rss · Понеділок, 20.11.2017, 20:29

Опитування

Маєток Терещенка
1. Відреставрувати
2. Музей і монастир
3. Мені байдуже
4. Тільки музей селища
5. Тільки монастир
6. Нехай розвалиться
Всього відповідей: 67
Сторінка 1 з 11
Модератор форуму: Shooler, lusi 
Форум селища міського типу Червоне, Червоне - зробимо кращим »  Школопедія (Школопедия) » Українська література » 5 клас - Тема: Леонід Глібов (5 клас - Тема: Леонід Глібов)
5 клас - Тема: Леонід Глібов
ShoolerДата: Четвер, 12.02.2009, 12:47 | Повідомлення № 1
Супермодератор
Група: Модератори
Повідомлень: 3529
х-статус:
Veni! Vidi! Vici!

5 клас - Тема: Леонід Глібов

“Химерний, маленький...”, “Що за птиця?”, “Хто розмовляє?”, “Хто сестра і брат?”, “Квіткове весілля”
Відомий український поет і байкар. Фольклорна основа його віршованих загадок. Життєствердний пафос віршів Л. Глібова. Особливості його поетичної мови.
ТЛ: акровірш.



Я - волк! И вожака хочу я трон.
Ведь жизнь имеет волчий нрав.
В ней справедливейший закон -
Кто всех сильнее тот и прав!
 
lusiДата: Понеділок, 23.03.2009, 23:37 | Повідомлення № 2
Шановний мешканець
Група: Друзі
Повідомлень: 458

Леонід Іванович Глібов народився 5 березня 1827р. у селі Веселий Поділ на Полтавщині в родині управителя поміщицьким маєтком. Дитинство його минало в селі Горби Кременчуцького повіту, куди переїхав батько разом зі своїм паном. Проживаючи неподалік від панського маєтку, малий Леонід бігав туди гратися й іноді ставав свідком жорстоких розправ пана над кріпаками, часто заступався за них - і на все життя зненавидів насилля й деспотизм. Початкову освіту Леонід здобув удома: на сьомому році читати навчила мати, писати - пан Родзянко, місцевий священик - арифметики, латинської і грецької мов і, звичайно ж, Закону Божого. У 1840 р. Леоніда відвезли до Полтавської гімназії. Відірваний від родини, він сумував за батьками, рідною домівкою. Туга виливалася в поезії. Так народився перший твір - вірш "Сон". У 1847р. у Полтаві вийшла перша збірка поетичних творів під назвою "Стихотворения Леонида Глебова". Радість гімназиста-шестикласника була короткою: розлючений інспектор гімназії не зміг пробачити хлопцеві, що той посмів друкуватися без його дозволу. Невдовзі Леонід захворів і повернувся до батьків. Гімназія залишилася незакінченою.
Улітку 1848р. Л. Глібов перебував в рідній Хорольщині. Саме в цей час до рук йому потрапили дві книжки - "Кобзар" Тараса Шевченка та "Приказки" Є. Гребінки. Вражений прочитаним, він почав писати українською мовою. Цього ж літа в його зошиті з'являються байки "Вовк і Ют", "Лебідь, Щука і Рак", "Зозуля й. Півень", які були надруковані аж у 1853 році.
У 1849 р. Леонід вступив до Ніжинського ліцею вищих наук. Тут були добрі традиції та мудрі високоосвічені вчителі. Однак нещасливий випадок змусив Глібова перервати навчання: його батько, переїжджаючи через Дніпро, провалився під лід, застудився й раптово помер. Невдовзі померла й мати. Закінчив ліцей Леонід Глібов уже одруженим чоловіком і знаним байкарем у 1855р.
Потім він учителював: викладав історію та географію у дворянському, училищі містечка Чорний Острів на Поділлі, згодом переїхав до Чернігова, де дістав посаду вчителя географії в чоловічій гімназії. Леонід Глібов був талановитим педагогом, захопленим своїми предметами, делікатною, висококультурною людиною. Він цікаво вів уроки, ніколи не карав своїх учнів.
З 1861 р. він почав видавати газету "Черниговский листок": йому доводилося бути і редактором, і автором, і коректором. Глі-бов-редактор порушував у газеті важливі проблеми того часу, зокрема жіночої освіти, викладання рідною мовою тощо. Свої дописи вміщував під псевдонімом Простодушний. "Черниговский листок" проіснував до 1863 p., коли Валуєвським циркуляром було заборонено українську мову.
Спеціальним указом Валуева було заборонено "Черниговский листок" у 1863р. Письменник залишився безробітним, за ним було встановлено суворий нагляд поліції, який тривав понад п'ятнадцять літ. І саме цього року вийшла його збірка "Байки Леоніда Глібова". Наказом попечителя Київського округу 500 примірників видання було спалено на книжковому складі як "вредное издание, которое не должно иметь места в народном училище". У цей же час Глібов пережив смерть улюбленої доньки Ліди. Сам захворів так, що ніхто й не сподівався на одужання, а коли одужав, майже втратив зір. Безробітний і хворий, він поїхав у Ніжин до батьків дружини, де мешкав два роки. Незабаром, Глібова спіткало ще одне горе - померла його дружина. І після всіх цих бід поет надовго замовк.
У 1867р. Леонід Глібов отримав посаду завідувача Чернігівської земської друкарні, яку обіймав до кінця свого життя. Протягом 60-70 pp. він писав мало, загалом прозово-поетичні фейлетони російською мовою під псевдонімом "Непостоянный Сотрудник" та гумористичні вірші за підписом "Капітан Ботви-ван", став душею літературно-мистецького життя Чернігова. Його щотижневі "четверги" охоче відвідували приятелі та шанувальники, літератори й актори. Він виявляв великий інтерес до театрального мистецтва, брав діяльну участь у роботі аматорського театру.
Літературна діяльність Леоніда Глібова активізувалась наприкінці 80-хрр.: налагодились зв'язки з дитячим журналам "Дзвінок", де він публікував свої вірші, загадки, байки й жарти. У 1891р. у Чернігові відбулося урочисте вшанування Глібова з нагоди 50-річчя його літературної діяльності. Листи, телеграми, вітання, ювілейні свята на честь митця свідчили про високе визнання його поетичного таланту. Це вшанування надихнуло поета: він написав нові байки.
У 1893 р. стан здоров'я Глібова значно погіршився. Зі спогадів друзів відомо, що з початку цього року він уже не виходив з дому, друкарнею керував через сина Олександра, твори ж продовжував писати під лінійку з лупою. За п'ять днів до смерті поет продиктував близькому приятелеві останню байку "Огонь і Гай", якій судилося стати своєрідним заповітом байкаря.
Леонід Глібов помер 10 листопада 1893р. Похований у Чернігові поблизу Троїцького монастиря.


Я - Ангел!.. Только крылья в стирке, нимб на подзарядке, а рожки и хвост - это у меня наследственное...))))

Повідомлення відредактовано lusi - Понеділок, 23.03.2009, 23:40
 
mr_smithДата: Неділя, 05.09.2010, 00:44 | Повідомлення № 3
ADMIN
Група: Адміністратори
Повідомлень: 5114
х-статус:
You know what I mean?

Леонід
Іванович Глібов

Байки

Мірошник

    

    Мірошник мав хо­ро­ший млин.

    В ха­зяй­стві не аби­що він:

    Про се га­разд уся­кий знає,

    Хто хлібець має.

    Млин у Мірош­ни­ка був во­дя­ний.

    Мірошник той Хо­мою звав­ся, І був
він чо­ловік та­кий, Що не га­разд за діло брав­ся;

    А інший раз

    Буває до­ро­гий і час.

    Вода раз греб­лю прос­мок­та­ла…

    Ну що ж! Узять би й за­га­тить.

    Так ні! Мірош­ник спить та спить.

    Вода ж біжить… Ще більш прор­ва­ла;

    Хомі й за ву­хом не свер­бить.

    Хто йде, мерщій у млин заг­ля­не:

    - Ой Хо­мо, Хо­мо, сха­ме­нись!

    Он ско­ро вже й во­ди не ста­не;

    Піди лиш, бра­те, по­ди­вись! -

    А він їх слу­ха щось не ду­же:

    - Нехай лиш! Річка - не ка­лю­жа;

    Води ще ста­не на ввесь вік! -

    З Хо­ми сміються добрі лю­ди:

    - Тоді по­ба­чи­мо, як бу­де, -

    Дурний ти, Хо­мо, чо­ловік! - І
справді ста­лось, як ка­за­ли:

    Вода зійшла - ко­ле­са ста­ли.

    Злякавсь Мірош­ник та й біжить

    Притьмом до прірви, щоб га­тить.

    Курей тим ча­сом із де­ся­ток

    Прийшло на­пи­ти­ся во­ди.

    

    Уздрів Мірош­ник сих паньма­ток:

    - Бач, ка­посні! - кри­чить, -
ку­ди!

    У ме­не й так во­ди не­має,

    Ще й ви сю­ди?! І зоз­ла па­ли­цю ха­пає…

    Шпурнув - та й всіх ку­рей по­бив.

    А млин стоїть, хоч прірву й за­га­тив;
І що ро­би­ти - не втя­має…

    Ні з чим зос­тав­ся мій Хо­ма:

    Води не­ма й ку­рей чорт­ма.

    

    На світі є такі па­ни:

    Без діла сотні всю­ди су­ють,

    А за не­до­га­рок во­ни

    Людей і ла­ють, і мор­ду­ють. (Во­ни
се так, бач, ха­зяй­ну­ють!..) Та й ди­во, що у них Ха­зяй­ст­во піде все на
сміх!

    

***

    

Журба

    

    Стоїть го­ра ви­со­кая,

    Попід го­рою гай,

    Зелений гай, гус­те­сенький,

    Неначе справді рай.

    

    Під гаєм в'ється річенька:

    Як скло во­да бли­щить;

    Долиною зе­ле­ною

    Кудись во­на біжить.

    

    Край бе­ре­га, у за­тиш­ку,

    Прив'язані чов­ни;

    А три вер­би схи­ли­ли­ся,

    Мов жу­ряться во­ни,

    

    Що прой­де лю­бе літеч­ко,

    Повіють хо­ло­да,

    Осиплеться їх лис­тяч­ко І по­не­се
во­да.

    

    Журюся я над річкою

    Біжить во­на, шу­мить.

    А в ме­не бідне сер­денько І мліє, і
бо­лить.

    

    Ой річеч­ко, го­лу­бонько!

    Як хви­леч­ки твої

    Пробігли дні щас­ливії І ра­дості
мої!

    

    До те­бе, моя річенько,

    Ще вер­неться вес­на;

    А мо­лодість… Не вер­неться

    Не вер­неться во­на!..

    

    Стоїть го­ра ви­со­кая,

    Зелений гай шу­мить;

    Співають пташ­ки го­лос­но І річеч­ка
бли­щить…

    

    Як хо­ро­ше, як ве­се­ло

    На білім світі жить!..

    Чого ж у ме­не сер­денько І мліє, і
бо­лить?

    

    Болить во­но та жу­риться

    Що вер­неться вес­на,

    А мо­лодість… Не вер­неться

    Не вер­неться во­на!

    

***

    

Цуцик

    

    Раз на вікні, у пансько­му бу­дин­ку,

    Патлатий Цу­цик спо­чи­вав;

    То ля­же на бо­чок, то до­го­ри на
спин­ку,

    Або на лап­ки мор­ду клав.

    Якраз про­ти вікна, зви­чай­но під
пар­ка­ном, Дво­ро­вий пес Бров­ко ле­жав І ду­мав: «Бач, яким він па­ном, Ле­да­чий
Цу­цик, став».

    - Здоров був, Цу­ци­ку!
Знічев'я спо­чи­ваєш? - Прий­шов­ши під вікно, Бров­ко оз­вавсь.

    - Се ти, Бров­ко?. Чо­го-бо так
гу­каєш? -

    Промовив той. - Аж я зля­кавсь…

    Ну, як же ти там по­жи­ваєш?

    - Нащо пи­тать! Ли­бонь, не
знаєш

    Собачого жит­тя мо­го? -

    Сказав Бров­ко. - Да­ле­ко до тво­го…

    Живу собі, бо тре­ба жи­ти;

    Двір сте­ре­жу і день, і ніч;

    Всього до­во­диться терпіти,

    Не так, як ти, па­нич;

    Та ще к то­му і їжа пре­по­га­на,

    Хлиснеш по­мий, ко­ли да­дуть,

    А як не в лад за­гав­каєш на па­на,

    То ще й під бо­ки на­тов­чуть.

    - Жаль, - ка­же Цу­цик, - що ж
ро­би­ти!

    Буває всяк,

    Обуха ба­то­гом не пе­ре­би­ти;

    А от мені - хоч і довіку б так…

    Живу у гор­ни­цях, на ки­ли­мах ка­ча­юсь,

    Жартуючи на сміх;

    Частенько з пан­ноч­ка­ми гра­юсь І
ла­щу­ся до них; І м'яко спать мені, і ла­со мож­на їсти, І бігаю не в
бур'янах, Су­хенькі лап­ки, хвос­тик чис­тий, Не так, як твій, у реп'яхах…

    - Ет, реп'яха­ми дорікаєш! -

    Сказав Бров­ко. - А пам'ятаєш,

    Яку пе­карні був ще­ням?

    Чи так жи­ло­ся там?

    Замурзаний під ла­вою ти­няв­ся…

    Веселий Цу­цик засміявся І ка­же: -
То ко­лись бу­ло, Та за­гу­ло…

    Дивись те­пер, а не рівняй ма­ло­го!
- І він спе­си­во гля­нув на Бров­ка.

    - Як ба­чу, ти не ро­биш там
нічо­го, -

    Сказав Бров­ко, - за що ж се честь
та­ка?

    - Дурний Бров­ко! Не ро­зумієш,
-

    Звиняй, що так ка­жу, -

    Я те роб­лю, чо­го ти не зумієш:

    На задніх лап­ках я по-вче­но­му слу­жу.

    - Щоб ти ска­зивсь! - Бров­ко
собі ше­по­че, А ви­мо­ви­ти не посмів, Бо Цу­цик ду­же за­панів:

    Скубне й Бров­ка, ко­ли за­хо­че.

    Бровко мов­чить, і я мов­чу,

    Води не ско­ло­чу…

    Вам сміх, мені, гос­тинців в'язка.

    Чи гар­на моя каз­ка?



Жираф - це кінь, виконаний за всіма вимогами замовника.
 
mr_smithДата: Неділя, 05.09.2010, 00:45 | Повідомлення № 4
ADMIN
Група: Адміністратори
Повідомлень: 5114
х-статус:
You know what I mean?

Леонід
Глібов

Байки

ЩУКА

    

    На Щу­ку хтось бо­ма­гу в суд по­дав,

    Що буцім би во­на та­кеє ви­роб­ля­ла,

    Що у став­ку ніхто жит­тя не мав:

    Того заїла в смерть, дру­го­го
обідра­ла.

    Піймали Щу­ку мо­лодці

    Та в шап­лиці

    Гуртом до су­ду при­тас­ка­ли,

    Хоча чу­би й мок­ренькі ста­ли.

    На той раз суд­дя­ми бу­ли

    Якіїсь два Ос­ли,

    Одна нікчем­на Шка­па

    Та два ста­реньких Ца­па,-

    Усе на­род, як ба­чи­те, та­кий

    Добрячий та пло­хий.

    За стряп­чо­го, як завсігди го­диться,

    Була прис­тав­ле­на Ли­си­ця…

    А чут­ка у гаю бу­ла та­ка,

    Що ніби Щу­ка та час­тенько,

    Як тільки зро­биться тем­ненько,

    Лисиці й шле - то щу­пач­ка,

    То со­теньку ка­ра­сиків жи­веньких

    Або линів гар­неньких…

    Чи справді так бу­ло, чи, мо­же, хто
збре­хав

    (Хто во­рогів не мав!),-

    А все-та­ки ка­тюзі,

    Як ка­жуть, бу­де по зас­лузі.

    Зійшлися судді, ста­ли роз­би­рать:

    Коли, і як во­но, і що їй при­су­ди­ти?

    Як не муд­руй, а прав­ди ніде діти.

    Кінців не мож­на по­хо­вать…

    Не дов­го ду­ма­ли - ріши­ли -

    І Щу­ку на вербі повіси­ти звеліли.

    - Дозвольте і мені, па­но­ве,
річ дер­жать,-

    Тут обізва­ла­ся Ли­си­ця.-

    Розбійницю та­ку не так су­дить го­диться:

    Щоб більше жа­ху їй зав­дать

    І щоб усяк бо­яв­ся так ро­би­ти, -

    У річці вра­жу Щу­ку уто­пи­ти!

    - Розумна річ! - всі за­ча­ли
гу­кать.

    Послухали Ли­сич­ку

    І Щу­ку ки­ну­ли - у річку.

    

***

    

Муха й бджола

    

    Весною Му­ха-ле­да­щи­ця

    Майнула у са­док

    На ряст, на квіти по­ди­виться,

    Почуть Зо­зу­лин го­ло­сок.

    От при­мос­ти­лась на кра­солі

    Та й ду­має про те,

    Що як то гар­но жить на волі,

    Коли усе цвіте.

    Сидить, спе­си­во пог­ля­дає,

    Що ро­биться в сад­ку;

    Вітрець ти­хе­сенько гой­дає,

    Мов пан­ноч­ку яку…

    Побачила Бджо­ла бли­зенько:

    - Добридень! - ка­же їй. -

    Оддиш хоч тро­хи, моя ненько,

    Сідай отут мерщій.

    - Та ніко­ли мені сидіти, -

    Одвітує Бджо­ла, -

    Вже час до пасіки летіти:

    Далеко від се­ла.

    - Яка по­га­на, - Му­ха ка­же,
-

    На світі до­ленька твоя:

    Раненько вста­не, пізно ля­же…

    Мені б отак - змарніла б я,

    За тиж­день би го­ло­воньку схи­ли­ла.

    Моє жит­тя, го­луб­ко ми­ла, -

    Талан як слід:

    Чи де бен­кет, чи де обід

    Або весілляч­ко, ро­ди­ни, -

    Такої гар­ної го­ди­ни

    Ніколи не вте­ряю я:

    І їм, і ла­сую до­волі, -

    Не те що кло­по­ти у полі

    І пра­ця бідная твоя! -

    На річ та­ку Бджо­ла ска­за­ла:

    - Нехай во­но і так;

    Та тільки он що я чу­ва­ла,

    Що Му­ху зне­ва­жає всяк,

    Що де ти не потк­неш­ся

    Або до стра­ви до­торк­неш­ся, -

    Тебе га­ня­ють скрізь:

    Непрохана не лізь.

    - Стару но­вин­ку, - ка­же Му­ха,
-

    Десь до­ве­лось тобі по­чуть!..

    Запевне, ду­рень дур­ня слу­ха…

    Велике діло - про­же­нуть!

    Не мож­на в двері - я в ква­тир­ку

    Або пролізу в іншу дірку -

    І зась усім!

    

    Нехай ся бай­ка му­хам бу­де,

    Щоб не ска­за­ли ча­сом лю­де,

    Що на­до­ку­чив їм.

    

***

    

Жаба й віл

    

    Раз Жа­ба вилізла на бе­рег по­ди­виться

    Та й тро­шеч­ки на со­неч­ку
погріться.

    Побачила Во­ла

    Та й ка­же под­рузі ти­хенько

    (Вигадлива бу­ла!):

    - Який здо­ро­вий, моя ненько!

    Ну що, сест­ри­це, як над­мусь,

    То й я та­ка зроб­люсь?

    От бу­дуть жа­би ди­ву­ваться! -

    І де вже, сест­ро, нам рівняться… -

    Казать їй дру­га по­ча­ла;

    А та не слу­ха… дметься… дметься…

    - Що, сест­ро, як тобі
здається,

    Побільшала хоч тро­хи я?

    - Та ні, го­лу­бонько моя!

    - Ну, а те­пе­реч­ки? Ди­ви­ся!

    - Та годі, сест­ро, сха­ме­ни­ся!
-

    Не слу­ха Жа­ба, дметься гірш,

    Все ду­має, що ста­не більш.

    Та й що, дур­на, собі зро­би­ла?

    З на­ту­ги лус­ну­ла - та й одубіла!

    Такі і в світі жа­би є,

    Прощайте, ніде прав­ди діти;

    А по мені - най­луч­че жи­ти,

    Як ми­ло­серд­ний Бог дає.



Жираф - це кінь, виконаний за всіма вимогами замовника.
 
mr_smithДата: Неділя, 05.09.2010, 00:46 | Повідомлення № 5
ADMIN
Група: Адміністратори
Повідомлень: 5114
х-статус:
You know what I mean?

Леонід
Глібов

Квіткове весілля

    Алегоричний жарт

    У виш­не­во­му са­доч­ку,

    Під вер­бою, в хо­ло­доч­ку,

    Щоб ли­хо прог­нать, І щоб до­лю зве­се­ли­ти,
За­хо­ди­лись наші квіти Весілля гу­лять.

    Не бу­ло б та­ких но­ви­нок,

    Та хре­ща­тенький Барвінок

    Усіх зди­ву­вав -

    Він Фіалоч­ку бла­кит­ну,

    Наче пан­ноч­ку тендітну,

    За се­бе узяв.

    Посередині в та­ноч­ку,

    У зе­ле­но­му віноч­ку,

    Танцює Бу­дяк.

    Кругом сваш­ки, і сусідки, І Фа­солі,
і Нагідки, І між ни­ми Мак.

    Наче справжнії му­зи­ки,

    Грають Півні та Інди­ки,

    Деренчить Гу­сак.

    А Бу­дяк всіх потішає,

    Підморгне і при­мов­ляє:

    «Отак, квіти, так!

    Танцювала ри­ба з ра­ком,

    А мор­ков­ця з пас­тер­на­ком,

    Та не кра­ще нас!

    Нуте ж швид­ко, шпар­ко, квіти,

    Молодих по­ве­се­ли­ти -

    Один то­му час!

    Ой ко­за­че мо­ло­денький,

    Наш Барвінку зе­ле­ненький,

    Потіш Бу­дя­ка, І у парі з мо­ло­дою

    Між своєю пе­рез­вою

    Утніть тро­па­ка!

    Нехай гля­не Редька в дірку,

    Переверне до­лю гірку

    Догори хвос­том І му­зи­ченьку по­чує,

    Потанцює, по­жар­тує

    З товс­тим Бу­дя­ком.

    Тільки й щас­тя, тільки й жи­ти,

    Покіль бу­де сон­це гріти, -

    Пов’янем ко­лись!

    Як там бу­де - знає до­ля,

    А ще покіль на­ша во­ля,

    Гуляй, не жу­рись!»

    Де взя­лись Чижі й Си­ниці,

    Прищебечують му­зиці,

    Ще прис­тав і Шпак.

    Будяк ска­че, не вга­ває,

    Підморгне і про­мов­ляє:

    «Отак, квіти, так!»

    

***

    

Химерний маленький

    

    Химерний, ма­ленький,

    Бокастий, товс­тенький

    Коханчик удавсь;

    У тісто приб­рав­ся,

    Чимсь смач­ним нап­хав­ся,

    В ок­ропі ку­павсь.

    На смак уро­див­ся,

    Ще й мас­лом умив­ся,

    В макітрі ска­кав…

    Недовго на­жив­ся,

    У дірку ско­тив­ся,

    Круть-верть - та й про­пав.

    Хотів був дог­на­ти -

    Шкода шкан­ди­ба­ти:

    Лови не ло­ви!

    А як йо­го зва­ти -

    Лінуюсь ска­за­ти,

    А ну­те лиш ви!

    

    «То ж, діду ко­ха­ний,

    Вареник гре­ча­ний!» -

    Кричить дітво­ра.

    Чому не вга­да­ти!

    Не бігать шу­ка­ти

    Такого доб­ра.

    

***

    

Хто розмовляє?

    

    «Ой я бідна удо­ви­ця,26 -

    Стала хни­кать жалібни­ця, -

    Он ка­ли­на, - їй не так!

    Кажуть, пісні їй скла­да­ють,

    А про ме­не за­бу­ва­ють, І ніхто
ніде ніяк!..»

    «Стій лиш! Сла­ва не бре­ху­ха, -

    Обізвалась джер­ко­ту­ха,

    Розбирає, що і як!

    От я славі до­го­ди­ла,

    Кашку діточ­кам ва­ри­ла,

    А тобі не вдасться так».

    

***

    

Хто сестра і брат?

    

    «Глянь на ме­не, вітри­ку, чи гар­но
приб­ра­лась?

    Рано до схід со­неч­ка ро­сою вми­ва­лась,
Є у ме­не лис­тяч­ко, па­хучії квіти, Чо­му ж мені, вітри­ку, ой чом не радіти?

    Краще в полі на­шо­му над ме­не не­має,

    Аж до мо­ря сла­вонька про ме­не
літає, Із моєї си­пан­ки смач­на стра­ва бу­де, По­лив­ку і мас­леч­ко да­дуть
добрі лю­де!»

    «Рівна, сест­ро ми­лая, нам до­ля з
то­бою, - Обізвав­ся бра­ти­чок десь за бо­ро­ною. - Скрізь по лю­дях скла­ла­ся
і про ме­не сла­ва, Он і в полі, вітри­ку, ки­пить моя стра­ва».

    

***

    

Що за птиця?

    

    Між людьми, як пташ­ка, в’ється,

    У лю­дей і їсть, і п’є;

    Ходить ста­рець, про­сить, гнеться,

    А у неї всю­ди є.



Жираф - це кінь, виконаний за всіма вимогами замовника.
 
mr_smithДата: Неділя, 05.09.2010, 00:47 | Повідомлення № 6
ADMIN
Група: Адміністратори
Повідомлень: 5114
х-статус:
You know what I mean?

Леонід
Іванович Глібов

ЗАГАДКИ

    Бачить - не ба­чить,

    Чути - не чує,

    Мовчки го­во­рить,

    Дуже муд­рує.

    Часом за­хо­че -

    Правди нав­чає;

    Іноді бре­ше,

    Всіх зве­се­ляє.

    Люба роз­мо­ва, -

    Будемо, діти,

    З нею довіку

    Жити-дружити.

    Хто ж то та­кая

    В світі щас­ли­ва,

    Мідра, прав­ди­ва

    І жар­тов­ли­ва?

    Як не вга­далі,

    Стану в при­годі:

    Річ ко­ро­тенька -

    КНИЖКА та й годі.

    

***

    

    Котилася тарілоч­ка

    По крутій горі,

    Забавляла лю­бих діток

    У моїм дворі.

    Нам тієї тарілоч­ки

    Чому не лю­бить -

    Хорошая, зо­ло­тая

    І як жар го­рить.

    Прийшла ба­ба - са­ма чор­на,

    І чор­ний жу­пан, -

    Заховала тарілоч­ку

    У синій ту­ман.

    Постихалі співи й жар­ти

    У дворі моїм;

    Золотої тарілоч­ки

    Стало жаль усім.

    Зачинився я у хаті,

    У віконці став

    І про тую тарілоч­ку

    Співати по­чав:

    "Туманочку, ту­ма­ноч­ку!

    Поклонись зорі,

    Покоти нам тарілоч­ку

    По нашій горі…"

    Де не взяв­ся із-зі лісу

    Невідомий птах,

    Довгохвостий, гост­ро­но­сий,

    На восьми но­гах.

    Тільки став я приг­ля­даться -

    І що, і відкіль,

    А він зра­зу розігнав­ся -

    І в вікно сусіль…

    Я - на піч та у ку­точ­ку

    Зігнувсь, при­таївсь

    І, щоб птах той не на­ди­бав, -

    Ряденцем ук­ривсь.

    Навіжений птах літає,

    Не най­де ніде

    І то­не­сенько ви­во­дить:

    "А де дідок, де?"

    Закричав гор­ла­тий півень

    І прог­нав мій страх,

    Я зрадів - і не по­ба­чив,

    Де той дівся птах.

    Золотую тарілоч­ку

    Всі зна­ють дав­но:

    То на небі СОН­ЦЕ яс­не,

    На весь світ од­но.

    Чорна ба­ба - нічка тем­на:

    Із дав­них-да­вен

    Покриває все на світі,

    Як по­гас­не день.

    Заховався, шут­ку­ючи,

    Дідусь-господар,

    Щоб не зра­зу до­га­да­лись,

    Що той птах -КО­МАР.

    

***

    

    Скажу ще за­гад­ку та­ку:

    У ноч­вах пе­реп­лив я річку

    І у до­линці на піску

    Побачив хат­ку не­ве­лич­ку.

    Без вікон хат­ка, без две­рей, -

    Як не муд­руй, не мож­на влізти;

    Вона ж повнісінька лю­дей,

    А ла­сощів - не пе­реїсти!

    Ну, як би так мені ту­ди?

    Хоч би ж тобі де-не­будь щілка…

    Я і ту­ди, я і сю­ди -

    Ніяк: ні звер­ху, ні з причілка.

    Дивлюсь - з ло­зи іде Різак, -

    Його ма­ле й ве­ли­ке знає:

    Сокири на­шої сво­як,

    По всіх усю­дах він бу­ває.

    Побачив, що я там ход­жу:

    "Чого, - пи­тає, - тут ни­каєш?"

    "Ох, мій го­луб­чи­ку! - ка­жу,
-

    Нащо пи­таєш? Ли­бонь, знаєш".

    Він цюк - і хат­ку роз­ру­бав.

    "Ну, - ка­же, - лізь, щоб не
кортіло!"

    Я так зрадів, аж зак­ри­чав:

    "От мо­ло­дець! От гар­не
діло!"

    І за­раз всіх по­раз­га­няв,

    Щоб ла­сощів не роз'їда­ли

    Хазяйнувати сам по­чав,

    Аж зу­би тан­цю­ва­ти ста­ли.

    Я че­рез прик­люч­ку та­ку

    Вподобав ду­же хат­ку тую

    І, дя­ку­ючи Різа­ку,

    Щолітечка те­пер сма­кую.

    От бач­те, як ста­рий ла­сун

    Плести вам за­гад­ки нав­чив­ся…

    Не хат­ка то бу­ла - КА­ВУН

    До ме­не в гості при­ко­тив­ся.

    А хто ж Різак, та­кий мас­так,

    Що й хат­ку роз­ру­бать бе­реться?

    Не чо­ловік і не ко­зак -

    НОЖЕМ він на всім світі зветься.

    Я шут­ку­вать дав­но при­вик

    І рад, як діти ве­се­ляться…

    Пошли вам, до­ле, дов­гий вік,

    Не знать жур­би, а більш сміяться.

    

***

    

    Була со­бы ба­бу­сы Га­ся:

    Гладуху доб­ре вся­кий знав…

    Якась чуд­на во­на вда­ла­ся,

    І досі я не роз­га­дав.

    Як прий­де, - лю­ди врозтіч ска­чуть

    І тру­сяться, як за­гу­де;

    А як не­має дов­го, - пла­чуть

    І виг­ля­да­ють, чи не йде.

    Пішов я раз по по­лу­ниці, -

    Ще зма­леч­ку я був їдок:

    Ввесь день зби­раю у тра­виці -

    Одну у гле­чик, дві в ро­ток.

    Дивлюсь, до ме­не су­не Га­ся…

    Ну, чу­ба, ду­маю, нам­не!..

    І відкіля во­на взя­ла­ся?

    Неначе сте­рег­ла ме­не.

    Підняв я по­ли, чим­чи­кую,

    Вона ж за мною навз­догін;

    От-от нас­тиг­не… близько, чую…

    Я до баш­тан­ни­ка в курінь.

    Розсердилася ду­же Га­ся,

    Що не піймав­ся їй дідок,

    І так сльоза­ми роз­ли­ла­ся,

    Що аж товс­тий курінь про­мок.

    На ме­не грим­ну­ла ба­бу­ся:

    "Тривай, ста­рий ла­сун, три­вай!

    Колись зас­ту­каю, діжду­ся…"

    І по­тяг­лась ку­дись за гай.

    От вам і за­гад­ка знай­шла­ся:

    То так, то сяк - і до­год­жу,

    Хто ж во­на справді, тая Га­ся?

    Як не вга­даєте - ска­жу.

    Що ж то за ба­ба, Га­ся тая?

    Невже не мож­на роз­га­дать?

    То, діти, ХМА­РА ДО­ЩО­ВАЯ, -

    Не гріх і ба­бою проз­вать.

    Буває, скрізь все літо хо­дить,

    А іноді не­ма й не­ма;

    Раз доб­ре зро­бить, раз наш­ко­дить,

    І плач, і радість - їй дар­ма.

    

***

    

    Химерний, ма­ленький,

    Бокастий, товс­тенький

    Коханчик удавсь;

    У тісто приб­рав­ся,

    Чимсь смач­ним нап­хав­ся,

    В ок­ропі ку­павсь.

    На смак уро­див­ся,

    Ще й мас­лом умив­ся,

    В макітрі ска­кав…

    Недовго на­жив­ся,

    У дірку ско­тив­ся,

    Круть-верть та й про­пав.

    Хотів був дог­на­ти -

    Шкода шкан­ди­ба­ти:

    Лови не ло­ви!

    А як йо­го зва­ти! -

    Лінуюсь ска­за­ти,

    Ануте лиш ви!

    "То ж, діду ко­ха­ний,

    ВАРЕНИК гре­ча­ний!" -

    Кричіть дітво­ра.

    Чому не вга­да­ти!

    Не бігать-шу­ка­ти

    Такого доб­ра.

    

***

    

    Гоп! Гоп! Діти-мо­ло­дя­та!

    І дівча­та, і хлоп'ята!

    Годі бігать і ска­кать,

    Буду за­гад­ку ка­зать:

    Як бу­ла я мо­ло­дою,

    Грала в хре­щи­ка з вес­ною

    І між квітка­ми рос­ла,

    Зеленіла і цвіла.

    Добрі лю­ди дог­ля­да­ли,

    Шанували, по­ли­ва­ли,

    Щоб жи­ла кра­са моя,

    Щоб до­лад­на бу­ла я.

    Як підкра­деться до ме­не

    Те ба­дил­ляч­ко зе­ле­не,

    Чи бур'ян, чи ло­бо­да, -

    Через ме­не всім біда.

    Всіх од ме­не про­га­ня­ють,

    Через тин пе­ре­ки­да­ють,

    Щоб нічо­го не рос­ло,

    Щоб пристріту не бу­ло.

    Як ве­ли­кою вже ста­ла,

    Я сім плахт по­начіпля­ла,

    Довгі кісоньки взя­ла

    У віно­чок зап­ле­ла.

    Куди тре­ба, по­манд­рую,

    Скрізь і днюю, і но­чую,

    Світ увесь я обійшла

    І на яр­мар­ку бу­ла…

    …Тільки я сер­ди­та зро­ду:

    Хто за­ди­виться на вро­ду

    Чи су­неться цілу­вать -

    Буде сльози про­ли­вать.

    Діти-квіти, ви­рос­тай­те

    І ме­не ви роз­га­дай­те!

    Прилетить ве­се­лий час -

    Поцілую ду­же вас.

    Діти ду­ма­ли-га­да­ли

    І ніяк не розібра­ли.

    В мою ха­тоньку прий­шли,

    На печі ме­не знай­шли.

    "Ой діду­сю, не вга­да­ли, -

    Діти ра­зом зак­ри­ча­ли, -

    Годі в просі гріться, спать,

    Поможи нам роз­га­дать!

    Осьде пря­ни­чок чу­до­вий,

    Неабиякий - ме­до­вий.

    Бач - і самі не їмо,

    А тобі віддаємо!"

    Взяв я пря­ни­чок, див­лю­ся

    І об­ли­зу­юсь, сміюся…

    "Не вга­да­ли ви? Ото!

    То ж ЦИ­БУ­ЛЯ, більш ніхто!"

    Здивувались ду­же діти:

    "Тьху, по­га­на!.. Так вер­ни
ти…"

    А я пря­ник гам та гам:

    "Вибачайте, не віддам!"

    

***

    

    Раз пішов я на ота­ву

    І натк­нув­ся на про­яву:

    Довга-довга і стра­шен­на,

    Мов га­дю­ка здо­ро­вен­на,

    Голова десь за го­ра­ми,

    Ноги впер­лись між ліса­ми.

    Став я, хвер­том в бо­ки взяв­ся

    І до неї обізвав­ся:

    "Де ти в біса узя­ла­ся

    І чо­го тут роз­ляг­ла­ся?"

    Чую - десь щось за­гуділо,

    Буйним вітром за­шуміло:

    "Схаменися, дур­ню си­вий,

    Прикуси язик брех­ли­вий!

    Я не відьма, не про­ява, -

    По всім світі моя сла­ва;

    Мене лю­ди по­ва­жа­ють

    І до ме­не уча­ща­ють…

    Ось ус­та­ну, ко­ли тре­ба,

    Підниму те­бе до не­ба,

    Через мо­ре пе­ре­ки­ну

    У да­ле­кую чу­жи­ну!.."

    Засмутився я, зля­кав­ся

    І на­си­лу одб­ре­хав­ся:

    "Вибачай, вста­вать не тре­ба,

    Бо не хо­чу я до не­ба, -

    Там ог­ня­ми зорі па­лять,

    Мені бо­ро­ду обс­ма­лять,

    А як ча­сом по­ко­чу­ся -

    На шма­точ­ки розіб'юся;

    Любі діточ­ки зап­ла­чуть:

    Діда більше не по­ба­чуть!"

    Я побіг, не ог­ля­дав­ся

    І у ха­ту за­хо­вав­ся,

    А у хаті ба­ба ми­ла

    Мені кваші на­ва­ри­ла.

    Їм я ква­шу со­ло­деньку;

    Здумав за­гад­ку ста­реньку;

    Покіль дру­гу ском­по­ную -

    Розгадайте пер­шу сюю.

    Правду за­гад­ка ска­за­ла,

    Мене тро­хи на­ля­ка­ла:

    То не ведьма, не про­ява,

    Бо про неї всю­ди сла­ва;

    То всесвітняя ДО­РО­ГА,

    І да­ле­ка, і роз­ло­га.

    Її вся­кий доб­ре знає,

    Ніхто в світі не ми­нає:

    По до­розі щас­тя ска­че,

    По до­розі го­ре пла­че.

    Так бу­ло во­но і бу­де,

    Покіль бу­дуть жи­ти лю­ди.

    

***

    

    Ой ви, діти, - квіти наші!

    Наварю вам гор­щик каші,

    Поїсте ви до сма­ку, -

    Мовить ба­ба у кут­ку, -

    Я щед­ру­ха, я гла­ду­ха;

    В ме­не до­неч­ка кра­су­ха;

    Кучерявенький си­нок,

    Як той си­зий го­лу­бок.

    Я мо­ро­зу не бо­юся,

    І хто мерз­не - я сміюся:

    Бабу гріє не ко­жух,

    А ве­се­лий теп­лий дух.

    Біля ме­не всі тов­чуться -

    І ве­селі діти в'ються,

    І ста­ре­сенький дідок

    Тут мур­ли­ка, мов ко­ток.

    Гей, до ме­не! Є у ме­не

    І ва­ре­не, і пе­че­не:

    Буде лю­дям, бу­де й вам,

    А ле­да­чим ду­лю дам".

    Гарно, хит­ро ба­ба ка­же,

    По гу­бах мов ме­дом ма­же, -

    Тому заськи, то­му на…

    Угадайте ж, хто во­на?

    Хто ж та ба­ба дзинд­зю­рис­та?

    То всесвітня ПІЧ ва­рис­та,

    І не тільки я, мерз­ляк, -

    Тую ба­бу знає всяк.

    Як ли­ха зи­ма приспіє,

    Білим снігом по­ле вкриє,

    До ба­бусі дітво­ра

    Утікає із дво­ра.

    Як трус­не мо­роз зи­мою

    Шкарубкою бо­ро­дою,

    Бідний люд мерщій біжить

    Безталаннячко погріть.

    Хто ж та до­неч­ка ко­ха­на?

    І хо­ро­ша, і рум'яна?

    То БА­ГАТ­ТЯ зо­ло­те

    Гарно жевріє-цвіте.

    Хто ж си­но­чок лю­бий, ми­лий,

    Мов той го­луб си­зок­ри­лий?

    Бреше ба­ба - не си­нок,

    Ні, то прих­вос­тень ДИ­МОК



Жираф - це кінь, виконаний за всіма вимогами замовника.
 
mr_smithДата: Неділя, 05.09.2010, 00:53 | Повідомлення № 7
ADMIN
Група: Адміністратори
Повідомлень: 5114
х-статус:
You know what I mean?

Леонід
Іванович Глібов

Вірші та байки

ЖУРБА

    


    Стоїть го­ра ви­со­кая,


    Попід го­рою гай,


    Зелений гай, гус­те­сенький,


    Неначе справді рай.


    


    Під гаєм в'ється річенька,


    Як скло во­на бли­щить;


    Долиною зе­ле­ною


    Кудись во­на біжить.


    


    Край бе­ре­га, у за­тиш­ку,


    Прив'язані чов­ни;


    А три вер­би схи­ли­ли­ся,


    Мов жу­ряться во­ни,


    


    Що прой­де лю­бе літеч­ко,


    Повіють хо­ло­да,


    Осиплеться їх лис­тяч­ко,


    І по­не­се во­да.


    


    Журюся й я над річкою…


    Біжить во­на, шу­мить,


    А в ме­не бідне сер­денько


    І мліє, і бо­лить.


    


    Ой річеч­ко, го­лу­бонько!


    Як хви­леч­ки твої -


    Пробігли дні щас­ливії


    І ра­дощі мої…


    


    До те­бе, лю­ба річенько,


    Ще вер­неться вес­на;


    А мо­лодість не вер­неться,


    Не вер­неться во­на!..


    


    Стоїть го­ра ви­со­кая,


    Зелений гай шу­мить;


    Пташки співа­ють го­лос­но,


    І річеч­ка бли­щить.


    


    Як хо­ро­ше, як ве­се­ло


    На білім світі жить!..


    Чого ж у ме­не сер­денько


    І мліє, і бо­лить!


    


    Болить во­но та жу­риться,


    Що вер­неться вес­на,


    А мо­лодість… не вер­неться,


    Не вер­неться во­на!..


    


    1859

    

"Ой не цвісти калиноньці…"

    


    Ой не цвісти ка­ли­ноньці


    В зе­ленім гаї,


    Не гу­ля­ти ко­за­кові


    У ріднім краї.


    


    Ішов ко­зак до­ро­гою


    Не в Крим, не по сіль,


    Зустрілася при­го­донька -


    Вдовина постіль.


    


    На білії по­ду­шеч­ки


    Головку пок­лав, -


    Забув тую дівчи­ноньку,


    Що до­ма ко­хав…


    


    Ой не цвіте ка­ли­нонька


    В зе­ленім гаї,


    Плаче ниш­ком дівчи­нонька


    У своїм краї.


    


    Ніхто в світі жа­лю її


    Не чув і не знав,


    Тільки тая то­по­ленька,


    Де го­луб сідав.


    


    Під тією то­по­лею


    Травиця рос­те,


    Між тра­вою зе­ле­ною


    Барвінок цвіте.


    


    Дівчинонька барвінкові


    В'януть не дає;


    Щовечора ти­хе­сенько


    Сльозами поллє…


    


    Високая то­по­ленько,


    Зеленій, шу­ми!


    Цвіти, цвіти, барвіноч­ку,


    З вес­ни до зи­ми!


    


    Довіку вас дівчи­нонька


    Буде дог­ля­дать,


    З ва­ми ту­гу роз­ва­жа­ти,


    Долю вик­ли­кать…


    


    1867

    

МІРОШНИК

    


    Мірошник мав хо­ро­ший млин.


    В ха­зяй­стві не­аби­що він: Про се
га­разд уся­кий знає, Хто хлібець має.


    Млин у Мірош­ни­ка був во­дя­ний.


    Мірошник той Хо­мою звав­ся,


    І був він чо­ловік та­кий,


    Що не га­разд за діло брав­ся; А
інший раз


    Буває до­ро­гий і час.


    Вода раз греб­лю прос­мок­та­ла…


    Ну що ж! Узять би й за­га­тить.


    Так ні! Мірош­ник спить та спить.


    Вода ж біжить… іце більш прор­ва­ла;
Хомі й за ву­хом не свер­бить.


    Хто йде - мерщій у млин заг­ля­не: -
Ой Хо­мо, Хо­мо, сха­ме­нись!


    Он ско­ро вже й во­ди не ста­не;
Піди лиш, бра­те, по­ди­вись! -


    А він їх слу­ха щось не ду­же: - Не­хай
лиш! Річка - не ка­лю­жа; Во­ди ще ста­не на ввесь вік! -


    З Хо­ми сміються добрі лю­де: - Тоді
по­ба­чи­мо, як бу­де,-


    Дурний ти, Хо­мо, чо­ловік! -


    І справді ста­лось, як ка­за­ли: Во­да
зійшла - ко­ле­са ста­ли.


    Злякавсь Мірош­ник та й біжить


    Притьмом до прірви, щоб га­тить.


    Курей тим ча­сом із де­ся­ток


    Прийшло на­пи­ти­ся во­ди.


    Уздрів Мірош­ник сих паньма­ток. -
Бач, ка­посні! - кри­чить.- Ку­ди?


    У ме­не й так во­ди не­має, Ще й ви
сю­ди?! -


    І зоз­ла па­ли­цю ха­пає…


    Шпурнув - та й всіх ку­рей по­бив.


    А млин стоїть, хоч прірву й за­га­тив;
І що ро­би­ти - не втя­має… Ні з чим зос­тав­ся мій Хо­ма: Во­ди не­ма, й ку­рей
чорт­ма.


    


    На світі є такі па­ни: Без діла
сотні всю­ди су­ють,


    А за не­до­га­рок во­ни


    Людей і ла­ють, і мор­ду­ють.


    (Вони се так, бач, ха­зяй­ну­ють!).
Та й ди­во, що у них


    Хазяйство піде все на сміх!


    


    1853


    

ВОВК ТА ЯГНЯ

    


    На світі вже дав­но ве­деться, Що
ниж­чий пе­ред ви­щим гнеться,


    А більший мен­шо­го ку­сає та ще й
б'є - За­тим що си­ла є…


    Примір не дов­го б по­ка­за­ти,


    Та - цур йо­му! На­що чіпать?..


    А щоб кінці як-не­будь по­хо­вать, Я
хо­чу бай­ку роз­ка­за­ти. Улітку, са­ме се­ред дня, Пус­ту­ючи, дур­не Яг­ня
Са­мо за­би­ло­ся до річки -


    Напитися во­дич­ки. От чи пи­ло, чи
ні - гля­дить: Аж су­не Вовк - та­кий стра­шен­ний


    Та здо­ро­вен­ний! Та так
прямісінько й біжить


    До бідно­го Яг­ня­ти. Яг­няті ніку­ди
тіка­ти; Стоїть, сер­деш­не, та дри­жить…


    А Вовк, не­на­че комісар, кри­чить


    (Він, щоб присікаться, знай­шов при­чи­ну):
- На­що се ти, со­ба­чий си­ну,


    Тут ка­ла­му­тиш бе­рег мій


    Та ква­пиш ніс по­га­ний свій


    У чис­тую оцюю во­ду?


    Та я тобі за сюю шко­ду Ти знаєш, що
зроб­лю?.. Як му­ху, за­дав­лю! - Ні, па­ноч­ку,- Яг­ня йо­му мов­ляє,- Во­диці
я не ско­ло­тив, Бо ще й не пив;


    А хоч би й пив, то шко­ди в тім не­має,
Бо я стою зовсім не там, Де тре­ба пи­ти вам,


    Та ще й во­да од вас сю­ди збігає… -
Так себ­то я бре­шу? - тут Вовк йо­му гук­нув. - Чи бач! Ще і базікать ста­ло…


    Такого ще по­ган­ця не бу­ва­ло!..
Здається, ти й по­за­торік тут був Та ка­пості мені ро­бив… Три­вай же!


    Ти ду­маєш, що я за­був? - По­ми­луй­те!
- йо­му Яг­нят­ко ка­же,-


    На світі я ще й го­ду не про­жив. -
Так брат твій був. - Не­ма братів. - Так, мо­же, батько,


    Коли не дядько… Або ж хто-не­будь з
ва­ших був…


    Хіба не знаю я, не чув,


    Що ви усі ме­не б із'їли, Як­би вло­ви­ли?


    Собаки й вівчарі твої,


    Усі ви - во­ро­ги мої: Од вас мені
жит­тя не­має… Ще ма­ло я терпів? - Так чим же я вам до­са­див? -


    Ягнятко, пла­чу­чи, пи­тає. - Цить,
ка­пос­не! Ли­бонь, не знає…


    Ще й ог­ри­зається, ще­ня!


    Що ти за пти­ця?! Ти - Яг­ня!


    Як сміло ти ме­не пи­та­ти?


    Вовк, мо­же, їсти за­хотів!..


    Не вам про теє, дур­ням, зна­ти! -


    І -Вовк Яг­нят­ко за­да­вив…


    Нащо йо­му про теє зна­ти,


    Що, мо­же, пла­че бідна ма­ти


    Та по­би­вається, як ри­бонька об
лід: Він Вовк, він пан… йо­му не слід…


    


    1854

    

ШЕЛЕСТУНИ

    


    В одній до­лині, під го­рою,


    Високий явір зе­ленів; Край бе­ре­га
над чис­тою во­дою


    Широкі віття роз­пус­тив; Лис­точ­ки
з вітри­ком, жар­ту­ючи, шеп­та­лись: - Ану, го­луб­чи­ку, ще, ще дих­ни!


    - Бач, бра­ти­ку, які ми пов­да­ва­лись
Ве­селії Ше­лес­ту­ни!


    Якби не ми з то­бою ше­лестіли, То
хто б до­ли­ну зве­се­ляв


    І з ким би ти тут, вітри­ку наш ми­лий,


    Гуляючи, лю­бенько жар­ту­вав?


    Що б тут бу­ло без нас? Кра­са якая?


    Бур'ян та осо­ка; Бу­ла б до­ли­нонька
не­на­че пуст­ка тая, А по­ди­вись, те­пер во­на яка!


    До нас зо­зу­ленька у гості прилітає


    І ве­се­ло кує, як в ти­хо­му кут­ку;
Вівча­рик на сопілку грає


    Під яво­ром, у хо­лод­ку; Співає со­ло­вей,
не­на­че у са­доч­ку, А се­ред ночі, в ти­хий час,


    Тут ма­воч­ки гу­ля­ють у та­ноч­ку


    І яс­ний місяць ди­виться на нас. -
Ко­ли б не ми, то й ви б не ше­лестіли,- Коріння за­гу­ли із-під тра­ви,-


    Коли б ми вам не підда­ва­ли си­ли,


    То не бриніли б ви… - Чо­го сю­ди
Корінням ози­ваться? - За­ша­мотіли Лис­тя угорі.-


    Ви що, а ми он що! До нас вам не рівняться,
Ле­жа­ли б мовч­ки у своїй норі… - Тіпун вам на язик! Ра­денькі, що дур­ненькі!
- Коріння знов оз­ва­ли­ся до них.-


    І ви самі, і ваші вит­ре­беньки -


    Розумному на сміх; Не ро­зуміючи, ле­пе­че­те,
як діти; Гріх зне­ва­жа­ти нас!


    Хоч у землі су­ди­ло­ся нам жи­ти, А
все-та­ки ми дбаємо про вас.


    Не кра­су­вав­ся б тут і явір сей ви­со­кий,
Ска­за­ти в доб­рий час,


    Такий ряс­ний, хо­ро­ший та ши­ро­кий:
І си­лу, і кра­су він має те­рез нас.


    Минеться літеч­ко, тоді по божій волі
Ми зас­не­мо до дру­гої вес­ни,


    І ви по­жовк­не­те, ле­жа­ти­ме­те
долі, Дур­ненькії Ше­лес­ту­ни.


    І після' вас другії лис­тя бу­дуть,


    Цвістиме все, як і те­пер цвіло,


    Зозуля, со­ло­вей і вітрик вас за­бу­дуть,


    Неначе вас і не бу­ло…


    


    І між людьми такі ж бу­ва­ють,


    Як і на яворі, Ше­лес­ту­ни; Не­хай
же баєчку во­ни


    На вус собі мо­та­ють.


    


    1891

    

ЦУЦИК

    


    Раз на вікні, у пансько­му бу­дин­ку,


    Патлатий Цу­цик спо­чи­вав; То ля­же
на бо­чок, то до­го­ри на спин­ку Або на лап­ки мор­ду клав.


    Якраз про­ти вікна, зви­чай­но під
бар­ка­ном,


    Дворовий пес Бров­ко ле­жав


    І ду­мав: «Бач, яким він па­ном, Ле­да­чий
Цу­цик, став».


    - Здоров був, Цу­ци­ку!
Знічев'я спо­чи­ваєш? - Прий­шов­ши під вікно. Бров­ко оз­вавсь. - Се ти. Бров­ко?..
Чо­го-бо так гу­каєш?- Про­мо­вив той.- Аж я зля­кавсь…


    Ну, як же ти там по­жи­ваєш? - На­що
пи­тать! Ли­бонь, не знаєш Со­ба­чо­го жит­тя мо­го? -


    Сказав Бров­ко.- Да­ле­ко до тво­го…
Жи­ву собі, бо тре­ба жи­ти; Двір сте­ре­жу і день і ніч; Всього до­во­диться
терпіти,


    Не так, як ти, па­нич; Та ще к то­му
і їжа пре­по­га­на, Хлис­неш по­мий, ко­ли да­дуть,


    А як нев­лад за­гав­каєш на па­на,
То ще й під бо­ки на­тов­чуть. - Жаль! - ка­же Цу­цик.- Що ж ро­би­ти! Бу­ває
всяк,-


    Обуха ба­то­гом не пе­ре­би­ти; А от
мені - хоч і довіку б так…


    Живу у гор­ни­цях, на ки­ли­мах ка­ча­юсь,


    Жартуючи на сміх; Час­тенько з пан­ноч­ка­ми
гра­юсь


    І ла­щу­ся до них; І м'яко спать
мені, і ла­со мож­на їсти,


    І бігаю не в бур'янах,


    Сухенькі лап­ки, хвос­тик чис­тий,


    Не так, як твій, у реп'яхах…


    - Ет, реп'яха­ми дорікаєш! -


    Сказав Бров­ко.- А пам'ятаєш,


    Як у пе­карні був ще­ням? Чи так жи­ло­ся
там?


    Замурзаний під лав­кою ти­няв­ся…-


    Веселий Цу­цик засміявся


    І ка­же: - То ко­лись бу­ло, Та за­гу­ло…
Ди­вись те­пер, а не рівняй ма­ло­го! - І він спе­си­во гля­нув на Бров­ка.


    - Як ба­чу, ти не ро­биш там
нічо­го,-


    Сказав Бров­ко,- за що ж се честь та­ка?


    - Дурний Бров­ко! Не ро­зумієш,-
Зви­няй, що так ка­жу,-


    Я те роб­лю, чо­го ти не зумієш: На
задніх лап­ках я по-вче­но­му слу­жу.- «Щоб ти ска­зивсь!» - Бров­ко собі ше­по­че,


    А ви­мо­ви­ти не посмів,


    Бо Цу­цик ду­же за­панів: Скуб­не й
Бров­ка, ко­ли за­хо­че.


    


    Бровко мов­чить, і я мов­чу,


    Води не ско­ло­чу…


    Вам сміх, мені гос­тинців в'язка.


    Чи гар­на моя каз­ка?


    


    1691

    

МАЛЬОВАНИЙ СТОВП

    


    Обридла дневі суєта людськая,


    Спустився він спо­чи­ти в тем­ноті,


    І нічка ти­хая, мов чарівни­ця тая,


    Прибралася у зорі зо­лоті.


    Широкий шлях за­мовк; ні пішки, ні
на возі


    Ніхто йо­го не тур­бу­вав;


    Заснули вер­би на об­лозі,


    І вітер задрімав.


    Що ж то та­ке між вер­ба­ми біліє?


    То Стовп мальова­ний стоїть,


    Стоїть і жу­риться, і сер­це
кам'яніє,


    І сум­но він у степ гля­дить.


    Чи світ не той, чи до­ля відцу­ра­лась?


    Все глу­хо там, нічо­го не чут­но.


    Десь над болітцем чай­ка обізва­лась,


    Як об­зи­ва­ла­ся ко­лись дав­но…


    Згадалася йо­му щас­ли­вая го­ди­на,


    Як був він де­ре­вом, шумів і зе­ленів,


    Як усміха­ла­ся чер­во­ная ка­ли­на


    І степ ши­ро­кий сер­це ве­се­лив…


    І при­чу­вається - десь пісня за го­рою


    Лунає: «Ой гук, ма­мо, гук!..»


    І сльози ка­па­ють хо­лод­ною ро­сою…


    Кругом йо­го гу­де без­сон­ний жук.


    На сей раз ви­ба­чай­те, лю­ди!


    Се баєчка не вам;


    Нехай во­на на спо­мин бу­де


    Мальованим Стов­пам.


    


    1891


    

ВЕДМІДЬ-ПАСІЧНИК

    


    У темнім лісі, за го­ра­ми, Зібравсь
уся­кий звір: Вов­ки, ли­сиці з хов­ра­ха­ми,


    Зайці дурні, шкод­ли­вий тхір


    І ще там де­яких чи­ма­ло


    Безпечно в лісі па­ну­ва­ло.


    Була і пасіка у них…


    Нехай, мов, лю­ди не гор­ду­ють,


    Що тільки все во­ни муд­ру­ють У ху­то­рах
своїх!


    От ра­диться гро­ма­да ста­ла -


    Кому б то пасічни­ком буть?


    Лисичка за­раз і вга­да­ла: Вед­ме­ди­ка
клик­нуть!


    Послухали і по-дур­но­му


    Постановили, іцо ніко­му


    Так не впа­дає, як йо­му.


    Не то ро­зум­ний - ду­рень знає


    І ска­же світові всьому,


    Як скрізь Ведмідь той мед тя­гає, -
Так де тобі! І не ка­жи,- Се­бе, мов, сте­ре­жи! По­чав Ведмідь ха­зяй­ну­ва­ти,


    У пасіці по­ряд­ку­ва­ти: Щод­ня він
мед тя­гав Та в бер­лозі хо­вав.


    Дознались, ки­ну­лись до йо­го -


    І ме­ду не знай­шли нічо­го… До су­ду
по­тяг­ли,


    Прогнали злодія ста­ро­го Та ще й
при­каз да­ли: За­пер­ти бісо­во­го си­на


    На цілу зи­му в бер­лозі.


    Ведмедику ли­ха го­ди­на: За­рив­ся
у лозі,


    Дарма, про все йо­му бай­ду­же, Ле­жить
та ла­сує мед­ком.


    «З то­бою,- ду­ма,- ми­лий дру­же,


    Нам тільки й жи­ти двом».


         Таких
Вед­медів на приміті

    Ще тро­хи є у на­шо­му повіті.


    1864-1872

    

ЛИСИЦЯ-ЖАЛІБНИЦЯ

    


    У ти­хо­му гаю Ли­сич­ка щас­тя ма­ла,


    Як у своїм добрі, жи­ла, гу­ля­ла;
Ніхто її там не ля­кав,


    І вдень, і вве­чері там со­ло­вей
співав,


    І пташ­ки пур­ха­ли, зо­зу­ленька ку­ва­ла;
Скрізь зе­леніло, все цвіло; Так гар­но, лю­бо там бу­ло. Ли­си­ця так собі ка­за­ла:
- От де по правді мож­на жить І до­леньку хва­лить,


    В добрі ко­хаться, всіх лю­би­ти,


    Ніколи зла і крив­ди не чи­ни­ти! -


    Якби ж то прав­донька щер­ба­та не
бу­ла,


    То, мо­же, й справді б так жи­ла.


    Раз на ка­лині не­да­леч­ке


    Угляділа во­на гніздеч­ко; Сиділи
пташ­ки там. - Ох,- ка­же,- як не гріх ко­там


    Таких ма­ле­сеньких, без­вин­них не
жаліти!


    І їм же хо­четься на світі жи­ти…


    Ну, вже ко­ти! Десь на ли­хо во­ни
Вро­ди­лись, вражії си­ни,


    Не тільки вдень - вночі по­жи­ву ба­чуть,


    Не ба­чать тільки, як го­рю­ють в
світі, пла­чуть..


    Зажерливих прой­дисвітів та­ких Я пе­ревіша­ла
б усіх…-


    І жалібни­ця щось ска­за­ти ще
хотіла,


    Аж пташ­ки із гнізда до­до­лу якось
ляп -


    Лисичка за­раз хап та хап -


    Прехорошенько всіх поїла…


    Як жалібно співа­ти по­ча­ла,


    А он на що зве­ла!


    


    Лукавий чо­ловік сло­ва­ми нас го­лу­бить,


    Неначе всіх і жа­лує, і лю­бить,


    Для прав­ди, для доб­ра жи­ве, Як по
воді пли­ве; А ближ­че при­ди­вись ти -


    І вид­но, що ви­ля хвос­том: По­ма­жу,
мов, мед­ком -


    Солодше бу­де з'їсти.


    


    1891

    

ОХРІМОВА СВИТА

    


    Була в Охріма сіра сви­та, Так хо­ро­ше
по­ши­та: Ізза­ду ву­си­ки з чер­во­но­го сук­на; На комірі ме­ре­жеч­ка та­ка,
що на! - Хоч го­лові но­си­ти.


    Дурний Охрім не вмів її глядіти, Тас­кав,
ко­ли й не слід тас­кать. Раз став він сви­ту на­дя­гать,-


    Аж ди­виться - ру­ка­ва вже прод­ра­лись.


    От мій Охрім, щоб лю­ди не сміялись,


    Налагодивсь ла­тать.


    А де ж су­кон­ця взять? Охрімові нев­ди­во­ви­жу!


    «Ми знай­де­мо! - він ка­же сам
собі,- Ру­ка­ва тро­хи об­чик­ри­жу


    Та й по­мо­жу журбі».


    Зробив


    І сви­ту знов надів. І хо­ро­ше йо­му
здається, Хоч ру­ки й голі до локіт; Так он біда: ку­ди він не потк­неться,-


    Усяк од ре­го­ту бе­реться за живіт.


    Розсердився Охрім, що з йо­го так
глу­зу­ють. «Три­вай­те ж,- ка­же,- ко­ли так,


    Зроблю ж я осьде як… Не­хай дурні собі
пус­ту­ють; У них, вид­но, жу­ки у го­лові… А ми втне­мо ру­кав­ця і нові, Хіба
муд­рація ве­ли­ка!» Охрім до­гад­ли­вий був па­рубіка!


    Прехорошенько взяв Підрізав по­ли
він чи­ма­ло,- Як­раз, щоб на ру­ка­ва ста­ло,- Пок­ра­яв та й поп­ри­ши­вав -
І знов ру­ка­ва як ру­ка­ва; І хо­дить мій Охрім, не­на­че та про­ява,


    Та й ду­має: «Ось я-то мо­ло­дець,
Удав­ся хоч ку­ди хлоп­чи­на!»


    Дурний, дур­ний: а на йо­му сви­ти­на,


    Неначе той німецький кап­та­нець!
Отак і з тим бу­ває,


    Хто чортз­на-де доб­ро своє діває,-


    А там як ки­неться - вер­тить і так
і сяк,


    Неначе го­ро­бець у клітці…


    Дивись, зго­дя - гу­ляє не­бо­рак


    В Охрімовій ку­ценькій свитці.


    


    1853

    

СОЛОМ'ЯНИЙ ДІД

    


    Щоб Го­робців шкод­ли­вих наст­ра­ши­ти,


    Вигадливий Ха­зяїн взяв Со­лом'яно­го
Діда при­лад­нав


    Та ще й з ло­зи­ною, не­на­че хо­че
би­ти; Го­роб­чи­ки сміються у кут­ку,-


    Вони, прой­дисвіти, доз­на­лись,


    Що то хи­ме­ра, не зля­ка­лись


    І шко­ду роб­лять у сад­ку. - Чи вам
об­рид­ло в світі жи­ти? -


    Озвавсь Па­цюк.- Он Дід стоїть.


    Лозиною вас хо­че бить,


    Тікайте швид­ше, ду­росвіти! - А Го­робці
кри­чать: - Най­шов дур­них!


    Ми ба­чи­ли ще не та­ких: У пансько­му
са­ду сто­яли ге­не­ра­ли -


    Та й тим на го­ло­ву сіда­ли, А се
со­лом'яник… Не боїмось, Під но­сом пур­хаєм і сміємось.


    


    Такі Діди і між людьми бу­ва­ють,


    І нічогісінько не по­ма­га­ють; А
час би лю­дям пе­рес­тать Со­лом'яно­го Діла пхать І тільки го­робців сміши­ти;
Те­пер не пу­га­лом доб­ру нав­чать, Нам тре­ба іншо­го ба­жать -


    Живого сло­ва прав­ди і просвіти.


    


    1891

    

ЩУКА

    


    На Щу­ку хтось бо­ма­гу в суд по­дав,


    Що буцім би во­на та­кеє ви­роб­ля­ла,


    Що у став­ку ніхто жит­тя не мав: То­го
заїла в смерть, дру­го­го обідра­ла.


    Піймали Щу­ку мо­лодці Та в шап­лиці


    Гуртом до су­ду при­тас­ка­ли,


    Хоча чу­би й мок­ренькі ста­ли.


    На той раз суд­дя­ми бу­ли Якіїсь
два Ос­ли, Од­на нікчем­на Шка­па Та два ста­реньких Ца­па,-


    Усе на­род, як ба­чи­те, та­кий Доб­ря­чий
та пло­хий.


    За стряп­чо­го, як завсігди го­диться,


    Була прис­тав­ле­на Ли­си­ця…


    А чут­ка у гаю бу­ла та­ка,


    Що ніби Щу­ка та час­тенько,


    Як тільки зро­биться тем­ненько,


    Лисиці й шле - то щу­пач­ка,


    То со­теньку ка­ра­сиків жи­веньких
Або линів гар­неньких…


    Чи справді так бу­ло, чи, мо­же, хто
збре­хав (Хто во­рогів не мав!),- А все-та­ки ка­тюзі,


    Як ка­жуть, бу­де по зас­лузі.


    Зійшлися судді, ста­ли роз­би­рать:
Ко­ли, і як во­но, і що їй при­су­ди­ти?


    Як не муд­руй, а прав­ди ніде діти.
Кінців не мож­на по­хо­вать… Не дов­го ду­ма­ли - ріши­ли -


    І Щу­ку на вербі повіси­ти звеліли.


    - Дозвольте і мені, па­но­ве,
річ дер­жать,- Тут обізва­ла­ся Ли­си­ця.-


    Розбійницю та­ку не так су­дить го­диться:
Щоб більше жа­ху їй зав­дать І щоб усяк бо­яв­ся так ро­би­ти, -


    У річці вра­жу Щу­ку уто­пи­ти!


    - Розумна річ! - всі за­ча­ли
гу­кать.


    Послухали Ли­сич­ку


    І Щу­ку ки­ну­ли - у річку.


    


    1858

    

ПІСНЯ

    


    Скажіть мені, добрі лю­ди, В ко­го я
вда­ла­ся,-


    Ще на світі не на­жи­лась, А в жур­бу
зда­ла­ся? Чи вий­ду я у са­до­чок - Ва­женько взди­хаю…


    Чи співа­ла б, чи летіла б - І са­ма
не знаю. Чи вий­ду я до річеньки - Огґять за­жу­рю­ся…


    Все див­лю­ся в степ ши­ро­кий Та й
не на­див­лю­ся. За хви­лею хви­ля дру­га Шу­мить і же­неться,


    А у ме­не ду­ша ту­жить І сер­денько
б'ється. А як зійде місяць яс­ний Гу­лять з зіронька­ми, -


    Все пла­чу я, сер­деш­ная, Дрібни­ми
сльоза­ми. Яс­ний місяць з зіронька­ми Ти­хо роз­мов­ляє,


    А у ме­не, мо­ло­дої, Роз­мо­ви не­має…
Скажіть мені, добрі лю­ди, Що мені ро­би­ти?


    Ой як мені на сім світі Без ко­хан­ня
жи­ти? Чо­го б, бач­ся, жу­ри­ти­ся - Жит­тя зо­ло­теє: І батько е, і матінка,
А все щось не теє… Ко­ли б мені да­ли кри­ла. То я б по­летіла,


    Голубкою на ру­ченьки Ми­ленько­му б
сіла. Ска­за­ла б я: ко­хай­мо­ся, Мій ми­лий ко­за­че,


    Милуймося, цілуй­мо­ся, - Бач, дівчи­на
пла­че! Скажіть мені, добрі лю­ди, В ко­го я вда­ла­ся?


    Ще на світі не на­жи­лась, А в жур­бу
зда­ла­ся. Тоді б же я, добрі лю­ди, Вас би не пи­та­ла: Жи­ла б собі співа­ючи
Та й го­ря б не зна­ла!


    


    1855

    

КВІТИ

    


    У гар­но­му бу­дин­ку на вікні


    Бриніли Квіти у макітрі; Ти­хе­сенько
во­ни гой­да­ли­ся на вітрі,


    Радіючи весні.


    На дру­го­му вікні сто­яли інші
Квіти: З па­пе­ру зроб­лені і шов­ком пе­ре­виті, На дро­тя­них сте­бельцях, на­че
мак,-


    Хто йде, ди­вується усяк…


    Чого те­пер не роб­лять лю­де!


    Без ко­ней їздять,- ще ко­лись


    І не та­кеє ди­во бу­де: От-от - ди­вись
-


    На місяць злізуть па­ну­ва­ти І там
поч­нуть


    По-своєму по­ряд­ку­ва­ти,


    Ще й земст­во за­ве­дуть…


    А покіль що - по­вер­нем річ на
Квіти.


    День пар­ний був; у хо­лод­ку спо­чи­ти
Хо­вавсь усяк.


    От справжні Квіти ка­жуть так: - Ой
Вітри­ку, наш ми­лий дру­же!


    Навій нам до­щи­ку мерщій, Бо душ­но
ста­ло ду­же Скрізь по землі сухій.-


    А тії, шов­ком вбрані Квіти,
Сміються з них: - Ко­му-ко­му - ще й вам го­ди­ти,- Не ба­чи­ли дур­них!


    Навій їм до­щи­ку із не­ба…


    Нащо він здавсь, ко­ли йо­го не тре­ба?


    Поналива во­ди - Хоч не хо­ди.


    Не слід їм. Вітре, до­год­жа­ти,


    Бо що во­ни за Квіти, тре­ба зна­ти?


    Ще тиж­день поцвітуть,


    А потім і посх­нуть.


    Ось ми не прос­тою кра­сою - Сам ба­чиш
ти -


    І літом і зи­мою Уміємо цвісти…-


    А вітер віє, повіває…


    Вже близько хма­ра… до­щик нак­ра­пає.
І зра­зу за­шумів - До­ли­ну зве­се­лив…


    А тії Квіти, шов­ком вбрані»


    Попадали, не­на­че п'яні,-


    Пропала чвань! Те­пер - ку­ди не
глянь -


    Скрізь по дво­ру їх вітер но­сить.


    


    Розумному, як ка­жуть, до­сить.


    


    1864-1872

    

СИНИЦЯ

    


    Синиця сла­ву роз­пус­ти­ла,


    Що хо­че мо­ре за­па­лить,


    Що мо­ре буцімто зго­рить,-


    Така, бач, є у неї си­ла.


    За вітром сла­ва по­летіла


    По всіх усю­дах і кут­ках,


    По бай­ра­ках і по сад­ках,


    Далеко - аж за синє мо­ре…


    Усім, хто був на морі, го­ре!


    Ану - до бе­ре­га тікать,


    Мерщій доб­ро своє хо­вать


    Од прок­ля­ту­щої Си­ниці.


    Як наз­летілось тії птиці,


    Як наз­би­ра­ло­ся звірей, Лю­дей -


    Дивитися на чу­дасію!..


    А пе­ре­суд­ливі жінки


    Побрали ще й лож­ки, Бо ма­ли ту
надію,


    Як мо­ре ста­не за­ки­пать,


    Щоб юш­ки доб­ре посьорбать,


    Якої й зро­ду не сьорба­ли


    (Вони вже, бач­те, поз­ви­ка­ли


    Скрізь по обідах куш­ту­вать).


    От ждуть во­ни, сто­ять.


    Усі баньки по­витріща­ли…


    - От-от уже поч­не кипіть, -


    Хто-небудь ни­щеч­ком мов­ляє, -


    Ось цитьте, за­раз за­па­лає… - А мо­ре
все собі гу­ляє,


    І не ки­пить, і не го­рить.


    Так що ж Си­ни­ця?.. Та мов­чить!


    І за­па­лить не за­па­ли­ла,


    А тільки сла­ви на­ро­би­ла


    Та з со­ро­му й схо­ва­ла­ся ку­дись.


    За сюю ка­пос­ну дур­ни­цю По­ла­яли
Си­ни­цю


    Та й розійшлись.


    


    Яка ж в сій байці, брат­ця, си­ла?


    А та: ніко­ли не хва­лись,


    Поки га­разд не зро­биш діла.


    


    1853

    

ЗОЗУЛЯ Й ПІВЕНЬ

    


    - Як ти співаєш, Півне, ве­се­ленько…
-


    А ти, Зо­зу­ленько, ти, зіронько
моя,


    Виводиш гар­но так і жалібненько,


    Що іноді аж пла­чу я…


    Як тільки що поч­неш співа­ти,


    Не хо­четься й пше­ни­ченьки клю­ва­ти,-


    Біжиш в са­док мерщій… -


    Тебе я слу­ха­ла б довіку, ку­ме
мій,


    Аби б хотів співа­ти… -


    А ти, го­лу­бонько, ти, кра­леч­ко
моя,


    Поки співаєш на ка­лині,


    То й ве­се­ло мені, і за­бу­ваю я


    Свою не­до­леньку, жит­тя своє по­га­не


    Та без­та­лан­не… А тільки за­мов­чиш
Або ку­ди ле­тиш,-


    Заниє сер­денько, не­на­че на чу­жині…


    І їстоньки - не їм, і пи­тоньки - не
п'ю


    Та виг­ля­даю все Зо­зу­леньку мою.


    Як гля­ну на те­бе - та­ка ти не­ве­лич­ка,
Моя пе­ре­пе­лич­ко,


    А го­ло­со­чок-то який!..


    Тонесенький, ми­ле­сенький та­кий…


    Куди той со­ло­вей го­диться? -


    Спасибі, бра­ти­ку, за доб­реє
слівце.


    Як не ко­хать те­бе за це?..


    І ти виспівуєш, не­на­че та жар-пти­ця;
І да­лебі, що так,- пош­лю­ся я на всіх.-


    Де взяв­ся Го­ро­бець, підслу­хав
тро­хи їх Та й ка­же: - Годі вам бре­ха­ти


    Та од­но дру­го­го знічев'я вих­ва­ля­ти!
- Пурх­нув - та й був та­кий.


    


    За що ж,- хто-не­будь по­пи­тає,-



Жираф - це кінь, виконаний за всіма вимогами замовника.
 
Форум селища міського типу Червоне, Червоне - зробимо кращим »  Школопедія (Школопедия) » Українська література » 5 клас - Тема: Леонід Глібов (5 клас - Тема: Леонід Глібов)
Сторінка 1 з 11
Пошук:


Оплата будь-яких послуг через інтернет

Вхід

Логін:
Пароль:

Інформація

Ваш IP: 54.198.134.32
Браузер:

Cайт живе: