rss · Понеділок, 20.11.2017, 00:25

Опитування

Будинок Культури
1. Необхідний в Червоному
2. Мені це не цікаво
3. Замість БК - магазин
4. Є інші заклади, там краще
5. Надам фінансову допомогу
6. Не потрібен Червоному
7. Маю спонсора на ремонт
Всього відповідей: 41
Сторінка 1 з 11
Модератор форуму: Shooler, lusi 
Форум селища міського типу Червоне, Червоне - зробимо кращим »  Школопедія (Школопедия) » Історія України » 08 клас - Тема 2: Українські землі у першій половині ХVІІ ст (08 клас - Тема 2: Українські землі у першій половині ХVІІ ст)
08 клас - Тема 2: Українські землі у першій половині ХVІІ ст
ShoolerДата: П'ятниця, 13.02.2009, 00:09 | Повідомлення № 1
Супермодератор
Група: Модератори
Повідомлень: 3529
х-статус:
Veni! Vidi! Vici!

8 клас - Тема 2: Українські землі у першій половині ХVІІ ст.

Зростання магнатського землеволодіння. Поширення фільварків. Розвиток товарного виробництва. Міста. Становище селян та міщан.
Вплив Берестейської унії на церковне життя в Україні. Становище церков.
Морські походи козаків. Гетьман П. Конашевич-Сагайдачний. Участь українського козацтва у Хотинській війні.
Козацько-польський збройний конфлікт 1625 р. “Тарасова ніч”. Повстання І. Сулими. Національно-визвольне повстання 1637—1638 рр.
Митрополит Петро Могила. Шкільництво. Утворення Києво-Могилянської академії. Література. Книговидання.
Театр. Література. Музика. Архітектура та образотворче мистецтво.



Я - волк! И вожака хочу я трон.
Ведь жизнь имеет волчий нрав.
В ней справедливейший закон -
Кто всех сильнее тот и прав!


Повідомлення відредактовано Shooler - Субота, 30.01.2010, 22:04
 
ShoolerДата: Субота, 30.01.2010, 19:51 | Повідомлення № 2
Супермодератор
Група: Модератори
Повідомлень: 3529
х-статус:
Veni! Vidi! Vici!

Народні рухи в Україні у першій чверті XVII ст.. Боротьба проти турецько-татарської агресії.

Визвольний рух проти панування шляхетської Польщі, Гетьман П. Сагайдачний.
Після придушення селянсько-козацьких повстань 1591—1596 pp. польський уряд, магнати й шляхта в Україні, збільшували панщину та інші повинності, закріпачували селян. Козаки були позбавлені всіх прав і оголошені поза законом (баніція). Феодали намагалися перешкодити втечам селян і міщан на Запоріжжя, не допускати виходу козаків на «волость», забороняли торгівлю з Січчю, зокрема завезення туди хліба. Посилювався і національно-релігійний гніт. Важким тягарем на плечі народних мас лягали численні війни, що їх вела на початку XVII ст. шляхетська Польща.
Однак ніщо не могло припинити розгортання визвольного руху українського народу та антифеодальної боротьби трудящих мас. Наростанню їх сприяли боротьба російського народу проти нападів польських і шведських військ на початку XVII ст. та повстання під проводом Івана Болотникова (1606—1607 рр.). У повстанні під керівництвом Івана Болотникова, що почалося в Сіверській Україні і незабаром охопило майже весь центр Російської держави, активну участь взяли спільно з російськими селянами та міщанами і українські селяни, козаки та міщани.
Основна маса українського народу — селяни, козацька голота й міські низи не мирилися з польсько-шляхетським гнітом і вели проти нього рішучу, послідовну боротьбу. Засилля і всевладність польських магнатів, старост та воєвод в Україні, їх сваволя і національно-релігійні утиски — все це викликало незадоволення і козацької старшини,
українського заможного міщанства, шляхти та духівництва. Цим пояснюється їхня опозиційність щодо польських властей і нерідко участь у виступах народних мас.
Серед козацьких старшин початку XVII ст. виділявся Петро Конашевич-Сагайдачний, що в 1616—1622 pp. був (з перервами) гетьманом Війська Запорізького. Походив Сагайдачний з шляхетського роду з-під Самбора в Галичині. Здобувши гарну освіту у славетній Острозькій школі на Волині, він став людиною освіченою, розумною, відданою православній вірі, умілим і хоробрим воєначальником. Сучасник Яків Собеський, батько польського короля Яна Собеського, у своїй «Історії Хотинського походу» писав, що Сагайдачний — «муж рідкісної мудрості й зрілого судження в ділах, дотепний у словах і вчинках», «людина смілива розумом, яка шукала небезпек, зневажала життя, перша в нападі, а у відступові остання...».
Після навчання в Острозькій школі Сагайдачний пішов на Запоріжжя і в численних походах проти татар і турків освоїв козацьку стратегію й тактику, набув військового досвіду, зажив високого авторитету серед запорожців. Козаки його обирали військовим обозним, кошовим отаманом, а потім — кілька разів — гетьманом. У всій своїй діяльності Сагайдачний прагнув піднести міць і авторитет козацтва, збільшити його роль у житті всього народу, захистити православ'я, розвинути українську культуру, послідовно вів лінію на визволення України з-під іноземного панування і забезпечення її існування як окремої держави. У всіх своїх діях він виявляв непересічний ум, твердість волі і непохитність, мужність, розважливість і поміркованість. Так, він розумів, що в ті часи Україна не мала достатніх сил і необхідних умов для всенародного повстання проти польської шляхти. До того ж він усвідомлював, що перед Україною тоді стояла грізна небезпека — турецько-татарська агресія, а одночасно вести боротьбу проти Туреччини та Кримського ханства і Польщі український народ сил не мав. У цих умовах Сагайдачний не йшов на цілковитий розрив з Річчю Посполитою, а дотримувався щодо неї лояльної позиції і мирними засобами добивався проведення своєї лінії.
Антифеодальний протест народних мас в Україні на початку XVII ст. виявлявся насамперед у покозаченні їх. Селяни й міщани не визнавали над собою влади королівських старост і феодалів, відмовлялися виконувати на їхню користь панщину та інші повинності, створювали свою, козацьку організацію, чинили збройний опір наступові паків, а то й самі нападали на їхні маєтки. У королівській інструкції сеймикам від 20 січня 1616 р. зазначалося, що в Україні покозачилося 40 тис. чол. Масові виступи селян, міщан і козаків проти феодалів були частим явищем. Особливо значними стали вони взимку 1613—1614 pp. на Брацлавщині, а потім наприкінці 1615 р. — на початку 1616 р. охопили значну територію Східної України. Польський уряд, закінчивши у вересні 1617 р. війну з Туреччиною, вирішив кинути свої війська на Україну, щоб силою приборкати «козацьке свавілля», придушити народну боротьбу. Але коронний гетьман Станіслав Жолкевський не був упевнений в тому, що зможе придушити народний рух силою зброї; і вирішив вступити в переговори із старшинами реєстрових козаків, яких очолював Сагайдачний.
У жовтні 1617 р. в урочищі Суха Вільшанка під Білою Церквою на Київщині між козацькою верхівкою на чолі з Сагайдачним і комісарами Жолкевського була підписана декларація, названа Вільшанською. За цією угодою козацький реєстр установлювався в 1 тис. чол. Усі інші козаки, що не ввійшли до реєстру, мусили повернутися під загрозою смертної кари під владу старост і своїх панів. Реєстрові козаки мали право жити лише на Запоріжжі. їм суворо заборонялося здійснювати походи на Крим і Туреччину. Реєстровцям дозволялося обирати гетьмана (старшого), якого затверджував польський король. За службу реєстровцям уряд обіцяв виплачувати платню.
Однак Вільшанська угода, яка гарантувала до деякої міри права козацьких старшин і реєстрових козаків, викликала велике незадоволення рядового козацтва, яке мусило повернутися під владу феодалів. Тому угода не могла бути втілена в життя. До того ж шляхетська Польща почала нову війну проти Російської держави і закликала до участі в ній козаків. Польський королевич Владислав у 1617 р. попрямував на Москву. Йому на допомогу повів через Путивль, Єлець, Ливни 20-тисячний загін козаків Сагайдачний. Але Москви Владиславу взяти не вдалося. Козаки відійшли від Москви. Сагайдачний не хотів перемоги Польщі. Це сприяло б дальшому поневоленню України польським шляхетством. Виснажені війною, Росія і Польща 1 грудня 1618 р. у селі Деуліно (під Москвою) підписали перемир'я на 14 років, за яким заПольщею залишалися Смоленська земля й Чернігово-Сіверщина. Частина козаків, незадоволених походом на Москву, не захотіла повертатися в Україну, На службі в російського уряду залишився цілий полк на чолі з полковником Жданом Коншиним.
В цей час в Україні посилилися народні повстання, які в 1618 р. охопили Київщину і Волинь. Підписавши в 1618 р. перемир'я з Росією, польський уряд негайно послав свої війська в Україну. Але командування їх не наважилося вступити в бій з козаками, оскільки лише в козацькому таборі під Білою Церквою налічувалося понад 10 тис. чол. На р. Роставиці (поблизу м. Паволочі — тепер село Попільнянського р-ну на Житомирщині), де розташувалося польське військо, між урядовими комісарами і старшинами реєстровців, очолюваними Сагайдачним, 17 жовтня 1619 р. була підписана нова угода (Роставицька), за умовами подібна до Вільшанської. Козацькими правами користувалися лише реєстровці, та й ті мали право жити тільки в королівщинах, а величезна більшість повстанців мусила повернутися до своїх панів. Старшини, на чолі із Сагайдачним, намагалися виконувати продиктовані угодою умови. Це викликало повстання, внаслідок якого Сагайдачного було усунено від гетьманства, а гетьманом наприкінці 1619 р. проголошено Яцька Бородавку.
Козацькі походи проти турків і татар. Хотинська війна.
Одночасно з розгортанням визвольного руху проти шляхетської Польщі український народ продовжував героїчну боротьбу проти турецько-татарської агресії. У перші десятиліття XVII ст. українські козаки не тільки відбивали напади татар і турків, а й здійснювали далекі сухопутні і морські походи. На своїх легких чайках вони спускалися вниз по Дніпру, обминали татарську варту в районі фортець Кизи-Кермена і Іслам-Кермена, виходили в Чорне море, нападали на турецькі й татарські фортеці, «окурювали мушкетним димом» Ізмаїл, Кілію, Білгород (Дністровський), Варну, Синоп, Трапезунд, Кафу і навіть Константинополь. Так на багатьох чайках козаки підійшли до західного узбережжя Чорного моря, оволоділи фортецею Варна, що вважалася неприступною, розгромили турецьку залогу, визволили багатьох невільників і щасливо повернулися додому. У 1614 р. козаки двічі перепливали Чорне море і успішно громили на південному березі турецькі міста Синоп і Трапезунд. А весною 1615 р. на 80 чайках запорожці підійшли до самої турецької столиці — Константинополя, яку охороняла тридцятитисячна султанська гвардія, спалили гавані Мізевни та Архіокі. Султан, який у той час рибалив під містом, на власні очі спостерігав дим і полум'я від пожежі в столиці, запаленої козаками. 1616 р. під проводом Петра Сагайдачного козаки здійснили морський похід у Крим, взяли й спалили великий невільничий ринок Кафу, куди татари звозили для продажу бранців, захоплених в Україні. Козаки знищили там 14 тис. турецьких вояків, потопили турецькі каторги (кораблі) і визволили багатьох полонених. Запорожці часто ходили в походи разом з донськими козаками.
Турецький султан і кримський хан вимагали від польського уряду припинити походи козаків, але водночас самі продовжували спустошливі напади на українські землі, розв'язували агресивні війни. У 1620 р. турецько-татарські війська, що налічували близько 80 тис. чол., вторглися в межі Валахії і Молдови. Що ж до польської армії, яку очолював коронний гетьман Станіслав Жолкевський, то вона мала всього близько 10 тис. чол. Як пише автор Львівського літопису, Жолкевський вирішив воювати без козаків, гоноровито заявивши: «Не хочу я з Грицями воювати, нехай ідуть до ролі (до землі.— Авт.) альбо свині пасти».
Біля с. Цецори, над р. Прут під Яссами в Молдові турки й татари вщент розгромили польські війська. С. Жолкевський загинув, його відрубану голову, настромлену на спис, було виставлено біля намету турецького паші, а потім відправлено султанові у Константинополь. Польський гетьман Станіслав Конецпольський та інші польські воєначальники потрапили в полон.
Польський уряд, залишившись без армії, звернувся по допомогу до козаків. Козаки ж, розуміючи, яку величезну загрозу становить турецько-татарська навала не тільки для Польщі, а й для України та всієї Європи, прийняли пропозицію польського сейму про похід проти турків і вирішили послати послів до короля. Серед інших у Варшаву поїхав і Сагайдачний. Козацтво ж на чолі з гетьманом Я. Бородавкою вирушило в Молдову назустріч турецько-татарській армії.
Польське військо в кількості 35 тис. чол., головнокомандуючим якого був литовський гетьман Карл Ходкевич, підійшло до Дністра, у середині серпня мостом переправилося на правий берег і стало табором під Хотином. Туди ж з боями підійшли й козаки. Після прибуття до козацького табору з Варшави Сагайдачного за його вказівкою Бородавку схопили і, обвинувативши у тяжких злочинах, скарали на смерть. Гетьманом знову став Сагайдачний. Козацьке військо налічувало 40 тис. чол. До його складу входило і 700 донців.
Турецько-татарські війська, очолювані султаном Османом II, налічували понад 150 тис. чол. Вони почали запеклі атаки проти козаків і польських військ. У той час, як писав Яків Собеський, коли «багато шляхтичів, що належали до найзнатніших фамілій, ховалися на возах між провіантом», козаки хоробро атакували турків, вривалися в їхній табір, викликали там паніку і змушували втікати навіть султана.
Унаслідок бойових дій, що тривали понад місяць, турки втратили близько 80 тис. чол. і, не змігши перемогти козацтво та польські війська, змушені були піти на укладення мирного договору.
Хоч у поразці турецької армії вирішальну роль відіграло козацтво, мирний договір, укладений 9 жовтня 1621 р. між Туреччиною й Польщею, був спрямований проти нього. Польський уряд зобов’язувався передусім заборонити козакам судноплавство по Дніпру й не допускати їхніх походів на турецькі володіння.
Першими з-під Хотина пішли козаки, не задоволені умовами мирного договору.
У Хотинській війні турки не досягли своєї основної мети — загарбання польських і українських земель. Завдяки мужності козаків було розвіяно міф про непереможність султанської Туреччини, припинено її просування в Європу, ослаблено економічно й політично. Розгром турків під Хотином полегшив боротьбу поневолених ними народів, передусім балканських, вселив у них віру в можливість визволення з-під турецького ярма.
Боротьба козацтва проти турецько-татарської агресії і широка його участь у визвольному русі проти шляхетської Польщі підносили його авторитет в очах українського народу й на міжнародній арені. Козацтво дедалі активніше впливало на все політичне й культурне життя України. Особливо його роль зросла за часів Сагайдачного. Політичним і культурно-ідеологічним центром України тоді став Київ. Київські монастирі, насамперед Києво-Печерський, архімандритом якого в 1599 р. став Єлисей Плетенецький, на початку XVII ст. виступили активними поборниками православ'я та української культури і противниками унії та польсько-католицького національно-релігійного гніту. У 1615—1616 pp. Плетенецький влаштував у Києво-Печерському монастирі друкарню, з якої вийшло багато книг, спрямованих проти унії й католицизму, на захист православ'я. У 1615 р. було засноване Київське братство, а при братстві почала працювати школа. До Київського братства ввійшли заможні міщани, шляхта, православне духівництво. У 1616 р. до Київського братства вступив і гетьман Сагайдачний «з усім військом Запорозьким», взявши братство і все православ'я під свій захист і протекцію. Під захистом козацького полку, на чолі якого стояв Сагайдачний, у 1620 р. в Києві ієрусалимський патріарх Феофан, що проїжджав через Київ із Москви, поновив православну ієрархію — висвятив п'ятьох православних єпископів (для України й Білорусі) і митрополита, яким став ректор Київської братської школи Іов Борецький.
Зносини козацьких старшин і православного духівництва з російським урядом.
У складних міжнародних умовах окремі представники козацької старшини і православного духівництва уже в 20-ті pp. XVII ст. встановлюють прямі зносини з російським урядом і ставлять питання про перехід козаків на службу до царя. У 1620 р. гетьман Сагайдачний відправив до Москви своє посольство на чолі з Петром Одинцем з листом до царя Михайла Федоровича, в якому писав, що він і всі козаки «царскому величеству служити готовы против всяких его царского величества неприятелей». У 1622 р. єпископ Ісая Копинський, засновник монастирів на Лубенщині, через двох посланців-ченців до путивльських російських воєвод запитував царя про дозвіл на перехід в межі Росії його з ченцями. Путивльські воєводи, повідомляючи про приїзд до Путивля посланців Копинського, писали царю: «Да и все де, государь, православные крестьяне и запорожские козаки, как им от поляков утесненья будет, многия хотят ехать к тебе, государю царю и великому князю Михаилу Федоровичу всеа Руси». У 1624 р. київський митрополит Іов Борецький направив до Москви свого посланця Ісаакія Борисковича з листом, у якому просив царя прийняти Україну й запорізьке козацтво під свою владу. Царський уряд прихильно сприймав ці пропозиції, надсилав подарунки, обіцяв захищати православ'я від утисків, але через складні міжнародні умови й тяжкі наслідки тривалих воєн не міг тоді позитивно розв'язати питання про приєднання України до Росії.
Великою втратою для козацтва і всієї України була кончина гетьмана Петра Сагайдачного. Поранений отруйною стрілою під Хотином, він помер 10 квітня 1622 р. і похований на території Братського монастиря на Подолі в Києві, за словами літописця Григорія Грабянки, «з великим плачем запорізького війська і всіх людей православних». Двадцять студеїв Київської братської школи перед похованням Сагайдачного прочитали «Вірші на жалосный погреб зацного рыцаря Петра Конашевича Сагайдачного, гетьмана Войска Єго Королевской Милости Запорозкого», складені ректором школи Касіаном Саковичем. Як сучасники, так і наступні покоління високо оцінювали діяльність Сагайдачного й підкреслювали її загальноукраїнське значення. Видатний історик М. О. Максимович писав, що Сагайдачний «в ряду козацьких гетьманів, безсумнівно, є першою особою після Богдана Хмельницького і за своїм характером не менше від нього привабливий в історії». У пам'яті потомків ім'я Сагайдачного збереглося як ім'я хороброго і талановитого полководця, видатного політика, гарячого патріота України.
Повстання 1625 р. Куруківська угода.
Після закінчення Хотинської війни польські магнати, старости й воєводи, католицькі ксьондзи й уніати посилили гноблення, намагалися закріпачити вільних селян і нереєстрових козаків — «випищиків», утискували вони й реєстрових, захоплювали православні церкви й монастирі. Українські селяни, козаки й міщани продовжували збройну боротьбу проти наступу польських феодалів. Не припинялися й козацькі походи на турецькі й татарські володіння.
Для придушення селянсько-козацьких повстань польський уряд восени 1625 р. послав своє військо (30 тис. чол.) на чолі з польським гетьманом С. Конєцпольським. Прийшовши на південну Київщину, воно почало бої проти повстанців. Але місцеві повстанці об'єдналися із запорожцями і, налічуючи приблизно 20 тис. чол., очолювані запорізьким гетьманом М. Жмайлом, чинили впертий опір польським військам. Велика битва відбулася біля Курукового озера, в урочищі Ведмежі Лози (на місці нинішнього Крюкова, напроти Кременчука). Обидві сторони зазнали великих втрат. Конєцпольський змушений був розпочати з козаками переговори.
В 1695 р у М. Жмайла було забрано гетьманську булаву і гетьманом обрано представника козацької верхівки М. Дорошенка. Тоді ж польські комісари і козацька старшина підписали угоду, відому під назвою Куруківської.
Хоч польський уряд і пішов на деякі поступки реєстровцям, але в цілому ця угода була спрямована проти інтересів народних мас. Козацький реєстр збільшувався до 6 тис. чол. і мав бути складений протягом шести місяців. Реєстровці підлягали старшому (гетьманові), якого вони мали право обирати, але затверджував його король на подання коронного гетьмана. Платня реєстровцям встановлювалася в сумі 60 тис, злотих. Старшинам визначались окремі оклади. Реєстрові козаки могли жити лише в королівщинах, з маєтків шляхетських і духовних вони мусили виселитися протягом 12 тижнів. Усі козаки, що залишилися поза реєстром, а таких налічувалося близько 40 тис. чол., повинні були повернутися до своїх панів і виконувати кріпацькі обов'язки. Усім учасникам повстання оголошувалася амністія. Козакам заборонялося йти в походи на турецькі володіння і мати зносини з іноземними державами.
Куруківська угода задовольняла інтереси лише козацької верхівки. Тому основна маса козацтва не визнала цієї угоди і продовжувала боротьбу. Щоб розрядити обстановку, козацька старшина в 1628 р. організувала похід проти татар у Крим, під час якого гетьман М. Дорошенко загинув.
Одним з найважливіших наслідків Куруківської угоди був остаточний поділ козацтва на дві групи: 1) реєстрових, заможних (дуків), за якими визнавалися урядом козацькі права й вольності і які здебільшого дотримувалися угодовської позиції щодо польського уряду, і 2) нереєстрових, «випищиків», що, за Куруківською угодою, мусили повернутися в кріпацтво. їхнім центром стало Запоріжжя. Вони займали непримиренну позицію щодо магнатів, шляхти і всіх польських властей.



Я - волк! И вожака хочу я трон.
Ведь жизнь имеет волчий нрав.
В ней справедливейший закон -
Кто всех сильнее тот и прав!
 
ShoolerДата: Субота, 30.01.2010, 19:52 | Повідомлення № 3
Супермодератор
Група: Модератори
Повідомлень: 3529
х-статус:
Veni! Vidi! Vici!

Народні повстання 30-х років XVII ст.

Повстання 1630 р.
Головною причиною народних повстань 30-х pp. XVII ст. було дальше посилення феодально-кріпосницького гніту на території Подніпров'я і всієї Південно-Східної України. У цей час здебільшого вже закінчилися або закінчувалися строки «слобод», «волі», які давалися селянам на 20 — 40 років польськими та українськими магнатами при захопленні ними українських земель наприкінці XVI ст. Тепер усі селяни мали стати кріпаками, виконувати тяжку панщину на феодалів. Козаків-«випищиків», згідно з Куруківською угодою, також повертали до панів. Мало рахувалися магнати і з реєстровими козаками. Зазнавали великих утисків також міщани. Значно погіршували становище населення безчинства жовнірів, що розташовувалися «на лежи» (на постої) в містах і селах України. Соціальний гніт посилювався національним і релігійним гнобленням.
На знак протесту дедалі більше селян і міщан втікали й покозачувалися. Уже на літо 1629 р. на Запоріжжі зосередилося близько 40 тис. утікачів — нереєстрових козаків, готових за першим закликом піднятися на боротьбу проти польсько-шляхетського гноблення.
Останньою іскрою, що спричинила початок нового великого селянсько-козацького повстання, стала сутичка між реєстровими козаками на чолі з гетьманом Григорієм Чорним і нереєстровцями, гетьманом яких тоді був талановитий козацький ватажок Тарас Федорович (Трясило) Чорний зажадав від нереєстровців, щоб вони вийшли на волость з артилерією й підкорилися йому, а сам почав переглядати реєстр и виписувати з нього козаків. Тарас Федорович у березні 1630 р. з 10 тис. піших і кінних козаків виступив із Січі. Запорожці підступили до Черкас, оточили там будинок Чорного, схопили його, обвинуватили в зраді і стратили.
Повстання швидко поширювалося і незабаром охопило Лівобережжя в басейні р. Трубіж на Полтавщині і на Правобережжі територію від Київського Полісся до Запоріжжя. Селяни й міщани, гуртуючись у загони, оголошували себе козаками, нападали на панські маєтки, підпалювали, руйнували їх, убивали власників, управителів, орендарів, захоплювали панське майно, заводили козацькі порядки. Частина цих загонів приєдналася до запорожців, інші діяли окремо. Повстанці під проводом Тараса Федоровича зайняли Канів, а потім і Переяслав.
Коронний гетьман Конецпольський на початку квітня виступив з Бара і попрямував на Київ, закликаючи шляхту приєднуватися до очолюваного ним коронного війська, щоб «гасити цей вогонь хлопською кров'ю».
Тарас Федорович зосередив свої сили, що налічували понад ЗО тис. чол., у Переяславі. Підійшовши до Переяслава, коронне військо чисельністю понад 12 тис. чол. почало запеклі бої, які тривали три тижні. Найжорстокіший бій відбувся 15 травня, коли зранку повстанці вщент розгромили добірну шляхетську корогву — Золоту роту, яка охороняла штаб Конєцпольського. Сам Конєцпольський ледве врятувався. Автор Львівського літопису зазначає, що загинуло «триста вельце значних панов коронних», а «вши-стского войська до десяти тисячий згинуло». Т. Шевченко в поезії «Тарасова ніч» писав:
Лягло сонце за горою,
Зірки засіяли,
А козаки, як та хмара,
Ляхів обступали,
Як став місяць серед неба,
Ревнула гармата;
Прокинулись ляшки-панки,
Нікуди втікати!
Прокинулись ляшки-панки—
Та й не повставали:
Зійшло сонце — ляшки-панки
Покотом лежали.
Розгром коронних військ змусив Конєцпольського почати переговори з представниками заможного козацтва, яке пішло на компроміс. Старшинсько-козацька верхівка намагалася шляхом угоди з урядом домогтися собі привілеїв. 29 травня 1630 р. було укладено угоду, за якою основні умови Куруківського договору зберігалися, але реєстр збільшувався до 8 тис. чол. Тарас Федорович з частиною козаків повернувся на Запоріжжя.
Розгром польсько-шляхетського війська в бою під Переяславом мав велике значення, бо він утверджував в масах українського народу віру в можливість скинути ярмо шляхетської Польщі. Селянство, міщани, нереєстрові козаки були незадоволені угодою, укладеною старшиною, і продовжували боротьбу.
«Статті для заспокоєння руського народу». Петро Могила.
Після смерті у 1632 р. короля Сигізмунда III, фанатичного прихильника католицизму, козацька старшина послала своїх представників на сейм з вимогою дозволити їм разом із шляхтою брати участь у виборах короля й послабити національно-релігійні утиски. До участі у виборах короля старшина не була допущена, але в релігійному питанні новообраний король, син Сигізмунда III — Владислав IV, змушений був піти на поступки. Щоб схилити на свій бік козацьку верхівку й православне духівництво і через них залучити козаків до участі у війні з Росією, що почалася в 1632 р., Владислав IV видав «Статті для заспокоєння руського народу», затверджені сеймом у 1633 р. За цими «Статтями» уряд узаконював існування православної церкви: вона тепер офіційно дістала право мати свою вищу православну ієрархію на чолі з митрополитом, православні могли вільно відбувати церковні обряди, споруджувати церкви, відкривати школи, друкарні, братства, обіймати посади. Православній церкві повернули частину церков, монастирів і земельних володінь, захоплених уніатами після Брестської унії 1596 р.
Видатним церковним і культурним діячем першої половини XVII ст. став Петро Симеонович Могила (1596—1647 рр.). Він був сином молдовського господаря (князя), навчався у Львівській братській школі і в західноєвропейських університетах, зокрема в Парижі, здобув блискучу європейську освіту. Потім служив у польському війську, брав участь у Хотинській війні, після чого постригся в ченці, у 1627 р. став Києво-Печерським архімандритом, а з 1632 р. до смерті в 1647 р. — митрополитом київським і галицьким. Тісно пов'язаний з польськими магнатами, Могила займав лояльну позицію щодо шляхетської Польщі. Але він був рішучим противником церковної унії і зробив багато для відбудови, утвердження й розвитку православної церкви й української культури. Він домігся повернення православній церкві від уніатів Софійського собору в Києві, Києво-Видубицького монастиря та деяких інших церков і монастирів, реставрував храми святої Софії, Спаса на Берестові, Михайлівський Видубицький та ін.
У 1631 р. Петро Могила заснував при Києво-Печерській лаврі школу, яка в 1632 p. була об'єднана з Київською братською школою. Об'єднана школа дістала назву Києво-Могилянської колегії і незабаром стала вищим освітнім центром для України і всієї слов'янщини. Філію колегії Могила утворив у Вінниці, а в 1636 р. — латинську колегію в Кременці на Волині.
У Києві навколо митрополичої кафедри створився гур ток видатних педагогів і учених, до якого належали їсаїя Козловський, Сильвестр Косів, Афанасій Кальнофійський, Софроній Почаський, Йосип Горбацький та ін. Київ часів Могили називали «Могилянськими Атенами». Була розширена Київська друкарня, з якої виходили церковні книги й підручники, що розповсюджувались по всіх православних країнах. У 1640 р. на київському соборі було схвалено катехізис, за підготовку якого Ісая Козловський дістав від собору титул доктора богослов'я. У 1643 р. катехізис («Православне сповідання віри») був затверджений чотирма православними патріархами і надрукований у 1662 р. в Києві.
Вийшли твори, складені Петром Могилою, — «Анфологіон», «Євхологіон», полемічні проповіді та ін.
Петро Могила багато зробив для упорядкування церковного життя, пильно стежив за поведінкою й дисципліною духовних осіб, суворо карав за всякі гріхи, завівши спеціальний духовний суд.
Зруйнування козаками Кодацької фортеці в 1635 р.
У 1634 р. після закінчення війни Польщі з Росією польський уряд і польські магнати вирішили збільшити кількість коронних військ на Подніпров'ї для посилення гноблення українського народу. Крім того, щоб повністю ізолювати Запорізьку Січ від решти України, польський сейм у лютому 1635 р. вирішив побудувати на Дніпрі міцну фортецю. Під керівництвом французького інженера Боплана вже в липні 1635 р. її будівництво завершилося. Вона була споруджена біля першого (Кодацького) порога на правому високому березі Дніпра. На високих бастіонах були встановлені гармати, всередині фортеці стояв гарнізон з двох сотень найманих драгунів-іноземців на чолі з французьким капітаном.
Драгуни не пропускали втікачів з України на Запоріжжя, а запорожців — у зворотному напрямі. Вони перешкоджали сплаву з Верхнього Дніпра на Січ «лип» (липових колод), з яких робили човни, постачанню на Січ хліба, пороху, зброї і вивезенню звідти риби, східних товарів та ін. Крім того, на великій території навколо Кодака драгуни не давали можливості козакам ловити рибу, полювати та займатися іншими промислами. Загін запорожців на чолі з гетьманом Іваном Сулимою, тихо підійшовши до фортеці, пробрався по приставних драбинах за мури, знищив увесь гарнізон і зруйнував фортецю.
Однак через деякий час старшина реєстровців підступно схопила Судиму і ще п'ятьох ватажків. їх було відвезено у Варшаву і там страчено.
Повстання 1637 р. Битви під Кумейками і Боровицею.
Влітку, 1637 р. почалося нове селянсько-козацьке повстання. Очолив його мужній, досвідчений козацький ватажок, гетьман нереєстрового запорізького козацтва Павлюк (Павло Бут). Вийшовши на чолі «випищиків» із Запоріжжя, Павлюк звернувся до всього козацтва й поспільства (селян і міщан) з універсалом, в якому закликав іти до нього й знищувати старшин реєстровців як зрадників. До козаків почали приєднуватися селяни, міщани.
Повстання незабаром поширилося на все Подніпров'я і особливо на Лівобережжя, куди Павлюк послав полковників Карпа Скидана й Семена Биховця, що мали об'єднати повстанців у загони і привести їх до нього під Чигирин. «На Задніпров'ї,— писав у листопаді 1637 р. польський гетьман Микола Потоцький, якому коронний гетьман Крнєцпольський доручив придушити повстання,— все до останку покозачилося».
Польсько-шляхетське військо, що налічувало близько 15 тис. чоловік, і повстанці, яких було близько 10 тис. чол., зійшлися біля с. Кумейки під Черкасами (тепер Черкаського р-ну Черкаської обл.). Битва розгорнулася вранці. Павлюк і Скидан першими повели наступ на ворожий табір, який був вигідно розташований і добре укріплений. Цей наступ селян, писав учасник подій Окольський, був вражаючим: «Вони йшли табором, вишикуваним у шість рядів, з чотирма гарматами попереду, двома по боках і двома в кінці, а в середині між возами йшло військо... правильно розподілено на полки і сотні... йшли козаки з майорячими прапорами, стріляючи з гармат, здіймаючи галас до неба: «А чи далеко гетьман буде ночувати? Лящику, побіжиш до хащику!»
Оскільки перед польським табором виявилося болото, а гарячий попіл від підпалених кумейок сліпив повстанцям очі, Павлюк наказав відходити. Але повстанці не змогли відірватися від польських військ і змушені були зупинитися. Вони встигли лише оточити себе возами і прийняли бій без укріпленого табору. Бій був запеклим. Три штурми відбили оточені. «Було таке уперте і завзяте те хлопство,— писав Потоцький,— що ніхто з них не хотів «миру» кричати; навпаки, тільки кричали, щоб одному на одному вмирати... Котрим не ставало стрільби і зброї, били жовнірів голоблями и дишлами».
Та сили були нерівні. Тому Павлюк і Скидан з частиною повстанців відійшли на Чигирин. Основні сили повстанців на чолі з Дмитром Гунею почали відступати на Черкаси, а потім на Боровицю. Там Павлюк і Гуня об'єдналися. Почався новий бій, в якому повстанці виявили безприкладну мужність і стійкість, хоха в них не вистачало харчів і зброї. Не маючи надії подолати повстанців, Потоцький запропонував повстанцям переговори. Павлюка та інших ватажків було підступно схоплено, відправлено до Варшави і там скарано. Гуня з частиною повстанців утік.
У лютому 1638 р. польський сейм Ординація 1638 р. схвалив «Ординацію війська запорізького реєстрового, що перебуває на службі Речі Посполитої», яка дуже урізала права реєстровців. У реєстрі мало залишитися тільки 6 тис, чол.. Усі інші козаки мусили перебувати «в стані простого народу, оберненого на хлопів», тобто кріпаків. Вводилася нова військова організація реєстрового козацтва. Виборність козацьких старшин ліквідовувалася. Замість виборного старшого із козаків на чолі реєстровців мав стояти старший комісар шляхтичів, що його призначав сейм за рекомендацією коронного гетьмана. Йому були підпорядковані всі козаки та їхні старшини, а сам він підлягав коронному гетьманові. Осавули й полковники також призначалися лише сотників та отаманів можна було обирати з козаків, що мали заслуги перед Річчю Посполитою. Полки із своїми полковниками повинні були по черзі ходити на Запоріжжя, щоб допомагати козакам відбивати татарські напади і перешкоджати зосередженню там «свавільців» та їхнім походам у турецько-татарські володіння. Жоден козак, під загрозою смертної кари, без паспорта комісара не міг піти на Запоріжжя. Під страхом кари з конфіскацією майна міщанам і їхнім синам заборонялося не тільки вступати в козаки, а й навіть віддавати заміж за козаків своїх дочок.
Козаки позбавлялися права жити в інших містах на Україні, крім прикордонних з татарами (Черкаси Чигирин, Корсунь та ін.). Передбачалося також відбудувати фортецю Коттяк і поставити там гарнізон.
Ординація 1638 p., спрямована Повстання 1638 р. проти інтересів народних мас, породила нову хвилю протесту на Україні. Повстання продовжувалися. Після поразки під Кумейками і Боровицею залишки повстанців під проводом Гуні і Скидана відступили в Запорізьку Січ, де зосереджувалися нереєстрові козаки, «випищики», що готувалися до дальшої боротьби.
У березні 1638 р. — загони запорожців під проводом Якова Острянина, що був обраний гетьманом, Карпа Скидана і Дмитра Гуні суходолом і Дніпром на чайках вирушили в глиб України, громлячи панів. Знову Подніпров'я, насамперед Київщина і Полтавщина, запалали у вогні повстань. Повстанці зайняли Кременчук, Хорол, Омельник, Голтву. Під містечком Голтвою, яке належало Яремі Вишневецькому, повстанці отаборилися. Острянин обрав місце для свого табору вдало: Голтва стояла на високому місці, при впадінні річки під такою ж назвою в Псьол. Польське військо, яким командував Станіслав Потоцький, брат польного гетьмана, не змогло взяти табору і, зазнавши поразки, почало відступати до Лубен. Під Лубнами козаки завдали відчутних ударів польським військам, але були знесилені і пішли на Жовнин (на р. Сулі на Лубенщині — тепер с. Жовнине Чорнобаївського р-ну Черкаської обл.), де створили укріплений табір. З червня 1638 р. розгорнувся запеклий бій. Острянин, вважаючи, що справу програно, з частиною повстанців (понад 1 тис. чол.) перебрався через Сулу і перейшов у межі Російської держави, на територію Слобідської України, де з дозволу російського уряду оселився на Чугуївському городищі (нині м. Чугуїв Харківської обл.).
Але з відходом Острянина бій не припинився. «Після того, — писав учасник подій Окольський,— битва набула з обох боків такого кривавого характеру, що гірше й бути не могло... Загинуло так багато товаришів, рицарства кварцяного і панського, що, взявшись за перо, не можна згадати про них без гіркого жалю».
Оборона повстанців при Старці.
Гетьманом повстанці обрали Дмитра Гуню, який, збудувавши вночі міст через Сулу, відійшов від Жовнина вниз, до гирла Сули, де ц неї впадає р. Старець. Там Гуня влаштував добре укріплений табір, в якому близько двох місяців — у червні і липні 1638 р. — повстанці витримували облогу військ Миколи Потоцького. Нестача харчів, фуражу, знесилення людей — все це змусило повстанців 28 липня 1638 р. припинити опір. Гуня з частиною козаків зумів вирватися з табору і відступити в межі Російської держави (на Дон). Загін Скидана, який поспішав на допомогу повстанському таборові, було розбито, а сам Скидан, поранений у бою, потрапив у полон. Польсько-шляхетські війська влаштували криваву розправу над полоненими повстанцями.
Після поразки повстання на козацьких радах у Києві (9 вересня) і на Масловому Ставі в Канівському повіті (4 грудня) реєстрові козаки змушені були визнати ординацію 1638 р. У козацькому війську залишилося тільки 6 тис, чол., які поділялися на 6 полків (Чигиринський, Черкаський, Канівський, Корсунський, Білоцерківський і Переяславський). Козаки визнали призначеного з числа шляхтичів старшого комісара, а також поставлених полковників, осавулів, сотників і отаманів. Серед старшини був і сотник Богдан Хмельницький.
Отже, реєстрових козаків вдалося змусити до покори. Але величезні маси «випищиків», які гуртувалися навколо Запоріжжя, не хотіли повертатися під владу панів. Частина з них переселялася в межі Російської держави, переважно на Слобожанщину й Дон, шукаючи там порятунку від польсько-шляхетського гніту. Щоб перекрити втікачам, нереєстровим козакам, шлях на Запоріжжя, польський уряд у 1639 р. відбудував фортецю Кодак, у якій було поставлено гарнізон.
Антифеодальний і визвольний рух на західноукраїнських землях. Опришківство.
Складовою частиною боротьби українського народу проти соціального, національного і релігійного гніту була антифеодальна боротьба у Східній Галичині, що перебувала в складі шляхетської Польщі, на Закарпатті, яке терпіло гніт феодальної Угорщини, і на Північній Буковині, підлеглій Молдові. Форми селянського протесту тут були здебільшого такі самі, як і в інших районах, — скарги в суди на феодалів, втечі на Південну і Південно-Східну Україну і в Карпати, напади на панські маєтки, захоплення там майна, убивства власників маєтків, управителів та орендарів і, нарешті, збройні повстання. Багато втікачів, особливо із Східної Галичини, які покозачувалися, брали активну участь у селянсько-козацьких повстаннях на Подніпров'ї.
Разом з тим, у зв'язку з особливостями географічного положення, в умовах Прикарпаття розгорнулася і специфічна форма партизанської боротьби — опришківство. Назва «опришок», на думку дослідників, походить від латинського слова «opressor» — нищівник, тобто винищувач шляхти, орендарів. Уперше опришки згадуються в документах 1529 р. У середині XVI ст. опришки найактивніше діяли на Покутті (Коломийський повіт). У другій половині XVI — першій половині XVII ст. рух опришків поширився на західну частину Галицького Прикарпаття, в гірські місцевості Перемишльської і Сяноцької земель,, на галицько-угорське пограниччя, а також на Поділля (в район Кам'янця-Подільського) та на Наддністрянське узгір'я. Опришківські загони, до яких вступали найбільш знедолені, експлуатовані селяни й міщани, користуючись повною підтримкою й співчуттям навколишніх селян, навесні і влітку спускалися з гір, зненацька нападали на панські маєтки, убивали їхніх власників, забирали майно, яке роздавали бідним, і так само раптово зникали. Опришки були озброєні в ті часи луками, списами, сокирками (векерами).
Оскільки опришківський рух розвивався на пограниччі, то в цьому русі українські опришки діяли на Покутті, спільно з молдовськими, а в Західному Прикарпатті з польськими й словацькими опришками.
Причини поразки та історичне значення народних повстань.
Антифеодальна боротьба як у Східній Україні (на Подніпров'ї), так і у Західній Україні (на Прикарпатті і Подністров'ї) в ті часи не принесла перемоги народним масам. Польсько-шляхетському урядові й класові феодалів шляхом жорстоких репресій вдалося придушити найбільші народні повстання на Україні кінця XVI — першої половини XVII ст. Причини поразки цих повстань полягали передусім у переважанні сил класу польських і українських феодалів, який мав у своїх руках державний апарат, армію, був краще організований і консолідований, ніж повстанські маси. Повстання мали стихійний, неорганізований характер. Сили селянства залишалися розпорошеними, роз'єднаними, не згуртованими, та й озброєні вони були значно гірше, ніж урядові війська. Хоч повстання й охоплювали великі території, проте жодне з них не поширилося на всю Україну. Це пояснювалося нерівномірністю розвитку феодалізму і, як наслідок цього, неоднаковим економічним і правовим становищем селянства, неоднаковим рівнем кріпосницького гноблення в різних місцевостях.
За своїм характером повстання XVI — першої половини XVII ст., найбільш масовою силою яких виступало селянство, були антифеодальними, спрямованими проти кріпосницького гніту як польських, так і українських феодалів. Водночас вони мали і народно-визвольне спрямування, оскільки повстанці вели боротьбу й проти національно-релігійного гніту, проти іноземного поневолення, за визволення з-під влади шляхетської Польщі, за національне визволення.
Хоча народні повстання кінця XVI — першої половини XVII ст. зазнали поразки, вони відіграли велику прогресивну роль в історії визвольної боротьби українського народу. У ході цих повстань народні маси набували досвіду збройної боротьби, виковували свою рішучість, сповнювалися віри в перемогу над ненависними експлуататорами. Одночасно з цим відчутні удари, що їх завдавали повстанці феодалам і всьому існуючому ладові, послаблювали шляхетську Польщу та її панування на Україні, певною мірою стримували посилення феодального гніту. Нарешті, завдяки масовим повстанням, в яких брали участь широкі кола українського народу — селяни, козаки, міщани — і які були спрямовані як проти соціального, так і національного гноблення, прискорювалося визрівання національної самосвідомості українського народу. На досвіді повстанської боротьби українські народні маси також дедалі більше переконувалися, що у їхньому намаганні визволитися з-під гніту іноземних поневолювачів надійною опорою можуть бути тільки їхня згуртованість, монолітність і нездоланна воля в досягненні національної незалежності.



Я - волк! И вожака хочу я трон.
Ведь жизнь имеет волчий нрав.
В ней справедливейший закон -
Кто всех сильнее тот и прав!
 
ShoolerДата: Субота, 30.01.2010, 19:53 | Повідомлення № 4
Супермодератор
Група: Модератори
Повідомлень: 3529
х-статус:
Veni! Vidi! Vici!

Культура в Україні у XIV — першій половині XVII ст.

Умови й загальна характеристика розвитку культури України.
У XIV — першій половині XVII ст. культура України розвивалася в складних умовах. Роз'єднаність українських земель, відсутність єдиного політичного центру, тяжкий іноземний гніт, спустошливі турецько-татарські іга нестерпне гноблення польських, литовських, угорських, молдовських, турецьких і українських феодалів, що його зазнавали народні маси, — все це гальмувало розвиток продуктивних сил, формування української народності і становлення української національної культури.
Та й за цих несприятливих умов культурний поступ в Україні не припинявся. Українська культура розвивалась на основі вітчизняних традицій попередніх віків, чуйно реагуючи на нові соціально-економічні й політичні процеси, що їх переживало українське суспільство. Одночасно з цим в Україні ширилися ідеї європейського Відродження, Ренесансу (від франц. Renaissance — Відродження) XIV — XVI ст. Це, передусім, були ідеї Гуманізму (від лат. hymanus — людський, людяний) і Реформації. Гуманісти виступали проти феодально-релігійної ідеології, церковних догм, проти підпорядкування життя людини церковним канонам, проти проповіді аскетизму, за право людини на вільний розвиток і земне щастя.
Діячі української культури, ґрунтуючись на рідній спадщині, зокрема часів Київської Русі, і виявляючи підвищений інтерес до античної культури, творчо запозичуючи ідеї європейського Відродження, намагалися вивільнити інтелектуальну діяльність людини з-під влади церкви, поширювати в народі освіту й наукові знання, підносити його людську гідність, розвивати українську мову й національну культуру. Для цього засновувалися школи, налагоджувалося книговидання, розвивалися світські науки — логіка, філософія, астрономія, природознавство, історія, література та ін. Нові, гуманістичні ідеї й стиль Відродження проникали в живопис, музику, театр та інші галузі мистецтва.
Роль культури у визвольній боротьбі українського народу.
Важливою рисою формування й становлення української культури, особливо з другої половини XVI і в першій половині XVII ст., була підпорядкованість її розвитку і інтересам визвольної боротьби-українського народу проти гніту шляхетської Польщі, проти наступу католицизму й унії. Одночасно із збройною боротьбою на Україні дедалі ширше розгорталася ідеологічна боротьба, спрямована проти намагання польських феодалів і католицького духівництва денаціоналізувати й окатоличити українське населення. В ідеологічній боротьбі, в якій український народ відстоював свою національну самобутність і незалежність, своє право на історичне існування, найактивнішу участь брало міське населення, оскільки міста були економічно більш розвинені, а міські жителі більш освічені й консолідовані. У центрі ідеологічної боротьби стояли створені міщанами церковні братства, які протистояли католицизму й унії, дбали про підтримку православних церков і монастирів, про створення шкіл і розвиток освіти, про заснування друкарень і видання літератури, особливо полемічної, а також підручників і т. ін. Наприкінці XVI ст. у культурному житті України особливо велику роль відіграли міста Львів і Острог, а з початку XVII ст. центром освіти і науки став Київ.
Розвиток української мови.
Однією з найважливіших ознак народності і нації та необхідною умовою розвитку національної культури є наявність єдиної мови, яка обслуговує всі класи і є загальнонародною. Уже в літературних пам'ятках XIV — XV ст. чітко відбито риси, властиві українській мові. У XVI — першій половині XVII ст. українська мова, особливо розмовна, розвивалася далі. Офіційно-канцелярською, державною мовою в Литовській державі була «руська мова», що склалася на основі староруської мови часів Київської Русі. «Руська мова» стала важливим етапом у формуванні української і білоруської національних мов. До цієї мови дедалі активніше вливалися елементи народної, «посполитої» мови, якою говорили народні маси.
Цікавою пам'яткою, в якій яскраво відбився процес формування української мови, є так зване Пересопницьке євангеліє — рукописний переклад євангелія «из языка болгарского на мову рускую», тобто з книжної церковнослов'янської мови на мову «просту», близьку до тодішньої народно-розмовної української мови. Переклад здійснено у 1556—1561 pp. у місті Пересопниці на Волині (тепер село Рівненського р-ну Рівненської обл.) поповичем з міста Санока Михайлом Васильовичем і архімандритом Пересопницького монастиря Григорієм. Від назви монастиря, якому євангеліє довгий час належало, воно й дістало свою назву.
Усна народна творчість.
Найяскравіше формування української мови і участь народних мас у творенні духовної культури виявилися в усній народній творчості. У XIV — першій половині XVII ст. продовжувала розвиватися обрядова народна поезія, що своїми початками сягає в давнішні часи,— весільні пісні, поховальні голосіння, колядки, щедрівки, веснянки тощо.
Та особливе місце в усній народній творчості цього періоду займають історичні пісні та народні думи — героїчний епос України. Найбільш ранні думи належать до XV — XVI ст. У думах, поряд із змалюванням трагічної долі невільників у турецько-татарському полоні, оспівується боротьба проти турецько-татарських загарбників, проти польсько-шляхетських гнобителів, показується відвага й хоробрість борців, героїв-богатирів — селян, козаків та їхніх ватажків Байди, Сагайдачного, Дорошенка, Сулими, Павлюка, Острянина та ін.
Книгодрукування в Україні.
Для розвитку культури величезне значення мало поширення друкованих книг і початок та розвиток друкарства. Велику роль відіграло зародження в Кракові й Чорногорії наприкінці XV ст. видання книг кирилицею на церковнослов'янській мові. У 1491 р. у Кракові міщанин із Франконії німець Швайпольт надрукував кириличним шрифтом богослужебні книги «Октоїх», «Часослов» і «Псалтир». Ці книги мали велике поширення в Україні, а через неї і в Росії.
У Великому князівстві Литовському книгодрукування почав білоруський учений-гуманіст Франциск Скорина (бл. 1490—1540 рр.). Спочатку у Празі у 1517 р. він видав церковнослов'янською мовою «Псалтир» і частини «Біблії». Переїхавши до Вільно, Скорина видав «Малу подорожню книжицю» (1522 р.) та «Апостол» (1525 р.).
В Україні книгодрукування розгорнув російський першодрукар Іван Федоров, який після видання разом із своїм помічником Петром Мстиславцем у Москві першої відомої датованої друкованої книги в Росії «Апостола» 1564 р. і «Часовника» 1565 р. внаслідок переслідувань вищого духівництва й частини боярства змушений був перейти за «литовський рубіж». У 1572 р. Федоров з Білорусі перебрався до Львова і у 1573 р. на кошти, зібрані небагатими міщанами, заснував там друкарню. З неї у 1574 р. вийшов «Апостол» — перша друкована книга в Україні, що повторювала московське видання цієї книги. Того ж року Федоров надрукував і другу книгу — перший східнослов'янський «Буквар».
Через брак коштів Федоров уже в 1575 р. залишив Львів і влаштувався спочатку управителем маєтку Дерманського монастиря на Волині, а через деякий час знову зайнявся влаштуванням друкарні, тепер у м. Острозі. У цій друкарні, що містилася поруч з відомою Острозькою школою, в 1580 р. була надрукована «Книга нового завіту», а в 1580—1581 pp. — славнозвісна «Острозька біблія», перше повне видання біблії в перекладі на старослов'янську мову.
З Острога Федоров повернувся до Львова, де й помер 5 грудня 1583 р. Друкарня Федорова, що через борги перейшла до рук кредиторів, незабаром була викуплена Львівським братством.
Після заснування Федоровим друкарень у Львові й Острозі наприкінці XVI — у першій половині XVII ст. виникли і діяли також інші друкарні — Дерманська, Рахманівська, Луцька братська, Кременецька на Волині, Стрятинська, Крилоська біля Галича, Київська Лаврська, Почаївська, Чернігівська та деякі ін.
Освіта.
Про стан шкільної освіти в Україні у XIV — XV ст. документальних даних дуже мало. Тоді школи, мабуть, існували при монастирях, церквах, благодійних установах і в маєтках деяких феодалів. Учителями здебільшого були дяки, що навчали дітей елементарної грамоти, молитов, церковного співу. Окремі українці здобували знання в школах Польщі, Чехії, Німеччини, де наука на той час досягла більш високого рівня. Так, син ремісника з М.Дрогобича (Східна Галичина) Юрій Котермак (Юрій Дрогобич) (1450—1494 рр.) закінчив Краківський університет, дістав у ньому ступені бакалавра і магістра, потім перейшов у Болонський університет (Італія), де здобув ступінь доктора, викладав астрономію і медицину, в 1481 — 1482 pp. був ректором. У 1483 р. у Римі вийшла книга Дрогобича «Прогностична оцінка 1483 року», в якій автор подав багатий матеріал з астрономії і географії, виклав оригінальні думки, зокрема зробив першу в друкованій літературі спробу визначити географічну довготу міст нашої країни. Ця книга є першою відомою нам книжкою, надрукованою автором з України.
У другій половині XVI — першій половині XVII ст., у зв'язку з наступом католицизму й насадженням в Україні уніатства, з одного боку, та розгортанням визвольного руху — з другого, загострюється боротьба і в галузі шкільної освіти.
Єзуїти після відкриття у 1570 р. у Вільні своєї колегії, що незабаром була перетворена на академію і стала одним з найбільших єзуїтських освітньо-ідеологічних центрів у всій Речі Посполитій, наприкінці XVI — на початку XVII ст. у містах України (й Білорусі) відкрили цілу низку своїх колегій — у Ярославі, Замості, Львові, Луцьку, Кам'янці-Подільському, Острозі та в деяких інших містах. Суворо регламентоване, навчання в єзуїтських колегіях було схоластичним, підпорядкованим вихованню фанатичної відданості католицизму. Відкривалися й уніатські школи.
Та основна маса українського народу, за винятком частини найбільших феодалів, що полонізувалася, залишилася вірною православ'ю і не посилала дітей навчатися ні до єзуїтських колегій, ні до уніатських шкіл.
Найважливіше значення мали православні слов'яно-руські школи, що були дійовим знаряддям у боротьбі українського народу проти польсько-католицького наступу. Серед цих шкіл одне з перших місць належало Острозькій школі, відкритій близько 1576 р. зусиллями й на кошти українського князя К. Острозького (1526—1608 рр.). Першим ректором цієї школи був відомий письменник Герасим Смотрицький, учителями — видатні культурні діячі — Іов Княгиницький, Дем'ян Наливайко (брат Северина Наливайка) та ін. Навчальний процес в Острозькій школі стояв на рівні тодішніх вищих протестантських і польських шкіл — академій. У ній викладалися мови — грецька, латинська, польська, слов'яно-руська, а також «сім вільних наук» — трівіум (граматика, піїтика, риторика} і квадрівіум (діалектика, математика — арифметика і геометрія, астрономія і музика). З Острозької школи вийшло багато видатних письменників, учених, політичних діячів, зокрема Мелетій Смотрицький, Петро Сагайдачний та ін.
Острозька школа мала значний вплив і на організацію та постановку навчання в братських школах. Першою такою школою стала заснована у 1586 р. Львівським братством школа у Львові. Наприкінці XVI — на початку XVII ст- братські школи діяли також у Рогатині, Городку, Перемишлі, Більську, Кам'янці-Подільському, Галичі, Замості, Холмі, Вінниці, Немирові, Луцьку. У Києві братська школа заснована в 1615 р. Першим її ректором був вихованець Львівської школи, відомий письменник Іов Борецький, пізніше київський митрополит.
Братські школи мали демократичний характер, у них навчалися діти міщан, козаків, нижчого духівництва, дрібної шляхти. У школах вивчали старослов'янську, а часто й народну українську мову, польську й латинську мови, а також «сім вільних наук».
У 1631 р. архімандрит Києво-Печерської лаври Петро Могила заснував при лаврі нову школу, яка в 1632 р. була об'єднана з Київською братською школою, внаслідок чого виникла Києво-братська, або Києво-Могилянська колегія. Уже з перших років свого існування ця колегія стояла на рівні західноєвропейських університетів і польських академій.
Крім братських шкіл, на Україні в другій половині XVI — першій половині XVII ст- при церквах у селах і слободах існували численні парафіяльні, «дяківські» школи, в яких навчалися діти селян і козаків. Подібні школи виникли і на Запоріжжі.
Перші шкільні підручники.
Передові вчені піклувалися про забезпечення шкіл підручниками. У 1591 р. у Львівській братській школі було складено і видано греко-слов'янську граматику— «Адельфотес» («Братство»), за якою учні навчалися грецької і старослов'янської мов. У 1596 р. у Вільні надрукована «Граматика словенська», автором якої був викладач Львівської братської школи Лаврентій Зизаній. У 1619 р. вийшла в світ у друкарні того ж Віленського братства «Грамматика словенская» Мелетія Смотрицького, сина відомого полеміста Герасима Смотрицького. За граматикою Смотрицького, яку Ломоносов назвав «вратами учености», близько 150 років навчалися мови учні російських, українських, білоруських і частково сербських та болгарських шкіл.
Велике значення мала також книга ученого-лінгвіста Памви Беринди «Лексикон славеноросский и имен толкование», надрукована в Києві у 1627 р. У цій книзі було перекладено з слов'янської на тодішню українську мову 8 тис. слів.
Широка мережа шкіл в Україні, високий рівень організації навчальної роботи в них мали велике значення як для розгортання боротьби проти наступу католицизму й унії, так і для поширення грамоти і знань серед народу взагалі.
Література. Полемічні твори.
Піднесення визвольної боротьби проти гніту шляхетської Польщі, боротьби проти католицизму й унії, становлення української мови, злет усної народної творчості, початок книгодрукування, активізація освітньої діяльності, зростання національної свідомості українського народу — все це спричинилося й до інтенсивного розвитку української літератури.
Розвивалася оригінальна і поширювалася перекладна література. Як і раніше, з'являлися твори ораторсько-проповідницької (проповіді, повчання, учительські євангелія), житійної, паломницької літератури, історичні твори — літописи. Одночасно з традиційними жанрами в літературі виникали і нові жанри — посвяти, передмови й післямови до друкованих книжок і різноманітного типу вірші — епіграми, емблеми, панегірики, декламації, інтермедії, полемічні, історичні, морально-дидактичні вірші та ін. У віршах прославлялася боротьба проти ворогів, оспівувалася вірність вітчизні.
Та найбільше значення мала полемічна література, що особливо розвинулася у другій половині XVI — на початку XVII ст. у зв'язку з посиленням польсько-шляхетського гніту, наступу католицизму на Україну і насильницьким насадженням унії. Відомо близько 140 полемічних творів з часів XVI — першої половини XVII ст., з яких близько 80 написано католиками та уніатами і близько 60 — православними.
Письменники-полемісти — вихідці переважно з українського міщанства, православного духівництва, дрібношляхетської інтелігенції — з величезною пристрастю викривали агресивні наміри папи римського й католицизму взагалі щодо Сходу, українських і білоруських земель зокрема, таврували ганьбою колонізаторську політику шляхетської Польщі, доводили неправомірність введення церковної унії в Україні і Білорусі, виступали проти національно-релігійного гніту, на захист православ'я, національної незалежності українського народу. Виступаючи з протестом проти національно-релігійного гніту, полемісти стояли на неоднакових позиціях.
Першим значним полемічним твором була книга відомого діяча української культури, першого ректора Острозької школи Герасима Смотрицького «Ключ царства небесного», що вийшла в Острозі у 1587 р. Головна увага автора зосереджена на викритті ворожості українському народові папства, католицизму, на правдивому показі соціальних антагонізмів, тяжкої праці поневолених селян, людей «бідних, убогих», над якими свавільно знущаються пани.
Видатним полемістом кінця 80 90-х років XVI ст- був Стефан Зизаній (Тустановський), який походив з родини мірошника з села Тустановичі (звідси — Тустановський), що на Галичині. Він виступав як з полум'яними антикатолицькими й антиуніатськими усними проповідями, так і з пристрасними полемічними творами.
Особливої гостроти полеміка між православними й католиками та уніатами набрала після того, як у 1596 р. Брестський собор офіційно проголосив церковну унію. У 1597 р. у Вільні польською, а в 1598 р. в Острозі тогочасною українською літературною мовою вийшов один з найвизначніших полемічних творів — «Апокрисис, албо отповЪдь на книжкы о сьборе Берестейском..», тобто відповідь на книгу єзуїта Петра Скарги про Брестський собор. Автор сховався за псевдонімом Христофора Філалета.
Спростовуючи твердження Скарги, автор виступає проти зазіхань папи й католиків на українські й білоруські землі, таврує користолюбство, моральний розклад і розбещеність українських магнатів і відступників-єпископів, відстоює права українського й білоруського народів на демократичне влаштування як світських, так і церковних справ.
Наприкінці 1605 чи на початку 1606 р. було написано анонімний трактат «Пересторога зло потребная на потомные часы православным христіаном». В образній, гостро полемічній формі автор розповідає про історію Брестської унії, про жалюгідний стан православної церкви і тяжке життя православних, про гніт польських магнатів в Україні, гнівно картає відступництво від православної віри великих українських феодалів і єпископів.
Глибокою емоційною наснагою, високим патріотичним пафосом і болем за тяжку долю вітчизни сповнений твір Мелетія Смотрицького «Тренос» («Плач»), опублікований у 1610р. польською мовою у Вільні. Цей твір написаний у формі голосіння-плачу Матері — православної церкви, зверненого до дітей—українських православних магнатів, що відреклися від неї і пішли за лихою мачухою — католицькою церквою. Смотрицький різко засуджує церковну унію, надзвичайно образно викриває загнивання римсько-католицької церкви, називаючи служителів Ватикану «італійськими бандитами».
Важливим твором, спрямованим проти католицизму й унії, була «Протестація», складена у 1621 р. нововисвяченим митрополитом Іовом Борецьким від імені «народу руського». Виводячи походження українського народу з далекого минулого, з «Яфетового насіння», високо оцінюючи героїзм його, особливо козацтва, у боротьбі проти ворогів, підкреслюючи близькість українського і російського народів, автор різко протестує проти польсько-шляхетського гноблення, закликає народ протистояти йому, вірить у перемогу народу.
Одним з найгрунтовніших полемічних творів, спрямованих проти унії на захист православ'я, була книга Захарія Копистенського, вихованця Львівської братської школи, активного діяча Київського братства, написана в 1619—1622 pp. Ця книга мала назву «Палінодія, или Книга обороны кафолической святой апостолской всходней Церкви...» Копистенський, доводячи неправомірність унії й панування католиків в Україні, з великим патріотичним піднесенням говорить про свій народ і його історію. Автор оптимістично дивиться на майбутнє українського народу, який, вважає він, не примириться з іноземним гнобленням.
Іван Вишневецький.
Вершиною розвитку полемічної літератури стала творчість Івана Вишенського (1545—1550 рр. — прибл. 1620 р.), що серед письменників-полемістів займає особливе місце. Безпосередньо він не був пов'язаний ні з братським рухом, ні з шляхетською православною опозицією. Походив із Судової Вишні, містечка у Східній Галичині (тепер Львівської обл.). На знак протесту проти польсько-шляхетського режиму Вишенський став ченцем Афонського монастиря, що був тоді одним з найбільших центрів чернецтва (півострів Афон в Егейському морі). Своїми поглядами Вишенський відрізнявся від інших полемістів. Він виступав із рішучим протестом не тільки проти національно-релігійного, а й соціального, класового гноблення, на захист простих людей — селян і міщан. Вся його творчість пройнята глибоким демократизмом, любов'ю до простого народу, ідеями соціальної рівності. Разом із тим Вишенський був полум'яним патріотом своєї вітчизни, ратував за її національно-релігійну незалежність, за її визволення з-під гніту іноземців, за вільний розвиток.
До нас дійшло 17 творів Вишенського — листів і послань, які він надсилав з далекого Афону своїм землякам на батьківщину. Серед них найголовніші: «Извещение краткое о латинской прелести», «Послание до всех обще, в Лядской земли живущих», «Писаніе к утекшим от православное в-вры епископом», «Обличение діавола-миродержца» та ін. У своїх творах Вишенський картає не лише магнатів, шляхтичів, Ватикан, католицтво, уніатів, він із величезною силою викриває всі вади сучасного йому феодально-кріпосницького ладу, весь уклад життя Речі Посполитої. З все спопеляючою ненавистю, презирством і сарказмом він змальовує розкіш, розгул і розбещеність світських і духовних феодалів, грабування, гноблення й визиск народних мас, рішуче виступає на захист православ'я, проти унії, католицизму та єзуїтів, з великою любов'ю і співчуттям висловлюється про поневолених панами бідняків, «хлопів», селян і міщан. Характеризуючи в «Посланий до вевх обще, в Лядской земли живущих» загнивання всього суспільства в Польській державі, автор говорить, що в «Лядській землі» нема ні віри, ні надії, ні любові, ні правди, ні справедливості суду: «Ибсть места цълого от гріховного недуга — все струп, все рана, все пухлина, все гнилство, все огнь пекелный, все болъзнь, все грЪх, все неправда, все лукавство, все хитрость, все коварство, все кознь, все лжа, все мечтание, все свнь, все пара, все дым, все суета, все тщета, все привидъние — сущее ж нъсть ничтоже. Нъсть где плястра приложнти на исцвление нвкоея части. Все смертоносный гръх, все пеклом, адом і геєною въчною смрьдит!».
Змальовуючи загальне загнивання суспільства, царство «діавола-миродержца», Вишенський не закликав до повалення існуючого ладу. Порятунок він бачив у покаянні, в моральному очищенні, «исправлении», відмові від земних благ, в переході до «царства божого», де всі рівні перед богом. Але величезний викривальний пафос, нищівна критика всього феодального ладу, що міститься в творах Вишенського, об'єктивно закликали народ до боротьби, до знищення польсько-шляхетського режиму. І. Вишенський увійшов в історію нашого народу як великий письменник-демократ, полум'яний патріот, борець за волю народну.
Літописання.
У XIV—першій половині XVI ст. продовжувалися традиції історичного літописання. Проте через численні війни, усобиці, пожежі, руйнування міст і сіл історичних творів збереглося дуже мало. Залишились переважно так звані литовські, або західноруські, літописи, написані тодішньою руською мовою. Оскільки українські й білоруські землі у той час входили до складу Литви, в цих літописах подаються матеріали з історії України, Білорусі, Литви. Найзначнішим для української історіографії XV — початку XVI ст. є так званий Короткий Київський літопис, що становить частину Супрасльського рукопису (від назви Супрасльського монастиря поблизу Білостока, якому належав рукопис). Цей літопис охоплює 862—1515 рр., але найцінніші відомості з історії України наводяться в останній його частині, де викладаються події з 1491 по 1515р.
З другої половини і особливо з кінця XVI ст. і в першій половині XVII ст. інтерес до минулого українського народу зростає. Серед літописів цих часів чільне місце займає Густинський літопис, список якого знайдено у Густинському монастирі біля Прилук на Полтавщині. Невідомий автор, творчо використавши значну кількість джерел і давньоруських літописів, польських хронік та ін., виклав історію від Київської Русі до 1515 р., а потім описав зародження козацтва, розповів про введення унії та нового календаря і довів виклад до 1597 р. Він виступає на захист українського народу, православної віри, засуджує польсько-шляхетське гноблення України.
Другий літопис, завершений у першій половині XVII ст., — це літопис Острозький (очевидно, автор походив з Острога), який є компіляцією з польської хроніки Мартина Бєльського і охоплює події від 1500 до 1636 р.
Важливими є також літописи, в яких оповідується про події першої половини XVII ст., зокрема про селянсько-козацькі повстання — це літописи Львівський і Хмільницький, написання яких було завершено десь на початку другої половини XVII ст.
Зародження театру і музики.
У XIV — першій половині XVII ст. з формуванням української народності та її культури розвивалось і мистецтво, в якому дедалі більше виявлялися національні риси.
Зароджується театральне мистецтво. З'являється віршована шкільна драма, в якій переважали релігійні та міфологічні сюжети і акторами в якій здебільшого були учні братських шкіл та студенти колегій. Особливого розвитку набула шкільна драма в Острозькій школі та Києво-Могилянській колегії. Зароджується також комедія у формі інтермедій на побутові теми, які виконувалися в антрактах між актами драми. Вперше дві українські інтермедії були виконані між актами польської драми Якуба Гаватовича «Про усікновення голови Івана Предтечі», поставленої в 1619 р. на ярмарку в містечку Кам'янці-Струмиловій у Східній Галичині.
У XVII ст. бере свій початок і вертеп — ляльковий театр. Вистави відбувались у своєрідній двоповерховій дерев'яній скриньці, де на верхньому поверсі показувалися вистави на релігійні сюжети, а. на нижньому — з народного життя.
Розвивалася і музична культура, основою якої була усна пісенна народна творчість. Тексти і мелодії до народних дум та історичних пісень складали переважно народні поети, композитори — кобзарі, бандуристи, вони ж були і виконавцями цих творів. Кобзарі оспівували героїчну боротьбу та перемоги народу над турками, татарами, польськими шляхтичами та іншими загарбниками й поневолювачами. Улюбленими народними музичними інструментами була бандура, кобза, сопілка, дудка, в Карпатах — трембіта. Народна музика й танці (козачок, метелиця, веснянка та ін.) були дуже популярними.
Музика широко вивчалася в братських школах. У школах при церквах, монастирях, у маєтках окремих феодалів існували хорові капели.
Десь до XVI ст. в Україні, як і в Росії та Білорусі, церковний хор був одноголосим, нотний спів був безлінійний і позначався спеціальними знаками, поставленими над складами і словами тексту богослужебних книг. З XVI ст., особливо з його кінця, церковний спів став багатоголосим, так званим партесним (від латинського partes, тобто ноти окремих зошитів (партій) для окремих голосів мішаного жіночого і чоловічого хорів).
Архітектура і образотворче мистецтво.
Архітектура і образотворче мистецтво України XIV — першої половини XVII ст. розвивалися на самобутній давньоруській основі.
Для цього періоду характерним є поступове проникнення в будівництво й живопис національних, народних рис, з одного боку, і зменшення церковних впливів та збільшення світських елементів, заповнення релігійних сюжетів образами, взятими з реального життя, ширше зображення природи, почуттів і переживань людей, більш гуманістичний зміст і реалістичні форми художніх витворів — з другого.
На Україні в різних місцевостях широко будувалися замки й укріплення. Кам'яні замки здебільшого споруджувалися на Правобережжі, насамперед на Поділлі і Волині, а також у Східній Галичині, на Північній Буковині й Закарпатті (Луцьк, Володимир-Волинський, Кам'янець-Подільский, Острог, Львів, Хуст, Мукачеве та ін.). Укріплення міст Лівобережжя, де не було багатих покладів каменю, а лісу вистачало, здебільшого зводилися земляні й дерев'яні (Чернігів, Новгород-Сіверський, Стародуб, Путивль, та ін.). Як фортеці часто будувалися й культові споруди — церкви і монастирі (церква у селі Сутківцях на Поділлі, Дерманський монастир на Волині, церква Богоявления в Острозі та ін.).
Архітектори України вміло поєднували в будівництві український національний стиль з кращими надбаннями європейського ренесансу. Так, на самобутній національній основі з творчим урахуванням досягнень європейських архітекторів було збудовано такі прекрасні споруди, як будинок активного діяча Львівського братства купця Костянтина Корнякта (1580 р.), вежа Корнякта (1588 р.), каплиця Трьох святителів (1578 р.) і Успенська церква (1598—1630 рр.) у Львові та ін.
Значного поширення в Україні набувають скульптура і різьблення, зокрема різьблення іконостасів.
Живопис, що раніш майже виключно був присвячений релігійній тематиці, тепер значною мірою набуває світського характеру. Художники звертаються до реального життя, малюють природу, побутові сцени, воєнні баталії, набув поширення портретний живопис. Навіть на іконах образам святих надають рис реальних людей (свята Марія — проста українська жінка, жінка-мати і т. ін.).
Розвивається книжкова мініатюра (зокрема, в Пересопницькому євангелії), гравюра, особливо по дереву (початок покладено гравірованими ілюстраціями в «Апостолі» і «Букварі» Івана Федорова).
Значних успіхів було досягнуто в Україні у литті з міді та олова і художній обробці металу. Особливого розвитку це мистецтво набуло у Львові. Відливали й художньо оформляли гармати, дзвони, ліхтарі, чаші, свічники, зброю, посуд та ін. Оздоблювали з допомогою інкрустації золотом, коштовним камінням, гравіруванням, шліфуванням тощо.
Отже, протягом XIV — першої половини XVII ст., в складних умовах роз'єднаності українських земель і відсутності єдиної української держави, розвивалась українська національна культура. З посиленням національно-релігійного й соціального гноблення, насильницької політики покатоличення й полонізації, що її проводили урядові кола й феодали Польщі, розвиток української культури наприкінці XVI — початку XVII ст. набув характеру національно-культурного відродження. Зберігаючи й розвиваючи рідну мову й культуру, український народ відстоював право на свою національно-культурну й державну незалежність, на свою самостійність.



Я - волк! И вожака хочу я трон.
Ведь жизнь имеет волчий нрав.
В ней справедливейший закон -
Кто всех сильнее тот и прав!
 
Форум селища міського типу Червоне, Червоне - зробимо кращим »  Школопедія (Школопедия) » Історія України » 08 клас - Тема 2: Українські землі у першій половині ХVІІ ст (08 клас - Тема 2: Українські землі у першій половині ХVІІ ст)
Сторінка 1 з 11
Пошук:


Оплата будь-яких послуг через інтернет

Вхід

Логін:
Пароль:

Інформація

Ваш IP: 54.158.214.111
Браузер:

Cайт живе: