзархату, незмінна емблема даного владичого престола, а в лівому — родовий чи особистий герб того чи того владики) з відповідним щитовим оточенням (митра, жезл, процесійний хрест, капелюх тощо).

Урядові й установчі П. П. урядового значення (посольські, купецькі, боярські й дружинницькі) існували вже в 10 ст. за Ігоря І і Святослава І. Найдавніші збережені урядові п. походять з кін. 11 ст. і належать Ратиборові, намісникові Тмуторокані, а згодом київ. тисяцькому. Його П. мають на лицевій стороні зображення св. Климента, папи рим. (христ. ім'я Ратибор), а на зворотній — напис «Отъ Ратибора». П.камея Дмитра Дедька, «Наставника і Начальника Руської Землі» з першої половини 14 ст., належить уже повнотою до зах.-евр. С. Відтоді починається поширення П. міськ. урядів й установ, яке особливого розвитку досягло в Гетьманській державі 17 — 18 вв. (П. Ген. Канцелярії, Ген. Суду, полкових і сотенних урядів тощо). На той час припадає також розвиток С. укр. наук. установ: однією з найкращих є П. Київської Академії з латинськомовним довкільним написом і з зображенням будинку Академії під соняшним промінням і хмаринками. З ліквідацією Гетьманщини втратився укр. стиль С. урядів й установ, вона підпала в 19 ст. під вплив рос. і частково австро-угор. С. З другої пол. 19 ст. почала відроджуватися С. громадських установ (гол. в Галичині й на Буковині), а з 1917 — 18 дійшло до короткотривалого відновлення С. деяких клітин укр. держ. життя (напр., поштові П. — штемплі ЗУНР з зображенням тризуба, різні П. укр. збройних сил тощо). Цей процес припинився, коли запанувала сов. влада, і в 1920 — 30-их pp. існувала лише недерж. установча С. в Галичині й частково на еміграції. За останні три десятиліття, завдяки збільшенню зацікавлення укр. С. й наявності талановитих укр. графіків, на еміграції створено численні з погляду традиційної укр. сфрагістичної стилістики й мист. рівня високоякісні П. різних укр. установ.

Печаткознавство, зацікавлення укр. С. помітне було ще 3 сер. 18 ст. (гетьман К. Розумовський передбачав навчання С., геральдики, дипломатики й споріднених дисциплін у проектованому ним Батуринському Університеті), але наук. дослідження укр. С. почалося щойно в другій пол. 19 ст.

Проблемою укр. С. в 19 — 20 ст. цікавилися укр. дослідники: Б. Барвінський, К. Болсуновський, М. Грушевський, П. Єфименко (старший), О. Лазаревський, І. Луцький, Є. Люценко, граф Г. Милорадович, В. Модзалевський, Ю. Нарбут, М. Петров, Марія й Михайло Слабченки, А. Стороженко, пізніше К. Антипович, М. Битинський, П. Клименко, Р. Климкевич, І. Крип'якевич, Я. Пастернак, В. Прокопович, В. Сенютович-Бережний та ін.; рос.: А. Барсуков, Є. Каменцева, А. Лаппо-Данилевський, Н. Лихачев, В. Лукомський, Б. Рибаков, В. Янин та ін.; поль.: М. Ґумовський, Ф. Пєкосінський, В. Семковіч, А. Вериґа-Даровський, В. Віттіґ. та ін.; нім. (В. Евальд), рум. (Н. Банеску) й ін. Останні десятиріччя позначилися більшим зацікавленням С. в СРСР, зокрема в УРСР (праці Д. Бліфельда, В. Гавриленка, О. Маркевича, В. Стрельського, В. Фоменка та ін.).

Речові матеріали укр. С. зберігаються в численних архівах і музеях СРСР і УРСР, зокрема в Держ. Ермітажі в Ленінграді, Держ. Іст. Музеї в Москві, Київ. Держ. Іст. Музеї, Інституті Археології АН УРСР, Львівському Музеї та в Інституті Суспільних Наук у Львові, у приватних колекціях, а також у Білорусі, Латвії, Литві, Польщі, Німеччині, Франції, Румунії, Угорщині, Болгарії, Греції, Туреччині, США та ін.

За даними з сайту http://uk.wikipedia.org/wiki/Сфрагістика



Я - волк! И вожака хочу я трон.
Ведь жизнь имеет волчий нрав.
В ней справедливейший закон -
Кто всех сильнее тот и прав!
 
ShoolerДата: Субота, 21.02.2009, 01:51 | Повідомлення № 10
Супермодератор
Група: Модератори
Повідомлень: 3529
х-статус:
Veni! Vidi! Vici!

Геральдика

Герáльдика (від лат. heraldus, опові́сник) — наука, що вивчає герби, кольорові емблеми, які належать особам, родам чи спільнотам. Будова гербів регулюється особливими законами європейської геральдики, які вирізняють її від інших світових систем пов'язаних із емблеми чи символами, незалежно від часу їх появи і сфери використання.

Геральдика є також, водночас, різновидом соціального кодування і системою знаків. Ця система базується на гербових зображеннях і тинктурами, які розміщуються на геральдичних щитах у відповідності до певних принципів та правил. Сума цих принципів та правил разом із сумою усіх наявних гербових зображень та тинктур складають так звану геральдичну граматику опису гербів — блазон.

Геральдику інколи визначають як гербознавство або мистецтво зображення та опису гербів. Її відносять до спеціальних історичних дисциплін, розглядаючи як складову історичної науки.

Історія геральдики

Плита гробу Ґодфріда Анжуйського з одним із перших задокументованих зображень гербів — 6 золотих левів на блакитному полі.

Постання геральдики пов'язують із виникненням гербів у Західній Європі у першій половині 12 століття. Їх генеза викликала суперечки вже у середньовіччі — тогочасні науковці приписували винахід геральдики Адаму, Ною, Александру, Юлію Цезарю і королю Артуру. Проте ці гіпотези були відсіяні геральдистами 19 — початку 20 століття, які запропонували три головні теорії походження гербів: греко-римську, гемано-скандинавську та східну.[1] Однак їх достовірність також була заперечена дослідниками наступних десятиліть.[2]

Починаючи з кінця 20 століття і по сьогодні більшість геральдистів Заходу притримується думки, що герби виникли між 1120 і 1150 роками, у північній Франції, Прирейнській Німеччині, Англії, Швейцарії і північній Італії у середовищі військових як засіб розрізнення союзників і ворогів у бою. У 2-й половині 12 століття ці герби перетворилися з індивідуальних знаків у сімейні чи родові, допомагаючи визначати особу у роді, а рід у цілій соціальній системі. Поява геральдики співпала із поширенням прізвищ і була однією з нових форм самоідентифікації західноєвропейського середньовічного суспільства.[3]

У 1-половині 13 століття герби, які спочатку використовувалися між військовими аристократами, поширилися серед цивільної знаті і простого люду.[4] Вони використовувались як знаки ідентифікації на печатках,як позначки власності на майні та як орнаментальні мотиви у мистецтві.[5] У 14 столітті геральдична мода набула популярності у середовищі військової і міської знаті Східної Європи, увібравши у себе елементи місцевої символіки. З початком Ренесансу, у Західній Європі зародився звичай надавати герби легендарним особам минувщини — героям кельтсько-германського чи античного світів, біблійним персонажам, святим і філософським поняттям.

У 16 — 18 століттях, попри занепад використання печаток у Європі, місце яких заступив підпис, герльдика продовжувала процвітати. У цей період було створено близько 10 мільйонів гербів. Якщо у середньовіччі знавці геральдики — герольди — реєстрували герби у геральдичних сувоях, то у новому часі їхні намагання кодифікувати усі розмаїття тогочасних геральдичних знаків герби зазнали краху. У континентальній Європі панував принцип свободи прийняття і використання герба, тому дослідники не встигали упорядкувати їх усі. З середини 17 до середини 18 століття геральдика отримала бурхливий розвиток у Італії, Австрії і Південній Німеччині, збагатившись різноманітними формами під впливом барокового мистецтва. Звідти гербовий бум потрапив до Речі Посполитої, Гетьманщини і Російської імперії. Водночас, у Франції геральдичні знаки почали конкурувати із новими видами емблем — вензелями, монограмами, кокардами.[6]

Сильного удару по розвитку геральдики завдали лихоліття Французької революції 1789 — 1799 років. Паризькі політики затаврували герби "знаками феодалізму", заборонили їх використання і розпорядилися знищити їх по країні. Хоча геральдичні символи мали мало спільного з феодалізмом, а їх вжиток був поширений не лише серед знаті, а й простолюдинів, торгівельно-ремісничих корпорацій та міст, з подачі революціонерів вони стали асоціюватися виключно зі шляхетством і кастами "обраних".[7] Шкода нанесена французьким "геральдичним терором" мала загальноєвропейський резонанс. Вона сприяла поширенню помилкових уявлень про герби, різко звузила соціальну сферу їх використання, та передала контроль над геральдичними знаками державним організаціям.[8]

У 18 — 20 століттях геральдика пустила глибоке коріння не лише у себе вдома, в Європі, а й в Новому Світі, Азії та Африці. Її інтернаціоналізація збагачувала герби новими мотивами, що інколи супроводжувалось порушенням європейських геральдичних правил. Проте саме це допомагало гербами витримувати конкуренцію з іншими негеральдичними символами 20 століття — логотипами.

За даними з сайту http://uk.wikipedia.org/wiki/Геральдика



Я - волк! И вожака хочу я трон.
Ведь жизнь имеет волчий нрав.
В ней справедливейший закон -
Кто всех сильнее тот и прав!
 
ShoolerДата: Субота, 21.02.2009, 02:01 | Повідомлення № 11
Супермодератор
Група: Модератори
Повідомлень: 3529
х-статус:
Veni! Vidi! Vici!

Тризуб.

Три́зуб — сакральний символ, присутній в багатьох релігійних культах і геральдичних системах. В даний час використовується, зокрема, як українське національне знамено.

Індус з трізубом

Трізуб використовувався як сакральний символ в багатьох дохристиянських релігійних культах, зокрема, в індуїзмі (див. на фото), де він називається trihsula і є символом бога Шиви.

Про походження і значення Т. (символ держ. влади, церк. чи військ. емблема, геральдичний знак, монограма, геометричний орнамент тощо) існують різні теорії, але жодна не дає задовільного пояснення. Найстаріші археологічні знахідки Т. на укр. території сягають 1 в. по Хр. Правдоподібно він був знаком влади, символом племени, яке пізніше стало складовою частиною укр. народу. З княжої доби збереглися Т. на золотих і срібних монетах кн. Володимира В., який, мабуть, успадкував цей родинно-держ. знак від своїх предків.

Особисті знаки князів династії Рюриковичів

Далі Т. став спадковим геральдичним знаменом для нащадків Володимира В. — Святополка І Окаянного (1015 — 19), Ярослава Мудрого (1019 — 54) й ін. і, як двозуб, Із'яслава Ярославича (1054-78), Святополка II Із'яславича (1093 — 1113), гал. кн. Льва І Даниловича (1264 — 1301) й ін. Крім монет, знак Т. знайдено на цеглах Десятинної церкви в Києві (986 — 996), на плитках Успенської церкви у Володимирі Волинському (1160), на цеглах і каменях ін. церков, замків, палаців, на посуді, зброї, перснях, медальйонах, печатках, рукописах. Поширений по всіх князівствах Київ. Держави протягом кількох ст., Т. зазнавав змін включно з переходом до двозуба, але зберігав свою первісну Володимирову структуру. Серед ін. змін класичного Володимирового Т. можна назвати додавання хреста на одне з рамен чи збоку, півмісяця, орнаментальних прикрас тощо. Досі віднайдено бл. 200 відмін Т. Його використовувано також як символічний і рел. знак в укр. фолкльорі і церк. геральдиці. Хоч Т. окремі панівні роди вживали як своє родинно-династичне знамено аж до 15 ст., але вже з 12 ст., його почав заміняти герб з св. архистратигом Михаїлом.

Тризуб Володимира Святого

Сучасний герб міста Заславль, давньоруського Ізяслава

«Колюмна», особистий знак перших Гедиміновичів

Тризуб Мстислава на гербі Чернігівської області

По відродженні укр. держави в 1917 Мала Рада (12. 2. 1918 у Коростені), а згодом і Центр. Рада (22. 3. 1918), на пропозицію М. Грушевського, прийняли Володимирів Т. за держ. знамено УНР як великий і малий герб у відповідному орнаментальному обрамуванні. Автором проектів був В. Кричевський. Тоді ж (22. 3. 1918) схвалено велику й малу печатки УНР зі знаком Т. Він фіґурував на держ. кредитових білетах (банкнотах) УНР, згодом Укр. Держави (автори проектів Ю. Нарбут, О. Красовський, І. Модзалевський, В. Кричевський й ін.). Як герб Укр. Держави Т. залишився за гетьманату (1918), а далі й за Директорії. Емблемою укр. чорноморського флоту (закон від 18. 7. 1918) був Т. з хрестом угорі. 15. 3. 1939 Сойм Карп. України теж визнав Т. з хрестом за держ. герб. Націоналістичні середовища вживають Т., в якому сер. зуб замінений мечем, деякі укр. католики і гетьманці Т. з хрестом.

Після відновлення української національної державності, Верховна Рада України, своєю постановою «Про державний герб України» від 19 лютого 1992 р. затвердила тризуб як малий герб України, вважаючи його головним елементом великого герба України. Тризуб став офіційною емблемою нашої держави.

Нині за Конституцією України, прийнятою 28 червня 1996 року, головним елементом великого Державного Герба України є Знак Княжої Держави Володимира Великого (тризуб) — малий Державний Герб України.

За даними з сайту http://uk.wikipedia.org/wiki/Герб_України

Герб України

Державний Герб України — герб держави Україна, один із чотирьох її офіційних символів поряд з прапором, гімном і Конституцією. Складається з Малого і Великого гербів. Наразі використовується лише Малий, що був затверджений 19 лютого 1992 року. Великий герб України існує у вигляді законопроекту.

Центральною геральдичною фігурою обох гербів є тризуб Володимира І Святого, великого князя київського, володаря Русі. Окрім цього, згідно Конституції України, елементом Великого герба мусить бути і козак із мушкетом, герб Війська Запорозького.

За даними з сайту http://uk.wikipedia.org/wiki/Герб_України
На сайті більше інформаціїї.



Я - волк! И вожака хочу я трон.
Ведь жизнь имеет волчий нрав.
В ней справедливейший закон -
Кто всех сильнее тот и прав!


Повідомлення відредактовано Shooler - Субота, 21.02.2009, 02:14
 
ShoolerДата: Субота, 21.02.2009, 02:18 | Повідомлення № 12
Супермодератор
Група: Модератори
Повідомлень: 3529
х-статус:
Veni! Vidi! Vici!

Золота пектораль та найвидатніші скіфські пам’ятки.

Пектораль виявлена 21 червня 1971 року під час археологічних досліджень поховання у кургані Товста Могила (Дніпропетровська область) скіфського періоду.

Керівник експедиції — Мозолевський Б. М., заступник керівника — Черненко Є. В.

Експедиція виявила численні золоті прикраси у двох поховальних камерах серед яких була й пектораль. Вона, разом з залізним мечем і золотих піхвах знаходилася в короткому коридорі, що сполучав поховальну камеру основного чоловічого із вхідною ямою.

Маса золотої пекторалі — 1140 г; діаметр — понад 30 см.

Ювелірні техніки, що використовувалися для її виготовлення: лиття по восковій моделі, волочіння, скань, паяння, емалювання.

Вважається, що пектораль була виготовлена грецькими майстрами-ювелірами на замовлення знатних скіфів і датується IV ст. до н. е.

За даними з сайту http://uk.wikipedia.org/wiki/Пектораль_з_Товстої_могили



Я - волк! И вожака хочу я трон.
Ведь жизнь имеет волчий нрав.
В ней справедливейший закон -
Кто всех сильнее тот и прав!


Повідомлення відредактовано Shooler - Субота, 21.02.2009, 02:18
 
ShoolerДата: Понеділок, 23.02.2009, 20:26 | Повідомлення № 13
Супермодератор
Група: Модератори
Повідомлень: 3529
х-статус:
Veni! Vidi! Vici!

Археологи про грецькі міста-держави на території України.

Античні міста Північного Причорномор'я

Анти́чні міста́ Півні́чного Причорномо́р'я — міста-держави, засновані греками в 7 — 5 століттях до н. е. на узбережжі Чорного моря в межах сучасної території України. Найбільшими з них були Тіра (на місці сучасного Білгорода-Дністровського), Ольвія (біля села Парутиного, на правому березі Бузького лиману), Керкінітіда (на місці сучасної Євпаторії), Херсонес (біля сучасного Севастополя), Феодосія, Пантікапей (на місці сучасної Керчі).

Головною причиною колонізації була примусова еміграція частини вільного населення з рабовласницьких держав Греції. Найбільше переселялося сюди греків з Мілета та інших малоазійських грецьких міст. Пізніше відбувалося переселення з деяких острівних міст та з метрополії, зокрема з Афін. Північне Причорномор'я вабило греків своїми хлібними, рибними та іншими багатствами. В розвитку торгівлі була зацікавленна також місцева знать, яка одержувала предмети розкоші, зброю, вино, оливкову олію, тканини, художній посуд та інше.

Найдавнішим на території України було грецьке поселення на острові Березань, засноване в 7 столітті до н. е. Виникнувши як колонії грецьких міст-метрополій, античні міста скоро стали самостійними рабовласницькими містами-державами. Ольвія, Тіра, Херсонес і деякі інші протягом усього свого існування були самоврядними містами (полісами). Міста, засновані на узбережжі Керченської протоки, в 5 столітті до н. е. ввійшли до складу Боспорського царства.

В містах розвивалися металургійне, каменярське, деревообробне, гончарне, ювелірне, косторізне та інші ремесла, а також риболовний промисел і виноробство. В міста Греції, Малої Азії, Єгипту з цих міст вивозили хліб, рибу, хутра, продукти тваринництва тощо.

Населення античних міст складалося з греків і виходців з місцевих племен. Міста мали постійний економічний і культурний взаємовплив і зв'язки з місцевими племенами — скіфами, сарматами, таврами, фракійцями та іншими.

З початку 3 століття н. е. у зв'язку з кризою рабовласницького ладу почався занепад усіх античних міст, а навала гунів у 4 столітті призвела до загибелі їх. Проте деякі грецькі міста, зокрема Херсонес (Корсунь руських літописів), існували до 15 століття.

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії. http://uk.wikipedia.org/wiki....р'я



Я - волк! И вожака хочу я трон.
Ведь жизнь имеет волчий нрав.
В ней справедливейший закон -
Кто всех сильнее тот и прав!
 
ShoolerДата: Понеділок, 23.02.2009, 20:35 | Повідомлення № 14
Супермодератор
Група: Модератори
Повідомлень: 3529
х-статус:
Veni! Vidi! Vici!

Південна Україна. Історія України. (1 серія з 10)

Ольвія.



Я - волк! И вожака хочу я трон.
Ведь жизнь имеет волчий нрав.
В ней справедливейший закон -
Кто всех сильнее тот и прав!


Повідомлення відредактовано Shooler - Понеділок, 23.02.2009, 20:37
 
ShoolerДата: Понеділок, 23.02.2009, 20:45 | Повідомлення № 15
Супермодератор
Група: Модератори
Повідомлень: 3529
х-статус:
Veni! Vidi! Vici!

Цікавий офіційний сайт про Ольвію.

Історія, археологія, фото, фолькльор.

http://www.olbio.org/



Я - волк! И вожака хочу я трон.
Ведь жизнь имеет волчий нрав.
В ней справедливейший закон -
Кто всех сильнее тот и прав!


Повідомлення відредактовано Shooler - Понеділок, 23.02.2009, 21:32
 
Форум селища міського типу Червоне, Червоне - зробимо кращим »  Школопедія (Школопедия) » Історія України » 05 клас - Тема 1: Знайомство з історією (05 клас - Тема 1: Знайомство з історією)
  • Сторінка 1 з 2
  • 1
  • 2
  • »
Пошук:


Оплата будь-яких послуг через інтернет

Вхід

Логін:
Пароль:

Інформація

Ваш IP: 54.163.22.209
Браузер:

Cайт живе: