5 клас - Тема: Літературні казки. І.Франко "Фарбований лис".
|
Shooler | Дата: Четвер, 12.02.2009, 12:32 | Повідомлення № 1 |
Супермодератор
Група: Модератори
Повідомлень: 3529
х-статус:
|
|
5 клас - Тема: Літературні казки. І.Франко "Фарбований лис". І. Франко. “Фарбований Лис” Дитинство письменника. І. Франко-казкар (зб. “Коли ще звірі говорили”). Зміст казки, головні персонажі, другорядні. Образ Лиса, риси його характеру. Особливості літературної казки, її відмінність від народної. ТЛ: літературна казка. Інтонація читання. Мова автора і мова персонажів (дійових осіб).
Я - волк! И вожака хочу я трон. Ведь жизнь имеет волчий нрав. В ней справедливейший закон - Кто всех сильнее тот и прав!
|
|
| |
|
Shooler | Дата: Четвер, 12.02.2009, 19:56 | Повідомлення № 2 |
Супермодератор
Група: Модератори
Повідомлень: 3529
х-статус:
|
|
Франко Іван Якович (1856-1916) Як син селянина, вигодуваний твердим мужицьким хлібом, я почуваю себе до обов'язку віддати працю свого життя тому простому народові. Іван Франко Письменник, вчений, перекладач, філософ, громадський діяч. Народився 27 серпня 1856 р. в селі Нагуєвичі (нині с. Івана Франка) Львівської області. Коли ми думаємо про Івана Франка, в нашій уяві постає перш за все титан думки і праці, людина, в якої дух і тіло рве до бою заради поступу і щастя людського, українець, корені якого сягають глибини народного життя і переходять у дерево, квіт якого величний, щедрий, добрий. Той корінь бере початок з батьківської хати. Батько Яків - відомий на всю округу коваль, невтомна у праці мати Марія. На шістнадцятому році Франко залишився круглим сиротою - померла мама. Дорога ж до знань не зупинилася. Під час навчання в гімназії Франко читає твори Гете, Лессінга, Шіллера, Расіна, Корнеля та ін., писані німецькою та французькою в оригіналі. В гімназії Іван Франко обстоює думку, що основою української літературної мови повинна бути мова народна. Після Дрогобича юнак їде у Львів, вступає до університету. Багато пише, стає найвпливовішою постаттю в редакції журналу "Друг", знайомиться з М.Павликом і І.Белеєм. Івана Франка цікавить також філософія, політична економія, соціологія. 1877 року Іван Франко переживає перший арешт. Франка звинувачують у належності до таємної соціалістичної організації. "Протягом дев'яти місяців, - писав він, - проведених у тюрмі, сидів я переважно у великiй камері, де перебувало 18-28 злочинців, де зимою ніколи вікно не зачинялося і де я, слабий на груди, з бідою добився привілею спати під вікном… але зате прокидався майже завжди з повним снігу волоссям на голові". Широта політичних і літературних уподобань викликала неоднозначну реакцію у громадськості. Реакційні кола Галичини доходили навіть до ігнорування його творчості. Зокрема, в "Зорі" відмовилися друкувати оповідання "Муляр", оскільки мулярі "найгірші п'яниці" і не варті уваги. Відстоювання власних позицій позначалося й на матеріальних статках. Був час, коли письменник зовсім не мав коштів на проживання і змушений був мешкати у робітника Данилюка. У квітні 1881 року Франко їде в село Нагуєвичі. Крім літературної праці, виконував і щоденну селянську роботу. Великі надії на здійснення політичних і літературних намірів покладав Франко на Київ, куди він прибув наприкінці лютого 1885 року. Зустрічі з О.Кониським і В.Антоновичем не виправдали сподівань щодо видання газети. Теплий спогад залишили зустрічі з родинами Лисенків, Старицьких і Косачів. Приїхавши в Київ наступного року, Франко одружується з Ольгою Хорунжинською. 1892 року Франко виїжджає до Відня, щоб закінчити докторську дисертацію "Про Варлаама і Йоасафа та притчу про однорожця". Через рік відбувся захист, Франко здобув ступінь доктора філософських наук. 1894 року трапилася нагода посісти професорську посаду кафедри історії української літератури і мо-ви Львівського університету. Хоч пробна лекція і мала успіх, однак лідери народовців, "москвофілів", польсько-шляхетські шовіністи вдалися до наклепів і провокацій, щоб не допустити Франка до професорства. Кандидатуру письменника було забалотовано. Це не могло не засмутити Франка, але й не зупинило його подальшого духовного поступу, яким би важким він не був. У 1897 році Франко від перевтоми захворів. Подальші роки також були не з легких. Початок першої світової війни застав родину Франка в трагічному становищі. Хвора дружина перебувала в лікарні, сини - в армії. Позбавлений засобів до існування, письменник мешкав у домі шкільного товариша. Невдовзі захворів, але й, перебуваючи в такому стані, не випускав пера з рук. Помер І.Франко 27 травня 1916 р., поховано його 31 травня на Личаківському кладовищі у Львові. Наш народ гідно шанує пам'ять Івана Франка. Його іменем названо один з обласних центрів України, Львівський державний університет, с. Нагуєвичі, багато вулиць. У рідному селі великого Каменяра та у Львові відкрито літературно-меморіальні музеї Івана Франка. Більше інформації тут: http://uk.wikipedia.org/wiki/Франко_Іван_Якович
Я - волк! И вожака хочу я трон. Ведь жизнь имеет волчий нрав. В ней справедливейший закон - Кто всех сильнее тот и прав!
|
|
| |
|
Shooler | Дата: Четвер, 12.02.2009, 20:08 | Повідомлення № 3 |
Супермодератор
Група: Модератори
Повідомлень: 3529
х-статус:
|
|
Лис Микита , мультфильм Украина, 2006 Лис Микита Славетний хитрий Лис Микита, народжений пером iвана Франка, став героєм багатосерiйного анiмацiйного фiльму. Текст класика практично не змiнювали, тому герої говорять бойкiвським дiалектом. Двадцятишестисерiйний анiмацiйний фiльм презентували журналiстам та митцям годину, кiлькома нарiзками. Загалом, фiльм триває близько семи годин i зроблений, передусiм, для телебачення. На "Лиса Микиту" витратили близько шести мiльйонiв гривень. Працювали кiлька рокiв через проблеми з фiнансуванням. Автори стверджують, що фiльм створений для рiзновiкової аудиторiї. Для дiтей - повчальний, а дорослi помiтять схожiсть звiрiв iз полiтиками. музика Мирослава Скорика та популярних українських гуртiв - "Океану Ельзи", "Братiв Гадюкiних", "Пiкардiйської терцiї" Продолжительность: 04:32:06 Качество видео: DVDRip Видео: кодек: XviD, размер кадра: 720 x 576, битрейт: 1973 кб/с Аудио: язык: український, переклад: (оригiнал)
Я - волк! И вожака хочу я трон. Ведь жизнь имеет волчий нрав. В ней справедливейший закон - Кто всех сильнее тот и прав!
Повідомлення відредактовано Shooler - Четвер, 12.02.2009, 20:14 |
|
| |
|
Shooler | Дата: П'ятниця, 10.04.2009, 01:13 | Повідомлення № 4 |
Супермодератор
Група: Модератори
Повідомлень: 3529
х-статус:
|
|
Проект Великі Українці. Іван Франко. Ведучий - С.Вакарчук. Фільм про І.Франко, частина 1/6 Фільм про І.Франко, частина 2/6 Фільм про І.Франко, частина 3/6 Фільм про І.Франко, частина 4/6 Фільм про І.Франко, частина 5/6 Фільм про І.Франко, частина 6/6
Я - волк! И вожака хочу я трон. Ведь жизнь имеет волчий нрав. В ней справедливейший закон - Кто всех сильнее тот и прав!
|
|
| |
|
mr_smith | Дата: Понеділок, 20.09.2010, 07:15 | Повідомлення № 5 |
ADMIN
Група: Адміністратори
Повідомлень: 5112
х-статус:
|
|
Жив собі в однім лісі Лис Микита, хитрий-прехитрий. Скільки разів гонили його стрільці, цькували його хортами, ставили на нього капкани або підкидали йому отруєного м’яса, нічим не могли його доконати. Лис Микита сміявся собі з них, обминав усякі небезпеки ще й інших своїх товаришів остерігав. А вже як ви береться на лови — чи то до курника, чи до комори, то не було сміливішого, вигадливішого та спритнішого злодія. Дійшло до того, що він у білий день вибирався на полювання й ніколи не вертавсь з порожніми руками. Незвичайне щастя і його хитрість зробили його страшенно гордим. Йому здавалося, що нема нічого неможливого для нього. — Що ви собі думаєте! — похвалявся він перед своїми товаришами. — Досі я ходив по селах, а завтра в білий день піду до міста і просто з базару курку вкраду. — Ет, не говори дурниць, — умовляли його товариші. — Що, дурниць? Ану, побачите! — гарячкував Лис. — Побачимо або й не побачимо. Там собаки зграями по вулицях бігають. То вже хіба ти обернешся в блоху, щоб тебе не побачили й не роздерли. — От побачите, і в блоху не перевернуся, і не розірвуть мене, — вів своє Лис і задумав завтра побігти до міста і з базару вхопити курку. Але цим разом бідний Микита таки помилився. Поміж коноплями та кукурудзою він безпечно заліз аж до передмістя; городами, перескакуючи плоти та ховаю чися між яриною, дійшов аж на середину міста. Але тут біда. Треба було хоч на мить вискочити на вулицю, збігати на базар і вернутися назад. Але на вулиці й на базарі крик, шум, гамір, вози скриплять, колеса гуркотять, коні гримлять копитами, свині кувічуть — одним словом, клекіт такий, якого наш Микита і в сні не бачив, і в гарячці не чув. Але що робити? Наважився, то треба кінчати, що почав. Посидівши годин зо дві в бур’яні під плотом, він звик до того гамору. Позбувшися першого страху та роздивившись потроху, куди й як найкраще бігти, Лис Микита набрався відваги, розбігся й одним духом скочив через пліт на вулицю. Вулицею йшло та їхало людей багато. Стояла курява. Лиса мало хто й запримітив, і нікому до нього не було діла. А Микита тому й рад. Знітився, скулився та ровом як чкурне просто на базар, де довгим рядом сиділи жінки, держачи в решетах та в кошиках на продаж яйця, масло, свіжі гриби, полотно, курей, качок і інші такі гарні речі. Але не встиг він добігти до базару, коли йому назустріч біжить Пес, з іншого боку надбігає другий, а там бачить третього. Псів уже наш Микита не одурить. Зараз пронюхали, хто він, загарчали та як кинуться до нього! Наш Микита закрутився, мов муха в окропі: що тут робити? Куди дітися? Недовго думаючи, він шмигнув у найближчі одчинені ворота, а з воріт на подвір’я. Зіщулився тут і роздивляється, куди б його сховатися. А сам наслухає, чи не біжать Пси. Ого! Чути їх! Уже близько! Бачить Лис, що на подвір’ї в кутку стоїть якась діжа. От він, недовго думаючи, скік у діжу та й сховався. Щастя мав, бо ледве він щез у діжці, коли прибігли цілою купою Пси, гавкаючи, гарчачи, нюхаючи. — Тут він був! Тут він був! Шукайте його! — кричали передні. Ціла юрба кинулася по невеликому подвір’ю, по всіх закутках гребуть, нюхають, дряпають — Лиса й сліду нема. Кілька разів підходили й до діжі. Але негарний запах, який ішов від неї, відганяв їх. Врешті, не знайшовши нічого, вони побігли далі. Лис Микита був урятований. Урятований, але як! У діжі, що так несподівано стала йому в пригоді, було більше як до половини синьої, густої, на олії розведеної фарби. Бачите, в тім домі жив маляр, що фарбував будинки, паркани та садові лави. Завтра він мав фарбувати якийсь великий паркан і відразу pозвів собі півдіжі фарби та й поставив її в кутку на подвір’ї, щоб мати на завтра готову. Вскочивши в цей розчин, Лис Микита в першу хвилину пірнув у нього з головою і мало не задушився, але потім, діставши задніми ногами дна бочки, став собі так, що все його тіло було затоплено в фарбі, а тільки морда, така ж синя, трішечки стирчала з неї. Отак він виждав, поки минула страшна небезпека. Серце в бідолахи билося сильно, голод крутив кишки, запах олії душив його, але що було робити! Добре, що живий! Та й то ще хто знає, що буде? Що, як надійде господар бочки і застане його тут? Майже вмираючи зі страху, бідний Лис Микита мусив сидіти в фарбі тихо аж до вечора, добре знаючи, що коли тепер, у такім вигляді, з’явитися на вулиці, то вже не тільки Пси, а й люди кинуться за ним і не пустять його живого. Аж коли смеркло, Лис Микита прожогом вискочив із свого незвичайного купелю, перебіг вулицю і, не помічений ніким, ускочив до садка. А звідси бур’янами, через перелази, через капусти та кукурудзи чкурнув до лісу. Довго ще тяглися за ним сині сліди, поки фарба не стекла трохи та не висохла. Вже добре стемніло, коли Микита добіг до лісу, і то не з того боку, де була його хата, а з протилежного. Був голодний, змучений, ледве живий. Додому ще треба було бігти зо дві милі, але на це в нього не стало вже сили. Тому, підкріпившися трохи кількома яйцями, які знайшов у гнізді перепелиці, він ускочив у першу-ліпшу порожню нору, розгорнув листя, зарився в ньому з головою і заснув, справді як після купання. Чи пізно, чи рано прокинувся він на другий день, цього вже в книгах не записано. Вставши од сну, позіхнувши смачно і сплюнувши тричі в той бік, де вчора була йому немила пригода, він обережненько, лисячим звичаєм, виліз із нори. Глип-глип! Нюх-нюх! Усюди тихо, спокійно, чисто. Заграло серце в лисячих грудях. «Саме добра пора на полювання», — подумав. Але в ту хвилину зиркнув на себе — лишенько! Аж скрикнув бідолаха. А це що таке? З переляку він кинувся тікати, але сам від себе не втечеш. Зупинився і знову придивляється: та невже це я? Невже це моя шерсть, мій хвіст, мої ноги? Ні, не впізнає, не впізнає, та й годі. Якийсь дивний і страшний звір, синій-синій, з препоганим запахом, покритий не то лускою, не то їжаковими колючками, а хвіст у нього — не хвіст, а щось таке величезне, а важке, мов довбня, і також колюче. Став мій Лис, оглядає те чудовище, що зробилося з нього, обнюхується, пробує обтріпати — не може. Пробує обкачатися в траві — не може. Пробує дряпати із себе ту луску кігтями — болить, але не пускає. Пробує лизати — не йде. Побіг до калюжі, скочив у воду, щоб обмити фарбу, — де тобі! Фарба олійна, вночі у теплі засохла добре, не пускає. Роби, що хочеш, брате Микито! Де не взявся Вовчик-братик. Ще вчора він був добрим знайомим нашого Микити, але тепер, побачивши нечуваного синього звіра, всього в колючках та з таким здоровенним, мов із міді вилитим хвостом, він аж завив з переляку, а отямившися, почав утікати — ледве хлипає. Натрапив у лісі Вовчицю, далі Ведмедя, Кабана, Оленя — всі його питають, що з ним, чого він так утікає, а він тільки хлипає, баньки витріщив та, знай, тільки лепече: — Он там... Он там... Он там... Ой, та й страшно ж! Ой, та й люте ж! — Та що, що таке? — допитують його знайомі. — Не знаю... Не знаю... Ой, та й страшне ж! Що за диво! Зібралося навколо чимало звірів заспокоюють його, дали води напитися. Мавпа Фрузя вистригла йому три жменьки волосся між очей і пустила на вітер, щоб так і його переполох розвіявся. Але де тобі, все дарма! Бачачи, що з Вовком біда, звірі вирішили йти усі разом у той бік, де показував Вовк, і подивитися, що там таке страшне. Підійшли до того місця, де все ще крутився Лис Микита, зиркнули собі та й кинулися врозтіч. Де ж пак! Такого звіра ні видано, ні чувано, відколи світ світом і ліс лісом. А хто там знає, яка в нього сила, які в нього зуби, які кігті і яка його воля? Хоч і як тяжко турбувався Лис Микита своїм новим виглядом, а все-таки він добре бачив, яке враження справив його вигляд на Вовка та інших звірів. «Гей, — подумав собі хитрий Лис. — Та це не погано, що вони мене так бояться. На цьому можна добре виграти. Стійте, лишень, я вам покажу себе». І, піднявши вгору хвіст, гордо надувшись, він пішов у глиб лісу, де знав, що є місце, де сходяться всі лісові звірі. Тим часом поголоска про нового й страшного звіра розійшлася геть по всьому лісі. Всі звірі, що жили в тім лісі, хотіли хоч здалека подивитися на нового гостя, але ніхто не смів підступити ближче. А Лис Микита мов і не бачив цього, йде собі поважно, мов у глибокій задумі, а прийшовши на середину звіриного майдану, сів на тім пеньку, де звичайно любив сидіти Ведмідь. Сів і жде. Не минуло й півгодини, як навколо майдану насходилося звірів і птахів видимо-невидимо. Всім цікаво знати, що воно за проява, і всі бояться її, ніхто не сміє приступити. Стоять здалека, тремтять і тільки чекають хвилини, щоб дати драпака. Тоді Лис перший заговорив до них ласкаво: — Любі мої, не бійтеся мене. Приступіть ближче, я хочу вам щось дуже важливе сказати. Але звірі не підходили, і тільки Ведмідь, ледве-ледве переводячи дух, запитав: — А ти ж хто такий? — Підступіть ближче, я вам усе розповім, — лагідно й солодко говорив Лис. Звіpі трохи наблизилися до нього, але зовсім близько — не наважилися. — Слухайте, любі мої, — говорив Лис Микита, — і радійте! Сьогодні рано Святий Миколай виліпив мене з небесної глини, придивіться, яка вона блакитна. І, ожививши мене своїм духом, мовив: «Звіре Гостромисле! В звірячім царстві запанував нелад, несправедливий суд і неспокій. Ніхто там не певний за своє життя і своє добро. Йди на землю і будь царем звірів, заводь лад, суди по правді і не допускай нікому кривдити моїх звірів». Почувши це, звірі аж у долоні сплеснули. — Ой, Господи! Так це ти маєш бути нашим царем? — Так, дітоньки, — поважно мовив Лис Микита. Нечувана радість запанувала в звіринім царстві. Зараз кинулися робити порядки. Орли та Яструби наловили курей, Вовки та Ведмеді нарізали овець, телят і нанесли цілу купу перед нового царя. Він узяв часточку собі, а решту по справедливості розділив між усіма голодними. Знов радість запанувала, почулися подяки. От цар! От добрий! От премудрий! Та за таким царем ми проживемо віки вічні, мов у Бога за дверима. Пішли дні за днями. Лис Микита був добрим царем, справедливим і м’якосердним, тим більше, що тепер не треба було самому ходити на лови, засідати, мордувати. Все готове, зарізане, навіть обскубане і обпатране приносили йому послужливі міністри. Та й справедливість його була така, як звичайно у звірів: хто був дужчий, той кращий, а хто слабший, то ніколи не вигравав справи. Жили собі звірі під новим царем зовсім так, як і без нього: хто що зловив або знайшов, той їв, а хто не зловив, той був голодний. Кого вбили мисливці, той загибав, а хто втік, той радів, що живе. А проте всі були дуже раді, що мають такого мудрого, могутнього і ласкавого царя, а надто такого несхожого на всіх інших звірів. І Лис Микита, зробившись царем, жив собі, не тужив. Тільки одного боявся: щоб фарба не злізла з його шерсті, щоби звірі не пізнали, хто він є справді. Для того він ніколи не виходив у дощ, не йшов у гущавину, не чухався і спав тільки на м’якій перині. І взагалі він пильнував, щоб нічим не показати перед своїми міністрами, що він є Лис, а не звір Гостромисл. Так минув рік. Надходили роковини того дня, коли він став царювати. Звірі надумали врочисто святкувати той день і справити великий концерт. Зібрався хор з Лисів, Вовків, Ведмедів, написали чудову кантату, і ввечері після великих процесів, обідів і промов на честь царя хор виступив і почав співати. Чудо! Ведмеді ревли басом, аж дуби тряслися. Вовки витягали соло, аж вуха в’янули. Але як молоді лисички в народних вбраннях задзявкотіли тоненькими тенорами, то цар не міг втриматися. Його серце було переповнене, його обережність заснула, й він, піднявши морду, задзявкотів і собі по-лисячому. Господи! Що сталося? Всі співаки відразу затихли. Всім міністрам і слугам царським відразу мов полуда з очей спала. Та це ж Лис! Простісінький фарбований Лис! Ще й паскудною олійною фарбою фарбований. Тьху! А ми собі думали, що він не знати хто такий! Ах ти, брехун! Ах ти, обманщик! І, не згадуючи вже ні про його добродійства, ні про його хвалену мудрість, а люті за те, що так довго давали йому дурити себе, всі кинулися на нещасного Микиту і розірвали його на шматочки.
Жираф - це кінь, виконаний за всіма вимогами замовника.
|
|
| |
|
mr_smith | Дата: Понеділок, 20.09.2010, 07:16 | Повідомлення № 6 |
ADMIN
Група: Адміністратори
Повідомлень: 5112
х-статус:
|
|
ГРИЦЕВА ШКIЛЬНА НАУКА Був Гриць премудрий родом з Коломиї, Вчився барз добре на фiлософiї. I Гуси зовсiм нiчого не знали про се. Ще того самого поранку, коли батько мав гадку вiдвести Гриця до школи, не знали гуси про сей намiр. Тим менше знав про нього сам Гриць. Вiн, як звичайно, встав рано, поснiдав, поплакав трохи, почухався, взяв прут i, пiдскакуючи, погнав гуси з обори на пасовисько. Старий бiлий гусак, як звичайно, наставив до нього свою невеличку голову з червоними очима i червоним широким дзьобом, засичав рiзко, а вiдтак, таракаючи про щось нецiкаве з гусками, пiшов передом. Стара грива* (* Гривни - сiро-жовтий, чорно-жовотиї.) гуска, як звичайно, не хотiла йти в рядi, але попленталася поза мiстком i зайшла в ровок, за що Гриць швякнув її прутом i назвав "луп'ярем", - так вiн мав звичай називати все, що не пiддавалося його високiй властi на пасовиську. Очевидна рiч затим, що анi бiлий гусак, анi грива гуска, анi взагалi нiхто з цiлої череди - як їх було двадцятеро й п'ятеро - так анi одно не знало про близьке перенесення їх володаря та воєводи на iнше, далеко не так почесне становище. Тож коли нагло i несподiвано надiйшла нова вiсть, себто коли сам батько, йдучи з поля, закликав Гриця додому i там вiддав його в руки матерi, щоб його вмила, вичесала i вбрала, як бог приказав, i коли потiм батько взяв його з собою i, не кажучи нi слова, попровадив трепечучого вниз вигоном, i коли гуси побачили свойого недавнього поводатора зовсiм у змiненiм видi, у нових чобiтках, у новiм повстянiм капелюшку i червоним ременем пiдперезаного, пiднявся мiж ними наглий i дуже голосний окрик зачудування. Бiлий гусак пiдбiг близько до Гриця з витягненою головою, немов хотiв йому добре придивитися; грива гуска також простягнула голову i довгий час не могла й слова вимовити з наглого зворушення, аж вкiнцi швидко вицокотiла: де-де-де-де? - Дулна гуска - вiдмовив гордо Гриць i вiдвернувся, немов хотiв сказати: "Еге, чекай лише, не в такi я тепер пани вскочив, щоб iще став вiдповiдати тобi на твоє гусяче питанням. А втiм, може, й тому не вiдповiв, що сам не знав. Пiшли горi селом. Батько нiчого, i Гриць нiчого. Аж прийшли перед просторий старий будинок пiд соломою, з комином наверху. До того будинку йшло багато хлопцiв таких як Гриць або й бiльших. Поза будинком по городi ходив пан у камiзельцi. - Грицю! - сказав батько. - Пам'ятай собi, се школа. - Сюди будеш ходити вчитися. - Справуйся добре, не пустуй, пана професора* (* Професором у галицьких школах називали вчителя.) слухай. Я йду, аби тебе записав. - Ба, - сказав Гриць, майже нiчого не тямлячи, що говорив батько. - А ти йди а отсими хлопчиками. Вiзьмiть його хлопчики, з собою! - Ходи! - сказали хлопчики i взяли Гриця з собою, а тим часом батько пiшов у огород поговорити з професором. II Увiйшли до сiней, у яких було зовсiм темно i страшно воняло торiшньою гнилою капустою. - Видиш, там? - сказав до Гриця один хлопчик, показуючи в темний кут. - Видзу, - сказав, тремтячи, Гриць, хоч зовсiм нiчого не видiв. - Там яма, - сказав хлопчик. - Яма! - повторив Гриць. - Як будеш зле справуватися, то професор всадить тебе в оту яму i будеш мусiв сидiти цiлу нiч. - Я не хоцу! - скрикнув Гриць. Тим часом другий хлопчик шепнув щось до першого хлопчика, оба засмiялися, а потiм перший, налапавши шкiльнi дверi, сказав до Гриця: - Застукай до дверей! Борзо* (* Борзо - швидко.)! - Насцо? - спитав Гриць. - Треба! Тут так годиться, як хто перший раз приходить. У школi був гомiн, мов в улiю, - але коли Гриць застукав кулаками до дверей, зробилося тихо. Хлопчики звiльна створили дверi i втрутили Гриця досередини. В тiй хвилi залупкали добрi березовi рiзки по його плечах. Гриць дуже перепудився* (* Перепудитися - злякатися.) i заверещав. - Цить, дурню! - кричали на нього смiхованцi-хлопцi, що, почувши стук, засiли були за дверми i зробили Грицевi таку несподiванку. - Ой-ой-ой-ой! - верещав Гриць. Хлопцi злякалися, щоб не почув професор, i почали Гриця зацитькувати. - Цить, дурню, то так годиться! Хто до дверей стукає, того треба по плечах постукати. Ти того не знав? - Не-е-е зна-а-в! - вiдхлипнув Гриць. - Бо я-а пе-е-лсий ла-а-з у сколi. - Перший раз! а! - скрикнули хлопцi, мов здивованi тим, як можна перший раз бути в школi. - О, то треба тебе погостити! - сказав один, поскочив до таблицi, взяв зi скриночки добрий кусник крейди i подав Грицевi. - На, дурню, їж, а борзо! Всi мовчали i в ожиданцi глядiли на Гриця, що обертав у руках крейду, а далi поволеньки вложив її в рот. - Їж, дурний, а борзо! - напоминали хлопцi, а самi душились зо смiху. Гриць почав хрупати i насилу з'їв крейду. Регiт у школi розлягся такий, аж вiкна задзвенiли. - Цого смiєтеся? - спитав здивований Гриць. - Нiчого, нiчого. Може, хочеш iще? - Нi, не хоцу. А сцо то таке? - То ти того не знаєш? Отто дурний! Та то єрусалим такий, то дуже добре. - Ой, не дузе добле, - сказав Гриць. - Бо ти ще не засмакував. То годиться кожному їсти, хто перший раз приходить до школи. В тiй хвилi увiйшов професор. Усi хлопцi, як сполошенi горобцi, попирскали до лавок, тiльки Гриць зостався зi сльозами в очах i з губами, забiленими крейдою. Професор грiзно зблизився до нього. - Як називаєшся? - крикнув. - Що за Гриць? Ага, ти новий. Чому в лавцi не сидиш? Чого плачеш? Чим забiлився? Га? - Що? Який єрусалим? - допитувався професор. Хлопцi знов аж душилися зо смiху. Гриць озирнувся по хатi, але не мiг нiкотрого пiзнати. - Ну, ну! Йди сiдай i вчися добре, а єрусалима бiльше не їж, бо будеш битий! III Почалася наука. Професор говорив щось, показував якiсь дощечки, що на них були намальованi якiсь гачки та стовпки; хлопцi час вiд часу кричали щось, як професор показав яку нову дощечку, а Гриць нiчого того не розумiв. Вiн навiть не зважав на професора, а дуже смiшними видались йому хлопцi, що сидiли довкола нього. Один довбав пальцем у носi, другий iззаду раз у раз старався уткнути невеличке стебельце Грицевi у вухо, третiй працював довгий час дуже пильно, микаючи зi свого старого кафтана латки, нитки та остроки* (* О с т р о к иторочки.); вже їх перед ним на спiднiй дошцi лавки лежала цiла купа, а вiн усе ще микав i скуб зо всеї сили. - Насцо то микаєе? - спитав Гриць. - Буду дома з бовщом їсти, - вiдповiв шепеляво хлопець, i Гриць довгий час думав вад тим, чи буває не здурив його сей хлопець. - Але-бо ти, Грицю-небоже, нiчого не вважаєш, - крикнув на нього професор i покрутив його за вухо, так що Грицевi мимоволi аж сльози стали в очах, i вiн так перепудився, що довгий час не тальки не мiг уважати, але й зовсiм о-свiтi не тямив. Коли, нарештi, отямився, хлопцi вже починали читати склади на подвижник табличках, якi розкладав i складав професор. Вони невтомимо по сто разiв спiвучими голосами повторяли: "а-ба-ба-га-ла-ма-га". Грицевi, не знати чому, дуже се сподобалося, i вiн почав своїм пискливим голосом навипередки кричати: "а баба галамага". Професор уже готов був узнати його дуже пильним i здiбним хлопаком i, хотячи ще лiпше переконатися про се, переставив букви. Несподiваним способом вiн виставив перед учениками букви "баба", але Гриць, не дивлячися на них, а тiльки на професора, тонким спiвучим голосом крикнув: "галамага". Всi зареготалися, не виключаючи й самото професора, тiльки Гриць, здивований, оглянувся i знов наголос сказав до свого сусiда: "Цому не клицис галамага?" Аж тодi бiдолаха стямився, коли професор потягнув його за понятливiсть рiзкою по плечах. - Ну, а чого тебе там у школi навчили? - спитав батько, коли Гриць у полуднє вернув додому. - Вцились-мося "а баба галамага", - вiдповiв Гриць. - А ти вмiв? - запитав отець, не входячи в те, що се за така дивовижна наука. - Тазе вмiв, - вiдповiв Гриць. - Ну, так менi справуйся! - заохотив отець. - Як тут у селi вивчишся, то пiдеш до мiста до бiльшої школи, а вiдтак вийдеш на попа. Жiнко, а дай-но йому що їсти. - Ба, - вiдповiв Гриць. IV Минув якраз рiк пiсля того важного дня. Блискучi надiї батька на Грицеву будущину давно розвiялись. Професор просто сказав йому, що Гриць "туман вiсiмнадцятий", що лiпше зробить, коли вiдбере його додому i назад заставить гуси пасти. I справдi, по роцi шкiльної науки Гриць вертав додому якраз такий мудрий, яким був перед роком. Вправдi, "а баба галамага" вiн вивчив докладно напам'ять, i не раз навiть у снi з уст його вилiтало се дивовижне слово, що становило немов перший порiг усякої мудростi, якого йому не судилося переступити. Але далi поза те слово Гриць у науцi не поступив. Букви якось мiшалися перед його очима, i вiн нiколи не мiг спiзнати їх з лиця, котре ш, а котре т, котре "люде", а котре "мислiте"* (*… котре "люде", а котре "мислiте"- назва буков "Л"та"М"у церковнослов'янському алфавiтi.). Про читання вже нiщо й говорити. Чи причина тому була в його непонятливостi, чи в кепськiм навчаннi професора, сього не знати; то тiльки певно, що, крiм Гриця, таких "туманiв вiсiмнадцятих" мiж тогорiчними школярами було 18 на ЗО, i всi вони пiд час того шкiльного року робили собi блискучi надiї, як то буде гарно, як вони увiльняться вiд щоденних рiзок, позаушникiв, штурханцiв, "пац" та "попiдволосникiв" i як покажуться знов у повнiм блиску своєї поваги на пасовищi. А вже хто як хто, а Гриць запевне найбiльше i найчастiше думав про се. Проклятий буквар, що його вiн за час цiлорiчної натуги над науковими питаннями пошарпав i пофалатав* (* Пофалати - пошматувати.) трохи не на сiчку, прокляте "а баба галамага" i проклятi професорськi причинки та заохоти до науки так надоїли йому, що вiн аж вихуд та поблiд i ходив увесь час, мов сновида. Накiнець змилувався бог i послав мiсяць липень, i змилувався батько та сказав одного ранку: - Вiднинi вже не пiдеш до школи. - Здiйми чоботи, капелюх i ремiнь, треба сховати про недiлю, а ти запережися личком, вiзьми лупку* (* Л у п к а - обiдрана бараняча шапка.) на голову та жени гуси пасти. - Ба! - сказав радiсно Гриць.
Жираф - це кінь, виконаний за всіма вимогами замовника.
|
|
| |
|
mr_smith | Дата: Понеділок, 20.09.2010, 07:17 | Повідомлення № 7 |
ADMIN
Група: Адміністратори
Повідомлень: 5112
х-статус:
|
|
V Гуси, звичайно - дурнi гуси, i сим разом не знали про радiсну змiну, яка їх чекала. Протягом цiлого року Грицевої шкiльної науки їх пас малий сусiдський хлопчик Лучка, що звичайно тiльки й робив на пасовиську, що копав ямки, лiпив паски з болота та пересипався порохом. Про гусей вiн не дбав зовсiм, i вони ходили самопас. Не раз їм лучилося зайти в царину*(*Ц а р и н а - засiяне загороджене поле.), i тодi вiд пошкодованого приходилось їм витерпiти багато проклять, а навiть побоїв. А крiм того, нещастя кiлька разiв того року зловiщим крилом перелетiло понад чередою. П'ять молодих гусакiв i десять гусок господиня попродала в мiстi; важко прийшлось iншим розлучатися з ними. Стару попелясту гуску забив хворостиною в шкодi сусiд i у варварськiй безсердечностi прип'яв бездушного трупа за лапу до тiєї ж хворостини, волiк його так через цiле пасовисько, а вiдтак кинув господаревi на обору* (*О б о р а - загiн для худоби.). А одного молодого гусака, красу й надiю череди, забив яструб, коли раз вiдблукався вiд своєї рiднi. Але про всi тi тяжкi та невiджалуванi страти череда сього року була бiльша, нiж торiк. Дякувати бiлому гусаковi i гривiй гусцi та й ще двом чи трьом молодим її донькам, череда сього року виносила звиш 40 штук. Коли Гриць появився мiж ними з прутом, знаком своєї намiсницької влади, зразу всi очi звернулися на нього i тiльки один нiмiючий сик здивування дався чути. Але анi бiлий гусак, анi грива гуска не забули ще свого колишнього доброго пастиря i швидко пригадали собi його. З голосними викриками радостi i трiпотiнням крил вони кинулися до нього. - Де-де-де-де? - цокотiла грива гуска. - Адже в школi був, - вiдповiв гордо Гриць. - Ов! ов! ов! - дивувався бiлий гусак. - Не вiриш, дурню? - крикнув на нього Гриць i швякнув його прутом. - А сьо-сьо-сьо? А сьо-^ьо-сьо? - дзьобо-тiли, громадячись коло нього, iншi гуси. - То нiби, що я навчився? - формулював їх питання Гриць. - Сьо-сьо-сьо-сьо? - дзьоботiли гуси. - А баба галамага! - вiдповiв Гриць. Знов сик зачудування, немов анi одна з тих 40 гусячих голiв не могла зрозумiти такої глибокої мудростi. Гриць стояв гордий, недосяжний. Аж нарештi бiлий гусак здобувся на слово. - А баба галамага! А баба галамага! - скрикнув вiн своїм дзвiнким, металiчним голосом, випростувавшися, пiднiсши високо голову i трiпочу чи крилами. А вiдтак, обертаючись до Гриця, додав, немов аби його ще бiльше пристидити: Гриць був зламаний, засоромлений! Гусак в однiй хвилi переймив i повторив ту мудрiсть, що| коштувала його рiк науки! "Чому вони його до школи не давали?" - подумав собi Гриць i погнав гуси на толоку. ЛИС I ДРОЗД Iшов Кабан у Київ на ярмарок. Аж назустрiч йому Вовк. - Кабане, Кабане, куди йдеш? - Вiзьми й мене з собою. Iшли, iшли, аж назустрiч їм Лис. - Кабане, Кабане, куди йдеш? - Вiзьми й мене з собою. Iшли вони, йшли, аж назустрiч їм Заєць. - Кабане, Кабане, куди йдеш? - Вiзьми й мене з собою. Ось вони всi йдуть. Iшли, йшли, аж пiд нiч наскочили на яму, глибоку та широку. Кабан скочив - не перескочив, а за ним i всi iншi поскакали i всi разом у яму попадали. Що робити, мусять ночувати. Зголоднiли вони, а вилiзти нема куди, їсти нема чого. От Лис i надумав. - Нумо,- говорить,- пiснi спiвати. Хто найтонше голосом потягне, того ми й з'їмо. От вони й затягли. Вовк, звiсно, найгрубше: у-у-у! Кабан трохи тонше: о-о-о! Лис iще тонше: е-е-е! А Зайчик зовсiм тоненько запищав: i-i-i! Кинулися всi на бiдолашного Зайчика, розiрвали його та й з'їли. Та що там їм iз того Зайця за ситiсть? Ще не розвиднiлось гаразд, а вже всi вони такi голоднi, що ледве дихають. Знов Лис загадує: - Нумо пiснi спiвати. Хто найгрубше голосом потягне, того ми й з'їмо. Почали спiвати. Хотiв Вовк тонесенько затягнути, та як не завиє грубо: у-у-у! Тут кинулися на нього та й зараз його роздерли. Лишилися ще два: Кабан i Лис. Подiлилися вони Вовковим м'ясом. Кабан швидко з'їв свою часть, а Лис трошки з'їв, а решту сховав пiд себе. Минув день, минув другий. Кабан голодний, нема що їсти, а Лис усе в куточку сидить, витягає по шматочку Вовкового м'яса та й їсть. - Що се ти, кумочку, їси?- питає його Кабан. - Ой, кумочку,- зiтхає Лис.- Що маю робити! Свою власну кров п'ю з великого голоду. Зроби й ти так само. Прокуси собi груди, висисай помалу кров, то побачиш, що й тобi легше стане. Послухав дурний Кабан. Як запоров кликами, зараз розпоров собi груди, та поки дiйшов до того, щоб напитися своєї кровi, то й увесь кров'ю пiдплив та й став зовсiм небiжчик. От Лис тодi й кинувся на його м'ясо i ще кiлька день мав що їсти. Та далi не стало й Кабанового м'яса. Сидить Лис у ямi, i знов йому голод допiкає. А над тою ямою стояло дерево, а на деревi Дрозд гнiздо в'є. Дивиться Лис на нього, дивиться з ями, а далi почав промовляти: - Дрозде, Дрозде, що ти робиш? - Дрозде, Дрозде, коли ти мене з сеї ями не видобудеш, то я твоїх дiтей поїм. - Не їж, Лисику, зараз тебе виведу,проситься Дрозд. Дрозд горює. Дрозд нудьгує, як йому Лиса з ями добути. От вiн щодуху полетiв лiсом, почав збирати патички, гiллячки та все в яму кидає. Кидав, кидав, поки Лис по тих патичках iз ями не вилiз. Думав Дрозд, що вiн пiде собi геть, та де тобi! Лис лiг пiд Дроздовим деревом та й говорить: - Дрозде, Дрозде, вивiв ти мене з ями? - Ну, а тепер нагодуй мене, а то я твоїх дiтей поїм. - Не їж, Лисику, вже я тебе нагодую. Дрозд горює. Дрозд нудьгує, як йому Лиса нагодувати. Далi надумав i каже Лисовi: Вийшли вони з лiсу, а попiд лiсом польова дорiжка йде. - Лягай тут у жито,- каже Дрозд Лисовi,- а я буду мiркувати, чим тебе нагодувати. Бачить Дрозд, а дорiжкою баба йде, чоловiковi в поле полуденок несе. Скочив Дрозд у калюжку, у водi обмочився, в пiску обтатлявся та й бiгає по дорiжцi, пурхає сюди й туди, немов зовсiм лiтати не може. Бачить баба - пташина мокра та немiчна. "Дай,- думає,- зловлю отсю пташину, принесу додому, буде забавка для дiтей". Пiдбiгла трохи за Дроздом-вiн бiжить, пурхає, та не летить. От вона поставила кошик з горнятками на дорiжцi, а сама давай Дрозда ловити. А Дрозд то пiдбiгає, то пiдлiтає, а все далi та далi, а баба все за ним та за ним. Нарештi, бачачи, що вона вiдбiгла вже досить далеко вiд свойого кошика, знявся вгору та й полетiв. Баба тiльки рукою махнула та й вертає назад до кошика. Ба, ба, ба! Там застала добрий празник. Поки вона бiгала за Дроздом, а Лис тим часом вискочив iз жита та до горняток. Повиїдав усе чисто, решту порозливав, а сам драла. Сидить Дрозд на деревi та й в'є гнiздо, аж тут зирк, а Лис пiд деревом. - Дрозде, Дрозде,- говорить Лис,- чи вивiв ти мене з ями? - А нагодував ти мене? - Ну, тепер же напiй мене, а то я твої дiти геть поїм. - Не їж, Лисику, я тебе напою. Дрозд горює. Дрозд -нудьгує, як би йому Лиса напоїти. Далi надумав i каже Лисовi: Вийшли з лiсу знов на ту саму польову дорiжку. - Лягай тут у жито,- каже Дрозд Лисовi,- а я буду мiркувати, чим тебе напоїти. Бачить Дрозд, а дорiжкою чоловiк їде, бочку води везе капусту пiдливати. Пiдлетiв Дрозд, сiв коневi на голову, дзьобає. - А тю!- крикнув чоловiк та й замахнувся на Дрозда батогом. Дрозд пурхнув, а чоловiк луснув батогом коня по головi. Мов нiчого й не бувало, сiв собi Дрозд на другого коня та й дзьобає його в голову. Знов замахнувся чоловiк i знов луснув коня по головi. Розлютився чоловiк на Дрозда. "От каторжна пташина!- думає собi.- I чого вона прив'язалася!" Дрозд тим часом сiв на бочку з водою та й дзьобає собi. "Чекай же ти",-думає чоловiк та несподiвано як вихопить ручицю з воза, як не лусне по бочцi! Дрозда не вцiлив, а бочка вiд важкого удару похитнулася та й гепнула з воза на землю, i вся вода з неї вилилася та потекла здоровою рiчкою по дорозi. Вискочив Лис iз жита, напився доволi, а чоловiк, проклинаючи Дрозда, взяв порожню бочку i поїхав додому. Сидить Дрозд на деревi та й в'є собi гнiздо, аж тут зирк, а Лис знов пiд деревом. - Дрозде, Дрозде, вивiв ти мене з ями? - Ну, а тепер посмiши мене, а то я, їй-богу, твоїх дiтей живцем поїм. - Не їж, Лисику, я тебе посмiшу. Горює Дрозд, нудьгує Дрозд, як би йому Лиса посмiшити, а далi й каже: Вийшли з лiсу знов на польову дорiжку. Лис засiв у житi та й жде. Аж ось їде дорогою той самий чоловiк, що вперед їхав з водою: сам сидить напередi, а ззаду сидить його синок з паличкою в руцi. Пiдлетiв Дрозд, сiв на плече чоловiковi та й дзьобає. - Ой тату,- каже хлопець,- на вас птах сидить! Не ворушiться, я його заб'ю. Ще старий не вспiв гаразд розслухати, що син каже, а хлопець як замахне паличкою - лусь батька по плечу! Дрозд тiльки фуркнув, а по хвилi сiв на друге плече чоловiкове. Знов розмахнувся хлопець i ще дужче влучив батька по плечу. - Ой сину, що се ти робиш?- крикнув батько. - Цитьте тату! Якась пташка все сiдає на вашi плечi, я її мушу зловити. - То лови, а не бий!- з болю кричить батько. Полiтав, полiтав Дрозд та й сiв старому на голову та й дзьобає його солом'яну крисаню*(* К р ис а н я - капелюх.), немов тут йому й мiсце. Махнув хлопець долонею, щоб його спiймати,фуркнув Дрозд. Сiв удруге, знов хлопець на нього намiрився рукою - знов надармо. "Чекай же ти, бiсова птице! Вже я тебе почастую!"- подумав хлопець. I коли Дрозд утрете сiв на батькову голову, вiн, не тямлячи гаразд, що робить, як не замахнеться палицею, як не трiсне старого по головi, аж тому свiт замакiтрився. Дрозд фуркнув i полетiв собi геть. А Лис, сидячи в житi, дивився на се все i аж за живiт держався зо смiху над Дроздовими штуками. Бачить Дрозд, що Лис такий радий, i вiдiтхнув свобiдно. "Ну,- думає собi,- тепер, чень* (* Ч е н ь - мабуть.), дасть менi спокiй, не буде моїм дiтям грозити". Та ледве вiн знов узявся будувати своє гнiздо, аж зирк. Лис уже знов пiд деревом. - Дрозде, Дрозде,- мовить Лис,вивiв ти мене з ями? - Ну, а тепер ще мене постраши, бо коли нi, то я твоїх дiтей поїм. Горює Дрозд, нудьгує Дрозд, як би йому Лиса настрашити, а далi й каже: - Що ж маю робити? Ходи зо мною, я тебе настрашу. Веде Дрозд Лиса попiд лiс дорогою на велике пасовисько. Там паслася велика череда овець. Пастухи сидiли в колибi* (* К о л и б а - хатинка пастухiв.), а пси бiгали довкола череди, пильнували овець. Став Лис здалека, на краю лiсу, та, побачивши псiв, не хоче йти далi. - Що, Лисику, страшно?- питає Дрозд. - Нi, не страшно,- каже Лис,- а тiльки я втомився, не хочу йти далi. - Як же ж я тебе настрашу, коли ти не хочеш далi йти?- питає Дрозд. - Страши як знаєш,- мовить Лис,- але знай, що коли не настрашиш, то я твоїх дiтей з кiстками схрупаю. - Добре,- каже Дрозд,- лягай же ти собi ось тут у жито i гляди, що я буду робити. А коли тобi почне бути страшно, то крикни менi, щоб я перестав. Полетiв Дрозд, сiв собi на землi перед псами та й порпає землю лапками. Кинулися пси до нього, вiн пiдлетiв, та зараз же сiв знов недалеко того мiсця, та вже трохи ближче до Лиса. А Лис глядить, що з того буде, а того й не бачить, що пси пiдходять усе ближче та ближче. Далi Дрозд зривається з землi i, одним крилом треплючися, мов скалiчений, починає летiти просто до Лиса. Пси за ним. Бачить Лис, що бiда, як не схопиться з мiсця, як не крикне до Дрозда: - Ну, що ж ти, дурню! Та бо ти направду псiв на мене ведеш! Тут його пси побачили. Як не кинуться за ним! Ледве Лис здужав пробiгти кiльканадцять крокiв, уже пси здогонили його i роздерли. Таке-то, бачите: хто хитрощами та пiдступом воював, той вiд пiдступу й погиб.
Жираф - це кінь, виконаний за всіма вимогами замовника.
|
|
| |
|
mr_smith | Дата: Понеділок, 20.09.2010, 07:18 | Повідомлення № 8 |
ADMIN
Група: Адміністратори
Повідомлень: 5112
х-статус:
|
|
Дитинство письменника Любов до казки Іван Франко виніс ще з раннього дитинства. Мов зачарований, слухав малий Івась цікаві казки про тварин, які розповідала йому мама. Згодом багато казок доводилося йому чути від сільських оповідачів - дідусів та бабусь. Чарівний світ казок з роками все більше і більше приваблював чутливого й допитливого хлопчика. З дев'яти років, навчаючись у третьому класі, Франко уже старанно записував народні казки від своїх шкільних товаришів, які знали їх силу-силенну і вміли цікаво й захоплююче розповідати. А пізніше почав записувати пісні та прислів'я. І потім уже все життя Франко не кидав збирати і вивчати народні твори. Ставши письменником, Іван Якович сам написав для дітей багато казок. Він об'єднав їх у збірку "Коли ще звірі говорили". Сюди ввійшли такі казки, як "Осел і Лев", "Вовк війтом", "Фарбований Лис" та інші. Люблять діти також велику віршовану казку Франка "Лис Микита". Казки Івана Франка вчать дітей бути чесними, правдивими, прищеплюють їм любов до рідної природи, розвивають цікавість і допитливість.
Жираф - це кінь, виконаний за всіма вимогами замовника.
|
|
| |
|
mr_smith | Дата: Понеділок, 20.09.2010, 07:18 | Повідомлення № 9 |
ADMIN
Група: Адміністратори
Повідомлень: 5112
х-статус:
|
|
ЛІТЕРАТУРНА КАЗКА Літературна казка — це авторський художній твір, прозовий або віршовий, заснований або на фольклорних джерелах, або цілком оригінальний; твір переважно фантастичний, чародійний, у якому змальовуються неймовірні пригоди вигаданих або традиційних казкових героїв. Літературна казка здебільшого орієнтована на дітей. У ній неймовірне чудо відіграє роль сюжетотвірного фактора, служить вихідною основою характеристики персонажів. Фольклорний канон по-різному зберігається в літературній казці, що не робить цей жанр чимось винятковим, оскільки будь-який художній текст, і передусім прозовий, розвивається на основі змішаних явищ писемності і фольклорних джерел. Літературна казка включає в себе ознаки різноманітних жанрів, що в цілому притаманне літературі романтизму. Адже саме в цей час утверджується нове співвідношення жанр – автор, коли художня свідомість перестає бути традиціоналістською. Жанрове самовизначення художньої свідомості для автора „стає не вихідною точкою, а підсумком творчого акту. Жанр пізнається важче, ніж раніше”. Усе сказане властиве і літературній казці, яка може зближуватися з романтичною поемою і фантастичною повістю, але завжди залишається самостійним жанром.
Жираф - це кінь, виконаний за всіма вимогами замовника.
|
|
| |