Там,
де го­ри і до­ли­ни,

    Де
гу­ляє вітровій,

    Там
цвіте кpa­ca-країна

    З
див­ним ім’ям Сльозо­лий.

    І
ко­лись в країні тій

    Був
на троні цар Плаксій,

    Голова
йо­го мов боч­ка,

    Очі
- ніби ка­ву­ни.

    В
Плаксія бу­ло три доч­ки

    І
плак­си­вих три си­ни.

    Старша
зва­ла­ся Ну­до­та,

    Середульшенька
- Вай-Вай,

    Третя
до­неч­ка - Пла­ко­та,

    Всі
сльозливі че­рез край.

    А ца­реві три си­ни

    Так
і зва­лись - Плак­су­ни.

    Отака
бу­ла сім’я

    У
ца­ря у Плаксія.

    Цілі
дні во­ни сиділи,

    Голосили,
та сопіли,

    Та
стог­на­ли, та рев­ли,

    Сльози
відра­ми ли­ли.

    Цар
Плаксій велів сер­ди­то:

    «Хай із ни­ми день при дні

    Плачуть
всі в країні діти,

    Бо
сміятись і радіти

    У
моєму царстві - ні!

    Хто
всміхнеться - в часі тім

    Я
то­го не­гай­но з’їм!

    Ще
бу­ла у Плаксія

    Грізна гвардія своя:

    В ній слу­жи­ли мо­лодці

    Забіяки-сльозівці.

    Хто
сміявсь - во­ни ха­па­ли

    І
на­гай­ка­ми шма­га­ли,

    Так
що в царстві то­му скрізь

    Вистачало
пла­чу й сліз.

    Цар
лю­бив, як пла­чуть діти,

    Бо
лю­бив їх сльози пи­ти.

    Отакий
був цар Плаксій

    У країні Сльозо­лий.

    Дядько
Лос­ко­тон

    Напнемо
вітри­ла на­ших мрій!

    Кличуть
нас у манд­ри оке­ани.

    Бухту
спо­кою об­ли­зує прибій.

    Хто
ска­зав, що все уже відкри­то?

    Нащо
ж ми на­род­жені тоді?

    Як
нам помісти­ти у ко­ри­то

    Наші
сподіван­ня мо­лоді?

    Кораблі!
Ши­куй­тесь до по­хо­ду!

    Мрійництво!
Жа­го моя! Жи­ви!

    В оке­ані
рідно­го на­ро­ду

    Відкривай
ду­ховні ост­ро­ви!

    Геть
із му­лу якорі іржаві -

    Нидіє
на якорі ду­ша!…

    Б'ються
гру­ди об вітри ту­жаві,

    Каравелла
[1] в манд­ри ви­ру­ша.

    Жоден
вітер Сон­ця не ос­ту­дить.

    Півень
зем­лю всю не розг­ре­бе!

    Україно!
До­ки жи­ти бу­ду.

    Доти
відкри­ва­ти­му те­бе.

    Мріяти
й шу­ка­ти, до­ки жи­ти,

    Шкварити
бай­дужість на вогні!…

    А як­що
відкрию вже відкри­те, -

    Друзі!
Ви підка­же­те мені…

    ____________________

    [1] Ка­ра­ве­ла - ста­ро­вин­ний
вітрильник із трьома або чо­тир­ма щог­ла­ми, на яко­му іспанці та пор­ту­гальці
здійсню­ва­ли морські по­до­рожі.

    Сиплють
ночі у ли­ма­ни зорі сур­гу­чеві.

    Заглядає
в ши­бу каз­ка си­ви­ми очи­ма.

    Материнська
доб­ра лас­ка в неї за пле­чи­ма.

    Ой,
біжи, біжи, до­са­до, не вер­тай до ха­ти.

    Не пу­щу
те­бе ко­лис­ку си­но­ву гой­да­ти.

    Припливайте
до ко­лис­ки, ле­беді, як мрії.

    Опустіться,
тихі Зорі, си­нові під вії.

    Темряву
три­во­жи­ли кри­ка­ми півні.

    Танцювали
ле­беді в хаті на стіні.

    Лопотіли
кри­ла­ми і ро­же­вим пір'ям,

    Лоскотали
ма­ре­во зо­ло­тим сузір'ям.

    Виростеш
ти, си­ну, ви­ру­шиш в до­ро­гу,

    Виростуть
з то­бою прис­пані три­во­ги.

    У
хмільні смер­кан­ня мав­ки чор­ноб­рові

    Ждатимуть
твоєї ніжності й лю­бові.

    Будуть
те­бе кли­кать у са­ди зе­лені

    Хлопців
чор­но­чу­бих ди­во-на­ре­чені.

    Можеш
ви­би­ра­ти друзів і дру­жи­ну,

    Вибрати
не мож­на тільки Батьківщи­ну.

    Можна
виб­рать дру­га і по ду­ху бра­та,

    Та не
мож­на рідну матір ви­би­ра­ти.

    За то­бою
зав­ше бу­дуть манд­ру­ва­ти

    Очі
ма­те­ринські і біля­ва ха­та.

    І як­що
впа­деш ти на чу­жо­му полі.

    Прийдуть
з Ук­раїни вер­би і то­полі,

    Стануть
над то­бою, лис­тям затріпо­чуть,

    Тугою
про­щан­ня ду­шу за­лос­ко­чуть.

    Можна
все на світі ви­би­ра­ти, си­ну.

    Вибрати
не мож­на тільки Батьківщи­ну.

    Струменіла
до­ро­га,

    Далеч
у жадібні очі тек­ла.

    Не
прос­то сту­па­ли -

    Співали
но­ги,

    І ти­ша
му­зи­ку бе­рег­ла.

    Як
він ішов!

    Зачарований
світом,

    Натхненно
і муд­ро тво­рив хо­ду -

    Так
нові пла­не­ти гря­дуть на орбіти

    З ша­ле­ною
радістю на ви­ду!

    З ша­ле­ним
щас­тям і сміхом га­ря­чим,

    З
гімном вул­кан­ним без му­зи­ки й слів!

    Як
він ішов!

    І
ніхто не ба­чив,

    І
ніхто від кра­си не зомлів.

    В зем­лю
по­лус­ка­ну втю­пив­ся ко­жен,

    Очі в
пи­люці без­дум­но волік…

    Раптом
-

    Шепіт
поміж пе­ре­хо­жих:

    - Що
там?

    - Спіткнувсь
чо­ловік…

    Одні
співчу­ва­ли йо­му убо­го,

    Інші
не втри­ма­лись до­ко­рять:

    - Треба
ди­ви­тись ото під но­ги,

    Так
мож­на го­ло­ву по­те­рять…

    Трохи
в фут­бо­ла пог­ра­ли сло­ва­ми,

    Обсмакували
чу­жу біду.

    А він
зно­ву йшов.

    І ди­вив­ся
пря­мо.

    І зно­ву

    Натхненно
тво­рив хо­ду!

    Ти
знаєш про це чи ні?

    Усмішка
твоя - єди­на,

    Мука
твоя - єди­на,

    Очі
твої - одні.

    Більше
те­бе не бу­де.

    Завтра
на цій землі

    Інші
хо­ди­ти­муть лю­ди.

    Інші
ко­ха­ти­муть лю­ди -

    Добрі,
лас­каві й злі.

    Сьогодні
усе для те­бе -

    Озера,
гаї, сте­пи.

    І жи­ти
спіши­ти тре­ба.

    Кохати
спіши­ти тре­ба -

    Гляди
ж не прос­пи!

    Бо ти
на землі - лю­ди­на,

    І хо­чеш
то­го чи ні -

    Усмішка
твоя - єди­на,

    Мука
твоя - єди­на,

    Очі
твої - одні.