rss · Неділя, 24.09.2017, 20:42

Опитування

Покращення в смт Червоне.
1. Дуже необхідні!
2. Байдуже
3. Ні. Все і так добре
4. Це не можливо
5. Покращення вже є
Всього відповідей: 35
Сторінка 1 з 11
Модератор форуму: Shooler, lusi 
Форум селища міського типу Червоне, Червоне - зробимо кращим »  Школопедія (Школопедия) » Історія України » 07 клас - Тема 3: Київська Русь у 2 пол ХІ - 1 пол ХІІІ ст (07 клас - Тема 3: Київська Русь у 2 пол ХІ - 1 пол ХІІІ ст)
07 клас - Тема 3: Київська Русь у 2 пол ХІ - 1 пол ХІІІ ст
ShoolerДата: Четвер, 12.02.2009, 23:08 | Повідомлення № 1
Супермодератор
Група: Модератори
Повідомлень: 3529
х-статус:
Veni! Vidi! Vici!

7 клас - Тема 3: Київська Русь у 2 пол ХІ - 1 пол ХІІІ ст

Становище у державі за часів правління Ярославичів. Боротьба між Ярославичами за київський престол. Любецький з’їзд князів.
Посилення великокнязівської влади за Володимира Мономаха, його внутрішня і зовнішня політика. Правління Мстислава Володимировича. Поява удільних князівств.
Політичний і соціально-економічний розвиток Київського і Переяславського князівств середини XII — першої половини XIIІ ст.
Політичний і соціально-економічний розвиток Чернігово-Сіверського князівства середини XII — першої половини XIIІ ст. “Слово о полку Ігоревім” — історичне джерело і літературна пам’ятка Київської Русі.
Політичний і соціально-економічний розвиток Галицького і Волинського князівств. Піднесення Галицького князівства за Володимира та Ярослава Осмомисла.
Освіта. Наука. Усна народна творчість. Книжні пам’ятки. Літописання. Архітектура та мистецтво.
Київська Русь в історії Європи.



Я - волк! И вожака хочу я трон.
Ведь жизнь имеет волчий нрав.
В ней справедливейший закон -
Кто всех сильнее тот и прав!


Повідомлення відредактовано Shooler - Субота, 30.01.2010, 22:05
 
ShoolerДата: Субота, 30.01.2010, 19:44 | Повідомлення № 2
Супермодератор
Група: Модератори
Повідомлень: 3529
х-статус:
Veni! Vidi! Vici!

Політична роздрібненість Київської Русі (кінець XI — середина XIII ст.)

У 1054 р. на 76-му році життя помер Ярослав Мудрий. З цього моменту починається зміна форми правління в Давньоруській державі: одноосібна монархія поступово переростає в монархію федеративну. Після смерті батька три брати — Ізяслав, Святослав та Всеволод — уклали між собою політичний союз, утворили тріумвірат і, спільно управляючи державою, забезпечували єдність та безпеку Руських земель. Цей унікальний союз проіснував майже Двадцять років, але бурхливий розвиток феодалізму, зростання та економічне зміцнення місцевої земельної знаті, порооджуючи відцентрові тенденції, підривали його основи. Кожен з тріумвірів був претендентом на першу роль у державі. Значного удару союзу ярославичів було завдано поразкою руських військ у битві з половцями на р. Альті 1068 р. Ця трагічна подія призвела до захоплення кочівниками Переяславщини, повстання киян проти Ізяслава та різкого загострення суперечностей між тріумвірами.
Для стабілізації ситуації в державі брати зібралися у Вишгороді (1072). І хоча їм вдалося прийняти важливий спільний документ — загальноруський кодекс юридичних норм «Правду Ярославичів», це не відновило їхньої колишньої єдності. Вже наступного року Святослав зайняв київський стіл, а його старший брат Ізяслав мусив рятуватися втечею до Польщі, що поставило останню крапку в довгій історії тріумвірату. Протягом 1073— 1093 pp. Ярославичі по черзі сідали у великокняже крісло: 1073—1076 pp. — Святослав, 1076—1078 pp. — Ізяслав, 1078—1093 pp. — Всеволод.
Наприкінці XI ст. посилилися відцентрові тенденції в державі, було втрачено політичну єдність, спалахнули численні міжусобні війни, зросла зовнішня загроза. Всі спроби княжих з´їздів (1097, 1100, 1101 і 1107) заблокувати негативні тенденції та припинити міжусобиці закінчилися невдачею. Останнє намагання відновити колишню велич та могутність Київської Русі припадає на князювання Володимира Мономаха (1113—1125). Численні вдалі походи на половців, активна законодавча діяльність (розробка знаменитого «Уставу» — своєрідного доповнення до «Руської правди»), подолання сепаратистських тенденцій, об´єднання 3/4 території Русі тимчасово стабілізували становище держави і повернули її в ряди наймогутніших країн Європи. Після смерті Володимира Мономаха його сину Мстиславу (1125—1132) лише на короткий час вдалося підтримати єдність руських земель. У XII столітті на теренах Русі одне за одним з´являються окремі самостійні князівства і землі: Галицьке, Волинське, Київське, Муромське, Переяславське, Ростово-Суздальське, Чернігово-Сіверське, Полоцько-Мінське, Смоленське, Тмутараканське, Турово-Пінське князівства та Новгородська і Псковська землі. У цю добу роздрібненість набула ознак стійкої, прогресуючої тенденції. Так, якщо в XII ст. утворилося 15 князівств (земель), то їх кількість на початку XIII ст. сягала вже 50.
Феодальну роздрібненість спричинили такі чинники: 1. Великі простори держави та етнічна неоднорідність населення. Русь простягалася на значну територію, що, залежно від обставин, могло бути або свідченням державної могутності, або ж джерелом слабкості. Великий князь ще не володів достатньо міцним, структурованим і розгалуженим апаратом влади, не мав розвинутої інфраструктури (транспорт, дороги, засоби зв´язку та ін.) для ефективного здійснення своїх владних повноважень на такій величезній території. Посиленню відцентрових тенденцій сприяла поліетнічність Київської Русі. Поряд зі слов´янами тут проживало понад 20 народів: на півночі та північному сході — чудь, весь, меря, мурома, мордва, на півдні — печеніги, половці, торки, каракалпаки; на північному заході — литва і ятвяги. Процес механічного приєднання та завоювання нових земель у Київській Русі помітно випереджав два інші процеси — формування та зміцнення апарату центральної влади та глибинну консолідацію нових народів і територій, їхнє своєрідне «переварювання» й органічне включення у структуру Давньоруської держави, що створювало ґрунт для зростання відцентрових тенденцій.
2. Зростання великого феодального землеволодіння. Розвиток продуктивних сил, утвердження феодальних відносин сприяли появі та зміцненню великого землеволодіння. Базуючись на натуральному господарстві, в основі якого лежала замкнутість, велике землеволодіння посилило владу місцевих князів і бояр, створило передумови для розгортання процесів формування економічної самостійності та політичної відокремленості давньоруських земель.
Велике феодальне землеволодіння створювалося різними шляхами: захопленням земель сільської общини, освоєнням нових земель та їх купівлею. Наприкінці XI — у XII ст. набуває поширення практика роздачі земель боярам та дружинникам у спадкове володіння (вотчину) в нагороду за службу князю. За підрахунками фахівців, вотчинних володінь усіх рангів у Київській Русі було понад З тис. Спочатку це сприяло зміцненню центральної влади, адже майже кожен з нових землевласників, утверджуючись у власній вотчині, як правило, спирався на авторитет великого князя. Проте цілком опанувавши підвладні землі, створивши свій апарат управління, дружину, місцева феодальна верхівка дедалі більше відчувала незручності від сильної великокнязівської влади, що посилювало її потяг до економічної самостійності та політичної відокремленості земель.
3. Відсутність чіткого незмінного механізму спадкоємності князівської влади. Тривалий час (майже до 30-х років XX ст.) серед істориків панувала думка, що основною причиною роздрібненості є порушення принципів престолонаслідування. Спочатку на Русі домінував «горизонтальний» принцип спадкоємності князівської влади (від старшого брата до молодшого, а після смерті представників старшого покоління — від сина старшого брата до наступного за віком). Помітне збільшення чисельності нащадків Володимира Святославича та Ярослава Мудрого зумовило той факт, що вже наприкінці XI ст. деякі з них, виходячи з власних інтересів, енергійно почали виступати за «отчинний», або «вертикальний», принцип (від батька до сина). Паралельне існування, зміщення та накладання цих двох принципів, на думку вчених, були причиною феодальної роздрібненості. І хоча з 50-х років XX ст. історична наука цілком обґрунтовано намагається пояснити появу відцентрових тенденцій, виходячи з розвитку продуктивних сил, утвердження феодальних відносин тощо, слід визнати, що неврегульованість питання про головний принцип престолонаслідування підривала основи Давньоруської держави.
У центрі міжусобного протистояння, як правило, був Київ, який того часу став не тільки символом, а й засобом влади. Лише за одне століття (1146—1246) київський стіл 46 разів переходив із рук в руки. Найдовше правління тривало 13 років, а 35 князів перебували при владі не більше року. Київ був своєрідним важелем для нарощення і розширення власного впливу, саме тому кожен із князів після оволодіння великокнязівським престолом перетворювався на активного поборника загальноруської єдності. Ця боротьба доцентрової та відцентрової тенденцій значною мірою зумовлена неврегульованістю питання про принцип спадкоємності князівської влади, була суттю міжусобних війн.
4. Зміна торговельної кон´юнктури, частковий занепад Києва як торгового центру, поява поліцентрїї в зовнішній торгівлі. Наприкінці XI ст. половецькі кочовища перерізали торговельні шляхи до Чорного та Каспійського морів. Крім того, серйозного удару транзитній торгівлі Київської Русі було нанесено двома подіями світового значення: по-перше, слабіюча Візантія 1082 р. за поміч у війні з Сицилією дала дозвіл Венеції торгувати без мита і мати свої порти на території Візантійської імперії; по-друге, хрестові походи відкрили для італійських, французьких та німецьких міст морський шлях на схід, безпосередньо зв´язали Західну Європу з Малою Азією, Візантією. Внаслідок цього Київ залишився поза основними торговими шляхами. Це не тільки зумовило частковий занепад Києва, а й спричинило поліцентрію в зовнішній торгівлі. Дедалі серйозніше про себе заявляють Чернігів, Галич, Володимир-на-Клязьмі, Новгород, Смоленськ, Полоцьк. Завдяки торгівлі зростали міста, які ставали для місцевих князів засобом зміцнення їхньої самостійності, джерелом фінансових доходів, опорою політичного впливу.
5. Посилення експансії степових кочівників (печенігів, половців та ін.). Лише половці, як свідчать літописи, у період від 1055 до 1236 pp. здійснили 12 великих нападів на Русь. Майже стільки ж широкомасштабних походів у відповідь організували руські князі. До того ж за цей час половці понад 30 разів брали участь у міжусобних князівських війнах.
Період феодальної роздрібненості — закономірний етап у розвитку суспільства, адже роздрібненість — не особливість Київської Русі, а загальноєвропейська тенденція. Саме в цей час відбулося остаточне формування феодальної системи (чітко визначилися права феодалів та повинності селян, завершився процес становлення феодально-станової ієрархії, формувався і вдосконалився державний апарат тощо). Роздрібнення структури політичної влади було цілком логічним і природним наслідком феодальних відносин: роздрібненій формі земельної власності відповідає роздрібнена форма держави, роздрібнена структура влади.
Отже, явище роздрібненості суперечливе і неоднозначне. Особливістю періоду історії Київської Русі наприкінці XI — у середині XIII ст. були, з одного боку, посилення відцентрових тенденцій, втрата державної єдності, князівські міжусобиці, ослаблення держави, зниження обороноздатності, посилення тиску на Русь сусідніх держав, з іншого — формування великого землеволодіння, прогрес у сільському господарстві, піднесення міст, значне зростання чисельності населення, розвиток східнослов´янської культури.



Я - волк! И вожака хочу я трон.
Ведь жизнь имеет волчий нрав.
В ней справедливейший закон -
Кто всех сильнее тот и прав!
 
ShoolerДата: Субота, 30.01.2010, 19:48 | Повідомлення № 3
Супермодератор
Група: Модератори
Повідомлень: 3529
х-статус:
Veni! Vidi! Vici!

Роздроблення Київської держави на самостійні князівства та їхнє становище у XII — першій половині XIII ст. Формування української народності.

Причини роздроблення Русі. Політичний лад князівств.

У XII ст. могутня ранньофеодальна Давньоруська держава роздробилася на окремі самостійні князівства і землі: Новгородську і Псковську землі, князівства Ростово-Суздальське, Муромське, Смоленське, Турово-Пінське, Полоцько-Мінське, Тмутараканське, Київське, Переяславське, Чернігово-Сіверське, Галицьке і Волинське.
Основними причинами роздроблення Київської Русі були дальший розвиток феодальних відносин, піднесення продуктивних сил, особливо зростання міського ремесла, феодального землеволодіння, а на цій основі — зміцнення місцевої землевласницької знаті, посилення і відособлення окремих князівств, економічна самостійність і політична відокремленість яких ґрунтувалися на натуральному господарстві. Державна влада в князівствах, що відірвалися від Києва, була зосереджена в руках феодалів, які користувалися правом власності на землі, правом одержувати додатковий продукт від залежних селян, тобто експлуатувати їх, стежити за виконанням ними державних повинностей і навіть судити їх. Увесь апарат влади й управління будувався за принципом феодального васалітету. На чолі кожного князівства стояв старший князь, що називався великим і був носієм верховної влади. Кожне князівство мало свій політичний центр — найбільше місто. Велике князівство або земля поділялося на менші князівства або князівські волості, які складалися з сільських волостей, або погостів, що об'єднували по кілька сіл. Сюди для управління великий князь призначав (з менших князів, бояр, дружинників) посадників, тисяцьких, вірників, тіунів, що перебували у васальній залежності від старшого князя.
Великий князь і вся феодальна знать, які жили за рахунок експлуатації залежного від них населення, розширювали і зміцнювали державний апарат, адміністрацію, яка тримала в покорі пригноблені народні маси.

Соціально-економічні відносини.

Відособлення окремих земель і роздроблення Русі, хоч і мало свої негативні сторони, зумовлюючи, зокрема, часті усобиці і ослабляючи країну в боротьбі з іноземними нападниками, загалом були закономірним етапом у поступальному розвитку феодального способу виробництва.
Для періоду роздробленості, що був початковим етапом розвинутого феодалізму, характерний значний розвиток продуктивних сил. У сільському господарстві дедалі ширше почали переходити від перелогу й підсіки до трипілля, застосовувати як добриво гній, освоювали для посівів дедалі більше нових земель. Удосконалювалися знаряддя сільськогосподарської праці, зокрема щодалі більше почали використовувати плуг з лемешем і відвальною полицею, що відвертав скиби землі, завдяки чому вона краще оброблялась. Посівна площа розширювалася, зростали врожайність, продуктивність господарства.
Одночасно з цим феодали посилювали наступ на сільську общину, за рахунок якої вони збільшували свої земельні володіння. Значного поширення набули вотчини — спадкові володіння — і володіння, які князь давав своїм вільним слугам — боярам і дружинникам — в нагороду за службу.
У період роздробленості основною формою експлуатації залежного населення була рента продуктами, що передбачала більш високу культуру безпосереднього виробника і, отже, більш високий ступінь розвитку його праці і суспільства взагалі. Це сприяло піднесенню міст, посиленню товарного виробництва. Поряд з цим дедалі більшого поширення набувала відробіткова рента.
Розвивалося ремесло, поглиблювалася його диференціація, розширювалися місцеві ринки. Кількість міст на Русі, за даними літописів, на XIII ст. зросла до – 300. У містах склалася міська верхівка — «мужі градські» — купці і заможні городяни, які експлуатували міську бідноту.
Загострювалася класова боротьба селян і міської бідноти проти феодалів. Ця боротьба виливалася в різні форми: втечі, псування панського інвентарю, підпали й пограбування дворів феодалів, убивства експлуататорів, відкриті повстання.
Феодальна роздробленість призвела до послаблення зв'язків між окремими частинами Русі. Але в народі жила ідея єдності всієї Руської землі, що яскраво відображено в літературі того часу, зокрема в «Слові о полку Ігоровім». Із зростанням у надрах натурального господарства товарно-грошових відносин, посиленням у рамках окремих князівств і територій економічних, політичних і культурних зв'язків зародилася і почала міцніти, на противагу роздробленості, тенденція до політичної централізації і об'єднання земель. Найактивніше проти роздробленості за міцну князівську владу виступали дрібні і середні феодали-дружинники, торговельно-реміснича верхівка міст.

Формування української народності в XII — XIII ст. Етнонім «Україна».

У XII — XIII ст., у час роздроблення Русі на окремі самостійні князівства, продовжувався процес формування української народності. Територією формування української народності були землі Південно-Західної Русі — Київщина, Переяславщина, Чернігово-Сіверщина, Волинь, Поділля, Східна Галичина, Закарпаття і Північна Буковина. Провідну роль у складанні української народності, як і в усьому її житті, відігравала Середня Наддніпрянщина (Київщина, Переяславщина і Чернігово-Сіверщина), головним центром якої залишався Київ.
На цих територіях продовжували існувати землі-князівства, в яких розвивалася економіка і культура та між якими розвивалися економічні й культурні зв'язки. А на західному терені Південно-Західної Русі кілька століть існувала велика етнічно українська держава — Галицько-Волинське князівство.
У цей же час на основі взаємодії південно-західних східнослов'янських племен формувалася далі українська мова. У фольклорних і писемних пам'ятках XII — XIII ст., зокрема в «Слові о полку Ігоровім», Київському і Галицько-Волинському літописах та інших, філологи знаходять фонетичні, граматичні й лексичні риси, які з часом стануть притаманними українській мові.
Територія, на якій формувалася українська народність, продовжувала мати назву Русь. Народ називав себе Русею, людьми руськими, русинами, а свою мову — руською. Разом з тим у XII ст. з'явився термін Україна, який стане етнонімом наших земель. У писемних джерелах вперше назва «Україна» зустрічається під 1187 роком у Київському літописі, очевидно, в розумінні край, країна, Південна Русь. Літописець пише, що в зв'язку із загибеллю князя Володимира Глібовича у битві з половцями на півдні Переяславщини «плакашася по нем вси переяславцы... о нем же Украйна много постона». Під 1189 р. той же Київський літопис називає Україною Галицьку землю. Літописець пише, що князь Ростислав приїхав «ко Украине Галицкой». Галицько-волинський літописець сповіщає, що в 1213 р. князь Данило Галицький з братом Васильком відібрав у польських і угорських загарбників «Берестий, Угровеск, Верещин, и Столпе, и Комов, и всю Украину», тобто північно-західні землі Галичини й Волині.
Отже, уже наприкінці XII — на початку XIII ст. Україною літописці називали різні території Південно-Західної Русі. З часом назва «Україна» пошириться на всі етнічні українські землі.

Князівства середнього Подніпров'я.

Серед князівств важливе місце належало Ростово-Суздальському, бо саме тут, на північному сході, утворився пізніше центр майбутнього об'єднання Русі. За князювання Юрія Долгорукого під 1147 р. вперше в літописах згадується Москва, якій судилося в майбутньому стати центром Російської держави. На півночі наймогутнішою була Новгородська земля, яка стала феодальною республікою. Велику роль в її управлінні відігравало віче, яким керували бояри.
Князівства Середнього Подніпров'я — Київське, Чернігово-Сіверське і Переяславське — наприкінці XII — у першій половині XIII ст. внаслідок численних князівських усобиць, нападів кочівників, посилення перешкод у зовнішній торгівлі, зокрема шляхом «з варяг у греки», часткового відпливу населення на захід і північ значною мірою послаблюються політично. Проте у районах Подніпров'я, особливо у тих, які менше зазнавали нападів половців, продовжували розвиватися землеробство, скотарство, мисливство, рибальство, бджільництво й різні ремесла. Головними формами експлуатації селян були відробіткова рента і рента продуктами.
Найважливішою серед подніпровських князівств була Київська земля, основна частина якої лежала на Правобережжі, сягаючи на півдні до р. Рось, за якою далі на південь у степах жили кочівники. Київський великокнязівський стіл мав притягальну силу, бо, хто володів Києвом, той вважався старшим князем. За Київ вели боротьбу багато князів, внаслідок чого він зазнавав руйнувань. Частими були напади на Київщину половців.
Проте перед монголо-татарською навалою в 1240 р. політичне значення Києва настільки підупало, що він не мав навіть своїх князів. Києвом правив воєвода галицького князя Данила Дмитро.
Чернігово-Сіверське князівство було розташоване на лівому березі Дніпра, головні міста — Чернігів, Новгород-Сіверський, Курськ, Любеч та ін. Уже наприкінці XI ст. Чернігово-Сіверська земля відособилася від Києва. Тут закріпилася князівська династія Святослава Ярославича, від якої в другій половині XII ст. залишилося лише потомство Олега Святославича — Ольговичі. Чернігово-сіверські князі у першій половині XIII ст. вели боротьбу не тільки за Київ, а навіть і за Галич.
Переяславське князівство займало територію на лівому березі Дніпра по ріках Трубіж, Супій, Сула, Псьол і на схід до Ворскли і верхів'я Дінця. Головним було місто Переяслав. Як окраїнне, найбільш висунуте у степ, Переяславське князівство найчастіше зазнавало нападів і особливо великих руйнувань від кочівників.

Галицьке і Волинське князівства.

Найсильнішими серед південно-західних князівств були князівства Галицьке й Волинське.
Галицьке князівство своєю центральною частиною займало північно-східні схили Карпатських гір. На північному заході воно межувало з Польщею, на південному заході (в Карпатах) — з Угорщиною, на півдні по Дністру, Пруту й Серету межі Галицької землі доходили до Чорного моря і Дунаю. На північному сході і сході Галицька земля межувала з Волинню й Київщиною. Західна частина Галицького князівства, між головним хребтом Карпат і ріками Сяном та Дністром, була гористою — Погорина, а східна низовинна в основному по лівому березі середньої течії Дністра — Пониззя (з XIV ст. Поділля.).
Центром Галицького князівства до середини XII ст. вважалось м. Перемишль. Великими містами стали на той час також Галич, Звенигород, Теребовль, а на півдні — Берладь, Текуч, Малий Галич (Галац) (біля гирла Серету й на Нижньому Дунаї) і Білгород (біля гирла Дністра).
Далеко висунуте на захід, Галицьке князівство майже не зазнавало нападів кочівників. Незначними тут були й князівські усобиці. Цим пояснюється міграція в ці райони населення з більш небезпечних місць, зокрема з Подніпров'я. Галицька земля мала широкі торговельні зв'язки із Західною Європою і наддунайськими країнами. Сприятливими були й природні умови — родючі землі, густі ліси, судноплавні ріки, багатий рослинний і тваринний світ, поклади солі тощо. Все це сприяло економічному піднесенню Галицького князівства.
У IX — XI ст. галицькі землі (Червона Русь) входили до складу Київської Русі, і київським князям доводилося вести боротьбу проти зазіхань на ці землі польських королів.
Від Києва Галицьке князівство відокремилося раніше, ніж інші землі,— наприкінці XI ст., після Любецького з'їзду князів 1097 р. Тоді в Галицькій землі укріпилися правнуки Ярослава Мудрого, князі Ростиславичі — Василько, Володар і Рюрик. Після їхньої смерті через деякий час син Володаря Володимирко об'єднав усі галицькі землі в єдине князівство. Своєю столицею він зробив м. Галич.
За князювання Володимирка (1145—1152), розумного, енергійного і завбачливого політика та дипломата, Галицька земля зміцнила свою могутність. Вміло маневруючи у відносинах з іншими країнами й руськими князями, Володимирко зумів успішно протистояти спробам Польщі й Угорщини захопити галицькі землі і навіть розширив межі свого князівства до Дністру, Пруту й Серету.
Найвищого розквіту як самостійне князівство Галицька земля досягла за князювання сина Володимирка Ярослава Осмомисла (1152—1187 рр.). Літописець високо оцінює особу Ярослава Осмомисла. Він пише, що князь був мудрий і красномовний, чесний, шанований в усіх землях, славний полками і тим, що він «ростроил землю свою». Автор «Слова о полку Ігоровім», ставлячи Ярослава Осмомисла в один ряд з Всеволодом Юрійовичем володимиро-суздальським, одним із найвидатніших руських князів, підкреслює могутність Ярослава, його силу в боротьбі з іноземними нападниками, зокрема з угорським королем.

Галицький Осмомисле Ярославе!
Високо сидиш ти
На своїм золотокованім престолі,
Підперши гори угорські
Своїми залізними військами,
Заступивши королеві дорогу,
Зачинивши ворота на Дунаї,
Через хмари каміння кидаючи,
Суд по Дунай рядячи.
Грози твої по землях течуть.
Одчиняєш ти браму Києву,
Стріляєш із отчого столу
золотого
На султанів у далеких землях.
(Переклад М. Рильського).

За часів Ярослава Галицьке князівство досягло найбільшої могутності. Але вже в цей час накреслюється тенденція, що з часом спричинилася до політичного ослаблення Галицької землі,— швидке зростання й зміцнення великих бояр. Зосередивши в своїх руках багато земель, маючи власні міста, замки, дружини, своїх васалів і займаючи вищі адміністративні посади, бояри намагалися повністю підпорядкувати своїй волі владу галицького князя або й зовсім позбутися князівського єдиновладдя. При Ярославі Осмомислі вони відкрито виступили проти князівської влади і навіть почали втручатися у родинні справи князя.
Проте галицькі князі, хоча й вели боротьбу із великими боярами, що виступали проти міцної великокнязівської влади, свою політику спрямовували і на посилення влади феодалів і гноблення народних мас. У відповідь вибухали народні повстання. Так, у 1145 р. виступило міське населення Галича. Народне повстання у 1159 р. було придушене князем Ярославом Осмомислом.
Сусіднім із Галицькою землею міцним південно-західним руським князівством було князівство Волинське. Воно займало верхів'я Прип'яті і верхів'я та середні течії Західного Бугу, Стиру й Горині. На заході волинські землі межували з Польщею, на півночі — з литовським племенем ятвягів, на сході — з Чорною Руссю, Турово-Пінським і Київським князівствами, а на півдні — з Галичиною. Найбільшими були міста: Володимир, Берестя (Брест), Дорогичин (Дрогичин), Белз, Луцьк.
Волинська земля відокремилася від Києва в середині XII ст., коли волинським князем був правнук Володимира Мономаха Мстислав Ізяславич. Після його смерті в 1170 р. князювати став його син Роман, який перед тим був князем у Новгороді.
Утворення Галицько-Волинського князівства та його розвиток.
Між Галицьким і Волинським князівствами розвивалися жваві економічні зв'язки Спільним у них було і завдання боротьби проти нападів польських і угорських феодалів, які намагалися захопити у 1199—1240 pp. галицькі й волинські землі. Все це створювало об'єктивні передумови до об'єднання цих земель у єдине князівство. У 1199 р. після смерті Володимира, останнього представника галицької династії Ростиславичів, волинський князь Роман Мстиславич, спираючись на підтримку дружинників, частини середніх і дрібних бояр та міщан, які були незадоволенні могутністю великих бояр, роздмухуванням ними феодальних усобиць і тяжіли до міцної князівської влади, до централізації країни, зайняв Галич. Створилося єдине Галицько-Волинське князівство. Для зміцнення своєї влади князь Роман частину знатних бояр винищив, інших змусив до втечі, «загнав» їх у чорноморське Пониззя й Угорщину.
За часів Романа Галицько-Волинське князівство успішно воювало з половцями. Активну політику проводив Роман на заході. Він відбивав також напади литовських племен, зокрема ятвягів, і навіть вторгався в їхні землі. З Угорщиною Роман уклав договір про мир, а з Візантією підтримував дружні відносини. В Польщі втручався у феодальні усобиці.
Могутність князівства за часів Романа була настільки великою, що навіть папа римський Інокентій III, ініціатор четвертого хрестового походу (1204 р.), намагався використати його для поширення впливу римсько-католицької церкви на Південно-Західну Русь.
Літописи, хроніки, легенди, пісні високо оцінюють діяльність Романа. Вони малюють його розумним, хоробрим, енергійним. Літописець називає його «самодержцем усієї Русі». Він особливо підкреслює заслуги Романа в боротьбі з «поганими» (язичниками), в першу чергу половцями. Літописець пише, що Роман «устремилбося бяше на поганьш яко и лев, сердит же бысть яко рысь, и губяше яко и коркодил, и прехожаше землю их яко и орел, храбор бо бе яко и тур. РевнОваше бо деду своєму Мономаху, погубившему поганьїя измалтяны, рекомыя половцы».
Після загибелі князя Романа у 1205 р. у битві під Завихостом на Віслі під час походу на Польщу (його сини тоді були малолітками: Данилові було 3 роки, а Василькові — один рік) почалися численні усобиці й феодальні війни, що тривали понад ЗО років. Галицькі бояри намагалися не допустити зміцнення великокнязівської влади. В усобиці втручалися також інші руські князі, зокрема чернігово-сіверські, угорський король і польські феодали, які прагнули підкорити галицько-волинські землі своїй владі. На допомогу галицькому населенню приходив новгородський князь Мстислав Мстиславич Удалий. Галицька земля не раз переходила з рук у руки. Галицько-волинський літопис про цей час пише: «Начнемь же сказати бесчисленныя рати и великыя труды, и частая войны, и многия крамолы, и частая востания, и многия мятежи...».
Спираючись на підтримку середніх та дрібних феодалів і городян, Данило Романович зумів припинити усобиці і поновити єдність Галицько-Волинського князівства. У 1238 р. він зайняв Галич, змістивши з галицького стола князя Ростислава (сина чернігівського князя Михайла), якого підтримували угорські та польські феодали.
У 1240 р. Данило зайняв Київ і поставив там свою «засаду» на чолі з воєводою Дмитром. Водночас наприкінці 1230 p., коли Данило добився об'єднання галицько-волинських земель, з півночі їм, як і іншим руським землям, почали загрожувати хрестоносці. У 1237 р. вони оволоділи північно-волинським містом Дорогичином. Проте руські війська під проводом Данила у 1238 р. розгромили рицарів і навіть полонили їхнього магістра Бруна. За словами галицько-волинського літописця, «Данило сказав: «Не гаразд, щоб нашою батьківщиною володіли хрестоносці...» — і пішов на них з великими силами. У березні взяв він місто, захопив старшину Бруна і багато воїнів і повернувся до Володимира».
Отже, у першій половині XIII ст. Галицько-Волинське князівство успішно відбило напади Угорщини, Польщі, німецьких рицарів. Але дальше його зміцнення було перерване навалою Батия.
Наприкінці XII — в першій половині XIII ст. у галицько-волинських землях продовжували розвиватися продуктивні сили, зміцнювалися феодальні відносини. Населення займалося землеробством, переважно орним, скотарством, бджільництвом, рибальством. У містах досягли високого рівня розвитку різні ремесла: залізоробне, ковальське, ювелірне, гончарне, деревообробне, обробка каменю (каменерізне) та ін. Біля Коломиї існували багаті соляні поклади, де добування солі набрало значних розмірів.
Яскравим показником економічного піднесення галицько-волинських земель був порівняно широкий розвиток внутрішньої й зовнішньої торгівлі. Внутрішня торгівля зосереджувалася переважно в містах, на міських ринках. Розвивалися торговельні зв'язки і з іншими руськими землями й іноземними країнами — Візантією, Болгарією, Угорщиною, Чехією, Німеччиною, Польщею. Вивозили переважно хліб, хутра, сіль, мед, віск, рибу, рогату худобу, ремісничі вироби, ввозили фландрські і французькі сукна, зброю («шеломы латинские»), скло, мармур, золоті й срібні речі, угорських скакунів, вина, шовк, прянощі та ін. Галицько-Волинське князівство було однією з важливих ланок загальноєвропейської торговельної системи. Через великі галицько-волинські міста Галич, Володимир, Берестя, Дорогичин та інші проходила значна частина шляху «з варяг у греки»: Балтійське море — Вісла — Західний Буг — Дністер — Чорне море.
У Галицькій і Волинській землях у ті часи існувало багато міст. На кінець XIII ст., за даними літопису, їх налічувалося понад 80. Це міста Володимир, Холм, Галич, Луцьк, Львів, Перемишль, Бакота, Дорогичин, Ярослав, Кучельмин, Ушиця та ін.
Панівну роль у Галицько-Волинському князівстві відігравав клас феодалів — князі, бояри, дрібні землевласники і духівництво. Усю повноту державної влади зосереджував у своїх руках великий князь, який правив князівством через державний апарат, спираючись на військову силу. Бояри намагалися підкорити своїй волі князя, для чого використовували раду бояр. У великих містах правили призначені князем тисяцькі або посадники, в менших — воєводи. Усіма справами, що стосувалися князівського двору, відав дворецький. Були й інші двірцеві посади: отроки, дітські, сідельники, стольники та ін. Хранитель печатки називався печатником. Волостями управляли воло-стелі, в селах — старости, яких обирали. З заснуванням міста Львова і створенням та зміцненням Галицько-Волинського князівства наприкінці XII — у XIII ст. засновується місцевий герб — зображення золотого лева на синьому (блакитному) полі.
Князі й бояри дедалі більше захоплювали общинні землі. Літописи свідчать, що бояри «грабували» землю. Великий князь був верховним власником усієї землі, але разом з тим він мав і свої особисті володіння — князівський домен, що зростав і складався з міст, сіл, вотчин. Бояри, дружинники також мали свої вотчини і, крім того, діставали за службу від князя землю і були його васалами. У свою чергу, великі феодали мали своїх васалів.
Весь клас феодалів жив за рахунок експлуатації феодально залежних селян, які здебільшого давали своїм панам ренту продуктами.
Експлуатовані селяни й міська біднота повставали проти князівського й боярського гноблення. Як повідомляє літописець, велике селянське повстання проти бояр спалахнуло на Пониззі (по Дністру) й у Перемишльському Підгір'ї у 1241 р. Галицько-волинський князь Данило Романович послав туди з дружиною свого придворного боярина — «печатника» Кирила, який, прийшовши в центр повстання — місто Бакоту, жорстоко придушив цей антифеодальний виступ.



Я - волк! И вожака хочу я трон.
Ведь жизнь имеет волчий нрав.
В ней справедливейший закон -
Кто всех сильнее тот и прав!
 
Форум селища міського типу Червоне, Червоне - зробимо кращим »  Школопедія (Школопедия) » Історія України » 07 клас - Тема 3: Київська Русь у 2 пол ХІ - 1 пол ХІІІ ст (07 клас - Тема 3: Київська Русь у 2 пол ХІ - 1 пол ХІІІ ст)
Сторінка 1 з 11
Пошук:




Оплата будь-яких послуг через інтернет

Вхід

Логін:
Пароль:

Інформація

Ваш IP: 54.224.214.93
Браузер:

Cайт живе: