rss · Середа, 18.10.2017, 08:39

Опитування

Покращення в смт Червоне.
1. Дуже необхідні!
2. Байдуже
3. Ні. Все і так добре
4. Це не можливо
5. Покращення вже є
Всього відповідей: 35
Сторінка 1 з 11
Модератор форуму: Shooler, lusi 
Форум селища міського типу Червоне, Червоне - зробимо кращим »  Школопедія (Школопедия) » Українська література » 5 клас - Тема: В. Королів-Старий. Потерчата, Хуха-Моховинка (5 клас - Тема: В. Королів-Старий. Потерчата, Хуха-Моховинка)
5 клас - Тема: В. Королів-Старий. Потерчата, Хуха-Моховинка
ShoolerДата: Четвер, 12.02.2009, 12:34 | Повідомлення № 1
Супермодератор
Група: Модератори
Повідомлень: 3529
х-статус:
Veni! Vidi! Vici!

5 клас - Тема: Василь Королів-Старий. "Потерчата", "Хуха-Моховинка".

Короткі відомості про письменника і його фантастичні казки. Образи фантастичних істот, створені уявою автора на основі українського фольклору. Добро і зло в цих казках. Світлий, життєствердний погляд на світ. Аналіз зовнішності (портрета) казкових істот. Наскрізний гуманізм казок.
ТЛ: портрет.



Я - волк! И вожака хочу я трон.
Ведь жизнь имеет волчий нрав.
В ней справедливейший закон -
Кто всех сильнее тот и прав!
 
lusiДата: Середа, 25.03.2009, 00:28 | Повідомлення № 2
Шановний мешканець
Група: Друзі
Повідомлень: 458

ВАСИЛЬ КОРОЛІВ-СТАРИЙ
(1879—1943)
Справжнє ім'я — Василь Костьович Королів.
Василь Королів-Старий народився в с Ладан Прилуцького повіту на Полтавщині 4 лютого 1879 р. Навчався в Полтавській духовній семінарії, продовжив освіту в Харківському ветеринарному інституті. Працював ветеринарним лікарем, видав популярний посібник з ветеринарії.
У 1906 р. під час революційних подій в Україні В. Королів-Старий був заарештований царським урядом. Звільнившись, він стає активним дописувачем українських газет «Рада», «Хлібороб», «Засів». Згодом журналістика та видавнича справа стають основними в діяльності молодого літератора: він працював редактором у видавництві «Час», редагував журнал «Книгар», що виходив у Києві. Революційні події в Україні стали передумовою створення Української Народної Республіки, яка, на жаль, невдовзі була придушена російськими більшовицькими загонами Муравйова. Тому в 1919р. Королів-Старий виїхав до Чехо-Словаччини, де викладав в Українській сільськогосподарській академії в Подебрадах і водночас займався літературною творчістю. За кордоном почав писати й художні твори.
В 20-і роки з-під його пера виходять художні твори: роман «Хмелик» (Прага, 1920), збірка казок «Нечиста сила» (Каліш — Київ, 1923), п'єса-казка «Русалка-жаба» (Львів, 1923) та ін.
З них у наш час перевидана поки що лише збірка казок «Нечиста сила» (К-: Веселка, 1992).
Майже чверть століття письменник перебував за межами України. Долю Королева-Старого розділила і його дружина — українська письменниця Наталена Королева. Вони обоє завершили свій життєвий і творчий шлях у місті Мельнику (Чехія), він — 11 грудня 1943р., вона — 1 листопада 1966-го.
У романі «Хмелик» (підзаголовок — «Навколо світу»), що не виданий ще й досі в Україні, розповідається про долю юнака з Полтавщини, який був змушений покинути рідну землю, блукати світами, зазнаючи поневірянь скитальця. Та найповніше розкрився талант письменника в збірці казок «Нечиста сила». Автор вирішив оживити спогади свого дитинства, переосмислити образи фольклорно-казкових представників «неіснуючого, невидимого світу», по-новому потрактувати персонажів української міфології, зокрема «нечисту силу». Василь Королів-Старий у передмові до збірки «Нечиста сила» писав: «Дарма, що інтелігентні люди ставляться до «нечистої сили» з легкою та добродушною посмішкою. Дарма, що тепер не знайдеш освіченої людини, котра йняла б віри якомусь чортовинню. Однаково — найосвіченіша, найінтелігентніша людина нашого віку бодай для форми вислову згадує чорта, диявола, якогось «злого духа». Найчастіш ця згадка буває тільки словом лайки, тим завченим порожнім звуком, що не має в собі жодного змісту... Тим-то, коли вже ми не можемо вигнати чортовиння з нашого світу, то ж чи не краще буде розповідати про нього дітям, як про персоніфіковані сили природи, по змозі позбавляючи їх елементів зла та ворожості?!
Я — не педагог і, можливо, помиляюсь. Отож, як результат моєї помилки, з'явиться оця книжка казок, в яких собі дозволяю боронити перед дітьми насамперед нашу, українську «нечисту силу», що, на мою думку, часто буває далеко менш небезпечною, ніж деякі інші «сили», яких, на жаль, не звуть «нечистими».
Указках «Потерчата» та «Хуха-Моховинка» головними героями виступають міфічні істоти. Згідно з повір'ями наших предків, потерчата — душі дітей, які померли нехрещеними й стали болотяними вогниками («Потерчатка були малесенькі, зовсім голі, з великими, блискучими очима й сторчоватими синенькими чубиками на голівках. Бігли вони жваво, тільки ж їхні маленькі криві ніжки не могли широко ступати, а через те вони посувалися вперед дуже повільно. Тим-то дякові видавалося, що ті вогники тихо повзуть понад болотом, коливаються, як зачеплена головою лампадка в церкві.»), Домовик — охоронець домашнього вогнища та родинних святинь, а Хуха — міфічна істота, пухка, як мох, інколи з'являлась перед очима людей, коли, добре натомившись, вони казали: «Хух!». Всі названі герої наділені автором найкращими людськими рисами вдачі: Домовик і потерчата рятують п'яненького дяка Оверка від загибелі, Хуха-Моховинка, забувши заподіяне їй зло, рятує від смерті діда-дереворуба («Шкода стало Моховинці старого, безпомічного діда. Забула вона й про те, як він зруйнував її хатку та вигнав з батьківщини. Як хотів він її зарубати сокирою та на все життя зробив кривенькою».
Фантастичні казки Василя Королева-Старого подібні до народних казок. Однак літературна казка має свої особливості, що відрізняють її від народної. Читач бачить те, що відбувається, очима автора, який ділиться з нами життєвими спостереженнями. Так, мудрий погляд Королева-Старого на життя вчить читачів справедливо оцінювати вчинки казкових героїв, розрізняти добро і зло як у казках, так і в житті. Ще одна особливість літературної казки — не традиційна для жанру казки мова зі сталими зворотами, а індивідуальна, авторська. У Королева-Старого вона витончена, шляхетна й трохи іронічна. Без сумніву, Королів-Старий — талановитий письменник. Його талант виявився передусім у вмінні пильними очима придивлятися до всього, що його оточувало. Він помічав те, чого не бачили інші. Змальовуючи створіння, які «невидимо живуть обіч з нами», Королів-Старки намагався розширити межі уявлення про довколишній світ природи й людини.
Народи світу протягом століть творили свою історію, з покоління в покоління розвивали усну творчість. Письменник своєю книжкою казок неначе запитує читачів: чи варто відмовлятися від тієї багатющої духовної спадщини, яку людство створювало віками? І відповідає: «Не варто!» Не замикаючись лише в рамках українського фольклору, ній хоче зацікавити юного читача міфологією інших народів. Але для цього, зрозуміло, українська дитина має насамперед засвоїти національну фольклорну стихію. Окрім того, автор покладає великі вади на те, що казки привчають дітей бути уважнішими, чуйнішими, добрішими. Недарма в хорі русалок мажорним акордом звучать слова:
Хай правда по світу полине,
Щасливі най будуть всі люди...
Звідціль, з чарівної Вкраїни,
Хай радість розійдеться всюди!
Книжка Королева-Старого «Нечиста сила» доповнює і збагачує великий материк українських літературних казок, що витворили такі видатні майстри слова, як Марко Вовчок, П. Куліш, Ю. Федькович, С. Воробкевич, І. Франко, Леся Українка, Панас Мирний, а також Н. Забіла, А. Шиян, М. Пригара, П. Воронько, В. Близнець та ін.

Додано (24.03.2009, 23:27)
---------------------------------------------
Указках «Потерчата» та «Хуха-Моховинка» головними героями виступають міфічні істоти. Згідно з повір'ями наших предків, потерчата — душі дітей, які померли нехрещеними й стали болотяними вогниками («Потерчатка були малесенькі, зовсім голі, з великими, блискучими очима й сторчоватими синенькими чубиками на голівках. Бігли вони жваво, тільки ж їхні маленькі криві ніжки не могли широко ступати, а через те вони посувалися вперед дуже повільно. Тим-то дякові видавалося, що ті вогники тихо повзуть понад болотом, коливаються, як зачеплена головою лампадка в церкві.»), Домовик — охоронець домашнього вогнища та родинних святинь, а Хуха — міфічна істота, пухка, як мох, інколи з'являлась перед очима людей, коли, добре натомившись, вони казали: «Хух!». Всі названі герої наділені автором найкращими людськими рисами вдачі: Домовик і потерчата рятують п'яненького дяка Оверка від загибелі, Хуха-Моховинка, забувши заподіяне їй зло, рятує від смерті діда-дереворуба («Шкода стало Моховинці старого, безпомічного діда. Забула вона й про те, як він зруйнував її хатку та вигнав з батьківщини. Як хотів він її зарубати сокирою та на все життя зробив кривенькою».

Фантастичні казки Василя Королева-Старого подібні до народних казок. Однак літературна казка має свої особливості, що відрізняють її від народної. Читач бачить те, що відбувається, очима автора, який ділиться з нами життєвими спостереженнями. Так, мудрий погляд Королева-Старого на життя вчить читачів справедливо оцінювати вчинки казкових героїв, розрізняти добро і зло як у казках, так і в житті. Ще одна особливість літературної казки — не традиційна для жанру казки мова зі сталими зворотами, а індивідуальна, авторська. У Королева-Старого вона витончена, шляхетна й трохи іронічна. Без сумніву, Королів-Старий — талановитий письменник. Його талант виявився передусім у вмінні пильними очима придивлятися до всього, що його оточувало. Він помічав те, чого не бачили інші. Змальовуючи створіння, які «невидимо живуть обіч з нами», Королів-Старки намагався розширити межі уявлення про довколишній світ природи й людини.



Я - Ангел!.. Только крылья в стирке, нимб на подзарядке, а рожки и хвост - это у меня наследственное...))))
 
mr_smithДата: Неділя, 05.09.2010, 01:10 | Повідомлення № 3
ADMIN
Група: Адміністратори
Повідомлень: 5114
х-статус:
You know what I mean?

Василь
Королів-Старий

Хуха-Моховинка

    Вона бу­ла ос­танньою.

    Народилася не ранньою вес­ною, як
всі її сест­ри та бра­ти. Бу­ло тоді вже теп­ле, яс­не, ве­се­ле літо. Тим-то во­на
бу­ла най­мен­шою в ро­дині, «мізин­чи­ком». Її ду­же жаліли й лю­би­ли, але ж
лю­би­ли не тільки за те, що бу­ла во­на манісінька, як ко­ше­нят­ко. Бу­ла во­на
доб­ра, лагідна, пло­ха, зви­чай­ненька, слух­ня­на, ро­бо­тя­ща. А гра­ючись з
інши­ми ма­ли­ми Ху­ха­ми, ра­до прис­та­ва­ла на вся­ку за­бав­ку, до якої її
кли­ка­ли. І ніко­ли ніхто не ба­чив, щоб во­на ко­лись гніва­лась, чи бу­ла
розд­ра­то­ва­ною, або ж ма­ла якісь прим­хи.

    Коротко ка­жу­чи, це бу­ла ду­же гар­на
Хуш­ка, мо­же, ліпша, як всі інші Ху­хи в то­му лісі.

    Звали її Мо­хо­вин­ка.

    Ми, лю­ди, всіх Хух зве­мо прос­то
Ху­ха­ми, так са­мо, як і во­ни ка­жуть на всіх нас прос­то «Лю­ди». А тим ча­сом
Ху­хи бу­ва­ють різні. Ті, що жи­вуть у лісі, звуться лісо­ви­ми; ті, що по про­вал­лях
та ске­лях, - пе­чер­ни­ця­ми; що по­над річка­ми та озе­ра­ми, - оче­ре­тян­ка­ми;
ті, що у ви­сокій траві та бур’янах, - бур’янка­ми. Бу­ва­ють ще: сте­по­вич­ки,
бай­рачні, ле­вадні. Тільки не­має бо­ло­тя­нок, бо всі Ху­хи, як ко­ти­ки, не
люб­лять вог­ко­го.

    Моховинка бу­ла зро­ду лісо­вою Ху­хою,
й не тільки лісо­вою, а ще й бо­ро­вин­кою, бо на­ро­ди­лась во­на у гус­то­му-гус­то­му
ста­ро­му бо­ру, де спо­конвіку жив увесь її слав­ний рід. Відо­мо ж бо, що Ху­хи
з ро­ду в рід жи­вуть по од­них і тих са­мих місцях. Пе­ре­се­ля­ються ж тоді,
ко­ли щось зруй­нує ми­лу їм їхню батьківщи­ну.

    А це бу­ває ду­же, ду­же тяж­ко, й
во­ни гірко пла­чуть. Прав­да, лю­ди здебільшо­го то­го пла­чу не ро­зуміють,
ду­ма­ють, що то стог­не вітер, чи скрип­лять де­ре­ва в лісі, або пи­щать миші
в полі. Бо ж лю­ди ду­же рідко поміча­ють та ро­зуміють чужі сльози…

    Однак то­му ве­ли­ко­му бо­ру, в
якім жи­ла Мо­хо­вин­ка, нічо­го не заг­ро­жу­ва­ло. Лісник дог­ля­дав, щоб
ніхто не ки­нув сірнич­ка, хлопці гли­бо­ко все­ре­ди­ну хо­ди­ти бо­яли­ся, ру­ба­ли
ж ліс тільки не­ве­лич­ки­ми част­ка­ми, й він швид­ко ви­рос­тав зно­ву…

    В тім бо­ру, між корінням ве­ли­кої
сос­ни, зро­би­ла на осінь Мо­хо­вин­ка собі хат­ку. Заб­лу­ди­ти во­на не мог­ла
ніко­ли, бо ту сос­ну лег­ко пізна­ти: на при­корні во­на ділиться на три товс­тих
стов­бу­ри. Мо­хо­вин­ка за­ло­жи­ла всі дірки сос­но­ви­ми га­луз­ка­ми, а
щіли­ни й зо­ко­ла, й зсе­ре­ди­ни - м’яким зе­ле­ним мо­хом.

    Була во­на й са­ма та­ка пух­ка, як
мох. Ма­ла дов­гу вов­ноч­ку, що, мов шов­ком, вкри­ва­ла все її тільце. Са­ма
тільки мор­доч­ка бу­ла го­ленька й на­га­ду­ва­ла са­до­ву жов­то-фіоле­то­ву
квіточ­ку - «брат­ки». Та бу­ли ще в неї го­ленькі зіспо­ду, ро­жеві лап­ки.

    Як і всі інші Ху­хи, Мо­хо­вин­ка
так са­мо ма­ла мінли­ву вов­ноч­ку, яка враз са­ма со­бою ро­би­ла­ся то­го
кольору, що й ті речі, біля яких бу­ва­ють Ху­хи. Мо­хо­ви­ноч­ка най­частіш бу­ла
зе­ле­ною, бо рідко відбіга­ла від своєї зе­ле­ної хат­ки. Але ж, ко­ли во­на
біга­ла по сос­но­вих ста­рих гли­цях, що ле­жа­ли на землі, то ста­ва­ла та­кою
ж ру­ду­ва­то-чер­во­ною, як во­ни. Біля по­то­ку бу­ла во­на бла­кит­ною, як
во­да; на піску - жов­тою, як пісок; між ку­ща­ми шип­ши­ни - ро­же­вою; на ве­рес­ку
- фіоле­то­вою, на снігу ста­ва­ла білою.

    Через те лю­ди так рідко й поміча­ють
Хух. Хо­ча ж і те тре­ба ка­за­ти, що лю­ди вза­галі ду­же не­уважні: во­ни ма­ло
де­чо­го поміча­ють нав­ко­ло се­бе. До то­го ж да­ле­ко-да­ле­ко не кож­ний мо­же
по­ба­чи­ти Ху­ху…

    Одного дня Мо­хо­вин­ка про­ки­ну­ла­ся
спо­за­ран­ку: ще й не світа­ло. Про­ки­ну­ла­ся, бо їй ста­ло хо­лод­но. Во­на
виг­ля­ну­ла вікон­цем й по­ба­чи­ла, що по лісу на гли­цях й на де­ре­вах ле­жить
якась срібна пе­ле­на. Спо­чат­ку во­на по­мис­ли­ла, що то бу­ла імла, але ж
ко­ли при­ди­ви­лась кра­ще, то поміти­ла, що те бу­ло не подібне ні на імлу,
ні на важ­кий ту­ман, що ча­сом ко­тив бо­ром. А був то пер­ший сніг, бо вже за­чи­нав­ся
підзи­мок.

    Щоби не змерз­ну­ти, Мо­хо­вин­ка ви­тяг­ла
зі своїх зи­мо­вих за­пасів су­хо­го мо­ху й за­ту­ли­ла щільненько вхід у хат­ку.
Потім зно­ву скру­ти­ла­ся клу­боч­ком та й зас­ну­ла. Але не­дов­го во­на спа­ла.
Збу­див її який­сь страш­ний звук. По­чу­ла во­на, не­на­че хтось міцно гуп­нув
біля неї, аж у ву­хах задз­во­ни­ло. Са­ма ж во­на так підпли­гу­ва­ла на
своєму ліжку, аж її ніжки вгруз­ли в мох, а манісінька по­ду­шеч­ка з
м’якенької кульба­би по­ко­ти­ла­ся на долівку. Тої ж хви­ли­ни щось гуп­ну­ло
зно­ву, ще дуж­че, Ху­ха про­жо­гом відчи­ни­ла вікон­це й по­ба­чи­ла чо­ловіка.

    То був дід у ве­ли­ких повс­тя­ни­ках,
що май­же цілком зас­ту­ва­ли їй ди­ви­ти­ся. Він вих­нув­ся, щось блис­ну­ло в
повітрі й те блис­ку­че вда­ри­ло по сосні. Зно­ву аж лу­на пішла від то­го
дзвінко­го уда­ру, а її сос­на жалібно зас­тог­на­ла.

    Перелякана Мо­хо­вин­ка притьмом
плиг­ну­ла до две­рей й між дідо­ви­ми но­га­ми прос­ко­чи­ла надвір. Нав­ко­ло
сто­яло вже чи­ма­ло інших Хух й сум­но ди­ви­ли­ся, як дід ру­бав сос­ну. Їм
бу­ло бо­ля­че слу­ха­ти, як пла­че та крас­на, троїста сос­на. Але ж що во­ни
такі ма­не­сенькі, що мог­ли зро­би­ти? Як мог­ли їй до­по­мог­ти?

    Тільки ж один ста­рий, муд­рий і
досвідче­ний Хо-Су­ко­вик на­ду­мав­ся.

    - По то­му, як той дід поспішає
та ог­ля­дається, - про­мо­вив Су­ко­вик, - я ба­чу, що він ро­бить це не по
правді! А біжіть, ли­шень, діти, до лісни­ка, пищіть, шкря­бай­те йо­му у вікон­це,
аж по­ки він не про­ки­неться. Забіжіть кот­рий­сь по до­розі до Лісо­ви­ка,
скажіть і йо­му: він щось ви­га­дає…

    Хухи мерщій по­ко­ти­ли до лісни­ко­вої
ха­тин­ки. Там во­ни пи­ща­ли, хро­ка­ли, сту­ка­ли у вікна, аж по­ки не про­ки­нув­ся
лісник.

    - Що во­но за знак? - про­мо­вив
він сам до се­бе. - Де­ре­ва сто­ять й не по­во­рух­нуться, а во­но щось шу­мить
та пи­щить. Чи не Ху­хи ча­сом?

    Тоді Ху­хи по­ча­ли ще дуж­че шкря­ба­ти­ся
по ши­бах.

    Лісник на­ки­нув ко­жу­ши­ну на
плечі й вий­шов за поріг. Тут йо­го приз­ви­чаєне ву­хо зда­ле­ку вло­ви­ло
стук со­ки­ри. Він хутчій вхо­пив руш­ни­цю й побіг у ліс. А по­пе­ред нього
біг йо­го ло­вецький пес, а ще по­пе­ред пса ко­ти­ли щас­ливі Ху­хи. Та тільки
ж дід ще зда­ле­ку за­чув не­без­пе­ку й по­дав­ся тіка­ти.

    І та­ки втік. Але ж Мо­хо­вин­чи­ну
ха­тин­ку бу­ло зни­ще­но, сплюнд­ро­ва­но. Од­ну стіну бу­ло зовсім ви­ва­ле­но,
мох поніве­че­но й роз­ки­да­но, а все­ре­ди­ну не мож­на бу­ло й пролізти:
стільки там ва­ля­ло­ся ве­ли­ких й ма­лих трісок та ко­ри. Прий­шла на Мо­хо­вин­ку
біда…

    Що бу­ло ро­би­ти?.. Про­си­ти­ся до
ко­гось в хат­ку бу­ло нез­руч­но, бо у Хух та­кий зви­чай, що кож­на до­рос­ла
Ху­ха по­вин­на ма­ти свою ок­ре­му ха­тин­ку. Че­рез те во­ни й бу­ду­ють такі
манісінькі хат­ки, що навіть уд­вох там не мож­на зруч­но помісти­ти­ся. Тур­бу­ва­ти
ж навіть рідних батьків, чи там сес­тер, або братів жод­на Ху­ха собі не доз­во­лить.
Отож ли­ша­ло­ся од­но: шу­ка­ти но­во­го по­меш­кан­ня, дар­ма що всі ро­дичі
й знай­омі кли­ка­ли Мо­хо­вин­ку до се­бе жи­ти.

    Одубілими ро­же­ви­ми лап­ка­ми
побігла Ху­ха по біло­му, хо­лод­но­му снігу, заг­ля­да­ючи під кож­не де­ре­во,
під кож­ний ку­щик. Але ж в то­му лісі бу­ло пов­но Хух. Скрізь, де тільки бу­ло
дуп­ло чи якась нірка, - там уже бу­ла інша Ху­ха або Хо.

    Моховинка бігла все далі й далі. Бу­ла
вже й обідня по­ра, а во­на ще зран­ку нічо­го не їла. Ох­ля­ла, зне­си­ли­лась,
пе­ре­мерз­ла. Лед­ве пе­ре­су­ва­ла но­же­ня­та­ми, але ж манд­ру­ва­ла все
далі. На­решті скінчив­ся ліс, й Мо­хо­вин­ка вий­шла на узлісся. Там по­ба­чи­ла
во­на нез­ро­зумілі їй ве­ли­чезні білі ку­пи. Зда­ле­ка во­ни бу­ли подібні до
то­го, в чо­му жив лісник. Ко­ли ж во­на наб­ли­зи­лась до них, то вчу­ла, що
відтіль тяг­не теп­лом й чимсь ду­же смач­но пах­не.

    З од­но­го бо­ку мен­шої ку­пи
вгледіла во­на до­що­ву сос­но­ву стіну. Під нею бу­ло кілька щілин, яки­ми мож­на
бу­ло пролізти. Мо­хо­вин­ка заг­ля­ну­ла в дірку й по­ба­чи­ла ве­ли­ку теп­лу
ха­ту. В тій хаті ле­жа­ли дві ве­ликі білі тва­ри­ни, подібні до ди­ких кіз
або сарн. Во­ни ма­ли ро­ги й довгі, як у Во­дя­ни­ка, бо­ро­ди, але ди­ви­лись
на неї лагідно своїми жов­ти­ми очи­ма.

    Моховинка час­то ба­чи­ла ди­ких
кіз, навіть влітку гра­ла­ся з де­яки­ми ко­зе­нят­ка­ми, то й те­пер во­на не
зля­ка­ла­ся цих нез­най­омих створінь, бо во­ни тро­хи на­га­ду­ва­ли тих, що бу­ли
в лісі. Че­рез те во­на привіта­ла­ся й пролізла щіли­ною під ворітьми в ко­зя­чий
хлівець…

    Тут бу­ло теп­ло, бу­ло ба­га­то за­паш­но­го
сіна, що так са­мо гар­но пах­ло, як і її улюб­ле­ний мох. Гос­по­дарі бу­ли
лагідні, ду­же співчут­ли­во вис­лу­ха­ли, яке тра­пи­ло­ся їй не­щас­тя, й
самі зап­ро­си­ли її тут ли­ши­тись та осе­ли­тись. І хо­ча, зви­чай­но, Ху­хи
не жи­вуть по хлівах, - Мо­хо­вин­ка не ма­ла чо­го іншо­го ро­би­ти.

    Так і ста­ла Ху­ха-бо­ро­вин­ка Ху­хою
хлівною…

    Через який­сь час відчи­ни­ли­ся ті
двер­ця­та, під яки­ми пролізла Мо­хо­вин­ка, й у хлівець всту­пи­ла дівчин­ка.
Во­на бу­ла гар­не­сенька, біля­ва, з бла­кит­ни­ми очи­ця­ми. І од­ра­зу спо­до­ба­лась
Мо­хо­винці.

    Дівчинка увійшла з дійни­цею та шма­точ­ком
хліба, що був ду­же смач­ний, бо Ху­ха потім знай­шла на со­ломі три крихітки й
наїла­ся дос­хо­чу. Дівчин­ка пес­ти­ла кіз, цілу­ва­ла їх в ро­жеві мор­доч­ки,
по­доїла мо­лоч­ко, щільненько за­ту­ли­ла двер­ця­та й пішла собі. Так щод­ня
при­хо­ди­ла во­на кілька разів у хлівець. Так са­мо при­хо­див сю­ди й сам гос­по­дар,
що при­но­сив ко­зам їсти. А ко­ли ста­ло кілька тепліших днів, то вкупі з
дівчин­кою що­ра­зу був і ма­не­сенький хлоп­чик. Він був та­кий са­мий ми­лий,
як і йо­го сест­ри­ця…

    Минав день за днем. Ти­хо й спокійно
жи­ла в ко­зя­чо­му хліві Ху­ха-Мо­хо­вин­ка. Бу­ло їй тут теп­ло, ма­ла во­на
м’яку постіль, їжа бу­ла смач­на та по­жив­на. Мог­ла во­на їсти дос­хо­чу за­паш­но­го
сіна, май­же щод­ня зна­хо­ди­ла кілька крихіток хліба, а час­то мог­ла ще й по­ли­за­ти
крап­лин­ку мо­лоч­ка, що іноді виб­риз­ку­ва­лось з дійниці на сіно.

    Одного бра­ку­ва­ло Мо­хо­винці: не
бу­ло тут ніде поб­ли­зу жод­ної іншої Ху­хи. А кож­ний знає, як тяж­ко жи­ти
без рідно­го то­ва­рист­ва в чужій сто­роні!..

    І Ху­ха мріяла й удень і вночі, ко­ли
ж прий­де час, що во­на змо­же по­вер­ну­тись до своєї Батьківщи­ни. Од­нак
тільки мріяла, бо що далі, то все ста­ва­ло хо­лодніше, а Мо­хо­вин­ка бо­яла­ся
витк­ну­ти на мо­роз свою жов­то-фіало­ву мор­доч­ку. Во­на ще не зна­ла, що по
зимі завж­ди при­хо­дить вес­на. Сподіва­ла­ся ж тільки то­го, що, ко­ли вже во­на
зовсім ви­рос­те й у неї зро­биться ду­же гус­та вов­ноч­ка на ко­жуш­ку, -
тоді тільки змо­же во­на, не бо­ячись мо­розів, по­вер­ну­ти до Рідно­го Краю.

    Одного дня в хліві тра­пи­лось не­щас­тя.

    Як при­хо­див уве­чері гос­по­дар з
ве­ли­ким обе­рем­ком сіна для кіз, то йо­го зне­нацька пок­ли­ка­ли з хліва.
Він поспішав й за­був узя­ти із со­бою ту сітку, в якій зви­чай­но при­но­сив
сіно. От­же, вночі в ту сітку й зап­лу­та­лась стар­ша ко­за Лис­ка. Чим дуж­че
во­на бор­са­ла­ся в ній, тим дуж­че зап­лу­ту­ва­лась. Вранці Мо­хо­вин­ка по­ба­чи­ла
Лис­ку зовсім без­по­рад­ною. Во­на ле­жа­ла зі спу­та­ни­ми но­га­ми, го­ло­ва
та­кож заст­ро­ми­ла­ся в поп­лу­тані мо­туз­ки, бідна ко­за не мог­ла по­во­рух­ну­тись,
а тільки жалібно ме­ка­ла. Мен­ша кізка Ориш­ка хо­ди­ла нав­ко­ло своєї под­руж­ки,
ли­за­ла її, об­ню­ху­ва­ла, та­кож ме­ка­ла, але не мог­ла їй нічим до­по­мог­ти.

    Тоді Мо­хо­вин­ка ки­ну­ла­ся кли­ка­ти
дітей. Вис­ко­чи­ла во­на щілин­кою під две­ри­ма й побігла до ха­ти. Тут во­на
ви­ща­ла, мур­ко­та­ла під вікна­ми й під две­ри­ма, але ніхто в хаті не чув її
ніжно­го го­ло­соч­ку. І тільки тоді, ко­ли вже гос­по­дар, ви­хо­дя­чи надвір,
відчи­нив двері, змог­ла Ху­ха прос­ко­чи­ти в ха­ту. Тут во­на враз ус­ко­чи­ла
в ліжко до дітей.

    Але Ху­хи не мо­жуть го­во­ри­ти, до­ки
бу­ва­ють не­ви­димі. Во­ни тільки пи­щать, як миш­ки, або ж мур­ко­чуть, як ко­ти­ки.
Си­ли во­ни та­кож не ма­ють, бо ле­ге­сенькі, як пу­шин­ка, а м’яке­сенькі, як
ва­та. Тим-то як не на­ма­га­ла­ся Мо­хо­вин­ка роз­бур­ка­ти діток, нічо­го не
мог­ла зро­би­ти. Во­ни тільки крізь сон чу­ли її пух­на­те тільце, чу­ли, як
ніжно во­на лос­ко­че їх своїми лап­ка­ми по об­лич­чю, й, посміха­ючись, спа­ли
далі.

    І тільки тоді, ко­ли вже ма­ма зва­ри­ла
снідан­ня, про­бур­ка­ли­ся дітки. Во­ни про­ки­ну­ли­ся ве­селі й по­ча­ли роз­повіда­ти,
який гар­ний їм снив­ся сон.

    - Ненечко! - гу­ка­ли во­ни од­не
по­пе­ред од­но­го. - До нас у ліжко вско­чи­ло щось та­ке, мов ко­тик. Тільки
то не був ко­тик. Гар­не­сенький, м’яке­сенький. Мор­доч­ка мов квіточ­ка, а го­ло­сок
як у миш­ки.

    Але ма­ма їм відповіла:

    - То вві сні та­ке ча­сом вви­жається.
В житті ж та­ко­го не бу­ває. Їжте, дітки, ку­ле­шик.

    Бідна ж Ху­ха біга­ла нав­ко­ло
дітей й не мог­ла їм на­га­да­ти про Лис­ку, що ле­жа­ла спу­та­на в хліві. І
вже аж тоді, ко­ли з ха­ти вий­шли та­то й ма­ма, Мо­хо­вин­ка на­ва­жи­лась по­ка­за­тись
дітям. Во­на мог­ла це зро­би­ти, бо ж ті дітки бу­ли ду­же добрі. А відо­мо,
що тільки ду­же добрі дітки, що ніко­ли ніко­го не ура­зять, тільки ті мо­жуть
по­ба­чи­ти на власні очі жи­ву Ху­ху.

    Дуже зраділи ди­тин­ча­та, ко­ли пе­ред
них з’яви­ло­ся те ми­ле звірят­ко, що во­ни ба­чи­ли йо­го вві сні. Хлоп­чик
на­хи­лив­ся до Мо­хо­вин­ки, щоб узя­ти її на ру­ки, але ж во­на вис­лиз­ну­ла
в нього з-поміж пальчиків й то­не­сеньким го­ло­соч­ком, як стру­на, продз­во­ни­ла:

    - Хутчій! У нас не­щас­тя! Ко­за
Лис­ка зап­лу­та­ла­ся в сітку! - й з ти­ми сло­ва­ми во­на побігла до две­рей.
А за нею побігли й діти…

    Так Ху­ха вря­ту­ва­ла свою при­ятельку
Лис­ку, яка доз­во­ли­ла їй жи­ти в теп­ло­му хлівці.

    Діти бу­ли їй ду­же вдячні. Те­пер
во­ни при­но­си­ли Мо­хо­винці крихітки всього то­го, що їм да­ва­ли най­смачнішо­го.
А Ху­ха, ко­ли ніде поб­ли­зу не бу­ло ко­гось із лю­дей, по­ка­зу­ва­ла­ся
дітям, гра­ла­ся з ни­ми, ду­же їх ба­ви­ла.

    Ще про­ми­ну­ло чи­ма­ло ча­су. Ко­лись
на Мас­ляній та­то й ма­ма поїха­ли до дру­го­го се­ла в гос­ти­ну до ба­бусі.
Діти ж зап­ро­си­ли Мо­хо­вин­ку до ха­ти. Там во­ни ве­се­ло за­бав­ля­ли­ся,
бо Ху­ха бу­ла мо­тор­на й уміла ви­га­ду­ва­ти всякі виг­раш­ки. Са­ме тоді,
ко­ли во­на по­ка­зу­ва­ла, як по де­ре­вах стри­бає вивірка, не­чут­но відчи­ни­ли­ся
двері й у ха­ту увійшов отой са­мий дід, що хотів ко­лись зру­ба­ти сос­ну, в
якій жи­ла Мо­хо­вин­ка.

    - Тікайте, діти! То ж Ху­ха! -
зак­ри­чав він страш­ним го­ло­сом, уг­ледівши Мо­хо­вин­ку, й ки­нув на неї со­ки­ру,
щоб її вби­ти.

    Хуха враз ста­ла не­ви­ди­мою. Од­нак
во­на не встиг­ла як слід відско­чи­ти й гост­ряк со­ки­ри влу­чив її по задній
ніжці. Во­на болісно за­пи­ща­ла й, шкан­ди­ба­ючи, попід лав­ка­ми по­ко­ти­ла­ся
до две­рей. А той ли­хий дід по­чав її ла­яти й га­ни­ти увесь Ху­ша­чий рід.

    - То - лихі тва­ри­ни! - го­во­рив
він дітям. - Во­ни тільки те й роб­лять, що чи­нять якесь ли­хо лю­дям. Та й не­ма
ж чо­го ди­ву­ва­тись, бо то ж - Не­чис­та Си­ла!..

    Діти слу­ха­ли й не мог­ли то­му йня­ти
віри. Во­ни вже й caмі доб­ре зна­ли Ху­ху. Ба­чи­ли во­ни навіч, яка во­на ми­ла,
доб­ра, пло­ха, нешкідли­ва. Зна­ли во­ни, як Мо­хо­вин­ка вболіва­ла, ко­ли ко­му
бу­ла якась прикрість, пам’ята­ли, як во­на вря­ту­ва­ла їхню Лис­ку. Й то­му
не мог­ли во­ни повіри­ти сло­вам зло­го дідa, що го­во­рив про те, чо­го сам
не знав, а тільки чув від інших, та­кож не зна­ючих лю­дей.

    Навпаки, ду­же во­ни жаліли бідну Мо­хо­вин­ку,
скрізь шу­ка­ли її, кли­ка­ли, при­но­си­ли їй най­смачнішої їжі. Але їжа ли­ша­ла­ся
не­зай­ма­ною. Ху­ха ніде не об­зи­ва­ла­ся…

    Поранена Мо­хо­вин­ка мовч­ки че­ка­ла
під лав­кою, аж по­ки хтось не відчи­нив з ха­ти две­рей. Тоді во­на вис­ко­чи­ла
надвір. На хви­лин­ку забігла в хлівець, поп­ро­ща­ла­ся, крас­ненько по­дя­ку­ва­ла
гос­тин­ним ко­зам за їхню лас­ку й пош­кан­ди­ба­ла до сво­го рідно­го бо­ру.

    В лісі вже за­чи­нав та­ну­ти сніг.
По­чи­на­ло вже пригріва­ти вес­ня­не со­неч­ко. Те­пер Мо­хо­вин­ка вже й без
то­го не бо­яла­ся хо­ло­ду, бо ж во­на бу­ла зовсім до­рос­лою. В лісі во­на
знай­шла ма­леньку ямоч­ку під ка­ме­нем, над­ря­па­ла з-під снігу м’яко­го мо­ху
й зро­би­ла собі тим­ча­со­ву ха­тин­ку. Там во­на пе­ре­бу­ва­ла аж до літа,
ко­ли вже мог­ла знай­ти собі жит­ло.

    Всі Ху­хи-бо­ро­вин­ки раділи з її
по­во­ро­ту. За­люб­ки во­ни слу­ха­ли її цікаві оповідан­ня про те, як цілу зи­му
про­жи­ла во­на з ко­за­ми та людьми. Й з то­го ча­су по­ча­ли її кли­ка­ти хатньою
Ху­хою, або кри­венькою Мо­хо­вин­кою.

    Минув після то­го цілий рік. Зно­ву
у лісі на­па­да­ло ба­га­то снігу. Тільки ж те­пер Мо­хо­вин­ка вже не бо­ялась
зи­ми. З поміччю своїх ро­дичів во­на ви­бу­ду­ва­ла собі гар­не­сеньку хат­ку,
на­но­си­ла пов­ну хиж­ку за­пасів: су­ше­них грибків, ме­ду, в’яле­них ягідок,
корінців, су­нич­но­го чаю. І жи­ло­ся їй ду­же доб­ре. Удень во­на пра­цю­ва­ла
по гос­по­дарст­ву, а вве­чері йшла ку­дись в гості до под­ру­жок. Та­кож ро­би­ла
все, що Ху­хам за­га­ду­ва­ли Мав­ки.

    Якось до­ве­ло­ся їй іти да­ле­ко,
аж на дру­гий бік лісу на іме­ни­ни ста­ро­го, муд­ро­го й всіма по­ва­жа­но­го
Хо-Су­ко­ви­ка. Над­ворі бу­ло ду­же хо­лод­но. Кру­ти­ла та­ка віхо­ла, що й
світу Бо­жо­го не бу­ло вид­но.

    Моховинка ко­ти­ла з ку­чу­гу­ри на
ку­чу­гу­ру й вже пе­ребігла аж до се­ре­ди­ни лісу, ко­ли зне­нацька вчу­ла
стогін. Прис­лу­ха­лась і впізна­ла: стог­на­ла якась лю­ди­на. Во­на мет­ну­лась
в той бік й уг­леділа в на­меті май­же зовсім за­ме­те­но­го снігом зло­го
діда. Біля нього ле­жа­ла зру­ба­на сос­на. Він збез­силів, за­дубів й, по­чу­ва­ючи,
що йо­му над­хо­дить кінець, го­лос­но мо­лив­ся.

    - Господи! - стог­нав він. -
Про­бач мені мої гріхи… Я не хотів би по­ки­ну­ти цей світ, не по­ка­яв­шись…

    і він по­чав пе­релічу­ва­ти всі зло­чи­ни
та крив­ди, що вчи­нив про­тя­гом сво­го жит­тя.

    - Але ж, - го­во­рив він, - ко­ли
б мені вря­ту­ва­ти­ся на цей раз, то зап­ри­ся­га­юся, що до смерті вже не
зроб­лю жод­но­го ли­хо­го вчин­ку. Не крас­ти­му, не ла­яти­мусь, ніко­го,
ніко­го, навіть му­хи не скривд­жу!..

    Шкода ста­ло Мо­хо­винці ста­ро­го,
без­помічно­го діда. За­бу­ла во­на й про те, як він зруй­ну­вав її хат­ку та
виг­нав з батьківщи­ни. Як хотів він її за­ру­ба­ти со­ки­рою та на все жит­тя
зро­бив кри­венькою. Швид­ше по­ко­ти­ла во­на ту­ди, ку­ди йшла, бо зна­ла, що
там зди­бає цілу гро­ма­ду Хух. Там во­на роз­повіла, що ба­чи­ла, й про­ха­ла
до­по­мог­ти. Не­дов­го їй до­ве­ло­ся й про­ха­ти, бо ж всі Ху­хи ма­ють доб­ре
сер­це. Во­ни гур­том ки­ну­лись до діда, що вже лед­ве ди­хав. Одні огор­ну­ли
йо­го зі всіх боків своїми теп­ли­ми ко­жуш­ка­ми; інші здму­ху­ва­ли з нього
сніг; інші лап­ка­ми розгріба­ли на­мет.

    Дідові ста­ло тепліше. Він по­чув,
як зно­ву побігла йо­го жи­ла­ми за­ту­жавіла кров. Потім прос­тяг од­ну ру­ку,
во­на бу­ла вільна, об­пер­ся дру­гою на су­чок й вис­мик­нув од­ну но­гу, а
потім і дру­гу.

    Радий та щас­ли­вий, виліз він з на­ме­ту
й став на снігу.

    Було все нав­ко­ло cіpo. Віхо­ла кру­ти­ла
так, що не мож­на бу­ло вга­да­ти, ку­ди бу­де пра­во­руч, а де - ліво­руч. Дід
пос­то­яв, а потім зас­тог­нав зно­ву.

    - Яка з то­го поміч, що я здо­лав
вилізти з снігу? Все од­но в цій віхолі не знай­ду я до­ро­гу до­до­му. Так чи
інак­ше мені по­ми­ра­ти, бо ж хто мені по­ка­же до­ро­гу?!

    Тоді пе­ред ним об’яви­ла­ся Ху­ха-Мо­хо­вин­ка.

    - Хуха! - зат­ру­сив­ся він і
зак­ри­чав не своїм го­ло­сом, шу­ка­ючи со­ки­ри.

    Він од­хи­лив­ся з твер­до­го місця
й зно­ву заг­руз в на­меті. Там сто­яв без­помічний, мов за­кам’янілий. Але в
тій хвилі по­чув тонісінький го­ло­со­чок:

    - Так, я - Ху­ха! І навіть та
са­ма, якій ти зруй­ну­вав торік хат­ку, а потім у хаті в доб­рих лю­дей хотів
ме­не за­ру­ба­ти своєю со­ки­рою…

    Дід зат­ру­сив­ся ще дуж­че. Він був
пе­вен, що те­пер Ху­ха помс­титься на ньому.

    - Але ж тобі не­ма чо­го ме­не
бо­яти­ся! - про­дов­жу­ва­ла Мо­хо­вин­ка. - Знай, що всі Ху­хи на світі ніко­ли
не шко­дять лю­дям, а, нав­па­ки, ду­же час­то їм до­по­ма­га­ють. Ми - добрі й
не пам’ятаємо ли­хо­го. Це ж ми, Ху­хи, до­по­мог­ли тобі вилізти з на­ме­ту. А
те­пер я до­по­мо­жу тобі вий­ти й з лісу. Не бійся нічо­го й іди за мною!

    Дід все ще сто­яв не­ру­хо­мо. Ще­ле­пи
в нього тру­си­ли­ся, зу­би цо­котіли, й він не міг ви­мо­ви­ти жод­но­го сло­ва.

    - Ну, не мар­нуй ча­су. Ходім!
- ще раз звер­ну­ла­ся до нього Мо­хо­вин­ка й по­ти­хеньку по­ко­ти­ла впе­ред.

    На узліссі, ко­ли вже ста­ло вид­ко,
як бли­ма­ють по се­лянських ха­тах вог­ни­ки, Мо­хо­вин­ка спи­ни­лась.

    - Тепер вже я бу­ду вдо­ма! -
радісно про­мо­вив дід. - Як же я тобі віддя­чу? - спи­тав він потім Ху­ху.

    - Хухи не пот­ре­бу­ють по­дя­ки.
Во­ни роб­лять доб­ро з по­вин­ності. Але ж на пам’ятку цього дня я про­си­ла в
те­бе ось про що. Не за­будь, що ти обіцяв, ко­ли вже за­мер­зав у на­меті. А
по-дру­ге: роз­ка­жи лю­дям, що з то­бою тра­пи­лось. А те­пер хо­ди здо­ров!..

    Тої ж миті Мо­хо­вин­ка зник­ла, але
ж во­на ще чу­ла, як дід щи­ро їй дя­ку­вав.

    Швиденько во­на по­ко­ти­ла на Ху­шині
збо­ри, де че­ка­ли її ве­селі ве­чор­ниці у ста­ро­го Хо.

    А дід щас­ли­во дійшов до своєї ха­ти
й з то­го ча­су по­чав пе­ре­ко­ну­ва­ти й дітей, і до­рос­лих, що не слід бо­яти­ся
ма­леньких, доб­рих та гар­не­сеньких Хух…



Жираф - це кінь, виконаний за всіма вимогами замовника.
 
mr_smithДата: Неділя, 05.09.2010, 01:11 | Повідомлення № 4
ADMIN
Група: Адміністратори
Повідомлень: 5114
х-статус:
You know what I mean?

Василь
Королів-Старий

Потерчата

    Дячиха Євпраксія по­ра­ла­ся біля
печі. Во­на гніва­ла­ся. Вже дав­но пе­рес­то­яла ве­че­ря, час би й спа­ти ля­га­ти,
а дя­ка Овер­ка не­ма та й не­ма. А гос­по­дині ж най­гірше, ко­ли во­на ко­гось
че­кає до сто­лу, а той не йде.

    - Неначе тобі в бо­ло­то
пірнув! - про­мо­ви­ла дя­чи­ха са­ма до се­бе й із сер­ця підки­ну­ла цілий
обе­ре­мок дров до печі.

    Дрова го­лос­но зашк­вар­ча­ли й по­ча­ли
так тріща­ти, мов там, у печі, хтось лу­щив горіхи. По вікнах, підлозі й стелі
біга­ли ро­жеві зай­чи­ки. В запічку зацвірінькав цвірку­нець, в ха­ту по­тяг­ло
теп­лом. Ста­ло світліше й ве­селіше. Ве­ли­кий кіт звівся на ле­жанці, спо­чат­ку
виг­нув­ся ду­гою, а потім ви­тяг­ся, позіхнув і пішов на ру­ки до дя­чи­хи.
Тут він так гар­но по­чав мур­ко­та­ти, що дя­чисі аж по­лег­ша­ло на душі. Во­на
за­ди­ви­лась на во­гонь, як він пе­реп­ли­гу­вав з однієї де­ре­ви­ни на дру­гу.
Не­мов хтось чіпляв до де­ре­вин білі, сині, ро­жеві та жовті трем­тячі крап­лин­ки
блис­ку­чо­го шов­ку. Во­на пок­ла­ла ру­ки на стіл, схи­ли­ла на них го­ло­ву,
позіхну­ла раз-дру­гий та й задріма­ла…

    Чекав дя­ка-гос­по­да­ря й До­мо­вик.

    Він звик, що й дяк та­кож, як сам До­мо­вик,
рідко відхо­див з до­му на дов­гий час. Та ще до­мо­вик лю­бив ста­ро­го гос­по­да­ря
за те, що той завж­ди був ве­се­лий та говіркий, а ко­ли бу­вав з чо­гось за­до­во­ле­ний,
то виспіву­вав ду­же гар­но то­не­сеньким го­лос­ком, мов ма­лий хлоп­чисько,
троїчне «Гос­по­ди, по­ми­луй!» - по тричі вряд. «Бач, ви­пис­кує, мов ко­ма­рик!»
- посміхав­ся тоді До­мо­вик й по­чу­вав від то­го ве­ли­ку приємність. Те­пер
же йо­му бу­ло сум­но…

    Дяк Овер­ко вий­шов з до­му ще
удосвіта до сусіднього се­ла на Храм. Вже дав­но й спо­ночіло, по се­лу вже в
ба­гатьох ха­тах по­га­си­ли світло й повк­ла­да­ли­ся спа­ти, а Овер­ка не бу­ло
й не бу­ло…

    Домовик вип­лиг­нув на ха­ту й сів
на теп­лий бов­дур. Відтіль йо­го приємно обвіва­ло ле­геньким ди­мом бе­ре­зо­вих
дров й смач­но пах­ла ве­че­ря. Він по­ди­вив­ся нав­ко­ло, вхо­пив іскру з ди­ма­ря,
за­па­лив лю­леч­ку й виг­ля­дав далі.

    «Чи й справді не пірнув він ча­сом у
бо­ло­то?» - по­ду­мав До­мо­вик са­ме в той мо­мент, як долі, біля печі, це са­ме
про­мо­ви­ла й дя­чи­ха Євпраксія.

    Трохи ще по­сидів на бов­дурі, а
потім при­топ­тав лю­леч­ку, щоб ча­сом не впа­ла якась іскра на со­лом’яну
стріху. Тоді заг­ля­нув у бов­дур, чи там справ­но го­рить, й по­чав зліза­ти з
да­ху.

    Як і вся­кий по­ряд­ний до­мо­вик
він дов­го ва­гав­ся, чи ви­хо­ди­ти зі сво­го дво­ру, чи ні? Все ще він че­кав,
що ось-ось дяк рип­не хвірткою. А тим ча­сом заг­ля­нув до со­ба­чої буд­ки: чи
не спить там Бров­ко? - по­ди­вив­ся, чи Відьма замк­ну­ла хлів з ко­ро­ва­ми;
відсу­нув це­бер з цям­ри­ни, щоб той не впав у ко­ло­дязь. І з кож­ною хви­ли­ною
до­мо­вик помічав, як у нього в серці нас­тає нес­покій за сво­го гос­по­да­ря.
Тоді вирішив, що за гос­по­дарст­во йо­му не­ма чо­го тур­бу­ва­тись, бо в хаті
бу­ла ста­теч­на гос­по­ди­ня, а в оборі - Бров­ко, й шви­денько вий­шов з дво­ру…

    Стояв пізній підзи­мок. Ніч бу­ла
тем­на, як доб­рий ат­ра­мент. Не­бо бу­ло за­тяг­ну­те та­ким товс­тим, чор­ним
сук­ном, що крізь нього не про­би­ва­ло­ся жод­но­го про­ме­ня зірки.

    Домовик по-се­лянсько­му на­су­нув
шап­ку на ву­ха й швид­ко по­дав­ся на­зустріч гос­по­да­рю до ве­ли­ко­го бо­ло­та,
що бу­ло на шля­ху…

    А са­ме в цей час дяк Овер­ко, доб­ре
укон­тен­то­ва­ний на Хра­мо­во­му святі й трош­ки під чар­чи­ною, вий­шов з
дру­го­го се­ла й підхо­див до бо­ло­та з про­ти­леж­но­го бо­ку.

    За се­лом вис­ко­чи­ла по­пе­ред
нього з-під вільхи ма­ленька, мов тем­ний клу­бо­чок, ле­вад­на Ху­ха. Во­на
поміти­ла, що дяк тро­хи п’яненький, й по­ко­ти­ла по­пе­ре­ди­ти По­тер­чат,
щоб ті заз­да­легідь розсвіти­ли свої ка­ганці. Бо ж тільки По­тер­ча­та мог­ли
по­ка­за­ти дя­кові Овер­кові справжній шлях в тім не­добрім місці. Інак­ше він
- п’яненький - міг ду­же лег­ко ос­ту­пи­ти­ся з до­ро­ги й заг­руз­ну­ти в бо­лоті.

    А дяк, хи­та­ючись, по­ма­лу по­су­вав­ся
впе­ред. Він нав­мис­но цю­кав ціпком на твердій підмерзлій до­розі, щоб по­чу­ти,
де бу­де м’яке бо­ло­то. Знічев’я та щоб бу­ло ве­селіше, він ти­хенько наспіву­вав
цер­ков­ної пісеньки:

    - Бла-а-ажен му-у-ж, іже не
ідеть на совє-є-т не­че-е-сти-вих. Алілуя, алі…

    Раптом дяк ур­вав співу, бо по­ба­чив,
як пе­ред ним блим­нув ма­ле­сенький зе­лен­ку­ва­тий вог­ник.

    - Свят, свят, свят! - скрик­нув
дяк Овер­ко, спи­ра­ючись й про­ти­ра­ючи очі. - Чи не ви­пив я зай­вої чар­ки?
Мо­же, до­пив­ся до зе­ле­но­го змія? Не дур­но ж у ме­не пе­ред очи­ма зе­лені
вогні пли­га­ють!..

    Тим ча­сом далі засвітив­ся дру­гий
вог­ник, потім третій, чет­вер­тий, де­ся­тий, двад­ця­тий… То По­тер­ча­та
розсвічу­ва­ли свої ка­ганці й бігли впе­ред по­над до­ро­гою, щоб вка­за­ти дя­кові
Овер­кові шлях до­до­му. По­тер­чат­ка бу­ли ма­ле­сенькі, зовсім голі, з ве­ли­ки­ми,
блис­ку­чи­ми очи­ма й стор­чо­ва­ти­ми22 си­неньки­ми чу­би­ка­ми на голівках.
Бігли во­ни жва­во, тільки ж їхні ма­ленькі криві ніжки не мог­ли ши­ро­ко сту­па­ти,
а че­рез те во­ни по­су­ва­ли­ся впе­ред ду­же повільно. Тим-то дя­кові ви­да­ва­ло­ся,
що ті вог­ни­ки ти­хо пов­зуть по­над бо­ло­том, ко­ли­ва­ються, як за­чеп­ле­на
го­ло­вою лам­пад­ка в церкві. Він ще ба­чив, як во­ни то підска­ку­ва­ли вго­ру,
то по­ри­на­ли в до­ли­ну. Це че­рез те, що По­тер­ча­та бігли не рівним шля­хом,
а по баг­но­виську й пе­рест­ри­бу­ва­ли з ку­пи­ни на ку­пи­ну.

    Від то­го ви­до­виська дя­кові й
хміль увесь вий­шов з го­ло­ви. По­за шкірою по­ко­тив мо­роз, не­на­че хтось
по­си­пав йо­му за комір хо­лод­но­го шро­ту. Шап­ка та­кож полізла з го­ло­ви,
дар­ма що на йо­го блис­кучій ли­сині бу­ло всього тільки оди­над­цять во­ло­си­нок,
які те­пер ста­ли ди­бом.

    «Та це ж ме­не ма­нить не­чис­та си­ла!»
- по­ду­мав пе­ре­ля­ка­ний дяк, як ду­ма­ють усі лю­ди, ко­ли їм тра­питься
вночі щось нез­ро­зуміле, до чо­го во­ни не звик­ли.

    Він хит­нув­ся набік, підібрав по­ли
сво­го дов­го­го кап­та­на й, не знать чо­го, мет­нув­ся від до­ро­ги пра­во­руч.
По­тер­ча­та враз по­ба­чи­ли, що він зби­вається з шля­ху. Зля­кав­ши­ся, що
дяк мо­же заг­руз­ну­ти в бо­лоті, а тоді во­ни самі - ма­ло­силі - не змо­жуть
йо­го відтіль ви­тяг­ну­ти, во­ни збігли­ся до гур­ту, а потім всі по­су­ну­ли
до нього й зас­ту­пи­ли йо­му до­ро­гу.

    Дяк Овер­ко зовсім оте­терів. Не тям­ля­чи
се­бе, він мет­нув­ся вже ліво­руч. Пробіг кілька ступнів і ско­чив на ку­пи­ну.
Ку­пи­на за­хи­та­ла­ся в нього під но­га­ми, але ж не ду­же, бо в пок­раю тро­хи
вже бу­ла підмерз­ла. Од­нак він сам враз помітив, що вже втра­пив у баг­но­висько.
Пов­ний жа­ху, спи­нив­ся він на тій ку­пині й при­таїв дух. По­тер­ча­та по­мис­ли­ли,
що дяк міркує, як йо­му йти далі, й зно­ву побігли на шлях. А він ди­вив­ся на
вог­ни­ки й мізку­вав: «За­ги­бає моя ду­ша! Кінець наб­ли­жається!..» Тоді по­чав
мо­ли­ти­ся та хрес­ти­ти трем­тя­чою ру­кою ту не­ви­ди­му си­лу, що ма­ни­ла
йо­го до се­бе.

    Потерчата не зна­ли, що їм ро­би­ти.
Бігла хви­ли­на за хви­ли­ною, а дяк все сто­яв мов стовп, не ру­ха­ючись з
місця.

    Вони зно­ву по­вер­ну­ли до нього,
пос­та­ва­ли нав­ко­ло й по­ча­ли співа­ти всі ра­зом. Той їхній спів на­га­ду­вав
ше­лестіння су­хо­го оче­ре­ту. Але ж то не оче­рет, то співа­ли Ди­тин­ча­та-По­тер­ча­та:

    Ой, дя­че, дя­че!

    Ти ж сам не ба­чиш,

    Такою пітьмою

    Ступати ку­дою.

    Нас не жа­хай­ся,

    Нам довіряй­ся:

    Доведем до­до­му

    По шля­ху твер­до­му!..

    I зно­ву во­ни по­ча­ли по­су­ва­тись
по­над бо­ло­том, освічу­ючи йо­му прав­ди­ву путь.

    Однак дяк їх не зро­зумів. Він все
сто­яв і тру­сив­ся, як лист на осиці. Потім ущип­нув се­бе за но­са, щоб пе­ре­ко­на­ти­ся,
що він не спить і не ма­рить.

    - Ой, ой! - скрик­нув він го­лос­но,
бо та­ки міцно ущіпнув­ся.

    Коли ж помітив, що вог­ни­ки відхо­дять
від нього все далі та далі, по­чав зас­по­ко­юва­тись.

    - Ні, ні! Ти ме­не не оду­риш,
бісовське на­вож­деніє! - ска­зав він сам собі. - Дзуськи! Я - осо­ба ду­хов­на,
у вівтарі бу­ваю, а в церкві ж я - свій чо­ловік!.. Ну, звісно, ліпше в та­ку
тем­ря­ву сидіти вдо­ма, як блу­ка­ти сно­ви­дою чи стов­би­чи­ти се­ред бо­ло­та,
мов Дідько. Отож не­дур­но-та­ки і в Свя­то­му Письмі ска­за­но, що «бла­жен
муж, іже не ідеть на совєт…»

    І, не скінчив­ши своєї дум­ки, він
по­ти­хеньку зліз з ку­пи­ни та обе­реж­но по­дав­ся пра­во­руч. Те­пер, ки­да­ючись
то в один, то в дру­гий бік, він вже зовсім згу­бив в тій пітьмі на­леж­ний нап­рям
й поп­рос­ту­вав у самісіньке бо­ло­то. Тільки раз чавк­ну­ла но­га в багні, й
він по­летів у підмерз­лу во­ду сторч го­ло­вою. Шап­ка йо­му злетіла, га­ру­со­вий
шарф на шиї роз­мо­тав­ся. Дяк по­чав бор­са­тись, але ж довгі по­ли ва­тя­но­го
кап­та­на враз на­мок­ли, ста­ли важкі, об­ли­па­ли йо­му но­ги й не пус­ка­ли
вилізти з баг­на. В роз­пачі він по­чав ви­чи­ту­ва­ти мо­ли­тов, бо ж з
обов’язку він був чо­ловік бо­го­бо­яз­ли­вий, а потім, як по­чув, що заг­ру­зає
ще дуж­че, що­си­ли зак­ри­чав не своїм го­ло­сом:

    - Рятуйте! Ря­туй­те, хто в Бо­га
віpyє! По­то­паю в бо­лоті, яко фа­ра­он Го­ни­тель!..

    Той пок­рик по­чув До­мо­вик. Ще зда­ле­ку
він по­ба­чив, як в тім нап­рямі побігли По­тер­ча­та з ка­ган­ця­ми, й умить
зро­зумів, що та­ке ста­ло­ся. Мов цап, пост­ри­бав він чим­дуж­че по ку­пи­нах.
Потім підско­чив до заг­руз­ло­го в бо­лоті дя­ка, пе­ре­вер­нув­ся на ста­ру
вер­бу й прос­тяг­нув йо­му прос­то в ру­ки де­бе­ло­го су­ка. Дяк Овер­ко вхо­пив­ся
обо­ма ру­ка­ми за той су­чок й по­чав ви­ди­ра­тись на­го­ру. Тим ча­сом До­мо­вик
миг­нув кілька разів дру­гою вітою По­тер­ча­там, щоб во­ни швид­ше по­га­си­ли
свої вог­ни­ки. Він-бо ба­чив, що дяк їх ду­же зля­кав­ся.

    Потихеньку підштов­ху­ючи сво­го гос­по­да­ря
з баг­на, До­мо­вик вивів дя­ка на су­ходіл. Тут він пос­та­вив йо­го ли­цем в
нап­рямі до­ро­ги, ви­тяг з бо­ло­та шап­ку, не­помітно прив’язав її до шар­фа
й про­ше­потів на ву­хо та­ким спо­со­бом, щоб дяк по­ду­мав, ніби то він сам
так на­мис­лив:

    - Іди те­пер, Овер­ку, прос­то
й нічо­го не бійся!

    Почувши під со­бою твер­дий ґрунт,
мок­рий, про­мерз­лий дяк, за­був­ши й про свою шап­ку, що­си­ли по­дав­ся впе­ред.
Швид­ко він помітив край до­ро­ги три то­полі, що сто­яли пе­ред ца­ри­нoю се­ла.
Далі уг­ледів на обрії й білу дзвіни­цю церк­ви, біля якої бу­ла йо­го ха­та.

    Тепер він зітхнув з по­лег­шен­ням.
Тро­хи бу­ло йо­му страш­но, що ж ска­же дя­чи­ха Євпраксія, що він так за­ба­рив­ся
та затьопав­ся… Ви­тяг він з ки­шені мок­ру чер­во­ну хуст­ку, ви­тер з чо­ла
хо­лод­ний піт. Потім нюх­нув тю­тю­ну, чхнув, аж йо­му іскри з очей по­си­па­лись,
й підсту­пив до своєї хвіртки.

    Домовик зас­ко­чив на­пе­ред й відчи­нив
йо­му во­ро­та. Потім поміг їх щільненько за­чи­ни­ти, а дя­ка про­пус­тив у ха­ту
по­пе­ред се­бе. Тут зно­ву він при­чи­нив за гос­по­да­рем двері, бо той сам
за­був це зро­би­ти: та­кий він був стур­бо­ва­ний при­го­дою та щас­ли­вий, що
вря­ту­вав­ся від біди.

    Домовик та­кож paдів, що йо­му вчас­но
прий­шла дум­ка йти ря­ту­ва­ти гос­по­да­ря, бо в тім малім бо­лоті не бу­ло
ні Во­дя­ни­ка, ні Ру­са­лок, а малі По­тер­ча­та не мог­ли б самі вря­ту­ва­ти
дя­ка. Але ж ко­ли дяк Овер­ко став біля печі пе­ред світлом, то До­мо­вик не
міг втри­ма­тись від ре­го­ту. Не­на­че меблі затріща­ли, так про­лу­нав йо­го
сміх.

    І бу­ло чо­го! Дяк увесь був ви­ма­за­ний
чор­ним глеєм, по всьому об­лич­чю бу­ло роз­ма­за­не баг­но, виг­ля­дав він,
не­на­че мок­ра кур­ка, а на са­мо­му носі на­лип­ла доб­ра ку­па бру­ду, що
висіла, мов киш­ка у інди­ка.

    Домовиків сміх роз­бу­див дя­чи­ху.
Во­на луп­ну­ла очи­ма раз, луп­ну­ла вдру­ге й підско­чи­ла, мов опе­че­на.

    - Мати Бо­жа По­чаївська! Що ж
це за Ма­рю­ка?! - сплес­ну­ла во­на в до­лоні. - Амінь, амінь! Роз­сип­ся!..

    - Не кри­чи так ве­лег­лас­но, ста­ра!
- лагідним го­ло­сом про­мо­вив дяк. - Це - не Ма­рю­ка, це - я, жи­вий і нев­ре­ди­мий
раб Бо­жий, дя­чок Оверкій! - і він ско­са пог­ля­нув, чи не­ма в ру­ках у дя­чи­хи
яко­гось дер­ка­ча, бо доб­ре знав, що наш­ко­див.

    І справді! В тій хви­лині во­на наг­ну­ла­ся
під припічок та й вхо­пи­ла в ру­ку віни­ка.

    - Ах ти ж та­кий-ся­кий, заб­ро­до,
п’яни­це! Ось я тобі по­ка­жу «ра­ба Бо­жо­го»! По­ба­чи­мо, чи бу­деш ти й те­пер
«нев­ре­ди­мий»! - зак­ри­ча­ла во­на.

    - Укротися, Євпраксіє! - прит­ри­мав
її дяк. - Не гніви­ся, не ка­рай, дай сло­во про­мо­ви­ти… Во­ди­ла ме­не не­чис­та
си­ла, хотіла в бо­лоті вто­пи­ти!..

    Але ж Дя­чи­ха не да­ла йо­му скінчи­ти.

    - Сам ти - не­чис­та си­ла! А
во­ди­ла те­бе по бо­лоті горілка, без­бож­ни­ку!..

    «А та­ки ро­зум­на жінка моя гос­по­ди­ня!»
- по­ду­мав про се­бе До­мо­вик.

    Але ж йо­му шко­да бу­ло й доб­ро­го
дя­ка й він не­помітно вис­мик­нув з дя­чи­ши­ної ру­ки віни­ка. Потім ще раз гуч­но
засміявся й стриб­нув на теп­лу ле­жан­ку до товс­то­го ко­та.

    А дяк Овер­ко, умив­шись та пе­реб­рав­шись,
ще дов­го-дов­го роз­повідав дя­чисі Євпраксії, як йо­го ма­ни­ла зе­ле­ни­ми
вог­ни­ка­ми не­чис­та си­ла, як хотіла вто­пи­ти в бо­лоті, та зля­ка­ла­ся йо­го
щи­рих мо­ли­тов…



Жираф - це кінь, виконаний за всіма вимогами замовника.
 
Форум селища міського типу Червоне, Червоне - зробимо кращим »  Школопедія (Школопедия) » Українська література » 5 клас - Тема: В. Королів-Старий. Потерчата, Хуха-Моховинка (5 клас - Тема: В. Королів-Старий. Потерчата, Хуха-Моховинка)
Сторінка 1 з 11
Пошук:


Оплата будь-яких послуг через інтернет

Вхід

Логін:
Пароль:

Інформація

Ваш IP: 54.167.202.184
Браузер:

Cайт живе: