rss · Понеділок, 20.11.2017, 20:31

Опитування

Маєток Терещенка
1. Відреставрувати
2. Музей і монастир
3. Мені байдуже
4. Тільки музей селища
5. Тільки монастир
6. Нехай розвалиться
Всього відповідей: 67
Сторінка 1 з 11
Модератор форуму: Shooler, lusi 
Форум селища міського типу Червоне, Червоне - зробимо кращим »  Школопедія (Школопедия) » Українська література » 5 клас - Тема: Історичне минуле нашого народу (5 клас - Тема: Історичне минуле нашого народу)
5 клас - Тема: Історичне минуле нашого народу
ShoolerДата: Четвер, 12.02.2009, 12:49 | Повідомлення № 1
Супермодератор
Група: Модератори
Повідомлень: 3529
х-статус:
Veni! Vidi! Vici!

5 клас - Тема: Історичне минуле нашого народу

Літописні оповіді:
про заснування Києва, про князя Олега, про княгиню Ольгу, про хрещення Києва князем Володимиром (подавати на основі “Повісті минулих літ” у переказі В. Близнеця)
“Повість минулих літ” — найдавніший літопис нашого народу. Значення літописання для нащадків. Казкові та історичні мотиви літописних сюжетів. Любов руських князів до своєї землі, їхня сила духу, воля, благородство, сміливість, рішучість, вірність тощо.
ТЛ: літопис.



Я - волк! И вожака хочу я трон.
Ведь жизнь имеет волчий нрав.
В ней справедливейший закон -
Кто всех сильнее тот и прав!
 
lusiДата: Понеділок, 23.03.2009, 23:30 | Повідомлення № 2
Шановний мешканець
Група: Друзі
Повідомлень: 458

ПРО ЗАСНУВАННЯ КИЄВА

Літописна оповідь

Поляни ж жили в ті часи окремо й володарювали родами своїми... І були три брати: один на ймення Кий, а другий — Щек, а третій — Хорив, і сестра їх — Либідь. Кий сидів на горі, де нині узвіз Боричів, а Щек сидів на горі, яка нині зветься Щекавицею, а Хорив — на третій горі, через що і прозвана вона Хоривицею. І збудували вони городок на честь свого старшого брата, й нарекли його Києвом. А навколо города був ліс і пуща велика, і ловили там звірів. І були ті мужі мудрими й тямущими, і називалися вони полянами, від них в Києві є поляни й до сьогодні.

Деякі ж, не знаючи, кажуть, що Кий був перевізником, бо нібито тоді біля Києва був перевіз з тієї сторони Дніпра, тому й говорили: «На перевіз на Київ». Проте коли б Кий був перевізником, то не ходив би до Царгорода. А втім, цей Кий княжив у роді своєму і ходив він до царя — не знаємо лишень до котрого, але знаємо, що великі почесті, як оповідають, віддав йому той цар, при якому він приходив. Коли ж Кий повертався, прибув на Дунай і уподобав місце, і збудував малий городок, і хотів осісти в ньому з родом своїм, та не дали йому навколишні мешканці. Отож і донині називають придунайці те городище Києвець. Кий же повернувся у свій город Київ, тут і скончався. І брати його Щек і Хорив, і сестра їх Либідь тут померли.

ПРО КНЯЗЯ ОЛЕГА

Літописна оповідь

І жив Олег в мирі з усіма землянами, княжачи в Києві. І прийшла осінь, і згадав Олег коня свого, якого тримав здавна у стайні, вирішивши ніколи не сідати на нього. Питав-бо колись волхвів і віщунів: «Од чого мені доведеться померти?» І сказав йому один віщун: «Княже! Кінь, якого ти любиш і їздиш на ньому, — від нього тобі й померти!» Олег же, взявши це собі до тямки, каже: «Ніколи не сяду на нього і більше не гляну».

І звелів годувати його, і не приводити його до себе. І перебув декілька років, не бачивши його, аж поки й на греки не пішов.

А повернувшись до Києва і проживши чотири роки, на п’яте літо він спом’янув коня, що від нього, як віщували волхви, мав померти. І, покликавши старшого над конюхами, запитав: «Де кінь мій, якого я поставив був годувати і берегти його?» А той каже: «Помер». Олег же посміявся і докорив віщунові, кажучи: «Невірно ото говорять волхви і все те неправда є: кінь помер, а я живий». І наказав він осідлати коня: «Хай-но погляну на кості його». І прибув він на місце, де лежали його кості голі і череп голий, спішився і, посміявшись, сказав: «Чи не від цього черепа смерть мені приймати?» І ступив він ногою на череп, і, з’явившись із черепа, змія вкусила його в ногу. І з того він розхворівся і помер. І плакали по ньому всі люди плачем великим, і понесли, і поховали його на горі, яка зветься Щекавицею. Є ж і досі могила його, зветься могилою Олеговою. А було всього його княжіння тридцять три роки.

ПРО КНЯГИНЮ ОЛЬГУ

Літописна оповідь

Жила ж Ольга з сином своїм Святославом,

І навчала його мати хреститися,

А він не зважав на те, ані дослухався того,

Але коли хто з власної волі хотів хреститися,

То не забороняв, але осуджував того.

Для невірних-бо віра християнська — то потворність,

Бо не знають і не розуміють ті, хто в тьмі ходить,

І не відають слави Господньої,

Бо одебеліли27 серця їxні,

І тяжко вухами чують, а очима бачать.

Рече-бо Соломон: «Діяч нечестивих далекий від розуму,

Бо кликав вас — і не послухали ви,

І вам поклав слова — і не зрозуміли,

Але ради мої ви відкинули,

І звинувачень моїх не приймаєте,

І зненавиділи-бо премудрість,

І не захотіли страху Господнього,

І не хотіли приймати поради моєї,

І погорджували всіма моїми звинуваченнями!»

Так і Ольга часто говорила:

«Я, сину, пізнала Бога і радуюся,

А коли і ти пізнаєш Бога, то почнеш радуватися».

Він же не приймав того, кажучи:

«Як я можу один іншу віру прийняти?

Та ж дружина моя з цього буде сміятись».

Вона ж рече йому: «Охрестишся ти

І всі інші те саме зроблять».

Він же матері не послухав і далі справляв звичаї поганські,

Не відаючи, коли хто матері не слухає, в біду впадає,

Як сказано: «Коли хто батька чи матір не слухає,

Хай умре».

Це ж тому Святослав гнівався на матір.

Соломон же сказав:

«Хто картає насмішника, той собі ганьбу бере,

Хто ж безбожникові виговорює, сором собі набуває».

«Картання безбожників — як мозоль для них».

«Не дорікай пересмішникові, щоб тебе не зненавидів він».

Одначе Ольга любила сина свого Святослава, кажучи:

«Хай буде воля Божа. Коли Бог захоче помилувати рід мій

І землі Руської, хай вкладе їм у серце бажання Бога,

Як то і мені Бог дарував».

І, це кажучи, молилася за сина

І за людей всі дні і ночі,

І наставляла сина свого до змужніння його

І до його повноліття.

ПРО ХРЕЩЕННЯ РУСІ

Літописна оповідь

Володимир віддав Корсунь грекам як віно за царицю, а сам повернувся в Київ. І коли прийшов, повелів звергнути всіх кумирів: одних порубать, а других попалити. Перуна ж повелів прив’язати коневі до хвоста і волочити з гори Боричевим узвозом на Ручай, а дванадцять мужів приставив бити його жезлами. І робили це не тому, що дерево може відчувати, а для наруги над бісами, що спокушали цим образом людей, хай прийме відплату від людей. Великий єси, Господи, і дивні діла твої! Вчора був шанований людьми, а сьогодні зневажений. І коли тягли Перуна Ручаєм до Дніпра, оплакували його невірні люди, бо ще не прийняли хрещення. І, притягнувши, вкинули його в Дніпро. І приставив Володимир (до нього людей), кажучи: «Якщо де пристане, то відпихайте його від берега, аж доки не пройде пороги, тоді залишите його». Вони ж виконали, як було звелено. І коли пустили Перуна і пройшов він через пороги, викинув його вітер на рінь, що й до сьогодні називається Перунова рінь. Після цього Володимир послав своїх посланців по всьому городу сказати: «Якщо завтра хто-небудь не буде на річці: чи багатий, чи вбогий, чи жебрак, а чи раб, — той буде ворог мій». І, почувши це, люди йшли з радістю, раділи і говорили: «Якби це не було добре, не прийняли б його князь і бояри». Ранком зійшов Володимир із царициними і корсунськими попами до Дніпра, і зійшлось людей без ліку: і ввійшли всі в воду, і стояли в ній по шию, а другі — до грудей, малі біля берега, інші тримали дітей на руках, дорослі бродили, а попи ж стояли і творили молитву. І було видно радість велику на небі і на землі: стільки душ врятованих!



Я - Ангел!.. Только крылья в стирке, нимб на подзарядке, а рожки и хвост - это у меня наследственное...))))

Повідомлення відредактовано lusi - Понеділок, 23.03.2009, 23:32
 
mr_smithДата: Неділя, 05.09.2010, 00:25 | Повідомлення № 3
ADMIN
Група: Адміністратори
Повідомлень: 5114
х-статус:
You know what I mean?

ЛЕГЕНДИ З ПОВІСТІ МИНУЛИХ ЛІТ
* * *
Після потопу, отже, три сини Ноєві розділили Землю — Сим, Хам і Яфет .
І дістався схід Симові: Персіда, Бактрія і аж до Індії в довготу, а в широту ж
до [города] Рінокорури, — як ото сказати, від сходу і аж до півдня,— і Сірія, і
Мідія, і Євфрат-ріка, і Вавілонія, [і] Кордуена, і Ассірія, ; Месопотамія,
Аравія Старіша, Елимаіс, Індія, Аравія Сильна, Колія, Коммагина, Фінікія вся.
Хамові ж дісталась південна частина: Єгипет, Ефіопія, прилегла до Індії, і друга
Ефіопія, з якої витікає ріка ефіопська Червона, та, що плине на схід, [город]
Фіви, Лівія, прилегла аж до Кірінії, Мармарія, Сірт, Лівія друга, Нумідія,
Масурія, Маврітанія, котра є навпроти [города] Гадіра. А [з країв], що є на
схід, він узяв Кілікію, Памфілію, Пісідію, Місію, Лікаонію, Фрігію, Кавалію,
Лікію, Карію, Лідію, Місію другу, Троаду, Еоліду, Віфінію, Стару Фрігію. І
острови також він узяв: Сардінію, Кріт, Кіпр, і ріку Гіону, яку називають Нілом.
Яфетові ж дісталась північна сторона і західна: Мідія, Албанія, Арменія Мала і
Велика, Каппадокія, Пафлагонія, Галатія, Колхіда, Боспорій, Меотія, [город]
Дервія, Сарматія, Тавріанія, Скіфія, Фракія, Македонія, Далматія, Молоссія,
Фессалія, Локрія, Пеленія, котра й Пелопоннесом зветься, Аркадія, Іпіротія,
Іллірія, Слов'яни, Ліхнітія, Адріакія, Адріатичне море. Узяв же він і острови:
Британію, Сі|цілію, Евбею, Родос, Хіос, Лесбос, Кіферу, Закінф, Кефаллінію,
Ітаку, Керкіру і частину азійської сторони, яку називають Іонією, і ріку Тігр,
що тече межи Мідією і Вавілонією. [Узяв він також краї] до Понтійського моря на
північних сторонах: Дунай, Дністер і Кавкасійські гори, себто Угорські, а
звідти, отже, й до самого Дніпра. [Дісталися йому] й інші ріки: Десна, Прип'ять,
Двіна, Волхов. Волга, що йде на схід у частину Симову.
В Яфетовій же частині сидить русь, чудь і всякі народи: меря, мурома, весь,
мордва, заволоцька чудь, перм, печера, ям, угра, литва. зимигола, корсь,
летьгола , ліб. Ляхи ж, і прусси, і чудь сидять поблизу моря Варязького. По
сьому ж морю сидять варяги: сюди, на схід,— до наділу Симового; по тому ж морю
сидять вони на захід — до землі Англійської і до Волоської. Яфетове бо коліно й
це: варяги, свеї, нормани, готи, русь, англи, галичани, волохи, римляни. німці,
корляги, венедиці, фряги та інші. Вони сидять [одні коло одних] од заходу до
півдня і сусідять з племенем Хамовим.
Сим же, Хам та Яфет, розділивши землю і метавши жереб, [поклали] не переступати
анікому в братній уділ, і жили кожен у своїй частині.
І був [тоді] один народ. А коли намножилося людей на Землі, то намислили вони у
дні Іоктана й Фалека спорудити башту до неба. І, зібравшись на містині поля
Сенаар зводити башту до небес і город навколо неї Вавілон, будували вони башту
сорок літ. І не була вона завершена, бо зійшов господь бог глянути на город і на
башту і сказав господь: «Се народ один і мова одна». І змішав бог народи і
розділив на сімдесят і на дві мови, і розсіяв [їх] по всій Землі. По змішанні ж
народів бог вітром великим розвалив башту, однак є останок її межи | Ассірією і
Вавілоном; і є він у висоту [?]. а в ширину 5433 лікті. Багато літ держиться
останок той.
Після того ж, як було розвалено башту і розділено народи, взяли сини Симові
східні краї, а Хамові сини — південні краї; Яфетові ж сини захід узяли і
північні краї. Від цих ото сімдесяти і две народів, од племені таки Яфетового,
постав народ слов'янський —так звані норики, які є слов'янами.
По довгих же часах сіли слов'яни по Дунаєві, де єсть нині угорська земля і
Болгарська. Од тих слов'ян розійшлися вони по Землі прозвалися іменами своїми, —
[од того], де сіли, на котрому місці. Ті, що, прийшовши, сіли по ріці на ймення
Морава, і прозвалис моравами, а другі чехами назвалися. А се — ті самі слов'яни:
білі хорвати, серби і хорутани. Коли ж волохи найшли на слов'ян на дунайських, і
осіли між них, і чинили їм насильство, то слов'яни ті, прийшовши, сіли на Віслі
і прозвалися ляхами. А від тих ляхів [пішли одні, що] прозвалися полянами, другі
ляхи [прозвалися лютичами, інші — мазовшанами, ще інші — поморянами.
Так само й ті ж слов'яни, прийшовши, сіли по Дніпру і назвалися полянами, а інші
— деревлянами, бо осіли в лісах; а другі сіли межи Прип'яттю і Двіною і
назвалися дреговичами; а інші сіли на Двіні і назвалися полочанами — од річки,
яка впадає в Двіну і має назву Полота; од сеї [річки] вони прозвалися
полочанами. Слов'яни ж, [що] сіли довкола озера Ільменя, прозвалися своїм
іменем — [словенами]; і зробили вони город, і назвали його Новгородом. А другі ж
сіли на Десні, і по Сейму, і по Сулі і назвалися сіверянами.
І так розійшовся слов'янський народ, а від його [імені] й діста-логічного
зв'язку з першою і перенесе- ли [свою] назву слов'янські письмена .
Коли ж поляни жили особно по горах сих [Київських], то була тут путь із Варягів
у Греки, а із Греків [у Варяги]: по Дніпру, а у верхів'ї Дніпра — волок до
[ріки] Ловоті, а по Ловоті [можна] увійти в Ільмень, озеро велике. Із цього ж
озера витікає Волхов і впадає в озеро велике Нево, а устя того озера входить у
море Варязьке. І по тому морю [можна] дійти до самого Риму, а од Риму прийти
по тому ж морю до Цесарограда, а від Цесарограда прийти в Понт- море, у яке
впадає Дніпро-ріка. Дніпро ж витікає з Оковського лісу і плине на південь, а
Двіна із того самого лісу вибігає і йде на північ, і входить у море Варязьке. Із
того ж лісу витікає Волга на схід і вливається сімдесятьма гирлами в море
Хвалійське. Тому-то із Русі можна йти по Волзі в Болгари і в Хваліси, і на схід
дійти в уділ Симів, а по Двіні — у Варяги, а з Варягів — і до Риму, од Риму ж —
і до племені Хамового. А Дніпро впадає в Понтійське море трьома гирлами; море
це зовуть Руським. Побіля нього ж учив святий апостол Андрій, брат Петрів.

* * *

Як ото говорили, коли Андрій учив у Синопі і прийшов у [город] Корсунь, він
довідався, що од Корсуня близько устя Дніпрове. І захотів він піти в Рим, і
прибув в устя Дніпрове, і звідти рушив по Дніпру вгору, і за приреченням божим
прийшов і став під горами на березі.
А на другий день, уставши, сказав він ученикам своїм, які були з ним: «Бачите ви
гори сі? Так от, на сих горах возсіяє благодать божа, і буде город великий, і
церков багато воздвигне бог». І зійшов він на гори сі, і благословив їх, і
поставив хреста. І, поклонившись богу, він спустився з гори сеї, де опісля
постав Київ, і рушив по Дніпру вгору.
І прибув він до словен, де ото нині Новгород, і, побачивши людей, тут сущих, —
який їхній обичай, і як вони миються і хвощуться, — здивувався їм.
І пішов він у Варяги, і прибув у Рим, [і] повідав, скільки навчив і скільки
бачив, і розказав їм: «Дивне бачив я в землі Словенській. Коли йшов я сюди,
бачив бані дерев'яні. І розпалять вони їх вельми, і роздягнуться, і стануть
нагими, і обіллються мителем, і візьмуть віники, і почнуть хвостатись, і [до]
того себе доб'ють, що вилізуть ледве живі. А обіллються водою студеною — і тоді
оживуть. І так творять вони повсякдень. Ніхто ж їх не мучить, а самі вони се'
мучать, і творять не миття собі, а мучення». І, це чувши, [римляні] дивувалися.
Андрій же, побувши в Римі, прийшов у Синоп .
* * *
Коли ж поляни жили особно і володіли родами своїми, — бо й до сих братів
існували поляни і жили кожен із родом своїм своїх місцях, володіючи кожен родом
своїм, — то було [між них] три брати: одному ім'я Кий, а другому — Щек, а
третьому — Хорив і сестра їх — Либідь. І сидів Кий на горі, де нині узвіз Борич
а Щек сидів на горі, яка нині зветься Щековицею, а Хорив — на третій горі, од
чого й прозвалася вона Хоривицею. Зробили вони городок [і] на честь брата їх
найстаршого назвали його Києвом, І був довкола города ліс і бір великий, і
ловили вони [тут] звірину. Були ж вони мужами мудрими й тямущими і називалися
полянами. Од них ото є поляни в Києві й до сьогодні.
Інші ж, не знаючи, говорили, ніби Кий був перевізником, бо тоді коло Києва
перевіз був з тої сторони Дніпра. Тому [й] казали: «На перевіз на Київ». Коли б
Кий був перевізником, то не ходив би він доЦесарограда. А сей | Кий княжив у
роду своєму і ходив до цесаря. Не знаємо, [щоправда, до якого] , а тільки про те
відаєм що велику честь, як ото розказують, прийняв він од [того] цесаря,-котрого
я не знаю, [як не знаю] і при котрім він цесарі приходив [туди].
А коли він вертався назад, [то] прийшов до Дунаю і вподобав місце, і поставив
городок невеликий, і хотів [тут] сісти з родом своїм. Та не дали йому ті, що
жили поблизу. Так що й донині називають дунайці городище те — Києвець. Кий же
повернувся у свій город Київ. Тут він і скончав живоття своє. І два брати його,
Щек і Хорив і сестра їх Либідь тут скончалися.

* * *
Вигнали [чудь, словени, кривичі і весь] варягів за море, і не дали їм данини, і
стали самі в себе володіти. І не було в них правди, і встав рід на рід, і були
усобиці в них, і воювати вони між собою почали. І сказали вони: «Пошукаємо самі
собі князя, який би володів нами і рядив за угодою, по праву».
Пішли вони за море до варягів, до русі. Бо так звали тих варягів — русь, як ото
одні звуться свеями, а другі — норманами, англа-ми, інші — готами, — отак і ці.
Сказали русі чудь, словени, кривич і весь: «Земля наша велика і щедра , а
порядку в ній нема. Ідіть-но княжити і володіти нами».
І вибралося троє братів із родами своїми, і з собою всю узяли русь. І прийшли
вони спершу до словен, і поставили город Ладогу. І сів у Ладозі найстарший
[брат] Рюрик, а другий, Синеус, — на Білім озері, а третій, Трувор, — в [городі]
Ізборську. І од тих варягів дістала [свою] назву Руська земля .
А по двох літах помер Синеус і брат його Трувор, і взяв Рюрик волость усю один.
І, прийшовши до [озера] Ільменя, поставив він город над Волховом, і назвали його
Новгородом. І сів він тут, князюючи і роздаючи мужам своїм волості, [звелівши
їм] городи ставити: тому — Полоцьк, тому — Ростов, другому — Білоозеро. А варяги
по тих городах є приходні. Перші насельники в Новгороді — словени, а в Полоцьку
— кривичі, в Ростові — меря, у Білоозері — весь, в Муромі — мурома. І тими всіма
володів Рюрик.
І було в нього два мужі, Аскольд і Дір, не його племені, а бояри. І відпросилися
вони [в Рюрика піти] до Цесарограда з родом своїм, і рушили обидва по Дніпру.
Ідучи мимо, узріли вони на горі городок і запитали, кажучи: «Чий се город?» А
вони, [тамтешні жителі], сказали: «Було троє братів, Кий, Щек [і] Хорив, які
зробили город сей і згинули. А ми сидимо в городі їхньому і платимо данину
хозарам». Аскольд, отож, і Дір зостались удвох у городі цьому, і зібрали багато
варягів, і почали володіти Полянською землею. А Рюрик княжив у Новгороді.

* * *
І приспіла осінь, і спом'янув Олег коня свого, якого поставив був годувати,
[зарікшись] не сідати на нього. Бо колись запитував він був волхвів і віщунів:
«Од чого мені прийдеться померти?» І сказав йому один ві|щун: «Княже! Кінь, що
його ти любиш і їздиш на нім, — од нього тобі померти». Олег же, взявши це собі
на ум, сказав: «Ніколи тоді [не] сяду на коня [сього], ані гляну більше на
нього». І повелів він годувати його, але не водити його до нього. І, проживши
декілька літ, він не займав його, поки й на Греків пішов.
А коли вернувся він до Києва і минуло чотири роки, на п'ятий рік спом'янув він
коня свого, що од нього, як прорекли були волхви, [прийдеться] померти Олегові.
І призвав він старшого над конюхами, запитуючи: «Де є кінь мій, що його я
поставив був годувати і берегти його?» А він сказав: «Умер». Олег тоді посміявся
і вкорив віщуна, кажучи: «Неправдиво то говорять волхви, і все те — лжа єсть:
кінь умер, а я живий». І повелів він осідлати коня: «Дай-но погляну я на кості
його». І приїхав він на місце, де ото лежали його кості голі і череп голий, і
зліз він з коня, [і] посміявся, мовлячи: «Чи од сього черепа смерть мені
прийняти?» І наступив він ногою на череп, і, виповзши [звідти], змія вжалила
його в ногу.
І з того розболівшись, він помер. І плакали по ньому всі люди плачем великим, і
понесли його, і погребли його на горі, що зветься Щековицею. Єсть же могила його
й до сьогодні, називається могила та Олеговою. А було всіх літ його княжіння
тридцять і три .

* * *
Сказала дружина Ігореві: «Отроки Свенельдові вирядилися оружжям і одежею , а ми
— голі. Підино, княже, з нами по данину, хай і ти добудеш, і ми».
І послухав їх Ігор, пішов у Деревляни по данину. І добув він [собі ще] до
попередньої данини, і чинив їм насильство він і мужі його. А взявши данину, він
пішов у свій город [Київ].
Та коли він повертався назад, він роздумав [і] сказав дружині своїй: «Ідіте ви
з даниною додому, а я вернусь і походжу іще». І відпустив він дружину свою
додому, а з невеликою дружиною вернувся, жадаючи більше майна.
Коли ж почули древляни, що він знов іде, порадилися древляни з князем своїм
Малом і сказали: «Якщо внадиться вовк до овець, то виносить по одній все стадо,
якщо не уб'ють його. Так і сей: якщо не вб'ємо його, то він усіх нас погубить».
І послали вони до нього [мужів своїх], кажучи: «Чого ти йдеш знову? Ти забрав
єси всю данину». І не послухав їх Ігор, і древляни, вийшовши насупроти з города
Іскоростеня, вбили Ігоря і дружину його, бо їх було мало. І похований був Ігор,
і єсть могила його коло Іскоростеня-города в Деревлянах і до сьогодні.
Ольга ж перебувала в Києві з сином своїм, малим Святославом, і кормилець його
[тут] був Асмуд, і воєвода [тут] був Свенельд, той самий отець Мстишин .
І сказали деревляни: «Осе князя руського ми вбили. Візьмемо жону його Ольгу за
князя свого Мала і Святослава [візьмемо] і зробимо йому, як ото схочем». І
послали деревляни ліпших мужів своїх, числом двадцять, у човні до Ольги, і
пристали вони під Бори-чевим [узвозом] у човні, бо тоді вода | текла біля Гори
київської, і на Подоллі не сиділи люди, а на Горі.
Город же Київ був [тут], де є нині двір Гордятин і Никифорів, і двір княжий був
у городі, де є нині двір Воротиславів і Чюдинів, а перевісище було поза городом;
поза городом був і двір теремний другий, де є двір доместиків , — за святою
Богородицею над горою, — саме тут був терем кам'яний .
І розповіли Ользі, що деревляни прийшли, і позвала [їх] Ольга до себе, і мовила
їм: «Добрі гості прийшли». І сказали древляни «Прийшли, княгине». І мовила їм
Ольга: «Говоріть-но, заради чого ви прийшли сюди?» І сказали деревляни: «Послала
нас Деревлянська земля, кажучи так: «Мужа твойого ми вбили, бо був муж твій як
той вовк, що обкрадав і грабував. А наші князі добрі є, бо пильно вони подбали
про Деревлянську землю. Іди-но за нашого князя Мала», — бо ім'я йому було Мал,
князю деревлянському. Мовила тоді їм Ольга: «Люба мені є річ ваша. Мужа свойого
мені вже не в скресити, а вас хочу я завтра вшанувати перед людьми своїми. То
нині ідіте в човен свій і ляжте в човні, величаючись. Завтра я пошлю по вас, а
ви скажіте: «Не поїдемо ми ні на конях, ні пішки [не] підемо, а понесіте нас у
човні». І вознесуть вас у човні». І відпустила вона їх у човен.
Ольга тим часом звеліла викопати яму велику й глибоку на дворі теремному, поза
городом. І назавтра Ольга, сидячи в теремі, послала по гостей. І прийшли до них
[кияни], кажучи: «Зове вас Ольга на честь велику». Вони ж сказали: «Не поїдемо
ми ні на конях, ні на возах, ні пішки [не] підемо, а понесіте нас у човні». І
сказали кияни: «Прийдеться нам [нести]. Князь наш убитий, а княгиня наша хоче |
[йти] за вашого князя». І понесли їх у човні. Вони ж сиділи, взявшись у боки,
величаючись і вигорджуючись, у великих застібках. І принесли їх на двір до
Ольги, і, нісши їх, [так] і вкинули з човном у яму. І, приникнувши [до ями],
Ольга мовила їм: «Чи добра вам честь?» Вони ж сказали: «Гірша нам смерть, ніж
Ігореві». І повеліла вона засипати їх живими, і засипали їх.
І пославши Ольга [послів] до деревлян, сказала: «Якщо ж ви мене щиро просите,
то пришліте до мене знатних мужів, хай у великій честі піду я за вашого князя. А
то не пустять мене люди київські». Це почувши, древляни вибрали ліпших мужів,
які держать Деревлянську землю, і послали по неї.
Коли ж деревляни прийшли, звеліла Ольга приготувати мийню, кажучи [їм] так:
«Помившись, прийдіте до мене». Вони, [слуги], тоді розпалили мийню, і ввійшли
древляни [туди], і стали митися. І заперли мийню за ними, і повеліла [Ольга]
запалити її од дверей, і тут згоріли вони всі.
І послала вона [послів] до деревлян, кажучи так: «Се вже йду я до вас. Тож
зготуйте медів много коло города, де ото вбили ви мужа мойого. Хай поплачу я над
гробом його і вчиню тризну мужеві моєму». Вони ж, почувши [це], звезли медів
вельми багато. А Ольга, взявши трохи дружини і йдучи без нічого, прийшла до
гробу його і плакала по мужеві своєму. І повеліла вона людям своїм насипати
могилу велику, а як вони насипали, звеліла тризну чинити. Після цього сіли
деревляни пити, і звеліла Ольга отрокам своїм прислужувати перед ними. І сказали
деревляни Ользі: «Де є друзі наші, що їх ми послали по тебе?» А вона відповіла:
«Ідуть вслід за мною з дружиною мужа мойого». І як упились деревляни, звеліла
вона отрокам своїм пити за них, а | сама відійшла звідти і потім наказала
отрокам сікти їх. І посікли їх п'ять тисяч. А Ольга вернулася до Києва і
спорядила воїв на рештки їх.

Початок княжіння Святославового

У РІК 6454 [946]. Ольга з сином Святославом зібрала воїв багатьох і хоробрих, і
пішла на Деревлянську землю. І вийшли древляни насупротив. І коли зійшлися
обидва війська докупи, кинув списом Святослав на деревлян, а спис пролетів між
ушима коня і вдарив під ноги коневі, бо був [Святослав] зовсім малим. І сказав
[воєвода] Свенельд і [кормилець] Асмуд: «Князь уже почав. Ударимо, дружино,
вслід за князем».
І перемогли вони деревлян. Деревляни ж побігли й заперлися в городах своїх. А
Ольга кинулася з сином своїм на Іскоростень-город, бо ті [городяни] вбили були
мужа її, і стала довкола города з сином своїм. А деревляни заперлися в городі і
кріпко боролися з городських стін, бо знали вони, що самі вбили князя і на що
[довелося б їм] здатись.
І стояла Ольга літо ціле, і не могла вона взяти города. І намислила вона так:
послала [послів] до города, кажучи: «Чого ви хоч досидітись? Адже всі ваші
городи здались мені, і згодились на данину, і обробляють ниви свої і землю свою.
А ви хочете з голоду померти, не згоджуючись на данину?» Деревляни ж [їй]
сказали: «Ми раді б згодитись на данину, але ти будеш мстити за мужа свойого».
І сказала їм Ольга, мовляв: «Я вже одомстила за мужа свойого, коли прийшли ви
до Києва, і вдруге, і втретє тоді, коли чинила тризну мужеві моєму. Тому я вже
не буду помсту чинити, а хочу взяти потрохи данини і, помирившися з вами, піду
назад». Запитали тоді древляни: «Чого ти хочеш од нас? | Ми раді дати і медом і
хутром». Вона ж сказала їм: «Нині у вас нема ні меду, ні хутра. Лише малого я у
вас прошу: дайте мені од двора по три голуби і г три горобці. Бо не хочу я тяжкі
данини накласти на вас, як ото муж мій, а сього прошу у вас малого. Знемоглись
бо ви єсте в облозі тож дайте мені се мале».
Деревляни ж раді були [цьому]. Зібрали отож вони од двора по три голуби і по
три горобці і послали до Ольги з поклоном. Ольга тоді сказала їм: «Се вже
покорились ви єсте мені й моїй дитині Ідіть-но в город, а я завтра відступлю од
города і піду в город свій Деревляни ж раді були [цьому], увійшли в город і
розповіли [пр все] людям. І обрадувалися люди в городі.
Ольга тим часом, роздаючи воям кому ото по голубові, а другим по горобцеві,
звеліла [їм] кожному голубові й горобцеві прив'язат трут, обгортаючи [його] в
маленькі платочки [і] ниткою прив'язуючи до всіх голубів і горобців. І звеліла
Ольга, коли смерклося, воям своїм пустити голубів і горобців.
Голуби ж і горобці полетіли в гнізда свої, — ті в голубники свої, а горобці під
остріхи, — і тоді загорялися голубники, а од них хижі і стодоли . І не було
двора, де б не горіло, і не можна було гасити, бо всі двори загорілися. І
побігли люди з города, і повеліла Ольга воям своїм хватати їх.
А як узяла вона город, то спалила його. І старійшин же города спалила, а інших
людей — тих побила, а других оддала в рабство мужам своїм, а решту їх зоставила
платити данину.


Жираф - це кінь, виконаний за всіма вимогами замовника.
 
Форум селища міського типу Червоне, Червоне - зробимо кращим »  Школопедія (Школопедия) » Українська література » 5 клас - Тема: Історичне минуле нашого народу (5 клас - Тема: Історичне минуле нашого народу)
Сторінка 1 з 11
Пошук:


Оплата будь-яких послуг через інтернет

Вхід

Логін:
Пароль:

Інформація

Ваш IP: 54.198.134.32
Браузер:

Cайт живе: