Микола Степанович Вінграновський – поет, прозаїк, кінорежисер, кіноактор.
Після закінчення інституту Микола Вінграновський працював на Київській студії ім. О. Довженка як кіносценарист, режисер, актор. У 1984 році за збірки творів для дітей "Літній ранок" (1974), "Літній вечір" (1976), "Ластівка біля вікна" (1981), "На добраніч" (1983) удостоєний Державної премії України ім. Т. Шевченка. Сформувавшись як письменник в умовах потепління 60-х років, з великим ентузіазмом зустрів відродження української культури і становлення української державності у 80-90 роки. Обраний головою українського ПЕН-клубу.
Перші вірші Вінграновського з’явилися друком 1975 року, а перша збірка – "Атомні прелюди" – вийшла 1962 р. Своїми творчими пошуками у змісті і формах поетичної творчості він вписується в поезію "шестидесятників", хоч виявляє свій індивідуальний стиль, властиве тільки йому бачення світу він тяжіє до фольклорної образності.
Микола Вінграновський – заслужений діяч мистецтв України з 12.1997 р.; член комітету з Національних премій України ім. Т. Шевченка з 09.1996 р.

У синьому небі я висіяв ліс,
У синьому небі, любов моя люба,
Я висіяв ліс із дубів та беріз.
У синьому небі з берези і дуба.

У синьому морі я висіяв сни,
У синьому морі на синьому глеї
Я висіяв сни із твоєї весни,
У синьому морі з весни із твоєї.

Той ліс зашумить, і ті сни ізійдуть,
І являть тебе вони в небі і в морі,
У синьому небі, у синьому морі...
Тебе вони являть і так і замруть.

Дубовий мій костур, вечірня хода,
І ти біля мене, і птиці, і стебла,
В дорозі і небо над нами із тебе,
І море із тебе... дорога тверда.

Сеньйорито акаціє, добрий вечір

Сеньйорито акаціє, добрий вечір.
Я забув, що забув був вас.
Але осінь зійшла по плечі.
Осінь, ви і осінній час.
Коли стало любити важче
І солодше любити знов...
Сеньйорито, колюче щастя.
Хто воно за таку любов?
Вже б, здавалося, відболіло.
Прогоріло у тім вогні.
Ступцювало і душу, й тіло.
Вже б, здалося, нащо мені?
У годину суху та вологу
Відходились усі мости,
І сказав я - ну, слава Богу,
І, нарешті, перехрестивсь.
Коли ж - здрастуйте, добрий вечір.
Ви з якої дороги, пожежо моя?..
Сеньйорито, вогонь по плечі -
Осінь, ви і осінній я...

Прилетіли коні — ударили в скроні

Прилетіли коні — ударили в скроні.
Прилетіли в серпні — ударили в серце.
Ударили в долю, захмеліли з болю,
Захмеліли з болю, наїржались вволю.

Отакі-то коні — сльози на долоні.

ЧОРНА РАЙДУГА

Не дівчина, не мати, не сестра —
Богине віри і добра богине…
Блискуча маско віри і добра!
Ваш крик, і крок, і кров для мене гине.

Та що лукавить? В серці я на “ви”
Ще із думками вашими, з тривогою,
Із ґудзиками вашими, підлогою
І з люстрою під стелею весни.

Я ще вулкан розвержений любові,
Що прагнув смерті вашої не раз,
Щоб доторкнутися і воскресити вас,
І слухать вас у велевдячній мові.

І слухать вас… Ви знаєте, в якій
Солодко-темній глибині чуттєвій,
В якій солодкій глибині терпкій
Спалив я з вами літечка миттєві,

Спалив без свідків, язиків, очей —
Лиш ви і я. Удвох. Обоє. Тихо.
Хто ж дасть мені хоч ніч із тих ночей?
Із тих одвертостей хоч крихітливу крихту?

Ніхто не дасть! Бо й я згорів у них,
Ви ж будете ще жить — пектись в моєму слові,
Бо ви — брехня! Ви — маскарад любові!
Ви чорна райдуга небесних літ моїх…

…У чорної райдуги біле тіло
І чорні очі, як сто криниць.
У чорної райдуги небо згоріло,
І райдуга впала на землю ниць.

У чорної райдуги в пальцях вітер
І кров голуба — в крові небо сія.
І телефон біля ліжка, і квіти.
Квіти мої, і за квітами — я.