rss · Субота, 18.11.2017, 11:17

Опитування

Дендрологічний парк
1. Відреставрувати парк
2. Мені байдуже
3. Парк і так гарний
4. Допоможу з реставрацією
5. Замість парку будинки
Всього відповідей: 39
Сторінка 1 з 11
Модератор форуму: Shooler, lusi 
Форум селища міського типу Червоне, Червоне - зробимо кращим »  Школопедія (Школопедия) » Українська література » 5 клас - Тема: Іван Липа. “Близнята” (5 клас - Тема: Іван Липа. “Близнята”)
5 клас - Тема: Іван Липа. “Близнята”
ShoolerДата: Четвер, 12.02.2009, 12:35 | Повідомлення № 1
Супермодератор
Група: Модератори
Повідомлень: 3529
х-статус:
Veni! Vidi! Vici!

5 клас - Тема: Іван Липа. “Близнята”

Цікавий епізод із біографії письменника.
Висока ідейність, естетика, народна мораль та етика його казок. Умовна, вигадана ситуація. Дарунок Долі та вміння ним скористатися як основна думка казки. Поведінка братів-близнят — різні життєві шляхи, взірці власного вибору.
ТЛ: прозова мова.



Я - волк! И вожака хочу я трон.
Ведь жизнь имеет волчий нрав.
В ней справедливейший закон -
Кто всех сильнее тот и прав!
 
lusiДата: Середа, 25.03.2009, 00:23 | Повідомлення № 2
Шановний мешканець
Група: Друзі
Повідомлень: 458

Липа Іван Львович (24 лютого 1865 — 13 листопада 1923) (літературні псевдоніми — Петро Шелест, Іван Степовик, 24 лютого 1865 — 13 листопада1923) — громадський і політичний діяч, письменник, за фахом лікар.

Співзасновник таємного товариства «Братство тарасівців». У 1917 р.- український комісар Одеси, член ЦК Української партії соціалістів-самостійників. У 1919 р.- міністр віросповідань УНР.

Народився 24 лютого 1865 року у Керчі. Після закінчення Керченської гімназії в 1888 р. вступив на медичний факультет Харківського університету. В 1891 році разом з Борисом Грінченком, Миколою Міхновським та іншими став засновником таємного товариства Братства Тарасівців, яке ставило своїм завданням поширення ідей Т. Шевченка та боротьбу за національне визволення українського народу. В 1893 році товариство було розгромлене, а І.Липа заарештований.

Після тринадцяти місяців ув'язнення ще три роки жив під наглядом поліції у Керчі. В 1897 р. закінчив навчання у Казані, працював лікарем на Херсонщині і в Полтаві. В 1902—1918 роках жив у Одесі, займався лікарською практикою. В 1904-05 роках побудував у м. Дальник лікарню для незаможних жителів. Брав активну участь в українському національно-визвольному русі.

Організував видавництво «Одеська літературна спілка», з 1905 р. видавав альманах «Багаття» (разом з дружиною), часто друкувався в українських часописах «Діло», «Народ», «Правда», «Буковина», «Зоря», «Літературний Науковий Вісник», «Українська Хата» та інших.

Тісно співпрацював з одеською «Просвітою» і Одеським Літературним Товариством. В 1917 р. призначений українським комісаром Одеси, заснував українське видавництво «Народній Стяг». Згодом переїхав до Києва. З 1919 належав до Української Партії Соціалістів-Самостійників, входив до складу її Центрального комітету.

У період Української Народної Республіки — керуючий управлінням культури і віровизнання в уряді. Був членом Всеукраїнської Національної Ради та Ради Республіки. З серпня 1920 входив до складу комісії по підготовці Конституції УНР, деякий час був міністром охорони здоров'я в Уряді Української Народної Республіки в екзилі.

З 1922 року жив у селищі Винники біля Львова, працював лікарем. Помер і похований у Винниках.



Я - Ангел!.. Только крылья в стирке, нимб на подзарядке, а рожки и хвост - это у меня наследственное...))))
 
mr_smithДата: Неділя, 05.09.2010, 01:07 | Повідомлення № 3
ADMIN
Група: Адміністратори
Повідомлень: 5114
х-статус:
You know what I mean?

Іван Липа

Близнята

    Одна ду­же вбо­га жінка на­ро­ди­ла
двох синів близ­нят. Якось уночі, ко­ли діти спа­ли в ко­лисці, во­на за­ду­ма­ла­ся
над їх до­лею і за­жу­ри­ла­ся.

    Жінка сиділа у тяжкій за­думі, як
рап­том біля неї з’яви­ла­ся людська тінь і за­пи­та­ла:

    - Чого ти хо­чеш про­си­ти у
Долі для своїх дітей?

    Мати здриг­ну­ла­ся… Гля­ну­ла на
тінь, що сто­яла не­по­руш­но, і про­мо­ви­ла до неї:

    - Це ти пи­таєш?

    - Я?

    - Хто ж ти?

    - Я не­гай­но ви­ко­ную всі ба­жан­ня.

    - Я хо­чу, щоб во­ни жи­ли кра­ще
від ме­не, - ска­за­ла ма­ти. - Щоб не зна­ли бідності й нуж­ден­но­го жит­тя,
щоб бу­ли щас­ли­ви­ми.

    - А ще чо­го хо­чеш?

    - Щоб да­ва­ли іншим те, чо­го
во­ни не ма­ють: сум­ним - ра­дощі, зап­ла­ка­ним - сміх, скор­бот­ним - утіху,
немічним - здо­ров’я, а всім ра­зом - щас­тя.

    - Чи хо­чеш, щоб твої си­ни при­нес­ли
це су­час­ним лю­дям чи прий­дешнім по­колінням?

    - Навіщо дба­ти про прий­дешніх
лю­дей? Не­хай су­час­ним да­дуть се! - відповіла ма­ти, а потім по­ду­ма­ла та
й ка­же: - Дай од­но­му щас­тя для су­час­них, а дру­го­му - для май­бутніх!

    Тоді тінь пе­рет­во­ри­ла­ся в
жінку, і ма­ти по­ба­чи­ла, що пе­ред нею стоїть са­ма До­ля.

    Доля вкла­ла в ду­шу од­но­го хлоп­чи­ка
ро­зуміння людських прист­рас­тей і по­да­ру­ва­ла йо­му три яб­луч­ка: од­не
скля­не, дру­ге зо­ло­те, а третє цілком зви­чай­не, та­ке, як ще в раю рос­ло.

    Другому си­нові до­ля вкла­ла в ду­шу
гли­бо­ку до­пит­ливість і по­да­ру­ва­ла йо­му ма­леньку зем­ну ку­лю з го­ра­ми,
мо­ря­ми і бла­кит­ним не­бом, засіяним зо­ря­ми.

    І ска­за­ла До­ля:

    - Завдяки цим по­да­рун­кам
твої діти ста­нуть та­ки­ми, як ти по­ба­жа­ла.

    Після цих слів До­ля ста­ла тінню і
зник­ла.

    Діти підрос­та­ли. Пер­ший зма­леч­ку
був ба­ла­ку­чим, ве­се­лим, до­пит­ли­вим, йо­го завж­ди мож­на бу­ло ба­чи­ти
се­ред лю­дей, бо він не лю­бив са­мот­ності. Дру­гий був мов­чаз­ним,
спокійним, за­мис­ле­ним. Лю­бив ціли­ми дня­ми сидіти на бе­резі мо­ря, ми­лу­ва­ти­ся
да­ле­ки­ми го­ра­ми, ку­па­ти пог­ляд у не­бесній бла­киті. Ти­хи­ми літніми
но­ча­ми він за­див­ляв­ся на зорі. Обид­ва бра­ти бе­рег­ли свої да­рун­ки як
зіни­цю ока.

    Коли хлопці ви­рос­ли, то той, що
був до­пит­ли­вим, по­манд­ру­вав по світу, а ве­се­лий збу­ду­вав собі па­ла­ту,
та не прос­ту, а та­ку, якої ще ніде на світі не бу­ло. Па­ла­та ма­ла всього
три ку­ти. Стіни бу­ли з різних ма­теріалів: од­на з ка­ме­ню, дру­га з цег­ли,
а тре­тя з мар­му­ру. На фрон­тоні54 вряд сто­яли ве­ликі фігу­ри різних звірів
і птахів. Вікон бу­ло ба­га­то, і всі во­ни бу­ли різни­ми: од­не бу­ло ма­леньке,
дру­ге ве­ли­ке, третє круг­ле, чет­вер­те п’яти­кут­не, од­не ши­ро­ке і
низьке, дру­ге ви­со­ке й вузьке, і кож­не по­мальова­не іншою фар­бою. Та й
сто­яли не вряд, а од­не ви­ще, дру­ге ниж­че, в од­но­му місці їх зібра­ло­ся
кілька, а там виг­ля­да­ло од­не са­мо­тою. Па­ла­та ма­ла ви­со­кий шпиль, і
на то­му шпилі сто­яв ви­те­са­ний з де­ре­ва чо­ловічок, що без­пе­рес­тан­ку
день і ніч ру­хав­ся: то кла­няв­ся на всі чо­ти­ри сто­ро­ни, то кру­тив­ся на
одній нозі, то тан­цю­вав або ку­мед­но пе­ре­ки­дав­ся, обер­тав­ся, за­ди­рав
но­ги вго­ру, ки­дав­ся го­ло­вою вниз, ви­ма­ху­вав ру­ка­ми, точнісінько, як
та ди­тя­ча за­бав­ка - лялька, ко­ли її по­тяг­ну­ти за мо­ту­зо­чок, по­чи­нає
пе­ре­ки­да­ти­ся.

    Люди при­хо­ди­ли до па­ла­ти й не
мог­ли на­ди­ву­ва­ти­ся з та­ко­го чу­да. Цілий день сто­яла юр­ба - ог­ля­да­ли
будівлю і ве­се­ло ре­го­та­ли. Тут усе бу­ло ди­во­виж­но ку­мед­не, смішли­ве,
а особ­ли­во де­рев’яний чо­ловічок, що бе­зу­гав­но вертівся і пе­ре­ки­дав­ся
на шпилі. І як би не бу­ло сум­но у лю­ди­ни на душі, а як прий­де, по­ди­виться
на ту па­ла­ту, так усе за­бу­ває і по­чи­нає ре­го­та­ти. І всі, хто при­хо­див
до па­ла­ти, бу­ли ве­селі, за­до­во­лені й не­мов­би щас­ливі. Усі сла­ви­ли
гос­по­да­ря. А як хто не був утіше­ний з цього, то гос­по­дар зап­ро­шу­вав йо­го
до по­коїв. Звідти вже ніхто не ви­хо­див сум­ним або роз­ча­ро­ва­ним.

    Там бу­ло на що по­ди­ви­ти­ся! Жод­на
кімна­та не бу­ла подібна на іншу: од­на - як гар­буз, дру­га - як дзвіни­ця,
тре­тя - як буб­лик, чет­вер­та - як огірок, п’ята - як ба­ра­бан, шос­та - як
зірка, сьома - як пе­че­ра, восьма - як ба­рильце55, дев’ята - як мис­ка, де­ся­та
- як ко­ме­та, - сло­вом, усіх і не пе­ре­бе­реш. А що­до прик­рас у по­ко­ях,
так тут уже у всіх очі розбіга­ли­ся: ма­люн­ки бу­ли на сте­лях, а фіран­ки56
пи­ша­ли­ся на стінах; сто­ли висіли на лан­цю­гах; замість ос­лонів та
стільців - гой­дал­ки; пос­телі ле­жа­ли прос­то на підло­гах. І все те бу­ло
розкішне, із зо­ло­та та срібла, з ок­са­ми­ту й шов­ку. По кімна­тах хо­ди­ли
со­бач­ки на задніх лап­ках, одяг­нені, як лю­ди - в штан­цях і чу­ма­роч­ках57,
а ко­ти­ки в спіднич­ках і ка­пе­люш­ках тан­цю­ва­ли на ок­ре­мих сто­ли­ках.
Різні за­морські мав­пи, ве­ликі й ма­ленькі, сиділи на вікнах і кож­но­го пе­рек­рив­ля­ли
так, що мож­на бу­ло зі сміху вмер­ти. Бу­ли кімна­ти, за­сад­жені де­ре­ва­ми
й квіта­ми. Там літа­ли і співа­ли ди­во­вижні пташ­ки. Навіть бу­ли кімна­ти,
за­пов­нені во­дою, і в них пла­ва­ли ве­ликі ри­би. Сло­вом, бу­ло на що по­ди­ви­ти­ся
і чим потіши­ти­ся.

    Ще за­був роз­повісти про слуг! Бу­ло
їх тут ба­га­то. І ко­ли гос­по­дар або хто інший кли­кав слу­гу, то той не
прос­то ви­хо­див до нього, а летів ко­ле­сом, мов вітер, і враз ста­вав пе­ред
ним на рівні но­ги і слу­хав. Потім кла­няв­ся і так са­мо, як ви­хор, ко­ле­сом
вер­тав­ся.

    Слава про див­ну па­ла­ту пішла між
людьми і до­ко­ти­ла­ся аж до най­відда­леніших ку­точків дер­жа­ви. З усієї
країни з’їжджа­ли­ся лю­ди, і кож­но­го Бо­жо­го дня на­тов­пи ціка­вих сто­яли
біля па­ла­ти, ог­ля­да­ли її, сміяли­ся і ве­се­ли­ли­ся. Гос­по­дар був до
всіх лас­ка­вим, ра­до вітав при­бу­лих, сам усе по­ка­зу­вав і роз­повідав, ве­се­ло
сміявся і ве­се­лив інших. Усі бу­ли за­до­во­лені, по­вер­та­ли­ся до­до­му з
легкістю на душі.

    Якщо гос­по­дар за­ува­жу­вав, що на­товп
змен­шується, то до­да­вав до па­ла­ти щось но­ве, а сам ішов на ба­за­ри, на
яр­мар­ки і скрізь роз­повідав про свою чу­до­ву спо­ру­ду й зап­ро­шу­вав ог­ля­ну­ти
її. І зно­ву лю­дей при­бу­ва­ло, і зно­ву всі сміяли­ся та ве­се­ли­ли­ся.
Ціла країна ма­ла втіху - всі бу­ли завж­ди ве­се­ли­ми, раділи і сміяли­ся.

    Та це ще не все. Най­дивнішим ди­вом
у тій па­латі бу­ли три кімна­ти, ку­ди вхо­ди­ли тільки ті, які нічим не мог­ли
втіши­ти­ся, ніко­ли не сміяли­ся й не раділи. У кожній кімнаті на зо­ло­то­му
лан­цюж­ку висіло яб­луч­ко. Більше там не бу­ло нічо­го. В одній кімнаті яб­луч­ко
бу­ло скля­не, в другій - зо­ло­те, а в третій - зви­чай­не, та­ке самісіньке,
як рос­ло в раю. У ті кімна­ти гос­по­дар во­див тільки тих сум­них та туж­ли­вих,
що не зна­хо­ди­ли для се­бе втіхи у всій па­латі. Він вів їх сю­ди і лу­ка­во
посміхав­ся, бо не бу­ло ще ви­пад­ку, щоб хтось із них, гля­нув­ши хоч на од­не
яб­луч­ко, не оч­манів і не вий­шов з па­ла­ти без міри ве­се­лий і за­до­во­ле­ний.

    Тут бу­ва­ли най­мудріші лю­ди: міністри,
пос­ли, ге­не­ра­ли, уря­довці, судді… Хто тільки не гля­не на скля­не яб­луч­ко,
од­ра­зу всі йо­го сумні дум­ки розвіюються, і він ве­селішає. Хоч яким бу­де
мов­чаз­ним і стри­ма­ним, од­ра­зу стає говірким, а все, що має на умі, то вже
на язиці. Най­обе­режніший од­ра­зу стає відваж­ним, са­ме мо­ре йо­му по
коліна! Бу­ва­ло, що скля­не яб­луч­ко не міня­ло лю­ди­ну, тоді гос­по­дар по­ка­зу­вав
йо­му зо­ло­те. Хто по­ди­виться на зо­ло­те яб­луч­ко, відра­зу усі йо­го ба­жан­ня
здійсню­ються: хо­че ма­ти па­ла­ту - уже її має, хо­че са­ди чу­дові - про­шу!
Хо­че ко­ней пруд­ких - є і коні!

    Дуже рідко, але бу­ва­ли й такі, що
нічо­го не ба­жа­ли. Тоді гос­по­дар віз їх у тре­тю кімна­ту, де висіло зви­чай­не
яб­луч­ко, та­ке ж, як рос­ло в раю. Во­но ма­ло ча­ри не­пе­ре­можні: хто лиш
на нього гля­не, так одур­ма­нюється, що за­бу­ває про все на світі. Той за­пах
був надз­ви­чай­но приємний, мов со­лодкі ча­ри, і при­над­ний, як східні раї.

    Так усі лю­ди в країні зна­хо­ди­ли
собі ра­дощі, утіхи й пов­не за­до­во­лен­ня. Всі при­хо­ди­ли в па­ла­ту, бу­ли
щас­ливі й жи­ли так ве­се­ло й без­жур­но, що не поміти­ли, як зіста­ри­ли­ся.

    А тим ча­сом сусідній цар крок за
кро­ком за­хоп­лю­вав їхню зем­лю, а як за­во­лодів усією країною - спа­лив чу­дер­нацьку
па­ла­ту й по­роз­ки­дав чарівні яб­луч­ка. Гос­по­дар па­ла­ти по­мер з го­ря,
і тоді лю­ди зро­зуміли, що во­ни опи­ни­ли­ся у тяжкій не­волі. Це ста­ло­ся
то­му, що, на­со­лод­жу­ючись влас­ним жит­тям, во­ни зовсім пе­рес­та­ли ду­ма­ти
і дба­ти про свою дер­жа­ву. Те­пер їхні землі, са­ди й бу­дин­ки на­ле­жа­ли
чу­жо­му ца­реві та йо­го лю­дям, а во­ни всі ста­ли ра­ба­ми. Щас­тя батьків
нес­ло за со­бою не­щас­тя дітям.

    Менший брат манд­ру­вав по світу.
Гли­бо­ко в йо­го душі бу­ла зак­ла­де­на до­пит­ливість. Він хотів зна­ти все
на світі, усе зро­зуміти - як світ білий по­бу­до­ва­ний, для чо­го в ньому жи­вуть
лю­ди, чо­му го­рить сон­це і світять зорі, чо­му лю­ди так різняться між со­бою:
одні малі - інші ве­ликі, одні дурні - інші ро­зумні, одні врод­ливі - інші не­гарні,
одні мо­торні - інші мляві, одні чесні - інші злодійку­ваті, одні бідні - інші
за­можні. Він хо­див по світу і до всього приг­ля­дав­ся, хотів зро­зуміти. Ба­чив
царст­ва ве­ликі та вільні, ба­чив невільницькі країни, ба­чив мо­ря, оке­ани й
зах­ма­рені го­ри. І чим дов­ше манд­ру­вав, тим кра­ще пізна­вав людське жит­тя
і з більшою цікавістю йшов усе впе­ред і впе­ред. Так обійшов дов­ко­ла всю зем­лю
й вер­нув­ся в рідну країну. На той час він був уже си­вим дідом. По­ба­чив
свій по­не­во­ле­ний на­род і чу­жинців, що па­ну­ва­ли на йо­го землі. Про­хо­дя­чи
країною, ба­чив по­руй­но­ва­ни­ми ко­лись пишні міста, зу­божіли­ми ко­лись ба­гаті
се­ла, зав­мер­лою ко­лись ки­пу­чу жит­тям країну. А в од­но­му селі по­чув,
як ста­рий дід роз­повідав своєму вну­кові ка­зоч­ку:

    - Десь да­ле­ко за­хо­ва­ний та­кий
ба­ра­бан, що ко­ли у нього би­ти, то вис­ка­ку­ють озб­роєні ко­за­ки. Скільки
разів вда­ри­ти, стільки й ко­заків бу­де. Є мли­нок, який тре­ба лиш пок­ру­ти­ти,
то за­раз же бу­де те, чо­го тобі бра­кує: бідно­му - ба­гатст­во, дур­но­му -
ро­зум, не­щас­но­му - щас­тя, по­га­но­му - вро­да, сла­бо­му - здо­ров’я,
сліпо­му - зір, глу­хо­му - слух, німо­му - мо­ва. А ще є та­ка шаб­ля, як
візьмеш її у ру­ки, то вже ніко­го і нічо­го не бу­деш бо­яти­ся. Хто знай­де
ті речі, той виз­во­литься з не­волі й вря­тує весь на­род. Знай­ти їх мо­же ли­ше
той, хто має у своїх ру­ках ма­леньку роб­ле­ну зем­ну ку­лю.

    - А як же він відшу­кає ті
речі? - за­пи­тав онук.

    - Коли бу­де ма­ти, - ка­же
дідо, - двох чор­них, що літа­ють-огля­да­ють, двох сірих, що гри­зуть-шу­ка­ють,
і двох ру­дих, що ню­шать-при­но­сять, тоді все здо­бу­де.

    От дру­гий брат і по­ду­мав: «Для
дітей каз­ка - за­бав­ка, а для муд­ро­го - за­гад­ка. Тре­ба її роз­га­да­ти».

    І роз­га­дав, бо він був муд­рий, і
на­ду­мав та­ке: дістав двох голісіньких во­ро­нят, двох ма­лих сірих щурів і
двох со­бак. Ви­го­ду­вав їх, при­ру­чив, нав­чив ро­зуміти людську мо­ву й сам
нав­чив­ся їх мо­ви. Ко­ли во­ни ви­рос­ли, то щод­ня і по­си­лав двох во­ронів
на схід і на захід.

    Повернувся муд­рий брат на свою
батьківщи­ну й по­ба­чив руїни па­ла­ти, а від лю­дей по­чув роз­повідь про
їхні ко­лишні ве­селі ча­си. Він зро­зумів, що без­жур­не жит­тя ста­ло при­чи­ною
по­не­во­лен­ня йо­го на­ро­ду. Од­нак муд­рий брат знав, що все змінюється і
після сліз по­ви­нен бу­ти сміх, після су­му - ра­дощі, після бідності - ба­гатст­во,
після не­щас­тя - щас­тя, після зи­ми - вес­на, після рабст­ва - во­ля.
Вирішив, що все зро­бить для то­го, щоб по­вер­ну­ти во­лю своєму на­ро­дові, й
че­кав слуш­но­го ча­су. Во­ро­ни щод­ня по­вер­та­ли­ся, й роз­повіда­ли йо­му,
що діється на біло­му світі, тож він знав усе. Од­но­го ра­зу по­вер­нув­ся во­рон
із за­хо­ду і повідо­мив:

    - У Бри­тансько­му царстві є
мли­нок, що дає кож­но­му те, що йо­му бра­кує.

    Мудрий брат відпра­вив ту­ди щурів.
Ті побігли у Бри­танське царст­во, прог­риз­ли діри в усіх бу­дин­ках, по­вер­ну­ли­ся
й до­повіли:

    - Той мли­нок є у бри­тансько­го
ко­ро­ля, він три­має йо­го у се­бе й ніко­му навіть у ру­ки не дає.

    Мудрий брат на­ка­зав со­ба­кам не­гай­но
бігти у Бри­танське царст­во і при­нес­ти мли­нок. Со­ба­ки побігли, а во­рон
летів по­пе­ре­ду і по­ка­зу­вав до­ро­гу. Ко­ли опи­ни­ли­ся під вікном па­ла­ти
бри­тансько­го во­ло­да­ря, один пес гавк­нув, та так го­лос­но; що ко­роль на­ля­кав­ся
і ви­пус­тив з рук мли­нок. Дру­гий яр­чук58 ус­ко­чив і на льоту підхо­пив мли­нок.
Обид­ва щас­ли­во по­вер­ну­ли­ся до сво­го па­на. Муд­рий брат пох­ва­лив їх і
заб­рав чарівний мли­нок.

    Наступного дня при­летів во­рон зі
схо­ду і приніс та­ку но­ви­ну:

    - У Ки­тай­сько­му царстві є ба­ра­бан,
що як у нього би­ти, то вис­ка­ку­ють озб­роєні ко­за­ки.

    Щури побігли у Ки­тай­ське царст­во,
прог­риз­ли діри у всіх бу­дин­ках, по­вер­ну­ли­ся й до­повіли:

    - Чарівний ба­ра­бан є в од­но­го
ман­да­ри­на59. Ба­га­то бу­ло охо­чих вкрас­ти йо­го, та всі за­ги­ну­ли, бо
він охо­ро­няється ба­ра­бан­ни­ком, який у не­без­печ­ний час уда­ра­ми вик­ли­кає
ко­заків. Ко­за­ки вби­ва­ють сміливців, і ба­ра­бан­ник по­вер­тає ба­ра­бан
ман­да­ри­ну. Те­пер усі бо­яться підсту­пи­ти до ба­ра­ба­на.

    Послав муд­рий брат со­бак. Во­ни
бігли, а во­рон летів по­пе­ре­ду - до­ро­гу по­ка­зу­вав. Як тільки во­ни вско­чи­ли
в по­кої ки­тай­сько­го ман­да­ри­на, один со­ба­ка вку­сив ба­ра­бан­ни­ка, а
дру­гий вхо­пив ба­ра­бан, і во­ни щас­ли­во по­вер­ну­ли­ся до сво­го па­на.
Той пох­ва­лив їх і заб­рав чарівний ба­ра­бан.

    Минув час. Якось по­се­ред оке­ану
над білим ка­ме­нем зустріли­ся два во­ро­ни. Ко­ли во­ни по­вер­ну­ли­ся до
сво­го па­на, то роз­повіли йо­му та­ку но­ви­ну:

    - Посеред оке­ану на біло­му ка­мені
ле­жить шаб­ля. Во­на має та­ку си­лу, що як візьмеш її у ру­ки, то вже ніко­го
й нічо­го не бу­деш бо­яти­ся. Але це ду­же да­ле­ко.

    Послав муд­рий брат щурів. Щу­ри
добігли до оке­ану і по­вер­ну­ли­ся - бо­яться. Пос­лав він со­бак. Ті ки­ну­ли­ся
у во­ду, проп­лив­ли тро­хи і по­вер­ну­ли­ся - бо­яться.

    - Туди, - ка­жуть, - і ко­раблі
не пли­вуть, і хма­ри не хо­дять. Тоді муд­рий брат сам пішов. Узяв чер­пак і
за­хо­див­ся пе­ре­ли­ва­ти во­ду з оке­ану на бе­рег. По­ба­чив це оке­анський
цар, вип­лив і зди­во­ва­но пи­тає:

    - Навіщо ти се ро­биш, чо­ловіче?

    - Хочу всю во­ду ви­чер­па­ти й
дійти до се­ре­ди­ни оке­ану, де на біло­му ка­мені ле­жить шаб­ля, що про­ти
всіх і всього відва­гу дає, - спокійно відповів муд­рий брат.

    Ще більше зди­ву­вав­ся оке­анський
цар і зно­ву за­пи­тує:

    - Знаю я, що ти ду­же ціка­вий
і що не відсту­пиш від сво­го. Ось тобі чов­ник з вітри­лом. Мої вітри до­не­суть
те­бе до то­го ка­ме­ня.

    Мудрий брат по­дя­ку­вав, ско­чив у
чов­ник, нап’яв вітри­ло і оке­анські вітри до­нес­ли йо­го аж до біло­го ка­ме­ня.
Там він прип’яв чарівну шаб­лю, по­вер­нув­ся до своїх вірних слуг і про­мо­вив:

    - Настав час виз­во­ля­ти
рідний край.

    Поставив муд­рий брат чарівний мли­нок
на най­ви­що­му шпилі й ди­виться: вітер дме, мли­нок кру­тить. На­раз все зміни­ло­ся:
сліпі ста­ли зря­чи­ми, глухі ста­ли чу­ти, німі за­го­во­ри­ли, по­гані ста­ли
врод­ли­ви­ми, бідні - ба­га­ти­ми, не­щасні - щас­ли­ви­ми, а дурні - ро­зум­ни­ми.
Усі підве­ли го­ло­ви й по­ба­чи­ли, що в країні па­ну­ють чу­жинці, ко­рис­ту­ючись
їхніми ба­гатст­ва­ми, вольнос­тя­ми і ни­ми са­ми­ми. Ки­ну­ли­ся усі до
зброї, щоб виг­на­ти во­рогів, та не­має чим. Чу­жи­нецький цар замк­нув­ся зі
своїм військом у ве­ликій фор­теці й звідти, ма­ючи зброю, ке­рує країною. Тоді
муд­рий брат уда­рив у ба­ра­бан і на­ка­зав пер­шо­му ко­за­кові, що звідти
вис­ко­чив:

    - Бий три­во­гу, а те військо,
що з’явиться, ве­ди про­ти ца­ря і йо­го слуг, що схо­ва­ли­ся у ве­ликій фор­теці.

    Віддав на­каз, а сам ди­виться. По­ча­ли
з’явля­ти­ся пол­ки за пол­ка­ми: і кінні, і піші. Усі йдуть до фор­теці, ото­чу­ють
її і під нев­пинні зву­ки ба­ра­бан­ної три­во­ги вхо­дять у са­ди, що дов­ко­ла
мурів. Ко­ли військо зай­ня­ло са­ди, все рап­том стих­ло. За­мовк ба­ра­бан,
не чу­ти шу­му бит­ви. По­че­кав муд­рий брат день, по­че­кав дру­гий, на
третій по­си­лає своїх вірних слуг у розвідку. Во­ни обліта­ли, по­вер­ну­ли­ся
і роз­повіда­ють:

    - З яб­луні тво­го бра­та ви­рос­ли
три яб­лу­неві са­ди: один скля­ний, дру­гий зо­ло­тий, третій зви­чай­ний, та­кий,
як був у раю. Густі та дрімучі ті са­ди.

    Щури побігли, прог­риз­ли діри в гу­ща­вині,
по­вер­ну­ли­ся та й ка­жуть:

    - Сидить твоє військо у тих са­дах:
у скля­но­му пус­тує, у зо­ло­то­му мріє, у рай­сько­му спо­чи­ває.

    Собаки побігли, при­нес­ли чарівний
ба­ра­бан і ка­жуть:

    - Якщо сам не ви­ве­деш своє
військо з тих садів, то во­но звідти са­мохідь не вий­де.

    Узяв муд­рий брат ба­ра­бан, вий­няв
із піхов чарівну шаб­лю, схо­вав за па­зу­ху зроб­ле­ну зем­ну ку­лю і пішов.
Іде че­рез скля­ний сад. Рап­том без при­чи­ни за­хотіло­ся йо­му співа­ти й
сміяти­ся, та він ру­бо­нув шаб­лею нап­ра­во й наліво, по­ру­бав, ви­кор­чу­вав
сад і пішов далі. Про­хо­дить че­рез зо­ло­тий сад, за­хотіло­ся йо­му мріяти й
хи­ме­ри­ти без при­чи­ни, та він ру­бо­нув шаб­лею нап­ра­во й наліво, по­ру­бав,
ви­кор­чу­вав сад і пішов далі.

    А в третьому са­ду за­па­мо­ро­чи­ли
йо­го со­лодкі па­хощі. Він сів під пиш­ним де­ре­вом, сма­ку­ючи райські
овочі, дов­ко­ла нього все зас­ну­ло, і він теж задрімав, за­був­ши про свою
шаб­лю й ба­ра­бан і про те, ку­ди йде. Спить, і сниться йо­му сон: що го­во­рить
до нього йо­го ма­ленька Зем­ля, по­да­ро­ва­на До­лею, а в тій Землі го­ри,
вкриті хмар­ка­ми, шум­лять мо­ря, а в озе­рах віддзер­ка­лю­ються срібні зорі.
І ка­же Зем­ля:

    - Побував ти у всіх країнах і
пізнав усі на­ро­ди. То чи щас­тя лю­дей у мізер­них за­ба­вах і прист­рас­них
за­до­во­лен­нях? Встань, збу­ди своє військо, бо во­ро­ги, що засіли у фор­теці,
зно­ву го­ту­ються, щоб нак­лас­ти кай­да­ни на цілу країну.

    Прокинувся муд­рий брат, ви­ру­бав,
ви­кор­чу­вав шаб­лею сад, що одур­ма­нив йо­го, а тоді уда­рив у ба­ра­бан, та
так гуч­но, що все військо про­ки­ну­ло­ся від мрій і пус­тощів і ру­ши­ло в
нас­туп на фор­те­цю. Відібра­ли зброю і клей­но­ди60, а чу­жинців по­ру­ба­ли.

    Коли ж муд­рий брат вий­шов привіта­ти
військо і щас­ли­вий на­род з пе­ре­мо­гою, усі по­ба­чи­ли, як він змінив­ся
за ос­тан­ню ніч. Замість си­ви­ни - зо­лоті ку­чері, замість по­хи­ле­ної ста­ре­чої
пос­таті - прек­рас­ний юнак. І став на­род вільним на віки вічні!



Жираф - це кінь, виконаний за всіма вимогами замовника.
 
Форум селища міського типу Червоне, Червоне - зробимо кращим »  Школопедія (Школопедия) » Українська література » 5 клас - Тема: Іван Липа. “Близнята” (5 клас - Тема: Іван Липа. “Близнята”)
Сторінка 1 з 11
Пошук:


Оплата будь-яких послуг через інтернет

Вхід

Логін:
Пароль:

Інформація

Ваш IP: 54.161.108.158
Браузер:

Cайт живе: