rss · Середа, 22.11.2017, 23:27

Опитування

Покращення в смт Червоне.
1. Дуже необхідні!
2. Байдуже
3. Ні. Все і так добре
4. Це не можливо
5. Покращення вже є
Всього відповідей: 35
Сторінка 1 з 11
Модератор форуму: Shooler, lusi 
Форум селища міського типу Червоне, Червоне - зробимо кращим »  Школопедія (Школопедия) » Українська література » 12 клас - Тема: Ліна Костенко. (12 клас - Тема: Ліна Костенко.)
12 клас - Тема: Ліна Костенко.
ShoolerДата: Неділя, 12.04.2009, 01:34 | Повідомлення № 1
Супермодератор
Група: Модератори
Повідомлень: 3529
х-статус:
Veni! Vidi! Vici!

12 клас - Тема: Ліна Костенко.

“Страшні слова, коли вони мовчать...”
“Українське альфреско”
“Хай буде легко. Дотиком пера...”
“Недумано, негадано...”
“Маруся Чурай”



Я - волк! И вожака хочу я трон.
Ведь жизнь имеет волчий нрав.
В ней справедливейший закон -
Кто всех сильнее тот и прав!
 
lusiДата: П'ятниця, 01.05.2009, 13:08 | Повідомлення № 2
Шановний мешканець
Група: Друзі
Повідомлень: 458


ЛІНА КОСТЕНКО
(рік народження 1930)

Ліна Василівна Костенко народилася 19 березня 1930 р. у м. Ржищеві на Київщині в родині вчителів. У 1936р. родина переїхала до Києва, де Ліна закінчила школу на Куренівці і ще школяркою почала відвідувати літературну студію при журналі «Дніпро», який редагував Андрій Малишко. У 1946р. опубліковані перші вірші Ліни. Дівчина поступила в Київський педагогічний інститут ім. М. Горького (тепер педагогічний університет їм. М. Драгоманова), але залишила його і поїхала навчатися в Московський літературний інститут ім. М. Горького.
Ліна Костенко закінчила інститут у 1956р., а наступного року вийшла перша книжка її поезій «Проміння землі».
Друга збірка «Вітрила» була опублікована в 1958р., згодом — збірка «Мандрівки серця» (1961р.).
У 1962р. збірка «Зоряний інтеграл» була розсипана ідеологічною цензурою і світу не побачила. Потім поетичному слову Ліни Костенко було оголошено заборону, її твори не виходили окремими виданнями до 1977-го, до появи збірки «Над берегами вічної ріки». Твори й навіть саме ім'я авторки зникли зі сторінок періодики. Поетеса писала «в шухляду». Це тоді були написані й «Берестечко», і «Маруся Чурай», і вірші, що склали книжки «Над берегами вічної ріки» та «Неповторність». У 1963р. разом із А. Добровольським Ліна Костенко створила сценарій фільму «Перевірте свої годинники». 1964—1965 pp. були, очевидно, часом переоцінки цінностей, зокрема світоглядних. Л. Костенко не належала до якихось дисидентських організацій, але коли в 1965 році почались арешти української інтелігенції,— підписувала листи протесту, коли у Львові судили В. Чорновола і його друзів, вона була на процесі. У 1969р. Осип Зенкевич видав у діаспорі велику збірку «Поезії», до якої ввійшло все краще, створене на той час поетесою, зокрема поезії, які поширювалися у «самвида-ві» через заборону комуністичною цензурою.
.Ще одна збірка «Княжа гора» була розсипана у 1972 р. Це не було дивним, адже звучання поезій збірки було настільки сміливим для того часу, що не можна навіть уявити, що ці твори могли бути надрукованими. Ось, наприклад, рядки з вірша «Райська елегія»: .
Бог їй каже: о жінко! Ти ж тільки слабке створіння.
Ти забула, що я у нашу рив тебе із ребра?
Не скузуйся зі мною, бо із того варіння.
Бо із того варіння не буде тобі добра.
А вона йому каже:
— На те ж воно. Господи, й літо,
Щоб плоди достигали. І що ж ти створив за світ?
Ще ж немає ні людства, ні преси, ні головліта,
А цензура вже є, і є заборонений плід!
У 1977р. надрукована збірка Ліни Костенко «Над берегами вічної ріки», через два роки роман у віршах «Маруся Чурай», а у 1980р. — збірка «Неповторність».
У 1987р. вийшла збірка «Сад нетанучих скульптур». За роман у віршах «Маруся Чурай» та збірку «Неповторність» поетеса отримала Державну премію України імені Т. Г. Шевченка.
Збірка «Вибране» побачила світу 1989р.
За книжку «Інкрустації», видану італійською мовою, Ліні Костенко 1994 р. присуджено премію Франческа Петрарки, якою Консорціум венеціанських видавців відзначає твори видатних письменників сучасності. У 1998 р. у Торонто Світовий конгрес українців нагородив Л. Костенко найвищою своєю відзнакою — медаллю Святого Володимира. У 1999 р. був написаний історичний роман у віршах «Берестечко» і окремою брошурою видана лекція «Гуманітарна аура нації, або Дефект головного дзеркала», прочитана 1 вересня 1999р. в національному університеті «Києво-Могилян-ська академія». У 2000р. Ліна Костенко стала першим лауреатом Міжнародної літературно-мистецької премії ім. Олени Теліги.
Під час Помаранчевої Революції поетеса була довіреною особою лідера опозиції Віктора Ющенка.
Уже в ранніх віршах Ліни Костенко владарювали глибокі філософські підтексти, що й досі змушують замислитись над не сказаним безпосередньо, але легко вгадуваним. Дебютувавши трохи раніше за «шістдесятників», вона стала їхньою «предтечею», однією з тих, хто повертав поетичному слову естетичну повноцінність, хто рішуче ламав звичні художні критерії. Вихід книжки «Над берегами вічної ріки» став справжньою літературною сенсацією. 1 не тільки тому, що нею Ліна Костенко поверталася в поезію: читач відчував справжню тугу за книжками, в яких проступає абсолютно незалежне художнє мислення без авторових оглядань на цензорів і редакторів. «Вічна ріка» — вміщує в собі життя окремої людини, помножене на її збагачену й вигострену історичним досвідом пам'ять, «вічна ріка» — це масштабне річище, в якому злилося й нерозривно поєдналося суто особисте й загальнолюдське.
Ліна Костенко — одна з тих, хто не втратив людської гідності в часи випробувань, і її шістнадцятирічне мовчання не виглядало як слабкість чи компроміс з владою, бо свою позицію поетеса завжди виражала прямо і відкрито:
/ не боюсь донощика в трактирі, бо все кажу у вічі королю.
її принциповість і прямота настільки лякали й дратували представників влади, що вони з величезним задоволенням у будь-який спосіб примусили б її мовчати. Але Л. Костенко користувалась такою великою популярністю і любов'ю читачів, що чиновники просто боялись ЇЇ чіпати.
Твори Л. Костенко на літературні теми активізують самоусвідомлення поезією своєї ролі в системі справжніх духовних цінностей. Достатньо їх і в збірці «Над берегами вічної ріки», а ще більше в книжках «Неповторність» і «Сад нетанучих скульптур» (1987). А поряд чимало творів, у яких авторська думка звернена до вічних сюжетів мистецтва й міфології, до історичних подій та епізодів із біографій видатних людей. Ці вірші всуціль переткані цікавими паралелями, ремінісценціями, часто заряджені полемікою, в якій багато тонких іронічних випадів — один із улюблених літературних прийомів Ліни Костенко. І в цьому, здається, ніхто не може на рівних конкурувати з нею.
ЧУ книжці «Над берегами вічної ріки», а далі й у наступних духовному зорові читача широко розкривається національна історія («Лютіж», «Чигиринський колодязь», «Стара церковця в Лемешах», «Князь Василько», «Чадра Марусі Богуславки», «Горислава-Рогніда», «Древлянський триптих», драматична поема «Дума про братів неазовських»-).
Надзвичайний, безпрецедентний успіх мав історичний роман У віршах «Маруся Чурай». Цей твір не має нічого спільного з усім тим, що досі було написано про легендарну поетесу, і представляє в українській літературі рідкісний жанр. Працюючи над ним, Ліна Костенко використала ті скупі історичні, а по суті, напівлегендар-ні відомості про співачку-поетесу з Полтави Марусю Чурай, що з плином часу дійшли до нас.
Образ Марусі Чурай, її пісні надихали багатьох митців і до Л. Костенко: О. Шаховеького, Л. Боровиковського, С. Рудан-ського, В. Самійленка. О. Кобилянська поклала сюжет Маруси-ної пісні «Ой, не ходи. Грицю...» в основу своєї повісті «У неділю рано зілля копала»..., а М. Старицький — в основу п'єси. .
Роман у віршах «Маруся Чурай» — це художня трансформація відомого сюжету про нещасливе кохання дівчини до хлопця, якого вона отруїла за те, що той, зрадивши їхнє кохання, пішов до іншої. Роман Ліни Костенко невичерпний своїм змістом, багатством поетичних тем, філософсько-моральних колізій, загальнолюдською та національною проблематикою. Серед тем, що звучать у романі «Маруся Чурай», насамперед варто вирізнити тему нелегкої, але й високої водночас, місії митця та його слова в житті й долі українського народу. Якби Ліна Костенко писала лише про трагічне кохання дівчини та її зраду, то роман закінчився б разом із розділом «Страта». Але таке могло бути в тому разі, коли героїня була б людиною звичайною або ж, принаймні, не мала іскри рідкісного поетичного хисту. Маруся Чурай цілком могла б сказати про себе словами одного з ліричних віршів Л. Костенко: «Я тільки інструмент, в якому плачуть сни мого народу».
Незвичайність любовного сюжету (здавалося б, досі традиційного, добре відомого в українській літературі) починається з незвичайності самої Марусі Чурай. В її глибокій та щирій натурі живе дуже сильне максималістське начало: «Все — або нічого». Грицева мати каже про її серце, що воно «горде і трудне». Трудне — бо не визнає компромісів, відкидає напівпочуття, мучиться самотою, вимагаючи справжності й повноти в усьому. І насамперед у коханні. Марусина любов зустрілася з роздвоєною, розчахнутою душею Гриця Бобренка. Так з'являється в романі Ліни Костенко драма «нерівні душ» — поетично-максималістської та буденно-прозаїчної, в якій зникають, гинуть зачатки чогось високого й справжнього, того, що змушувало Марусю думати про козака Гриця Бобренка як про лицаря. Передумуючи у в'язниці свою Любов, Маруся Чурай находить вельми точні слова, які пояснюють колізію двох нерівновеликих сердець:
Моя любов сягала неба,
а Гриць ходив ногами по землі.
Важливо зрозуміти, що в цих словах — не стільки докір чи осуд, скільки скрута, зітхання, туга...
Отже, небо — і земля. Поезія — і проза. Максималізм — і прагматизм. Душевний порив — і практичний розрахунок. Безоглядність — і та «тверезість», яка багатьма і розуміється як уміння жити...
Вічна колізія людського життя...
І якщо для Галі Вишняківни не існує моральних альтернатив (вона цілковито належить буденщині, матеріально-прозаїчній су- -єті, яка не передбачає якихось духовних зусиль чи напруг), то Іриць Бобренко воістину завис між «небом» і «землею»., Маруся чи Галя — ось його цілком реальний вибір. І, зрештою, «земне» тяжіння бере гору,— перед нами постає драма людини, яка не відбулася.
Згадаємо Мавку з «Лісової пісні» Лесі Українки, яка дорікнула Лукашеві за те, що той «життям не зміг до себе дорівнятись».. Так і Гриць Бобренко: було йому дано якусь людську неординар-ність, але — характеру не вистачило; висоти злякався; світ ловив і таки впіймав... Обіймами й статками Галі Вишняківни, спокусою більш простого й зрозумілого (ніж у випадку з Марусею) життя-буття...
Багато перед ким лукаво й невидимо постає в житті оцей «бо §ренківський» вибір, і складність його ще й у тому, що він ** не однократний, а щоденний, повсякчасний, довічний...
Згадка про «Лісову пісню» не є випадковою: історичний роман Ліни Костенко багатьма мотивами, колізіями, характерами близький до драми-феєрії Лесі Українки. «Трикутник» Маруся — Гриць — Галя нагадує «трикутник» Мавка — Лукаш — Килина. Аналогії проглядають і при зіставленні «Марусі Чурай» з драматичною поемою Лесі Українки «Бояриня». Вельми близькі натури, козачка Маруся і «бояриня» Оксана з їхнім моральним максималізмом, загостреною патріотичною свідомістю, постають як опозиція компромісності, нецільності й тій двоїстості, з якої виростає зрада — в одному випадку коханій, в іншому — Україні (але й у певному розумінні коханій жінці теж). Образ Марусі можна сприймати як апологію людської цільності, а це дуже важлива якість у системі моральних цінностей поетеси Ліни Костенко. Свідченням цільності героїні її роману є й нерозривність житейських і творчих принципів Марусі Чурай. У таких випадках інколи говорять про єдність етичних та естетичних начал, що означає: в ж,итті вона така сама, як і в своїй творчості, а в творчості — як і в житті.
«У тебе й мука піде у пісні»,— каже одного разу Гриць Марусі. І цілком має рацію. Розуміє, відчуває, що для Марусі піти на угоду з власною совістю, змусити себе забути про Грицеву зраду й стати з ним під вінець — означало б щось неможливе; неможливе — бо неприродне для неї.
Це ж цілий вік стоятиме між нами. А з чого ж, Гріщю, пісню я складу?!
Вона навіть якась беззахисна в цьому своєму здивовано-змучено-му запитанні. Якщо говорити високими словами, то пісня для неї — такий же самий священний олтар, як і любов. Це великі стихії однієї великої душі, які зливаються в ціле, що його несила розділити.
І при цьому цільність Марусі Чурай зовсім не схожа на «стале-вість» монумента. Ні, і ще раз ні — вона жінка, а значить, буває ніжною та беззахисною, зачарованою і змученою, пристрасною — і з випаленою душею... І саме в цьому сенсі можна говорити про велич душі цієї полтавської козачки, образ якої співмірний з най-принаднішими жіночими образами світової літератури.
Творчість Ліни Костенко — визначне явище в українській літературі новітнього часу. В добу жорстокого ідеологічного насилля над мистецтвом і митцями її слово звучало як бунт проти покори й компромісності, ерзаців і стандартів, завдяки чому виходило за межі суто літературні, стаючи духовно-суспільним чинником. У її поезії прекрасно згармонізовані ліричне й епічне начала: одкровення авторського «я» поєднується зі словесним живописом, об'єктивною, зіпертою на картини та сцени, розповіддю, сюжетністю, умінням малювати характери, відтворювати колорит далеких та близьких часів. Найбільшою мірою це виявилося в поемах Ліни Костенко, і передовсім у її історичному романі у віршах «Маруся Чурай».
Прикметною рисою творчості поетеси є інтелектуалізм — рух, поезія, злети думки, яка осягає великі історичні простори, напружено шукаючи ключів до таємниць буття людини, нації, людства... Пошук цей нерідко пов'язаний з «інтенсивним переживанням культури», а не лише з безпосереднім спогляданням плину життя. Спілкування з великим культурним досвідом людства та його творцями, осмислення парадоксів історії, у школі якої сучасна людина далеко не завжди виглядає розумним учнем, загострюють відчуття дисгармонійності й невлаштованості світу наприкінці XX ст., яке в поезії Ліни Костенко постає як вельми драматичний акт у житті людської цивілізації. З подібних відчуттів та висновків виникають апокаліпсичні мотиви в її поезії. Але кінцева зупинка в цьому прямуванні до нелегких істин нашого драматичного часу — все ж не відчай та безнадія, а гостре жадання краси/досконалості, затишку, людяності, бажання пропекти байдужу свідомість, достукатися до розуму, пробудити людську гідність...
На одній з прес-конференцій Ліна Костенко нагадала, що поклик письменника — писати, а останнім часом вона мріє писати вірші не з політичним забарвленням, а «малювати птиць срібним олівцем на лляному полотні»:
Я дерево, я сніг, я все, що я люблю. І, може, це і є моя найвища сутність.
ОСНОВНІ ТВОРИ:
Драматична поема «Сніг у Флоренції», «Дума про братів не-азовських», роман у віршах «Маруся Чурай», історичний роман «Берестечко», вірші «Страшні слова, коли вони мовчать», «Українське альфреско», «Виходжу в сад, він чорний і худий», «Хай буде легко. Дотиком пера», «Недумано, негадано».


Я - Ангел!.. Только крылья в стирке, нимб на подзарядке, а рожки и хвост - это у меня наследственное...))))
 
lusiДата: П'ятниця, 01.05.2009, 13:09 | Повідомлення № 3
Шановний мешканець
Група: Друзі
Повідомлень: 458

Страшні слова, коли вони мовчать

Страшні слова, коли вони мовчать,
коли вони зненацька причаїлись,
коли не знаєш, з чого їх почать,
бо всі слова були уже чиїмись.

Хтось ними плакав, мучивсь, болів,
із них почав і ними ж і завершив.
Людей мільярди і мільярди слів,
а ти їх маєш вимовити вперше!

Все повторялось: і краса, й потворність.
Усе було: асфальти й спориші.
Поезія - це завжди неповторність,
якийсь безсмертний дотик до душі.



Я - Ангел!.. Только крылья в стирке, нимб на подзарядке, а рожки и хвост - это у меня наследственное...))))
 
lusiДата: П'ятниця, 01.05.2009, 13:09 | Повідомлення № 4
Шановний мешканець
Група: Друзі
Повідомлень: 458

УКРАЇНСЬКЕ АЛЬФРЕСКО

Над шляхом, при долині, біля старого граба,
де біла-біла хатка стоїть на самоті,
живе там дід та баба, і курочка в них ряба,
вона, мабуть, несе їм яєчка золоті.

Там повен двір любистку, цвітуть такі жоржини,
і вишні чорноокі стоять до холодів.
Хитаються патлашки уздовж всії стежини,
і стомлений лелека спускається на хлів.

Чиєсь дитя приходить, беруть його на руки.
А потім довго-довго на призьбі ще сидять.
Я знаю, дід та баба - це коли є онуки,
а в них сусідські діти шовковицю їдять.

Дорога і дорога лежить за гарбузами.
І хтось до когось їде тим шляхом золотим.
Остання в світі казка сидить під образами.
Навшпиньки виглядають жоржини через тин…



Я - Ангел!.. Только крылья в стирке, нимб на подзарядке, а рожки и хвост - это у меня наследственное...))))
 
lusiДата: П'ятниця, 01.05.2009, 13:10 | Повідомлення № 5
Шановний мешканець
Група: Друзі
Повідомлень: 458

Хай буде легко. Дотиком пера

Хай буде легко. Дотиком пера.
Хай буде вічно. Спомином пресвітлим.
Цей білий світ — березова кора,
по чорних днях побілена десь звідтам.

Сьогодні сніг іти вже поривавсь.
Сьогодні осінь похлинулась димом.
Хай буде гірко. Спогадом про Вас.
Хай буде світло, спогадом предивним.

Хай не розбудить смутку телефон.
Нехай печаль не зрушиться листами.
Хай буде легко. Це був тільки сон,
що ледь торкнувся пам'яті вустами.



Я - Ангел!.. Только крылья в стирке, нимб на подзарядке, а рожки и хвост - это у меня наследственное...))))
 
lusiДата: П'ятниця, 01.05.2009, 13:11 | Повідомлення № 6
Шановний мешканець
Група: Друзі
Повідомлень: 458

Недумано, негадано

Недумано, негадано
Забігла в глухомань,
Де сосни пахнуть ладаном
В кадильницях світань,
Де вечір пахне м'ятою,
Аж холодно джмелю...
А я тебе, а я тебе,
А я тебе люблю...

Ловлю твоє проміння
Крізь музику беріз.
Люблю до оніміння,
До стогону, до сліз.
Без коньяку й шампана,
І вже без вороття -
Я п'яна, п'яна, п'яна -
На все своє життя...



Я - Ангел!.. Только крылья в стирке, нимб на подзарядке, а рожки и хвост - это у меня наследственное...))))

Повідомлення відредактовано lusi - П'ятниця, 01.05.2009, 13:12
 
mr_smithДата: Четвер, 04.11.2010, 05:10 | Повідомлення № 7
ADMIN
Група: Адміністратори
Повідомлень: 5114
х-статус:
You know what I mean?

ЛІНА КОСТЕНКО
(Нар. у 1930 р.)

МАРУСЯ ЧУРАЙ

Розділ І Якби знайшлась неопалима книга

«...року божого такого—то, і місяця такого—то, і дня... Чурай Мару¬ся — на підсудній лаві, і пів—Полтави свідків піддверми».
Маруся стоїть перед судом тому, що її звинувачують, немов би з рев¬нощів вона отруїла свого коханого, Гриця Бобренка. Один за одним поста¬ють свідки. Параска Демиха розповідає, як бачила Гриця, що повертався від Чураїв, блідий та смутний. А ось передсудом Фесько — «млинів дозор¬ця скарбу військового». З його розповіді дізнаємося про таємні побачення Гриця та Марусі за селом над ставом, а одного разу Маруся зробила спробу полишити життя, втопившись у тому ставу, певно, що через Гриця. Напівжи¬ву витяг її з води тоді Іван Іскра. Але на це суд не зважає, бо нині звинува¬чують її. Мати Гриця привела аж 17 свідків:
...а з тих сімнадцяти має п'ять, котрі до присяги годні будуть.
От вони й називають Марусю відьмою. Горбань вважає історію про¬заїчною: дізнавшись, що Гриць збирається одружитися з Галею Вишняківною, Маруся навмисне вчиняє злочин — поїть зрадливого коханого отрутою. Отже, вона винна у скоєнні злочину. Все просто. Картину допов¬нює заплакана наречена Гриця, якій усі співчувають. А що ж сама Маруся?
Вона ні слова не сказала праву. Стоїть. Мовчить. І дивиться. І все.
А як хочеться Бобренчисі побачити її приниження, як хочеться, щоб дівчина виправдовувалася, просилася! Але Маруся мовчить. І ось, не со¬ромлячись людей, Грицева мати розповідає про те, що було таємницею двох закоханих — Марусі та Гриця. Цинічно розмірковує мати Гриця привсе¬людно про те, чому саме вона не заважала їхньому коханню:
Щоб у заміжніх погубив підметки? Чи, як чернець, скоромився мирським? Чи щоб пішов до Таці Кисломедки, котра тягалась бозна—де і з ким!
І кожне її слово болем відлунює в душі Марусиної матері. Вона не ви¬тримала, та тільки й сказала:
Чужа душа — то, кажуть, темний ліс. А я скажу: не кожна, ой не кожна!
Чужа душа — то тихе море сліз. Плювати в неї — гріх тяжкий, не можна.
Відтак за нею мав слово Яким Шибилист. Він розповів громаді, як ріс Грицько, якого Чураї і годували, й до розуму наставляли, бо матері його, бачте, часу не було ним опікуватися: «...воювала — за курку, за телицю, за межу». Маруся та Гриць зростали разом та й покохалися. Дівчина щиро, а от Гриць:
Він народився під такою зіркою, що щось в душі двоїлося йому. Від того кидавсь берега до того. Любив достаток і любив пісні.
Тим часом до суду прибуває посланець із Січі з листом від кошового з про¬ханням про допомогу Хмельницькому. Послухавши, учому справа, він зауважує:
Ця дівчина... Обличчя, як з ікон.
І ви її збираєтесь карати?!
А що, як інший вибрати закон,—
не з боку вбивства, а із боку зради?
Ну є ж про зраду там які статті?
Не всяка кара має буть безбожна.
Що ж це виходить? Зрадити в житті
державу — злочин, а людину — можна?!
Але об казуїстику суддівського столу ламається не тільки шабля Леська Черкеса, що протестує проти вироку суду — віддати Марусю на катування.
Лесько сказав: — Кого в цім ділі шкода, Так це Івана Іскру. То — козак. Таке нещастя хоч кого знеможе. Це ж можна тут рішитися ума. Любив же він Марусю, не дай боже! Тепер сидить, лиця на нім нема.
Серед різних людей, що зібралися у суді, син Якова Остряниці, Іван Іскра. Цей чесний шляхетний юнак кохає Марусю, але не тільки в тім спра¬ва. Він справжній патріот, і слова його — промова патріота і гуманіста:
Ця дівчина не просто так Маруся.
Це — голос наш. Це — пісня. Це — душа...
Коли в похід виходила батава, —
її піснями плакала Полтава.
Що нам було потрібно на війні?
Шаблі, знамена і її пісні...
Звитяги наші, муки і руїни
безсмертні будуть у її словах. Вона ж була як голос України, що клекотів у наших корогвах! А ви тепер шукаєте їй кару. Вона ж стоїть німа од самоти. Людей такого рідкісного дару хоч трохи, люди, треба берегти!
Але усе марно. Не розбираючись далі, судді присудили Марусю до стра¬ти на шибениці.
Підсудна очі слізьми не зросила. І милосердя в права не просила.



Жираф - це кінь, виконаний за всіма вимогами замовника.
 
mr_smithДата: Четвер, 04.11.2010, 05:10 | Повідомлення № 8
ADMIN
Група: Адміністратори
Повідомлень: 5114
х-статус:
You know what I mean?

Розділ II Полтавський полк виходить на зорі

А час іде. Усюди точиться боротьба. У боях вирішується доля народу:
Там бій гримить. Там гине наша воля. Там треба рук, і зброї, і плечей.
І що там, здавалось, чиясь маленька доля, чиєсь життя! Усе ніби пра¬вильно. Був суді І винесено вирок. Але мовчить Полтава, приголомшена власним вчинком. Чи може, ця тиша така напружена, бо ніхто не співає напутніх пісень, проводжаючи полку поход, на смертний бій.
Годуйте коней. Неблизька дорога. Благословіть в дорогу, матері. А що там буде, смерть чи перемога, — Полтавський полк виходить на зорі!..
Вогненна зірка в небі пролітала, Сичі кричали, вісники біди. На сто думок замислена Полтава вербові гриви хилить до води...
А власне, що ж, такі часи криваві. Що варт життя? Ну, стратять ще когось. Промчався вершник по німій Полтаві — у серці міста громом віддалось...
Той вершник зветься Іскрою Іваном. Йому сьогодні тяжче, ніж кому.
Він посланець Полтави до гетьмана Богдана Хмельницького.

Розділ III Сповідь

Про що ж думає Маруся у ті три дні перед стратою?
Пройшло життя. Не варто було і труду. Лише образи наберешся вщерть. Останні дні вже якось перебуду. Та вже й кінець. Переночую в смерть.
Виявляється, життя тяжить її, таку молоду. Вона стомлена вкрай, зне¬вірена, покинута, і до того ж, як з'ясовується, невинна у смерті Гриця. І все ж Маруся докоряє собі:
Ой, ллються сльози материнські, ллються! ,
Свята печаль, печаль біз гіркоти.
Загинуть хлопці, та хоча б по—людськи.
А як загинув, як загинув ти?
Вона знає: там зараз полк вирушає у похід:
І десь там юрми, натовпи, там люди! Там зорі в небі чисті, як ромен. Ще жінка мужу падає на груди, і діти тягнуть руки до стремен.
Чиясь край шляху плаче наречена. Там вийшли всі — і немічні, й малі. І тільки я до цього непричемна. Я зайва людям на своїй землі.
А полк іде. Нема коли журиться. Уже хтось інший став під корогву. Хорунжі є, немає тільки Гриця. А я жива... Чого я ще живу?!
І поринає Маруся у спогади.
Душа летить в дитинство, як у вирій, бо їй на світі тепло тільки там.
І в цих спогадах вона і Гриць завжди разом: працюють, допомагаючи батькам; граються; слухають розповіді діда Галерника про війни, про по¬лон; щедрують на свята. Здавалося, що усе життя — це свято.
Чомусь згадались ночі на Купала... Зірками ніч висока накрапала. Бездонне небо і безмежний світ, а нам всього по вісімнадцять літ. Такі несмілі, ще тремтять вуста. Отак до ранку — ніч і висота.
Але було і перше горе — страшна загибель батька.
Що хто там здався, тільки той і вижив. А батько ж наш, він здатися не міг. Він гордий був, Гордієм він і звався.
Він лицар був, дарма що постоли. Стояв на смерть. Ніколи не здавався. Йому скрутили руки і здали...
А потім їхні голови на палях повиставлялись в полкових містах. Людей зганяли. Мати моя впала, і крик замерз у неї на вустах.
А коли Маруся почула, як про долю її батька співає пісню кобзар, з переповненої душі вперше полилася і її пісня.
І десь в ті дні, несміло, випадково, хоч моя пісню склала не одну, печаль я вже торкнула вперше слово, як той кобзар торкав свою струну.
Вона так поважала і любила батьків, адже вони були для неї взірцем в усьому. А як вони кохали один одного! Дівчиною Маруся мріяла, що колись і у неї буде така любов:
Я — навіжена. Я — дитя любові. Мені без неї білий світ глевкий...
Відтак вона вимріяла, вигадала своє кохання:
Моя любов чолом сягала неба, А Гриць ходив ногами по землі.
Тільки мати серцем розуміла, як помиляється дочка, адже Гриць — «Бобренко. Він же не Чурай».
— Ох, не рівняй! Роти в людей, як верші. Ти кажеш — батько, а життя біжить. Наш батько з тих, що умирали перші. А Гриць Бобренко — з тих, що хочуть жить.
Йому сподобалась не стільки інша дівчина, скільки достаток її батьків. Осьде зійшло материне насіння!
То все небесні, сину мій, мигдалики. А треба жити, сину, на землі. Тече повітка. Хата занехаяна. Підмокло сіно. Поламався віз. Все просить рук. Усе кричить хазяїна, і грошей, грошей треба позаріз!
Він справжній син Бобренчихи. Маруся, вражена звісткою про зали¬цяння Гриця до Галі Вишняківни, ходила, наче хвора.
Спинити Гриця не зробила й спроби, ходжу, хитаюсь, як після хвороби. І хоч би злість яка чи ворожнеча, — нема нічого. Пустка. Порожнеча.
Вона все намагалася зрозуміти: чому? Але не було відповіді. І, забув¬ши про порядність, насміхалася над нею Галя, і сміх той стримів у спині Марусі, як ніж. Ніколи не заплакала при людях ображена до самого серця Чураївна. Але боліло серце, так боліло, що не було бажання жити:
А люди судять, їм аби причину. Дарма що лихо, що такі часи. І шла крізь очі, мов крізь колющину, Обдерта до кривавої роси.
Але не хочеться згадувати лише гіркі дні. Були ж колись щасливі:
Любилися ми, не крилися. У мене душа, було, піснями аж бринить. У цій любові щось було священне, таке, чого не можна осквернить.
Як вони з Ірицем колись мріяли про майбутнє! І все Гриць, було, промов¬ляє: «Затям, любов любов'ю, а життя життям». Чого він боявся, адже ніколи не був боягузом у бою, а тут не може обрати, та ще й виправдовується:
Не так ті кулі козаку страшні, як це щоденне пекло метушні.
А Ірицева мати не відступалась від свого. Кожного дня жалілася на не¬існуючі злидні, говорила, що треба брати дівчину заможну, а любов до Ма¬русі лише хвороба і треба видужувати. До того ж, Маруся надто розумна:
Таких дівок на світі не буває, хіба ж для цього дівці голова?
І під впливом материних речей Гриць обирає... Галю.
Нестерпний біль пекучого прозріння! Яка мене обплутала мана? Чи він мені, чи я йому — нерівня. Нерівня душ — це гірше, ніж майна!
Але виявилося, то нелегко — вдавати, що кохаєш. І одного разу він знову прийшов до Марусі. Прийшов, щоб полегшити свою душу, не думаючи, як воно було їй. Адже він кинув н на неславу людську, саму зі своїм болем. Та ще ж їй і дорікає:
Тобі дано і вірити й кохати. А що мені? Які такі куші?! Нелегко, кажуть, жити на дві хати. А ще нелегше — жить на дві душі!
Гриць знаходить виправдання для себе, благаючи її простити, а матір — благословити їхній шлюб. Та Маруся знає ціну тим клятвам:
— Іди до неї. Будеш між панами. А я за тебе, Грицю, не піду. Це ж цілий вік стоятиме між нами. А з чого, Грицю, пісню я складу?
Почуття людської гідності ніхто в ній не знищить — ні Гриць, ні Галя, ні поговір людський. Та й не помсту вона готувала для нього, бо не зреклася кохання, навіть намагаючись зректися свого життя:
Не помста це була, не божевілля. Людина спроста ближнього не вб'є. Я не труїла. Те прокляте зілля він випив сам. Воно було моє.
З розпачу зібрала Маруся зілля, про яке знала від бабусі. Зібрала для себе, бо несила було жити. Тепер, коли Гриць випадково випив її отруту, вона ще більше прагне смерті, як жаданого спочинку:
Хоч там уже дихну на повні груди, побачу зблизька Господа хоч раз. Так буде краще. Важко було, люди, і вам зі мною, і мені між вас.
І от останній ранок.
А, може, я і справді вже причинна?
Помер мій Гриць з відкритими очима.
То ж він мене і мертвий виглядав.
І, одстраждавши, знов, мабуть, страждав.
Бо він же тут лишив мене одну,
Я йду. Я скоро. Я наздожену.
Мати принесла для неї новий одяг, чоботи, намисто. Либонь, вона спо¬дівалася бачити дочку гарною, щасливою, та не судилося. І Маруся пере¬бирає ще бабусине намисто, одягає білу сорочку:
Аякже, смерть усе—таки це празник, який буває тільки раз в житті.



Жираф - це кінь, виконаний за всіма вимогами замовника.
 
mr_smithДата: Четвер, 04.11.2010, 05:11 | Повідомлення № 9
ADMIN
Група: Адміністратори
Повідомлень: 5114
х-статус:
You know what I mean?

Розділ IV Гінець до гетьмана

Палає Україна. Скрізь точаться бої:
У Києві — пекло. У Хвастові — чорно. Кипить і клекоче усе за Дніпром.
Степами, лісами, де через долини, по дорозі, а де й навпростець «гінець доганяє світання». Посланець Полтавського полку боїться, що не встигне, але він сповнений надії на справедливість. Його путь лежит до Білої Цер¬кви, де знаходиться Богдан Хмельницький.
Над Білою Церквою смуга багряна, і змилені коні аж лука стають. Усі до Богдана і всі од Богдана — із тьми виростають і в тьмі розтають.
І ось він дістався до гетьмана:
...Гетьман підняв безсонням обпалені очі. Гетьман сидів за похідним столом у шатрі. Троє старшин — у рубцях, у кривавому клоччі — прямо із бою — говорили про бій на Дніпрі... Тут, може, ідеться про долю країни! — а я про чиєсь там одненьке життя!
До нього і звернувся Іван Іскра, це саме він — посланець від Полтавсь¬кого полку. Сповістивши про те, що полку дорозі, Іван розповів сумну істо¬рію Марусі Чурай і попросив заступитися. І великий Богдан по—людськи зрозумів усе і розсудив. Може, згадав славного Гордія Чурая, може, пісні Марусі, які співала вся Україна.
Чи думав про Марусині пісні,
такі по Україні голосні,
що й сам не раз в поході їх співав,
і дивував, безмірно дивував, —
що от скажи, яка дана їй сила,
щоб так співати, на такі слова!..
...Чи думав про ту голову відтяту,
поставлену в Полтаві у ті дні.
Чи про дівча, що закричало: «Тату!»—
і перейшов той стогін у пісні.
Отже:
Богдан подав наказ гетьманський свій — уже печаттю скріплений сувій.
Що в ньому? Чи встигне Іван до Полтави вчасно?

Розділ V Страта

На світанку Маруся вже готова до страти. Душа майже спокійна. Очи¬ма вбирає дівчина такі буденні картини, що іншим разом нічим би й не спи¬нили уваги. Невже відспівала?
Душа у безвісті полине, очима зорі проведуть. Чи хоч пучечок той калини мені на груди покладуть? —
ось чим переймається Маруся — питанням дівочої честі, бо це важли¬во як не для неї, так для матері. Як їй боляче зараз! Як витримає мати цей страшний тягар — смерть своєї дитини?!
А в степу серед ковилів уже готова шибениця. І по дорозі вже потягли¬ся туди люди:
Що їх веде — і доброго, і злого? Де є та грань — хто люди, хто юрма?
Що воно діється з людьми! Он якась молодичка ще й дитя з собою узя¬ла. Усі чекають. Чого? Видовища? Зазирає до кожного у вічі Лесько Чер¬кес, нагадуючи про давній звичай. Якщо хтось добровільно згоджувавсь вийти заміж за приреченого до страти, то його милували. Але Черкесові відмовляють: «То ти ж не дівка, тут же навпаки».
Юрма безжальна, у неї нема душі. І пропускають наперед Бобренчиху, бо вона, бач, «заслужила». І ось у натовпі прошелестіло: «Ведуть!»
Якась вона не схожа на убивць. Злочинниця — а так би зняв би шапку. На смерть іде, — а так би й поклонивсь.
Маруся йшла, гарна та горда, якою її знали завжди. Ніколи ніхто з цієї юрми не побачить ні сльози, ні страждання на її обличчі. Бо вона — Чураїв-на. Так колись гордо прийняв смерть її батько, так чинили її великі предки — не схилялися. Чи зрозуміє це натовп? А навіщо? Вони чужі. Може, саме такої гордості не прощали їй, бо не кожному під силу жити з високо піднятою голо¬вою, незважаючи на пересуди обмежених, забобонних людей. Вони — юрма. А справжній народ — це такі, як вона, як Іскра, Черкес, Шибилист, як Чурай і Хмельницький. Від них і надійшов порятунок. Іван устиг вчасно. Геть¬манський наказ скасував вирок суду, бо «смерть повсюди, а життя одне»:
В тяжкі часи кривавої сваволі смертей і кари маємо доволі. І так чигає смерть вже звідусіль.
То чи ж воно нам буде до пуття — пустити прахом ще одне життя?
Чурай Маруся винна у в одному: вчинила злочин в розпачі страшному. Вчинивши зло, вона не є злочинна, бо тільки зрада є тому причина.
Не вільно теж, караючи, при цім не урахувати також і чеснот, її пісні — як перло многоцінне, як дивен скарб Середземних марнот. Тим паче зараз, при такій війні... Про наші битви — на папері голо. Лише в піснях вогонь отой пашить. Таку співачку покарать на горло, — та це ж не що, а пісню задушить!
Та покарання й так було досить: дівчина вже пережила свою смерть. І коли оголосили, що вона вільна, Маруся мовби скам'яніла. Стояла і не рухалась. Аж коли привезли її матір, отямилася: хоч матері радість.

Розділ VI Проща

Але не витримала мати випробувань і незабаром пішла з життя:
Недовго мати щось тоді і прожевріла, щось після того тижнів півтора. Кленочками червоними й рожевими її на той світ осінь провела.
Маруся залишилася сама. Що тримає її тут, серед людей, що не знали любові й прощення? Та й сама вона відчуває пустку в душі, провину свою за тс, що сталося. Через те й вирушила до Києва на прощу.
Вона йшла далекими дорогами, чорна, худа, змарніла. Дивилася на світ порожніми очима, як чужа. Та минав час, і Маруся, чутлива до краси, почи¬нає відчувати її, вбирати очима, серцем, душею:
Буває, часом сліпну від краси.
Спинюсь, не тямлю, що воно за диво, —
оці степи, це небо, ті ліси,
усе так чисто, гарно, незрадливо,
усе як є — дорога, явори,
усе моє, все зветься — Україна.
Краса рідної землі лікувала змучену душу Марусі. Тож коли дівчина зус¬тріла дорогою мандрівного дяка, душа її вже знову була готова до спілкування з людиною, прагнула вірити. їй хотілося говорити і слухати неспішну мову старого мудрого дяка. А він ставився до неї, як до дитини: пожалів дівчину і допоміг, коли вона поранила ногу. Та найболючіша рана була в її душі:
Хотіла жити, а життя не вийшло. Хотіла вмерти — люди не дали.
І старий дяк, який бачив за життя немало, промовляє до дівчини:
А як подумать, дівчинко моя ти, то хто із нас на світі не розп'ятий? Воно як маєш серце не з льодини, розп'яття — доля кожної людини.
Затамувавши подих, слухала Маруся розповіді дяка про життя його в Полтаві. Та не сміла сказати, чия вона: це тільки її страждання, це тільки її життя.
Дорогою вони бачать міста і села, що стали біллю і славою України. Тут пролилася кров за волю України.
Там відступало військо Остряниці. Тут села збив копитами Кончак. А у долині річки Солониці слізьми покути висох солончак.
Тут війна знищила стільки людей, що й переночувати ні до кого попро¬ситися. Це тут схопили колись Наливайка:
Був молодий і гарний був на вроду. І жив, і вмер, як личить козаку. За те, що він боровся... За те, що він боровся за свободу, його спалили в мідному бику!
А ось уже й Лубни — столиця страшного Яреми Вишневецького:
Там жив Ярема, син Раїни, страшний руйнатор України.
Нема тепер палацу на Замковій горі, та живе печальна пам'ять про злочинного мучителя власного народу, ганьбою вкрите це ім'я.
В історії свої карби, свої уроки. Спочиваючи в одній із порожніх хат, дяк пригадує все, що знав про Вишневецького, про навколишні села:
Тут од Лубен до самої Волині лежать навколо села удовині. Причілки виглядають з кропиви.
Страшні картини обпаленої землі, понівеченої війною, примушують Марусю на якийсь час забути про особисте горе:
Чи серце знову плакати навчилось на цій дорозі в Київ із Лубен?!
І ось в її душі народжується пісня про Байду та Вишневецького. Дяк здивований:
А ти співаєш — душу всю проймає. Бувають, може, й кращі голоси, але такого другого немає!
Слухаючи Марусину пісню, він висловлює гіркоту з того, як мало справ¬жнього слова є в Україні, бо так звані поети «складають віршики святочні, а в селах ридма плачуть кобзарі». Де ж воно, справжнє слово:
А хто напише, або написав, велику книгу нашого народу?!
Невже її так ніхто і не створить — велику книгу історії життя і бороть¬би великого народу:
Усі віки ми чуєм брязкіт зброї, були боги в нас і були герої, який нас ворог тільки не терзав! Але говорять: «Як руїни Трої». Про Київ так ніхто ще не сказав.
Багато ще непізнаного і неназваного в історії України. Про це розмір¬ковують Маруся і дяк, подорожуючи стражденною «дорогою до Києва з Лубен». З гіркотою дивилися подорожні на покинуті села. А де ще були мешканці, з острахом зачинялися вони по хатах: боялися мору, лихих лю¬дей — усього. Невипадково й притулок на ніч знайшли мандрівники не десь у хаті, а на цвинтарі. Тут тихо й затишно, ніхто вже нічого не бажа і не чи¬нить кривди. Примиренням віє від кожної могили. Ось старий поляк за¬кляк біля одного «надгрібка».
Це ж, певно, тут уся його родина — у цій землі... Скорбота всеочисна! Оце уже і є його вітчизна.
Ото ж бо й воно, що хтось мріє усе загарбать «од можа і до можа», а хтось просто живе, і йому болять рани тієї чужої війни:
Колись нащадки будуть одмивати оцю печаль од крові і глупот.
Бо можновладці — тяжко винуваті. А що зробив народові народ?!
Цей розділ подає широку панораму тодішнього життя України. Він містить роздуми над долею народу українського і всього людства.
І ось він — Київ!
Возсіяв хрестами...
І ось він — Київ, за валами він! —
той стольний град, золотоверхе диво,
душі моєї малиновий дзвін!
Але Київ — то є суцільна руїна на той час. Підчас боротьби українсь¬кого народу проти іноземних загарбників не помилували литовські, польські гетьмани Радзивілл та Потоцький не тільки міста, але й священних храмів.
І він ввійшов, литовський князь, сюди. Як ніж у спину. А Потоцький — в груди. Богдан між ними, як між двох огнів...
Три дні і три ночі пломенів Київ:
...Стояв собор старовинний із випаленою душею... Лежали зрушені плити, як зашерти чорної криги. І янголи в білій одежі впритул обступали вівтар.
Лише священні печери Києво-Печерської лаври вціліли. Туди й по-сходилися прочани.
Довго водив дяк Марусю, розповідаючи їй про святих, які знайшли тут останнє пристановище. Та не стільки про них говорив дяк, скільки про тих, хто, на його думку, не менш заслуговував зватися святими. Він говорив про лицарів—козаків, що навіть життя не пожаліли для свого народу, а ніхто не знає про їх героїчні вчинки:
І каже дяк: — Немає у нас міри. Та й розум за бодягу зачепивсь, Сисой, Мардерій — мученики віри. А Байда що, од віри одступивсь?
Аби слова, хоч бред второзаконія.
А що сильніше підпирає твердь —
молитва преподобного Антонія
чи Наливайка мученицька смерть?..
Вже скрізь у нас є різні школи братські.
Пів—України — сироти козацькі...
Такі ж гіркі, такі ж безобороннії!
А їм все те ж — про подвиги Февронії.
Бо вчити дітей треба на прикладах власної історії. Ця історія — не виду¬мана, вона жива в пам'яті людській. На цій пам'яті й слід виховувати патрі¬отів. Гаряча пристрасна промова дяка про героїв України, у тому числі й про Чурая, батька Марусі, викликає в пам'яті дівчини живі картини, спогади про ту страшну зиму, коли вороги постинали голови п'ятьох козацьких старшин, серед яких був і її батько. Але, заплакавши, дівчина так і не зізналася, що вона — дочка славного Чурая. Пишатися батьком, любити його, шанувати його пам'ять вона вміла, але користатися його ім'ям вважала негідним.
Одного разу дяк розповідає Марусі й про своє життя. Він теж колись кохав. Та коли його панна погребувала українською мовою, назвавши її «хлопською», він зрікся любові, бо то була чужа йому людина. Сумом відлу¬нюють слова дяка:
Ну, та й нічого. Так мені і треба. Немає щастя, — можна жити без. В душі людській, крім видимого неба, є одинадцять всячеських небес.
Був регентом і був я канархистом. Любив людей і обминав юрму. І відзначався коромольним хистом — несклонностю к духовному ярму...
Бував я скрізь. Душа у мене боса. Пройшла тернами множества земель... Пізнав любов, пізнав я і ненависть. Гарячий був, доходив до нестям. Колись я жив. Тепер я розминаюсь з людьми, з лісами, з небом і з життям.
Зустріч із хорошою людиною, прості й мудрі слова трошки загоїли ду¬шевні рани Марусі Чурай, розрадили її.
Очима дяка вона бачить і Київ, і людей навкруги, по—своєму пережи¬ваючи події не тільки свого життя, а і відчуваючи подих історії, її велич:
Тепер у Лаврі—де вже ті ліси? Де молитовна тиша над лісами? Лише Дніпро, брат вічності й краси, тече в лугах тих самих і так само.
Усі тут рівні перед Богом і перед цією вічною величчю краси:
Пустельник б'є в пустельне било. А в цій пустелі — тисячі людей.
Тут є такі, що трохи чи не плазом. Сліпі, німі. І в кармазинах є.
Чи нас господь почує усіх разом, Коли так просить кожен про своє?
Вже й повертатися пора, залишилося пом'янути
своїх померлих... Пом'яну і попелом розвіяного батька... і матір, що звела я у труну... Тих, що душа не виговорює... Гордія... Ганну і ...Григорія.
Дяк, либонь, не любив прощатися. Залишив Марусі в дарунок хустку та іде добрий спогад про себе та й пішов собі. Дівчина залишилася сама з думкою про те, що треба якось жити, як уже жива. З тим і подалася додому до Полтави.



Жираф - це кінь, виконаний за всіма вимогами замовника.
 
mr_smithДата: Четвер, 04.11.2010, 05:11 | Повідомлення № 10
ADMIN
Група: Адміністратори
Повідомлень: 5114
х-статус:
You know what I mean?

Розділ VII Дідова Балка

Зима в Полтаві була тривожна:
І знову лихо. Не пройшло і году, — У Білій Церкві складено угоду. І знову ти лишилась на поталу, і знову панство суне на Полтаву.
Дозором ходять козаки, вдивляючись у засніжені далі:
Козацька мата дивиться на шлях, — по самій обрій порожно в полях... Пустеля, степ... ворон голодні ґвалти... Нема кому із ним заговорить. Лише димок із Дідової Балки курить собі у небо та й курить...
У балці поблизу Полтави давно стоїть хатка, де живе дід Галерник. Двадцять років пробув діду неволі на ворожій галері. Відтоді усе, що він робить з дерева, схоже на маленьку галеру. Чимало бачив діду житті, чи¬мало ворогів пройшло повз його хати, а він усе тихенько робить свою спра¬ву: різьбить то ополоник, то ложку, то ще якісь нехитрі потрібні хатні речі. Його кликали пересидіти ворожу навалу в Полтаві, та він залишився у своїй хаті. До цього діда й завітав Іван Іскра, щоб порадитися про Марусю:
В ній наче щось навіки проминуло. Прийшла із прощі дивна і гірка.
Так від людей Марусю відвернуло, що вже нікого й в хату не пуска.
Вона самотня, але горда: не приймає жодної турботи. Іван боїться за її життя, а Марусі наче й байдуже. Адже він ще сподівається зробити її щасливою:
Ми з нею рідні. Ми одного кореня. Мабуть, один лелека нас приніс. Батьки у нас безстрашні й не впокорені і матері посивіли від сліз... Ми з нею — діти однії печалі. Себе читаю у її очах.
Та нема поради у справах кохання. Єдине, що дід знає точно, — істина така:
В житті найперше — це притомність духа, тоді і вихід знайдеться з нещасть.

Розділ VIII Облога Полтави

Недарма ходили дозором козаки: незабаром під брамами Полтави опи¬нилося вороже військо. Надворі вирує хуртовина. Шлях ворожого війська до Полтави був довгим та виснажливим, і є ж угода, що мусять впустити, та коли? А міцна брама зачинена і мовчать вали.
Лиш на валах козацтво походжає і за щитами залягли стрільці.
Лютують вороги, лаються голосно, бо вже вкрилися інеєм. Нарешті «від Пушкаря козак з міського валу такий універсал на списі їм подав»:
Панове! Ви і ми — це рівні два народи. В боях рішили спір, і вільні ми тепер. ...Наш полк стоїть у полковому місті. Це значить — стоїмо ми на своїй землі.
Отже, ні про який договір не йдеться. Полтава — місто українське, а не польське чи ще чиєсь. Усякі вороги зійшлися під мури міста.
І німці є. Теж лицарі тевтонські. Усе кричить, нуртується, гуде. Звалити хочуть стіни єрихонські. Нічого. Вал міцненький. Не впаде.
На валу стоїть Іван Іскра. Він думає про Марусю. Як вона там, самот¬ня, усіма покинута, у холодній хаті посеред суворої зими. Він просив її бути за дружину для нього. Але промовила Маруся:
— Кого ти любиш, Іване? Мене
чи свою пам'ять? Красива я була, правда? Схожа на свою матір. Смілива я була, правда? Схожа на свого батька. Співуча я була, правда? Схожа на свій народ.
Вона відмовляє собі у щасті, вважає, що не може дати щастя сама, бо вона гірка, понівечена життям.
Моє життя — руйновище любові, де вже ніякий цвіт не процвіте.
А над Полтавою нависла загроза. Три тижні місто в облозі, і вже вороги рубають віковий Пушкарівський ліс. Рубають безжально, не думаючи про завтрашній день. А стріляти не можна, бо панство тільки й чекає на будь—яку провокацію. Стоїть Полтава.
...А дні ідуть. Удавнилась облога. Вже навіть звикли. Йдеться до Різдва. З усіх боків одрізана дорога, — Полтавонько, ти все—таки жива?!
У місті голод. Із сумною іронією описує автор базар, де на всіх продавало¬ся дві качки й одна паляниця хліба. Зате матерій було багато, приправ було безліч. Та приправляти нічого. На свят—вечір навіть куті ні з чого зварити.
Іван був у Марусі: «Прийшов до неї, навіть не зраділа». Ніби нічого їй уже не потрібно, а сама вона як тінь. Після Різдва облогу було знято.
Бо поки тут вони під валом бігали, у ці ворота ступою товкли, у спину їм з Брацлавщини й Чернігова нових повстань пожежі припекли.
І ожила Полтава дзвоном цвинтарної церкви, живим гомоном ра¬дості, а над Дідовою Балкою знов курився димок. Живий був дід. Жива була Полтава.
Розділ IX Весна, і смерть, і світле воскресіння
Після тяжкої зими прийшла нарешті весна. На неї так чекали, а вона прийшла раптом, несподіванно. Просто повіяв вітер з півдня, і рушили сніги
прямо у Ворсклу. Весна несла з собою надію на спасіння. Принаймні з го¬лоду вже важко померти, коли все росте на землі.
Весна прийшла. Скасовано угоду. Вся Україна знову у вогні. Цвіте земля, задивлена в свободу. Аж навіть жити хочеться мені, —
радіє й собі Маруся, хоч вона хвора на сухоти. Кашель доймає її, кидає то в жар, то в холод.
А дні стоять,— не хочеться тужити! І кожна пташка хатку собі в'є. — Скажи, зозуля, скільки мені жити? — Кує зозуля... Цілий день кує...
Приходив до Марусі Іван, посидів мовчки. Попрощався, бо знову йому до бою:
Богдан підняв козацтво за свободу, універсалом обіслав полки.
І не витримала душа, здригнулась і рвонула услід полку, услід Іванові:
Прощай, Іване, найвірніший друже, шляхетна іскра вічного вогню!
Маруся стояла край шляху, як колись, а повз неї йшов полк. І співали пісні. її пісні: «Зелененький барвіночку», «Не плач, не журися, а за свого миленького богу помолися» та інші. І серед них «Ой не ходи, Грицю». .
Дівчаточка, дівчатонька, дівчата! Цю не співайте, я ж іще жива.



Жираф - це кінь, виконаний за всіма вимогами замовника.
 
Форум селища міського типу Червоне, Червоне - зробимо кращим »  Школопедія (Школопедия) » Українська література » 12 клас - Тема: Ліна Костенко. (12 клас - Тема: Ліна Костенко.)
Сторінка 1 з 11
Пошук:


Оплата будь-яких послуг через інтернет

Вхід

Логін:
Пароль:

Інформація

Ваш IP: 54.198.221.13
Браузер:

Cайт живе: