1867
МІРОШНИК
Мірошник мав хороший млин.
В хазяйстві неабищо він: Про се
гаразд усякий знає, Хто хлібець має.
Млин у Мірошника був водяний.
Мірошник той Хомою звався,
І був він чоловік такий,
Що не гаразд за діло брався; А
інший раз
Буває дорогий і час.
Вода раз греблю просмоктала…
Ну що ж! Узять би й загатить.
Так ні! Мірошник спить та спить.
Вода ж біжить… іце більш прорвала;
Хомі й за вухом не свербить.
Хто йде - мерщій у млин загляне: -
Ой Хомо, Хомо, схаменись!
Он скоро вже й води не стане;
Піди лиш, брате, подивись! -
А він їх слуха щось не дуже: - Нехай
лиш! Річка - не калюжа; Води ще стане на ввесь вік! -
З Хоми сміються добрі люде: - Тоді
побачимо, як буде,-
Дурний ти, Хомо, чоловік! -
І справді сталось, як казали: Вода
зійшла - колеса стали.
Злякавсь Мірошник та й біжить
Притьмом до прірви, щоб гатить.
Курей тим часом із десяток
Прийшло напитися води.
Уздрів Мірошник сих паньматок. -
Бач, капосні! - кричить.- Куди?
У мене й так води немає, Ще й ви
сюди?! -
І зозла палицю хапає…
Шпурнув - та й всіх курей побив.
А млин стоїть, хоч прірву й загатив;
І що робити - не втямає… Ні з чим зостався мій Хома: Води нема, й курей
чортма.
На світі є такі пани: Без діла
сотні всюди сують,
А за недогарок вони
Людей і лають, і мордують.
(Вони се так, бач, хазяйнують!).
Та й диво, що у них
Хазяйство піде все на сміх!
1853
ВОВК ТА ЯГНЯ
На світі вже давно ведеться, Що
нижчий перед вищим гнеться,
А більший меншого кусає та ще й
б'є - Затим що сила є…
Примір не довго б показати,
Та - цур йому! Нащо чіпать?..
А щоб кінці як-небудь поховать, Я
хочу байку розказати. Улітку, саме серед дня, Пустуючи, дурне Ягня
Само забилося до річки -
Напитися водички. От чи пило, чи
ні - глядить: Аж суне Вовк - такий страшенний
Та здоровенний! Та так
прямісінько й біжить
До бідного Ягняти. Ягняті нікуди
тікати; Стоїть, сердешне, та дрижить…
А Вовк, неначе комісар, кричить
(Він, щоб присікаться, знайшов причину):
- Нащо се ти, собачий сину,
Тут каламутиш берег мій
Та квапиш ніс поганий свій
У чистую оцюю воду?
Та я тобі за сюю шкоду Ти знаєш, що
зроблю?.. Як муху, задавлю! - Ні, паночку,- Ягня йому мовляє,- Водиці
я не сколотив, Бо ще й не пив;
А хоч би й пив, то шкоди в тім немає,
Бо я стою зовсім не там, Де треба пити вам,
Та ще й вода од вас сюди збігає… -
Так себто я брешу? - тут Вовк йому гукнув. - Чи бач! Ще і базікать стало…
Такого ще поганця не бувало!..
Здається, ти й позаторік тут був Та капості мені робив… Тривай же!
Ти думаєш, що я забув? - Помилуйте!
- йому Ягнятко каже,-
На світі я ще й году не прожив. -
Так брат твій був. - Нема братів. - Так, може, батько,
Коли не дядько… Або ж хто-небудь з
ваших був…
Хіба не знаю я, не чув,
Що ви усі мене б із'їли, Якби вловили?
Собаки й вівчарі твої,
Усі ви - вороги мої: Од вас мені
життя немає… Ще мало я терпів? - Так чим же я вам досадив? -
Ягнятко, плачучи, питає. - Цить,
капосне! Либонь, не знає…
Ще й огризається, щеня!
Що ти за птиця?! Ти - Ягня!
Як сміло ти мене питати?
Вовк, може, їсти захотів!..
Не вам про теє, дурням, знати! -
І -Вовк Ягнятко задавив…
Нащо йому про теє знати,
Що, може, плаче бідна мати
Та побивається, як рибонька об
лід: Він Вовк, він пан… йому не слід…
1854
ШЕЛЕСТУНИ
В одній долині, під горою,
Високий явір зеленів; Край берега
над чистою водою
Широкі віття розпустив; Листочки
з вітриком, жартуючи, шептались: - Ану, голубчику, ще, ще дихни!
- Бач, братику, які ми повдавались
Веселії Шелестуни!
Якби не ми з тобою шелестіли, То
хто б долину звеселяв
І з ким би ти тут, вітрику наш милий,
Гуляючи, любенько жартував?
Що б тут було без нас? Краса якая?
Бур'ян та осока; Була б долинонька
неначе пустка тая, А подивись, тепер вона яка!
До нас зозуленька у гості прилітає
І весело кує, як в тихому кутку;
Вівчарик на сопілку грає
Під явором, у холодку; Співає соловей,
неначе у садочку, А серед ночі, в тихий час,
Тут мавочки гуляють у таночку
І ясний місяць дивиться на нас. -
Коли б не ми, то й ви б не шелестіли,- Коріння загули із-під трави,-
Коли б ми вам не піддавали сили,
То не бриніли б ви… - Чого сюди
Корінням озиваться? - Зашамотіли Листя угорі.-
Ви що, а ми он що! До нас вам не рівняться,
Лежали б мовчки у своїй норі… - Тіпун вам на язик! Раденькі, що дурненькі!
- Коріння знов озвалися до них.-
І ви самі, і ваші витребеньки -
Розумному на сміх; Не розуміючи, лепечете,
як діти; Гріх зневажати нас!
Хоч у землі судилося нам жити, А
все-таки ми дбаємо про вас.
Не красувався б тут і явір сей високий,
Сказати в добрий час,
Такий рясний, хороший та широкий:
І силу, і красу він має терез нас.
Минеться літечко, тоді по божій волі
Ми заснемо до другої весни,
І ви пожовкнете, лежатимете
долі, Дурненькії Шелестуни.
І після' вас другії листя будуть,
Цвістиме все, як і тепер цвіло,
Зозуля, соловей і вітрик вас забудуть,
Неначе вас і не було…
І між людьми такі ж бувають,
Як і на яворі, Шелестуни; Нехай
же баєчку вони
На вус собі мотають.
1891
ЦУЦИК
Раз на вікні, у панському будинку,
Патлатий Цуцик спочивав; То ляже
на бочок, то догори на спинку Або на лапки морду клав.
Якраз проти вікна, звичайно під
барканом,
Дворовий пес Бровко лежав
І думав: «Бач, яким він паном, Ледачий
Цуцик, став».
- Здоров був, Цуцику!
Знічев'я спочиваєш? - Прийшовши під вікно. Бровко озвавсь. - Се ти. Бровко?..
Чого-бо так гукаєш?- Промовив той.- Аж я злякавсь…
Ну, як же ти там поживаєш? - Нащо
питать! Либонь, не знаєш Собачого життя мого? -
Сказав Бровко.- Далеко до твого…
Живу собі, бо треба жити; Двір стережу і день і ніч; Всього доводиться
терпіти,
Не так, як ти, панич; Та ще к тому
і їжа препогана, Хлиснеш помий, коли дадуть,
А як невлад загавкаєш на пана,
То ще й під боки натовчуть. - Жаль! - каже Цуцик.- Що ж робити! Буває
всяк,-
Обуха батогом не перебити; А от
мені - хоч і довіку б так…
Живу у горницях, на килимах качаюсь,
Жартуючи на сміх; Частенько з панночками
граюсь
І лащуся до них; І м'яко спать
мені, і ласо можна їсти,
І бігаю не в бур'янах,
Сухенькі лапки, хвостик чистий,
Не так, як твій, у реп'яхах…
- Ет, реп'яхами дорікаєш! -
Сказав Бровко.- А пам'ятаєш,
Як у пекарні був щеням? Чи так жилося
там?
Замурзаний під лавкою тинявся…-
Веселий Цуцик засміявся
І каже: - То колись було, Та загуло…
Дивись тепер, а не рівняй малого! - І він спесиво глянув на Бровка.
- Як бачу, ти не робиш там
нічого,-
Сказав Бровко,- за що ж се честь така?
- Дурний Бровко! Не розумієш,-
Звиняй, що так кажу,-
Я те роблю, чого ти не зумієш: На
задніх лапках я по-вченому служу.- «Щоб ти сказивсь!» - Бровко собі шепоче,
А вимовити не посмів,
Бо Цуцик дуже запанів: Скубне й
Бровка, коли захоче.
Бровко мовчить, і я мовчу,
Води не сколочу…
Вам сміх, мені гостинців в'язка.
Чи гарна моя казка?
1691
МАЛЬОВАНИЙ СТОВП
Обридла дневі суєта людськая,
Спустився він спочити в темноті,
І нічка тихая, мов чарівниця тая,
Прибралася у зорі золоті.
Широкий шлях замовк; ні пішки, ні
на возі
Ніхто його не турбував;
Заснули верби на облозі,
І вітер задрімав.
Що ж то таке між вербами біліє?
То Стовп мальований стоїть,
Стоїть і журиться, і серце
кам'яніє,
І сумно він у степ глядить.
Чи світ не той, чи доля відцуралась?
Все глухо там, нічого не чутно.
Десь над болітцем чайка обізвалась,
Як обзивалася колись давно…
Згадалася йому щасливая година,
Як був він деревом, шумів і зеленів,
Як усміхалася червоная калина
І степ широкий серце веселив…
І причувається - десь пісня за горою
Лунає: «Ой гук, мамо, гук!..»
І сльози капають холодною росою…
Кругом його гуде безсонний жук.
На сей раз вибачайте, люди!
Се баєчка не вам;
Нехай вона на спомин буде
Мальованим Стовпам.
1891
ВЕДМІДЬ-ПАСІЧНИК
У темнім лісі, за горами, Зібравсь
усякий звір: Вовки, лисиці з ховрахами,
Зайці дурні, шкодливий тхір
І ще там деяких чимало
Безпечно в лісі панувало.
Була і пасіка у них…
Нехай, мов, люди не гордують,
Що тільки все вони мудрують У хуторах
своїх!
От радиться громада стала -
Кому б то пасічником буть?
Лисичка зараз і вгадала: Ведмедика
кликнуть!
Послухали і по-дурному
Постановили, іцо нікому
Так не впадає, як йому.
Не то розумний - дурень знає
І скаже світові всьому,
Як скрізь Ведмідь той мед тягає, -
Так де тобі! І не кажи,- Себе, мов, стережи! Почав Ведмідь хазяйнувати,
У пасіці порядкувати: Щодня він
мед тягав Та в берлозі ховав.
Дознались, кинулись до його -
І меду не знайшли нічого… До суду
потягли,
Прогнали злодія старого Та ще й
приказ дали: Заперти бісового сина
На цілу зиму в берлозі.
Ведмедику лиха година: Зарився
у лозі,
Дарма, про все йому байдуже, Лежить
та ласує медком.
«З тобою,- дума,- милий друже,
Нам тільки й жити двом».
Таких
Ведмедів на приміті
Ще трохи є у нашому повіті.
1864-1872
ЛИСИЦЯ-ЖАЛІБНИЦЯ
У тихому гаю Лисичка щастя мала,
Як у своїм добрі, жила, гуляла;
Ніхто її там не лякав,
І вдень, і ввечері там соловей
співав,
І пташки пурхали, зозуленька кувала;
Скрізь зеленіло, все цвіло; Так гарно, любо там було. Лисиця так собі казала:
- От де по правді можна жить І доленьку хвалить,
В добрі кохаться, всіх любити,
Ніколи зла і кривди не чинити! -
Якби ж то правдонька щербата не
була,
То, може, й справді б так жила.
Раз на калині недалечке
Угляділа вона гніздечко; Сиділи
пташки там. - Ох,- каже,- як не гріх котам
Таких малесеньких, безвинних не
жаліти!
І їм же хочеться на світі жити…
Ну, вже коти! Десь на лихо вони
Вродились, вражії сини,
Не тільки вдень - вночі поживу бачуть,
Не бачать тільки, як горюють в
світі, плачуть..
Зажерливих пройдисвітів таких Я перевішала
б усіх…-
І жалібниця щось сказати ще
хотіла,
Аж пташки із гнізда додолу якось
ляп -
Лисичка зараз хап та хап -
Прехорошенько всіх поїла…
Як жалібно співати почала,
А он на що звела!
Лукавий чоловік словами нас голубить,
Неначе всіх і жалує, і любить,
Для правди, для добра живе, Як по
воді пливе; А ближче придивись ти -
І видно, що виля хвостом: Помажу,
мов, медком -
Солодше буде з'їсти.
1891
ОХРІМОВА СВИТА
Була в Охріма сіра свита, Так хороше
пошита: Іззаду вусики з червоного сукна; На комірі мережечка така,
що на! - Хоч голові носити.
Дурний Охрім не вмів її глядіти, Таскав,
коли й не слід таскать. Раз став він свиту надягать,-
Аж дивиться - рукава вже продрались.
От мій Охрім, щоб люди не сміялись,
Налагодивсь латать.
А де ж суконця взять? Охрімові невдивовижу!
«Ми знайдемо! - він каже сам
собі,- Рукава трохи обчикрижу
Та й поможу журбі».
Зробив
І свиту знов надів. І хороше йому
здається, Хоч руки й голі до локіт; Так он біда: куди він не поткнеться,-
Усяк од реготу береться за живіт.
Розсердився Охрім, що з його так
глузують. «Тривайте ж,- каже,- коли так,
Зроблю ж я осьде як… Нехай дурні собі
пустують; У них, видно, жуки у голові… А ми втнемо рукавця і нові, Хіба
мудрація велика!» Охрім догадливий був парубіка!
Прехорошенько взяв Підрізав поли
він чимало,- Якраз, щоб на рукава стало,- Покраяв та й попришивав -
І знов рукава як рукава; І ходить мій Охрім, неначе та проява,
Та й думає: «Ось я-то молодець,
Удався хоч куди хлопчина!»
Дурний, дурний: а на йому свитина,
Неначе той німецький каптанець!
Отак і з тим буває,
Хто чортзна-де добро своє діває,-
А там як кинеться - вертить і так
і сяк,
Неначе горобець у клітці…
Дивись, згодя - гуляє неборак
В Охрімовій куценькій свитці.
1853
СОЛОМ'ЯНИЙ ДІД
Щоб Горобців шкодливих настрашити,
Вигадливий Хазяїн взяв Солом'яного
Діда приладнав
Та ще й з лозиною, неначе хоче
бити; Горобчики сміються у кутку,-
Вони, пройдисвіти, дознались,
Що то химера, не злякались
І шкоду роблять у садку. - Чи вам
обридло в світі жити? -
Озвавсь Пацюк.- Он Дід стоїть.
Лозиною вас хоче бить,
Тікайте швидше, дуросвіти! - А Горобці
кричать: - Найшов дурних!
Ми бачили ще не таких: У панському
саду стояли генерали -
Та й тим на голову сідали, А се
солом'яник… Не боїмось, Під носом пурхаєм і сміємось.
Такі Діди і між людьми бувають,
І нічогісінько не помагають; А
час би людям перестать Солом'яного Діла пхать І тільки горобців смішити;
Тепер не пугалом добру навчать, Нам треба іншого бажать -
Живого слова правди і просвіти.
1891
ЩУКА
На Щуку хтось бомагу в суд подав,
Що буцім би вона такеє виробляла,
Що у ставку ніхто життя не мав: Того
заїла в смерть, другого обідрала.
Піймали Щуку молодці Та в шаплиці
Гуртом до суду притаскали,
Хоча чуби й мокренькі стали.
На той раз суддями були Якіїсь
два Осли, Одна нікчемна Шкапа Та два стареньких Цапа,-
Усе народ, як бачите, такий Добрячий
та плохий.
За стряпчого, як завсігди годиться,
Була приставлена Лисиця…
А чутка у гаю була така,
Що ніби Щука та частенько,
Як тільки зробиться темненько,
Лисиці й шле - то щупачка,
То сотеньку карасиків живеньких
Або линів гарненьких…
Чи справді так було, чи, може, хто
збрехав (Хто ворогів не мав!),- А все-таки катюзі,
Як кажуть, буде по заслузі.
Зійшлися судді, стали розбирать:
Коли, і як воно, і що їй присудити?
Як не мудруй, а правди ніде діти.
Кінців не можна поховать… Не довго думали - рішили -
І Щуку на вербі повісити звеліли.
- Дозвольте і мені, панове,
річ держать,- Тут обізвалася Лисиця.-
Розбійницю таку не так судить годиться:
Щоб більше жаху їй завдать І щоб усяк боявся так робити, -
У річці вражу Щуку утопити!
- Розумна річ! - всі зачали
гукать.
Послухали Лисичку
І Щуку кинули - у річку.
1858
ПІСНЯ
Скажіть мені, добрі люди, В кого я
вдалася,-
Ще на світі не нажилась, А в журбу
здалася? Чи вийду я у садочок - Важенько вздихаю…
Чи співала б, чи летіла б - І сама
не знаю. Чи вийду я до річеньки - Огґять зажурюся…
Все дивлюся в степ широкий Та й
не надивлюся. За хвилею хвиля друга Шумить і женеться,
А у мене душа тужить І серденько
б'ється. А як зійде місяць ясний Гулять з зіроньками, -
Все плачу я, сердешная, Дрібними
сльозами. Ясний місяць з зіроньками Тихо розмовляє,
А у мене, молодої, Розмови немає…
Скажіть мені, добрі люди, Що мені робити?
Ой як мені на сім світі Без кохання
жити? Чого б, бачся, журитися - Життя золотеє: І батько е, і матінка,
А все щось не теє… Коли б мені дали крила. То я б полетіла,
Голубкою на рученьки Миленькому б
сіла. Сказала б я: кохаймося, Мій милий козаче,
Милуймося, цілуймося, - Бач, дівчина
плаче! Скажіть мені, добрі люди, В кого я вдалася?
Ще на світі не нажилась, А в журбу
здалася. Тоді б же я, добрі люди, Вас би не питала: Жила б собі співаючи
Та й горя б не знала!
1855
КВІТИ
У гарному будинку на вікні
Бриніли Квіти у макітрі; Тихесенько
вони гойдалися на вітрі,
Радіючи весні.
На другому вікні стояли інші
Квіти: З паперу зроблені і шовком перевиті, На дротяних стебельцях, наче
мак,-
Хто йде, дивується усяк…
Чого тепер не роблять люде!
Без коней їздять,- ще колись
І не такеє диво буде: От-от - дивись
-
На місяць злізуть панувати І там
почнуть
По-своєму порядкувати,
Ще й земство заведуть…
А покіль що - повернем річ на
Квіти.
День парний був; у холодку спочити
Ховавсь усяк.
От справжні Квіти кажуть так: - Ой
Вітрику, наш милий друже!
Навій нам дощику мерщій, Бо душно
стало дуже Скрізь по землі сухій.-
А тії, шовком вбрані Квіти,
Сміються з них: - Кому-кому - ще й вам годити,- Не бачили дурних!
Навій їм дощику із неба…
Нащо він здавсь, коли його не треба?
Поналива води - Хоч не ходи.
Не слід їм. Вітре, догоджати,
Бо що вони за Квіти, треба знати?
Ще тиждень поцвітуть,
А потім і посхнуть.
Ось ми не простою красою - Сам бачиш
ти -
І літом і зимою Уміємо цвісти…-
А вітер віє, повіває…
Вже близько хмара… дощик накрапає.
І зразу зашумів - Долину звеселив…
А тії Квіти, шовком вбрані»
Попадали, неначе п'яні,-
Пропала чвань! Тепер - куди не
глянь -
Скрізь по двору їх вітер носить.
Розумному, як кажуть, досить.
1864-1872
СИНИЦЯ
Синиця славу розпустила,
Що хоче море запалить,
Що море буцімто згорить,-
Така, бач, є у неї сила.
За вітром слава полетіла
По всіх усюдах і кутках,
По байраках і по садках,
Далеко - аж за синє море…
Усім, хто був на морі, горе!
Ану - до берега тікать,
Мерщій добро своє ховать
Од проклятущої Синиці.
Як назлетілось тії птиці,
Як назбиралося звірей, Людей -
Дивитися на чудасію!..
А пересудливі жінки
Побрали ще й ложки, Бо мали ту
надію,
Як море стане закипать,
Щоб юшки добре посьорбать,
Якої й зроду не сьорбали
(Вони вже, бачте, позвикали
Скрізь по обідах куштувать).
От ждуть вони, стоять.
Усі баньки повитріщали…
- От-от уже почне кипіть, -
Хто-небудь нищечком мовляє, -
Ось цитьте, зараз запалає… - А море
все собі гуляє,
І не кипить, і не горить.
Так що ж Синиця?.. Та мовчить!
І запалить не запалила,
А тільки слави наробила
Та з сорому й сховалася кудись.
За сюю капосну дурницю Полаяли
Синицю
Та й розійшлись.
Яка ж в сій байці, братця, сила?
А та: ніколи не хвались,
Поки гаразд не зробиш діла.
1853
ЗОЗУЛЯ Й ПІВЕНЬ
- Як ти співаєш, Півне, веселенько…
-
А ти, Зозуленько, ти, зіронько
моя,
Виводиш гарно так і жалібненько,
Що іноді аж плачу я…
Як тільки що почнеш співати,
Не хочеться й пшениченьки клювати,-
Біжиш в садок мерщій… -
Тебе я слухала б довіку, куме
мій,
Аби б хотів співати… -
А ти, голубонько, ти, кралечко
моя,
Поки співаєш на калині,
То й весело мені, і забуваю я
Свою недоленьку, життя своє погане
Та безталанне… А тільки замовчиш
Або куди летиш,-
Заниє серденько, неначе на чужині…
І їстоньки - не їм, і питоньки - не
п'ю
Та виглядаю все Зозуленьку мою.
Як гляну на тебе - така ти невеличка,
Моя перепеличко,
А голосочок-то який!..
Тонесенький, милесенький такий…
Куди той соловей годиться? -
Спасибі, братику, за добреє
слівце.
Як не кохать тебе за це?..
І ти виспівуєш, неначе та жар-птиця;
І далебі, що так,- пошлюся я на всіх.-
Де взявся Горобець, підслухав
трохи їх Та й каже: - Годі вам брехати
Та одно другого знічев'я вихваляти!
- Пурхнув - та й був такий.
За що ж,- хто-небудь попитає,-