Леонід
Іванович Глібов

Байки

Мірошник

***

Журба

***

Цуцик

Леонід
Глібов

Байки

ЩУКА

***

Муха й бджола

***

Жаба й віл

Леонід
Глібов

Квіткове весілля

***

Химерний маленький

***

Хто розмовляє?

***

Хто сестра і брат?

***

Що за птиця?

Леонід
Іванович Глібов

ЗАГАДКИ

***

***

***

***

***

***

***

Леонід
Іванович Глібов

Вірші та байки

ЖУРБА

    Стоїть го­ра ви­со­кая,

    Попід го­рою гай,

    Зелений гай, гус­те­сенький,

    Неначе справді рай.

    Під гаєм в'ється річенька,

    Як скло во­на бли­щить;

    Долиною зе­ле­ною

    Кудись во­на біжить.

    Край бе­ре­га, у за­тиш­ку,

    Прив'язані чов­ни;

    А три вер­би схи­ли­ли­ся,

    Мов жу­ряться во­ни,

    Що прой­де лю­бе літеч­ко,

    Повіють хо­ло­да,

    Осиплеться їх лис­тяч­ко,

    І по­не­се во­да.

    Журюся й я над річкою…

    Біжить во­на, шу­мить,

    А в ме­не бідне сер­денько

    І мліє, і бо­лить.

    Ой річеч­ко, го­лу­бонько!

    Як хви­леч­ки твої -

    Пробігли дні щас­ливії

    І ра­дощі мої…

    До те­бе, лю­ба річенько,

    Ще вер­неться вес­на;

    А мо­лодість не вер­неться,

    Не вер­неться во­на!..

    Стоїть го­ра ви­со­кая,

    Зелений гай шу­мить;

    Пташки співа­ють го­лос­но,

    І річеч­ка бли­щить.

    Як хо­ро­ше, як ве­се­ло

    На білім світі жить!..

    Чого ж у ме­не сер­денько

    І мліє, і бо­лить!

    Болить во­но та жу­риться,

    Що вер­неться вес­на,

    А мо­лодість… не вер­неться,

    Не вер­неться во­на!..

    1859

"Ой не цвісти калиноньці…"

    Ой не цвісти ка­ли­ноньці

    В зе­ленім гаї,

    Не гу­ля­ти ко­за­кові

    У ріднім краї.

    Ішов ко­зак до­ро­гою

    Не в Крим, не по сіль,

    Зустрілася при­го­донька -

    Вдовина постіль.

    На білії по­ду­шеч­ки

    Головку пок­лав, -

    Забув тую дівчи­ноньку,

    Що до­ма ко­хав…

    Ой не цвіте ка­ли­нонька

    В зе­ленім гаї,

    Плаче ниш­ком дівчи­нонька

    У своїм краї.

    Ніхто в світі жа­лю її

    Не чув і не знав,

    Тільки тая то­по­ленька,

    Де го­луб сідав.

    Під тією то­по­лею

    Травиця рос­те,

    Між тра­вою зе­ле­ною

    Барвінок цвіте.

    Дівчинонька барвінкові

    В'януть не дає;

    Щовечора ти­хе­сенько

    Сльозами поллє…

    Високая то­по­ленько,

    Зеленій, шу­ми!

    Цвіти, цвіти, барвіноч­ку,

    З вес­ни до зи­ми!

    Довіку вас дівчи­нонька

    Буде дог­ля­дать,

    З ва­ми ту­гу роз­ва­жа­ти,

    Долю вик­ли­кать…

    1867

МІРОШНИК

    Мірошник мав хо­ро­ший млин.

    В ха­зяй­стві не­аби­що він: Про се
га­разд уся­кий знає, Хто хлібець має.

    Млин у Мірош­ни­ка був во­дя­ний.

    Мірошник той Хо­мою звав­ся,

    І був він чо­ловік та­кий,

    Що не га­разд за діло брав­ся; А
інший раз

    Буває до­ро­гий і час.

    Вода раз греб­лю прос­мок­та­ла…

    Ну що ж! Узять би й за­га­тить.

    Так ні! Мірош­ник спить та спить.

    Вода ж біжить… іце більш прор­ва­ла;
Хомі й за ву­хом не свер­бить.

    Хто йде - мерщій у млин заг­ля­не: -
Ой Хо­мо, Хо­мо, сха­ме­нись!

    Он ско­ро вже й во­ди не ста­не;
Піди лиш, бра­те, по­ди­вись! -

    А він їх слу­ха щось не ду­же: - Не­хай
лиш! Річка - не ка­лю­жа; Во­ди ще ста­не на ввесь вік! -

    З Хо­ми сміються добрі лю­де: - Тоді
по­ба­чи­мо, як бу­де,-

    Дурний ти, Хо­мо, чо­ловік! -

    І справді ста­лось, як ка­за­ли: Во­да
зійшла - ко­ле­са ста­ли.

    Злякавсь Мірош­ник та й біжить

    Притьмом до прірви, щоб га­тить.

    Курей тим ча­сом із де­ся­ток

    Прийшло на­пи­ти­ся во­ди.

    Уздрів Мірош­ник сих паньма­ток. -
Бач, ка­посні! - кри­чить.- Ку­ди?

    У ме­не й так во­ди не­має, Ще й ви
сю­ди?! -

    І зоз­ла па­ли­цю ха­пає…

    Шпурнув - та й всіх ку­рей по­бив.

    А млин стоїть, хоч прірву й за­га­тив;
І що ро­би­ти - не втя­має… Ні з чим зос­тав­ся мій Хо­ма: Во­ди не­ма, й ку­рей
чорт­ма.

    На світі є такі па­ни: Без діла
сотні всю­ди су­ють,

    А за не­до­га­рок во­ни

    Людей і ла­ють, і мор­ду­ють.

    (Вони се так, бач, ха­зяй­ну­ють!).
Та й ди­во, що у них

    Хазяйство піде все на сміх!

    1853

ВОВК ТА ЯГНЯ

    На світі вже дав­но ве­деться, Що
ниж­чий пе­ред ви­щим гнеться,

    А більший мен­шо­го ку­сає та ще й
б'є - За­тим що си­ла є…

    Примір не дов­го б по­ка­за­ти,

    Та - цур йо­му! На­що чіпать?..

    А щоб кінці як-не­будь по­хо­вать, Я
хо­чу бай­ку роз­ка­за­ти. Улітку, са­ме се­ред дня, Пус­ту­ючи, дур­не Яг­ня
Са­мо за­би­ло­ся до річки -

    Напитися во­дич­ки. От чи пи­ло, чи
ні - гля­дить: Аж су­не Вовк - та­кий стра­шен­ний

    Та здо­ро­вен­ний! Та так
прямісінько й біжить

    До бідно­го Яг­ня­ти. Яг­няті ніку­ди
тіка­ти; Стоїть, сер­деш­не, та дри­жить…

    А Вовк, не­на­че комісар, кри­чить

    (Він, щоб присікаться, знай­шов при­чи­ну):
- На­що се ти, со­ба­чий си­ну,

    Тут ка­ла­му­тиш бе­рег мій

    Та ква­пиш ніс по­га­ний свій

    У чис­тую оцюю во­ду?

    Та я тобі за сюю шко­ду Ти знаєш, що
зроб­лю?.. Як му­ху, за­дав­лю! - Ні, па­ноч­ку,- Яг­ня йо­му мов­ляє,- Во­диці
я не ско­ло­тив, Бо ще й не пив;

    А хоч би й пив, то шко­ди в тім не­має,
Бо я стою зовсім не там, Де тре­ба пи­ти вам,

    Та ще й во­да од вас сю­ди збігає… -
Так себ­то я бре­шу? - тут Вовк йо­му гук­нув. - Чи бач! Ще і базікать ста­ло…

    Такого ще по­ган­ця не бу­ва­ло!..
Здається, ти й по­за­торік тут був Та ка­пості мені ро­бив… Три­вай же!

    Ти ду­маєш, що я за­був? - По­ми­луй­те!
- йо­му Яг­нят­ко ка­же,-

    На світі я ще й го­ду не про­жив. -
Так брат твій був. - Не­ма братів. - Так, мо­же, батько,

    Коли не дядько… Або ж хто-не­будь з
ва­ших був…

    Хіба не знаю я, не чув,

    Що ви усі ме­не б із'їли, Як­би вло­ви­ли?

    Собаки й вівчарі твої,

    Усі ви - во­ро­ги мої: Од вас мені
жит­тя не­має… Ще ма­ло я терпів? - Так чим же я вам до­са­див? -

    Ягнятко, пла­чу­чи, пи­тає. - Цить,
ка­пос­не! Ли­бонь, не знає…

    Ще й ог­ри­зається, ще­ня!

    Що ти за пти­ця?! Ти - Яг­ня!

    Як сміло ти ме­не пи­та­ти?

    Вовк, мо­же, їсти за­хотів!..

    Не вам про теє, дур­ням, зна­ти! -

    І -Вовк Яг­нят­ко за­да­вив…

    Нащо йо­му про теє зна­ти,

    Що, мо­же, пла­че бідна ма­ти

    Та по­би­вається, як ри­бонька об
лід: Він Вовк, він пан… йо­му не слід…

    1854

ШЕЛЕСТУНИ

    В одній до­лині, під го­рою,

    Високий явір зе­ленів; Край бе­ре­га
над чис­тою во­дою

    Широкі віття роз­пус­тив; Лис­точ­ки
з вітри­ком, жар­ту­ючи, шеп­та­лись: - Ану, го­луб­чи­ку, ще, ще дих­ни!

    - Бач, бра­ти­ку, які ми пов­да­ва­лись
Ве­селії Ше­лес­ту­ни!

    Якби не ми з то­бою ше­лестіли, То
хто б до­ли­ну зве­се­ляв

    І з ким би ти тут, вітри­ку наш ми­лий,

    Гуляючи, лю­бенько жар­ту­вав?

    Що б тут бу­ло без нас? Кра­са якая?

    Бур'ян та осо­ка; Бу­ла б до­ли­нонька
не­на­че пуст­ка тая, А по­ди­вись, те­пер во­на яка!

    До нас зо­зу­ленька у гості прилітає

    І ве­се­ло кує, як в ти­хо­му кут­ку;
Вівча­рик на сопілку грає

    Під яво­ром, у хо­лод­ку; Співає со­ло­вей,
не­на­че у са­доч­ку, А се­ред ночі, в ти­хий час,

    Тут ма­воч­ки гу­ля­ють у та­ноч­ку

    І яс­ний місяць ди­виться на нас. -
Ко­ли б не ми, то й ви б не ше­лестіли,- Коріння за­гу­ли із-під тра­ви,-

    Коли б ми вам не підда­ва­ли си­ли,

    То не бриніли б ви… - Чо­го сю­ди
Корінням ози­ваться? - За­ша­мотіли Лис­тя угорі.-

    Ви що, а ми он що! До нас вам не рівняться,
Ле­жа­ли б мовч­ки у своїй норі… - Тіпун вам на язик! Ра­денькі, що дур­ненькі!
- Коріння знов оз­ва­ли­ся до них.-

    І ви самі, і ваші вит­ре­беньки -

    Розумному на сміх; Не ро­зуміючи, ле­пе­че­те,
як діти; Гріх зне­ва­жа­ти нас!

    Хоч у землі су­ди­ло­ся нам жи­ти, А
все-та­ки ми дбаємо про вас.

    Не кра­су­вав­ся б тут і явір сей ви­со­кий,
Ска­за­ти в доб­рий час,

    Такий ряс­ний, хо­ро­ший та ши­ро­кий:
І си­лу, і кра­су він має те­рез нас.

    Минеться літеч­ко, тоді по божій волі
Ми зас­не­мо до дру­гої вес­ни,

    І ви по­жовк­не­те, ле­жа­ти­ме­те
долі, Дур­ненькії Ше­лес­ту­ни.

    І після' вас другії лис­тя бу­дуть,

    Цвістиме все, як і те­пер цвіло,

    Зозуля, со­ло­вей і вітрик вас за­бу­дуть,

    Неначе вас і не бу­ло…

    І між людьми такі ж бу­ва­ють,

    Як і на яворі, Ше­лес­ту­ни; Не­хай
же баєчку во­ни

    На вус собі мо­та­ють.

    1891

ЦУЦИК

    Раз на вікні, у пансько­му бу­дин­ку,

    Патлатий Цу­цик спо­чи­вав; То ля­же
на бо­чок, то до­го­ри на спин­ку Або на лап­ки мор­ду клав.

    Якраз про­ти вікна, зви­чай­но під
бар­ка­ном,

    Дворовий пес Бров­ко ле­жав

    І ду­мав: «Бач, яким він па­ном, Ле­да­чий
Цу­цик, став».

    - Здоров був, Цу­ци­ку!
Знічев'я спо­чи­ваєш? - Прий­шов­ши під вікно. Бров­ко оз­вавсь. - Се ти. Бров­ко?..
Чо­го-бо так гу­каєш?- Про­мо­вив той.- Аж я зля­кавсь…

    Ну, як же ти там по­жи­ваєш? - На­що
пи­тать! Ли­бонь, не знаєш Со­ба­чо­го жит­тя мо­го? -

    Сказав Бров­ко.- Да­ле­ко до тво­го…
Жи­ву собі, бо тре­ба жи­ти; Двір сте­ре­жу і день і ніч; Всього до­во­диться
терпіти,

    Не так, як ти, па­нич; Та ще к то­му
і їжа пре­по­га­на, Хлис­неш по­мий, ко­ли да­дуть,

    А як нев­лад за­гав­каєш на па­на,
То ще й під бо­ки на­тов­чуть. - Жаль! - ка­же Цу­цик.- Що ж ро­би­ти! Бу­ває
всяк,-

    Обуха ба­то­гом не пе­ре­би­ти; А от
мені - хоч і довіку б так…

    Живу у гор­ни­цях, на ки­ли­мах ка­ча­юсь,

    Жартуючи на сміх; Час­тенько з пан­ноч­ка­ми
гра­юсь

    І ла­щу­ся до них; І м'яко спать
мені, і ла­со мож­на їсти,

    І бігаю не в бур'янах,

    Сухенькі лап­ки, хвос­тик чис­тий,

    Не так, як твій, у реп'яхах…

    - Ет, реп'яха­ми дорікаєш! -

    Сказав Бров­ко.- А пам'ятаєш,

    Як у пе­карні був ще­ням? Чи так жи­ло­ся
там?

    Замурзаний під лав­кою ти­няв­ся…-

    Веселий Цу­цик засміявся

    І ка­же: - То ко­лись бу­ло, Та за­гу­ло…
Ди­вись те­пер, а не рівняй ма­ло­го! - І він спе­си­во гля­нув на Бров­ка.

    - Як ба­чу, ти не ро­биш там
нічо­го,-

    Сказав Бров­ко,- за що ж се честь та­ка?

    - Дурний Бров­ко! Не ро­зумієш,-
Зви­няй, що так ка­жу,-

    Я те роб­лю, чо­го ти не зумієш: На
задніх лап­ках я по-вче­но­му слу­жу.- «Щоб ти ска­зивсь!» - Бров­ко собі ше­по­че,

    А ви­мо­ви­ти не посмів,

    Бо Цу­цик ду­же за­панів: Скуб­не й
Бров­ка, ко­ли за­хо­че.

    Бровко мов­чить, і я мов­чу,

    Води не ско­ло­чу…

    Вам сміх, мені гос­тинців в'язка.

    Чи гар­на моя каз­ка?

    1691

МАЛЬОВАНИЙ СТОВП

    Обридла дневі суєта людськая,

    Спустився він спо­чи­ти в тем­ноті,

    І нічка ти­хая, мов чарівни­ця тая,

    Прибралася у зорі зо­лоті.

    Широкий шлях за­мовк; ні пішки, ні
на возі

    Ніхто йо­го не тур­бу­вав;

    Заснули вер­би на об­лозі,

    І вітер задрімав.

    Що ж то та­ке між вер­ба­ми біліє?

    То Стовп мальова­ний стоїть,

    Стоїть і жу­риться, і сер­це
кам'яніє,

    І сум­но він у степ гля­дить.

    Чи світ не той, чи до­ля відцу­ра­лась?

    Все глу­хо там, нічо­го не чут­но.

    Десь над болітцем чай­ка обізва­лась,

    Як об­зи­ва­ла­ся ко­лись дав­но…

    Згадалася йо­му щас­ли­вая го­ди­на,

    Як був він де­ре­вом, шумів і зе­ленів,

    Як усміха­ла­ся чер­во­ная ка­ли­на

    І степ ши­ро­кий сер­це ве­се­лив…

    І при­чу­вається - десь пісня за го­рою

    Лунає: «Ой гук, ма­мо, гук!..»

    І сльози ка­па­ють хо­лод­ною ро­сою…

    Кругом йо­го гу­де без­сон­ний жук.

    На сей раз ви­ба­чай­те, лю­ди!

    Се баєчка не вам;

    Нехай во­на на спо­мин бу­де

    Мальованим Стов­пам.

    1891

ВЕДМІДЬ-ПАСІЧНИК

    У темнім лісі, за го­ра­ми, Зібравсь
уся­кий звір: Вов­ки, ли­сиці з хов­ра­ха­ми,

    Зайці дурні, шкод­ли­вий тхір

    І ще там де­яких чи­ма­ло

    Безпечно в лісі па­ну­ва­ло.

    Була і пасіка у них…

    Нехай, мов, лю­ди не гор­ду­ють,

    Що тільки все во­ни муд­ру­ють У ху­то­рах
своїх!

    От ра­диться гро­ма­да ста­ла -

    Кому б то пасічни­ком буть?

    Лисичка за­раз і вга­да­ла: Вед­ме­ди­ка
клик­нуть!

    Послухали і по-дур­но­му

    Постановили, іцо ніко­му

    Так не впа­дає, як йо­му.

    Не то ро­зум­ний - ду­рень знає

    І ска­же світові всьому,

    Як скрізь Ведмідь той мед тя­гає, -
Так де тобі! І не ка­жи,- Се­бе, мов, сте­ре­жи! По­чав Ведмідь ха­зяй­ну­ва­ти,

    У пасіці по­ряд­ку­ва­ти: Щод­ня він
мед тя­гав Та в бер­лозі хо­вав.

    Дознались, ки­ну­лись до йо­го -

    І ме­ду не знай­шли нічо­го… До су­ду
по­тяг­ли,

    Прогнали злодія ста­ро­го Та ще й
при­каз да­ли: За­пер­ти бісо­во­го си­на

    На цілу зи­му в бер­лозі.

    Ведмедику ли­ха го­ди­на: За­рив­ся
у лозі,

    Дарма, про все йо­му бай­ду­же, Ле­жить
та ла­сує мед­ком.

    «З то­бою,- ду­ма,- ми­лий дру­же,

    Нам тільки й жи­ти двом».

         Таких
Вед­медів на приміті

    Ще тро­хи є у на­шо­му повіті.

    1864-1872

ЛИСИЦЯ-ЖАЛІБНИЦЯ

    У ти­хо­му гаю Ли­сич­ка щас­тя ма­ла,

    Як у своїм добрі, жи­ла, гу­ля­ла;
Ніхто її там не ля­кав,

    І вдень, і вве­чері там со­ло­вей
співав,

    І пташ­ки пур­ха­ли, зо­зу­ленька ку­ва­ла;
Скрізь зе­леніло, все цвіло; Так гар­но, лю­бо там бу­ло. Ли­си­ця так собі ка­за­ла:
- От де по правді мож­на жить І до­леньку хва­лить,

    В добрі ко­хаться, всіх лю­би­ти,

    Ніколи зла і крив­ди не чи­ни­ти! -

    Якби ж то прав­донька щер­ба­та не
бу­ла,

    То, мо­же, й справді б так жи­ла.

    Раз на ка­лині не­да­леч­ке

    Угляділа во­на гніздеч­ко; Сиділи
пташ­ки там. - Ох,- ка­же,- як не гріх ко­там

    Таких ма­ле­сеньких, без­вин­них не
жаліти!

    І їм же хо­четься на світі жи­ти…

    Ну, вже ко­ти! Десь на ли­хо во­ни
Вро­ди­лись, вражії си­ни,

    Не тільки вдень - вночі по­жи­ву ба­чуть,

    Не ба­чать тільки, як го­рю­ють в
світі, пла­чуть..

    Зажерливих прой­дисвітів та­ких Я пе­ревіша­ла
б усіх…-

    І жалібни­ця щось ска­за­ти ще
хотіла,

    Аж пташ­ки із гнізда до­до­лу якось
ляп -

    Лисичка за­раз хап та хап -

    Прехорошенько всіх поїла…

    Як жалібно співа­ти по­ча­ла,

    А он на що зве­ла!

    Лукавий чо­ловік сло­ва­ми нас го­лу­бить,

    Неначе всіх і жа­лує, і лю­бить,

    Для прав­ди, для доб­ра жи­ве, Як по
воді пли­ве; А ближ­че при­ди­вись ти -

    І вид­но, що ви­ля хвос­том: По­ма­жу,
мов, мед­ком -

    Солодше бу­де з'їсти.

    1891

ОХРІМОВА СВИТА

    Була в Охріма сіра сви­та, Так хо­ро­ше
по­ши­та: Ізза­ду ву­си­ки з чер­во­но­го сук­на; На комірі ме­ре­жеч­ка та­ка,
що на! - Хоч го­лові но­си­ти.

    Дурний Охрім не вмів її глядіти, Тас­кав,
ко­ли й не слід тас­кать. Раз став він сви­ту на­дя­гать,-

    Аж ди­виться - ру­ка­ва вже прод­ра­лись.

    От мій Охрім, щоб лю­ди не сміялись,

    Налагодивсь ла­тать.

    А де ж су­кон­ця взять? Охрімові нев­ди­во­ви­жу!

    «Ми знай­де­мо! - він ка­же сам
собі,- Ру­ка­ва тро­хи об­чик­ри­жу

    Та й по­мо­жу журбі».

    Зробив

    І сви­ту знов надів. І хо­ро­ше йо­му
здається, Хоч ру­ки й голі до локіт; Так он біда: ку­ди він не потк­неться,-

    Усяк од ре­го­ту бе­реться за живіт.

    Розсердився Охрім, що з йо­го так
глу­зу­ють. «Три­вай­те ж,- ка­же,- ко­ли так,

    Зроблю ж я осьде як… Не­хай дурні собі
пус­ту­ють; У них, вид­но, жу­ки у го­лові… А ми втне­мо ру­кав­ця і нові, Хіба
муд­рація ве­ли­ка!» Охрім до­гад­ли­вий був па­рубіка!

    Прехорошенько взяв Підрізав по­ли
він чи­ма­ло,- Як­раз, щоб на ру­ка­ва ста­ло,- Пок­ра­яв та й поп­ри­ши­вав -
І знов ру­ка­ва як ру­ка­ва; І хо­дить мій Охрім, не­на­че та про­ява,

    Та й ду­має: «Ось я-то мо­ло­дець,
Удав­ся хоч ку­ди хлоп­чи­на!»

    Дурний, дур­ний: а на йо­му сви­ти­на,

    Неначе той німецький кап­та­нець!
Отак і з тим бу­ває,

    Хто чортз­на-де доб­ро своє діває,-

    А там як ки­неться - вер­тить і так
і сяк,

    Неначе го­ро­бець у клітці…

    Дивись, зго­дя - гу­ляє не­бо­рак

    В Охрімовій ку­ценькій свитці.

    1853

СОЛОМ'ЯНИЙ ДІД

    Щоб Го­робців шкод­ли­вих наст­ра­ши­ти,

    Вигадливий Ха­зяїн взяв Со­лом'яно­го
Діда при­лад­нав

    Та ще й з ло­зи­ною, не­на­че хо­че
би­ти; Го­роб­чи­ки сміються у кут­ку,-

    Вони, прой­дисвіти, доз­на­лись,

    Що то хи­ме­ра, не зля­ка­лись

    І шко­ду роб­лять у сад­ку. - Чи вам
об­рид­ло в світі жи­ти? -

    Озвавсь Па­цюк.- Он Дід стоїть.

    Лозиною вас хо­че бить,

    Тікайте швид­ше, ду­росвіти! - А Го­робці
кри­чать: - Най­шов дур­них!

    Ми ба­чи­ли ще не та­ких: У пансько­му
са­ду сто­яли ге­не­ра­ли -

    Та й тим на го­ло­ву сіда­ли, А се
со­лом'яник… Не боїмось, Під но­сом пур­хаєм і сміємось.

    Такі Діди і між людьми бу­ва­ють,

    І нічогісінько не по­ма­га­ють; А
час би лю­дям пе­рес­тать Со­лом'яно­го Діла пхать І тільки го­робців сміши­ти;
Те­пер не пу­га­лом доб­ру нав­чать, Нам тре­ба іншо­го ба­жать -

    Живого сло­ва прав­ди і просвіти.

    1891

ЩУКА

    На Щу­ку хтось бо­ма­гу в суд по­дав,

    Що буцім би во­на та­кеє ви­роб­ля­ла,

    Що у став­ку ніхто жит­тя не мав: То­го
заїла в смерть, дру­го­го обідра­ла.

    Піймали Щу­ку мо­лодці Та в шап­лиці

    Гуртом до су­ду при­тас­ка­ли,

    Хоча чу­би й мок­ренькі ста­ли.

    На той раз суд­дя­ми бу­ли Якіїсь
два Ос­ли, Од­на нікчем­на Шка­па Та два ста­реньких Ца­па,-

    Усе на­род, як ба­чи­те, та­кий Доб­ря­чий
та пло­хий.

    За стряп­чо­го, як завсігди го­диться,

    Була прис­тав­ле­на Ли­си­ця…

    А чут­ка у гаю бу­ла та­ка,

    Що ніби Щу­ка та час­тенько,

    Як тільки зро­биться тем­ненько,

    Лисиці й шле - то щу­пач­ка,

    То со­теньку ка­ра­сиків жи­веньких
Або линів гар­неньких…

    Чи справді так бу­ло, чи, мо­же, хто
збре­хав (Хто во­рогів не мав!),- А все-та­ки ка­тюзі,

    Як ка­жуть, бу­де по зас­лузі.

    Зійшлися судді, ста­ли роз­би­рать:
Ко­ли, і як во­но, і що їй при­су­ди­ти?

    Як не муд­руй, а прав­ди ніде діти.
Кінців не мож­на по­хо­вать… Не дов­го ду­ма­ли - ріши­ли -

    І Щу­ку на вербі повіси­ти звеліли.

    - Дозвольте і мені, па­но­ве,
річ дер­жать,- Тут обізва­ла­ся Ли­си­ця.-

    Розбійницю та­ку не так су­дить го­диться:
Щоб більше жа­ху їй зав­дать І щоб усяк бо­яв­ся так ро­би­ти, -

    У річці вра­жу Щу­ку уто­пи­ти!

    - Розумна річ! - всі за­ча­ли
гу­кать.

    Послухали Ли­сич­ку

    І Щу­ку ки­ну­ли - у річку.

    1858

ПІСНЯ

    Скажіть мені, добрі лю­ди, В ко­го я
вда­ла­ся,-

    Ще на світі не на­жи­лась, А в жур­бу
зда­ла­ся? Чи вий­ду я у са­до­чок - Ва­женько взди­хаю…

    Чи співа­ла б, чи летіла б - І са­ма
не знаю. Чи вий­ду я до річеньки - Огґять за­жу­рю­ся…

    Все див­лю­ся в степ ши­ро­кий Та й
не на­див­лю­ся. За хви­лею хви­ля дру­га Шу­мить і же­неться,

    А у ме­не ду­ша ту­жить І сер­денько
б'ється. А як зійде місяць яс­ний Гу­лять з зіронька­ми, -

    Все пла­чу я, сер­деш­ная, Дрібни­ми
сльоза­ми. Яс­ний місяць з зіронька­ми Ти­хо роз­мов­ляє,

    А у ме­не, мо­ло­дої, Роз­мо­ви не­має…
Скажіть мені, добрі лю­ди, Що мені ро­би­ти?

    Ой як мені на сім світі Без ко­хан­ня
жи­ти? Чо­го б, бач­ся, жу­ри­ти­ся - Жит­тя зо­ло­теє: І батько е, і матінка,
А все щось не теє… Ко­ли б мені да­ли кри­ла. То я б по­летіла,

    Голубкою на ру­ченьки Ми­ленько­му б
сіла. Ска­за­ла б я: ко­хай­мо­ся, Мій ми­лий ко­за­че,

    Милуймося, цілуй­мо­ся, - Бач, дівчи­на
пла­че! Скажіть мені, добрі лю­ди, В ко­го я вда­ла­ся?

    Ще на світі не на­жи­лась, А в жур­бу
зда­ла­ся. Тоді б же я, добрі лю­ди, Вас би не пи­та­ла: Жи­ла б собі співа­ючи
Та й го­ря б не зна­ла!

    1855

КВІТИ

    У гар­но­му бу­дин­ку на вікні

    Бриніли Квіти у макітрі; Ти­хе­сенько
во­ни гой­да­ли­ся на вітрі,

    Радіючи весні.

    На дру­го­му вікні сто­яли інші
Квіти: З па­пе­ру зроб­лені і шов­ком пе­ре­виті, На дро­тя­них сте­бельцях, на­че
мак,-

    Хто йде, ди­вується усяк…

    Чого те­пер не роб­лять лю­де!

    Без ко­ней їздять,- ще ко­лись

    І не та­кеє ди­во бу­де: От-от - ди­вись
-

    На місяць злізуть па­ну­ва­ти І там
поч­нуть

    По-своєму по­ряд­ку­ва­ти,

    Ще й земст­во за­ве­дуть…

    А покіль що - по­вер­нем річ на
Квіти.

    День пар­ний був; у хо­лод­ку спо­чи­ти
Хо­вавсь усяк.

    От справжні Квіти ка­жуть так: - Ой
Вітри­ку, наш ми­лий дру­же!

    Навій нам до­щи­ку мерщій, Бо душ­но
ста­ло ду­же Скрізь по землі сухій.-

    А тії, шов­ком вбрані Квіти,
Сміються з них: - Ко­му-ко­му - ще й вам го­ди­ти,- Не ба­чи­ли дур­них!

    Навій їм до­щи­ку із не­ба…

    Нащо він здавсь, ко­ли йо­го не тре­ба?

    Поналива во­ди - Хоч не хо­ди.

    Не слід їм. Вітре, до­год­жа­ти,

    Бо що во­ни за Квіти, тре­ба зна­ти?

    Ще тиж­день поцвітуть,

    А потім і посх­нуть.

    Ось ми не прос­тою кра­сою - Сам ба­чиш
ти -

    І літом і зи­мою Уміємо цвісти…-

    А вітер віє, повіває…

    Вже близько хма­ра… до­щик нак­ра­пає.
І зра­зу за­шумів - До­ли­ну зве­се­лив…

    А тії Квіти, шов­ком вбрані»

    Попадали, не­на­че п'яні,-

    Пропала чвань! Те­пер - ку­ди не
глянь -

    Скрізь по дво­ру їх вітер но­сить.

    Розумному, як ка­жуть, до­сить.

    1864-1872

СИНИЦЯ

    Синиця сла­ву роз­пус­ти­ла,

    Що хо­че мо­ре за­па­лить,

    Що мо­ре буцімто зго­рить,-

    Така, бач, є у неї си­ла.

    За вітром сла­ва по­летіла

    По всіх усю­дах і кут­ках,

    По бай­ра­ках і по сад­ках,

    Далеко - аж за синє мо­ре…

    Усім, хто був на морі, го­ре!

    Ану - до бе­ре­га тікать,

    Мерщій доб­ро своє хо­вать

    Од прок­ля­ту­щої Си­ниці.

    Як наз­летілось тії птиці,

    Як наз­би­ра­ло­ся звірей, Лю­дей -

    Дивитися на чу­дасію!..

    А пе­ре­суд­ливі жінки

    Побрали ще й лож­ки, Бо ма­ли ту
надію,

    Як мо­ре ста­не за­ки­пать,

    Щоб юш­ки доб­ре посьорбать,

    Якої й зро­ду не сьорба­ли

    (Вони вже, бач­те, поз­ви­ка­ли

    Скрізь по обідах куш­ту­вать).

    От ждуть во­ни, сто­ять.

    Усі баньки по­витріща­ли…

    - От-от уже поч­не кипіть, -

    Хто-небудь ни­щеч­ком мов­ляє, -

    Ось цитьте, за­раз за­па­лає… - А мо­ре
все собі гу­ляє,

    І не ки­пить, і не го­рить.

    Так що ж Си­ни­ця?.. Та мов­чить!

    І за­па­лить не за­па­ли­ла,

    А тільки сла­ви на­ро­би­ла

    Та з со­ро­му й схо­ва­ла­ся ку­дись.

    За сюю ка­пос­ну дур­ни­цю По­ла­яли
Си­ни­цю

    Та й розійшлись.

    Яка ж в сій байці, брат­ця, си­ла?

    А та: ніко­ли не хва­лись,

    Поки га­разд не зро­биш діла.

    1853

ЗОЗУЛЯ Й ПІВЕНЬ

    - Як ти співаєш, Півне, ве­се­ленько…
-

    А ти, Зо­зу­ленько, ти, зіронько
моя,

    Виводиш гар­но так і жалібненько,

    Що іноді аж пла­чу я…

    Як тільки що поч­неш співа­ти,

    Не хо­четься й пше­ни­ченьки клю­ва­ти,-

    Біжиш в са­док мерщій… -

    Тебе я слу­ха­ла б довіку, ку­ме
мій,

    Аби б хотів співа­ти… -

    А ти, го­лу­бонько, ти, кра­леч­ко
моя,

    Поки співаєш на ка­лині,

    То й ве­се­ло мені, і за­бу­ваю я

    Свою не­до­леньку, жит­тя своє по­га­не

    Та без­та­лан­не… А тільки за­мов­чиш
Або ку­ди ле­тиш,-

    Заниє сер­денько, не­на­че на чу­жині…

    І їстоньки - не їм, і пи­тоньки - не
п'ю

    Та виг­ля­даю все Зо­зу­леньку мою.

    Як гля­ну на те­бе - та­ка ти не­ве­лич­ка,
Моя пе­ре­пе­лич­ко,

    А го­ло­со­чок-то який!..

    Тонесенький, ми­ле­сенький та­кий…

    Куди той со­ло­вей го­диться? -

    Спасибі, бра­ти­ку, за доб­реє
слівце.

    Як не ко­хать те­бе за це?..

    І ти виспівуєш, не­на­че та жар-пти­ця;
І да­лебі, що так,- пош­лю­ся я на всіх.-

    Де взяв­ся Го­ро­бець, підслу­хав
тро­хи їх Та й ка­же: - Годі вам бре­ха­ти

    Та од­но дру­го­го знічев'я вих­ва­ля­ти!
- Пурх­нув - та й був та­кий.

    За що ж,- хто-не­будь по­пи­тає,-