rss · Вівторок, 20.11.2018, 11:00

Опитування

Маєток Терещенка
1. Відреставрувати
2. Музей і монастир
3. Мені байдуже
4. Тільки музей селища
5. Тільки монастир
6. Нехай розвалиться
Всього відповідей: 67
  • Сторінка 1 з 1
  • 1
Модератор форуму: Shooler, lusi  
Форум селища міського типу Червоне, Червоне - зробимо кращим »  Школопедія (Школопедия) » Історія України » 08 клас - Тема 6:Українські землі в другій половині XVIII ст (08 клас - Тема 6:Українські землі в другій половині XVIII ст)
08 клас - Тема 6:Українські землі в другій половині XVIII ст
ShoolerДата: П'ятниця, 13.02.2009, 00:23 | Повідомлення № 1
Супермодератор
Група: Модератори
Повідомлень: 3529
х-статус:
Veni! Vidi! Vici!

8 клас - Тема 6: Українські землі в другій половині XVIII ст

Гетьман Кирило Розумовський, його діяльність. Остаточна ліквідація гетьманства. Діяльність П. Румянцева на Лівобережній Україні. Скасування козацького устрою на Слобожанщині. Ліквідація решток автономного устрою Гетьманщини.
Соціально-політичне та економічне становище на Правобережній Україні. Розгортання гайдамацького руху. Коліївщина. М. Залізняк. Зміни у політичному становищі правобережних земель.
Соціально-політичне та економічне становище в Галичині, на Буковині та Закарпатті. Опришківський рух. Поділи Речі Посполитої. Зміни у політичному становищі західноукраїнських земель.
Адміністративно-територіальний поділ та освоєння запорізьких земель Нової (Підпільненської) Січі. Ліквідація Запорізької Січі. П. Калнишевський. Доля запорожців після ліквідації Запорізької Січі. Заселення Південної України. Кримське ханство в XVIII ст. Приєднання Криму до Росії.
Особливості розвитку культури в другій половині XVIII ст. Освіта. Внесок Києво-Могилянської академії в культурно-освітній розвиток. Книговидання та розвиток літератури. Розвиток філософських ідей. Г. Сковорода. Природничі науки. Музика. Театр. Архітектура. Скульптура. Графіка. Живопис. Повсякденне життя.



Я - волк! И вожака хочу я трон.
Ведь жизнь имеет волчий нрав.
В ней справедливейший закон -
Кто всех сильнее тот и прав!


Повідомлення відредактовано Shooler - Понеділок, 01.02.2010, 01:11
 
ShoolerДата: Субота, 30.01.2010, 19:06 | Повідомлення № 2
Супермодератор
Група: Модератори
Повідомлень: 3529
х-статус:
Veni! Vidi! Vici!

Правобережна Україна у XVIII ст.

У другому десятиріччі XVIII ст. Польща відновила своє панування на всій території Правобережної України. Тут поновили свою діяльність воєводські органи управління та королівські суди. Магнати і шляхта знову стали єдиними володарями краю. Панщина досягала небачених розмірів, влітку робота на панських землях тривала по 13—15 годин на добу, селяни сплачували безліч податків, ледь-ледь перебиваючись, в той час як кілька родин найбільших магнатів володіли величезними латифундіями. Іноземне панування гальмувало економічний розвиток українських земель.
Майже 80% земель перебували у приватній власності магнатів і шляхти. Відродження козацтва тут було заборонено. Без козаків селянам було важко дати відсіч шляхті. Час від часу спалахували локальні повстання на чолі з селянами-втікачами. Повстанці ховалися у лісах і звідти нападали на поодинокі маєтки. їх (з початку XVIII ст.) називали гайдамаками. З часом вони стали серйозною загрозою для польської шляхти, особливо із закінченням терміну звільнення від панщини, введенням кріпацтва та посиленням релігійного гніту.
Гайдамацький рух в Україні
Перше велике повстання гайдамаків вибухнуло у 1734 р., в той час коли Польща була втягнута у конфлікт з Росією, друге — у 1750 p., найчисленніше та кривавіше «коліївщина» — у 1768 р. Його керівниками були запорожець Максим Залізняк і сотник Іван Гонта. Тисячі шляхтичів, євреїв та католицьких священиків стали жертвами народного гніву. Боячись, що «коліївщина» перекинеться на територію імперії, Росія послала на її придушення війська.
У ЗО—40-х роках в Галичині боролися з панством повстанці-опришки на чолі з Олексою Довбушем.
Загострилися класові протиріччя і на Лівобережжі, Слобожанщині, Запорожжі.
Приєднання південноукраїнських земель до Росії
Наприкінці XVIII ст. в історії України сталися події великої політичної ваги. Особливу роль в історії Росії та всіх українських земель відіграло звільнення від турецько-татарського панування південних територій, що межували з Чорним морем. З кінця XVII ст. Російська держава робила неодноразові спроби відкрити шлях до Чорного моря, але в середині XVIII ст. ця проблема ще не була розв'язана. Розгром Пруссії в Семирічній війні зміцнив становище Росії в Європі, відсунув на тривалий час загрозу агресії на заході і дав можливість сконцентрувати сили для боротьби за опанування Чорноморським узбережжям.
Друга половина XVIII ст. ознаменувалася перемогами Росії у війнах з Туреччиною, видатну роль в яких відіграв російській полководець О. Суворов (1730—1800).
Після успішної для Росії війни з Туреччиною 1768— 1774 рр. за Кючук-Кайнарджийським мирним договором Росія приєднала до свого складу землі між ріками Дніпром та Бугом, а також отримала міста Єнікалє та Керч в Криму, що забезпечило для неї вихід до Чорного моря. Крим був проголошений незалежним від Турецької імперії і в 1783 р. приєднаний до Росії.
Під час війни Росії і Туреччини у 1787—1791 pp. Росія завоювала землі між ріками Буг та Дністер, закріпивши це Ясським мирним договором 1791 р. Цей договір зміцнив становище Росії на Півдні і забезпечив свободу російської торгівлі з чорноморськими країнами.
Приєднання південноукраїнських земель у другій половині XVIII ст. стало одним з основних напрямів-зовнішньої політики царського уряду. Така політика була пов'язана з необхідністю ліквідації постійної загрози, що нависала над південними кордонами, прагненням отримати вільний вихід до Чорного і Азовського морів, а також колонізувати нові родючі землі.
Після визволення і в процесі заселення та розвитку Південної України на основі існуючих поселень почали розбудовуватись нові міста: Херсон — 1778 p., Олександрівськ (Запоріжжя) — 70-ті роки XVIII ст,, Маріуполь — 1784 p., Катеринослав (нині Дніпропетровськ)— 1789 р., Миколаїв — 1789 р., Хаджибей (Одеса) — 1794 р. Водночас із забудовою нових міст виникло чимало промислових підприємств. Потреби розвитку промисловості вимагали швидкого розвідування і використання природних багатств Південної України: кам'яного вугілля, залізних руд, кольорових металів тощо.

Правобережжя та західноукраїнські землі у другій половині XVIII ст.

Правобережжя і західноукраїнські землі ще залишалися під гнітом шляхетської Польщі, а становище народних мас тут постійно погіршувалось. Цей процес прискорювала анархія, яка панувала в країні. Влада короля була номінальною, утвердилося всесилля магнатів, які видавали свої закони і постанови, чинили на їх основі суд і розправу над населенням. Магнати мали також свої власні війська.
Таке внутріполітичне становище в країні призвело до занепаду польсько-шляхетської держави в другій половині XVIII ст. Саме в цей період особливо негативну роль відіграли такі чинники, як деморалізація правлячої аристократії, яка вперто намагалася зберегти непорушним відживаючий феодальний лад і свої привілеї, постійні війни між магнатами, що спустошували і розорювали країну, в кінцевому підсумку так ослабили і виснажили Польщу, що в неї не знайшлося сил, щоб консолідуватися і зберегти державність. Агресивні сусіди — Фрідріх Вільгельм І Пруський і цариця Катерина II скористалися з нагоди і поділили ослаблену Польщу. Відбулося три поділи Польщі: 17 лютого 1772 р., на початку 1793 р., 24 жовтня 1795 р. Польща була розділена між Росією, Пруссією і Австрією.
Після третього поділу Польщі до складу Російської імперії увійшло майже 80% українських земель. Галичина, Закарпаття та Буковина були захоплені Австро-Угорщиною.
Протягом 90-х років XVIII ст. на територію Правобережжя були поширені загальноросійські адміністративні органи та установи. В краї почали діяти намісницькі, а згодом губернські управління, царські судові органи тощо. Становище народних мас майже не змінилося. Вони, як і раніше, відробляли панщину, сплачували численні державні податки. Одночасно польські магнати отримали від царської влади нові загальноімперські дворянські права, привілеї.
Незважаючи на все це, возз'єднання більшої частини українських земель у складі Російської держави мало позитивне значення для консолідації української нації, розвитку творчих сил українського народу.
Отже, в результаті Української національної революції 1648—1676 pp. під проводом Б. Хмельницького було звільнено від іноземних завойовників значну частину українських етнічних земель, на яких була утворена Українська Козацька Республіка. Однак під час Руїни українському народові не вдалося утримати своєї незалежності, відбувається руйнування молодої гетьманської держави, втрачається автономія. Наприкінці XVIII ст. більшість українських земель перебувала у складі Російської імперії, а Галичина, Закарпаття та Буковина — у складі Австро-Угорщини.
Розвиток науки і техніки у XVII—XVIII ст.
У XVII—XVIII ст. відбулися великі зміни в економічному, політичному, релігійному та соціальному житті Європи. З утвердженням нових капіталістичних виробничих відносин відбувався швидкий розвиток виробничих сил, перехід від ручної праці до машинної. Окреслювалася нова епоха — епоха класицизму, Просвітництва, остаточного занепаду аграрної цивілізації, розвитку промислового капіталізму.
Якщо духовне життя людини Середньовіччя оберталося навколо Бога, то тепер філософія, історія, мистецтво зосередили свій погляд на людині. Радикальних змін зазнає світосприйняття людини, в якому віру поступово починають заступати знання. Людина зацікавлюється побудовою світу, законами його існування. Настає період небувалого розквіту наукових знань, боротьби між церквою та наукою.
Розвиток міст, промисловості, торгівлі, сільського господарства, військової техніки, мореплавства відкрили перед наукою та технікою широкі перспективи. У науці XVII ст. остаточно перемогли геліоцентрична система, динаміка Галілея та картезіанська фізика (фізика Декарта та його послідовників). Більш достовірним стає наукове уявлення про Всесвіт. У природознавстві заявляють про себе теорії, базовані на чітких кількісних співвідношеннях між окремими явищами, експериментальній обґрунтованості наукових висновків.
На першому плані в цей період опиняється механіка, певною мірою впливаючи на розвиток математики. Наприкінці XVII ст, видатний англійський учений І. Ньютон відкрив закони механічного руху та закон всесвітнього тяжіння, що пояснював рух планет Сонячної системи та притягання тіл до Землі. До цього періоду належить створення аналітичної геометрії (Р. Декарт), логарифмів (Дж. Непер), диференціального та інтегрального обчислення (І. Ньютон, Г. Лейбніц). Значного успіху досягла оптика (X. Гюйгенс, І. Ньютон), розвиток якої стимулювався практичними потребами астрономії. У середині XVIII ст. видатний російський вчений М. Ломоносов сформулював закон збереження маси речовини під час хімічних перетворень та висловив ідеї атомно-молекулярного вчення. Наприкінці XVIII ст. французький вчений А. Лавуазье незалежно від Ломоносова дійшов до встановлення закону збереження маси. У XVII—XVIII ст. виникли хімія, ботаніка, фізіологія, геологія тощо. А.Лавуазье, спираючись на досліди деяких вчених, встановив склад повітря, відкрив таємницю горіння, довівши, що під час горіння з тілами поєднується частина повітря — кисень.
У медицині розпочато анатомічні дослідження, відкрито кровообіг людського організму. За допомогою мікроскопа (винайшов у XVII ст. голландський учений А. Левенгук) людство дізналося про існування мікробів, було розпочато вивчення збудників інфекційних хвороб. За допомогою мікроскопа англієць Р. Гук встановив, що тканини рослин складаються з міхурців, які він назвав клітинами. Шведський вчений К. Лінней (XVIII ст.) класифікував рослини і тварин на види та роди.
Але у найбільш складних галузях науковий пошук обмежувався здебільшого аналізом окремих груп явищ, систематикою речовин, рослин, тварин. Кожна галузь природи вивчалась відокремлено, наука ще слабо помічала зв'язки між різнорідними явищами. Все це сприяло метафізичному, умоглядному погляду на світ.
Капіталістичні відносини створюють передумови для розвитку машинної техніки, диференціації та спеціалізації робочих інструментів. Водяне колесо стало універсальним двигуном мануфактурного виробництва. Було спроектовано декілька нових гідропотужних установок (XVII—XVIII ст.). Велике значення для гірничих робіт мало застосування пороху (1627 p.), поява нових машин та механізмів для підйому руди, водовідливу та вентиляції, запровадження нових технологій збагачення руд. У металургії відбувався перехід до доменного виробництва.
Важливу роль у появі машинної техніки відіграли млини та годинники — перші безперервно діючі механічні прилади. Першим винаходом у цьому напряму стало застосування наприкінці XVII ст. у бавовняному виробництві (Англія) механічної поїлки «Дженні», названої ім'ям дочки її винахідника Дж. Харгрівса. Пізніше до такої машини Р. Аркрайт приєднав колесо, яке рухало механізм силою води. Цей механізм став основою фабричного виробництва. Одним з перших прядильних фабрикантів був Р. Аркрайт. Остаточний перехід від мануфактури до фабрики відбувся завдяки винаходу Д. Уаттом парової машини. З'явилися нові види транспорту — пароплав, збудований американським механіком P. Фултоном, паровоз, винайдений англійським інженером Д. Стефенсоном. Машинна техніка починає поширюватися в усіх основних галузях виробництва.
Центром тогочасної української освіти і науки була Києво-Могилянська академія, яка виплекала цілу плеяду вчених, культурних та громадсько-політичних діячів. Предметом наукових студій українських вчених стали астрономія, математика, медицина, географія. Ректор академії Іоанникій Галятовський активно вивчав причинно-наслідкові зв'язки сонячного і місячного затемнення, дощу, вітру, блискавки тощо, звертався до історії, ботаніки, зоології, мінералогії та інших природничих наук. Є. Славинецький переклав та популяризував книгу італійця А. Везалія «Космографія», присвячену проблемам астрономії. Інтерес до природничих знань позначається й на структурних змінах філософських курсів. З'являються курси натурфілософії — попередниці природознавства.
Наукові студії українських вчених переважно мали прикладний характер. Так, Ф. Прокопович у 1707—1708 pp. підготував для слухачів академії курс з арифметики та геометрії, підручник «Скорочення змішаної математики». У другій половині XVIII ст. в академії були відкриті класи чистої математики (алгебра та геометрія), змішаної математики (викладали цивільну й військову архітектуру, механіку, гідростатику, гідравліку, оптику, тригонометрію, астрономію, гідрографію, математичну хронологію).
Інтенсивно розвивається у цей час медицина. Багато лікарів-українців одержали вчений ступінь доктора медицини. У 1707 р. в Лубнах^було відкрито першу польову аптеку, у 1787 р. в Єлисаветграді — першу медичну школу.
Українські вчені Є. Мухін та Д. Самойлович описали епідемії чуми та холери, запровадили віспощеплення та інші запобіжні заходи боротьби з ними.
Щодо техніки, то вона у XVII—XVIII ст. була ще примітивною. Поступова еволюція господарства зумовила вдосконалення сільськогосподарських та ремісничих знарядь праці: модернізується плуг — його форма стає асиметричною, що сприяє зростанню продуктивності праці; на Лівобережжі та Слобожанщині з'являється своєрідний примітивний культиватор — багатозубне рало; у виготовленні тканини дедалі більшого поширення набуває горизонтальний верстат; у ремеслі та промислах впроваджується примітивна механізація, що базувалася на енергії вітру та води.

Україна у XIX ст.

XIX ст. характеризується передусім кризою феодально-абсолютистських порядків і перемогою капіталізму. Його обличчя здебільшого визначалося революційною хвилею 1848—1849 pp., яка охопила європейські країни. До 70-х років XIX ст. на Заході закінчились буржуазні революції. Розпочався відносно мирний період розвитку капіталізму.
Україну не обминули ні європейська революція середини XIX ст., ні дві війни (на початку та в середині XIX ст.) найбільших на ті часи світових імперій — Російської та Австро-Угорської, у складі яких перебували її землі.



Я - волк! И вожака хочу я трон.
Ведь жизнь имеет волчий нрав.
В ней справедливейший закон -
Кто всех сильнее тот и прав!
 
ShoolerДата: Субота, 30.01.2010, 19:07 | Повідомлення № 3
Супермодератор
Група: Модератори
Повідомлень: 3529
х-статус:
Veni! Vidi! Vici!

Правобережна Україна наприкінці XVII — у XVIII ст.

Після поразки Української революції подальшу долю українських земель визначали сусідні держави — Польща, Росія та Туреччина. Згідно з умовами Бахчисарайського договору (1681) територія між Дністром і Бугом 20 років мусила залишатися нейтральною і незаселеною. Це означало перетворення на пустелю тих земель, які були своєрідною базою національно-визвольного руху за часів Хмельниччини. «Від Корсуня і Білої Церкви, потім на Волинь і в князівство Руське, до Львова, Замостя, Бродів і далі подорожуючи, — писав козацький літописець Самійло Величко, — бачив я багато городів і замків безлюдних, і пусті вали.., що стали пристанищем і житлом тільки для диких звірів... Бачив я там... багато кісток людських, сухих і нагих, що тільки небо за покрівлю собі мали».
Проте, зважаючи на родючість ґрунтів, сприятливі кліматичні умови, спочатку Туреччина, а згодом Польща порушують Бахчисарайську угоду і розпочинають процес активного заселення пустуючих земель Правобережжя.
Новий колонізаційний рух стає особливо масовим після того, як Ян Собеський видав 1684 р. універсал, що дозволяв козацькі поселення на південь від Росі. Наступним кроком Польщі стала ухвала сейму (1685) про поновлення на території колишніх українських полків козацьких прав та вольностей, внаслідок якої відродилися Богуславський, Брацлавський, Корсунський та Білоцерківський полки.
Після завершення війни між Польшею та Туреччиною (1699) потреба у козацькому війську відпала, і тому польський сейм прийняв рішення про ліквідацію правобережного козацтва. Спроба силою реалізувати цей план призвела спочатку до поразки польських військ під Фастовом 1700 p., а потім і до вибуху повстання під проводом С. Палія (1702-1704).
Палій (Гурко) Семен Пилипович (7—1710) — козацький полководець, фастівський і білоцерківський полковник (1684—1704, 1709—1710). Народився в містечку Борзна (Чернігівщина). Навчався в Київській колегії. У 1684 р. отримав «приповідний лист» (дозвіл) польського короля на формування козацького полку у Фастові й заселення вільних земель на Київщині. На полковій території встановилося козацьке самоврядування. Спроби польських військ привести козаків до покори (1691, 1693, 1700) зазнали відсічі. Протягом 1688—1704 pp. Палій вів переговори з гетьманом І. Мазепою про возз´єднання Правобережної України з Лівобережною, але уряд Московщини, пов´язаний з Річчю Посполитою «Вічним миром» (1686), не давав згоди на цю акцію. У 1702—1704 pp. Палій очолював козацькі повстання на Київщині, Брацлавщині, Поділлі та Волині. В1704 р. на Правобережжя вступили лівобережні козацькі полки під проводом Мазепи. За його наказом Палія було заарештовано, а повстання придушено. Царський уряд відправив Палія у заслання до Тобольська (1705— 1708), а в 1709 р. у зв´язку з війною зі шведами повернув в Україну. В 1709 р. Палій очолює Білоцерківський полк і залишається його полковником до смерті.
Ситуацією скористався І. Мазепа, який, приєднавши до Гетьманщини правобережні полки, незабаром усунув С. Палія від влади. Після падіння І. Мазепи та поразки П. Орлика система міжнародних договорів 1711—1714 pp. остаточно визнала права Польщі на володіння Правобережжям.
Починається активне відновлення польсько-шляхетських порядків на Правобережжі. Землі регіону знову були поділені на Брацлавське, Волинське, Київське та Подільське воєводства. Відновивши свою владу над землями Правобережжя, магнати зрозуміли, що умовою їхнього збагачення є відродження та господарське піднесення краю. Саме тому вони почали створювати в межах своїх володінь «слободи», у яких селяни на певний час звільнялися від податків. Однак закінчення пільгових років, вимоги землевласників виконання панщини та натуральних повинностей, які супроводжувалися посиленням наступу уніатства на права православних, спричиняли значне соціальне напруження на Правобережжі, безпосереднім наслідком якого стала гайдамаччина. Гайдамацький рух виник у першій половині XVIII ст. (перша згадка про гайдамаків датується 1714 р.) на Волині та Західному Поділлі, але незабаром охопив Київщину та Брацлавщину. Це була яскрава форма національно-визвольної боротьби українського народу проти польського гніту на землях Правобережної України. Гайдамаччина у своєму розвитку пройшла три хвилі піднесення: 1734—1738 pp., 1750 p., 1768 p. (Коліївщина). Польські шляхтичі зневажливо поставилися до виникнення повстанського руху, називали його учасників «гайдамаками» (від турецького «гайда» — гнати, переслідувати, турбувати), а невдовзі цей термін став самоназвою народних месників.
Перше велике гайдамацьке повстання розпочалося 1734 р. Його каталізатором став вступ на територію Правобережжя російських військ разом з гетьманськими полками, які мали на меті допомогти синові короля Августа II вступити на польський престол. Серед місцевого населення поширилися чутки, що війська прийшли на допомогу українським селянам, а російська цариця Анна Іоанівна видала грамоту, в якій закликала до боротьби проти польської шляхти. Стихійний народний виступ швидко охопив Київщину, Поділля та Волинь. На чолі повстання став сотник надвірних козаків князів Любомирських — Верлан, проголошений гайдамаками полковником. У ході боротьби активно йшов процес «покозачення», коли селяни масово записувалися в козаки та заводили козацький устрій.
Повстанцям вдалося захопити Жванець, Броди, Збараж, дійти з боями аж до околиць Кам´янця-Подільського та Львова. Між тим внутрішня ситуація у Польщі змінилася — під тиском Росії С. Лещинський утік, і престол отримав Август III. Виконавши свою основну місію, царські війська були кинуті на придушення гайдамацького руху. Наприкінці 1738 р. російські та польські збройні формування за допомогою зрадника С. Чалого здобули перемогу над основними повстанськими силами, що примусило частину гайдамацьких загонів відійти в Молдавію, а решту — тимчасово припинити збройний опір. Новий спалах активності гайдамацького руху припадає на 1750 р. Повстанці, очолювані О. Письменним, М. Сухим, П. Тараном, протягом року контролювали землі Брацлавщини, Київщини, Східного Поділля. їм вдалося навіть захопити такі потужні фортеці, як Вінниця, Умань, Летичів, Фастів. Проте до зими 1750 р. цей виступ спільними зусиллями польських та російських військ було придушено.
Своєрідним піком гайдамацького руху стало селянсько-козацьке повстання 1768 p., що отримало назву «Коліївщина» (від слів «кіл», «колоти», «колій»). Цей народний виступ був зумовлений взаємодією кількох причин.
Саме того часу панське господарство занепало внаслідок зміни торговельної кон´юнктури — перенесення основного ринку зерна з берегів Балтійського моря на узбережжя Чорного. Нечіткість перспектив розвитку, що запанувала у господарстві Польщі, безумовно, позначилася на взаєминах українських селян і польських панів, посиливши соціальне напруження. У Північній Київщині, яка надалі стала базою для розгортання Коліївщини, найменші соціальні утиски, збільшення панщинних тягарів сприймалися як насильство і викликали бурхливу реакцію. Це пояснюється тим, що в цьому регіоні, заселеному пізніше від інших земель Правобережжя, селяни тривалий час були звільнені від панщинних повинностей. До того ж близькість Запорожжя посилювала віру місцевого населення у власні сили. Загострилася й релігійна ситуація.
Першопоштовхом до розгортання конфлікту став активний наступ уніатів, очолюваних митрополитом Ф. Володкевичем, на права православних на півдні Київщини. Застосування польських військ з метою перетворення православних на уніатів, ув´язнення православних священиків, покарання різками — це далеко не всі форми і методи, за допомогою яких уніатство намагалося утвердитися в цьому краї. Одним із натхненників боротьби за православ´я, енергійним та здібним організатором мас став ігумен Мелхиседек Значко-Яворський. Саме він зумів добитися аудієнції в Катерини II, під час якої вона пообіцяла православним Польщі підтримку та заступництво. Діючи через дипломатичні канали, російська цариця виконала свою обіцянку. У 1768 р. польський король С. Понятовський під тиском Росії підписав трактат про формальне зрівняння в правах з католиками віруючих православної та протестантської церков.
Розрахунки Росії, що пішла на такий крок, цілком зрозумілі: послабити Польщу, адже негативну реакцію шляхти на рішення короля та розгортання чвар і протистоянь можна було легко спрогнозувати; зміцнити зв´язки з православними Правобережжя, а відтак і посилити російський вплив у цьому регіоні; формувати в свідомості українців привабливий імідж Росії як захисниці православної релігії.
Як і слід було очікувати, значна частина польської Шляхти негативно поставилася до зрівняння в правах католиків та православних і перейшла до активних дій. Створивши збройні союзи — конфедерації, вона оголосила "хрестовий похід» проти православних під гаслом захисту католицизму, шляхетських прав і звільнення Польщі з-під російського впливу. Організуючим центром цього руху стала Барська конфедерація (м. Бар на Поділлі). Сіючи смерть серед православних, глумлячись над їхніми святинями, руйнуючи православні монастирі та церкви, конфедерати кривавим смерчем пройшлися Київщиною, Поділлям та Волинню.
Не маючи змоги самотужки вгамувати непокірних магнатів, польський уряд звернувся по допомогу до Росії. На Правобережжя для боротьби з конфедератами вступає російське військо на чолі з генералом М. Кречетниковим. Місцеве українське населення сприйняло появу російських збройних формувань як допомогу в боротьбі проти офіційної польської влади. Блискавично набула поширення чутка про те, що Катерина II нібито видала «Золоту грамоту», в якій закликала селян до боротьби з польською шляхтою. Всі ці обставини сприяли розгортанню та поглибленню селянсько-козацького виступу на Правобережжі.
Навесні 1768 р. запорожець М. Залізняк сформував під Чигирином повстанський загін. Його ядром були запорожці, навколо яких об´єдналися тисячі селян. На бік повсталих перейшов уманський сотник І. Гонта зі своїми козаками. Повстанці взяли Умань — міцну фортецю, одну з опорних точок польської шляхти в цьому регіоні, що стало переломним моментом у розгортанні Коліївщини. Ця перемога робила досить реальною перспективу розростання гайдамацького руху як у західному, так і в східному напрямках, що означало його поширення не тільки на власне польські землі, а також і на Лівобережжя.
Катерина II чудово розуміла, що в основі Коліївщини лежать не лише національно-визвольні змагання та релігійне протистояння. Важливою складовою цього руху була антифеодальна боротьба, і тому попадання на російський ґрунт навіть іскри гайдамацького руху спричинили б серйозні соціальні наслідки: російські селяни також могли піднятися проти феодалів. Непокоїла російський уряд й участь у гайдамацькому русі російських селян, міщан і навіть солдатів, які після повернення на батьківщину могли стати носіями небезпечних для правлячих кіл ідей, організаторами антиурядових акцій. До того ж тактика доброзичливого ставлення до гайдамаків ускладнила російсько-турецькі відносини, оскільки повстанці, переслідуючи шляхту і євреїв, перейшли кордон і спалили турецьке місто Балту. Цей інцидент викликав бурхливий протест турецького султана, кримського хана та молдавського господаря. Причому Туреччина загрожувала навіть війною, до якої Росія у той час не була готова. Усі ці фактори зумовили зміну тактики російського уряду стосовно гайдамацького руху — після зближення з Польщею Росія розпочинає в другій половині червня 1768 р. каральні акції проти повстанців. Підступно були схоплені М. Залізняк та І. Гонта. Протягом липня—серпня було розгромлено більшість гайдамацьких загонів, але остаточно Коліївщина була придушена лише навесні 1769 р.
Жорстоко і люто розправилася з повстанцями Польща. Лише в містечку Кодні (поблизу Житомира) поляки знищили 3 тис. осіб. І. Ґонту після жахливих тортур (здерто смуги шкіри) було порубано на частини, а його голову прибито до воріт Могилева. Що стосується гайдамаків — підданих Росії, то їхнє покарання мало характер демонстрації. Росія мусила переконати турків і поляків у своїй непричетності до виникнення Коліївщини. Саме тому частина вироків гайдамакам була здійснена або ж на польській території, або на турецькому кордоні. Водночас, чудово розуміючи, що жорстокі репресії проти повстанців зашкодять іміджу Росії в очах українців Правобережжя, російський уряд в останній момент замінює М. Залізняку та 250 гайдамакам смертний вирок довічним засланням до Сибіру.
Росія постійно проводила двозначну політику щодо соціальних рухів на Правобережжі. Це пояснюється тим, що, з одного боку, вона бачила в гайдамаччині засіб дестабілізації та ослаблення Польщі, з іншого — не хотіла, щоб цей антифеодальний рух поширився на російську територію. Стратегічною метою імперської політики Росії було встановлення цілковитого контролю над правобережними землями, але здійснити ці плани їй вдалося лише наприкінці XVIII ст. Внаслідок другого поділу Польщі (1793) до Росії відійшли Київщина, Східна Волинь, Поділля, Брацлавщина, а після третього поділу (1795) під владу російського царя відійшла і Західна Волинь. Незабаром на інкорпорованих землях було утворено Київську, Подільську та Волинську губернії.
Безумовно, об´єднання в межах однієї держави більшості українських земель (майже 80%), етнічне возз´єднання лівобережних та правобережних українців, поновлення позицій у суспільстві православної церкви сприяли консолідації української нації. Однак наприкінці XVIII ст. автономії Лівобережжя не існувало, і тому Правобережжя з-під влади одного іноземного уряду потрапило під владу іншого, що не могло забезпечити повноцінного, динамічного розвитку краю.
Отже, після поразки Української революції Правобережжя надовго стало об´єктом територіальної експансії сусідніх держав — Польщі, Росії та Туреччини. Встановлення на початку XVIII ст. контролю Польщі за цим краєм відновило польсько-шляхетські порядки, посилило релігійний гніт, спричинило нову колонізацію правобережних земель, зростання соціального напруження та виникнення гайдамацького руху. Перехід наприкінці XVIII ст. Правобережжя під владу Росії не зняв проблеми іноземного панування для цього краю, він тільки змінив форми та методи експлуатації місцевого населення.



Я - волк! И вожака хочу я трон.
Ведь жизнь имеет волчий нрав.
В ней справедливейший закон -
Кто всех сильнее тот и прав!
 
ShoolerДата: Субота, 30.01.2010, 19:14 | Повідомлення № 4
Супермодератор
Група: Модератори
Повідомлень: 3529
х-статус:
Veni! Vidi! Vici!

Кирило Розумовський - останній гетьман Лівобережної України, останній реформатор Гетьманської України

Останній реформатор Гетьманської України

Міфи комуністичної доби, які стосуються історії України, відходять у минуле. Але їхнє місце часом намагаються зайняти нові міфи, творені сучасними ідеологами малоросійської меншовартості. Зауважу, що таких ідеологів сьогодні вистачає – як у самій Україні, так і (головним чином) – за її межами. Схоже, їм добре платять за їхню нелегку працю – творити такий собі «малоросійський міф ХХІ століття». Проте реальна історія бунтується проти таких міфів.

Чи й справді завмерла Україна у XVIII столітті?

«Україна після бурхливих і трагічних часів Мазепи застигла у майже повній непорушності... Десь на задвірках Європи, між провінційною Польщею і ще більш провінційною Туреччиною... Всі найвизначніші особистості виїхали до Петербурга чи Москви, хтось утік до Парижу... Під лінивим малоросійським сонцем лежали ці землі непорушно, аж поки цивілізаторське око Катерини ІІ не звернуло на них увагу».

Ось так пише про українську історію перших двох третин XVIII століття один сучасний московський публіцист. Насправді ж усе у ті часи було значно складніше, і про «непорушність» чи «бездіяльність» говорити не доводиться.

І хоча після поразки Мазепи російське самодержавство справді було спробувало повністю й остаточно втихомирити Україну, але навіть цілком лояльний до Петербургу гетьман Іван Скоропадський робив певні жести, які мали означити підтримку українських інтересів. Так, він запропонував цареві Петру І проект нового договору між Гетьманщиною та Росією під назвою «Решетилівські статті». У статтях передбачалося розширення автономії Гетьманщини, однак цар їх не затвердив. Натомість за наказом Петра столиця Гетьманщини була перенесена зі зруйнованого московською армією Батурина до Глухова неподалік кордону з Московщиною. Але гетьман почав розбудовувати нову столицю, зробивши з провінційного містечка значне місто. Скоропадський також продовжив давню козацьку традицію підтримки Києво-Могилянської академії і щорічно виділяв з Генерального військового скарбу 200 рублів на утримання її викладачів.

Наступний гетьман – Данило Апостол – теж подав петербурзькому уряду проект нового російсько-українського договору під назвою «Статейні пункти». Проект передбачав відновлення давніх козацьких вольностей, усунення царських резидентів від контролю за надходженням податків до Генеральної скарбової канцелярії і відновлення Київської митрополії. У відповідь російський уряд затвердив так звані «Рішительні пункти», за якими під час війни гетьман підлягав російському командуванню. Але все ж таки частина політичної автономії Гетьманщини була відновлена.

Апостол також домігся дозволу російського уряду на часткове відновлення закордонної торгівлі купцями Гетьманщини. Він уперше в історії Гетьманщини встановив бюджет видатків гетьманського уряду, які покривалися за рахунок «евекти», тобто вивізного мита, і витрачалися на утримання урядовців, компанійських полків та артилерії.

Данило Апостол організував «Генеральне слідство про маєтності» щодо рангових, тобто державних земель, переданих у приватну власність. Він розпочав кодифікацію українського права, результатом якої став кодекс під назвою «Права, за якими судиться малоросійський народ». Гетьман також домігся виведення з території Гетьманщини чотирьох з десяти розквартированих там російських драгунських полків.

Гетьман Розумовський – «улюбленець долі»


Кирило Григорович Розумовський, останній гетьман Лівобережної України (1750–1764), граф, російський генерал-фельдмаршал, президент Петербурзької академії наук.

Таким чином, щось, як бачимо, діялося на території Лівобережної України, проводилися певні реформи, гетьмани намагалися хоча б частково відновити свій суверенітет, істотно зменшений російськими імператорами. Я вже не кажу про активну участь козаків у війнах з Оттоманською Портою. Проте головні реальні зміни та спроби реформ у Гетьманщині пов‘язані з Кирилом Розумовським, останнім українським гетьманом. Хоча ставлення до нього з боку сьогоднішніх інтелектуалів дуже різне.

Одні вважають, що гетьман Розумовський – це персона з числа тих, кого у XVIII столітті звали «баловень судьбы». Він, мовляв, цілком випадково опинився на вершинах влади і нічим особливим не відзначався. Персонаж малоросійського анекдоту – не більше. Інші ж наголошують, що гетьман справді прагнув до відтворення повномасштабної автономії України і навіть мріяв про можливе її усамостійнення. Отож, як бачимо, діяльність Кирила Розумовського і, головне, її мотивація досі є предметом інтелектуальних дискусій. І, видається, не випадково.

Народився Кирило у березні 1728 року у селі Лемеші Козелецької сотні Чернігівського полку в сім’ї козака Григорія Розума. Брат його Олексій 1731 року завдяки чудовому голосу потрапив до придворної капели в Петербурзі й став невдовзі фаворитом імператриці Єлизавети Петрівни, а після її вступу на престол 1742 року таємно обвінчався з нею.

Олексій Розум, який став Розумовським, мав великий вплив при царському дворі і посприяв відновленню гетьманства на Лівобережній Україні. Олексій 1742 року забрав свого брата Кирила до Петербурга, де дав йому гарну освіту. У 1743-1745 роках Кирило Розумовський навчався в університетах Кенігсберга, Берліна, Геттінгена, Страсбурга під керівництвом знаних учених Ейлера та Штрубе. 1746 року він призначений президентом Петербурзької академії наук (цю посаду він обіймає майже до кінця століття), а лютому 1750 року козацька рада у Глухові за вказівкою цариці обирає графа Кирила Розумовського гетьманом Лівобережної України.

І практично одразу молодий гетьман розпочинає реформи. Передусім освітні. Виходив він з того постулату, що наука, освіта, культура – це речі засадничі для розвитку країни. Звичайно, до такого розуміння він дійшов не самостійно. Це говорили найвидатніші мислителі того часу. До честі Розумовського зазначу, що він був на рівні цих ідей. І в тому, що прагнув загальної освіти всіх молодих українців (тобто до школи мали ходити всі діти всіх суспільних станів), і в тому, що хотів створити університет у Батурині, який знову став гетьманською столицею, а другий заснувати на базі Києво-Могилянської академії, причому сама академія стала б богословським факультетом університету. Мав намір широко засновувати нові друкарні, - не лише при університетах, а і при гімназіях. А на додачу – як переповідали сучасники – плекав гетьман Розумовський плани запросити завідувачем бібліотеки в Батурині самого Жан-Жака Руссо.

Зміцнює гетьман й автономію Лівобережжя. Він починає з власної руки роздавати маєтності старшині (а це був дуже вагомий важіль, щоб тримати її в послуху), самостійно призначає полковників (чого не було з часів Петра І), встановлює власні митні збори, щоб мати кошти у державній скарбниці. Під впливом гетьмана з’явився царський указ від 13 січня 1752 року, який забороняв поширення на українське населення стану холопства. Почалася військова реформа: була модернізована артилерія, в полках вводилися блакитні однострої. Проводив гетьман Розумовський й судову та адміністративну реформи, створюючи цілу мережу земських, підкоморських і гродських судів та ділячи країну на 20 повітів.

Ба більше: гетьман регулярно збирав старшинські ради а 1763 року для затвердження судової реформи на Гетьманщині скликав у своїй столиці Батурині Генеральні збори. Ці збори Розумовський мав намір зробити постійними, перетворивши їх на такий собі шляхетський парламент, а гетьманську владу – спадковою. Обговорювалося на цих зборах, зокрема, відновлення традиції укладання статей українсько-російської угоди з кожним новим монархом та митного кордону між Україною і Росією тощо. Взагалі: в оточенні Розумовського домінувала думка: у нас з росіянами один монарх – але дві країни, дві держави, з‘єднані тільки персональною унією.

Крах українських сподівань

Всі ці спроби посилити українську автономію мали наслідком протидію з боку Петербургу ще за царювання Єлизавети. Скажімо 1754 року гетьману було заборонено призначати полковників і тоді ж ліквідовано всі чинні в Україні внутрішні митні збори. 1761 року від Гетьманщини було відокремлено Київ, який віднині підпорядковувався сенату імперії.

Та головний удар про реформах і планах розбудови української автономії завдала нова імператриця Катерина ІІ, яка, попри активну підтримку з боку Розумовського під час захоплення нею влади, не терпіла “малоросійської шатості”, і прагнула ствердити самодержавні порядки чи не передусім у норовливій Гетьманщині. І це вдалося зробити, застосувавши класичну імперську тактику батога й пряника: козацька старшина одержала дворянство й чималі земельні маєтності разом із щойно покріпаченими українськими селянами. А тих, хто опирався, чекали в‘язниці.

Отож, змусивши Кирила Розумовського наприкінці лютого 1764 року зректися булави, Катерина ІІ водночас призначила йому значну довічну пенсію. Вона підтвердила право Розумовського на розлогі маєтності в Україні, надані йому імператрицею Єлизаветою, однак заборонила йому там з’являтися. Катерина також скасувала посаду гетьмана, передала управління Гетьманщиною так званій Другій Малоросійській колегії і невдовзі ліквідувала Запорозьку Січ. А 1781 року автономія Гетьманщини була остаточно скасована і на її території було утворене Малоросійське генерал-губернаторство. 1776 року Розумовський нарешті отримав дозвіл приїхати до України, а 1794 року він остаточно оселився у Батурині. Він займався будівництвом у своїх маєтках, а у Батурині завершив спорудження палацу за проектом англійця Чарльза Камерона та влаштування парку за проектом італійця Антоніо Рінальді.

Кирило Розумовський помер у Батурині 3 січня 1803 року і був похований у зведеній його коштом трапезній Воскресенської церкви. Вона, за переказом, була збудована із цегли так званого Мазепиного стовпа – єдиної башти, що збереглася після погрому Батурина.

Ось так скінчилася остання спроба модернізувати Гетьманську Україну. Як бачимо, реформи задумані та розпочаті були вельми серйозні, але вистачило подиху крижаного вітру з Петербурга, поєднаного із умілою політикою розколу й підкупу старшини, щоб усі проекти були згорнуті, а самі реформатори склали руки. Селянство ремствувало й бунтувалося, а новоспечені дворяни у своїй йшли ревно служити імперії. Але і тоді на українських теренах не запанувала політична тиша й інтелектуальний спокій.

Сергій Грабовський
www.radiosvoboda.org



Я - волк! И вожака хочу я трон.
Ведь жизнь имеет волчий нрав.
В ней справедливейший закон -
Кто всех сильнее тот и прав!
 
ShoolerДата: Субота, 30.01.2010, 19:16 | Повідомлення № 5
Супермодератор
Група: Модератори
Повідомлень: 3529
х-статус:
Veni! Vidi! Vici!

Ліквідація царизмом гетьманщини і Запорізької Січі. Втрата українським народом останніх залишків автономії

З приходом до влади в Росії Катерини II (1762–1796) було завершено справу, розпочату в Україні Петром I по остаточній ліквідації української автономії.
Нова імператорка Катерина II, прагнучи уніфікації та централізації державного управління, у 1764 р. після звернення К. Розумовського з проханням запровадження спадкового гетьманства в Україні та розширення його прав викликала його в Петербург і примусила подати рапорт про відставку. 10 листопада 1764 р. імператриця видала указ про ліквідацію інституту гетьманства в Україні. Уся повнота влади зосередилась у руках президента Другої Малоросійської колегії (1764–1786 рр.) генерал-губернатора П. Румянцева. Колегія складалася з чотирьох російських представників, чотирьох українських старшин, прокурора, двох секретарів (росіянина і українця). Було взято жорсткий курс на централізацію та русифікацію. Суть цього курсу у тезі імператриці: „Коли в Малоросії зникнуть гетьмани, треба зробити все , щоб стерти з пам’яті їх та їхню добу „. І цей наказ послідовно й наполегливо втілювалися в життя наступними російськими правителями старої і нової доби понад 200 років.
Після ліквідації гетьманства осередком формування політичної свідомості українського населення, реальною перешкодою колоніальній політиці Російської імперії на Україні залишилась Запорізька Січ. Але поки йшла боротьба з Туреччиною за Причорномор’я і Крим, в якій активну участь брали запорізькі козаки, російський царизм змушений був терпіти „запорозьку вольницю“. Після укладення Кючук-Кайнаджийського миру Запорізька Січ втратила значення військового форпосту проти турецької і татарської агресії. Тому Катерина II в 1775 р. дала таємний наказ генералу П. Текслі ліквідувати її. 4-5 червня 1775 р. російські війська під командуванням Текслі оточили і зруйнували Січ.
П. Калнишевський – останній кошовий отаман – капітулював і згодом був засланий царським урядом на Соловки. Калнишевський Петро Іванович (1690-180 рр.) – останній кошовий отаман запорізької Січі (1762, 174-1765 рр.), талановитий полководець і дипломат. Походив із козацько-старшинського роду Лубенського полку. Займав різноманітні посади у козацькому війську: 1752 – похідний полковник, 1754 військовий осавул, 1762 – кошовий отаман, 1763 – військовий суддя, 1764-1765 – кошовий отаман на Запоріжжі. Неодноразово їздив у Петербург відстоювати військові та адміністративно-територіальні права запорізького козацтва від зазіхань царських чиновників, дбав про розвиток хліборобства і торгівлі на Запоріжжі.
Після зруйнування царськими військами Нової Січі у 1775 р. і заслання до Соловецького монастиря (нині Архангельська обл. Росії) понад 5 років провів у жахливих умовах одиночної камери (у кам’яному мішку).
У квітні 1801 р. указом Олександра I був звільнений з монастирської в’язниці, але залишився у монастирі. Помер у віці майже 113 років. Похований на головному подвір’ї Соловецького монастиря.
Значна частина козаків переселилась у межі турецьких володінь і утворила Задунайську Січ.
У 1776 р. Катерина II ліквідувала слобідське козацтво – більшість заможних козаків наказним порядком перевела в гусари, а частину – у селянський стан. Старшина отримала офіцерські звання і статус дворянства. На території слобідських полків було створено Слобідсько-Українську губернію з центром у Харкові.
У 1781 р. був ліквідований полково-сотенний устрій, а Лівобережжя поділене на три намісництва – Київське, Чернігівське, Новгород-Сіверське (потім – Малоросійське генерал-губернаторство).
У 1783 р. українську національну армію у складі 10 полків було перетворено на регулярні полки за взірцем російської армії. Того ж року кріпосне право було поширене на українське селянство. У 1785 р. виходить „Жалувана грамота дворянству”, за якою українська шляхта отримує дворянські права та привілеї.
У другій половині XVIII ст. в Україні утверджується суспільно-політичний устрій, характерний для всієї Російської імперії. Всі органи Української держави були остаточно знищені.



Я - волк! И вожака хочу я трон.
Ведь жизнь имеет волчий нрав.
В ней справедливейший закон -
Кто всех сильнее тот и прав!
 
ShoolerДата: Субота, 30.01.2010, 19:21 | Повідомлення № 6
Супермодератор
Група: Модератори
Повідомлень: 3529
х-статус:
Veni! Vidi! Vici!

Відвоювання і заселення північного Причорномор'я. Ліквідація царизмом Запорізької Січі.

Російсько-турецька війна 1768—1774 pp. і участь у ній населення України Приєднання Криму до Росії.
У другій половині XVIII ст. най важливішими завданнями зовнішньої політики російського уряду було відвоювання споконвічних слов'янських земель Північного Причорномор'я, ліквідація постійної турецько-татарської загрози і забезпечення міцної оборони південних українських і російських земель. Виходу до Чорного моря, а з нього — до Середземного моря, в Південну й Західну Європу, настійно вимагав також розвиток економіки, інтереси розширення торгівлі з західноєвропейськими й східними країнами.
Часті набіги кримських татар перешкоджали заселенню й господарському освоєнню земель Південної України. Щоб торгувати з країнами Західної Європи, товари з України доводилося возити до портів Балтійського моря.
Підбурювана англійськими дипломатами, Туреччина у 1768 р. почала війну проти Росії. У січні 1768 р. кримські татари проникли в Новоросію і на Правобережжя, але, зустрівши рішучий опір російських військ, відступили. Воєнні дії відбувалися на Дунаї, в Криму і у Закавказзі.
У складі діючої армії вели бої проти турків і татар запорожці, гусарські, пікінерські, лівобережні козацькі полки та ін. Вони билися під Очаковом, Кінбурном, Хаджи-беєм, на Перекопі і в Криму — брали участь у взятті Кафи (Феодосії) та інших міст. Крім того, Україна була найближчим тилом російської армії, і вона мусила давати військам квартири, провіант, підводи тощо.
Російська армія здобула рад перемог. У 1770 р. перша армія під командуванням П. Румянцева на Нижньому Дунаї розбила турків біля Рябої Могили, Лерги і Кагулу.
Були зайняті Хотин, Ясси, Бухарест, Акерман та інші фортеці й міста. Російська ескадра, що прибула з Балтійського моря в Середземне, в Чесменській бухті знищила турецький флот. Наступного року 2-га армія під командуванням В. Долгорукова, у взаємодії з Азовською флотилією, зайняла Крим. Суворов здобув важливу перемогу при Козлуджі (1774).
10 липня 1774 р. в селі Кючук-Кайнарджі (на південь від Дунаю) між Росією і Туреччиною було укладено мирний договір. Росія одержала територію межиріччя Дніпра і Південного Бугу до узбережжя Чорного моря, фортеці Керч та Єнікале в Криму, Кінбурн у гирлі Дніпра і Азов у гирлі Дону. Отже, вихід у Чорне море був здобутий. Росія також дістала право укріплювати Азов. Російські торгові судна тепер могли вільно проходити через Босфор і Дарданелли. Туреччина визнала незалежність Кримського ханства.
Дуже важливе значення мали статті договору, спрямовані на захист поневолених Туреччиною балканських народів, що створювало більш сприятливі умови для розгортання ними визвольної боротьби і завоювання національної незалежності. Зокрема, турецький уряд змушений був відновити автономію Молдови і Валахії.
8 квітня 1783 р. Катерина II підписала маніфест, який оповіщав, що півострів Кримський, півострів Тамань і вся кубанська сторона «прийняті під державу Всеросійську». На території ліквідованого Кримського татарського ханства, яке протягом століть було вогнищем небезпеки для України й Росії, створювалась Таврійська область.
Унаслідок відвоювання північного Причорномор'я та Приазов'я і приєднання Криму до Росії назавжди припинилися спустошливі турецько-татарські набіги на південні українські й російські землі, швидше стали розвиватися продуктивні сили Півдня, за короткий час були збудовані великі міста й порти, через які розпочалася жвава торгівля з різними країнами. У самому Криму не стало рабовласництва й работоргівлі, стало зникати кочівництво, населення почало енергійніше, ширше розвивати різні галузі господарства.
Царський уряд заявляв, що він приєднує Крим до Росії лише задля того, щоб прилучити місцеве «дике» населення до цивілізації. Насправді з перших же днів він намагався Крим колонізувати, заселити його росіянами, а «татар, — писав відомий дипломат катерининських часів Бакунін, — вон из Крима». Всіма засобами царські урядовці вели лінію на витіснення і знищення місцевого, зокрема кримськотатарського населення, та й не тільки його. Так, на основі рескрипта Катерини II від 9 березня 1778 р. «О переселении всех христиан на территорию южнорусской деревни» О. Суворов за кілька днів виселив з Криму в Південну Україну на береги Азовського моря між Бердянськом і Доном 32 тис. осіб чоловічої статі — греків та вірмен — найкращих ремісників і торговців, що серйозно підірвало ремесла й торгівлю Криму. Тисячі татар, через нестерпні умови, змушені були уже в 1785—1788 pp. розпродувати за безцінь свої землі та майно і втікати в Туреччину, Румунію та в інші місця. Якщо на 1783 р. у Криму налічувалося понад 500 тис. чол. населення, то на 1793 p., через десять років після приєднання до Росії, незважаючи на російську колонізацію, що її проводив царизм, населення зменшилося до 205 тис.
Запорізька Січ у 60—70-х pp. XVIII ст. та її ліквідація царизмом.
Перемога Росії у війні проти Туреччини і перенесення її кордонів на південь змінили становище Запоріжжя і вплинули на його долю.
У 60—70-х роках соціально-економічний розвиток Запорізької Січі, як і раніше, розгортався в напрямі дальшого збагачення козацької старшини і посилення нею експлуатації та визиску козацької сіроми і посполитих. Про розміри багатств старшин свідчить хоча б те, що в останнього кошового отамана Калнишевського після ліквідації Січі було конфісковано понад 48 тис. крб. грішми, у писаря Глоби — понад 23 тис. крб. Крім того, Калнишевський мав 16 тис. голів різної худоби, а Глоба — 14 тис. На Запоріжжі ширше, ніж в інших місцевостях, розвивалися товарно-грошові відносини і більше застосовувалася вільнонаймана праця. Останнім кошовим отаманом Запорізької Січі був Петро Іванович Калнишевський. Народився він у 1691 р. у козацькій сім'ї (син козацької вдови Агафії) в селі Пустовійцівці на березі річки Сули (нині Роменського району Сумської області). За легендою, восьмирічним хлопчиком він потрапив до Січі, де став вправним, хоробрим козаком. Був він там джурою, молодиком, осавулом, військовим суддею. У 1762 р. його вперше обрано кошовим отаманом, але менше ніж через рік, очевидно, з волі Катерини II, було усунуто. У 1765 р. Калнишевський, всупереч царській волі, знову став кошовим і займав цю посаду до зруйнування Січі в 1775 p., протягом десяти років, «чого зроду-віку не бувало». Це свідчить про великий хист Калнишевського як захисника інтересів козацтва, України, вправного політика й талановитого військового керівника.
Калнишевський вів лояльну політику щодо царського уряду, виконував розпорядження цариці. Під його проводом козаки героїчно билися проти турецько-татарських військ у війні 1768—1774 pp. За доблесть у боях у 1770 р. цариця оголосила війську Запорізькому подяку, а кошового Калнишевського нагородила золотою медаллю з діамантами. У 1773 р. йому було присвоєно військове звання генерал-лейтенанта російської армії.
Зберігаючи гарні стосунки з царським урядом, Калнишевський разом із тим намагався забезпечити інтереси Запорізької Січі, її незалежність. Він піклувався про розвиток економіки Січі — заселяв вільні запорізькі землі вихідцями з Гетьманщини, Слобожанщини, Правобережжя, засновував нові села, дбав про розвиток землеробства, ремесел, торгівлі. За часів Калнишевського запорожці брали активну участь у гайдамацьких рухах, у селянській війні під проводом Пугачова, в інших антифеодальних виступах, на Січі знаходили притулок повстанці.
Ясно, що Калнишевський, будучи видатним політиком і військовим діячем, у той же час сам був людиною багатою, підтримував козацьких старшин у прагненні зосередити в своїх руках якнайбільше земель і майна, використовувати працю козацької голоти й наймитів.
Тяжке становище рядових козаків, селян і міської бідноти, їх жорстоке гноблення старшинською верхівкою зумовлювали різке посилення соціальних суперечностей і класової боротьби, найбільш гострим виявом чого були масові повстання. Одне з найбільших повстань на Запоріжжі спалахнуло 26 грудня 1768 р. Рядові козаки-січовики, незадоволені гнітом і здирствами старшин, повстали, захопили пушкарню й почали громити будинки старшин і багатих козаків, а деяких багатіїв «вовся й прибили».
Старшини змушені були втікати й ховатися від гніву повсталих на березі Дніпра в луках і плавнях. А Калнишевський, переодягнений у чернецьку рясу, вискочив із свого будинку через пролом у стелі і знайшов захист у Новосіченському ретраншементі. Козацька старшина і царське військо по-звірячому придушили повстання сіроми, при цьому повстанців «побито досмерти немалое число».
Після придушення повстання 1768 р. боротьба в Січі не припинялася. Запорожці брали також активну участь у багатьох антифеодальних виступах поза межами Запоріжжя, в селянській війні під проводом Пугачова, у гайдамацькому русі. До Запоріжжя стікалися кріпаки-втікачі рід поміщиків и всі незадоволені царизмом. На Запоріжжі не було кріпосного права і зберігався своєрідний адміністративно-політичний устрій. Усе це не вкладалося в рамки царської феодально-бюрократичної системи, не відповідало принципам політики самодержавства. Царський уряд вважав за необхідне ліквідувати Запорізьку Січ. На середину 70-х років XVIII ст. для цього склалися сприятливі умови.
Після укладення Кючук-Кайнарджійського мирного договору 1774 р. російські кордони відсунулися аж до Чорного моря. Запорізька Січ певною мірою втратила значення крайнього, найпівденнішого прикордонного заслону від татар і турків. Для захисту південних районів України від турецько-татарських нападів у 1764—1774 pp. була збудована Дніпровська лінія укріплень довжиною 180 км від Дніпра до Азовського моря вздовж берегів річок Кінської (Кінки) і Берди. Починалася вона від Олександрівської фортеці, що була закладена на лівому березі Дніпра і з якої виросло нинішнє м. Запоріжжя.
Навесні 1775 р. Катерина II доручила командуючому 1-ю армією генералові Петру Текелію при переході з Дунаю на Волгу для придушення селянської війни під проводом Пугачова зайняти своїми військами «без кровопролиття» Січ, знищити Кіш і встановити над козаками «начальство». Війська Текелія 4 червня 1775 р. з усіх боків оточили Січ, а наступного дня зайняли і зруйнували її.
Катерина II 3 серпня 1775 р. видала маніфест, який офіційно сповіщав про ліквідацію запорізького козацтва із знищенням і «самої назви запорізьких козаків».
У маніфесті цариця намагалася вмотивувати й виправдати зруйнування Січі. Вона обвинувачувала козаків, що вони «составили из себя мало по малу совсем особливое странное... противоборствующее политическое сонмище», куди стали «принимать без разбора в свое худое общество людей всякого сброда» і де перебували «в совершенной праздности, гнуснейшем пьянстве и презрительном невежестве». Далі цариця пише, що запорожці начебто присвоювали землі Новоросійської губернії і війська Донського, а також намагалися зайняти своїми зимівниками набуті За мирним трактатом території між Дніпром і Бугом. Звинувачуючи запорожців в «совершенной праздности», у той же час цариця ставить їм на карб, що, створюючи власне хліборобство, вони розривали залежність їх від Росії і «поміляли конечно составить из себя по среди Отечества область, совершенно не зависимую под собственным своим неистовым управлением». Хоча цариця визнає, що у війні з Туреччиною немала частина запорізького війська показала «при армиях наших отличные опыты мужества ц храбрости», Січ в цілому, за її оцінкою, «вредное скопище запорожских Козаков, обративших хищность и грабительство в первое свое ремесло». І цариця наказала «разрушить сечу Запорожскую и имя Козаков, от оной взаимство-ванное». I не стало «сечи Запорожской в политическом ее уродстве».
Після зруйнування Запорізької Січі частина запорізької старшини, звинувачена царським урядом у зраді, була арештована, відправлена в Петербург, а потім на заслання. Зимівники та майно арештованих і засланих старшин, військову скарбницю конфіскували.
Доля останнього кошового Петра Калнишеврького тривалий час була загадкою. Серед колишніх запорожців побутувала легенда, що Калнишевський втік до Туреччини, там одружився і мав сина. За іншою легендою кошовий утік на Дон і там проживав. Про це співалось тоді і в народній пісні:
Ой, полети ж ти, та чорная галко,
Та й на Дон рибу їсти.
Ой, принеси нам, ти, чорная галко,
Од Калниша вісті.
«Та вже ж мені не летіти
Та й на Дон рибу їсти.
Та вже ж мені не носити
Од Калниша вісті».
Але ці легенди не відповідали дійсності. Лише в 1862 р. історик і етнограф П. Єфименко, засланий до Архангельської губернії за участь в народницькому гуртку, почув від селян поморського села Ворзогори, що начебто найстаріші з них бачили Калнишевського. 1863 року Єфименко розшукав у архангельському архіві «Справу по повідомленню державної воєнної колегії контори про відправлення до Соловецького монастиря кошового Петра Калнишевського, червня 11 дня 1776 року». Єфименко з'їздив на Соловки, побачив могилу Калнишевського в монастирі, а в 1875 р. в журналі «Русдкая старина» опублікував статтю «Калнишевський — останній кошовий Запорізької Січі».
Завдяки праці Єфименка та дослідженням інших істориків і з'ясувалася доля Калнишевського після зруйнування Запорізької Січі. Його, разом з військовим писарем і суддею, відправили до Москви, де вони й утримувалися у конторі військової колегії до остаточного вирішення їхньої долі. Звинувачення і міри покарання сформулював у листі до Катерини II від І4 травня 1776 р. Г. Потьомкін, якого на його просьбу зачислив у козаки під іменем Грицька Нечоси Калнишевський. Потьомкін писав, що «підступне буйство» і «великість злочину» кошового Петра Калнишевського і його спільників судді Павла Головатого та писаря Івана Глоби настільки великі, що вони заслужили смертну кару. Але оскільки вони «відчули тягар свого злочину», Потьомкін радив цариці «оголосити милосердне вибавлення їх від заслуженої ними кари, а замість того, з відомої вже небезпеки від ближнього перебування їх до колишніх запорізьких місць, повеліти відправити на вічне утримання в монастирі, з коїх кошового — в Соловецький, а інших — в розташовані в Сибіру монастирі, з забезпеченням за рахунок конфіскованого колишнього запорізького майна: кошовому по карбованцю, а іншим — по пів-полтини на день». На листі цариця написала: «Бути по цьому».
На основі повеління цариці 8 червня 1776 р. Сенат зобов'язав Синод відправити Калнишевського в Соловецький монастир, Глобу — в Туруханський край, Головатого — в Тобольський монастир «под найистрожайшим надзором от одного места к другому военных команд». При цьому Синод попереджав монастирські власті, щоб «утримувані були в'язні сії безвипускно з монастирів і віддалені були б не лише від листування, а й від будь-якого з посторонніми людьми спілкування».
29 липня 1776 р. Калнишевського під військовим конвоєм привезли в Соловецький монастир, замурували в каземат Головленкової башти, в якому він у великих муках і просидів аж до того часу, коли 2 квітня 1801 р. цар (Александр І «дарував прощення» і право за власним бажанням обрати місце проживання. Але, сліпий і хворий, Калнишевський залишився в монастирі, де й помер 31 жовтня 1803 р. на 112 році життя. На його могилі було покладено камінь з надписом: «Тут поховане тіло в бозі почившого кошового колишньої Запорізької грізної Січі козаків отамана Петра Калнишевського, засланого в сію обитель на , спокуту. Він у 1801 році, за височайшим повелінням, знову був звільнений, проте сам не побажав залишати обитель, Де набув душевного спокою смиренного християнина, який Щиро визнав свої провини».
Більшість запорізьких козаків залишилися жити на своїх попередніх місцях. Вони вважалися козаками і перебували в становищі однієї з груп державних селян. Основна маса козацької старшини одержала від уряду російські офіцерські звання і багато землі. Частина запорожців (близько 5 тис. чол.) переселилася в пониззя Дунаю на землі, підвладні Туреччині. Тут, у Добруджі, спочатку на лівому а потім на правому березі Дунаю вони заснували так звану Задунайську Січ. Територія Війська Запорізького ввійшла до складу Новоросійської і Азовської губерній, а з 1783 р. — до Катеринославського намісництва. Управляв цим краєм намісник князь Г. Потьомкін (1774—1791).
Російсько-турецька війна 1787—1791 pp. Утворення Чорноморського козацтва.
Туреччина прагнула повернути Крим і Північне Причорномор'я. Підбурювана Англією, Францією і Пруссією, вона в 1787 р. оголосила Росії війну. Головнокомандуючий російською армією Г. Потьомкін, відчуваючи нестачу військової сили, якою раніше були в боротьбі з турками запорожці, дозволив козацьким старшинам А. Головатому, С. Білому і 3. Чепізі навербувати з колишніх запорожців та їхніх синів військові загони, які спочатку називалися Військом вірних козаків, а з 1788 р.— Чорноморським козацьким військом. Це військо (близько 12 тис. чол.), підпорядковане безпосередньо О. Суворову, виявило в складі російської армії в боях проти турків багато мужності, уміння, винахідливості й героїзму.
Антін Головатий створив Козацьку Чорноморську флотилію, в якій були не тільки козацькі чайки, а й кораблі. Головатий разом з Сидором Білим заснували в Урочищі Васильків біля Дніпровського лиману військово-морську базу. На морі і на суші козаки виявляли небачені мужність і героїзм. 16 травня 1788 р. козацька гребна флотилія під командою кошового С Білого розгромила загін турецьких військових кораблів у Дніпровському лимані. У бою С. Білий був тяжко поранений і незабаром помер. Кошовим Чорноморського козацького війська став Захар Чепіга. Взагалі у 1787—1791 pp. чорноморські козацькі полки брали участь у багатьох боях — під Хаджибеєм, Очаковом, Аккерманом, Килією, Бендерами та в інших місцях і штурму вали Ізмаїл та Браїлів.
У 1789 р. російські війська під командуванням Суворо ва здобули перемоги над турками при Фокшанах і Римніку, а в 1790 р. взяли Ізмаїл — турецьку фортецю, яка вважалася неприступною. Героїчні сторінки в історію боротьби проти турків вписав під командуванням видатного російського флотоводця Ф. Ушакова молодий Чорноморський флот.
29 грудня 1791 p. у Яссах між Росією й Туреччиною було укладено мирний договір. Туреччина визнала приєднання Криму до Росії. Росія дістала фортецю Очаків і південні землі від Південного Бугу до Дністра, а на Кавказі кордон встановлювався по р. Кубані. Отже, Росія закріпила вихід до Чорного і Азовського морів та зміцнила свої позиції на півдні.
Чорноморському козацькому війську, яке брало участь у війні, уряд виділив для поселення землі на правому березі річки Кубані і Таманському півострові. Протягом 1792—1793 pp. сюди переселилися понад 14 тис. чорноморських козаків з сім'ями.
Заселення Південної України.
Після відвоювання Чорноморського узбережжя, ліквідації Запорізької Січі царський уряд став роздавати землі Південної України російським і українським поміщикам, урядовцям, офіцерам, високопоставленим сановникам. Так, генерал-прокурор князь Вяземський і князь Прозоровский дістали по 100 тис. десятин землі кожний, князь Потьомкін — понад 40 тис, генерал-майор Голіцин — 22 тис, полковник Строць — 14 тис, колишній полковий старшина Рудь і колишній полковий осавул Пишмич — по 12 тис. дес і т. ін. Всього протягом 9 років — від 1775 р. до 1784 р. поміщикам було роздано 4,5 млн десятин землі. Ці свої володіння поміщики заселяли головним чином втікачами з різних місць. Основну роль відігравала народна колонізація — переселення на південь з різних місць селян, козаків, міщан. Основний потік поселенців ішов з Правобережної України; поселялися і втікачі з Лівобережної України та російських губерній, яких уряд «простив» і дозволив селитися на землях Південної України, і, нарешті, переселенці з Лівобережної України та Слобожанщини, переважно козаки і посполиті з малоземельних місць, яким уряд давав офіційний дозвіл на переселення і яких наділяв землею. Водночас сюди йшли й іноземні колоністи, які втікали від гніту Туреччини і Австрії (болгари, греки, серби, молдовани та ін.).
З великим болем та сумом і ненавистю до царизму й поміщиків народ говорив у своїх піснях про роздачу і розграбування панами південноукраїнських земель. Ось одна з пісень:
Катерино, вража мати,
Що ж ти наробила?
Край веселий, край зелений
Панам роздарила.
Багатому розпродала
Від краю до краю,
А бідному зоставила
Там, де поховають.
Південна Україна швидко заселялася. Разом з виникненням багатьох сіл закладалися також міста, зокрема такі, як Олександрівськ (теперішнє Запоріжжя, 1770), Катеринослав (тепер Дніпропетровськ, 1776), Херсон (1778 p.), Маріуполь (1779), Миколаїв (1789). Розбудовувалося стародавнє (майже 400-літнє) поселення, назване у 1795 р. Одесою. У Криму, на Південному узбережжі, у 1783 р. як головну базу Чорноморського флоту і фортецю було закладено м. Севастополь. Як адміністративний центр Таврійської області, а потім губернії, в 1784 р. було засновано м. Сімферополь.
На півдні, в степах України, швидко розвивалося сільське господарство, зокрема тваринництво. Засновувалися також промислові підприємства, і передусім ті, які задовольняли військові потреби і які належали казні: ливарний завод у Миколаєві, який з 1789 р. почав виробляти гармати і ядра для Чорноморського флоту, Луганський чавуноливарний завод, верфі в Миколаєві і Херсоні, які будували військові кораблі і торгові судна.
Визволення від турецько-татарського гноблення південних земель мало велике значення. Назавжди було покінчено з постійною небезпекою турецько-татарської агресії. Припинилися спустошливі набіги кримських татар і турків на українські й російські землі. Більш надійною стала оборона південних кордонів. Поразки Туреччини у російсько-турецьких війнах і її прогресуючий занепад полегшили становище слов'янських народів на Балканах і в Молдові.
Визволення південних земель і слабкість там феодально-кріпосницьких відносин сприяли більш швидкому піднесенню продуктивних сил цього краю і взагалі економічному розвиткові України, зокрема заселенню степових малолюдних районів і їх господарському освоєнню. Через морські порти розгорталася торгівля з Південною і Західною Європою і східними країнами. А дедалі більше розширення товарно-грошових відносин посилювало розклад феодально-кріпосницької системи і розвиток у її надрах капіталістичного укладу.



Я - волк! И вожака хочу я трон.
Ведь жизнь имеет волчий нрав.
В ней справедливейший закон -
Кто всех сильнее тот и прав!
 
Форум селища міського типу Червоне, Червоне - зробимо кращим »  Школопедія (Школопедия) » Історія України » 08 клас - Тема 6:Українські землі в другій половині XVIII ст (08 клас - Тема 6:Українські землі в другій половині XVIII ст)
  • Сторінка 1 з 1
  • 1
Пошук:


Оплата будь-яких послуг через інтернет

Вхід

Логін:
Пароль:

Інформація

Ваш IP: 54.163.20.57
Браузер:

Cайт живе: