rss · Понеділок, 20.11.2017, 08:55

Опитування

Будинок Культури
1. Необхідний в Червоному
2. Мені це не цікаво
3. Замість БК - магазин
4. Є інші заклади, там краще
5. Надам фінансову допомогу
6. Не потрібен Червоному
7. Маю спонсора на ремонт
Всього відповідей: 41
Сторінка 1 з 11
Модератор форуму: Shooler, lusi 
Форум селища міського типу Червоне, Червоне - зробимо кращим »  Школопедія (Школопедия) » Українська література » 12 клас - Тема: Григір Тютюнник. (12 клас - Тема: Григір Тютюнник.)
12 клас - Тема: Григір Тютюнник.
ShoolerДата: Неділя, 12.04.2009, 01:36 | Повідомлення № 1
Супермодератор
Група: Модератори
Повідомлень: 3529
х-статус:
Veni! Vidi! Vici!

12 клас - Тема: Григір Тютюнник.

“Зав’язь”
“Три зозулі з поклоном”



Я - волк! И вожака хочу я трон.
Ведь жизнь имеет волчий нрав.
В ней справедливейший закон -
Кто всех сильнее тот и прав!
 
lusiДата: Четвер, 30.04.2009, 20:36 | Повідомлення № 2
Шановний мешканець
Група: Друзі
Повідомлень: 458


ГРИГІР ТЮТЮННИК

АВТОБІОГРАФІЯ

Народився я 5 грудня 1931 року в сім'ї селян — Тютюнника Михайла Васильовича і Тютюнник (до заміжжя Сивокінь) Ганни Михайлівни. Вони були вже в колгоспі — батько плотникував, косив, пиляв осокорчики довгою дворучною пилкою, нишком готувався до екзаменів у вчительський вуз. Мати працювала на різних роботах — полола, в'язала, поливала і подавала снопи в барабан.

У тридцять третьому році сімейство наше опухло з голоду, а дід, батько мого батька, Василь Февдулович Тютюнник, помер — ще й не сивий був і зуби мав до одного міцні (я й досі не знаю, де його могила), а я в цей час — тоді мені було півтора року — перестав ходити (вже вміючи це робить), сміяться і балакать перестав… У тридцять сьомому році, коли батькові сповнилось рівно сорок (він з 1897 року), його заарештували, маючи на увазі політичний мотив, і пустили по сибірських етапах...

У 1957 році прийшов папірець, який сповіщав, що батько ні в чому не винен і реабілітований посмертно. По тому, як забрали батька, ми залишилися удвох: мати двадцятичотирьохрічною вдовою (вона молодша за батька на шістнадцять років) і я. Мені тоді йшов шостий рік.

Мій батько, кажуть, був гарний собою, розумний, сильний і з лиця моложавий, бо після першого одруження — на Ївзі Федотівні Буденній (1920 — 1921 рік) — він не знайшов кращого заняття, ніж займатись поезією, геометрією, бондарством. Після того, як батька забрали в тюрму в 1937р., взяв мене до себе батьків брат Филимон Васильович Тютюнник, — мати осталися заміжні за іншим, а я пішов до дядька. Сьогодні я знаю, для чого взяв мене дядько. Він і його дружина, Наталя Іванівна Рябовецька, з сусіднього з нами хутора Троянівка, вчили й виховували мене, а кажучи просто, були моїми батьками. Вони обоє працювали в школі. Дядя був бухгалтером, тьотя викладала українську мову й літературу. З того часу я запам'ятав «Як упав же він з коня», «На майдані». (...) Я любив і знав казки Пушкіна і безліч українських народних казок, з яких я найбільше люблю й зараз «Котигорошко», — прекрасна казка. Перечитував оце недавно — диво, та й годі...

А до Донбасу, ще коли жив я з матір'ю і татом, добре запам'ятались мені Шевченків «Кобзар», «Під тихими вербами» Грінченка, «Хіба ревуть воли...», «Кайдашева сім'я», «Тихий Дон», тоді ще не закінчений, — третю частину читали, мабуть, тато і мама воювалися за неї: обом хотілося читать. Зійшлись на тому, що вечорами читали вголос.

1938 року віддали мене дядя і тьотя до школи в український перший клас, який нараховував сім учнів. Думаю, що тут другі мої, сказати б, батьки дотримувались і принципових поглядів щодо української мови, освіти, культури взагалі.

Через два тижні цей клас було ліквідовано за малим контингентом, і я опинився в російському першому класі. З того часу і до 1962 року я розмовляв, писав листи (іноді оповідання) виключно російською мовою, окрім років 1942 — 1949-го, коли я знов опинився в селі біля матері. До цього я був старцем в повному розумінні цього слова. Сталося се так. На початку війни тьотя народила мені сестрицю. А дядю забрали на фронт. Уже в сорок другому році почався голод. Я їв тоді картопляну зав'язь, жолуді, пробував конину — коли вона кипить, з неї багато піни. Люди, дивлячись на змучену тьотю і на нас, голодненьких дітей, порадили мені чкурнути до матері на Полтавщину, щоб легше стало всьому сімейству, — голод як-не-як. Я так і зробив. Йшов пішки, маючи за плечима 11 років, три класи освіти і порожню торбинку, в котрій з початку подорожі було дев'ять сухарів, перепічка і банка меду — земляки дали на дорогу. Потім харчі вийшли. Почав старцювати. Перший раз просити було неймовірно важко, соромно, одбирало язик і в грудях терпло, тоді трохи привик.

Ішов рівно два тижні. Через Слов'янськ, Краматорськ, Павлоград (чи Конград), Полтаву, Диканьку, Опішню. А слідом за мною, коли трохи полагодилося із залізницею, приїхала і бідня моя тьотя з грудною сестричкою.

Зажили ми в селі. Потім хату спалила бомба, і ми опинилися в чужих людей — те, що було і в Донбасі: міняли квартиру за квартирою, бо ніхто довго не хотів держати постояльців з двома дітьми. Так і в селі було.

Після Перемоги повернулися дядя і поранений, забинтований уже до смерті Григорій — аж тоді ото я його взнав трохи ближче, бо він мене іноді гладив по голівчині і казав щось хороше, лагідне. Видно, взнав, що я теж устиг настраждатися, хоч і не розуміючи того до пуття.

У 1946 році після закінчення п'ятого класу пішов я в Зіньківське РУ № 7, щоб мати якусь одежину і 700 грамів хліба на день. Вони, оті 700 грамів, і врятували нас із мамою у 47-му: я носив «з города» щодня по шматочку, глевкому і сплюснутому, в кишені, як порожній гаманець.

Восени нам, ремісникам, вручили атестати слюсарів п'ятого розряду і одвезли машинами до Охтирки. А звідси поїздом — до Харкова, на завод ім. Малишева. Там нам дали гуртожиток (одна кімната — загін на 68 душ) і розподілили по цехах. Став я належати до пануючого класу, ходив через оспівану заводську прохідну... їв по талончиках у цеховій їдальні, одержував 900 крб. щомісяця, доки не закашлявся од іржавчаної пилюки поганим, нездоровим кашлем. І вирішив: додому, додому! В колгосп, до матері! Та ще й закохався був нишком у шилівську-таки дівчинку. Туди, туди! Там — краще, хоч і їсти впроголодь.

Пішов у колгосп. Орав, волочив, косив, погоничував біля волів (їх звали «ледачі») — важко було, а тут ще й з «коханням не повезло», бо хто ж дозволить дівчинці-школярці сидіти біля червоноармійської могилки вечорами, як парубок голий, босий, хати не має, та ще й батько в тюрмі.

Коли це якось восени, саме молотили, кличуть мене до зіньківської міліції. «Утік з Харкова?» — «Ні. Сів, та й поїхав». — «А закон про три роки знаєш?» — «Знаю». — «Ну-от». Обрізали на моєму рам'ї ґудзики — і в КПУ. Потім судили. В залі були мама і я з міліціонером. А за столом — народний суддя і народні засідателі. Дали мені чотири місяці. Колонію знаєте в Полтавській області? Ото я там відбував кару — чотири місяці. Коли мене випускали, табірний бібліотекар сказав мені на прощання: «Тебя выпускают? Ах, жаль, хороший читатель был...» В таборі я взнав Тургенєва і Герцена («Кто виноват?», «Отцы и дети», «Записки охотника»).

А повернувшись додому, прочитав «Кавалера Золотой Звезды» і ненавиджу його й по цей день: я знав уже інших кавалерів...

І знову колгосп. Тепер уже коли заставляли робити щось дуже важке, то натякали, що не тільки мій батько ворог народу, а і я тюряжник. А тут мама приймака прийняли...

Пішов я та й завербувався у Донбас — край мого дитинства. Будував Миронгрес (це під Дебальцевим) і зажив, сказать, самостійною житухою. Навіть посилки матері слав: калоші, матерійки на піджачок тощо. Слюсарював, їздив на машинах, майстрував і т. ін.

У 50-му і до осені 51-го знову жив у дяді і тьоті, працюючи тепер уже в гаражі при шахтобуді Краснолуцької автотранспортної контори.

В листопаді 51-го року — армія. Владивосток... Словом, нині орденоносне Примор'я. Радистом був чотири роки. Отут-то я і взявся за самоосвіту. Та так, що по демобілізації пішов після «законних» п'яти класів спочатку у восьмий, потім у десятий клас вечірньої школи. Токарював у Щотовському вагонному депо — обточував колеса — і вчився.

А далі щасливі п'ять років навчання в університеті на філологічному факультеті, те, що я й любив. І російське відділення — те, до чого я звик, до чого мене готували школа, армія, напівросійське донбаське оточення.

В 1961 році написав першу новелу «В сумерки», і «Крестьянка» її надрукувала. Більше нічого потім не писав: сесія, дипломна робота по психологічному аналізу Л. М. Толстого — словом, ніколи було писати. До того ж пора було заходжуватись женитися, що я й зробив цілком успішно і щасливо.

По тому, як умер Григорій, я знову взявся за писанину, але вже українською мовою. Цей злам вам повинен бути зрозумілий...

Прочитав словник Грінченка і ледве не танцював на радощах — так багато відкрив мені цей блискучий твір. Негайно переклав свої «Сумерки» на рідну мову і тепер уже не розлучаюся з нею, слава богу, і не розлучуся до самої смерті. І все це на четвертому десятку!.. Ця щаслива подія в моєму житті сталася на шахті № 10 під Комунарськом Луганської області, де я викладав у вечірній школі російську мову та літературу, а жінка українську мову та літературу. Там же сталася ще одна щаслива подія — жінка народила мені сина Михайла. Одного Михайла замордували, може, хоч другому поталанить жити по-людському. Об цім тільки й молю Господа Бога.

А далі що? А далі я поїхав до Києва, де, завдяки зусиллям багатьох людей і в першу чергу Анатолія Андрійовича Дімарова, живу й по сьогодні. В Києві була написана «Зав'язь». Зараз працюю над сценарієм за «Виром» Григорія. Обіцяють з осені запустити фільм, та хтозна, як воно там покаже.

Сенс назви новели Г. Тютюнника "Три зозулі з поклоном"

Символічним втіленням добра, людяності, мудрості постають герої новели Григора Тютюнника "Три зозулі з поклоном".
Цей трагічний, щемливо ліричний твір має присвяту: "Любові Всевишній присвячується". Епітет "Всевишній", який в українській мові вживається лише у сполученні зі словом Бог, підкреслює велич найбільшого людського почуття - кохання.
Золотоволоса Марфа сильно, пристрасно, жагуче любила Михайла, серцем вгадувала день, коли приходив лист від нього. Випросивши листа, "пригортає його до грудей, цілує в зворотну адресу...". От тільки листи були адресовані Софії. В одному з листів Михайло просив дружину: "Соню, сходи до неї і скажи, що я послав їй, як співав на ярмарках зіньківських бандуристочка сліпенький, послав три зозулі з поклоном..."
Михайло, як і більшість українців, вірив не лише у приворотне зілля й приворотні замовляння, а й у відворотні зілля та замовляння. Щоб позбавити мук палко закохану людину, якій не могли відповісти взаємністю, передавали своєрідне привітання: "Три зозулі з поклоном". Таке привітання означало: забудь, покинь, залиш мене, відпусти. Відомо, зозуля гнізда не мостить, тож людина повинна була зрозуміти, що її кохання приречене, не матиме у відповідь такого ж почуття.
Михайло хоче хоча б у сні побачити дружину і малого сина, тому і просить Софію сходити до Марфи. Хай не ходить біля нього її нещасна душа: "Може, вона покличе свою душу назад і тоді до мене прийде забуття хоч на хвильку", - сподівається Михайло, краючись серцем у далекому Сибіру.
Новела "Три зозулі з поклоном" - згадка про батька, якого як ворога народу було заарештовано 1937 року. Заарештовано і героя новели Михайла. І Марфа, яка кохала чужого чоловіка, і Софія, яка чекала на повернення чоловіка із заслання, і Михайло, який бажав повернутися до родини, думаю, сподівалися на щастя і кохання марно. До всіх них линули зозулі з поклонами.



Я - Ангел!.. Только крылья в стирке, нимб на подзарядке, а рожки и хвост - это у меня наследственное...))))

Повідомлення відредактовано lusi - Четвер, 30.04.2009, 20:34
 
mr_smithДата: Четвер, 04.11.2010, 04:56 | Повідомлення № 3
ADMIN
Група: Адміністратори
Повідомлень: 5114
х-статус:
You know what I mean?

Зав'язь

- Куди це ти, парубче, наджигурився? - питають з полу дiд Лаврiн i
прикахикують насмiшкувато, наче й справдi щось про мене знають. А що в тiм
такого, що я нову сорочку нап'яв i кiбчика на головi прислинив,- може, я
на збори пiду?
У хатi споночiло так, що й цвiлi по кутках не видно, i шибки посинiли,
мов на грозу. А пiд полом бiлiє картопля:
ключки повикидала, в землю проситься.
Пора менi вирушати.
Беру на косинчику пляшечку одеколону, поливаю носовик i помiчаю, як на
дiдовiй щоцi ворушиться оте чорненьке дупельце, що хворий зуб колись
викрутив: смiються. В'їдливi - страх! I я знаю чого.
Тож було, як вечiр настане, то вони й починають: про те, як їм у
австрiйському полонi жилося, якi пироги там печуть та як гарно з-пiд корiв
вичищають. А вже зима як прийде, як захурделить, то я й з печi не злажу.
Сиджу, спiваю з дiдом колядок рiзних:
Звiзда гряде чудно
З восток на полудно,
Над вертепом сiяє,
Христа-царя являє...
А тепер - минулося. Тепер я... самi ж, бач, кажуть: парубок...
Iду до дверей, а вони:
- Ото як женишся на тiй проявi, то кислички тобi, внуче, не тiльки
снитимуться, а ще й привидяться.
- Дiду, перестаньте,прошу.
- ...бо то дiвка з тiєї куряви, що чорти на дорогах крутять!
- Просто в неї мiцний характер,- кажу спокiйно, аби швидше виприснути з
дому.
- Еге ж,бубонять,- i тюрма мiцна, та чорт їй рад...
Ну, годi. Хряпаю дверима i виходжу на порiг. Надворi пахне молодим
осокорячим листям, а з грядок тягне теплим гнiйком, торiшнiми бур'янами i
мокрим попелом. Садок уже одцвiвся i густо вкрив землю бiлими пелюстками.
Вiтер щодня потроху вигортає їх на шлях, i коли вночi їде якась приблудна
машина, вони рожевим валком котяться за нею слiдом аж до мосту, а там
падають у рiчку.
По той бiк шляху, десь далеко в степу, за садками, тремтить червона
заграва: то присяде до самої землi - i тодi на кутку стає поночi й глухо,
то знову шугає вгору аж до Волосожару, шпаруючи окола i молоденькi
осокорчики червоною крейдою - видно, трактористи стару солому палять. Iду
садом на край кутка, до провалля, i вже здалеку бачу маленьку бiлу постать
на обнiжку. То - Соня. Жде... Менi здається, що я ширшаю в плечах,
твердiшаю в ходi i ось-ось пiдлечу. А от голосу - не стає...
- Соню,белькочу шепеляво й противно,- це ти?
- Нi, це не я,- озивається вона i потихеньку смiється.- Це - мара...
Потiм мiцно бере мене пiд руку, трошки злягає на неї теплими пругкими
грудьми.
- Ходiм, я тобi снiг покажу,- туркоче на вухо.- Там, у Проваллi.
Ми лiземо з кручi в чорну холодну прiрву, пiдпираючи одне одного
плечима i хапаючись руками за якесь мокре цупке бадилля. У проваллi
справдi пахне талиною, як ото кора з трухлої вiльхи, а пiд ногами щось
гуде i рипить.
- Бач, крига,- каже Соня, закидаючи голову i лоско-чучи моє пiдборiддя
гарячими губами.- А що, а ти не вiрив...
У небо знову сягнула заграва, i в проваллi повиднiшало настiльки, що
менi стає добре видно Сонинi очi. Вони якiсь дивнi: наче й зляканi трохи,
й смiються. У мене починають терпнути ноги i стають як мотузянi. А голова
хилиться, хилиться...
"А що, - думаю, - як я її поцiлую, а вона мене - в пику? Буває ж так.
Он i в кiно показують..." - i шия перестає гнутися, дубiє.
А Соня вже й не смiється, i очi примружила так сердито, що... Нi. Нехай
краще другим разом.
Отак i стовбичу коло неї, не знаючи, що й казати, аж доки вона не
озивається:
- Миколко, давай я буду падати, а ти мене держи. Ану, чи вдержиш?
- Ото, коли б нi! - вигукую, хапаючи її за тоненький поперек, але
раптом пiдсковзуюся i з переляком i огидо до себе вiдчуваю, що зараз так i
обербенимось у грязюку. А вона сердито пручається з рук i ошпарює мене
злим поглядом.
- Пусти! Силач...
- Пiдсковзнувся,- мимрю,- хiба ж я винен, що тут слизько?
Соня норовисте одвертається i мовчить. А в мене перед очима з'являються
дiд Лаврiн, ворушать чорненьким дупельцем на щоцi, оскиряються... Може,
вони ото й правду казали, що - кислички...
Згадка про дiда робить i мене смiливiшим.
- Ну, - кажу, - раз так, то що ж... Беруся рукою за кущ i, твердiше,
нiж треба, упираючясь ногами в кручу, деруся на гору.
- Миколко, а я? - жалiбно шепоче Соня.
I вiд того шепоту у мене наморочиться голова, а серце починає калатати,
як дзвiн. Стрибаю вниз, сердито хапаю її за плечi i з розгону цiлую в
рипучу холодну хустку.
- Навiщо ж ти... аж за вухо, дурненький...- видихає Соня i смiється
якось покiрно й лагiдно. - Ходiм уже, бо тут холодно.
Я не допомагаю, а майже виношу її вгору на руках, I сили в мене - як у
вола. Оглядаємось на те мiсце, де ми тiльки що гарцювали. Там бiлiє снiг.
- От чудно, - каже Соня, зiтхаючи, - кругом садки цвiтуть, а там -
снiг...
- Туди сонце не достає,- пояснюю.- Та ще й землею був прикиданий. Тепер
вiн розтане.
Йдемо до шляху, на лавочку, що у нас пiд хлiвом. Соня тремтить,
горнеться до плеча й дихає менi за комiр.
- Ти не змерз?- питає.
Я'з усiєї сили зцiплюю зуби, щоб не труситись, а їй кажу:
- Та н-наче нi...
У степу ще дужче розжеврiлось, i на грядках, у кого вже зорано, червоно
виблискують скиби, а в борознах, як снiг у проваллi, бiлiє опалий цвiт.
Листя в садках ще тiльки проклюнулося, тому в гiллi рясно миготять дрiбнi,
мов роса, прозеленкуватi крапельки: то зав'язь.
- От якби менi отаке намисто,- каже Соня,- зроду б не знiмала...
- Купимо,обiцяю впевнено.- Ось як тiльки вивчусь на шофера, так i
купимо.
- А я тобi сорочки вишиватиму. Гарнi-прегарнi, кращi, аж у лавий
Соня раптом зупиняється, стає навшпиньки i потихеньку, вбома долонями,
нахиляє до себе мою голову. На якусь мить я бачу її сухi вимогливi очi i
чую сором'язливий шепiт:
- В сто раз кращi... милий... в тисячу!
А далi вже нiчого не бачу i нiчого не чую... Потiм ми ще довго сидимо
на лавочцi мiж осокорами, не розплiтаючи обiймiв навiть тодi, коли мимо
нас на Полтаву мчать раннi базаровi машини i шофери горлають iз кабiн щось
веселе, заохочуюче i безсоромне.
Розходимося десь уже далеко за пiвнiч, ледве переступаючи зомлiлими
ногами i несучи на губах солодку пекучу спрагу.
На порозi я ще трохи пристоюю, наслухаючи, як Соня клацає засовом i
тихо, мабуть, щоб не розбудити маму, причиняє дверi.
Коли це чую в садку у нас: шориг-шориг... Iз-за сажа вивертаються дiд,
у куфайцi й з вилами. А над деревами синiє, клубочиться дим.
- Ану, лишень, парубче, помагай скурювати садок, бо пропаде к лихiй
годинi уся зав'язь.
Я прожогом кидаюся в садок, нагрiбаю п'ятiрнями сякого-такого труску i
розкладаю вогонь аж на межi, щоб тягло дим i на Сонин садок.
- Та не там, ближче до сажа розкладай! - сердито гукають дiд.
- Нiчого,одказую так, як вони мене вчили,- буде в людей - буде i в
нас...
А сам собi думаю: за чим би його сьогоднi забiгти до су-сiдiв, бо до
вечора, либонь, не дотерплю, не доживу...



Жираф - це кінь, виконаний за всіма вимогами замовника.
 
mr_smithДата: Четвер, 04.11.2010, 04:57 | Повідомлення № 4
ADMIN
Група: Адміністратори
Повідомлень: 5114
х-статус:
You know what I mean?

Три зозулі з поклоном


Любовi всевишнiй присвячується

Я виходжу з-за клуба, в новенькому дешевому костюмi (три вагони цегли
розвантажив з хлопцями-однокурсниками, то й купив) i з чемоданчиком у
руцi. I перше, що бачу-хату Карпа Яркового. А перед неюмолоденька сосна
рiвними рядочками на жовтому пiску. На ганку Карпової хати стоїть Марфа
Яркова i веде мене очима. Вона стоїть без хустки, сива, пишноволоса -
колись її волосся сяяло проти сонця золотим, тепер не сяє. Видно, думаю
собi, волосся умирає ранiше, нiж людина...
Пiдiйшовши ближче, я вклоняюся Марфi й кажу через молоденьку сосну;
- Здрастуйте, тiтко.
Марфа ворушить губами I проводжає мене далi, аж доки я не увiйду в
сосну "велику" (у нас її називають ще: "та, що твiй тато садив").
Дома мене стрiчає мама, радiє, плаче i пiдставляє менi для поцiлунку
синi губи.
- Мамо, - питаю пiсля того, як куцi студентськi новини розказано (сесiю
здав, костюм ось купив), - а чого тiтка Марфа Яркова на мене так дивиться?
Мама довго мовчить, потiм зiтхає i каже:
- Вона любила твого тата. А ти на нього схожий...
Марфа - тодi її в селi за маленький зрiст звали "маленькою Марфою" -
знала, що лист вiд тата приходить раз на мiсяць. Вона чула його, мабуть,
ще здалеку, той лист, мабуть, ще з пiвдороги. I ждала. Прийде до пошти,
сяде на порiжку - тонесенька, тендiтна, в благенькiй вишиванiй сорочинi й
ряснiй спiдничинi над босими ногами - i сидить, сяє жовтими кучерями з-пiд
чорної хустки: втекла вiд молотарки або вiд косаря, за яким в'язала, або з
лук, де сiно скиртують.
Сидить на порiжку i обриває пелюстки на ромашцi, шепочучи: "Є - нема, є
- нема, є..."
Коли з пошти виходив наш поштар дядько Левко - височенний, худющий, як
сама худорба, _з_ брезентовою поштарською сумкою через гостро пiдняте
вгору плече, Марфа пiдхоплювалася йому назустрiч i питалася тихо,
зазираючи знизу в його очi:
- Дядечку Левку, а од Мишка є письомце?
- Нема,- одказував Левко, блукаючи очима поверх золотого Марфиного
волосся, що вибилося з-пiд чорної хустки.
- Не брешiть, дядечку. Є...
- Ну - є! Є..."так не тобi, а Софiї.
- Дядечку Левку! Дайте я його хоч у руках подержу...
- Нельзя. Чужi письма нiкому давати не можна. Заборонено.
- Я тiльки в руках подержу, дядечку, i оддам. Синi Марфинi очi
запливають слiзьми i сяють угору на дядька Левка - ще синiшi.
Левко озирається довкола, зiтхає немiчно худими грудьми i манить Марфу
пальцем за пошту. Там вiн дiстає iз суми конверт i простягає Марфi:
- На. Тiльки нiкому не кажи, що давав, бо за це... виженуть мене.
- Нi-нi-нi, дядечку! - аж похлинається вiд щиростi Марфа. - Ось вам
хрест святий!
Вона хапає з Левкових пучок листа - сльози рясно котяться Їй по щоках -
пригортає його до грудей, цiлує в зворотну адресу...
-Чорнила слiзьми не розмаж,-каже Левко i одвертається: жде.
Марфа, якщо поблизу не видко людей, нескоро вiддає йому листа, млiючи з
ним на грудях, i шепоче, шепоче...
- Ну, от бачте, нiчого я йому i не зробила... Тепер несiть Софiї. Я ж
нiчого йому не зробила... Спасибi, дядечку, рiдненький... Нате вам осьо,
вип'єте за його здоров'я.
Вона дiстає з-за пазухи пожмаканого карбованця i вкладає Левковi в
долоню.
- Хiба що за його здоров'я,- бурмотить Левко,- а так зроду не взяв
би...
I чимчикує в село, наставивши вгору гостре плече з Порожньою майже
сумою (тодi не дуже-то люди писали один одному).
А Марфа бiжить на роботу, птахою летить, щоб дов'язати до вечора свої
шiсть кiп - i вiтер сушить - не висушить сльози в її очах.
- А хто вам про це розказував, мамо? Дядько Левко?
- Нi. Вiн мовчав. Сама бачила й чула. Я теж-бо за нею слiдкома з роботи
тiкала. Отуди ярком, ярком - i до пошти. Дивлюсь, а вона вже на порiжку
сидить, жде... Вона щораз перша вгадувала, коли тато обiзветься.
- I ви на неї не сердилися?
- У горi, сину, нi на кого серця немає. Саме горе.
- А як же то - вона вгадувала, а ви - нi?
- Хтозна, сину. Серце в усiх людей неоднакове. В неї таке, бач, а в
мене таке... Вона за тата набагато, молодша була. Йому тридцять три, а їй
дев'ятнадцять. Два годочки прожила з Карпом своїм i нажилася на сто. Тато
ж... вiн якось i не старiв, однаковий зоставався i в двадцять, i в
тридцять годочкiв... сокiл був" ставний такий, смуглий, очi так i печуть
чорнющi! Гляне було-просто гляне i все, а в грудях так i потерпне. Може,
тому, що вiн рiдко пiднiмав очi. Бiльше долонею їх прикриє i думає про
щось. А востаннє як бачила його (ходила з передачею аж у Ромни, їх туди
повезли), то вже не пекли, а тiльки голубили- такi сумнi. Дивиться ними -
як з туману.
Вони до нас на посиденьки ходили, Карпо i Марфа. Щовечора. I гомонимо
бувало втрьох або спiваємо потихеньку. Тато баритоном, а я другим йому
помагаю, а Марфа першу веде. Голосок у ней тодi такий був, як i сама вона,
ось-ось наче переломиться, ну, ловкий. А Карпа хоч викинь. Сидить у стелю
дивиться. Або у вуса дме, то в один, то в другий - розпушує. То я йому
галушок миску гарячих (вiн їсти страх любив), ложку в руки - їж, Карпе! I
тьопає, як на себе кидає. Ми спiваємо, а вiн вусами пару з миски ловить та
сопе так, що каганець на столi як не погасне. "Я,- каже,- картоплю в
галушках люблю. Картоплi треба бiльше кидать у галушки". Товстопикий був,
товстоногий. I рудий - матiнко ти моя... Як стара солома. Марфа проти
нього-перепiлочка. Ото гляне було, як вiн над галушками катується, зiтхне
посеред пiснi й одвернеться, а сльози в очах, наче двi свiчечки голубi. До
тата... Я ж бачу. А вiн затулить надбрiв'я ' долонею i спiває. Або до тебе
в колиску всмiхається та приколисує легенько.
- Ти, Михайле, кажу, хоч би разочок на неї глянув. Бачиш, як вона до
тебе свiтиться. А вiн:
- Навiщо ж людину мучити, як вона й так мучиться?
Очi маминi сухi, голос анi здригнеться, i я чую за ним: спогади її не
щемлять їй i не болять - вони закам'янiли.



Жираф - це кінь, виконаний за всіма вимогами замовника.
 
Форум селища міського типу Червоне, Червоне - зробимо кращим »  Школопедія (Школопедия) » Українська література » 12 клас - Тема: Григір Тютюнник. (12 клас - Тема: Григір Тютюнник.)
Сторінка 1 з 11
Пошук:


Оплата будь-яких послуг через інтернет

Вхід

Логін:
Пароль:

Інформація

Ваш IP: 54.81.139.56
Браузер:

Cайт живе: