rss · Субота, 23.09.2017, 08:40

Опитування

Будинок Культури
1. Необхідний в Червоному
2. Мені це не цікаво
3. Замість БК - магазин
4. Є інші заклади, там краще
5. Надам фінансову допомогу
6. Не потрібен Червоному
7. Маю спонсора на ремонт
Всього відповідей: 41
Сторінка 1 з 11
Модератор форуму: Shooler, lusi 
Форум селища міського типу Червоне, Червоне - зробимо кращим »  Школопедія (Школопедия) » Українська література » 11 клас - Тема: Олександр Довженко. (11 клас - Тема: Олександр Довженко.)
11 клас - Тема: Олександр Довженко.
ShoolerДата: Неділя, 12.04.2009, 01:21 | Повідомлення № 1
Супермодератор
Група: Модератори
Повідомлень: 3529
х-статус:
Veni! Vidi! Vici!

11 клас - Тема: Олександр Довженко.

“Україна в огні”
“Зачарована Десна”



Я - волк! И вожака хочу я трон.
Ведь жизнь имеет волчий нрав.
В ней справедливейший закон -
Кто всех сильнее тот и прав!
 
ShoolerДата: Неділя, 12.04.2009, 01:56 | Повідомлення № 2
Супермодератор
Група: Модератори
Повідомлень: 3529
х-статус:
Veni! Vidi! Vici!

Довженко Олександр Петрович
(11.09.1894 р. — 25.11.1956 р.),
режисер, сценарист, автор розповідей і повістей.

Народився Олександр Довженко 10 вересня 1894 року в селянській родині на Чернігівщині, у мальовничому містечку Сосниця. Дитинство його проходило серед казкової природи Придесення, колоритних постатей, житейських трагедій і свят своїх земляків. Пізніше цей побачений, почутий, пережитий у дитинстві світ знайде своє втілення у довженківських фільмах, що золотими літерами впишуться у скарбницю світового кіно. У Сосниці Сашко, як звали його рідні, здобуває початкову освіту.
3 17 років він — студент Глухівського учительського інституту, закінчивши який у 1914 році отримує направлення до Житомира. Вчителювання його тривало до літа 1917 року й включало в себе викладання природознавства й гімнастики, географії й фізики, історії й малювання. Згодом він переїздить на роботу до Києва. Тут він вчителює і вчиться в Київському комерційному інституті на економічному факультеті. Коли ж у Києві відкрилася Академія мистецтв, Довженко стає її слухачем.
У буремне лихоліття 1918—1920 років Довженко на службі у Червоній Армії. Після визволення Києва від польських інтервентів працює в губернському управлінні народної освіти завідуючим відділом мистецтва. Так тривало до липня 1921 року, коли його, за наказом Наркомату закордонних справ УРСР, було зараховано співробітником цього поважного відомства і направлено на роботу за кордон — спочатку до консульства у Варшаву, а згодом у Берлін. Там він продовжує малювати й студіювати малярство.
У 1923 році О. Довженко повертається в Україну. Доля заносить його до Харкова, на той час столиці України, де він влаштовується на роботу в газету «Вісті», працюючи там карикатуристом та художником-ілюстратором. На тридцять третьому році життя О.Довженка круто змінюється. Він приїжджає до Одеси, де починає працювати режисером на кіностудії. Першою пробою став фільм «Ягідка кохання», що мав комедійний характер, але Олександр Петрович ніколи не зараховував його до свого творчого доробку. Точкою відліку свого кінематографічного життя він справедливо розпочинав зі стрічки «Сумка дипкур'єра», в якій, окрім всього, ще знявся і в ролі кочегара. Мрією О. Довженка було національне кіно, наближення його естетики до народного мистецтва.
У 1928 році він за сто днів знімає фільм «Звенигора» — історію українського народу від сивої давнини до сучасності. «Картину я не зробив, а проспівав, як птах», — казав митець. Наступною роботою О.Довженка стає стрічка «Арсенал», а ще через рік, у 1930 р., на екрани виходить неперевершений шедевр світової кінокласики — «Земля». Цей фільм — гімн життю — було названо серед двадцяти кращих кінострічок усіх часів і народів. Фільм, у якому О. Довженко звернувся до трьох одвічних загальнолюдських тем: життя і смерть, людина і земля, старе і нове — уже знімався на Київській кінофабриці, яку тільки розпочали будувати. У цей час на її території Довженко і закладає свій знаменитий сад.
На початку 1933 року Довженко залишає Київську кінофабрику і переїздить до Москви. Згодом разом із дружиною Ю. Солнцевою та письменником О. Фадєєвим вирушає на Далекий Схід. Мета поїздки — створення сценарію про східні рубежі країни. Результатом творчого відрядження став фільм «Аероград». Напередодні війни працює над фільмом «Щорс», з основною темою — народ у війні. За цю роботу митець був удостоєний Державної премії СРСР.
З початком війни змінюється і життя О. Довженка. Він добровольцем іде на фронт захищати рідну землю. Працює в газетах «Красная Армия», «Красная звезда», «Известия». Пише серію оповідань. У 1943 році на екрани виходить документальний фільм «За нашу Радянську Україну». У травні 1945 року з'являється ще одна стрічка — «Перемога на Правобережній Україні». Після війни О. Довженко знімає документальний фільм про Вірменію «Рідна країна», у 1949 році — стрічку «Мічурін».
На початку п'ятдесятих років великий режисер переважно займається педагогічною та викладацькою роботою в Інституті кінематографії. Пише сценарії та кіноповісті: «Відкриття Антарктиди», «Поема про море», «Повість полум'яних літ», «Зачарована Десна».
Сповнений творчих планів, О. Довженко раптово помирає 25 листопада 1956 року. Йому йшов шістдесят третій рік... Уже після його смерті виходить вибране О. П. Довженка, його дружина Ю. Солнцева дозняла фільми «Поема про море», «Повість полум'яних літ», «Зачарована Десна».
У 1959 році за сценарій фільму «Поема про море» О. П. Довженкові посмертно було присуджено Ленінську премію.

Вікіпедія - О.Довженко

Народився Олександр Довженко 10 вересня 1894 року в селянській родині на Чернігівщині, у мальовничому містечку Сосниця. Дитинство його проходило серед казкової природи Придесення, колоритних постатей, житейських трагедій і свят своїх земляків. Пізніше цей побачений, почутий, пережитий у дитинстві світ знайде своє втілення у довженківських фільмах, що золотими літерами впишуться у скарбницю світового кіно. У Сосниці Сашко, як звали його рідні, здобуває початкову освіту.

3 17 років він — студент Глухівського учительського інституту, закінчивши який у 1914 році отримує направлення до Житомира. Вчителювання його тривало до літа 1917 року й включало в себе викладання природознавства й гімнастики, географії й фізики, історії й малювання. Згодом він переїздить на роботу до Києва. Тут він вчителює і вчиться в Київському комерційному інституті на економічному факультеті. Коли ж у Києві відкрилася Академія мистецтв, Довженко стає її слухачем.

У буремне лихоліття 1918—1920 років Довженко на службі у Червоній Армії. Після визволення Києва від польських інтервентів працює в губернському управлінні народної освіти завідуючим відділом мистецтва. Так тривало до липня 1921 року, коли його, за наказом Наркомату закордонних справ УРСР, було зараховано співробітником цього поважного відомства і направлено на роботу за кордон — спочатку до консульства у Варшаву, а згодом у Берлін. Там він продовжує малювати й студіювати малярство.

У 1923 році О. Довженко повертається в Україну. Доля заносить його до Харкова, на той час столиці України, де він влаштовується на роботу в газету «Вісті», працюючи там карикатуристом та художником-ілюстратором. На тридцять третьому році життя О.Довженка круто змінюється. Він приїжджає до Одеси, де починає працювати режисером на кіностудії. Першою пробою став фільм «Ягідка кохання», що мав комедійний характер, але Олександр Петрович ніколи не зараховував його до свого творчого доробку. Точкою відліку свого кінематографічного життя він справедливо розпочинав зі стрічки «Сумка дипкур'єра», в якій, окрім всього, ще знявся і в ролі кочегара. Мрією О. Довженка було національне кіно, наближення його естетики до народного мистецтва.

У 1928 році він за сто днів знімає фільм «Звенигора» — історію українського народу від сивої давнини до сучасності. «Картину я не зробив, а проспівав, як птах», — казав митець. Наступною роботою О.Довженка стає стрічка «Арсенал», а ще через рік, у 1930 р., на екрани виходить неперевершений шедевр світової кінокласики — «Земля». Цей фільм — гімн життю — було названо серед двадцяти кращих кінострічок усіх часів і народів. Фільм, у якому О. Довженко звернувся до трьох одвічних загальнолюдських тем: життя і смерть, людина і земля, старе і нове — уже знімався на Київській кінофабриці, яку тільки розпочали будувати. У цей час на її території Довженко і закладає свій знаменитий сад.

На початку 1933 року Довженко залишає Київську кінофабрику і переїздить до Москви. Згодом разом із дружиною Ю. Солнцевою та письменником О. Фадєєвим вирушає на Далекий Схід. Мета поїздки — створення сценарію про східні рубежі країни. Результатом творчого відрядження став фільм «Аероград». Напередодні війни працює над фільмом «Щорс», з основною темою — народ у війні. За цю роботу митець був удостоєний Державної премії СРСР.

З початком війни змінюється і життя О. Довженка. Він добровольцем іде на фронт захищати рідну землю. Працює в газетах «Красная Армия», «Красная звезда», «Известия». Пише серію оповідань. У 1943 році на екрани виходить документальний фільм «За нашу Радянську Україну». У травні 1945 року з'являється ще одна стрічка — «Перемога на Правобережній Україні». Після війни О. Довженко знімає документальний фільм про Вірменію «Рідна країна», у 1949 році — стрічку «Мічурін».

На початку п'ятдесятих років великий режисер переважно займається педагогічною та викладацькою роботою в Інституті кінематографії. Пише сценарії та кіноповісті: «Відкриття Антарктиди», «Поема про море», «Повість полум'яних літ», «Зачарована Десна».

Сповнений творчих планів, О. Довженко раптово помирає 25 листопада 1956 року. Йому йшов шістдесят третій рік... Уже після його смерті виходить вибране О. П. Довженка, його дружина Ю. Солнцева дозняла фільми «Поема про море», «Повість полум'яних літ», «Зачарована Десна».

У 1959 році за сценарій фільму «Поема про море» О. П. Довженкові посмертно було присуджено Ленінську премію.


Я - волк! И вожака хочу я трон.
Ведь жизнь имеет волчий нрав.
В ней справедливейший закон -
Кто всех сильнее тот и прав!
 
ShoolerДата: Неділя, 12.04.2009, 02:23 | Повідомлення № 3
Супермодератор
Група: Модератори
Повідомлень: 3529
х-статус:
Veni! Vidi! Vici!

Довженко Олександр Петрович - “Україна в огні”

«Україна в огні» — надзвичайний твір. Пронизливий, справжній, живий. Жодного фальшивого слова, жодної нещирості, сама тільки правда про людей, про історію, про людські душі. Коли читаєш його, аж сльози на очі навертаються.
Мало хто за часів тоталітарної системи знаходив сміливість не брехати, не приховувати, не «підмальовувати» зайвого... Одним із плеяди безкомпромісних правдоборців в українській літературі був Олександр Довженко.
Кіноповість «Україна в огні» була заборонена. Олександр Довженко важко переживав це, бо його вистраждана правда, що пройшла крізь серце, була так грубо придушена, призупинена на шляху до читача, глядача, нащадка... Звісно, час розставляє все по місцях. Тепер ми маємо можливість читати прекрасні твори письменника і дізнаватися правду про нелегкі часи війни, коли на територію мирних трудящих українців-хліборобів прийшов ворог, щоб понівечити життя безневинних людей, перетворити їх на рабів, вивезти на примусові роботи. Але небезпека чатувала з обох сторін: після війни люди, що перебували на окупованих територіях (чи, тим більше, побували у полоні), були оголошені зрадниками... Ще й до того на початку війни офіційно писали про боротьбу «малою кров'ю на території ворога»... Але, на жаль, не так сталося, як гадалося.
Олександр Довженко, створюючи багатогранну панораму історичних подій, не прикрашує дійсності. Він прямо говорить про існування як визначного героїзму, сили духу, високого розуміння честі та патріотизму, так і про людей з дріб'язковими душами, боягузів, зрадників, горе-патріотів: «Душі у людей були маленькі, кишенькові, портативні, зовсім не пристосовані до великого горя». Болить письменникові й відсутність національної свідомості деяких людей.
Але стільки палких і мужніх постатей у повісті О. Довженка, що своєю незламністю, героїзмом вони яскраво контрастують із «портативними душами». У центрі повісті — родина Лавріна Запорожця, який разом із дружиною виховує п'ятьох синів і дочку Олесю. Кожному з них випала своя доля. Олеся потрапить у фашистську неволю, переживе втечу, страждання, голод та поневіряння, торуючи шлях додому. Можливо, образ Олесі є алегорією образу України... Олеся не тільки окраса усього села, а й на свої роки мудра дівчина, такі прості і такі глибокі слова говорить вона у творі: «Ми жінки, Христе. Ми матері нашого народу. Треба все перенести, треба родити дітей, щоб не перевівсь народ. Глянь, що робиться. Множество мільйонів гине... Я вірю, Христе, вірю! Нізащо не буде по-німецьки, нізащо!»
У трагічні воєнні часи, коли під загрозою опинилося саме життя народу, саме його існування, у справжніх душах проявляються вічні цінності, з них ніби осипаються ілюзії, пусті слова та пусті лозунги. Лаврін Запорожець так оцінює ситуацію: «Позвикали до класової боротьби, як п'яниця до самогону! Ой, приведе вона нас до загибелі... Я не знаю сьогодні класової боротьби і знати не хочу. Я знаю — Батьківщина, народ гине!..» Лаврін Запорожець стає сільським старостою при фашистах, але підпільно працює на партизанів. Найбільше болить йому не те, що він ризикує своїм життям, а те, що люди вважають його зрадником, не знаючи про те, що насправді коїться в його душі.
Олександр Довженко до останнього чесний у своєму творі. Треба було, напевно, мати по-справжньому незламний дух людини правдивої та безстрашної, щоб створити сцену, в якій Лаврін Запорожець звертається до портрета Сталіна: «Прощайте, товаришу. Не думали ми з вами, що так вийде, та сталося — не малою, великою кров'ю на своїй території... Що буде з народом нашим?.. Народ безсмертний, ви казали... Ой, важке наше безсмертя! Важка доля народна...»
Усю важкість народної долі, суперечливість людської душі, неприродність та дикість війни, де гине мирне населення, яке цієї війни не хотіло і не розв'язувало, показує О. Довженко у своїй кіноповісті «Україна в огні». Письменник малює надзвичайно повну, панорамну картину тих страшних сторінок нашої історії. Проте ми маємо завше пам'ятати про них, щоб вони в жодному разі не повторилися!



Я - волк! И вожака хочу я трон.
Ведь жизнь имеет волчий нрав.
В ней справедливейший закон -
Кто всех сильнее тот и прав!
 
ShoolerДата: Неділя, 12.04.2009, 02:36 | Повідомлення № 4
Супермодератор
Група: Модератори
Повідомлень: 3529
х-статус:
Veni! Vidi! Vici!

Довженко Олександр Петрович - “Зачарована Десна” (1894—1956)

Стислий переказ

Спочатку автор цієї автобіографічної кіноповісті визнає, що в його повсякденне життя дедалі частіше почали вторгатися спогади. Мабуть, вони пов'язані з довгими роками розлуки з землею батьків. А може, у кожної людини настає такий час, коли вона повинна «усвідомити свою природу на ранній досвітній зорі коло самих її первісних джерел».
Пригадується Довженкові, який гарний та веселий був у них город. Усе цвіте, буяє. Мати, бувало, говорила: «Нічого в світі так я не люблю, як саджати що—небудь у землю, щоб проізростало. Коли вилізає з землі всяка рос-линочка, ото мені радість». Влітку город так переповнювався рослинами, що вони не вміщалися в ньому, лізли одна на одну, перепліталися, дерлися на хлів, стріху, повзли на тин, а гарбузи звисали з огорожі прямо на вулицю. Далі, за повіткою, росли великі кущі смородини. Там ховалися кури і туди діти боялися ходити, остерігаючись гадюк, хоч ніколи в житті їх не бачили.
На погребні любив спати дід, який малому Сашкові нагадував Бога або святого Миколая. Звали його Семеном. Він був високий і худий, з білою бородою. Пахнув теплою землею і трохи млином, знав письмо і в неділю любив урочисто читати Псалтир. Ні дід, ні слухачі не розуміли прочитаного, і це завжди хвилювало їх, як дивна таємниця. Мати ненавиділа діда, вважала чорнокнижником, хоч Псалтир всередині був не чорний, а білий, і крадькома—таки спалила книжку. «Любив дід гарну бесіду й добре слово».
Він був добрим духом лугу і риби. Гриби і ягоди збирав у лісі краще за всіх, «розмовляв з кіньми, з телятами, з травами, з старою грушею і дубом — з усім живим, що росло і рухалось навколо». Коли діти приносили рибу, дід казав, що, мовляв, це не риба. От раніше була риба! І починав так розповідати про старовину, що діти слухали, забувши про все, поки й «не засинали в запашному сіні під дубами над зачарованою річкою Десною». Більш за все дід Семен любив сонце, прожив близько ста літ, не ховаючись у затінок ніколи. Так під сонцем і помер, коли прийшов його час.
Одного разу Сашко поліз у тютюн, що якраз цвів, потім до огірків. Став дражнити бджіл, але жодна так його і не вкусила. Бджолине жало хоч і болить, але коли почне плакати малий, дід чи мати дають зразу мідну копійку, яку треба прикласти до болючого місця. Біль швидко проходить, а за копійку можна купити в крамниці аж чотири цукерки і смакувати ними до вечора. Погулявши біля бджіл та наївшись огіркових пуп'янків, хлопець натрапив на моркву, яку чомусь любив найбільше. Оглянувся, чи не дивиться хто, і став висмикувати морквини. Але вони були ще малі. Так Сашко повисмикував увесь рядок, але не знайшов жодної великої та солодкої. Потім посадив усю моркву знову в землю — хай доростає — і пішов шукати далі смачного. Довго хлопчина ходив по городу, пробуючи усе на смак — і мед з квітів, і калачики, і зелені яблука. Раптом побачив, що біля моркви снує баба, дідова мати. Вона побачила шкоду і почала лаятися та проклинати.
«Не вдаючись глибоко в історичний аналіз деяких культурних пережитків, слід сказати, шоу нас на Вкраїні прості люди в бога недуже вірили. Персонально вірили більш у матір божу і святих — Миколая—угодника, Петра, Іллю, Пантелеймона. Вірили також в нечисту силу. Самого ж бога не те щоб не визнавали, а просто з делікатності не наважувались утруждати безпосередньо. Повсякденні свої інтереси прості люди хорошого виховання, до яких належала і наша сім'я, вважали по скромності недостойними божественного втручання.
Тому з молитвами зверталися до дрібніших інстанцій, до того ж Миколая, Петра та інших. У жінок була своя стежка: вони довіряли свої скарги матері божій, а та вже передавала сину чи святому духу — голубу».
Прабаба Марусина була маленька та прудка, очі мала такі видющі та гострі, що од них ніщо не могло сховатися. їй можна було по три дні не давати їсти, але без прокльонів вона не могла прожити й дня. «Вони були її духовною їжею. Вони лились з її вуст потоком, як вірші з натхненного поета, з найменшого приводу. У неї тоді блищали очі й червоніли щоки. Це була творчість її палкої, темної, престарілої душі». Прабаба проклинала онука за висмикану моркву, а в малині лежав «повержений з небес маленький ангел» Сашко і боявся поворухнутися, щоб Божа Мати, бува, не побачила його з неба і не виконала бабині побажання.
Дід Семен обізвався до своєї матері, попросивши її принести узвару. Вона переключилася на нього з такими прокльонами, що хлопець з переляку поповз у малину далі, думаючи, як би всі за ним жаліли, плакали, коли б він умер. Потім почав мріяти, що добре було б біля ями ожити, а баба щоб з переляку втекла, тоді можна було б побігти до хати і їсти коливо. Коливо готували, коли помирали п'ять його братиків і дві сестрички.
Сашкові захотілося в лату. Хата була схожа на стареньку білу печерицю, вікна повростали в землю і не було замків. Мати жалілася на тісноту, а малим «простору й краси вистачало». На білій стіні під іконами висіло багато гарних картин із зображенням монастирів. Але найбільш вражаючою була картина страшного божого суду. На неї боявся дивитися навіть собака Пірат. Хлопець спочатку жахався картини, а потім звик, «як солдат звикає до грому гармат». І думав: «В нашій сім'ї майже всі були грішні: достатки невеликі, серця гарячі, роботи і всякого неустройства тьма—тьмуща, а тут ще фамільна приверженість до гострого слова, тому хоч і думали інколи про рай, все—таки більше сподівалися пекла внизу картини. Тут уже всі мали свої місця.
Батькові чорти наливали в рот гарячу смолу, щоб не пив горілки і не бив матері. Баба лизала гарячу сковороду за довгий язик і за те, що була велика чаклунка. Діда... тримав у руках сам диявол за те, що він чорнокнижник...
...Старший мій брат Оврам був давно вже проклятий бабою, і його гола душа давно летіла стрімголов з лівого верхнього кутка картини прямо в пекло за те, що драла голубів на горищі і крала у піст з комори сало».
Мати вважала, що буде в раю між святими «як боляща великомучениця» і так часто показувала те місце на картині, де знаходитиметься її душа, що там зробилася пляма.
«Фактично найсвятішим у цій родині був один я. І от скінчилася моя святість. Не треба було чіпати моркви. Хай би собі росла. А тепер я грішний. Що ж мені буде?» — подумав малий Сашко і став гірко плакати. Баба почула його плач і стала знову проклинати, аж приспівуючи, наче колядку.
Заліз хлопчик у старий човен і став думати, як йому поновити свою святість. Вирішив «творити добрі діла» — не їсти скоромного цілий тиждень, носити дідові воду, ходити до церкви або рятувати ластів'ят, як вони повипадають із гнізда. Але пташенята не падали, і Сашко надумав піти на вулицю шанувати великих людей. Казали, що за це прощається багато всіляких гріхів на тім світі. Він знайшов стару шапку в човні (у ній уже й кішка кошенят виводила), щоб було що знімати для пошани, коли вітатиметься. Хлопець вийшов за ворота, надівши шапку до самого рота. Але вулиця була порожня, всі дорослі люди працювали в полі. Тільки сидів крамар Масій, та перед ним шапки скидати не хотілося, бо він обдурював покупців. Сашко вирішив піти до діда Захарка, коваля, який курив такий лютий тютюн, що його обходили люди і навіть тварини, облітали птахи. Малий зняв шапку і привітався до діда, але той його не помітив. Тоді він пройшов ще
раз і привітався уже голосніше, але дід Захарко знову не відповів. На вулиці більше нікого не було, у Сашка аж душа зайшлася від нудьги. Він вирішив ще раз спробувати привітатися з дідом, але той так вилаяв його цим разом, що про спасіння душі годі було й думати. Хлопець дременув додому, знову заліз у човен і вирішив заснути, адже уві сні ростуть. Лежить Сашко і думає, що він такий маленький, але знає вже так багато неприємних і прикрих речей. «Як неприємно, коли баба кляне або коли довго йде дощ і не вщухає. Неприємно, коли п'явка впивається в жижку, чи коли гавкають на тебе чужі пси, або гуска сичить коло ніг і червоним дзьобом скубе за штани. А як неприємно в одній руці нести велике відро води чи полоть і пасинкувать тютюн. Неприємно, як батько приходить додому п'яний і б'ється з дідом, з матір'ю або б'є посуд. Неприємно ходити босому по стерні або сміятися у церкві, коли зробиться смішно. І їхати на возі з сіном неприємно, коли віз ось—ось перекинеться в річку. Неприємно дивитись на великий вогонь, а от на малий — приємно. І приємно обнімати лоша. Або прокинутись удосвіта і побачити в хаті теля, що найшлося вночі. Приємно бродити по теплих калюжах після грому й дощу, чи ловити щучок руками, скаламутивши воду, або дивитись, як тягнуть волока. Приємно знайти в траві пташине кубло. Приємно їсти паску і крашанки... Приємно спати в човні, в житі, в просі, в ячмені, у всякому насінні на печі. І запах всякого насіння приємний. Приємно, коли яблуко, про яке думали, що кисле, виявляється солодким... І ще приємно, і дуже любив я, коли дід розмовляв з конем і лошам, як з чоловіками... Любив скрип коліс під важкими возами в жнива. Любив пташиний щебету саду і в полі. Ластівок любив у клуні, деркачів — у лузі... Любив співи дівочі, колядки, щедрівки, веснянки, обжинки... Але більш за все в світі любив я музику. Коли б спитав мене хто—небудь, яку я музику любив у ранньому дитинстві, який інструмент, яких музик, я б сказав, що більш за все я любив слухати клепання коси».
Коли малий Сашко чогось плакав, його втішав прадід Тарас, розповідаючи про Десну, про трави, про таємничі озера. «А голос у нього був такий добрий, і погляд очей, і величезні, мов коріння, волохаті руки були такі ніжні, що, напевно, нікому й ніколи не заподіяли зла на землі, не вкрали, не вбили, не одняли, не пролили крові. Знали труд і мир, щедроти й добро». Скрізь, куди б не глянули хлопцеві очі, бачили вони рух, неспокій, боротьбу. Все викликало якісь порівняння, нагадувало давно десь бачене, уявлене й пережите.
Доглядали змалечку Сашка аж чотири няньки — його брати Лаврін, Сергій, Василько й Іван. Прожили вони недовго, бо, як казали, рано почали співати. Посідають на тин і співають, як соловейки. Ніхто їх і не вчив цьому. Діти померли від невідомої хвороби в один день. Люди говорили, що Бог забрав їх до ангельського хору. Батько дізнався про нещастя на ярмарку, гнав коней тридцять верст. «З чим порівняти глибину батькового горя?
Хіба з темною ніччю. У великім розпачі прокляв він ім'я боже, і бог мусив мовчати... Подібний вибух розпачу і гніву, вже не на бога, а на нас, дорослих, бачила мати в нього над Дніпром, через півстоліття, коли вдруге плакав він на покинутих київських горах, докоряючи нам всім до одного».
«Багато бачив я гарних людей, ну такого, як батько, не бачив. Голова в нього була темноволоса, велика і великі розумні сірі очі, тільки в очах чомусь завжди було повно смутку: тяжкі кайдани неписьменності і несвободи. Весь в полоні у сумного, і весь в той же час з якоюсь внутрішньою високою культурою думок і почуттів.
Скільки він землі виорав, скільки хліба накосив! Як вправно робив, який був дужий і чистий. Тіло біле, без єдиної точечки, волосся блискуче, хвилясте, руки широкі, щедрі. Як гарно ложку ніс до рота, підтримуючи знизу шкоринкою хліба, щоб не покрапать рядно над самою Десною на траві. Жарт любив, точене, влучне слово. Такт розумів і шанобливість. Зневажав начальство і царя...
Одне, що в батька було некрасиве,— одяг. Ну такий носив одяг негарний, такий безбарвний, убогий! Наче нелюди зухвалі, аби зневажити образ людини, античну статую укрили брудом і рванням...
З нього можна було писати лицарів, богів, апостолів, великих учених чи сіячів — він годився на все. Багато наробив він хліба, багатьох нагодував, урятував од води, багато землі переорав, поки не звільнився від свого смутку».
Одного разу у них у хаті сталося вночі дві події. Коли Сашко прокинувся вранці на печі в ячмені, то відразу відчув, що трапилося щось незвичайне. Пахло якось дивно, ніби у церкві. Мати підійшла до сина і сказала, що вона йому ляльку привела. І показала дитину у ночвах. Хлопчикові ця лялька зовсім не сподобалась — з маленьким сизим поморщеним личком. А мати милувалася нею і говорила, що яка ж вона гарненька. Потім заплакала і повідомила, що померла баба Марусина. Сашко аж зрадів, що ніхто тепер не буде нікого проклинати. До двору посунули старці, співаючи моторошних пісень. Батьки не любили жебраків, але мати подавала щедру милостиню, їй хотілося, щоб її вважали за багату. З усіх старців батько визнавав тільки одного — Кулика, і то лише за те, що той ходив з бандурою і співав не про божественне. Самому батькові хотілося співати, згадуючи бурлакування по Дону та по степах запорізьких, але він не вмів.
«Жили ми в повній гармонії з силами природи. Зимою мерзли, літом смаглись на сонці, восени місили грязь, а весною нас заливало водою, і хто цього не знає, не знає тієї радості і повноти життя. Весна пливла до нас з Десни. Тоді ніхто не чув про перетворення природи, і вода тоді текла куди і як попало. Часом весна розливалась так пишно, що у воді потопали не тільки ліси й сінокоси. Цілі села тоді потопали, гукаючи собі порятунку. І тут починалася наша слава».
Одного разу трапилася така повінь, якої не пам'ятала навіть столітня прабаба. У батька був один човен на всю округу, тому до нього прийшов поліцейський Макар і велів їхати рятувати людей на Загребеллі. Це було якраз перед Великоднем, і батько відмовлявся, бо не може вранці не пошанувати святу паску. Поліцай пригрозив йому в'язницею, і батько погодився, велів матері дати йому паску, хоч і не свячену. Вдосвіта підпливли до затопленого села. «Вся загребельська парафія сиділа на стріхах з несвяче-ними пасками. Сходило сонце. Картина була незвичайна, неначе сон чи казка. Осяяний сонцем, перед нами розкрився зовсім новий світ. Нічого не можна було впізнати. Все було інше, все краще, могутніше, веселіше. Вода, хмари, плав — все пливло, все безупинно неслося вперед, шуміло, блищало на сонці.
Весна красна!..»
Батько сидів із веслом на кормі — веселий і дужий. Він відчував себе героєм—мореплавцем, рятівником. А вода все прибувала. Село опинилося на острові. Потім стихія ввірвалася у хати, хліви. Люди рятувались на стріхах. Худоба потопилася. Один лише Ярема Бобир спокійно зустрічав Великдень, бо ще взимку по поведінці мишей та інших прикметах дізнався, що буде велика повінь і підготувався як слід.
«Скоро з—за хати виплив невеличкий човник, а в човнику й співці — отець Кирило, дяк Яким і кормчий за веслом — паламар Лука. Духовні особи плавали давно поміж хатами і святили паски, підтримуючи морально—релігійний рівень парафії».
Батько підсміювався над отцем Кирилом і його помічниками, говорячи, що тут треба не «воскресенія день», а «вниз по матушці» заспівати. Батюшка не любив Сашкового батька за красу і непокірність, а тепер розсердився за такі його слова, а ще більше, коли батько сказав, що не може хвалити Бога за таку повінь. Отець Кирило так гнівно закричав, що човен похитнувся, і священнослужитель, зателіпавши руками, полетів сторч у воду. За ним попадали і дяк з паламарем. «Ой, як же не зарегоче наше затонуле село, як не возрадуються стріхи! Баби, дівки, діди, чоловіки, діти! От народ! Отак сміятися з святої паски, з самих себе, з усього в світі на Великдень! І де? На стріхах, в оточенні коней і корів, що тільки роги й голови стирчать з холодної води. Ні! Національний характер загреблян не піднявсь до верховин розуміння закономірності й доцільності лиха. Він спокусив їх на сміх із святої навіть паски. Дивлячись на людей, усміхавсь і мій батько,— великий добрий чоловік».
Загинуло і щезло геть з лиця землі рідне село не від води, а від вогню, теж весною, через півстоліття. Його спалили фашисти за допомогу партизанам. Згоріла церква, переповнена людьми. Карателі ганялися за жінками, однімали дітей і кидали їх у вогонь, а матері, щоб не терпіти таких лютих мук, самі кидалися за дітьми у вогонь. Повішені моторошно гойдалися на
шибеницях. Не стало прекрасного села. «Горів і я тоді у тім вогні, загибав усіма смертями людськими, звірячими, рослинними: палав, як дерево чи церква, гойдавсь на шибеницях, розлітався крахом і димом од вибухів катастрофічних. З м'язів моїх і потрощених кісток варили мило в Західній Європі в середині двадцятого століття. Шкіра моя ішла на палітурки і абажури для ламп, валялась на дорогах війни, виутюжена важкими танками останньої війни людства...» Не можна закреслити у пам'яті тих страхіть, які зазнав багатостраждальний люд.
Весняні води стояли довго, тому й косовиця в те літо розпочалася пізно. Збиралися на косовицю довго, мати не пускала малого Сашка, боячись, що його і комарі з'їдять, і втопитися може, і впасти з кручі, і косою обріжеться. Але батько на те не зважав, узяв—таки. Нарешті відчиняються ворота, мати хреститься і щось проказує, коні рушають. Малий не оглядається. «Коло хати мати — зозуля кує мені розлуку. Довго—довго, не один десяток років буде проводжати мене мати, дивлячись крізь сльози на дорогу, довго хреститиме мені слід і стоятиме з молитвами на зорях вечірніх і ранішніх, щоб не взяла мене ні куля, ні шабля, ні наклеп лихий».
Сашко лежить на возі. Він їде у царство трав, річок і таємничих озер. Віз увесь дерев'яний, бо дід і прадід були чумаками, а чумаки не любили заліза, бо воно притягує грім. Дорога до Десни — складна і довга — з калюжами, болотами, горбами, кручами та бродами. Хлопець дивиться на зоряне небо, Чумацький Шлях і непомітно засинає, а прокидається уже на березі Десни. «А на Десні краса! Лози, висип, кручі, ліс — все блищить і сяє на сонці. Стрибаю я з кручі в пісок до Десни, миюся, п'ю воду. Вода ласкава, солодка. П'ю ще раз, убрівши то коліна і витягнувши шию, як лошак, потім стрибаю на кручу і гайда по сінокосу. І вже я не ходжу, а тільки літаю, ледве торкаючись лугу. Вбігаю в ліс — гриби. У лози— ожина. В кущі — горіхи. В озері воду скаламучує риба».
Сінокіс був гуртовий. При розподілі копиць майже завжди була бійка, бо комусь здавалося, що його обділили. Особливо войовничим був дід. Запеклі непорозуміння тривали аж до вечора, але до згоди приходили завжди. Дід охолоджував свій запал глеком води, а потім філософствував під дубами, що все тепер не таке, як раніше, усе поганшає, дрібнішає, і Сашко дуже жалкував, що коли він виросте, то «світ споганіє», і «не буде вже сінокосу тоді, ні риби».
Малий почув, як заскрипіли плоти на Десні, і поцікавився у батька, хто то пливе. Батько сказав, що то здалека, орловські, руські люди, з Росії. Тоді хлопець спитав, а хто ж вони самі, хіба не руські? Батько сказав, що ні: «А хто там нас знає,— якось журливо проказує мені батько.— Прості ми люди, синку... Хахли, ті, що хліб обробляють. Сказать би, мужики ми...Да... Ой—ой—ой... мужики, й квит. Колись козаки, кажуть, були, а зараз тільки званіє зосталось». Далі батько став говорити з дідом, про що саме, Сашко не зрозумів, але почував, «що не все було добре в давнину на білому світі. Було лиха багато і великого смутку».
Погодою на сінокосі, казали, років півтораста завідувала ворона. Це була, так би мовити, «фамільна ворона» Довженків. Вона все бачила і чула, і віщувала дощ. Один дядько Самійло не вірив їй. Дядько Самійло не був освіченою людиною, навіть і хліборобом він був поганим. Але, «як і кожна майже людина, він мав свій талант і знайшов себе в ньому. Він був косар. Він був такий великий косар, що сусіди забули навіть його прізвище і звали його Самійло—косар, а то й просто Косар. Орудував він косою, як добрий маляр пензлем чи ложкою — легко і вправно. Коли б його пустили з косою просто, він обкосив би всю земну кулю, аби тільки була добра трава та хліб і каша». У всьому ж іншому він був людиною немудрою і слабкою.
Ворона знала кожного і бачила, хто чого хоче. Одного разу батько, розсердившись на пташку за дощ, який вона накрякала, попросив мисливця підстрелити її. Але ворона одразу ж перелетіла на дуб за Десною. Повернулася надвечір і накаркала такого дощу, що він погноїв усе сіно.
А тепер про єдиного на всю округу мисливця Тихона. Він був людиною бідною, і, щоб не витрачати зайвих зарядів, мусив зробитися снайпером. Але впольовував дичину мисливець не часто, бо він кульгав, і все птаство чуло його здалеку. Крім того, рушниця була старовинна і в неї постійно відвалювався курок. Так було і цього разу. Тихін довго цілився, а коли зібрався стріляти, виявилося, що немає курка. Довго шукали у траві, а потім мисливець висловив припущення, що він той курок взагалі вдома забув. Хлопчик ледь не заплакав, собака теж зробився невеселий, зате качки «раділи, гуляли, плескались». А у Тихона ні на яку іншу птицю, крім качок, рука не піднімалась. Диких звірів теж було мало — їжак, заєць, тхір. Вовки перевелися.
А от леви, вважав Сашко, водилися, але дуже рідко. «Один лише раз по висипу Десни пройшов був лев, та й то, кому не розказую, ніхто віри не йме». Одного разу «...ми з батьком поставили перемети в Десні і пливемо до куреня в душогубці на палець од води. Вода тиха, небо зоряне, і так мені хороше плисти за водою, так легко, мов я не пливу, а лину в синьому просторі. Дивлюсь у воду — місяць у воді сміється. «Скинься, рибо»,— думаю,— скидається риба. Гляну на небо: «Зірко, покотися»,— котиться. Пахнуть трави над водою. Я до трав: «Дайте голос, трави» — гукають перепілки. Дивлюсь на чарівний, залитий срібним світлом берег: «Явися на березі лев»,— появляється лев. Голова велична, кудлата грива і довгий з китицею хвіст. Іде поволі вздовж висипу над самою водою».
Сашко зачаровано шепоче батькові, що он лев, а той не вірить. Але раптом вмовкає від подиву. Коли човник порівнявся з левом, батько сильно ляснув веслом по воді, лев стрибнув і рикнув, а в хлопця й душа від страху вилетіла. Нащо батько хоробрий, а й той умовк, сидів нерухомо, поки їх не прибило до іншого берега. До самого ранку горів вогонь біля куреня, хлопчикові було страшно і жалко чомусь лева. Вони не знали, що робити, як лев почне їсти їхніх коней чи діда, що спав під дубами. Довго прислухалися, може, звір ще раз рикне. Але лев не обзивався, і малому «так палко захотілось розвести левів і слонів, щоб було красиво скрізь і не зовсім спокійно», бо йому «наскучили одні телята й коні».
На другий день виявилося, що левові дійсно вдалося звільнитися на деякий час з клітки під час аварії на залізниці під Бахмачем. Він був з мандрівного звіринця. Але йому не пощастило погуляти на волі — звіра незабаром оточили і вбили.
А хіба можна не згадати Пірата, великого, немолодого і поважного пса, який довго жив у них. Одного разу Пірат загубився у Борзні на ярмарку, де батько продавав дьоготь. Аж ось в неділю, тижнів через п'ять, коли всі сиділи біля хати, біжить Пірат — зморений, худючий. Метрів за сто впав додолу і поповз до господарів, своїм виглядом і голосом виражаючи усю повноту собачого щастя. Батько, хоч і ненавидів одвертість почуттів, розчулився: «Отаке буває на світі! Простий «собака, а так збентежить чоловіка». «Мати плакала ревно, приказувала з невимовною усмішкою: «Га, бодай ти здох! Ну, ви подумайте, собака, а такий жалісний і таке витворяє. Ач, як повзає. Тьху, де ти, в нечистого, взявся?» Нічого казати, розумний, добрий був пес. А ще був трудягою — носив з городу огірки в зубах і складав купкою, випивав зайві курячі яйця. У нього підростав молодий веселий син, теж Пірат. Той був артистичної натура і любив погратися з телям, з поросятами, курми й гусьми — своїми й чужими. Інколи ці ігри закінчувалися сумно, доводилося дорізати птицю. «Мати запевняла, що коли ми їли отаку саду курку, обидва Пірати дивились з тютюну і по-собачому сміялись з нас».
Або ось про коней... «Здавалось мені, що коні й корови щось знають, якусь недобру таємницю, тільки нікому не скажуть. Я почував їх полонену темну душу і вірив у віщування через них, особливо вночі, коли все жило по-іншому. Коні водилися в нас різні, бо батько часто їх міняв на ярмарку. Були часом хитрі й недобрі коні. Були перелякані, закляті, стурбовані або заворожені навіки грішники конячі. Але всі вони були окремі від нас, пригноблені, засуджені безповоротно і навіки. І це було видно по заході сонця, коли довго дивитись зблизька у велике темно—сизе кінське око».
Важко жилося коням у селян — роботи багато, корм поганий, збруя стерта, ніякої пошани, часом їх навіть били та кляли. Одного разу хлопчик підслухав розмову коней, що паслися вночі після важкої денної праці. Вони питали один одного, чого це хазяїн такий злий і часто їх б'є. Один кінь відповів другому, що то не їх людина б'є, а свою недолю. їй треба б геройських коней, таких, як раніше були. І пригадують, як возили вони спочатку пророків під хмарами, були з крилами, а тепер худі і безсилі. З тих пір Сашко ні разу не вдарив коня.
Колись за вікном почулися дівочі голоси і попросили дозволу заколядувати. Мати дозволяє, і чується колядка: «Молодець Сашечко та по торгу ходив, святий вечір...» Світ для хлопця став таким урочистим і святковим, що у нього аж дух захопило. А дівчата все виспівували його долю. І Сашко уявляв себе молодцем, що продає коня, а кінь просить не продавати його, а згадати, як вони разом воювали з ордою, турками та татарами. Мати теж підспівує щось небуденне, «лине десь у просторах свого серця».
Довго ще лунала пісня. Потім малого переносили сонного на піч, і він обнімав за шию свого вірного коня, вирішивши ніколи не продавати його. «Так і не продав я його по сей день. Ой коню, коню, не продам я тебе. Якби часом не було мені трудно, як турки і татарове не обступали на торгу мене, не розлучуся з тобою ні за яку ціну».
Пройшли косовиця і жнива, поспіли яблука і груші. Хлопцеві пошили нові довгі штани і повели до школи.
Учителем був Леонтій Созонович Опанасенко, старий, нервовий і сердитий. Носив золоті ґудзики і кокарду, був вищим за батька, то ж це надавало йому грізної сили. Учитель спитав хлопця, як його звати, але той так злякався, що втратив голос, потім усе—таки ледве вимовив своє ім'я. Далі учитель задав не зовсім розумне питання — як звати батька. Сашко відповів: «Батько!» Глянули батько з сином один на одного і зрозуміли, що діло їхнє програне. Нудьга вхопила хлопця за серце, і він не зміг нічого більше сказати. Учитель промовив: «Не развитьій!» — і відправив геть.
«Було це в далекі старі часи. Тоді ще не знав я, що все проходить, все минає, забувається і губиться в невпинній зміні годин, що всі наші пригоди і вчинки течуть, як вода, між берегами часу». Але поки що страждання малого Сашка були безмірними і світ здавався загубленим. Він не захотів навіть обідати і пішов у сад, став біля вулика. До життя його повернула бджола, яка вкусила і зробила дуже боляче.
Але чи не занадто багато уваги старому коневі, селу і старій хаті? Та, мабуть, ні. «Я не приверженець ні старого села, ні старих людей, ні старовини в цілому. Я син свого часу і весь належу сучасникам своїм. Коли ж обертаюсь я часом до криниці, з якої пив колись воду, і до моєї білої привітної хатини і посилаю їм у далеке минуле своє благословення, я роблю ту лише «помилку», яку роблять і робитимуть, скільки й світ стоятиме, душі народні живі всіх епох і народів, згадуючи про незабутні чари дитинства.
Світ одкривається перед ясними очима перших літ пізнавання, всі враження буття зливаються в невмирущу гармонію, людяну, дорогоцінну. Сумно і смутно людині, коли висихає і сліпне уява, коли, обертаючись до найдорожчих джерел дитинства та отроцтва, нічого не бачить вона дорогого, небуденного, ніщо не гріє її, не будить радості ані людяного суму. Безбарвна людина ота, яку посаду не посідала б вона, і трудїї, не зігрітий теплим промінням часу, безбарвний.
Сучасне завжди на дорозі з минулого в майбутнє. Чому ж я мушу зневажати все минуле? Невже для того, щоб навчити онуків ненавидіти колись дороге й святе моє сучасне...»
Багато в житті Сашкових батьків було неладу, плачу, темряви і жалю. І топили вони горе в сварках та горілці. Але найбільше, що їм відпустила доля,— це роботи, тяжкої праці. Хоч були народжені для любові, усі родичі прожили свій вік нещасливо.
Але все це у далекому минулому. Одна лише Десна залишилася у спогадах незмінною. Тепер уже немає таких річок, немає таких таємниць і такого спокою. І русалок немає, і водяних—мірошників теж. «Зате багато дачників тепер купається в трусах на зло робочим людям, в гарячий літній час і, очевидно, на досаду, бо чого ж мені й досі так соромно відпочивати там, де працюють люди?»
Давним-давно «Десна була глибокою і бистрою рікою. У ній тоді ще не купавсь ніхто, і на пісках її майже ніхто ще не валявся голий. Ще ніколи було усім. Були ми всі тоді трудящі чи малі. Дівчата не купалися навіть у свято, соромлячись скидати сорочки. Чоловікам з давніх-давен не личило купатись за звичаєм. Жінки ж боялися водою змити здоров'я. Купались тільки ми, малі. Була тоді ще дівкою Десна, а я — здивованим маленьким хлопчиком з широко розкритими зеленими очима.
Благословенна будь, моя незаймана дівице Десно, що, згадуючи тебе вже много літ, я завжди добрішав, почував себе невичерпно багатим і щедрим. Так багато дала ти мені подарунків на все життя.
Далека красо моя! Щасливий я, що народився на твоєму березі, що пив у незабутні роки твою м'яку, веселу, сиву воду, ходив босий по твоїх казкових висипах, слухав рибальських розмов на твоїх човнах і казання старих про давнину, що й досі, дивлячись часом униз, не втратив щастя бачити оті зорі навіть у буденних калюжах на життєвих шляхах».
1942—1956

Зачарована Десна



Я - волк! И вожака хочу я трон.
Ведь жизнь имеет волчий нрав.
В ней справедливейший закон -
Кто всех сильнее тот и прав!
 
ShoolerДата: Неділя, 12.04.2009, 02:39 | Повідомлення № 5
Супермодератор
Група: Модератори
Повідомлень: 3529
х-статус:
Veni! Vidi! Vici!

Как уходили кумиры - Александр Довженко



Я - волк! И вожака хочу я трон.
Ведь жизнь имеет волчий нрав.
В ней справедливейший закон -
Кто всех сильнее тот и прав!
 
mr_smithДата: Понеділок, 20.09.2010, 04:27 | Повідомлення № 6
ADMIN
Група: Адміністратори
Повідомлень: 5114
х-статус:
You know what I mean?

Стати справжнім мистцем — значить
умерти. Цей трагічний парадокс українського пореволюційного відродження
здійснився і на Довженкові, хоч був він ще найбільш щасливий із творців
Розстріляного Відродження. Перші зрілі фільми Довженка — «Звенигора» (1928),
«Арсенал» (1929), «Земля» (1930) — завоювали йому цілии світ; але відібрали
Україну, підрізали його творчі крила, вкоротили йому віку.

Користуючись залізною завісою, маючи Довженка у себе в полоні в Москві,
Росія так заховувала від світу трагедію Довженка, що її не помітили навіть
найпалкіші прихильники його мистецтва в Европі й Америці. А оцінили його у
вільному світі надзвичайно високо й щедро. У періодичній пресі і в товстих
фахових курсах з історії кіна, нарешті, в постанові журі Міжнародної виставки в
Брюсселі 1958 року Довженко визнаний як один із першого десятка провідних
мистців цілої 60-річної історії мистецтва фільму. «Перший поет кіна» — так
назвав його Левіс Джекоб у своїй «Історії американського фільму» (видання 1939
і 1947); «Земля» Довженка мала глибокий вплив на молодих кіномистців, зокрема
Франції і Англії», — пише Жорж Садуль у своїй «Історії мистецтва кіна» (Париж,
вид. 1949 і 1955); найкращі японські фільми «Роша мун» і «Ворота пекла»
зроблені під впливом Довженка — твердить Артур Найт у своїй книжці «Найживіше
мистецтво. Панорамна історія кіна» (Нью-Йорк, 1957); «Земля» Довженка -— це
твір генія; йому мусіли відступити перше місце російські кіномистці Ейзенштейн
і Пудовкін — пише Айвор Монтегю у своєму есеї «Довженко — поет життя вічного»
(міжнародний кіноквартальник
SIGHT AND SOUND, Лондон, ч. 1, літо 1957). Це лише кілька прикладів із
сотень. Довженка визнали в світі справді беззастережно.

Західні кінознавці звернули увагу на різкий занепад творчого генія Довженка
після «Землі», але ніхто нічого не сказав про причини. Правда, польський
часопис у Варшаві «
Trybuna Ludu» (4 січня 1957) у статті К. Тепліца обережно, та все ж досить виразно
зазначив, що Довженкові «не дали розвинутись повністю», що його змусили
замовчати і що «великий поет України, творець мистецтва так сильно
національного, що аж вселюдського, замовк
у половині слова,
залишаючи, однак, по собі кілька творів, які назавжди
залишаться в історії фільмового мистецтва як явище неповторне і велике».

Так, але Польща тепер не належить до «Заходу». На Заході майже не знають
про роки погрому України і її культури (1930—34) і про те, що Довженко за свої
фільми «Звенигора» і «Земля» був проклятий у пресі як «український буржуазний
націоналіст», що він стояв під загрозою розстрілу. «Мене заарештують і
з'їдять», — казав він тоді у родині знаного маляра Василя Кричевського
(О. Плавський. «Олександер Довженко», УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРНА ГАЗЕТА,
Мюнхен, ч. З, 1957).

Довженко подбав про те, щоб нащадкам було ясно, що з ним сталося: він 1939
року написав «Автобіографію» (опублікована посмертно в київському журналі
«Дніпро» за грудень 1957), а також залишив свої передсмертні «Записні книжки»,
що по його смерті появилися в уривках під заголовком «Нотатки і матеріяли до
«Поеми про море»» («Дніпро», чч. 6 і 7, 1957).

Довженко пише в «Автобіографії» про те, що сталося з ним після випуску
«Землі»: «Радість творчого успіху була жорстоко подавлена страховинним
двопідвальним фейлетоном Дем'яна Бєдного під назвою «Философ
ы» в газеті «Известия». Я буквально посивів і постарів за
кілька днів. Це була справжня психічна травма. Спочатку я хотів був умерти».

Довженко спробував був одкупитись фільмом про індустріялізацію — «Іван»
(1931), але нападки на нього ще більше загострились. Чи то з власної
ініціятиви, а чи, може, й за порадою «згори» — Довженко 1934 року тікає з Києва
(де тоді масово арештовували і стріляли українську інтелігенцію) до Москви і
подає листа товаришеві Й. Сталіну з проханням «захистити мене й допомогти мені
творчо розвиватися».

Стероризувавши Довженка і заборонивши його фільми, Сталін зіграв ролю його
спасителя, записав його у російські кіномистці, поставив його на працю в
Мосфільмі, сам дав йому теми для фільмів, послав на Далекий Схід. А тим часом
міжнародний успіх «Звенигори», «Арсеналу» і «Землі» присвоїв російській
кінематографії. Це останнє не було трудно: на Заході мало хто бере серйозно
конституцію СРСР як союз рівноправних республік; російське і совєтське, СРСР і
Росія — там часто сприймають як синоніми. Довженко у зустрічах із закордонними
кінознавцями і кіномистцями мусів видавати себе не за українського, а за
«совєтського». Він мусів прилюдно вдавати із себе щасливого і байдужого до
розгромленої України: «Стоячи на березі Тихого океану і дивлячись на захід, я
згадував Україну, і вона постала перед моїми очима у своєму справжньому
розмірі, десь там далеко на заході в лівому кутку, і це помножило мою гордість
громадянина великої Радянської країни».

За темами Сталіна Довженко поставив фільми «Аероград» (1935), «Щорс»
(1936—37) і «Мічурін» (1948). Усього тільки три фільми за 22 роки вавилонського
полону в Росії! і ні один із них не дорівнювався його «Землі», не додавав
нічого до тієї міжнародної слави, що її він здобув своїми українськими фільмами,
зробленими лише за три роки в бідних умовах українських кінофабрик.

Це марнотратство генія в чужому полоні точило здоров'я Довженка. «Мені
зараз сорок п'ять років. Признаюсь, я дуже втомився», — пише він 1939 року. В
його душі ставались величні уявні українські кінотвори, він уже зібрався писати
сценарій для свого фільму за повістю Гоголя «Тарас Бульба» — Сталін змусив його
робити «Мічуріна» (тоді як шанованого Довженком геніяльного українського
садовода Семеренка Москва замучила в концтаборі). Між іншим, в «Мічуріні»,
першім кольоровім фільмі Довженка, є такий момент: творець нових форм,
утративши свою дружину, остався ізольований, самотній, невизнаний. З яскравих
кольорів саду трагічна постать садовода переходить раптом у чорноту вітряної
осінньої ночі, у вихори сухого листя, в самотність, у смерть... Це ситуація
Довженка після заборони «Землі» і вигнання з України.

Друга світова війна викликала була надії в Довженка на якісь переміни в
загальній ситуації, вона дала йому змогу приглянутись знову ближче до України
(він зробив хронікальні фільми «Визволення» — 1941, «Битва за нашу рідну
Україну» — 1943 та «Перемога на Правобережжі» — 1945). Він побачив, що нова
велика руїна не знищила Україну остаточно, але відродила її національний
вільнолюбний дух. Цей духовий і політичний ріст та героїзм української людини
надхнув Довженка написати «Повість полум'яних літ» (1944—45).

Проте надії на ліпше були розвіяні новим погромом України 1946—52 років.
Довженко, замість ставити «Повість полум'яних літ», мусить робити давно
загаданий Сталіним фільм про Мічуріна, а потім писати сценарій «Відкриття
Антарктиди» (1952), в якому, згідно з тодішньою вимогою ЦК КПРС, він виголошує
«ура!» не тільки у всьому ідеальним «русскім людям», але і російським царям
Олександрові І і Петрові І. Можливо, це були найчорніші роки в житті Довженка,
дарма що він тоді був високопоставленим російським вельможею із дачею в
Пєрєдєлкіно коло Москви та з усіма можливими орденами і титулами.

Цей «вельможа» був в'язнем. Він не мав права вернутись додому, на Україну.
Тільки в другій половині 1952 року, коли корейська війна і близький кінець
Сталіна породили почуття грядущих перемін, удалось Довженкові вирватись в
Україну, на Дніпро, до Каховського будівництва, яке він пообіцяв зробити
об'єктом свого нового фільму. Його особисті записні книжки, про посмертну
публікацію яких у журналі «Дніпро» ми вже згадували, одначе показують що
Довженко задумав фільм-реванш, фільм про вічне море українського життя, фільм,
у якому він хотів урятувати Запорозьку Січ і Великий Луг, що мали піти під
воду, і в якому мала встати Україна, що вийшла неподоланою із терору 30-х років
і другої світової війни. Фільм ще одної перемоги життя над смертю. В тих
записних книжках (хоч вони не опубліковані повністю) видно, як зберіг свою душу
під московськими орденами син Розстріляного Відродження. Зустріч з Україною
наче воскресила його.

Той самий Довженко, що писав для Сталіна про маленьку Україну «в лівому
кутку» з перспективи Далекого Сходу і «совєтського патріота», тепер відповідає інженерам,
що кличуть його їхати з ними на Схід: «Бажаю вам щастя. Але я останусь на
Дніпрі...» і потім записує: «Я дивлюсь на синій Дніпро, слухаю плескіт хвиль.
Нічого дорожчого у світі немає для мене. Я не хочу вже і нізащо не розлучуся з
моєю рікою. І якщо судилося мені зробити ще щось красиве і велике в житті, то
тільки на її берегах, ласкавих і чистих… Ніколи ще я не був таким, ніколи так
не відчував життя і не був так переповнений любов'ю до свого народу… Річко моя,
життя моє… чого так пізно прийшов до твого берега, теплого і чистого?»… «Коли
мені пощастить написати сценарій в доброму здоров'ї і я не втрачу
працездатности, я зроблю фільм свій на Київській студії... Я ніби помолодів
душею, збагатшав і став людяним і чистим. Я нікуди не хочу їхати. Я бачу прояви
краси мого народу, і серце моє переповнене хвалою».

Довженка (точно як і Остапа Вишню по повороті з російської каторги)
захоплює, що українська людина не змаліла, а виросла в невимовних трагедіях
терору 30-х і війни 40-х років: «Виріс народ розумово, політично, морально,
особливо після війни і, звичайно, за війну так, як ні один народ у світі». І
прямо у відповідь на тодішню розгнуздану офіційну пропаганду якоїсь расової і
культурної вищости російського народу Довженко, який при всьому своєму полум'яному
українському патріотизмі завше був далекий від шовінізму, записує: «Ми перший
народ у світі, перший, і кращий, і достойніший». Зустріч із звичайною
українською хатою потрясає поворотця з російського полону до глибини душі:
«Білі рідні стіни з рушниками біля стелі, з двома темними сволоками. Чисто. У
мене свято на душі. Як давно не був я в хаті. Як одірвався од народу. Хто
одірвав мене? І що взагалі можна творити, одірвавшись од народу? Можна втратити
найменше розуміння правдивого життя». У цих словах Довженко прямо сказав
західним прихильникам його мистецтва, чому його творчість занепала після
заборони його фільму «Земля».

15 жовтня 1952 року в Каховці Довженко нотує, що почав писати сценарій:
«Учора почав писати сценарій. Але, написавши кілька сторінок, почав плакати од
хвилювання і од напливу високих якихось почуттів, що їх ніби вже не витримували
мої нерви і серце. Серце боліло від напливів оцих. І я подумав — що зі мною? Чи
не віщує мені біди сей вибух священних огнів, чого так стрепенулись усі мої
почуття?» І далі: «Се мусить бути велетенський фільм. Усе, що є в мене святого,
весь досвід і талант, усі думки, і час, і мрії, і навіть сни — все для нього.
Створити твір, достойний великости мого народу, — ось єдина мета, єдиний зміст
мого життя. Благослови, Господи, мої нетвердії руки...»

З Каховки Довженко 4 листопада приїхав до Києва, куди плянував переселитися
з Москви і де на кіностудії хотів робити новий фільм. Він нотує у записній
книжці: «У Києві. Чарівний незабутній день. Тепло і стільки ласки в повітрі…
Добра так багато, такий я багатий, такий розчулений, і зворушений, і піднесений
духовно, яким давно себе не почував. Кому і дякувати, не знаю. Подякую чистому
небу, його чистоті, його благородному повітрю. Юній, невмирущій красі його
поезії. Україно моя... Як друзі мене вітали, як мені було тепло і радісно з
ними, з моїми рідними братами і сестрами. Я повертаюся на Вкраїну. Україно,
рідна моя земле, радість моя...»

В цій радості віддзеркалюється уся трагедія насильницької розлуки Довженка
з Україною, усе горе її Розстріляного Відродження. Але вже в отих криках «я не
хочу нікуди їхати» — почувається, що хтось має силу і намір таки не допустити
його остаточного повернення додому. І справді, він таки мусів повернутися до
Москви, де на нього чигала передчасна смерть.

Як виглядав і був проведений цей останній акт насильства над геніяльним
мистцем — дасть Бог, пізніше виявиться. Факт той, що Довженкові Москва не дала
змоги зробити головний твір його життя, бо він був задуманий як український
твір. За чотири роки Довженкові вдалося зробити лише деякі підготовні
здіймання. («Звенигору» він зробив за сто днів, а «Землю» менш як за рік!).
Коли ж Довженко помер, то «Мосфільм» за українським сценарієм Довженка зробив
свою російську кінокартину, до виконання якої не були допущені ні українські
актори, ні малярі, ні режисери. І це тоді, як в Україні кінофабрики, за
свідченням київської преси, переживали гострий дефіцит сценаріїв.

Очевидно, Довженко бачив, що останнього і головного фільму його життя йому
не дадуть зробити, тоді він кинувся до пера. Він завше мав потяг до красного
письменства і признався в цьому: «Я любив писати сценарії, бо що я особливо
люблю — це народження ідеї». 1952 він відновляє загублений сценарій забороненої
«Землі», а 1954—55 пише повість «Зачарована Десна», яка, мов Гімаляї, піднялась
над голим випаленим соцреалізмом степом рядянської літератури і піднесла
українську прозу до рівня прози Гоголя. Також закінчив сценарій «Поема про
море». Через «Зачаровану Десну» українська література в УРСР пережила своєрідне
чудо воскресіння духу і розмаху 1920-х років. Але російські «спасителі»
Довженка і тут не прогавили: вони не дозволили видати спершу на Україні
кінопоеми Довженка, які всі (може, за винятком одного «Мічуріна») були написані
українською мовою і потім перекладені автором на російську, а видали їх спершу
в російському перекладі і в перекладі на англійську з перекладу російського.
Довженка було репрезентовано світові як російського письменника. В московському
англомовному журналі
SOVIET LITERATURE, ч. 6, 1958 надрукований англійський переклад
«Зачарованої Десни» без зазначення, якої національности є автор і якою мовою
написаний оригінал повісті. У російському виданні прози Довженка ИЗБРАННОЕ
(Москва, в-во «Искусство», 1957, 610 стор.) не зазначено на титульній сторінці,
що це переклад з української мови, а в передмовах від видавництва і відомого
російського поета Ніколая Тіхонова ні слова не сказано, що Довженко був
український режисер і письменник. За свою «Зачаровану Десну» Довженко посмертно
поставлений у кандидати на Ленінську премію не як український, а як російський
письменник — по списку «деятелей искусства й литератур
ы РСФСР» (див. орган спілки російських письменників
«Література й жизнь» за 14 січня 1958). Чи ж дивно, що коли 25 листопада 1956
року навіки закрились очі, які без рентгенового проміння бачили серце життя і
смерти, то агентство Рейтер поширило по газетах Англії і США телеграму з Москви
про смерть «РОСІЙСЬКОГО режисера Довженка»? І чи можна знайти в історії людства
багато прикладів отакої розбійницької крадіжки мистецької душі і генія
поневоленої нації? Звичайно, в кінцевому рахунку ця крадіжка ганебно виявиться,
і то завдяки самому Довженкові, його мистецьким шедеврам, його власним заявам
(ми навели вище частину з них) — завдяки усій його трагічній і чисто
українській дорозі і долі.

Як подає Довженко в «Автобіографії», він народився 30 серпня 1894 в селі
В'юнища коло Сосниці на Чернігівщині, в родині козаків-хліборобів. Він
підкреслює, як занепав під російським пануванням його козацький рід, утративши
все — навіть уміння читати (ще дід був письменний, а батько вже ні); як з
одинадцяти братів і сестер дожили до зрілого віку тільки їх двоє; як мати,
«народжена для пісень», «проплакала все життя»; як у Глухівському інституті (1911—14)
«з нас готовили учителів — обрусителів краю», а він усе ж таки крадькома
здобував заборонені українські книжки (журнал «Літературно-Науковий Вісник»,
газету «Рада»). Тому така безмежна була його радість із перших же днів
української національної революції і державного відродження України: «Я
вигукував на мітингах загальні фрази і радів, мов собака, який зірвався з цепу,
щиро вірячи, що вже всі люди брати, що вже все цілком ясно, що земля у селян,
фабрики у робітників, школи в учителів, лікарні у лікарів, Україна в українців,
Росія в росіян, що завтра про це довідається увесь світ і, вражений розумом, що
осяяв нас, зробить у себе те саме»… «Український сепаратистичний буржуазний рух
здавався тоді найреволюційнішим рухом… про комунізм я нічого не знав» («Автобіографія»).
Як свідчить Довженків земляк інженер Петро Шох (тепер на еміграції), Довженко
разом із ним був 1918 року вояком 3-го Сердюцького полку Української Армії. В
Києві у ті роки влада змінилася з кривавими боями 13 разів. Довженко, ніколи не
відступаючи і не втікаючи, пережив у підпіллі німецькі, російсько-совєтські,
російсько-монархічні і польську окупації, бачив смерть на кожному кроці і сам
бував під розстрілами, від яких його рятувало тільки чудо.

З комунізмом Довженко зійшовся в другій половині 1919 року, коли ліве крило
найбільшої української партії есерів вирішило, що історія не лишила обложеному
в «чотирикутнику смерті» відродженню України іншої можливості, як УРСР у спілці
з РСФСР і під ідейною егідою Комінтерну. Можливо, Довженко пристав до утвореної
тоді УКП (боротьбістів) і разом з нею увійшов на початку 1920 року в КП(б)У. Ми
бачимо його 1919—20 року серед боротьбістів у Києві в напруженій праці по
організації українського культурного життя в рамках УРСР.

За протекцією боротьбістів йому удалось поїхати в Західню Европу. Спершу
він працював у Варшаві при українсько-польській комісії обміну і репатріяції
полонених, потім був керуючим справ посольства УРСР у Варшаві, щоб 1922 року
перебратися до Берліна на посаду секретаря генерального консульства УРСР в
Німеччині. Тут здійснилась його мрія вивчити модерне європейське мистецтво. Він
покинув нелюбу йому працю в посольстві і, маючи 40-долярову місячну стипендію
від Наркомосвіти УРСР, яким тоді керували боротьбісти, учився в приватній
мистецькій школі експресіоніста Геккеля. В цей час його виключили з партії
нібито за неподання документів на чистку.

З Берліна Довженко повернувся влітку 1923 року до Харкова, де зразу
опинився в товаристві харківських романтиків на чолі з Хвильовим. Він прославився
своїми карикатурами і шаржами (за підписом Сашко), а також ілюстраціями до книг
(напр., до «Голубих ешелонів» П. Панча тощо).

Довженко став одним із співфундаторів та видатних діячів ВАПЛІТЕ, взявши
участь уже в перших підготовчих зборах ВАПЛІТЕ 14 жовтня 1925 року, а також
поширивши на образотворчі мистецтва тези Хвильового про незалежний від Москви
шлях української літератури. Це насамперед його стаття «До проблеми
образотворчого мистецтва» в теоретичному збірнику ВАПЛІТЕ, зошит перший, 1926
(нижче подаємо її з невеликими скороченнями). Тут Довженко дав рішучу відсіч на
підтриману московським урядом спробу АХРР (Асоціяції Художників Революційної
Росії) підпорядкувати собі неоромантичне мистецтво України та накинути йому
московський «соціялістичний реалізм» і російську убогу мистецьку традицію
«передвижників» 19 століття. Довженко сміливо відзначив ізольованість від
Заходу і відсталість та убогість російського малярства, в тому числі й
«передвижників». Він жорстоко висміяв протокольну постанову АХРР про обов'язковість
для радянських мистців усіх республік соціялістичного реалізму (тоді його
називали пролетарським, монументальним і т. п.): «Це перший випадок в історії
культури, де стиль «постановляють на засіданні», — глузує Довженко. Він
проголошує власний незалежний шлях українського мистецтва з його глибокою
історичною і народною традиціями і з його живим контактом із модерним
європейським мистецтвом. АХРРові Довженко протиставив АРМУ (Асоціяція
Революційних Мистців України), яка була своєрідним відповідником ВАПЛІТЕ у
малярстві і пізніше знищена органами НКВД.

Що Довженко до кінця остався вірним цим поглядам, свідчить те, що вже за
рік до своєї смерти, в умовах повної монополії московського соцреалізму, він у
рецензії на Всесоюзну мистецьку виставку в Москві відважно повторив
ваплітянські тези своєї молодости, які ствердили убогі результати
чвертьстолітньої диктатури соцреалізму. Він висміяв псевдоаристократичну
бутафорію розкоші нової панівної кляси партбюрократів, відображувану в картинах
— «з безліччю повторюваних портретів, пишних сяючих люстер, червоних доріжок,
позолочених лож, парадних форм». Відзначаючи «недолугість» картин, Довженко
вимагав реабілітації заборонених мистецьких стилів, бо «мистецтво не може
розвиватися за приписаними еталонами» (А. Довженко. «Искусство живописи и
современность», ЛИТЕРАТУРНАЯ ГАЗЕТА за 21 червня 1966). Між іншим, світова
преса віднотувала з подивом цю сміливу статтю Довженка.

Але справжній внесок в українське відродження 20-х років Довженко зробив
своїми фільмами «Звенигора», «Арсенал», «Земля», які створили українське
кіномистецтво. 1926—27 року він зробив на Одеській кінофабриці ВУФКУ свої перші
учнівські фільми — комедію «Ягадкі кохання» та пригодницьку «Сумку дипкур'єра».
Це була підготовка. Поява в 1928 році на екранах України «Звенигори» була
сенсацією. Фантастично-символічний і реальний пляни дії, химерно переплітаючись
навколо наскрізного героя — шукача скарбу діда Невмирущого, що живе вже друге
тисячоліття, — створювали почуття одности біографії України, її окремого
надзвичайного історичного шляху. Тут уперше виявилось оте чисто довженківське
почуття вічної краси природи та його козацьке трактування смерти як складника й
оновлювача життя. Сценарій до «Звенигори» писали Майк Йогансен та Юрко
Тютюнник, що скоро по виході «Звенигори» був розстріляний. Сам Довженко, уже
через десять літ по забороні «Звенигори», писав про неї: «Звенигора в моїй
свідомості одклалася як одна з найцікавіших робіт»; це «прейскурант моїх
творчих можливостей»; «я зробив її одним духом — за сто днів», «не зробив, а
проспівав, як птах. Мені хотілося розсунути рамки екрана... заговорити мовою
великих узагальнень» («Автобіографія»).

Щоб уможливити собі дальшу працю в кіно, Довженко мусів зробити у другому
своєму фільмі «Арсенал» (1929) політичну концесію Москві, змалювавши повстання
проти Центральної Ради, яку Довженко сам же і захищав у 1917—18 роках. Ця
концесія, як видно це і з натяку в його «Автобіографії», завдала йому «великого
болю». А проте Довженко показав красномовними експресіоністичними засобами
красу і силу української людини, що невмируще стоїть в осередді самої смерті.

Наступний фільм Довженка «Земля» (1930) став одним із кількох центральних і
конгеніяльних творів Розстріляного Відродження. Могуча незбагненна хвиля
пшеничного моря під вітром, перша любов у містерійних світлотінях літньої ночі,
бездоганне тичининське українське небо з «думами-кораблями» хмар — це могутня
поема землі, людині і природі, життю, безмежній вітальній силі і красі України.
Смерть, одначе, тут, мов краї колиски, обрамлює початок і кінець фільму. Смерть
діда під яблунею, сковородинський мирний відхід із життя, що дає своє місце
унукам і своєму садові. І смерть гвалтовна закоханого юнака, зваленого кулею в
час його спонтанного радісного танцю. Але життя тут цар — не смерть. Життя
котить могутніми океанськими хвилями крізь веселі і зажурені серця людей, крізь
золото пшениць, крізь краплі дощу на яблуках, крізь небесну зливу світла.
Смерть — тільки момент, тактовий перебій ритму життя. «Земля» являла собою
могутнє мистецьке втілення світовідчування Розстріляного Відродження —
романтики вітаїзму. Вона накреслила власний і незалежний від російського
кіномистецтва шлях українського мистецтва фільму. До самого свого дна і грунту
національна, українська, — «Земля» показала, як з органічного власного
національного виростає твір вселюдський.

Тому що це був прорив українського відродження із російської імперської
в'язниці у світ на вершини мистецтва. Москва фільм заборонила, а Довженків
геній ізолювала від України, замучила, приписавши собі перед світом заборонені
для України твори мистця. Україна-бо не сміє мати мистецтва світового значення,
лише провінційне і залежне від російського. Чи цей присуд шовіністів із Москви
благословить історія? Чи смерть є сувереном над життям? Довженкові твори дали
відповідь. У вільному світі уважніші дослідники вже помітили українське
відродження. Згаданий на початку Жорж Садуль пише: «Довженко українець. Ця
деталь має своє значення. СРСР складається з багатьох республік, які
національним характером дуже відрізняються від Росії. Багато з них, в тому
числі й Україна, мали вже свої творчі школи». Садулю лишається тільки
довідатись, що Москва знищила ті «школи», і тоді він не трактуватиме
передчасний упадок творчости Довженка як Довженкову особисту слабість. Знову ж
Шарль Форд, редактор журналу «Французька кінематографія» та редактор «Фільмової
енциклопедії», що вийшла в Парижі 1949 року, пише про Довженка:

«Справжнє мистецтво в кіновій практиці акумулювалось у порівняно молодому,
але вже з перших кроків глибокому й трудному до наслідування, оригінальному
українському кіномистецтві, яскравим і досі неперевершеним представником якого
є Олександер Довженко. Колишні стовпи російського кіномистецтва Ейзенштейн і
Пудовкін, його супротивники в експериментальному етапі нового мистецтва, самі
признаються в своїй безпорадності перед лицем його мистецьких засобів та
монументального способу їхньої передачі. А способи ці необмежені в цього
українського режисера… Завдяки геніяльному творцеві оригінальних фільмів маємо
можливість захоплюватись мистецькими основами стародавньої козацької країни, її
культурою, пречудовою природою та незвичайно вродливими козацькими типами».
«Довженко, уроженець чарівної закутини української землі, промчав метеором на
обрії нашого безрадісного сторіччя».

Довженка, його мистецтво, його долю не можна зрозуміти без врахування того,
що він виріс у атмосфері державного і культурного відродження України 1917—19 і
1917—30 років. Його шедеври могли появитися тільки в атмосфері таких само
непроминальних шедеврів Тичини, Куліша, Хвильового, Курбаса, Рильського,
Бажана, Яновського та інших творців Розстріляного Відродження, що підносили
українську культуру до сучасного їм рівня передових культур світу. І зрозуміло,
що Довженків талант потрапив разом із їхніми талантами під поліційні удари
Москви 1930—34 років. Усі вони разом відвернули своїми мистецькими подвигами
культурну смерть України, що її заготовила була комуністична реставрація
російського імперіялізму. Це добре розумів Довженко. У його «Повісті полум'яних
літ» на високому березі Дніпра дівчина питає Орлюка, що воював усю другу
світову війну і гнав німців з України аж на Ельбу:

— Про що ти думаєш, скажи? Ти хотів би жити тут не тепер? За княгині Ольги,
Ярослава, за Хмельницького? А чи через сто років?

— Тепер.

— І я.

— Адже ми, по суті, оборонили усі минулі століття, — сказав Орлюк,
дивлячись на вічне свято Задніпров'я. — Всю нашу історію, минулу і майбутню. Ти
щаслива? Так? Я щасливий тим, що не став злим, що буду жити без ненависти й
страху, що зрозумів своє місце на землі.

Так можуть говорити лише люди великої моральної, духової переваги і
перемоги.

 

Юрій ЛАВРІНЕНКО

З книги «Розстріляне Відродження»,

Мюнхен, 1959.



Жираф - це кінь, виконаний за всіма вимогами замовника.
 
mr_smithДата: Понеділок, 20.09.2010, 04:27 | Повідомлення № 7
ADMIN
Група: Адміністратори
Повідомлень: 5114
х-статус:
You know what I mean?

АНАЛІЗ КІНОПОВІСТЮ. II. ДОВЖЕНКА «УКРАЇНА В ОГНІ»
Кіноповість «Україна в огні» — один із
найсильніших, найбільш вражаючих творів української літератури про
трагедію народу в роки другої світової війни та й упродовж усієї своєї
історії.
Саме Україна прийняла на себе перші удари
загарбників; найстрашніші і найбільші битви, відбувалися на її полях, і
вся вона палала у вогні та стражданнях.
Ці картини з жалем і болем, а ще більше з
жагучою ненавистю до ворогів змальовує автор: «Горять жита на многі
кілометри, палають, топчуться людьми, підводами... Ревуть аероплани.
Мечуть бомби. Розсипаються вершники по полю, мов птиці... Крик, і плач,
і височенний зойк поранених коней». Повна розгубленість серед
населення, розгубленість у військах перед раптовою залізною навалою...
Сини Купріяна Хуторного, одного з героїв кіноповісті, стали
дезертирами, повернулися додому і виправдовуються перед батьком: «У
нас, тату, - генерал пропав. Застрелився, бодай його сира земля не
прийняла.. Розгубилися ми... Мости, тату, зірвані. Плавати не вміємо».
Письменник дошукується причин зрадництва
і говорить про них у прямих авторських зверненнях до читача. Ці слова
звучать гнівним обвинуваченням державній політиці за виховання молоді:
«У грізну велику годину життя свого народу не вистачило у них ні
розуму, ні великості душі. Під тиском найтяжчих обставин не одійшли
вони на схід зі своїм великим товариством, що йому потім судила доля
здивувати світ своїми подвигами. Звиклі до типової безвідповідальності,
позбавлені знання урочистої заборони і святості заклику, мляві їх
натури не піднялися до висот розуміння ходу історії, що кликала їх до
велетенського бою, до надзвичайного. 1 ніхто не став їм у пригоді з
славних прадідів історії, великих воїнів, бо не вчили їх історії. Не
помогли й близькі рідні герої революції, бо не шанували їх пам'ять у
селі. Серед перших ударів долі загубили вони присягу свою, бо слово
«священна» не дзвеніло в їх серцях урочистим дзвоном. Вони були духовно
беззбройні, наївні й короткозорі».
Про таку ахіллесову п'яту українського
народу знають навіть вороги. Німецький офіцер Ернст фон Крауз говорить
своєму синові: «Ці люди абсолютно позбавлені вміння прощати один одному
незгоди навіть з ім'я інтересів загальних, високих. У них немає
державного інстинкту... Ти знаєш, вони не вивчають історії. Дивовижно.
Вони вже двадцять п'ять літ живуть негативними лозунгами одкидання
бога, власності, сім'ї, дружби! У них від слова «нація» остався тільки
прикметник. У них немає вічних істин. Тому серед них.так багато
зрадників...»
Війна підняла на ноги всю Україну. Тисячі
біженців, перевалено жителів міст, їхали на схід. А селяни, прив'язані
«тисячолітніми узами до землі», не могли всі виїхати, тому дивилися
услід від'їжджаючим і говорили: «А куди ж вони ото їдуть, бодай їм
добра не було! Щоб вони бігли й не переставали! Та нащо ж їх везуть
машинами? Може б, машини та на щось інше пригодилися!»
Ті, що їхали в тил, питали один одного:
«Слухайте, чому вони не тікають? Ви бачите? Вони не тікають? — Ну,
ясно. Чого ж їм тікати? Вони ждуть німців».
Так розколювалася нація зсередини, і Іде
ще один із трагічних наслідків війни, який переживатиме народ ще довгі
роки по війні. А з наближенням фронту іще більше поглибилася прірва між
тими, хто їхав у тил, і тими, хто йшов чи залишався: «Пролітали
вантажні машини різних снабів, зоєнторгів, управлінь, постачань.
Холодні, злі шофери, здавалось, не. бачили нічого на дорозі. Не бачили
й пасажири. Чимало серед них було нікчемних людей, позбавлених
глибокого розуміння народної трагедії. Недорозвиненість звичайних
людських відносин, скука формалізму, відомственна байдужість чи просто
відсутність людської уяви і тупий егоїзм котили їх на державних гумових
колесах мимо поранених».
Але найстрашніше було те, що «державні
діячі середньої руки», втікаючи самі, звинувачували інших у паніці,
приховували правду. Василь Кравчина, почувши розмову голови виконкому
одного містечка Н. Лиманчука з двома дівчатами про відступ,: з гіркотою
вигукнув їм: «Тікайте, сестри мої, тікайте. Бо прийдуть німці,
понівечать вас, заразять хворобами, поженуть у неволю, а цей
незгораємий шкаф,— показав Василь на голову,— що збирається тікати,
повернеться потім та й судитиме вас за розпусту».
Так і сталося потім з героїнею твору —
Христею й сотнями інших дівчат, яким довелося пройти всі кола
фашистського пекла, а потім ще й постати перед судом холодних та
бездушних «незгораємих шкафів», які вирішили, що саме вони — провідники
державної політики, лінії партії.
Довгою, дуже довгою була війна. І крові
пролилося багато, як зазначає письменник, «більше ніж би могло
пролитись. І страждань».
Автор показує усю глибину народного горя
в окупації — довелося й орати замість коней та волів, і віддавати цвіт
нації — найкращих, юнаків та дівчат — у Німеччину на каторжні роботи,
зазнавати принижень, гинути у вогні пожеж, під дулами фашистських
автоматів, на шибеницях. Ось лише один з таких страшних епізодів,
змальованих у кіноповісті. Ернст фон Крауз, переслідуваний партизанами,
погано спав. А розплата за це була страшна: «Сотні нещасних людей,
розстріляних, покалічених, з вирізаними на грудях і на лобі зірками,
згоріли тієї ночі в селі, замкнуті в палаючих клунях і церквах.
Розплатилися за німецький хворобливий сон тяжкими муками у вогні
українські-діти».
Невблаганна війна не раз і не двічі
прокочувалася українською землею, збільшуючи число жертв і розруху.
Автор подає зловісний пейзаж, від якого стає, моторошно: «Димом сходили
обрії. Вогняні вали з громом і гуркотом не один раз перекочувалися із
сходу на захід і з заходу на схід. Мертві танки чорніли на полях
грізними своїми тушами, неначе вимерлі страховища в пустелі. І куди не
поїхати, куди не піти,— всюди несло духом непохованого людського трупу.
Міновані нескошені поля були сповнені зловісних таємниць».
А якою стала улюблена Довженкова ріка! «Вона була збещена, зґвалтована і спотворена ворогами.
Вода текла в ній каламутна й кривава, з
дохлою рибою, трупами й іншими останками страждань... І грязь, і
каламуть, і кров у річці, і смерть! Це була вже не річка, а стік
нечистот».
Безмірною була трагедія простих, рядових
наших воїнів, які прийняли на свої плечі увесь тягар битви за
рідну-землю. Цих боїв не витримували ні звірі, ні птахи, ні плазуни:
«Такий страшний був світ у бою. Одна лише людина могла витерпіти
бій...»
Опис бойових дій займає у Довженка кілька
сторінок. Але це біль зраненого серця, це крик душі: «Люди,
схаменіться!» Побачене, відчуте й пережите письменник пропускає через
призму мистецького сприйняття і з великим талантом подає читачам:
«Повітряні хвилі й буйні завихрення од пролітаючих великих снарядів і
вибухів мін зривали людей з землі, крутили їх угорі, як осінній лист, і
кидали на землю.
Все повітря прийшло в шалений рух, все
воно, вся атмосфера звучала, ревла, вибухала, крякала і гриміла
тисячами громів, повітря горіло. На бійцях загоралися сорочки.
...Сім раз сходилися бійці з противником.
Сім найтяжчих німецьких атак одбили вони вщент, в порох, в дим.
Тридцять шість ворожих танків палало вже перед ними і позносило до неба
грізну їхню славу. Трупу ворожого лежало між танками множество».
І таких смертельних боїв було безліч, а закінчувалися вони найчастіше одним:
«Все віддали. Все до останньої нитки.
Поквиталися з життям, з війною, з ворогами на. всю силу. Не мудрували,
не ховались по резервах і тилах, не обростали родичами на простих своїх
артилерійських постах. Не видушували з малих своїх талантів великої
користі, ...не любили виставлятися напоказ ні в цілому вигляді, ні в
пораненому, ні в яких доблестях...»
Автор накиває цих героїв поіменно, а за
ними постає весь героїчний народ, який грудьми захистив землю від
фашистської орди.
У цьому списку, відповідно до історичної
правди, ми бачимо не лише прізвища українців, а й росіян, грузинів,
представників різних національностей, усіх, хто плечем до плеча воював
проти німецько-фашистських окупантів. Тому безпідставним видається
звинувачення О. П. Довженка в націоналізмі (в гіршому розумінні цього
слова).
Письменник захоплюється мужністю своїх
героїв, прославляє їх подвиг у віках, хоч-серце його при цьому
обливалося кров'ю за марно втраченими силами і житаями.
«Як билися люди! Немов цілі століття
незламної упертості і бойових щедрот розкрилися раптом в Вернигорах,
Труханових, Вовках і Якимахах. Рідна батьківська земля умножила їх гнів
і силу бойового запалу. Вони немов уросли в землю, і коли німці були
вже зовсім близько, вони встали як один і пішли в атаку якраз проти
середини грізного німецького валу».
Отже, письменник у кіноповісті «Україна в
огні» з переконливою прямотою і великою художньою майстерністю розкрив
трагедію українського народу в найбільшій світовій війні. Висновок у
читачів може бути лише один — таке не повинно повторитися!
Але не тільки війна в полі зору
художнього дослідження письменника. Він з усім жаром серця, чутливого
до несправедливості, засуджує більшовицьку концепцію класової боротьби.
Саме ця теорія, впроваджувана в практику, породила репресії, страх
людей, недовіру один до одного, моральне спустошення душі, догматизм і
бездуховність. Прикладів цього ми знайдемо в кіноповісті чимало. Ось прокурор партизанського загону
Лиманчук дізнався, що партизани захопили в полон жінку італійського
офіцера Пальми Христю. Він дуже зрадів (?!) і відразу заочно присудив
її до розстрілу як підлу зрадницю вітчизни. Лиманчук «недавно прибув до
загону з Великої землі з високою місією чинити в самому пеклі боротьби
справедливий суд над підлими відступниками, запроданцями,
націоналістами-душогубами та іншим пропащим людом. Він був людиною
великої кришталевої чесності і такого ж душевного холоду, який помагав
йому не втрачати, як він казав, лінії ні за яких обставин...» Хоч перед
цим ми бачимо цього «незгораємого шкафа» втікаючим. І при цьому він
звинувачує дівчат у паніці, обманює й заспокоює, що місто ніколи не
здадуть. Тепер він «чистий», а ті, хто побував в окупації,— ні.
Жертви війни, мучениці, як Христина
Хуторна, правомірно задають питання своїм суддям: чому ж вони виросли
не горді, не достойні і не свідомі? І самі ж дають відповідь, що до
війни «міряли дівочі... чесноти головним чином на трудодень і на
центнери бурякові...», не дбаючи про виховання гідності та духовний
розвиток.
Цікавий напружений діалог Лавріна
Запорожця і Максима Заброди на колючому дроті концтабору. Обидва вони
українці, але між ними прірва: розкуркулення, страждання на чужині,
голод і холод Сибіру з одного боку та віра в справедливість ідей
«вождів пролетаріату» з другого.
Україна — єдина в світі країна, де не
вивчають як слід історію власного народу, де люди не знають і не
шанують своїх героїв. То ж звідки взятися патріотизму, відданості й
мужності в людині—безбатченкові? Ось на цьому наголошує письменник. Він
вірить, що такі жорстокі уроки історії не пройдуть даремно.
Незважаючи на жахливі картини боїв і
страждань, змальовані автором, кіноповість «Україна в огні» залишає
якесь світле враження. Може, завдяки тому зворушливому сімейному
мотивові, що нагадує Шевченкове «Садок вишневий коло хати...». О.
Довженко показує багату на дітей і щасливу довоєнну родину Запорожців,
яка дружно співає улюблену материну пісню «Ой, піду я до роду гуляти. А
у мене увесь рід багатий...»
На чолі роду — голова колгоспу Лаврін
Запорожець. Мати Тетяна Залорожчиха — центр родини, її душа. Сини:
Роман — лейтенант прикордонних військ, Іван — артилерист, Савка —
чорноморець, Григорій — «майстер урожаю», Трохим — рільник, щасливий
батько п'ятьох дітей. А ще «дочка Олеся — всьому роду втіха. Тиха, без
єдиної хмаринки на чолі, майстериця квітів, чарівних вишивок і пісень».
І пасічник дід Дємид, колишній чорноморець, з «божественною білою
бороцою», якому «хочеться їхати в чисте поле літа доганяти».
Дружну, роботящу родину розсіяла війна. У
перші ж дні вона забрала життя в сміливого, але нерозважливого Савки,
поранила маті}), кинула у вир боїв синів. Батька Лавріна Запорожця
чекало гірше за смерть — звинувачення у зрадництві, бо він на прохання
громади став старостою. Примушував людей орати землю, тягнучи ярмо
замість коней — щоб зліші були, не корилися ворогові та йшли в
партизани. Склав список найкращих сільських парубків та дівчат для
відправки в Німеччини, додавши при цьому знак партизанам, які могли
визволити молодь. Селяни вирощували хліб, худобу, але все це десь
зникало. Лаврін хоч таким чином виконував, священний обов'язок боротьби
із фашистськими зайдами. Але знайшовся зрадник — і ось уже Запорожець
за колючим дротом концтабору. Сила любові до життя і ненависті до
ворогів допомогла йому разом із товаришами звільнитися. Але що ж далі?
А далі — страшне. І у своїх, у партизанів, які знали лише зовнішній бік
справи, що цей чоловік — староста, він — зрадник. Свідків немає — уся
Тополівка згоріла. За всі свої страждання, за свій патріотизм і добрі
справи Лавріна чекає лише ганебна смерть запроданця. Така неприкрита
правда життя. Тільки випадок рятує цю мужню людину від смерті —
приїжджає з-за Дніпра його син Роман, командир партизанського загону.
Не оминула й дочки Олесі лиха година,
поносила по .німецьких полонах. І хай ніхто не питає, якою ціною
добралася вона додому. «Вона була вже не красива не молода, не чорнява.
У неї було сиве волосся і брудні, вимучені руки, з усіма слідами
холоду, голоду, лісу, байраків, земляних ям і нужди». її врятувала
«мудра невмируща воля до життя роду, оте велике й найглибше, що складає
в народі його вічність».
Закінчується кіноповість так, як і
починається — щасливою зустріччю хоч і поріділого, але багатого на
красивих та сильних людей роду Запорожців. Знову лунає улюблена
материна пісня, хоч і без неї (мати загинула разом зі своїм селом).
Тепер уже Олесі, як хранительниці роду, доводиться проводжати на війну
свій рід: «А рано-вранці Олеся знов проводжала на війну весь свій рід,
аби ніколи не подумали лихі люди, що не був він щедрим на кров і
вогонь, послані йому ганебною історією Європи».
Отже, рід залишився жити, і це глибокий довженківський символ безсмертя українського народу.
Про .жіночі образи твору дуже проникливе написав відомий літературознавець Б. Степанишин.
Усе краще, що є в українському етносі,
Довженко втілив у величних, прекрасних образах жінок. Зауважимо: всі
вони трагічні і всі уособлюють та конкретизують загальний образ
України. Це їй берегиня роду —.Тетяна Запорожчиха, і її дочка Олеся,
Христя Хуторна, Мотря Левчиха й інші.
Усі жінки змальовані автором з великою
симпатією, та Олеся найближча його серцю: мабуть, це його ідеал
української дівчини. Красива і чепурна, невсипуща в роботі і скромна,
цнотлива й співуча. Олеся «співала так голосно і таїс прекрасно, як не
снилось,ні одній припудреній артистці». Взагалі була «вона тонкою,
обдарованою натурою, тактовною, доброго, роботящою і бездоганно
вихованою чесним родом». Велика патріотка своєї нації, Олеся глибоко
переживає всенародну біду — окупацію. Вражена -. нападом фашистів,
притуливши руки до грудей, вона чисто по-жіночому вигукує: «Ой Боже
мій! Що ж воно буде з нами?» З «нами» — це з родом, рідним.селом, усією
Україною. Вважаймо, що цей вигук болю вустами Олесі вирвався з грудей
всього українського народу.
Є в повісті незвичайно смілива сцена, не
властива українській літературній і моральній традиції, коли Олеся, не
бажаючи бути поґвалтованою кимось з окупантів, свідомо пропонує себе
першому з наших воїнів, що відступають (ним виявився Василь Кравчина).
Треба бути великим майстром художнього слова та ще й неабияким
психологом, щоб не збитись у цій сцені на голу еротику чи фальшиву
сентиментальність. Опис ночі-зустрічі Олесі і Василя займає понад
чотири сторінки, і це чи не найкращі, найпоетичніші сторінки повісті.
Перша ніч незайманих дівчини і парубка, в яку вони перед Богом і собою
стали чоловіком та жінкою, описана в народному, пісенному дусі.
...Багато освідчень у коханні і у
вірності шлюбу дала нам класична і сучасна українська література, але
таке ми почули вперше.
Не випадкове ім'я головної героїні.
Незвичайно сильні українські жіночі характери під таким же іменням
Олеся були в П. Куліша, Б. Грінченка, А. Чайковського та інших
прозаїків і поетів України.
Усі жіночі образи повісті трагедійні, а
образ Христі Хуторної серед них — найтрагічніший, бо її привселюдно в
партизанському загоні суджено за щирість і правду, за добре слово про
свого чоловіка, італійського офіцера.
...Коли Христю вели на. жахливе незаконне
судилище, «вона ледве йшла. Все її молоде тіло утратило свою силу й
ніби розтало. Вона немов падала з великої висоти на землю в страшній
свідомості, що парашут за спиною не розчинився і вже тепер їй ні
спинитися, ні крикнути, ні покликати. Земля невблаганно тягла її до
себе».
Відвертість Христини збивала прокурора з
пантелику. На запитання: «Де твоя національна гордість, де твоя людська
гідність? Де твоя дівоча честь?» — ...Христя з гідністю каже: — Я знаю,
що не вийти мені звідси живою... Так скажіть мені хоч перед смертю,
чому ж оцього в мене нема? А де ж воно, людоньки? Рід же наш чесний...
Яка я повія? Мучениця я. Сльозами проводжала вас, сльозами і стрічаю.
Чому я виросла не горда, не достойна і не гідна? Чому в нашому районі
ви міряли наші чесноти на трудодень і на центнери бурякові?
Націоналістка я? Яка там?
Я не признала вас за свого суддю: я
пам'ятаю вас. Ви прошмигнули через наше село. Я наливала вам воду в
радіатор, а ви лаялись так голосно й гидко. Я плакала тоді і, плачучи,
запитала вас, чи будуть фашисти в нашому селі: може б, я втекла?
Пам'ятаєте, що ви мені сказали? Ви назвали моє питання провокаційним.
От я й осталась під німцем, повія і стерво. От ви чисті, а я ні. От ви
презираєте мене, загрожуєте смертю. А я хочу вмерти, хочу! Чим ви
можете покарати мене?»
Так з підсудної Христя стала обвинувачем
свого судді й силою народної правди засудила його до вічної ганьби як
людину Несправедливу, брутальну й глибоко аморальну, як прокурора
окупаційного режиму.
Олеся і Христя — два основні компоненти
образу України: перша — її поетична душа, а друга — її трагічна доля.
Виразність і емоційність образів дівчат посилює материнське слово-плач.
«Донечко моя,, до останнього подиху свого
молитимусь я зорями вечірніми і ранішніми, щоб обминуло тебе горе лихе
і лихая наруга. Щоб вистачило тобі силоньки у неволі, щоб не покинула
тебе надія, голубонько моя...» — тужили - Тетяна Запорожчиха,
пригортаючи до себе дочку востаннє перед від'їздом на примусові роботи
в Німеччину.
Читаючи це хвилююче материнське
напучування, що так зворушує серце, ми вчуваємо з сивої, тисячолітньої
давнини прадавні наші українські плачі: від плачу Ярославни до сучасних
«плачів» Оксани Лятуринської і Тодося Осьмачки.


Жираф - це кінь, виконаний за всіма вимогами замовника.
 
mr_smithДата: Понеділок, 20.09.2010, 04:42 | Повідомлення № 8
ADMIN
Група: Адміністратори
Повідомлень: 5114
х-статус:
You know what I mean?

УКРАЇНА У ВОГНI

Вiд Сану до Дiнця простяглися довгi-довгi шляхи, мiста, i села, i
передмiстя, i всюди жiночий незабутнiй плач. Плакала Україна:
- Ой сини мої, синочки, дiти мої, на кого ви мене покидаєте?
Огляньтеся. Чи є на свiтi ще такi поля, такi пшеницi, сади,таке небо?
Горiли поля, палав хлiб. Чорний дим здiймався до неба, як народний
гнiв, як гнiв мужiв-воїнiв, праворуч, i лiворуч, i позаду, скiльки сягає
око...
Виють собаки ночами, вiщують недолю, i невиданi птахи лiтають над нами
вночi i вiщують недолю, i ревуть воли i корови i вiщують недолю.
Земле наша українська, мученице наша, у вогнi ти, у вогнi!
- Дiти нашi!
- Брате мiй, муже мiй коханий!
- Батьку наш молодий, зарiже нас фашист! Вип'є дитячу кров, заморить
нас вошами та голодом. Батьку наш красивий...
- Прощайте, мої нiжнi квiти, прощайте, ми повернемось!
- Ми повернемось!
Не плакали дiвчата. Напували холодною водою i мовчки вдивлялися в очi
широко вiдкритими очима й мовчазно питали тривожну долю свою:
- Що чекає мене? Що чекає красу мою дiвочу, мою молодiсть?
У дiвочих очах був невимовний сум i тяжке передчуття недолi.
Завмерли серця дiвочi в нiмiй тузi.
Мiльйони кращих синiв України вiдходили на схiд, залишаючи за собою
небачене нiмецьке кладовище.
Як розповiсти про це? Коли ми спалювали свої хати, з ворогом у них, i
тiкали в лiси i яри, оглядаючись на своє горе.
- Прощайте, дiти нашi i дружини нашi!
За вашi муки не пошкодуємо нi залiза, нi кровi, нi поту, нi працi, нi
найзаклятiшої палкої ненавистi, нi життя свого. Щоб вiчно жила земля наша
українська, щоб нiколи народ наш не став рабом, нiколи i нiзащо.
Вiдколи свiт стоїть, не була Україна такою багатою i пишною, такою
небачене прекрасною, як в те лiто. Хто пройшов по нiй - не забуде повiк.
I нiколи над свiтлою i радiсною красою не нависали такi темнi хмари.
Нiколи ще краса не була знiвечена шрамами таких злочинств, як
злочинства ворогiв наших - фашистiв.
I стоїть Україна перед нашим духовним зором у вогнi, як неопалима
купина.
Горить i буде горiти до смертi в наших серцях безмежна любов до великої
нашої Матерi.
Не перевелася для нас краса її. Печать трагедiї зробила її ще
прекраснiшою, ще дорожчою для нас.
Не переведуться i багатства її, доки живi будуть її дiти, сини i дочки,
якi завжди люблять працю, все хороше, все красиве. Доки живi будуть її
сини-воїни пiд червоними прапорами Ленiна, з твердою рукою i щедрим
серцем.
Сипу, брато мiй дорогий, товаришу мiй! Не шкодуй нiчого для перемоги,
визволителю i меснику, загартований у боях, слава тобi!
Ти був щедрим на жертви! Iз страшним громом i скреготом зубовним
висаджував у повiтря ти здiйснену мрiю свою - заводи i фабрики.
Ти не пошкодував свого первiстка - неоцiненну днiпровську греблю -
Днiпрогес, величне творiння твого генiя. Мiльйони кубометрiв бетону
замiсив ти своїми молодими ногами, наспiвуючи новi пiснi серед дорогих
запорозьких могил.
I от - прощай, Днiпрогес! Вкоротили ми тобi вiку - так треба. Не
судилося тобi свiтити нам - не свiти ж i фашистському кату.
Пiдiймайтесь, ревiть, пороги! Розливайся, Днiпре, рознеси по всiх морях
невтримний гнiв наш, пашу безсмертну волю! Не за горами наша перемога.
Замiсимо ще новий бетон i зведемо тебе, Днiпрогес. Ще могутнiше i
прекраснiше засвiтиш ти тодi добрим людям уже на вiчнi часи.
Так жертвувати мiг тiльки народ, натхнений вченням Маркса-Ленiна, народ
радянський, богатир-воїн!
Не пропадуть марно цi жертви, не зникнуть з людської пам'ятi небаченi
пожежi i гнiвна сила народних жертв. Чорний дим, що пiднявся над нашою
розтерзаною землею до самого неба, як суворий i грiзний заповiт, як
грiзний заклик до помсти,- хто його забуде? Хто забуде чудовi жита нашi,
нашi пшеницi, сади нашi, всi нашi колгоспнi широкi простори, що зрiли
такими плодами, такою красою, такою любов'ю i гордiстю працi людей наших,
якої ще не бачив свiт? Хто забуде, як горiли вони? Як нищились i
роздирались вони вогнем i залiзом?
Нiхто i нiколи! Наша жертва буде в пам'ятi вiчно. Довгi вiки будуть
свiтити вогнi наших жертовних пожеж у серцях грядущих поколiнь усiх
слов'ян i всiх народiв, як гiгантський i величний знак нашої могутностi та
величi в годину лихолiття, коли вирiшувалася на землi нашiй доля людства.
Так за Днiпро, славнi лицарi, за сади, за фабрики нашi по вовках
фашистських, по гаду Гiтлеру - вогонь! У самiсiнькi їхнi вовчi морди, щоб
ослiпли вони i провалилися крiзь землю!
Юначе-воїне! Тебе ростила й виховувала велика партiя. Вона готувала з
тебе будiвника соцiалiстичної держави, людину прекрасної епохи великих
робiт.
Ти вирiс мужнiм i добрим вiд природи, що в українцiв м'яка i добра, ти
був увесь у працi творчiй, i вся земля твоя, твої неосяжнi поля уже почали
спiвати пiсню твоєму натхненню, i твої старi батьки радiли, дивлячись на
теє i молодiли душею.
Рокiв через п'ятнадцять, у розквiтi вiку твого, ти невпiзнанне
перетворив би свою землю. Ти насадив би сто мiльйонiв фруктових дерев на
Українi, ти змiнив би її пейзаж i навiть клiмат i жив би в саду своєму,
оспiваний своїми поетами, прославлений своїми митцями.
I я, митець твiй, що поставив метою свого життя звеличування твого
iменi i твоєї епохи, вмер би, щасливий твоїм щастям та щастям i красою
дiтей твоїх i твоїх братiв - радянських народiв.
Юначе мiй, товаришу, добрий, щирий i мужнiй, забудь доброту свою!
Вдерлася в наше життя жорстока, лиха година.
Людожери з Рейну завалили собою нашу Україну, як обвалом.
Упало на нас нiмецько-фашистське зло.
Україна у вогнi! Україна в ярмi!
Юначе, брате мiй, приховай доброту свою. Стань жорстоким душею,
ненавидь ворога-людожера.
Нехай захлинеться вiн од ненавистi твоєї, хай згине вiд твого вогню.
Будь бездонно щедрим на вiдплату за зло, заподiяне тобi! .
Нiчого не забудь, жодної сльози!
Цiлься, снайпере, соколе!
Цiлься, партизане!
Дивись, на твоїй мушцi не людина. Це мерзотник, який зламав твое життя,
вдерся на твою чесну землю i сказав:
"Я прийшов знищити твiй рiд. Я знищу твоїх маленьких синiв, щоб не було
в тебе роду.
Я згвалтую i оскверню твою дружину, твою наречену, щоб не було в тебе
роду.
Я заморю голодом твоїх батькiв, щоб не було в тебе iменi.
Я спалю твої старовиннi мiста, щоб не було в тебе iсторiї.
Я знищу пам'ятки твоєї культури, щоб не було в тебе душi.
А народ твiй я замучу тифозною вошею i каторжною працею, щоб залишилась
вiд нього лито купка рабiв, наймитiв моїх.
На землi твоїй я поселю 25 мiльйонiв нiмцiв, датчан, голландцiв..."
Годi! Генуг!
I полилася кров.
Вся тупiсть, вся жорстокiсть, все безумство нiцшеанствуючих єфрейторiв,
моральних i фiзичних дегенератiв - все звалилося на нас.
Земле моя українська, яка погань повзе по тобi!
Садисти, що живцем спалюють, тисячi людей наших закопують живих у
землю, мучать полонених, ховаються в боях за спиною жiнок наших. Кати, якi
спорудили тисячi шибениць по всiй Українi.
Буде суд. Вiн не за горами. Буде судитися теперiшнє в минулим, буде
судитися свiтло з мороком.
З усiх кiнцiв свiту мiльйони розтерзаних, задушених, повiшених,
спалених, утоплених, отруєних, закатованих, розстрiляних, зарiзаних,
заколотих, роздертих чоловiкiв, жiнок i дiтей - жертв безумної гiтлерiади
- встануть iз закривавленої землi i простягнуть свої страшнi руки.
Товаришi мої, сини мої! За нашу українську радянську культуру - вогонь!
Бийте фашистiв нищiвно, по-запорозьки!
Весна йде. Iде наша бiльшовицька весна, наша перемога.
Пильно дивiться вперед. Ось вони сунуть у психiчну атаку, п'янi вбивцi
ваших добрих, привiтних матерiв. Ось вони, мерзотники-дикуни з джунглiв
фашистської Нiмеччини, кривава пляма ганьби й занепаду людства - фашисти,
гiтлерiвська банда.
Скорботними i сповненими надiї очима дивляться на схiд нашi рiднi, вони
кличуть нас i шлють нам з своїх покраяних горем сердець свої
благословення, свої надiї. Вогняними птахами летить їх поклик до нас,
кружляє над нами.
"Дiти мої, - пише одна мати, - бажаю вам швидко перемогти i повернутися
додому, до своїх сiмей, до своїх дiтей, до своїх батькiв, а особливо до
матерi, у якої серце обливається кров'ю вiд лютi до ворога. I приходить та
мить - вiдчуваєш слабкiсть свого здоров'я, але думаєш, коли б пустили на
фронт, то, здається, сама знищила б цiлi ворожi дивiзiї, а Гiтлера
роздерла б па шматки, а його паскудне м'ясо повiсила б на сухе дерево, щоб
по оскверняти його поганим тiлом надр нашої землi, щоб чорнi птахи клювали
йому очi.
Чекаю я, мої дiточки, вiстi вiд вас, що Гiтлер повiшений на гiлляцi
українського старого сухого дуба, того, що в Чорному лiсi. Я сама посадила
його рокiв п'ятдесят тому.
Мила моя Україно, я знаю, що Союз наш Радянський непереможний".
Так за матерiв наших, за наших дорогих - вогонь! Вогонь до самого неба,
хлопцi! Щоб не лишилася марною жодна прожита материнська сльоза, щоб сяяла
вона, як кранля священного вогню, щоб освiтлювала вона вашi лицарськi
серця i пiдносила дух ваш до найвищих вершин благородного гнiву i
ненавистi, до найвищої готовностi на безсмертнi подвиги i на саму смерть,
кому доведеться вмерти. I якщо вмерти, то вже так, як умiють вмирати
тiльки герої-бiльшовики, молодi вiком i великi душею товаришi нашi.
Нiчого, нiчого не шкодувати: нi працi, нi ненавистi, нi тягаря бою, нi
страху бою, нi натхнення бою, нi самого життя!
Все, все вiддати, все вичерпати, коли вже на те пiшло. Всю свою
бездонну слов'янську українську душу, щоб тисячi рокiв люди читали вашi
безсмертнi iмена стоячи, щоб гримiли вони, як громи.
Будьте ж безстрашнi й щедрi! Не бiйтеся героїчної смертi! Не бiйтесь!
Воїне, сину мiй дорогий! Вогонь за Ленiна, за великого Ленiна, який
поставив тебе першим пiд свiй червоний прапор, просвiтив тебе i вивiв у
першi ряди гiдних народiв людства.
Брате мiй дорогий, колгоспнику, шахтарю, агрономе, вчителю, iнженере,
студенте!
Вогонь по ворогу культури Радянської України, по вбивцях i душителях
росiйського, українського, бiлоруського, єврейського народiв, по
обманщиках, по зрадниках i продажних душах, що торгують народом України!
Небачений вогонь за Україну, за Радянську Україну! За Радянський
великий Союз i за все слов'янство!
Вогонь за урожай на землi нашiй, политiй кров'ю нашою i славних
прадiдiв наших - запорожцiв!
За чистосортне насiння, за племiнних корiв i коней, за кращi в свiтi,
прекраснi колгоспнi сади, за пасiки, за квiти, за псе, що цвiте!
За колгоспнi нашi, рiднi, вiчнi, неосяжнi народнi українськi ниви,
кращих, радiснiших за якi немає нiде в свiтiї
Вогонь!
За все вистраждане i завойоване дiдами й прадiдами нашими, за все
побудоване нашими благородними, чесними руками - вогонь, рiднi мої,
вогонь!
Ненавидьте гiтлерiвське рабство, як смерть! Любiть Радянський Союз, як
життя! Життя перемагає, життя переможе! Хай живе i красується земля наша
українська, радянська!
Хай живе i процвiтає великий Радянський Союз! I хай безсмертними
стануть вашi дорогi iмена!



Жираф - це кінь, виконаний за всіма вимогами замовника.
 
mr_smithДата: Понеділок, 20.09.2010, 04:43 | Повідомлення № 9
ADMIN
Група: Адміністратори
Повідомлень: 5114
х-статус:
You know what I mean?

МАТИ

Не ради слiз, i розпачу, й скорбот, i не в ознаку гiркого прокляття,
вони вже проклятi i так всiма на свiтi, задля слави нашого роду написано i
во iм'я любовi про цю високу смерть.
I хоч багато судилося нам незабутнiх утрат, хоч легше було б очам
читати щось лагiдне й миле серед громiв, почитаймо про матiр Марiю Стоян.
Хто серед трупiв ворожих бiжить по селу, що вже догорає?
Хто це стогне бiжучи? Чиє серце стугонить у грудях, мов вистрибнути
хоче вперед?
Це Василь з автоматом i бомбами, Марiї Стоянихи син.
Хто мертвий висить коло хати пiд небом?
Оце його мати.
Бiжить Василь, увесь мокрий од довгого бою, бiжить у великiй тривозi.
Як же вiн бився перед рiдним селом! Розвiдником був, нищив точки, рознiс
гранатою дзота, що був колись дядьку за хату. Погнали ворога. Пробiг
Василь усе село, все те, що звалося колись селом. Двi сотнi печищ, спаленi
сади, череп'я, ями i безлiч одубiлих ворогiв у багнищi й кровi.
- Мамо, де ви? Це я, Василь, живий! Iвана вбито, мамо, а я живий... Я
вбив їх, мамо, коло двох сотень... Де ви?..
Пiдбiг Василь до двору. Отут був двiр пiд самою горою.
- Мамо, матiнко моя, де ви? Рiдна моя, чому ж ви не стрiчаєте мене? Чом
не чую вашого тихого голосу? Де ви, голубко, матiнко моя сива?
Спинивсь Василь коло хати, а хати немає. Василь у двiр - нема двору. У
сад - нема саду. Тiльки одна стара груша, а на грушi мати.
О тихий жах... О незабутнiй смутку...
Коли вона була ще жива i хата була цiла край села, зимою в люту
хуртовину, опiвночi одного разу щось стало стукати у дверi.
- Хто тут?
- Тьотушка, пустiте, погiбаєм...
- Що ви, голубоньки, якi ви, звiдки?
- Ми руськi, тьотушка. Свої ми. Льотчики! Ми впали.
- Господи, синочки, йдiть мерщiй. Я дверi зачиню... Чи ж нiхто не
бачив? Нiмцiв же повно.
Увiйшли, обнявшися, до хати два калiки. Упали додолу, заснули вмить та
й проспали пiвтори доби. Думала - померли.
Вже обмивала й ноги їм гарячою водою, i грубу натопила, розiгрiвала
разiв зо три їжу - сплять. I плакала вночi i вдень, згадуючи своїх синiв
Iвана й Василя. Хто ж їх нагодує, хто пригрiє у лиху годину? Де вони?
Може, лежать уже десь у полi, мов склянi, чи висять на шибеницях у
нiмецькiй неволi i вороння клює їм очi на морозi. I нiхто й не гляне вже,
i не спитає, не заплаче!.. Так багато смертi навкруги. Дiти, дiти...
Степан Пшеницин i Костя Рябов були обидва з Уралу. Вони належали до
тiєї породи руського юнацтва, що на довгi столiття стане предметом
вивчення i глибокого подиву iсторикiв великої трагедiї людства. Неголенi,
обпаленi морозами, вiтрами i лютими пригодами життя, вони грiзно стогнали
увi снi i дихали важко. Вiйна хвилювала їх душi у снi, вiйна... Вони були
простi уральськi юнаки, в мiру освiченi, роботящi комсомольцi з хороших
робочих родин. На вiйну їм iти не хотiлось, але вони не плакали й не
ховались вiд неї по доброму руському звичаю. Вони пiшли на фронт
добровольцями, щоб скорiше добратись до ворога i знищити його. Льотчиками
вони зробилися швидко i так само просто й легко, як змогли б зробитися
пiдводниками чи снайперами. Природа надiлила їх усiм у добру мiру. I самi
вони були добрi.
- Спочатку, матушка, ми довго гатили фрiцiв важкими бомбами, а потiм
призначили нас на культурно-просвiтну роботу. Не хотiлось нам, правда, ну
треба,приказ.
- А що ж воно за робота така? - питала Стояниха, коли одного вечора
вони довго отак розмовляли тихенько у темнiй хатинi.
- Ми розкидали над Україною листiвки,- сказав Пшеницин.- Щоб знали люди
правду про вiйну.
- Так оце ви?.. Ой велике дiло робите, голубоньки мої,-зiтхнула
Стояниха.- Куди там бомби, хай їм хрiн. Велике дiло добра вiсть в неволi.
Та така ж темрява кругом, та так позабивано голови людям лукавою
фашистською брехнею, що й жити шкода. Неначе все скiнчилося на свiтi,
подумайте...
I тут уперше, слухаючи простi материнськi слова на поневоленiй землi,
вiдчули Пшеницин i Рябов, яка велика мiсiя їм випала в життi.
У бiднiй старесенькiй хатi у присмерку пiд завивання хуртовини i
грiзний гук недалекого фронту узнали вони, як переписували люди отi
листiвки од руки, як вивчали напам'ять кожне слово i передавали од села до
села, щоб воскресити вiру. Слова правди горiли у темрявi, мов огнища в
холодну довгу нiч. Тисячi людей, зневiрених, ошуканих, обплутаних обманами
в неволi, урятувалися листiвками од вчинкiв одчайдушних i жахливих. От що
сiяли вони над українською землею.
Довго сидiли в задумi Пшеницин i Рябов. Потiм вони розказали їй, як
упали вони, пiдбитi вночi, серед лiсу, як поламали собi руки i ноги, як
тiкали вони на схiд лiсами, ярами, як ховались од нiмцiв по проваллях,
заметах i байраках, i, розказуючи, самi дивувалися надзвичайнiй своїй силi
i волi до життя.
- Де ж це було, голубоньки? - спитала Стояниха, зворушливо сплеснувши
руками.
- Далеко. Кiлометрiв п'ятсот.
- Давно?
- Та бiльше мiсяця. Вже й костi позростались.
I показали вони матерi страшнi свої калiцтва i шрами.
- Ой рятуйте...
- Нiчого, рiдна. На живiй костi наросте. Ми такi люди, що все
перенесем. Нам би трохи ще полежати та набратись сили, а там пролiзем
через фронт хоч попiд снiгом,утiшали стару Марiю Стояниху невгамовнi дiти.
- Ну, що з вами вдiєш? Отакi й мої...
Два тижнi ховала Марiя гостей. Стерегла хату, годувала, а коли все
вийшло, ходила по селу просити милостинi, та не абиякої, а молока та сала.
I нiхто не одмовив їй i не спитав нiчого, хоч кожний про себе й
догадувавсь про щось: не пiшла б же Стояниха отак просити для себе.
Та не судилося Марiї вберегти дiтей. Одного ранку наблизився раптом
гарматний рев. В село ввалилася на вiдпочинок пошарпана в боях частина.
Заметушилася, забiгала нiмота. Марiя глянула та в хату:
- Дiточки! Йдуть!
Нiмцi на порозi.
-Що за люди?
-Сини мої.
-Брешеш!
- Не брешу, клянуся!
- Обшукати хату!
- Не трогайте, вони хворi. Поламанi... Боже!
- Гальт! Ваша мати?
- Мати,сказав Рябов.
- Брешеш, комiсаре! - та за зброю.
Стала мати перед дiтьми. Обох затулила.
- Не дам! Бийте мене... Не дам, людоїди! Голубчики, не трогайте, не
вовчиця ж вас родила, а людина, мати!-заплакала Стояниха.
- Нащо ж ти ховала?
- Боялася. Ви такi страшнi! Нема ж нiчого на свiтi, мо', страшнiшого од
вас!
- Ха-ха-ха! Правда? Ти маєш рацiю, старушка. Страшнiшого нема i не
повинно бути! - зареготав нiмецький сучий син.
Через двi години зiгнали нiмцi на майдан усе село на очну ставку.
Поставили Пшеницина i Рябова перед селом. Глянули вони на людей, нi
одного знайомого обличчя навкруги.
-Прощай, Урал,-прошептав Пшеницин, поглянувши на друга.
- Прощай...
- Люди добрi, адже мої дiти Василь i Iван! Погляньте-бо, хiба ж не
взнаєте? - билася Стояниха, мов чайка об дорогу.- Кажiть же, що мої! Чого
ж ви мовчите? Чи ж вам жалько їх признати? Людоньки!..- благала мати
нiмцiв i людей.
Люди плакали й признали. Навiть староста й полiцаї не посмiли сказати
нi.
Одна тiльки Палажка, вдова убитого партизанами начальника полiцiї,
зловiсно мовчала.
- Палажко, скажи - сини, бо прокляну на цьому i на тому свiтi,- шептала
Марiя Стояниха.Бог тебе спитає, Палазю...
Палажка мовчала.
- Фрау Палажка, єсть ето сини? - спитав її комендант.
Всi завмерли i не зводили з Палажки очей. Стало тихо, тихо.
Комендант почервонiв. Товста його шия почала брякати, як у кобри. Вiн
догадавсь про змову.
- Ну?
- Сини,сказала Палажка й потупила очi.
Тодi вiн ударив її з усiєї сили в праву i лiву щоку.
Вона впала додолу, як снiп, не встигши й крикнути.
А вiн раптом до льотчикiв:
- Ваше прiзвище?
- Ой! - застогнала Стояниха, немов хто її ранив у саме серце. Вона не
сказала їм свого прiзвища, а вони не спитали по неуважностi своїй дурнiй.
Упавши ниць додолу вiд удару по головi, вона не скоро пiдвелася. Але
вона чула, мов крiзь сон, як гукали до неї Пшеницин i Рябов:
- Прощайте, мамо! Спасибi! З вами i вмирати не страшно!
Зчинилась стрiлянина.
Вони лежали на снiгу, обнявшись обоє. А її взяли пiд руки й повели,
б'ючи по чiм попало. Розбили гранатами хату i пiдвели до грушi. Попливла
перед очима груша.
- Не вiшайте, не страмiть мене. Як же менi висiтоньки? Я ж таки жiнка
стара. Дайте менi кулю, одну кулиночку, молю вас, благаю...
Не дали. Тодi вона хутенько стала на пеньочок, перехрестилась.
- Не трогайте, недолюдки. Не приторкайтесь до моєї шиї...
Сама надiла.
- Дiти... - та й оддiлилась од землi.
Довго лежав Василь на снiгу коло грушi. Нiхто не чув нi стогону, нi
туги, нi скреготу зубiв. Пiд самий уже ранок, коли од морозу скаменiло
його серце i грiзний гук возвiстив зорю, Василь примовк, немов заснув од
великої втоми. Потiм, пiдвiвшися з землi, вiн поцiлував холодну материну
руку.
- Прощайте, мамо... Усю свою добрiсть i лагiдну вдачу, що подарували ви
менi, я лишаю отут з вами коло грушi, мамо.
Потiм вiн пiдiйшов до хатища, взяв жменю попелу i загорнув у хустку.
- Оце я, мамо, заберу з собою, щоб не втомлялися нi ноги мої, нi руки,
нi серце.
Проходили дорогою на захiд бойовi загони.
- Боєць Стоян!
- Iду!
- Що за женщина висить?
- Мати!
- Мати?
- Мати, товаришi, рiдна мати...
- Рота, стiй! Шапки геть!... Вперед марш!
Перед нею проходило вiйсько без шапок. Шанували материнство, iдучи до
бою. Ревiли гармати. Сонце снiги червонило. Од гарматного реву обсипався
iнiй, i казковi снiжинки падали на материнi розплющенi очi.
I хто ж не поклониться з живих i прийдешнiх невмирущiй красi Марiї
Стоянихи, матерi, що просила милостиню для дiтей чужих? Погляньте, ось
вона висить перед нами, возноситься над рiдною мерзлою землею. Руки її
маленькi i нiжнi, з довгими красивими пучками, отi самi трудящi руки, що
так багато сотворили хлiба, прядива й насiння, простяглися долонями трохи
вперед.
- Нема вже, дiточки, нiчого. Все вiддала, щасти вам, доле.
Уся її маленька постать неначе линула в холодному повiтрi, i сива її
голова, похилена набiк, торкалася передвесняних хмар.
Вiчна слава вашому iменi, мамо Марiє, красотi вашiй.
Не було у вас дорогих черевикiв, не душилися ви паризькими духами, а
душились полином та коноплями. Не було нi шовку, нi сезонних капелюшкiв,
нi кованих сундукiв з замками. Не мандрували ви по свiту, по закордонах.
Вам було нiколи. Ви, як та пчiлка, були зайнятi i од роси носили все мед
до радянського вулика, поки не одняли у вас життя недолюдки з Європи.
Але закордон ще приїде до вас, приїде подивитися на вашу пiч пiд небом,
на сухенькi гвоздики од пристрiту в пiчурцi, на ваш пам'ятник, i якщо є на
свiтi хоч краплина сумлiння, вiн поклониться вашiй красi, дорога наша
мати, слов'янко, українко дорога.
Були ви комунiсткою чи нi? Чи був у вас партiйний квiток? Напевно, не
було. Але зерно, посiяне великим сiятелем Ленiним, зiйшло i виросло у
вашому серцi.
Хай же знає весь свiт, як висiли ви, мамо, на старiй грушi за други
своя у велику всесвiтню вiйну в українському кривавому селi на Вкраїнi
кривавiй.

18.II. 1949 р. Москва



Жираф - це кінь, виконаний за всіма вимогами замовника.
 
mr_smithДата: Понеділок, 20.09.2010, 04:44 | Повідомлення № 10
ADMIN
Група: Адміністратори
Повідомлень: 5114
х-статус:
You know what I mean?

ВОЛЯ ДО ЖИТТЯ

- Скажи менi, друже,- спитав я армiйського хiрурга Миколу Дудка,- ось
ти працював на фронтi пiвтора майже року. Ти рiзав сотнi людей...
- Тисячi,- спокiйно поправив мене хiрург.
- Тисячi...
Я заплющив очi, намагаючись уявити собi страждання, зойки тисяч людей,
тисячi благальних очей - о, скажiть, докторе, скажiть!..
- Який величезний труд! Яке напруження всiх почуттiв! - подумав я
вголос.
- Звичка.
- Так?.. Можливо. I ще скажи менi - коли ти кидався отак щодня, за
звичкою, у саме полум'я людських страждань, що ти знайшов там у людинi? В
тiй безлiчi й рiзноманiтностi калiцтв чи знайшов ти будь-що невiдоме,
нове; яку-будь тайну у людинi на вiйнi? Чи ти далi свого ножа не бачив i
нiчого не знайшов?
- Знайшов! - сказав мiй друг i заходив по кiмнатi, пригадуючи, мабуть,
свої найскладнiшi кривавi дiла. Я стежив за ним очима, i, признатись,
заздрив йому: я в глибинi душi благоговiв перед його фахом. Рятування
людського життя й полегшення страждань завжди здавались менi найвищим,
найблагороднiшим покликанням людини.
- Воля! - промовив хiрург, спинившись i навiть гупнувши своїм здоровим
мужичим кулаком по столу. - Людина на вiйнi - це воля. Є воля - є людина!
Нема волi - нема людини! Скiльки волi, стiльки й людини, -ось що я
знайшов.
Ах, як не хотiлось йому падати, як не хотiлось кидати автомата! Та
автомат уже випав з рук, i вже нiчим було його пiдняти з брудної землi.
Праву руку, правда, тiльки злегка зачепило мiнним осколком. А лiва,
товаришi, висiла, скривавлена вщент, i кров била фонтаном з жахливо
скалiченого плеча.
Що робити? Спинити кров? Чим? Не спиняється. Тече!
Тодi розвiдник Iван Карналюк кинувся бiгти. Мозок його запрацював з
шаленим запалом.
"Побiжу,думає,- поки не зiйшов кров'ю. Аби не впасти, аби тiльки не
впасти, нi! Доб'ють, проклятi! О, проклятi, проклятi, будьте ви
проклятi!.. Доб'ють... не доб'ють... не доб'ють, не доб'ють..." Карналюк
бiг, тремтячи вiд несамовитого гнiву. Здавалось, якби стрiв на дорозi
фашиста,- зубами, без рук роздер би на мiсцi.
Вибiгши з небезпечної зони, вiн якось зразу втратив лють i спинився.
Спинився, затужив i розтанув, мов той вiск на сонцi. I упав.
I здалось раптом Iвановi, що упав вiн дивним засобом, не на землю, а в
якусь начебто воду, i бистрина понесла його, вируючи i крутячи мiж дерев,
хмар i сiл, i несподiвано принесла додому, мов у казцi. Батько, мати, дiд,
баба, сестри... Та всi такi добрi-добрi, ласкавi.
- Iван... Це ти, наш Iваночку.
I рiдна хата край села, i стежка в саду бiля хати.
А стежкою бiжить вона, найдорожча,- Галина.
- Iван, Iван повернувся?! Iваночку!
- Галю!
Карналюк розплющив очi.
- Втрачаю свiдомiсть,- прошепотiв вiн i злякався. Iван Карналюк був
звичайним рядовим бiйцем. I особливих геройств за ним не числилось, хоч
вiн i вбив уже снайперським способом з пiвтора десятка фашистiв, не беручи
до уваги стрiльби по них взагалi. На зовнiшнiй вигляд в Iванi теж не було
нiчого героїчного.
Середнiй на зрiст, стрункий, сiроокий юнак, родом з прекрасного
Подiлля, лiт йому двадцять п'ять, вiн був рiдним сином величної епохи -
Великої Жовтневої революцiї, епохи Великих Робiт i Великої Вiтчизняної
вiйни.
Вiн був одним з багатьох мiльйонiв радянських юнакiв, що всiма своїми
помислами аж до початку вiйни належали мирнiй працi.
Вiн не змагався в силi й спритностi нi на стрiльбищах, нi на
боксерських рингах. Вiн змагався там, де доблестю працi здобували собi
славу,- на Всесоюзнiй сiльськогосподарськiй виставцi в Москвi -
найпрекраснiшiй i найпiднесенiшiй виставцi людських можливостей i якостей.
Там вiн одержав золоту медаль за такого фантастичного бика, який не
снився, вiдколи свiт стоїть, жоднiй ще коровi. Вiн був подiльський
колгоспний пастух.
- Втрачаю свiдомiсть! - сказав вiн тривожно i голосно, мов бажаючи
розбудити себе, спинити бистроплинну рiчку.
- Стiй, стiй! Не здамся!
Карналюк пiдповз до дерева i щiльно притулився раною до стовбура.
Затиснувши таким чином розiрвану артерiю, вiн так зцiпив зуби, i так
широко розплющив очi, i так не зажадав заплющити їх, що санiтари,
пiдбираючи ранком загиблих бiйцiв, подумали, нiби перед ними труп з
розкритими, застиглими очима.
- Живу...прошепотiв Карналюк.
В обличчi його не було вже нi кровинки.
Битва гримiла день i нiч.
В оббитiй ряднами i простиралами сiльськiй хатi хiрург працював без
перерви оце вже кiлька днiв.
Перед його очима на столi розверзались такi безоднi страждань, що всяка
свiжа людина зомлiла б або зiйшла б слiзьми, наблизившись хоч на годину до
цього жахливого жертовника вiйни.
Вже винесли двох сестер в безтямi вiд багатьох безсонних ночей. Вже
iншi сестри й санiтари клали на стiл пошматованих людей. Смерть жерла
багату здобич в цiм бою, i решток од бенкету старої перепадало хiрурговi
чимало. Хата тремтiла вiд гуркоту й вибухiв бомб. Надворi лежали просто на
землi бiйцi. Їх покладено в три черги, за характером поранення - головнi,
порожниннi й iншi.
Хiрург стомився. Щоб пiдтримати сили й заощадити час, йому подавали
їсти сюди ж, до операцiйного столу. Вiн був дуже здоровий з природи, але i
в нього вже не вистачало сил. Вiн валився з нiг вiд утоми i занудьгував.
Всяке дiло має свою нудьгу. Йому не подобались пораненi i не подобалось
вже навiть те, чим завжди вiн захоплювався в людях.
"Ну, що за чорт! Звiдки стiльки терпiння? Чотирнадцять мiсяцiв рiжу, i
хоч би тобi один загукав, почав клясти, ненавидiти смерть, лаяти її, суку!
Нi! Мовчать, покiрливi",- думав вiн знесилено i знов, у тисячний раз, шив
людину з рваного, кривавого дрантя.
- Слiдуючий!
Перед хiрургом лежав Карналюк.
Вiдколи його поранило, минуло три днi. I дедалi йому все гiршало. Жар в
його знекровленому тiлi перевалив давно вже за сорок перший градус.
Страшна газова гангрена вразила його. Рука лежала бiля нього, роздута до
величезних розмiрiв, темна, в багрово-синiх плямах та пухирях i нестерпно
смердюча. Три днi не зводив з неї очей Карналюк. Вiн дивився на неї, як на
смертельного ворога, i мовчав.
Хiрург чудово лiкував газову гангрену новим своїм методом, але руку
Карналюка врятувати було вже неможливо.
- Пiзно,сказав вiн безсило своєму помiчниковi,- Доведеться вiдтяти
руку.
- Вiдтинайте! Рiжте швидше! - рiшуче й хутко сказав раптом Карналюк.
Здивований хiрург повернув голову. На нього дивились широко розплющенi
сiрi Карналюковi очi.
- Рiжте швидше! - наказав вiн ще раз i навiть хитнув головою, мов
зважившись одкинути геть непотрiбну руку.
Та не допомогла Карналюковi ампутацiя руки. Не допомогла i
протигангренозна сироватка, введена в його органiзм за особливим методом
хiрурга. Спроба перелити кров також не допомогла йому. Спорожнiли його
кровоноснi судини.
Газова гангрена росла. Вiд плечового суглоба вона поповзла вже через
надплiччя до шиї. Роз'ятрене плече являло собою картину грiзну й
нестерпну.
Коли його перевезли до шпиталю, вiн був уже без пульсу, в безнадiйному
станi. Життя покидало його. Але вiн не здавався. Свiдомiсть не залишала
його нi на хвилину, i нi одна душа в палатi не почула вiд нього жодного
зойку. Вiн мовчав, i вся його воля пiшла на цей напружений мовчазний опiр
смертi.
- Як ся маєш? - запитав його хiрург пiд час обходу палат i взяв за
руку. Пульсу майже не було.
- Нiчого... Добре... Скажiть, докторе, жити буду? - прошепотiв
Карналюк, вдивляючись докторовi, здавалось, в самiсiньку душу.
- Жити? Обов'язково, аякже! - вдався хiрург, як завжди, до своєї
рятiвної неправди i, помiчаючи, що Карналюк уже вмирає, що жити йому
зосталось лiченi хвилини, одiйшов до iншого пораненого, не призначивши нi
перев'язки вже, нi яких-будь процедур.
Карналюк зрозумiв, що позбувся надiї назавжди.
- Чекайте... Докторе!
Хiрург нiяково озирнувся. Карналюк угадав всi його думки.
- А перев'язки вже не треба? Га? - запитав вiн, палаючи у вогнi
гангрени i обпiкаючи хiрурга незабутнiм поглядом.
А що сказати хiрурговi? Що говорити хiрургам щодня коло лiжка
вмираючих? Що?
- Нi, нi... Житимеш...
I пiшов хiрург з лiкарями й милосердними сестрами до перев'язочної, а
Карналюк вiдкинувсь на подушку й заридав.
Згадав вiн своє Подiлля - золоту свою країну, свої широкi безмежнi
лани, сади, багатi череди, i владику свого стада - бичка Мину, i стару
Буг-рiку, i Галину - любу свою, з якою вiн мрiяв прожити над Бугом життя.
- Де ти, Галю, де ти? Подивись на свого Iвана!.. Бач...
Оглянувся Карналюк. Довкола самi тiльки пораненi.
- Ось де я! Як далеко... вмираю...
Заметався Iван Карналюк на своєму смертному ложi, затрiпотiв, як
пiдбитий птах. Не вмирати, мститись над ворогом хотiлось Карналюковi.
Жити!
- Проклятi, о проклятi! Нi, понесу помсту на вашу голову хоч в однiй
руцi... Понесу-у!..
Застогнав воїн, заскреготав зубами i вщух.
Пiсля обходу палат хiрург пiшов до перев'язочної, дав розпорядження
щодо порядку перев'язувань i присiв бiля вiкна.
Ранок був хмарний, сiрий. Хiрург опустив голову на руки i замислився.
Раптом сильний грюкiт у дверi змусив його здригнутись. Хiрург глянув -
Карналюк! Вiн стояв у дверях у самiй бiлизнi, в мокрих од кровi та гною
бинтах i весь у холодному поту.
- Перев'язку!..-застогнав Карналюк i, простягнувши вперед праву руку,
рушив до операцiйного столу.
- Жить хочу! Давайте менi перев'язку i все, що треба!..
Карналюк iшов до операцiйного столу, розхитуючись, немов на палубi
корабля в ураганному морi.
Вражений небаченим видовищем, хiрург прикипiв до мiсця. Страшний був
Карналюк i прекрасний.
- Ви думаєте, я вже помер?.. Перев'язку! Дайте!.. Жить хочу!.. Чого ж
ви стоїте?! А-ай...
I Карналюк упав на руки лiкарiв.
Схвильований хiрург пiдняв його, як хлоп'я, i поклав на стiл.
- Ви думаєте, вам пощастить його врятувати? - спитав у нього асистент,
вбiгаючи в перев'язочну.
- Вiн уже сам себе врятував,- проказав хiрург дзвiнким голосом.-
Держiть... Так... Ну, держiть же, чорт би вас забрав!
Асистент подавав йому iз звичайною точнiстю й швидкiстю потрiбнi
iнструменти.
З хiрургом сталось щось дивне. Вiн нiби весь перетворився. Вiн почав
працювати весело, з надзвичайною енергiєю i, працюючи, милувався з
Карналюка.
- Ах! Ви гляньте, який велетень! Яка грудна клiтка! А плече яке! Га?!-
говорив захоплено хiрург, обробляючи моторошну рану Карналюка перекисом
водню i накладаючи на неї асептичну пов'язку.
- А ноги якi! А шия! А хода ж! Ви бачили, як вiн ввiйшов? Стрункий, як
бог. Камфору!.. Кофеїн!.. Так. Чудово... Оце юнак! Ви подивiться, якi
м'язи. Як вiн ввiйшов, га!
- I як це вiн ввiйшов! Адже вiн лежачий хворий! - дивувалась сестра.
- Ат, що ви в цьому тямите?
- Але ж де вiн набрався тiєї снаги? У нього ж не було пульсу,- говорила
друга.
- У нього була воля... Держiть...
- Ви думаєте, вiн житиме?
- Вiн житиме бiльше за нас з вами! Держiть!.. Так... Повiрте менi, вiн
зробив для свого життя уже в багато разiв бiльше, нiж ми оце тут робимо...
Бинт!
Хiрург працював з надзвичайним натхненням i любов'ю. Нiколи ще не
хотiлось йому так палко врятувати життя людини, як зараз. Iван лежав перед
ним у глибокiй нестямi, але його могутня воля до життя передалась лiкаревi
i сповнила його вщерть. Вiн забув свою втому, свої безсоннi ночi i
працював, як пiсля живодайного сну i освiжної ванни, працював легко й
радiсно, i сонце, що зазирнуло було на хвилину з-за хмар в операцiйну, мов
усмiхнулось йому, наче обiцянка щастя. Так сила опору смертi помножила
силу лiкаря, i цю силу лiкар вертав хворому. Вливши йому ще раз
протигангренозної сироватки i пiвлiтра кровi, хiрург велiв дати
оперованому теплого вина й гарячого чаю i довго зогрiвати його в лiжку.
Згодом у того почав помiчатися пульс, порожевiли щоки, i Карналюк вiдкрив
очi.
В сiрих очах, як i перше, горiло те ж саме питання.
Всi четверо - хiрург, i асистент, i сестри - ствердливо хитнули йому
головами i одвернулись, схвильованi.
Карналюк глянув на хiрурга i осмiхнувся.
- Ви виграли генеральну битву майже без всяких засобiв до перемоги,-
сказав зворушено хiрург.- Дякую вам. Ви навчили мене жити. Я схиляюсь
перед благородством вашої волi.
Коли Карналюка виносили з операцiйної на койку, йому аплодувала вся
палата. Пораненi з гордiстю дивились на свого товариша i радiсно дякували
йому. Їм також передавалась його воля до життя.
Подумайте, брати мої, про це, i коли з ким в бою що трапиться,- все
буває,- вирiшуйте тодi на койках перемогу кожен для себе. Виймайте тодi з
чудодiйної прадiдiвської скриньки дорогоцiнне зiлля, корiнь життя, i
нюхайте його, вбирайте в себе його дух, i гризiть, i живiться ним день i
нiч, Волю!



Жираф - це кінь, виконаний за всіма вимогами замовника.
 
Форум селища міського типу Червоне, Червоне - зробимо кращим »  Школопедія (Школопедия) » Українська література » 11 клас - Тема: Олександр Довженко. (11 клас - Тема: Олександр Довженко.)
Сторінка 1 з 11
Пошук:




Оплата будь-яких послуг через інтернет

Вхід

Логін:
Пароль:

Інформація

Ваш IP: 54.80.140.5
Браузер:

Cайт живе: