rss · Четвер, 24.07.2014, 18:57

RSK - Червоне


Опитування

Маєток Терещенка
Всього відповідей: 47
Сторінка 1 з 11
Модератор форуму: Shooler, lusi 
Форум селища міського типу Червоне, Червоне - зробимо кращим »  Школопедія (Школопедия) » Історія України » 08 клас - Тема 4: Українські землі В 60—80-ті рр. XVII ст. (08 клас - Тема 4: Українські землі В 60—80-ті рр. XVII ст.)
08 клас - Тема 4: Українські землі В 60—80-ті рр. XVII ст.
ShoolerДата: Четвер, 12.02.2009, 22:14 | Повідомлення № 1
Супермодератор
Група: Модератори
Повідомлень: 3547
Статус: Offline
х-статус:
Veni! Vidi! Vici!

8 клас - Тема 4: Українські землі В 60—80-ті рр. XVII ст.

Віленське перемир’я. Зміна зовнішньополiтичної орієнтації Богдана Хмельницького. Дії українського війська в Польщі 1656—1657 рр. Богдан Хмельницький — політик та дипломат. Становище в Українській державі після смерті Богдана Хмельницького.
Гетьман І. Виговський, його зовнішня та внутрішня політика. Гадяцька угода. Московсько-українська війна 1658—1659 рр.
Переяславський договір 1659 р. Чуднівська кампанія 1660 р. та укладення Слободищенської угоди. Боротьба за владу на Лівобережній Україні. Андрусівське перемир’я.
Гетьман П. Дорошенко, його боротьба за об’єднання України. Чигиринські походи турецько-татарського війська. Бахчисарайський мир. Занепад Правобережжя, його перехід під владу Польщі.
Адміністративно-територіальний устрій Лiвобережної Гетьманщини. Органи влади. Заходи гетьманів щодо захисту державних інтересів Гетьманщини. Соціальний устрій.
Слобідська Україна в другій половині XVII ст. Заснування слобідських міст. Адміністративно-політичний устрій Слобідської України. Соцiальний устрій.
Запорізька Січ у складі Гетьманщини. Участь запорожців у війнах проти Польщі, Османської імперії та Кримського ханства. І. Сірко. Політика уряду Московії щодо Запорізької Січі.
Господарське, культурне та церковне життя в українських землях. Землеволодіння. Сільське господарство, ремесло, промисли, торгівля. Становище церкви.



Я - волк! И вожака хочу я трон.
Ведь жизнь имеет волчий нрав.
В ней справедливейший закон -
Кто всех сильнее тот и прав!


Повідомлення відредактовано Shooler - Неділя, 31.01.2010, 21:46
 
ShoolerДата: Неділя, 31.01.2010, 22:22 | Повідомлення № 2
Супермодератор
Група: Модератори
Повідомлень: 3547
Статус: Offline
х-статус:
Veni! Vidi! Vici!

УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XVII ст

Віленське перемир'я. Після укладення союзу з Росією війна проти Польщі тривала. Російські і українські війська спільними зусиллями змогли відбити у поляків Смоленськ і значну частину Білорусі. Одночасно восени 1655 р. російсько-українське військо вело облогу Львова, яка скінчилася безрезультатно. Тим часом московський і польський уряд були стурбовані агресією Швеції. Це змусило обидві держави припинити боротьбу між собою. У серпні 1656 р. між Росією і Польщею у Вільні було підписано перемир'я без згоди української сторони. Нехтування царським урядом
інтересами України призвело до різкого погіршення українсько-російських стосунків. Хмельницький намагався створити іншу антипольську коаліцію, але з цього нічого не вийшло. У липні 1657 р. після тривалої хвороби гетьман помер.

Гетьманство Івана Виговського

Після смерті Б. Хмельницького гетьманом був проголошений його син Юрій, ні політичні, ні людські якості якого не відповідали цій ролі. Тому досить швидко гетьманська булава опинилася в руках генерального писаря Івана Виговського. Спираючись на старшину, він щедро роздавав їй землі і привілеї. Розчарувавшись в підтримці Москви, у березні 1658 р. І. Виговський уклав з польським урядом Гадяцький договір, згідно з яким Україна входила до складу Польщі як окрема одиниця — «Князівство Руське». У договорі визнавались всі традиційні права і вольності Війська Запорозького, зрівняння в правах православних і католиків. За рекомендацією гетьмана, кожного року сотня козаків мала записуватись до шляхетського стану.
Внутрішня і зовнішня політика Виговського викликала невдоволення селян і рядових козаків. Проти нього виступали Запоріжжя і ряд Лівобережних полків. У травні полтавський полковник Мартин Пушкар і запорозький кошовий Яків Барабаш підняли антигетьманське повстання на Лівобережжі, але воно було жорстоко придушене Виговським, а керівники повстання страчені.
Одночасно під Конотопом Виговським було вщент розбите московське військо. Але скористатися цією перемогою гетьманові не вдалося. Частина козацтва підняла проти нього нове повстання, і 1659 р. він був змушений втекти до Польщі, відмовившись від гетьманства.

Порушення територіальної цілісності України і обмеження її автономії

Після втечі Виговського гетьманом знову був проголошений Юрій Хмельницький. На козацькій раді в Переяславі 1659 р, йому царським указом був нав'язаний новий договір з Росією, який містив значно гірші умови у порівнянні з договором, підписаним його батьком. Зокрема, російські війська мали розміщатися в Києві та інших великих містах України, без схвалення російського царя не можна було обирати гетьмана і вести міжнародну політику. 1660 р. відновилися воєнні дії між Росією та Польщею. У ході цієї війни російські війська зазнали поразки під Чудновом на Житомирщині. Розгублений Ю. Хмельницький за цих умов змушений був перейти на бік поляків і погодився на приєднання України до Польщі. Будучи не в змозі контролювати ситуацію, Ю. Хмельницький 1663 р. зрікся гетьманства.
Після зречення Ю. Хмельницького гетьманом був обраний переяславський полковник П. Тетеря, який відстоював інтереси пропольськи налаштованої старшини. Але Лівобережжя та Запоріжжя його владу не визнали. У Ніжині на так званій Чорній Раді (де брали участь не тільки козаки, а й представники селян і міщан — «черні») був проголошений гетьманом І. Брюховецький, який роздавав щедрі обіцянки полегшити становище народу, зменшити побори, обмежити загарбання старшиною земель. Таким чином, українські землі були розділені ворогуючими старшинськими угрупованнями на дві частини. На Правобережжі укріпився ставленик Польщі П. Тетеря, а Лівобережжям з Києвом правив зорієнтований ]
на Москву І. Брюховецький.
Гетьман П. Тетеря намагався відвоювати Лівобережну Україну в союзі з Польщею, але його похід 1664 р. закінчився поразкою. Він не зміг перешкодити розміщеним на Правобережжі польським військам нещадно грабувати і знищувати місцеве населення. Як наслідок цього на Правобережжі 1665 р. спалахнуло антипольське повстання. П. Тетеря змушений був скласти гетьманські повноваження і втекти в Польщу. Правобережним гетьманом був обраний Чигиринський полковник Петро Дорошенко.
Тим часом на Лівобережній Україні І. Брюховецький усіма силами намагався відстоювати інтереси козацької старшини, сприяв отриманню нею земель та посиленню утисків рядових козаків і селян. Оскільки це викликало невдоволення народу, І. Брюховецький підтримував тісніші зв'язки з московським урядом. З цією метою 1665 р. в Москві він підписав новий договір з царським урядом, так звані Московські статті (Іван Брюховецький). В них зазначалися такі умови;
• вибори гетьмана мали проводитися за згодою царя і в присутності царських послів;
• митрополит української православної церкви призначався Москвою;
• збільшувалася кількість царських військ, розміщених в Україні;
• царські урядовці дістали право власноручно збирати податки в Україні в царську казну.

1667 р. Росія і Польща, виснажені боротьбою за українські землі, в селі Андрусові під Смоленськом уклали угоду про перемир'я на 14,5 років. Згідно з Андрусівською угодою українські землі на Лівобережжі і Київ залишалися у складі Московської держави. Правобережні землі і Східна Галичина перейшли під контроль Польщі. Запорозька Січ була оголошена територією спільного управління Росії і Польщі.
Таким чином, був закріплений розділ українських земель між сусідніми державами. Це стало можливим багато в чому через боротьбу між старшинськими угрупованнями, які перетворили Україну на арену громадянської війни, що дістала назву Руїни.

Народні повстання на Лівобережжі

Із 1666 р. в Україну почали прибувати царські воєводи з військами, які почали втручатися в гетьманське управління, чинити утиски місцевому населенню, захоплювати землі. Тоді ж почався перепис населення для визначення розміру податків. Наслідком такої політики стало повстання, що піднялось на Переяславщині, яке до початку 1668 р. охопило все Лівобережжя. У червні 1668 р.
Брюховецький, залишившись в ізоляції, був убитий повстанцями. Скориставшись складною ситуацією на Лівобережжі, Дорошенко проголосив себе гетьманом всієї України, призначивши сюди своїм представником Дем'яна Многогрішного.

Гетьманство Д. Многогрішного

Д. Многогрішний, опинившись на Лівобережжі перед переважаючою силою російських військ, змушений був визнати зверхність Москви. У березні 1669 р. в Глухові козацька рада підтвердила гетьманські повноваження Д. Многогрішного (1668—1672) і ухвалила нові статті. За Глухівськими статтями режим царської присутності в Україні був пом'якшений. Д. Многогрішному вдалося, зокрема, домогтися припинення втручання царських воєвод у справи гетьманської адміністрації, збирати податки в російську казну. Російські гарнізони мали залишатися в чотирьох містах — Києві, Переяславі, Чернігові й Острі. Однак реєстр скорочувався до 30 тисяч осіб. У своїй політиці Многогрішний намагався рішуче і безкомпромісно відстоювати автономні права України, і боровся за відновлення кордонів Української держави періоду Б. Хмельницького.
Послідовний курс Многогрішного на широку автономію України спричинив серйозне занепокоєння російського уряду та протидію частини козацької старшини, яка дотримувалась проросійської орієнтації. За підтримки царського резидента усунуті з посад полковники організували змову проти гетьмана. Його було звинувачено у зраді, заарештовано і заслано до Сибіру. Новим гетьманом Лівобережної України був обраний генеральний суддя Іван
Самойлович. Були затверджені чергові статті, що обмежували владу гетьмана і вплив рядового козацтва.

Ситуація на Правобережжі під час Руїни

На Правобережній Україні у 60—80-х рр. XVII ст. ситуація продовжувала загострюватись. Туреччина і Кримське ханство, скориставшись Руїною, посилили наступ на українські землі з півдня. Цьому сприяло те, що П. Дорошенко, який після Андрусівського перемир'я розчарувався у союзі із Польщею і Росією, прагнучи об'єднати Українську державу під своєю владою, уклав договір з Туреччиною і визнав себе васалом султана. Він виступив проти Польщі та її ставленика на Правобережжі гетьмана М. Ханенка, що контролював північну Київщину. 1672 р. 250-тисячна турецька армія вторглась на Поділля і, розгромивши поляків під Тернополем, просувалася на Львів. Польський уряд змушений був просити миру. За Бучацьким договором 1672 р. Поділля стало турецькою провінцією, а решта Правобережної України — самостійною державою під владою П. Дорошенка і турецького протекторату.
Вимушеною відмовою Польщі від Правобережжя вирішив скористатися царський уряд Росії. Майже вся Правобережна Україна 1674 р. була окупована царськими військами і лівобережними полками. М. Ханенко передав повноваження І. Самойловичу. П. Дорошенко був оточений в Чигирині і деякий час тримався тільки завдяки підтримці турок і татар. Його політика провалилась. Край знелюднів внаслідок турецько-татарських набігів. Від П. Дорошенка відвернулись усі соратники і 1676 р. він склав булаву перед Самойловичем і воєводами.
Втративши Дорошенка, Туреччина 1677 р. проголосила гетьманом Ю. Хмельницького, що опинився в її руках під час одного з татарських набігів. Величезна турецько-татарська армія 1677—1678 рр. здійснила два походи на Чигирин, зрештою захопила його, але далі просунутися не змогла через стійкий опір російських військ і лівобережних полків. Ю. Хмельницький правив, спираючись на турецько-татарські загони, фактично безлюдним краєм і запам'ятався лише безмежною жадібністю та великою жорстокістю. 1681 р. турки, переконавшись у непотрібності Ю. Хмельницького, його стратили.
Багаторічна війна за Правобережжя виснажила всіх її учасників, а зруйнований край втратив привабливість. Були укладені договори: Журавневський 1676 р. — між Польщею і Туреччиною, Бахчисарайський 1681 р. — між Росією і Туреччиною, «Вічний мир» 1686 р. — між Росією і Польщею. За цими договорами Росія залишала під своїм контролем Лівобережжя, Київ і Запоріжжя, південна частина Правобережної України відходила до Туреччини, а північна — до Польщі. Крім того, значні території вздовж правого берега Дніпра і на півдні не повинні були заселятися жодною стороною, залишившись нейтральною зоною. Звичайно при цьому поділі про інтереси українського народу не йшлося.

Правобережна Україна 60—80-і рр. XVII ст.

Павло Тетеря (1663-1665)

На початку січня 1663 р. рада в Чигирині обрала гетьманом Правобережної України Павла Тетерю, а Юрій Хмельницький незабаром постригся в ченці під ім'ям Гедеона і став ігуменом монастиря у Корсуні. Після відмови Юрія Хмельницького від гетьманства 1663 р. державну територію України було поділено на Правобережну та Лівобережну Гетьманщини. Здобувши освіту, згодом був канцеляристом у Луцькому городському суді.
Павло Тетеря походив з української київської шляхти. У 1648 р. приєднався до Богдана Хмельницького. З 1649 р. - переяславський полковий писар, з 1653 р. - переяславський полковник. Павло Тетеря мав неабиякий хист дипломата, за що його особливо цінував Богдан Хмельницький. Перебуваючи в Чигирині при гетьманові, він брав участь майже в усіх дипломатичних переговорах. У 1654 р. разом із генеральним суддею очолив посольство до Москви, де обговорювався й затверджувався українсько-московський договір. Тетеря був одним із авторів Гадяцького 1658 р. та Слободищенського 1660 р. договорів. Після загибелі Данила Виговського (брата гетьмана Івана Виговського) одружився з його вдовою - дочкою Богдана Хмельницького Катериною.
Спираючись на підтримку Польщі, Павло Тетеря сподівався поширити свою владу на Лівобережжя. Похід на Лівобережну Україну розпочався восени 1663 р. У ньому брали участь 22 тис. поляків, 15 тис. правобережних козаків та близько 40 тис. татар. У листопаді об'єднані війська перейшли Дніпро. Король упевнено просувався на північний схід, причому населення майже не чинило опору, позаяк серед його полководців були герої Національно-визвольної війни Іван Богун і Тиміш Носач. Тетеря рухався південніше, ухиляючись від об'єднання з королівською колоною. Наказ короля правобережний гетьман виконав, лише надавши допомогу в облозі Глухова. З-під Глухова Павло Тетеря поквапом повернувся на Правобережжя, бо там спалахнуло антигетьманське повстання. Становище польсько-українських сил під орудою короля погіршувалося. Дошкуляла зима. Розпочався голод. Жорстоке поводження поляків спричинило опір лівобережного козацтва. Тож на військовій раді в лютому 1664 р. було вирішено повертатися до Польщі. Усі невдачі походу звалили на Івана Богуна, якого звинуватили в таємних зв'язках із московитами й розстріляли. Не бажаючи втрачати Лівобережжя, король залишив там загони на чолі з Стефаном Чернецьким, відомим жорстоким ставленням до козаків.
Такий перебіг подій ускладнив становище Павла Тетері. Антигетьманське та антипольське повстання набирало розмаху. До нього прилучилися запорожці й дехто з лівобережних полковників. За таких обставин у липні 1665 р. Тетеря втік до Польщі.

Петро Дорошенко
(1665 – 1676)

Андрусівський договір

Тим часом Московія та Річ Посполита розпочали переговори. Закінчилися вони підписанням 30 січня 1667 р. в є. Андрусові (поблизу Смоленська) перемир'я. За умовами договору воєнні дії між Річчю Посполитою та Московією припинялися, встановлювалося перемир'я на 13,5 років. Під владою Московської держави залишалася Лівобережна Україна, їй поверталися Сіверщина, Смоленщина та на два роки - Київ. За Польщею закріплювалися землі Білорусі й Правобережної України. Запорізька Січ переходила під контроль обох держав.
Андрусівський договір перекреслював більшість здобутків українського народу, завойованих майже 20-літньою боротьбою за національне визволення, узаконював і закріплював насильницький поділ українських земель між Польщею та Московією.
Петро Дорошенко народився в Чигирині 1627 р. та був онуком Михайла Дорошенка — гетьмана Війська Запорізького, який уславився походом на Крим 1628 р. та на Москву за часів Смути. Батько Петра, Дорофій, був козацьким полковником. Під час Національно-визвольної війни обіймав посаду прилуцького полковника, був одним із наймолодших сподвижників Хмельницького.

Та головний сенс власної діяльності Петро Дорошенко вбачав у зміцненні
своєї влади на Правобережжі та поступовому об'єднанні всіх українських земель в межах однієї
держави. Через це дійшло до війни між Річчю Посполитою та Україною. Узимку 1666 р. Старшинська
рада підтримала плани, висунуті Дорошенком: було ухвалено вигнати поляків з України, укласти союз
із кримським ханом, виступити на Лівобережжя, щоб об'єднати його з Правобережжям під владою одного
гетьмана - Дорошенка. У червні 1668 р. на Полтавщині, козаки зчинили бунт, убили Брюховецького,
а Дорошенка обрали гетьманом обох боків Дніпра.
Щоб контролювати ситуацію на Лівобережжі, Дорошенко розташував у найбільших містах свої залоги. Вся Україна опинилася в його руках.
Та закріпити владу новообраному гетьманові на Лівобережжі не поталанило. З півночі загрожувала Московія, на заході пішли в наступ війська Речі Посполитої. Це змусило Дорошенка повернутися на Правобережжя.
Втративши гетьманство на Лівобережжі, Дорошенко вдався до рішучих дій.
Загроза з боку Польщі й Криму підштовхнула його до тіснішого зв'язку з Туреччиною. Саме з допомогою Туреччини він сподівався скасувати умови Андрусівського договору й подолати зазіхання Речі Посполитої, а потім об'єднати Правобережжя з Лівобережжям в одну козацьку державу.
У березні 1669 р. гетьман скликав під Корсунем Старшинську раду. Окрім представників правобережних полків, у ній взяли участь козаки Лівобережжя й Запоріжжя. Рада ухвалила прийняти турецький протекторат, але присягнути відмовилася.
Проте не все козацтво й не всі селяни Правобережжя підтримали таку угоду. Рішення старшини осудили й запорізькі козаки. Противники Дорошенка поширювали чутки, що він «запродав Україну в турецьке ярмо».
Обрання гетьманом Правобережної України Михайла Ханенка, владу якого визнали кілька правобережних полків і Січ, загострило ситуацію на Правобережжі. Розпочалася кривава війна між прихильниками Ханенка й полками Дорошенка. Наприкінці травня 1672 р. 100 — 120-тисячна армія, очолювана султаном Мохаммедом IV, рушила в похід на Брацлавщину. Так на Правобережжі розпочалася ще одна війна. Найстрашнішим було те, що українці брали в ній участь у складі обох армій: Дорошенко зі своїми військами воював на боці Туреччини, Ханенко - на боці Польщі.
Гетьман Дорошенко, дочекавшись татар, перейшов у наступ і у липні під Четвертинкою розбив підрозділи польського війська та загони Ханенка. У серпні 1672 р. об'єднані українсько-турецько-татарські сили оволоділи потужною Кам'янець-Подільською фортецею та рушили на Галичину. На початку вересня було обложено Львів. Не маючи засобів для продовження війни, польський уряд 18 .жовтня 1672 р. уклав у Бучачі мирний договір (Бучацький договір):
• Польща віддавала Туреччині все Подільське воєводство з Кам'янцем;
• Брацлавщиною й Південною Київщиною мав опікуватися Дорошенко під протекторатом Туреччини;
• у складі Польщі залишалися Галичина, Волинь та Північна Київщина.
Бучацький договір не приніс Правобережжю бажаного миру, оскільки Польща не збиралася відмовлятися від українських земель і шукала приводу, аби повернути їх собі. Водночас Московія сприйняла Бучацький договір як зречення Польщею прав на Правобережну Україну.
Проте ситуація в краї залишалася складною. Турецькі залоги, що розмістились у стратегічно важливих містах, вимагали сплати данини турецькому султанові, руйнували церкви або перетворювали їх на мечеті, грабували й захоплювали в полон населення. Такі обставини не додавали популярності Дорошенкові. Його покинули навіть сердюки та найближчі родичі. Аби повернути втрачену довіру, Петро Дорошенко вирішив відмовитися від турецького протекторату. Після тривалих вагань гетьман з усіх бід обрав тоді московську. 10 жовтня 1675 р. на козацькій раді в Чигирині в присутності представника Запоріжжя Івана Сірка він присягнув цареві. Але московський уряд не визнав тієї присяги й зажадав від Дорошенка зректися булави і присягти на лівому березі Дніпра у присутності Ромодановського й Самойловича. Коли у вересні 1676 р. московська армія й козаки Самойловича взяли в облогу Чигирин, він виїхав до табору Ромодановського й Самойловича, здав клейноди і присягнув на вірність цареві.
Про життя Петра Дорошенка після зречення гетьманства збереглося небагато свідчень. Відомо, що невдовзі після втрати гетьманської булави він переїхав із сім'єю на Лівобережжя, де за згодою Самойловича оселився в містечку Сосниця. У березні 1677 р. за наказом царського уряду прибув до Москви. На чужині перебував аж до смерті, й жодні клопотання не допомогли Дорошенкові повернутися на Батьківщину. Помер у листопаді 1698 р. в с. Ярополчому під Москвою.

Юрій Хмельницький
1677

Зречення Дорошенком гетьманства Туреччина сприйняла як подію, що суперечила її політичним планам, бо розраховувала на значну частину України. Вихід з такої невигідної ситуації султан знайшов в особі Юрія Хмельницького. У зв'язку з подіями в Україні його було звільнено зі стамбульської в'язниці Єдикуле та проголошено гетьманом Правобережної України з титулом князя Сарматії та України, володаря Війська Запорізького. Навесні 1677 р. Юрій Хмельницький із загонами турецького війська вирушив на Україну. Зупинившись у Немирові, він почав розсилати універсали з вимогою визнати його владу. Такі дії Хмельниченка перешкоджали намірам Самойловича об'єднати обидва береги Дніпра під своєю булавою. Центром протистояння двох гетьманів стала колишня гетьманська столиця - Чигирин.
У 1677 р. відбувся перший чигиринський похід 60-90-тисячного турецько-татарсько-ногайського війська. Свій виступ проти України Туреччина виправдовувала прагненням повернути землю та булаву Юрієві Хмельницькому. Турецький уряд намагався використати популярність імені Хмельницького, аби прихилити на свій бік українську людність і нейтралізувати козацтво. Перший удар турки вирішили завдати саме Чигирину, бо місто було гетьманською резиденцією. У Чигирині стояла численна козацько-московська залога, яка, захищала фортецю протягом кількатижневої облоги. Коли ж до міста підійшли головні об'єднані українсько-московські сили на чолі з Ромодановським і Самойловичем, турки відступили.
Невдале завершення походу 1677 р. не змінило намірів турецького султана оволодіти Чигирином та всією Правобережною Україною. Ромадановський, вирушаючи в Україну, отримав таємну інструкцію: у разі неможливості втримати Чигирин - зруйнувати його укріплення та вивести військо.
ДРУГИЙ ЧИГИРИНСЬКИЙ ПОХІД 8 липня 1678р. 200-тисячна турецько-татарська армія під командуванням візира Кара-Мустафи обложила Чигирин. Загарбники вели неперервний гарматний обстріл, багато разів штурмували. Більше місяця, відчайдушно захищаючись, чигиринська залога чекала на прихід сил Ромадановського, одначе той до козацької столиці не квапився. Врешті, московські війська підійшли до Чигирина. Проте, так і не надавши його захисникам потрібної допомоги, почали готуватися до відступу. Начальникові чигиринської залоги наказали підпалити порохові склади і прориватися з оточення. Тож коли турецькі війська вдерлися до міста, пролунав вибух. Чигирин перетворився на руйновище. Відбиваючи шалений натиск турків і татар, об'єднане московсько-українське військо відійшло до Дніпра.
Влада Хмельниченка поширювалася лише на сплюндроване Поділля. Там він панував, але невдало. За свідченнями джерел, турки стратили його в Кам'янці наприкінці 1685 р.
Бахчисарайський мирний договір
Війни 70-х рр. між Московією, з одного боку, і Туреччиною та Кримським ханством - з іншого, за володіння землями Правобережної України завершилися підписанням у Бахчисараї 13 січня 1681 р. мирної угоди між цими державами.
• Кордон між Туреччиною та Московською державою встановлювався по Дніпру.
• Туреччина приєднувала Північну Київщину, Брацлавщину й Поділля, а Московія - Лівобережну Україну і Київ.
• Протягом 20 років територія між Бугом та Дніпром (тобто Середня й Південна Київщина) мала залишатися незаселеною.

Бахчисарайський мир між Московією й Туреччиною не відповідав інтересам Речі Посполитої. Скориставшись поразкою турецького війська, завданою йому силами країн Священної ліги під Віднем у 1683 р., Польща відновила панування над більшою частиною Правобережної України.
6 травня 1686 р. в Москві між Польщею та Московією було укладено новий договір –
„Вічний мир”
• Польща визнавала за Московським царством Лівобережну Україну, Київ, Запоріжжя, Чернігово-Сіверську землю з Черніговом і Стародубом.
• Польська сторона відмовлялася від зазіхань на Київ, за що отримувала відшкодування.
• Договір закріплював за Московією право на володіння Лівобережною Гетьманщиною.
• Брацлавщина та Південна Київщина ставали нейтральною незаселеною зоною між двома державами.
• До Польщі відходили Північна Київщина, Волинь і Галичина.
• Поділля лишалося під владою Туреччини, щоправда, недовго, бо у 1699 р. також було приєднане до Польщі.
«Вічний мир» набагато ускладнював ситуацію в Україні, послаблюючи національно-визвольний рух, оскільки утверджував насильницький поділ українських земель між кількома державами.

Лівобережна Україна 60—80-і рр. XVII ст.

Яким Сомко
1662

На Лівобережній Україні у квітні 1662 р. переяславський полковник Яким Сомко скликав у Козельці Старшинську раду. Рада обрала Сомка гетьманом. Проте обіймав він цю посаду лише місяць, бо московський уряд, не довіряючи Сомку, не визнав законності його обрання. У Москві гетьманом воліли бачити запорізького отамана Івана Брюховецького.

Іван Брюховецький (1663-1668)

Іван Брюховецький не був випадковим претендентом на гетьманську булаву. До цієї посади він торував криву стежку протягом кількох років. Він зміг переконати царя у своїй відданості московському престолу. Вдаючись до хитрощів, підлещуючись до найвпливовіших осіб, легко погоджуючись на поступки у відносинах України з Московією, він отримав те, чого не мали інші претенденти на гетьманство в Лівобережній Україні, - підтримку московського царя, а відтак і військову допомогу. Брехливими обіцянками схилив на свій бік Запорізьку Січ, козацькі низи й міщанство. Він гнівно засуджував політику козацької старшини, яка, прагнучи багатства, визискувала «чернь». У своїх заявах Брюховецький зобов'язувався у разі обрання його гетьманом поліпшити становище козацьких низів і селянства, надати права самоврядування міщанству.
17-18 червня 1663 р. в Ніжині зібралася рада, в якій Іван Брюховецький здобув перемогу над Сомком. Разюче відрізнялася від передвиборних обіцянок політика Брюховецького щодо міщан. Гетьман наказав збирати з городян податок на власну користь, прагнув обмежити міське самоврядування, наказав здійснити перереєстрацію всіх привілеїв, наданих містам за попередніх часів польськими королями, і зменшити кількість міст, які жили за магдебурзьким правом. Це мало на меті упокорити міське населення, підпорядкувати його гетьманові та поступово обмежити права козацтва. Свідченням того стали слова Брюховецького, який у розмові з царським посланцем повідомляв: «Багато козаків пишуться в міщани, а я тому й радий, сподіваюсь, що за декілька років пороблю всіх козаків міщанами: так і смути буде менше».
Відбивши наступ польського короля на Лівобережжя, Брюховецький звернувся з універсалами до мешканців Правобережної України й закликав їх виступати проти гетьмана Тетері та короля, об'єднуватися з лівобережним козацтвом. Згодом Брюховецький на чолі своїх військ переправився через Дніпро й захопив кілька правобережних міст, одначе після невдалої облоги Чигирина повернувся на лівий берег.
Підписання Московського договору 1665 р. У своїй діяльності І. Брюховецький спирався на підтримку Москви. Він робив чималі поступки московському урядові. У 1665 р. Брюховецький - перший з українських гетьманів - поїхав до Москви «побачити пресвітлі очі государя». Там він погодився підписати новий договір, відомий в історії як Московські статті.
• За цим договором московські воєводи й залоги отримували право перебувати майже в усіх великих містах.
• Збирання податків покладалося на московських воєвод, а збори повністю мали надходити до царської скарбниці.
• Вибори гетьмана могли відбуватися лише з дозволу царя та за присутності царського представника.
• Гетьманський уряд позбавлявся права на проведення самостійної зовнішньої політики.
Московські статті істотно обмежували автономію Лівобережної Гетьманщини, посилювали її залежність від московського царя. За підписання цього договору Брюховецький отримав боярство, численні маєтки та дочку князя Долгорукого за дружину.
На початку 1668 р. Лівобережну Україну, а також Слобожанщину охопило антимосковське повстання. Цікаво, що очолив його Брюховецький, який намагався в такий спосіб утримати владу.

Дем'ян Многогрішний (1669-1672)

Переговори між московським урядом і Многогрішним завершилися укладенням відповідного договору - т. зв. Глухівських статей - і проголошенням 9 березня 1669 р. на Генеральній раді в Глухові Многогрішного гетьманом Лівобережної України.
За Глухівськими статтями, що складалися з 27 пунктів, московські воєводи лишалися тільки в п'яти містах, причому вони не мали права втручатись у справи місцевого управління. Встановлювався козацький реєстр чисельністю у 30 тис. Гетьман також мав право утримувати наймане військо - 1 тис. компанійців. Податки мала збирати лише старшина. Такі поступки з боку Москви були зумовлені прагненням запобігти новим проявам козацького невдоволення. Проте деяке пом'якшення було тимчасовим і досить обмеженим. Адже й цей договір забороняв гетьманові вступати у відносини з іншими державами; крім того, ускладнювався перехід селян до козацького стану.
Многогрішний прагнув об'єднати українські землі.
Крім виборів гетьмана, на раді в Козацькій Діброві провели переговори гетьманський та московський уряди, уклавши договір, відомий під назвою Конотопських статей.
10 пунктів нового договору доповнювали Глухівські статті й порівняно з ними ще більше обмежували владу гетьмана. За Конотопськими статтями гетьманові заборонялося без царського указу та Старшинської ради висилати посольства до інших держав, а також підтримувати відносини з Дорошенком. Новий договір не дозволяв гетьманові позбавляти старшину посад, карати без згоди Старшинської ради або вироку військового суду. Козацькі посли не мали права брати участі в переговорах із представниками польського уряду в Москві у справах, дотичних до України.
Дем'ян Многогрішний обстоював автономію України, намагався подолати промосковські настрої серед козацької старшини. Для цього замінив ненадійних полковників вірними собі людьми. Так старшинський уряд очолив брат Дем'яна Многогрішного Василь. Обурювало передусім надмірне прагнення гетьмана до особистого збагачення, а також те, що він не зважав на Старшинську раду - сам вів переговори з московськими послами, без суду карав навіть полковників, роздавав урядові посади своїм родичам. У березні 1672 р. генеральна старшина таємно схопила братів Многогрішних у Батуринському замку, звинуватила їх у дружніх зв'язках із Дорошенком і в зраді цареві й відправила до Москви. Там Многогрішних піддали жорстоким тортурам і засудили до страти. Коли кат намірявся виконати вирок, кару скасували, замінивши довічним засланням. Разом із Дем'яном Многогрішним до Сибіру були вислані його брат-полковник із сім'єю, дружина, сини та дочка. Через 15 років колишнього гетьмана було звільнено із в'язниці, надалі він відбував військову службу в Східному Сибіру, брав активну участь у заселенні та освоєнні Сибіру. Наприкінці життя постригся в ченці. Помер близько 1707 р.

Іван Самойлович
(1672 – 1687)

Походив із родини священика. Освіту здобув у Києво-Могилянській академії. Духовна кар'єра його не приваблювала, і він вступив до козацького війська Лівобережної України. Незабаром обійняв посаду наказного полковника Прилуцького полку. Був також сотником Красноколядинської сотні Чернігівського полку, а потім чернігівським полковником. Перебував на посаді генерального судді Лівобережної Гетьманщини.
Характерною рисою 15-літнього гетьманування Івана Самойловича було його прагнення створити аристократичну державу з міцною гетьманською владою. Шлях до здійснення своєї мети він вбачав у обмеженні права козацьких низів втручатися в державні справи. Саме тому Самойлович припинив скликання Генеральної військової ради, а всі державні справи вирішував зі Старшинською радою.
Формуванню аристократії сприяло започатковане Самойловичем бунчукове товариство. То була особлива привілейована група козацької еліти, до складу якої входили сини старшини. Бунчукові товариші, перебуваючи в гетьманському оточенні, з юнацьких років готувалися обійняти керівні військові та адміністративні посади. Сприяв зростанню старшинського землеволодіння.
Як і деякі його попередники, прагнув закріпити спадковість гетьманської влади, тому своїм синам надавав найвпливовіші посади в уряді та великі маєтності.
У зовнішній політиці Самойлович орієнтувався на Москву й вороже ставився до Польщі й Туреччини, був противником московсько-польської згоди на основі поділу України.
Яскравою рисою гетьманування Івана Самойловича стало пожвавлення занепалого під час Руїни культурного життя. Найбільші зрушення сталися в архітектурі та будівництві. Самойлович був фундатором Троїцького собору Густинського монастиря під Прилуками, збудованого в 1674-1676 рр. Визначними пам'ятками тих часів стала мурована церква Іоанна Предтечі в Стародубі, Трапезна Троїцького монастиря в Чернігові (1677-1679). У 1679 р. розпочалося будівництво Троїцького собору в Чернігові, а 1682 р, Преображенського собору Мгарського монастиря біля Лубен (обидва собори остаточно добудовані за гетьманування Мазепи).
Кримський похід 1687 р.
Усунення Івана Самойловича від влади
Уклавши «Вічний мир» з Польщею, Московія приєдналася до держав, які вели боротьбу проти Туреччини та її васала - Кримського ханства. Зобов'язання перед антитурецькою коаліцією - Священною лігою у складі Австрії, Венеції та Речі Посполитої, - а також власні плани, що передбачали ліквідацію турецько-татарських володінь на Чорному й Азовському морях та отримання в майбутньому виходу до Чорного моря, спонукали Москву до війни. У травні 1687 р. 100-тисячна московська армія рушила на Крим. Похід очолив фаворит цариці Софії, найвпливовіша людина в Московії - Василь Голіцин. Дорогою до армії Голицина приєдналося 50-тисячне військо українських козаків на чолі з Самойловичем. І хоч які великі надії покладалися на цю воєнну кампанію, об'єднане українсько-московське військо не спромоглося навіть досягти Криму. Через пожежу в степу, підпаленому татарами, нестачу продовольства, води й корму для коней Голицин наказав війську повернути назад. Не визнаючи власних прорахунків, Голицин шукав винуватців невдалого походу, а тому легко переклав відповідальність на Самойловича. Адже гетьман критикував Голицина за неправильне здійснення походу та й взагалі виступав проти укладення московським урядом «Вічного миру» з Польщею й союзу з нею проти Туреччини і Криму. Становище Самойловича стало непевним. Воно ускладнювалося ще й позицією козацької верхівки, яку відштовхували від гетьмана його зарозумілість, необмежене самозбагачення та прагнення зробити гетьманську булаву спадковою. Ось чому особиста зацікавленість Голицина і невдоволення старшини призвели до усунення Самойловича від влади. У липні 1687 р. в таборі на р. Коломак Івана Самойловича було заарештовано й разом із сім'єю відправлено до Сибіру, де він і помер 1690 р. Натомість козацька рада, що відбулася 25 липня 1687 р., обрала гетьманом генерального осавула Івана Мазепу.

Висновки: 60—80-і рр. XVII ст. - надзвичайно складний період в історії України: доба Руїни. Позбавлена територіальної цілісності, знесилена і спустошена тривалою громадянською війною та воєнними операціями інших держав, Україна всупереч прагненням лівобережних і правобережних гетьманів лишалася роз'єднаною й дедалі більше підпадала під владу сусідніх країн. При цьому і Річ Посполита, і Московія, і Туреччина разом із залежним від неї Кримським ханством прагли будь-що перешкодити Україні здобути самостійність. Сподівання українських гетьманів на щиру підтримку когось із сильних сусідів виявилися марними. Відносна стабілізація ситуації на Лівобережній Україні за гетьмана Самойловича не означала зміцнення незалежності, оскільки наступ на суверенні права України з боку царату посилився. Наміри Петра Дорошенка вибороти Україні незалежність у союзі з Туреччиною та Кримським ханством стали для українців справжньою трагедією. Десятиліття відчайдушної боротьби за об'єднання України під однією гетьманською булавою виявилися безрезультатними.



Я - волк! И вожака хочу я трон.
Ведь жизнь имеет волчий нрав.
В ней справедливейший закон -
Кто всех сильнее тот и прав!


Повідомлення відредактовано Shooler - Неділя, 31.01.2010, 22:23
 
ShoolerДата: Неділя, 31.01.2010, 22:26 | Повідомлення № 3
Супермодератор
Група: Модератори
Повідомлень: 3547
Статус: Offline
х-статус:
Veni! Vidi! Vici!

ЛІВОБЕРЕЖЖЯ І СЛОБОЖАНЩИНА

Лівобережжя було складовою частиною Московської держави і дістало назву Малоросії, або Гетьманщини. Верховна влада в краї належала цареві і здійснювалася через спеціально створений 1662 р. Малоросійський приказ. Однак зберігались і залишки автономії, головою якої був гетьман, підпорядкований царю. При ньому була старшинська рада, що складалася з осіб, які відали окремими галузями управління і призначалися гетьманом за згодою царя. Зберігся полковий адміністративний устрій. Полковників за погодженням з царським урядом також призначав гетьман. У системі управління Лівобережжям головна роль належала козацькій старшині і українській шляхті.
Після Визвольної війни кріпацтво було скасовано, багато селян і міщан перейшли в козацький стан. Але з часом право такого переходу було обмежене. Відбувався процес захоплення старшиною земель, разом з цим поступово відновлювалась і феодальна експлуатація селянства новими панами. Погіршувалось становище рядових козаків. Селяни і міщани мали також утримувати власним коштом царські війська, постачали їх продовольством, сплачували податки гетьманській адміністрації. Але панщина ще не була поширена, а більшість повинностей становили різні податі.
У другій половині XVII ст. відбувався процес заселення Слобідської України. Сюди з середини XVII ст. переселилися біженці з Лівобережної України, яка були ареною бойових дій. Російський уряд, що володів цими землями, надавав українським переселенцям пільги — слободи (звідки й назва «Слобідська Україна»). Переселенці заснували тут низку міст — Чугуїв, Харків, Суми, Охтирку та ін. Вони перенесли на Слобожанщину з України козацький адміністративний устрій. Тут було засновано п'ять полків (Харківській, Чугуївський, Сумський, Охтирський і Острогозький). Однак полковники підпорядковувались не гетьману, а білгородському воєводі. Часто полковничі посади успадковувались.

ЗАПОРОЗЬКА СІЧ.

1686 р. Запоріжжя перейшло під контроль Московської держави. Хоча офіційно воно підпорядковувалося гетьману, кошові часто спілкувалися безпосередньо з царським — урядом. Це підривало авторитет гетьманської влади і завдавало шкоди українській державності. На Січі знаходились загони російських військ. Як наслідок Визвольної війни значно зросла кількість земель, підпорядкованих Січі. Як і в інших районах України, старшина, що мала владу, зосереджувала в своїх руках багато земель, на яких працювали рядові козаки. Але на Запоріжжі не було кріпацьких порядків, і сюди стікалися всі, хто був незадоволений феодальними утисками. Запорожці продовжували свої походи проти турків і татар, неодноразово виступали проти присутності в Україні росіян і поляків. Видатним кошовим Запорозької Січі був Іван Сірко, який успішно воював проти турків, татар і поляків. Значну роль він відігравав у повстанні на Слобожанщині 1666 р., за що був заарештований царським урядом і засланий у Сибір, але згодом його звільнили.
Однак плата за участь у походах, військова здобич були вже не основним джерелом існування запорозьких козаків. Багато козаків займалися промислами і торгівлею з Україною, Росією, Польщею, Туреччиною і Кримом.

ПРАВОБЕРЕЖНА І ЗАХІДНА УКРАЇНА

Землі Правобережної України, на яких тривалий час точилися воєнні дії, були спустошені і знелюднені. Тому поляки заселяли їх заново. Для цього козакам було дозволено знову селитися на Правобережжі із збереженням традиційного самоуправління. Сюди, починаючи з 1680-х рр., почали повертатися біженці, а з подальшим заселенням краю й польська шляхта, яка відновила кріпацькі порядки. Панщина на Правобережжі становила 4—5, а в Галичині до 6 днів на тиждень. Посилювались утиски православного населення. Одночасно занепадали братства, що активізувало роль уніатської церкви. З, цього часу починається масовий перехід українців Галичини в унію.
Українці Північної Буковини перебували під подвійним гнітом — з боку Молдавії та Туреччини, васалом якої було Молдавське князівство. Окрім панщини і податей на користь молдавських феодалів, вони сплачували податки на користь турецького султана. На відміну від Правобережної України і Галичини, в Північній Буковині релігійні утиски чинилися у формі переслідування християн з боку мусульманського духовенства. Така сама ситуація була і в Закарпатті, яке входило до складу Трансільванії, також підвладній Туреччині.

Антифеодальна і національно-визвольна боротьба

Посилення феодальної експлуатації породжувало опір серед українського населення. Під час Руїни на Лівобережжі піднімались селянські повстання. Найбільшими серед них були повстання 1657—1658 рр. під проводом Мартина Пушкаря і Якова Барабаша, 1666 р. — на Переяславщині, 1687 р. — козаків Гадяцького і Прилукського полків.
Ще ширшою була антифеодальна боротьба на Правобережжі і в Східній Галичині. Вона супроводжувалася відмовою від несення повинностей, втечами селян, нападами на панські маєтки, створенням на Правобережжі козацьких полків, центрами яких стали Вінниця, Фастів, Брацлав, Корсунь і Богуслав. Цю боротьбу очолив фастівський полковник Семен Палій. До кінця XVII ст. в багатьох районах Правобережжя населення звільнилося від польської шляхти.
Палій, що орієнтувався на Росію, неодноразово звертався до царського уряду з проханням приєднати до неї правобережні землі. Але Москва відмовлялася, оскільки не бажала псувати стосунки з Польщею, з якою був укладений союз для боротьби проти Туреччини.
На галицьких землях розгортався рух опришків (від слова опір), які переховувалися в Карпатах і чинили успішні напади на маєтки місцевої шляхти.

Культура України у другій половині XVII ст.

У цей період українська культура розвивалася за несприятливих умов. Із приєднанням до Росії в Україні почався процес русифікації. Російська мова почала проникати у діловодство, судочинство, освіту. Йшов масовий відтік української інтелігенції в Росію. Однак, незважаючи на це, в українській культурі другої половини XVII ст. з'явилися нові напрями, створювалися видатні художні пам'ятки.
Центром освіти в Україні залишався Київ. У Київському колегіумі працювали видатні вчені і педагоги: Лазар Баранович, Інокентій Гізель, Стефан Яворський та ін. Розвинутою в Україні була мережа початкових шкіл, внаслідок чого значна частина населення була грамотною. 1661 р. Львівський ієзуїтський колегіум було перетворено на університет.
Серед літературних творів значне місце посідали трактати з історії: «Синопсис», «Літопис Самовидця» та ін. Усна народна творчість була представлена піснями і думами, присвяченими національно-визвольній боротьбі у добу Хмельниччини і боротьбі проти Туреччини і Кримського ханства.
У театральному мистецтві продовжували існувати «шкільна драма» і вертеп. Музична творчість була представлена бандуристами і кобзарями, але одночасно розвивалась професійна музика. Популярні були многоголосі співи, з'явилася «Граматика музична» Миколи Далецького (1677).
В архітектурі з'явився стиль бароко, для якого характерні пишність і вишукані форми. У цьому стилі споруджені Преображенський собор в Ізюмі, Георгіївський собор Видубицького монастиря, Нікольський собор у Києві та ін.
Більш реалістичним став живопис, центральне місце в якому почала посідати людина. У Києво-Печерській лаврі з'явилася портретна галерея громадських і політичних діячів, у тому числі там є й портрет Б. Хмельницького. Помітним явищем у мистецтві того часу стало зображення різними художниками козака-бандуриста.



Я - волк! И вожака хочу я трон.
Ведь жизнь имеет волчий нрав.
В ней справедливейший закон -
Кто всех сильнее тот и прав!
 
Форум селища міського типу Червоне, Червоне - зробимо кращим »  Школопедія (Школопедия) » Історія України » 08 клас - Тема 4: Українські землі В 60—80-ті рр. XVII ст. (08 клас - Тема 4: Українські землі В 60—80-ті рр. XVII ст.)
Сторінка 1 з 11
Пошук:

Оплата будь-яких послуг через інтернет

Вхід

Логін:
Пароль:

Інформація

Ваш IP: 54.81.211.100
Браузер:

Cайт живе: