rss · Понеділок, 25.09.2017, 12:38

Опитування

Маєток Терещенка
1. Відреставрувати
2. Музей і монастир
3. Мені байдуже
4. Тільки музей селища
5. Тільки монастир
6. Нехай розвалиться
Всього відповідей: 67
Сторінка 1 з 11
Модератор форуму: Shooler, lusi 
Форум селища міського типу Червоне, Червоне - зробимо кращим »  Школопедія (Школопедия) » Українська література » 5 клас - Тема: Олександр Олесь (Кандиба) (5 клас - Тема: Олександр Олесь (Кандиба))
5 клас - Тема: Олександр Олесь (Кандиба)
ShoolerДата: Четвер, 12.02.2009, 12:50 | Повідомлення № 1
Супермодератор
Група: Модератори
Повідомлень: 3529
х-статус:
Veni! Vidi! Vici!

5 клас - Тема: Олександр Олесь (Кандиба)

“Заспів”, “Україна в старовину”, “Наші предки — слов’яни”, “Початки Києва”, “Аскольд і Дір”, “Поход на Царгород”, “Княгиня Ольга”, “Ярослав Мудрий”, “Микита Кожум’яка”
Поезії з книги “Княжа Україна”.
Поетична оповідь про минуле нашого народу, князів давньої України-Руси, їхню мудрість, благородство, хоробрість, любов до рідної землі.
ТЛ: віршований ритм, драматичний твір і його побудова, гіпербола.



Я - волк! И вожака хочу я трон.
Ведь жизнь имеет волчий нрав.
В ней справедливейший закон -
Кто всех сильнее тот и прав!
 
lusiДата: Понеділок, 23.03.2009, 23:22 | Повідомлення № 2
Шановний мешканець
Група: Модератори
Повідомлень: 458

Складний життєвий шлях випав на долю Олександра Олеся (справжнє прізвище — Кандиба). Народився він в с. Крига (Білопілля) на Сумщині, закінчив Харківський ветеринарний інститут, працював у Харкові та Києві (1909 — 1919). У 1907р. у Петербурзі вийшла перша книга Олеся — “З журбою радість обнялась”, що принесла славу молодому поетові. В наступні роки з'являються нові збірки — “Поезії. Книга II” (1909), “Поезії. Книга III” (1911), “Драматичні етюди. Книга IV” (1914), “Поезії. Книга V” (1917).

Не набувши чітких політичних орієнтирів, Олесь після Великої Жовтневої соціалістичної революції опиняється за кордоном (1919). Еміграція стала трагедією життя Олеся. Настрої пригніченості, нудьги і самотності наповнюють першу “закордонну” збірку віршів Олеся — “Чужиною” (Відень, 1919). “В вигнанні дні течуть, як сльози...” — такими словами розпочинається один з перших віршів книги. Невдовзі, у 1921р., виходить “Перезва” — збірка гостросатиричних віршових творів, що викривають життя, побут і політичні принципи емігрантської громади. Збірку (з'явилась у світ тільки перша частина її) поет видав під псевдонімом. Верховоди емігрантських кіл стали на перешкоді публікації нових віршів такого характеру. Почуття людини, позбавленої рідного дому, поглиблюються. В одному з віршів поет уявляє себе мертвим, але похованим в рідному краю, проте доля вигнанця гірша, ніж доля мерця.

Проте поет так і не спромігся на остаточні висновки чи рішення. Гостро-емоційно сприймаючи удари долі, він ладен вбачати у них непоясниме наслання, прокляття.

В останні десятиріччя життя Олесь усувається від будь-якої участі в заходах, здійснюваних українською еміграцією, послаблюється активність його поетичної творчості, він займається переважно інсценізацією народних казок, написанням лібретто для дитячих опер. Помер письменник у Празі 1944р.



Я - Ангел!.. Только крылья в стирке, нимб на подзарядке, а рожки и хвост - это у меня наследственное...))))
 
mr_smithДата: Неділя, 05.09.2010, 00:19 | Повідомлення № 3
ADMIN
Група: Адміністратори
Повідомлень: 5114
х-статус:
You know what I mean?

Олександр Олесь
Чари ночі

Сміються, плачуть солов'ї

І б'ють піснями в груди:

«Цілуй, цілуй, цілуй її, -

Знов молодість не буде!

Ти не дивись, що буде там,

Чи забуття, чи зрада:

Весна іде назустріч вам.

Весна в сей час вам рада.

На мент єдиний залиши

Свій сум, думки і горе -

І струмінь власної душі

Улий в шумляче море.

Лови летючу мить життя!

Чаруйсь, хмілій, впивайся

І серед мрій і забуття

В розкошах закохайся.

Поглянь, уся земля тремтить

В палких обіймах ночі,

Лист квітці рвійно шелестить,

Траві струмок воркоче.

Відбились зорі у воді,

Летять до хмар тумани…

Тут ллються пахощі густі.

Там гнуться верби п'яні.

Як іскра ще в тобі горить

І згаснути не веліла, -

Гори! Життя - єдина мить,

Для смерті ж - вічність ціла.

Чому ж стоїш без руху ти,

Коли ввесь світ співає?

Налагодь струни золоті:

Бенкет весна справляє.

І сміло йди під дзвін чарок

З вогнем, з піснями в гості

На свято радісне квіток.

Кохання, снів і млості.

Загине все без вороття:

Що візьме час, що люде.

Погасне в серці багаття,

І захолонуть груди.

І схочеш ти вернуть собі,

Як Фауст, дні минулі…

Та знай: над нас - боги скупі.

Над нас - глухі й нечулі…»

Сміються, плачуть солов'ї

І б'ють піснями в груди:

«Цілуй, цілуй, цілуй її:

Знов молодість не буде!»



Жираф - це кінь, виконаний за всіма вимогами замовника.
 
mr_smithДата: Неділя, 05.09.2010, 00:20 | Повідомлення № 4
ADMIN
Група: Адміністратори
Повідомлень: 5114
х-статус:
You know what I mean?

Олександр Олесь
О, слово рідне! Орле скутий!

О, слово рідне! Орле скутий!

Чужинцям кинуте на сміх!

Співочий грім батьків моїх,

Дітьми безпам'ятно забутий.

О, слово рідне! Шум дерев!

Музика зір блакитнооких,

Шовковий спів степів широких,

Дніпра між ними левій рев…

О, слово! Будь мечем моїм!

Ні, сонцем стань! вгорі спинися,

Осяй мій край і розлетися

Дощами судними над ним.



Жираф - це кінь, виконаний за всіма вимогами замовника.
 
mr_smithДата: Неділя, 05.09.2010, 00:20 | Повідомлення № 5
ADMIN
Група: Адміністратори
Повідомлень: 5114
х-статус:
You know what I mean?

Олександр Олесь
З журбою радість обнялась…

В сльозах, як в жемчугах, мій сміх,

І з дивним ранком ніч злилась,

І як мені розняти їх?!

В обіймах з радістю журба.

Одна летить, друга спиня…

І йде між ними боротьба,

І дужчий хто - не знаю я…



Жираф - це кінь, виконаний за всіма вимогами замовника.
 
mr_smithДата: Неділя, 05.09.2010, 00:22 | Повідомлення № 6
ADMIN
Група: Адміністратори
Повідомлень: 5114
х-статус:
You know what I mean?

Олександр Олесь
Аскольд і Дір

Славна в Рюрика дружина,

Всім далась вона взнаки,

А Аскольд і Дір - найперші,

Найславніші вояки.

Нудно їм сидіти дома

Без походів, без боїв, І вони прохають князя, Щоб на волю їх пустив.

Князь подумав і дозволив.

Попрощалися вони І з такими ж вояками

Посідали на човни. І по Волхову угору

В невідомий край летять.

Мов орлів широкі крила, Їхні весла лопотять.

Приплили до краю Волхов,

Далі витягли човни І в лісах шляхів шукають До чужої сторони.

Бачать - річка. Довго нею

Геть на полудень плили,

Аж угледіли на горах

Місто, вежі і вали.

Приплили, на берег вийшли І питають у полян, Хто живе у цьому місті, Хто тепер у ньому пан?

«Тут колись жили та вмерли

Кий, Хорив та Щек, брати.

А тепер ми під хозаром,

Животій32 та дань плати».

«Не журіться!» - Дір промовив.

«За мечі!» - Аскольд гукнув.

Кожний птахом стрепенувся,

Кожний гнівом спалахнув.

Налякалися хозари І в степи біжатъ гуртом. І дружина здобуває Пишний Київ над Дніпром.

Стали вільними поляни,

Вихваляють вояків,

А Аскольда разом з Діром

Вибирають на князів.

***

Заспів

Заспіваю вам не пісню

Про стару старовину,

Розкажу я вам не казку,

А бувальщину одну.

Розкажу вам про минуле,

Що вже мохом поросло,

Що, нащадками забуте,

За водою поплило.

Перед вами стародавні

Пройдуть хвилями часи, Із могил до вас озвуться Наших предків голоси.

Наших предків, що блукали

По страховищах-лісах,

Що з природою змагались

Тільки з вірою в серцях.

Ах, тоді була живою

Вся природа навкруги І людину оточали

Духи - друзі й вороги.

У часи ті Бог великий

Не ховавсь в небесній млі,

А ycі боги родились І вмирали на землі.

Рано вдосвіта на сході

Прокидавсь ясний Дажбог І ходив-блукав до ночі Синім степом без дорог.

По зелених пишних луках

Волос пас овець гладких,

Грів їх вовною м’якою,

Одганяв вовків від них.

Над дрімучими лісами,

По пустелі степовій

Бог Стрибог літав на крилах,

Грав на кобзі золотій.

Бог Перун на чорних хмарах

Вічно землю об’їздив,

Часом плакав, як дитина,

Часом сурмами будив.

Часом гнівом його серце

Наливалось, як огнем:

Левом він ревів з-під неба І погрожував мечем.

А в річках жили русалки,

Хапуни-водяники,

Лісовик свистав у лісі, І сміялися мавки.

Треба добре було знати

Душі всіх богів земних,

То коритись, то змагатись,

То просити ласки в них. І змагалася людина, І вперед невпинно йшла, Де ясним промінням-цвітом Дивна папороть цвіла… …Заспіваю вам не пісню Про стару старовину, Розкажу я вам не казку, А бувальщину одну.

Розкажу вам, як на горах

Славний Київ наш постав,

Як він жив і розвивався,

Як столицею він став…

Хто й коли у ньому княжив І в який ходив поход, Хто боровсь за Україну, За державність, за народ.

Розкажу вам, як боролись

Наші прадіди колись,

Як за щастя України

Ріки крові розлились.

Розкажу, чому і досі

Чути стогони її І чому так довго в хмарах Сонце рідної землі…

Заспіваю вам не пісню

Про стару старовину,

Розкажу я вам не казку,

А бувальщину одну.

***

Княгиня Ольга

Тихий, теплий літній ранок.

Сонце встало. Вітер спить.

Вийшла дівчина на річку,

Сіла в човен і сидить.

Чарівна сама, як ранок,

Задивилася на світ…

Білий шум на синіх хвилях,

На деревах - білий цвіт.

Любо жити на сім світі,

Щастя любого ждучи…

Ах, коли б лише згадати

Сон, що снився уночі.

Дивний сон… якісь палати,

Лицар в зброї на коні…

Ліс такий страшний, таємний.

Поле… Море вдалині.

Далі хмари, грім, пожежа,

Плач і стогін з-під землі.

Лицар-велетень в кайданах,

Кров на білому чолі. І замислилась красуня…

Згадка в серце їй вп’ялась…

Нагло шелест… Обернулась:

Перед нею - Ігор-князь.

На йому убрання просте,

Без оздоби, без відзнак,

Лук з залізними кінцями,

Збоку стріли, сагайдак.

Привітався з нею Ігор І сказав перевезти…

Загойдавсь на хвилях човен І поволі став плисти. І очей не зводить Ігор:

Що за дівчина-краса.

Заговорить: думка - сонце;

Очі - сині небеса.

Хто вона, чия і звідки,

Князь докладно розпитав,

А на другий день по неї І сватів своїх послав. І за князя вийшла заміж Проста дівчина з села, І до смерті вірним другом Князю Ігорю була.

***

Наші предки - слов’яни

Над озерами, річками,

На полянах лісових,

На стрімких високих горах,

На просторах степових, -

Де лише сіріє стежка

Або вкрився збіжжям лан,

Скрізь розкидались оселі

Наших прадідів-слов'ян.

Оселялись цілим родом:

Що людина, як одна?!

Кревні люде - рід складали,

Кревні роди - племена.

Наймудріший і найстарший

Цілим родом керував,

Видавав щодня накази,

Правив, милував, карав.

Кожне плем'я мало князя,

Князь судив, водив на бій,

Першим був він у відвазі І у мудрості своїй.

А коли ставав нездатним

До ладу і боротьби,

Віче іншого на князя

Вибирало без журби.

На річках, високих горах,

Серед багон і болот

Городи, міцні твердині

Будував собі народ.

Коли ворог йшов війною,

Метушилось все, як рій,

Замикалися ворота,

Починався лютий бій.

Бились, кидали каміння,

Крізь баркан29 окріп лили,

Попіл сипали у очі,

Гострі кидали коли… …Ось і ворога відбито.

Все минуло: гнів і жах…

Кревні плачуть над борцями,

Що звалилися в боях. І дають їм у могилу Зброю, вбрання і харчі, Щоб вони не знали лиха, На тім світі живучи.

На сумних могилах тужать І справляють тризну там, І несуть на сизі гори Жертви праведним богам.

Але все поволі, тихо

Тоне в річці забуття, І на березі зеленім Квітне радісне життя…

На луці палає ватра,

На луці ідуть танки.

Тут в вінках цвітуть дівчата,

Там співають парубки.

В сю таємну ніч Купала

В лісі папороть цвіте,

Розцвітає, обсипає,

Цвіт-проміння золоте.

Промовляє звір до звіра,

Хто підслуха мову їх,

Хто у лісі найде квітку,

Найде скарбів цілий міх.

А пісні все далі ллються,

Вже поблідли і зірки,

А ще огнища палають І мережаться танки.

На кийки стоять схилившись

Бородаті віщуни І розказують, що буде І з якої сторони.

Роздають недужим зілля,

Щось шепочуть і плюють…

Сих водою напувають,

Тим камінчики дають. І здається, з лісу вийшов На узлісся лісовик.

Став, заслухавсь, задивився…

Стрепенувсь і знову зник. І здається, щойно бігли Тут русалки польові І розсипали зі сміхом Самоцвіти по траві.

Але схід зайнявся сонцем,

Хмари в золоті, в огні… І самотньо одцвітають Зблідлі ватри30 вдалині.

***

Микита Кожум’яка

Убивши князя Святослава,

Печеніги раз у раз

Йдуть ордою на Вкраїну,

Раз у раз грабують нас І тепер їх шатра сірі Вкрили луг над Трубежем, Печеніги знов з’явились І погрожують мечем.

Наші ждуть. Але боїться

Печенізький хан іти,

Йому хочеться без бою

Перемоги досягти. Є один вояк у його

Втроє дужчий за вола…

«Хай він б’ється», - хан хитрує І до князя шле посла.

«Чи не викличем ми, князю,

Гніву праведних богів,

Коли річку почервоним

Кров’ю наших вояків?!

Краще ми розв’яжем сварку

Славним герцем двох борців:

Коли твій борець подужа,

Я скорюся без боїв».

Князь погодивсь, і звелів він

Найсильнішого знайти…

Та на герць ніхто в державі

Не зважається піти.

Засмутився Володимир…

Аж прийшов якийсь дідусь:

«Син побореться, мій князю, І поборе, побожусь.

З ним колись ми посварились,

Пам’ятаю, як тепер,

М’яв він шкуру, так, повіриш,

Спересердя всю роздер».

Привели до князя хлопця:

Соромливий, мовчазний,

Невисокого і зросту,

Хоч доволі кремезний.

«Може, хочеш, князю,

Чи міцна моя рука,

Роздражніть на пробу жаром

Найсильнішого бика».

Роздражнили. Бик на хлопця,

Але той схопив за бік І кавалок м’яса вирвав…

Бик упав і кров’ю стік.

«Добре!» - князь сказав до хлопця,

А військам своїм звелів,

Щоб озброїлись і ждали

Щохвилини ворогів.

Третій довгий день минає І ідуть борці на бій, Князь і хан собі гадають:

«Хто поборе - твій чи мій?!»

Печеніг угледів хлопця І сміється: «От, дурне, Подолати, побороти Воно думає мене!!»

Не злякався Кожум’яка І боротися почав.

Повертав борця і важив,

Потім, наче кожу, м’яв. І нарешті, наче бочку, Ухопив і кинув вмить.

На землі без руху мертвий

Печеніг-борець лежить. І на тім славетнім місці, Де страшний борець упав, На тім місці Володимир Переяслав збудував.

***

Поход на Царгород

Геть за морем українським,

Понад склом Босфорських вод

Дивні вежі і палати

Розкидає Царгород.

Наче вир, кипить, торгує

Крамом, зброєю, вином.

Вдень він вуликом здається,

А вночі - чудесним сном. І з усіх країн до його Ллється хвилями народ.

Наші теж торговці-люде Їздять в славний Царгород.

Та не любить грек чужинців І тримає їх в руці.

«Хоч не їдь! Одурить, скривдить!»

Наші скаржаться купці. І Олег, на греків лютий, Став збиратися в поход:

Хоче він до України

Прилучити Царгород. І укрили Чорне море

Українські байдаки,

Розгорнулися вітрила,

Заспівали вояки.

Простір! Воля! Грають хвилі,

Море диха, як живе,

Мов лютує, що з піснями

Легковажний хтось пливе.

Небезпека? Вітер? Буря?

Гнуться щогли кораблів?

О, хіба згорнути крила

Важко, довго для орлів? І гуртом за весла взятись, Разом взятись і гребти…

Море, море! І в негоду

Любе сміливому ти!

Так три дні плили по морю

Без турботи, без нудьги.

Ось і вежі Царгороду,

Ось і грецькі береги.

Але греки уже знали,

Що летять до них орли, І, щоб в пристань не пустити, Ланцюги перетягли. І звелів Олег на берег Витягати кораблі.

«Що ж, мовляв, як не по морю,

То поїдем по землі». І, колеса приробивши, Він вітрила розпустив. І невидане тут сталось, Найдивніше диво з див.

«Ой повій, повій ти, вітре!

Швидше коней повези!»

Зашумів-повіяв вітер,

Покотилися вози.

Вороги перелякались,

До Олега шлють послів.

«Не руйнуй нас, все дамо ми,

Що б ти, князю, не схотів!»

«Ну, гаразд. Покора ваша

Погасила в серці гнів, І здається, ми братами Станем з лютих ворогів Царю, хай моє купецтво Вільно ходить в Царгород, Хай торгує і купує Вже без кривди і без шкод.

У купців не буде зброї:

Я обмежу їх число,

Щоб не більше, як півсотні, Їх нараз у місто йшло»

Цар годився на умову,

Хрест святочно цілував.

Князь на Волоса, Перуна І на меч присягу склав.

На воротях Царгороду

Князь Олег свій щит прибив.

На воротях Царгорода

Український щит висів!

***

Початки Києва

Над Дніпром широким, вільним,

Де луги й степи цвіли,

Наші прадіди - поляни

Оселились і жили.

Хлібороб робив у полі,

Пас пастух корів, овець,

З луком, з стрілами гнучкими

По лісах ходив ловець.

Пишно квітла Україна,

Повна всякого добра.

Як в раю, жили поляни

Понад хвилями Дніпра.

Все своє вони любили,

Шанували і чуже,

Хай, мовляв, Перун і Волос

Всіх від лиха стереже.

А коли сусід лінивий

Заздрив силі багача,

Вміли наші показати

Обосічного31 меча. І віки нога ворожа

Не ступала на наш лан.

Bcі сусіди шанували І боялися полян. …Де стоїть тепер наш Київ, Там була сама гора, Жив там перший Кий з Хоривом, Щек та Либідь - їх сестра.

Над самим Дніпром на горах,

Огороджений з боків

Ровом, мурами, валами,

Київ виріс і розцвів.

***

Україна в старовину

Ліс густий, дрімучий, темний,

Споконвічний ліс росте,

Не проб’ється навіть сонце

Крізь гілля його густе.

Велетенські граби, вільхи,

Сосни, явори, дуби

Раз в століття полягають

Після віку боротьби.

Де родились, там вмирають,

Обертаються у тлінь,

На могилах виростає

Ряд наступних поколінь.

По лісах шумлять потоки,

Смарагдові від трави,

Розпливаючись то в багна,

То в озера, то в стави.

По річках, озерах, багнах

Вічний галас, вічний спів,

Крик гусей, качок і чапель,

Зойк чайок і журавлів.

Лебедині білі зграї

В небі хмарами летять,

Навкруги орлині крила

Гучно, хижо лопотять.

Над струмком спинився олень,

Прислухається, тремтить,

Десь почув непевний шелест І зникає через мить.

То ведмідь ішов напитись,

Остудитися в воді,

То збирають під дубами

Чорні вепрі жолуді.

По лісах блукали кози,

Тури, олені, вовки,

Кабани, ведмеді, лосі,

Рисі, зубри, борсуки.

Не стихав до ночі галас,

Дикий рев і ніжний спів…

Все кругом жило, змагалось,

Ліс дивився і шумів.

По лісах дрімучих, темних

З луком пращур наш ішов,

З рисем, лосем і ведмедем

Він боровся і боров.

Здобував він теплі хутра,

М’ясо, шкіру на свій дах,

Часом сам роздертий падав

З серцем звіра у руках…

А на півдні за лісами

Колихалось море трав:

То над степом буйний вітер

На шовкових струнах грав.

Степ широкий, степ безмежний,

Де початок, де твій край?!

Коли сам Стрибог не знає,

У Дажбога поспитай.

В день ясний горіло сонце,

Нерухомо вітер спав,

Нерухомо в мертвій тиші

Степ незайманий стояв.

В бурю він шумів, як море, І ховався в сизій млі, Полохливо буйні трави Припадали до землі.

А зимою умирав він,

Спав під килимом снігів…

Тихо… пусто… Тільки чути

Десь сумне виття вовків.

Та часами прогуркочуть

Диких коней табуни;

Наче вихори, здіймають

Білу куряву вони.

На лісах дрімучих, темних,

На незайманих степах

Спочивала Україна

В золотих, дитячих снах.

***

Ярослав Мудрий

Після ката Святополка,

Що замучив трьох братів,

Брат четвертий на престолі,

Ярослав розумний, сів.

Святополком окаянним

Все зруйноване було.

Бідувало бідне місто,

Бідувало і село. І усю свою увагу

Ярослав звернув на лад. І небавом Україна Зацвіла, як пишний сад. І небавом знову люди Багатіти почали, І Дніпром човни чужинців Знову в Київ поплили.

Греки, німці, італійці,

Чехи, угри - всі ішли,

Купували, продавали І у Києві жили.

Так живий, шумливий Київ

Царгородом другим став.

Як про друга, як про сина

Дбав про його Ярослав.

Оточив його валами,

Ровом, мурами обвів.

Укріпив його, оздобив І препишний двір завів.

До палат ішли невпинно

Чужоземні посланці,

Князь сидів на пишнім троні

З грізним берлом у руці. І, допущені до князя, Низько кланялись посли, І до ніг дари складали, Що з чужини принесли.

В час бенкету на бандурах,

Гуслях, різних сопілках

Грали весело музики;

Вина пінились в чарках.

Співаки пісні співали,

Скоморохи, штукарі,

Розважаючи чужинців,

Метушились у дворі.

Після ситого обіду

Всі виходили з палат

Подивитись на верблюдів,

На муштрованих звірят. І в Європі честю мали Королі, князі, царі Поріднитись з Ярославом, Побувати у дворі.

Але мудрість Ярослава

Вся була в його ділах,

У державнім будівництві,

Владі, устрою, в судах.

Щоб не нищити народу І народного майна,

Не хотів він воювати,

Не тягла його війна.

Він прогнав лише поляків І, щоб ворог тихшим став, Він твердиню понад Сяном - Ярославль свій збудував.

Та ходив на печенігів І черкесів під Кавказ, Що на нашу Україну Нападали раз у раз.

Та з Редедею касозьким

Ярославів брат Мстислав

Бивсь хоробро в поєдинку І Редедю подолав.

Наш співець Боян великий,

Найславніший із співців,

Сплів йому вінок безсмертний Із пісень безсмертних слів. …

Пролетіли дні короткі…

Перед смертю Ярослав

Всіх своїх синів покликав І з любов’ю проказав:

«Вас я, діти, покидаю,

Йду я в ліпшу сторону,

Але, діти, пам’ятайте

Мою заповідь одну:

Не сваріться, жийте в згоді:

Тільки мир збере усе,

А незгода, наче вітер,

Все по полю рознесе.

Як не будете всі разом

Йти до спільної мети,

Ви, державу зруйнувавши,

Подастеся у світи.

Ви розгубите ту землю,

Що придбали вам батьки, І тинятиметесь всюди, Як вигнанці й жебраки».

Та недовго пам’ятали

Діти мудрий заповіт,

А нащадки Ярослава

Осміяли на весь світ…



Жираф - це кінь, виконаний за всіма вимогами замовника.
 
Форум селища міського типу Червоне, Червоне - зробимо кращим »  Школопедія (Школопедия) » Українська література » 5 клас - Тема: Олександр Олесь (Кандиба) (5 клас - Тема: Олександр Олесь (Кандиба))
Сторінка 1 з 11
Пошук:




Оплата будь-яких послуг через інтернет

Вхід

Логін:
Пароль:

Інформація

Ваш IP: 54.81.59.211
Браузер:

Cайт живе: