rss · Понеділок, 23.10.2017, 22:05

Опитування

Будинок Культури
1. Необхідний в Червоному
2. Мені це не цікаво
3. Замість БК - магазин
4. Є інші заклади, там краще
5. Надам фінансову допомогу
6. Не потрібен Червоному
7. Маю спонсора на ремонт
Всього відповідей: 41
Сторінка 1 з 11
Модератор форуму: Shooler, lusi 
Форум селища міського типу Червоне, Червоне - зробимо кращим »  Школопедія (Школопедия) » Історія України » 07 клас - Тема 2:Київська Русь кін Х - перша половвина ХІ ст (07 клас - Тема 2:Київська Русь кін Х - перша половвина ХІ ст)
07 клас - Тема 2:Київська Русь кін Х - перша половвина ХІ ст
ShoolerДата: Четвер, 12.02.2009, 23:02 | Повідомлення № 1
Супермодератор
Група: Модератори
Повідомлень: 3529
х-статус:
Veni! Vidi! Vici!

7 клас - Тема 2: Київська Русь кін Х - перша половвина ХІ ст

Початок правління князя Володимира. Територіальне зростання Київської Русі. Запровадження християнства як державної релігії. Внутрішня і зовнішня політика Володимира.
Міжусобна боротьба між синами Володимира Великого. Утвердження Ярослава в Києві.
Розбудова Києва. “Руська правда”. Церковне та культурно-освітнє життя. Відносини з іншими державами.
Політичний устрій. Основні верстви населення. Феодальні відносини та землеволодіння. Залежність селян і повинності. Розвиток сільського господарства, ремесел, торгівлі. Міста. Гроші. Повсякденне життя різних верств населення.
Виникнення та розвиток української мови та писемності. Школи. Усна народна творчість. Архітектура. Малярство. Скульптура. Музична творчість.



Я - волк! И вожака хочу я трон.
Ведь жизнь имеет волчий нрав.
В ней справедливейший закон -
Кто всех сильнее тот и прав!


Повідомлення відредактовано Shooler - Понеділок, 01.02.2010, 01:12
 
ShoolerДата: Неділя, 15.03.2009, 18:45 | Повідомлення № 2
Супермодератор
Група: Модератори
Повідомлень: 3529
х-статус:
Veni! Vidi! Vici!

Міжусобна боротьба між синами Володимира Великого.

15-го липня 1015 року помер Володимир Великий. Останні роки його життя були дуже неспокійні. Державна будова не була такою міцною, як здавалося, і вже за життя Володимира почати виявлятись ознаки того розкладу, який привів її до загибелі: брак злютованости і тенденції до відокремлення складових частин держави. Цей процес розкладу не був властивістю Української держави. Двісті років перед тим могутня монархія Карла Великого (768-814), що охопила була всю центральну Европу, розпалась через 30 років після його смерти та смерти його сина, Людовіка Побожного, і Верденський договір 843 р. встановив існування трьох незалежних держав: Італії, Франції та Німеччини, які далі жили своїм окремим життям. Інтереси великої держави вимагали централізованої влади і підкорення їй правителів окремих частин, а ці частини, навпаки, прагнули незалежности, можливости самим будувати своє життя. На цьому ґрунті розпочалися конфлікти між Володимиром та його синами. Дванадцять синів, ще в молодечому віці, він призначив до окремих частин держави, треба гадати, давши їм за помічників, а іноді керівників, надійних бояр.

Першим, за згодою Володимира, відокремилося князівство Полоцьке, як спадщина його жінки Рогніди, дочки князя Рогволода, забитого Володимиром у 980 році. Там встановилася окрема Полоцька династія – осередок майбутньої Білоруської держави. Святополк, старший син, власне син Ярополка та грекині, з якою одружився Володимир після смерти брата, одержав в управління Деревську землю. Святополк одружився з дочкою Болеслава Хороброго, і з його жінкою приїхав до Турова Кольберзький єпископ Райнберн. Дальші обставини неясні, але Святополк почав готувати проти Володимира повстання з участю Болеслава, який разом з німецькими та варязькими військами рушив в Україну. Володимир, своєчасно довідавшись про змову, ув'язнив сина, невістку та Райн-берна. Єпископ помер у в'язниці. В 1013 році Володимир звільнив сина з дружиною, але тримав їх біля себе, можливо – дав Свято-полкові Вишгород. За два роки «вийшов із послушности батькові» другий син, Ярослав Новгородський, син Рогніди: він перестав платити Києву данину і почав стягувати війська для походу. Володимир, збираючись дати відсіч непокірному синові, несподівано помер. Є підстави гадати, що у змові з Святополком був Всеволод, князь Володимир-Волинський, що від 90-их років зникає з політичного овиду Руси. Скандинавські саги про Олафа Трігвісона оповідають, що 995 року він утік до Скандинавії і там загинув. Д. Ліхачов припускає, що втік він унаслідок розриву з Володимиром. Можливо, в опозиції були також Гліб та Мстислав.

Історія України - Полонська Василенко Наталія: Том 1. Боротьба за Київ.

Борис і Гліб
[spoiler]
[/spoiler]

Борис і Гліб — одні з перших святих, канонізованою руською церквою, молодші сини Володимира Святославича.

Незабаром після смерті їхнього батька в 1015 році вони обидва були вбиті, ймовірно своїм старшим братом Святополком. Борис загинув на річці Альті 24 липня, а Гліб 5 вересня біля Смоленська. У результаті чотирирічної війни Святополк був переможений сином Володимира — Ярославом Мудрим. Очевидно, при Ярославі і була почата перша спроба канонізації святих братів. Тоді ж почали складатися перші оповідання про їхню загибель.

Більше читайте у Вікіпедії.

Читайте ще:

Михайло Грушевський "Історія України". Володимировичі.

ЖИТІЄ КНЯЗІВ БОРИСА І ГЛІБА

Оксана Сліпушко. СЛОВО ПРО КНЯЗІВ.

Дан Берест. "ЛІТОПИСНІ НЕПОРОЗУМІННЯ" (Літописець "Нестор", Княгиня Ольга , Слово за Святослава, Династія бастардів - Володимир Великий).

Проф. СЕРГІЙ БУГОСЛАВСЬКИЙ. Про князів Бориса та Гліба.



Я - волк! И вожака хочу я трон.
Ведь жизнь имеет волчий нрав.
В ней справедливейший закон -
Кто всех сильнее тот и прав!
 
ShoolerДата: Неділя, 24.05.2009, 20:01 | Повідомлення № 3
Супермодератор
Група: Модератори
Повідомлень: 3529
х-статус:
Veni! Vidi! Vici!

Політичний устрій. Основні верстви населення. Феодальні відносини та землеволодіння. Залежність селян і повинності.

Історія України - Полонська Василенко Наталія: Том 1

ВНУТРІШНІЙ УСТРІЙ УКРАЇНИ-РУСИ ЗА КНЯЖОЇ ДОБИ
Політичний устрій українських земель X—XIII століть

а) Князь. Носієм державної влади, репрезентантом держави України-Руси був князь. Князем міг бути тільки член фамілії Володимира Великого. За весь час існування Української держави був один лише випадок, коли «вокняжився» в Галичі не член цього роду, а боярин, Владислав Кормильчич. У розумінні людей ХІ-ХІІІ століть Україною правив увесь рід князів, і кожен член цього роду мав право на владу Ця єдність княжого роду сприяла ідеї єдності Руської землі, України. Київська Русь не мала певного спадкового права. Спочатку правив сам Великий князь київський з допомогою своїх синів, які цілком підкорялися йому. Після Ярослава встановлюється право всіх синів князя на спадщину в Руській землі, але протягом двох століть ішла боротьба двох принципів на слідства: по черзі всіх братів, а потім — по черзі синів старшого брата, або тільки по лінії старших синів, від батька старшому синові. Брак сталих норм наслідства викликав постійну боротьбу за Київський престол, в якій фактично перемагав не той, хто мав більше прав, а той, хто був міцніший, або кого підтримувало віче. Прагнення окремих земель мати свою династію було властиве й Київській землі. Київ бажав мати князя з династії Володимира Мономаха, пізніше — вужче: з династії Мстислава І, але цього не спромігся досягти, і протягом ХІІ-ХІІІ ст. ішла боротьба за Київ між Мономаховичами, Мстиславичами, Ольговичами, боротьба, мотиви якої добре зформулював у 1173 році Святослав Всеволодович Чернігівський: «ми одного діда внуки, скільки тобі до нього, стільки й мені».

«Вокняження» супроводилося певними церемоніями. В літопису часто зустрічаються вказівки, що новий князь починав з того, що йшов до св. Софії, там приймав благословення митрополита і «сідав на столі дідів та отців». Очевидно, вживали при цьому коронаційного одягу й інсиґній. На монетах Володимир та Ярослав зображені в діядемах; Ярополк з жінкою — мініатюрах Трирського псалтиря — в коронах; Юрій І на печатці зображений в короні зі скіпетром; Данило дістав корону від папи. Року 1340 Казімір Великий захопив Львів, вивіз з нього коронаційні інсиґнії галицьких князів (корони, престол та ін.). Можливо, що коронаційний одяг переховувалося в церкві; під час руйнування Киева в 1203 році Рюриком, половці позабирали з церков одяг князів.

Характеристично, що населення не уявляло собі державного життя без князя. «Тяжко бяше кияном, не остал бо ся у них ни един князь», — писав літописець у-1155 році, і кияни запросили до себе княжити непопулярного Ізяслава Давидовича Чернігівського. Ще яскравіше складалися події в Галичині: навіть там боярство не уявляло життя без князя і в скрутних умовах боротьби з Данилом Галич запрошувало то Ігоревичів, то угорського короля.

Компетенція та влада князя були необмежені й залежали від його авторитетности та реальної сили, на яку вія спирався. Головним чином він був воєначальник, йому належала здебільшого ініціятива походів і їх організація. Походи проти половців підносили престиж князя, збільшували його авторитет.

Головну військову силу князя являла його дружина, пов'язана особисто -з князем, яку він сам утримував. Згодом поруч з дружиною з'являються «вої» — рушення з міської та селянської людности. Боїв, треба гадати, не міг примусити іти на війну сам князь: багато фактів свідчить, що віче вирішувало питання давати воїв чи ні? В часи боротьби Ізяслава II з Юрієм кияни заявляли, наприклад, що, не зважаючи на любов до Ізяслава, проти «Мономаховича»-Юрія вони не підуть, а проти Ольговичів — навіть з дітьми підуть."

Князь був адміністратором, суддею. Князь Київський мав вплив на церковні справи. З літопису видно, що Ярослав та Ізяслав П наказували скликати собор єпископів і обирати митрополита; треба гадати, що вказували вони й кандидатів.

б) Боярська рада. Прибічна рада бояр, а спочатку — дружини князя, була невідмінним учасником княжої управи. Радитися з старшими членами дружини, а пізніше — з боярами, було моральним обов'язком князя. В цьому лежав також інтерес князя: дружина завжди могла відмовити йому послуху, якщо він надумав щось без поради з нею. Коли Володимир Мстиславич, організуючи похід на Мстислава Ізяславича, не порадився з боярами, дружина відмовилася брати в ньому участь.

У своєму «Поученії» Мономах вказує на наради з боярами, як на постійні, щоденні. Літопис з докором згадує князів, які уникали нарад з боярами: Святослав Всеволодович Чернігівський не обміркував пляну війни з Ростиславичами в боярській раді, а тільки в приватній розмові з жінкою та улюбленцями; Святополк II, прийшовши до Києва, «не з дума с большею дружиною отнею». Всеволод Ярославич в старості «любаше совітуних» (юних), а не старих бояр. Галицьке боярство повстало проти Володимира Ярославича головним чином тому, що він «думи не любяшеть с мужми своїми». Іноді на раду запрошували князі єпископів, а також міське, купецтво.

Не зважаючи на моральну обов'язковість нарад, на фактичне існування їх, боярські ради не стали державною інституцією з окресленим складом, компетенцією, функціями, а ввесь час мали характер випадковий: бували на ній ті, кого запрошував князь, обговорювали питання, які стояли на черзі.

в) Віче. Віче являло собою орган влади старший, ніж князь. Ще Прокопій згадував про племінну самоуправу слов'ян. Згодом, з ростом влади князя, віча завмирають, і лише тоді, коли влада князів київських занепадає, — знову прокидається віче.

У Києві перший натяк на віче подає літопис під 1024 роком: переможець Ярослава, Мстислав, не посів Київського престолу, бо кияни його не побажали. Року 1068 кияни — супроти всяких прав — обрали князем Всеслава Полоцького, з іншої династії. Року 1113 — знову всупереч праву — закликали Володимира Мономаха, і т, д. Року 1151 кияни не побажали мати князем Вячеслава, а визнали його братанича, Ізяслава: «ми его не хочем, ти наш князь».

Здебільшого князі визнавали за вічем право обрання, затвердження або, навпаки, відмови. Дуже показова поведінка Ізяслава II: у боротьбі з Юрієм Довгоруким за Київ він кілька разів звертається до киян по підтримку, і не ставить їм за злочин відмову воювати з «Мономаховичем», себто Юрієм. Навіть коли, знемігши в боротьбі, кияни просили його в 1149 році добровільно відступити Київ Юрієві — Ізяслав покірно залишив його.

Князі визнавали волю віча, як певного роду імператив: Ізяслав Давидович пояснював Юрієві Довгорукому, що «не сам їхав у Київ, а кияни посадили його». Обраний населенням князь мусів «домовитися» з ним, укласти «ряд». Коли обраний вже князем Ростислав 1154 року пішов у похід, не уклавши «ряду», йому нагадували бояри, що ліпше «утвердитися з людьми», і мали рацію, бо він утратив престол.

Змісту цих «рядів» ми точно не знаємо. Треба гадати, що то був договір не давати волі тіюнам, самому правити суд, входити в усі справи. Принаймні так виглядав «ряд» з Ігорем року 1146. Теорію обов'язків князя супроти людности дав у своєму «Поученії» Володимир Мономах, який повчав синів входити самим у всі деталі правління.

Віче в Україні не набуло таких певних форм, як то було в Новгороді та Пскові. Воно не мало ані окресленої компетенції, ані порядку скликання. Іноді скликав віче князь. Так, Святополк скликав віче, щоб знати думку киян з приводу обвинувачення Давидом Василька в 1097 році; 1146 року скликає віче Ігор і мирно домовляється з ним; 1147 року Ізяслав II доручив братові скликати віче, по згоді з митрополитом ; Данило Галицький, під час боротьби за Галичину, скликав віче в Галичі й запитав, чи може числити на поміч людности. Таких фактів можна навести чимало. Поруч з такими, так би мовити, льояльними вічами, бачимо ще більше випадків, коли віче збирається без волі князя, стихійно, як було 1068 року в Києві, 1097 року в Володимирі, коли віче примусило Давида видати Ростилавичам бояр, що причинилися до осліплення Василька.

У Києві, якщо віче скликалося самочинно, то здебільшого збиралося воно на Подолі, На торговищу або біля Турової божниці. Віча, що їх скликали князі, відбувалися в княжому місті, на «Горі». Неясно, як проходили вічеві збори, хто головував. Можна припускати, що велися якісь записи, бо в літописах через сто років подається, про що і як говорено на вічу. На вічах голосів не підраховували: перемагали ті, що їх було наявно більше. Участь брали голови родин, господарі.

Крім Києва, віча відбувалися в інших містах. Відоме віче в Чернігові, яке 1138 року примусило князя Всеволода просити миру у князя Ярополка. Згадувалося вже віче у Володимирі 1097 року, в Галичі та інших містах. Не зважаючи на це, іноді на київському вічу порушувано справи пригородів: так, у 1146 році скаржилося воно Ігореві на здирства тіюна Вишгороду.

Оглядаючи діяльність боярської ради та віча, можна зробити висновки, що за час Х-ХПІ століть вони не набули парляментарних форм, не перетворилися на певні інституції і залишилися випадковими зібраннями. Навіть у Галичині, де була міцна верства боярства та міського патриціяту, вони не спромоглися надати вічу та боярським радам характеру певних інституцій.

г) Органи управління. Призначення всіх урядовців залежало тільки від князя, і відповідали вони тільки перед ним. В разі незадоволення, віче скаржилося князеві на зловживання його урядовців. Перше місце в князівстві належало канцлерові-«печатникові», який не лише прикладав печать, але й виступав із складними дипломатичними дорученнями, а також виконував військові функції. Таким був Курил, чи Кирил, печатник Данила. Невідомо, чи були аналогічні посади в інших князівствах.

Головним урядовцем князя був тисяцький. Тисяцьких у перед-князівські часи обирала людність, але згодом перетворились вони на урядовців князя. Сиділи вони переважно в Києві, Чернігові, Переяславі, Турові, Володимирі, Галичі, Перемишлі. Під час відсутності князя були його заступниками. За тисяцькими йшли соцькі, десятські. Всі вони мали військово-адміністративний, а почасти й фінансовий характер.

Судові функції виконували княжі тікши та посадники. Нижчі судові урядовці звалися вирниками, метальниками, мечниками, отроками.

д) Військо. Головну частину війська становила княжа дружина, початок якої треба шукати ще в часах варязьких князів. Дружина була зв'язана безпосередньо з князем, і він її утримував, забезпечуючи зброєю, кіньми, одягом. Старші дружинники діставали в нагороду землю, а дружина — пайку з військової здобичі.

Другу частину війська становили «вої» — земське військо, головно із смердів, почасти призначуваних вічем, почасти — добровільців, що йшли з власною зброєю, на власних конях. На відтинку від дружини, вої часто вирушали в похід пішо.

Коли Україна поділилася на окремі князівства, кожне з них виставляло свої полки, якими командував свій князь. Брак субординації, спільного командування часто спричинялись до великих невдач: року 1187 Ярослав Чернігівський під час спільного походу на половців повернувся додому; під час битви над Калкою Мстислав Галицький почав наступ, не порозумівшись з іншими князями — і це мало трагічні наслідки.

У перших відомостях Про походи Руси-України згадується про фльоту. Вона складалася з невеликих видовбаних із стовбура, дуже легких на ходу та поворотах «однодеревень» (греки звали їх «моноксилями»), урухомлюваних вітрилами й гребцями. Поруч з «однодеревнями» були й більші — «лодії» чи «суда», які вміщали від 40 до 100 осіб. З такими суднами ходили українці на Царгород, на Каспій. Аскольд мав 200 «лодій», таким чином залога його фльоти становила до 8 000 чоловіка. Так писав патріарх Фотій. Року 913 на Каспійське море йшло 500 судів, на кожному по 100 чоловіка. Майже в той же час скандинавські вікінги руйнували з фльотою в 800 душ Англію. Згадується й річкова фльота пізніших часів. Року 1151 Ізяслав II у боротьбі проти Юрія користався річковими судами.

Суходільні війська поділялися на кінноту та піше військо. До першого роду належала княжа дружина. Кіннота поділялася на тяжкозбройну та легку. Тяжкозбройна мала панцери, шоломи, щити, списи та мечі. Легка кіннота, або стрільці, з'явилися пізніше — у XII ст. — на зразок степовиків. Вона була озброєна луками і виконувала розвідувальну службу, або їдучи попереду іншого війська, розпочинала бій і переслідувала ворога.

Піхота поділялася також на тяжкозбройну та легку. Тяжко збройна піхота була озброєна так само, як і кіннота: панцери, толоки, списи (копія), мечі. Зброю їх везли на возах. їх називали «колійники».

Тяжко встановити навіть приблизно кількість княжого війська. У Святослава в другому поході на Болгарію було 60 000 вояків, з того числа полягло 38 000, 3 Борисом на печенігів ішло 8 000. Року 1068, під час нападу половців, Святослав зібрав 3 000 дружини та тяжкозбройної кінноти. Ізяслав Давидовим 1146 року мав 3 000 люду. Печатник Курило привів Данилові в 1241 році 3 000 піхоти та 300 кінноти. Року 1174 Андрій Боголюбський мав з різних місць: ростовців, суздальців, володимирців, переяславців, білоозерців, муромців, новгородців і рязанців — 50 000 чоловіка.

Суспільний устрій українсько-руських земель XI—ХП століть

Людність українських земель поділялася на дві великі категорії: вільних і невільних людей, до яких можна приєднати напіввільних.

а) Верхівку вільних людей становили члени княжої дружини, — зрозуміло, не всі дружинники, а так звані «княжі мужі», еліта, що виступали як дорадники, співучасники всієї діяльності князя. Головною ознакою дружини була добровільність; кожен з «княжих мужів» міг «без зради» покинути князя і перейти на службу до іншого. З-поміж княжих мужів обирав князь воєвод та інших урядовців. Спочатку верхівка дружини відрізнялася від земської верхівки — боярства старовинного, місцевого походження. Але в XI ст. ці дві групи злилися в одну — боярство; княжі мужі об'єдналися в групу значних землеволодільців, впливових у політичному відношенні, що брали участь в боярських радах князя, на вічах, в адміністрації, де посідали вищі пости. Біля князя утворюються династії бояр, які з діда-батька займали вищі посади. Наприклад, династія Свенельда-Добрині-Вишати дала 7 поколінь осіб на вищих постах; Шимон-варяг дав 4 покоління.

Верства бояр поділялася на різні групи, але всі вони були упривілейованою частиною людности, і всі злочини, заподіяні супроти бояр, каралося вищою мірою, ніж злочини супроти інших людей.

Значніші бояри, як Свенельд, Ратибор, тисяцький Володимира Мономаха, мали свої власні дружини. Зокрема багато вказівок є про дружини галицьких бояр, де боярська верства досягла високого рівня; там з-поміж боярства виділилась група «великих» бояр, які мали свої укріплені замки.

Взагалі верства бояр не була чимось ізольованим, кастою. До неї завжди міг пройти смерд за якісь заслуги. Серед бояр були діти й унуки «поповичів», були чужинці — варяги, половці, торки і т. д.

У Києві і взагалі в Україні боярська верства не відокремилася від багатого купецтва, промисловців. Специфічні умови торгівлі в Х-ХШ ст. вимагали, щоб купець був завжди готовий збройно охороняти свій крам від нападів печенігів, половців, і це рівняло їх з військовими людьми. Від старих часів встановилося два терміни: купця — для кожного, хто торгує, і спеціяльно «гостя»— для того, хто веде закордонну Торгівлю. Купці і гості перебували під особливою опікою князя, і в «Руській Правді» поставлено їх поруч з дружинниками.

Уже в X ст. згадується «старців градських», «нарочитих мужів». У ХІ-ХІІ ст. вже багато бояр зв'язують свою долю з містом: Так, у 1146 році літопис згадує імена бояр, прихильників Ольговичів, арештованих Ізяславом II: Данила Великого, Гюргея Прокопича, Івора Гюргевича, Мирослав ля унука, Мирослава Хилича унука. Ра-тибора, відомого з 1079 року, 1113 року згадується як тисяцького Києва. Відомі його сини Ільбех та Фома, посадник Червена (1121 р.). Чудин «держав» у 1072 р. Вишгород, а син його Іван брав участь в нараді у Берестові 1113 року. Син воєводи Вишати Ян був тисяцьким Києва, а син Яна — Варлаам — ігуменом Києво-Печерського монастиря. Так окреслюється досить значна група бояр, що мешкали в Києві й були його патриціятом. Є факти, які свідчать, що в XII ст. оця міська еліта більше зв'язана була з містом, ніж з особою князя. Наприклад, київський тисяцький Улеб займав цю посаду за Всеволода, його брата Ігоря та Ізяслава П.

Українські міста і, головним чином, найбільший, найбагатший Київ, переживали той самий процес боротьби з князівською владою та патриціятом, який відбувався в Західній Европі і привів до утворення вільних міських громад у Франції, Німеччині, Італії. Із стислих слів літопису можна зробити висновки, що такою боротьбою була «перша революція 1068 року». Безперечно, боротьба киян з Ізяславом почалася до вибуху 1068 року: літопис каже, що повстанці звільнили в'язнів з «поруба». Мабуть, були якісь заворушення до розгрому княжого війська половцями. На масовий характер повстання вказує помста Мстислава, який стратив 70 чоловіка «чаді», а багатьох без слідства осліпив. В опозиції Ізяславові стояла частина ченців Києво-Печерського манастиря. Антоній, на якого «поча гніватися Ізяслав із-за Всеслава», примушений був втекти до Чернігова, В подіях 1068 року вперше виступають «люди» — населення міста, при чому спільно і міські низи, і купецтво, для якого захоплення степів половцями означало припинення торгівлі з Візантією.

Незадоволення киян виявилися ще гостріше 1113 року, коли «низи» обурились лихварством Святополка, його спекуляціями сіллю, — «много насильства людям сотворив», — каже Патерик Печерський про нього. Після смерти Святополка кияни пограбували двір тисяцького Путяти і жидів. Бояри та купці звернулись до Володимира Мономаха, і, щоб заспокоїти населення, він, по нараді з тисяцькими, вніс до «Руської Правди» нові статті, які обмежили розмір відсотків при позиках. М. Тихомиров припускав, що Володимир Мономах дав у цьому уставі, що повністю до нас не дійшов, «даровану грамоту».

З середини ХП ст. зміцнюється боротьба за права міста. За невеликим вийнятком усі князі, щоб дістати престол, укладали «ряд» з вічем.

Ще яскравіше проходила боротьба міст з боярами — «княжими мужами» та «мужами галицькими», або «великими» боярами ХП-ХПІ ст. у Галицько-Волинському князівстві. Показова історія Івана Берладника, князя демократичної частини Галичини, якото «низи» протиставляли князеві Володимирові і який викликав до себе ненависть інших князів (Юрій Довгорукий тримав його у в'язниці і хотів навіть стратити). Перемишль, Ярослав, Звенигород, Городок залишилися в руках старого боярства під час боротьби Данила, що спирався на населення міст.

У ХП-ХПІ ст. змінюється політична роль міст. В Галицько-Волинському князівстві розцвітають ремесла. Данило засновує нові міста, закликає німців, поляків, українців, і «люди ідяху день и день бе жизнь и наполниша дворы окрест града, поле и села»...

Середню групу вільних людей давали міста, хоч «ліпші», «вяці» люди, заможніше купецтво та гості, ще не оформилися й зливалися з боярством. Решта міської людности називалася «чернь» або просто «люди». Юридично всі вони були вільні, рівноправні з боярами, але фактично залежали від цих патриціїв, капіталістів.

У великих містах, як Київ, Чернігів, Володимир, Галич, Холм, широко розвинулося ремісництво. Ремісники становили поважний; відсоток населення. У великих містах, як Київ, ремісники різних фахів жили окремо, на Подолі, де цілі дільниці носили назви різних ремесел: Ганчар, Кожем'яки і т. д. Там знайдено рештки будинків, також знаряддя виробництва, ганчарні печі і т. п. В Києві на «Горі», в княжому місті було багато майстерень, які виробляли найкоштовніші речі: золотникарські, косторізні, де обробляли слонові ікла, металообробні, скляні. Очевидно, то були майстерні, які працювали для князя, при чому вироби їх часто позначалися тавром з тризубом.

В більших містах України завжди було багато чужинців, і пам'ять про них залишилася в назвах окремих дільниць. Це були хозари, греки, вірмени, поляки, жиди, болгари, араби, німці, італійці, скандинави і ін. В оселях чужинців будували латинські костели (в Києві, Переяславі, Володимирі і т. ін.). Найперше у Володимирі, в XIII ст., чужинцям надано привілеї: німці дістали Магдебурзьке право, яке виводило їх з-під місцевої юрисдикції адміністрації й підкоряло юрисдикції Магдебургу. В 1339 р. дістав грамоту на Магдебурзьке право Сянок.

Нижчу групу вільного населення становили селяни — смерди. Вони володіли власним сільським господарством, полем, двором, і худобою. Смерди платили певні податки та відбували військову повинність із власною зброєю та кіньми. «Руська Правда» охороняла особу та господарство смерда, як вільного, але кара за злочин проти смерда була меншою, ніж за злочин проти .боярина чи «княжа мужа». В ХП-ХПІ ст. по всій Україні поширюється боярське землеволодіння і в зв'язку з цим зменшується число незалежних смердів. Навпаки: зростає група смердів, залежних від землевласника, які працюють на боярській землі, залишаючись вільними.

б) Напіввільні люди. В Україні-Русі Х-ХІІІ століть існувала досить численна група напіввільних людей — «закупів». Так називали людей, які з різних причин тимчасово втратили свою волю, але могли її знову здобути. Це були насамперед наймити, які, вступаючи на працю, брали плату наперед, або відробляли позичені гроші. «Закуп» міг мати власне господарство, двір, майно, але міг жити на землі пана і працювати на його землі. Закуп відповідав сам за свої вчинки, за злочин проти нього винний відповідав по закону. За несправедливу кару, накладену паном на закупа, останній міг скаржитись до суду, і тоді пан ніс відповідальність. Якщо пан продав закупа в холопство — закуп діставав волю, а пан за це відповідав. Але всі ці закони слабо охороняли права закупа. Становище закупа було дуже тяжке: пан мав право карати його, бити «про діло»; закуп ніс відповідальність за реманент, за всякі втрати в господарстві.

в) Невільні люди називалися челяддю або холопами. Джерелами холопства були: народження від холопів, полон на війні, продаж при свідках; шлюб з холопкою — «робою», вступления на службу без «ряда», продаж збанкрутованого купця, втеча закупа та крадіж закупом. Закон застерігав умови, коли холоп міг стати вільним: якщо він викупиться На волю, якщо пан звільнить його, а крім того — для жінки-рабині, якщо пан зґвалтував рабиню — тоді, після смерти пана, діставали волю і жінка і її діти. Холоп був позбавлений всіх прав, і його трактував закон нарівні з худобою. За злочин, заподіяний холопові, діставав відшкодування пан. За злочин холопа відповідав пан. Холоп не мав власності, ні майна, ні двора; він був власністю свого пана. З поширенням християнства становище холопів трохи покращало: Церква закликала до пом'якшення в ставленні до рабів, радила відпускати на волю рабів «на спомин душі»; їх тоді називали «задушні». Оці відпущеники» переходили в іншу категорію населення — ізгоїв.

г) Ізгоями вважали людей, які всилу різних причин вибули з тієї групи, до якої належали, але не вступили до іншої. В Церковному уставі великого князя Володимира перелічено звільнених холопів, збанкрутованих купців, синів священиків, що не навчилися грамоти. Усі ці люди переходили під захист Церкви. До цих

трьох груп ізгоїв штучно приєднано четверту — «коли князь завчасно осиротіє». Про стан і практику, яка встановилася супроти князів-ізгоїв, мова була вище. Звичай вживати терміну «ізгої» у відношенні до князів був тільки аналогією зі становищем справжніх ізгоїв, які перебували під опікою Церкви.

Головна маса ізгоїв походила з холопів, що дістали волю згідно з тестаментами їх панів. Таких ізгоїв мав на увазі Устав великого князя Всеволода та пам'ятки церковної літератури.



Я - волк! И вожака хочу я трон.
Ведь жизнь имеет волчий нрав.
В ней справедливейший закон -
Кто всех сильнее тот и прав!
 
ShoolerДата: Неділя, 24.05.2009, 20:08 | Повідомлення № 4
Супермодератор
Група: Модератори
Повідомлень: 3529
х-статус:
Veni! Vidi! Vici!

Залежність селян і повинності. Розвиток сільського господарства, ремесел, торгівлі. Міста. Гроші. Повсякденне життя різних верств населення.
Виникнення та розвиток української мови та писемності. Школи. Усна народна творчість. Архітектура. Малярство. Скульптура. Музична творчість.

Економічне становище України-Руси

Головним видом господарства України в Х-ХШ ст. було хліборобство, коріння якого сягає аж до неоліту. Сільське господарство було двох видів: перший — великих землевласників, князів та бояр, яким належали великі площі землі, де працювали вільні смерди, напіввільні ролейні закупи та невільні робітники — холопи — «челядь». На такі господарства вказують поодинокі факти: наприклад, є згадка з року 1146 про 900 стогів збіжжя в маєтку князя Ігоря Святославича на Чернігівщині Про розмір господарства свідчить також те, що на дворі Святослава Ольговича в Путивлі було 700 чоловіка челяді. Другим видом господарства було сільське дрібне господарство смердів.

Сіяли, як і за давніх часів, пшеницю, жито, ячмінь, овес, просо, гречку. Сільськогосподарським знаряддям були: рало, соха, плуг. Сіяли руками, жали металевими серпами. Це була переважно жіноча праця. Молотили ціпами. Збіжжя зберігали в глибоких ямах, обмазаних глиною. Крім зернових рослин, сіяли коноплі, льон, який також вивозили за кордон. У IX ст. льон вивозили через Дербент до Середньої Азії.

На городах розводили, боби, горох, сочевицю, часник, цибулю, ріпу, капусту. У Вишгороді згадується корпорацію городників, на чолі якої стояв старшина.

В овочевих садах плекали яблуні, груші, сливи, черешні; вишні. Розводили виноград, при чому значно далі на північ, ніж за наших часів, — на Волині, Київщині, Чернігівщині.

Було дуже розвинене скотарство: рогата худоба, вівці, свині, а зокрема коні, яких потребувало військо. Про розмір скотарства в деяких господарствах свідчать цифри: 4.000 голів коней, що мав князь Святослав на Чернігівщині. У Рафельштетенському митному уставі згадується, що в IX ст. продавали руських коней у Баварії. В описі посагу князівен, які їхали до Західньої Европи, зустрічаємо верблюдів, що привозили той посаг. Чи то були виплекані в Україні верблюди, чи взяті у половців — невідомо.

Велике місце в економіці України-Руси належало ловецтву.

З давніх-давен хутра правили за головну статтю прибутку держави, коли данину підкорені народи платили хутрами. Вже зверталося увагу на те, що Ольга вживала заходів для охорони місць, де полювали на різних звірів. «Руська Правда» охороняла бобровники. Біля Києва був «звіринець» — місце, де плекали звірів для полювання. Крім хортів, у княжих полюваннях використовували вимуштруваних барсів, а для полювання на птахів — соколів та яструбів. Володимир Мономах докладно описував серед різних державних справ свої полювання, бо на Русі полювання було не розвагою, а важливою статтею господарства: «скора» — хутра бобрів, лисів, куниць, вивірок ішли на експорт. Мода на хутра, зокрема боброві, панувала по всій Європі та Азії. На великих тварин — зубрів, турів, кабанів, ведмедів, вовків — полювали з копіями-списами, рогатинами, луками, на дрібніших — ставили сильця, різного роду пастки.

Велике значення, не менше ніж ловецтво, мало бджільництво, переважно бортне, здобування меду та воску диких бджіл. На деревах-бортнях ставили! спеціальні знаки, і «Руська Правда» накладала кару на тих, хто знищить бортні знаки. Бортництво давало великі прибутки без затрати капіталу. На мед та віск був завжди великий попит і в Україні, і в Західній Европі, бо мед заміняв цукор, а головне — вживали його для міцних напоїв, а віск — для свічок. Про розміри вживання меду для напоїв свідчить такий факт: у князя Святослава в Путивлі, на .Чернігівщині, 1146 року забрано 500 берковців меду.

Джерела свідчать про значний розвиток ремісництва. В XI ст. види ремесла вже об'єднувалися в корпорації деякі під проводом «старійшин». У Вишгороді була корпорація городників, у Києві — «ізвозників», що возили дерево з пристані; теслів, які виробляли домовини — корсти. Взагалі в Х-ХП ст. помічається дуже детальна спеціялізація, деталізація ремесла. Один із сучасних советських дослідників ремесла нарахував у тих століттях 64 види ремесла.

Широко розвинена була деревообробна справа, бо більшість будівель була дерев'яна й потребувала добрих теслярів. Будували з дерева житлові будинки, і церкви, і укріплення в формі «клітей», які закладали опаленою або неопаленою цеглою. Будували мости. Столяри виробляли меблі, різьбили дерево. Залишилося чимало дерев'яного посуду, виготовленого токарями. До окремої групи ремісників треба віднести тих, що виробляли човни.

Високого рівня досягло ганчарство. Виробляли з глини не тільки різноманітний посуд, прикрашений орнаментом, а також глиняні плитки для підлоги, для оздоблювання стін. Відомі спеціяльні майстерні в Києві, Білгороді, Володимирі, Вишгороді.

Будівництво церков вимагало матеріялу для мозаїк — кубиків із смальти. Вже мозаїки Десятинної церкви, а пізніше св. Софії та св. Димитрія в Києві викликають припущення, що виробляли їх на місці. Там же виробляли скляні браслети, скляні дутки, посуд.

З давніх часів в Україні залізо продукували з т. зв. багонної (болотяної) руди. В Х-ХІІ ст. металюрґїя досягла високого рівня. Від найпростіших цвяхів вона дійшла до сільськогосподарського реманенту, до замків, слава яких ширилася по Европі, як руських замків».

Виробляли різного роду зброю — стріли, списи, щити, мечі, сокири, а також панцери, шоломи, кільчуги та ін. Серед них, зокрема, цікаві речі — з інкрустацією золотом. Були розкішно оздоблені мечі й шоломи. Року 1216 на Липецькому побойовищі князь Ярослав Всеволодович загубив викутий з прикрасами шолом з іконою Спасителя та св. Михаїла — чудовий зразок мистецтва.

Знали також ливарство. Серед литих з металу речей треба згадати славнозвісні арки з XII ст. із Вщижі, які довгий час вважали за французькі пам'ятки романського стилю. Тепер виявлено на них написи слов'янськими літерами з іменем майстра.

Зокрема високого рівня досягло золотникарство. В різних місцях України знаходять дорогоцінні прикраси: діядеми — треба гадати, княгинь, ковти-підвіски до кульчиків, кульчики, намиста, окремі дутки; багато з них прикрашені емалем, переважно перегородчастим, який не поступався якістю перед візантійським. Ці вироби були місцеві, про що свідчать виявлені, головним чином у Києві, майстерні з недокінченими або зіпсованими виробами, і форми, в яких їх виливали.

В XI ст. монах Падерборнського манастиря Теофіл у своєму «Трактаті про різні види мистецтва» писав, що «в цьому творі читач знайде... що винайшла Русь у мистецтві емалі і різноманітності черні». Таким чином, у XI ст. над Райном чітко уявляли собі ювелірні вироби Руси й їх місце в мистецтві Европи. Це дуже важливе, бо в Західній Бвропі перегородчастого емалю ще нет знали.

У нас є інші вказівки на висоту ювелірного мистецтва. В літопису читаємо про позолочені дошки на домовинах Бориса Та Гліба, що їх спорудив Володимир Мономах: «Багато, хто приходив з Греції та інших країн, казали «ніде не бачили такої краси!» Пам'яткою ювелірного мистецтва служить дошка Євангелії (Мстислава). Пляно -Карпіні писав, що в Каракорумі, в Монголії, бачив він високомистецькі вироби українця-ювеліра Кузьми.

Розкішні прикраси, ще їх виробляли в Києві, на Горі, для князів та бояр, імітували на Подолі для ширшої маси населення, заміняючи золото міддю і латунню. Центром виробництва різних прикрас для широкого вжитку був Туров, де виробляли, зокрема, намиста з мідних дуток із блакитною зерню.

Деякі вироби ремесла та мистецтва мали величезне поширення. Такими виробами були сережки з трьома кульками. Форма їх була однакова, хоч дорогі робили з золота, а простіші — із срібла. Були хрестики, зокрема енколпіони, що складалися з двох половинок, а всередині мали маленькі перегородки для мощів. Подібні сережки та хрестики знаходять також у Польщі, Чехії, Моравії, Сілезії. Дуже поширені були вироби з червоного овруцького шиферу: це, так звані, пряслиці для веретен, які зустрічались над Волгою, за Волгою, в Польщі; Чехії. На них іноді вирізьблювали ім'я власниці.

-------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Торгівля

а) Внутрішня торгівля зосереджувалася по містах, де були «торги», «торговища». Торговельних майданів у Києві року 1017 було вісім. Вони відігравали важливу ролю в житті міста, бо на них збиралися віча, оголошували накази князя. Про чудо, коли в храмі св. Софії знайшли дитину, що втопилася була в Дніпрі, митрополит наказав оголосити «на сборі торгу».

На торгу продавали головним чином хліб, м'ясо, рибу, городину. Ченці Києво-Печерського манастиря продавали тут вироблені ними ковпаки, «копитця» (шкарпетки), а за вторговані гроші купували жито. Продавали сіль, яку привозили до Києва з Галичини — Галича або Перемишля. Можливо, що на ці торги потрапляло дещо із закордонної торгівлі. В цілому питання про внутрішню торгівлю висвітлено дуже слабо, значно докладніші відомості про зовнішню торгівлю,

б) Зовнішньою торгівлею, як уже зазначено вище, займалися не лише купці, так звані «гості», але й бояри. Треба гадати, що брали участь в ній і князі. Билини зберегли пам'ять про славних своїм багатством і розкішшю життя «гостей» Чурила Пленковича, Дюка Степановича.

У добі Х-ХШ ст. відбувається значна еволюція торговельних шляхів: утрачають першенство східні шляхи, торгівля зі Сходом ще не втрачає значення, але вже не грає тієї ролі, яку відігравала в ІХ-Х ст.

Щораз більшого значення набували шляхи, які зв'язували Україну із Західньою Европою. Головний шлях лежав з Києва на Луцьк, Володимир, Завихост, Краків, Битом, Ополлє, Вроцлав. В другій половині XIII ст. швидко підносився Львів, з якого шлях ішов через Городок, Любачів, Сандомир, Опатов та Радом. Тоді зросло значення Володимиро-Торунського шляху, що йшов через Горо-діл, Холм, Люблин, Казімеж, Шеченов, понад Вислою — Вишеград, Плоцьк, Бобровники. В селі Городілі та містах Володимир та інших стояли митниці.

Значне місце в торгівлі здобуло Берестя, яке вело торгівлю з Прибалтикою, з Тевтонським орденом. У ХІІІ ст. з Берестя йшов шлях на Торунь через Дорогичин, Нескужин, Брок, Широцьк, Помнихов на гирло Буга і далі на Торунь, відгалужуючись в напрямках на Литву та Мазовію.

У середині XII ст. українські судна плавали Дністром до Дунаю. Галицьке Пониззя внаслідок діяльности Романа, було зв'язане торговельними шляхами з Галичиною та Києвом. В добі Х-ХП сторіч поширювалися торговельні зв'язки України з Заходом.

Вище вже була мова про перший фіксований торговельний акт — Рафельштетський митний статут 906 року, який відбивав на собі значно старіший статут 880 року. В ньому згадувалося русів (з країни «Ругів»), яким давалося право торгувати по берегах Дунаю, а також в Ротелі та Рідуархі з певним митом: мають продавати віск, рабів та коней.

Далі зустрічаємо щораз більше вказівок на стосунки України з Заходом. Жид Ібн — Якуб (965-973) писав, що до «Фраги (Праги) ... приходять з міста Кракова руси й слов'яни з крамом». Серед купців, що їздили з Західньої Европи до України, було багато жидів. Ю. Бруцкус пише, що в равинських записах Х-ХІІ ст. жидівські купці, які їздили до Руси, називалися «Holchei russia», а в Реґенсбурзі по-латині звалися вони «rusari». В XI ст. занотовано караван жидівських купців, що поверталися з Києва до Реґенсбурґу. Наприкінці XI ст. знову реґенсбурзькі купці вислали до Реґенсбурґу з Києва транспорт хутер.

Шлях маж Києвом та Реґенсбурґом був небезпечний: він ішов через багна, гори, від Кракова на Моравські ворота, Богемський ліс, Прагу, але вигоди торгівлі переважали небезпеку. В. Татіщев, не називаючи джерела, писав, що 1129 року, По дорозі через Польщу з Моравії, українських купців пограбовано. 1142 року німецький цісар скаржився візантійському цісареві, Іванові Комнену, на те, що його підданих побито й пограбовано на дорозі до Руси.

Вище згадувалося, що до Володимира Мономаха приходили по допомогу ченці з Реґенсбурґу. Це, звичайно, не був поодинокий факт. Між роками 1173 та 1180 в книзі прибутків манастиря св. Емерама в Реґенсбурзі записано, що підданий цього манастиря, Гартвіх, перебуваючи в Києві, офірував манастиреві 18 фунтів срібла й доручив сплатити гроші своєму боржникові в Реґенсбурзі. Цей факт свідчить про те, як, зважаючи на небезпечність шляху, люди шукали можливости встановити розрахунки між Києвом та Реґенсбурґом.

У середині ХП ст. маркграф Штирійський, Оттокар V, дав місту Еннсу «митий статут», підтверджений його сином Оттокаром VI, 1191 року. В ньому встановлено мито з тих, хто їхав з Руси та на Русь, і перелічено головні види краму: хутра, мед, віск, візантійські тканини, вино. Це було знову підтверджене грамотою Леопольда. Такі факти стосуються й інших країн. Так, 1180 року герцоґ Фрідріх Саксонський звільнив від мита руських купців. Року 1190 Леопольд Австрійський видав грамоту, якою стверджував торгівлю між німцями та Руссю. Протягом цілого середньовіччя в Західній Европі, головно в Німеччині, не проминала мода на пишні хутра; їх носили й королі, і патриції, і пані. Хутра бобрів, куниць, білок, не кажучи про північних соболів та горностаїв, постачала Україна.

Є відомості про торгівлю України з Чехією та Моравією. В Чехії знаходять багато хрестів-енколпіонів XI ст., зроблених в Україні.580 Чеські дослідники давно вже констатували вплив речей типу Чорної Могили під Черніговом на ювелірні вироби XI ст. в Чехії (Жілениці, Русовиці, Мельник, Жалова, Передмостє та ін). Помітний цей вплив на речах XI ст. в Моравії. Дослідник Червінка пише, що на них позначається стиль, невідомий у Західній Европі, але властивий Русі (Чорна Могила). За інтенсивність торговельних зносин промовляє велика кількість монет Льва Даниловича, знайдених у Чехії.

Багато височних колець київського типу знайдено в Польщі — в Каліші, Кракові. В Кракові знайдено ковти київсько-чернігівського типу ХІ-ХІІ ст. В Польщі ширилися мідяні намиста, що їх виробляли в Турові. Знаходять на території Польщі шиферні пряслиці з Овруча.

По всій Польщі та Помор'ю знаходять окремі предмети та цілі скарби срібних речей з України. Про значення торгівлі з Польщею промовляють знайдені в Дорогичині цльомби, якими позначали крах на митниці. Характеристично, що Болеслав Хоробрий карбував монети з руськими написами (кирилицею) для торгівлі" з "Руссю. Треба додати, що Мартин Галл (XII ст.) писав, що Польща бачила руських купців, але своїх купців, які їздили б до Руси, не мала.

Постійні торговельні стосунки підтримувала Україна з Угорщиною. Ще Святослав у половині X ст. згадував про угорські коні і срібло. Очевидно, й далі угри вивозили срібло та золото. Пізніше вивозили з Угорщини мармур та скло. Данило вивіз велику мармурову чашу. Водночас із тим відбувався експорт до Угорщини з України. В грамоті кінця ХП ст. короля Емерика Острогомському манастиреві на першому місці стоять купці з Руси. Бували вони в Буді.

Року 1288 дано Острогомський митний устав, в якому перелічено купців з різних країн: Баварії, Польщі, Чехії, Австрії та Руси. В. Халоупецький, який досліджував цей устав вважає, що деякі пункти його одночасні з Рафельштетенським. Згадувалось угорську торгівлю в грамоті 1134 року Івана Берладника.

Були торговельні стосунки з Скандинавією. Т. Арне вказував на поширення в Швеції київських хрестів з виїмчастим емалем. Зустрічаються українського походження писанки з емалевою поливою, навіть глиняні горщики руського типу. Форму та орнамент останніх, мабуть, треба віднести до запозичень. Цікаво, що ще в X ст. норвезький король висилав на Русь послів купувати шиті золотом тканини (паволоки), «яких до того часу не бачили.

Торговельні зв'язки України-Руси досягли далекої Франції. До XII ст. шовкові тканини у Франції мали загальну назву — «руські», незалежно від того, звідки вони походили: чи були візантійські, східні чи привезені руськими купцями. В ХІІ-ХП ст. у Франції взагалі називали «руським».усе коштовне, мистецьке. Були «руські» плащі, соболі, золото. Французький епос знав Русь, як багату країну. З другого боку на Русь ішло французьке сукно-скарлат, яке дуже цінили при княжому дворі.

Звичайно, тут наведено лише деякі факти, які свідчать про широкі торговельні зв'язки України-Руси з Західньою Европою. Тяжко сплюндрована, зруйнована татарською навалою, Україна-Русь не припинила цих зв'язків. Пляно-Карпіні оповідав, як 1245 року разом з ним приїхали до Києва купці з Вроцлава (Бресляв), з Польщі, Австрії, компанія купців з Візантії, з Пізи, Генуї, Венеції, Франції. Рубруквіс, посол французького короля Людовика IX (1253-1254 років) писав, що з Руси до Туреччини їздило багато купців, які возили хутра горностаїв, вивірок та ін. В Судаку можна було купити криті вози, в яких вони везли ці хутра. Далі висилали їх морем до Візантії. З цим можна поставити у зв'язок те, що німці та сурожани оплакували смерть Володимира Васильковича в 1288 році.

------------------------------------------------------------------------------------------------------------



Я - волк! И вожака хочу я трон.
Ведь жизнь имеет волчий нрав.
В ней справедливейший закон -
Кто всех сильнее тот и прав!
 
ShoolerДата: Неділя, 24.05.2009, 20:13 | Повідомлення № 5
Супермодератор
Група: Модератори
Повідомлень: 3529
х-статус:
Veni! Vidi! Vici!

Духовне життя
а) Церква

Перші відомості про організацію Церкви в Україні непевні. Патріярх Фотій писав, що в 864 році на прохання князя було вислано до Руен і Візантії єпископа. Можливо, що це був Михаїл, ім'я якого збереглося. Не відомо, що було пізніше, хоч були християни за Ігоря та Олега. Відомості за часів Володимира теж не докладні. Літописи не згадують про первісний устрій Церкви за Володимира. Як її зорганізовано, хто стояв на її чолі — залишається невідомим. Перше-ім'я, яке можна прийняти з певністю, це ім'я архиепископа Івана, який очолював Київську катедру ще за Володимира. Його згадують в добі боротьби Ярослава з Святополком, коли він уживав заходів для канонізації Бориса та Гліба. Треба гадати, що не був він греком.

Року 1037 посів митрополичу катедру грек Теопемпт. Року 1051, з наказу Ярослава, обрано на митрополита священика церкви Спаса на Берестові, українця Іларіона (1051-1054). Після нього — невідомо, якого походження, можливо, теж українець — був митрополит «Переяславський» Єфрем (1055), а далі почався ряд митрополитів, поставлених Константинопільським патріархом: з 1072 до 1147 року, коли на вимогу князя Ізяслава II обрано на митрополита українця Климента (Клима) Смолятича (1147-1154).

Таким чином протягом майже ста років українська митрополія була обсаджена греками, висвяченими патріархом Константинопільським, без погодження з князями.

Згідно з практикою Візантії, митрополії не тільки перебували в залежності від патріярха, але й вся територія їх підлягала візантійському цісареві, як протекторові Церкви. Так, теоретично, Київська митрополія, яка територіяльно перевищувала цілий патріярхат, нібито опинилася під зверхністю цісаря. Повторюємо «нібито», бо на практиці такої залежносте не було: бракувало реальної сили, щоб провести її в життя. Насамперед — на перешкоді стояла віддаленість Руси. Не зважаючи на розмір Київської митрополії (єдиної на всю державу), її поставлено на 60-те місце в списку митрополій Візантійського патріярхату, а пізніше переведено на 70-те чи 71-ше місце. Це свідчить про те, як ставилася Візантія до Української держави.

У Київській митрополії були такі єпархії: в XI ст. — крім Київської, де єпархія об'єднувалася з митрополією: 1. Чернігівська, 2. Во-лодимирська, 3. Білгородська, 4. Переяславська, 5. Юрьївська, 6. Тьмутороканська (?), 7. Новгородська, 8. Ростовська; в XII ст., 9. Турівська, 10. Галицька, 11. Перемиська, 12. Угрівська (перенесена Данилом до Холма); 13. Полоцька, 14. Смоленська, 15. Володи-мирська (над Клязьмою); в ХІП ст.: 16. Луцька, 17. Суздальська, 18. Переяславсько-Заліська, 19. Муромська, 20. Рязанська, 21. Тверська. Після 1240 року зникла Юр'ївська єпархія, а Переяславську перенесено до Золотої Орди під назвою Сарайської.

Єпископи були здебільшого не греки. З одного Києво-Печерського манастиря вийшло бл. 30 єпископів. Згідно з канонами, єпископів обирала громада вірних, але на практиці часто обирав чи призначав кандидата князь.

Митрополити раз-у-раз робили спроби обсадити єпископські катедри греками, але успіху не мали, зустрічаючи спротив князів. Грек митрополит Михаїл, зробивши таку спробу, викликав конфлікт із Всеволодом ІІ і поїхав до Царгороду, при чому заборонив служити в св. Софії до свого повороту.

На вимогу Всеволодового наступника, Ізяслава П, собор єпископів обрав 1147 року митрополитом українця Клима Смолятича, дійсно гідного кандидата — «книжника і філософа». Собор докладно обміркував питання про право обирати митрополита без згоди патріарха. Проте, церковне питання ускладнялося політичною боротьбою Ізяслава П з Юрієм Довгоруким.

Після смерти Ізяслава П, коли Київський престол посів Юрій, Константинопольський патріарх вислав митрополита грека Константина. Константин кинув анатему на Ізяслава II та митрополита Клима і скасував його висвяту. Це свідчить про те, з яким гнівом зареаґувала Візантія на порушення її прерогативи. Головного противника обрання Клима — Новгородського єпископа Нифонта, очевидно грека, канонізованого негайно після його смерти.

Нову спробу обрати митрополитом українця зроблено вже за татарської навали. Митрополит грек Йосиф зник, і катедра вакувала.

Року 1242 Данило Галицький, що був зверхником Правобережної України, обрав на київського митрополита Кирила (1241-1281), якого висвятив патріярх. Але в Києві він мешкав мало, а здебільша перебував у Володимирі над Клязьмою. Після його смерти патріярх прислав митрополита грека Максима, який року 1299 переїхав до Володимира над Клязьмою.

Переїзд митрополита київського до Володимира над Клязьмою викликав у галицьких князів бажання мати митрополита для Га-лицько-Волинської землі. Року 1303 висвячено в Царгороді на митрополита галицького Ніфонта (1303-1305). До Галицької митрополії прилучено єпархії: Володимирську, Перемиську, Луцьку, Туровську і Холмську. Новій митрополії в ряду митрополій патріярхату дано 81-ше місце.

Галицька митрополія існувала недовго. Наступник Ніфонта, Петро Ратенський (1305-1326), 1309 року став митрополитом «всея Руси» і перебував постійно в Москві. Його наступник, грек Теогност (1326-1353), добився ліквідації Галицької митрополії - року 1347 патріярх видав грамоту про прилучення Галицької митрополії («Малої Руси») до митрополії Київської (властиво Московської — на підставі «неохоти вірних» до цього поділу, про що повідомив патріярха... московський князь Семен).

З цього стислого переліку справ видно — з одного боку — хоч і рідко здійснюване, прагнення України до автономії Церкви, а з другого — зародження тих конфліктів, які кінець-кінцем призвели до втрати Україною власної Церкви.

Духівництво становило окрему групу населення, яка поділялася на дві верстви: чорне духовенство та біле. Чорне — ченці — відігравало в житті велику ролю. До манастирів ішли представники вищого боярства, князі, наприклад, Святоша (Святослав), син Давида Святославича Чернігівського, який став ченцем Києво-Печерського манастиря, виконуючи всі чернечі обов'язки: працював як чорнороб, був вратарем і т. п. Також вступали до манастирів княгині, князівни. Дочка Всеволода, Янка, була ігуменею заснованого для неї в 1086 році Янчиного манастиря.

Серед манастирської братії було багато представників вищого боярства. У Києво-Печерському манастирі буди, наприклад, Теодосій, син заможного курського урядовця; Варлаам, можливо, син Яна Вишатича, Єфрем, що був найближчим до князя урядовцем; Мой-сей Угрин — брат улюбленця князя Бориса; Никон «з великих града». В тому ж манастирі були визначні вчені Нестор, Іларіон, Никон, маляр Алімпій, лікар Агапіт, які вели літописи, переписували книги, провадили різні школи. Такі ж інтелектуальні сили були у Видубицькому манастирі.

За підрахунком Є. Голубинського, в Києві було 17 манастирів, в Галичі — 5, у Чернігові — 3, Переяславі - 2, у Володимирі та Тьмуторокані — по 1. Більшість з них була заснована князями, але були й манастирі, засновані самими ченцями.

Перше місце серед манастирів України належало Києво-Печерському, що його заснував преподобний Антоній, постриженець Афону, а остаточно зорганізував третій ігумен, преподобний Теодосій, який впровадив суворий Студійський устав, що зобов'язував братію до аскетизму. Цей манастир став зразком для інших манастирів і мав великий моральний вплив на князів і все суспільство.

Другу частину духівництва являло парафіяльне, біле: священики, диякони, дяки, паламарі, причетники. Число білого духівництва було дуже велике: в Києві, за вказівкою Тітмара Мерзебурзького, року 1018 було 400 церков, а літопис зазначає, що під час пожежі в Києві 1124 року згоріло 600 церков. В деяких церквах було по кілька священиків. До цього числа треба додати людей, зв'язаних з церковним життям: «проскурниць», жінок духівництва та їхніх дітей, а крім того — «задушників», «прощеників», ізгоїв, людність сіл, подарованих церквам «на спомин душі». Всі вони являли окрему категорію людей, залежних від церкви і вилучених з-під загальної юрисдикції.

Чимало судових справ, дійовими особами яких були люди, незалежні від Церкви, теж належало до церковного суду: всі злочини проти моралі, порушення законів Церкви, як двоєженство, неправі шлюби, розпуста, ворожбитство, родинні сварки і- т. п. З цього видно, що єпископи мали дуже широку компетенцію. До цього треба додати моральні впливи єпископів на князів. Було чимало випадків, коли єпископи стримували їх від неправих, жорстоких учинків. Вони часто виконували дипломатичні доручення, їздили в посольствах князів.

Прибутки Церкви складалися насамперед із «десятини» з князівських маєтків, як зробив це Володимир з утриманням Десятинної церкви, далі йшли пожертви князів та заможних людей. Поволі манастирі ставали землевласниками: їм офірували в заповітах села, різні добра. Князь Ярополк Ізяславич (той, що їздив 1075 р. до Риму) офірував Києво-Печерському манастиреві всі свої маєтності; дочка його, Анастасія, за життя дала 100 гривень срібла та 50 гривень золотом, а по заповіту — все майно «до повойника». Чоловік її, князь Гліб Мінський, дав 600 гривень срібла та 50 золотом. В Патерику Печерському є багато вказівок на великі офіри (наприклад, Шимон-варяг дав пояс із золотом на будування церкви). Але треба мати на увазі, що заможними манастирі ще не були. Патерик Печерський — твір ХІІ-ХІІ ст., дає багато вказівок на те, як бідували ченці, не мавши навіть борошна на хліб, і в'язали різні речі, які носили продавати на ринок. А це ж був найбагатший манастир.

Християнство мало великі успіхи, які дають підстави вважати, що коріння його в Україні-Русі сягало значно глибше за добу Володимира. Велике число церков, манастирів, людей, що прагнули чернецтва, поширення паломництв поза межі України — до Святої Землі, Афону, до Царгороду — свідчать про побожність людей. Відомо, що вже Антоній, основоположник Києво-Печерського манастиря, був пострижений на Афоні в XI ст. На початку XII ст. Данило застав в Єрусалимі багато новгородців та киян. Захоплення паломництвом до Святої Землі викликало навіть протест духівництва, бо, мовляв, паломництва «нищать нашу землю». Ходили люди й до Риму.

Про інтерес до церковник питань свідчить просякнуте побожністю «Поученіє дітям» Володимира Мономаха. Він повчає регулярно відвідувати церкву, молитися вдень, вночі, в дорозі повторювати молитви. Ледве чи такий настрій був властивий тільки йому самому... Сотні примірників житій святих, Міней, Прологів, не кажучи про Євангелія, переписували по манастирях, і це свідчить про потребу суспільства в такій літературі.

Такі християнські настанови головним чином властиві були князям, боярству, міщанству великих міст. Іншим життям жили грухі села, де людність ревно додержувалася старих поглядів, обрядів, вірила в духів, пам‘ятала Перуна, Хорса, Мокошу. Поволі старі, поганські вірування з'єднувалися з новими, християнськими, утворюючи «двоєвір'я»: «кутя» — Свят-Вечеря, «Маслениця»— зустріч бога-сонця, Іван Купало — свято весни. Перун злився з пророком Іллею, Волос —із св. Власом, Даждь-бог - із Св. Юрієм. Стара поганська віра внесла радість життя з природою в аскетизм християнства, і ця ясність, радість відбилася на всьому мистецтві, житті. Ясно, якщо було на Україні-Русі багато чужинців, потребували вони свої церкви. У XII ст. ірляндські монахи заснували в Києві костьол св. Діви. Історик Г. Лужницький пояснює заснування цього костьолу тим, що австрійським герцогам треба було створити своїм купцям якнайкращі умови для торгівлі. За купцями з Реґенсбурґу йшли ченці з манастиря св. Якуба, за купцями з Австрії або Штірії — ченці з Відня. Латинські храми згадується не один раз в літописах. Наприклад, року 1203, під час руйнації Києва Рюриком, латини «затворилися в своїх церквах». Були латинські храми в інших містах-, у Переяславі року 1154 половці спалили «лядську божницю» св. мученика Мартирія. Року 1142 ірляндський манастир у Києві запустів.

Крім бенедиктинців були в Києві домініканці з Польщі, які ще перед 1228 роком мали там манастир та конвент. Року 1232 приїхав для керівництва манастирем Яцко Одровонж. В 1233 році Володимир Рюрикович вигнав домініканців з Києва, і вони перенеслися до Галича. В Галичі, на початку XIV ст., оселилися франціскани. Вони мали свій вікаріят, до якого входили манастирі Львова, Городка, Галича, Коломиї. їм допомагала дочка Льва та Констанції Угорської, Святослава, яка стала черницею манастиря в Старому Сандо-мирі. Франціскани допомогли заснувати католицькі єпископії в Галичі, Перемишлі, Львові.

Православ'я ХІ-ХП ст. у своїй масі не було вороже наставлене до католицтва. Постійні стосунки різного роду з чужинцями — варягами, німцями, уграми, поляками сприяли толерантності у релігійних питаннях. Численні шлюби князів з чужинками, а за їх прикладом, треба гадати, й бояр, ще більше посилювали цю толеранцію. За три століття було їх близько 60 з католиками та католичками і тільки 13 з візантійськими цісарями.

Вище вже зверталося увагу на такі вияви толеранції, як звернення Ізяслава до папи, «Сказання про перенесення мощів св. Микола», до Барі», враження Данила-паломника з Святої Землі, пожертва Романа Ерфуртському манастиреві, коронування короля Данила. Цікава реакція ченця-літописця на хрестоносні походи: з приводу походу Фрідріха Барбароси він писав, що німців, які загинуть в боротьбі за визволення Гроба Господнього, Бог «причте до... избранного стада в лик мученицький». Митрополит Кирило, радячи Данилові звернутися до короля Угорщини, казав йому: «він однаково ж християнин» ..

Таких прикладів можна знайти значно більше. Природно, що вони викликали гострі протести збоку митрополитів-греків, які при-, носили в Україну завзяту полеміку Візантії з Римом. З різкими полемічними статтями виступали митрополити —- Леон, Георгій («Стязание з Латиною»), Никифор (послання до Володимира Мономоха та Ярослава Святополковича). Зокрема різко написане послання Теодосія-грека до Ізяслава II. Про ці полемічні твори М. Грушевсь-кий писав, що вони «великої чести авторам їх не приносять» і «доходять до повного відчуження від латинників— наказів не їсти з ними із однієї посудини.

-------------------------------------------------------------------------------------------------------------

б) Освіта

Початків освіти треба шукати в дуже давніх часах, коли, за словами чорноризця Храбра, «чертами и резами писали»

У 860-861 рр. св. Константин знайшов у Херсонесі Євангелію та Псалтир, написані «руськими письмени». Після того було в Україні якесь «Іванове» руське письмо, бо були ряди, грамоти, ітро які згадується в договорі з греками року 911. Це свідчить, що грамотність була вже в IX столітті.

Ми не знаємо, яке це було «Іванове» письмо. Але відомо, що існувало дві системи слов'янського письма, які вживалися в Україні. Давня система — «глаголиця» — укладена св. Кирилом, вживалася мало, принаймні збереглося небагато її пам'яток, хоч зустрічаються в рукописах ХІ-ХV ст. окремі літери, речення, писані глаголицею.

Після вигнання з Моравії (885 р.) учні св. св. Кирила та Методія, осівши в Македонії та Болгарії, створили абетку, в якій синтезували глаголицю з грецькою абеткою, і назвали її іменем творця першої слов'янської абетки — «кирилицею». Літери глаголиці та кирилиці мали також числове значення. Кирилиця дуже швидко заступила серед слов'ян глаголицю.

Перші школи постали в XI ст.: Володимир заклав школу «для

дітей вищої чади» при Десятинній церкві, а Ярослав у Новгороді — для «старостів та попівських дітей». Далі не маємо згадки про зорганізовані школи, але, безперечно, вони існували гіри єпископських катедрах, при манастирях. Є згадка, що Янка заснувала школу для дівчат при Янчиному манастирі, а Євфросинія Полоцька мала школу при манастирі в Полоцьку.

Очевидно, ці та інші, невідомі нам школи ширили елементарну грамотність не лише серед еліти, але й серед нижчих шарів суспільства. У Гніздовському могильнику X ст. біля Смоленська знайдено уламок глиняного посуду з написом: «горухша» Відомі написи на Овруцьких прясницях, наприклад, у Києві знайдено напис: «Потворив пряслень», у Вишгороді — «невесточь». В Києві знайдено горщик XI ст.з написом: «благодатнеша плона корчага сия». Зустрічаються імена майстрів на різних виробах, наприклад, на мідяних арках із Вщижа на Чернігівщині є ім'я майстра —: Константин; на хресті княгині Євфросинії Полоцької — ім'я майстра Богша; відомі написи на плитах Десїятинної церкви в Києві — зразок кирилиці.

В Новгороді знайдено багато приватних листів на берестовій корі ХІ-ХЇЇІ ст., т. зв. «берестяні грамоти». Можливо, були такі в Україні

Цікаві написи на каменях: межових — по кордону Тьмутороканського князівства 1030-1040 рр. та 1068 року — на камені, що його поставив Гліб в Тьмуторокані. Дуже важливі написи на стінах св. Софії в Києві, Видубицького манастиря, церкви св. Пантелеймона в Галичі та ін. Це т. зв. «графіті» — написи, надряпані гострим шильцем на вогкому тиньку: там. були молитви, імена, окремі речення; часто пустотливі Робила їх, звичайно, молодь, що відвідувала церкву. До цього треба додати, що були.види ремесел, які вимагали доброї грамоти, наприклад, іконописне, бо на іконах завжди були написи над святими.

Всі наведені приклади свідчать, що грамотність не обмежувалася боярами та духовенством. (До речі: в церковних уставах застережено, що сини священиків, які не навчилися грамоти, вибувають із духовного стану й рахуються декласованими — ізгоями).

Крім «грамоти» в вузькому розумінні - вміння читати та писати — знали також аритметику. Новгородський диякон Кирик року 1136 обчислив, скільки днів минуло від створення світу — 29.120.652.

В «руській Правді» подано обрахунки приплоду худоби на сотки тисяч. Це свідчить, що знали чотири правила аритметики, знали й дроби.

Коло наукових заінтересувань в Україні не було широке родничі науки цікавили мало; відоме невелике число творів, присвячених природі: це — «Фізіолог» — збірник з короткими розповідями про реальні та фантастичні тварини й рослини. Переклади з болгарської та грецької мов існували вже в ХІ-ХП ст.: збірник «Шестоднев», присвячений окремим царствам природи, відповідно до днів їх творення. «Шестоднев», складений Василіем Великим, був перероблений болгарським екзархом Іваном. В різних збірниках В статті на природознавчі теми. Можна констатувати зародки медичних знань. При дворі Володимира Мономаха був лікар-вірменин, який мав велику практику. У Києво-Печерському манастирі був лікар, св. Агапіт, і коли вірменин не вилікував Володимира Монома-ха, той просив Агапіта приїхати до Чернігова. Лікував Агаггіт «зіллям». У князя Святоші був лікар Петро Сурянии, з Криму; він переїхав до Києва і там «лікував много».

Твір Козьми Індокоплова (VI ст.), перекладений у Києві в ХП ст., давав деякі відомості з космографії та географії. Відомі його відписи з багатьма малюнками. До творів географічного характеру треба зарахувати «Житиє и хождение Данила, Руськия земли игумена». В 1106-1108 роках він їздив до Святої Землі і докладно описав місця, які проїздив, зокрема Єрусалим, Йордан. Цей твір був одним із найпопулярніших в Україні.

Значно ширші були зацікавлення читачів в галузі гуманітарних наук. Головним чином це були переклади з грецької та болгарської мов. До них належать візантійські хроніки Івана Маґали, Георгія Амартоля, Георгія Сінкеля — всі вони були відомі вже в XI ст. Були переклади «Історії юдейської війни» Иосифа Флявія. Широко розповсюджені були «Бджоли» — збірники .сентенцій та коротеньких оповідань з моралістичними заувагами; з'являються «Бджоли» вже пізніше, в ХІП ст.

Зустрічалося чимало оповідань: надзвичайно цікавий твір «Варлаам та Йоасаф» — властиво історія Будди; перекладено з грецької мови у Києві не пізніше як у XII ст. «Девґенієве діяніе і «Повість про премудрого Акіра»

У ХІІІ ст. приходять повість «Стефаніт та Іхнілат» в перекладі з грецької мови, зробленому можливо в Болгарії, та «Оповідання про Індійське царство» — в перекладі з латинської мови, зробленому в Галичині, а також «Александры» — історія Олександра Македонського.

Широкою популярністю користалися твори церковного характеру. Перекладали житія святих, проповіді і, зокрема, апокрифи, серед них — «Хожденіе Богородиці по мухах», апокрифічні Євангелії Никодима та Якова.

Було дуже багато творів, перекладених в Україні. «Перекладна література була в кожному разі численна і різноманітна, а перекладницька діяльність у старій Україні — широка», — дає резюме проф. Д. Чижевський.

Ця широка перекладницька праця була можлива тому, що в Украші-Русі було багато людей, що знали чужі мови. На першому місці, звичайно, стояло знання грецької мови. Вона була потрібна для перекладання книг, для стосунків з митрополитами, частиною духовенства, для самостійного читання грецьких авторів, для дипломатичних відносин з Візантією і т. д.

Знайомство з грецькою мовою полегшували т. зв. схедарії — Зложені за грецькою абеткою словники з поясненнями слів, синонімів. Це був свого роду вищий курс граматики, — якщо не справжня наука, то крок до неї. Про знання схедаріїв згадував митрополит Клим, кажучи, цю є чимало людей, які можуть «рещи алфу, а віту також».

Грецькою мовою не обмежувалося знайомство з чужими мовами. Ще Володимир Мономах писав, що батько його, Всеволод, знав п'ять мов. До цього спонукали заінтересування чужомовною літературою і практичні вимоги життя: численні шлюби з чужинцями, і торговельні й дипломатичні стосунки. Зокрема поширене було знання латинської мови. Цікаві спостереження проф. В. Погорелова над перекладами Євангелії: перекладач з грецько! мови звертався в разі неясності до латинської.

На знайомство з латинською мовою вказують переклади житій святих: папи Стесрана, Віта, Бенедикта Нурсійського, Аполінарія Ра-венського, Римського Патерика, а також багато латинських термінів у церковній мові: алтар, церква, хрест, біскуп, пастир, псалтир, орар і т. д. Князь Михаїл (1151-1176), син Юрія Довгорукого, володів грецькою та латинською мовами, як рідними. Роман Ростиславич, князь київський (помер 1180 р.) утримував школи для священиків, де були вчителі греки та латини. Зокрема широко розповсюджене було знання латини в Галицькому князівстві.

Безперечно, були люди, що володіли німецькою мовою, принаймні в головних містах; цього вимагали торговельні стосунки. Значно більшим було знайомство з слов'янськими мовами, насамперед — болгарською, яка залишила значний вплив на формування літературної мови України Руси. Вплив чеської мови помічався на слов'янських перекладах з латинської мови. П. Погорєлов вважає, що київські «глаголицькі уривки» (кінця IX або початку X ст.) перекладав з латини чех, як і деякі слов'янські молитви до святих — Віта, Вацлава та Людмили. Борис перед смертю читав житіє св. Вацлава. Природно, що знали й угорську мову.

У Х-ХПІ ст. можна констатувати існування значного гурту людей, що їх можна назвати «книголюбами». Літописи подають імена князів, що любили читати, збирали бібліотеки. Такими були — Ярослав, Святослав (Збірник 1076 року був укладений на підставі його книгозбірні), Володимир Василькович. Свої книги Святослав (Святоша) Чернігівський передав їх Києво-Печерському манастиреві, коли став його ченцем. Патерик Печерський розповідає про ченця Григорія, який мав багато книг,- їх у ньсо крали, і тоді вія також подарував їх манастиреві, а сам став знову купувати книжки.

В середині XI ст. Іларіон називав свою авдиторію «до преизлиха наситившеюся премудрости книжної». Звичайно, він мав на еліту, вищий шар суспільства, але важливо, що такий, шар був. Порівняти з тим слова Клима Смолятича, який писав пресвітерові Фомі, що в Києві є гурт людей, обізнаних з античною літературою. Він сам був знайомий з ГомерОм, Аристотелем, Платоном. Знав античну літературу й Кирило Турівський.

Були добре освічені й ланки. Так, дочка Михаїла, князя Чернігівського, Евфросинія-Теодула (1212-1250), вчилася у боярина Федора. Вона, «хоч не в Афінах училася, але афінської премудрости навчилася; філософії, реторії, граматики». Скінчила життя черницею. Полоцька княжна Євфросинія (1173)) переписувала книги, заснувала бібліотеку при церкві св. Софії.

Літопис вносить цікаві нюанси характеристик: митрополит Іван П — «бисть муж хитр книгам и ученью»; Кирил II — «учителей зіло и хитр ученью божественних книг»; Іларіон — «книжник»; Клим — «бисть книжник и философ так, якоже в Руской землі не бяшеть», а Борис — тільки «бяше грамоті научен».

------------------------------------------------------------------------------------------------------------

в) Письменство

Поруч з перекладами з XI ст. відомі й оригінальні твори. Перше місце серед них належить «Слову о законі й благодаті» митрополита Іларіона, яке виголосив він не пізніше як 1050 року над гробом Володимира в присутності Ярослава та його дружини Ірини (це позначає дату твору: 10 жовтня 1050 року вона померла).

«Слово» дає блискучу антитезу поганства та християнства, картину охрищення України, всю заслугу чого приписує Володимирові («не приходили апостоли», — каже він). Іларіон в цьому творі виявляє широку ерудицію, знання клясичної літератури, вміння користатися стилістичними формами, блискучими порівняннями й антитезою. Він рішуче відкидає участь Візантії в справі охрищення України, а також розриває традиційне уявлення про спільність історії Украши і Новгорода: не від Рюрика та Олега веде він князівську династію, а від старого Ігоря. Крім блискучого таланту оратора та ерудита, Іларіон виявляє національну свідомість і пишається, що належить до «Руси»: «не в худі бо и не в невідомі земли владычествоваша (Володимир і його предки), но в Руской, яже відома и слишима єсть всіми конци земли».

Поява такого вченого, ерудита, філософа, як Іларіон, на світанку української культури — річ надзвичайна. Але це свідчить, що культура Украши була значно старшою, коріння її було глибше, ніж доба офіційного охрищення. «Слово» Іларіона стало зразком для ряду панегіриків, починаючи з Володимира Васильковича.

Митрополитові Іларіонові приписує Д. Чижевський ще «Слово до тих, хто відмовився від світу».

В XII ст. маємо видатного вченого, «філософа», митрополита Климента (Клима) Смолятича. З творів Климента Смолятича зберігся лише один лист до пресвітера Хоми — відповідь на закид, що він у своїх творах спирається на Гомера, Аристотеля, Платона. Климентій відповідає, що Святе Письмо треба деколи розуміти символічно, а для цього необхідно знати античну філософію.

До школи Клима Смолятича наближався своїми поглядами блискучий проповідник XII ст. Кирило, єпископ Турівський (народж. між 1130 і 1140 рр.), один із найвидатніших письменників своєї доби. Від нього залишилося 8 проповідей. Він умів поєднати клясичні зразки грецьких проповідей з життям, природою. Проповіді Кирила мали в іХVII-ХVIII ст. наслідувачів і відомі на Балканах.

До часів Кирила належить анонімова проповідь «Слово про князів», чернігівського походження бл. 1175 року. Вона вихваляє Бориса і Гліба, як взірцю миролюбства, та Чернігівського князя Давида Святославича, батька Миколи Святоші. Блискуча проповідь ігумена Видубицького манастиря Мойсея — 1199 р.: похвала великому князеві Рюрикові за спорудження манастирських мурів. Видатна своєю красою анонімова проповідь-похвала св. Климентов, мощі якого лежали в Десятинній церкві.

Окремий характер мають проповіді Сераігіона, єпископа Воло-димирського (Суздальського), з 1274 року (1275 — помер), — перед тим архимандрита Києво-Печерського манастиря. Вони суворі, і всі нещастя, татарську навалу, він розуміє, як .кару за гріхи людей, як наближення кінця світу.

Мало розгорнулася життійна література. Дуже обережно до перекладів житій святих — Болгарії; Чехії — долучали житія українських святих. Не було навіть житій, св. Ольги, Володимира. Клясичний твір життійної літератури дав Нестор: це — «Житіє Бориса та Гліба», написане під впливом «Житія Вячеслава Чеського». Автор уникав фактичних деталів, намагався «знеособити» оповідання, мабуть, сподіваючись, що «Житіє» Нестора — св. Теодосія Печерського, написане просто, доступно, дає величезний матеріал з історії святого та манастиря, уривки його повчань. Воно було популярне і також вплинуло на східнослов'янську життійну літературу.

Окреме місце між «житіями» належить Патерикові Печерському, одній з найважливіших пам'яток старої української літератури першої половини XIII ст. Основу його дали дописи двох ченців — Симона та Полікарпа — які розповідають про події в манастирі та його ченців. Патерик охоплює величезний матеріял для характеристики манастиря, а також тодішнього життя Києва. Він мав виключний успіх і у сучасників, і у наступних поколінь. Петро Могила року 1643 канонізував усіх ченців, яких згадано в Патерику.

Від княжої доби не залишилося світських повістей, але до них можна віднести деякі сторінки літопису: Сказання про убивство Бориса та Гліба, про будову та освячення Десятинної церкви, про заснування Печерського манастиря, осліплення Василька, про чудеса святих, про забиття князя Ігоря, Корсунську легенду та ін. Ці. оповідання належать до найкращих творів старої київської літератури.

Окремі місця належать двом творам: «Поученіе дітям Володимира Мономаха», яке вже згадувалося вище, з додатком листа до Олега Святославича. В «Поученії», що є разом з тим автобіографією Володимира, описується походи та лови, подається морального характеру поради як для людини взагалі, так і для князя, який повинен сам входити у всі галузі управління, головне — суд: не дозволяти тіюнам зловживати владою, не кривдити людей, зберігати мир, бути милостивим навіть до винних, аби не покарати невинного; бути побожним, молитися, шанувати Церкву. В «Поученії», а ще більше в листі до Олега, — після того, як року 1096 забито його сина Ізяслава, а невістку Олег тримав в полоні, — Володимир пропонував йому замиритися. Поетичними словами закінчував він листа проханням відпустити невістку: «щоб я, її обнявши, оплакав з нею її чоловіка та її весілля... а кінчивши сльози, влаштую й на місці і сяде вона, як горлиця на сухому дереві, жаліючись» ..

Можливо, на «Поученіє» Володимира мали вплив чужоземні зразки: «Повчання» Людовика IX французького, візантійські, але найближчим могло бути «Повчання» єпископа Леофріка, особи близької до англійського короля Едварда, батька Володимирової дружини, Ґіти. Однак, усі ці зразки «Поученіє» Мономаха перевищує своїм високоетичним та релігійним характером. В цілому його твори дають образ тогочасної освіченої світської людини України та її християнського забарвлення.

2. Другий твір, який стоїть окремо, це — «Житіє і хожденіе Данила, Руськия земли ігумена» до Святої Землі. Вище була вже мова про цей твір, як географічний, але він мас велике значення і як літературний твір, який користався широкою популярністю: залишилося понад 100 відписів його. Данило, очевидно, чернігівець, бо згадує річку Снов та князів чернігівських. Він не забуває України: до поминальника записує імена українських князів і ставить на Гробі Господньому лямпаду за всю «Руську землю» — Україну.

Від XI ст. залишилися в літописах уривки епічних творів, але головним чином це т. зв. «билини», або «старини» чи «давнини». Це пісні, пов'язані переважно з Києвом та Володимиром Великим, «Красним Сонечком»; це героїчні оповідання про боротьбу славних багатирів-«храбрів» з різними ворогами.

Про існування співців при князівських дворах збереглося чимало вказівок. При дворі Ярослава були скандинавські «скальди», співці, що оспівували подвиги князя; «Слово о полку Ігоревім» згадує славетного Бояна, що оспівував двобій Мстислава з Редедею, Ярослава, красного Романа; за часів Данила був співець Митуса, який не захотів співати йому й перейшов до осередку бояр — Перемишля. Але якісь інші співаки складали славу Данилові та Василькові, коли вони поверталися після перемоги над ятвягами: «піснь славну пояху има».

Збереглися «старовини» (під назвою «билин») на півночі, переважно в Олонецькій та Архангельській землях; на Україні витіснили їх «думи» ХVІ-ХVП ст. з новою тематикою. Проте, українське походження «давнин» безперечне. На це вказують імена дійових осіб: Володимири — Великий та Мономах, Ілля Муромець, мощі якого спочивали в київських, печерах; Добриня, Путята; географічні назви: Київ, Дніпро, Пучай-ріка (Почайна), Чернігів; події: боротьба з половцями, татарами, Володимирові учти. Чимало «давнин» мають паралелі в літописах, що підтверджує їх українське походження.

Епос ХІІ-ХШ ст. створений був уже не в Києві, а в Галицько-Волинському князівстві. Розкіш, багатство Галичини відбилися на «давнинах», героями яких виступають Дюк Степанович та Чурило Пленкович, що змагаються своїм багатством, Михайло Поток-багатир; згадуються місця Поділля, Дунай, боротьба з татарами. Деякі уривки цього епосу зустрічаються в літописах.

«Слово о полку Ігоревім» — єдина літературна пам'ятка, що збереглася, хоч у пізнішій копії, але в більш-менш повному вигляді. Тема «Слова» — опис невдалого походу Новгород-Сіверського князя Ігоря з сином та братом Всеволодом проти половців у 1185 році. Написано «Слово» 1187 року, бо в ньому згадується Ярослав Осьмомисл, що того ж року помер, і Ігорів син Володимир, як полонений половцями, а повернувся він з полону 1187 року. Автор «Слова», можливо, сам брав участь в поході, і був особою, близькою до чернігівського князівською двора.

Написано «Слово» надзвичайно поетично. Природа в уяві автора живе життям людини, її радощами та сумом і різними знаками попереджає про небезпеку. Авторові зрозуміла поганська ідеологія, бо він раз-у-раз згадує слов'янських богів: князі — «Дажбожі унуки», вітри — «Стрибожі унуки», співець Боян — «Велесів унук»; згадується «Хоре» — сонце; по дорозі «Див кличе», встає «Діва Обида». Вся ця мітологія — гарні поетичні прикраси, якими автор уміло користується.

«Слово о полку Ігоревім» важливе не тільки своїми поетичними прикметами, воно важливе й тим, що автор його — український патріот. Він гірко переживає нещастя своєї батьківщини, для нього Руська земля — єдина, і він закликає князів берегти її, не руйнувати «которами». В цілому «Слово» є дійсно перлиною старої поезії, її перевершеною окрасою.

Багато писалось про аналогію «Слова» з французькими поемами, англійським Беовулфом, німецькою піснею про Нібелюнґів, але риси подібносте не позбавляють його значення самостійного твору. Не стояло воно у нас відокремлено, а було тісно пов'язане з літературною традицією, з розповсюдненими образами, і лише випадково збереглося з ряду інших.

Історичне письменство — літописи — було дуже розвинене в Україні-Русі ХІ-ХШ ст. Спершу як порічні записи подій ведені ченцями в манастирях, вони поволі перетворилися на літературно-наукові твори. До порічних записів стали вносити докладні описи подій, спостереження, характеристики дійових осіб, різного характеру сентенції. Порічні записи стали «енциклопедіями, збірками найрізноманітнішого літературного матеріялу», — характеризує їх Д. Чижевський. Автори літописів надавали їм свої погляди, ідеологію, редагували в них праці своїх попередників і оцими прикметами дали підстави для дослідників, насамперед О. Шахматова, виділяти з літописів окремі фрагменти і встановлювати хронологів редакцій. Найбільша збірка літописів це — Іпатіївська, яка збереглася в п'ятьох відписах, починаючи з XV ст. Іпатіївсвкий літопис характеризує М. Грушевський, як «правдивий архів нашого письменства, де переховалися одинокі майже останки нашої історіографії».

Перші літописні записи вели в Києво-Печерському манастирі, і імена їх авторів невідомі. Вони виконали колосальну працю, зібравши докупи порічні записи, оповідання сучасників, записки окремих осіб, легенди, договори з греками, а Також зразки чужої літератури: болгарської, моравської, грецької. Деякі з літописців мали визначні літературні таланти.

Найдавнішу частину літопису, що складається з кількох окремих літописів, опрацював чернець Києво-Печерського манастиря, Нестор, давши їй назву «Повість временных лет, откуда єсть пошла Русская земля».

Цей твір Нестора, закінчений 1113 року, не є звичайною компіляцією українських та чужомовних джерел, — це наукова праця, до якої автор вніс свою власну концепцію. Після широкого вступу —екскурсу в світову історію — автор дає образ розселення племен східніх слов'ян, і таким чином пов'язує історію України з історією освіту. Він перший створив «нормандську» теорію, виводячи князівську династію від варягів. Це треба було йому для того, щоб довести незалежність Украши від Візантії, яка на ті часи була реальною небезпекою для молодої укра



Я - волк! И вожака хочу я трон.
Ведь жизнь имеет волчий нрав.
В ней справедливейший закон -
Кто всех сильнее тот и прав!
 
ShoolerДата: Неділя, 24.05.2009, 20:14 | Повідомлення № 6
Супермодератор
Група: Модератори
Повідомлень: 3529
х-статус:
Veni! Vidi! Vici!

г) Право

Найстаршими пам'ятками права є договори з греками: 907, 911, 945 та 971 рр. В договорах Олега згадується і давнішній договір, треба гадати, Аскольда, 865 р., який не зберігся. В цих договорах є постанови публічного, міжнароднього та приватного права, а головне — поклик на «руський, закон». Отже, обидві держави виступають тут як рівноправні партнери. Договори з греками юридично оформлюють тривалі зв'язки.

Руський закон виявляється як добре опрацьоване, самобутнє законодавство, яке карає за злочин проти особи, власности, яке знає тестаменти. Система українського права відповідає вже розвиненому суспільству. Таким чином це свідчить, що в України-Русі законодавство існувало вже до «Руської Правди».

Проф. М. Чубатий робить дуже цінну нотатку; в українському законі виявляється вища, ніж у німецькому та й взагалі європейських середньовічних законах, культура в справі «берегового» права, тоді як у Західній Бвропі майно розбитого корабля належало власникові берега, куди викинули його хвилі, за українським законом воно переходило під догляд держави, поки з'явиться його законний власник.

З пізніших часів збереглися лише договори галицьких князів — Андрія та Льва — з Пруським орденом хрестоносців. Найстарший з них датується роками між 1308 та 1316. Його підтверджували договори Юрія II Болеслава 1325-1327 років і відновляла грамота 1334-1335 рр. того ж князя. Оригінал першого договору не зберігся, збереглися лише грамоти 1316 та 1334 років.

У цих договорах «довічно» встановлювався оборонно-наступальний союз України (Галицько-Волинського князівства) та Пруського ордену проти Литви, Польщі і татар. Ці договори цікаві тим, що в них, крім підписів князя, є підписи представників боярської ради. До грамот прикладено печатки князя та бояр.

Договори князів з народом датуються XII ст., коли князівська влада ослабла і зросло значення віча. Самих договорів не збереглося, але з літописного оповідання видно, що вони -існували. Року 1146 докладно записано такий «ряд» князя Ігоря з народом: князь зобов'язується сам судити, не робити насильства, усунути дотеперішніх тіюнів. Обидві сторони стверджували «ряд» хрестоцілуванням. Після того зустрічається багато вказівок на подібні «ряди» князя з людністю, які нагадували «пакта конвента».

Юридичних грамот князів збереглося дуже мало. Найстарша з них — грамота Мстислава І з 1130 року, якою дарував він Юр'ївському манастиреві біля Новгорода село, 25 гривень та срібний таріль. Грамота починається словами: «Се аз князь»... Видно, що вийшла вона з канцелярії й написана за певним шабльоном.

Збереглися передсмертні грамоти Володимира Васильковича Волинського 1287 р. про передают Волинського князівства Мстиславові Даниловичу та міста Кобрина—його дружині Ользі та дві грамоти Андрія з 1320 року про надання торговельних привілеїв торунським і краківським купцям — за згодою боярської ради. Остання грамота Юрія II Болеслава року 1339 про надання місту Синодові Магдебурзького права, а Барткові з Сандомира — сяницького війтівства.

Церковні устави займають окреме місце серед пам'яток княжого законодавства. Збереглося їх шість. Церковний устав Володимира Святого не дійшов в автентичному вигляді; в його найстаршій копії з XIII ст. подасться компетенція церковного суду.

Церковний устав Ярослава також не автентичний. Можливо, що це фальсифікат XIV ст., але значення його велике як джерела до історії церковного судівництва.

Мають значення для історії Украши устави Всеволода Новгородського біля 1136 року і ще більше — Ростислава Смоленського року 1150, де йдеться про церковну десятину.

Найкращим виявом правної діяльности України е «Руська Правда» — ряд збірників з XI та XII ст. Перший збірник чи редакція зв'язується з іменем Ярослава і датується між 1016 та 1054 роками; в ньому 17 статтей, які трактують про вбивство та право помсти. Друга редакція має 26 статтей; про них сказано, що це «правда уставлена Руской земли, егда ся совокупили Ізяслав, Святослав та Всеволод та їх мужі: Коснячко, Перенег, Никифор Кыянин, Чюдия Минула». Вона датується до 1068 року — до революції, яка перервала спільну діяльність братів. Третя редакція — не молодша за 1113 рік; в ній сказано, що «се уставил в. кн. Вла-димер Всеволодович Манамах по Святополці». В ній дано між іншим постанови про проценти, про закупи. Ця редакція має назву «ширшої». Існує ще четверта, що є скороченням другої та третьої.

Відомо дуже багато списків «Руської Правди» — до 300, які відрізняються одна від одної лише в деталях. Багатство списків свідчить, як цікавилися ними в ХІІ-ХІV ст.

У науковій літературі дискутовано, чи була «Руська Правда» офіційним кодексом, чи приватними збірниками діючого права. Треба погодитися з другим поглядом.

На приватне походження «Руської Правди» вказує те, що в усіх редакціях ім'я князя, за якого її складено, вживається в третій особі: «Ярослав наказав»; «Ізяслав, Святослав та Всеволод зібралися»; «Володимир Мономах уставив». Крім того вони всі неповні й не систематизовані. До них внесено багато дрібних казусів, як кара за вбитого конюха Ізяслава, справа забитого злодія, ноги якого лежали за ворітьми і т. п. Але, безперечно, «Руська Правда» мала великий попит на території Української держави.

«Руська Правда» в деяких статтях відбиває впливи візантійського права, в меншій мірі — скандинавського. Б. Греков провів паралелю між «Руською Правдою» і «Польською Правдою», але в цілому репрезентує вона право українське. «Руська Правда» відрізняється від інших лагідністю покарань: вона не знає смертної кари, кари через скалічення, як то було у Візантії, навіть тих кар на тілі, які застосовувано в церковних судах.

Дуже важливі статті про вбивства: вбивство каралося гривною, частина якої йшла князеві, а частина — родині вбитого (замість помсти); цікавими є розгалуження різних обставин вчинку: чи було вбивство заподіяне свідомо, чи під впливом афекту чи на учті в стані сп'яніння. Дуже цікава стаття, яка дозволяє вбити злодія тільки в тому разі, коли його захоплено вночі, на місці злочину, або в разі спротиву з його боку; якщо злодія вбито зв'язаного або за межами двору, де він крав, належала кара. Тяжко каралося за образу чести, удар п'ястуком, вирваний вус тощо.

«Руська Правда» віддзеркалює дуже важливу сторінку ідеології людности України-Руси та и побуту, це — становище жінки.

З середини X ст. історія дає приклади високого положення жінки в суспільстві України: жінки висилали своїх послів підписувати договори з греками, володіли маєтностями, містами, нарешті правління Ольги протягом бл. 20 років — все це свідчить про рівноправність жінок з чоловіками. Далі бачимо дочку Володимира, Предел аву, яка повідомляє листом Ярослава про захоплення влади Святополком; Анну Ярославну на престолі Франції, яка дивувала пап своїми чеснотами; культурних жінок, що дбали за освіту людности, як Янка Всеволодівна, Євфросина Полоцька, що влаштовували школи; Євфросину Чернігівську, що вивчала філософію, реторику й мала освіту «не гіршу за атенську».

Жінки брали участь у церковних справах. Та ж Янка Всеволодівна їздила до Царгороду закликати митрополита й, очевидно, сама обрала його. Верхуслава, жінка Ростислава Рюриковича, брала до серця церковні питання, намагалася «поставити» на єпископа ченця Києво-Печерського манастиря, Полікарпа, й сплатила за це велику

суму грекові-митрополитові. Княгиня Анастасія, унука Ізяслава І, відписала все своє майно Києво-Печерському манастиреві («до повойника»).

Княгині брали участь в політиці: київське віче обирає 1097 року вдову Всеволода для дипломатичних переговорів з Володимиром Мономахом; Святослав Всеволодович радиться лише з жінкою, без бояр; Володимир Василькович доручає жінці вести переговори з Конрадом Мазовецьким; вдова Романа, Ганна, 15 років вела складну політику, щоб зберегти Галицько-Волинське князівство для синів. Цікавий момент з історії боротьби Данила з Угорщиною за Галицьке князівство: теща коменданта м. Ярослава, Вишатича, підтримувала угрів, і під її впливом Вишатич здав уграм Ярослав.

Такій практиці відповідало право України-Руси. В «Руській Правді» мати-вдова мала широку свободу розпоряджатися своїм майном, а батько був зобов'язаний поділити своє майно поміж синами, у бояр — ще й дочками. Тому, що майно матері було її власне, не родове, як батька, вона могла віддати його кому хотіла з своїх дітей. Як опікунка, мати не несла жадної відповідальности за втрати; навіть у випадку, коли діти не хотіли коритися матері — право брало її в оборону: «дітям волі не давати». Від неї залежало, коли розділити синів. Після розділу вона діставала свою спадкову частину (крім того, що мала власного — як посаг). Тільки в тому разі, якщо вдова хотіла знову одружитися, дітям давали опікуна, який повинен був по закінченні реченця опіки, повернути все майно й поповнити втрати, якщо вони були. До цього можна додати, що вбивство жінки каралося однаково, як убивство чоловіка.

Наведені статті «Руської Правди» свідчать, яке велике місце в родині належало дружині, матері і як охороняла її права держава. Взагалі, становище жінки-дружини, матері по руському праву було куди вище, ніж по римському та старогерманському праву, перед лицем яких жінка, дочка, дружина, мати — завжди потребували опікуна й визнавалися все життя «неправосильними». Навпаки, в Україні жінка за життя чоловіка зберігала своє окреме майно, яке й після його смерти не входило до спільної спадщини, а вона сама ставала повноправною головою родини.

«Руська Правда» — пам'ятка надзвичайної ваги: вона допомагає уяснити соціяльний лад України-Руси і свідчить про стан її правосвідомости. «Руська Правда», за характеристикою Б. Грекова, «е перлиною в історії руської культури».

«Руська Правда» не втратила свого значення з розпадом України-Руси. Вона відбилася на Віслицькому статуті, чинному в Галичині, на Литовському статуті — діючому праві Правобережної України.



Я - волк! И вожака хочу я трон.
Ведь жизнь имеет волчий нрав.
В ней справедливейший закон -
Кто всех сильнее тот и прав!
 
ShoolerДата: Неділя, 24.05.2009, 20:19 | Повідомлення № 7
Супермодератор
Група: Модератори
Повідомлень: 3529
х-статус:
Veni! Vidi! Vici!

д) Мистецтво

Архітектура. Архітектурні пам'ятки можна поділити на три групи: укріплення, цивільні будови та церкви.

Укріплення-городища робили у вигляді земляних валів та ровів з дерев'яними частоколами. Ця старовинна традиційна форма городищ великокняжої доби була вдосконалена.

Земляний вал робили з міцною основою: спочатку ставили з брусів великі кліті кубічної форми, метрів по 3-5 завширшки і завдовжки. Середину кліті заповнювали землею, глиною, камінням, неопаленою цеглою. Ставили ці кліті-городні по 4-5 вздовж валу. Висота валу (або присьпи) була різна: у Білгороді - 12 метрів, у Києві-— 14, у Вишгороді — 17, у Крилосі — 25. Ширина валу була 15-18 метрів, залежно від того, скільки клітей покладено. Таку споруду засипали землею і вкривали дерном. На валу ставили остріг, або частокіл з густо повбиваних у землю загострених паль. їх називали «заборола». В історії боротьби Івана Берладника оповідається, як селяни з міста «скакали через заборола» до Івана. Очевидно, були вони невисокі. Іноді заборола робили з таких же городень, як і основу валу. В заборолах були вузькі стрільниці, з яких можна було стріляти з луків, а з валів кидали на військо, що облягало місто, каміння, лили смолу і т. п.

У валах влаштовували проїзди з брамами. В Києві за часів Ярослава було троє брам: східні— Лядські, західні — пізніше названі Львівськими, та парадні — Золоті. У Переяславі було теж троє брам: Княжі, Єпископські, Кузнецькі; в Новгороді Сіверському — Чернігівські та Курські; у Володимирі — Київські та Гридшині і т. д.

Ці брами являли собою складні будови. У Києві, наприклад, Золоті ворота мали два поверхи. Перший властиво й був брамою в землянім валі з стінами, облямованими цеглою та каменем. На другому поверсі був парапет, на якому стояла церква Благовіщення з банею, вкритою золотими листами, що й дало назву брамі. У Володимирі над Клязьмою були також Золоті ворота, що нагадували київські.

Такий тип укріплень був загальновідомий в Україні-Русі, як виявляють археологічні розколини в Києві, Чернігові, Білгороді, Путивлі, Василеві (суч. Васильків) і ін.

На заборолах ставили вежі, яких уживали для спостереження, за околицями міста.

Пізніше, в XIII ст., у Галицько-Волинському князівстві стали будувати вежі окремо від заборол. Данило в Холмі, посеред міста, спорудив вежу на фундаменті з тесаного дерева; вона згоріла в 1259 році Другу вежу, муровану, збудував Данило поза Холмом. Висота її була 10 «ліктів». Такі вежі називали «стовпами». Збереглося два стовпи біля Холма, в селах — Білавині та Стогао. Обидва стовпи муровані, один 20, другий 14 метрів заввишки. П'ятий стовп збудував Володимир Василькович у Кам'янці-Литовському 1276 року. Цей стовп, у формі кола, мав 27 метрів заввишки.

Цивільна архітектура. Від первісних, дерев'яних будівель не збереглося слідів. Проте, залишилися деякі рештки кам'яних будівель, виявлені археологічними дослідженнями. Найстаршою архітектурною пам'яткою в Києві є рештки фундаментів палацу, мабуть, Ігоря та Ольги, які датують серединою X ст. То була велика двоповерхова споруда із стінами, збудованими з каменю та цегли. Палац прикрашали мармурові колони, мозаїки, фрески, позолота. Ці рештки спростовують уявлення про примітивне життя Києва до прийняття християнства.

За часів Володимира мурованих будинків було вже значно більше. В Києві знайдено фундаменти трьох великих споруд світського характеру. Одна з них мала велике центральне приміщення, яке вважають за гридницю або тронну залю. Там Володимир приймав послів, влаштовував учти. Залишилися рештки будинків біля Десятинної церкви. Можливо, що то були будинки єпископа і школа.

За Ярослава число мурованих будинків збільшується. Збудовано новий княжий палац, який називали «великим», або «Ярославовим двором». Біля колишньої Ірининської церкви виявлено залишки великої кам'яної споруди. Крім палацу Ярослава, мали окремі палаци

Ізяслав, згодом син Володимира Мономаха — Мстислав. Архітектура цих споруд невідома, але є дані на те, що вони були двоповерхові, мали «сіни» — ґалерію, що сполучала дві половини будівлі. На такій ґалерії сидів Ізяслав І, коли до нього 1068 року прийшли кияни, вимагаючи коней та зброї..

Крім того згадується великі гридниці-залі, в яких, мабуть, відбувалися урочисті зустрічі послів, учти і т. п. Рештки будівель свідчать про їх пишноту: орнаментацію золотом, мармуром, мозаїками, фресками. В київському «кремлі» або «дитинці» було багато інших споруд: обнесений муром двір митрополита, недалеко від храму св. Софії, двори багатьох бояр. Літопис позначає, де раніше були палаци чи інші споруди. Згадуються двори. — Бориславль, Воротиславль, Глібов, Чюдин, Ратьшин, Путятин і т. д.

Можна з певністю казати, що Київ не був єдиним містом з пишними палацами: були вони і в Чернігові, Переяславі, Білгороді. Від цих будівель залишилися в ліпшому випадку фундаменти та уламки стін. Збереглися вказівки на інші міста, наприклад, у 1231 році, коли.Волинь охоплена була боротьбою князів, Угорський король, побачивши місто Володимир-Волинський сказав: «Такого міста не бачив я і в німецьких краях».

Зберігся в літопису опис княжого палацу в Галичі 1152 року. До Володимира приїхав посол Ізяслава II, Петро Бориславич з грамотами. Розмова його з Володимиром відбулася на «сінях». Звідти князь пішов «переходами» на «хори» церкви. Коли повертався після вечірні, дістав удар на тому самому місці, де розмовляв з послом. Син Володимирка, Ярослав Осьмомисл, коли закликав посла повернутися, «вийшовши на сіні», побачив Ярослава, що сидів «на батьковім місці», оточений боярами. З цього видно, що' «на сінях» було місце князя, там давали авдієнції

Це оповідання дуже важливе: воно не тільки свідчить про однаковість плянів княжих палаців у Києві та Галичині, але й подає інший деталь: княжий палац у Галичі був зв'язаний «переходами» з церквою. М. Грушевський припускає, що ці «переходи» мали вигляд ґалерії, що йшла на поверсі.

Очевидно, вежі св. Софії в Києві теж сполучалися переходами, які вели до палацу. Цим пояснюється світський характер розпису веж, який різко відрізняється від розписів церковних стін. Аналогію пізніших часів, XII ст., дає нова столиця Андрія Воголюбського — Володимир над Клязьмою. «Кремль» був сточений кам'яним муром із «золотими ворітьми», що нагадували київські. В Кремлі був пишний палац князя, який переходами сполучався з собором св. Дмитра. Рештки палацових споруд збереглися до XIX ст.

Хоч архітектурних пам'яток не залишилося, можна уявити собі, що вони творили чудові ансамблі з численними храмами. На пишність цих споруд князів та представників вищих верств суспільства вказують деякі натяки літописів, «Слова о полку Ігоревім» (сон великого князя Святослава: «доски без кнеса на теремі златоверсім»). Вказують нібито гіперболічні описи інтер'єрів княжих палаців у «давнинах-билинах», розкіш посуду та одягу князів, які природно вимагали гармонічности в самих будівлях.

Церковна архітектура. Найдавніших пам'яток її не збереглося, бо то була дерев'яна архітектура. Збереглася невелика частина мурованих храмів, але й вони дійшли до наших часів пошкоджені часом, війнами, пожежами, перебудовами, невдалими здебільшого реставраціями.

Найстаріша мурована церква Києва - Десятинна, Успіння Богородиці, — відома з літопису та археологічних дослідів, переважг но останніх років. Виявилося, що побудовано її за зразками храмів Охриди. Це дуже важливе ствердження, яке пасує до гіпотези про болгарське походження першої ієрархії України. Десятинна церква мала одну баню, три нави, була прикрашена фресками, мозаїками, мармуром, з мистецькою різьбою, мала інкрустовану підлогу. Інших церков часів Володимира не знайдено.

Другим пишним храмом був собор Спаса в Чернігові, закладений Мстиславом і доведений перед його смертю в 1036 році лише на висоту «вершника». Храм цей закінчено за Ярослава. Це один із найкращих зразків архітектури XI ст.

- За Ярослава споруджено багато пишних храмів. Серед них перлина українського мистецтва — св. Софія , мала 5 абсид, 5 нав, низьку відкриту ґалерію та 13 бань. Як більшість церков того часу, вона мала грубі мури, в яких великі квадратові цеглини чергувалися з каменями-валунами, і все це було скріплене вапном. Всередині стіни св. Софії були вкриті мозаїками і фресками. Над престолом височів кивот з білого мармуру. Вівтарна огорожа з мармуру заміняла іконостас (огорожа та кивот зображені на мозаїках Тайної Вечері в соборах св. Софії та св. Димитрія); кам'яний бар'єр хорів з червоного шіферу був вкритий різьбою, а дві вежі розписані фресками.

Св. Софія з самого початку викликала захоплення сучасників. Митрополит Іларіон писав, що такої «не обрящеться во всем полунощі земном от востока до запада». їй присвячені величезна література й низка гіпотез, які намагаються встановити її місце в світовому мистецтві. Старий погляд, що св. Софія є твір візантійського мистецтва, давно вже відкинуто,700 інший — про її кавказьке походження — теж відкинуто. Безперечним є, що ніде, в жадній країні, немає прототипа св. Софії. її треба визнати оригінальним виявом місцевого, «автохтонного» мистецтва, як висловлюється О. Повстен-ко. Але в ній у неповторне ціле об'єдналися елементи мистецтва. Візантії, Вірмени, Сирії, Малої Азії, романського мистецтва Захід-ньої Европи (собори Вормса, Тріру, Шпеєра).

Св. Софія, хоч і дуже пошкоджена руйнацією та реставраціями, збереглася до наших часів. Вона не була єдиним твором ХГ ст. За Ярослава збудовано: церкви св. Юрія та Ірини, Благовіщення над Золотою Брамою; за зразком Київської св. Софії — в Новгороді — теж св. Софії. В дійсності було значно більше храмів.

Спадкоємці Ярослава теж будують храми: Ізяслав І — манастир із собором св, Димитрія, що його довгий час вважали за собор св. Михаїла; Святослав — св. Симеона; Всеволод — манастир св. Андрія (Янчин), св. Михаїла — Видубипький манастир; Святополк — свято-Михайлівський манастир із собором; Мстислав І — Успенську церкву на Подолі, манастир св. Федора; Всеволод II — Кирилівський манастир.

Будовано храми також у Чернігові, Переяславі, Каневі, Володимирі, Овручі, Білтороді, Галичі, Холмі, — по всіх більш-менш значних містах. Кожен князь, бажаючи залишити по собі пам'ять, будував церкву в ім'я свого патрона. Але були випадки, коли церкви будували не князі, а бояри або ченці, як Успенський собор Києво-Печерського манастиря. Очевидно, крім великих храмів, було багато маленьких, «домових», у дворах бояр.

Більша частина церков ХІ-ХІІІ ст. загинула; збереглися в кращих випадках фундаменти, частина стін, уламки тинку, прикрас. Однак, на підставі цих навіть убогих матеріялів можна говорити про існування київського мистецтва, київського типу церков. Плян їх був майже однаковий: чотирикутник з трьома апсидами на сході, з двома-трьома парами стовпів, що ділили храм на три нави, з одною або більшим числом бань. Стіни були зложені з тонких, цеглин та каменів і скріплені міцним вапном, до якого входили подріблені цеглини; іззовні були вони смугасті, якщо не були вкриті тинком. З західнього боку церкви мали вежі; дві — як у св. Софії, у Володимирі, або одна — як у Чернігові, Спаса Преображення. Церкви часто мали «опасання» — відкриті ґалерії, які служили також як контрфорси. їх часто закладали цеглою, перетворюючи на пару нав — у Десятинній церкві, в св. Софії.

Аналіза архітектури та орнаментації церков виявляє багато різних впливів. Візантійська архітектура не знала веж, яких є багато в романському мистецтві, але романські вежі інші формою — округлі в пляні. Проте, безперечно, романське мистецтво вплинуло на численні арочки, яких не знає Візантія, але мають багато київських, а ще більше чернігівських церков. Різьба на мармурі, на капітелях також має мало спільного з візантійською. Не візантійського походження і церковна архітектура Західньої України.

Поволі в мистецтві відбувалась еволюція. Пишні храми XI ст. заміняють скромніші невеликі церкви ХП ст., де вже мозаїки заступають фрески. Немає мармурових мозаїчних підлог, а замість них — полив'яні плитки і т. д.

Від загального київського типу церков різниться архітектура церков Західньої України XIII ст. Головна відміна полягає в матеріллі: в Західній Україні будували церкви переважно з великих кубів тесаного каменю. Завдяки цьому матеріалові, була можливість застосовувати різьбу не лише всередині церков, але й на зовнішніх стінах. Зразком багатої різьби є портали церкви св. Пантелеймона в Галичі, де вона прикрашає головну апсиду.

М. Грушевський звернув увагу на близьку аналогію архітектури й орнаментації різьбою між галицькими та суздальськими церквами, головно —Покрови на Нерлі та св. Димитрія в Володимирі. Він висловив припущення, що суздальські церкви будували галицькі майстри. Це цілком можливо, коли взяти до уваги матримоніяльні зв'язки між князями.

Взагалі тісні зв'язки Галичини з Заходом — Польщею, Німеччиною, Угорщиною — сприяли ширенню західніх впливів у мистецтві: згадуються — «римське скло», мабуть вітражі, декораційна різьба.

Мозаїка — мусія —.мистецтво, характеристичне для розкішних будов Х-ХІІ ст. Техніка мозаїки була дуже складна: різнокольорові кубики смальти або скла вставляли в свіжорозведений цемент стіни відповідно до малюнку. Тло картини робили із золотих і скляних кубиків. Готову поверхню шліфували. Але ця техніка не дозволяла шліфувати до блиску поверхні люстра: мозаїка жила, кубики грали кожен своїм блиском, з якого б боку на них не дивитися.

Перші мозаїки появилися в Києві у Десятинній церкві, але від них залишилися тільки рештки кубиків. Найбільше мозаїк залишилося в св. Софії: майже вся центральна апсида, чудовий образ Спаса Вседержителя — в центральній бані; 4 архангели, з яких залишився один, що являє чудовий зразок античного стилю; нижче на шиї бані були 12 апостолів, з яких залишився тільки один — Павло; нижче були 4 євангелисти, з яких зберігся тільки один — Марко. У середній апсиді — величезний образ Богородиці-Оранти з піднесеними руками; під ним Євхаристія: постать Христа представлено двічі. Він подас хліб і вино апостолам, що підходять по 6 з кожного боку; нижче — отці Церкви та два архидиякони по боках. Далі, на двох стовпах, Благовіщення, на тріюмфальній арці — Деісус; на південній та північній арках — медальйони 40 мучеників. Крім того — чудові рослинні орнаменти. Всі ці мозаїки виконані дуже добре, фарби ясні, прозорі; обличчя далекі від шабльону, індивідуальні; грецькі написи на них дають підстави припускати, що творцями їх були греки.

Значно бідніші рештки мозаїк у Димитрівському соборі, що його раніше вважали за Михайлівський. Там збереглися — частина Євхаристії, образи св. Стефана, Димитрія, апостола Тадея, фрагменти інших постатей та орнаментів. Образ Євхаристії цікавий ще й тим, що подас важливу рису в будівництві церков: невисоку вівтарну перегороду з білого мармуру, яка відділяла вівтар. Такі перегороди були в св. Софії, в Успенському соборі Києво-Печерського манастиря, в церкві св. Димитрія. Наявність таких перегород пояснює рясний розпис вівтарів, яких не закривали іконостаси. Мозаїки Димитріївської церкви дуже важливі для історії українського мистецтва: з слов'янських написів на них видно, що виконували їх не грецькі, а місцеві майстри. Археологічні дослідження Києва виявили існування кількох майстерень,, де виготовляли смальтові кубики до мозаїк (недалеко св. Софії, в Києво-Печерському манастирі); це стверджує, що мозаїки виготовляли місцеві майстри.

Малярство стояло в Україні-Русі дуже високо і мало видатних майстрів, імена яких, на жаль, залишилися невідомі. Найдавніші рештки пам'яток малярства репрезентовані уламками фресок в руїнах київського палацу X ст. та першої Десятинної церкви часів Володимира. В XI ст. фрески набувають великого поширення. Фресками називають малювання по ще вогкому тинку стіни, при чому спочатку накреслюють контур малюнку гострим керном. Тинк швидко тужавіє, і намічений малюнок має бути виконаний за один день. Та швидкість праці вимагала від маляра високої вправности.

Фрески св. Софії XI та ХП ст. являють собою шедевр мистецтва своїми легкими прозорими фарбами, вільними позами, живими, повними експресії обличчями. Взагалі фрескове малярство залишало майстрові більше волі, ніж мозаїки, де мозаїст зв'язаний монументальністю твору, а також матеріялом. У св. Софії серед фресок бачимо різноманітні сюжети: сцени з Нового та Старого Заповітів, апокрифи, леґенди, портретні зображення родини Ярослава, чудесні орнаменти, сцени розваг та полювання. Фрески вкривали всю внутрішню частину собору, яку залишали вільною мозаїсти, а також частину зовнішніх стін: амбразури вікон, дверей, шиї бань.

Прекрасні фрески собору св. Димитрія ХІ-ХП ст., більшість яких загинула під час зруйнування собору 1934 року. Тоді ж загинули фрески інших церков ХІІ-ХШ ст., а 1941 року загинув з його фресками Успенський собор Києво-Печерського манастиря.

Дуже цінні фрески Кирилівської церкви, спорудженої 1136 року Всеволодом П і закінченої його вдовою. Зокрема ті, що зображують сцени з життя св. Кирила.

Були фрески і в храмах Чернігова, Переяслава, Білгороду, Володимира та ін. Вони здебільшого загинули, але рештки їх заціліли на стінах. З цього можна уявити, як багато було малярів, як високо стояло мистецтво в Україні. Літопис зберіг ім'я славетного маляра Алімпія, ченця Києво-Печерського манастиря, твори якого користалися великою славою. Очевидно, він у манастирі мав свою школу. Характеристична легенда, що самі ангели допомагали йому. Можливо, що серед замовників Алімпія були бояри, що мали свої домові церкви.

Одночасно з фресками з'являються ікони, переважно грецькі, а далі — за зразками грецьких — писані місцевими майстрами. Алімпіеві перекази приписують між іншим т. зв. Ігореву ікону Божої Матері, названу так тому, що перед нею у Федорівському манастирі молився князь Ігор 1147 року і під час молитви його забито.

З XI ст. шириться звичай прикрашати ікони срібними та золотими шатами з перлами і дорогоцінним камінням.

Високого ступеня майстерности досягали малярі, які прикрашали книги мініятюрами. Треба гадати, що мініятюри були значно поширені, але збереглося їх небагато.

Найстарші мініятюри були в Євангелії, яку 1057 року переписав у Києві диякон Григорій для новгородського посадника Остромира. З чотирьох збереглося лише три мініятюри євангелістів. Всі три фігури подано в орнаментальних рамках. Дуже гарні заставки та літери, які починають уступи, із складним орнаментом.

Другу пам'ятку мистецтва являє Святославів «Ізборник» 1073 року. На одній мініятюрі подано портрети Святослава з родиною, на інших — в поліхромічних з золотом рамцях — «Собор Святих».

Третя за часом пам'ятка — Трірський псалтир, що його датують 1070-1080 роками. Там, як сказано вище, вміщено п'ять мініятюр, на яких дано постаті Ісуса Христа, папи, князя Ярополка, його дружини Ірини та матері Ґертруди. Чудово ігрикрашена була Мстиславова Євангелія початку XII ст. Всі ці пам'ятки, київської роботи.

Крім цих пам'яток багато різних заставок та орнаментованих літер прикрашають євангелії, літописи тощо.

На мініатюрах і взагалі орнаментах книжок може яскравіше, ніж на інших пам'ятках мистецтва, видно візантійські, східні, південнослов'янські та західні впливи, але в них уже ясно відчуваються місцеві, українські- впливи і відбивається та життєрадісність і близькість до природи, які характеризують всю ідеологію України-Руси. Прекрасний зразок дають мініятюри Святославого «Збірника»: райські птахи, павичі, фантастичні квіти.

Різьбарство стояло дуже високо в Украші-Русі і його вживали дуже широко. Уже в руїнах палацу Ольги в Києві знайдено залишки мармурових капітелів колон та шматочки різьбленого каменю. Виявлено уламки капітелів також у руїнах Десятинного храму. Мозаїка Євхаристії у вівтарі св. Софії показує, як такими капітелями прикрашали мармурові кивоти над престолами.

Багато уламків різьбленого мармуру залишилося в руїнах чернігівських церков. Ці капітелі — так само як орнаментація арочками, яка зустрічається і в київських храмах, промовляють за сильний вплив західноєвропейського мистецтва.

Ще ширше вживали різьби по каменю в Західній Україні, де було багато відповідного матеріалу і де був міцніший західній вплив.

У церкві св. Івана в Холмі зовнішні «комари» спиралися на чотирьох основах у вигляді людських голів.

Поблизу Холма стояв кам'яний стовп, а на ньому «орел камен изваян». Рідке явище: збереглося ім'я різбаря — «хитрець» Авдей, як називає його літопис. Згадує літопис і різьблені фігури Христа та Івана Предтечі на райських воротах у холмській катедрі.

Велике значення для мистецтва мають шиферні дошки, що збереглися в Києві і датуються XI ст.: одна пара — на території Михайлівського манастиря, а друга — на території Києво-Печерського. Перша пара — з Михайлівського манастиря — зображує двох вершників на кожній дошці; одна пара зображує якусь людину, друга — змія. Є спроби пояснити сюжети: перша дошка — Ярослав-Юрій та Юрій Переможець, друга — Ізяслав-Дмитро та його патрон Димитрій Солунський, або Мстислав І — Федір та його патрон Федір Стратилат. Тяжче зрозуміти сюжет другої пари дощок — з Києво-Печерського манастиря, теж XII ст. На одній дошці — людина роздирає лев'ячу пащу, на другій — віз, до якого запряжено лева та левицю, а на возі сидить жінка. Очевидно, сюжет з античної мітології або Біблії.

Незначна кількість саркофагів свідчить, як високо стояло різьбарство в Україні. Найкращий з них, звичайно, саркофаг Ярослава Мудрого в св. Софії, з білого мармуру, вкритий чудовим рослинним орнаментом з християнською символікою. Не такий пишний, але гарний саркофаг Ольги (?) з червоного шиферу в Десятинній церкві. Крім цих саркофагів відомо ще кілька, але треба гадати, що більшість їх загинула.

З інших різьбарських виробів треба згадати велику кількість плит з червоного овруцького шиферу, вкритих різноманітними взорами. Ці плити правили за бар'єри верхньої ґалерії св. Софії. Цікаво, що вони всі різні, серед них немає дублетів.

Ювелірне мистецтво досягло в Україні-Русі високої доско-налости. Найдавнішими пам'ятками його є датовані X ст. окуття турячих рогів, які знайдено в «Чорній могилі» біля Чернігова. Вище вже була мова про них. Тут нагадаємо, що місцеве походження цих стисних окуть є безперечне, бо на одному з них із надзвичайною вмілістю викарбувало сцени з українського фолкльору, а на другому — рослинний орнамент, точнісінько такий, як на держаку меча, знайденого в Києві.

У Києві, місті Ярослава, були ювелірні майстерні, де знайдено багато виробів із золота та срібла, зокрема хрестики, сережки, обручки тощо. Знайдено формочки, в яких виливали сережки т. зв. київського типу: три кульки на колечку. Асортимент ювелірних виробів був дуже широкий: діядеми, що їх носили на головах княгині, різного роду намиста — з дуток, зі скобочок, з бляшок, медальйонів; різноманітні наручники, нарукавники, ланцюжки, завушниці — ковтки — золоті калитки, що їх чіпляли до пов'язки на голові; дармовіси у формі «лунниць», хрестів; великі фібули, якими застьобували на плечі плащ, або корзно; золоті та срібні гривні-намиста, що їх носили жінки (Гаральд оспівував дівчину «із золотою гривнею на шиї» — Єлисавету), а також чоловіки. До ювелірних виробів належать держаки мечів, золоті чи позолочені, прикраси на шоломах тощо. Треба згадати великий асортимент церковних речей: посуд, чаші, хрести, шати ікон, оправи євангелій і т. д. Нарешті посуд для столового вжитку: різноманітні чаші, кубки, чарки, тарілки і т. п.

Звичайно, величезна кількість ювелірних речей загинула, пограбована напасниками, починаючи від печенігів до татар, загинула в заритих скарбах, але та дрібна частина, яка збереглася до наших часів, дає уявлення про надзвичайну досконалість золотникарської техніки й різноманітність асортименту цих виробів.

Німецький хронікар Лямберт із захопленням описував подарунки Ізяслава ї та Святослава II німецькому цісареві Генрихові IV — таких коштовних речей не бачила Німеччина. До цього пасує свідчення ченця Гільдесгаймського манастиря про досконалість українського емалю та фініфті.

Ювеліри знали багато різних видів техніки. Можливо, найстаршою були спіралі із золотих та срібних дротів, з яких робили нашийники (гривні) і наручники. Ця техніка бере свій початок з бронзової доби. Дуже давні сережки з трьома галочками київського типу.

Широко вживалися різьби, починаючи з чернігівських турячих рогів. Дуже цікавий «перлистий» орнамент, або філіґран — один із найдосконаліших зразків мистецтва: на щиток чи бляшку насаджували дрібні, як зернятка маку,- срібні або золоті перлинки. Цю надзвичайно тонку техніку застосовували на ковтках київського типу, на обручках, намистах, ґудзиках, панагіях, обрамленні об разків тощо.

Широко вживалося чернення — оксидування срібних речей. Але шедеврами українського ювелірного мистецтва були прикраси з «перегородчастим», або «городженим» емалем. Техніка ця була дуже складна: на золоту бляшку приварювали тоненькі золоті стяжечки відповідного малюнку. В закутинки між ними насипали емалеву масу різних кольорів, і все це ставили на вогонь. Емалева маса, розтоплюючись, перетворювалися на кольорову смальту, а золоті стяжки-грані — розділяли фарби. Ця техніка вимагала великої обережності й точности малюнку. Перегородчастий емаль прийшов В Візантії -і ще не був відомий у Західній Европі. За сюжети для емалю правили античні міти, святі, орнаменти тощо. Перегородчастий емаль вживали для найдорожчих речей, переважно на діядеми, ковтки, намиста тощо.

Речей більшого розміру збереглося небагато. Серед них славетна оправа Мстиславової Євангелії початку XI ст. — вся дошка вкрита філіґрановою плетінкою, в яку всаджено емалеві образки (різного часу). Очевидно, розкішні були Євангелії, що їх Володимир Василькович дарував до різних церков: Чернігівського собору, Любомльської церкви та ін. Розкішна старовинна частина славетної «шапки Мономаха» з філігранню, до якої вставлено дорогоцінне каміння. Частина її була дороблена пізніше. Про золоту раку Бориса та Гліба літопис каже: «ніде нема такої краси».

Цей список чудових виробів ювелірної штуки можна було б значно поширити, але досить наведених прикладів, щоб показати, як високо вона стояла, якої надзвичайної досконалости досягла.

До ювелірних виробів можна зарахувати надзвичайно тонкі вироби із слонових та моржевих ікол. У XII ст. візантійський письменник Іван Тцетцес дістав із Києва дарунок — тксиду з моржевого ікла. З захопленням описував він ці вироби у віршах, в яких порівнював майстра з легендарним Дедалем. Після розгрому Києва Андреєм Боголюбським двори Мономаховичів запустіли, але, можливо, з занепадом княжого ювелірного мистецтва починає розгортатися міське, в якому замість золота використовується вже мосяж, без перегородчастого емалю.

Ще більше руйнації промисловості України принесли татари. Значна частина ремісників стала шукати затишних місць. Року 1259 літопис пише, як до Данила, коли він став будувати Холм, «бежаху из татар різні майстри, і бі жизнь, и наполниша двори оркест града... и села». Татари, забрали з собою найкращих майстрів. Пляно Карпіні писав, що бачив у Каракорумі багато «руських» майстрів. Один із них, Кузьма, зробив для цісаря Гуюка престол із слонових ікол, мистецьки вирізьблений, прикрашений золотом і дорогоцінним камінням. Тільки дійсно мистецький твір міг викликати захоплення італійця доби розквіту Італії.

Високому станові матеріальної культури України-Руси Х-ХІІІ ст. відповідала культура духова. Побіжно торкнулися ми вище літоіписів, зокрема «Повісти временних літ», цього «твору людського генія, якому доля призначила невмирущий інтерес протягом віків»: видатного мальовничістю, красою викладу Галицько-Волинського літопису. Нагадаємо твір митрополита Іларіона, про який була мова вище — «Слово о законі і благодаті». Цей надзвичайний своєю красою, силою, чіткістю думки та глибиною ерудиції твір не мав собі рівного в сучасній літературі. Проповіді Кирила Турівського, на жаль, єдиний лист Клима Смолятича, «Подорож Данила Паломника у Святу Землю», «Поученіе дітям Володимира Мономаха» і нарешті — перлина літератури XII ст. — неперевершене «Слово о полку Ігоревім».

Звичайно, творили їх люди високої культури, яка не дійшла до надр народних, але так було в усіх країнах, бо культура і освіта були приступні лише еліті. Тут важливо те; яка широка була та верства, що читала, переписувала ці твори, бо, хоч величезна маса їх зникла, маємо, наприклад, понад сто відписів «Подорожі Данила» і т. д. Вже митрополит Іларіон казав про людей «доизлиха наситившихся премудрости книжной» ...

Ця пишна культура розгорталася на тлі християнської культури, побожносте, що чимраз ширше охоплювали маси народні. Будували церкви та манастирі князі і боярство. Але заповнювали їх не вони, а «народ». Поширення «житій святих», патериків і серед них славетного Києво-Печерського патерика свідчить про попит на таку літературу. Православна віра поєднувалася з глибокою толерантністю, і, крім деяких творів — переважно грецьких авторів, — не бачимо виявів нетерпимости до інших віровизнань. «Поїдь до нього (короля Угорського), - пише митрополит Кирил Данилові,— ви однаково християни». А князь Михаїл Володимирський, син Юрія Довгорукого, що володів грецькою та латинською мовами як рідними, був противником релігійних диспутів, бо вони «від гордості або неписьменства бувають, бо закон Божий один для всіх»

Базою для цієї високої культури стало те право, виявом якого були договори з греками, «Руська Правда», ці видатні пам‘ятники правничої думки Х-ХІІІ століть.

Так на величезних просторах від Карпат до Дінця протягом п‘ятьох століть формувалася могутня, багата держава, з високою культурою, в якій впливи Заходу та Сходу, об‘єднуючись, перетворювалися в горнилі власної товрчости. Ця держава тісно пов‘язана була всіма своїми інтересами з Заходом, входила в життя Західньої Европи як рівноправний її член, як її частина.

Цей розділ історії України закінчуємо словами одного з найвидатніших істориків Росії кінця XIX ст., В. Ключевського, авторитет якого непохитно стояв понад півстоліття. «Уявіть собі, — казав він своєму слухачеві п. Алексінському, — що Київ не був би взятий і зруйнований татарами... Київ залишився б столицею першої великої руської держави, а «великоруське» місто Москва не стало би центром великого князівства, а потім царства російського. Офіційною мовою стала б не... сумішка старослов'янської та фінської мов, а слов'яно-українська. Український письменник Гоголь не мусів би писати російською мовою, а Пушкін писав би українською».



Я - волк! И вожака хочу я трон.
Ведь жизнь имеет волчий нрав.
В ней справедливейший закон -
Кто всех сильнее тот и прав!
 
ShoolerДата: Неділя, 24.05.2009, 20:24 | Повідомлення № 8
Супермодератор
Група: Модератори
Повідомлень: 3529
х-статус:
Veni! Vidi! Vici!

Виникнення та розвиток української мови та писемності.

Зародження української мови та писемності.

Говорити про мову протоукраїнських племен можна лише гіпотетично. Адже писемних пам'яток, які дійшли до нас, ще не достатньо для повноцінного дослідження мови. Тому будь-які хронологічні віхи виникнення і первісного розвитку української, як і взагалі будь-якої іншої мови, встановити неможливо. Безперечно лише, що українська мова є однією з найдавніших індо-європейських мов. Про це свідчить і наявність архаїчної лексики, і деякі фонетичні та морфологічні риси, які зберегла наша мова протягом віків. Давність української мови доводили ряд вітчизняних та зарубіжних учених: Павел Шафарик, Михайло Красуський, Олексій Шахматов, Агатангел Кримський та ін.
Про давність української мови свідчать і реліктові фольклорні твори, особливо календарно-обрядові пісні. Наприклад, український мовознавець Олександр Потебня стверджував, що веснянка «А ми просо сіяли» існувала в Україні вже у І тисячолітті до н.е. Невже вона співалась якоюсь іншою мовою? А колядки про сотворення світу птахами (тобто ще з дохристиянських часів) навряд чи перекладалися з якоїсь давнішої мови на українську, адже християни не мали в тому потреби.
Багато наукових дискусій викликає також питання про існування писемності в українських землях. Археологічні знахідки засвідчують наявність писемних знаків на глиняному посуді, пряслицях, зброї тощо, ще за трипільської доби. Чи це було фонетичне, чи ієрогліфічне письмо — певної відповіді дослідження поки що не дали.
Свою писемність мали племена трипільської, катакомбної культури бронзової доби, зарубинецької та черняхівської культур. Стародавні автори свідчать, що це було грецьке або руське письмо. Так іранський письменник Марваруді констатує, що у «хозар є також письмо, що походить від руського», і що воно схоже на грецьке.
Дослідженнями найдавніших систем письма в Україні займалися Микола Суслопаров, Валентин Даниленко та ін. Проте ще не встановлений зв'язок між трипільськими і скіфо-сарматськими та ранніми слов'янськими знаковими системами.
Висловлюються припущення, що писемність на території України мала кілька варіантів. Наприклад, Північне Причорномор'я користувалося абеткою, ідентичною грецькій або римській (латиниці), а східні райони (особливо скіфо-сармати) мали свою оригінальну писемність, відому в науці як сарматські знаки, що були схожі на вірменські й грузинські письмена.
Те, що пам'яток стародавньої писемності обмаль, можна пояснити тогочасним способом писання: повсякденні записи вірогідно робилися на навощених дерев'яних дощечках або на бересті — матеріалі, який погано зберігається. Проте, знаходять чимало писарських інструментів, так званих стилів. Добре збереглися графіто, накреслені на свіжій, ще не обпаленій глині. Горщики з написами часто мають вигляд речей повсякденного вжитку, простих, ліплених вручну, що свідчить про їхнє місцеве походження. Деякі з цих графічних зображень вважають за тавра або тамги (знаки власності) майстрів.
Чимало дискусій у науковому світі викликала діяльність Кирила і Мефодія, з іменами яких пов'язують створення слов'янської абетки. Ґрунтовне дослідження абетки, яку умовно названо кирилицею, зробив український філолог, відомий також як Митрополит Іларіон. Його праця «Слов'янське письмо перед Костянтином»1 переконливо доводить правдивість оповіді ченця Храбра, який писав, що Костянтин (Кирило) знайшов у Херсонесі Таврійському Євангеліє і Псалтир «руськими письменами писані». Ця подія датується зимою 860—861 pp. Якщо це вже була сформована писемність, то що ж тоді створив Кирило? Це питання не дає спокою вченим ось уже протягом кількох століть.
Коротку історію досліджень цієї проблеми подає Михайло Брайчевський у праці «Походження слов'янської писемності».
Збереглося «Житіє Кирила», написане, як вважають, його братом Мефодієм. З нього дізнаємося, що просвітницька місія Кирила полягала насамперед у проповіді християнства серед слов'ян. Це були часи, коли християнство вже відчувало теологічні суперечності між Римом і Констянтинополем.
Діяльність місіонерів, які проповідували християнство латинською мовою, успіху не мала. Тоді Моравський князь Ростислав звернувся до Констянтинопольського патріарха з проханням надіслати проповідників, котрі б знали слов'янські мови. В цей час Кирило повернувся з хозарської місії, де намовив кагана охрестити всіх бажаючих. Такий успіх, а також знання слов'янських мов стали вирішальними при виборі кандидатури Кирила для проповіді християнства серед слов'ян, а також перекладу для них богослужебних книжок.
Після кількох походів Аскольда на греків у Київській Русі було вже чимало християн. Тому й не дивно, що Кирило знайшов і християнські книги, написані по-руськи. Якою ж абеткою вони писалися?
Якщо поглянути навіть на сучасну українську абетку, то очевидно, що більшість її літер схожі на грецькі, але с кілька цілком слов'янських. Може, це їх додав Кирило до грецької абетки? Але ж у «Житії» повідомляється про створення ним абсолютно нового алфавіту. Слід зауважити, що поряд з кирилицею і одночасно з нею існувала інша абетка, яка відома під назвою глаголиці і мала незвичайний характер завитків. їй вчені не знаходять аналогів. Це дало підставу для тверджень, що глаголиця с штучним витвором однієї людини, на відміну від кирилиці, яка має природний органічний характер і давніші прототипи.
Отже, дослідники (Іван Огієнко, Михайло Брайчевський, Олександр Мельничук та інші) вважають, що Кирило створив саме глаголицю — штучний алфавіт, який проіснував недовго, бо не знайшов загального визнання через свою ускладненість. Назва ж «кирилиця» закріпилась за нашою та деякими іншими слов'янськими абетками (напр. болгарською) ще з давніх часів через плутанину, або просто для уславлення видатного місіонера.
Існування ж цієї абетки ще до Кирила доведено знахідками графіто на стінах Софії Київської; літери визнано протокирилицею. Дослідженнями цих написів займається Сергій Висоцький, який, крім текстів, відкрив саму абетку, записану, мабуть, давнім книжником для пам'яті. Адже йому, напевно, доводилось працювати зі стародавніми книгами з Ярославової книгозбірні, які були написані такою азбукою.
Чим же відрізнялася ця абетка від пізнішого варіанту кирилиці? Вона простіша — мас 27 літер, серед яких 23 грецьких і 4 слов'янські (Б, Ж, Ш, ІД). Моравська ж кирилиця у своєму ранньому варіанті мала 38 літер, а в пізнішому — 43. Частина цих букв просто дублювала вже наявні, тому в пізніших руських книгах такі знаки як Ж, A, U, Ь, W (юси, глухі голосні, омега) та інші поступово зникали як зайві.
Звичайно, багато незручностей для дослідників старої української мови створило саме запровадження церковнослов'янської мови як літературної. Це не була природна мова, якою розмовляв народ. Проте становище не таке вже безнадійне, як це здається на перший погляд. Орфографія, а часом і лексика стародавніх книжок може ще подарувати сумлінним дослідникам стільки цікавих відхилень від норм церковно-слов'янської мови. І саме такі помилки літописців чи писарів можуть бути безцінними перлинами, витягнутими на поверхню з українського мовного моря, з того середовища, в якому жив, до якого належав автор цих помилок.



Я - волк! И вожака хочу я трон.
Ведь жизнь имеет волчий нрав.
В ней справедливейший закон -
Кто всех сильнее тот и прав!
 
ShoolerДата: Неділя, 24.05.2009, 20:31 | Повідомлення № 9
Супермодератор
Група: Модератори
Повідомлень: 3529
х-статус:
Veni! Vidi! Vici!

Школи Київської Русі

Східні слов'яни у VI—IX ст. створили систему виховання, яка відповідала розвиткові продуктивних сил, поділу праці, шлюбно-сімейним відносинам. У період матріархату та екзогамії дітей до 5—6 років виховувала мати, пізніше хлопчиків віддавали до спільних чоловічих жител, дівчаток — до жіночих, де їхніми наставниками ставали брати і сестри по матері. З утвердженням патріархату відбувся перехід від безладних зв'язків до одношлюбної сім'ї — моногамії. Чоловічі й жіночі житла трансформувалися в так звані будинки молоді, куди батьки віддавали дітей на виховання.

Виховання у роді ставило за мету підготовку сильного і вправного орача, мисливця, воїна, а жінки — здатної не лише прясти й ткати, а й за потреби дати відсіч ворогові.

1. Народна педагогіка Київської Русі

Тогочасна народна педагогіка чітко визначила послідовність етапів раннього виховання дітей: період баяння (від народження до 1,5—2 років) — спілкування матері з дитиною, основний засіб — колискова пісня; період пестування (1,5—2—5 років) — з роду виділялися пестуни і пестунки, які виховували дітей, залучали їх до дитячих ігор; період набуття трудових навичок та оволодіння нормами моральної поведінки (5—10 років). Провідним засобом виховання була праця: випасання худоби, участь в оранці, збирання ягід, плодів. Завершальний етап виховання — ініціації (система випробувань на фізичну зрілість і виробничу готовність).

Ідеологічною засадою виховання була язичницька релігія. Діти разом з дорослими брали участь у культових обрядах.

Основою моральних стосунків була общинна власність на засоби виробництва. Спільна праця, колективне користування знаряддями і результатами праці породжували почуття взаємодопомоги, виручки. Вищим ідеалом добра вважали силу, хоробрість, витримку, самовладання.

Людина мала бути загартованою, із сильним тілом та стійкою психікою. З розвитком феодальних відносин з'явилися нові моральні норми, спрямовані на захист приватної власності («Чужа нажива — не пожива», «Чужим багатим не станеш» та ін.).

Найвищим досягненням раннього феодалізму було створення буквено-звукової графіки письма (стала однією з підвалин виникнення шкільного навчання) — глаголиці, азбуки, в якій звуки слов'янської мови передавалися грецькими буквами. У 855 р. Кирило модернізував глаголицю, пристосувавши її до звукової системи східнослов'янської мови. Нова азбука дістала назву «кирилиця».

2. Зародження шкіл в Київській Русі

Наприкінці VIII — у IX ст. у східних слов'ян формуються племінні князівства і союзи. 882 р. процес консолідації східнослов'янських князівств і земель завершується утворенням держави Київська Русь. Це сприяло виникненню писемності та шкіл, зростанню духовної культури наших предків.

За часів язичництва існування писемності на Русі підтримувалось як індивідуальним, так і груповим навчанням грамоти. Останнє було зародковою формою шкіл, що з'явилися з винайденням буквено-звукової системи письма. До прийняття християнства існували школи двох типів: язичницькі — для задоволення потреб язичницької верхівки і християнські (християнство проникло на Русь задовго до його офіційного прийняття).

З прийняттям християнства освіта й шкільництво набули подальшого розвитку, завдяки чому Русь прилучилася до античної культури і науки, зблизилася з багатьма країнами Європи. Перше свідчення про школи на Русі датоване 988 р. і пов'язане з її хрещенням. Так, князь Володимир відкрив у Києві при Десятинній церкві школу «книжного вчення», в якій навчалося 300 дітей. У XI ст., у період розквіту Київської Русі, тут існували ніколи «книжного вчення», монастирські, школи грамоти, кормильство, жіночі школи.

Школи «книжного вчення» — школи підвищеного типу, де, як правило, викладали «сім вільних мистецтв». Навчання здійснювалося через роботу з книжкою, з текстом, що розширювало межі пізнання й можливості освіти. Молодь готували до діяльності в різних сферах державного, культурного та церковного життя.

Монастирські школи відкривалися при монастирях, де навчали новоприйнятих ченців. Навчання мало індивідуальний характер.

Школи грамоти існували переважно в містах. У них навчали дітей бояр, посадників, купців, лихварів, заможних ремісників. Утримували ці школи на кошти батьків, тому для бідного населення вони були недоступними.

Кормильство — форма домашнього виховання феодальної знаті. Князі підбирали для малолітніх княжичів (віком 5—7 років) кормильців із числа воєвод і знатних бояр; кормильці були і наставниками, і управителями.

Жіночі школи забезпечували виховання жінок із знатних родів.

Більшість дітей простих людей виховувалась у сім'ях. їх навчали сільськогосподарської праці та іншої домашньої роботи, зрідка віддавали майстрові для опанування ремесла, де вони могли вивчати також грамоту та хоровий спів.

3. Літературні джерела Київської Русі про навчання, особливості розвитку освіти і науки

Про розвиток педагогічної думки Київської Русі свідчать різноманітні джерела, що дійшли до нас: пам'ятки писемності, літературні твори різних жанрів, твори образотворчого мистецтва, засоби народної педагогіки (в усній народній творчості), церковна та побутова практика. Найдавніші пам'ятки, в яких порушуються питання освіти, датовані XI ст. Серед них — твори перекладні й оригінальні (вітчизняного походження). До перекладних належать:

«Пчела» — складений у Візантії й перекладений на Русі наприкінці XI ст. збірник цитат із Святого письма, афоризмів і висловлювань отців церкви, античних філософів Демокріта, Сократа, Платона, Аристотеля, Плутарха та інших. Містив 71 розділ, кожен з яких присвячувався різним темам. «Пчела» мала на меті настановити читача, «як жити християнинові». Є тут думки і щодо навчання й виховання.

«Златоуст» (за прізвищем грецького проповідника Златоуста) — збірник окремих промов і висловлювань отців церкви.

«Ізборник» Святослава 1073 р. — збірник текстів античної літератури пізнавального характеру з різних галузей знань (усього 383 статті), написаний у формі запитань і відповідей. Загалом був призначений для розширення знань.

«Ізборник» Святослава 1076 р. — збірник статей (44 статті) виховного, повчального характеру, нерідко звернених до дітей, наприклад, «Повчання дітям Ксенофонта» та ін.

Найдавнішою вітчизняною літературною пам'яткою, в якій піднімаються педагогічні питання, є філософсько-педагогічний трактат «Слово про закон і благодать», написаний київським митрополитом Іларіоном між 1037— 1050 рр. Це був виступ митрополита перед Ярославом Мудрим та прочанами Київського храму св. Софії. Твір мав морально-патріотичне спрямування.

Вищим досягненням педагогічної думки Київської Русі є «Повчання дітям» Володимира Мономаха (1096 або 1117р.), створене за аналогією до «Повчання дітям Ксенофонта». Це перший у середньовічній Європі педагогічний твір, написаний світською особою, в якому (також уперше) було обґрунтовано необхідність переходу від релігійно-аскетичного виховання до виховання, пов'язаного з практичними потребами людини, вказано на зв'язок освіти з потребами життя та діяльності особистості. Мономах вважав, що основою всіх успіхів людини є праця, а тому виховувати треба не повчаннями, а добрими справами. У творі порушуються важливі питання морального, трудового, патріотичного, релігійного виховання. Мономах наголошував на ролі освіти у вихованні та ін.

Християнство стало ідеологічним підґрунтям для феодальних відносин, сприяло входженню України-Руси в європейський культурний світ. Однак і після цього Україна-Русь не втратила самобутності, своєрідності в усіх галузях культури.

На етапі завершення формування державності Київської Русі серед слов'ян поширюється писемність. Археологічні та інші джерела дають можливість визначити час опанування неупорядкованим письмом — IX ст. Так, раннє ознайомлення, на Русі з писемністю засвідчує літописне повідомлення про знахідку першовчителем Кирилом у Корсуні (Херсонесі) Євангелія і Псалтиря, написаних "руськими письменами". Також дослідження показали, що договір Олега з Візантією написаний болгарською мовою, але справлений у Києві, а договір Ігоря — тодішньою праукраїнською мовою.

Особливий інтерес становить так звана софійська абетка, виявлена С. О. Висоцьким на стіні Михайлівського вівтаря Софійського собору у Києві. На думку вченого, "софійська" азбука відображає один з перехідних етапів східнослов'янської писемності, коли до грецького алфавіту почали додавати букви для передачі фонетичних особливостей слов'янської мови. Не виключено, що це алфавіт, яким користувалися ще за часів Аскольда і Діра.

Пізніше слов'яни мали дві азбуки — глаголицю і кирилицю. Кирилиця була створена грецькими ченцями Кирилом і Мефодієм, які поширювали християнство серед слов'ян. Саме кирилицею написані всі відомі твори XI ст. і наступних століть: "Остромирове євангеліє", "Ізборники Святослава" 1073, 1076 рр., "Слово про закон і благодать" митрополита Іларіона, "Мстиславове євангеліє", "Повість временних літ" та ін.

Із уведенням християнства піклування про освіту взяли на себе держава і церква. За князювання Володимира в Києві вже існувала державна школа, в якій навчалися діти з найближчого оточення князя. Школа для підготовки освіченого духівництва була відкрита Ярославом у Новгороді, котрий "зібрав від старостів і попових дітей триста учити з книг". Це було свого роду обов'язкове навчання для молоді з вищих станів, що мала займати вищі світські та духовні посади. У 1086 р., згідно з повідомленням літопису, дочка Всеволода Ярославича Янка (Анна) заснувала при Андріївському монастирі школу для дівчат. Крім державних та церковних шкіл, існувало й приватне навчання. Так, Феодосій Печорський здобував освіту в невеликому місті Курську, де він вчився в "єдиного вчителя" — літописця Нестора.

Про існування школи в Софіївському соборі свідчать численні написи, зроблені її учнями в різних частинах будівлі.

Пізніші князі не вели вже такої широкої культурної акції, і школа перейшла під опіку церкви. Школи існували при єпископських катедрах, великих церквах, монастирях; учителями виступали священики і дяки. Головною метою школи визначалося вміння навчити читати і писати, за підручники правили богослужбові книги, найчастіше псалтир. Знання про природу давали підручники, перекладені з грецької, — "Шестиднев" і "Фізіолог". "Шестиднев" пояснював за 6 днів створення світу, а "Фізіолог" — книга популярної зоології. Навчання світських людей звичайно закінчувалося на нижчій школі. Хто бажав здобути собі ширші знання, доходив до цього самотужки. При вищій освіті потрібне було знання грецької мови, її вчили в деяких школах, а живі зв'язки з Візантією цю науку полегшували. У західних землях знали також латинську мову. Верхом науки вважалося знання стилю і риторики за візантійськими зразками. Освіта в Україні глибоко проникла у вищі верстви; це видно з частих згадок про князів, що залюбки зачитувалися книгами і цікавилися науковими питаннями, наприклад, Ярослав, його син Всеволод, Володимир Мономах, волинський князь Володимир Василькович.

Високоосвіченими були жінки князівського роду: княгиня Ольга, Анна Ярославна, Анна Всеволодівна, Євпраксія—Зоя та інші, які залишили по собі замітний слід на ниві української культури.

Давня наука характеризувалася тим, що мало провадилося реальних дослідів, зате надзвичайне зацікавлення будили теоретичні міркування, які називалися філософією. За тих часів згадуються такі "філософи", як митрополит Клим Смолятич або волинський князь Володимир Василькович, котрий " . був книжник великий і філософ, якого не було в усій землі і по ньому не буде .". Але важко вважати їх за творців якихось нових філософських систем — це були люди з більшою освітою, що цікавилися деякими загальними питаннями, і їм були відомі також фрагменти з праць Платона і Арістотеля, що ввійшли до писань Івана Дамаскіна.

Надзвичайно обмежені відомості з географії доповнював найбільш відомий підручник Козьми Індикоплова ("Топографія"), александрійського купця VI ст., що здійснив подорож до Африки та Арабії, але відкидав теорію Птолемея (земля є кулею) і намагався довести, що земля — це площина чотирикутної форми, замкнена стінами. Окремі звістки про різні землі і згодом народи побутували серед візантійських письменників і перейшли від них до наших літописів. З українських описовогеографічних творів найбільшої популярності набули "Ходіння" Данила Мниха, чернігівця, який здійснив подорож у Палестину до Святої землі.

Знання математики обмежувалися до простих чотирьох дій, дробів і обчислювання проценту — все для практичних потреб. Вище стояла історіографія. В Україні знали відомі візантійські хроніки, дещо з болгарських літописів і деякі західні історичні оповідання. За цими зразками розвинулось і українське літописання. Академік Б. Рибаков та інші вчені відносять першопочатки історичної писемності до часів київського князя Аскольда, а саме до 60—80 рр. IX ст. Виділяється так званий Літопис Оскольда, сліди якого збереглися в Никонівському літописному зводі XVI ст. За часів Ярослава перший літопис відомий в 1039 р., мабуть, при дворі київського митрополита. В 70—80 рр. XI ст. літописання переноситься до Десятинної церкви, а також Пе-черського монастиря, в якому літописну працю вели ченці Никон Великий, Нестор, ігумен Сильвестр з Видубицько-го монастиря. Інші монастирі також мали свої літописи. На початку XII ст. в Києво-Печерській лаврі створюється літописний звід, названий автором "Повість временних літ". Цей твір, доведений літописцем Нестором до 1113р., найкраще зберігся у двох літописних списках — Лаврентіївському (XIV ст.) та Іпатіївському (XV ст.). Іпатіївський звід — найбільша збірка літописів, яка збереглася у п'ятьох списках, починаючи з XV ст. Іпатіївський збірник М.Гру-шевський характеризує як правдивий архів нашого письменства, у якому збереглися майже єдині рештки нашої історіографії. В ньому відбито історичні події XI—XIII ст.

Найдавнішу частину збірника становить вже згадуваний літопис "Повість временних літ. Откуда єсть пошла русская земля", який пройнятий ідеєю величі княжої держави, ідеєю єдності руської землі та її політичної незалежності. Другу частину Іпатіївського збірника складає "Київський літопис", основним змістом якого є відображення боротьби Русі з половцями і міжусобних війн руських князів від смерті Володимира Мономаха до кінця XIII ст. Закінчується цей літопис 1200-м роком та закликом до подальшої борні з кочівниками. Одним з найвизначніших князівських літописів є Галицько-Волинський, який укладено при дворі Данила Галицького і його наступників. Літопис займає третю частину "Іпатіївського збірника". Його авторами були високоосвічені особи, добре обізнані з грецькими та західноєвропейськими джерелами. В ньому відображені найголовніші події часів утворення, розквіту й занепаду Галицько-Волинського князівства. Це особливий літературний збірник історичних оповідань, що поділяється на дві частини — Галицький літопис і Волинський літопис, які належать різним авторам, котрі є ідейними виразниками інтересів княжої влади. Галицько-Волинський літопис пройнятий духом щирого патріотизму й відданості своїй Батьківщині. В літопис вміщено гарну, виховного змісту оповідь про "Євшан-зілля".



Я - волк! И вожака хочу я трон.
Ведь жизнь имеет волчий нрав.
В ней справедливейший закон -
Кто всех сильнее тот и прав!
 
Форум селища міського типу Червоне, Червоне - зробимо кращим »  Школопедія (Школопедия) » Історія України » 07 клас - Тема 2:Київська Русь кін Х - перша половвина ХІ ст (07 клас - Тема 2:Київська Русь кін Х - перша половвина ХІ ст)
Сторінка 1 з 11
Пошук:


Оплата будь-яких послуг через інтернет

Вхід

Логін:
Пароль:

Інформація

Ваш IP: 54.158.238.108
Браузер:

Cайт живе: