rss · П'ятниця, 20.10.2017, 09:42

Опитування

Дендрологічний парк
1. Відреставрувати парк
2. Мені байдуже
3. Парк і так гарний
4. Допоможу з реставрацією
5. Замість парку будинки
Всього відповідей: 39
Сторінка 1 з 11
Модератор форуму: Shooler, lusi 
Форум селища міського типу Червоне, Червоне - зробимо кращим »  Школопедія (Школопедия) » Історія України » 10 клас - Тема 1: Україна на початку ХХ ст. (10 клас - Тема 1: Україна на початку ХХ ст.)
10 клас - Тема 1: Україна на початку ХХ ст.
ShoolerДата: П'ятниця, 13.02.2009, 00:30 | Повідомлення № 1
Супермодератор
Група: Модератори
Повідомлень: 3529
х-статус:
Veni! Vidi! Vici!

10 клас - Тема 1: Україна на початку ХХ ст.

Україна у складі Російської та Австро-Угорської імперій. Місце української економіки в економіці імперій. Економічна криза 1900—1903 рр. Утворення монополістичних об’єднань. Вітчизняний та іноземний капітал в економіці українських земель. Стан українського підприємництва.
Становище населення. Суперечливі процеси модернізації повсякденного життя. Доля жінки. Посилення міграції українського селянства.
Консолідація української нації. Процес полiтизації українського суспільства і національно-визвольного руху. Українські й загальноросійські політичні партії. Зв’язки західноукраїнських політичних партій із політичними й культурними колами Наддніпрянської України.
Події революції 1905—1907 рр. в Україні. Українська громада у Державній Думі. Земельна реформа П. Столипіна та її вплив на українські землі у складі Російської імперії.
Характерні риси розвитку культури на початку ХХ ст. Освіта. Наука. Видатні вчені. Українська преса та видавництва.
Здобутки майстрів літератури та мистецтва.
Зміни у побуті та звичаях українців. Діяльність національних і спортивно-фізкультурних організацій “Сокол” і “Січ”.
Духовні цінності українців. Церковне життя.



Я - волк! И вожака хочу я трон.
Ведь жизнь имеет волчий нрав.
В ней справедливейший закон -
Кто всех сильнее тот и прав!


Повідомлення відредактовано Shooler - Субота, 30.01.2010, 22:02
 
ShoolerДата: Субота, 30.01.2010, 14:00 | Повідомлення № 2
Супермодератор
Група: Модератори
Повідомлень: 3529
х-статус:
Veni! Vidi! Vici!

Соціально-економічний розвиток на початку XX ст.

Рубіж XIX і XX ст. характеризується в Україні завершенням промислового перевороту і переходом до індустріалізації, суть якої полягала в розбудові великої машинної індустрії, якісній зміні структури господарства (промисловість мала переважати над сільським господарством, а важка промисловість над легкою). Ці широкомасштабні суттєві зміни відбувалися в надзвичайно складних умовах, адже Російська імперія, як і більшість країн світу, у 1900—1903 pp. пережила економічну кризу. 1904—1908 pp. позначені депресією, і лише в 1909—1913 pp. почалося промислове піднесення.
Українська промисловість формувалася як частина загальноімперського економічного комплексу. Проте через певні обставини (вигідне географічне розташування, природні багатства, дешева, але кваліфікована робоча сила то-що) вона мала свої особливості, які суттєво вплинули на структуру та розвиток промислового потенціалу краю. Своєрідним каталізатором реалізації потенційних можливостей регіону стала економічна криза, яка, загостривши конкуренцію та посиливши поляризацію підприємств, змусила буржуазію максимально сконцентрувати і об´єднати сили. Тому вже на початку XX ст. Україна за рівнем Концентрації промислового виробництва в основних галузях не тільки домінувала в Російській імперії, а й посідала одне з перших місць у світі. П´ять найбільших південних металургійних заводів (Юзівський, Дніпровський, Олександрійський, Петровський, Донецько-Юр´євський) продукували майже 25% загальноросійського чавуну. Заводи Бродського, Терещенка, Харитоненка, Ярошинського та Бобринського виробляли 60% цукру-рафінаду Російської імперії. На великих підприємствах в Україні працювало понад 44% усіх робітників, тоді як у США — лише 33%.
Концентрація промислового виробництва сприяла процесу монополізації, і тому утворення монополій почалося спочатку саме у найбільш «концентрованих» галузях — металургійній, кам´яновугільній, залізорудній тощо. На початку сторіччя виростають могутні синдикати: «Продвагон» (1901), «Продамет» (1902), «Трубопродажа» (1902), «Гвоздь» (1903). Це були досить могутні об´єднання. Наприклад, утворений 1904 р. синдикат «Продуголь», до якого входило 18 окремих акціонерних товариств, контролював 75% видобутку кам´яного вугілля в Донецькому басейні. Однак, приносячи буржуазії надприбутки навіть у кризових умовах, монополії водночас гальмували господарський розвиток, заважали технічному прогресу, звужували сферу регулюючої дії ринкових відносин.
Монополістичні об´єднання України були тісно пов´язані не тільки з російською буржуазією, а й з іноземним капіталом. Західну буржуазію приваблювали величезні природні багатства, дешева робоча сила, висока норма прибутку, широкий ринок. Показово, що понад 25% іноземних інвестицій у промисловість Російської імперії припадає саме на Україну. Через це у вугільній промисловості 63% основного капіталу перебувало у володінні іноземних компаній, а в металургії — 90%. Могутній синдикат «Продуголь» фактично цілком контролювався французькими інвесторами. Це гальмувало і деформувало економічний розвиток не тільки Наддніпрянської України, а й усієї Російської імперії, адже місцевий виробник витіснявся з ринку, а більша частина прибутків, одержаних за рахунок монопольних цін та державних військових замовлень, вивозилася за кордон.
Важливою особливістю промислового розвитку України був нерівномірний розвиток її регіонів. Якщо Південь України досить швидко перейшов на капіталістичні методи господарювання і бурхливо розвивав промислове виробництво, то південно-західний регіон орієнтувався головним чином на аграрний сектор, і тут домінував дрібнобуржуазний уклад. Лівобережжя, де зберігалися залишки кріпацтва, помітно відставало від інших регіонів України.
Поступово в українських землях склалася певна спеціалізація промислових районів. Донбас став центром вугільної промисловості, Нікопольський басейн — марганцевої, Кривий Ріг — залізорудної, Правобережжя і певною мірою Лівобережжя — цукрової. Характерно, що ці осередки промислового виробництва з часом набули загальноросійського значення. Цьому процесові сприяли значно швидші, порівняно із загальноімперськими, темпи розвитку важливих галузей промисловості. Протягом першого десятиріччя XX ст. в Україні частка промисловості в загальному обсязі продукції усього народного господарства сягнула 48,2%, тоді як еквівалентний загальноімперський показник становив лише 40%. Українські землі наприкінці XIX — на початку XX ст. стали одним з головних промислових районів Російської імперії. Саме тут 1913 р. вироблялося 69% загальноросійської продукції чавуну, 57% сталі та 58% прокату. На Україну в цей час припадало 20,2% усієї продукції машинобудування та металообробної промисловості Росії.
Особливістю розвитку української промисловості була її підпорядкованість імперському центру, який вбачав в Україні насамперед потужну сировинну базу. Тому закономірно, що 1913 р. на українську промисловість припадало майже 70% видобутку сировини та виготовлення напівфабрикатів Російської імперії. Така державна політика суттєво деформувала структуру економіки України. Незважаючи на те що на її території був зосереджений величезний промисловий потенціал, вона все ж залишалася сільськогосподарським районом імперії, у якому в селах проживало 80% населення.
В аграрному секторі України на початку XX ст. налічувалося понад 32 тис. поміщицьких господарств. Частина з них, переважно великі земельні латифундії, перейшла на капіталістичні рейки, створивши ефективні, багатогалузеві господарства. Органічно вписалися в нові умови господарювання маєтки Кочубея, Терещенка, Харитоненка та ін. Решта ж поміщиків, не пристосувавшись до буржуазних відносин, була змушена продавати свої землі. Про Масштаби цього процесу свідчить хоча б той факт, що протягом 1877—1905 pp. дворяни Півдня України продали майже половину своїх володінь (у цілому в українських землях поміщики до початку першої російської революції спродали понад 1/3 своїх земель).
Перетворення землі на товар суттєво змінило життя не тільки дворянства, а й селянства. У пореформений період інтенсивно розгорнувся процес його майнової диференціації. Характерним для цього процесу було не рівномірне розшарування, а катастрофічна поляризація: 1917 р. частка заможних господарств (понад 15 десятин) становила 5,1%, а відсоток безземельних та малоземельних селян в Україні сягнув 80,5%. Якщо врахувати, що селянин сплачував викупні платежі, численні податки та виконував натуральні повинності, то цілком зрозуміло, що на початку XX ст. соціальне напруження зросло в аграрному секторі. Не кращими були умови і в робітників України, адже робочий день офіційно тривав майже 11 год. на добу (часто перевищуючи цю норму), 1904 р. майже 32% робітників Російської імперії було оштрафовано. Низька заробітна плата, жахливі умови праці, погане медичне обслуговування, відсутність політичних прав і свобод поглиблювали катастрофічне становище трудящих мас в Україні. Вибух народного гніву назрівав.
Отже, промисловому розвитку Наддніпрянської України на початку XX ст. були притаманні концентрація виробництва, утворення монополій, спеціалізація районів, значний вплив іноземного капіталу, нерівномірний розвиток українських регіонів, вищі від загальноімперських темпи розвитку, перетворення України на один з головних промислових районів Російської імперії тощо. Ці процеси, з одного боку, відображали розвиток української промисловості у контексті загальноросійських тенденцій, з іншого — були своєрідним підсумком впливу місцевих чинників.
В аграрному секторі України зберігали свої позиції великі поміщицькі латифундії; перетворення землі на товар спричинило посилення майнової диференціації селянства; зросла експлуатація народних мас; назріла проблема аграрного перенаселення тощо. Всі ці чинники призвели до значної напруженості в суспільстві, загострення соціальних протиріч.



Я - волк! И вожака хочу я трон.
Ведь жизнь имеет волчий нрав.
В ней справедливейший закон -
Кто всех сильнее тот и прав!
 
ShoolerДата: Субота, 30.01.2010, 14:01 | Повідомлення № 3
Супермодератор
Група: Модератори
Повідомлень: 3529
х-статус:
Veni! Vidi! Vici!

Національний рух на початку XX ст.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. активізувався національний рух в Україні. Посилилася активність політичних сил, набрала сили тенденція до їх згуртування, розгорнувся процес самовизначення утворених політичних осередків.
У 1897 р. на нелегальному з´їзді представників громад Києві виникла Всеукраїнська загальна організація. її Почесними членами стали діячі «старої громади» В. Антонович, П. Житецький, М. Лисенко, дійсними членами — В. Беренштам, М. Кононенко, О. Лотоцький, Є. Чикаленко та ін. До складу цієї організації увійшло майже 20 українських громад і чимало студентських груп. Поява та функціонування Всеукраїнської загальної організації була своєрідним завершальним акордом громадівського руху, спробою організаційного згуртування патріотично настроєних національних сил. Проте її ставка на культурницьку діяльність вже не відповідала ні потребам часу, ні настроям значної частини діячів національного руху, особливо молоді. Саме тому вже 1900 р. група представників студентських українофільських гуртків у Харкові створила першу на східноукраїнських землях українську політичну організацію — Революційну українську партію (РУП), до якої увійшли Д. Антонович, Б. Камінський, Л. Мацієвич, М. Русов. РУП органічно об´єднала «вільні громади», що функціонували у Києві, Харкові, Чернігові, Полтаві, Лубнах, Ніжині та інших містах.
Першим програмним документом цієї організації стала брошура «Самостійна Україна», автором якої був харківський адвокат М. Міхновський.
Міхновський Микола Іванович (1873—1924) — діяч національно-визвольного руху. Народився в с Турівка на Київщині. Навчався на правничому факультеті Київського університету. В студентські роки був одним з ініціаторів створення таємного «Братства тарасівців» (1891). Працюючи адвокатом, виступав на політичних процесах, брав активну участь в українському русі. Його брошура «Самостійна Україна» (1900) стала програмою Революційної української партії в перший період її діяльності. Був одним з організаторів та лідерів створеної в 1901—1902 pp. Української народної партії, для якої написав «Десять заповідей» та «Програму», що обстоювала ідею самостійності української держави. Після Лютневої революції 1917 р. — ініціатор створення українського національного війська. Під час Гетьманщини зблизився з Українською демократично-хліборобською партією, але після проголошення гетьманом П. Скоропадським федерації з Росією взяв активну участь у поваленні його режиму. Після встановлення більшовицької влади зазнав жорстоких переслідувань, а в квітні 1924 р. був знайдений повішеним у власному саду.
Базовими принципами цього твору, що побачив світ 1900 р. у Львові, були патріотизм, радикалізм та безкомпромісність. «Самостійна Україна» не є повноцінною програмою політичної партії, оскільки не дає відповіді на питання про основні напрями діяльності, соціальну базу тощо. Проте цей пристрасний маніфест містить принципово важливі орієнтири:
1) визначає мету партії — створення політично незалежної української держави. «Державна самостійність єсть головна умова існування націй, — зазначає М. Махновський, — а державна незалежність єсть національним ідеалом у сфері міжнаціональних відносин»;
2) вказує на нового лідера національного руху — інтелігенцію третьої хвилі, яка, на відміну від першої (Чарторийські, Вишневецькі, Тишкевичі та ін.) та другої (Безбородьки, Прокоповичі та ін.), служить своєму народові;
3) розкриває спосіб досягнення поставленої мети — «боротьба кривава і безпощадна». «Війна проводитиметься усіма засобами, — акцентує "Самостійна Україна", — ...ми візьмемо силою те, що нам належиться по праву, але віднято в нас теж силою»;
4) конкретизує основні принципи боротьби — «Усі, хто на цілій Україні не за нас, ті проти нас». «Україна для українців». «Поборемо або вмремо»;
5) закликає до розмежування з представниками поміркованого крила національного руху: «...українофіли лишилися без потомства, і сучасна молода Україна уважає себе безпосереднім спадкоємцем Шевченка, а її традиції йдуть до Мазепи, Хмельницького та короля Данила, минаючи українофілів. Між молодою Україною і українофілами немає ніяких зв´язків».
Брошура М. Міхновського недовго виконувала роль основного програмного документа РУП. Згодом вона стала своєрідним лакмусовим папірцем для політичного самовизначення та розмежування в цій організації. Більшій частині рупівців не імпонували нетолерантність, категоричність, радикалізм, ставка на силові методи вирішення національного питання, якими пройняті сторінки «Самостійної України». Проте М. Міхновський та його прибічники твердо стояли на платформі цього документа. Це призвело до першого розколу в РУП та утворення 1902 р. міхновцями Української національної партії (УНП). Невдовзі стався другий розкол — у 1903 р. від РУП відмежувалася група на чолі з Б. Ярошевським, яка утворила Українську соціалістичну партію (УСП). УНП і УСП не були численними організаціями і не мали значного впливу в народних масах, але їх виникнення фіксувало процес політичної диференціації у РУП, виділення з неї крайніх правих та лівих елементів.
На початку XX ст. РУП стала уособленням процесу політизації національного руху. Ця організація діяла досить активно. Вже за перші три роки її існування було створено мережу рупівських груп, що діяли у Києві, Харкові, Полтаві, Лубнах та інших містах України. Навіть на Кубані, де в Катеринодарі вчителював С Петлюра, деякий час функціонував осередок РУП. її діяльністю керували центральний комітет у Києві та закордонний комітет у Львові. Головними формами активності організації були пропаганда та агітація. Пропагандистський арсенал рупівців охоплював нелегальні періодичні видання (газета «Селянин», журнал «Гасло» тощо), численні брошури та прокламації. Основним об´єктом пропаганди стало селянство, яке, за переконанням рупівців, було основою української нації. Лівобережжя перетворилося на базовий регіон дії РУП, хоча її діяльність поширювалася і на Поділля та Волинь.
Рупівські пропаганда та агітація не пройшли безслідно. Саме в них поліція вбачала основну причину антипоміщицьких селянських виступів 1902 р. на Полтавщині та Харківщині, які підняли на боротьбу понад 150 тис. осіб. У ході визвольних змагань у РУП поширюються соціал-демократичні погляди та настрої. Врешті-решт це призводить до чергового розколу. У 1904 р. частина рупівців на чолі з М. Меленевським-Баском та О. Скоропис-Йолтуховським віддала перевагу соціал-демократичним гаслам і утворила Українську соціал-демократичну спілку, яка невдовзі на правах автономної секції увійшла до меншовицької фракції Російської соціал-демократичної робітничої партії. Спілчани були переконані, що вирішення національного питання є похідним від розв´язання на марксистській платформі соціально-економічних проблем.
У цей критичний для РУП період більшість її членів поступово схилялася до утворення української соціал-демократії. Очолювана М. Поршем, В. Винниченком та С. Петлюрою, ця частина партії стояла на позиціях органічного поєднання національної орієнтації з марксизмом. Це зумовило 1905 р. кардинальну реорганізацію та трансформацію РУП, її перетворення на Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП).
Наростання революційної кризи, інтенсивна діяльність РУП підштовхнули до активності та політичної самоорганізації помірковані кола українського національного руху. У 1904 р. із Всеукраїнської загальної організації 3 ініціативи Є. Чикаленка виділяється група, яка утворює Українську демократичну партію (УДП).
Чикаленко Євген Харламович (1861—1929) — громадський діяч, меценат, за фахом агроном. Народився в с. Перешори Херсонської губернії у багатій селянській сім´ї. Навчався в Харківському університеті, де вступив до української студентської громади, у 1884 р. заарештований за участь у гуртку «драгоманівців» В. Мальованого і висланий до Перешорів. У1894 р. переїхав до Одеси, в 1900 р. — до Києва. Один із провідних членів «Старої громади» (з 1900), Української демократичної партії (з 1904) та Української демократично-радикальної партії (з 1905), засновник і фактичний голова Товариства українських поступовців. У 1897 р. в Одесі та згодом у Санкт-Петербурзі вийшли його популярні «Розмови про сільське хазяйство: Фінансував видання словника М. Комарова, газети «Селянин» (Львів), діяльність Академічного Дому (Львів), був видавцем єдиної україномовної щоденної газети в Російській імперії — «Громадська думка» (потім «Рада»). Під час Першої світової війни жив у Фінляндії, Петрограді та Москві. Після Лютневої революції 1917 р. повернувся в Україну, але активної участі в політичному житті не брав. У січні 1919 р. виїхав до Галичини, де був інтернований поляками. 31920 р. мешкав у Австрії. У 1925 р. став головою Термінологічної комісії Української сільськогосподарської академії в Подебрадах (Чехословаччина). Автор «Спогадів» (1925—1926) та «Щоденника» (1931).
Ця організація стояла на ліберальних позиціях і обстоювала встановлення конституційної монархії, проведення широких соціальних реформ та надання Україні автономних прав у межах федеративної Росії. Певні розходження в поглядах на принципові програмні положення призвели до розколу в УДП та утворення частиною демократів на чолі з Б. Грінченком, С. Єфремовим та Ф. Матушевським Української радикальної партії (УРП).
Єфремов Сергій Олександрович (1876—1939) — політичний діяч, публіцист, літературний критик та літературознавець. Походив із сім´ї священика. Закінчив Київський університет, з середини 90-х років займався літературною діяльністю. Належав до ліберального крила українського руху, був одним із лідерів ТУП, пізніше — головою УПСФ, заступником Голови Центральної Ради, редактором газети «Нова Рада», генеральним секретарем з міжнаціональних питань. Ідеолог і теоретик національного руху. Співробітничав з Українським Національним Союзом, проте був противником антигетьманського повстання. Під час Директорії працював в Українській Академії наук. У радянські часи — на науковій роботі, був обраний академіком, а згодом віце-президентом ВУАН. 2 липня 1929 року заарештований і в березні 1930 р. засуджений у «справі СВУ» (як нібито один з Ті керівників) до Ю років тюремного ув´язнення. Помер в одному з таборів ГУЛАГу 10 березня 1939 року.
Згодом розкол вдалося подолати. У 1905 р. УДП та УРП об´єдналися в одну організацію — Українську демократично-радикальну партію (УДРП).
Отже, на рубежі XIX і XX ст. помітно активізується діяльність українського національного руху, швидко йде процес витіснення культурницьких форм роботи політичними, поглиблюється розкол між українською інтелігенцією старшого та молодшого поколінь, набирає сили тенденція до організаційного згуртування та політичного самовизначення активної частини суспільства, формуються політичні партії.
Напередодні революції політична палітра охоплювала широкий спектр національних політичних партій. Найрадикальніші з них висунули гасло державної незалежності України. Характерною ознакою цього періоду була абсолютна перевага в українському русі лівих національно-соціалістичних сил. Українські ліберали та консерватори не змогли організаційно згуртувати свої сили на національному ґрунті і тому, як правило, орієнтувалися на загальноросійські політичні партії консервативного та ліберального напрямів.



Я - волк! И вожака хочу я трон.
Ведь жизнь имеет волчий нрав.
В ней справедливейший закон -
Кто всех сильнее тот и прав!
 
ShoolerДата: Субота, 30.01.2010, 14:01 | Повідомлення № 4
Супермодератор
Група: Модератори
Повідомлень: 3529
х-статус:
Veni! Vidi! Vici!

Україна в період першої російської революції 1905—1907 pp.

Рубіж XIX і XX ст. — це не тільки період суттєвих соціально-економічних змін, а й час радикальних суспільно-політичних зрушень, значною мірою зумовлених революційними подіями 1905—1907 pp. Зволікання з остаточним вирішенням аграрного питання, посилення експлуатації робітничого класу, об´єктивна зацікавленість буржуазії в її залученні до розв´язання важливих Державних проблем, національний гніт, відсутність Демократичних свобод тощо створювали ґрунт для стихійного вибуху невдоволення народних мас. Проте можливість виступу стала реальною лише завдяки появі та зміцненню наприкінці XIX — на початку XX ст. багатьох Політичних партій, розширенню сфери їх дій, посиленню впливу на маси; втраті авторитету та частковому послабленню царизму в зв´язку з поразкою в російсько-японській війні 1904—1905 pp.
Початком революції стали події 9 січня 1905 року в Петербурзі. Саме цього дня була розстріляна за наказом уряду 150-тисячна мирна робітнича демонстрація, учасники якої намагалися передати цареві петицію про свої потреби. Звістка про загибель 1200 робітників та поранення 5 тис. осіб швидко облетіла країну та викликала хвилю обурення, кристалізувалася в загрозливе для царату гасло «Геть самодержавство!». Тільки в січні в Російській імперії страйкувало майже 440 тис. осіб, тоді як у попередній період страйкуючих налічувалося 43 тис. осіб на рік. Держава вступала в добу революції.
У своєму розвитку перша російська революція пройшла кілька фаз (етапів), кожна з яких мала свої характерні особливості.
I фаза — «піднесення» (січень — жовтень 1905 p.):
— наростання масової боротьби, посилення її політичного характеру;
— політизація народних мас;
— активізація процесу самоорганізації суспільства (утворення політичних партій, рад, профспілок тощо);
— поширення хвилі заворушень серед селян та армії;
— переплетення та взаємовплив робітничого, селянського та національно-визвольних рухів.
II фаза — «кульмінація» (жовтень—грудень 1905 р.):
— коротка стабілізація в країні та певне розмежування політичних сил після публікації царського Маніфесту 17 жовтня;
— діалог та легальна взаємодія між опозицією та владними структурами;
— активне формування багатопартійної системи;
— посилення пропаганди та агітації крайньо лівих партій — більшовиків та есерів;
— організація лівими силами хвилі збройних повстань у грудні 1905 р. (повстанськими центрами в Україні були Харків, Олександрівськ, Катеринослав, Горлівка та інші міста).
НІ фаза — «спад» (січень 1906 — червень 1907p.):
— посилення репресій (каральні експедиції, арешти, обшуки тощо);
— помітне зменшення масштабів та інтенсивності робітничих страйків та селянських виступів;
— перехід більшості політичних партій у підпілля;
— поширення серед революціонерів терористичних форм боротьби (1906—1907 pp. у Російській імперії було вбито та поранено 97 тис. посадових осіб, на П. Столипіна було здійснено 10 замахів);
— спроби опозиції продовжити антифеодальну, антиімперську, антикапіталістичну боротьбу парламентськими методами у стінах Державної думи;
— перехід реакції у наступ.
Якісно новим явищем, специфічною особливістю суспільно-політичного життя доби революції стали взаємовплив та взаємопроникнення робітничого, селянського та національно-визвольних рухів, що значно посилювало антисамодержавний фронт і сприяло появі іншого нового явища — широкомасштабності народних виступів, основними параметрами якої є масовість, територіальна поширеність, тривалість, задіяність різних соціальних верств. Лише протягом квітня—серпня 1905 р. в Україні відбулося понад 300 робітничих страйків, у яких взяло участь понад ПО тис. осіб. Тільки жовтневий політичний страйк підняв на боротьбу майже 2 млн. жителів Російської імперії, з них в Україні — 120 тис. Червневі виступи українських селян 1905 р. охопили 64 із 94 повітів. За масштабами селянського руху Україна займала одне з перших місць у Російській імперії.
Повстання на броненосці «Потьомкін» (червень 1905 p.), збройні виступи у Севастополі під керівництвом П. Шмідта (листопад 1905 р.), у Києві на чолі з Б. Жаданівським (листопад 1905 р.) та в інших містах свідчили про поширення революційних настроїв серед солдатів та матросів. Помітна нестабільність, вагання селянства та армії, що традиційно підтримували або ж принаймні лояльно ставилися до самодержавства, теж були новим суспільно-політичним чинником, який відіграв надзвичайно важливу роль у політичному розвитку подій, особливо у вирішальному 1917р.
Революційну хвилю жовтня 1905 р. царизмові не вдалося придушити силою, і він змушений був піти на поступки. Наслідком широкомасштабного жовтневого політичного страйку стало підписання 17 жовтня Миколою II Маніфесту. У якому народові обіцяли громадянські свободи (недоторканність особи, свободу совісті, друку, зборів, союзів), Декларувалося скликання російського парламенту — законодавчої Державної думи із залученням до виборів усіх верств населення. Цей документ мав надзвичайно важливі наслідки.
По-перше, він суттєво розширив межі легальної політичної та культурної діяльності, помітно її пожвавив та урізноманітнив. У 1905 р. в Лубнах виникає перша в Ресінській імперії україномовна газета «Хлібороб». Незабаром газети українською мовою почали виходити в Катеринославі, Одесі, Полтаві, Харкові та інших містах. Засновуються перші українські суспільно-політичні журнали — «Дзвін», «Українська хата», «Рідний край», «Посів», «Село» тощо. Всього протягом 1905—1907 pp. виходило 24 україномовних видання. У Києві, Катеринославі, Одесі, Чернігові, Ніжині та інших містах виникають осередки культурно-освітньої організації «Просвіта». До середини 1907 р. їх налічувалося 35. Концентруючи у своїх лавах цвіт української еліти (М. Коцюбинський, Б. Грінченко, Панас Мирний, Д. Яворницький та ін.), ці об´єднання вели активну культурницьку роботу — засновували бібліотеки, проводили вечори, видавали літературу українською мовою.
По-друге, нового імпульсу було надано процесові масової самоорганізації суспільства, тобто утворенню партій, рад, профспілок та інших суспільних організацій. Саме цього періоду відбувалося формування та становлення провідних політичних сил, які визначили характер та динаміку суспільно-політичних подій в Україні 1917—1920 pp. Під час революції зростає численність партії російських есерів, більшовицької та меншовицької фракцій РСДРП. Водночас на базі попередніх об´єднань виникають і набирають сили та досвіду українські партії, які 1917 р. стануть домінуючими в Центральній Раді: 1905 р. з частини Революційної української партії (РУП), що перейшла на марксистську платформу, утворюється Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП); у 1907 р. на основі гуртків есерів, які вийшли з РУП ще 1903—1904 pp., виростає Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР).
Слабкість та незрілість парламентської форми правління, з одного боку, і необхідність консолідації опозиційних сил — з іншого, зумовили появу нової альтернативної моделі організації влади — Ради робітничих депутатів. Протягом жовтня — грудня 1905 р. Ради виникли в 50 містах та селищах Російської імперії. В Україні вони діяли в Катеринославі, Києві, Одесі, Миколаєві, Єнакієво, Маріуполі, Юзівці та Кременчуці. І якщо в період першої російської революції Ради розглядались як влада тільки більшовиками, то надалі — після жовтня 1917 р. саме ця модель управління лягла в основу розбудови пролетарської держави.
Свідченням активної масової самоорганізації суспільства стало утворення профспілок. Однією з перших виникла профспілка залізничників Південно-Західної залізниці-У ході революції осередками професійного руху стали Миколаїв, Одеса, Київ, Катеринослав, Харків та інші міста. Наприкінці 1905 р. в Україні існувало майже 80 професійних об´єднань.
Зростання політичної свідомості, концентрація сил, організованість були характерними для селянського руху цього періоду. Влітку 1905 р. виникають місцеві організації Всеросійської селянської спілки. Найбільшого поширення ці об´єднання набули на Лівобережжі та Півдні. Всього в українських землях було створено 120 селянських і волосних організацій спілки, 12 повітових і 7 губернських комітетів.
За роки революції вибухоподібно розгортається кооперативний рух. Так, якщо в Київській губернії 1904 р. було лише 3 кооперативи, то 1907 р. — вже 193, у Харківській 1905 р. — 2, а 1907 р. — 50 кооперативів. Аналогічні процеси відбувалися і в інших регіонах України.
Важливе значення для розвитку суспільно-політичного життя мала поява в опозиційних сил легального офіційного каналу впливу на владу — думської трибуни. У І та II Державних думах на правах парламентської фракції діяла Українська думська громада, яка налічувала у своїх лавах понад 40 депутатів і обстоювала, головним чином, право України на політичну автономію та українізацію школи, судочинства, церкви та місцевих адміністративних органів. І хоча практична ефективність думської діяльності депутатів-українців була незначною, важливе політичне значення мала можливість оприлюднення з найвищої державної трибуни національних і соціальних вимог та інтересів українського народу (наприклад, селянин с. Кошелівка Ніжинського повіту Чернігівської губернії В. Хвіст заявив 1906 р. у стінах Думи, що Україна нагально потребує земельної реформи та політичної автономії).
З червня 1907 року було опубліковано царський Маніфест про розпуск II Державної думи і новий закон про вибори до III Думи, відповідно до якого 80% населення Російської імперії позбавлялося виборчих прав. Фактично було здійснено державний переворот, який не тільки відкривав новий період — період реакції, а й підводив риску під революційними змаганнями 1905—1907 pp.: перша російська революція зазнала поразки.
Отже, різке загострення економічних, політичних, соціальних та національних проблем, посилене поразкою царизму в російсько-японській війні 1904—1905 pp., призвело до стихійного вибуху народного незадоволення — першої російської революції. Ця революція пройшла у своєму Розвитку кілька фаз: «піднесення — кульмінація — спад», яким відповідають кардинальні зміни та зрушення в суспільному житті. Надзвичайно важливо, що в процесі розгортання революційних подій виникли нові суспільно-політичні явища та тенденції, які надалі суттєво вплинули на історичну долю України: поєднання та взаємовплив робітничого, селянського та національно-визвольного рухів-виникнення широкомасштабних народних виступів; усвідомлення народними масами ефективності та результативності спільного натиску на самодержавство; посилення настроїв нестабільності та вагань селянства й армії; суттєве розширення внаслідок проголошення царського Маніфесту меж легальної політичної та культурної діяльності, помітне її пожвавлення та урізноманітнення; активізація процесу масової самоорганізації суспільства (утворення політичних партій, рад, профспілок тощо); поява в опозиційних сил легального офіційного каналу впливу на владу — думської трибуни.



Я - волк! И вожака хочу я трон.
Ведь жизнь имеет волчий нрав.
В ней справедливейший закон -
Кто всех сильнее тот и прав!
 
ShoolerДата: Субота, 30.01.2010, 14:02 | Повідомлення № 5
Супермодератор
Група: Модератори
Повідомлень: 3529
х-статус:
Veni! Vidi! Vici!

Україна в роки третьочервневої монархії (серпень 1907 — липень 1914 р.)

Третьочервневий виборчий закон, що надавав абсолютну перевагу поміщикам та великій буржуазії, фактично зводив нанівець проголошену 1905 р. демократію. Проте новий виборчий закон був лише першим кроком у масштабному наступі реакції. У багатьох районах Російської імперії було введено «воєнний» або «особливий» стан. Катеринославська, Полтавська, Таврійська, Харківська, Чернігівська та Херсонська губернії тривалий час перебували в стані посиленої охорони. У цих регіонах заборонялися будь-які збори, наради, навіть не дозволялося збиратися декільком особам у приватних квартирах. Період реакції — це час «надзвичайних заходів» у боротьбі з революційним рухом, зростання кількості арештів, сваволі воєнних судів зі спрощеною формою судочинства, масових заслань без суду і слідства, погромів профспілок, заборони демократичних видань тощо.
Після революції активно запрацював репресивний апарат. За звинуваченням у «політичних злочинах» за пері°Д 1907—1909 pp. було засуджено 26 тис. осіб, з яких 5 тис винесено смертні вироки. У переповнених тюрмах країни 1909 р. перебувало майже 180 тис. осіб.
Досить відчутним був наступ реакції в культурній сфері. Невдовзі після третьочервневого виборчого закону цар затвердив постанову ради міністрів про студентські організації та правила скликання зборів у стінах навчальних закладів. Суть його полягала в забороні студентам брати участь у будь-яких зібраннях та ліквідації автономії вищих навчальних закладів.
Логічним наслідком наступу реакції було посилення національного гніту. Уряд заборонив викладання українською мовою в школах, де воно було самовільно запроваджене у роки революції. Було скасовано навіть циркуляр міністра освіти 1906 р., у якому свого часу вчителям дозволялось «використовувати малоросійську мову для роз´яснення того, що учні не розуміють». Натомість з´явився новий циркуляр, що забороняв вчителям розмовляти з учнями українською мовою навіть у позаурочний час за межами школи. Шовіністична освітянська політика не дозволяла у школах співати українських пісень, декламувати вірші українською мовою, виконувати національні мелодії.
Піднесення реакційної хвилі зумовило тотальне насильницьке закриття українських клубів, наукових товариств, культурно-освітніх організацій. Зокрема, під тиском властей перестали функціонувати київська, одеська, чернігівська, полтавська, ніжинська та інші «Просвіти». У 1910 р. побачив світ циркуляр П. Столипіна, у якому «інородцям» (до них належали українці та інші пригноблені народи) взагалі заборонялося створювати будь-які товариства, клуби, видавати газети рідною мовою. У цей час державний Комітет у справах друку заборонив вживати на сторінках періодичної преси та в будь-яких інших виданнях терміни «Україна», «український народ».
Столипін Петро Аркадійович (1862—1911) — російський державний діяч. У квітні 1906 р. призначений міністром внутрішніх справ, у липні — прем´єр-міністром. З ім´ям Столипіна пов´язані активна протидія революції 1905—1907 pp., розпуск II Державної думи і зміни положення про вибори до неї на користь заможних верств населення. Вершиною діяльності Столипіна стала аграрна реформа, яка розпочалася в 1906 р. і набула широкого розмаху, зокрема в Україні. Столипін негативно ставився до українства, вважаючи багатомільйонний народ «інородцями», всіляко підтримував діяльність великоросійських шовіністів в Україні. і вересня 1911 року під час перебування в Києві був смертельно поранений агентом охранки, колишнім анархістом М. Богровим. Похований на території Києво-Печерської лаври.
Придушення революційного руху, наведення порядку жорсткою рукою, наступ на демократичні завоювання революції, відверта асиміляторська політика щодо пригнічених народів — все це складові одного плану, за допомогою якого голова царської Ради міністрів П. Столипін хотів створити потужну, централізовану, монолітну імперію, повернути царизмові колишні владу та вплив. Важливе місце в стратегічних розрахунках прем´єр-міністра займала аграрна реформа.
Революція 1905—1907 pp. довела, що аграрне питання з питання економічного переросло в політичне. Його невирішеність поглиблювала конфронтацію в суспільстві, посилювала соціальне напруження та політичну нестабільність. Будучи залишком феодалізму, самодержавство тривалий час консервувало свою опору — два інших релікти часів кріпосництва: поміщицьке землеволодіння та селянську общину. На початку XX ст. деградація поміщицького землеволодіння стала цілком очевидною, а община показала свою нездатність не лише ефективно господарювати, а й належно контролювати настрої селян. Саме тому ще в ході революції прем´єр-міністром П. Столипіним було проголошено курс на реформування аграрного сектору. Комплекс реформ, розпочатих указом 9 листопада 1906 року, був логічним продовженням модернізаційних процесів у Росії середини XIX ст. У його основі лежало три головні ідеї: руйнування селянської общини, дозвіл селянину отримати землю в приватну власність (хутір чи відруб), переселення селян у малозаселені райони Сибіру, Середньої Азії, Північного Кавказу. Стрижнем столипінської аграрної реформи була ставка на особисту ініціативу та конкуренцію, які протиставлялися традиційній общинній рівності в бідності.
Аграрними перетвореннями П. Столипін хотів комплексно розв´язати низку важливих завдань: підвищити ефективність сільськогосподарського виробництва і товарність селянського господарювання, зміцнити соціальну опору самодержавства на селі, вирішити проблему аграрного перенаселення. Хоча здійснення столипінських планів у перспективі обіцяло поліпшення ситуації в суспільстві, вони були зустрінуті значною мірою вороже. Характерно, що проти них виступили і праві, і ліві політичні сили. Правих не влаштовувало руйнування традиційного сільського укладу, а ліві не бажали послаблення протиріч на селі, які були збудниками революційної активності селянства. Цікаво, що і саме селянство імперії у своїй масі, якщо не вороже, то дуже насторожено поставилося до реформаторських ідей. Тут свою роль відіграв комплекс чинників: Природний консерватизм селян, зрівняльна психологія, сформована общинним землекористуванням, і зневіра у власних силах.
Найбільший успіх реформи Столипіна мали в Україні. Це пояснюється особливостями української ментальності, сильнішим, ніж у росіян, потягом до індивідуального господарювання, порівняно меншою поширеністю на території України селянських общин. Протягом 1907—1915 pp. на Правобережжі з общини вийшло 48% селян, на Півдні — 42%, на Лівобережжі — 16,5%. На 1916 р. утворилося 440 тис. хуторів, що становило 14% селянських дворів. Ці показники були значно вищими, ніж у європейській Росії, де з общини виділилося 24% селянських господарств, а переселилось на хутори 10,3% .
Однак остаточно зруйнувати селянську общину не вдалося. Не змогла реформа ліквідувати і поміщицьке землеволодіння, хоча спроби перерозподілу поміщицьких земель шляхом купівлі-продажу через Селянський поземельний банк робилися владою досить енергійно. Певною мірою зазнала краху і переселенська політика Столипіна. Наднові землі протягом 1906—1912 pp. з України виїхало майже 1 млн. осіб. На жаль, погана організація процесу переселення призвела до того, що лише 1911 р. повернулося додому 68,5% переселенців.
Отже, після поразки революції 1905—1907 pp. розпочався широкомасштабний наступ реакції, складовими частинами якого були запровадження на значній території України стану посиленої охорони, масові арешти, свавільне судочинство, погроми прогресивних суспільних організацій, заборона демократичних видань, посилення національного гніту, різке звуження сфери вживання української мови тощо.
Через певні причини (протидія селян, недостатнє фінансування та погана організація реформаційних заходів, відсутність широкої соціальної бази, загибель основного ідеолога та рушія реформ П. Столипіна та ін.) аграрні реформи початку XX ст. не реалізували повністю свого потенціалу і не досягли поставленої мети. Водночас, відкривши шлях до приватного селянського землеволодіння, стимулюючи розвиток агрокультури, зробивши ставку на особисту ініціативу та конкуренцію, вони прискорили процес переходу українського села на індустріальну основу.



Я - волк! И вожака хочу я трон.
Ведь жизнь имеет волчий нрав.
В ней справедливейший закон -
Кто всех сильнее тот и прав!
 
ShoolerДата: Субота, 30.01.2010, 14:03 | Повідомлення № 6
Супермодератор
Група: Модератори
Повідомлень: 3529
х-статус:
Veni! Vidi! Vici!

Західноукраїнські землі в другій половині XIX — на початку XX ст.

Середина XIX ст. була часом випробувань для імперії Габсбургів. Вистоявши перед революційною хвилею 1848 p., вона невдовзі зазнала дошкульних поразок на міжнародній арені. Спочатку Австрія програла франко-італо-австрійську війну 1859 p., a 1866 р. зазнала поразки в протистоянні із Пруссією. Ці невдачі зумовили глибоку політичну кризу в державі. Щоб не допустити неконтрольованого розвитку подій, вже 1867 р. було укладено австро-угорський компроміс, внаслідок якого Австрійська імперія перетворилася на дуалістичну Австро-Угорську. Це була суттєва зміна базового державотворчого принципу — централізм поступився місцем федералізму. До австрійської частини монархії увійшли Галичина і Буковина, а до угорської — Закарпатська Україна.
Аграрна реформа 1848 р. відкрила перспективи переходу сільського господарства імперії до капіталізму, проте цей перехід у другій половині XIX ст. здійснювався вкрай уповільнено. На заваді ставали збереження поміщицького землеволодіння, сплата селянами великого викупу за ліквідацію феодальних повинностей, перебування сервітутів (лісів, пасовищ) під цілковитим контролем поміщиків тощо. Тому розвиток капіталізму в аграрному секторі західноукраїнських земель відбувався прусським шляхом, тобто шляхом поступового вростання поміщицьких господарств у капіталізм, яке супроводжувалося багаторічною кабалою та хижацькою експропріацією селянства.
На початку пореформеного періоду поміщицьке землеволодіння ще зберігало досить міцні позиції, становлячи понад 40% усіх земель Західної України. Проте в землеволодінні відбулися радикальні зміни. Дедалі більшої сили набула тенденція скорочення кількості поміщицьких маєтків та концентрація землі в руках елітної поміщицької групи. Зокрема, в Галичині 1893 р. налічувалося майже 4,5 тис. поміщиків, але вже 1902 р. їх кількість зменшилася до 3 тис. осіб. Показово, що 493 з них концентрували у своїх руках майже 57% усіх поміщицьких земель краю.
Характерною особливістю пореформеного землеволодіння в західноукраїнських землях було збереження церковного землеволодіння — тільки на Буковині на початку ХХ ст. земельний фонд церкви становив майже 26% усієї корисної землі цього регіону.
З розвитком товарно-грошових відносин значна частка поміщиків не змогла перейти до нових умов господарювання. Непрофесійне ставлення великих землевласників до сільськогосподарського виробництва призвело до того, що на рубежі XIX і XX ст. заборгованість галицьких поміщицьких господарств у розрахунку на гектар землі була у З рази вищою, ніж селянських. Це спричинило занепад поміщицьких латифундій, поширення парцеляції (продажу частинами) маєтків, здачі земель в оренду (наприкінці XIX ст. західноукраїнські поміщики здали в оренду майже 30% своїх земель).
Буржуазні відносини суттєво трансформували не тільки поміщицьке, а й селянське землеволодіння. Активна диференціація селянства призвела до того, що на рубежі віків у західноукраїнських землях налічувалося майже 80% бідняцьких, 15% середняцьких і лише 5% економічно міцних заможних селянських господарств. Для селянського землеволодіння цієї доби характерним було помітне збільшення кількості селянських господарств внаслідок дроблення, яке супроводжувалося прогресуючим зменшенням земельних наділів.
На цьому ґрунті гостро постала проблема аграрного перенаселення в західноукраїнських землях. Шукаючи вихід із критичного становища, західноукраїнські селяни почали виїжджати за кордон — до Канади, США, Аргентини, Австралії, Бразилії тощо. Наприкінці XIX ст. із Східної Галичини та Північної Буковини емігрувало 250 тис. осіб, а із Закарпаття — 170 тис. Цей процес мав тенденцію до зростання. Фахівцями підраховано, що в 1890—1913 pp. кількість емігрантів із західноукраїнського регіону становила майже третину всього приросту населення краю за цей період. Проте, незважаючи на значні масштаби еміграції (до Першої світової війни із західноукраїнських земель за кордон переїхало на постійне проживання майже 1 млн. осіб), вона лише частково розв´язувала проблему аграрного перенаселення і пом´якшувала ситуацію на селі.
У другій половині XIX — на початку XX ст., незважаючи на залишки кріпосництва, аграрний сектор західноукраїнських земель поступово переходив на капіталістичні методи господарювання. Дедалі ширше використовується вільнонаймана праця; поступово зростає товарність сільського господарства; поліпшуються знаряддя праці-поширюється практика використання прогресивних раціональних сівозмін, застосування добрив; формується господарча спеціалізація окремих районів, розширюються посівні площі тощо. Однак ці позитивні зрушення мали, як правило, локальний, фрагментарний характер, в цілому ж сільське господарство західноукраїнських земель було малоефективним, розвивалося на екстенсивній основі і працювало в режимі самозабезпечення, а не розширеного товарного виробництва. Достатньо сказати, що протягом другої половини XIX ст. продукція землеробства Галичини, Буковини і Закарпаття збільшилася майже у 1,5 раза, а населення — в 1,8 раза.
Економіка західноукраїнських земель мала чітко виражений колоніальний характер, що позначилося на її структурі та динаміці розвитку. Особливо це помітно у сфері промисловості, де колоніальні форми господарювання виявилися у таких тенденціях, процесах та явищах:
1. Гальмування промислового розвитку західноукраїнських земель. Маючи у своєму розпорядженні такі потужні важелі, як податкову систему, державні замовлення, бюджетні фонди тощо, австрійський та угорський уряди активно стимулювали індустріальний розвиток власне австрійських та угорських земель і водночас консервували економічну відсталість західноукраїнського краю. Характеризуючи становище у промисловості в перші пореформені роки, Львівська торгово-промислова палата констатувала, що ні в будівництві, ні в промисловості західноукраїнських земель «не тільки не було ніякого піднесення, а спостерігалося помітне погіршення і спад діяльності». З часом ситуація на краще не змінилася. Вищі, ніж у центральних імперських землях податки; відсутність державної фінансової підтримки; протекціоністська політика щодо австрійських підприємців, суттєво підривали конкурентоспроможність західноукраїнської промисловості. Промислові галузі краю (цукрова, текстильна, скляна, паперова та ін.) втрачали свої колишні позиції та занепадали.
2. Кустарно-ремісничий характер західноукраїнської промисловості. Більшість західноукраїнських промислових підприємств у пореформений період були малими, недостатньо механізованими, розташовувалися в селах та невеликих містах. Ці тенденції переважали і на початку ХX ст. У 1902 p. понад 94% промислових підприємств Галичини налічувало до п´яти робітників і в них працювало понад 50% всього зайнятого в промисловості населення. У цей час майже половину промислового потенціалу краю становили підприємства, у яких працював лише один робітник — його власник. Великих капіталістичних підприємств у західноукраїнських землях налічувалося лише 220 і на них працювала тільки четверта частина робітників.
3. Орієнтація фабричного виробництва на добування та первинну переробку сировини, деформована структура промислового потенціалу. У західноукраїнському регіоні активно розвивалися та прогресували галузі, які мали сировинний характер — нафтоозокеритна, лісопильна та борошномельна. Найшвидше зростала нафтова промисловість. Якщо в середині 60-х років у Бориславському басейні відрами з неглибоких 20—40-метрових криниць добували не більше 5—7 тонн нафти на рік, то наприкінці століття завдяки застосуванню передової техніки, іноземного капіталу тощо цей показник зріс до 330 тис. т. Запровадження державою низького мита на вивіз непереробленої нафти та високого на нафтопродукти, що вивозилися, стимулювало процес нафтодобування і гальмувало переробку нафти на місцях. Тому тільки 1905 р. нафтоочисні заводи Галичини переробили лише 33,7% добутої нафти, а 42,5% у сирому вигляді вивезли для подальшої переробки у центральні австрійські землі. Активний розвиток нафтоозокеритної, лісопильної та борошномельної галузей за прогресуючого занепаду інших галузей промислового комплексу вів до значних деформацій економічного потенціалу західноукраїнських земель.
4. Залежність промислового розвитку від іноземного капіталу. Шукаючи максимально високого прибутку, в західноукраїнські землі у другій половині XIX — на початку XX ст. інтенсивно проникає іноземний капітал — насамперед австрійський, німецький, англійський, американський, французький, бельгійський. Намагаючись Поставити під контроль основні промислові галузі краю, іноземці активно створювали акціонерні товариства, концерни, синдикати, банки. Ці процеси відбувалися по лінії Концентрації капіталів та виробництва. Зокрема, утворений У Цей час англо-австро-німецький концерн контролював майже 3/4 видобування та переробки нафти і досить успішно конкурував з тогочасним американським гігантом — трестом «Стандарт ойл оф Нью-Джерсі». Домінування іноземного капіталу було характерним і для інших галузей краю — соледобувної, лісопильної, деревообробної, хімічної тощо.
5. Хижацька експлуатація природних багатств західноукраїнських земель. Колоніальний характер господарювання офіційних австро-угорських властей, нестримна сваволя та грабунок іноземних капіталістів призвели до варварського, нераціонального використання природно-ресурсного потенціалу краю. Наприкінці XIX ст. щорічні вирубки лісу в Карпатах перевищили 6 млн. м3. З часом ця тенденція дедалі поглиблювалася. Лише 1912 р. в одній Галичині площа лісів скоротилася більш ніж на 1100 га.
Внаслідок хижацьких методів експлуатації на початку XX ст. були виснаженими верхні озокеритові поклади, що стало однією з причин занепаду цієї галузі.
6. Фіксація низької енергоозброєності західноукраїнської промисловості. Як відомо, суть промислового перевороту полягає в переході від ручної праці до машинної, до активного використання новітньої техніки та технологій. Намагаючись втримати промисловий розвиток західноукраїнських земель у межах колоніальної провінції, офіційна австро-угорська влада не тільки не заохочувала, а й гальмувала впровадження технічних новацій у промисловості цього регіону. Тому в Галичині діяло лише 5,5% парових двигунів, що функціонували в Австро-Угорській імперії, а на Буковині та Закарпатті цей відсоток був ще нижчим.
7. Перетворення західноукраїнського краю на ринок збуту. Характерною рисою економічного розвитку західноукраїнських земель у другій половині XIX — на початку XX ст. було те, що внутрішній та зовнішній торговельний обіг зростав швидшими темпами, ніж продуктивні сили регіону. Колоніальний характер господарювання визначив структуру та напрям товарообігу. Система державних митних тарифів, яка стимулювала вивіз сировини та блокувала продаж за кордон готової продукції, суттєво знижувала експортні можливості західноукраїнської промисловості. Саме тому напередодні Першої світової війни сировина становила понад 90% всього експорту із західноукраїнських земель в інші країни. Активне вивезення сировини призвело до того, що потреби краю задовольнялися переважно імпортними фабричними промисловими товарами. Це означало перетворення західноукраїнського регіону на ринок збуту товарів, вироблених сусідніми, більш розвинутими промисловими державами. Ось як характеризував ситуацію один із тогочасних галицьких економістів: «Вироби з тканини і пряжі. Від сорочки аж до килиму, залізні і металеві вироби, знаряддя, машини, добрива, вироби шкіряної промисловості, хімічні вироби, словом, усе, чого потребує людина від колиски аж до могили, майже усе імпортуємо, купуємо, позичаємо у чужих».
Досить складною була ситуація в суспільно-політичній сфері. Після поразки революції 1849 р. галицьким намісником було призначено А. Голуховського, який проводив відверто пропольську політику — сприяв призначенню поляків на вищі посади цивільної служби краю; сформував у австрійського уряду думку про те, що український рух є винятково «русофільським»; заблокував реалізацію українських планів поділу Галичини на українську та польську частини тощо. Після серії зовнішньополітичних невдач Австрії та укладення австро-угорського компромісу 1867 р. позиції поляків у Галичині ще більше посилюються — намісник завжди призначався з числа польської аристократії; виборча система забезпечувала полякам відчутну перевагу в крайовому сеймі (це було надзвичайно важливо, оскільки навіть міністр закордонних справ Австро-Угорщини зазначав: «наскільки русини мають існувати, вирішить галицький сейм»); діловодство та освітня сфера активно полонізовувалися на догоду польській правлячій верстві.
За цих обставин соціальне напруження, українсько-польське протистояння в західноукраїнських землях наростали. Соціальні та національні протиріччя сплелися в один суперечливий вузол. Один із польських дослідників писав на початку XX ст.: «Те, що селянин став синонімом русина, а поляк — синонімом пана, стало фатальним для нас»2. Відповіддю на посилення польського впливу в західноукраїнських землях стало виникнення москвофільської та народовської суспільно-політичних течій.
Москвофільська (староруська або русофільська) течія виникає ще 1848 р., а у 50-ті роки набуває чіткіших, окреслених форм. її лідерами були Д. Зубрицький, В. Дідицький, М. Малиновський, Д. Добрянський та ін. Соціальну базу становили частина духовенства, поміщиків, Чиновництва та інтелігенції, яка орієнтувалася на самодержавну Росію і при цьому не відмовлялася від демонстративної лояльності щодо Австро-Угорської імперії. Москвофільський рух мав клерикально-консервативний характер, його виникнення та розгортання — своєрідна реакція частини західноукраїнської громади на посилення польського впливу в краї. Серед москвофілів поширеною була приказка: «Якщо ми маємо втопитися, то краще в російському морі, аніж у польській калабані». Ідеологічна основа цієї течії базувалася на трьох постулатах:
1) протиставлення польській мові «язичія» (суміші російської, української, старослов´янської та польської мов), що заперечувало право на розвиток української мови як літературної;
2) обстоювання тези про єдиний «руський», або ж «панруський» народ, що проживає на території «від Карпат до Уралу», до якого москвофіли зараховували і галицьких русинів;
3) захист таких формальних ознак руської ідентичності, як візантійська літургія, юліанський календар, кириличний алфавіт тощо.
Москвофільство набуло поширення в Східній Галичині, Північній Буковині та Закарпатті. Під його впливом сформувалися та діяли культурно-освітні товариства («Галицько-руська матиця», Товариство ім. М. Качковського, «Народний дім»), видавалися періодичні видання (газета «Слово», журнали «Семейная библиотека», «Галичанин», «Лада» тощо).
Однак для частини молодої української інтелігенції неприйнятними були орієнтація москвофілів на реакційне царське самодержавство, використання ними фінансово-організаційної підтримки Росії, консерватизм москвофільських поглядів тощо. На цьому ґрунті формується народовська (українофільська) політична течія. Біля витоків народовства стояли В. Шашкевич (син Маркіяна Шашке-вича), К. Климович, Ф. Заревич та ін., які на початку 60-х років заснували у Львові студентську громаду — один з перших осередків українофільства в краї. Народовська течія сформувалась на демократичних традиціях «Руської трійці» під сильним впливом творчості Т. Шевченка. Якщо серед москвофілів переважало духовенство, то серед народовців більшість становили світські особи — адвокати, вчителі, лікарі тощо.
Лідери руху (Ю. Романчук, О. Барвінський, К. Левиць-кий та ін.) виступали проти революційних форм боротьби і стояли на платформі толерантного ставлення до Австро-Угорської монархії.
Левицький Кость (1859—1941) — політичний діяч. Освіту здобув у Львівському університеті. В 1899 р. — співзасновник Української національно-демократичної партії, згодом її голова. Обирався послом до австрійського парламенту і польського сейму. Левицькому належить визначна роль у боротьбі за національне визволення західноукраїнських земель. Був президентом створеної у Львові в 1914 р. Української Головної Ради і віденської Заграничної Української Ради, в листопаді 1918 р. очолив перший уряд ЗУНР. У часи польської окупації Галичини був членом центрального уряду у Відні. Після повернення до Львова займався громадською діяльністю. У1939 р. після вступу радянських війську Галичину був заарештований, 20 місяців перебував у в´язниці, звільнений напередодні німецько-радянської війни. У липні 1941 р. став засновником і головою Української Національної Ради у Львові. Перу Левицького належать історично-політичні й правознавчі праці, серед них «Історія політичної думки галицьких українців, 1848—1914» (1926), «Історія визвольних змагань галицьких українців в часи світової війни, 1914—1918», «Великий зрив» (1931) та ін.
Основною метою народовців стали розвиток української літератури на народній основі, створення єдиної літературної мови, піднесення культурного рівня народу західноукраїнського краю, згуртування національних інтелектуальних сил. Саме тому свою активність вони виявили насамперед у культурній сфері. Безперечними здобутками народовців на культурній ниві були:
— створення мережі народовських періодичних видань (журнали «Мета», «Нива», «Правда», «Русалка», «Вечорниці», газети «Діло», «Батькіщина», «Буковина» та ін.);
— заснування культурно-освітніх та наукових товариств («Руська бесіда» — 1861 p., «Просвіта» — 1868 p., Наукове товариство імені Шевченка — 1873 p.);
— організація українського професійного театру (1864 р. У Львові при товаристві «Руська бесіда»);
— видання та популяризація творів українських письменників Т. Шевченка, Марка Вовчка, Ю. Федьковича, Л. Глібова, І. Франка, Панаса Мирного та ін.
Завдяки своїм енергійним діям народовці відвойовували в москвофілів позицію за позицією і наприкінці 80-х років відтіснили їх на другий план. Проте саме тоді народовська течія дедалі більше втрачала свої колишні ознаки Демократизму і набувала нових — клерикалізму та консерватизму. Основна причина такої трансформації полягає в Намаганні українофілів залучити на свій бік сільське духовенство, а вже через нього розширити соціальну базу, посилити вплив на найчисленнішу верству суспільства — українське селянство.
У другій половині XIX ст. ставало дедалі очевиднішим, що поміркованими діями у сфері культури не можна вирішити актуальні тогочасні проблеми, зняти наростаючі економічні, соціальні, національні та інші суспільні протиріччя. Це зумовило радикалізацію та політизацію суспільного руху. Розчарована в орієнтації, суспільно-економічних поглядах та формах діяльності москвофілів та народовців, молода інтелігенція під впливом М. Драгоманова обрала третій шлях для національного суспільного руху — шлях європеїзації, модернізації та демократизації. Саме ці ідеї лягли в основу діяльності, утвореної в середині 70-х років радикальної течії в українському русі. Лідерами цього напряму стали І. Франко, М. Павлик, О. Терлецький, які проповідували необхідність переходу до соціалізму.
Павлик Михайло Іванович (1853—1915) — громадський і культурно-освітній діяч, літератор. Народився на Станіславщині в селянській родині. Після закінчення гімназії у Львові (1874) вступив до Львівського університету, де став членом «Академічного гуртка» і співробітником його друкованого органу «Друг». У1878 р. разом з І. Франком розпочав видання місячника «Громадський друг», після закриття якого видавав збірники «Дзвін» та «Молот». У1879 р. у зв´язку з політичними переслідуваннями був змушений виїхати до Женеви, де прожив до 1882 р. Там разом з М. Драгомановим і С. Подолинським видавав журнал «Громада». Наприкінці 80-х років став одним із фундаторів Української радикальної партії і редактором її друкованих органів «Хлібороб» і «Народ» (1890— 1895). У1895—1905 pp. — перший бібліотекар НТШ і редактор радикального «Громадського голосу». В 1914 р. — заступник голови Головної Української Ради. Творча спадщина Павлика представлена художніми творами, перекладами та науковими працями: «Потреба етнографічно-статистичної роботи в Галичині» (1886), «Про русько-українські народні читальні» (1887), «Михайло Петрович Драгоманов, 1841—1894» (1896), «Якуб Гаватович» (1900) та ін.
Використовуючи свої часописи «Молот», «Громадський друг», «Дзвін», «Світ», молоді радикали вели активну пропагандистську та агітаційну роботу в масах. їхня діяльність сприяла поглибленню процесу політизації робітничого класу і селянства.
Починаючи з 90-х років XIX ст. суспільний рух в західноукраїнських землях вступає в політичний етап свого розвитку — інтенсивно розгортається робота щодо організаційного згуртування та розмежування політичних сил, кристалізуються основні програмні положення, агітація та пропаганда охоплює дедалі ширші верстви населення-Вже в жовтні 1890 р. виникає перша в Галичині політична партія — Русько-українська радикальна партія (РУРП). Це політичне об´єднання було першою легальною українською політичною партією європейського типу і водночас першою в Європі селянською партією, що стояла на соціалістичній платформі. Поява РУРП стала своєрідним сигналом для формування багатопартійної системи в межах національного руху. Невдовзі одна за одною виникають нові партії: Українська національно-демократична партія — УНДП (1899); Русько-український християнський союз (1896), який 1911 р. трансформувався в Християнсько-суспільну партію; Українська соціал-демократична партія — УСДП (1899).
Наприкінці XIX ст. активізується політична думка. У 1895 р. у книзі Ю. Бачинського «Ukraina irredenta» («Україна уярмлена») вперше в історії українського руху було сформульовано та аргументовано тезу про необхідність політичної самостійності України. З часом цей постулат став програмним для більшості українських політичних партій, які між тим по-різному вбачали шляхи досягнення кінцевої мети: РУРП і УНДП були переконані, що до державної незалежності слід іти через виборювання національно-територіальної автономії, а УСДП першочерговим завданням вважала змагання за культурно-національну автономію.
Під впливом загострення соціально-економічних протиріч, посилення національного руху наростає хвиля виступів робітників і селян. їхня активність досягає свого піку на початку XX ст. Влітку 1902 р. аграрний рух охопив понад 500 сіл Східної Галичини, страйкувало майже 100 тис. осіб. Масштабність та інтенсивність страйкового руху особливо зросла в роки першої російської революції, відлунням якого стала наростаюча активність народних мас у західноукраїнських землях. Зокрема, у Східній Галичині 1905 р. кількість страйкуючих підприємств порівняно з 1900 р. зросла майже в 4 рази, а кількість страйкарів — більш ніж у 3 рази. Того ж року на Буковині страйкувало понад 200 підприємств. У цих страйках взяли участь майже в 4 рази більше робітників порівняно з 1901 р.
Отже, у другій половині XIX — на початку XX ст. в західноукраїнських землях відбувається поступовий перехід До капіталістичних форм господарювання. Зростає товарність сільського господарства, ширше використовується вільнонаймана праця, поліпшуються знаряддя праці, частіше застосовується техніка тощо. Проте водночас з позитивними зрушеннями зберігає свої панівні позиції поміщицьке зелеволодіння; завдяки перебуванню сервітутів — під поміщицьким контролем юридично вільні селяни фактично потрапляють в економічне кріпацтво; загострюється проблема аграрного перенаселення тощо. Через це в аграрній сфері західноукраїнських земель накопичується комплекс протиріч, які заважали поступальному розвиткові. Ці протиріччя значною мірою були зумовлені колоніальним характером економіки краю.
Наслідками колоніальних форм господарювання в промисловій сфері були: гальмування промислового розвитку західноукраїнських земель; консервація кустарно-ремісничого характеру західноукраїнської промисловості; орієнтація фабричного виробництва на добування та первинну переробку сировини, створення деформованої структури промислового потенціалу; залежність промислового розвитку від іноземного капіталу; хижацька експлуатація природних багатств західноукраїнських земель; фіксація низької енергоозброєності західноукраїнської промисловості; перетворення західноукраїнського краю на ринок збуту.
Динаміку суспільного руху визначали українсько-польське протистояння та невщухаюча боротьба між москвофілами, народовцями та радикалами. Наприкінці XIX ст. суспільний рух у західноукраїнських землях вступає в політичний етап свого розвитку, який характеризується утворенням політичних партій, кристалізацією їхніх програм та активною боротьбою за вплив на маси.



Я - волк! И вожака хочу я трон.
Ведь жизнь имеет волчий нрав.
В ней справедливейший закон -
Кто всех сильнее тот и прав!
 
ShoolerДата: Субота, 30.01.2010, 14:04 | Повідомлення № 7
Супермодератор
Група: Модератори
Повідомлень: 3529
х-статус:
Veni! Vidi! Vici!

Українські землі в роки Першої світової війни

Влітку 1914 р. загострення міжімперіалістичних протиріч дійшло до фатальної межі. Світ опинився в полум´ї Першої світової війни. Ця війна була збройним протистоянням двох воєнних блоків: Четверного союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина, Болгарія) і Антанти (Англія, Франція, Росія), але поступово у її орбіту було втягнуто 38 з 59 держав світу, 3/4 населення земної кулі. Ворогуючі сторони ставили перед собою фактично одні й ті ж цілі: ствердження власного домінування у світі, загарбання чужих територій, встановлення контролю за ринками збуту та джерелами сировини, послаблення хвилі народних виступів за соціальне та національне визволення, знешкодження опозиційних політичних сил, концентрація народної уваги не на внутрішніх проблемах, а на зовнішній загрозі.
Трагедія українського народу полягала в тому, що він всупереч власній волі був втягнутий у війну, а його землі стали об´єктом експансії воюючих сторін. Загарбання українських земель було невід´ємною частиною агресивних планів основних учасників ворогуючих блоків. Якщо Австро-Угорщина претендувала на Поділля та Волинь, то Німеччина виношувала більш масштабні плани. Про це свідчать слова «сталевого короля» Августа Тіссена, що прозвучали на початку Першої світової війни: «Росія повинна віддати нам прибалтійські провінції, частину Польщі й Донецький басейн з Одесою, Кримом і Приазов´ям». Не меншим був апетит і в російського самодержавства. Прикриваючись ідеєю «об´єднання усіх руських земель» під владою російського царя, самодержавство планувало акцію приєднання Галичини, Буковини та Закарпаття.
З початком війни українські землі перетворилися на арену воєнних дій, а самі українці мусили воювати за чужі інтереси і брати участь у братовбивчому протистоянні, адже в російській армії перебувало 3,5 млн. українців, у австроугорській — 250 тис.
Війна зумовила глибокий розкол національного руху, який відбувся у двох площинах: як між українцями воюючих сторін, так і в межах Російської та Австро-Угорської імперій — на прибічників та противників переможної війни. Відверто проавстрійські позиції зайняла утворена в серпні 1914 р. у Львові Головна Українська Рада, що була міжпартійним блоком, до складу якого входили радикальна, соціал-демократична та націонал-демократична партії. На чолі цього об´єднання став К. Левицький. У Маніфесті, випущеному Радою 3 серпня 1914 року, зазначалося: «Ненаситність царської імперії загрожує також нашому національному життю, ...яке знайшло охорону в конституційному ладі австрійської держави». За ініціативи Головної Української Ради незабаром було створено легіон Українських січових стрільців (УСС). Дотримуючись класичного імперського правила «не озброювати підкорені народи та не створювати з їх представників численні національні бойові одиниці», Австрійська імперія, навіть маючи гостру потребу в живій силі, чинила певні перешкоди при формуванні легіону. Так, з 28 тис. охочих приєднатися до УСС було зараховано лише 2,5 тис. осіб.
Водночас з утворенням Головної Української Ради група емігрантів із Східної України (Д. Донцов, В. Дорошенко, А.Жук, О. Скоропис-Йолтуховський та ін.) заснували у Відні свою організацію — Союз визволення України (СВУ).
Донцов Дмитро Іванович (1883—1973) — політичний діяч, публіцист, ідеолог українського націоналізму. Походив з козацько-старшинського роду. Навчався в Царськосельському ліцеї, на юридичному факультеті Петербурзького університету, з якого виключений за участь в українській демонстрації 1905 р. У1905 р. член РУП (згодом УСДРП). Через переслідування поліції (1908) виїжджає за кордон. Під час Першої світової війни — перший голова Союзу Визволення України (1914), з якого вийшов у 1915 р. У1917 р. жив у Львові, там він здобув ступінь доктора права. У березні 1918 р. виїхав до Києва, де очолював Українське телеграфне агентство, був членом української делегації на переговорах з РСФРР. Один із керівників Української хліборобсько-демократичної партії. В 1919—1921 pp. — у Швейцарії. З 1922 р. мешкав у Львові, був одним із засновників Української партії національної роботи і редактором її друкованого органу «Заграва» (1923— 1924). У1939 р. заарештований і ув´язнений в польському концтаборі. Після звільнення емігрував до Німеччини, а звідти до Бухареста, де редагував часопис «Батави» (1940—1941). Під час Другої світової війни мешкав у Берліні, Львові, Празі, в 1945 р. — у Парижі, в 1946 р. переїхав до Великої Британії. 31947 р. в еміграції в Канаді. Викладав українську літературу в Монреальському університеті, співробітничав в українських виданнях. У своїх працях, найгрунтовнішими з яких є «Модерне москвофільство» (1913), «Історія розвитку української державної ідеї» (1917), «Підстави нашої політики» (1921), «Націоналізм» (1926), «Де шукати наших традицій» (1938), «Московська отрута», «Росія чи Європа» (1955), «Клич доби» (1968), виклав доктринальні засади українського націоналізму.
Програмною метою СВУ було утворення самостійної Української Держави, встановлення конституційної монархії, заснування демократичного устрою, надання рівних прав і свобод представникам усіх національностей, забезпечення самостійності української церкви. СВУ вів активну пропагандистську та агітаційну роботу, домігся, щоб українські полонені в Австрії та Німеччині були виділені в окремі табори. Він отримував матеріальну допомогу від країн Четверного союзу, яка зараховувалася як державний борг майбутньої самостійної України.
Оборонницьку, проросійську позицію в Наддніпрянській Україні спочатку зайняло Товариство українських поступовців (ТУП). їхня газета «Рада» на початку війни закликала українців стати на захист Російської держави. «Ми, — пізніше згадував відомий діяч ТУПу О. Лотоцький, — ділили долю з Росією... ми стояли на тому, що перемога демократичних сил Росії — це заразом і наша перемога». Очевидно, тими ж мотивами керувалася і частина УСДРП на чолі з С. Петлюрою, яка закликала українці виконати «свій обов´язок громадян Росії». Відомі представники українського руху Д. Дорошенко, А. В´язлов, А. Ніковський брали участь у роботі Комітету Південно-Західного фронту Всеросійського Союзу земств і міст, створеного з метою посилення оборонного потенціалу Російської імперії.
На початку війни емігранти-москвофіли Західної України утворили в Києві «Карпато-русский освободительный комитет», який закликав галичан зустрічати російську армію як визволительку. Водночас значна частина українських соціал-демократів за участю В. Винниченка займала антивоєнні позиції під гаслами «Геть війну! Хай 5киве автономія України!».
Затяжний характер війни, погіршення становища на фронтах, ускладнення внутрішніх проблем призвели до посилення жорсткості режимів обох імперій, зведення нанівець легальних можливостей політичної діяльності, придушення опозиції, численних репресивних акцій. Одне за одним у Російській імперії закриваються демократичні українські видання «Рада», «Дзвін», «Україна», «Рідний край», «Літературний вісник» та ін. Лідера українського руху М. Грушевського було заслано до Симбірська. У цей час міністр закордонних справ Росії С. Сазонов відверто говорив: «Тепер настав слушний момент, щоб раз і назавжди позбутися українського руху». Логічним продовженням цієї думки, своєрідним підґрунтям майбутніх репресивних акцій стала і його заява у Державній думі 1915 р. про те, що український рух у Росії фінансується Німеччиною. Не в кращому становищі опинилися й українці Австро-Угорщини. Поступово офіційна австрійська влада відходить від власних заяв початкового періоду війни щодо доцільності утворення незалежної України. Зменшується матеріальна підтримка діяльності СВУ, звужується сфера її діяльності, планується перенесення штаб-квартири цієї організації з Відня до нейтральної країни. Звинувачене у Русофільстві українське населення Галичини масово потрапляє до концентраційних таборів у Талергофі, Терезієнштадті, Гнаві та ін., де утримувалося без суду і слідства у жахливих умовах.
Під час війни в скрутному становищі опинилося населення Галичини й Буковини. «З одного боку, — зазначає сучасний історик Т. Гунчак, — його мордували росіяни, намагаючись вибити з нього почуття національної свідомості й самопошани; з іншого — над ним знущалися австрійці та мадяри, звинувачуючи у русофільстві». На початку війни галицькі та буковинські землі були завойовані російськими військами. Основною метою російської адміністрації було знищення основного центру українського національного руху, що зосереджувався в цих землях, та створення передумов для органічного їх включення до складу Російської імперії. Саме на виконання цих завдань і були спрямовані основні «заходи» новопризначеного генерал-губернатора Галичини графа О. Бобринського: закриття «Просвіт», українських установ, бібліотек, шкіл; насильницька русифікація; репресії проти місцевої інтелігенції; гоніння на греко-католиків; масові депортації населення (з Галичини було виселено понад 12 тис. осіб, звинувачених у неблагонадійності).
Війна принесла українським землям руйнацію господарства, гальмування поступального розвитку, деформацію структури виробництва, посилення залежності від іноземного капіталу. У Галичині за роки воєнного лихоліття було зруйновано понад 40% господарських та житлових будинків, понад 1,5 тис. промислових споруд. Навіть стратегічно важлива нафтова промисловість зменшила виробництво на 1/3. На Буковині у цей час поголів´я коней та свиней зменшилося на 60%, овець — на 47%. Не набагато кращою була ситуація і в Наддніпрянській Україні. Якщо 1913 р. тут функціонувало 3381 підприємство, то 1915 р. — лише 2849. На 1917 р. з 4 млн. селянських господарств 1,8 млн. дворів були без коней. У цей час в селах залишилося лише 38,7% працездатних чоловіків. Водночас з деградацією господарства в роки війни зростала його залежність від іноземного капіталу. Тільки 1916—1917 pp. 74% іноземних вкладів у розвиток кам´яновугільної промисловості Російської імперії було зроблено в підприємства Донбасу.
Отже, суть трагедії українського народу, пов´язаної з початком Першої світової війни, полягає в тім, що війна перетворила українські землі на об´єкт експансії, арену воєнних дій, а їхніх жителів — на учасників братовбивчого протистояння. Крім того, війна зумовила й інші негативні тенденції та процеси в суспільному розвитку цих земель: розкол національного руху, зведення нанівець легальних можливостей політичної та культурної діяльності, придушення опозиційних сил, застосування імперськими державними органами репресивних акцій, руйнацію народного господарства, деформацію структури виробництва, посилення залежності від іноземного капіталу.



Я - волк! И вожака хочу я трон.
Ведь жизнь имеет волчий нрав.
В ней справедливейший закон -
Кто всех сильнее тот и прав!
 
ShoolerДата: Субота, 30.01.2010, 14:05 | Повідомлення № 8
Супермодератор
Група: Модератори
Повідомлень: 3529
х-статус:
Veni! Vidi! Vici!

Поява модерністської течії в українській культурі на рубежі XIX і XX ст.

Зміст, форма, стильові зміни в культурі залежать не тільки від еволюції мистецтва, вони тісно пов´язані з усіма сторонами життя суспільства, з особливостями та закономірностями історичного процесу в цілому. Модернізм — це світоглядна та культурно-естетична реакція на вступ людства на рубежі XIX—XX ст. у якісно новий етап свого розвитку. У цей період на планеті відбулися глобальні зрушення, з´явилися нові явища, виникли нові тенденції: відчутно посилилася єдність світу, взаємозалежність народів і держав й водночас загострилися міждержавні протиріччя, різко зросла загроза світового конфлікту.
Розвиток поліграфії, поява телефону, радіо, кіно посилили інтенсивність інформаційного обміну, заклали основи індустріалізації культури. Суспільне життя дедалі більше набуває ознак масовості, що зумовлює концентрацію робочої сили в економіці та формування масових суспільно-політичних рухів у політичній сфері. Прогресуюча соціально-економічна диференціація спричиняє зростання політизації суспільного життя, появу на історичній сцені політичних партій, які активно претендують на владу. Все це відбувається на фоні глибокої кризи класичного європейського світобачення, яке в нових умовах виявилося нездатним адекватно оцінити світ, що проходив стадію модернізації. Людина знову відчула свою самотність, слабкість і непотрібність.
«Звідки ми, хто ми, куди ми йдемо» — так називається одна з символічних картин французького художника нової мистецької хвилі Поля Гогена. Саме ці болючі питання на рубежі XIX та XX ст. гостро постали не тільки в культурі, а й у житті всього суспільства. Свої відповіді на них у культурній сфері запропонував модернізм (франц. moderne — новітній, сучасний). Ця доволі оригінальна художньо-естетична система об´єднувала декілька відносно самостійних ідейно-художніх напрямів та течій — експресіонізм, кубізм, футуризм, конструктивізм, сюрреалізм та ін.
В українській літературі першим модерністські гасла висунув 1901 р. поет М. Вороний, який на сторінках «Літературно-наукового вісника» у програмному відкритому листі закликав повернутися до ідеї «справжньої запашної поезії», тематично і жанрово розширити існуючі в тогочасній літературі рамки. Естафету в М. Вороного прийняла група галицьких письменників «Молода муза» (П. Норманський, В. Пачовський, О. Луцький та ін.), яка 1907 р. оприлюднила свій маніфест, що містив критичні зауваження щодо реалізму в літературі та орієнтувався на загальноєвропейські зразки та тенденції.
У цей час у культурній сфері чітко окреслилися дві тенденції — збереження національно-культурної ідентичності (народництво) та пересадження на український ґрунт новітніх європейських зразків художнього самовираження (модернізм). Своєрідною синтезною моделлю народництва і модернізму стала «нова школа» української прози (М. Коцюбинський, В. Стефаник, О. Кобилянська, М. Черемшина), яка в своїй творчості органічно поєднувала традиційні для вітчизняної літератури етнографізм, розповідь від першої особи з новітніми європейськими здобутками — символізмом та психоаналізом. Характерним для розвитку українського варіанту модернізму в літературі був значний вплив романтизму, що пояснюється як традицією, так і ментальністю українського народу, для якого романтизм є органічним елементом світобачення будь-якої доби.
Наприкінці XIX — на початку XX ст. стиль модерн набуває поширення і в українській архітектурі, що виявилося в геометрично чітких лініях споруд, динамічності їх форм. У цьому стилі побудовано залізничні вокзали Львова, Києва, Жмеринки, Харкова, перший в Україні критий ринок (Бессарабський). Найяскравішими постатями архітектурного модернізму були К. Жуков, О. Вербицький, М. Верьовкін та ін. Пошуки та експерименти архітекторів-модерністів мали на меті забезпечити максимальну функціональність будівлі, зберігши при цьому чіткість ліній фасаду.
Українська скульптура початку XX ст. теж не уникла модерністських починань. Під впливом західних мистецьких шкіл формується плеяда українських скульпторів-модерністів — М. Гаврилко, М. Паращук, В. Іщенко, П. Війтович та ін. їхній творчості властиві контрастні світлотіньові ефекти та глибокий психологізм. Зірка світового масштабу О. Архипенко збагатив мову пластики XX ст.: він змусив порожній простір стати органічним і дуже виразним елементом композиції. Цьому неперевершеному майстрові належать «Ступаюча жінка», «Жінка, яка зачісується» та інші твори. У живописі прихильниками модерністських експериментів були М. Жук, О. Новаківський, В. і Ф. Кричевські та ін.
Український варіант модернізму був досить своєрідним і мав свої особливості. Через те що українські землі не мали власної державності, були роз´єднані і перебували в статусі провінцій, суспільний розвиток у них був уповільненим порівняно з провідними європейськими країнами, тому і конфлікти між цивілізацією і культурою, художником і суспільством не були такими гострими. Ці фактори і визначили приглушений, слабовиражений, нерозвинутий характер українського модернізму. Окремі злети світового рівня тільки відтіняли загальну провінційність та глибоку традиційність української культури. Український модернізм не сформувався як національна самобутня течія, а виявлявся лише у творчості окремих митців.
Отже, своєрідність українського варіанту модернізму полягає і в тім, що він із естетичного феномену перетворився на культурно-історичне явище, став спробою подолання провінційності, другорядності, вторинності української національної культури, формою залучення до надбань світової цивілізації. Він ніби символізував перехід українського суспільства від етнографічно-побутової само-ідентифікації, тобто виокремлення себе з-поміж інших, до національного самоусвідомлення — визначення свого місця і ролі в сучасному світі.



Я - волк! И вожака хочу я трон.
Ведь жизнь имеет волчий нрав.
В ней справедливейший закон -
Кто всех сильнее тот и прав!
 
Форум селища міського типу Червоне, Червоне - зробимо кращим »  Школопедія (Школопедия) » Історія України » 10 клас - Тема 1: Україна на початку ХХ ст. (10 клас - Тема 1: Україна на початку ХХ ст.)
Сторінка 1 з 11
Пошук:


Оплата будь-яких послуг через інтернет

Вхід

Логін:
Пароль:

Інформація

Ваш IP: 54.196.72.162
Браузер:

Cайт живе: