rss · Четвер, 15.11.2018, 03:07

Опитування

Будинок Культури
1. Необхідний в Червоному
2. Мені це не цікаво
3. Замість БК - магазин
4. Є інші заклади, там краще
5. Не потрібен Червоному
6. Надам фінансову допомогу
7. Маю спонсора на ремонт
Всього відповідей: 41
  • Сторінка 1 з 1
  • 1
Модератор форуму: Shooler, lusi  
Форум селища міського типу Червоне, Червоне - зробимо кращим »  Школопедія (Школопедия) » Українська література » 5 клас - Тема: Олена Пчілка (Ольга Косач). “Сосонка” (5 клас - Тема: Олена Пчілка (Ольга Косач). “Сосонка”)
5 клас - Тема: Олена Пчілка (Ольга Косач). “Сосонка”
ShoolerДата: Четвер, 12.02.2009, 12:56 | Повідомлення № 1
Супермодератор
Група: Модератори
Повідомлень: 3529
х-статус:
Veni! Vidi! Vici!

5 клас - Тема: Олена Пчілка (Ольга Косач). “Сосонка”

Розповідь про письменницю, що творила і для дітей, та її родину.
Ідея притягальної, захисної сили рідного дому (дому-фортеці). Сосонка як його символ для хлопчика Івася. Дивовижна пригода з ним. Художні засоби твору, особливість його жанрової побудови.
ТЛ: оповідання, експозиція.



Я - волк! И вожака хочу я трон.
Ведь жизнь имеет волчий нрав.
В ней справедливейший закон -
Кто всех сильнее тот и прав!
 
lusiДата: Неділя, 22.03.2009, 16:31 | Повідомлення № 2
Шановний мешканець
Група: Друзі
Повідомлень: 458

Ольга Петрівна Косач (Олена Пчілка)
(29 липня 1849 - 4 жовтня 1930)

Ольга Петрівна Косач, у дівоцтві Драгоманова, народилася у червні 1849 року на Полтавщині, місті Гадяч. Вона була донькою Петра Драгоманова, але з роками, ставши відомою письменницею взяла псевдонім Олена Пчілка. Українка за походженням і щира патріотка в душі вона пишалася своїм походженням і привчала дітей шанувати рідну землю, народ і звичаї. Утім, процес "українізації" в родині Олени Пчілки, мати відомої Української поетеси Лесі Українки, відбувався не так уже й просто. Хоча б з огляду на те, що чоловік і батько їхніх шести дітей і в сім'ї і на службі спілкувався російською мовою, щоправда, чисто літературною, а не містечковим суржиком. однак українська мова, українська ідея були йому не чужі.

Петро Антонович Косач, будучи студентом юридичного факультету Петербурзького університету (згодом виключений за участь у "студентських безпорядках"), брав участь у похоронах Тараса Шевченка, активно співпрацював зі "Старою громадою". Ольга Петрівна доповнювала чоловіка, за якого вийшла заміж у дев'ятнадцять літ, своєю твердою, владною вдачею, розпорядливістю - тим, що ми називаємо нині "організаторськими здібностями". На практиці частіше траплялося так, що не вона доповнювала чоловіка, а чоловік - її. Тобто, була, як воно традиційно ведеться в українських родинах, головою сімейства.

У юності вона закінчила Київський зразковий пансіон шляхетних дівчат пані Нельговської, блискуче володіла французькою і німецькою мовами, добре знала зарубіжну і російську літературу, музикувала.

Пишалася своїм козацько-гетьманським родом Драгоманів (первісне значення слова "драгоман" - перекладач, урядовець для справ дипломатичних). "В нашій драгоманівській сім'ї, - згадувала Ольга Петрівна, - збереглася пам'ять про те, що пращур нашого роду був заволока з Греччини, по національному походженні таки грек; служив він драгоманом при гетьманському уряді, за гетьмана Богдана Хмельницького, в Чигирині". Дядько Яків, батьків брат, за участь у "недозволенном обществе" ("Соединенных словян") та в русі декабристів був ув'язнений у Петропавлівській фортеці, засланий у Сибір, звідки вже не повернувся.

Величезний, можна сказати - визначальний вплив справив на Олену Пчілку її старший брат Михайло Драгоманов, людина блискучої освіти, публіцист, історик, письменник і вчений, будитель української суспільно-політичної думки. він очолював ліве крило київської "Громади", проповідував ідеї федералізму й так званого громадівського соціалізму етичного характеру, в еміграції заснував українську друкарню в Женеві. "коли б не він, все життя моє минуло б зовсім по-іншому, зійшло на інший шлях", - зізнавалася Олена Пчілка.

Українську національну ідею, яка в наш час, за провокаційною філософемою, "не спрацьовує", Олена Петрівна сприйняла беззастережно, раз і назавжди. Національні інтереси були для неї завжди понад усе. Головною метою її життя було - "шукати правди разом з народом". Національні й соціальні й соціальні мотиви - провідні в її прозових, поетичних і драматичних творах, поетичних і драматичних творах, сьогодні майже забутих. Її повісті "Товаришки", "Артишкола", оповідання "За правдою", "Світло добра і любови", "Рятуйте!", "Півтора оселедця", "Пожди, бабо, нових правів" та ін. Відверто тенденційні, їхні сюжети часто запозичені з народних "придебенцій". Остання з названих оповідок аж надто перегукується з нашим днем. Баба Марина прагне виправити "бомагу" на право спадку на хату і дворище. Однак бар'єри бюрократів-крутіїв нездоланні.

Як відомо, Олена Пчілка критично ставиться до селянського етнографізму Марка Вовчка, І. Нечуя-Левицького, інших письменників. Вона рішуче ревізує соціальну палітру своїх творів, уводячи до кола літературних героїв представників тогочасної інтелігенції. "Ви перші і досі одинокі виводите в українській мові правдиву, живу конверзацію освічених людей, - писав І. Я. Франко в одному з листів. - Досі ми її ніде не бачили: ні у Нечуя, ні у Мирного, ні у Кониського. Всі вони дуже гарно можуть підхопити розмову селянську, але розмови освіченого товариства - годі…" Ці слова були, щоправда, певним завдатком авторці - широкого епічного полотна з життя "освіченого товариства" Олені Пчілці так і не вдалося створити. В усьому, що вона писала, звучить рішучий протест проти національного і політичного гніту, денаціоналізації і русифікації. Однак вона була далека від "вульгарного націоналізму".

"Українства" і "українофільства" не прощав Олені Пчілці ні царський уряд (родина письменниці знаходилася під негласним наглядом поліції), ні караючий меч диктатури пролетаріату - в 1920 році за антибільшовицькі виступи її було заарештовано у Гадячі, але невдовзі випущено: надто одіозною і авторитетною була постать відомої письменниці і громадської діячки, матері Лесі Українки.

Вона любила і знала українське слово, українську народну творчість. На благословенній Волині записала цілу низку пісень, обрядів, народних звичаїв, опублікувала дослідницьку працю "Український орнамент". Як справжній майстер вона плекала слово і творила його. Дала життя означенню, без якого просто уявити не можна нинішній словник - "мистецтво". З її легкої руки в нашій мові прижилися "переможець", "променистий", "палкий" Збагатила українську літературу перекладами і переспівами з Овідія, Гете, Андерсена, Гюго, Пушкіна, Гоголя, Міцкевича.

Олена Пчілка - один з родоначальників української дитячої літератури. Її перу належать численні поезії, казки, оповідання, ціла низка п'єс, які побачили світло рампи на сцені організованого нею дитячого аматорського театру. Не всі знають, що Олена Пчілка належить до числа перших українських жінок-видавців. Разом з Н. Кобринською заснувала у Львові альманах жінок-письменниць "Перший вінок", була редактором-видавцем журналу "Рідний край" з додатком "Молода Україна". До речі саме "Рідний край" благословив перші поетичні спроби Павла Тичини і Максима Рильського. Багато сил та енергії віддавала публікації творів своїх колег-письменників, а славнозвісні "Співомовки" С. Рудинського видавала власним коштом.

Сказала Олена Пчілка своє слово і в драматургії - її перу належить водевіль "Сужена - не огожена!", комедія "Світова річ", написана на прохання М. Старицького. П'єса не раз зачаровувала глядачів образами, відтвореними на сцені М. Кропивницьким, П. Саксаганським, М. Заньковецької.

Поетичний доробок Ольги Петрівни не був особливо резонансним. Вірші, написані в громадських, побутових і сімейних клопотах, щоденних і цілоденних, нагадують легкокрилих пташок, що творять свою невибагливу мелодію "просто так".

В українському, та й, в основному, в світовому письменстві не було письменниці, яка б творила високе і була б, водночас, щасливою у подружньому житті та материнстві. Сафо, Жорж Санд, Марселіна, Деборд-Вальмор, Марко Вовчок, Ольга Кобилянська, Марина Цвєтаєва, Анна Ахматова… Як писала Ліна Костенко: "Щасливі не пишуть…". Особисте життя було для них, як правило, з від'ємним знаком.

Олена Пчілка явила себе справжньою українкою і в предковічних та святих для нас іпостасях - доньки, сестри, дружини, матері. Ольга Петрівна Косач-Драгоманова шанувала свій рід - батька і матір, боготворила брата - Михайла Драгоманова, була вірною подругою чоловіка, народила і виховала шістьох дітей - двох синів і чотирьох доньок, що стали достойними і шанованими людьми.

Але материнський вінець Ольги Петрівни був воістину терновий. Гортаючи сторінки фундаментального "Літопису життя та творчості Лесі Українки", укладеної добродієм Мирославом Морозом, дивуєшся: де брала сили мати великої поетеси, щоб раз у раз визволяти з цупкого полону її тяжких недугів, утримувати слабкий вогник життя, яке перетворилося на суцільну операцію. Возила Лесю по лікарях - то до Відня, то до Одеси, то до Варшави, то до Криму, то до місцевих світил та знахарів.

Олена Пчілка (Ольга Петрівна Косач; 29 червня 1849 р. – 4 жовтня 1930 р.) належить до числа тих діячів, які невтомною працею на терені української культури зробили значний внесок до духовної скарбниці свого народу. На ниві красного письменства вона трудилась близько шістдесяти літ, випробувавши перо в усіх літературних жанрах: драми та комедії, повісті та оповідання, байки та ліричної поезії, епічної поеми й поетичних перекладів. Людина з широким світоглядом і ґрунтовою освітою, Олена Пчілка зажила слави і в історії української журналістики, зокрема як мистецтвознавець, критик та популяризатор українського мистецтва. Її діяльність як фольклориста і етнографа є ще одним проявом її самобутнього таланту і заслуговує пильної уваги дослідників.

Народилася Олена Пчілка в містечку Гадяч на Полтавщині в родині небагатого поміщика Петра Якимовича Драгоманова. Початкову освіту отримала вдома. Батьки прищепили їй любов до літератури, до української народної пісні, казки, обрядовості. У 1866 р. закінчила Київський зразковий пансіон шляхетних дівчат, жила у брата Михайла Петровича Драгоманова – згодом відомого вченого–історика, літературного критика, фольклориста і громадського діяча. Під впливом брата формувався світогляд Ольги Драгоманової. Дев'ятнадцяти літ вона побралася з чернігівцем Петром Антоновичем Косачем, недавнім студентом – правником Київського університету і приятелем її брата.

Влітку 1868 р. разом з чоловіком виїхали на Волинь до місця служби П.А.Косача у містечко Звягель (нині Новоград-Волинський). 25 лютого 1871 р. тут народилася дочка Лариса, яка ввійшла в світову літературу як Леся Українка. Два сини й чотири дочки виростила сім'я Косачів. Та не тільки сімейними клопотами жила Ольга Петрівна. Вона розпочала свій творчий шлях з перекладів поетичних творів Пушкіна і Лермонтова. 1876 року вийшла друком у Києві її книжка „Український народний орнамент", яка принесла Олені Пчілці славу першого на Україні знавця цього виду народного мистецтва.

Весною 1879 р. О.П.Косач з дітьми приїхала в м. Луцьк до свого чоловіка, якого було переведено на посаду голови Луцько-Дубенського з'їзду мирових посередників. У Луцьку вона вступила в драматичне товариство, а гроші, зібрані від спектаклів, запропонувала використати для придбання українських книг для клубної бібліотеки. Тут Олена Пчілка займалася педагогічно – літературною діяльністю. З перекладів російських і польських письменників була підготовлена книга „Українським дітям" (вийшла з друку 1882 р).

У травні 1882 р. сім'я Косачів переїхала в село Колодяжне на Ковельщині, яке стало з того часу їх постійною домівкою. Активна художня творчість і видавнича діяльність Олени Пчілки почалася в Колодяжному. У 1883 р. вона опублікувала свою першу поему „Козачка Олена" в альманасі „Рада", у 1886 р. видала збірку поетичних творів „Думки-мережанки". Разом з письменницею Наталею Кобринською видала альманах жінок-письменниць „Перший вінок" (1887).

Ольга Петрівна Косач не тільки виховувала, вчила, лікувала своїх дітей, але й була їх вимогливим критиком. Матері завдячувала Лесі Українка любов'ю до літератури і світової історії, знанням іноземних мов. Під впливом матері розвинувся її мужній вольовий характер. Від матері успадкувала вона ненависть до царизму і національного гноблення, глибокий патріотизм. Мати була найпершим читачем і редактором її творів.

В кінці 90-х років родина Косачів переїхала на постійне проживання до Києва, де Олена Пчілка заснувала журнал „Рідний край". У 1908 р. вийшла з друку збірка її повістей, оповідань, п'єс „Світова річ". Їй належать спогади про М.Старицького (1904 р.), М. Лисенка (1912–1928 рр.), М.Драгоманова (1926 р.). Письменниця продовжувала фольклорно-етнографічну діяльність. З цією метою приїжджала в кінці 1902 р. в с. Запруддя (нині Камінь-Каширський район). Записані тут 12 унікальних колядок та інші волинські пісні цього жанру спонукали її опублікувати наукову розвідку „Украинськие колядки" в журналі „Киевская старина". Початок нового століття приніс Олені Пчілці тяжкі особисті втрати – смерть сина Михайла (1903 р.), чоловіка (1909 р.), Лесі Українки (1913 р.). Олена Пчілка переїхала до Гадяча, куди перенесла редакцію „Рідного краю". У 1921 р. повернулася до Києва, де їй було запропоновано в 1924 р. роботу в Академії Наук України, а в 1925 р. письменницю обрано членом-кореспондентом Академії Наук України. Працюючи тут, вона займалася етнографічними розвідками, писала спогади.

4 жовтня 1930 року перестало битися серце визначної громадської діячки, письменниці, вченої, яка, за словами Панаса Мирного була „родюча, як земля, а робоча – як бджола". Олена Пчілка була завжди вірною демократичним і гуманістичним ідеалам, стояла на позиціях реалізму і народності, своєї творчістю і громадською діяльністю прагнула служити справі розквіту української літератури і культури.

Додано (22.03.2009, 15:31)
---------------------------------------------
СОСОНКА

Недалеко від лісу стояла хатка. В тій хаті жив чоловік Максим із сім’єю; було в нього четверо дітей, найстаршому хлопчикові Івасеві було десять літ.

Ліс був такий гарний, навіть зимою не здавався смутним, бо проміж чорноліссям було там чимало й сосон, а вони завжди веселять око тим вічнозеленим убранням!

Недалеко від Максимової хати була одна сосонка така-то вже хороша! Була вона не дуже велика, але й немаленька, саме мірненька та така зграбнесенька, круглесенька, зелені глиці аж сяють, а молоді пагонки, як свічечки, стремлять, прості та ясні.

Красує сосонка. Прийшла осінь смутна, прийшла зима люта, а сосонці байдуже! Сусідки її, берези та липки, стоять такі сумні та бідні, листячко з їх геть облетіло, а сосонка мовби ще кращою здається поміж смутних товаришок.

Отож і запишалась вона, каже берізкам та липкам:

— А що? Де ваші кучері гарні та рясні? Стоїте дерка чами! Ох, що то за хороша річ, як хто шляхетного роду! Нема в світі кращих, як ми, сосни! Ой світе мій, яка ж я гарна та велична!

Величається сосонка, аж тут прилетіла сорока. Сіла в неї на гілці та й каже:

— Че-че-че! Чекай, чекай!..

А чого чекати — не каже...

Тим часом сорока таки знала, що казала: вона, бачите, була на подвір’ї в дядька Максима й бачила, як Максим сани ладив; чула й те, як Максим говорив Івасеві, що поїде зрубає сосонку та повезе на продаж.

Так воно й сталося. Запріг Максим коня, під’їхав до тієї сосонки, зрубав її, бо вона була сама найпридатніша, та й повіз на торг.

І синок Івась упросився з ним (бо то не дуже далеко було). Одягся Івась, мати дала свої чоботи й онучки добрі; сидить Івась у санках, добре йому, і сосонку рукою придержує на ґринджолах. Нічого не знає сосонка, куди це її везуть, тільки гілочками стріпує, як підскочать де санки дорогою.

Приїхали в город і стали там, де й інші люди стояли з ялинками та з сосонками; багато там їх, тих деревців було, бо то саме Різдвяні святки були (якраз проти Нового року). Багатші пани купували ті зелені деревця, щоб становити їх у хаті та вбирати на втіху дітям. Чи то ж не втіха справді? Тут зима біла, все снігом укрите, а тут тобі зелене деревце стоїть у хаті, убрате та освічене — зеленіє...

Еге ж! Ото з такою думкою, щоб купити деревце, підійшла й до нашої сосонки якась-то підстаркувата жінка, либонь, нянька, з двома паненятами. Щебечуть дітки; а нянька тільки глянула на господаря та й гукає:

— Чи се ви, куме Максиме?

— Та я ж, — каже Максим.

От розговорилася нянька та зараз і сосонку купила. Сказала потім везти деревце до її панів. Приїхали. Сосонку внесли в горниці, а Максим заїхав у двір. Нянька, бачите, закликала Максима в кухню, трохи погрітися, чаєм його заходилась приймати. Бо хоч вона вже й городянка була, та колись у сусідньому селі жила, так ото й кумою була Максимові. Таки ж не подоба цуратися! Приймала нянька, як могла: Івасеві дуже доброго бублика дала.

Поснідали трохи. Тоді Максим, подякувавши за хліб та сіль, подався в город деякі справи справляти. А хлопця свого Івася в куми зоставив.

Коли вже надвечір приходить Максим та й журиться:

— Все, — каже, — справив, купив, що треба було, а тільки з чобітками лихо: ще перед святками дав шити, а вони й досі не пошиті! Сказав швець, на завтра будуть нехибно готові; та чи то ж не досада — завтра знов по їх приїздить? Хотілось би на Новий рік дома побути!

Нянька й почала вмовляти Максима, що вона попросить панів, щоб позволили йому переночувати у їх у дворі.

— Вам, куме, — каже нянька, — вигідніше так буде. А Івасеві ж то яка втіха буде! Я попрошу панів, щоб пустили його в горниці подивитись на сосонку, — сьогодні ж вбиратимуть.

Зосталися наші. Сидить Івась та й думає: «Як там вони ту сосонку вбиратимуть? Що то за диво таке буде!..»

Аж і справді «диво» предивне побачив Івась! Як повела його ввечері нянька в покої, та як став він на порозі тієї панської світлиці, та як глянув він на ту сосонку, то аж оторопів!

Світе мій ясний! Івась навіть не пізнав своєї сосонки! Вся вона сяє свічечками, ліхтариками, все гілля обчіпляне яблучками, якимись цяцьками, червоними, синіми, золотими, аж у очах мигтить! Під сосною, на примості, стоять ляльки, коники, щось таке ще... А ось кругом сосонки почали ходить такі дивні діти — чи, може, то живі ляльки? Такі гарні, кучеряві, так штучно повбирані... Що се таке?.. Чи сниться, чи справді діється?..

А сосонка стоїть, сяє — як зоря в небі! Ну, й тішилася ж вона!

— От, — каже, — моє щастя прийшло! Я таки знала, що не проста доля мені судилася!.. Боже, як же гарно, як любо! Як усі вихваляють! От коли б то липки побачили!

Та недовго втішалася гарна сосонка: ще свічечки не догоріли доостатку, а вже їх погасили (боялися, щоб не було чадно, як почнуть куріти недогарки). Далі почали здіймати із сосонки й покраси. Все, все поздіймали ласощі, цяцьки, забавки!.. Зосталося тільки те, чого не зауважили або щось нікому не потрібне більше: якісь ланцюжки з паперу та деякі дрібниці...

Стоїть сосонка, розібрана, темна, дивується, ради собі не дасть: що се таке?.. Її розібрали? За неї зовсім не дбають?!

Се була правда — за неї ніхто більше не дбав. Всі зайнялися тими лакоминками та цяцьками, що здіймано з неї. Все те було поділено поміж дітьми. Навіть Івась добув, з ласки няньчиної та малої панночки, кілька золотих горіхів, червоних яблучок, цукерків у кошику маленькому, солодкого коника і паперову золоту рибку! Боже мій, чи то ж не втіха?

Аж уночі снилось Івасеві те свято та осяяна сосонка — все те диво, що він бачив.

Другого дня вийшов Івась на подвір’я до батька, а батько вже коня запряга. Бачить Івась — виволокли слуги з будинку сосонку й кинули її надворі, біля дровітні; сказали, що вдень багато гостей буде, то не потрібно, щоб таке чепірадло в світлиці стояло. Лежить бідна сосонка, розчепіривши те обдерте гілля... Вчора вона була така велична, а тепер?.. Глянув Івась та аж йому шкода стало. Не знав він того, що й з людьми часто так буває!

Дививсь, дививсь Івась та й заманулось йому взяти додому тую сосонку; на ній пак були ще недогарки, стреміло кілька золотеньких цяцьок, обривків ланцюжків паперових. «Можна дома показати, а як ще те почіпляти, що пани дали, ото-то здивуються наші! — думає Івась. — Куди пак! Яблучка та золоті горіхи на сосні — аж п’ять, — чи в хуторі таке бачили?»

Спитали в двірника, чи не можна б узяти сосонку?

— Та можна, — каже, — нащо вона тепер здалась? Тепер вона нікуди не годна!

Як то було сосонці слухати отаке?!

Поїхали наші, повезли сосонку до свого двора. От уже й до лісу під’їхали; всі дерева так дивуються: що се таке зі сосною сталося? Стовбурець управлений в перехрестя, на вершку золота звізда стремить!..

— Подивіться, — каже берізка, — які на ній ланцюжки рожеві!

— Ет, — цвірінькнув снігирчик, — не хотів би я й ланцюжків, хоч би й рожевих! Нема в світі кращого, як воля!

Приїхали наші, втягли сосонку в хату. Гомін такий знявся! Івась розповідає, показує цяцьки, діти всі щебечуть, дивуються!.. А ввечері Івась таки почепив на сосонку все, що мав, ще й недогарків кілька позосталих запалив. От так утіха була малим.

Та не довго й тут була шана сосонці: через день діти витягли її на двір і поставили її коло порога. Нічогісінько вже на ній не було!.. Єдину втіху мала вона в тім, що розповідала горобчикам, які сідали їй на гілочки, яка то їй честь була у панів того вечора!..

А згодом побачила сосонка, що стала вона сохнути, жовкнути...

Одного дня Іван і каже батькові:

— Тату, порубайте вже сосну на дрова, бо вже вона пожовкла!

А батько одказує:

— Нащо її рубати! Краще я поставлю її замість віхи, отам, на дорозі, бо тепер раз у раз метелиця дорогу замітає; вже нащо я дорогу знаю, і то вчора блудив. Нехай хоч сосонка для прикмети на дорозі стоїть.

Поставили сосонку на полі, при дорозі. Стоїть вона, людям дорогу показує.

Одного разу їде Івась у санках з батьком та й каже їй:

— Бувай здорова, сосонко! Уже я з дому від’їжджаю! Прощавай!

«Що се таке? Чого він прощається?» — дума сосонка.

А воно й справді те було, що Івась від’їжджав. Приїхала якось до них Максимова кума, ота нянька, та й почала казать, що її пани шукають хлопця до послуги в горницях і що добре було б віддати в ту службу Івася; намовляла, що він собі одежі й грошенят заслужить та й в люди потроху вийде. Як почала вмовлять, то й одвезли ото Івася, за яким часом, на службу до панів.

Та щось не дуже-то йому на тій службі повелося. Не сподобалось йому... Перше всього ймення йому перемінено: був він Івась, а то став уже «Ванька»; потім дали йому таку вузьку та тісну одежину, посадили в прихожій, а часом пошлють куди. Туряють39 Івася пани, штурхають у потилицю слуги. Одно слово, за попихача в ycіx. Одного разу старший слуга так побив Івася за якісь панові чоботи, що Івась довго плакав... А другого разу горнична за ножі набила...

— Ні, годі сього! — зважив сам собі Івась і задумав утекти. Була масниця, був у панів великий бенкет; в будинку знявся такий шарварок, що ніхто й не зауважив, як зник Івась. Огледілися потім: «Де Ванька? Покличте Ваньку!» А «Ваньки» вже й сліду нема — за містом уже!

Іде Івась: уже він далеченько в полі опинився, вже не боїться, що ось-ось наженуть!.. І так йому любо, що то він на волі, навіть не холодно здається, дарма що й сніжок іде. Просторо так навкруги, повітря таке чисте, та біло, біло так усюди!..

Але ж от погано, починає смеркати, та й сніг дедалі більший та більший віє, та ще й вітер його крутить, аж іти тяжко. Мете... Ох, Боже мій, та де ж вона та дорога? Лишенько! Збився Івашко з дороги! Кидається він то в той, то в той бік, сльози рвуться з очей, бо нічого не вдіє! Не знає вже, де він і що... Може, воно недалеко від дому, а може, — зовсім не туди він іде, куди слід! «Боже мій! — плаче Івась, — що ж се зі мною буде? Замерзну я в полі!» (А вже й так ноги дуже померзли!) Плаче бідний Івась, крізь завірюху нічого перед собою не баче. Коли се дивиться — щось мpіє... Перше злякався, думав, що вовк; коли ні: то дерево... Боже мій, та се ж та сосонка, що батько Івасів поставив; он і друга віха!..40 Зрадів Івась, де в нього й сила знов узялася. Бреде через замети. О, тепер він вже знає, куди йому держать! Тепер він доб’ється додому.

Добився! Ось і хата його. Дома ще не сплять, у хаті світиться — вечеряють, либонь. Підійшов Івась під двері, боїться й у хату йти, щоб не сварили, що втік. Почула мати:

— Цитьте, — каже, — діти, мовби щось плаче, чи що!

— Та то вітер у комені, — каже батько.

— Та ні, бо таки не вітер...

Коли відчинили двері, аж то Івась у сінях!.. До нього, питають:

— Що се таке?.. Звідкіля се він?

А він ледве промовляє за слізьми:

— Я покинув, я не можу там бути, там мене б’ють ycі... Я не можу!

Що ти будеш казать дитині, як воно отаке бідне, плаче, тремтить, руки подубли!..

— Моя доленько! — скрикнула мати, роздягаючи Івася та придивляючись на нього при світлі.

— Та яке ж ти худе стало! Яке ж то тобі лишенько було!..

Відігріли Івася, нагодували, положили спати на печі. Другого дня встав Івась, виспаний, та такий радий, що то він дома, на волі! Ніхто його не ганяє, ніхто стусанів не дaє!.. Побіг з братом Андрійком надвір, а далі в лісок та на поле. А за околицею вже й дорогу свіжу протерто — саме на торг люди їхали. Побігли хлоп’ята з ґринджолятами тією дорогою. Ось і сосонка знакомита!

— Спасибі тобі, сосонко! — каже Івась. — Адже якби не ти, то я був би замерз!

— А бач, — каже сосонка, — а ти казав, щоб мене на дрова порубали! А от якраз я тобі в пригоді стала!.. Та й двірник помилився; казав, що я ні на що не здатна, — а ось дарма, що я пожовкла, проте здаюся на користь!

Похитується сосонка, думоньку гадає... Прилетіли до неї пташки, вона й каже їм:

— Полетіть до моїх сестричок та розкажіть їм про всю пригодоньку мою!..



Я - Ангел!.. Только крылья в стирке, нимб на подзарядке, а рожки и хвост - это у меня наследственное...))))
 
Форум селища міського типу Червоне, Червоне - зробимо кращим »  Школопедія (Школопедия) » Українська література » 5 клас - Тема: Олена Пчілка (Ольга Косач). “Сосонка” (5 клас - Тема: Олена Пчілка (Ольга Косач). “Сосонка”)
  • Сторінка 1 з 1
  • 1
Пошук:


Оплата будь-яких послуг через інтернет

Вхід

Логін:
Пароль:

Інформація

Ваш IP: 54.144.100.123
Браузер:

Cайт живе: