rss · Понеділок, 19.11.2018, 18:53

Опитування

Покращення в смт Червоне.
1. Дуже необхідні!
2. Байдуже
3. Ні. Все і так добре
4. Це не можливо
5. Покращення вже є
Всього відповідей: 35
  • Сторінка 1 з 2
  • 1
  • 2
  • »
Модератор форуму: Shooler, lusi  
Форум селища міського типу Червоне, Червоне - зробимо кращим »  Школопедія (Школопедия) » Історія України » 05 клас - Тема 2: Княжа Русь-Україна (05 клас - Тема 2: Княжа Русь-Україна)
05 клас - Тема 2: Княжа Русь-Україна
ShoolerДата: Четвер, 12.02.2009, 22:51 | Повідомлення № 1
Супермодератор
Група: Модератори
Повідомлень: 3529
х-статус:
Veni! Vidi! Vici!

5 клас - Тема 2: Княжа Русь-Україна

Київська Русь. Давні літописи про перших князів Київської держави та походження назви “Русь”. Повість минулих літ.
Київська держава часів Володимира Великого та Ярослава Мудрого. Літописець про запровадження християнства. Софійський собор, Києво-Печерська Лавра — символи Київської Русі. Пам’ятки книгописання. Руська Правда. Письмові згадки про школи Київської Русі.
Боротьба Київської Русі з кочовиками. Володимир Мономах. “Повчання дітям”.
Київська Русь і монголо-татарська навала. Археологічні знахідки та літописи про боротьбу з монголами та монгольське ярмо.
Галицько-Волинська держава. Данило Романович.
Українські землі у складі Великого князівства Литовського.
Люблінська унія та її наслідки. Василь-Костянтин Острозький.



Я - волк! И вожака хочу я трон.
Ведь жизнь имеет волчий нрав.
В ней справедливейший закон -
Кто всех сильнее тот и прав!


Повідомлення відредактовано Shooler - Понеділок, 01.02.2010, 01:23
 
ShoolerДата: Неділя, 01.03.2009, 15:27 | Повідомлення № 2
Супермодератор
Група: Модератори
Повідомлень: 3529
х-статус:
Veni! Vidi! Vici!

Київська Русь.

Ки́ївська Русь (старосл. Рѹсь а Кыѥвьска Рѹсь; 9 століття — 1240) — середньовічна монархічна держава династії Рюриковичів у Східній Європі з центром у місті Києві. У середньовічних джерелах її називали Русь або Руська земля. Термін «Київська Русь» впровадив до наукового обігу Карамзін Микола Михайлович.

В часи свого найбільшого розквіту на початку 12 століття сягала від Карпат до Волги та від Чорного до Балтійського морів.

Сприятливі географічні умови (добрий клімат, родючий чорнозем, перехрестя важливих сухопутних та водних шляхів, врешті, доступ до двох морів) були підставою її розвитку, а з другого боку, близьке сусідство з азійськими степами, звідки раз-у-раз наступали кочові орди, були однією з причин її занепаду.

Більше інформації тут
http://uk.wikipedia.org/wiki/Київська_Русь
http://vytoky.nm.ru/Book/Uk/008.htm



Я - волк! И вожака хочу я трон.
Ведь жизнь имеет волчий нрав.
В ней справедливейший закон -
Кто всех сильнее тот и прав!
 
ShoolerДата: Неділя, 01.03.2009, 16:07 | Повідомлення № 3
Супермодератор
Група: Модератори
Повідомлень: 3529
х-статус:
Veni! Vidi! Vici!

Давні літописи про перших князів Київської держави та походження назви “Русь”.

І сидів Кий на горі, де нині узвіз Боричів, а Щек сидів на горі, яка нині зветься Щековицею, а Хорив — на третій горі, од чого й прозвалася вона Хоривицею. Зробили вони городок на честь брата їх найстаршого назвали його Києвом.

Повість минулих літ (переклад Л. Махновця)

Теорії походження Київської Русі.

Проблема походження Київської Русі протягом тривалого часу була дискусійною. Ще в XVIII ст. німецькі історики Г.-З. Байєр та Г.Ф. Міллер висунули норманську концепцію походження Київської держави. Спочатку дискусія точилася навколо походження назви «Русь». В історичних джерелах цей термін тлумачиться по-різному. Дехто з дослідників намагається довести його фінське походження, інші шукають його корені у шведській, слов'янській мовах. Це свідчить про значне поширення назви «Русь» у мовах інших народів. На думку М. Котляра, згідно з останніми лінгвістичними та історичними дослідженнями, слово «Русь» — фінського походження (ruotsi). Воно вживалося спочатку на позначення скандинавів, що утворили пізніше дружину давньоруських князів. Поступово дружини варязьких князів із роду Рюрика на східнослов'янських землях ставали різноплемінними, але термін «Русь» поширювався на всіх дружинників. Під цю назву підпали насамперед поляни, що панували у протодержавному утворенні на Наддніпрянщині, а відтак і всі східні слов'яни. Згодом норманісти навіть походження Київської держави проголосили утворенням скандинавських зайд-варягів, тим самим заперечивши здатність слов'янських народів створити власними силами свою державу. Цю концепцію рішуче критикував М. Ломоносов, який написав гнівну відповідь німцям, доводячи первинну роль слов'ян у створенні Київської Русі. Твердження М. Ломоносова дістали назву антинорманської концепції.
Антинорманісти вважали, що назва «Русь» слов'янського походження і тісно пов'язана з українськими назвами річок Рось, Руса, Роставиця в Центральній Україні. Вони стверджували, що жодного племені чи народу під назвою «руси» не було відомо у Скандинавії і про нього не згадує жодне давньонорманське джерело, в тому числі й саги. Антинорманських поглядів послідовно дотримувалися такі два провідні українські вчені, як М. Костомаров та М. Грушевський.
Звичайно, ніхто не може заперечити впливу варягів на формування давньоруської держави. Наприкінці І тисячоліття н.е. скандинави виявили неабияку воєнно-політичну активність майже на всьому європейському узбережжі — Франції, Німеччині, Англії, Іспанії та ін. Київська Русь не була осторонь цього процесу. Безперечне й скандинавське походження Рюрикової династії. Але формування державності у слов'ян — це складний і тривалий процес, що розвивався в руслі загальноєвропейської традиції. І зародження цієї державності слід шукати в першій половині І тисячоліття н.е. в Антському царстві.
Основні етапи становлення і розвитку Давньоруської держави
Період становлення держави Русі-України проходив у тяжкій боротьбі з варягами, уграми, печенігами, половцями, хозарами, татарами та іншими завойовниками.
За доби великих переселень народів (III—VII ст.) на землях наших пращурів панували готи, гуни, алани, авари, хозари. Та всі вони поступилися місцем міцному союзу автохтонних слов'янських племен антів, полян, древлян, дулібів, сіверян, уличів, тиверців. Вони у VI—VII ст. започаткували процес державотворення, утворивши союз східнослов'янських племен — Русь (VII ст.), а потім ще потужніший союз — Руська земля (IX ст.) з центром у Києві.
Початок державного життя України М. Грушевський датує VII—VIII ст. Літописи зберегли легенду про перших князів — основоположників Києва: Кия, Щека і Хорива. Поступово в середній течії Дніпра від Росі на півдні та Прип'яті на півночі виникає Київське князівство, що згодом стало осередком величезної імперії — держави Київської Русі-України. В своєму розвитку вона пройшла такі періоди:
становлення (IX—X ст.);
розквіту (X — перша третина XII ст.);
феодального роздрібнення (друга половина XII—перша половина XIII ст.);
занепаду (з середини XIII ст.).
На межі XII—XIII ст. естафету національного державотворення приймає Галицько-Волинська земля, яка за часів княжіння Романа Мстиславовича, Данила Романовича та їхніх нащадків ще протягом майже 150 років продовжувала і розвивала державницькі та духовні традиції Київської Русі-України. Але й Галицько-Волинська держава не витримала ударів численних зовнішніх ворогів. Починаючи з 1349 р., більша частина цієї української етнічної території на шість століть була відірвана від материнської землі, перетворилася на вкрай пригнічену і
занедбану околицю інших держав: Польщі, Угорщини, Австрії, Німеччини.

Більше можна прочитати тут

http://www.kmu.gov.ua/control....2273839
http://readbookz.com/book/170/5246.html
http://ukrainaforever.narod.ru/variaziapoxodgenna.html
http://izbornyk.org.ua/rizne/nazva_eu.htm
http://referat.atlant.ws/?set=referat&mc=64&cm=4798
http://vytoky.nm.ru/Book/Uk/008.htm



Я - волк! И вожака хочу я трон.
Ведь жизнь имеет волчий нрав.
В ней справедливейший закон -
Кто всех сильнее тот и прав!
 
ShoolerДата: Неділя, 01.03.2009, 16:08 | Повідомлення № 4
Супермодератор
Група: Модератори
Повідомлень: 3529
х-статус:
Veni! Vidi! Vici!

Літописи

Літо́пис — історико-літературний твір у Київській Русі, пізніше в Україні, Росії та Білорусі, в якому оповідь велася за роками. Назва походить від структури літопису, де статті починались зі слів «в літо». Літописи — визначне явище духовного, суспільно-політичного і літературного життя народу. У них розповідається про походження східних слов’ян, зародження у них державної влади, про політичні, економічні та культурні взаємини їх між собою та з іншими народами тощо.

http://uk.wikipedia.org/wiki/Літописи
http://litopys.org.ua/



Я - волк! И вожака хочу я трон.
Ведь жизнь имеет волчий нрав.
В ней справедливейший закон -
Кто всех сильнее тот и прав!
 
ShoolerДата: Неділя, 01.03.2009, 16:24 | Повідомлення № 5
Супермодератор
Група: Модератори
Повідомлень: 3529
х-статус:
Veni! Vidi! Vici!

Літописець про запровадження християнства.

Археологічні дані та писані історичні відомості виразно свідчать, що українська територія з давніх часів перебувала під сильним культурним впливом народів Близького Сходу, а від VIII ст. до Христа — під, виключним впливом греків, численні колонії яких, що були розкриті в Криму та вздовж північного берега Чорного моря, від гирла Дунаю до гирла Кубані: Херсонес, Пантікапей, Ольвія, Тірас, Танаіс, Німфея та ін., були тими осередками, через які на протязі довгої низки століть греки підтримували торговельні зв’язки з Україною й передавали її населенню свою матеріальну й духовну культуру. Часта зміна народів в наших степах не нищила цих культурних впливів, часом тільки припиняла їх, але ж після короткої паузи вони знову зміцнювалися. Отакі стислі зв’язки з грецьким світом спричинилися й поширенню християнства на нашій території, чому в значній мірі допомагала й присутність у грецьких колоніях євреїв. Коли ще можуть викликати сумнів традиційні оповідання про початок християнства в Криму в II ст., то звістки про існування тут християнських громад в середині III ст. вже цілком певні. Томи, Пантікапей (чи Боспор) і Херсонес були тими осередками, де в кінці III і IV вв. вже існують церковні організації з єпископами на чолі. Християнство поширюється серед готів, що утворили сильну державу на півдні України. Теофіл, готський єпископ, бере участь в засіданнях першого Вселенського собору в Нікеї (325 р.), там же бачимо й єпископа боспорського.

Далі, в IV ст. постають єпархії Херсонеська й Готська, або Готгейська в Криму, а за ними в V — VIII ст. постають єпископські кафедри в інших місцях. В V — VIII ст. бачимо понад Чорним морем єпархії Сурожську, Фульдську, Захійську та ін. Все це свідчить про широке розповсюдження тут християнства. З V ст. поволі займають південну Україну слов’янські племена, й у VIII ст. вже міцно сидять вони по чорноморських та азовських берегах, мають постійні зв’язки з греками й піддаються їх культурним впливам. Утворення Києво-Української держави в IX ст. допомагає зміцненню таких зв’язків з греками. Військові походи, дипломатичні зносини й особливо торговельні зв’язки України з Візантією утворюють сприятливі обставини для поширення християнства серед наших предків. Спершу приймають його верхи нашого громадянства, а від них воно переходить і в низи. Брак потрібних для того джерел не дає можливості простежити оцей процес повільної християнізації нашого народу. Стародавня традиція наша вказує сліди християнства в Києві ще в IX ст. у зв’язку з легендою про князів Аскольда та Діра. З певністю можна твердити, що в першій половині X ст. в Києві вже була церква Св. пророка Ілії. Болгарські походи Святослава ще дужче збільшують впливи християнства, і в останній чверті X ст. кількість його прихильників стає настільки великою, що ставиться питання про перехід державної влади на бік нової релігії. Боротьба партій християнської, з одного боку, і прихильників старих національних вірувань, з другого, часами дуже загострювалась. Великий князь Володимир Св. (980 — 1015) з мотивів державно-політичного характеру, оцінивши значення міцної організації християнської церкви для державного будівництва, рішуче стає на бік християнства і близько 988 р. охрестився сам зі своєю родиною й почав ширити християнство скрізь по своїй державі. Богослуження на слов’янській мові в перекладах Св. Кирила та Мефодія, полегшувало справу розповсюдження запозиченої від греків релігії, й вона вільно скрізь знаходила собі прихильників. Поганство наших предків, ще слабко розвинене і, мабуть, не оформлене в релігійну систему, що не мало сильної зовнішньої організації, не мало храмів і виробленої жрецької верстви й було більше зв’язане з сімейно-родовим побутом, ніж із громадським, не в силах було дати поважний опір християнству з його розвиненою догмою і дуже солідною та складною церковною організацією, й остання, при активній участі державної влади, витісняла поганство. Чим ближче до Києва лежала місцевість, тим легше прищеплювалося тут християнство, в далеких же північних краях (як в Новгороді) не обходилося без зовнішнього примусу. Залежало це від культурного розвитку краю. Кадри священиків та єпископів провадили справу розповсюдження християнства. Наступники Св. Володимира, особливо Ярослав І (1019 — 1054), продовжували розпочату справу. Поганство остаточно уступило своє місце християнству в XI ст. У північних краях над Волгою та в Новгороді в XI ст. виявилися кілька разів слабкі спроби поганської реакції, але ж без помітних наслідків. Все-таки широкі маси не здібні були засвоїти духу християнської віри, а в більшості обмежувалися зовнішніми формами, що прикривали її внутрішній зміст та дух, а тому людність ще довго трималася разом із християнством і попередніх поганських поглядів та звичаїв, — була, власне, прихильною до двох вір — поганської та християнської. Найбільш помітним таке явище було в глухих, далеких від культурних осередків місцевостях. З часом таке «двоєвірство» під. впливом церкви слабшало, а, проте, елементи поганства у формі різних повір’їв, поглядів та звичаїв залишилися назавжди серед населення тих просторів, що охоплювалися колись українською церквою.

http://litopys.org.ua/cultur/cult13.htm
http://www.lysytsya.org.ua/21.htm
http://uk.wikipedia.org/wiki/Хрещення_Русі
http://www.ref.by/refs/70/16890/1.html



Я - волк! И вожака хочу я трон.
Ведь жизнь имеет волчий нрав.
В ней справедливейший закон -
Кто всех сильнее тот и прав!
 
ShoolerДата: Неділя, 01.03.2009, 16:28 | Повідомлення № 6
Супермодератор
Група: Модератори
Повідомлень: 3529
х-статус:
Veni! Vidi! Vici!

Софійський собор, Києво-Печерська Лавра — символи Київської Русі.

Софійський собор
[spoiler]
[/spoiler]

Собор святої Софії (Софійський Собор) — християнський собор в центрі Києва, пам'ятка української архітектури і монументального живопису 11 — 18 століть, одна з небагатьох уцілілих споруд часів Київської Русі. Був однією з головних святинь Східної Європи та центром православної Київської митрополії. Знаходиться на території Софійського монастиря, що перетворений сьогодні на державний архітектурно-історичний заповідник «Софійський музей».

Собор, як головний храм держави, відігравав роль не тільки духовного, а й політичного та культурного центру. Під склепінням Cв. Софії відбувалися урочисті «посадження» на великокняжий престол, церковні собори, прийоми послів, затвердження політичних угод. При соборі велося літописання і були створені перші відомі на Русі бібліотека та школа.

http://uk.wikipedia.org/wiki/Київський_Софійський_собор

Києво-Печерська Лавра

[spoiler][/spoiler]

Ки́єво-Пече́рська ла́вра — державний музейний комплекс «Києво-Печерська лавра» у Києві, Україна. Частково використовується як монастир і резиденція київського митрополита Української православної церкви Московського патріархату.

Заснований у 1051 році монахами Антонієм і Феодосієм у печерах біля літньої княжої резиденції Берестово поблизу Києва. Першим ігуменом монастиря став преподобний Варлаам Печерський, колишній боярин. В 1058 році, попросивши благословіння преподоб­ного Антонія, преподобний Варлаам побудував над печерою дерев'янну церкву в честь Успіння Пресвятої Богородиці.

http://uk.wikipedia.org/wiki/Печерська_лавра
http://7chudes.in.ua/info/66.htm
http://www.castles.com.ua/lawra.html
http://galleryua.com/ru/fotogallery/Kiev2/Cerkvy+ta+Monastyri/Lavra/
http://orthodoxy.org.ua/uk/2008/08/28/18730.html



Я - волк! И вожака хочу я трон.
Ведь жизнь имеет волчий нрав.
В ней справедливейший закон -
Кто всех сильнее тот и прав!
 
ShoolerДата: Неділя, 01.03.2009, 17:46 | Повідомлення № 7
Супермодератор
Група: Модератори
Повідомлень: 3529
х-статус:
Veni! Vidi! Vici!

Пам’ятки книгописання.

[spoiler][/spoiler]

Період кінця XVI — першої половини XVII ст. можна назвати часом розквіту української книжкової культури. Таке піднесення позначилось і на мистецькому оформленні, і на тематиці та мові рукописних пам’яток. Якщо в другій половині XVI ст., точніше, починаючи від 60-х рр., відбувався процес проникнення народної мови в літературні пам’ятки, причому не лише світського, а й богослужбового характеру, то в першій половині XVII ст. вживання народної розмовної чи української книжної мови стало явищем повсюдним. Серед історичних причин спалаху письменства (йдеться не лише про літературу, а й про книгописання) можна виділити деякі основні. Поширення реформаційних ідей стало неабияким поштовхом до пробудження національної свідомості, що, своєю чергою, спричинило вияв інтересу українських книжників до перекладу літургійних текстів "простою", тобто розмовною мовою. Другим важливим стимулом до активізації книгописання стала поява неперервного українського друкарства. З одного боку, друкована книжка збагатила репертуар новими пам’ятками і, зрозуміло, вигравала порівняно з рукописною за якістю виконання та мобільністю виготовлення. З іншого — друковані видання викликали так звану читацьку спрагу на книжку, тоді як самі друковані книжки цієї спраги вдовольнити не могли. Адже можливості друкарень ще не відповідали рівневі попиту на їхню продукцію, друкована книжка коштувала набагато дорожче за рукописну. Окрім того, цензурний контроль не давав змоги друкувати всі поспіль потрібні тодішній читацькій аудиторії твори (йдеться передусім про пам’ятки полемічного письменства, що мали подекуди яскраву спрямованість проти офіційної політики та церкви в межах Речі Посполитої).

Водночас розвиток української книжності відбувався під дією тих чинників, що формували її характер у попередній період. Зокрема, не переривалася традиція засвоєння візантійської спадщини. Пам’ятки візантійського походження, як і раніше, мали великий авторитет серед освічених українців і відчутно впливали на формування книгописання в Україні.

Починаючи від середини XVI ст. в українські землі дедалі активніше проникали пам’ятки західноєвропейської та центральноєвропейської культури загалом і літератури зокрема, здебільшого в друкованих виданнях. Головними посередниками в передачі західних пам’яток були чехи та поляки. Часто через ці слов’янські переклади західноєвропейські твори проходили апробацію та адаптацію в україномовному середовищі, згодом тут виникали і власні переробки та редакції.

Спалах у розвитку національної книжності насамперед виявився в істотному розширенні кола пам’яток. Під впливом друкованих чеських та польських реформаційних переробок, що з’явилися в Україні, українські книжники виконали переклади "посполитою мовою" літургійних і канонічних текстів. Серед таких пам’яток насамперед варто згадати Крехівський апостол другої половини XVI ст. (після 1563 р.), переклад з кальвіністського видання, Новий Заповіт Валентина Негалевського 1581 р., переклад з польського социніанського тексту 1577 р. Мартина Чеховича.

Під впливом друків Франциска Скорини в Україні здійснено переклад Пісні пісень (виявлено в Збірнику XVI ст.). Власні друки Скорини користувалися досить великим читацьким попитом в останній третині XVI ст. Відомі, зокрема, такі копії цих текстів: Біблія 1568 р., переписана Василем Жугаєвичем; Біблія, одну частину якої переписав 1575 р. Дмитро — "писарчик" із Зінькова, а другу — протягом 1576 — 1577 рр. ієрей Іоанн у Маначині; Біблія 1596 р. Луки з Тернополя. Старозаповітні біблійні тексти в редакції Скорини переписували або частинами (для збірників), або максимально повно. Наприклад, до списку чотирьох Скорининових перекладів біблійних книг, якого закінчив 1568 р. Василь Жугаєвич у Ярославі, додано низку моральноповчальних творів Іоанна Златоуста, Єфрема Сирина, Григорія Богослова. У тексті передмов, післямов та заголовків замість імені Скорини внесено ім’я Жугаєвича: тут зазначено, що книжку переписано "працею и накладом избранного мужа в лЂкарских науках доктора Василія, Жугаева с[ы]на изъ ЯрославлА" 1. Судячи зі змісту, повний список старозаповітних і новозаповітних текстів (враховуючи і невідомі в друках Скорини) містила Біблія, яку виготовив 1569 р. Лука в Тернополі 2.

http://litopys.org.ua/istkult2/ikult240.htm
http://izbornyk.org.ua/istkult2/ikult214.htm
http://izbornyk.org.ua/istkult2/ikult223.htm



Я - волк! И вожака хочу я трон.
Ведь жизнь имеет волчий нрав.
В ней справедливейший закон -
Кто всех сильнее тот и прав!
 
ShoolerДата: Неділя, 01.03.2009, 17:50 | Повідомлення № 8
Супермодератор
Група: Модератори
Повідомлень: 3529
х-статус:
Veni! Vidi! Vici!

Руська Правда.

[spoiler][/spoiler]

«Руська Правда» - (тут правда в значенні лат. iustitia, грец. διχαίομα) збірка стародавнього русского права, складена в Київській державі у XI-XII ст. на основі звичаєвого права. Руська Правда мала безпосередній вплив на всі правові пам’ятки литовської доби в історії України (наприклад, Судебник Казимира, 1468); за посередництва Литовських Статутів (1529, 1566, 1588) деякі норми увійшли до українського права гетьманської доби.

Руська Правда — найвизначніший збірник стародавнього руського права, важливе джерело для дослідження середньовічної історії права та суспільних відносин Руси-України і суміжних слов'янських народів. Оригіналу Руської Правди не знайдено, натомість збереглася значна кількість її списків з 13—18 ст. Досі відкрито їх 106. Історія постання Руської Правди та її списків, що їх поділяють на три редакції (коротку, широку і середню), ще досі не є повністю досліджена. Руську Правду (коротку редакцію) відкрив В.Татищев 1738 в тексті Новгородського літопису, написаного у 1440-их pp., надрукував її А. Шлецер (1767). Згодом відкрито кільканадцять списків короткої Руської Правди, найстарішими з яких є Академічний і Археографічний, обидва з того самого часу. Серед сотні списків широкої Руської Правди найстарішими є Синодальний (збережений у тексті Корячої книги з 1282) та Троїцький (віднайдений у тексті правничого збірника «Мірило Праведне», Списаного у другій половині 14 ст.). Широку Руську Правду вперше опублікував 1792 І. Болтин. Від цих двох основних списків Руської Правди дещо відрізняються списки середньої Руської Правди (відомі з тексту Кормчої Книги з 17 ст.), яка, на думку більшости дослідників, була лише скороченням широкої ред. (М. Максимейко, А. Зимін); і походить з 15—17 ст. (М. Тихоміров й ін. відносять середні до другої половини 12 ст. й уважають її за основу для широкої редакції).

З видавців текстів Руської Правди, крім згаданих, слід назвати А. Мусіна-Пушкіна, Н. Калачова, П. Мрочек-Дроздовського, М. Владимирського-Буданова, В. Сергеевича, С. Юшкова (виданна АН УРСР), Б. Трекова, А. Зиміна та інші. Руську Правду німецькою мовою видали Ґ. Еверс (1826), Е. Тобіен (1843—44), Л. Ґетц (1910—13); французькою — М. Шефтель (1963), польською — І. Раковецкі (1820 — 22) й А. Кухарскі (1838), англійською — Г. Вернадський (1947). Повний корпус усіх досі відомих текстів вміщено в 3-томовому виданні AH СРСР «Правда Русская» (1940 — 63; за редакцією Б. Грекова).

Досліди над історією Руської Правди і систематизацією її списків вели Н. Калачов, В. Ключевський. В. Сєргеевич, Л. Ґетц та інші. Джерела Руської Правди, а зокрема чужонаціональні впливи на неї, досліджував Н. Карамзін (візантійське канонічне право і право цісарське, зокрема Номоканон). Н. Калачов і В. Ключевський добачували в Руській Правді твір духовенства, призначений для духовних судів у світських справах, опертий на звичаєве право, а дехто знаходив у Руській Правді впливи болгарського права 9 — 10 ст. В СРСР досліди над Руською Правдою велися насамперед над суспільними відносинами Київської Руси й феодального устрою (Б. Греков, Л. Черепнін й ін.) та її культури (Б. Романов), а також над внутрішньою історією поодиноких правних норм та їх змістом (С. Юшков й ін.).

http://uk.wikipedia.org/wiki/Руська_правда
http://izbornyk.org.ua/yushkov/yu.htm
http://litopys.org.ua/oldukr2/oldukr51.htm
http://litopys.org.ua/bilets/bil.htm



Я - волк! И вожака хочу я трон.
Ведь жизнь имеет волчий нрав.
В ней справедливейший закон -
Кто всех сильнее тот и прав!
 
ShoolerДата: Неділя, 01.03.2009, 18:05 | Повідомлення № 9
Супермодератор
Група: Модератори
Повідомлень: 3529
х-статус:
Veni! Vidi! Vici!

Письмові згадки про школи Київської Русі.

Наприкінці VIII — у IX ст. у східних слов'ян формуються племінні князівства і союзи. 882 р. процес консолідації східнослов'янських князівств і земель завершується утворенням держави Київська Русь. Це сприяло виникненню писемності та шкіл, зростанню духовної культури наших предків.

За часів язичництва існування писемності на Русі підтримувалось як індивідуальним, так і груповим навчанням грамоти. Останнє було зародковою формою шкіл, що з'явилися з винайденням буквено-звукової системи письма. До прийняття християнства існували школи двох типів: язичницькі — для задоволення потреб язичницької верхівки і християнські (християнство проникло на Русь задовго до його офіційного прийняття).

З прийняттям християнства освіта й шкільництво набули подальшого розвитку, завдяки чому Русь прилучилася до античної культури і науки, зблизилася з багатьма країнами Європи. Перше свідчення про школи на Русі датоване 988 р. і пов'язане з її хрещенням. Так, князь Володимир відкрив у Києві при Десятинній церкві школу «книжного вчення», в якій навчалося 300 дітей. У XI ст., у період розквіту Київської Русі, тут існували ніколи «книжного вчення», монастирські, школи грамоти, кормильство, жіночі школи.

Школи «книжного вчення» — школи підвищеного типу, де, як правило, викладали «сім вільних мистецтв». Навчання здійснювалося через роботу з книжкою, з текстом, що розширювало межі пізнання й можливості освіти. Молодь готували до діяльності в різних сферах державного, культурного та церковного життя.

Монастирські школи відкривалися при монастирях, де навчали новоприйнятих ченців. Навчання мало індивідуальний характер.

Школи грамоти існували переважно в містах. У них навчали дітей бояр, посадників, купців, лихварів, заможних ремісників. Утримували ці школи на кошти батьків, тому для бідного населення вони були недоступними.

Кормильство — форма домашнього виховання феодальної знаті. Князі підбирали для малолітніх княжичів (віком 5—7 років) кормильців із числа воєвод і знатних бояр; кормильці були і наставниками, і управителями.

Жіночі школи забезпечували виховання жінок із знатних родів.

Більшість дітей простих людей виховувалась у сім'ях. їх навчали сільськогосподарської праці та іншої домашньої роботи, зрідка віддавали майстрові для опанування ремесла, де вони могли вивчати також грамоту та хоровий спів.

http://ua.textreferat.com/referat-12524.html
http://studentbooks.com.ua/content/view/129/46/1/35/
http://litopys.org.ua/dzuba/dzuba1.htm



Я - волк! И вожака хочу я трон.
Ведь жизнь имеет волчий нрав.
В ней справедливейший закон -
Кто всех сильнее тот и прав!
 
ShoolerДата: Неділя, 01.03.2009, 18:22 | Повідомлення № 10
Супермодератор
Група: Модератори
Повідомлень: 3529
х-статус:
Veni! Vidi! Vici!

Боротьба Київської Русі з кочовиками.
[spoiler]
[/spoiler]

Розповідь про боротьбу слов'ян із кочовиками в літописній повісті "Похід князя Ігоря Святославича на половців 1185 року"

Остання чверть XII століття - час в історії східних слов'ян дуже напружений. Давньоруська держава втратила свою колишню могутність, тому збільшилася кількість нападів половецьких ханів на Русь. Незгоди між князями, безперервні міжусобні війни ослаблювали країну, і половецькі хани з кожним роком усе глибше проникали вглиб країни, неодноразово загрожуючи навіть Києву.
Руський народ боронив свої землі, вимагав від князів об'єднання для боротьби із кочовиками. 1184 року князь Святослав організував похід південноруських князів проти половців, який закінчився успішно. За рік новгород-сіверський князь Ігор зі своєю дружиною виступає у похід.
Нечувану хоробрість проявили воїни, захищаючи рідні простори від зазіхань кочовиків. "А мої ті куряни - воїни вправні, під трубами повиті, під шоломами злеліяні, кінцем списа згодовані, путі їм відомі... луки у них напружені, сагайдаки отворені, шаблі вигострені", - так характеризує свою дружину князь Всеволод. Мужні русичі викликають симпатію своєю любов'ю до рідного краю, готовністю загинути за його незалежність.
Боронити рідний край, зміцнювати могутність своєї держави, укріплювати її економічний потенціал - цього ми можемо вчитися у наших далеких пращурів.

http://litopys.org.ua/oldukr/ihorpoh.htm
http://referatu.com.ua/referats/17/3332
http://magistrlib.com/index.p....emid=53



Я - волк! И вожака хочу я трон.
Ведь жизнь имеет волчий нрав.
В ней справедливейший закон -
Кто всех сильнее тот и прав!
 
ShoolerДата: Неділя, 01.03.2009, 18:28 | Повідомлення № 11
Супермодератор
Група: Модератори
Повідомлень: 3529
х-статус:
Veni! Vidi! Vici!

Володимир Мономах. “Повчання дітям”.

[spoiler][/spoiler]

Володимир II Всеволодович (1053 — 19 квітня 1125) — великий князь київський (1113—1125), державний і політичний діяч, письменник. Син князя Всеволода Ярославовича і візантійської княжни з сім'ї Мономаха. Прозваний Володимиром Мономахом. Хрещене ім'я Василь.

Володимир був за життя батька князем у Смоленську й Чернігові, часто заступав його у боротьбі з половцями, виконував дипломатичні місії. Наприкінці 11 ст. укріпився на князюванні в Переяславі. Переяславське князівство найбільше потерпало від нападів половців, і тому Володимир Мономах особливо прагнув припинення князівських міжусобиць та об'єднання сил для боротьби проти нападників. Здобув популярність організацією спільних успішних походів князів 1103 і 1111 рр. проти половців. Під час київського повстання 1113 р. боярська верхівка запросила Володимира Мономаха на князювання до Києва. Придушивши повстання, Володимир Мономах, проте, змушений був піти на поступки народним масам, видавши закон, за яким зменшив рези (відсотки) за позички і тимчасово трохи полегшив становище закупів, скасував холопство за борги (у розширеній редакції «Руської правди» ці постанови відомі під назвою Статут Володимира Мономаха). Ініціатор Любецького з'їзду 1097 р., де була проведена радикальна реформа порядку спадкоємства (прийнято засаду прямого родового успадкування замість складної системи сеньйорату та зміни уділів) та Витечівського з'їзду 1100 р. Відновив великокнязівську владу на більшій частині давньоруських земель і тимчасово затримав процес остаточного роздроблення Давньоруської держави. За межами його володінь залишилися тільки Галицька і Чернігово-Сіверська землі та Полоцьк. Володимир Мономах мав своїх посадників і в містах по Дунаю.

Близько 1070 р. одружився з Ґітою, дочкою англійського короля Гарольда, який загинув у битві з норманами при Гастінґсі (14.X.1066 р.). Ґіта була вивезена близькими у Швецію, а звідти потрапила на Русь. Вона померла 7 травня 1107 р. у Смоленську. У 1107 р. одружився з дочкою половецького хана Аепи.

Мономах відпочиває після полювання. Віктор Васнєцов, 1900 р.).

Володимир Мономах — автор вміщеного в Лаврентіївському літопису «Повчання» своїм дітям — видатного давньоруського літературного світського твору, в якому засуджувалися князівські міжусобиці і закликалося до об'єднання давньоруських земель. У літопису наведено легенду, нібито Володимир Мономах одержав від свого діда по матері, візантійського імператора Константина Мономаха (звідси походить і його прізвисько) барми і корону, які були символом влади царів спочатку Московської, а потім Російської держави.

Полководець, політик, письменник, «. ..був красивий лицем, очі у нього були великі, волосся рудувате й курчаве, чоло високе, борода широка. Зростом він не був особливо високий, але міцний тілом і дуже сильний». На схилі своїх років Володимир Мономах із задоволенням згадував: «От коли я жив у Чернігові, я своїми руками стриножив у лісових пущах десятки три диких коней, та ще й доводилося їздити по степу, то також власноручно ловив їх. Два рази тури піднімали мене разом з конем на роги, олень бив мене рогами, лось ногами топтав, а другий колов, дикий вепр зірвав у мене із стегна меч, ведмідь укусив коліно, а рись один раз, скочивши мені на стегна, звалила разом із конем…». Ніби на підтвердження правдивості цих спогадів, у 1821 р. у лісах під Черніговом було знайдено важкий змійовик вартістю у 100 гривень кун, загублений князем під час однієї з мисливських пригод або шаленої скачки до Києва («А з Чернігова я сотні разів скакав до батька у Київ за один день до вечірні»).

http://uk.wikipedia.org/wiki/Володимир_Мономах
http://litopys.org.ua/litop/lit27.htm
http://litopys.org.ua/fdm/fdm07.htm
http://www.refine.org.ua/pageid-3546-1.html
http://empire.netslova.ru/emp16.html



Я - волк! И вожака хочу я трон.
Ведь жизнь имеет волчий нрав.
В ней справедливейший закон -
Кто всех сильнее тот и прав!
 
ShoolerДата: Неділя, 01.03.2009, 18:40 | Повідомлення № 12
Супермодератор
Група: Модератори
Повідомлень: 3529
х-статус:
Veni! Vidi! Vici!

Київська Русь і монголо-татарська навала.

[spoiler][/spoiler]

На кінець XII – початок XIII ст. у Центральній Азії утворилася могутня військово-феодальна Монгольська держава. У 1206 р. її очолив Темучин, проголошений Чингісханом. Одразу ж почалися завойовницькі війни проти сусідів, а потім татаро-монголи поступово просуваються до кордонів Київської Русі. В 1223 р. на р. Калка 25-тисячне татаро-монгольське військо завдало нищівної поразки дружинам південноруських князів, які навіть перед обличчям грізної небезпеки не змогли переступити через розбрат і виступити спільно. Наступний похід проти Русі татаро-монголи почали у 1237 р. під орудою онука Чингісхана – Батия. Протягом 1237–1238 рр. були захоплені рязанські, володимирські, суздальські, ярославські землі.
У 1239 р. Батий захопив Переяслав і Чернігів і виступив на Київ, де правив воєвода Данила Галицького – Дмитро. Восени 1240 р. почався штурм. За допомогою стінобитних машин завойовники вдерлися у Київ, але городяни продовжували мужньо боронитись. Останнім пунктом опору захисників стала Десятинна церква. Місто було пограбоване й зруйноване. За легендою, воєводі Дмитру за мужність було збережено життя. Потім здобиччю завойовників стали Кам’янець, Із’яслав, Володимир, Галич.
Завдяки багаточисельності та міцній організації татаро-монгольських військ, з одного боку, та розпорошенню, військовій непідготовленості руських дружин, з іншого, Батий зумів приєднати до своєї імперії – Золотої Орди, яка охоплювала територію від Уралу до Чорного моря, практично всю Русь.
Падіння 1240 р. міста Києва – центру Давньоруської держави відкрило Батию шлях на Захід. Пройшовши вогнем і мечем галицькі та волинські землі, кочівники в 1241 р. вторглися в Польщу, Угорщину, Чехію, Словаччину, Трансільванію. Проте знекровлені на Русі війська Батия вже 1242 р. були змушені припинити своє просування в західному напрямку. Повернувшись у пониззя Волги, завойовники заснували нову державу в складі Монгольської імперії – Золоту Орду. З цього часу Давньоруська держава перестала існувати. На Русі встановилося іноземне іго на довгих 238 років.
Уже перші наслідки завойовницьких походів монголів були катастрофічними для слов’янських земель:
– Руйнація та падіння ролі міст. За підрахунками археологів, із 74 руських міст XII–XIII ст., відомих з розкопок, 49 були розорені полчищами Батия. До того ж 14 так і не піднялися із руїн, а ще 15 міст з часом перетворилися на села.
– Занепад ремесла і торгівлі. Руйнація міст, загибель або рабство значної частини ремісників призвели до втрати спадкоємності в ремісництві, зникнення цілих його галузей (виробництво емалі, зерні, черні, різьби по каменю та ін.). Зменшення виробництва товарів спричинило занепад торгівлі.
– Демографічні втрати. Фізичне знищення, рабство та втечі стали чинниками, які помітно зменшили кількість населення на півдні Русі.
– Знищення значної частини феодальної еліти.
Суть золотоординської навали як історичного явища полягає у формуванні та зміцненні стійкої системи залежності руських земель від завойовників. Золотоординська навала виявилася насамперед у трьох сферах: економічній (система податей та повинностей – данина, мито, плужне, підводне, корм, ловче та ін.); політичній (затвердження Ордою князів на столах та видача нею ярликів на управління землями); військовій (обов’язок слов’янських князівств делегувати своїх воїнів до монгольського війська та брати участь у його воєнних походах). Стежити за збереженням та зміцненням системи залежності покликані були ханські намісники в руських землях – баскаки. Крім того, з метою ослаблення Русі, Золота Орда протягом майже всього періоду свого панування практикувала періодичні спустошливі походи. Лише до середини XIV ст. на землі Північно-Східної та Південно-Західної Русі було здійснено понад 20 воєнних нападів золотоординців.
Отже, загальмувавши соціально-економічний розвиток Русі, суттєво деформувавши суспільні відносини, якісно змінивши структуру влади в північно-східних руських землях, монгольське нашестя та золотоординське іго наклали негативний відбиток на українські землі, загальмувавши їх економічний, політичний і соціальний розвиток на багато віків наперед.

http://studentam.net.ua/content/view/4022/84/
http://uk.wikipedia.org/wiki/Монголо-татарська_навала
http://sword.org.ua/2007/07/09/nashestvie_mongolotatar__mif.html



Я - волк! И вожака хочу я трон.
Ведь жизнь имеет волчий нрав.
В ней справедливейший закон -
Кто всех сильнее тот и прав!
 
ShoolerДата: Неділя, 01.03.2009, 19:26 | Повідомлення № 13
Супермодератор
Група: Модератори
Повідомлень: 3529
х-статус:
Veni! Vidi! Vici!

Галицько-Волинська держава. Данило Романович.

Данило Романович (1201—1264) — князь галицько-волинський і великий князь київський (1240), перший король Русі (1253). Син князя Романа Мстиславича з династії Рюриковичів.

[spoiler][/spoiler]

У 1211 був ставлений боярами на князювання в Галичі, але у 1212 вигнаний. У 1221 почав княжити на Волині й до 1229 завершив об'єднання волинських земель. У 1223 брав участь битві на р. Калка проти монголо-татар. У 1238 Данило Романович опанував Галичем, передав Волинь брату Васильку Романовичу, а потім зайняв Київ. Ведучи вперту боротьбу проти вражих княжих чвар і засилля бояр і духовних феодалів, Данило спирався на дрібних службових людей і міське населення. Він сприяв розвитку міст, залучаючи туди ремісників і купців. При ньому були побудовані Холм, Львів, Угровськ, Данилів, відновлений Дорогочин. Данило Галицький переніс столицю Галицько-Волинського князівства з Галича в Холм. Після вторгнення монголо-татарських завойовників в Південно-Західну Русь (1240) і встановлення залежності від татар, Данило робив енергійні заходи для запобігання нових вторгнень, а також проти зростаючої агресії угорських і польських феодалів. У 1245 в битві під Ярославлем галицьким, війська Данила розбили полки угорських, польських феодалів та галицьких бояр, що й завершило майже 40-річну боротьбу за відновлення єдності Галицько-Волинського князівства. Данило Галицький втрутився у війну за австрійський герцогский трон та на початку 50-х рр. домігся визнання прав на нього для свого сина Романа. Розраховуючи на західних союзників для протистояння Орді погодився прийняти від папської курії в 1254 королівський титул. Час князювання Данила Романовича був періодом найбільшого економічного культурного піднесення і політичного посилення Галицько-Волинської держави.

http://uk.wikipedia.org/wiki/Данило_Галицький

ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКА ДЕРЖАВА назва князівства утвореного Романом Мстиславичем у 1199 внаслідок об'єднання Галицького та Волинського князівств. Г.В.д. була найбільшою і наймогутнішою серед удільних князівств, що виділилися на українських землях внаслідок розпаду Київської держави. В різні періоди до складу Г.В. д. входили Галицьке, Перемишльське, Звенигородське, Теребовлянське, Володимир-Волинське, Луцьке, Белзьке, Берестейське та інші удільні князівства. У 1203 Роман Мстиславович поширив свою владу на Київщину та Переяславщину. Після його смерті у 1205, єдність Г.В.д. була тимчасово порушена. Розпочався майже сорокарічний період міжусобних воєн та іноземного втручання у справи галицьких та волинських земель. Не допустити відновлення єдності Г.В.д. прагнули верхівка галицького боярства, окремі удільні князі та правлячі кола Угорщини і Польщі. Першими розпочали боротьбу за владу у Галицькому князівстві Володимир, Святослав та Роман Ігоровичі, сини оспіваного у «Слові о полку Ігоревім» новгород-сіверського князя Ігоря Святославича. Вони утримувались тут впродовж майже шести років (бл. 1206-1212). Однак, внаслідок боротьби з боярською верхівкою, зазнали поразки, і у 1213 на княжому престолі у Галичі засів боярин Володислав Кормильчич, а після його вигнання, у 1214 правителі Угорщини та Польщі домовилися про поділ галицьких земель. В результаті довготривалої боротьби, яка закінчилась 1221, чужинців було вигнано і князем став Мстислав Удатний, який походив з дрібних київських князів, а до того князював у Новгород. На роки його князювання (1221-1228) припадає участь галицьких і волинських полків у битві на Калці (1223). У 1228 Мстислав Удатний покинув Галицьке князівство і передав його угорському королеві. В цей час, укріпившись на Волині, боротьбу за другу свою «напівбатьківщину» розпочинає Данило Романович Галицький. Але тільки в 1238 він остаточно оволодів Галичем, відновивши єдність Г.В. д. Наприкінці 1239 кордони держави значно розширюються. Саме тоді Данило Романович поширив свою владу на Київ, де залишив воєводою свого тисяцького Дмитра, який очолював оборону міста від орд хана Батия у 1240. Після здобуття Києва монголо-татари продовжили свій похід на захід і зруйнували більшість міст Г.В.д., завдавши їй важких втрат. Послаблення внаслідок цього, княжої влади спричинилося до початку міжусобиць. У внутрішні справи держави знову втручаються іноземці. Край цьому поклала битва під Ярославом, в якій 17.08. 1245 Данило та Василько Романовичі розгромили війська угорських і польських загарбників та загони бунтівних галицьких бояр. Боярська опозиція була остаточно знищена, а Данило став повним володарем Г.В.д. На цей час припадає період найвищого її піднесення. Зміцнюються кордони держави. Ще у 1238 Данило Романович розгромив німецьких рицарів під Дорогочином і тим надовго викинув їхні спроби завоювання руських земель. Перестали втручатися у справи князівства і польські князі. Було укладено мирний договір з Угорщиною. Внаслідок поїздки у Золоту Орду (1245-1246), хоча Данило Романович змушений був визнати зверхність хана, він добився підтвердження своїх справ на Г.В.д. У 2-й пол. 40-х р.р. 13 ст. зовнішньополітична діяльність князя була спрямована на утворення антимонгольської коаліції держав, яка однак з ряду причин не склалася і Данило Романович змушений був у 1254-1255 та 1259 самостійно вести воєнні дії з військами Золотої Орди. Одночасно він втрутився у боротьбу за Австрію та вів війни з литовськими князями. Вінцем політичної діяльності Данила Галицького було прийняття ним королівського титулу. Коронація відбулася у 1253 у м. Дорогочині. Помер цей найвидатніший галицько-волинський князь у 1264 і був похований у своїй новій столиці м. Холм. Після смерті Данила Романовича галицькі і волинські землі формально залишились однією державою, але всередині її відбувалося суперництво між Волинню, яку очолювали Василько Романович (до 1269, а згодом його син Володимир 1269-1289) та Галичиною, де князював Лев Данилович (1264-1301). Окремі незначні уділи мали і сини Данила Галицького --- Мстислав (Луцьк) та Шварно (Холм з Дорогочином). Почався поступовий занепад Г.В.д. Від неї відходять окремі землі: турово-пінська, ятвязька. Деякою компенсацією було приєднання частини Закарпаття та деяких земель у Польщі. На початку 14 ст. єдність Г.В.д. відновлюється. В цей час тут правив син Лева Даниловича, король Юрій I, головним здобутком якого було утворення у 1303 окремої Галицької митрополії. Після смерті Юрія І Г.В.д. перейшла до його синів Андрія Юрієвича і Лева Юрієвича, які проводили активну зовнішню політику, виступаючи проти татар. Останнім галицько-волинським князем був Юрій II Болеслав, син дочки Юрія I Марії та мазовецького князя Тройдена. Правив він у 1323-1340. Продовжував політику своїх попередників. Зумів врегулювати відносини з Золотою Ордою, Литвою, Тевтонським орденом. Однак, напруженими залишилися стосунки з Польщею та Угорщиною, які стали готувати спільний наступ на Г.В.д. У внутрішній політиці Юрій II сприяв розвитку міст, надаючи їм магдебурзьке право, прагнув обмежити владу боярської верхівки. Ці заходи князя викликали незадоволення його політикою і у квітні 1340 його було отруєно у Володимирі Волинському. Виразу після смерті Юрія II у внутрішні справи Г.В.д. втрутились іноземці. Польський король Казимир III Великий здійснив грабіжницький похід на Львів, але не зміг утвердитися у Галичині. Лише після декількох років правління боярської олігархії на чолі з Д.Дедьком (1340-1349) Г.В.д. перестає існувати, і у 1349 Казимир III захоплює Галичину, а згодом ще й Холмщину та Белзьку землю. Волинь, де правив князь Любарт Гедимінович, відійшла до Литовської держави.

http://litopys.org.ua/krypgvol/krypgv12.htm
http://studentam.net.ua/content/view/4023/84/
http://studentbooks.com.ua/content/view/121/49/1/59/
http://ostriv.in.ua/index.p....emid=-5
http://www.batckivchina.uaforums.net/--vt190.html



Я - волк! И вожака хочу я трон.
Ведь жизнь имеет волчий нрав.
В ней справедливейший закон -
Кто всех сильнее тот и прав!
 
ShoolerДата: Неділя, 01.03.2009, 19:37 | Повідомлення № 14
Супермодератор
Група: Модератори
Повідомлень: 3529
х-статус:
Veni! Vidi! Vici!

Українські землі у складі Великого князівства Литовського.

Велике князівство Литовське (лат. Magnus Ducatus Lituaniae, лит. Lietuvos Didžioji Kunigaikštystė, біл. Вялікае Княства Літоўскае, пол. Wielkie Księstwo Litewskie) — слов'янське князівство, що існувало у Східній Європі у 13—18 століттях.

http://uk.wikipedia.org/wiki/Велике_князівство_Литовське

У XIII ст. внаслідок розкладу племінного та зародження феодального суспільства утворилася Литовська держава, яка успішно чинила опір агресії з боку Лівонського та Тевтонського орденів. Водночас зміцніла Литовська держава за великого князя Гедиміна (1316-1341) розпочала наступ на південно-західні руські землі.

У 1351 - 1352 роках між Польщею та Литвою тривала війна за Галицько-Волинську землю. За перемир'ям 1352 року Галичина залишилася під владою Польщі, Волинь і Берестейська земля - під владою Литовської держави. В 50-х роках XIV ст. розпочався наступ Литовської держави на Придніпров'я. У 1355-1356 роках Литовський князь Ольгерд завоював Чернігово-Сіверщину. Влітку 1362 року військо Ольгерда на р. Сині Води розгромило загони кількох татарських ханів. Внаслідок синьо-водської битви до Литовської держави остаточно відійшли Київщина та Поділля.

Захоплені Литовською державою південно-західні руські землі протягом другої половини XIV ст., перебували у становищі удільних князівств (із залишками місцевої автономії), очолюваних князями — членами литовського великокнязівського роду. Місцеві великі феодали-князі, що здавна мали в цих землях володіння, зберігали їх і надалі, але повинні були коритися владі удільного князя, сплачувати щорічну данину й надавати йому військову допомогу. Удільні князі складали великокнязівську раду. Подібно до великого князя, удільні князі роздавали землі своїм васалам, скликали місцевих великих феодалів-князів, бояр, вище духовенство на ради для розв'язання політичних питань. Вся ця ієрархія світських і церковних феодалів-землевласників тримала в покорі маси селянства і городян.

http://www.refine.org.ua/pageid-2105-1.html
http://izbornyk.org.ua/rizne/petrun.htm
http://litopys.org.ua/rizne/pravdstat.htm#lytderzh
http://ostriv.in.ua/index.p....emid=-5
http://www.batckivchina.uaforums.net/--vt252.html



Я - волк! И вожака хочу я трон.
Ведь жизнь имеет волчий нрав.
В ней справедливейший закон -
Кто всех сильнее тот и прав!
 
ShoolerДата: Неділя, 01.03.2009, 19:44 | Повідомлення № 15
Супермодератор
Група: Модератори
Повідомлень: 3529
х-статус:
Veni! Vidi! Vici!

Люблінська унія та її наслідки. Василь-Костянтин Острозький.

Люблінська унія 1569 р.

[spoiler][/spoiler]

На початок XVI ст. стало очевидним, що Велике князівство Литовське близьке до занепаду. У 1522 р. Москва відібрала у нього Чернігів і Стародуб на північному сході України. А у 1549 та 1552 рр. воно не змогло протистояти двом великим вторгненням татар. У 1562—1570 рр. наростаюча криза сягнула критичної межі, коли Литва ув'язла в нову триваючу війну з Московським царством. Виснажені величезними воєнними витратами й опинившися перед загрозою московського вторгнення, литовці звернулися до Польщі по допомогу. Поляки готові були її надати, але за плату. Тепер головною умовою вони поставили об'єднати в одне політичне ціле Польщу з Литвою, яких до цих пір пов'язував спільний монарх.

Побоюючись поступитися своїм панівним становищем перед польськими конкурентами й занепокоєні небезпекою зростання католицьких впливів, литовські та українські магнати опиралися остаточному злиттю з Польщею. Але невдоволена пануванням магнатів середня та дрібна шляхта підтримала поляків, сподіваючися здобути собі широкі привілеї, якими користувалися польські феодали.

Скликаний у 1569 р. в Любліні королем Сигізмундом Августом сейм проходив у драматичній та гострій боротьбі. Незадоволені перебігом переговорів, магнати Великого князівства на чолі з протестантом литовським князем Кшиштофом Радзивіллом та православним українським князем Костянтином Острозьким залишили їх. У відповідь на це поляки за підтримки дрібної шляхти на Волині, у Підляіііші та Києві оголосили про приєднання цих земель до Польщі. Це змусило норовистих магнатів повернутися за стіл переговорів, і 1 липня 1569 р. була укладена Люблінська унія.

Внаслідок підписання унії утворилася Річ Посполита, що мала єдиного виборного короля, сейм, гроші, податки та єдину зовнішню політику. Але Велике князівство певною мірою зберігало автономію, зокрема місцеве врядування, військо, скарбницю та систему судочинства. Та тепер до Польської корони відходили всі українські землі, що раніше належали литовцям.

Люблінська унія 1569 р. стала для українців подією величезної ваги. Попри всі свої недоліки Велике князівство Литовське протягом двох століть створювало для них сприятливі умови існування. Українські князі хоч і підпорядковувалися литовцям, однак мали великий вплив у суспільній, економічній, релігійній та культурній царинах життя. Проте, як свідчила доля Галичини, що першою потрапила під владу Польщі, з переходом українських земель від Литви до Польщі було поставлено під сумнів саме існування українців як окремої етнічної спільності.

Між XIV і XVI ст. на авансцену вийшли країни, які в наступні століття визначатимуть долю Укра їни. Спочатку вражаючих успіхів на Україні добилася Литва, правління якої виявилося найбільш прийнятним для українців. Але більш численна й агресивна польська шляхта поступово витіснила литовців з України. Вдаючись до військового тиску на Литву та дипломатичних угод, вона визначила найбагатші українські землі як головний об'єкт своєї експансії. На задньому плані вимальовувалися інші держави, котрі впливатимуть на Україну. Це — царство Московське, яке швидко зростало, й Кримське ханство, пов'язане із всемогутньою Оттоманською імперією. Очевидно, що за таких обставин перспективи досягнення Україною незалежності були малообіцяючими.

Знать окремих українських земель кілька разів робила спроби стати на захист своїх інтересів. Найвизначнішими з них були захоплення влади в Галичині Дмитром Детком у 1340-х роках, коли згасла місцева династія князів, підтримка українцями Свидригайла у 1430-х роках і литовське повстання Глинського у 1508 р. Але чужоземне й насамперед польське панування породило нове явище — культурну асиміляцію української знаті панівною державою. Поступово ототожнюючи власні прагнення з потребами держави, що виявила готовність іти їй назустріч, українська шляхта втрачала здатність боронити місцеві інтереси.

http://studentbooks.com.ua/content/view/119/49/1/19/
http://uk.wikipedia.org/wiki/Люблінська_унія
http://fineref.narod.ru/history/snu120068.htm
http://www.day.kiev.ua/251416/
http://www.ekpu.lublin.pl/wyklady/zulynski/1/wyklad1.html



Я - волк! И вожака хочу я трон.
Ведь жизнь имеет волчий нрав.
В ней справедливейший закон -
Кто всех сильнее тот и прав!
 
Форум селища міського типу Червоне, Червоне - зробимо кращим »  Школопедія (Школопедия) » Історія України » 05 клас - Тема 2: Княжа Русь-Україна (05 клас - Тема 2: Княжа Русь-Україна)
  • Сторінка 1 з 2
  • 1
  • 2
  • »
Пошук:


Оплата будь-яких послуг через інтернет

Вхід

Логін:
Пароль:

Інформація

Ваш IP: 54.82.79.137
Браузер:

Cайт живе: