|
11 клас - Тема: Микола Куліш.
|
| Shooler | Дата: Неділя, 12.04.2009, 01:17 | Повідомлення № 1 |
Супермодератор
Група: Модератори
Повідомлень: 3529
х-статус:
|
|
11 клас - Тема: Микола Куліш. “Маклена Граса”
“Мина Мазайло”
“Народний Малахій”
“Патетична соната
Я - волк! И вожака хочу я трон.
Ведь жизнь имеет волчий нрав.
В ней справедливейший закон -
Кто всех сильнее тот и прав!
|
| |
| |
|
| lusi | Дата: Неділя, 03.05.2009, 14:19 | Повідомлення № 2 |
Шановний мешканець
Група: Друзі
Повідомлень: 458
|
МИКОЛА КУЛІШ
(1892—1937)
Микола Гурович Куліш народився 19 грудня 1892 р. у селі Чаплинці Дніпровського повіту Таврійської губернії (зараз — Херсонська область) в бідній селянській сім'ї. Закінчив церковно-парафіяльну школу. 1905 р. на зібрані односельцями гроші продовжив навчання в Олешківському міському училищі, звідки Куліша неодноразово відраховували, як він писав в автобіографії, «за организацию кружков молодежи и непочтение к начальству». В Олешках юнак почав писати: спочатку вірші, фейлетони, епіграми, гострі статті, сатиричні поеми, які розміщав в учнівських часописах «Наша жизнь», «Колючка», «Стрела», «Веселое язычество». За часів навчання в Олешківському міському училищі Куліш створив учнівський драмгурток, в якому був і режисером, і актором, і драматургом.
У 1908 р. Микола вступив до Олешківської прогімназії. Але заклад було закрито, тому Куліш поїхав на Кавказ, де склав екстерном екзамени на атестат зрілості. У 1913 р. написав російською мовою п'єсу, що не збереглася до нашого часу,— комедію «На рыбной ловле», яка стала основою для створення комедії «Отак загинув Гуска». М. Куліш вступив на історико-філологічний факультет Одеського університету у 1914 р., але з початком Першої світової війни був мобілізований на фронт, де зробив військову кар'єру, дослужившись до поручика. 1915—1917 pp. він провів на передовій. У 1917р. в армійській газеті надрукував свої вірші на громадсько-політичні теми. Одним з перших серед офіцерів полку перейшов на бік революціонерів.
У 1919р. М. Куліш сформував у Херсоні Дніпровський селянський полк, з яким воював проти Денікіна на боці Червоної армії. Враження від цього періоду відбились у драматичній поемі «Патетична соната». Завершивши у 1921р. військову службу військовим керівником Херсонського та Дніпровського повітових військкоматів, М. Куліш перейшов на цивільну службу. Цього
року він був заарештований і помилково звинувачений у хабарництві на посаді члена лікарської військової комісії, але через кілька днів був звільнений з-під арешту. Після цього завідував Дніпропетровським відділом народної освіти, редагував газету. Протягом 1921 —1922 pp. Він написав літературно-публіцистичний твір «По весям и селам», де відбив враження від побаченого в цей період, у 1922 р. переїхав до Одеси, де працював інспектором шкіл. В Одесі Куліш став членом письменницької спілки «Гарт», захопився ідеями літературного угрупування М. Хвильового «Урбіно», закінчив п'єсу «97», яка зробила його знаменитим драматургом.
З 1925р. письменник жив у Харкові, тут він плідно співпрацював з режисером театру «Березіль» Лесем Курбасом, був обраний другим (після М. Ялового) президентом ВАПЛІТЕ — найбільшої на той час літературної організації, входив до складу редколегії провідного часопису України «Червоний шлях». За десятиліття творчої праці створив понад десять п'єс, які принесли йому світову славу: «97», «Мина Мазайло», «Народний Малахій», «Патетична соната», «Маклена Граса», а ще «Комуна в степах», «Прощай, село», «Вічний бунт», «Хулій Хурина», «Зона», «Закут».
Щоб побачити, що відбувається в суспільстві, у 1933р. драматург вирушив з Харкова до рідної Херсонщини. Через два тижні повернувся додому пригніченим від побаченого. У 1934 р. на першому Всесоюзному з'їзді радянських письменників за п'єси «Народний Малахій», «Мина Мазайло», «Патетична соната» М. Куліш був звинувачений у буржуазному націоналізмі. У1935 р. на похоронах друга І. Дніпровського він був заарештований. Драматурга звинуватили в участі в «контрреволюційній боротьбист -еькій організації», яка нібито ставила перед собою мету повалити радянську владу в Україні.
Микола Куліш розстріляний 3 листопада 1937 р. на Соловках на відзначення 20-ї річниці більшовицького жовтневого перевороту.
На початку творчого життя Куліш не ставив перед собою великих і масштабних цілей. Проте досяг найбільших вершин. Він був від природи щедро обдарованою особистістю: талановитим військовим, громадським діячем, редактором, публіцистом, діячем української освіти, соціальним педагогом, нарисовцем і прозаїком, полемістом, естетиком і теоретиком художньої культури, літератури, організатором літературного процесу в Україні. Але насамперед Микола Куліш ;— драматург, творчість якого відкрила нові напрямки в розвитку світового драматичного мистецтва XX і XXI століть.
Серед його драматичної спадщини важливе місце посідає комедія «Мина Мазайло». Розчарування М. Куліша в радянській дійсності посилювалося зростаючою гостротою національної проблеми. На зламі 20— 30-х pp. уже було зрозуміло, що політика українізації згортається. Міщанство раділо цьому, ставало войовничо-самовдов'оленим. Наприкінці 1928 р. Куліш написав комедію «Мина Мазайло», темою якої, за його ж словами, стало «міщанство і українізація». Поява твору відразу ж стала подією літературно-мистецького й духовного життя. Уже навесні, в березні та квітні 1929 року, комедію було поставлено в багатьох театрах — у Дніпропетровському театрі ім. Т. Г. Шевченка, Кур-басівському «Березолі» (Харків), театрі імені Івана Франка, яким керував Г. Юра (Київ). Протягом року п'єсу «Мина Мазайло» було надруковано. Спочатку в одному з найбільш самобутніх і «європеїстських» українських видань кінця 20-х років XX століття — гумористично-сатиричному альманасі «Літературний ярмарок» (шосте число за 1929 рік), а пізніше, все у тому ж 1929р., п'єса вийшла в Харкові окремою книжкою.
Після постановки й публікації комедія швидко одержала визнання. Проблематика, художні реалії твору жваво обговорювалися у пресі, стали предметом дискусій, у процесі яких висловлювалося чимало високих і дуже високих оцінок. Так, масштабний естетик М. Хвильовий оцінював комедію «Мина Мазайло» як «епохальне» для української літератури художнє явище. А Остап Вишня говорив про п'єсу як про «надзвичайної краси річ», рівень же художньої довершеності Кулїшевої роботи у цій комедії вважав недосяжним не тільки для критики, але йдля колег-письменників, і відзначав: «Про автора не говоритимемо: це вище за нас».
Комедія «Мина Мазайло» відрізняється оригінальним сюжетом, в якому переплетено культурно-соціальний та родинно-інтимний аспекти, містить галерею виразних характерів з індивідуалізованим культурним і національним світоглядом (Мина Мазайло, Мокій, Уля Розсохина, Баронова-Козино, тьотя Мотя, дядько Тарас), насичена дотепними, пародійними, карикатурними, фарсовими сценами. У творі активно використано широкий діапазон живої і тому колоритної мови, що рельєфно відбиває специфіку духовних та національних цінностей основних персонажів. Образи Мини та Мокія, тьоті Моті та дядька Тараса з моменту їхньої появи у творі одразу постають як духовні антитези.
З перших же рядків твору ми дізнаємось про конфлікт у сім'ї Мазайлів: батько, службовець тресту «Донвугілля» Мина Мазайло, соромиться свого «малоросійського» походження, бачить причину всіх своїх негараздів і нездійснених мрій у своєму прізвищі, тому бажає змінити його на російське. Страждає Мина ще
й тому, що його син Мокій вдарився в «українські фантазії», розкопав навіть, що хтось із його предків був Квачем,— а цього Мині терпіти вже зовсім несила; дочка Рина з матір'ю прагнуть вплинути на Мокія та підтримати Мину. Розрахунок у Рини простий: подруга Уля зіграє закохану — Мокій захопиться нею, а захопившись, він відійде від «своїх українських фантазій», тоді батько оформить собйй родині нове прізвище — вони не будуть соромитися старого, українського прізвища, і конфліктну ситуацію в родині буде знято. Переполох, який учинився в родині Мини Мазайла у зв'язку з тим, що Мокія відвідав, як каже його батько, «дур український», втягує у свій вир дедалі більше дискутантів. З'являється щирий українець дядько Тарас зі своїми категоричними судженнями і дискутує з Мокієм, який для нього — «радянський українець», і особливо — з Мотроною Розторгуєвою, яка спеціально приїхала з Курська, щоб «урятувати» свого племінника Мокія від «українських фантазій». Тьотя Мотя з Курська змальована Кулішем блискуче: перед нами — живе втілення великодержавної пихи. Прикмети її українофобства (від зневажливо-зверхнього тону до демагогічної аргументації, наприклад, чого вартий хоча б такий аргумент: «этого не може бути, потому шо этого не може буть нікада») так точно схоплені М. Кулішем, що й нині, слухаючи недоброзичливих до української незалежності людей, раз по раз упізнаєш у їхніх словах і манерах... синдром тієї самої Кулішевої тьоті Моті з Курська.
Отже, як бачимо, велику увагу в творі привертають репліки й діалоги персонажів, наприклад, коли Уля розігрує з себе завзяту українофілку. Вони дають підстави узагальнювати, що «Мина Мазайло» — філологічно вишукана п'єса, в якій не тільки подається жива й колоритна розмовна мова, але й відкривається невичерпне багатство української лексики та мовної мелодійності. Цілком вмотивованим постає той нюанс, що краса й мелодійність українського слова розкривається у п'єсі Мокієм, який глибоко відчуває поетичність рідної мови, її розмаїту інтонаційну палітру. Репліки Мокія є своєрідною мікролекцією для читачів про відтінки й нюанси національного слововжитку. Тому цю комедію свого часу хтось із критиків слідом за самим Кулішем і назвав «філологічним водевілем» — малося на увазі, що суперечки її персонажів точаться переважно навколо української мови, адже українізація, що велася з 1923 p., як рентгенівське проміння, висвітлила дражливість питання про те, наскільки українське -суспільство готове бути Україною.
Новаторство М. Куліша-драматурга виявляється ще й у тому, що події твору розвиваються за принципом «навпаки»: наприклад, поведінка Улі перестає бути грою і переростає у глибокі інтимні почуття, бо ідеї Мокія виявилися значно більш дієвими, ніж передбачала Рина. Комічність ситуації посилюється тим, ідо Рина не відчуває цих змін і хоче вірити, що закохався тільки Mокій. За;логікою комізму,, її. нетерпіння щодо якнайшвидшого втілення свого плану тільки зростає, і вонаі, звертаючись ДО подруги, прохає її;: «Мені' здається, що він закохався:.. Принаймні, закохується. Тільки ти, бога ради, поспіши, Улюню, прискор цей процес, розумієш? Треба щоб він взагалі: не українською мовою мріяв,, а тобою, золотко, твоїми очима, губами, бюстом тощо... Ну зроби так, Улю, ну що, тобі стоїть?». Або несподіваність розв'язки, коля після довгоочікуваної зміни прізвища Мокій звільняється з роботи. Як ми бачимо у фіналі сцену побудовано, і це один із найулюбленіших прийомів
М. Куліша, за принципом контрасту: прихильніш*зміни прізвища чекають на одну інформацію, що її: прочитає Губа, а він вичитує ту, на яку вони не розраховують. Утворюється несподівана й шокова)для; певної; групи персонажів ситуація. Мовчання Мин» Мазайла перегукується з «німою сценою» із Гоголевого «Ревізора», що підкреслює і в'їдлива репліка дядька; Тараса. Мотив зміни прізвища, розпочатий у першій: єцєні: комедії, проходить крізь усе 4 сюжетне поле й майстерно завершується: в останній сцені: п'єси. Трансформація гри пов'язана в комедії «Мина Мазайло» а трансформацією інтонацій. На початку та в: кульмінаційні моменти розгортання колізії «Рина — Уля= — Мокій» драматург активно використовує комічно-лукаві тони; й інтонаційні відтінки. У завершальні епізоди цієї лінії Куліш; уводить інтонації мінор-ності. Із жартівливого розиграшу митець поступово створив ніжну й елегійну історію про стосунки й: почуття двох молодих людей. Елемент гри персонажів виконує важливу роль у структурно-композиційному каркасі: комедії. Він є чинником сюжетної перспективи, дозволяє змінювати й регулювати інтонаційно-ритмічну напругу, висвітлювати духовні; контури персонажів:, змальовувати дійових осіб у непередбаченому й несподіваному розвитку, загострювати конфліктну динаміку. Гра виступає одним: з основних, художніх прийомів:, на яких побудовано різноманітні аспекти Кулішевої комедії: «Мина Мазайло». А фінал інтимної фабули в п'єсі має ще й філософський підтекст: любов: може розпочатися з гри, проте гра навряд;чи стане вищою за кохання. Нахил до філософічності — ще одна відмінна якість КулішевогО' драматургічного мислення, що з особливого виразністю відчувається у «Народному Малахієві», «Патетичній; сонаті», «Вічному бунті», «Маклені ІГрасі». Бути художником для; Миколи Куліша означало бути творцем: духовних доль, особистісних почуттів, інтелектуальних сюжетів та: інтонаційних колізій.
Отже, «Мина Мазайло» — це комедія, де висвітлюються різні аспекти такого явища, як українізація. Але це є лише найпершим, найочевиднішим враженням від п'єси, враженням, побудованим за «принципом айсбергу», бо «Мина Мазайло» — це ще й філософський твір про трагікомедійність життя, про комедійний трагізм людських доль, про широкий спектр безпосередніх і непростих людських характерів, про вічну силу кохання. Мав рацію Лесь Танюк, коли зазначав: «Глядач прочитував Кулішевий гротеск як політичну сатиру на міщанство в цілому, на філістерство (тобто обивательську відсталість) як на духовне явище, як уїдливу критику будь-якої національної упередженості й зверхності — від «хатнього» українського націоналізму до великоросійського шовінізму». Автор поставив у п'єсі важливе для України питання: бути чи не бути українській нації? Тому немає нічого дивного, що для тогочасної влади цей твір виявився небезпечним, і як наслідок — він був заборонений, а сам драматург — звинувачений у буржуазному націоналізмі і страчений.
Я - Ангел!.. Только крылья в стирке, нимб на подзарядке, а рожки и хвост - это у меня наследственное...))))
|
| |
| |
|
| mr_smith | Дата: Неділя, 31.10.2010, 16:42 | Повідомлення № 3 |
ADMIN
Група: Адміністратори
Повідомлень: 5113
х-статус:
|
|
Микола Куліш
Маклена Граса ДІЯ ПЕРША I 1 Вдосвіта Анеля будила
матір - неголосно, схвильовано: - Мамо! Матусенько, люба!
Чуєш, мамо? Та проснися ж! Мати. А-а-а! Це ти, Анелько?
Що? У тата знову ядуха? Анеля. Ні-ні! Тато спить. Це
мені треба зараз з тобою поговорити, а ти щоб з татом… До десятої години
треба… Ой мамцю! Яке це для мене несподіване щастя! Та й для тебе теж, я
вважаю. Еге ж, мамочко? Це просто якийсь небесний сюрприз! Мати. Ти ще не лягала спати? Анеля. Мамусю, не можу!
Пан Владек освідчився мені в коханні. Віддає руку й серце. Мати. Зарембський? Наш хазяїн? Анеля. Я й сама зразу не
повірила, поки він не став навколішки… ось так… (Стала на коліна, цілує матері
руку). "Анелю, - говорить, - Анелю!… Будь мені за дружину…" Мати (сама до себе).
Матінко Божа! Це мені, либонь, сниться, а я, дурна, і насправді… Адже це
сон… Авжеж, сон!… (Лягає). Матінко Божа, - сон!… Анеля (цілує матір). Мамо!… Анеля. Мамо, це такий сон,
що я вже не засну і тобі не дам, доки ти не поговориш про це з татом. Пан
Владек особливо прохав, щоб я поговорила з татом. А я сама не можу.
Поговори ти! Невже тато буде проти? Адже це моє щастя! Зарембський -
мій чоловік! Чому ж ти не рада, мамуню? Мати. Я рада, Анелько, але
постривай. Як же це так сталося? Недавно приїхав із Варшави, де, либонь,
найвродливіші панянки до нього горнулися. Анеля. Але я йому більше за
всіх сподобалась. Він каже, що саме про таку, як я, матусенько, він
мріяв, про таку ніжну й чисту, як весняна берізка, каже, в костельній ограді.
"Варшавські панянки, - каже, виросли під сяйвом електрики, ви ж,
- каже, - панно Анелю, під нашим чудовим польським сонцем!…" Мати. Але стривай. Він
приїхав ненадовго, лише втихомирити на фабриці страйк… Анеля. А тепер житиме тут,
при фабриці. Буде сам господарювати. Без нього тут справи погані -
страйки і всяке таке інше. Йому, бідолашному, потрібні гроші. А коли б
ти знала, який він освічений, розумний! Який патріот! Скажи, невже тато
може не погодитися на мій шлюб із ним? З паном Владеком? Зарембським?
Адже зараз тато лише маклер Владека, а тоді він буде тестем, он на тому
балконі каву питиме. І ти, мамунечко, теж прийдеш в гості до мене, до
такого зятя. А ти, може, й житимеш у мене… Мати. Стривай, Анелько, стривай…
(Іде до вікна, відчиняє, щипає себе). А таки й справді не сон… Та я не певна,
чи зрадіє тато. В нього до Зарембського ніколи не лежало серце. Завжди
лаяв його за те, що пан Владек не вміє господарювати. "Коли б
мені, - казав, - дісталась така фабрика, такі будинки, я б уже давно
був мільйонером". Щоправда, тепер вже не лає. Навіть навпаки - неначе
радіє тому, що раніше лаяв. Та хіба тата збагнеш? Але я побалакаю! Та й
треба ж, нарешті!… Ти справді панянка на порі… (Поцілувала Анелю). Побалакаю…
Може, навіть завтра… Завтра свято… Анеля. Мамо! Треба
сьогодні! Мати. Сьогодні - не знаю… Ти
ж сама бачиш, в якому він клопоті. Допізна щось обмірковує і підраховує.
Навіть заговорюватися став. Як тут до нього приступитися? Тсс… Здається, вже встав… Ні, не можна
сьогодні. Анеля. Тільки сьогодні, мамунечко
люба! Я дала слово панові Владеку, що поговорю про його сватання
сьогодні ж. О десятій годині він чекатиме нашої… татової відповіді… Мамусю!
Я помру, якщо ти сьогодні не поговориш… Мати. Ой, Матінко Божа! Все
тепер на світі таке раптове, таке несподіване. Все мовби з-за рогу.
(Зачиняє вікно). І радість. Трах!… Не знаю, радіти чи плакати. Матінко Божа!… 2 З підвалу вилізла Маклена.
Крикнула вниз, у віконце: - Христинко, вставай! Поки рано
- на канави гайнемо. Може, щось знайдемо. Ти - трісочки, я - кістки або
картоплю, зваримо. Адже сьогодні батькові на фабрику. Сьогодні вона, може,
працюватиме. (Вмиваючись, спокушала Христинку). Поглянь, який ранок
сьогодні! А сонечко, бач, яке! Такого ще зроду-віку не було, далебі. Онде
й Кунд уже встав. Гріється. (Свиснула собаці, що сидить на прив'язі біля
будки кінець двору). Кундику! Здоров був! (Витираючись, побачила гусей
десь у небі). А он гуси летять. Та які! Точнісінько як у казці. Пам'ятаєш -
мама нам розказувала! (Наспівує мотив із казки про Івасика-Телесика.) Гуси,
гуси, гусенята! Візьміть
мене на крилята (До гусей вгору) Гел-гел-гел! Куди,
питаєте? (Задумалась, махнула рукою на схід, далеко). Та
понесіть туди, туди, (До Христинки вниз). Ой, Христинко,
мене вже беруть гуси! Ой, несуть! Ой, вставай! Ой, прощавай! (Неначе й
справді її несуть гуси). Проща-ай! (По паузі). Вставай, Христинко! Ось я
вже й повернулась, а ти все спиш. Час на канави. А то інші розберуть
геть-чисто все і ми знову будем не ївши. Вставай! (Збирається йти). По дорозі
я тобі розкажу щось цікаве-прецікаве. Про що агітатор учора на таємних
зборах розповідав, товариш Окрай. А я підслухала. У Радах не розказують,
а вже будують казки, Христинко! Про це я тобі розкажу дорогою. Вставай! 3 - Слухай, як там тебе, Маклена,
чи що! Ти мені заважаєш. Я вже двічі казав твоєму батькові, щоб ви під
ґанком взагалі не розмовляли. Мені тепер потрібне чисте й тихе повітря.
А ви надто галасливі. Особливо ти. Маклена. Прошу в пана пробачення.
Але мені дуже потрібно було розбудити Христинку. Та я тепер будитиму
її тихо, щоб вам не заважати. Можна? (Пауза. Бачачи, що він зневажливо
мовчить, вона - пошепки). Христинко, чуєш? Зараз мені вставай! Я вже не
можу голосно тебе будити. Пан Зброжек уже не спить - сидить над нами,
на ґанку. І ми заважаємо йому сидіти, розумієш? Зброжек. Не сидіти, а думати,
міркувати, рахувати заважаєш. Тобто ти заважаєш мені робити те, чого
сама ніколи не робиш. Бо ти не вмієш думати з батька-матері, з
діда-прадіда. Ось і нині: навіщо тобі чіпати, не подумавши, гусей? Твої вони,
чи що? Маклена. А я думала, що вони
й не ваші. Летять собі, подумала, гуси. Як у казці. Зброжек. А не подумала, що
це, може, ще й не гуси, а журавлі чи бусли? Ті, що, хоча й приносять
батькам малят, але ніколи - чуєш, ніколи - не беруть на крила великих і
дорослих, навіть таких легких на віру, як ти… Маклена (наїжилася). Знаю.
І малят вони зовсім не приносять… (Пошепки). Навіть таких важких, як
ви. Та хіба це цікаво? Мама Христинку народила і вмерла. А тепер, хоч
би й можна було полетіти, хіба ж полетиш, коли їй ще й семи немає? Христинко,
чуєш? Вставай, кажу тобі! Зброжек. Знову ти не думаєш.
Навіщо, наприклад, ти її будиш? Поратися? Але ж у вас анічогісінько нема.
Працювати? Ви вже місяць безробітні. Чи, може, їсти? Тоді так і скажи:
вставай їсти! Вона вмить схопиться. Маклена (раптом нервово, з
хворобливою злістю). Вставай, кажу! Вставай, а то дам! Їй же богу,
поб'ю! Поб'ю, поб'ю! Зброжек. Ну от… Вона тому й
не встає. Хіба ж так можна? Будить, щоб побити. Та ще таку маленьку. Це
вже занадто навіть для вас, жебраків. Це - як дорікав мені за комірне твій
батько. "Знущання", "здирство", еге ж! (До Стефана Граси,
який, насилу переставляючи набряклі ноги, вийшов з підвалу). Це вже,
як ти говорив мені, пане Стефане, тиранство. Тираном мене вважає пан
Стефан, а я йому й сьогодні перший кажу: добридень! Га? 4 Граса (глухо). Добридень! Зброжек. Я дочку уму-розуму
вчу. Будити, кажу, коли нічого їсти й робити, будити таку маленьку
дівчинку, щоб побити її, - хіба ж це не тиранство, кажу? Граса (до Маклени). Навіщо
ти її будиш? Маклена. Вона сама просила… Маклена. Але ж вам сьогодні,
може, на фабрику, от я вчора й подумала… Ми з нею разом надумали раненько
на кана… на базар… Граса (перебив). Іди додому! Маклена.…Поки інші не розхапали… Граса. Я маю поговорити з
паном Зброжеком. Іди! (Почекавши, доки Маклена пішла в підвал. До Зброжека).
Вам хочеться ще раз нагадати про комірне, то краще нагадайте мені. Це
буде розумніше. Зброжек. Розумніше було б
уже не нагадувати, а прямо звернутися до поліції, а то й в дефензиву.
А я й справді такий дурень, що не тільки не звертаюсь, а навпаки: коли
мені заважають уже думати про власні інтереси на моєму ж ґаночку, я ще
говорю з нього. Та як говорю! Неначе це не мій ґанок, а сеймова трибуна,
і я тут не господар, а щонайлівіший соціалістичний депутат, перепрошую
на слові… Граса. Та пан тут і не господар,
а тільки орендар, маклер. Вчора наш страйковий комітет додав іще одну вимогу,
якої ми будемо домагатися, хоч би ще місяць довелося голодувати,
хоч би пан маклер вигнав мене з цього підвалу, - і доможемося! Граса. Щоб зовсім не було
квартирних орендарів і маклерів. Геть їх! Так уже сказали пепеесівці. І
ви будете тут не орендарем, а службовцем, з такими ж правами, як і я. Зброжек. Я вже вище на цілий
поверх. Граса. Буде пан вище на поверх,
на два, та не буде вище, ніж наші права. Так говорили пепеесівці. Зброжек. Моя програма досі
була така: всі ми не власники, а лише орендарі свого життя. Та коли,
ти кажеш, ви почали вже домагатися ліквідації орендарства і таке
інше, то доведеться, хай милує мене Бог, стати власником свого життя.
Але куди ви штовхаєте світ, товариші? Куди? Вам здається - в свій бік, а
виходить навпаки. Ось я був звичайнісіньким орендарем цього будинку,
маклером, а стану тут господарем. А пепеесівцям скажіть, Стефане, що
по золотій драбині можна перелізти через будь-які високі права. Граса. Тоді я скажу, що нам
комуністи кажуть: навіть золота драбина стоїть на наших підвалах. Підкопаємо!
Перекинемо! Не станете! Зброжек. Це так говорив Окрай.
Кривенький. Уже не говоритиме. Ого! Сьогодні ж стану. Не віриш? Так ось же,
не встигнеш дійти ти і страйкарі сьогодні до фабрики Зарембського, як ви
почуєте: ваші вимоги не тільки не задоволені, але всіх вас звільнено.
Фабрику Зарембського й ось оцей будинок його продають з молотка! Еге
ж. Криза трясе Польщу, як чорт суху осику. Криза потрясає світ. У всіх
голова йде обертом, навіть у лікарів. А коли у всіх голови йдуть обертом,
і навіть у лікарів, то в маклерів вони менше паморочаться, і тоді маклери
пишуть рецепти навіть для врятування світу. Еге ж! Але ближче, ближче
до нас. Фабрика сьогодні продається. Немає покупця. А коли нема покупця,
тоді її купує маклер. Перед цим він тільки розмірковує, що вигідніше виробляти
на цій фабриці: консерви, як раніше, цигарки чи ручні гранати. А коли
він про це думає, треба, щоб той, хто живе під ґанком, не заважав йому думати!
Рахувати! Міркувати! Підраховувати! Граса. Пан Зброжек тоді скаже
"гоп", як вискочить он на той балкон. А доти він як був, так і буде
тут підпанком. І маклером. Думайте, та не заважайте і нам. Не затьмарюйте
ви перші неба! Не загорожуйте сонця! А то вдарить буря! (Пішов). 5 Визирнула жінка Зброжека: Зброжек. Так! Сьогодні мій
день! Ось він уже почався. Ранок - як банк, сонце - як золотий долар. Ще
одна, остання година. (Глянув на годинника). Ні! Банк відчиняється о
десятій, ще три години, ще три години, лише три години - і я заспіваю,
крикну… Що я крикну? Ага! Я буду гучно приказувати: дивен - Бог! Дивен
- Бог! Дивен - Бог! Жінка Зброжека. Дати тобі
кави? Зброжек. Дивен - Бог! Дивен
- Бог! Дивен Бог! Жінка Зброжека. Що з тобою?
У тебе зараз такі очі… Жінка Зброжека. Надто блискучі
якісь… Зброжек. Блискучі? Будуть
золоті! Дивен - Бог! Дивен - Бог! Бог - дивен! Дивен - Бог! Та я колись,
іще хлопчиком, любив складати з камінців палац з високим балконом.
Він сто разів розвалювався, але я його знову будував і, коли доводив
до кінця, починав славити Бога: дивен - Бог, дивен - Бог! Коли ж руйнувався
- лаявся: чорт - Бог, чорт - Бог, чорт - Бог!… Зараз я добудовую одну
справу, як палац з балконом. Двадцять три роки вивершую її. Це значить
- двісті сімдесят шість місяців, сто дев'яносто вісім тисяч сімсот двадцять
годин. І ось залишилось три. Через три години я зійду он на той високий
балкон! (Показав на балкон Зарембського). Анельку зведу! Як на трон! І
фотографа покличу. А сам позаду неї питиму каву, і ти (до жінки) праворуч
од мене. Ні, ліворуч, бо праворуч стане наш майбутній зять… Жінка Зброжека. Юзю! Ти
вже, слава Богу, все знаєш. Ах, яка це радість! Уяви, я щойно збиралася
сказати тобі про це, а ти вже знаєш. Я кажу Анельці: татові ніколи, зачекай,
а ти вже все знаєш - і про балкон, і про каву, Юзю! Адже це таке щастя, така
честь, така висока честь, що в мене зараз голова іде обертом! Подумай
тільки - сидіти на такому високому балконі, на такому шляхетному балконі,
а праворуч - пан Зарембський, наш зять, подумай!… Зброжек. Бачу, що в тебе
справді в голові запаморочилось. Я відчиняю двері на балкон Зарембського
аукційним молотком, купую за півціни його фабрику і цей будинок, то за
це Зарембський, у якого гонору більше, ніж у мене в банку грошей, стане
зятем, подумай-но, баб'яча голова! Жінка Зброжека. Та як же ж
це? Так він освідчився вже Анельці в коханні, віддає їй руку й серце… Жінка Зброжека. Пан Владек
Зарембський. Зброжек. Ти встала чи досі
ще спиш? Жінка Зброжека. Я вже не
знаю. Я казала Анельці, що це сон, а вона божиться, що ні. Навколішки
став, ось так. (Показала). "Анелю, - каже, - Анелю, ви, як весняна
берізка в костельній ограді…" Анеля мені теж про цей балкон і каву… Я
й подумала, що ти про це вже знаєш. Зброжек. То це насправді було? Зброжек. Що Зарембський
освідчився Анелі? Жінка Зброжека. Я не знаю.
Анелька божиться, що освідчився. Жінка Зброжека. Сьогодні
вночі. Я сама віри не йняла, Юзю. Думала, що Анелька вві сні прийшла і розповідає
це. Але встала, вмилася, Богові помолилась і ще раз звеліла Анельці розказати.
Освідчився. "Я, - каже, - бачив у Варшаві панянок, але такої, як
ви, Анелю, немає в цілому світі, такої ніжної і чистої, як берізка в костельній
ограді". А який він шляхетний, Юзю! Який вихований! "Спитайте,
- каже, - зараз же спитайте, Анелю, у вашого тата, як він поставиться
до мого сватання, що скаже, яке буде його слово". Просив, щоб ти
сьогодні ж дав відповідь. Дуже просив, щоб сьогодні. До десятої години -
Анельку просив. Між іншим, у Варшаву вже не їде, житиме тут, тому що справи
на фабриці склалися дуже погано і потрібно, каже Анельці, налагодити… Зброжек. На Анельчині, тобто
на мої гроші? Гого! Тепер я зрозумів усе. Криза закрила йому фабрику,
як гробар труну. Консерви гниють, робітник не пішов на зменшення зарплати,
страйкує, кредитори напосідають, банкрутство, фабрика продається з
торгів. Зброжек купує - пішла вчора чутка. Так він надумав: одружуся з
дочкою Зброжека і на його гроші відкуплю в нього ж свою фабрику.
Дзуськи! Пан Зброжек думав про цю фабрику трохи довше. Він складав свої
думки про неї двадцять три роки, по камінцеві, як палац у дитинстві. Та
щоб пан Зарембський зруйнував тепер цей палац за одну мить в такий нахабний
спосіб - через любовний перелаз? Го-го-го! У нього ще голова, видно, не
закрутилась. То завтра закрутиться і крутитиметься навколо мене, як
земля, кажуть, крутиться навколо сонця. Ось тоді, можливо, я й візьму
його за зятя. Жінка Зброжека. А може, ти
купив би у когось іншого фабрику, Юзю? Зброжек. У дуже розумного
чоловіка завжди дурна жінка - так кажуть. І навпаки. Та не куплю
сьогодні я, то завтра купить хтось інший і скаже нам - киш із цього двору.
А купити в когось іншого ще бракує грошей, голубко. Треба думати, голубко,
а не крутити розумом, як теля хвостом. Дай мені новий піджак, я зараз
піду в банк, а звідти на торги. На торги до зятя! Го-го! До зятя! Жінка Зброжека. Ох, Юзю! Ти
жартуєш, а він такий шляхетний. Адже він справжній шляхтич з дуже старовинним
гербом, Анеля каже. Що ж тепер йому сказати? Яку дати відповідь? Зброжек. Що? Нічого! Як?
Ніяк! А втім, стривай. Ти кажеш, він сьогодні просить відповіді? До десятої
години? Тобто до сьогоднішніх торгів? Тоді хай Анелька скаже йому так: до
десятої години і увесь сьогоднішній день татові ніколи. Та якщо пан Владек
справді - чуєш? - справді полюбив Анельку, хай приходить через три дні. Жінка Зброжека. Ти даєш згоду? Зброжек. Без фабрики. (Пішов). Жінка Зброжека. Анелю! Де
ти? Через три дні! (Вибігла).
Жираф - це кінь, виконаний за всіма вимогами замовника.
|
| |
| |
|
| mr_smith | Дата: Неділя, 31.10.2010, 16:43 | Повідомлення № 4 |
|
ADMIN
Група: Адміністратори
Повідомлень: 5113
х-статус:
|
|
II 1 Не минуло й години, як пишно
вбрана Анеля вже чекала пана Зарембського кінець двору в саду. Щохвилини
позирала на ручний золотий годинник-браслет. Навіть труснула - чи не
зупинився. Бачить - вийшла з кошиком Маклена. Анеля. Маклено! Маклено!
Почекай хвилинку. Ти не знаєш, котра година? Ох, я забула, що у вас немає
годинника. Але ти, здається, по сонцю вгадуєш. Скажи, котра тепер година
по сонцю? Маклена. А навіщо по сонцю,
коли я щойно чула, як на магістратській башті пробило три чверті на десяту. Анеля. Це, певне, хвилин
п'ять тому? Анеля. Як же ж це я не чула?
Хоч і на моєму теж за чверть десята. Які довгі години сьогодні! Треба було
б навпаки. Зараз осінь. Восени дні короткі, а ночі довгі. (Радо зітхнула).
Ночі довгі. То восени цікавіше вийти заміж. Як ти вважаєш? Ти постривай,
Маклено! Куди ти? Маклена. Мені ніколи, панно
Анелю. Анеля. Скажіть, будь ласка,
їм ніколи! Та хіба може бути ніколи безробітним! Маклена. Це вам краще знати.
Адже ви все без роботи, завжди без роботи! Анеля. Відтоді, як ти послужила
на фабриці, ти страшенно зіпсувалася, Маклено. Особливо морально -
стала неввічлива, груба, зухвала. Але я не буду тобі зараз дорікати
цим. І за давні твої непристойності - пам'ятаєш? - не буду. Не такий у мене
сьогодні день, і взагалі я сама не така. Зараз у мене так ясно, так ясно
на душі, ніби хтось вінчальні свічки позасвічував, ніби хтось вже вінчальних
пісень співа!… А правда, сьогодні дійсно неначе якийсь вінчальний день? Голубий,
чудесний, а ось оцей клен, поглянь, як ксьондз у золотій ризі… А втім,
навіщо я тобі це кажу? Ти ж, бідолашна, мабуть, не відчуваєш природи і
не розумієш поезії. Ти ось, певне, і не чуєш, як десь, неначе в повітрі,
хтось грає на піаніно. Яка чудова музика! Маклена. Це в сорок третьому
номері. Там і вчора о цій порі грали. Там панночка хоч музики навчається… Анеля. Правда ж, чути щось
весільне? Весільний полонез! Тра-та-та-там-там! Ах, Маклено, коли б ти
тільки знала! Я за три дні вийду заміж. І вгадай - за кого? От угадай! Якщо
вгадаєш, я подарую тобі… Ну, що тобі подарувати?… Ні, я краще, як
тільки вийду заміж, візьму тебе покоївкою до себе. Покоївкою! Анеля. Чому? Ти будеш в чистоті
ходити, в теплі жити. У тебе буде окрема кімната. Я подарую тобі духи.
Куплю капелюшок. Ти будеш, як в ілюстрованому родинному журналі на
картинці: "Молода пані з покоївкою". Не добереш одразу, хто з
них пані, поки не придивишся. Так вони одягнені. Маклена. А коли б подивилися
на роздягнених, то й не розпізнали б, напевне. Я раз бачила не на картинці,
а в купальні. Так подумала на покоївку, що то пані… Та я не піду! Я думаю
зовсім про інше… Анеля. Ти надто вульгарна, Маклено.
Але мені шкода тебе. Ростеш ти, як кропива на пустирі. Ти навіть не ходиш
на свято Божого тіла. Чому ти не запишешся в сестринство найсолодшого
серця Ісусового? Краще вже тобі бути довічною нареченою. Все одно ти
не спізнаєш справжнього й чистого кохання. Ах, Маклено! Мені дуже шкода
тебе. Ти так і проживеш босою. Ніколи в тебе не буде ні будуара, ні
спальні. В таких бідолашних спальня часто буває, як от у Магди, на вулиці… Стривай! Куди ж ти? Яка ти стала
нечемна! Не дослухавши, навіть не перепросивши, тікаєш. Я хочу тебе
пожаліти, а ти, як їжачок. Спитала, куди ідеш, а ти не хочеш мені сказати. Анеля. Не скажеш? Та я й так
знаю куди. На канави. Кістки і всякі покидьки на їжу збирати. Я ж добре
знаю, що позавчора ти зварила юшку з якихось смердючих покидьків, а
вчора побилась на канавах з якимсь жебраком, нічого не знайшла, і ви
сиділи цілий день не ївши. Так? Ну скажи ж, що так. Ух, яка ти гордячка! І
все ж мені тебе шкода, Маклено. Не віриш? (Кричить). Мамо! Чуєш, мамо! 2 На ґанок вийшла жінка Зброжека. Анеля. Мамочко, звели Марині
принести зараз сюди все, що залишилося від сніданку. В моєму кошику. Жінка Зброжека. А що їстиме
Жужелька? Анеля (зморщила брови). Мамо! Жінка Зброжека. Ах, Матінко
Божа! І тут несподіванка. Пішла на побачення - годує жебрачку. Анеля (до Маклени). Не подумай,
що це об'їдки, Маклено. Боронь Боже! Я відбираю в кошик все найсмачніше.
В той кошик, в якому я носила снідати в гімназію. Це мій другий сніданок. 3 Служниця винесла кошик. Анеля. Бач, це той кошик, а
в ньому глянь що. Ціла котлетка, бісквіт, три плитки шоколаду, коржики,
булка. Коли я вийду заміж, - а це буде через три дні, - приходь до мене
по цей кошик. Хоч щодня приходь. Чому ж ти не береш? Невже не візьмеш? Не
хочеш? Бери! Ну, бери, кажу, а то звелю віднести назад. І таки справді
Жужельці віддам… Бери! Маклена (взявши кошик, тримає
його якусь мить, потім рвучко йде до собачої будки і кидає). На, Кунде,
а то й справді віддадуть Жужельці! Хоч пан Зброжек і каже, що чим собака
голодніший, тим краще стереже, проте бач, як годують свою Жужельку. Та
він і про робітників це говорить: "Чим, - каже, - робітник голодніший,
тим дешевше і довше він працює". Недарма товариш Окрай казав, що
пани нас більше люблять, коли ми голодні, хоч самі вони лише тоді добрі,
як сплять. За це я їх і не люблю, навіть коли сплю, і коли б моя сила, я їм
таке зробила б, як там (жест на схід) зробили. Анеля. Боже! Вона вже
більшовичка! Маклена. І вийду заміж за
більшовика, от! Навіть мрію. В тюрму піду. В одиночній камері буду. А до
вас не піду, хоч і в окрему кімнату. Анеля. Тоді віддай назад. Маклена. Їж, Кунде! Лихо жене
нас на вулицю, з голоду і я, може, зроблю собі там спальню, але я ніколи
не зроблю, Кунде, із своєї спальні вулицю, як це роблять всі чисто пані
і, певне, зробить і панна Анеля. Анеля. Грубіянка! Невдячна
тварюка! За що? (Навіть заплакала). Віддай! Маклена. Їж, Кунде! А що не
з'їси, мені віддаси - від тебе візьму радо! Анеля. Зараз же віддай! (Хоче
взяти об'їдки, але собака гарчить). Віддай! Від-да-ай, кажу! 4 Пан Зарембський з газетою.
Зупиняючись, дивиться: Анеля (отямившись). Ах, даруйте,
пане Владек! Я в такій вульгарній сцені. Але уявіть! Вона збирає там, за канавами,
різну покидь, кістки й таке інше і варить юшку. Батько безробітний. Матері
немає. Мені стало шкода її. Я наказала принести їй усе, що залишилося
від сніданку: цілу котлету, бісквіт, три плитки шоколаду, коржики, булку.
А вона їх - собаці. Та ще якої гидоти наговорила! Жах! Зарембський. Ви покарані за
недоречну в наш час гуманність. Анеля. Можливо. Але, сподіваюся,
ваше співчуття не на боці тієї мужички? Зарембський. Її батько,
здається, в мене на фабриці і теж страйкує. Другий місяць. Він вважає за
краще збирати на смітнику кістки, ніж заробляти на фабриці щодня по два
золотих, на які можна купити собі хліба і зварити собі борщ навіть з
м'ясом. Отже, я не можу співчувати не тільки їм, але навіть тим, кого вони
ображають за милостиню, за непотрібний і шкідливий гуманізм. Анеля. Отже, я покарана з
двох боків? Подвійно? Анеля (кокетливо). І вам
не шкода мене? Анеля. Я серйозно… Ніскілечки? Зарембський. Коли ви серйозно,
то ні півстілечки. Анеля. Але, може, все ж у пана
Владека знайдеться для мене краплинка якщо не гуманності, то хоч якогось
почуття? Зарембський. Ви питаєте чи
просите? Анеля (серйозно, допитливо,
стурбовано). А як ви гадаєте? 5 До них підійшли жебраки. Жебраки. Дорогі панове!… - Крихітку з вашого щасливого
столу! Зарембський (не добереш -
до Анелі чи до жебраків). Ви просите? Зарембський. Я милостині нікому
не подаю. Це мій принцип. Де гарантія, що просить не мій ворог? Не даю! Жебраки. Не позбавляйте
нас хоч цієї роботи! - Подайте заради Матері Божої! Зарембський. Зверніться он до
панни Анелі. Анеля. Пан Владек повинен
знати, що таке чемність: навіть жебракам перший мусить відповідати кавалер. Зарембський (до жебраків). У
мене стоїть фабрика без робітників. Хочете хліба - підіть проженіть страйкарів,
станьте на їхнє місце й працюйте. Польщі потрібно назбирати власні капітали,
а не жебрати, треба закласти свій золотий підмурок, а не страйкувати
біля порожніх кас. Забирайтеся! Анеля. То як же ви думаєте? Зарембський. Я вже сказав.
Милостині нікому не даю. Анеля. Це відповідь на моє запитання? Зарембський (по паузі). Так. Анеля (тихо). Після вашого
вчорашнього колінопреклонного освідчення в коханні? Зарембський. Ні! Це після деяких
сьогоднішніх неприємних для мене новин і оказій. З'ясувалося, що ваш любий
батечко, а мій підручний маклер і орендар був першим і найсерйознішим
претендентом на купівлю з торгу моєї фабрики і всього мого майна, що це
він намагався вплутати моє підприємство в борги і навіть, як я тепер гадаю,
допомагав страйкарям, якщо не повиганяв їх досі з моїх квартир. Анеля. Я про це нічого не
знала. Я і мама. Слово честі. Зовсім нічого. Але я впевнена, що тепер,
дізнавшися про ваше освідчення, він вже не буде купувати вашої фабрики. Зарембський (рух газетою).
Дізнавшися про сьогоднішні повідомлення банку, я теж певен, що не буде
купувати. Анеля. Навпаки, коли він
сьогодні довідався про це, він дуже зрадів. Зарембський. Банківським
повідомленням? Анеля. Я не знаю, про що ви
говорите. Він зрадів, коли я і мама признались йому, що ви освідчилися
мені в коханні. Зарембський. Пардон! Ви коли
йому про це сказали? Анеля. Сьогодні. Вчора я була
надто схвильована. Адже ваше вчорашнє освідчення було для мене таке
несподіване, раптове, що я вирішила відкласти розмову з батьками на ранок.
Хоч мамі я сказала ще вдосвіта. В думці я ще раз обійшла вчорашню алею,
щоб… щоб підняти кожне ваше впущене слово, можливо, недочуте… мимовільний
рух. Потім перебирала їх при зорях, складала зі своїми, і з цього виходили
такі чарівні, чудові узори, що зараз я навіть боюсь переглянути їх…
Після ваших сьогоднішніх нових слів - боюсь… Зарембський. А тим часом ваш
тато при тих самих зорях складав золоті узори з прибутків від моєї фабрики.
Я теж боюсь. А втім, даруйте й скажіть нарешті, що саме сказав він,
дізнавшися про моє освідчення? Анеля. Він сказав, що… буде
дуже радий і щасливий… і, якщо пан Владек справді… покохав Анелю, то,
сказав, хай приходить через три дні. Зарембський. Що ж він гадає -
після сьогоднішнього розп'яття на банківському хресті воскреснути через
три дні? Анеля. Я не знаю, про який
хрест ви говорите. Зарембський. Про який? Спитайте
в батька. Він уже знає. І перекажіть, будь ласка, йому… 6 Підійшов ще жебрак, зовні
інтелігент, з якоюсь саморобною дудкою. Повернулася Маклена з порожнім
кошиком. Жебрак. Панове! Як бачите,
я жебрак. Я знаю, яке неприємне почуття охоплює кожного з нас, коли до
нас підходить жебрак. Тим паче зараз, коли жебракування стало мало
не головною професією в Польщі… Зарембський. Ви часом не з
українських народних демократів? Жебрак. Ні. Я поляк. Я пишаюся
цим. Либонь, я перший придумав з жебрацтва зробити певний жанр мистецтва. Зарембський. А не навпаки? Жебрак. Будь ласка, переконайтесь.
Ось цю дудку я зробив з польської калини і граю по містах у кожному
дворі. Під акомпанемент піаніно. І виходить, що я граю, а мені акомпанує
мало не вся Польща. Це вже я, гадаю, мистецтво. Ось, наприклад, зараз у
сусідньому дворі хтось грає на піаніно знамениті "Deux polonaises
" божественного Шопена. Чуєте? Бурхливий вступ: тру-ру-ру-рум! У
старій Польщі шумить кривавий банкет. Кров, звичайно, - як вино, а вино
- як кров. Очі чарівних дам, - як ранкове світання, а ранкове світання -
як дамські очі. Сталевими полисками виблискують польські шаблі et cetera
vivate: Річ Посполита на перших хвилях історичного піднесення. Ще
вище, ще вище, і ось polonaises - здавалось, непоганий, урочистий і
непереможний хід на світовий Вавель. (Грає на дудці полонез). Зарембський. А непогано!
Навіть браво! Браво! Старий і славний рід Зарембських у цьому полонезі
йшов попереду. Старий Заремба. При Казимирі починав. Жебрак. А ми, очевидячки,
завершимо цей історичний хід мільйонним всепольським полонезом жебраків.
(Грає полонез у мінорному тоні). На Вавель, через усю Польщу. І буде вся
Польща кладовищем, а Вавель… надгробним їй пам'ятником… Кінець! Кінцем
навіть пахне й в повітрі. Зима. Зарембський (захвилювався).
Кому зима і смерть, а ми лише беремося до зимового спорту. Ми, Зарембські!
Нам тісно танцювати! Земля старої Польщі ввігнулася під нами, як старий
селянський тік. Ми тупцюємо в долині. Нам потрібні нові шляхи від моря до
моря. Нам потрібно якнайшвидше вийти на обшири степового океану, за
сталевий Дніпро і туди, де оспіваний поетом… Жебрак знову перевів на мінор, пританцьовуючи
під дисонанс. …Маяк під Акерманом. Ще далі! Ще
далі на південь, де щогла Кримських гір - високий Чатир-Даг стоїть1. Київ -
наш ключ до Сходу. Данціг - на Захід. Ми поведемо далі й далі наш переможний
полонез. Хай нам копає хоч яку яму (понюхав з маленького флакончика)
комунізм і кружляє, мов чорт перед похороном маклера, - ми поведемо!…
Так!… Так!… (Вигукує). Досить! Ось вам за музику. (Кидає жебракові золотий.
До Анелі). Вам відповідь батькові: перекажіть, що я зрозумів його запрошення.
Але певен, що він не Бог і через три дні не встане, не воскресне! Ніколи
не воскресне! Це йому настав кінець! Йому! (Вибігає).
Жираф - це кінь, виконаний за всіма вимогами замовника.
|
| |
| |
|
| mr_smith | Дата: Неділя, 31.10.2010, 16:43 | Повідомлення № 5 |
|
ADMIN
Група: Адміністратори
Повідомлень: 5113
х-статус:
|
|
III Повернувся додому Граса. Граса. Фабрику таки закрито,
Маклено. І нас всіх звільнили. Як і пророкував пан Зброжек, щоб у нього
язик відсох. Закрито й запечатано. Запечатано й пропечатано: фабрика
продається з торгів. Товариші понесли вже речі продавати. Е-ех! Що вийшло
з нашого страйку? Цілий аукціон… Маклена. А що каже комітет? Граса. От і його б тепер з
торгів продати, та ніхто не купить. Маклена. А товариш Окрай? Граса. Не прийшов твій Окрай.
Запалив наші думки, а сам, бач, зник. Довів до аукціону. Обдурив. Комуніст! Маклена. Він не такий. Він
не може обдурити. Маклена. Не може! В нього
очі не такі! Граса. Правда, що не такі. І
не показав. Треба було слухатися пепеесівців. Ті хоч і заведуть, та
зате не кинуть. І очей не ховають. У них гарні очі… Граса. Гарні очі. А цей, бач,
і не показав. Маклена. А може, він хворий? Граса. І звістки не подав.
Доагітував. (З сумним гумором). Капіталізму настає край. Його закопає
пролетаріат. Пролетаріат - могильник капіталізму. Могильник і гробар.
Так і сталося. Їй-богу, так. Застрайкували і зробили з фабрики Зерембського
труну. Стоїть як труна. Тільки що ж далі має робити пролетаріат? Собі труну?…
Ні! Треба слухатися пепеесівців… Наших давніх пепеесівців. Ті хоч очей
не ховають. У них такі гарні очі. (Побачивши, що Маклена мало не плаче
через Окрая, що їй боляче). Такі хороші очі, що будь-який сором переморгають.
А цей, бач, ще молодий. Конфузиться. Чудій! Сором, кажуть, не дим - очей
не повиїдає… IV Повернувся додому й Зброжек.
Невидющими очима дивиться на жінку: - А-а… Це ти?… Значить, я вже
прийшов. Еге ж. А де Анелька? Жінка Зброжека. Вона хвора.
Лежить. Зброжек. Хвора? Тож і на побачення
не ходила? Зброжек. Ага. Після побачення
захворіла. Виходить, і зять вже не зять. Пронюхав? Знає? Жінка Зброжека. Ох, Юзю!
Пан Владек дуже образився, що ти хочеш купити його фабрику. Дуже образився!
Дуже! Я просила тебе, Юзю, - не треба. А тепер дівчина хвора! Зброжек. Пан Владек образився,
що я хотів купити фабрику. Він дуже образився за це. То що ж мені тепер
робити, коли я фабрики вже не куплю? Ніколи не куплю! І вона для мене
розвалилась! І балкон! Все! Банк, де я тримав свої гроші, крахнув. Все,
що двадцять три роки збирав по камінцеві, розвалилося. Долари покотились
і закотилися за обрій. Навік, чорт… Чорт - Бог! Чорт - Бог! Зброжек. Чорт - Бог! Чорт -
Бог! Жінка Зброжека. Тобі не можна
хвилюватися! Зброжек. А що мені тепер можна?
Що? Жінка Зброжека. У тебе ж
астма, Юзю! Зброжек. У мене астма.
Ввесь світ захворів на астму! Астма душить увесь світ! Він харчить і давиться.
Його серце - банк, всесвітній банк - ось-ось лусне. Чуєш, як б'ється? Де наш
домашній лікарський порадник? Що там радять у разі припадку? (Розгорнув
порадник). Морфій! Морфій під шкіру! (Читає). "Іноді допомагає, коли
пустити кров". (Кричить). Мерщій пустити світові кров! Мерщій кров! Жінка Зброжека. Я зараз
побіжу по лікаря. Я зараз, Юзю! Ой Матінко Божа, Матінко Божа! (Біжить і промовляє
сама до себе). Все тепер на світі таке несподіване, раптове! Все як
з-за рогу на тебе, ось так… Я вже боюся ходити… (Вибігла). Зброжек. Не треба мені лікаря!
Грошей нема! Покотилися! Чорт - Бог! Чорт - Бог! Мені треба за щось зачепитися,
а то я теж покочуся. Ух, який вітер! Який страшний вітер! За якусь думку,
за одну крапочку зачепитися б! Гроші круглі, земля кругла, все крутиться,
все котиться, і голова котиться. Вона теж кругла. За що? Може, за гак?
Ну що ж, коли більше немає за що, доведеться за цей гак. (Показує на гак
в стелі). Якщо вже в маклера закрутилась голова, то маклерові залишилося
одне - гак. Атож! Він збирав двадцять три роки, коли не було кризи,
скільки ж, питається в задачі, треба збирати тепер, при кризах? Я вже не
розв'яжу цієї задачі. (Замикає двері). Гак - і кінець! Смерть! Здається, я
застрахував себе від смерті. Го-го! За самогубство премії не дадуть. Доведеться
навіть без премії, без будь-якого зиску померти. І це маклерові, га? А
втім, стривай. Стій! (Залазить на стілець). Хіба не можна заробити на
власній смерті? Подумай, маклере? Думай, маклере! Думай! Го-го! Стривай!
Здається, зачепився!… (Злазить із стільця). ДІЯ ДРУГА I 1 Граса (хворий, у забутті).
Христинко, держи ноги! Мої ноги втекли. Заверни. (Отямившись). Ху-у.
І приверзеться ж. Христинко! Ти б засвітила нічник, а то щось надто вже
темно. Здається, ввесь світ без вогника. Дощ. Чуєш, Христинко? Га, Христинко!
(Прислухавшися, підводиться і на превелику силу йде до печі). 2 Увійшла Маклена. За нею -
вітер і шум дощу. Граса. Нічник засвітити
хотів… Граса. Спить, чи що… Будив,
не озивається. Маклена. Ну хіба так можна?
Хіба так одужаєте? Граса. Де ти діла кресало й
губку? Маклена. Ось. Я завжди кладу
отут, біля печі. Граса. Біля мене клади. Давай
я роздмухаю! (Креше). Погано без руху… (Роздмухує вогонь). Маклена (засвітила нічник). Знову
ноги наллються і понабрякають! Граса (заспокоївшись при
світлі, тре ноги). От приверзлося, що мовби повтікали від мене. Взули
валянки й пішли до дверей… (Переводячи це на жарт). То я за ними навздогін…
А глянь-но, як там спить Христинка? Маклена. Спить. (До Христинки).
Христинко, вставай!… Граса. Не буди, якщо спить.
Хай собі спить. Хай спить… А як там надворі? Дощ? Граса. Ну що ж. На те й дощ
із снігом. Хай собі йде. Як тобі ходилося? Змерзла, мабуть?
Жираф - це кінь, виконаний за всіма вимогами замовника.
|
| |
| |
|
| mr_smith | Дата: Неділя, 31.10.2010, 16:47 | Повідомлення № 6 |
|
ADMIN
Група: Адміністратори
Повідомлень: 5113
х-статус:
|
|
Микола Куліш
Патетична соната Микола Куліш довго виношував
задум написати роман про нещасне кохання поета до панночки Марини.
За тло мали правити грандіозні події першої світової війни й революції.
Та реалізувати задум письменникові вдалося в формі п'єси. Із спогадів мого романтичного
нині покійного друга й поета Ілька Юги на Жовтневих роковинах у клубі
ЛКСМУ про свій незавидний, як сказав він, проте повчальний революційний
маршрут. І 1 - Уявіть собі, друзі, - так почав він, - перше - вулицю старого
провінційного міста; друге - двоповерховий будинок з табличкою:
"Дім генерал-майора Пероцького"; третє - революційну весну;
четверте - Великодню ніч. Початок
дії: я пишу. Напівгорище в будинку. Квадратове віконце запнуте зоряним
небом. Світить гасова лампочка. В кутку мідяним удавом виблискує
гелікон. 2 Поруч
за дерев'яним простінком живе безробітна модистка Зінька. Вона чеше
косу. Під дверима гості. Перший гість (читає напис
крейдою на дверях). "З нагоди Великодня візитерів не приймаю".
(Пауза. З досадою). Хе-хе! Оригінально! Другий гість (ревниво,
баса). Чого ж ви стали? Перший гість. А куди мені тепер
іти? Другий гість. На Великдень
у кожної господині двері гостям одчинено. Перший гість. То я піду до вашої.
Добре? 3 Зінька сміється.
Гості, ощирившись, розходяться. Я пишу. Підо мною в генераловій квартирі
дзвонять куранти, немов з далечі віків: мірно, журно, елегійно. А ще нижче,
на першому поверсі, живе вона. Немов зараз бачу: одчинене вікно,
вітрилом напнулась серпанкова завіса. Під нею немов пливе освітлений
кут кімнати: піаніно, погруддя Шевченкове й квіти. Вона вивчає Бетховенову
"Патетичну сонату". Грає в повторює вступ, оте повне зоряного
пафосу, глибоке й могутнє gravе. (Тоді я не знав ще ні назви, ні автора). 4 До мене в двері стукотить Зінька: - Можна? (Увіходить). Скажіть,
сусідо, відгадайте, коли до дівчини ходить удостач мужчин, а їй раптом
хочеться бігти од них до мужчини ж, то що це значить? Зінька. А коли всі збираються
розговлятися, а їй хочеться заговіти, то ви теж не знаєте, що воно значить? Зінька. Невже не знаєте? І
не вгадаєте? Та ну-бо! Це ж така зрозуміла річ. Це значить, що прийшла… Думаєте,
любов? Великодня нічі І все. А вам подумалось? Прийшла Великодня ніч, а за нею в
гості мадам журба преться. Слухайте, сусідо. Я голубе платтячко, бачте,
наділа дівоцьке, косу по-скромному заплела - заговіла, а ви такий бідний
та самітний, що й сьогодні не розговієтеся. То, може, пішли б удвох, га?… Я (одхитую головою).
Бачте… Зінька. Ха-ха! До церкви,
наприклад. А вам подумалось?… (Підморгнула). Не бійтесь! Ви не
поскоромитесь од мене. Я. Я й не боюсь. Я, бачте,
не маю часу. Я пишу листа. Зінька. Ви пишете. Вибачте,
пишіть. Я б оце сама написала листа абощо. Написала б: року двадцять
третього життя, числа в календарі червоного, у серці ж - чорного. Ой
казали мені люди, що як прийде свобода, то вона, як мама: не журися,
мовляв, дівко, - вискочиш із ями… Буде світ тоді, як цвіт, ще й милий, як
сонечко. Свобода прийшла. То оце я й пишу: дорогий мій, милий! Хоч кажуть,
я така, що й за п'ятака, а проте не все ще спродала, зоставила дещо
про милого, що прийде ж, думалось, до мене хоч на день, на мій Великдень.
Свічку засвітила, платтячко наділа голубе, дівоцьке, а він щось не іде…
Пишіть! На добраніч. Грошей часом нема у вас позичити
- сім карбованців? За квартирю, бачте, вимагають. Я оддам. Одержу за
свою (підморгнула) квартирку - і оддам. Нема? Пишіть, пишіть. 5 З першого поверху кам'яні
приступці униз, у темний підвальний закут. Двоє сортують літературу. Осторонь
жінка прасує білизну. Із стелі зрідка, але методично вперто й
дзвінко капає у відро вода. Літній (одкладаючи
листівки). На Вадонів завод. Тепер портовим майстерням: брошурок
"Коли скінчиться війна" - одна, дві, три, чотири, п'ять (крапля:
дзень! Обернувся, глянув на стелю, на відро і знов), сім, вісім,
дев'ять, десять (крапля: дзень! Нахмурився). Отак у вас завжди капає
зі стелі? Жінка. Третій рік. Ще як брали
на війну Оврама, мужа мого, - почало. З того часу жду й рахую. Сорочку
перу я за сімдесят крапель, прасую за десять. А за цілий день, знаєте,
скільки їх випадає? Аж чотириста тридцять два по сто. Скільки це, по-вашому? Літній. Сорок три тисячі
двісті. Жінка. Жду й рахую. Голова
- як решето. Все життя - як решето: все подовбали ці краплі. Пам'ятаю,
почала щитати, як вернулась з проводів. (Рахуючи краплі). Одна,
дві. Проводжаючи, питала: ти ж котляр, Овраме, на заводі став глухий,
недочуваєш, а тебе беруть. А він мені… Три. "Через те нас і беруть,
що глухі ми і сліпі ще". Та й пішов. Туман стояв, воріт було не видно.
Я за ним: Овраме! Він не обернувсь… Чотири… Коли ж тебе тепер ждати?
Не обернувся. Але біля заводу став. Добігла. Саме тоді… П'ять… Ішло на шосту,
і заревли гудки. Ніколи не плакав, а то дивлюсь - слухає й плаче…
Шість. А скажіть, яке найбільше число в світі? Літній. Квадрильйон,
здається. Жінка. Квадрильйон. Якби мені
хто сказав, що, як упаде квадрильйонна крапля, тоді вийде війні кінець,
тоді вернеться мій Оврам, я б перещитала. Я б кожну крапельку обчислила,
не пропустила б! (Жагуче, пристрасно, аж сльози проступили).
Як намистечко б, зібрала та на пам'ять нанизувала крапельку до краплі.
Отак. (Ставши. як на молитву, рахує краплі). Сім. Вісім. Дев'ять. Парубок. Сестро, ти знову… Жінка. Вісім. Дев'ять. Десять… Парубок. Ну от… (До
літнього). Що робити? Літній (суворо). Що?
Нести літературу! Організовувати! Агітувати! Треба увесь світ підпалити
нашими лозунгами: вимагаємо зробити з тайних договорів плакати -
раз, із війни негайний мир народам - два, із дванадцяти годин роботи
вісім - три, маємо чотири руки - чотири, а пакунків п'ять - п'ять, що робити
з п'ятим - шість. Парубок. У мене є тут товариш
один. Покликати? Парубок. Та не справжній, із
селян. З університету на дому. Екстерн. Прибивсь у город із села вчитися.
Батько десь за пастуха. Хлопець трошки мрійний, проте певний, свій… 6 І приходить до мене мій перший
друг, мій побратим Лука: - Ілько, здрастуй! Ти що робиш? Я (патетично). Пишу
до неї листа! Лука. Це сто тридцять першого? Я. Не смійся! Ти чуєш, який у
мене настрій? (Я чую знизу акорди grave). Високий, зоряний, як
небо! Перше (жест на гелікон), бачиш цю штуку? Гелікон зветься. Коли
взяти forte, можна загасити лампу. Але я навчуся грати так, що
зорі на небі гаситиму. Я. Щоб… щоб мати роботу. Лука. Роботу, бачу, матимеш,
а от заробіток?… Я. І заробіток теж. Це ж
гелікон з оркестру, що грає влітку на бульварах, восени на весіллях, узимку
на похоронах - з оркестру гуманізму. Є геліконісти, що добиваються од цього
удава такої, що він не просто грає, а дзвонить, як срібний дзвін. Отак:
бом, бом… Підо мною немов нарочито дзвонять
куранти. І я навчусь! Обов'язково! Третє, і
це головне, я пишу до неї листа. (Знизу я чую, як услід за gravе напливає
перша хвиля світло-ярого allegro molto e con brio). Слухай! (Читаю
й фантазую), "Можливо, що й цього порву, але пишу й писатиму,
бо вірю в Петрарку і в вічну любов. У вічну любов. Між іншим, од золотих
фігур в історії чорні тіні, од чернечої ж Петрарчиної золота й ясна -
світінь вічної любові. Вірю і пишу. Ви граєте сьогодні щось нове, що саме -
не знаю, але ця музика, напевно ж, про юнака, що мчить конем степами,
шукає країни вічного кохання. Там, у голубих вікнах, дівчина самітна:
ліву брову трошки ломить, як усміхнеться, очі голубі. Скажіть, вітри, або
ви, зорі, чи вийде дівчина йому назустріч, чи одчине двері, прекрасні
ворітця в країну вічного кохання!" (Крізь сльози й посміх). Ану,
вгадай. Луко… Лука. На те у дівчат і
ворітця, щоб їх одчиняти. Я. Та ні! Пошлю от я цього
листа чи ні? Лука. Як сто тридцять попередніх. Я (тоді врочисто, категорично).
Сьогодні. Сам однесу! Лука. Сьогодні треба нести
літературу, і ти мусиш помогти. Ходімо! Лука. Ти хочеш справу
соціальної революції одкласти на завтра! Я. Ані подобини! Але знай.
Луко: над світом полощеться в крові прапор боротьби. Для чого? Щоб завтра
замаяв над нами прапор вільного труда. Та тільки тоді, як над світом замає
прапор вічної любові… Лука. К чорту твою вічну любов!
Сьогодні нам на цехових зборах петроградський товариш сказав: "Мусимо,
- каже, - припустити поїзд революції повним гоном до соціалізму".
А ти його хочеш спинити на станції… (Передражнив). Вічна любов! Я (з досади й образи,
вслід йому). Тільки тоді, як Петраркою стане той, хто сьогодні б'є
жінку, - наступить всесвітня соціальна весна. А ти її к чорту! Цілу проблему! 7 Я майже іду услід за Лукою. Несу
листа. Так. За іншої ситуації я б його порвав, як порвав сто тридцять попередніх.
Але ж тепер я змушений його однести. І я несу. Сходами, вниз, де живе
вона. Але як його передати? Іду далі вниз. Бачу, як з підвальчика виходить
літній робітник, обважений пакунками літератури. На ним Лука. Настя суне йому
кусок паски, крашанки. Шепотить: Лука. Ну от… (До літнього,
жест на крашанки). Брати, товаришу Гамар? Релігію? Літній (сердито). Бери!
Все одно з'їмо! Щоб не здибатися з Лукою, я
повертаю нагору. Біля дверей Пероцького чую - дзвонять куранти. По тому
дзвінок електричний. Голос Пероцького (до економки).
Телеграма од Андре з фронту: "Здобув відпустку. Першого приїду,
номером шостим". За півгодини він буде. Ванну і постіль, Анет. А
мені, будь ласка, сьогоднішні витрати. Не ображайтесь, Анет. Я вам вірив
і віритиму, але коли йде революція, треба щохвилини писати рахунки.
Спасибі, Анет. (Читає). "За три замки до дверей одинадцять карбованців
сімдесят три копійки". А за розбиту російську корону, Анет! Запишіть.
На карб революціонерам. І за страйк на моєму млині - робітникам. "За
бром". Кому? Нам чи їм? Не смійте купувати! Де пахне бром, там скоро
смердітимуть трупи. Не смійте!… Прибутки!… Від Ступай-Ступаненка за
квартиру десять карбованців п'ятдесят копійок. І все? А за мезонін? За
підвал?… Виселити! Я не боюся їхньої революції. Одного лише боюся,
щоб не розпаляли фундаменту, на якому стояла Росія, - єдності й неподільності
її. А не розваляють Ступай-Ступаненки - Росія вистоїть і перестоїть
яку завгодно революцію. Росія! Земля руськая! Русь! Де це так прекрасно
грають? Анет, люба моя! Дістаньте з гардероба мою уніформу. Я піду до
церкви, Анет! Пам'ятаєте Великодній ранок тисяча дев'ятсот тринадцятого
року, Анет, берізку за вікном і зорю? Тоді Росія пахла, Анет, а нині!… Смирно!
Це я на свої мислі, Анет!… Який хаос! Зменшіть витрати, Анет!… Церемоніальним
маршем! Мої мислі! Повзводно! Тихо. Певно, пішов, бо чую другий
голос. Син Пероцького - Жоржик: Анет. Жорже! Папа приказав
зменшити витрати. Жорж. Я оддам! Слово майбутнього
офіцера, оддам! Анет. Жорже, зрозумійте,
грошей нема. Жорж. Слово честі, оддам! Знайте:
за місяць-два нас, старший клас кадетів, попрямують у прапорщики. Ух,
піду я на війну! На більшовиків! Вдарю, вдарю чобітками, брязну, дзенькну
острогами, гляну в дзеркало, а там (зафантазував) молоденький
офіцерик, у погончиках блискучих, чорні вусики… Анет. Мій хлопчику-мрійнику! Жорж. Хлопчику?… (Навмисне
брутально і все ж стаки наївно). Молоденький офіцерик, п'ять кондонів у
кишені; ахм, - красуню! Анет (певно, очі великі, аж
зблідла). Жорже! Жорж. Еntre nous soit dit! Ви, Анет, як Богоматір, будете страждати,
виряджаючи вашого хлопчика на війну. Розстебнете мені кітель, начепите
дукатика золотого і заплачете, як колись покійна мамочка. Анет, очевидячки,
зворушена й розстіба ридикюля. За вікном буде вечір, як чернець
смутний, і зоря, яко лампадник. Папа покличе. Знявши з носа окуляри,
скаже він: "Ну, Жорже, будь слуга цареві щирий…" - І не мовить
більше слова. Анет, очевидно,
виймає асигнацію. До вокзалу рисаком. Ви зо мною.
Папа ззаду. У салон-вагон ввійду я, аж там жінка незнайома, молода,
прекрасна, ну як ви, Анет. (Цілує). Лікті в неї круглі, білі, груди, як у
вас, Анет! Буде ніч, буде дорога, і розмови, і пригоди. (Ярливо цілує,
як жінку). Анет (очевидно, жах і задоволення).
Жорже!… Я папу покличу! Жорж (одсапавшись). Тяжко
зітхне паровоз у ту сторону, де війна. Свисне: на війну - війну-ну!… Імператор
- Росія - ура! Я поїхав на війну! 8 Вихором пробігає повз мене. До
Зіньки. Стукотить. Жорж. Це я! Можна до тебе? Зінька (виглянувши). До
"тебе"? Жорж. Я прийшов… Хіба ти…
Хіба ви не знаєте? Зінька. Мами шукаєш чи, може,
заблудив? Жорж. Я прийшов… Папа мене
прислав! Гроші одібрати! Ті, що за квартиру нам. Папа сказав - виселить
тебе, якщо не заплатиш сьогодні. Зінька (перемоглася). Ну
що ж… Заходь, хазяїне. 9 Сливе навшпиньках підходжу до заповітних
дверей. Стою. Перша хвиля світло-ярого аllegro molto e con brio спадає.
Вона грає далі - світлий роздум бунтарного духу, вічний спів кохання.
- А-а, мій таток: пощипані
українські вуса, сивенький чубок! Батько (врочисто читає).
"Учителя малювання та чистописання, українця запорозької крові
Івана Степановича Ступай-Ступаненка лі-то-пис". Батько. "Березня сьомого,
року на Україні тисяча дев'ятсот сімнадцятого. Місяць тому вночі не спалось
- думалось: ніч така велика, як Росія, а Росія, як ніч, - не видно й не
чути нашої України. А нині читаю відозву нашої Центральної ради: народе
український, народе селян, робітників, трудящого люду… місяць минув, а
яка одміна! Благословляю революцію!" Вона. І я! (В тон). Благословляю! Батько. "Березня двадцять
сьомого. Читав, як у неділю в Києві відбулось велике.українське віче.
Сотні, тисячі, десятки тисяч українців заприсяглися образом Шевченка
не складати рук, аж доки не відбудована буде вільна наша Україна. Присягаюсь
і я! Вона. І я! Не тільки Шевченком,
- тобою, твоїми вусами, твоїм сивеньким, таток, чубком. Батько. "Тридцятого.
Приснився пресвітлої пам'яті гетьман всієї України Іван Степанович Мазепа". Вона. І мені! Немов їхав автомобілем,
так? А за ним запорожців сила та все на велосипедах. Батько. "Тридцять першого.
Більшовики пишуть, що державних меж взагалі не треба. Вони за Інтернаціонал.
Це значить, і Україна без меж? Та як їм не соромно!" Вона. Ой, як їм не соромно! Батько. Р. S. Треба розтлумачити
їм, в чім справа і що таке Україна. (Дописує). Обов'язково! (Читає).
"Першого. Завтра Великдень. Думаю, чи потрібен тепер Україні Бог?
Думаю, що коли й потрібен, то тільки свій, український. Інакший зрадить
або обдурить. Маринка грає цілий вечір якусь прекрасну річ. Певно, українську,
бо мені вчувається: сивоусі лицарі-запорожці мчать кіньми вічним степом
по щастя-долю для своєї України". Особливо, де ти, Маринко, граєш
скоро, да отак (наспівує): цоки-цоки-цок-цок! Тру-ту-туї (Цілує її). От заграй! Вона грає. Знову здіймається вгору
з бунтарних глибин до зоряних просторів хвиля світло-ярливого пафосу.
За нею, здається, пливе під напнутим вітрилом завіси освітлений покут
кімнати: погруддя Шевченкове, квіти, вона над клавіром, батько з літописом
і я за дверима. Ми пливемо над життям на кораблі "Арго" до
вічно прекрасних країн, кожний по своє золоте руно. Батько. Як автора на прізвище? Батько. Невже не українець? Батько. Значить, мати була
українка. Марина. Тату, ти комік. Він
скоро сто літ тому, як помер, і на Україні ніколи не жив. Батько. Хм… Чув десь нашу музику!
Украв! Соната українська. Он росіяни - цілого Глинку у нас украли та й
кажуть, що їхній Глінка! Та який він Глінка, коли він Глинка! Прізвище українське!
Українець! Ну, та тепер не дамо! Не дамо, Маринко, не дамо! Ні півглинки,
ні вуглинки! Ось піду я зараз вулицями, під церкви піду, де тільки є люди,
агітувати й проповідувати за вільну нашу Україну. Бо кожний тепер українець
мусить, лягаючи, в голови класти клунок думок про Україну, вкриватися
мусить думками про Україну і вставати разом з сонцем з клопотами про
Україну. Відбудуємо - тоді за Інтернаціонал, Ось як, а не так, як ви пишете,
товариші більшовики! Бо хіба ж може бути Інтернаціонал без України, без
бандури?! Марина. Тату, ти комік. (Цілує
його). Я всовую листа між одвірки й
двері і мчу до себе нагору. Виглядаю.
Жираф - це кінь, виконаний за всіма вимогами замовника.
|
| |
| |
|
| mr_smith | Дата: Неділя, 31.10.2010, 16:48 | Повідомлення № 7 |
|
ADMIN
Група: Адміністратори
Повідомлень: 5113
х-статус:
|
|
10 Ступай-Ступаненко (одчинивши
двері). О! Лист! Це тобі, Маринко. Марина. Без марки й штампа? Ступай. Певно, той, що з неба
пада українкам, - золотий. (Іде). Марина (сама). Не золотий,
а голий. (Читає, деякі слова повторює вголос). "…Ця музика,
певно ж, про юнака, що мчить конем степами, шукає країни вічного коханая…"
(З теплим, гумором). Маєш! Іще один комік… Ну!… (Читає).
"Там, у голубих вікнах, дівчина, самітна…" Хм! (Усміхається,
ліву брову справді трошки ломить). "Скажіть, вітри, або ви, зорі,
чи вийде дівчина йому назустріч?…" (Очі мрійні, голубі. Пауза).
Скажіть, monsenieur, вітри, шепніть, madame зорі, як відповісти цьому ще
милому комікові - нашому відлюдникові?… (Сідає. Нотний столик.
Олівець. Ліва рука на клавішах. Права за думками - пише). "Дівчина
самітна. Так. І жде. Кого! Не знаю, але вже давно жде! У снах, у мріях, десь
ніби в голубих вікнах, когось із-за Дніпра, чи то від трьох могил, од Жовтих
Вод, чи з Січі ждала й жде. Кого? (Торкнувшись клавішів). Можливо,
вас, поете милий. Напевно, вас, якщо ви на коні. Так, тільки вас, якщо ви
на коні й при зброї". Ні!… Цього не напишу, бо це вже од програми. Хай
буде од душі. (Перебирає клавіші). "Жде вас, поете милий.
Самітна дівчина. В країні, де на дверях два замки іржаві висять, московський
і польський, жде і мріє, що тому оддасть і душу, й тіло, хто замки ті позбиває…"
Ні, хай буде од душі!… 11 Марина грає. Мені
здається, ще одна хвилина, ще один дотик руки - і хвиля світло-ярливого
пафосу досягне неба, задзвенить об зорі, і тоді небо - зоряний рояль,
місяць - срібний ріг заграють вічну над землею патетичну симфонію. Мені
неможливо ясно в очах, я бачу далекі зоряні простори, я ніби чую музику
зір, одного не бачу - як до мене йде з листом Марина. На сходах
обганя її військовий. Офіцер. Оглядається. Збіга захоплений до неї: - Моn Dіеu! Це ви, Маrіnе?
Здрастуйте! Впізнаєте вашого колишнього гімназіального chevalier d’amour
Андре? Три роки не бачились! Більше! Пам'ятаєте, я написав вам секретку
на танцвечорі, сам приніс, сам познайомивсь! А як ми танцювали вальс-менует?
А ви тепер ще краща стали. Андре. Допіру. Страшенно радий.
Уявіть темряву, ями, окопи, все в глині, в багнюці, навіть небо - і отак
день за днем, місяці, і сам ти ніби з глини, без женщини, себто без душі,
одна лише темна хіть до неї, важка, як чорнеє живе срібло. І от контрасти:
я їду поїздом, огні і українські зорі… Марина. Ви самі ж росіянин? Андре. Але люблю, бо вони
мої… Їду поїздом, огні і зорі, вокзал, і от я візником на гумових шинах.
Чорт! А тут ще дзвони. І раптом ви, Магіnе, та рrетіеrе іеnаrее. Я не можу
більш… (Руки простяг), Ну, Христос воскрес! Марина (одступила).
Воістину… Андре. Ну що ж… Я поцілую вашу
тінь! (Цілує). За цей момент, за зустріч цю я радий зараз повернуть
назад, на фронт і битись там за вас без відпустки цілий вік. За вас!… Марина. І за українські
зорі? Марина. Спасибі. Але ви перед
цим загляньте до своїх, обмийте глину, відпочиньте… Це вам такий наказ. Марина. І завітайте завтра! Корнет, цілуючи її очима, біжить
додому. Марина йде до мене. Затримує поступ. Крок вперед, крок
назад. Поет, можливо, завоює твою душу,
цілий світ, але жодного кілометра території, моя Жанно д'Арк… (Вертається). 12 Чую втрете "Патетичну".
І раптом супровід до allegro - стоголоса мідь Великодніх дзвонів. Дивлюся
у віконце. Дзвіниці, як білі тополі. З найближчої пливе спів хорний:
"Христос воскрес". Кометами здіймаються ракети, червоні, голубі,
зелені. Танцює світ. Патетичний концерт. І тільки низько над обрієм висить
блідий, пощерблений серп місяця - розп'ятий міфічний Христос. 13 Вернувся Ступай, зворушений,
піднесений, аж чубок подерся угору. - Грай, Маринко, "Патетичну",
- Україна воскресає! Тільки що загітував, залучив до нашої
"Просвіти" аж три нових члени: учителя слобідської народної школи,
сусідського тесляра і нічного сторожа. Грай! Так! Отак! Гех, сучої ти мами
святая Русь, гарбуз тобі тепер у твій товстий державний зад! Слухай, як
дзвонить і гра Україна! Устають з могил сивоусі запорожці, сідають на
коней. Цоки-цоки!… Чуєш, мчать? Сивоусі лицарі… Марина (грає). Покійними
не ввоюєш. Гей, якби повстанці! Молоді, тату! Ступай. Мчать по долю золоту
вічними степами України. Гульк - зоря. Стали над віками, блиснули списами.
Гей! Марина. Гармат би нам та кулеметів
замість мрій, тату. Марина. Нічого. Ти, татусику,
поет, кажу. Ступай. Я - українець. Стривай,
Маринонько, я зараз буду з ними христосуватися. (Дзвонить в телефон),
Будь ласка, двадцять три нуль сім… Директор гімназії? З вами хоче похристосуватись
українець Іван Степанович Ступай-Ступаненко. Україна воскресла! А ви
одмовляйте: воістину воскресла! Ха-ха! Грай, Маринко, "Патетичну"!
(Дзвонить). Будь ласка, сімнадцять два нулі. Од інфантерії генерал-майор
Пероцький. 14 Пероцький біля телефону,
в уніформі: Ступай. З вами волить похристосуватися
на своїй землі українець Іван Степанович Ступай-Ступаненко. Україна
воскресла, ваш-дит-ство! Пероцький (переждем, поки
йому врівноважилось серце). Атвечаю. Смір-но! Равнєніє на
едіную-нєдєлімую, гаспада українци! Ступай. По-вкраїнському не
так. Струнко, ваш-дит-ство! Церемоніальним маршем, на одного генерала
дистанція, з України кроком геть!… Маринко, грай "Патетичну"! 15 Зінька (читає).
"Даю цю посвідку колишній нашій покоївці Зінаїді Масюковій на певність
того, що я з доручення мого папи, генерала Пероцького, одержав від
неї сім карбованців комірного і з доручення ж папиного заплатив ці
гроші за перший мій візит до неї і сім додатково за папу, що не заплатив
їй за перший візит свій ще року тисяча дев'ятсот тринадцятого, теж на
Великдень. Вихованець енського кадетського корпусу Жорж Пероцький".
Так. Тепер ти, Жоржику, ходи додому. Жорж (навколішках).
Ну, порви… Прошу вас, порвіть. Ну хоч не показуйте. Не покажете? Ні? Зінька (виводить його,
зачиняє двері. Сама). Ой, Боже ж, як важко. (Бере гітару, грає і
молиться). "Ой, Боженьку, Боже" Чом ти не поможеш? Чи, може,
безплатно помогти не хочеш? Чи, може, й ти, Боже, вже хочеш того
же?" Так приходь! 16 У підвальчику, як статуя, Настя.
Скаменіла - в двері лізе безногий солдат з георг. хрестом: - Чи впізнаєш, Насте, чоловіка?…
Здрастуй! Бач, вкоротили мене трошки, зробили нижчим за всіх. Ну, нічого!
Піду до своїх на завод, може, піднімуть. Здається, сказав "піду" -
полізу! Другий же місяць, як лізу. До тебе. Чого ж стала, Насте! Приймай
ув об'ятія героя, половину чоловіка твого! (Доліз до середини
підвальчика і заплакав). II 1 День. Сонячне» виблискує
гелікон. Я безсонний і невтомний крокую по кімнатці. Підо мною все ті ж
періодично б'ють куранти. Марина грає тую ж "Патетичну сонату",
але сьогодні вже не зоряне grave я чую і не світло-ярливе allegro molto
brio, а сонячно-квітчане adagio cantabile. Ну, а мені, звичайно ж, увижається:
безмежний степ, над ним пливе в човні "Арго" вона, звичайно,
ліву брову трошки ломить, очі голубі, на веслах квіти і роса. І ось удруге
приходить до мене мій неромантичний друг Лука: Я ніби не розумію. Мовчу. (Ущипливо). До її ворітець? Я
мовчу. Ну, листа, звичайно, ти порвав? Я (патетично).
Одніс, Луко! Їй-бо, одніс!… Лука (вражений). Ну
й що? Як? Я. Одгадай: яка це дорога,
що нею світ іде тисячоліття і не знає втоми? Лука (зрозумівши безнадійність
мого любовного становища, рішуче). Дорога революції! Я. Дорога кохання, Луко!
Одгадай: без якої дороги світ давно б уже євнухом старим бродив по пустині
життя? Лука. Без дороги революції,
як оце ти зараз євнухом тут ходиш. Слухай, Ілько! Сьогодні маніфестація об
одинадцятій. Організатори - всі ті, хто революцію оберта на оперетку
або літургію, а класову боротьбу на паради й цілування, сказав нам петроградський
товариш. І я кажу. До них пристануть, мабуть, і ваші українці, - в рушничках
уже, посватались! Більшовики організовують контрдемонстрацію. Розумієш?
Наші заводські хлоп'ята всі за більшовиків. Мені доручили роздавати
літературу на нашій вулиці й агітувати проти війни, за восьмигодинний
робочий день, за передплату "Правди". Ходімо, га?… На вулицю!…
Поможеш роздавати літературу. А то й так. Просто. Щоб нашого брата
було більше. Я. Я піду… але я трошки згодом. Я. Я… я зараз іду до неї. Не
віриш? Я вже б давно пішов, та стерегли мене, не пускали. Луко, дві дикі
звірихи: соромливість і вовкуватість. А сьогодні, всю ніч виходивши, я
нарешті їх втомив, проклятих, і приспав. Сплять. І я піду! Зараз! Я вже й
перші слова наготовив про наше побачення: "Ви не здивуйте, що я
непрошений, - скажу, - непрошено зайшли до мене ви у серце!" Ні,
не так. Скажу просто: "Здрастуйте!" І не так: "Вдома?"
- "Вдома…" Ні: "Я не спитавшись увійшов, це привілей старців
і закоханих". Лука. Ні, ти вже краще так:
"Вдома?" - "Вдома". Тоді ти: "Простіть, але в мене
не всі дома, і я прийшов, щоб ви побачили ідіота з іконкою вічної любові,
з дівчачим фартушком замість червоного прапора. Та якби ж ідіота! -
Паскудника! Зрадника!" От!… І знай, Ільку, востаннє до тебе прийшов
я, востаннє й кажу просто; вірші ми з тобою писали, арифметики навчив
мене, географії, книжки читали, товаришували, але коли ти зразу не
вийдеш на вулицю, себто на дорогу революції, то я тобі не товариш і
ти мені не товариш. Раз! Два! Три! (Пішов). Я (услід йому). Адже
ж сам ти почуваєш. Луко, що легше, мабуть, вчинити аж три революції
зразу, ніж, скажім, відкритися дівчині вперше, що любиш… Га, Луко? Так дивись,
я йду! 2 І я справді йду. Сходами вниз.
Знову одна течія несе мене до П дверей, друга односить і гонить униз. 3 Марина (перегравши).
Буде! Андре. Маrіnon! Ще і ще!… Марина. Невже і вам подобається? Андре (ревниво).
"Невже і вам"! А ще кому? Андре. Ну, звичайно, кому
ж. Йому! Марина. Угадали. Сьогодні
навіть уночі розбудив: У Андре очі рогом. "Заграй, дочко, "Патетичної",
бо вже щось не спиться". Андре. І я б вас розбудив,
коли б було дозволено. Марина. Йому все якісь запорозькі
лицарі з цієї музики бредуться в голову, вічні степи, Україна, а
скажіть, що вам? Андре. Мені?… Угадайте! Андре. Честь оддаю, але ні. Марина. Ну, не Україна ж? Андре. Українські зорі, дзвони
й сходи. Я іду. Раптом зустріч. Я цілую чиюсь тінь. Тінь краси! Шедевр!
Мені хочеться узять її на руки і нести, нести… Марина. Ви сказали -
вітаєте революцію? За що? Андре. Нам потрібніший тепер
трикутний капелюх, ніж Мономахова шапка. Марина. А вгадайте, що мені
ввижається од музики? Марина. Щось чудне і незрозуміле.
Привид, сон, реальність, усе разом. Ніби темна й дика є країна і така ж
пригноблена, що забула навіть про своє учора і не зна, що буде з нею
завтра. Сон. Два замки іржаві висять, печаті з орлами - білим, двоголовим.
Замкнуто минуле, замкнуто прийдешнє. В тій країні дівчина самітна. Мріє
й жде. І знаєте кого? Марина. Лицаря, що любить
українські зорі. Марина. День у день, ніч у
ніч, щоб замки ті позбивав і двері одчинив… Марина. Дівчині й країні. (Зірвала
кілька акордів з фортепіано. Піднесла їх у долонях, ніби квіти). Мої любощі
це - сон, може, мрія - дівчина стрічає лицаря. Отак (удає з себе сповнену
любощами дівчину, зустріч). "Любий мій, давно бажаний, милий!…
- І поведе, як гетьмана, у свою світлицю. Скаже: - Ой, дзвоніть, софійські дзвони,
щоб люди не чули, як я милого цілую…"
Жираф - це кінь, виконаний за всіма вимогами замовника.
|
| |
| |
|
| mr_smith | Дата: Неділя, 31.10.2010, 16:52 | Повідомлення № 8 |
|
ADMIN
Група: Адміністратори
Повідомлень: 5113
х-статус:
|
|
Микола КУЛІШ
НАРОДНИЙ МАЛАХІЙ
ТРАГЕДІЙНЕ
ПЕРША ДІЯ
1
Заплакала, затужила у своєму
домі (на Міщанській вулиці, № 37) мадам С т а к а н ч и х а Т
а р а с о в н а:
- Ой, хто скаже, хто ж розкаже, чи ти, доню, чи ти, пташко, а
чи ти, Матінко Божа, куди він, у яку сторононьку тікає та на кого
ж мене, бідну, покида-а-є?..
Похнюпилась канарка в клітці. Посмутнів образ Божої Матері. Мовчать.
Тільки д о ч к а с е р е д у л ь ш а біля матері впада:
- Мамонько!
- Не перебивай!
- Випийте, люба...
- Що це?
- Валер'янові краплі.
- Геть, одчепися! Хіба можна таку драму в серці та валер'янкою
впинити... Дай мені отрути!
- Сіли б ви краще од вікна, абощо.
- А то що?
- Люди ж проходять повз вікон...
- Товченого скла дай, я втруюся!..
- Сусіди ж он бачать і чують.
- Хай бачать! Хай чують! Як друзі, - хай пожаліють, а вороги,
- хай ізрадіють, що драма така в нас у домі, що муж мій законний
тіка-а-є...
2
Увійшла старша дочка. С е
р е д у л ь ш а до неї:
- Покликала хрещеного?
- Ідуть.
Т а р а с о в н а
(так і скинулась)
- Де він, далеко?
- Зараз увійдуть.
- Де, питаю?
- Та кажу ж вам, мамонько, зараз... Заскочили в одне місце, заслабли
на шлунок...
Т а р а с о в н а
(утерлась)
- А господи, так би й сказала відразу. Та чи прибрано ж там?
- Я мила учора.
С е р е д у л ь ш а
(до старшої)
- Ти ж сказала хрещеному, що папонька побіг вже по пашпорт?
- Аякже.
- А він що?
- Сказали, що вже знають про це.
Т а р а с о в н а
- А басів із церкви покликала?
- Любуня ж побігла.
- А горілки басам?
- Вона й горілки купить.
- Піди ж, моя доню, та наріж цибулі дрібненько, редьки, олійкою
помасти на закуску людям.
С т а р ш а
(так і пирснула)
- Все я, та я! І по хрещеного, і по басів, і цибулю криши. А вона
он стоїть, ізгорнувши ручки...
С е р е д у л ь ш а
- А хто квіти полив, як не я? А хто з валер'янкою, як не я? Повилазило?
Ущипнули одна одну, щоб мати не бачила.
- Ой!
- Ой-ой!
Т а р а с о в н а
- Ой помру я і ще раз помру з такими доченьками, що вже темно
в очах і сонце зробилося чорним, а вони ж того горя ще додають...
Дайте мені карти! Ще раз кину на його... Ще раз, та й годі. (Кинула
на карти. Глянула. За серце взялася).
- Ой, знову дорога кладеться!..
Д о ч к и
- Та невже ж, невже, мамонько мила?
- Хіба повилазило? Червоная шістка?
А в Тарасовни жах в очах глибокий, містичний:
- Ворожу, ворожу - і все оця карта... А тут іще й сон: дорога
у полі й місяць щербатий, що вже смутний, а що блідий... Немов
би тіка, покотився за землю. А я стою при дорозі, як тінь та самотня...
Це ж батько наш, місяць отой, чує душенька - втече він, поко-о-титься,
загине в доро-о-зі...
Д о ч к и
- Мамонько, цитьте!..
- Сусіди йдуть.
Т а р а с о в н а
- Годі мовчати, бо вже ж намовчалась! І критися годі! Хай знають
усі, яка в домі й у серці драма...
3
Увійшли сусіди, тихо й поважно,
як і годиться заходити про такий случай. Стали. То д о ч к и обидві,
як ті ластівки, до матері:
- Може, вам, мамонько, компреса накласти?
- Може б, ви, мамонько, лягли та спочили?
С у с і д и
(Зітхнули. Покивали головами. І як годиться про такий случай,
сказали філософічно)
- А вже, мабуть, спочинемо в комхоза на дачі (на кладовищі).
- Отам уже виспимось вволю.
- Здрастуйте, Тарасовно!
Т а р а с о в н а
(Ледве, через силу підвелась. Привіталася)
- Сідайте, сусідоньки. Хоч і хвора я, хоч і драма в домі, а просю
- сідайте. (Дала середульшій хусточку). Дай мені другу хусточку!
С е р е д у л ь ш а
- Мокра ж, як хлющ... Хіба ж отак можна плакати, мамонько?
С у с і д и
(на таке питання всміхнулись, примовивши)
- Гм... А чому й ні?
- Питає.
- Сказано - молоде, зелене...
Т а р а с о в н а
- Не так себе жалько, як їх, моїх діток: що 'дне не спить - мамо,
каже, не можу, друге не спить, плаче у подушку тихо, третя, Любуня,
як тінь, біля мене всю ніч вистоює... А батькові байдуже: тіка-а-є...
С у с і д и
- Та невже Малахій Минович, сказать би, вже при літах, та на таке
діло пустився? Просто не віриться.
Т а р а с о в н а
- Вже у дорогу склався, ось: ціпочок, торбина з сухарями.
С т а р ш а
- Самі й сушили.
Т а р а с о в н а
- Потайки сушив... Оце побіг до виконкому совіцького пашпорта
брати... Сьогодні й тіка.
С у с і д и
- Та куди, хоч і не годиться закудикувати, куди, Тарасовно!
- Не питайте!
С т а р ш а
- Не кажуть.
Т а р а с о в н а
- Не каже, сусідоньки милі. Вже й кум питав, вже й на молебень
давала, вже й п'яним напували - не каже...
С у с і д и
(ще більше здивувались)
- Гм... Воно справді - ціпочок. І торбина. Це так, як на прощу
йдуть... А може, він говіти налагодився, до ікони якої, абощо?
Т а р а с о в н а
- Де вже йому до ікони, коли сюрприз такий викинув, що паски заборонив
був пекти...
- Та що ви кажете?
- Свиням... Крашанок накрасила сито, дак він сви-и-ням... Семий
годок отак - нема в домі порадоньки, супокою, семий заступає,
а він ще й з дому тіка-а-є... (Та й заголосила).
Д о ч к и
- Ой, ой, мамонько, ой!..
С у с і д и
- Та що ви, Тарасовно! Стямтеся! Мов по мертвому. Хіба ж так можна?
Т а р а с о в н а
- Не можу, сусідоньки, до тями прийти. Лучче б йому вмерти. Щоб
я його на той світ виряджала, як оце він тіка не знать і куди...
Бо до мертвого хоч порадитися підеш, на хрест той похилишся та
й виплачеш горе, а як втече він, куди мені йти? Де його шукати?
По яких світах, у яких дорогах... Ні мертвого, ні живого не ви-и-дно...
С у с і д и
(Вже й їх пройняло. У хустки та в фартухи сякаючись)
- Така ж драма, така драма, що й кіна не треба!.. (По паузі).
Хоч скажіть, коли це сталося з ним, з чого й як?
Д о ч к и
(так і сипнули)
- Ще з тої пори, як салдати паркан наш спалили...
- Неправда! Як куля ударила в сіни...
- Я розкажу!
- Я!
Т а р а с о в н а
(впинила дочок)
- Про мужа ніхто краще не розкаже, як законная жона, - тільки
я... Ластівкою, ластівкою, сусідоньки, хутенько, бо сьогодні ж
будень... Ще як почалась ота революція, як почалась, як почалася...
Д о ч к и
- Салдати...
- Не перебивай, ідійотко!
- ...паркан наш спалили.
С у с і д и
- У нас тоді свиней покололи красноголові македони.
Т а р а с о в н а й д о ч к и
(наввипередки)
- З тої пори й почалось, сусідоньки. Попервах Маласик пив воду
нишком...
- У папоньки аж цокотіли...
- Не перебивай, бо 'дна я бачила... Три дочки, три дівулі в домі,
а ніхто, 'пріч мене, не бачив, як пив воду мій Маласик і як в
його цокотіли зуби...
- ...І в мене цокотіли, мамонько...
- Брешеш! Ти й в революцію спала. То Любуня свої зубки зціплювала,
бідна, щоб не заплакати од революції...
- ...Ми всі зціплювали.
- Мовчи!.. А вночі перед світом, сусідоньки, як уже й революція
засинала, ми, збившись докупки, плакали, плакали й плакали...
С у с і д и
(розтривожились)
- Ударила революція, всіх чисто ж вона вдарила!
Т а р а с о в н а
- А найдужче мене і за що? За віщо?
Д о ч к и
(як горохом)
- Отоді як...
- Не перебивай.
- ...було вбито начальника пошти...
Т а р а с о в н а
- Мовчи! Отоді, як було вбито начальника пошти, Маласик затрусивсь,
затремтів і замурувавсь у чулані...
С у с і д и
- Га? Що?
Д о ч к и
- Папонька...
- Замурувавсь...
- ...а двері замазали.
Т а р а с о в н а
- Два роки висидів.
С у с і д и
(аж повставали)
- Та що ви кажете!
- Два роки в чулані?
Т а р а с о в н а
- Тож подумайте, яка мука була мовчати... Мовчала я й вони мовчали,
мов у рот води понабирали.
С у с і д и
(скинулись очима)
- То виходить, що Малахій Минович і не їздив, як казали, на село
до брата?
- Ні, ні... Аж тепер одкриюсь, сусідоньки, аж тепер усю правду
скажу...
- І не служив там?
- Ні й ще раз ні! Тільки Бог знав, що Маласик замурований сидить,
тільки Бог, та ще я, та ще дівоньки, та ще кум...
С у с і д и
(досадно стало, що як же це вони не дізналися про це)
- Ну, хто пойме віри!.. От драма... Тож нам чулося вночі... Та
куди ж він, простіть на слові, до вітру ходив?
С е р е д у л ь ш а
- У віконечко.
Т а р а с о в н а
- Цить!.. У потайне віконечко, в горщочок...
С у с і д и
- Це в той, що полуплений?..
Т а р а с о в н а
- У той саме... Ще як Любунею ходила, то купила.
С у с і д и
(звели плечима)
- Хм... То ж щоранку дивишся...
- Горщок на паркані... А й не туди, що то ж Малахій Минович у
чулані замурований...
- Сидить...
Т а р а с о в н а
- Вже як зайшла непа... Пам'ятаєте, сусідоньки, кумові дозволили
торгувать іконами?
- Аякже! Вперше за всю революцію ладану купили...
С е р е д у л ь ш а
- Аж тоді папочка розмурувався...
Т а р а с о в н а
- Цить!.. І краще б він замурований довіку сидів, як тепер, книжок
большовицьких начитавшись, із дому тіка-а-а...
4
Тут убігла Л ю б у н я, молодша
дочка.
Кошика додолу, руки до серця:
- Ви тут плачете, ви тут тужите, а не знаєте, що вже папонька
з виконкому вийшли.
Йокнула Тарасовна.
Мене поцілували, а самі раді та веселі...
Т а р а с о в н а
- Пашпорта узяв?
- Не знаю... Пішли до начраймила. А я в церкву заскочила, мамонько,
навколішки впала, помолилася: Боже, кажу, Боже, не дай мені щастя-долі,
тільки дай, щоб папонька вдома зосталися! Підлогу поцілувала (а
сама плаче та показує, як вона це робила). Чи гаразд, що я так
зробила, мамонько?
Т а р а с о в н а
- Гаразд, моя доню... А баси? Баси?
- Зараз прийдуть.
С у с і д и
- Молебня найняли, чи що?
Л ю б у н я
- Ні, це хрещений казали покликати баса й тенора з хору, щоб папоньку
співами впинити... Ой, я й забула!.. Мамонько! Мокій Якович сказав,
що найбільш любить папонька не "милость мира", а "вскую
мя отринув єси"...
Т а р а с о в н а
(заметушилась)
- Так про це ж зараз треба хрещеному... (До старшої). Біжи нагукай!
С т а р ш а
- Та як же їх нагукаєш, коли вони... заскочили!
Жираф - це кінь, виконаний за всіма вимогами замовника.
|
| |
| |
|
| mr_smith | Дата: Неділя, 31.10.2010, 16:53 | Повідомлення № 9 |
|
ADMIN
Група: Адміністратори
Повідомлень: 5113
х-статус:
|
|
5
Та й прикусила язика, бо повагом
увіходив кум. Знесилений.
Т а р а с о в н а
(як до Бога)
- Хіба ж можна так довго... коли таке горе, таке горе, куме!
К у м
(не пускаючи руки з живота)
- Спокійно!.. На крилах прилетів би, кумо, коли ж чуєте. (І по
паузі, як всі дослухатися стали, додав). Чуєте, як булькотить?..
Ху... Так, каєте, тіка?
Т а р а с о в н а
- Вже вийшов з виконкому.
К у м
(авторитетно)
- Знаю.
Л ю б у н я
- Мене поцілували, а самі раді та веселі.
К у м
(авторитетніше)
- І про це знаю.
Т а р а с о в н а
- Подавсь до начраймила.
К у м
(непереможно авторитетно)
- І це мені не секрет.
Т а р а с о в н а
- То за що ж, куме, така мені драма? За віщо?
К у м
(глибокодумно показав угору пальцем)
- Тілько Той знає.
С у с і д и
(примовились)
- А правда, правда... Тільки Той знає, за віщо.
К у м
(до сусід)
- Здоровенькі були!
С у с і д и
- Здрастуйте й вам!
К у м
- От яких мук зазнаєм. Тіка од нас кум, а куди - то й сам, ма'ть,
не зна.
Т а р а с о в н а
- Карти в одну душу - дорога.
К у м
- Знаю й про це і кажу: хай вже на гробки дорога йому ляже, тільки
не туди...
Т а р а с о в н а, д о ч к и й с у с і д и
- Господи, куди? Куди, хрещений? Куди?
К у м
(до клітки. Журно похитав головою)
- Здрастуй, пташонько! Сумуєш? Печалуєшся й ти, що тіка твій хазяїн?
(Обернувся до сусід). Не дурно ж у пісні співається: "канареєчка
так жалібно пойоть"... (Тоді став драматичний весь і возговорив).
Слухайте, кумо, і ви, хрещениці, й ви, сусіди! Довідався оце я,
що виконком не в силах заборонити кумові нашому тікати...
Т а р а с о в н а
(хитнулась. Тоді до кума, до всіх)
- Дзвенить... в ухах... тонюсінько ж отак дзвенить...
К у м
(побачив, що Любуня якось чудно дивиться,
не рухається - до неї)
- А ти ще держишся, хрещенице?
Л ю б у н я
- Як була революція, хрещений, то всі пили воду й цокотіли зубами...
Одна я отак стояла і всю революцію як "страсті" вистояла.
Тільки отут (показала на щелепи) боліло... А тепер тут болить
(на щелепи), і тут болить (взялася за серце), і в колінках болить,
болить...
К у м
- І навіть начраймил сказав мені, еге... Нема, ка, в Радянської
влади такого закону, щоб забороняв тікати з дому, тим паче, ка,
немалолітньому вашому кумові.
Т а р а с о в н а, д о ч к и, с у с і д и
- Куме! Що ж тепер робити?
- Хрещений, порадьте!
- Така ж драма, така драма!
К у м
- Спокійно!.. От тепер ви вповні зрозуміли, од чого живіт, нерви
і все чисто в світі... Через кума!.. Басів покликали?
Л ю б у н я
- Зараз, сказали.
К у м
- Слухайте ж ще раз!.. Спокійно - себто, не плакати, тим паче
в непритоміє не падати, аж поки не скажу - це раз...
С у с і д и
- Слухайте! Слухайте!
К у м
- Канарку сюди! Ближче до столу!.. Отак... Засвітіть лампадика!
Т а р а с о в н а й д о ч к и
- Розіб'є, куме!
- Папонька вже не вірять у лампадик.
К у м
- А я кажу - засвітіть!.. Ладан є?
Т а р а с о в н а
- Є... Отам достань, доню, отам на божниці!..
К у м
- Накадіть, щоб на нерви йому вдарило. То дарма, що сьогодні він
проти релігії. 27 год людина любила канарок, щоб ладаном пахло,
у співах церковних кохалась - і щоб даром оце все минулось йому?
Це - два...
С у с і д и
(хитали, вихитували головами)
- А так, так!
- Авжеж, так!
К у м
- От що, - которую курку найбільш любив кум?
Т а р а с о в н а
- Жовтяву, золотий чубок.
К у м
- Убийте жовтяву!
Т а р а с о в н а
- Та що ви, куме! Таку курку!...
К у м
- Убить, кажу! І хай прибіжить котора з дівчат... Ну, от ти, Любуню!..
Ні, ти гратимеш на фісгармонії... Ти, Віруню!.. Прибіжи з куркою
й кричи, що немов сусіда Тухля убив курку кийком по голові...
Т а р а с о в н а
- Це ж курка - нема ціни, куме.
К у м
- Отут-то й воно! Убить кілком, щоб око вискочило, щоб розтривожився
він!.. Може, бог дасть, почне позиватись за курку, як колись до
війни позивавсь він три роки за півня...
С у с і д и
- А справді - це спосіб розумний... Біжи котора.
Т а р а с о в н а
- Вірунько, біжи!
В с і
(разом на Віруню і сама вона на себе)
- Біжи, біжи! (Побігла).
К у м
- Це - тільки три... Чотири, спокійно, - я оце йшов і на природу
дивився... І знаєте, що я помітив (по паузі). Помітив, що вже
й природа не та, що за старого режиму була (по паузі). А чого
так?.. А того, що попсували комуністи й природу... Отак запитаннями
самими заплутаю кума - не втече... Недавно в райсельбуді центральний
оратор виступав, дак я його запитаннями, немов каміннями отак...
От і баси.
6
Тільки хористи у двері, а вже кожне їм дорогу дає. Т е н о р,
заїка, привітавшись, як почав:
- Чу-чу-чув, що...
Та, спасибі, б а с підхопив:
- Тікають Малахій Минович?
К у м
- Не так тяжко було б, якби він помер добровільно, навіть сьогодні.
Сорок сім років, подумайте, сім'я, честь честю, і тут тобі на!
- тіка.
Т е н о р і б а с
(здивувалися)
- А ку-ку-ку...
- Куди, інтересно, тіка?
К у м
- Іду, каже, куме. Куди, питаюся? Послі, ка, одкриюся.
Т е н о р і б а с
- Чу-чу-чудно!
- Чудно!
К у м
- Заболіло, защеміло мені серце, немов кропивою він ударив. Все
життя приятелювали, сказать би, в серці одне в одного ночували,
і от тобі на! - тіка, і от тобі на! - сьогодні тіка.
Т е н о р
- А чи-чи не краще на його подіє - ра-ра... (заспівав): "Разбойника
благоразумного во єдинім часє..."
К у м
- Ні, ні! Тільки "милость мира" Дехтярьова! Милость
мира найбільш він вподобав. Рибу, було, ловимо, а він "милость
мира" тихенько співа. Сам казав - умліваю, ка, видіння божественні
бачу, як зачую цей спів...
7
С т а р ш а
(на дверях)
- Папонька!.. Папонька йдуть!
Знялася тривога. Зарухались всі:
- Далеко?
- До двору доходять.
- Куме! Як же тепер?
- Може, починати? (бас).
- До-соль-мі-до! (тенор).
До к у м а всі обернулись. А він рукою, як булавою:
- Спокійно! Я тоді знак покажу... Курку ж убийте! Кадильницю винесіть!..
8
Увійшов Малахій. Став на порозі.
Тиша. Тільки шелест очей.
К у м
- Чого, куме, став у порога?.. Хіба не впізнав? Це ж друзі твої
посходились, зачувши, що ти сьогодні тікаєш.
М а л а х і й
(очі замріяні, з порога зійшов)
- Не тікаю, а йду.
К у м
- Це все одно - тікаєш.
М а л а х і й
- Ой, як ми не втямимо, навіть ще не бачимо, - яких прав, яких
прав надавала революція людині! Істинно потрібні оновлені очі,
щоб бачити їх.
- Це ж до чого, куме, хоч і знаю я?
- Хотів заборонити мені йти у подорож... А ще начраймил. Він,
як і ти, куме, не втямить, що право на велику подорож дала мені
революція...
- Так ти, значить, йдеш?
- Іду, куме! Іду, друзі мої!
- Куди?
- Куди?.. У голубую даль.
С у с і д и
(як очерет од вітру - ш-ш-ш)
- Куди він сказав? Куди? Як?
К у м
(ударив Малахія очима)
- Не шуткуючи скажи, куди?
Т а р а с о в н а
- Люди ж прийшли на проводи, хоч їм скажи - куди?
М а л а х і й
(повінь мрійна в очах)
- Ах, куме, і ви, друзі! Якби ви знали - немов музику чую і справді
бачу голубую даль. Який восторг! Іду!.. Між іншим, погасіть лампадик!
К у м
- Невже лампадик заважа тобі тікати.
М а л а х і й
- Не мені, а вам заважа він втікати з полону релігійного. Погасіть!..
Скоро вже місяць стане непотрібний - електрика ж! А ви з лампадиком...
К у м
- Запитання!
М а л а х і й
- І ладаном пахне... Як посміли кадити! Одчиніть вікно!
Зворухнулась була Тарасовна, та кум її поглядом спинив. Помітивши
це, Малахій сам одчинив вікно, погасив лампадика.
К у м
- Спокійно! Запитання маю...
М а л а х і й
- Будь ласка.
- Тільки спокійно! Ти, куме, за соціалізм?
- Так.
- І навіть за кооперацію?
- А ти за лампадик?
- Спокійно! Раз я питаю, то просю одповісти.
- Будь ласка, питай!
- Як ти можеш за соціалізм, тим паче за кооперацію стати, коли
вся вона до останнього гудзика фальшива?
- Себто?
- Спокійно! Чому я набрав в єпі радянської матерії й місяць не
поносив, як вона полиняла, розлізлась, і це факт, як двічі два?
С у с і д и
- А правда! Голубого набереш на косинку чи там на прапор, гульк
- а воно вже полиняло, аж біле.
М а л а х і й
(усміхнувся)
- Далі!
К у м
- Чому жінка купила радянського гребінця, нарочито з найкращого
сорту, і хоч би сама чесалася, а то ж... (повернувся до всіх,
як до свідків). Нінонька, дитя неповинне, ще й волоссячко, як
льон (закивали всі головами - мовляв, знаєм). То чому, я питаю,
з гребінця зразу аж три зубці випало, і це теж факт?
- Три зубці. Далі!
- Чому нитки гнилі, а панчохи на третій день рвуться, чом у бані
не так чисто, як колись було? І лікаря не докличешся, хоч тричі
помирай?
- Панчохи і баня. Далі!
К у м
(голосом гучним, як трибун)
- І чому вже третій рік, як весни нема, а все якесь недоуміння
в природі: холодно, навіть сніг, і раптом - трах, бах, як у бані
на вишній полиці!.. І це хіба не факт, скажеш?
Б а с і т е н о р
- Факт!
- Факт!
С у с і д и
- А факт!
- Авжеж, факт.
М а л а х і й
- Все?
К у м
- Нехай буде все, хоч таких запитань маю я мільйон.
М а л а х і й
(повінь в очах)
- Скажіть мені, чому я, ти, куме, всі ми до революції думати боялись,
а тепер я думаю про все, про все?
К у м
(одійшов до канарки)
- Далі!
М а л а х і й
- Скажи, чому я мріяти боявся, хоч і мануло взяти торбинку, ціпок
і пойти, пойти отак в далечінь, - я гнав тії мрії, а тепер...
вільно беру ціпочок в руки, сухарів у торбу і йду...
К у м
(ущипливо)
- Тікаєш. Далі!
М а л а х і й
- Скажи, чому я трепетав начальства, на службі, вдома навшпиньках
ходив (заходив навшпиньках). - Отак, отак... Мухам дорогу давав,
а тепер (глянув чудно якось на всіх) пишу листи до раднаркомів
України і маю відповідь (вийняв листа, урочисто підніс голос).
Просю встати! (Прочитав). "УеСеРеР, Управління Ради Народних
Комісарів, Харків, дата, нумер. На ваші запитання канцелярія РНК
повідомляє, що ваші проєкти та листи одержано й передано до НКО
та НКОЗ..." Який восторг! РНК України, Олімп пролетарської
мудрості й сили, сповіщає мене, колишнього поштальйона, що мої
проєкти одержано... (Трошки велично). Мої проєкти! От куди я йду.
А на всі твої запитання, куме, є відповідь у моїх проєктах. Як
тільки їх буде розглянуто й ухвалено, тоді ти, куме, і всі ви,
всі одержите всяку відповідь негайно. Негайно, кажу, і зараз рушаю.
Любуню! Дай мені в дорогу сорочку й підштаники!
К у м
- Куме! Не ходи!
М а л а х і й
- Невже ж ти не зрозумів? Проєкти передано на попередній розгляд...
Невкоснительно треба поспішатись, боюсь-бо, що дещо в проєктах
наркоми не зрозуміють і потрібні будуть пояснення... Сорочку й
підштаники! (Та й вийшов у другу кімнатку).
Принишкли всі.
Т а р а с о в н а
(зашепотіла помертвілими губами)
- Матінко Божа! Куме! Сусідоньки! Рятуйте!.. Просю вас - рятуйте!..
Не пускайте, благаю!..
К у м
- Спокійно!.. Одкрився... Так ось воно що! Тож він цілісінький
рік щось писав уночі й на марки у мене позичав...
Л ю б у н я
(вхопилась за матір)
- Ой, мамонько! Хрещений! Страшно! Сьогодні, у церкві молившись,
відчула - немов духом холодним подуло на мене... Глянула - в Божих
очах сум і тінь неминущого... Тінь неминущого.
Т а р а с о в н а
- Скинулось серце! Чую і я, що на смертну путь іде він...
К у м
- Спокійно! До ВеЦеКа, до РеНеКа возноситься. Вже гордість у голову
вдарила, а ми раби і немов дурні... І це наш кум! Ні! Не пустю!
Не я буду, Богом присягаюсь, як не поверну його назад. З дороги
верну. Сам до ВеЦеКа вдарюся!.. От що: зараз, як вийде, я промову
скажу, а ви, Мокій Яковичу, почніть "Милость мира"...
Т е н о р
(так і кинувся)
- До-до, соль, мі, до-до. Любо Малахієвно! На-ду-ду-ню! Ставайте
до фісгармонії...
К у м
(рукою, знов як булавою)
- Спокійно! Не зразу, кажу! Порядок даю: перше - я промову скажу,
далі канарка, "Милость мира", сльози і курка. Глядіть
лишень не збийтесь! Я знак покажу.
Кожне пошепки собі повторило:
- Промова, канарка, "Милость мира", сльози і курка.
9
Увійшов Малахій, готовий в
путь. К у м заступив йому дорогу:
- Ти справді йдеш, куме?
- Іду, куме.
К у м
(глянув на всіх. Тихо)
- Промова. (Голосно). Слухай, Малахіє, - не тільки ти, а всі,
хто в домі сему сущі! Гадалося нам, що доживеш ти безмалахольно
свого віку і сконання життя вчиниш на руках у нас, у друзів, і
ми за труною твоєю підемо, співаючи: "Святий Боже, Безсмертний,
помилуй нас..." Дайте води! (Випив, тяжко зітхнув). Спокійно!
Гадалося, що цю промову скажу я над труною твоєю, або ти над моєю,
бо це ж однаково, а вийшло не так. Не ту путь ти собі ізбрав і
зрадив релігію, закон, жону, і діток, і нас, друзів та кумів твоїх...
І куди ото ти взагалі йдеш, подумай тільки!.. Випийте води, Тарасовно!
Т а р а с о в н а
(випила води. Ледве вимовила)
- Я ж не виживу сама, помру я, Маласику...
Іще хтось хотів випити води, та кум,
строго зиркнувши, графина заткнув.
К у м
- Та не вірю я, не вірю, що підеш ти на темну путь, бо хто ж,
як не ти, найвірніший християнин був і на клиросі 27 год виспівав,
а що вже Святоє Письмо, то до буковки знаєш! Не йди! Тебе просить
церковна громада, обрати на голову хочуть, і це факт...
Б а с, т е н о р, с у с і д и
- Фактично так, бо в неділю й збори!
К у м
- Як ідеш, то оглянься, подивись, як сумує жона твоя та й доньки
похилились, немов вербиноньки над ставом у степу... Ти глянь,
канарка - і та засумувала!
М а л а х і й
(підійшов до клітки. Замисливсь. Затаїли всі дух.
Зняв клітку)
- Отак і я сидів, отак у клітці життя свого найкращі роки (до
вікна та й пустив канарку). Лети, пташко, і ти в голубую даль.
(Повернувся до всіх). Прощавайте!
К у м
(показавши знак тенорові, до Малахія)
- Куме, не ходи, бо загинеш!
М а л а х і й
- Хай і загину!
- Заради чого, куме?
- Заради вищої мети.
Любуня заграла на фісгармонію, тенор руками, як крилами, махнув
і залунало: "Милость мира жертву хваленія" (Дехтярьова).
Малахій спинився, хотів щось промовити, та бас не дав: покрив
усі голоси й фісгармонію, аж жили на шиї набрякли - вивів: "Імами
ко Господу".
М а л а х і й
(болісно усміхнувшись, до кума)
- От і повимітав з душі павутиння релігії, а не знаю, чого мене
спів цей так чудно тривожить...
Хор далі: "Достойно і праведно єсть поклонятися
Отцу, і Сину, і Святому Духу, Тройце єдиносущней
і нераздельней...
М а л а х і й
- Ще малим, пам'ятаю, на Зелені у церкві святки, як співали це,
уздрілось мені, немов за нашим містечком Бог зійшов на землю,
в царині ходить і кадить... Такий собі дідок сивенький у білій
одежі, а очі сумні... Кадить на жито, на квіти, на всю Україну...
(До сусід, до кума). Чуєте, бринить кадило і співають жайворонки.
К у м
- У неділю, куме, в церкві співатимуть оце "Милость мира"
хіба так! Зоставайся з нами! (Узяв Малахія за руку, налагодивсь
вже торбину з нього зняти).
М а л а х і й
(раптом зчувся)
- Пусти!.. Геть спів цей отруйний! Замовчіть!
К у м
(рукою)
- Співайте!
М а л а х і й
- А-а, це ти вмисне хористів церковних накликав, щоб мене співом
оцим та ладаном знов отруїти. Так не вдасться тобі це зробити!
Бо дивіться - підходить до старенького Бога хтось в червоному,
лиця не видно і кида гранату.
Хор гримнув: "Свят, свят, свят Господь Саваоф ісполнь небо
і земля слави твоєя..."
Чуєте грім? Огонь і грім на квітчастих степах українських... Кришиться,
дивіться, пада розбитеє небо, он сорок мучеників сторч головою,
Христос і Магомет, Адам і Апокаліпсис раком летять... І сузір'я
Рака й Козерога в пух і прах... (Заспівав щосили). "Чуєш,
сурми заграли..." Сурми революції чую. Бачу даль голубого
соціалізму. Іду! (До жінки). Будь здорова і щаслива, старенька...
Т а р а с о в н а
(заридала)
- Не йди, Маласику, бо вмру я отут!.. Прийде, прийде журба горбата
та й сядеть в головах вночі... Засушить, задавить...
Жираф - це кінь, виконаний за всіма вимогами замовника.
|
| |
| |
|
| mr_smith | Дата: Неділя, 31.10.2010, 16:55 | Повідомлення № 10 |
|
ADMIN
Група: Адміністратори
Повідомлень: 5113
х-статус:
|
|
10
Раптом ускочила с т а р ш
а д о ч к а з убитою куркою:
- Мамонько! Папонько! Курку нашу вбито!
Тиша нависла.
К у м
- Яку?
- Жовтяву ось, золотий чубок.
М а л а х і й
(взяв курку. Обдивився)
- Хто вбив?
Д о ч к а
- Тухля Василь Іванович. Кийком у голову влучив...
К у м
(до Малахія)
- Що, куме! Ще й з двору не вийшов, а вже вороги твої дибки пішли.
То я б, тобою бувши, не подарував цього Тухлі довіку. Зараз би
по міліцію і на суд...
С у с і д и
- Авжеж, на суд треба!
Т а р а с о в н а
- Це ж золото, а не курка. Пам'ятаєш, Маласику, як ти її ще курчатком
пшоняною кашкою годував, а воно попоїсть та на плечі хур-хур.
К у м
(побачив, що Малахій замислився)
- Кличте міліцію! Я за свідка буду. Люди добрі! Подивіться, яке
варварство! Вбито неповинну курку, і за що?
М а л а х і й
- Так. Це варварство.
К у м
- То клич міліцію протокола писати!
М а л а х і й
- Ні, не треба... Протоколами зла не зруйнуєш і соціалізму не
збудуєш. Цей злочин ще раз переконує мене, щоб я негайно поспішив
до раднаркомів, щоб прискорити ухвалу моїх проєктів... Бо головне
ж тепер - реформа людини, і саме про це проєкти я склав... Іду!
К у м
(уже й він розгубився)
- Куме, не йди! Пам'ятаєш, як ще школярами крашанки ми їли у страсну
п'ятницю.
Малахій картузика на голову натяг.
Не йди, бо вдарю!..
Любуня впала перед батьком навколішки.
Очима самими просила.
М а л а х і й
- Зворушили мене, розхвилювали... Та не можу, доню, не можу, куме,
зостатися, бо в сто крат дужче зворушений і потрясений я од революції.
11
Т а р а с о в н а
(тим часом примчала із кухні солодку бабку)
- Маласику! Ось я бабку тобі улюблену спекла... Не йди, Маласику!
Така вже ж вийшла пуховита, запашна... І зірка, ось глянь, п'ятикутна
з озюминок...
Ще тричі хитнувшись, пішов Малахій. Через силу ступав, немов видирався
з болота. За порогом хода його стала вільніша. Випала бабка. Підогнулись
ноги в Та расовни. Припала вона до розбитої миски.
С у с і д и
- І миска розбилась...
Т а р а с о в н а
- Не миска, сусідоньки, - це жисть моя розбилася...
Заплакала тихо і тяжко. Доньки помліли. Любуня, мов статуя та,
- скаменіла. Кум, одчинивши двері, дивився услід. І, як очерет
той вечірньої пори, шелестіли с у с і д и:
- От уже драма! От вже коли виплакатись можна уволю!..
Жираф - це кінь, виконаний за всіма вимогами замовника.
|
| |
| |
|
| mr_smith | Дата: Неділя, 31.10.2010, 16:56 | Повідомлення № 11 |
|
ADMIN
Група: Адміністратори
Повідомлень: 5113
х-статус:
|
|
ДРУГА
ДІЯ
1
Задзвонили телефони в РНК
УеСеРеР - то жалілись к о м е н д а н т и, що їм клопіт робить
Малахій Стаканчик:
- Черговий секретар РНК? Дзвонить комендатура. Просимо директиви,
товаришу, що ж робити з Малахієм Стаканчиком? Та з отим божевільним,
що проєкти пише. Третій тиждень ходить, день у день. І нехай би
сам, а то ж узявсь других водити. Кого? Та, наприклад, хтось побивсь
із жінкою, він того привів, хтось когось налаяв, він обох притяг,
п'яний десь мочивсь в провулку, він і того ублагав прийти. Вимагав
негайної на них реформи... Слухаю! Так. Так. Так. А як не послухається,
то що тоді? (Кинув трубку). Оце директива!
Д р у г и й
- Що сказав?
П е р ш и й
- "Тактовно й обережно порадьте, каже, старому, щоб вернувсь
додому. До ОВК написано, щоб було дано йому посаду..." Не
поможе бабі й кадило, коли бабу сказило!
Д р у г и й
- Ти думаєш - він божевільний?
П е р ш и й
- Коли він не божевільний, то тоді ти або я божевільний, інакше
не може бути.
Д р у г и й
- Ет... просто чудій!
П е р ш и й
- А його проєкти?
Д р у г и й
- І божевільного мало. Я чув, казали в РНК -просто наколотив чоловічок
гороху з капустою, оливи з
мухами, намішав Біблії з Марксом, акафіста з "Анти-Дюрінгом"...
П е р ш и й
- Ну, коли так просто, будь ласка, - тактовно й обережно порадь
йому, щоб вернувся додому. Он він іде.
Д р у г и й
- Сам?
П е р ш и й
- Просто не сам. Зараз наколотить тобі оливи з мухами- і ти мусиш
все це тактовно й обережно з'їсти.
Почувся М а л а х і ї в голос:
- О люди, люди!...
П е р ш и й
(ухопився за голову)
- Чуєш?.. Починається!
2
Увійшов Малахій з ціпочком.
За ним розгублені, аж налякані, протовпились: дідок у дармовисі,
з парасолькою, колишній воєнний в галіфе, літня дама в брилику
з тремтячим рожевим пером, накрашена панночка, бліда дівчина,
застарений парубок.
М а л а х і й
(пропустивши їх)
- О люди, люди! - сказав Тарас (до комендантів). І це у столиці!
- додам і я.
Д р у г и й
(під тон йому)
- Що трапилося, скажіте?
М а л а х і й
- Що? Перше, - перекажіть од мене привіт на пролетарський Олімп.
Більш точно: наркомам і голові. Шановні соціальні батьки! Ждучи
на ухвалу моїх проєктів (вже третій тиждень), віншую вас з днем
мого ангола. Чим розважете мене ви в цей наречений і святий день?
Питаюсь, - чим, бо тінь журби української впала і мені на плечі:
місяць пропав, пшениця погоріла, хазяйка вигнала з кватирі...
Знявся гомін:
- Пшениця?
- Яка хазяйка?
- При чому ж тут ми?
- За віщо ж нас?..
- (Перебив хтось). Навіщо нас?..
- (Разом двоє). Приведено?
М а л а х і й
- А хіба я мало питань та проблем розплутав, розв'язав? Примітка:
проблеми - це пломби, що ними запечатано двері в майбутнє. 1)
Про негайну реформу людини і в першу чергу українського роду,
бо в стані дядьків та перекладачів на тім світі зайців будем пасти;
2) про реформу української мови з погляду повного соціалізму,
а не так, як на телеграфі, що за слово уночі правлять, як за дві
слові - у, ночі; 3) додаток: схема перебудови України з центром
у Києві, бо Харків здається мені на контору. Соціальні батьки!
Ще раз нагадую: поспішіть з моїми проєктами, найпаче з проєктом
негайної реформи людини. Наочні доводи негайності -ось вони (показав
пальцем на всіх, кого привів). Один, два, три, чотири, п'ять,
шість, сім!.. Учора п'ять було, завчора три...
П е р ш и й
(до всіх)
- Що скоїлось? За що він вас привів?
Знявся ще гучніший гомін.
- Ми самі не знаємо...
- Стояли біля церкви, гомоніли про се, про те, і раптом... (Заметушився
дідок).
- Пардон! Цій дівчині млосно стало в церкві, отож я заскочила
туди і вивела її на свіже повітря. Самі знаєте, який на Тройцю
у церкві пікантний дух: березка, трава, квіти... (Тремтіла рожевим
пером дама). Вивела її у холодочок, і раптом підходять вони (на
Малахія): "Я вас веду в Раднарком". - "Мене?"
- "Вас..." - "Будь ласка, - од церкви, кажу, не
одійду, але в Раднарком, будь ласка!"
- Я стояв. Прийшла оця баба... гражданка... Про щось мене спитала...
І раптом: ідіть в Раднарком!.. Дозвольте, - я член дітей, авіохему,
житлкоопу і мене в Раднарком? За що? (Вигукував, немов вигавкував,
той, що в галіфе). За віщо?
М а л а х і й
- За що?.. О лю-ди! Ще зречено було в староіндійських книгах Рид-Вегах:
не вдар женщини навіть квіткою, а ви що зробили? (На галіфе й
дідка). Ви напередодні соціалізму одштовхнули женщину, вдаривши
її зневажливим словом!..
Т о й, щ о в г а л і ф е
- Я? Ударив?
М а л а х і й
- Ви ж (на даму й парубка) ще гіршеє вчинили, - ви біля церкви
полювали на дівчину (показав на бліду дівчину). О люди!
Д а м а
- Я? Я, навпаки... Я ж сама женщина!
Т о й, щ о в г а л і ф е
(розтривожено)
- Дозвольте, мс'йо! Я ударив? Кого?
М а л а х і й
- Кого? (До баби-прочанки). Об чім ви, гражданко, хотіли в їх
спитати? Я бачу, ви із села прийшли.
Б а б а
- Еге... Прибилась, голубе. Люди сказали, що дорогу до Єрусалиму
вже розгороджено...
М а л а х і й
- Вибачте і дозвольте перебити на слові: об чім ви в їх спитали?
Б а б а
- Чи не знають, є тепер дорога до Єрусалиму, - спиталась.
М а л а х і й
(до дідка й галіфе)
- А ви... ви що їй одповіли?
Д і д о к
- Ми?
Г а л і ф е
- Дозвольте - я?
М а л а х і й
- Так! Ви!.. Де б сказати їй, що не до гробу тепер єрусалимського
нам треба йти, а до Ленінового Мавзолею, до нового Єрусалиму плюс
до нової Мекки, -до Москви, ви сказали: проходь, проходь, матінко,
- зневажливо, прикро, - і кому, питаю? Женщині, селянці!
Г а л і ф е
- Жодного прикрого слова! Навпаки, я з дитячих літ воєнний. Ввічливість
- моя стихія! Ідеал!
М а л а х і й
(на дідка)
- А ви... Замість доказати їй і ствердити все вищесказане, що
скоро, скоро, скоро прийде час, коли всесвіт заспіва Москві: святися,
святися, новий Ієрусалиме, слава-бо революції на тобі возсія -
а ви сказали: одчепись! На біржу!..
Д і д о к
- Я ж не знав, що таких на Москву треба справляти.
М а л а х і й
(ще з більшим піднесенням)
- Ага! Він не знав!.. Наочні доводи кажу й показую далі (до блідої
дівчини). Скажіть, будь ласка, і простіть на слові, - чим надили,
на якеє ремесло спокушали вас (показав на даму й панночку) вони
сьогодні там, біля церкви?
Дівчина мовчала.
Не казали вам: трийцять карбованців на місяць, харчі добрі, навіть
солодке, білизна, вбрання?
Д а м а
(затремтіла рожевим пером)
- Пар-дон, і як вам не соромно! (До дівчини). Скажіть, милонько,
(до панночки) ти, Матильдонько, скажи, що я сказала, про що говорила,
як вивели ми її, сердешную, з церкви. Дитя моє! - сказала... Матильдо,
скажи, як я сказала?
П а н н о ч к а
- Дитя моє, - сказали ви, мадам Аполінаро... (сама закурила, затяглася
димом). Дитя моє! Ви не з машиністочок, часом?
М а д а м А п о л і н а р а
(до дівчини)
- А ви як мені одповіли, милонько... Ну? Ну?.. (побачила, що дівчина
мовчатиме, сама одповіла за ню, змінивши голос на молодий і скорботний).
Ні, санітарка я, - сказала вона, дитя моє. Я тяжко, важко зітхнула
і спитала... Матильдо, скажи, про що я спитала?
П а н н о ч к а
- У якій лікарні? Скільки заробітку? - спитали ви.
А п о л і н а р а
(за дівчину)
- У Сабуровці, вісімнадцять на місяць, - сказало дитя... То Матильдонька
аж ойкнула... (До Матильди). Скажи, як ти ойкнула?
М а т и л ь д а
- Ой! Та там же збожеволіти можна...
А п о л і н а р а
- Ойкнула Матильдонька, а я додала: сердешнеє дитя моє!.. Колись
і я отак сиріткою бідненькою, дівонькою бліденькою служила, служила,
плакала, плакала, - аж поки... не виплакала собі долі... (До Малахія).
Що, може, не так я сказала? Не така була наша розмова?.. Пардон,
і будь ласка! Я знаю, що я казала і що іще казатиму...
М а л а х і й
(пильнуючи кожного її слова, раптом рукою впинив)
- Більш точно: "Служила, служила, плакала, плакала, аж поки
не плюнула отак... пху, та й пішла до одної мадамочки", -
сказали ви. "Ось і Матильдонька так, а подивіться - ви й
вона, вона й ви", - сказали, ще й показали ви, о женщино!
А п о л і н а р а
- Я?
М а л а х і й
- І надили, і спокушали велехитро, що є у вас їсти й пити, хорошенько
походити, мило духовите, гігієна, шоколад...
А п о л і н а р а
- Матильдонько, скажи, чи ж я таке казала, душенько?
М а т и л ь д а
- Навпаки і нічого подібного!
П а р у б о к
- Я при тому був. Нічого такого і подібного не говорила ця гражданка
мадам... Навпаки, хоть я їхнього соціального походження й не знаю,
проте скажу, що поводження їхнєє було з Олею, не треба вам Восьмого
березня.
М а л а х і й
- Проповідують і пишуть - нема нічого поза класами, а я кажу -
ось вам, ось вам позакласова солідарність злих (до парубка). Та
хто ж, як не ви перший, приступив з помаранчами до неї, як змій-спокуситель
спокушав її під деревом біля церкви, щоб забула вона про Кирюшика
і полюбила б вас, і хто, як не Оля, заплакавши гірко, розсипали
ваші помаранчі та й побігла в церкву губити свідомість?
П а р у б о к
- Виходить, я її призвів до церкви? Ха-ха... Та я всю антирелігійну
агітацію напам'ять знаю і навпаки весь час їй агітував, щоб вона
кинула все і не боялася Бога...
А п о л і н а р а
- А я її з церкви вивела.
П е р ш и й к о м е н д а н т
(підійшов до Олі - серйозно, чутливо)
- Скажіть, будь ласка, товаришко, вас справді вмовляли, улещували,
щоб ви кинули радянську роботу і пішли... ну... на іншу роботу,
чи що?
О л я
(по паузі)
- Ні.
Д р у г и й к о м е н д а н т
(звів брови)
- Ні?.. Так, може, хто-небудь нав'язливий був, образив вас словом,
нечемно поводивсь?.. Скажіть по щирості, не бійтесь, за це, я
запевняю, неприємності вам аніхто не зробить.
О л я
- Я й не боюся. Кажу - ні! (Заметаливсь гнівом голос). І коли
вже хочете знати, то найбільш мені упікся (на Малахія) він. Цілий
ранок простежив за мною. Ну як мара та (до Малахія, гнівно). Скажіть,
чого ви стежили за мною? Навіщо?
М а л а х і й
- Не стежив, а стеріг од тих, хто іменно стежив і полював на вас.
О л я
(зло й насмішкувато)
- Ви часом не були в божевільні?
М а л а х і й
- Двадцять сім год.
Рух. Захвилювалися всі.
О л я
(два кроки до Малахія).
- Що?.. Де саме?
М а л а х і й
- У своїй сім'ї.
О л я
- А я подумала - справді...
М а л а х і й
- Справді, Олю, бо ж сучасна сім'я - божевільня. Перший ступінь
божевільні. Божевільний куток. Скорочено - божкуток.
О л я
- А любов?
М а л а х і й
- Це - мара! Голубая мара, себто - мрія... Бо хіба ж не вона,
нездійсненна, привела вас сьогодні до церкви?..
Оля поникла. Малахій два кроки до неї.
І хіба ж не вони (на парубка й Аполінару показав), скориставшися
з вашого стану, спокушали і надили вас вийти на розпуття жіноче,
щоб грати на струнах універсального кохання?
О л я
(звела голову)
- Ні! (Рвучко повернулась і пішла).
П а р у б о к
(до Малахія)
- Га?
А п о л і н а р а
(кинулась була за Олею)
- Дитя моє! Олю! (Та Оля так глянула на неї, що Аполінара прикусила
язика. Тоді обернулась та до Малахія). Будь ласка, ведіть її тепер
ви! Будь ласка! Я маю собі заробіток... (До комендантів). Нарешті,
я просю защити од таких і подібних натяків, та ще де - у Раднар-комі,
Матильдо! (Демонстративно одійшла).
М а т и л ь д а
- Я теж! (Одійшла).
П а р у б о к
- Це ж наклеп! Провокація! (Одійшов).
Д і д о к
- Ну да ж... (Подибав і собі).
Г а л і ф е
- І за що?.. (Одійшов).
Жираф - це кінь, виконаний за всіма вимогами замовника.
|
| |
| |
|
| mr_smith | Дата: Неділя, 31.10.2010, 16:57 | Повідомлення № 12 |
|
ADMIN
Група: Адміністратори
Повідомлень: 5113
х-статус:
|
|
3
А вже входив у комендатуру
кум, небритий, суворий. За ним боязно ступала з дорожнім клуночком
Любуня.
К у м
- Спокійно! Він тут! (Не хапаючись, мовчки дійшов до Малахія,
став, подивився на його, поминув, повернувся, знов підійшов).
П е р ш и й к о м е н д а н т
- Ви в якій справі, товаришу, прийшли? До кого?
К у м
(Суворо глянув на коменданта, одійшов од Малахія, постояв, пождав,
чи не озоветься він, чи не усміхнеться він, тоді втретє підійшов)
- Хоч здрастуй, куме, коли мовчиш, і я мовчу! (До комендантів
і до всіх). Га?.. Трохи під машину не попали, і за це така стріча!
Л ю б у н я
(боязно наблизилась)
- Папонько! Мамонька... (Затремтіли губи, не могла далі вимовитись).
К у м
- Спокійно!.. Ну що ж, куме!.. Кланялась тобі жона твоя, а моя
кума...
Л ю б у н я
(перемоглася)
- Казали - проклену, Любуньо, як без папоньки вернешся...
К у м
- Спокійно! Кланялась, ридала, ще й переказала, що має три доньки:
Віру, Надію, Любов (до всіх), мої хрещениці. (До Малахія). Віру
та Надію вдома залишає, а Любов до тебе посилає.
М а л а х і й
- Тіні минущого, гетьте з очей! Гетьте з очей!
Л ю б у н я
- Папонько! (Хотіла щось сказати, та кум, води їй подавши, перебив).
К у м
- Випий, Любонько! Випий, хрещенице, бо вода, хоч і холодна, проте
тепліша за серце і кров твого батька... (До Аполінари). Можна
подумати, що він їй рідний папаша?
А п о л і н а р а
(тихо)
- Я спочуваю... Скажіть, він за кого тут служить? У якому чині?
К у м
- Він?.. Ніде він не служить. Навпаки, - хоч і повнолітній, -
безпризорний він правопорушник. Три тижні, як із дому втік.
А п о л і н а р а
- Ага-а!.. Так он він хто!.. (До своїх). Він ніхто - ви розумієте?
Г а л і ф е
- Як?
А п о л і н а р а
- Він з дому втік, а дочка шукає...
П а р у б о к
- Ага-а... З полюбовницею?
А п о л і н а р а
- Тільки так! Забрав гроші, усе чисто, а донька оце ось і догнала,
ви розумієте? Ніякого права він не має, щоб водити нас по раднаркомах,
тим паче допитувати... Ніякого права, і жодної хвилинки я тут
не лишаюся. Матильдо! Альон додому!.. (До коменданта). Оревуар!
(Пішла).
М а т и л ь д а
- Я теж!.. (Пішла).
П а р у б о к
- Я й подавно! (Пішов).
Д і д о к
- Хе-хе... Я теж (і собі подибав).
Г а л і ф е
- За що? (І пішов).
М а л а х і й
- Усе це, плюс попереднє, плюс - що втекли - ще дужче переконує
мене, як потрібна негайна і тільки за моїми проєктами реформа
людини... (До комендантів). Де мої проєкти?.. Півтора року носив
я їх в голові, півроку писав і переписав к а л і г р а ф і ч н
о, - де вони?..
Д р у г и й к о м е н д а н т
- Я вам уже сказав...
М а л а х і й
- Негайно подайте їх на розгляд РНК! Щоб сьогодні подали! Чуєте?
Ні, зараз подайте! Зараз! Чого ж ви стоїте? Хіба можна сьогодні
стояти, коли ж ви самі бачили й чули, - отакеє з людьми робиться,
дарма, що навколо у радіо грають, пасуться трамваї, басує авто!
Д р у г и й
- Ось слухайте, дорогий мій! Ви витратили на писання двох прекрасних,
скажу, надзвичайно серйозних проєктів два роки?
М а л а х і й
- Так.
- І ви хочете, щоб такі проєкти та було розглянуто й вивчено (а
їх треба серйозно й всебічно вивчити) за якихось два тижні?
- Це ж ви до чого?
- Бачте, треба більшого часу, щоб, приміром, держплан вивчив ваші
проєкти. То я б радив вам посісти яку-небудь посаду (між іншим,
є директива Овикові дати вам посаду), ждати на ухвалу проєктів,
а тим часом, може, написати іще пару нових...
М а л а х і й
(подумав, тихо собі усміхнувся)
- Гаразд! Я згоджуюсь.
К о м е н д а н т и
(зраділи)
- Так?
- От і чудесно! До речі, ось і доня ваша по вас приїхала...
К у м
- Не тільки хрещениця, і я, його кум!
Д р у г и й
- І кум. От разом всі й повернетесь на вашу округу...
К у м
- І я тебе, куме, як вернемось, ой і поздоровлю ж з днем твого
ангола! (До комендантів). Це йому сьогодні сорок сім годочків
вийшло. (До Любуні). А як там, подумай, вдома з приводу цього,
як там сусідам і людям, що день ангола є, а самого чоловіка нема!
М а л а х і й
- Згоджуюсь - з умовою: посаду мені тут, в столиці, в РНК. Хоть
за швейцара, аби тут.
К о м е н д а н т
- От тобі й на! Та що ви, голубчику! В РНК всі посади обсаджено,
і швейцарська тоже. Звільнити ж когось, щоб вас посадити - ви
ж самі розумієте - ніяково, живі ж люди сидять...
М а л а х і й
- Я стоятиму... Дайте мені посаду стояти, коли всі сидять! Інакше
Симеоном Стовпником стану отут і стоятиму, аж поки РНК не розгляне
моїх проєктів. Крім того, просю вас не курити!
Д р у г и й
- Вибачте!
М а л а х і й
- За цей плакатик боляче, - кричить, кричить, і ніхто його не
слухає. А це ж РНК...
П е р ш и й
- Тільки ви не кричіть!
К у м
- Спокійно!
М а л а х і й
- Мільйони дивляться з молінням на цю свою найвищу установу, на
гору цю - преображення України, на нову Фавор, а ви ходите тут
під плакатом і ламаєте першу найважнішу заповідь соціалізму -
не кури!.. Ні, ще раз переконуюсь, що без моєї негайної реформи
людини всі плакати - це тільки латки на старій одежі... Де мої
проєкти? Я зараз саморучно подам їх голові РНК. Він зрозуміє,
бо він бачить і чує, як шкодять революції люди, люди і люди.
К у м
- Наприклад, ти в першу чергу, бо куме, куме, хто ж, як не ти
прийшов до товаришів, которі спеціяльні люди, в революції напрактикувалися,
а ти їм заважаєш?
М а л а х і й
(жодної на це уваги)
- Негайно потрібна реформа, найнегайніше, кажу, бо бачите, що
робиться з людиною, бачите? (Показав на бабу-прочанку, що закуняла
на стільці і тихенько хропла). Бачите? Чуєте? Тільки що ввійшла
у свій раднарком - і вже заснула! Наочний приклад до негайності
реформи - ось... Покличте сюди голову РНК! Тільки, будь ласка,
мерщій. Це буде цікаве й повчающе видовище: найкращий син народу,
голова РНК, розбудить у себе в комендатурі найтемніший елемент
з того ж народу, в присутності реформатора з того ж таки народу...
О друзі! Голову мерщій! До речі, й фотографа покличте!.. (Замріяно).
Увійде голова, торкнеться її... Між іншим, скажіть, щоб не забув
він булаву взяти, бо до голови треба й булави... Увійде, торкнеться
булавою й спита: хто ти, громадянко, що прийшла й заснула?
Б а б а
(прочулася)
- Агапія Савчиха я! Підбилася, голубе, - йду в Єрусалим.
- Куди? - перепита голова.
- В Єрусалим або на Ахон-гору.
- Темна ж ваша путь, громадянко, й непрогресивна! - скаже голова.
- А темна, голубе! Така вже темна, що йдеш і не знаєш, чи є туди
путь, чи нема - і ніхто не зна. Казали на селі у нас люди, що
буцімто совіцька власть у турків гроб Господній вторгувала і дорогу
говільникам розгородила, та чи так же воно?..
- О люди, люди! - скаже голова і додасть вельми ввічливо: не до
Єрусалиму тепер треба йти, а до нової мети.
- До якої ж, голубе?
- До якої? До вищезазначеної, великої, № 666006003, голубої мети...
Тоді вернеться громадянка назад, на своє село, і, йдучи, проповідуватиме
слово нове й благокрасне.
А г а п і я
- Ні, я в Єрусалим обрікалася. Хату спродала і все чисто спродала,
щоб тільки доставитись туди або на Ахон-гору, намальовану бачила
- сяйво і Божую Матір на хмароньках - та щоб ото вернулась я?
М а л а х і й
(напівмрійно)
- Ой, вернися, громадянко, - скаже голова.
А г а п і я
- Ой, не вернуся.
М а л а х і й
- Ой, вернися, - додам вже я.
А г а п і я
- Ой, ні!
М а л а х і й
(гнівливо)
- Вернися!
А г а п і я
(теж з серцем)
- Ні!
М а л а х і й
(з оприском)
- Раба ти!
А г а п і я
(зраділа)
- У лаврі манахи колись так взивали: раба Божа Агапія.
М а л а х і й
(одійшовши)
- Ой, раби ж!.. Як поночі в сливи, так вона в той соціалізм дивиться.
Жаль, що не маю булави...
К у м
- Запитання!..
Малахій обернувся.
Тепер вже не до тебе, куме! (До комендантів). Запитання! Руба!
Д р у г и й
- Будь ласка! Руба!
К у м
- Та невже ж раднаркоми не мають сили погнати кума додому, хоча
б етапним шляхом?
Д р у г и й
(здвигнув плечима)
- Нема за що.
К у м
- Як, нема за що?.. Адже ж чоловік утік із дому, у жінки (у куми)
удар за ударом в самісіньке серце, дочки в непритомії. (До Любуні).
Я вже думаю, хрещенице, чи не подохли там кури, бо хто ж за ними
тепер нагляне, припустім - сьогодні, коли така спека і взагалі
незручно в природі. (Втерся хусткою, до комендантів). До того
ж усі сусіди, увесь народ у містечку зворушився, ходить отак і
сам себе питається: "Яка ж це власть, що під нею батьки тікають
з дому?"
Д р у г и й
- Подайте на його в суд.
К у м
- На такі ваші бюрократичні слова дозвольте сказати, що я невдоволений
з Радянської влади!
Д р у г и й
- Що ж поробиш...
К у м
- Спокійно!.. Незадоволений і маю на це юридичне право... А втім,
я не про це прийшов сказати раднаркомам.
Д р у г и й
- А про що?
К у м
- Ось писане прохання. Просю, прочитайте зараз і вголос при йому,
при мені й при хрещениці.
Другий комендант почав читати тихо. То п е р ш и й підійшов і
дочитав уголос:
- "...на підставі програми Комуністичної партії про дарове
державне лікування, з одного боку, і на підставі немовби слабого
на голову отця нашого й кума, з другого, я й хрещена донька моя
колективно клопочемось у раднаркомів, аби одіслати отця й кума
нашого до божевільного дому на пробу, і якщо хоч трошки розуму
в йому вбавилось, то..."
К у м
- Про що далі пишеться, то довоєнний аблакат сказав, що раднаркоми
не мають права одкинути не тільки моєї, а й хрещениці просьби.
Л ю б у н я
- Тільки це не насправжки.
К у м
(перебив)
- Спокійно!
П е р ш и й
(дочитав)
- Гаразд! Подумаєм...
К у м
- Подумайте!.. Тільки просю вас - недовго думайте.
М а л а х і й
(до кума)
- Мене до божевільного дому? Мене? Та як ви смієте! Мене народ
послав.
К у м
- Брешеш, куме! Всі сусіди, увесь народ мене сюди послав, щоб
звернути тебе додому...
М а л а х і й
- Більш як сто сіл, хуторів, містечок я пішки пройшов, йдучи до
Харкова, столиці УеСеРеР, на ногах моїх ще й нині порох степових
шляхів, із ста криниць та колодязів, спочивавши, пив я воду і
з народом гомонів... Я делегат!
К у м
- Брешеш! Ти з дому втік!
М а л а х і й
- Я всеукраїнський делегат, куме!
К у м
- Навпаки, хоч скоро вся Україна делегатами стане, ти ж і я -
ніколи в світі! Отож ходім краще додому, кажу.
М а л а х і й
(до комендантів)
- Вимагаю: вигоньте його - це раз! І негайно покличте сюди голову
РНК і всіх наркомів - два. Я сам беруся, зараз отут на Агапії
покажу вам, як треба робити негайну реформу людини. Ну?.. Чого
ж ви стали?
К у м
- І я вимагаю! Не тільки я, хрещениця ось, кума там, а за сусід,
за народ я вже говорив, як він ходить і вимага... Негайно пошліть
його туди!
М а л а х і й
(ображено, велично)
- Мене? Реформатора? (Підійшов до телефону). Станція? Перекажіть
там голові РНК і всім наркомам, хай попричеплюють значки до петельок
і йдуть в комендатуру на раду - негайно. Чуєте?.. Порядок денний:
доповідь реформатора Малахія про негайну реформу людини з наочним
показом на Агапії - така даль голубая сьогодні, а вона стоїть
та соняшник лускає... Не перебивайте! Хто там перебиває?
П е р ш и й
- Товаришу реформаторе! Прошу до порядку!
Тільки одвів Малахія, кум за телефон.
К у м
- Товариші раднаркоми! Не слухайте його! Не слухайте, кажу, бо
хіба ж не бачите, що він несповна розуму став. Младенці в голові...
Та не перебивайте ж!..
П е р ш и й
(одібрав телефона, подзвонив)
- Алло... Трапилась маленька трагікомедія... Це ті самі, що з
Учорашнього прийшли... та ні, з містечка Вчорашнього... Ні, не
п'яні... Трошки згодом все це виясниться...
Увійшов кур'єр
П е р ш и й
(до Малахія)
- Зараз дзвонили сюди з РНК, просили, щоб ви прийшли до заступника
голови.
М а л а х і й
(зрадів)
- А що, куме!.. (Велично). Подзвоніть і перекажіть йому - іду.
Ні, краще пустіть мене до телефону, я сам подзвоню. Однині між
мною й урядом жодного посередника. Годі!
П е р ш и й
- Він одійшов уже од телефону. Між іншим, просили, щоб ви прийшли
негайно. Вас ждуть на дачі РНК.
М а л а х і й
- Який восторг! Іду!.. Між іншим, збирайтесь і ви, Агапіє. Я появлю
вас заступникові голови РНК як наочний довід до моїх проєктів...
А г а п і я
- Може, він скаже, чи є тепер дорога до Єрусалиму?
П е р ш и й
- Просили конфіденціяльно. Розумієте?
М а л а х і й
- Ага! То тоді ви, Агапіє, зостаньтеся поки що тут... Я скоро
вернуся... А куди ж іти? Куди?
П е р ш и й
(написавши пакета, дав його кур'єрові)
- Ось вас оцей товариш проводить... (До кур'єра). Будь ласка,
одведіть товариша реформатора на Сабурову дачу.
М а л а х і й
- Дякую! (Пішов за кур'єром, показавши кумові дулю).
К у м
- Куди ж ви його?
П е р ш и й
- Як ви просили - психіатрам на освідчення.
А г а п і я
(наблизилась до телефону, боязливо взяла трубку та нишком)
- Товариші! Просю ж я вас, як би мені до Єрусалиму доставитись.
Жираф - це кінь, виконаний за всіма вимогами замовника.
|
| |
| |
|
| mr_smith | Дата: Неділя, 31.10.2010, 16:58 | Повідомлення № 13 |
|
ADMIN
Група: Адміністратори
Повідомлень: 5113
х-статус:
|
|
ТРЕТЯ ДІЯ
1
Закрякали, закружляли над
Малахієм у саду в Сабуровці грайворони дзюбаті. Загомоніли, закричали
кругом його х в о р і:
- Гей, чорні! Помовчіть!.. Тож не встиг ще Бог світ сотворити,
як вони небо вкрили і поклювали першу золоту зорю, із сонця решето
зробили... Темно мені й холодно!.. (Сумно кричав на грайворонів
один і звертався до Малахія). Реформуй сонце!
М а л а х і й
(рухом голови й рук своїх показав)
- Реформую!
Д р у г и й
(весь час напружено до всього прислухаючись, таємниче шепотів)
- Тихо, благаю вас.
2
Підійшла санітарка Оля, а
за нею застарений парубок - санітар.
С а н і т а р
- Олю Манойловно!
О л я
- Я вже сказала...
- Олю!
- Одчепіться!
- Він же вас увів у неславу, а я зовсім другу любов маю на мислях...
Прийдіть, а то я до вас прийду.
О л я
(одійшла)
- Я місцькомові скажу...
П е р ш и й х в о р и й
(до Малахія)
- Це професор напустив навмисне їх у сад, щоб вони клювали мені
голову... Ось глянь, як уже поклювали... (Став навколішки). Вижени
їх!
М а л а х і й
(одним рухом)
- Вижену!
3
Підійшов третій. Він увесь
час змітав щось біля себе.
Т р е т і й
- Позамітайте крихти! Дивіться - накришили...
4
Прибіг четвертий з жовтою
квіткою.
Ч е т в е р т и й
- Бачили Олю! Вона сьогодні чарівна. Вона - прекрасна. У неї така
ніжна й запашна полова залоза (понюхав квітку). Такої я ще не
бачив, хоч і мав любов...
П е р ш и й
- Вони й залозу поклюють!
Т р е т і й
- Хай клюють, аби не топтали...
Д р у г и й
(трепетно)
- Тихо!.. Почують.
Ч е т в е р т и й
- Мав любов з дівчатами, жінками, бабами... Пригадую, де це було.
Вперше у кухні, потім в коморці, на кладовищі, в церковній ограді
- росяна трава і дзвони, ще й досі дзвони, білий фартушок, гострий
молодик з правого боку...
Т р е т і й
- Це на крихтах, на хлібові!..
Ч е т в е р т и й
- Заждіть! Разом сто сім жінок за п'ятнадцять років, чотирнадцять
тисяч, п'ятсот тридцять... тридцять...
П е р ш и й
- Поможіть їх розігнати! У-у-у-...
Закричавши тужно, став бігати й підстрибувати. За ним побігли
другі, кожен із своїм рухом, вигуком або піснею.
5
Підійшов санітар. Ч е т в
е р т и й до нього:
- Ви бачили Олю?
С а н і т а р
- Он туди йди! Вона там... (Показав у другий од Олі бік).
Ч е т в е р т и й
- У неї прекрасна й запашна, як троянда, полова залоза - я бачив...
С а н і т а р
- Де ти... бачив?
- Я сидів отам в кущах... А вона підійшла...
- Ну?
- Рвала квіти...
- Ну?
- Нахилилась...
- Ну-ну?
- Я й побачив... На нозі, біля коліна. А вночі вона прийшла до
мене і, якби не кішка...
- Яка кішка?
- Та, що й цієї ночі знов привела мені троє котят... Скажіть,
яке має право та кішка нявкати всім, що котята од мене...
- Ну, вже поблудив... Отуди йди, до всіх...
Ч е т в е р т и й
(одійшовши)
- Що прокинусь уночі, а вона вже з котятами і нявкає, нявкає всім:
няв-няв-няв...
6
Підійшла Оля, щоб заспокоїти
четвертого. С а н і т а р заступив їй дорогу:
- Інтелігентик оцей каже, що ви приходили до його вночі.
О л я
- Щодня йому гіршає.
- А може, цьому й правда?
- Що?.. Боже мій! Трохиме Йвановичу!
- Я не винний, бо ще й не такий на вас поговір може вийти.
- Поговір?
- Знаю я про все, Олю, - як і де гулялося вам, і як морозивом
Кирюшика годувала, та як постіль квіточками посипала, сорочечку
білую скидала...
О л я
(хитнулась)
- Неправда!
- Неправда? Та я про любов про вашу все чисто знаю і навіть можу
сказати, якого числа уночі ви прив'язали Кирюху до себе косою
і такечки спали...
- Як же це... ви дознались! Боже мій! Хто вам про це сказав?
- Хто, питаєте?
- Скажіть!..
- А гарнесенька ви зараз. Цей сором вам дуже личить, їй-богу.
Очата, як дві небесні планети, і так далі...
О л я
(самими губами)
- Хто?
- Про морозиво пташка розповіла, бо на дереві сиділа і все чисто
бачила, про постіль та квіти нетля-метелик, ну а про косу - муха-ха-ха.
Ну, ну... Я шуткую, бо що таке му-ха? Дурна комаха-ха-ха...
- Що ж тепер мені робити?..
- Не що інше, як плюнути на Кирюшика, бо все одно з другою вже
крутить любов.
- На любов свою хіба можна плюнути?
- Як не плюнете - піде поговір...
- Трохиме Йвановичу! Невже ж ви хочете мене перед усім світом
на поглум виставити, щоб згоріло в мені серце. Що я вам зробила?
- Нічого. Проте я хочу, щоб ви зробили мені любов, бо я вже знемігся
без неї... Чуєте?.. Пора вже подумати й про мене.
О л я
(заломила руки)
- Скажіть, як ви дозналися?
- Про що?
- Ну... про морозиво, постіль, квіти?..
- Я ж уже сказав: пташка, метелик, муха...
- Трохиме Йвановичу! Скажіть!
- А попросіть!
- Трохиме Йвановичу...
- Попроси!
- Ну, милий! Скажіть!
Санітар її за руки притяг до себе.
О л я
- Пустіть!
- Ну-ну... Не норовися!
- Не давіть мені руки!
Жираф - це кінь, виконаний за всіма вимогами замовника.
|
| |
| |
|
| mr_smith | Дата: Неділя, 31.10.2010, 17:03 | Повідомлення № 14 |
|
ADMIN
Група: Адміністратори
Повідомлень: 5113
х-статус:
|
|
7
Тяжко зігнувшись та міцно
стиснувши руки, наблизивсь п' я т и й х в о р и й:
- Поможіть!
С а н і т а р
(до Олі)
- Оцьому ввижається, немов носить він на плечах величезного удава,
що хвіст його волочиться десь по той бік світу... А любов моя
без взаємності ще гірш за того удава, бо давить не руки, а серце...
Отак! Отак!
О л я
(скрикнула)
- Не мучте!
П' я т и й
- Не можу! Знемігся! Зараз впустю. Зараз буде катастрофа. Поможіть!
С а н і т а р
- Він сказав... Кирюха.
О л я
- Він!..
П' я т и й
(до Малахія)
- Не можу задавити... Це ж удав - всесвітнє зло. І тільки я впустю
його - він задавить увесь світ... Поможіть!
М а л а х і й
(рухом руки)
- Поможу!
О л я
- Невже він?
С а н і т а р
- Ще не вірите?.. У вас тут (показав на спину) родинка. Так? (Показав
на груди). А ліва трошки більша за праву... Так? А ви любите,
щоб усе (зашепотів про щось в ухо).
О л я
- А він не казав вам, що тепер у мене тут... од його дитина?
С а н і т а р
- Дурниця! Подвійний аборт: Кирюху із серця, дитину із черева
- от і вся проблема.
О л я
- А про свою хворобу не казав?
С а н і т а р
- Про яку хворобу?.. Та ви шуткуєте, Олю Манойловно!
О л я
- Хочете пересвідчитись?
С а н і т а р
- Ну-ну... Це він на зло мені, за ті гроші... От же паскудник,
га! А ви чого зразу про це не сказали... Хіба так можна гратися!..
(Пішов).
Оля упала і тяжко заплакала.
П' я т и й
- Зараз буде катастрофа! Пускаю! Поможіть!
М а л а х і й
(непомітно стеживши за санітаром та Олею, заходив, захвилювавсь,
як ще ніколи)
- Негайно... Негайно потрібна реформа людини!.. Зараз, кажу, або
вже ніколи! Разом з цим пересвідчуюсь, що ніхто, опріч мене, такої
реформи не зробить... Так. От тільки не знаю, з чого почати...
Вихор думок, голубих, зелених, жовтих, червоних. Як їх багато!
Ціла метелиця! А найбільш голубих, і вони, по-моєму, найкращі
та найпридатніші будуть на мою реформу. Треба ловити їх... Ось
одна! Ось друга! Ось третя. Немов метелики, а дивіться, що з них
виходить!
У хворій його уяві з'явилися, розквітнули дивовижні проекти, реформи,
цілі картини. Спочатку з голубих коливань і метеликів збіглися,
закрутилися якісь голубі кола з жовтогарячими центрами, забринів
спів "Милость мира" Дехтярьова, перемішаний з Інтернаціоналом,
брязкотом кадила та з трелями жайворонків, по тому вималювалось
таке: десь у голубій РНК голубі наркоми сидять і слухають його
доповідь про негайну реформу людини. Плещуть в долоні, схвалюють
і вітають його, він далі показує наркомам наочно, як треба реформувати
людей. По черзі до нього підходять: дідок у дармовисі, колишній
воєнний в галіфе, дама, Агапія, санітар, божевільні. Він накриває
кожного голубим покривалом, повчає, переконує, потім робить магічний
рух рукою, і тоді з-під голубого покривала виходить оновлена людина,
страшенно ввічлива, надзвичайно добра, а н г е л о п о д і б н
а. Далі ці люди, багато людей і він на чолі їх, з червоними маками
та з жовтими нагідками йдуть у голубу даль. По дорозі бачать -
стоїть гора Фавор, Оля несе яблука святити, люди співають їй "осанна",
тільки якось по-новому. По тому в голубому мареві маячить якийсь
новий Єрусалим, далі голубі долини, голубі гори, знов долини,
голубі дощі, зливи і нарешті голубе ніщо.
8
Очувся Малахій. Олі вже не
було. Навколо ходили й кружляли хворі.
М а л а х і й
- Ага. На підставі вищепобаченого (взяв пучку землі, поплював,
розтер і помазав собі лоба) помазаюся народним наркомом (гучно).
Сповнилось! Слухайте всі, всі, всі!.. В ім'я голубої революції
я помазавсь народним наркомом...
Д р у г и й
- Тихо! Я бачив, у траві верблюжі вуха ростуть.
М а л а х і й
- Хай ростуть!
- Вони ж слухають.
- Прекрасно!
- І переказують!
- Кому?
- Всім...
М а л а х і й
(звів голову)
- Прекрасно! Гей, верблюжі вуха! Перекажіть всім, всім мій перший
декрет.
Х в о р і
(поміж себе)
- Всім, всім, всім.
М а л а х і й
- З ласки великої матері нашої революції я помазався народним
наркомом. Анкета моя: ціпок і торбина сухарів; родинного стану
я зрікся, пішки пройшов увесь стаж попередній, воду я пив із ста
семи криниць; нарком без портфеля; зовнішні ознаки та клейноди
мої: червона лента через ліве плече, ціпочок і сурма, для українців
бриль і на великі свята корона з соняшника в руці. Народний нарком
Малахій. Ні, не так... Народний Малахій, в дужках - нарком. Скорочено
- Нармах... Ні, Нармахнар.
Х в о р і
- Народний нарком. Нармахнар появився.
Х т о с ь
(став навколіна)
- Виведи нас звідси!
Х т о с ь
(захвилювався)
- Він самозванець, не вірте!
Т р е т і й
- Коли ти велике начальство, - прикажи, щоб хліба святого не кришили.
Хай крихти позбирають. Отож од таких і голод. Думка була весілля
справляти, коли гульк - і молода, і мати весільна на баштані посохли...
А замість кавунів дитячі голови посходили. Що крику, що плачу,
кажуть...
М а л а х і й
- Прикажу! Виведу! Всі-бо ваші просьби, заяви у серце кладу. До
речі - мій другий декрет... Всім, всім, всім... Негайно скасувати
всі портфелі й теки. Коли ж урядовці спитають, куди їм складати
заяви та скарги, відповідь дайте: однині всі скарги народні, заяви
і просьби носіте: 1) в голові; 2) в передсердечних сумках - ніже
ні в портфелях, ні в теках. Народний Малахій, нарком. Скорочено
- Нармахнар. Харків. Вілла Сабурова.
Х в о р і
- Виведи нас, Нармахнаре!
М а л а х і й
- Виведу й поведу! Поведу туди, де зоріє небо й голубіє земля,
де за обрієм співають на золотих сідалках голубі будимирі соціалістичні
півні...
Х в о р і
- Нас не пустять!
- Не вірте йому!
- Сторожа не пустить.
- Небесні два сторожі й квочка не пустять.
М а л а х і й
- Я вам скажу таке слово, що пустять, - пароль такий, що й мур
розваля... Підходьте по пароль!
Х в о р і
- По пароль!
- По пароль!
- По пароль!
М а л а х і й
(кожному тихо)
- Голубі мрії...
Х в о р і
(повторивши той пароль, кинулись до муру)
- Так виводь нас! Веди!
М а л а х і й
- Лізьте!
Х т о с ь з х в о р и х
- А як піймають?
М а л а х і й
- Не впіймають!.. На сторожі коло вас сам нарком народний. Лізьте,
кажу!
Подерлися, перелізли хворі через мур. Малахій переждав останнього,
тоді поплював на руки:
- В ім'я соціальної матері нашої революції (поліз і собі).
9
О л я
(прибігла)
- Стійте! Куди ви?
М а л а х і й
(з муру)
- Не закудикуйте! Хіба ще й досі не зрозуміли? Обійти треба кожну
хату, межу і завод, щоб кожному преподати голубії мрії...
- І вам не сором перелазити через мур! Злізьте!
- Народний нарком має право перелазити через всі тини на Україні,
через всі мури й паркани. Це моя прерогатива.
- Прошу й благаю вас - злізьте.
М а л а х і й
- Гм... Вона просить (зліз з муру). Коли хто-небудь з бідних і
покривджених попросить, щоб народний нарком повісився, він мусить
і це негайно зробити... Бачте, Олю, народний нарком уважив вашу
просьбу, тепер уважте ви мою. Пустіть мене туди.
- Куди?
- Туди, до всіх, а перш - до гегемонів.
- Побудьте ще трошки у нас, відпочиньте, а тоді й підете собі...
- Олю! Невже ви маєте мене за божевільного.
- Ну, от ще... Та ніхто, ніхто не має вас за божевільного.
М а л а х і й
(проникливо)
- Олю! У вас очі такі чисті й прозорі, що навіть тінь легенької
неправди я бачу на дні їх і читаю - авжеж, божевільний.
- Та ні! То вам так здається.
- Щоб знали ви, Олю, - я не божевільний. Вийшла, як це трапляється,
малюсінька помилка. Угадайте, яка?
- Не знаю... Скажіть!
- Малюлюнічка. Провожатий помилився - де б вести мене на віллу
РНК, а він на Сабурову віллу одвів. От і все. А Оля повинна помилку
цю залагодити, пустивши мене...
- Ні-ні! Я не можу! Попросіть професора. Він розумний і добрий,
він вас огляне... І взагалі вас скоро випустять. Я чула, вас тільки
на освідчення прислали... Та хіба вам погано тут? Дивіться - зелено
як, квіти, повітря яке!..
- Не голубе! Ах, Олю! Од вас тепер залежить, щоб оновилася людина
і земля у просторах блакитних, як лебідь біла на тихих ставах,
музично і вільно попливла...
Десь за садом загув лунко заводський гудок.
Малахій так і скинувсь:
- Чуєте?.. Туди, туди, - до гегемонів!.. І божевільним справді
буду, коли спізнюсь і не поведу їх за собою...
О л я
- Ой Боже! Гудок у заводі - дванадцять годин. Зараз на сніданок...
А де ж другі... Де вони?
М а л а х і й
- Вони вже пішли.
О л я
- Справді? Пішли снідати?
М а л а х і й
- Так. На голубе снідання пішли.
О л я
- Так ходімо ж і ми. Мерщій! (Пішла).
Малахій пішов був за нею. Скоро вернувся - сам.
Взявся лізти знов на мур. Завагався:
- Ні... Вона мене просила.
Жираф - це кінь, виконаний за всіма вимогами замовника.
|
| |
| |
|
| mr_smith | Дата: Неділя, 31.10.2010, 17:04 | Повідомлення № 15 |
|
ADMIN
Група: Адміністратори
Повідомлень: 5113
х-статус:
|
|
10
О л я
(повернулась)
- Наркоме!
М а л а х і й
- Не бійтесь! Я ж відступивсь і здавсь на вашу просьбу. Проте
я маю вас переконати, Олю. Я мушу першій вам преподати голубії
мрії, тим паче, що в очах у вас вони ще не зів'яли, бринять, а
як коли, так їх там ціла повінь. Я з вас почну...
- А я покличу санітара.
- Олю, я навколіна стану, ось... До ніг вклонюсь, молитиму, пустіть...
- У вас температура, наркоме. Вам треба лягти.
- Навпаки, мені треба встати. Олю, хвилинку... Ви тільки зважте,
що дадуть мої проєкти вам особисто. Бо хто-хто, а ви колишете
завжди голубії мрії. Не пустите ж мене - доведеться, чорний очіпок
надівши, однести їх на гробки.
- Гукають.
- А пустите - він вернеться.
- Хто?
- Кирюшик.
- Не вернеться.
- Згідно з проєктами моїми - вернеться. Невкоснительно. Уночі
зимою...
- Гм... А чом не весною?
- Зимою. Ви, Олю, засвітивши каганець самотності, прястимете нитку
жіночого смутку. А колиска рип-рип, а в колисці дитя хлип-хлип,
- мати Оля горювальниця пісню співатиме, оту саму, як її... (заспівав):
"Ой спи, дитя, без сповиття. Поки мати з поля прийде та принесе
три квітоньки: одна буде дрімливая, друга буде сонливая, а третя
- щасливая..." (Нахилився до Олі) у Олі сльози?..
О л я
(крізь сльози)
- Ну, а далі що?
М а л а х і й
- Зимою вночі. Метелиця буде по всіх степах, по всіх світах: гу-гу-у.
Коні в степу тупу, тупу, - то з походу революційного їхатиме він...
- Хто?
- Згідно з проєктами - Кирюшик.
- Так?
- Невкоснительно. У віконця стане, тихенько постукотить: "Одчини,
дружино Олю, товаришу вірний..." (До Олі). Оля?
О л я
(тихо)
- Одчине...
М а л а х і й
- Засніжений, заметений у порога стане: - "Драстуй",
- скаже. Тоді Оля у відповідь (заспівав з відомої солдатської
пісні, одмінивши трохи слова). "Драстуй, драстуй, милий мій,
пожалуй у хату..." Тоді скаже милий: "Олю, оновлений
після реформи людини, спокутавши гріхи свої перед тобою в походах
і боях за голубосяйні мрії, я вернувсь до тебе, прости мене..."
Оля скаже...
О л я
(замріяно)
- Прощаю! Прощаю!
М а л а х і й
- Тоді милий посадовить свою Олю коло колиски... Отак (посадив
Олю на пні). То на неї любо гляне, то на милеє дитя, то к серцю
пригорне, то в очі загляне, то ноги цілує святі у чашечки похололі...
Оля плаче?
О л я
- Ні... це я так, дурненька (замріяно). Ох, як же я нагорювалася,
тебе ждучи, милий!
М а л а х і й
- Це все відбудеться згідно з моїми проєктами... Я маю поспішати,
Олю. Я йду.
О л я
(замріяно)
- Ідіть! Ідіть!
М а л а х і й
(виліз на мур, сів)
- Ходімо разом, Олю. Я появлю вас РНК яко найкращий наочний приклад
моєї негайної реформи...
Близько почувся санітарів голос: "Олю Манойловно!"
О л я
- Кличуть!.. Тікайте!
М а л а х і й
- Не тікаю, а йду! Жду вас, Олю, на свято оновлення нашого українського
роду, що відбудеться двадцятого серпня за новим стилем, по старому
ж на Спаса. Подробиці: бой конфетті, серпантин і тощо у моїх декретах...
(Скочив - і за мур, потупотів десь).
11
С а н і т а р
(прибіг)
- Олю Манойловно, там прийшли по Стаканчика його родичі (подивився
кругом). Та де ж він?
О л я
(заступила те місце, де переліз Малахій)
- Не знаю.
С а н і т а р
(підозріло)
- Як так не знаєте? Та я черговому лікарю рапорта напишу, як і
хто гуляє з хворими в кущах, а тоді - не знаю... (Оля мовчала).
Ви набрехали на Кирюху: ніякої хвороби, каже він... (Оля мовчала).
Де Стаканчик?.. А хворі всі де?.. Може, повтікали?
О л я
(очутилась)
- Хворі? Вони он...
- Де?
- Пішли снідати, і Стаканчик.
- Нічого подібного, там їх нема.
- Та он вони, хіба не бачите, за ріг зайшли...
Санітар побіг. Десь близько почулися тривожні голоси: "Хтось
випустив хворих! Хворі втекли!" Оля перелізла через мур.
12
Біля канцелярії стояли, ждали
кум і Любуня.
Хвилювалися.
Л ю б у н я
- Аж не віриться, що зараз папонька вийдуть, що зараз повезем
його додому... Боже! Що вже находилися, що напросилися, а що наговорилися...
Невже, хрещений?
К у м
- Спокійно! Хоч і сам я ой хвилююсь... Ось приклади, хрещенице,
руку ік серцю...
- Ой!
- Та ні... До мого серця.
Любуня приклала руку до кумового серця.
- Як?
- Ой же б'ється!
- Не серце, а ступа. Чуєш? Гуп-гуп, гуп-гуп. Сильно хвилююся я
(по паузі). Ще б пак не хвилюватися, коли вже зараз бачу: верба
ось, Загнибогина гребля, шу-шу - очерет... Кум сидить - і я сидю,
кум вудить - і я вудю. У природі й біля неї тихо, ясно. Коли -
дз-з-з, цім-м... Куме, комар! А кум: га-га? Ляп себе по лобі...
Л ю б у н я
- У папоньки завжди після рибальства увесь лоб у гулях.
13
Вийшов с а н і т а р:
- Це ви прийшли по хворого Стаканчика?
К у м
- Не тільки ми, а й дочка його ось...
С а н і т а р
- Його у нас вже нема.
- Як так, нема?
- Він утік.
Кум остовпів. Л ю б у н ю спазми взяли:
- Ой...ой...ой...
К у м
- Не кричи, бо я вже нічого не чую (до санітара). Скажіть, ви
мене вдарили?
С а н і т а р
- Я?.. нічого подібного.
К у м
- А чого ж мені в голові загуло?
Л ю б у н я
(знов узяло її на спазми)
- Утік...
К у м
- Не кажи!
- Утік...
- Не кажи цього слова!
Л ю б у н я
(заплакала)
- Уті-і-к...
К у м
(до санітара)
- Запитання!
- Будь ласка.
- Коли утік?
- П'ятнадцять хвилин тому... Та ви не турбуйтесь: зараз подзвонили
до міліції, зараз його вловлять...
- Спасибі, - тепер уже не вловлять.
- Ви так думаєте?
- Не вловлять. Як судився за півня з сусідою, то три роки, аж
поки не висудив...
- До чого ж тут півень?
- А до того, молодий чоловіче, що характер у кума така. Раз уже
почав тікати - до смерті тікатиме. Розумієте?
- Нічого не розумію.
- Як не розумієте! Він у вас тікає, а ви не розумієте! А як я
подам у суд і навіть на раднаркомів, що не встерегли кума, що
він утік і може чорзна-що наробити... Бюрократи ви всі після цього!..
А втім, ви тепер нам не потрібний, молодий чоловіче... І взагалі
лучче б ви ударили мене з дванадцятидюймової гармати в самісіньке
моє серце, ніж прийшли з таким повідомленням... Ідіть, бо не можу
на вас дивитися!
С а н і т а р
- А я кажу - міліція вловить. Навідайтесь завтра (пішов).
К у м
- Сяду тепер та посумую... Засмутюся, зажурюся за кумом. Ех, куме,
куме! Любив тебе, шанував, як брата рідненького, у серці носив
і доносивсь - до музолів... (По паузі). А посумувавши, скажу:
шабаш! Додому, Любонько, і навіть негайно!
Л ю б у н я
- Без папоньки?
- Не тільки без папоньки, - без кума.
- Хрещений!..
- Додому!
- Хрещений!..
- Шабаш!
- Хрещений! Як же ми без папоньки на очі появимось?
- Прийдем уночі.
- Мамонька ж прокленуть мене... А вам до церкви як, на базар?
Скрізь питатимуть, чом без кума вернувся?
- Не піду я до церкви... А втім, чого я хвилююсь, коли я постановив:
прийти, захворіти і вмерти...
- Не можна без папоньки.
- Можна - не можна, годі, кажу!
- З ким же тепер рибу ловитимете?
- Сам!
- А не можна, не можна без папоньки... Хто в дамок сяде з вами,
хто про політику?
- Сам!
- А з ким "сади мої зелененькі" заспіваєте?.. А як же
на Різдво, на Великдень?..
- Сам! Сам заспіваю, сам занедужаю, сам і помру! Сам!
- Хрещений! Згадайте, як на ваші йменини ви папоньку додому вели
та й заблудились на своїй же вулиці, й якби не Полкан наш, то
б і не знайшли воріт...
- Не згадуй, бо хіба я кажу, що кум поганий чоловік? Кажу я так?
Кажу?
- Ні.
- Музолі у серці од любові й досади. Хто ми, кум і я? Хто? Хлопчики-пійонерчики,
що наввипередки побігли, чи до гробу вже підходимо?.. (По паузі).
Він буде по наркомосах усяких бігати, до Вецека скакатиме, а я
буду останніх поросят продавати, щоб його завертати додому?..
Годі! Додому!
- Я не поїду, хрещений.
- Що?
- Я сама шукатиму. Знайду, приведу - щастя, не знайду...
- Загинеш!
- Не знайду - загину... Сама собі смерть заподію.
- А як твоя мамонька, а моя кума, хрещенице, та вже хвора лежить
і навіть помирає... од тифу?
- Мамонька, як благословляли мене в дорогу, да руки мені цілували,
сльозами поливали, просили, молили, кляли, щоб я без папоньки
не верталась.
- А як твої сестри Віруня й Надюня і собі лежать, на малярію заслабли,
ніхто води не подасть і нікому компреса на нещасний лоб накласти?
- Не можу! Тоді ще, як у церкву заскочила та молилась, тоді ще
відчула, що доля нас розлучить.
- А як там без тебе всі квіти на вікнах посохли і в палісаднику
посохли?
- Сон мені щоночі, хрещений: одна я немов, один на степу плету
вінок з васильків та нагідок, а вони сухі немов, сухі - як ото
мертвому в голови кладуть... Доля віщує, її не обійдеш, хрещений.
- І курчата без води заливаються, а квочка не зна, що далі робити,
де води шукати.
- Хрещений!..
- І після цього не йдеш?
- Ні!
- Ага! Так ти хочеш показати, що в тебе папонькина характер...
Дак знай же, знай, що й я не абищо і маю характер, твердішую втричі
за кумову й твою. Прощавай! (Одійшов. Посварився). Одумайся! Загинеш!
(Любуня мовчала. Кум насунув капелюха). Загинеш, кажу!
Жираф - це кінь, виконаний за всіма вимогами замовника.
|
| |
| |
