rss · Неділя, 18.11.2018, 04:57

Опитування

Будинок Культури
1. Необхідний в Червоному
2. Мені це не цікаво
3. Замість БК - магазин
4. Є інші заклади, там краще
5. Не потрібен Червоному
6. Надам фінансову допомогу
7. Маю спонсора на ремонт
Всього відповідей: 41
  • Сторінка 1 з 1
  • 1
Модератор форуму: Shooler, lusi  
Форум селища міського типу Червоне, Червоне - зробимо кращим »  Школопедія (Школопедия) » Українська література » 5 клас - Тема: Оксана Сенатович. “Малий Віз” (5 клас - Тема: Оксана Сенатович. “Малий Віз”)
5 клас - Тема: Оксана Сенатович. “Малий Віз”
ShoolerДата: Четвер, 12.02.2009, 12:53 | Повідомлення № 1
Супермодератор
Група: Модератори
Повідомлень: 3529
х-статус:
Veni! Vidi! Vici!

5 клас - Тема: Оксана Сенатович. “Малий Віз”

Коротка розповідь про письменницю. Чарівний сон Дмитрика як умовний літературний прийом. Образ допитливого хлопчика. Місце уявного і фантастичного у казці.
Значення історичного минулого для сучасності.



Я - волк! И вожака хочу я трон.
Ведь жизнь имеет волчий нрав.
В ней справедливейший закон -
Кто всех сильнее тот и прав!
 
lusiДата: Понеділок, 23.03.2009, 23:03 | Повідомлення № 2
Шановний мешканець
Група: Друзі
Повідомлень: 458

Оксана Сенатович народилася 2 січня 1941 р. в м. Бережани, у сім'ї вчителів. Після закінчення у 1957 р. школи, навчалась у Львівському політехнічному інституті. Працювала інженером на заводі, в науково-дослідному інституті легкої промисловості, була на профспілковій роботі, але справжнє своє покликання знайшла на літературній ниві.

Путівку в поетичний світ О. Сенатович дала газета "Вільне життя" ще у 1959 р. Згодом були публікації в журналі "Жовтень" (1960, № 1).

У 1961 р. у Львові вийшла колективна поетична збірка "Яблуневий цвіт", серед 28-ми авторів якої представлена і О. Сенатович.

О. Сенатович виступала в поезії і для дітей, і в поезії для дорослих читачів. Останнім припали до серця, зокрема, її збірки віршів "Стебло", "Діапазон весни", "Обличчям до голуба", "Голубий голос", "Чоловік з трояндою". А сучасну українську дитячу літературу не можна уявити без О. Сенатович.

Коли ще працювала на профспілковій роботі, займалася профорієнтацією школярів і тоді ж почала писати вірші для учнів молодших класів. Так народилася її книжка для дітей "Червоні лелеки" (1970). Свої вірші для дітей поетеса часто друкувала у журналах "Барвінок", "Малятко", в календарі "Дванадцять місяців". Широко відомі її книжки для найменших читачів: "Червоні лелеки", "Вісім сотень колобків", "Вчиться Вересень читати", "Сніговик", "Живемо в одному домі", "Шпаки на колесах", "Соловейку, тьох-мажор". Перу О. Сенатович також належить повість "Не виростуть хлопці без дощу". Свого часу видавництво "Детская литература" в Москві випустила збірку віршів української поетеси в перекладі російською мовою під назвою "Непрочитаное письмо".

Подарунком українській молоді була збірка віршів сербського поета Й. Йовановича-Змая "Маленький велетень" у перекладі нашої землячки. Була редактором дитячого християнського журналу "Діти Марії". О. Сенатович - член Спілки письменників України з 1976 р., була першим лауреатом премії імені Олени Пчілки (1992).

Померла О. Сенатович 31 березня 1997 р. в м. Львів



Я - Ангел!.. Только крылья в стирке, нимб на подзарядке, а рожки и хвост - это у меня наследственное...))))

Повідомлення відредактовано lusi - Понеділок, 23.03.2009, 23:05
 
mr_smithДата: Неділя, 05.09.2010, 00:08 | Повідомлення № 3
ADMIN
Група: Адміністратори
Повідомлень: 5113
х-статус:
You know what I mean?

Оксана
Сенатович

Малий Віз

    Червневе не­бо обт­ру­шу­ва­ло в озе­ро
зорі. Зо­ря­не озе­ро - як не­бо, зда­ва­лось, дай нур­ка і по­ле­тиш. Дмит­рик
по­летів, на­ма­цав но­гою дно не­ба, розп­лю­щив очі.

    Вхопився ру­кою за ди­шель Ма­ло­го
Во­за і ви­тяг­нув йо­го з озе­ра. Про­гур­котів не­бом Ве­ли­кий Віз і заїхав
за хма­ри. А Ма­лий Віз повіз Дмит­ри­ка до­до­му.

    - Де ти по­ночі веш­таєшся? -
за­пи­та­ла Дмит­ри­ка ма­ма…

    - Витягав з во­ди Віз, -
відповів син. За­су­нув Віз під ліжко і ліг спа­ти.

    Ще й зас­ну­ти не встиг, як зак­ру­ти­ли­ся
Во­зові ко­ле­са, і Дмит­рик ра­зом з ліжком поїхав у невідо­ме.

    - Чому в невідо­ме? - за­пе­ре­чив
Дмит­рик. - Ось ми­наю се­ло, он Кам’яна го­ра. Ось і то­ва­рист­во че­кає на
ме­не.

    - Це те­бе ми че­каємо? - взяв
ру­ки в бо­ки си­во­усий ко­зак. - І ко­го ж це ми до­че­ка­ли­ся?

    Козаки сиділи біля ку­ре­ня, ва­ри­ли
куліш, підки­да­ли хмиз у ват­ру.

    Чекали ко­го зав­год­но - турків, та­тар,
друзів, нед­ругів, але та­ко­го ди­ва не сподіва­ли­ся. На возі - ліжко, а на
ліжку хтось спро­сон­ня ле­пе­че, що во­ни на нього на­чеб­то че­ка­ли.

    - Ні, па­не-бра­те, та­ких, як
ти, ми не че­каємо. Лежнів се­ред нас не­має, обійде­мо­ся і без те­бе, - по­ча­ли
ко­за­ки од­ма­ху­ва­тись ру­ка­ми від ле­жа­чо­го хлоп­ця.

    Дмитрик сів на ліжку, но­ги звісив з
побічні, не знає, що йо­му ро­би­ти. А ко­за­ки ще мить - і за шаблі
візьмуться, щоб одігна­ти від се­бе ма­ну.

    - Згинь з очей! Кінних, піших
прий­маємо у свій кіш, а ти ко­ти­ся зі своєю «ка­на­пою».

    Там за лісом па­ни-ля­хи п’ють ка­ву,
мо­же, тобі до ліжка її по­да­дуть.

    Дмитрик роз­гу­бив­ся. Йо­му так хо­четься
знай­ти спільну мо­ву з ко­за­ка­ми. По­чав зла­зи­ти з ліжка.

    Воно пе­ре­хи­ли­лось, Дмит­рик ра­зом
з ним ба­бах­нув­ся на зем­лю. А Віз, по­чув­ши во­лю, відко­тив­ся набік.

    - Так тобі і тре­ба, -
розсміяли­ся ко­за­ки. - Бу­деш зна­ти, як до нас іншим ра­зом їзди­ти.

    Тепер спро­буєш сам за­нес­ти ліжко
на пле­чах до до­му.

    Сивовусий ко­зак узяв ве­ли­ку лож­ку
і за­тис­нув її у Дмит­риків ку­лак.

    - Якщо не спиш, то сідай їсти з
на­ми. Поїси і ска­жеш, чо­го прий­шов.

    Дмитрик втис­нувсь у ко­ло. Од­но­му
ко­за­кові, вмо­щу­ючись, при­тис­нув но­гу.

    - Ще не встиг поз­най­оми­тись,
а вже з моєї но­ги стілець собі ро­биш! Скільки років тобі? - за­пи­тав ко­зак,
яко­му Дмит­рик при­тис­нув но­гу.

    - Десять, - Дмит­рик при­тис­нув
лож­ку до гру­дей, - ско­ро де­сять!

    - А нам по трис­та де­сять. - І
ви ще не пов­ми­ра­ли?

    - Чи ти вже нав­си­дяч­ки спиш?
- трис­та­де­ся­тилітній ко­зак за­черп­нув лож­кою куліш і звер­нув­ся до
своїх поб­ра­тимів: - Їжте, хлопці, бо пом­ре­мо з го­ло­ду, по­ки цей хлоп­чисько
повірить,

    що ми на світі є.

    Дмитрик наївся, пе­ре­че­кав, по­ки
ко­за­ки ви­ко­ти­ли ка­зан, і по­чав го­во­ри­ти несміло:

    - Я маю спра­ву до Іва­на
Сірка. Чи не ска­же­те, де йо­го мо­жу зустріти?

    - Еге, ота­ма­на Сірка сьогодні
не по­ба­чиш. Він за­раз у Львові, там один письмен­ник книж­ку пи­ше про
нього. І Сірко днює і но­чує на дев’ято­му по­версі в йо­го бу­дин­ку.

    Хоче пе­ре­чи­та­ти на­пи­са­не, щоб
той чо­го не доб­ре­хав…

    Може, ми змо­же­мо за­ла­го­ди­ти
твою спра­ву?

    - Та… ми з од­ним то­ва­ри­шем
пос­пе­ре­ча­ли­ся. Я ка­жу, що за часів ота­ма­на Сірка бу­ли в ко­заків
підводні чов­ни.

    А мій то­ва­риш не хо­че віри­ти…

    - Багато хо­чеш зна­ти, - хит­ро
усміхнув­ся ста­рий ко­зак. - Наш ота­ман са­ме ра­диться у Львові, чи на­зи­ва­ти
ті чов­ни підвод­ни­ми. Не­за­ба­ром про­чи­таєш про це.

    - Чекати дов­го, - Дмит­рик
скри­вив­ся. - Не маю ча­су че­ка­ти.

    - Не кри­ви­ся, як се­ре­да на
п’ятни­цю. Як не маєш ча­су че­ка­ти, то сам ог­лянь чов­на.

    Пішли во­ни ра­зом до ріки. При бе­резі
бив­ся об хвилі чо­вен. Він був подібний до ве­ли­кої жов­тої че­ре­паш­ки.

    Дмитрик за­хотів ви­тяг­ну­ти йо­го
на бе­рег - не ста­ло си­ли, тільки хви­ля в очі бриз­ну­ла.

    Хотів залізти все­ре­ди­ну, та ко­за­ки
не пус­ка­ють ту­ди і ка­жуть: ля­гай швид­ко в ліжко, бо вже ско­ро бу­ди­ти­муть
те­бе.

    - А хіба я сплю?

    - Не спиш. Але он, на сході, не­бо
за­ясніло. Ко­зацька ра­ке­та ось-ось вист­ре­лить.

    - Це ва­ша ра­ке­та? Ви при­ду­ма­ли
ра­ке­ту? - І чов­на підвод­но­го, і ра­ке­ту, - про­мо­вив гор­до най­стар­ший
ко­зак і по­чав з то­ва­рист­вом відда­ля­ти­ся.

    Козацька ра­ке­та вист­ре­ли­ла. Ста­ло
яс­но-ясно. Підвод­ний чо­вен зблід, за­ну­рив­ся у во­ду і швид­ко зник.

    Через кілька днів Дмит­рик прий­шов
до міста. Підгайці - ма­леньке містеч­ко, за го­ди­ну мож­на обійти йо­го
вздовж і впо­пе­рек. Дмит­рик по бо­ках не розг­ля­дав­ся, зай­шов од­ра­зу в
кни­гар­ню.

    - Чи є вже книж­ка про Іва­на
Сірка? - за пи­тав.

    - Немає, не­за­ба­ром бу­де.

    Чому той письмен­ник ба­риться? Ко­за­ки
при­ду­ма­ли підвод­но­го чов­на, перші зро­би­ли ра­ке­ту, а книж­ки про це
досі не­має.

    Дмитрик ще тро­хи по­че­кає.

    А ні, то ся­де він на Ма­ло­го Во­за
і сам ви­ру­шить до Льво­ва. Обійде всі дев’яти­по­вер­хові бу­дин­ки - ота­ма­на
Сірка знай­де!

    Отаман сяг­не ру­кою по Ве­ли­кий
Віз, і поїдуть во­ни… Ку­ди? Про це в книжці не бу­де пи­са­ти­ся. Книж­ка про
ко­заків, а Іван Сірко ще не знає - Дмит­рик справжній ко­зак чи та­кий собі
зви­чай­нісінький шу­кач при­год.



Жираф - це кінь, виконаний за всіма вимогами замовника.
 
Форум селища міського типу Червоне, Червоне - зробимо кращим »  Школопедія (Школопедия) » Українська література » 5 клас - Тема: Оксана Сенатович. “Малий Віз” (5 клас - Тема: Оксана Сенатович. “Малий Віз”)
  • Сторінка 1 з 1
  • 1
Пошук:


Оплата будь-яких послуг через інтернет

Вхід

Логін:
Пароль:

Інформація

Ваш IP: 54.235.48.106
Браузер:

Cайт живе: