Жив собі в однім лісі Лис Микита, хитрий-прехитрий. Скільки разів гонили його стрільці, цькували його хортами, ставили на нього капкани або підкидали йому отруєного м’яса, нічим не могли його доконати. Лис Микита сміявся собі з них, обминав усякі небезпеки ще й інших своїх товаришів остерігав. А вже як ви береться на лови — чи то до курника, чи до комори, то не було сміливішого, вигадливішого та спритнішого злодія. Дійшло до того, що він у білий день вибирався на полювання й ніколи не вертавсь з порожніми руками. Незвичайне щастя і його хитрість зробили його страшенно гордим. Йому здавалося, що нема нічого неможливого для нього.

— Що ви собі думаєте! — похвалявся він перед своїми товаришами. — Досі я ходив по селах, а завтра в білий день піду до міста і просто з базару курку вкраду.

— Ет, не говори дурниць, — умовляли його товариші.

— Що, дурниць? Ану, побачите! — гарячкував Лис.

— Побачимо або й не побачимо. Там собаки зграями по вулицях бігають. То вже хіба ти обернешся в блоху, щоб тебе не побачили й не роздерли.

— От побачите, і в блоху не перевернуся, і не розірвуть мене, — вів своє Лис і задумав завтра побігти до міста і з базару вхопити курку.

Але цим разом бідний Микита таки помилився. Поміж коноплями та кукурудзою він безпечно заліз аж до передмістя; городами, перескакуючи плоти та ховаю чися між яриною, дійшов аж на середину міста. Але тут біда. Треба було хоч на мить вискочити на вулицю, збігати на базар і вернутися назад. Але на вулиці й на базарі крик, шум, гамір, вози скриплять, колеса гуркотять, коні гримлять копитами, свині кувічуть — одним словом, клекіт такий, якого наш Микита і в сні не бачив, і в гарячці не чув.

Але що робити? Наважився, то треба кінчати, що почав. Посидівши годин зо дві в бур’яні під плотом, він звик до того гамору. Позбувшися першого страху та роздивившись потроху, куди й як найкраще бігти, Лис Микита набрався відваги, розбігся й одним духом скочив через пліт на вулицю. Вулицею йшло та їхало людей багато. Стояла курява. Лиса мало хто й запримітив, і нікому до нього не було діла. А Микита тому й рад. Знітився, скулився та ровом як чкурне просто на базар, де довгим рядом сиділи жінки, держачи в решетах та в кошиках на продаж яйця, масло, свіжі гриби, полотно, курей, качок і інші такі гарні речі.

Але не встиг він добігти до базару, коли йому назустріч біжить Пес, з іншого боку надбігає другий, а там бачить третього. Псів уже наш Микита не одурить. Зараз пронюхали, хто він, загарчали та як кинуться до нього! Наш Микита закрутився, мов муха в окропі: що тут робити? Куди дітися? Недовго думаючи, він шмигнув у найближчі одчинені ворота, а з воріт на подвір’я. Зіщулився тут і роздивляється, куди б його сховатися. А сам наслухає, чи не біжать Пси. Ого! Чути їх! Уже близько! Бачить Лис, що на подвір’ї в кутку стоїть якась діжа. От він, недовго думаючи, скік у діжу та й сховався. Щастя мав, бо ледве він щез у діжці, коли прибігли цілою купою Пси, гавкаючи, гарчачи, нюхаючи.

— Тут він був! Тут він був! Шукайте його! — кричали передні.

Ціла юрба кинулася по невеликому подвір’ю, по всіх закутках гребуть, нюхають, дряпають — Лиса й сліду нема. Кілька разів підходили й до діжі. Але негарний запах, який ішов від неї, відганяв їх. Врешті, не знайшовши нічого, вони побігли далі. Лис Микита був урятований. Урятований, але як!

У діжі, що так несподівано стала йому в пригоді, було більше як до половини синьої, густої, на олії розведеної фарби. Бачите, в тім домі жив маляр, що фарбував будинки, паркани та садові лави. Завтра він мав фарбувати якийсь великий паркан і відразу pозвів собі півдіжі фарби та й поставив її в кутку на подвір’ї, щоб мати на завтра готову. Вскочивши в цей розчин, Лис Микита в першу хвилину пірнув у нього з головою і мало не задушився, але потім, діставши задніми ногами дна бочки, став собі так, що все його тіло було затоплено в фарбі, а тільки морда, така ж синя, трішечки стирчала з неї. Отак він виждав, поки минула страшна небезпека. Серце в бідолахи билося сильно, голод крутив кишки, запах олії душив його, але що було робити! Добре, що живий! Та й то ще хто знає, що буде? Що, як надійде господар бочки і застане його тут?

Майже вмираючи зі страху, бідний Лис Микита мусив сидіти в фарбі тихо аж до вечора, добре знаючи, що коли тепер, у такім вигляді, з’явитися на вулиці, то вже не тільки Пси, а й люди кинуться за ним і не пустять його живого. Аж коли смеркло, Лис Микита прожогом вискочив із свого незвичайного купелю, перебіг вулицю і, не помічений ніким, ускочив до садка. А звідси бур’янами, через перелази, через капусти та кукурудзи чкурнув до лісу. Довго ще тяглися за ним сині сліди, поки фарба не стекла трохи та не висохла. Вже добре стемніло, коли Микита добіг до лісу, і то не з того боку, де була його хата, а з протилежного. Був голодний, змучений, ледве живий. Додому ще треба було бігти зо дві милі, але на це в нього не стало вже сили. Тому, підкріпившися трохи кількома яйцями, які знайшов у гнізді перепелиці, він ускочив у першу-ліпшу порожню нору, розгорнув листя, зарився в ньому з головою і заснув, справді як після купання.

Чи пізно, чи рано прокинувся він на другий день, цього вже в книгах не записано. Вставши од сну, позіхнувши смачно і сплюнувши тричі в той бік, де вчора була йому немила пригода, він обережненько, лисячим звичаєм, виліз із нори. Глип-глип! Нюх-нюх! Усюди тихо, спокійно, чисто. Заграло серце в лисячих грудях.

«Саме добра пора на полювання», — подумав. Але в ту хвилину зиркнув на себе — лишенько! Аж скрикнув бідолаха. А це що таке? З переляку він кинувся тікати, але сам від себе не втечеш.

Зупинився і знову придивляється: та невже це я? Невже це моя шерсть, мій хвіст, мої ноги? Ні, не впізнає, не впізнає, та й годі. Якийсь дивний і страшний звір, синій-синій, з препоганим запахом, покритий не то лускою, не то їжаковими колючками, а хвіст у нього — не хвіст, а щось таке величезне, а важке, мов довбня, і також колюче. Став мій Лис, оглядає те чудовище, що зробилося з нього, обнюхується, пробує обтріпати — не може. Пробує обкачатися в траві — не може. Пробує дряпати із себе ту луску кігтями — болить, але не пускає. Пробує лизати — не йде. Побіг до калюжі, скочив у воду, щоб обмити фарбу, — де тобі! Фарба олійна, вночі у теплі засохла добре, не пускає. Роби, що хочеш, брате Микито!

Де не взявся Вовчик-братик. Ще вчора він був добрим знайомим нашого Микити, але тепер, побачивши нечуваного синього звіра, всього в колючках та з таким здоровенним, мов із міді вилитим хвостом, він аж завив з переляку, а отямившися, почав утікати — ледве хлипає. Натрапив у лісі Вовчицю, далі Ведмедя, Кабана, Оленя — всі його питають, що з ним, чого він так утікає, а він тільки хлипає, баньки витріщив та, знай, тільки лепече:

— Он там... Он там... Он там... Ой, та й страшно ж! Ой, та й люте ж!

— Та що, що таке? — допитують його знайомі.

— Не знаю... Не знаю... Ой, та й страшне ж!

Що за диво! Зібралося навколо чимало звірів заспокоюють його, дали води напитися. Мавпа Фрузя вистригла йому три жменьки волосся між очей і пустила на вітер, щоб так і його переполох розвіявся. Але де тобі, все дарма! Бачачи, що з Вовком біда, звірі вирішили йти усі разом у той бік, де показував Вовк, і подивитися, що там таке страшне. Підійшли до того місця, де все ще крутився Лис Микита, зиркнули собі та й кинулися врозтіч. Де ж пак! Такого звіра ні видано, ні чувано, відколи світ світом і ліс лісом. А хто там знає, яка в нього сила, які в нього зуби, які кігті і яка його воля?

Хоч і як тяжко турбувався Лис Микита своїм новим виглядом, а все-таки він добре бачив, яке враження справив його вигляд на Вовка та інших звірів.

«Гей, — подумав собі хитрий Лис. — Та це не погано, що вони мене так бояться. На цьому можна добре виграти. Стійте, лишень, я вам покажу себе». І, піднявши вгору хвіст, гордо надувшись, він пішов у глиб лісу, де знав, що є місце, де сходяться всі лісові звірі. Тим часом поголоска про нового й страшного звіра розійшлася геть по всьому лісі. Всі звірі, що жили в тім лісі, хотіли хоч здалека подивитися на нового гостя, але ніхто не смів підступити ближче. А Лис Микита мов і не бачив цього, йде собі поважно, мов у глибокій задумі, а прийшовши на середину звіриного майдану, сів на тім пеньку, де звичайно любив сидіти Ведмідь. Сів і жде. Не минуло й півгодини, як навколо майдану насходилося звірів і птахів видимо-невидимо. Всім цікаво знати, що воно за проява, і всі бояться її, ніхто не сміє приступити. Стоять здалека, тремтять і тільки чекають хвилини, щоб дати драпака.

Тоді Лис перший заговорив до них ласкаво:

— Любі мої, не бійтеся мене. Приступіть ближче, я хочу вам щось дуже важливе сказати.

Але звірі не підходили, і тільки Ведмідь, ледве-ледве переводячи дух, запитав:

— А ти ж хто такий?

— Підступіть ближче, я вам усе розповім, — лагідно й солодко говорив Лис. Звіpі трохи наблизилися до нього, але зовсім близько — не наважилися.

— Слухайте, любі мої, — говорив Лис Микита, — і радійте! Сьогодні рано Святий Миколай виліпив мене з небесної глини, придивіться, яка вона блакитна. І, ожививши мене своїм духом, мовив: «Звіре Гостромисле! В звірячім царстві запанував нелад, несправедливий суд і неспокій. Ніхто там не певний за своє життя і своє добро. Йди на землю і будь царем звірів, заводь лад, суди по правді і не допускай нікому кривдити моїх звірів». Почувши це, звірі аж у долоні сплеснули.

— Ой, Господи! Так це ти маєш бути нашим царем?

— Так, дітоньки, — поважно мовив Лис Микита.

Нечувана радість запанувала в звіринім царстві. Зараз кинулися робити порядки. Орли та Яструби наловили курей, Вовки та Ведмеді нарізали овець, телят і нанесли цілу купу перед нового царя. Він узяв часточку собі, а решту по справедливості розділив між усіма голодними. Знов радість запанувала, почулися подяки. От цар! От добрий! От премудрий! Та за таким царем ми проживемо віки вічні, мов у Бога за дверима.

Пішли дні за днями. Лис Микита був добрим царем, справедливим і м’якосердним, тим більше, що тепер не треба було самому ходити на лови, засідати, мордувати. Все готове, зарізане, навіть обскубане і обпатране приносили йому послужливі міністри. Та й справедливість його була така, як звичайно у звірів: хто був дужчий, той кращий, а хто слабший, то ніколи не вигравав справи.

Жили собі звірі під новим царем зовсім так, як і без нього: хто що зловив або знайшов, той їв, а хто не зловив, той був голодний. Кого вбили мисливці, той загибав, а хто втік, той радів, що живе. А проте всі були дуже раді, що мають такого мудрого, могутнього і ласкавого царя, а надто такого несхожого на всіх інших звірів.

І Лис Микита, зробившись царем, жив собі, не тужив. Тільки одного боявся: щоб фарба не злізла з його шерсті, щоби звірі не пізнали, хто він є справді. Для того він ніколи не виходив у дощ, не йшов у гущавину, не чухався і спав тільки на м’якій перині. І взагалі він пильнував, щоб нічим не показати перед своїми міністрами, що він є Лис, а не звір Гостромисл.

Так минув рік. Надходили роковини того дня, коли він став царювати. Звірі надумали врочисто святкувати той день і справити великий концерт. Зібрався хор з Лисів, Вовків, Ведмедів, написали чудову кантату, і ввечері після великих процесів, обідів і промов на честь царя хор виступив і почав співати. Чудо! Ведмеді ревли басом, аж дуби тряслися. Вовки витягали соло, аж вуха в’янули. Але як молоді лисички в народних вбраннях задзявкотіли тоненькими тенорами, то цар не міг втриматися. Його серце було переповнене, його обережність заснула, й він, піднявши морду, задзявкотів і собі по-лисячому. Господи! Що сталося? Всі співаки відразу затихли. Всім міністрам і слугам царським відразу мов полуда з очей спала. Та це ж Лис! Простісінький фарбований Лис! Ще й паскудною олійною фарбою фарбований. Тьху! А ми собі думали, що він не знати хто такий! Ах ти, брехун! Ах ти, обманщик!

І, не згадуючи вже ні про його добродійства, ні про його хвалену мудрість, а люті за те, що так довго давали йому дурити себе, всі кинулися на нещасного Микиту і розірвали його на шматочки.

    Був Гриць пре­муд­рий ро­дом з Ко­ло­миї,

    Вчився барз доб­ре на фi­ло­со­фiї.

    Стара спi­ван­ка

    Гуси зов­сiм нi­чо­го не зна­ли про се.
Ще то­го са­мо­го по­ран­ку, ко­ли батько мав гад­ку вiд­вес­ти Гри­ця до шко­ли,
не зна­ли гу­си про сей на­мiр. Тим мен­ше знав про нього сам Гриць. Вiн, як
зви­чай­но, встав ра­но, пос­нi­дав, поп­ла­кав тро­хи, по­чу­хав­ся, взяв прут
i, пiдс­ка­ку­ючи, пог­нав гу­си з обо­ри на па­со­висько. Ста­рий бi­лий гу­сак,
як зви­чай­но, нас­та­вив до нього свою не­ве­лич­ку го­ло­ву з чер­во­ни­ми
очи­ма i чер­во­ним ши­ро­ким дзьобом, за­си­чав рiз­ко, а вiд­так, та­ра­ка­ючи
про щось не­цi­ка­ве з гус­ка­ми, пi­шов пе­ре­дом. Ста­ра гри­ва* (* Грив­ни -
сi­ро-жов­тий, чор­но-жо­во­тиї.) гус­ка, як зви­чай­но, не хо­тi­ла йти в ря­дi,
але поп­лен­та­ла­ся по­за мiст­ком i зай­шла в ро­вок, за що Гриць швяк­нув її
пру­том i наз­вав "луп'ярем", - так вiн мав зви­чай на­зи­ва­ти все,
що не пiд­да­ва­ло­ся йо­го ви­со­кiй влас­тi на па­со­виську. Оче­вид­на рiч
за­тим, що анi бi­лий гу­сак, анi гри­ва гус­ка, анi вза­га­лi нiх­то з цi­лої
че­ре­ди - як їх бу­ло двад­ця­те­ро й п'яте­ро - так анi од­но не зна­ло про
близьке пе­ре­не­сен­ня їх во­ло­да­ря та воєво­ди на iн­ше, да­ле­ко не так по­чес­не
ста­но­ви­ще.

    Тож ко­ли наг­ло i нес­по­дi­ва­но
на­дiй­шла но­ва вiсть, себ­то ко­ли сам батько, йду­чи з по­ля, зак­ли­кав Гри­ця
до­до­му i там вiд­дав йо­го в ру­ки ма­те­рi, щоб йо­го вми­ла, ви­че­са­ла i
вбра­ла, як бог при­ка­зав, i ко­ли по­тiм батько взяв йо­го з со­бою i, не ка­жу­чи
нi сло­ва, поп­ро­ва­див тре­пе­чу­чо­го вниз ви­го­ном, i ко­ли гу­си по­ба­чи­ли
свой­ого не­давнього по­во­да­то­ра зов­сiм у змi­не­нiм ви­дi, у но­вих чо­бiт­ках,
у но­вiм повс­тя­нiм ка­пе­люш­ку i чер­во­ним ре­ме­нем пiд­пе­ре­за­но­го,
пiд­няв­ся мiж ни­ми наг­лий i ду­же го­лос­ний ок­рик за­чу­ду­ван­ня. Бi­лий
гу­сак пiд­бiг близько до Гри­ця з ви­тяг­не­ною го­ло­вою, не­мов хо­тiв йо­му
доб­ре при­ди­ви­ти­ся; гри­ва гус­ка та­кож прос­тяг­ну­ла го­ло­ву i дов­гий
час не мог­ла й сло­ва ви­мо­ви­ти з наг­ло­го зво­ру­шен­ня, аж вкiн­цi швид­ко
ви­цо­ко­тi­ла: де-де-де-де?

    - Дулна гус­ка - вiд­мо­вив гор­до
Гриць i вiд­вер­нув­ся, не­мов хо­тiв ска­за­ти: "Еге, че­кай ли­ше, не в
та­кi я те­пер па­ни вско­чив, щоб iще став вiд­по­вi­да­ти то­бi на твоє гу­ся­че
пи­тан­ням. А втiм, мо­же, й то­му не вiд­по­вiв, що сам не знав.

    Пiшли го­рi се­лом. Батько нi­чо­го,
i Гриць нi­чо­го. Аж прий­шли пе­ред прос­то­рий ста­рий бу­ди­нок пiд со­ло­мою,
з ко­ми­ном на­вер­ху. До то­го бу­дин­ку йшло ба­га­то хлоп­цiв та­ких як
Гриць або й бiльших. По­за бу­дин­ком по го­ро­дi хо­див пан у ка­мi­зельцi.

    - Грицю! - ска­зав батько.

    - Га! - ска­зав Гриць.

    - Видиш оту ха­ту?

    - Видзу.

    - Пам'ятай со­бi, се шко­ла.

    - Ба, - ска­зав Гриць.

    - Сюди бу­деш хо­ди­ти вчи­ти­ся.

    - Ба, - ска­зав Гриць.

    - Справуйся доб­ре, не пус­туй,
па­на про­фе­со­ра* (* Про­фе­со­ром у га­лицьких шко­лах на­зи­ва­ли вчи­те­ля.)
слу­хай. Я йду, аби те­бе за­пи­сав.

    - Ба, - ска­зав Гриць, май­же
нi­чо­го не тям­ля­чи, що го­во­рив батько.

    - А ти йди а от­си­ми хлоп­чи­ка­ми.
Вiзьмiть йо­го хлоп­чи­ки, з со­бою!

    - Ходи! - ска­за­ли хлоп­чи­ки
i взя­ли Гри­ця з со­бою, а тим ча­сом батько пi­шов у ого­род по­го­во­ри­ти з
про­фе­со­ром.

    Увiйшли до сi­ней, у яких бу­ло зов­сiм
тем­но i страш­но во­ня­ло то­рiшньою гни­лою ка­пус­тою.

    - Видиш, там? - ска­зав до Гри­ця
один хлоп­чик, по­ка­зу­ючи в тем­ний кут.

    - Видзу, - ска­зав, трем­тя­чи,
Гриць, хоч зов­сiм нi­чо­го не ви­дiв.

    - Там яма, - ска­зав хлоп­чик.

    - Яма! - пов­то­рив Гриць.

    - Як бу­деш зле спра­ву­ва­ти­ся,
то про­фе­сор вса­дить те­бе в оту яму i бу­деш му­сiв си­дi­ти цi­лу нiч.

    - Я не хо­цу! - скрик­нув
Гриць.

    Тим ча­сом дру­гий хлоп­чик шеп­нув
щось до пер­шо­го хлоп­чи­ка, оба зас­мi­яли­ся, а по­тiм пер­ший, на­ла­пав­ши
шкiльнi две­рi, ска­зав до Гри­ця:

    - Застукай до две­рей! Бор­зо*
(* Бор­зо - швид­ко.)!

    - Насцо? - спи­тав Гриць.

    - Треба! Тут так го­диться, як
хто пер­ший раз при­хо­дить.

    У шко­лi був го­мiн, мов в улiю, - але
ко­ли Гриць зас­ту­кав ку­ла­ка­ми до две­рей, зро­би­ло­ся ти­хо. Хлоп­чи­ки
звiльна ство­ри­ли две­рi i втру­ти­ли Гри­ця до­се­ре­ди­ни. В тiй хви­лi за­луп­ка­ли
доб­рi бе­ре­зо­вi рiз­ки по йо­го пле­чах. Гриць ду­же пе­ре­пу­див­ся* (* Пе­ре­пу­ди­ти­ся
- зля­ка­ти­ся.) i за­ве­ре­щав.

    - Цить, дур­ню! - кри­ча­ли на
нього смi­хо­ван­цi-хлоп­цi, що, по­чув­ши стук, за­сi­ли бу­ли за двер­ми i
зро­би­ли Гри­це­вi та­ку нес­по­дi­ван­ку.

    - Ой-ой-ой-ой! - ве­ре­щав
Гриць. Хлоп­цi зля­ка­ли­ся, щоб не по­чув про­фе­сор, i по­ча­ли Гри­ця за­цитьку­ва­ти.

    - Цить, дур­ню, то так го­диться!
Хто до две­рей сту­кає, то­го тре­ба по пле­чах пос­ту­ка­ти. Ти то­го не знав?

    - Не-е-е зна-а-в! - вiдх­лип­нув
Гриць.

    - Чому не знав?

    - Бо я-а пе-е-лсий ла-а-з у ско­лi.

    - Перший раз! а! - скрик­ну­ли
хлоп­цi, мов зди­во­ва­нi тим, як мож­на пер­ший раз бу­ти в шко­лi.

    - О, то тре­ба те­бе по­гос­ти­ти!
- ска­зав один, пос­ко­чив до таб­ли­цi, взяв зi скри­ноч­ки доб­рий кус­ник
крей­ди i по­дав Гри­це­вi.

    - На, дур­ню, їж, а бор­зо!

    Всi мов­ча­ли i в ожи­дан­цi гля­дi­ли
на Гри­ця, що обер­тав у ру­ках крей­ду, а да­лi по­во­леньки вло­жив її в рот.

    - Їж, дур­ний, а бор­зо! - на­по­ми­на­ли
хлоп­цi, а са­мi ду­ши­лись зо смi­ху.

    Гриць по­чав хру­па­ти i на­си­лу
з'їв крей­ду. Ре­гiт у шко­лi роз­ляг­ся та­кий, аж вiк­на задз­ве­нi­ли.

    - Цого смiєте­ся? - спи­тав зди­во­ва­ний
Гриць.

    - Нiчого, нi­чо­го. Мо­же, хо­чеш
iще?

    - Нi, не хо­цу. А сцо то та­ке?

    - То ти то­го не знаєш? От­то
дур­ний! Та то єру­са­лим та­кий, то ду­же доб­ре.

    - Ой, не ду­зе доб­ле, - ска­зав
Гриць.

    - Бо ти ще не зас­ма­ку­вав. То
го­диться кож­но­му їсти, хто пер­ший раз при­хо­дить до шко­ли.

    В тiй хви­лi увiй­шов про­фе­сор.
Усi хлоп­цi, як спо­ло­ше­нi го­роб­цi, по­пирс­ка­ли до ла­вок, тiльки Гриць
зос­тав­ся зi сльоза­ми в очах i з гу­ба­ми, за­бi­ле­ни­ми крей­дою. Про­фе­сор
грiз­но збли­зив­ся до нього.

    - Як на­зи­ваєшся? - крик­нув.

    - Глиць.

    - Що за Гриць? Ага, ти но­вий.
Чо­му в лав­цi не си­диш? Чо­го пла­чеш? Чим за­бi­лив­ся? Га?

    - Та я їв єлу­са­лим.

    - Що? Який єру­са­лим? - до­пи­ту­вав­ся
про­фе­сор.

    Хлопцi знов аж ду­ши­ли­ся зо смi­ху.

    - Та да­ва­ли хлоп­цi.

    - Котрi хлоп­цi?

    Гриць озир­нув­ся по ха­тi, але не
мiг нi­кот­ро­го пiз­на­ти.

    - Ну, ну! Йди сi­дай i вчи­ся
доб­ре, а єру­са­ли­ма бiльше не їж, бо бу­деш би­тий!

    Почалася на­ука. Про­фе­сор го­во­рив
щось, по­ка­зу­вав якiсь до­щеч­ки, що на них бу­ли на­мальова­нi якiсь гач­ки
та стовп­ки; хлоп­цi час вiд ча­су кри­ча­ли щось, як про­фе­сор по­ка­зав яку
но­ву до­щеч­ку, а Гриць нi­чо­го то­го не ро­зу­мiв. Вiн на­вiть не зва­жав на
про­фе­со­ра, а ду­же смiш­ни­ми ви­да­лись йо­му хлоп­цi, що си­дi­ли дов­ко­ла
нього. Один дов­бав пальцем у но­сi, дру­гий iз­за­ду раз у раз ста­рав­ся утк­ну­ти
не­ве­лич­ке сте­бельце Гри­це­вi у ву­хо, тре­тiй пра­цю­вав дов­гий час ду­же
пильно, ми­ка­ючи зi сво­го ста­ро­го каф­та­на лат­ки, нит­ки та ост­ро­ки* (*
О с т р о к ито­роч­ки.); вже їх пе­ред ним на спiд­нiй дош­цi лав­ки ле­жа­ла
цi­ла ку­па, а вiн усе ще ми­кав i скуб зо всеї си­ли.

    - Насцо то ми­каєе? - спи­тав
Гриць.

    - Буду до­ма з бов­щом їсти, -
вiд­по­вiв ше­пе­ля­во хло­пець, i Гриць дов­гий час ду­мав вад тим, чи бу­ває
не зду­рив йо­го сей хло­пець.

    - Але-бо ти, Гри­цю-не­бо­же,
нi­чо­го не вва­жаєш, - крик­нув на нього про­фе­сор i пок­ру­тив йо­го за ву­хо,
так що Гри­це­вi ми­мо­во­лi аж сльози ста­ли в очах, i вiн так пе­ре­пу­див­ся,
що дов­гий час не тальки не мiг ува­жа­ти, але й зов­сiм о-свi­тi не тя­мив. Ко­ли,
на­реш­тi, отя­мив­ся, хлоп­цi вже по­чи­на­ли чи­та­ти скла­ди на под­виж­ник
таб­лич­ках, якi розк­ла­дав i скла­дав про­фе­сор. Во­ни нев­то­ми­мо по сто
ра­зiв спi­ву­чи­ми го­ло­са­ми пов­то­ря­ли: "а-ба-ба-га-ла-ма-га".
Гри­це­вi, не зна­ти чо­му, ду­же се спо­до­ба­ло­ся, i вiн по­чав своїм писк­ли­вим
го­ло­сом на­ви­пе­ред­ки кри­ча­ти: "а ба­ба га­ла­ма­га". Про­фе­сор
уже го­тов був уз­на­ти йо­го ду­же пильним i здiб­ним хло­па­ком i, хо­тя­чи
ще лiп­ше пе­ре­ко­на­ти­ся про се, пе­рес­та­вив бук­ви. Нес­по­дi­ва­ним спо­со­бом
вiн вис­та­вив пе­ред уче­ни­ка­ми бук­ви "ба­ба", але Гриць, не див­ля­чи­ся
на них, а тiльки на про­фе­со­ра, тон­ким спi­ву­чим го­ло­сом крик­нув:
"га­ла­ма­га". Всi за­ре­го­та­ли­ся, не вик­лю­ча­ючи й са­мо­то про­фе­со­ра,
тiльки Гриць, зди­во­ва­ний, ог­ля­нув­ся i знов на­го­лос ска­зав до сво­го су­сi­да:
"Цо­му не кли­цис га­ла­ма­га?" Аж то­дi бi­до­ла­ха стя­мив­ся, ко­ли
про­фе­сор по­тяг­нув йо­го за по­нят­ли­вiсть рiз­кою по пле­чах.

    - Ну, а чо­го те­бе там у шко­лi
нав­чи­ли? - спи­тав батько, ко­ли Гриць у по­луднє вер­нув до­до­му.

    - Вцились-мося "а ба­ба га­ла­ма­га",
- вiд­по­вiв Гриць.

    - А ти вмiв? - за­пи­тав отець,
не вхо­дя­чи в те, що се за та­ка ди­во­виж­на на­ука.

    - Тазе вмiв, - вiд­по­вiв
Гриць.

    - Ну, так ме­нi спра­вуй­ся! -
за­охо­тив отець. - Як тут у се­лi вив­чиш­ся, то пi­деш до мiс­та до бiльшої
шко­ли, а вiд­так вий­деш на по­па. Жiн­ко, а дай-но йо­му що їсти.

    - Ба, - вiд­по­вiв Гриць.

    Минув як­раз рiк пiс­ля то­го важ­но­го
дня. Блис­ку­чi на­дiї батька на Гри­це­ву бу­ду­щи­ну дав­но роз­вi­ялись. Про­фе­сор
прос­то ска­зав йо­му, що Гриць "ту­ман вi­сiм­над­ця­тий", що лiп­ше
зро­бить, ко­ли вiд­бе­ре йо­го до­до­му i на­зад зас­та­вить гу­си пас­ти. I
справ­дi, по ро­цi шкiльної на­уки Гриць вер­тав до­до­му як­раз та­кий муд­рий,
яким був пе­ред ро­ком. Вправ­дi, "а ба­ба га­ла­ма­га" вiн вив­чив док­лад­но
на­пам'ять, i не раз на­вiть у снi з уст йо­го ви­лi­та­ло се ди­во­виж­не сло­во,
що ста­но­ви­ло не­мов пер­ший по­рiг уся­кої муд­рос­тi, яко­го йо­му не су­ди­ло­ся
пе­рес­ту­пи­ти. Але да­лi по­за те сло­во Гриць у на­уцi не пос­ту­пив. Бук­ви
якось мi­ша­ли­ся пе­ред йо­го очи­ма, i вiн нi­ко­ли не мiг спiз­на­ти їх з ли­ця,
кот­ре ш, а кот­ре т, кот­ре "лю­де", а кот­ре "мис­лi­те"*
(*… кот­ре "лю­де", а кот­ре "мис­лi­те"- наз­ва бу­ков
"Л"та"М"у цер­ков­нос­лов'янсько­му ал­фа­вi­тi.). Про чи­тан­ня
вже нi­що й го­во­ри­ти. Чи при­чи­на то­му бу­ла в йо­го не­по­нят­ли­вос­тi,
чи в кепськiм нав­чан­нi про­фе­со­ра, сього не зна­ти; то тiльки пев­но, що,
крiм Гри­ця, та­ких "ту­ма­нiв вi­сiм­над­ця­тих" мiж то­го­рiч­ни­ми
шко­ля­ра­ми бу­ло 18 на ЗО, i всi во­ни пiд час то­го шкiльно­го ро­ку ро­би­ли
со­бi блис­ку­чi на­дiї, як то бу­де гар­но, як во­ни увiльняться вiд що­ден­них
рi­зок, по­за­уш­ни­кiв, штур­хан­цiв, "пац" та "по­пiд­во­лос­ни­кiв"
i як по­ка­жуться знов у пов­нiм блис­ку своєї по­ва­ги на па­со­ви­щi.

    А вже хто як хто, а Гриць за­пев­не
най­бiльше i най­час­тi­ше ду­мав про се. Прок­ля­тий бук­вар, що йо­го вiн за
час цi­ло­рiч­ної на­ту­ги над на­уко­ви­ми пи­тан­ня­ми по­шар­пав i по­фа­ла­тав*
(* По­фа­ла­ти - пош­ма­ту­ва­ти.) тро­хи не на сiч­ку, прок­ля­те "а ба­ба
га­ла­ма­га" i прок­ля­тi про­фе­сорськi при­чин­ки та за­охо­ти до на­уки
так на­доїли йо­му, що вiн аж ви­худ та поб­лiд i хо­див увесь час, мов сно­ви­да.
На­кi­нець зми­лу­вав­ся бог i пос­лав мi­сяць ли­пень, i зми­лу­вав­ся батько
та ска­зав од­но­го ран­ку:

    - Грицю!

    - Га? - ска­зав Гриць.

    - Вiднинi вже не пi­деш до шко­ли.

    - Ба, - ска­зав Гриць.

    - Здiйми чо­бо­ти, ка­пе­люх i
ре­мiнь, тре­ба схо­ва­ти про не­дi­лю, а ти за­пе­ре­жи­ся лич­ком, вiзьми луп­ку*
(* Л у п к а - обiд­ра­на ба­ра­ня­ча шап­ка.) на го­ло­ву та же­ни гу­си пас­ти.

    - Ба! - ска­зав ра­дiс­но
Гриць.

    Гуси, зви­чай­но - дур­нi гу­си, i сим
ра­зом не зна­ли про ра­дiс­ну змi­ну, яка їх че­ка­ла. Про­тя­гом цi­ло­го ро­ку
Гри­це­вої шкiльної на­уки їх пас ма­лий су­сiдський хлоп­чик Луч­ка, що зви­чай­но
тiльки й ро­бив на па­со­виську, що ко­пав ям­ки, лi­пив пас­ки з бо­ло­та та
пе­ре­си­пав­ся по­ро­хом. Про гу­сей вiн не дбав зов­сiм, i во­ни хо­ди­ли са­мо­пас.
Не раз їм лу­чи­ло­ся зай­ти в ца­ри­ну*(*Ц а р и н а - за­сi­яне за­го­род­же­не
по­ле.), i то­дi вiд пош­ко­до­ва­но­го при­хо­ди­лось їм ви­тер­пi­ти ба­га­то
прок­лять, а на­вiть по­боїв. А крiм то­го, не­щас­тя кiлька ра­зiв то­го ро­ку
зло­вi­щим кри­лом пе­ре­ле­тi­ло по­над че­ре­дою. П'ять мо­ло­дих гу­са­кiв i
де­сять гу­сок гос­по­ди­ня поп­ро­да­ла в мiс­тi; важ­ко прий­шлось iн­шим роз­лу­ча­ти­ся
з ни­ми. Ста­ру по­пе­ляс­ту гус­ку за­бив хво­рос­ти­ною в шко­дi су­сiд i у
вар­варськiй без­сер­деч­нос­тi прип'яв без­душ­но­го тру­па за ла­пу до тiєї ж
хво­рос­ти­ни, во­лiк йо­го так че­рез цi­ле па­со­висько, а вiд­так ки­нув гос­по­да­ре­вi
на обо­ру* (*О б о р а - за­гiн для ху­до­би.). А од­но­го мо­ло­до­го гу­са­ка,
кра­су й на­дiю че­ре­ди, за­бив яст­руб, ко­ли раз вiдб­лу­кав­ся вiд своєї
рiд­нi. Але про всi тi тяж­кi та не­вiд­жа­лу­ва­нi стра­ти че­ре­да сього ро­ку
бу­ла бiльша, нiж то­рiк. Дя­ку­ва­ти бi­ло­му гу­са­ко­вi i гри­вiй гус­цi та
й ще двом чи трьом мо­ло­дим її донькам, че­ре­да сього ро­ку ви­но­си­ла звиш
40 штук.

    Коли Гриць по­явив­ся мiж ни­ми з
пру­том, зна­ком своєї на­мiс­ницької вла­ди, зра­зу всi очi звер­ну­ли­ся на
нього i тiльки один нi­мi­ючий сик зди­ву­ван­ня дав­ся чу­ти. Але анi бi­лий
гу­сак, анi гри­ва гус­ка не за­бу­ли ще сво­го ко­лишнього доб­ро­го пас­ти­ря
i швид­ко при­га­да­ли со­бi йо­го. З го­лос­ни­ми вик­ри­ка­ми ра­дос­тi i трi­по­тiн­ням
крил во­ни ки­ну­ли­ся до нього.

    - Де-де-де-де? - цо­ко­тi­ла
гри­ва гус­ка.

    - Адже в шко­лi був, - вiд­по­вiв
гор­до Гриць.

    - Ов! ов! ов! - ди­ву­вав­ся бi­лий
гу­сак.

    - Не вi­риш, дур­ню? - крик­нув
на нього Гриць i швяк­нув йо­го пру­том.

    - А сьо-сьо-сьо? А сьо-^ьо-сьо?
- дзьобо-тi­ли, гро­ма­дя­чись ко­ло нього, iн­шi гу­си.

    - То нi­би, що я нав­чив­ся? -
фор­му­лю­вав їх пи­тан­ня Гриць.

    - Сьо-сьо-сьо-сьо? - дзьобо­тi­ли
гу­си.

    - А ба­ба га­ла­ма­га! - вiд­по­вiв
Гриць. Знов сик за­чу­ду­ван­ня, не­мов анi од­на з тих 40 гу­ся­чих го­лiв не
мог­ла зро­зу­мi­ти та­кої гли­бо­кої муд­рос­тi. Гриць сто­яв гор­дий, не­до­сяж­ний.
Аж на­реш­тi бi­лий гу­сак здо­був­ся на сло­во.

    - А ба­ба га­ла­ма­га! А ба­ба
га­ла­ма­га! - скрик­нув вiн своїм дзвiн­ким, ме­та­лiч­ним го­ло­сом, вип­рос­ту­вав­ши­ся,
пiд­нiс­ши ви­со­ко го­ло­ву i трi­по­чу чи кри­ла­ми. А вiд­так, обер­та­ючись
до Гри­ця, до­дав, не­мов аби йо­го ще бiльше прис­ти­ди­ти:

    - А кши, а кши!

    Гриць був зла­ма­ний, за­со­ром­ле­ний!
Гу­сак в од­нiй хви­лi пе­рей­мив i пов­то­рив ту муд­рiсть, що| кош­ту­ва­ла
йо­го рiк на­уки!

    "Чому во­ни йо­го до шко­ли не
да­ва­ли?" - по­ду­мав со­бi Гриць i пог­нав гу­си на то­ло­ку.

    Iшов Ка­бан у Київ на яр­ма­рок. Аж
на­зуст­рiч йо­му Вовк.

    - Кабане, Ка­ба­не, ку­ди йдеш?

    - У Київ на яр­ма­рок.

    - Вiзьми й ме­не з со­бою.

    - Ходи, ку­моч­ку.

    Iшли, iш­ли, аж на­зуст­рiч їм Лис.

    - Кабане, Ка­ба­не, ку­ди йдеш?

    - У Київ на яр­ма­рок.

    - Вiзьми й ме­не з со­бою.

    - Ходи, ку­моч­ку.

    Iшли во­ни, йшли, аж на­зуст­рiч їм
Заєць.

    - Кабане, Ка­ба­не, ку­ди йдеш?

    - У Київ на яр­ма­рок.

    - Вiзьми й ме­не з со­бою.

    - Ходи, не­бо­же.

    Ось во­ни всi йдуть. Iш­ли, йшли, аж
пiд нiч нас­ко­чи­ли на яму, гли­бо­ку та ши­ро­ку. Ка­бан ско­чив - не пе­рес­ко­чив,
а за ним i всi iн­шi пос­ка­ка­ли i всi ра­зом у яму по­па­да­ли. Що ро­би­ти,
му­сять но­чу­ва­ти. Зго­лод­нi­ли во­ни, а ви­лiз­ти не­ма ку­ди, їсти не­ма
чо­го. От Лис i на­ду­мав.

    - Нумо,- го­во­рить,- пiс­нi
спi­ва­ти. Хто най­тон­ше го­ло­сом по­тяг­не, то­го ми й з'їмо.

    От во­ни й за­тяг­ли. Вовк, звiс­но,
най­груб­ше: у-у-у! Ка­бан тро­хи тон­ше: о-о-о! Лис iще тон­ше: е-е-е! А Зай­чик
зов­сiм то­ненько за­пи­щав: i-i-i! Ки­ну­ли­ся всi на бi­до­лаш­но­го Зай­чи­ка,
ро­зiр­ва­ли йо­го та й з'їли. Та що там їм iз то­го Зай­ця за си­тiсть? Ще не
роз­вид­нi­лось га­разд, а вже всi во­ни та­кi го­лод­нi, що лед­ве ди­ха­ють.
Знов Лис за­га­дує:

    - Нумо пiс­нi спi­ва­ти. Хто
най­груб­ше го­ло­сом по­тяг­не, то­го ми й з'їмо.

    Почали спi­ва­ти. Хо­тiв Вовк то­не­сенько
за­тяг­ну­ти, та як не за­виє гру­бо: у-у-у! Тут ки­ну­ли­ся на нього та й за­раз
йо­го роз­дер­ли.

    Лишилися ще два: Ка­бан i Лис. По­дi­ли­ли­ся
во­ни Вов­ко­вим м'ясом. Ка­бан швид­ко з'їв свою часть, а Лис трош­ки з'їв, а
реш­ту схо­вав пiд се­бе. Ми­нув день, ми­нув дру­гий. Ка­бан го­лод­ний, не­ма
що їсти, а Лис усе в ку­точ­ку си­дить, ви­тя­гає по шма­точ­ку Вов­ко­во­го
м'яса та й їсть.

    - Що се ти, ку­моч­ку, їси?- пи­тає
йо­го Ка­бан.

    - Ой, ку­моч­ку,- зiт­хає Лис.-
Що маю ро­би­ти! Свою влас­ну кров п'ю з ве­ли­ко­го го­ло­ду. Зро­би й ти так
са­мо. Про­ку­си со­бi гру­ди, ви­си­сай по­ма­лу кров, то по­ба­чиш, що й то­бi
лег­ше ста­не.

    Послухав дур­ний Ка­бан. Як за­по­ров
кли­ка­ми, за­раз роз­по­ров со­бi гру­ди, та по­ки дiй­шов до то­го, щоб на­пи­ти­ся
своєї кро­вi, то й увесь кров'ю пiдп­лив та й став зов­сiм не­бiж­чик. От Лис
то­дi й ки­нув­ся на йо­го м'ясо i ще кiлька день мав що їсти. Та да­лi не ста­ло
й Ка­ба­но­во­го м'яса. Си­дить Лис у ямi, i знов йо­му го­лод до­пi­кає. А над
тою ямою сто­яло де­ре­во, а на де­ре­вi Дрозд гнiз­до в'є. Ди­виться Лис на
нього, ди­виться з ями, а да­лi по­чав про­мов­ля­ти:

    - Дрозде, Дроз­де, що ти ро­биш?

    - Гнiздо в'ю.

    - Нащо то­бi гнiз­до?

    - Яєць на­не­су.

    - Нащо то­бi яєць?

    - Молодi ви­ве­ду.

    - Дрозде, Дроз­де, ко­ли ти ме­не
з сеї ями не ви­до­бу­деш, то я твоїх дi­тей поїм.

    - Не їж, Ли­си­ку, за­раз те­бе
ви­ве­ду,про­ситься Дрозд.

    Дрозд го­рює. Дрозд нудьгує, як йо­му
Ли­са з ями до­бу­ти. От вiн що­ду­ху по­ле­тiв лi­сом, по­чав зби­ра­ти па­тич­ки,
гiл­ляч­ки та все в яму ки­дає. Ки­дав, ки­дав, по­ки Лис по тих па­тич­ках iз
ями не ви­лiз. Ду­мав Дрозд, що вiн пi­де со­бi геть, та де то­бi! Лис лiг пiд
Дроз­до­вим де­ре­вом та й го­во­рить:

    - Дрозде, Дроз­де, ви­вiв ти ме­не
з ями?

    - Вивiв.

    - Ну, а те­пер на­го­дуй ме­не,
а то я твоїх дi­тей поїм.

    - Не їж, Ли­си­ку, вже я те­бе
на­го­дую. Дрозд го­рює. Дрозд нудьгує, як йо­му Ли­са на­го­ду­ва­ти. Да­лi на­ду­мав
i ка­же Ли­со­вi:

    - Ходи зо мною!

    Вийшли во­ни з лi­су, а по­пiд лi­сом
польова до­рiж­ка йде.

    - Лягай тут у жи­то,- ка­же Дрозд
Ли­со­вi,- а я бу­ду мiр­ку­ва­ти, чим те­бе на­го­ду­ва­ти.

    Бачить Дрозд, а до­рiж­кою ба­ба
йде, чо­ло­вi­ко­вi в по­ле по­лу­де­нок не­се. Ско­чив Дрозд у ка­люж­ку, у во­дi
об­мо­чив­ся, в пiс­ку об­тат­ляв­ся та й бi­гає по до­рiж­цi, пур­хає сю­ди й
ту­ди, не­мов зов­сiм лi­та­ти не мо­же. Ба­чить ба­ба - пта­ши­на мок­ра та не­мiч­на.

    "Дай,- ду­має,- злов­лю от­сю
пта­ши­ну, при­не­су до­до­му, бу­де за­бав­ка для дi­тей".

    Пiдбiгла тро­хи за Дроз­дом-вiн бi­жить,
пур­хає, та не ле­тить. От во­на пос­та­ви­ла ко­шик з гор­нят­ка­ми на до­рiж­цi,
а са­ма да­вай Дроз­да ло­ви­ти. А Дрозд то пiд­бi­гає, то пiд­лi­тає, а все да­лi
та да­лi, а ба­ба все за ним та за ним. На­реш­тi, ба­ча­чи, що во­на вiд­бiг­ла
вже до­сить да­ле­ко вiд свой­ого ко­ши­ка, зняв­ся вго­ру та й по­ле­тiв. Ба­ба
тiльки ру­кою мах­ну­ла та й вер­тає на­зад до ко­ши­ка. Ба, ба, ба! Там зас­та­ла
доб­рий праз­ник. По­ки во­на бi­га­ла за Дроз­дом, а Лис тим ча­сом вис­ко­чив
iз жи­та та до гор­ня­ток. По­виїдав усе чис­то, реш­ту по­роз­ли­вав, а сам
дра­ла.

    Сидить Дрозд на де­ре­вi та й в'є
гнiз­до, аж тут зирк, а Лис пiд де­ре­вом.

    - Дрозде, Дроз­де,- го­во­рить
Лис,- чи ви­вiв ти ме­не з ями?

    - Вивiв, Ли­си­ку.

    - А на­го­ду­вав ти ме­не?

    - Нагодував.

    - Ну, те­пер же на­пiй ме­не, а
то я твої дi­ти геть поїм.

    - Не їж, Ли­си­ку, я те­бе на­пою.
Дрозд го­рює. Дрозд -нудьгує, як би йо­му Ли­са на­поїти. Да­лi на­ду­мав i ка­же
Ли­со­вi:

    - Ходи зо мною!

    Вийшли з лi­су знов на ту са­му
польову до­рiж­ку.

    - Лягай тут у жи­то,- ка­же
Дрозд Ли­со­вi,- а я бу­ду мiр­ку­ва­ти, чим те­бе на­поїти.

    Бачить Дрозд, а до­рiж­кою чо­ло­вiк
їде, боч­ку во­ди ве­зе ка­пус­ту пiд­ли­ва­ти. Пiд­ле­тiв Дрозд, сiв ко­не­вi
на го­ло­ву, дзьобає.

    - А тю!- крик­нув чо­ло­вiк та
й за­мах­нув­ся на Дроз­да ба­то­гом. Дрозд пурх­нув, а чо­ло­вiк лус­нув ба­то­гом
ко­ня по го­ло­вi. Мов нi­чо­го й не бу­ва­ло, сiв со­бi Дрозд на дру­го­го ко­ня
та й дзьобає йо­го в го­ло­ву. Знов за­мах­нув­ся чо­ло­вiк i знов лус­нув ко­ня
по го­ло­вi. Роз­лю­тив­ся чо­ло­вiк на Дроз­да. "От ка­торж­на пта­ши­на!-
ду­має со­бi.- I чо­го во­на прив'яза­ла­ся!"

    Дрозд тим ча­сом сiв на боч­ку з во­дою
та й дзьобає со­бi.

    "Чекай же ти",-ду­має чо­ло­вiк
та нес­по­дi­ва­но як ви­хо­пить ру­чи­цю з во­за, як не лус­не по боч­цi! Дроз­да
не вцi­лив, а боч­ка вiд важ­ко­го уда­ру по­хит­ну­ла­ся та й геп­ну­ла з во­за
на зем­лю, i вся во­да з неї ви­ли­ла­ся та по­тек­ла здо­ро­вою рiч­кою по до­ро­зi.
Вис­ко­чив Лис iз жи­та, на­пив­ся до­во­лi, а чо­ло­вiк, прок­ли­на­ючи Дроз­да,
взяв по­рож­ню боч­ку i поїхав до­до­му.

    Сидить Дрозд на де­ре­вi та й в'є со­бi
гнiз­до, аж тут зирк, а Лис знов пiд де­ре­вом.

    - Дрозде, Дроз­де, ви­вiв ти ме­не
з ями?

    - Вивiв.

    - Нагодував ти ме­не?

    - Нагодував.

    - Напоїв ти ме­не?

    - Напоїв.

    - Ну, а те­пер пос­мi­ши ме­не,
а то я, їй-бо­гу, твоїх дi­тей жив­цем поїм.

    - Не їж, Ли­си­ку, я те­бе пос­мi­шу.
Го­рює Дрозд, нудьгує Дрозд, як би йо­му Ли­са пос­мi­ши­ти, а да­лi й ка­же:

    - Ходи зо мною!

    Вийшли з лi­су знов на польову до­рiж­ку.
Лис за­сiв у жи­тi та й жде. Аж ось їде до­ро­гою той са­мий чо­ло­вiк, що впе­ред
їхав з во­дою: сам си­дить на­пе­ре­дi, а зза­ду си­дить йо­го си­нок з па­лич­кою
в ру­цi. Пiд­ле­тiв Дрозд, сiв на пле­че чо­ло­вi­ко­вi та й дзьобає.

    - Ой та­ту,- ка­же хло­пець,-
на вас птах си­дить! Не во­ру­шiться, я йо­го заб'ю.

    Ще ста­рий не вспiв га­разд розс­лу­ха­ти,
що син ка­же, а хло­пець як за­мах­не па­лич­кою - лусь батька по пле­чу! Дрозд
тiльки фурк­нув, а по хви­лi сiв на дру­ге пле­че чо­ло­вi­ко­ве. Знов роз­мах­нув­ся
хло­пець i ще дуж­че влу­чив батька по пле­чу.

    - Ой си­ну, що се ти ро­биш?-
крик­нув батько.

    - Цитьте та­ту! Якась пташ­ка
все сi­дає на ва­шi пле­чi, я її му­шу зло­ви­ти.

    - То ло­ви, а не бий!- з бо­лю
кри­чить батько.

    Полiтав, по­лi­тав Дрозд та й сiв
ста­ро­му на го­ло­ву та й дзьобає йо­го со­лом'яну кри­са­ню*(* К р ис а н я -
ка­пе­люх.), не­мов тут йо­му й мiс­це. Мах­нув хло­пець до­ло­нею, щоб йо­го
спiй­ма­ти,фурк­нув Дрозд. Сiв уд­ру­ге, знов хло­пець на нього на­мi­рив­ся ру­кою
- знов на­дар­мо.

    "Чекай же ти, бi­со­ва пти­це!
Вже я те­бе по­час­тую!"- по­ду­мав хло­пець. I ко­ли Дрозд ут­ре­те сiв
на батько­ву го­ло­ву, вiн, не тям­ля­чи га­разд, що ро­бить, як не за­мах­неться
па­ли­цею, як не трiс­не ста­ро­го по го­ло­вi, аж то­му свiт за­ма­кiт­рив­ся.
Дрозд фурк­нув i по­ле­тiв со­бi геть. А Лис, си­дя­чи в жи­тi, ди­вив­ся на се
все i аж за жи­вiт дер­жав­ся зо смi­ху над Дроз­до­ви­ми шту­ка­ми.

    Бачить Дрозд, що Лис та­кий ра­дий,
i вi­дiтх­нув сво­бiд­но.

    "Ну,- ду­має со­бi,- те­пер,
чень* (* Ч е н ь - ма­буть.), дасть ме­нi спо­кiй, не бу­де моїм дi­тям гро­зи­ти".

    Та лед­ве вiн знов узяв­ся бу­ду­ва­ти
своє гнiз­до, аж зирк. Лис уже знов пiд де­ре­вом.

    - Дрозде, Дроз­де,- мо­вить
Лис,ви­вiв ти ме­не з ями?

    - Вивiв.

    - Нагодував ти ме­не?

    - Нагодував.

    - Напоїв ти ме­не?

    - Напоїв.

    - Розсмiшив ти ме­не?

    - Розсмiшив.

    - Ну, а те­пер ще ме­не пост­ра­ши,
бо ко­ли нi, то я твоїх дi­тей поїм.

    Горює Дрозд, нудьгує Дрозд, як би йо­му
Ли­са наст­ра­ши­ти, а да­лi й ка­же:

    - Що ж маю ро­би­ти? Хо­ди зо
мною, я те­бе наст­ра­шу.

    Веде Дрозд Ли­са по­пiд лiс до­ро­гою
на ве­ли­ке па­со­висько. Там пас­ла­ся ве­ли­ка че­ре­да овець. Пас­ту­хи си­дi­ли
в ко­ли­бi* (* К о л и б а - ха­тин­ка пас­ту­хiв.), а пси бi­га­ли дов­ко­ла
че­ре­ди, пильну­ва­ли овець. Став Лис зда­ле­ка, на краю лi­су, та, по­ба­чив­ши
псiв, не хо­че йти да­лi.

    - Що, Ли­си­ку, страш­но?- пи­тає
Дрозд.

    - Нi, не страш­но,- ка­же Лис,-
а тiльки я вто­мив­ся, не хо­чу йти да­лi.

    - Як же ж я те­бе наст­ра­шу,
ко­ли ти не хо­чеш да­лi йти?- пи­тає Дрозд.

    - Страши як знаєш,- мо­вить
Лис,- але знай, що ко­ли не наст­ра­шиш, то я твоїх дi­тей з кiст­ка­ми схру­паю.

    - Добре,- ка­же Дрозд,- ля­гай
же ти со­бi ось тут у жи­то i гля­ди, що я бу­ду ро­би­ти. А ко­ли то­бi поч­не
бу­ти страш­но, то крик­ни ме­нi, щоб я пе­рес­тав.

    Полетiв Дрозд, сiв со­бi на зем­лi
пе­ред пса­ми та й пор­пає зем­лю лап­ка­ми. Ки­ну­ли­ся пси до нього, вiн пiд­ле­тiв,
та за­раз же сiв знов не­да­ле­ко то­го мiс­ця, та вже тро­хи ближ­че до Ли­са.
А Лис гля­дить, що з то­го бу­де, а то­го й не ба­чить, що пси пiд­хо­дять усе
ближ­че та ближ­че. Да­лi Дрозд зри­вається з зем­лi i, од­ним кри­лом треп­лю­чи­ся,
мов ска­лi­че­ний, по­чи­нає ле­тi­ти прос­то до Ли­са. Пси за ним. Ба­чить
Лис, що бi­да, як не схо­питься з мiс­ця, як не крик­не до Дроз­да:

    - Ну, що ж ти, дур­ню! Та бо ти
нап­рав­ду псiв на ме­не ве­деш!

    Тут йо­го пси по­ба­чи­ли. Як не ки­нуться
за ним! Лед­ве Лис зду­жав про­бiг­ти кiлька­над­цять кро­кiв, уже пси здо­го­ни­ли
йо­го i роз­дер­ли. Та­ке-то, ба­чи­те: хто хит­ро­ща­ми та пiдс­ту­пом во­ював,
той вiд пiдс­ту­пу й по­гиб.