rss · Середа, 22.11.2017, 14:15

Опитування

Покращення в смт Червоне.
1. Дуже необхідні!
2. Байдуже
3. Ні. Все і так добре
4. Це не можливо
5. Покращення вже є
Всього відповідей: 35
Сторінка 1 з 11
Модератор форуму: Shooler, lusi 
Форум селища міського типу Червоне, Червоне - зробимо кращим »  Школопедія (Школопедия) » Українська література » 11 клас - Тема: Остап Вишня (Павло Губенко). (11 клас - Тема: Остап Вишня (Павло Губенко).)
11 клас - Тема: Остап Вишня (Павло Губенко).
ShoolerДата: Неділя, 12.04.2009, 01:16 | Повідомлення № 1
Супермодератор
Група: Модератори
Повідомлень: 3529
х-статус:
Veni! Vidi! Vici!

11 клас - Тема: Остап Вишня (Павло Губенко).

“Моя автобіографія”
“Отак і пишу”
“Сом”
“Як варити і їсти суп із дикої качки”
“Бенгальський тигр”



Я - волк! И вожака хочу я трон.
Ведь жизнь имеет волчий нрав.
В ней справедливейший закон -
Кто всех сильнее тот и прав!
 
lusiДата: Неділя, 03.05.2009, 14:24 | Повідомлення № 2
Шановний мешканець
Група: Друзі
Повідомлень: 458

ОСТАП ВИШНЯ

(1889 — 1956)

Видатний український радянський письменник Остап Вишня широко знаний на Україні, в Радянському Союзі і за рубежем. Протягом усього свого творчого шляху Остап Вишня виступав як талановитий і неповторний митець, слово якого глибоко проникало в пласти народного життя й успішно слугувало його безупинному поступові. Справедливо буде сказати: творчість гумориста надихалась і окрилювалась великим поняттям Народ, про що він полишив щирі свідчення в своїх щоденникових записах.

“Який би я був щасливий, — занотував письменник 15 травня 1949р. в щоденнику, — якби своїми творами зміг викликати усмішку, хорошу, теплу усмішку, у радянського народу!

Ви уявляєте собі: народ радісно усміхнувся!

Але як це трудно!”

Неоднораз, особливо на схилі літ, Остап Вишня з великою сердечністю говорив про суспільне покликання радянського письменника, про вірність нашого мистецтва правді життя, про любов і повагу до людини праці. Органічність цих роздумів митець підтвердив своєю художньою творчістю.

Народився Остап Вишня (Павло Михайлович Губенко) 13 листопада 1889р. на хуторі Чечва біля містечка Грунь Зіньківського повіту на Полтавщині (нині Охтирський район Сумської області) в багатодітній селянській сім'ї. Він закінчив початкову, потім двокласну школу в Зінькові, згодом продовжив навчання в Києві, у військово-фельдшерській школі, після закінчення якої (1907p.) працював фельдшером — спочатку в армії, а з часом — у хірургічному відділі лікарні Південно-Західних залізниць. Та, як згадував письменник, він не збирався присвятити себе медицині — тож, працюючи в лікарні, старанно “налягав” на самоосвіту, склав екстерном екзамен за гімназію і в 1917p. вступив до Київського університету; одначе скоро залишив навчання і повністю віддався журналістській і літературній праці.

Перший надрукований твір Остапа Вишні — “Демократичні реформи Денікіна (Фейлетон. Матеріалом для конституції бути не може)” — побачив світ за підписом “П. Грунський” у кам'янець-подільській газеті “Народна воля” 2 листопада 1919р.

Тут було надруковано ще кілька фейлетонів молодого письменника, а з квітня 1921p., коли він став працівником республіканської газети “Вісті ВУЦВК”, розпочинається період його активної творчості і систематичних виступів у радянській пресі (псевдонім Остап Вишня вперше з'явився 22 липня 1921р. в “Селянській правді” під фейлетоном “Чудака, їй-богу!”).

Для формування і становлення письменницького таланту Остапа Вишні велике значення мали певні біографічні чинники. Дитинство гумориста, як уже згадувалося, пройшло на Полтавщині, де особливо відчувались любов і шана до славетних земляків-класиків І. П. Котляревського й М. В. Гоголя (творами останнього майбутній письменник захоплювався уже в шкільні роки); змалечку пізнавав Павло Губенко всі премудрості селянського буття, навіч бачив яскраві типи людей праці, захоплювався їхньою соковитою мовою, в якій часто озивалася дотепність народного гумору. Робота в пресі стала своєрідним продовженням, уже на вищому рівні громадянської зрілості, цієї щоденної школи життя, що її сумлінний і спостережливий літератор проходив із справді винятковою невтомністю. Молодому журналістові і письменникові Остапові Вишні вистачало життєвих спостережень і комічних барв — саме тому він мало не щодня міг виступати на сторінках “Вістей”, “Селянської правди” та інших видань з усмішками, фейлетонами чи й просто з лаконічними ущіпливими відгуками на ту чи ту конкретну подію. Його слово користувалося незвичайною популярністю. Виходять одна за одною і збірки усмішок письменника — “Діли небесні” (1923), “Кому веселе, а кому й сумне”, “Реп'яшки”, “Вишневі усмішки (сільські)” (1924), “Вишневі усмішки кримські” (1925), “Щоб і хліб родився, щоб і скот плодився”, “Лицем до села” (1926), “Вишневі усмішки кооперативні” (1927), “Ну й народ”, “Вишневі усмішки закордонні” (1930); двома виданнями, 1928 і 1930 pp. вийшло зібрання “вишневих усмішок” (самобутній гумористичний жанр) у чотирьох томах тощо. Загалом же протягом десяти років українською мовою (якщо брати до уваги і численні перевидання) з'явилося близько ста книжок вишнівської сатири і гумору, твори гумориста друкуються в перекладах російською та іншими мовами братніх народів Радянської країни, тираж їх досягав, як на той час, колосальної цифри...

О. Вишня здобуває визнання самобутнього майстра української сатири і гумору. Поряд зі своїми колегами по жанру — В. Елланом (як поет-сатирик друкувався під псевдонімом Валер Проноза), В. Чечв'янським, П. Капельгородським, С. Пилипенком, Костем Котком, В. Ярошенком, Ю. Вухналем (І. Ковтуном), М. Годованцем, П. Ванченком — автор вишневих усмішок тепер активно й плідно виступає в літературі. Він гостро висміює віджиле, чуже й вороже народові і пристрасно та послідовно підтримує паростки нового на виробництві, в побуті, культурі, в духовному бутті радянської людини, свого сучасника.

У 1934р. видатний радянський гуморист був незаконно репресований і зміг повернутись до літературної праці лише в 1944р. Першим твором, що знаменував повернення письменника до літературної праці, стала “Зенітка”, опублікована в газеті “Радянська Україна”, 26 лютого 1944р., — вона обійшла всі фронти, часто читалася по радіо, викликаючи теплу усмішку в бійців і трудівників тилу та додаючи їм віри в близьку перемогу над ворогом. Як і раніше, О. Вишня всім серцем сприймає турботи і клопоти народні — економічні, політичні, морально-виховні, культурно-мистецькі, що сповна засвідчують збірка його політичних фейлетонів і памфлетів “Самостійна дірка” (1945), книжки усмішок “Зенітка” (1947), “Весна-красна” (1949), “Мудрість колгоспна” (1952), “А народ воювати не хоче” (1953), “Великі ростіть!” (1955), “Нещасне кохання” (1956) та інші. Гуморист працює над перекладами творів російської та світової класики — М. Гоголя, А. Чехова, О. Сухово-Кобиліна, Марка Твена, О'Генрі, Б. Нушича, Я. Гашека, Я. Неруди, російських радянських письменників.

О. Вишня провадив і велику громадську роботу. Він брав участь у діяльності літературних об'єднань “Плуг” і “Гарт”, в організації та редагуванні, разом з В. Блакитним, перших двох номерів журналу “Червоний перець” (1922) і продовжив працю в цьому журналі, коли 1927р. було поновлено його вихід. Відома робота Остапа Вишні в оргкомітеті Спілки радянських письменників України та у Всесоюзному оргкомітеті, що здійснювали підготовку до створення республіканської та союзної письменницьких організацій. Після Великої Вітчизняної війни О. Вишня — член редколегії журналу “Перець” і один з найактивніших його співробітників, член правління Спілки письменників України, інших громадських організацій республіки, учасник численних зустрічей з читачами.

До останніх днів життя (помер Остап Вишня 28 вересня 1956р.) він віддавав талант і натхнення боротьбі за втілення в життя ленінських, комуністичних ідеалів.

Письменник унікальної (не тільки для України) популярности, рекордних — мільйонових! — тиражів, твори якого знали навіть неписьменні, за що його деякі вибагливі критики виключали з літератури, а диктатори — із життя. Хоч спіткала його доля гумориста-мученика, але й після десятилітньої каторги на Печорі, немов той Мамай чи Байда, не перестав він “усміхатись” аж до смерти.

Ось кілька голосів:

“Коли ходить про сатиру, то замість Гайне, Свіфта, Рабле, що, відкидаючи якусь ідею, нищили її цілу, з голови до п'ят, — знаходимо... Остапа Вишню, дотепного, талановитого, але до дрібничок “літературного обивателя”, як казав Щедрин, “непреклонного облічітєля ісправніковской неосновательності і городніческого заблуждєнія”, протестанта проти “маленьких вад механізму” (Дмитро Донцов, 20-ті роки).

“Традиція "губановців" не раз позначається на гуморі Остапа Вишні... Низькопробної культури гумор Остапа Вишні. О. Вишня — це криза нашого гумору... Гудити О. Вишню з його “прийомами” — це значить фактично писати рецензію на читача... Ми констатуємо факт величезної популярности і успіху серед читачівської маси Вишневих “усмішок”. Цей факт примушує нас сказати, що тільки низький культурний рівень або справжня “культура примітивізму” (хай пробачить нам пан Донцов на плягіяті) може продукувати Вишневий гумор і живитися ним. Недалеке майбутнє несе забуття Остапові Вишні” (Б. Вірний — Антоненко-Давидович, 20-ті роки).

“Усмішки” Остапа Вишні я полюбив. Полюбив їх за те, що вони запашні, за те, що вони ніжні, за те, що вони жорстокі, за те, що вони смішні і водночас глибоко трагічні...” (Микола Хвильовий. “Остап Вишня в світлі лівої балабайки”. ПРОЛІТ-ФРОНТ, ч. 4, липень 1930, с. 309).

“В наслідку допомоги Україні з боку ЦК ВКП(б), і насамперед Сталіна, агенти імперіялістичних інтервенціоністів були розбиті, націоналісти були демасковані, і куркульські ідеологи та їхні прихильники були практично прогнані з поля української радянської літератури... Зник ореол тих колишніх “зірок, славу яких штучно роздмухували націоналісти: куркульський блазень Остап Вишня... і подібні”. (Іван Кулик, у московському альманаху ЛІТЕРАТУРА НАРОДІВ СРСР. 1934, ч. 7-8).



Я - Ангел!.. Только крылья в стирке, нимб на подзарядке, а рожки и хвост - это у меня наследственное...))))
 
lusiДата: Неділя, 03.05.2009, 14:26 | Повідомлення № 3
Шановний мешканець
Група: Друзі
Повідомлень: 458

ОТАК І ПИШУ
І
Як ви пишете?
З такими запитаннями частенько звертаються слухачі до всіх письменників мало не на всіх літературних вечорах, де письменники читають прилюдно свої власні твори.
Звертаються з такими запитаннями вони й до мене.
- Як я пишу?
Колись, замолоду, на такі запитання відповідалося жартома так:
- А так пишу: беру папір, беру олівця, сідаю собі та й пишу собі...
Така відповідь, видимо, не зовсім задовольняє або, певніше, зовсім не задовольняє запитувачів, бо запитання не припиняються, а навпаки, їх, отаких запитів, дедалі більше; отже, зацікавлені хочуть, мабуть, щоб я про свою роботу розповів докладніше.
Давайте спробуємо.
Тільки зарані давайте умовимося, що в моїй оцій розповіді чи бесіді не буде ніякісіньких рецептів про те, як писати фейлетони, гуморески чи взагалі художні твори, бо я дотримуюсь тієї думки, що навряд чи можна когось навчити писати ті чи інші художні твори, а от навчитися такі твори писати можна.
Я розкажу вам, коли і як я почав писати гуморески та фейлетони, і, коли вдасться, - розкажу і як я їх пишу.
II
Працювати в газеті я почав пізненько, тоді, як мені вже стукнуло тридцять з гаком літ.
Чому?
Я походжу із селян. Народився на Полтавщині. Батьки мої мали дуже багато дітей і дуже мало грошей. Було це ще за царського часу. Систематичної освіти батьки дати мені не мали змоги. Закінчив я сільську школу. А далі що? Про гімназію чи взагалі про якусь іншу середню освіту і мріяти годі. Що робити? Хазяйнувати вдома - ні на чім і ні над чим. А батьки, проте, силкувалися будь-що, а повиводити дітей "у люди". Десь батько дізнався, що він, як колишній солдат, мав право віддати сина на "казьонний кошт" у військово-фельдшерську школу, а таких шкіл на Україні тоді була тільки одна - в Києві.
Чому саме батьків привабила військово-фельдшерська школа, а приміром, не земська фельдшерська, яка була ближче, в Полтаві?
У Полтаві треба було найняти для учня квартиру і т. д., а в Києві все це було "казьонне", хоч за навчання потім треба було відслужити фельдшером у війську.
Закінчив я військово-фельдшерську школу. Працював фельдшером і далі вже вчився самотужки, щоб скласти екстерном іспит за гімназію "на атестат зрілості"...
Для цього мені довелося затратити мало не десять років. Виходить, що середню освіту я дістав уже тоді, коли мені підкочувалося під тридцять літ.
Виступаючи перед нашою радянською молоддю, я завжди говорю, що як їй, мовляв, тепер "дуже трудно": у неї тепер і семилітки, і десятилітки, і технікуми, і університети, і інститути, і заочні вищі учбові заклади, і академії... Не знаєш, за що вхопитися...
Тепер тобі стукнуло двадцять три, - ти вже або інженер, або лікар, або педагог, або біолог, або геолог, або, або, або та ще раз або...
А нам було "значно легше": закінчив дві, три, а найбільше чотири зими освіти, хапайся за батіжок і - "цабе, рябе, тр-р-р-р!". І то не на свої воли, а на куркульські або на поміщицькі!
Книжки читати я любив змалку, все думалося та гадалося, що то за люди такі є на світі, що вміють вірша скласти чи книжку написати, але про те, щоб самому щось таке скласти, про це мріялося...
Фельдшерувати мені пощастило з одним дуже освіченим лікарем, який кохався в літературі, сам писав, чудесно знав українську мову, був знайомий з Лесею Українкою.
Ну, по службі ото іноді напишеш якогось там чи акта, чи.щось інше, даєш йому на підпис, він читає... Якось він мене запитав:
- А ви ніколи не пробували в: газети писати?
- Ні, ніколи.
- А ви спробуйте!
Я спробував. Написав невеличкого дописа (не пам'ятаю вже про що!), поніс до редакції, де мого дописа і викинули в кошик. Залишив я думку про працю в газеті.
Українською мовою я говорив з дитинства. Вчився в російській школі, бо, як ви знаєте, за царя українських шкіл на Україні не було зовсім.
Як ми, українські селянські діти, говорили й писали, закінчивши дві-три зими сільської школи або пройшовши солдатську царську муштру?
Хтось колись про нашу говірку сказав дуже дотепно: "Ни по-русски, ни по-малорусски, а так - мало по-русски!"
Лікар, з яким я працював, розкрив передо мною красу української мови і багато мені допоміг в її вивченні.
Книжки, розуміється, я читав і російські, і українські. І багато читав.
1919 року були спроби виступів моїх у газетах, але постійна праця в газетах почалася 1921 року в Харкові, в редакції газети "Вісті ВУЦВК".
III
Мову українську, вже й літературну, я, як на той час, знав пристойно.
Прийшов я в Харкові до редакції газети "Вісті ВУЦВК" та й кажу:
- Чи нема у вас якоїсь роботи?
- А що ви вмієте?
- Знаю українську мову!
- О! Нам такі люди потрібні!
Треба вам знати, що тоді знавців української мови було обмаль. Декотрі з тих, що знали, перепетлюрилися, молодь іще не попідростала...
За найкращого знавця української мови в редакції "Вістей", крім редактора, вважалася зав. інформвідділом (така була посада) Оксана X.
До неї було мене й направлено.
"Іспита" я склав блискуче і того ж дня ввечері вже працював як перекладач.
Почалася моя газетярська робота.
Було це, я ж кажу, 1921 року. У квітні.
А тепер уже 1954 рік!
А газетярська моя робота як почалася, так і досі не припиняється.
І, як по секрету вам сказати, і досі я вважаю себе "в общем и целом" за газетяра.
Працюю, значить, я собі в редакції та й працюю. Перекладаю собі та й перекладаю.
Вдачі я змалку був не сказать, щоб дуже сумної, а зовсім навпаки: по молодості сміялося весело та розложисто.
Одного разу, перекладаючи закордонні телеграми, натрапив я на якийсь курйозний факт із закордонного життя. Забув уже я, який саме. Телеграмку я переклав, а потім сам собі подумав, а чому мені не поглузувати з цього факту. Взяв я та й написав щось таке на кшталт фейлетону, чи усмішки, чи гуморески.
До речі, мені і тоді, і тепер не дуже до вподоби французьке слово "фейлетон". Пишу я це слово через те, що так заведено по газетах та по журналах, а я сам для своїх речей вигадав назву - "усмішки", і це слово я люблю куди більше, ніж слово "фейлетон"...
Хоч "фейлетон" уже й завоював у нас повне право на життя, та, на мою думку, слово "усмішка" нашіше від "фейлетону".
...Так написав ото, значить, я усмішку про закордонний факт, приклав до перекладу телеграми і поклав на стіл Оксані X. Сиджу й поглядаю на Оксану. А працювали всі ми, і начальство (заввідділом), і підлеглі, в одній кімнаті. Прочитала Оксана переклад, читає усмішку. Починає реготатися. Схопилася і, регочучи, кудись побігла. Прибігає і показує мені редакторову резолюцію: "Надрукувати в завтрашньому номері газети..."
"Бий тебе нечиста сила!" - думаю собі. А сам, розуміється ж, радий! Ще б пак!
- А як підпишемо фейлетона? - питає Оксана.
Я беру в неї свій "твір" і підписую: "Оксана".
Таким робом перший мій фейлетон (коли можна його так назвати), надрукований у "Вістях", з'явився за підписом "Оксана".
Чому?
З цього видно, що серйозної ваги цьому фактові я не надавав і бути фейлетоністом чи взагалі письменником не гадав.
Праця в газеті мені полюбилася, кидати її я не збирався, а думав: хіба мало є працівників у газеті, - і не письменників, і не фейлетоністів, а прекрасних журналістів, без яких газета не може існувати?
"Працюватиму, - думав я собі, - а там видно буде, на що воно закандзюбиться..."
Працював я, треба вам сказати, залюбки, працював із захватом.
Зранку в редакцію приходив, вискакував на годинку, на обід і перед світом другого дня приходив додому.
Життя минало в редакції.
Був я і за перекладача, і за редактора мови, і за зав відділами, і за секретаря редакції, і за редактора журналу "Червоний перець", і за редактора літдодатків.
Не одночасово, розуміється.
А то одночасово у "Вістях" я був за редактора мови й за фейлетоніста, а в "Селянській правді" за відповідального секретаря.
Попрацювалося, - нема де правди діти!
Разом із "Вістями" видавалася і газета "Селянська правда", яка перші часи шкутильгала, бо часто мінялися редактори.
Я в "Селянській правді" працював за секретаря.
Сидиш, було, в кімнаті, заходить товариш:
- Драстуйте! Я - ваш редактор!
- Дуже приємно!
Дивишся, за місяць-півтора вже це "дуже приємно" говориш іншому товаришеві.
Редакторами "Селянської правди" довший час були товариші, які, приїхавши до Харкова, чекали призначення на роботу.
- Попрацюйте в "Селянській правді", доки підберемо вам відповідну роботу!
Часто й густо редакторство в "Селянській правді" - то була робота за сумісництвом.
Газета виходила тричі на тиждень. Отож і було, як правило:
- Ви робіть, а я забіжу перегляну!
- А передова?
- І передову напишіть!
- А про що?
- Пишіть про кооперацію!
- Та минулого разу писали про кооперацію!
- Нічого, нічого! Не пошкодить! Пишіть про кооперацію!
Обов'язково, було, редактор забіжить переглянути передову.
- Добре написано, дуже добре! Тільки кінця нема!
- Як нема?
- У кінці додайте: "А через те давайте хліб і коні для Червоної Армії!"
Писалася передова про міжнародне становище, про культосвітню на селі роботу, все дно кінець додавався обов'язково:
"А через те давайте хліб і коні для Червоної Армії".
- Та якось воно тут вроді...
- Нічого, нічого! Добра якась душа прочитає та, дивись, іще раз вивезе хліба на продпункт! Друковане слово - воно своє робить!
Був і такий редактор.
- Товаришу редакторе! Коли буде передова?
- А газета хіба виходить? - запитує редактор.
- Не виходить, бо нема передової!
- А раз не виходить, так навіщо ж передова? За дванадцять років безперервної технічної роботи в апараті редакційному було всього!
Проте з яким захопленням згадуються ці роки! Стінних газет тоді в наших редакціях не було. От я взяв та й написав усмішку "для внутрішнього вжитку" про справи редакційні. Про всілякі такі курйозні, більш-менш типові явища в редакційній нашій роботі, про чудернацькі вчинки різних редакційних співробітників-диваків (а де ж їх, скажіть, нема?!). Сміху було, хоч лопатами вигортай! Але це мене і згубило! Уже редактори почали:
- Ви вмієте, та не хочете!
- От на таку тему треба фейлетона! Розумієте, треба!
- Та не вийде в мене!
- А ви спробуйте! Про редакційні справи ж вийшло! Напишіть!
Почав писати.
Іноді виходило, іноді не виходило...
Згодом почало частіше "виходити", ніж "не виходити".
Почалося частіше братися за Гоголя, за Щедріна і за Чехова...
Читав, думав: "Чому смішно? Звідки сміх?"
Діставав словники, збірники приказок... і т. д., і т. ін.
І прислухався. Прислухався і в трамваях, і на базарах, і по ярмарках, і по поїздах, - чому сміються, чого так весело?... І записував.
Чому я про все це пишу?
Ми ж з вами бесідуємо про те, як я починав свою роботу в українській сатирико-гумористичній літературі. Я не можу вам сказати, чи всі так починають і чи взагалі так слід починати.
Я не маю сумніву в тому, що тепер, коли ми маємо інститути літератури, інститути та факультети журналістики нашій молоді буде значно легше починати, ніж було нам.
Те, до чого доводилося доходити навпомацки, не маючи й отакусінького під собою теоретичного грунту, те для наших молодих товаришів буде висвітлене у вишах.
Буде основа, на якій уже вишиватимуться візерунки.
А ми - самі снували, самі й вишивали.
IV
- Розмови розмовами, а як же все-таки пишуться фейлетони? Як?
А давайте я вас запитаю:
- Чому один письменник пише романи, другий - вірші, третій - драми, комедії і т. д., і т. ін.?
Є, розуміється, письменники, що можуть і те, й те, й те, а втім, один із жанрів у нього виходить краще, ніж інший.
Пише, приміром, чудесні ліричні пісні поет-сатирик наш Сергій Воскрекасенко, але в сатиричних своїх віршах він і сильніший, і плідніщий.
Силу-силенну таких прикладів можна навести.
Я не кажу, що людина народжується з якимись там сатиричними чи гумористичними "гвинтиками" в голові, але кожна людина має до чогось певного більший потяг, більше покликання, ніж до іншого.
А коли в людини є потяг чи покликання, приміром, до сатири, до гумору, вона ними, - сатирою та гумором, - більше й цікавиться, більше вивчає класиків сатири та гумору, народну сатиру та гумор, стежить за новими явищами в сатиричній та гумористичній літературі, тим самим задовольняючи своє до них покликання, а разом з тим виховує, збагачує, розвиває власні зерна сатири та гумору. Кінець кінцем сатира та гумор робляться справою її життя, її фахом, коли мова йде про літературу.
Розуміється, що все це розвивається не само по собі, а в загальному процесі розвитку нашої літератури і взагалі культурного нашого життя.
М. Є. Салтиков-Щедрін писав, як ви знаєте:
"Література знає такі людські дії, які мають у собі певну міру загадковості і щодо яких публіка ще не з'ясувала, порочні вони чи доброчесні. Філософи пишуть, з метою пояснити ці дії, цілі трактати; романісти беруть їх за основу багатотомних творів; сатирики роблять ту саму справу, закликаючи на допомогу зброю сміху. Ця зброя дуже сильна, бо ніщо так не збентежує порок, як свідомість того, що його вже викрито і що з приводу нього вже залунав сміх"1[1].
- Ну, правильно, - ви своєї. - І потяг, і покликання до сатири та до гумору в нас єсть, і познайомилися ми з народною сатирою та з гумором, читали класиків, стежимо за новими явищами в сатиричній та гумористичній літературі і навіть, бажаючи працювати в літературі, закликали для цього на допомогу зброю сміху! Все зробили! А все ж таки - як писати фейлетони? Як писати гуморески?
Я можу вам розповісти, як, як мені відомо, пишуть чи писали інші письменники, з трудом можу розказати на окремих роботах-прикладах, як я їх сам писав, але як взагалі писати, не знаю і порадити нічого не можу!
Ви гадаєте, що я не цікавився колись, не допитувався, як писати? Допитувався! Але, на жаль, ніхто нічого певного мені не сказав.
- Як ви пишете? - питав я.
- А так: пишу, та й уже!
Один із відомих письменників-сатириконців (був до революції в Петербурзі журнал "Сатирикон") писав, кажуть, так: сідає за стіл, перед ним чотири смуги паперу, на кожній лежить авторучка, він на одну тему пише чотири варіації гуморески і кожну варіацію окремою ручкою. Несе ці чотири варіації до редакції і читає редакторові. Редактор дуже часто запитував, кажуть, письменника:
- А п'ятої варіації у вас нема?
Я не думаю, щоб твір дуже вже залежав од авторучки та від паперу.
Колись до мене завітав був народний художник СРСР Анатолій Галактіонович Петрицький. Сиділи ми, гомоніли, курили. Анатолій Галактіонович одірвав од коробки з-під цигарок кришку, взяв навпівспаленого сірничка, вмокнув сірничка в чорнило, сидить і дряпає, так собі - між іншим, сірничком по картону. А вийшов чудесний портрет.
Крім, отже, матеріалу, ще щось, очевидно, для художнього твору треба.
Якось улітку ми жили з одним нашим талановитим поетом в мальовничому селі на Полтавщині, над рікою над Сулою. Поет працював над перекладами з Пушкіна. А я милувався з нашого поета. Як поет працював? Він одразу, що називається, "з маху" з російської мови без єдиної помарочки "переписував" мовою українською цілі сторінки. Один варіант. Потім таким от способом - одразу другий варіант. Читається потім перший варіант, читається другий, з двох робиться один. Переклад готовий. Та який переклад! Можливо, що поет потім іще шліфував переклади, але того вже я не бачив, я розповідаю про те, чого був свідком сам.
Усі ж ви бачили рукописи великого Льва Толстого, читали про те, як він працював! Скільки він правив, скільки і ним самим, і для нього кожний твір було переписувано. . А потім іще правка в коректурі, коректура коректури, коректура в гранках.
Від цього хіба твори Л. М. Толстого були менш художніми? Навпаки! І хіба така кропітка над творами робота принижує велич Толстого?
Якось я запитав сина нашого українського видатного новеліста:
- Коли не секрет, розкажіть, прошу вас, як працював ваш батько?
- А чому, - відповідає син, - це секрет? Ніякий не секрет! Щоранку з батькового кабінету вигортали купи подраного паперу.
Але ж дивувалися письменникові сучасники, дивуємося ми, цілий світ дивується, як можна одним словом передати психологічний стан людини, двома-трьома словами намалювати цілу картину, а на одній-двох сторінках дати соціальний стан цілого вимученого народу!
Кожний робить, в даному разі пише, як уміє!
V
Найважче і найнеприємніше писати про себе.
Я ще раз кажу, що не маю жодного наміру давати якісь певні рецепти, як писати, та їх, тих рецептів, і нема. Я спробую розповісти, приміром, чому і як я написав свою "Зенітку", бо із моїх творів її, мабуть, чи не найбільше знають.
"Зенітку" написано під час Великої Вітчизняної війни.
Мені хотілося в ті тяжкі, грізні часи написати щось дуже веселе, таке, щоб і моя робота спричинилася до того, щоб люди і на фронті, і в тилу таки по-справжньому засміялися, та не засміялися, а просто-таки зареготалися.
Одночасно щоб моя гумореска відігравала й певну, сказать би, мобілізаційну, підбадьорювальну роль.
Героями "Зенітки" я вибрав двох дідів: діда Свирида та його кума.
Чому я вибрав дідів?
Щоб показати, що з ворогом воював увесь наш народ, що мав силу держати в руках як не гвинтівку, то бодай вила. Я зробив старого діда партизаном (а хіба таких не було?), а в партизанах навіть кволі діди не сиділи без діла, а хоч обід хлопцям варили та коні пасли.
Чому я навів приклад війни діда Свирида з його бабою Лукеркою? Це - смішно, але в мене була ще й та думка, що, мовляв, не задавайтеся, фашисти, своєю технікою, своєю військовою наукою, - хоч які ви дуже такі муштровані, дуже такі сильні, дуже на військовій справі практиковані, - наші діди битимуть вас, маючи в руках не вдосконалені зенітки, а звичайнісінькі вила-трійчата.
Дідів, що попадали з кислиці, я прозвав льотчиками.
Такі контрасти: зенітка й вила, ціла військова муштра з одного боку і баба Лукерка з другого, таран і спідниця і т. д. Та ще коли старі діди по-своєму вживають у розмовах військових термінів (а хіба не поприщеплювалися такі терміни до нашої мови за час війни?!), - от і вийшло, кажуть, дуже смішно.
"Зенітку" свою я вигадав. Живого діда Свирида, того, що діє в "Зенітці", на світі не було. Але я певний, що подібні діди були, бо, якби їх не було, я б погрішив проти художньої правди і читач обов'язково десь, колись, - не тепер, так у четвер, - запротестував би... Читача не обдуриш! За десять років життя "Зенітки" я протесту жодного не чув.
Я розповів про те, чому я написав "Зенітку".
Як я її написав?
Це вже справа складніша. Із "Зеніткою" я "мучився" довгенько. Було багато сумнівів, чимало побоювань! А чи не образяться наші солдати, наші офіцери, що я їхню титанічну, героїчну, смертельну на війні боротьбу порівнюю з "війною" діда Свирида та баби Лукерки? Хоч я мав на увазі фашистську армію, а раптом комусь спаде на думку, що я - аж подумати страшно! - недооцінюю труднощів боротьби.
Чи не образяться наші безстрашні соколи-льотчики, що найсмертельнішу в їхніх руках зброю - таран - я воджу до тарана дідом бабиної спідниці?
Ще тільки готуючись писати, я радився з деякими товаришами та з першими моїми читачами: чи не може таке трапитися?..
А хто напевно міг сказати, трапиться чи не трапиться?
Вирішив писати!
Сам собі подумав вся справа в тоні, в підході, в певних межах.
Узяв та й написав.
Технічно як я її написав, питаєте?
Я її не написав, а розказав. Було це в Рязанській області, де моя родина жила в евакуації. Я приїхав до неї. В хаті було холодненько, був лютий. Уночі не спалося, а більше хукалося. Хукав я, хукав, ніякого тепла не нахукав. Хукнеш, а воно пара клубком вихукується. Розбудив я дружину.
- Ти не змерзла?
- Змерзла!
- Слухай, я тобі щось розкажу.
- Перед світом? Може, це тобі з холоду?
- Слухай, може, тепліше буде.
І почав: "Сидить дід Свирид на колодках, сидить і стружить верболозину..." І так до кінця.
Дружина почала сміятися. Потеплішало.
А вранці встав, нагрів біля чайника пальці, попрохав у хазяйчиної доньки-школярки чотири аркушики з учнівського зошита паперу "в кліточку", взяв олівця, бо чорнило замерзло, сів та й записав "Зенітку".
Так народилася "Зенітка"...
"Зенітка" - це гумореска, написана не на фактичному матеріалі, це, сказати б, чистісінький авторський витвір, домисел.
Давайте спробуємо поговорити про фейлетон, чи усмішку, як про наслідок певного життєвого явища, факту. Єсть у мене усмішка (чи хай буде фейлетон), що зветься: "У ніч під Новий рік". Матеріалом для цієї усмішки прислужився той життєвий факт, що по багатьох наших колгоспах голови колгоспів, щоб повлаштовувати на легеньку роботу своїх родичів, кумів, сватів і т. д., - призначають їх сторожами.
В одному колгоспі було виявлено по штату цілих вісімнадцять сторожів. Явище, розуміється, ненормальне, яке межує із злочином. Треба було висміяти це явище, звернути на нього громадську увагу, винести його на людське посміховисько. І таким чином припинити.
Як я підійшов до цього матеріалу, до цього факту?
Я собі уявив, що коли в колгоспі вісімнадцять сторожів і всі вони родичі чи приятелі, - ясно, що не всі вони діди, що це здорові, працездатні люди, які ховаються від роботи і мають за це ще й неабиякі трудодні.
Це була, так би мовити, вихідна точка, та грубка, від якої я почав "танцювати"...
Що може робити здорова, неспрацьована, молода людина вночі, коли вона сторож, а тому сторожеві тільки й діла, що в калатало калатати?
От я й почав їм роботу знаходити, на папері, звісно: і вони в мене і в підкидного грають, і борються, і на фермі симентальського бугая піднімають. Дійшло до того, що комсомолка Оленка на правлінні почала вимагати, щоб сторожам футбольного м'яча купили: хай, мовляв, не гуляють, а тренуються та Кубок СРСР для колгоспу виграють.
А остаточно я скомпрометував сторожів тим, що одного з них в ніч під Новий рік щось украло. - Люди читали, сміялися, а дехто, напевно, і чухався. А якби я взяв та й написав: "У такім-то колгоспі вісімнадцять сторожів. Розженіть їх!" Це була б не література. Справа літератури - своїми засобами звернути увагу на певне явище, висвітлити його, а для "вжиття заходів" у нас є інші відповідні установи.
Якось, бувши в однім районі, я звернув увагу, що клуби по селах здебільша позамикувано. Висять на клубних дверях величезні колодки-замки.
Я не допитувався, чому позамикали ті клуби, - для мене було ясно, що на культосвітню роботу в тому районі увага невелика.
Написав я фейлетона "Про замки та інші речі". Району я не називав, не називав і певного клубу, але вийшло, що я "попав у точку"; чимало було листів-одгуків на цей фейлетон, де писалося: от, мовляв, добре, що написали про замки на клубах: у нас уже нема замка, клуб працює і т. д., і т. ін.
Чому я із "смішного" саме боку підходжу до життєвих явищ?
Бо я намагаюся бути сатириком, а сатирики, як говорив М. Є. Салтиков, "закликають на допомогу зброю сміху"...
Коли б я був романістом, і цей факт мене б зацікавив, я б поклав його, може, за основу багатотомного роману.
Поет написав би, може, баладу, може, поему, може, пісню...
А моя зброя - сміх! Я глузую, кепкую, а частенько просто собі усміхаюсь.
М. В. Гоголь сказав: "Сміху боїться навіть той, хто вже нічого не боїться". ,
VI
Де береться матеріал, для сатирично-гумористичних творів?
Радянські письменники, сатирики та гумористи, здебільша гуртуються біля сатиричних та гумористичних журналів - "Перця", "Крокодила" та інших, що видаються по братніх радянських республіках. Працюють вони по редакціях газет та журналів. Редакційна пошта завжди дає такого матеріалу скільки завгодно.
Але, розуміється, найкраще бачити життя на власні очі, вивчати його, бути серед народу, отож найкориснішими завжди бувають поїздки в колгоспи, радгоспи, на фабрики, заводи, шахти і т. д., і т. ін. Сатирикам та гумористам це ще потрібніше, ніж комусь іншому.
Письменникова зброя - мова, слово. Веселу гумореску, фейлетона, гостру сатиру не можна написати спокійною, холодною, хай навіть і найлітературнішою мовою.
У сатирика та гумориста мова має бути жива, гостра, дотепна, наближена до мови, якою розмовляє народ.
Отож і доводиться прислухатися, записувати, знайомитися з фольклорними матеріалами і т. д., і т. ін.
Це для нас і необхідне, і обов'язкове, без цього веселої усмішки не напишеш.
Мені довелося повоювати зброєю сміху з ворогами радянського народу, панськими лакузами, продажними українсько-німецькими націоналістами.
Вся ця наволоч після війни кублилася по всіляких схронах у західних областях Радянської України. Все це вихованці всіляких гестапо та інших гадючих гнізд із своєю розбійницькою специфікою, жаргоном, побутом, вчинками і т. д.
Розуміється, що, сидівши в Києві, не вивчивши цього всього матеріалу на місці, мені трудно було б щось про них уїдливе написати. Треба, значить, було їздити в західні області, знайомитися з обстановкою каїнової роботи ворогів, говорити з місцевими людьми, що докладніше знали роботу цих запроданців, доводилося говорити і з самими "героями" темної ночі та густої хащі.
Наслідком тільки цього й могла вийти моя книжечка "Самостійна дірка".
Не було б моїх "Ленінград і ленінградці", якби я не побував у Ленінграді, наслідком поїздки в Запоріжжя з'явилися мої "Запорожці"; всі мої "мисливські усмішки" - результат багатолітніх мандрівок з рушницею...
Треба вам сказати, що і в "мисливських усмішках" нічого вигаданого нема: це все власні спостереження, все це було побачено, почуто, пережито.
Розуміється, все оброблено з мого погляду.
В кабінеті наш брат багато не висидить.
VII
Ми, на превеликий жаль, дуже бідні ще на теоретичні роботи в галузі сатирико-гумористичної літератури. Та появиться ж колись і теорія.
Що ж іще вам сказати?
Знайте найголовніше: "Не святі горшки ліплять!"
Захочете навчитися писати фейлетони, навчитеся, бо, ще раз підкреслюю, навчитися можна!

А нам, що вже чимало літ працюємо на ниві сатирично-гумористичної літератури, чекаючи молодої, гарячої, дотепної, веселої зміни, залишається тільки одне:
учитися, учитися та ще раз учитися!
Чекаємо до наших лав: будемо вчитися разом!



Я - Ангел!.. Только крылья в стирке, нимб на подзарядке, а рожки и хвост - это у меня наследственное...))))
 
lusiДата: Неділя, 03.05.2009, 14:27 | Повідомлення № 4
Шановний мешканець
Група: Друзі
Повідомлень: 458

Сом
Ви були коли-небудь на рiчцi, на Осколi, що тече Харкiвщиною нашою аж у рiчку Пiвнiчний Донець? Не були?
Побувайте!

…За славним мiстом Енськом Оскiл тече повз радгосп, i радгоспiвський садок, як то кажуть, купається в рiчцi.

Заплава рiчки Осколу, де вiн у цьому мiсцi розбивається на кiлька нешироких рукавiв, заросла густими очеретами, кугою, верболозом i густою, зеленою, соковитою травою. Як увiйдеш, картуза не видко! Шумить заплава в травнi та в червнi…

Помiж очеретами та верболозом сила-силенна невеличких озеречок, вкритих густою зеленою ряскою, лататтям з жовтогарячими квiтками-горнятами на довжелезних зелених батогах!

А скiльки там водяних лiлiй!

Озеречка тi з'єднуються одне з одним вузенькими єриками, такими вузькими, що ледь-ледь можна ними пропхнутися на невеличких човниках-довбанках з одного озеречка до iншого.

Дiвчатка, було, як сядуть на човника та як поїдуть по тих озеречках та по заводях, - цiлий човен водяних лiлiй понаривають i їдуть додому всi в бiлих вiнках, i човник їхнiй вже не човник, а нiби величезна довгаста бiла квiтка рiчкою пливе…

Дiвчатка їдуть та й спiвають i "Човника", i "Тихо-тихо", рiзних чудових пiсень дiвчатка спiвають.

"Тихенький вечiр на землю спадає", в садку заливаються солов'ї, до Осколу з пасовиська спускається колгоспна череда, а з рiчки лунає грайливе "Човник гойдається серед води" або зворушливо-нiжне "Тихо, тихо Дунай воду несе, а ще тихше дiвка косу чеше…"

Чарiвна рiчка Оскiл…

А скiльки там диких качок!

Як, бува, пощастить вам у тих мiсцях побувати навеснi чи влiтку, сiдайте ви на човна-довбанку i пливiть єриком тихо-тихо, щоб весельце ваше анi плеснуло, анi булькнуло…

I вдивляйтеся в очерет. Ви обов'язково побачите, як помiж густим очеретом мелькає голiвка чирятка-мами, а навколо неї манiсiнькi чиряточка, мов мишенята, шмигають…

А далi - он пробирається качка-крижень з криженятами…

А болотяних курочок! Як на путнiй колгоспнiй птахофермi курчаток-леггорнят. Тiльки дикi курочки не бiлi, як леггорни, а рудувато-чорнувато-крапчастенькi, на довгеньких ноженятах. I ноженятами тими вони бiгають по зеленому лататтi, як по паркету. Зелене латаття пiд ними навiть не вгинається - такi вони легесенькi - болотянi курочки…

До плеса чи до озеречка ви пiдпливайте ще тихше, - щоб анi звуку, анi шурхоту. На озерце не випливайте, а зупинiться бiля нього i дивiться. Обов'язково побачите або бiлолобу лиску з лисенятами, або виводки чирят, крижнiв, широконосок…

Гуляють качатка, у теплiй водi купаючись…

Раптом тривожний мамин голос, тихе - ках! - i каченяток нема! Їх як злизало. Вони або пiрнули, або до куги, до очерету, до латаття попритулялися, поприкипали. I не дишуть! Небезпека минула, мамине заспокiйливе - ках! - i знову весела гра - купання серед озеречка.

Чарiвнi мiсця на рiчцi, на Осколi…

* * *

Тихо, тихо Оскiл воду несе…

- Якраз проти радгоспу рiчище в Осколу широченьке, вода чиста-чиста. Трохи лiворуч - велика ковбаня, цiле просто урвище пiд зверху тихою водою.

- Там така глибочiнь, що й дна не дiстанеш! Там нiхто нiколи дна ще не дiстав! Та куди там?! Там так глибоко, що наша дзвiниця пiрне! Їй-бо, правда! Пiрне з хрестом! Отака там глибочiнь!

Це так нам дiд Панько розповiдав.

- Боже вас борони там купатися! Втягує, вглиб утягує! закрутить тебе, завертить, бульк! - i нема чоловiка!

- А що ж воно, дiдусю, закрутить та завертить? Зверху ж нiби тихо.

- Та воно зверху вродi тихо, а пiд водою крутить. I крутить i вертить! Та то ще нiчого! Соми там живуть! Там такий один сом жив, що сохрани, господи, й помилуй! Ще за панiв було: сидимо ми з паном отут на березi… Нi, не так: пан сидить отут на березi, а я стою бiля пана. Вже сутенiло… Пливуть гуси. Великий табун панських гусей пливе! Коли це гусак як закричить - ге-ге-ге-ге! - та по водi крилами ляп-ляп-ляп! Гуси з криком усi врозтiч! Гусак ще раз - ге! - та крилами - ляп! - i нема гусака! Пiрнув пiд воду! А на тому мiсцi, де гусак плив, щось як ляпне по водi нiби чорною лопатою! Лясь! Тiльки хвилi водою пiшли. Я тiльки:

"Свят, свят, свят! Чорт, пане, чорт!" А пан у крик:

"Давай ружжо! Сом гусака ковтнув!" Де там давай, хiба туди ружжо дострелить, на отаку глибочiнь?! Про-о-пав гусак! Отакi соми бувають!

- Невже-таки сом гусака ковтнув?

- Не вiрите? А ви хiба книжки Сабанєєва не читали? Менi пан її читав.

- А хто такий Сабанєєв?

- А мисливець такий знаменитий колись був i рибалка, що книжки понаписував: i про рибальство, i про полювання, i про мисливських собак. Пан казав, що дуже хорошi книжки понаписував Сабанєєв. Професор вiн був, чи що… Так у тих книжках написано, що колись було впiймано сома вагою на 400 кiлограмiв! Он який сом! 25 пудiв сом! Не сом, а корова! Так що ви гадаєте, що вiн гусака не проковтне? Та ви послухайте, що далi з тим сомом було. Да… Вирiшили ми з паном, або, вiрнiше, пан зi мною, впiймати того клятого сома! От наказав пан ковалевi зробити величезного гака. Зробив коваль гака. Насталив його, загострив, принiс до пана. "Ну, Паньку, - пан мене питає, - а чим ми того гака наживляти будемо?" - "Не iнакше, - кажу, - паночку, як гусаком. Сом, - кажу, - вже поласував гусячим м'ясом, I на гусака вiн пiде обов'язково!" Наказав пан зарубати гусака чи гуску, я вже не докажу. Обскубли ту гуску, не розчиняли, а так цiлою трохи на вогнi пiдсмажили, - гуска сита була! - та й почепили на гака. Гака того ми прив'язали на два зв'язанi налигачi, прип'яли до осокора та пiзно ввечерi й закинули в Оскiл. Соми, як ви знаєте, полюють за здобиччю вночi. Вдень сом може вчепитися на гака тiльки випадково. Закинули, значить, ми гуску в Оскiл i посiдали на березi, над ковбанею. Сидимо, чекаємо. Нiч тепла, мiсячна. Тихо, тихо навкруги. Тiльки чути за садком, як Христя, що панськi корови пасла, голосно виводить:

Якби ж таки того пана чорти були узяли,

Ми з тобою, мiй коханий, не такої б утяли!

Сидимо. Я вродi тої пiснi не дочуваю, а пан так i зовсiм не чує. Тiльки й запитав: "Хто воно ото так виводить?" - "Не знаю, - кажу, - пане, то не з наших, то хтось iз хутора на село через леваду йде". Сидимо, дрiмаємо. Пан налигача в руцi тримає. Коли це я-а-ак смиконе! А пан налигача не пускає. А воно пана тягне? Ну, тягне з берега у воду, в ковбаню, тягне та й уже! Пан налигача держить, а я пана держу. "Пускайте, - кричу я пановi, - налигача до осокора прив'язано! Не одiрве! Пускайте!" А пан: "Е, - каже, - пускайте! Поводити його треба, щоб стомився!" Водимо ми, значить, та й водимо! А воно, як мотоне, як мотоне, а тодi й попустить. Тихо вродi. А потiм знов, як мотоне, як мотоне! А потiм знов пустить. А ми водимо! Водимо собi та й водимо!

- А далi що? - не витримав я. - Ну, водите, а далi?

- Далi? А далi водимо собi та й водимо. А воно як мотоне, як мотоне, а тодi й попустить. Водили ми собi, водили…

- Та швидше, дiду! Ну, водили… А витягли ви сома чи не витягли?

- Та витягли. Тiльки ж довго, дуже довго водили… Водимо ото собi та й водимо…

- Ну, вже витягли, слава богу, дiду! Ну, а далi?…

- Ох, i сом же був! Завбiльшки, як тобi сказати, ну, не менший, як звiдси до отiєї верби! Їй-бо, правда! Вчотирьох несли додому! Пудiв на п'ять, як не бiльше! Розчинили. I що б же ви гадали, що там у того сома всерединi було? У черевi?

- Гусак?

- Якби ж гусак! Ми, як побачили, поперелякувалися!

- А що ж там таке страшне було?

- Було… Та ви послухайте. Пропав у пана мисливський собака, сетер-гордон Джой. Розшукував його пан по всiх усюдах: i листи скрiзь понаписував, i телеграми порозсилав, - нема Джоя… Заходжу якось я ввечерi до папа, а вiн ходить по кiмнатi та аж голосить: "Нема мого дорогого Джоя! Не знайдеться мiй дорогий Джой!"

- Як, - питаю я, - не знайдеться?! Аджеж ж знайшовся! - кажу.

- Як ізнайшовся! - пiдскочив пан. - Де ж вiн?

- Та ви ж його, пане, самi з'їли! У сома всерединi самi тiльки пiдпалини та хвоста витягли! - Було тодi вiд пана нам, але було й пановi гикоти та нудоти. А Джой, бачите, любив купатися в Осколi. Ото, як вiн купався, сом його й проковтнув.

- А ви, дiду Паньку, часом не той… не бре-бре, що сом собаку проковтнув?

- Не вiриш? А от у Сабанєєва в книзi написано, що в Уфимськiй губернiї сом проковтнув ведмедя, який перепливав рiчку. А ведмiдь це тобi не собака! Отакi соми бувають! А ти не вiриш…

- А не чули, щоб сом парового катера проковтнув?

- Такого не чув. Що не чув, то не чув! А чого ти смiєшся? Ти думаєш, що катер для сома розмiром завеликий? Є такi соми, що й катера б ковтнули, так бояться.

- А чого вони бояться?

- Торохтить дуже, як рiчкою пливе. А якби тихо плив, могло б i катеру те бути, що тому Джоєвi! I незчувся б, коли у сома в черевi опинився б! Соми -вони такi!

* * *

Сом дуже сильна риба, могутня.

- Одного разу, - розповiдав менi один дуже заядлий i дуже справедливий рибалка, - стою на човнi з вудками на Днiпрi. Отам, трохи нижче од Плютiв. Тягаю лящi, язi, краснопери. Добре тодi клювало… Коли - гульк - серединою Днiпра мчить проти води човен. Швидко мчить, а мотора не чути. Що, гадаю собi, за фокус-мокус: i мотора на човнi нема, i вiтрил нема, i веслами нiхто не махає, а човен, немов той глiсер, мчить. Коли це якраз навпроти моєї сижi човен як закрутиться на мiсцi, як завертиться, а потiм стриб уперед, а потiм знову круть-верть на мiсцi, i то нiби пiрне, то вирине, то пiрне, то вирине, - аж ось таки добре пiрнув i звiдти, з човна, раптом одчайдушний крик: "Рятуйте! Рятуйте!" Тихо… I знову: "Рятуйте! Давай човна!" Я за весла та до човна. На човнi переляканий дiдок, однiєю рукою в човна вчепився, а друга рука чомусь аж у воду з човна звiсилася. "Що таке?" - питаю. "Сом! Рятуйте!" - "Де сом, який сом?" - "На гаку сом". - "Так одчiпляйте, - кричу, - а то втопить!" - "Зашморгнуло на руцi, не вiдчеплю!" - "Рубайте шворку". - "Нема чим рубати. Пiдпливайте, може, вдвох щось зробимо". - "I давно вiн вас возить?" - "З-пiд Канева мчу!" Тiльки-но я вхопився за дiдового човна, а воно як потягло, як поперло, як поперло! Куди тому глiсеру! Дотягло нас аж отуди до Вишеньок, а тут, хвалити бога, пiшов сом понад берегом i я встиг за кущ на березi вхопитися… Смикало воно, смикало - не вiзьме. Я мiцно за кущ держуся, а воно, видно втомилося… Та де ж не втомитися - проти води стiльки ото човна промчати… "Шворка ослабла, слава богу!" - каже дiдок. "Тягнiть!" - кажу. "Не пiдтягну". Аж ось i сам сом виринає i перевертається голiчерева на водi. Вуса ворушаться, i бульби з рота бульботять. Так нiби не скаже: "Ох i стомився ж я, товаришi рибалки! Дайте вiдпочити, я вас до Києва довезу!" Витягли ми сома на берег. Я й кажу: "Не вiр, бо звiр. Бий веслом по головi!" Дiд як гагакне сома веслом по головi i промовив: "Амiнь!" Показує руку, а вона шворкою нiби аж перерiзана у зап'ястi, пальцi пухлi та синi-синi… Ну й сом, я вам скажу! Як човен завбiльшки… "Та де, - питаю, - воно, оце страховисько, вас пiдхопило?" - "Трохи вище вiд Канева, - вiдповiдає дiдок. - Виїхав я на сома оцим човником, пливу собi, похрокую, самицю приманюю. Ну, як знаєте, пiд човном гак з наживою. Вiн як ухопить, як смиконе…, Ну й пiшло! А шворку я петлею за руку запетлював. Як смиконув вiн зразу, якби був я не вхопився за човен, лазили б ото по менi раки. Утримався все-таки! От халепа! Як же ми тепер додому дiстанемося? Не близький свiт!"

Сильна, як бачите, риба сом.

* * *

Сом - риба осiла. Живе сом в якiйсь однiй ковбанi i майже нiколи її не кидає. Дорослий сом. Молодi соменки й соменята - тi меткiшi, вони бродять по всiй рiчцi, на чужi "вулицi" запливають.

Чим живляться соми, що вони їдять? Соми їдять рибу, жаб, каченят, гусят…

Найкраще ловиться сом теплими лiтнiми мiсяцями, вночi.

Ловлять сомiв вудочками, бере вiн i на спiнiнг, а великий - на спецiальнi великi гаки.

Чим наживляти гаки на сома? Черв'яками, живцями, жабами, можна чiпляти шматки м'яса i т. д.

На великих сомiв на гака, як ви мали нагоду пересвiдчитися з нашої розповiдi, найкраще чiпляти гусака або гуску, собаку сетера-гордона або бурого чи гiмалайського ведмедя. На бiлого ведмедя сом не бере, бо бiлий ведмiдь звiр полярний, а сом любить теплi води й не дуже холодних звiрiв.

Як ловити сома?

Дуже просто: наживляйте гачка, сидiть i чекайте. Почне клювати - пiдсiкайте. Пiдсiкши - витягайте. Витягли - зразу ж берiть ножа i розчиняйте сома, бо були випадки, коли в сома в черевi знаходили рiзнi цiкавi речi: копчену ковбасу, вареного рака й пару цiлiсiньких шпротiв. Отже iнодi сом вам принесе не тiльки самого себе, як свiжу й дуже смачну рибу (якщо її засмажити), а ще й неабияку холодну закуску.

Iнтересна риба сом!

За царського режиму, як свiдчать дореволюцiйнi рибалки-письменники, сом важив до 400 кiлограмiв, ковтав собак i ведмедiв. Можливо, що з розвитком рибальства сом важитиме тонну i ковтатиме симентальських бугаїв i невеличкi буксирнi пароплави…

Все можливо, хоч ми особисто, рибалки-письменники, у це не дуже вiримо. Радянському письменниковi не до лиця, - м'яко кажучи, - перебiльшувати.

А сома… сома менi самому доводилося бачити такого завбiльшки, як комбайн! Тiльки трохи довшого.

Це, дорогi нашi читачi, серйозно i без жодного перебiльшення.



Я - Ангел!.. Только крылья в стирке, нимб на подзарядке, а рожки и хвост - это у меня наследственное...))))
 
lusiДата: Неділя, 03.05.2009, 14:28 | Повідомлення № 5
Шановний мешканець
Група: Друзі
Повідомлень: 458

Як варити і їсти суп із дикої качки

М. Г. Рильському

Був такий славнозвісний орнітолог Мензбір, який на підставі багатолітніх спостережень і наукових досліджень остаточно визначив, що дикі качки, крім базару, водяться ще по лугових озерцях та по очеретах і тихих-тихих плесах, по річках-колисках смарагдової Батьківщини нашої Радянської...

Словом, ви поїхали на лугові озера, на очерети й на тихі-тихі плеса...

Само собою розуміється, що ви берете з собою рушницю (це така штука, що стріляє), набої і всілякий інший мисливський реманент, без якого не можна правильно націлятись, щоб бити без промаху, а саме: рюкзак, буханку, консерви, огірки, помідори, десяток укруту яєць і стопку... Стопка береться для того, щоб було чим вихлюпувати воду з човна, коли човен тече...
Їдете ви компанією, тобто колективом, так чоловіка з п‘ять, бо дика качка любить іти в супову каструлю з-під колективної праці.

У вагоні (чи на машині) зразу ж ви почуєте:

- Е, чорт! Стопку забув! Ви взяли?

- Взяв!

- Ну, як будемо вкупі, позичите! А залишусь сам - доведеться з «горлушка»!

«Горлушком», за мисливською термінологією, зветься та частина мисливського човна, що на морських суднах має назву «право руля»

Дика качка любить убиватись тихими-тихими вечорами, коли сонце вже сковзнулося з вечірнього пруга, минуло криваво-багряний горизонт, послало вам останній золотий привіт і пішло спать... Це - ввечері... А вранці дика качка зривається шукати вашого пострілу рано-рано, тільки-но починає на світ благословлятись.

Звуться ці часи у мисливців «зорьками» - вечірньою й ранковою.

В ці часи ви чуєте і над собою, і перед собою, і за собою, і праворуч, і ліворуч шум - свист качиних крил.

Ви і сюди - бах! І туди - бах! І отуди - бах! Ах, незабутні хвилини!

На вечірню зорьку ви спізнились. Це - обов‘язково...

Запізнення на вечірню зорьку - це мисливський закон. Виходячи ще з дому,- та що там виходячи! - ви ще напередодні знаєте, що на вечірню зорьку ви обов‘язково не встигнете, от через це саме ви, в день виїзду на полювання, ще зранку все вкладаєте, ще зранку ви щось забуваєте, і в час од їзду ви вибігаєте з хати, летите чи то на вокзал, чи до машини, на запитання знайомих: «Куди?» - Кидаєте: «Спішу, щоб на вечірню зорьку спізнитись!» - і галопом далі.

Словом, спізнились... До озера ви підходите вже тоді, коли качки «повиключали мотори», почистили зуби, зробили на ніч (фізкультурну зарядку з холодним обтиранням і, поклавши на водяні лілеї голови, полягали спать.

Але ви з цього не печалуєтесь, бо поблизу кожного лугового озера є чи ожеред, чи копиці пахучого-пахучого сіна. Ви йдете до ожереду й розташовуєтесь. Ви розгортаєте сіно, простеляєте плаща, лягаєте горілиць, дивитесь на чорно-синє, глибоке зоряне небо і відпочиваєте, а, відпочиваючи, думаєте.

Ну, думайте собі на здоров я, а ми будемо до ранкової зорьки готуватися.

- Ну що ж, товариші, давайте звечора приготуємось, щоб зранку не вовтузитися, а зразу за рушниці й по місцях! Де ж це... стопка? Прохав же покласти!

- Що, нема?

- Нема!

- А я взяв! Я поклав собі за правило: приїжджаю додому, а її в рюкзаці прив‘язую, щоб не забути! По-моєму, не так нервуєшся, як рушницю забудеш!

- Доведеться й собі прив‘язувати! А сьогодні, прошу вас, позичте вашої... Капризна це, я вам скажу, штука, як з «горлушка».

Повітря чисте, на широке диханіє візьмеш, а воно темно, не встигнеш і зітхнути, як уже «горлушко» біля «донушка»...

Тут і починається найцікавіший момент качачого полювання. Це коли старі, досвідчені ваші товариші по полюванню починають розповідати різні надзвичайні випадки з мисливського життя.

Спільна для мисливських оповідань риса - це те, що всі вони - факти, що все це насправді було, що: «Розкажу, то не повірите, але це факт!»

Швиргається вгорі якийсь космічний хлопчисько зорями, залишаючи в чорно-синій безодні золоті смуги, рипить Віз, дишель свій униз спускаючи, блідне поволі Чумацький Шлях, а під ожередом плететься чудесне мереживо з мисливських оповідань.

І вільно дихається, і легко дихається...

Поволеньки голос оповідача тихішає, потім якось переривається і зовсім затихає...

Сусіда тяжко якось зітхає...

- Про що думаєте, Іване Івановичу?

- Про Америку! Яка все-таки техніка!

- А що таке?

- Кажуть, двоствольну стопку видумали!

Тихо... Поснули...

«Раннім-рано та ранесенько», ще ледь-ледь починає сіріти, штовх вас у бік:

- Вставайте, вставайте! Час вже!

- Г-г-г! М-м-м!

- Вставайте!

- М-м-м!

- Б-б-бах!

З криком: «Бомбьожка!» - ви зриваєтесь і мчите.

-- Куди? Куди?!

- В бомбосховище!

- Тю на вас! То я в крижня гахнув!

- І промазав?

- Ну, ясно, що промажеш, коли вас нечиста сила в бомбосховище поперла! Трохи в озеро не шубовснув!

Почалася ранкова зорька... Гут уже все залежить од вашого уміння, від майстерства і практики.

Качка, як відомо, птах. Вона - літає.

Як її стріляти? Дуже просто: цільтесь обов‘язково в око. І бахкайте.

- Бах! - і в торбу! Бах - і в торбу.

А коли не повезе, тобто коли бах-бах! - і повз торбу, не сумуйте, старайтесь їхати чи йти з полювання повз базар або, побачивши в когось із мисливців кілька качок, киньте:

- Карбованців, мабуть, по надцять тепер штука...

Бо однаково, коли приїдете додому, члени вашого посемейства, роздивляючись качки, спитають вас:

- Дорогі, мабуть, тепер качки?

Ви на це не звертайте уваги й беріться зразу ж готувати янтаревий суп із дикої качки.

Найперше й найголовніше - обскубти качку.

Робити це краще в себе в кабінеті. Щоб не заважало вам уже вискублене пір'я, одчиніть вікна й двері, щоб вітерець був: ви скубнули, вітерець підхопив, і пір я вам не заважає... І качка обскубана, і кабінет - перина...

Обскубли, тоді вже до мами, чи до дружини, чи до сестри, хто на кого багатий:

- Уже обскуб! Мамо, зваріть супу!

Коли дружина чи мама, охнувши, кине вам:

- Та це ж курка, а не качка!

Ви авторитетно заявіть:

- Це - качка! Тепер усі такі качки пішли. Яровізовані...

- А чому в неї горло перерване?

- Чому? Чому? Все вам так ото цікаво знати! Летіла, побачила, що націляюсь, виходу не було, взяла й зарізалась. Що ж тут дивного?.. Варіть уже, прошу вас!

Залишається, отже, останнє - їсти суп.

Як його їсти? Ложкою!

Попоївши, лягайте на канапу й читайте «Записки охотника» Івана Сергійовича Тургенєва.



Я - Ангел!.. Только крылья в стирке, нимб на подзарядке, а рожки и хвост - это у меня наследственное...))))
 
lusiДата: Неділя, 03.05.2009, 14:29 | Повідомлення № 6
Шановний мешканець
Група: Друзі
Повідомлень: 458

Бенгальський тигр

Полювати бенгальського тигра треба їхати в Бенгалiю, бо це не простий тигр, як бачите, а бенгальський. Чому нас iнтересує саме бенгальський тигр?

Тому вiн нас iнтересує, що бенгальський тигр найбiльший з усiх тигрiв на свiтi, тому що завдовжки вiн 2,5- 3 метри i що самий хвiст у нього 80-95 сантиметрiв, так що, коли вам не пощастить заполювати цiлого тигра, а одбити в нього тiльки хвоста, то й тодi ви все-таки "имеете вещь".

- Де Бенгалiя? - питаєте.

На Бенгалiю з Києва треба їхати так:

Як минете Василькiв, Мотовилiвку i Фастiв - берiть не на Бердичiв, а на Жмеринку. Потiм на Вапнярку, Роздiльну й доїздiть до Одеси. З Одеси на Дарданелли, потiм на Суецький канал, звiдтам уже не так далеко до Iндiї.

Приїхавши в Iндiю, питайте, як вам пройти на Брамапутру.

Слово "Брамапутра", щоправда, щодо вимови трудне, але їхавши на пароплавi, ви частiше його самi собi проказуйте, щоб навчитися його вимовляти, а то буде й вам, як Даниловi Кiндратовичу, що приїхав уже до Iндiї, а там i запитав:

- Де тут, - питає, - Путрамабра?

Нiхто, певна рiч, з iндусiв йому не мiг на це нiчого вiдповiсти, - так вiн, бiдолаха, й вернувся додому без тигра.

Брамапутра, - та це ви й самi, положим, знаєте! - це рiчка в Бенгалiї.

Коли ви до неї дiйдете, там недалечко тече ще одна рiчка - Ганг, - так от мiж Брамапутрою й Гангом, у джунглях, найбiльше плодиться бенгальських, або, як їх ще взивають, - королiвських тигрiв.

Отам їх i полюйте.

Перед полюванням, майте на увазi, треба вам буде вибити довкола всi кобри i всi гримучi змiї, щоб, бува, котра не вкусила, перехворiти на тропiчну малярiю, - чи на жовту, чи на червону, це вже яка кому до вподоби, - потiм уже й полювати.

Хлiба з собою берiть тiльки на дорогу, доки до Бенгалiї доїдете, а в Бенгалiї там на кожному кроцi, як у нас бузина, росте хлiбне дерево, - круглий рiк на ньому ростуть плоди, - ну, як нашi книшi.

Тепер вони, щоправда, там по карточках, та проте не без того, щоб не можна було у Багдадi на базарi в якого-небудь раджi карточку купити… Гадаю що можна.

Iндiйський раджа - це володар цiлої величезної в Iндiї округи, вiн сам призначає, як от наш райторгвiддiл, зав картковим бюро, i не може бути, щоб той зав давав йому тiльки одну хлiбну картку…

Тигра полюють, як ви знаєте, для того, щоб винищувати цього страшного звiра, що наводить жах на цiлу округу, нападаючи на худобу, i навiть на людину.

Полюють його i для того, щоб мати величезну чудесну шкуру, смугасту й пухку, що так прикрашає собою кабiнет хороброго мисливця.

А ще полюють, добуваючи тигровi великi й страшнi пазури, висушують їх, труть на порошок i п'ють той порошок для хоробростi.

Iндуси, китайцi та iншi схiднi народи глибоко вiрять в чудодiйну силу порошкiв з тигрячих пазурiв i платять за них грубi грошi.

Як випити, вони кажуть, один тiльки такий порошок, можна набити тигрiв силу.

Одно кепсько: щоб мати цей порошок, треба, виходить, убивати тигра, а щоб убити тигра, треба, виходить, мати порошок.

Ну, нiчого: бувши вiд природи хоч i не дуже, сказать, хоробрими, але ж не зовсiм, сказать, i лякливими, - обходитимемось на першiй тигрячiй охотi без порошкiв, бо як довели останнi дослiди над порошками з тигрячих пазурiв - вплив їх на людський органiзм сильно закрiпительний.

А вiд цього й хоробрiсть!

Ну, що ж, коли нема, так нема!

Будемо, значить, крiпитись не порошками, а духом!

А в деяких випадках при полюваннi тигра такi порошки, як ви самi побачите, можуть навiть пошкодити.

* * *

Способiв охоти на тигра є кiлька.

Є спосiб з диктом i з молотком, про який менi розповiдав один iз досвiдчених охотникiв на тигрiв.

Полягає вiн ось у чiм.

Берете ви аркуш дикту, так, приблизно, з метр у квадратi i невеличкий молоток.

Iдете в джунглi, мiж Брамапутрою й Гангом, i, щоб привернути на себе увагу бенгальського тигра, на ввесь голос спiваєте:

Та не жалько менi

Та й нi на кого,

Тiльки жалько менi

На отця свого…

Тигр почує, i вже не ви його, а вiн вас почне полювати.

Тут уже ви будьте уважним i пильним, щоб не прогавити того моменту, коли тигр припаде до землi й, люто б'ючи себе хвостом по боках, приготується стрибнути i зробити з вас попередню перед антилопою закуску.

Як тiльки вiн стрибоне, ви раптово повертайтесь до нього й наставляйте дикта.

Тигр ударить всiма чотирма лапами в дикт i страшними своїми пазурами проб'є його.

Отут ви теж гав не ловiть: зразу ж швидко-швидко-швидко бийте молотком по пазурах i загинайте їх, пристукуючи до дикту.

I все!

Пригвожджений до дикту тигр уже не страшний звiр, а немiчне кошеня.

Ви вже тодi можете з його шкуру чи з живота здирати, чи, вдаривши кинджалом у серце, покiнчити з ним, а потiм уже бiлувати…

Майте тiльки на увазi, що бити тигра по пазурах, загинаючи їх до дикту, треба все-таки обережно, щоб не пошкодити пазурiв, бо ви ж знаєте, яка то цiнна рiч, що з неї виробляються хоробрi порошки.

Декотрi мисливцi, нервуючись, забувають про це й гатять по пазурах з усiєї сили, псуючи їх i позбавляючись через це такого цiнного матерiалу.

* * *

Дуже поширений i, треба сказати, дуже непоганий спосiб полювати на тигра iз слоном.

Таким способом полюють тигрiв iндуськi раджi й англiйськi лорди, що приїздять у гостi до iндуських раджiв, а тi вже частують їх, своїх дорогих гостей, охотою на тигрiв.

Перед цим індуськi раджi заздалегiдь принаджують до певного мiсця тигрiв, ставлячи протягом кiлькох тижнiв принаду з не зовсiм ще померлих, а вже до роботи не придатних тубiльцiв.

Коли англiйськi лорди поприїздять до iндуських раджiв у гостi i побачать, як ведуть тубiльця на принаду, вони роблять тому тубiльцевi ручкою i милостиво кажуть:

- Гуд бай!

Тигри, мiж iншим, iдуть на принаду не тiльки з тубiльцiв, а й з худоби: з корiв, свиней, овець i т. iн., але такої принади їм не ставлять, бо тодi не буде чим деяким англiйським лордам принаджувати польсько-шляхетних жовнiрiв генералiв Андерса, Бур-Комаровського та iнших арцишевських рачкевичiв.

Тигрiв, отже, принаджено.

Тодi приводять приручених слонiв, сiдлають їх такими нiби куренями, тiльки не з лiщини сплетених i соломою вшитими (англiйськi лорди й iндуськi раджi таких куренiв не люблять!), а зробленi тi куренi iз слонової костi й ушитi єдвабом.

Вантажать у тi куренi спочатку вiскi, бефи, пудинги й шампанею, а потiм уже англiйських лордiв, iндуських раджiв та камердинерiв.

Вишукується пiдроздiл тубiльцiв, щоб оточити те мiсце, де тигрiв принаджено, та наганяти їх на високопоставлених у куренях мисливцiв.

Ну, лорди й раджi їдуть, п'ють вiскi й шампанею, їдять бефи й пудинги, а тубiльцi наганяють на них тигрiв.

Як тiльки шасне мiж лiанами тигр, англiйський лорд каже iндiйському раджi:

- Подерж-но мого пудинга, - я його потiм доїм! А потiм до камердинера:

- Подай рушницю!

Камердинер подає рушницю, англiйський лорд стрiляє в те мiсце, де прошаснув тигр.

Лунає пострiл, за ним лунає одчайдушний крик, i падає мертвий тубiлець iз пiдроздiлу, що наганяє звiра на високопоставлених у куренях охотникiв.

Англiйський лорд задоволене усмiхається i говорить:

- Iєс!

А потiм уже доїдає пудинг.

Далi полювання йде таким чином: тубiльцi вбивають тигрiв, здiймають iз них шкури, англiйськi лорди везуть тi шкури додому, там їх вiдповiдно обробляють, пригвинчують до голови золоту дощечку з вигравiруваним написом:

Королівський тигр

Забив у Бенгалії (дата)

Власноручно лорд Сесіль-Кисіль

А потiм уже в палатi лордiв.

Нi! Стоп-стоп-стоп! Нiколи полiтики ми торкатись не будемо, а то ще допишешся до того, що лорд Сесiль-Кисiль подасть в палату лордiв нiби бiлль про те, що треба бiльше з Бенгалiї вивезти худоби та пшеницi, бо й грецьким монархiстам треба, i польсько-шляхетським жовнiрам треба, i гiтлерюгендовi, i бандерам треба… Стоп! Анi слова про полiтику!

Отакий, значить, спосiб полювати тигрiв iз слонами. Ми з вами, слава тобi господи, i не лорди англiйськi, і не раджi iндуськi, отже, нам з вами таку пишну охоту на тигрiв органiзувати тяжко.

Можна, звичайно, взяти напрокат слона або в зоологiчному садку, або в цирку, - але багато з ним клопоту, доки його до Бенгалiї довезеш та поки навчишся молоточком iз гвiздочком ним керувати.

Там, у Бенгалiї, позичити слона в якого-небудь раджi теж навряд чи пощастить, бо ви ж, слава богу, не англiйський лорд…

Клопотний, одне слово, для нас iз вами такий спосiб охотиться на тигрiв.

Проте його нам, як мисливцям, знати треба! Для цього й пишемо!

* * *

Непоганий i такий iще спосiб.

Викопується величезна й глибочезна яма на стежцi, якою тигри до Брамапутри ходять воду пити.

Яма та зверху добре маскується всякими вiтами, лiанами, тропiчною папороттю i т. iн.

Тигри йдуть воду пити увечерi, як уже смеркне.

На цей час ви залазьте в ту яму.

Залiзли й сидiть тихо-тихо.

Нi курити, нi чхати, нi кашляти не можна, бо наполохаєте тигра.

Ось iде тигр.

Вiн не зовсiм iще очухався пiсля сну, потягається, позiхає, чухає за вухом…

Ну, й не помiтить, коли: шелесть у яму!

Ви зразу накидайтеся на нього й лоскочiть.

Тигри страшенно лоскоту бояться… (Через те, мiж iншим, вони дуже ревнивi!)

Як тiльки ви його вхопили обома руками попiд пахвами, вiн зразу починає страшенно реготатись.

Але ви не пускайте його, боже вас борони! - бо з'їсть!

Лоскочiть, i лоскочiть, i лоскочiть!

Вiн качатиметься, регочучись, по ямi, i ви качайтесь iз ним…

Аж поки вiн не крикне:

- Ой, не можу! Пусти!

I ляже, мов непритомний.

Але ви ще з пiвгодини полоскочiть, тодi пускайте.

Готовий!

Залоскотаний тигр мертвiший од мертвого.

* * *

Ще про один спосiб охоти на тигрiв хочеться менi розповiсти.

Клопiтний вiн трохи теж, але для нас iз вами приступний.

Клопiтний вiн саме через те, що перед тим, як його вживати, тривалої треба тренiровки в перегонах на чималi дистанцiї.

Чимало часу треба загаяти, щоб прудко й довго могли ви бiгти, весь час позад себе озираючись.

Але нiхто ж нам з вами не заборонить мiсяцiв зо три тренiруватись годин по три-чотири щодня, бiгаючи спочатку на одному хоча б з київських стадiонiв, а потiм по перетятiй мiсцевостi.

Навпаки, всi думатимуть, що ви до фiзькультурної олiмпiади готуєтесь, i всi вас вiтатимуть.

Добре на таку тренiровку брати вашого пса, краще - хорта, а як хорта нема, тодi гончака, - можна й кунделя, тiльки щоб прудкий був.

Коли вже ви у своїх вправах дiйдете такого стану, що випереджатимете кунделя, - тодi вже можна їхати до Бенгалiї на тигра.

Порошкiв iз тигрячих пазурiв уживати при цьому способi охоти категорично не слiд, бо, як ми знаємо, порошки тi, закрiпляючи, надають охотниковi хоробростi, а тут треба не хоробростi, а якраз навпаки.

Тут треба легенької полохливостi, при якiй набагато збiльшується швидкiсть вашого алюру.

Приїздите ви в Бенгалiю, знаходите тигра, показуєтесь йому, - вiн одразу ж почне охотитись за вами.

Ви це знаєте, з цього не розгублюєтесь i свiдомо ведете його за собою на заранi намiчену вами галявину.

Мiж Брамапутрою й Гангом трапляються величенькi шматки степу, де пасуться жирафи, антилопи, носороги й iншi травоїднi тварини.

Отуди ви тигра й ведiть.

Iз зброї ви маєте при собi тiльки кинджал - i бiльше нічого.

Поки ви виведете тигра на галявину, вiн уже буде нервуватись, лютувати, зубами клацати i ось-ось стрибне! ось-ось стрибне!

Вийшовши на галявину, зразу бiжiть!

Тигр, розумiється, за вами…

Отут i пригодиться ваша тренiровка…

Ви бiжiть i частенько озирайтесь, поглядаючи на тигра.

Це не тiльки для того, щоб знати, чи не наздоганяє вiн вас, - головне тут не прогавити, коли вiн пiдсковзнеться.

А пiдсковзнеться вiн обов'язково.

Хоч який би був сухий степ, - все одно настане момент, коли вiн розчахнеться й упаде.

Тодi ви зразу на його i кинджал йому в серце.

Тигр - ваш!

* * *

Охота на тигра, як бачите, небезпечна i клопiтна. А найтруднiше в їй це те, що заполювати бенгальського тигра можна тiльки в Бенгалiї, а туди дуже далеко їхати.

Будемо сподіватися, що з часом чи Бенгалія до нас наблизиться, чи ми наблизимося до Бенгалії, бо клімат як спостерігають тепер досвідчені географи, міняється.

От - тоді ми пополюємо!

Бо заздалегідь уже будемо знати всі способи охоти на тигра, з якими оце ми вас познайомили.



Я - Ангел!.. Только крылья в стирке, нимб на подзарядке, а рожки и хвост - это у меня наследственное...))))
 
mr_smithДата: Неділя, 31.10.2010, 17:40 | Повідомлення № 7
ADMIN
Група: Адміністратори
Повідомлень: 5114
х-статус:
You know what I mean?

Моя Автобіографія

У мене нема жодного сумнiву в тому, що я народився, хоч i пiд час мого появлення
на свiт бiлий i потiм - рокiв, мабуть, iз десять пiдряд - мати казали, що мене
витягли з колодязя, коли напували корову Оришку.
Трапилася ця подiя 1 листопада (ст. стилю) 1889 року в мiстечку Грунi,
Зiнькiвського повiту на Полтавщинi...
Власне, подiя ця трапилася не в самiм мiстечку, а в хуторi Чечвi, бiля Грунi, в
маєтковi помiщикiв фон Рот, де мiй батько працював у панiв.
Умови для мого розвитку були пiдходящi. З одного боку - колиска з вервечками, з
другого боку - материнi груди. Трiшки поссеш, трiшки поспиш - i ростеш собi
помаленьку.
Так ото й пiшло, значить: їси - ростеш, потiм ростеш - їси.
Батьки мої були як узагалi батьки.
Батькiв батько був у Лебединi шевцем. Материн батько був у Грунi хлiборобом.
Глибшої генеалогiї не довелося менi прослiдити. Батько взагалi не дуже любив про
родичiв розказувати, а коли, було, спитаєш у баби (батькової матерi) про дiда чи
там про прадiда, вона завжди казала:
- Отаке стерво було, як i ти оце! Покою вiд їх не було.
Про материку рiдню так само знаю небагато. Тiльки те й пам'ятаю, що частенько,
було, батько казав матерi:
- Не вдалася ти, голубонько, у свою матiр. Царство небесне покiйницi: i любила
випити, i вмiла випити. А взагалi батьки були нiчого собi люди. Пiдходящi. За
двадцять чотири роки спiльного їхнього життя, як тодi казали, послав їм господь
усього тiльки сiмнадцятеро дiтей, бо вмiли вони молитись милосердному.

Почав, значить, я рости.
- Писатиме, - сказав якось батько, коли я, сидячи на пiдлозi, розводив рукою
калюжу.
Справдилося, як бачите, батькове пророкування.
Але нема де правди дiти, - багацько ще часу проминуло, доки батькове вiщування
в життя втiлилося.
Письменник не так живе й не так росте, як проста собi людина.
Що проста людина? Живе собi, поживе собi, помре собi.
А письменник - нi. Про письменника подай, обов'язково подай: що впливало на його
свiтогляд, що його оточувало, що органiзовувало його ще тодi, коли вiн лежав у
матерi на руках i плямкав губами, зовсiм не думаючи про те, що колись доведеться
писати свою автобiографiю.
А от тепер сиди й думай, що на тебе вплинуло, що ти на письменника вийшов, яка
тебе лиха година в лiтературу потягла, коли ти почав замислюватися над тим,
"куди дiрка дiвається, як бублик їдять".
Бо письменники так, спроста, не бувають.
I от коли пригадаєш життя своє, то приходиш до висновку, що таки справдi
письменника супроводять в його життi явища незвичайнi, явища оригiнальнi, i коли
б тих явищ не було, не була б людина письменником, а була б порядним інженером,
лiкарем чи просто собi толковим кооператором.
Пiдскочать отi явища - i записала людина.

Головну роль у формацiї майбутнього письменника вiдiграє взагалi природа -
картопля, коноплi, бур'яни.
Коли є в хлопчика чи в дiвчинки нахил до замислювання, а навкруги росте
картопля, чи бур'ян, чи коноплi - амба! То вже так i знайте, що на письменника
воно пiде.
I це цiлком зрозумiло. Коли дитина замислиться й сяде на голому мiсцi, хiба їй
дадуть як слiд подумати?
Зразу ж мати пужне:
- А де ж ти ото сiв, сукин ти сину?
I натхнення з переляку розвiялось.
Тут i стає в пригодi картопля.
Так було й зо мною. За хатою недалеко - картопля, на пiдметi - коноплi. Сядеш
собi: вiтер вiє, сонце грiє, картоплиння навiває думки.
I все думаєш, думаєш, думаєш...
Аж поки мати не крикне:
- Пiди подивися, Мелашко, чи не заснув там часом Павло? Та обережненько, не
налякай, щоб сорочки не закаляв. Хiба на них наперешся?!
З того ото й пiшло. З того й почав замислюватися. Сидиш i колупаєш перед собою
ямку.
А мати, було, лається:
- Яка ото лиха година картоплю пiдриває? Ну, вже як i попаду!!
Пориви чергувались. То вглиб тебе потягне, - тодi сто ямки колупаєш, - то
погирить тебе в височiнь, на простiр, вгору кудись. Тодi лiзеш у клунi на
бантину горобцiв драти або на вербу по галенята.
Конституцiї я був нервової, вразливої змалку: як покаже, було, батько череска
або восьмерика - моментально пiд лiжко й тiпаюсь.
- Я тобi покажу бантини! Я тобi покажу галенята! Якби вбився зразу, то ще
нiчого. А то ж покалiчишся, сукин ти сину!
А я лежу, було, пiд лiжком, тремтю, носом сьорбаю й думаю печально:
"Господи! Чого тiльки не доводиться переживати через ту лiтературу?!"
Iз подiй мого раннього дитинства, що вплинули (подiї) на моє лiтературне
майбутнє, твердо врiзалася в пам'ять одна: упав я дуже з коня. Летiв верхи на
полi, а собака з-за могили як вискочить, а кiнь - убiк! А я - лясь! Здорово
впав. Лежав, мабуть, з годину, доки очунявся... Тижнiв зо три пiсля того хворiв.
I отодi я зрозумiв, що я на щось потрiбний, коли в такий слушний момент не
вбився. Неясна ворухнулася в мене тодi думка: мабуть, я для лiтератури
потрiбний. Так i вийшло.
Отак мiж природою, з одного боку, та людьми - з другого, й промайнули першi
кроки мого дитинства золотого.
Потiм - оддали мене в школу.
Школа була не проста, а Мiнiстерства народного просвещенiя. Вчив мене хороший
учитель Iван Максимович, доброї душi дiдуган, бiлий-бiлий, як бiлi бувають у нас
перед зеленими святами хати. Учив вiн сумлiнно, бо сам вiн був ходяча совiсть
людська. Умер уже він, хай йому земля пухом. Любив я не тiльки його, а й його
лiнiйку, що ходила iнодi по руках наших школярських замурзаних. Ходила, бо така
тодi "система" була, i ходила вона завжди, коли було треба, i нiколи люто.
Де тепер вона, та лiнiйка, що виробляла менi стиль лiтературний? Вона перша
пройшлася по руцi моїй, оцiй самiй, що оце пише автобiографiю. А чи писав би я
взагалi, коли б не було Iвана Максимовича, а в Iвана Максимовича та не було
лiнiйки, що примушувала в книжку зазирати?
У цей саме час почала формуватися й моя класова свiдомiсть. Я вже знав, що то є
пани, а що то - не пани. Частенько-бо, було, батько посилає з чимось до баринi в
горницi, а посилаючи, каже:
- Як увiйдеш же, то поцiлуєш баринi ручку.
"Велика, - думав я собi, - значить, бариня цабе, коли їй ручку цiлувати треба".
Правда, неясна якась ще тодi була в мене класова свiдомiсть. З одного боку -
цiлував баринi ручку, а з другого - клумби квiтковi їй толочив.
Чистий тобi лейборист. Мiж соцiалiзмом i королем вертiвся, як мокра миша.
Але вже й тодi добре затямив собi, що пани на свiтi є.
I як, було, бариня накричить за щось та ногами затупотить, то я залiзу пiд
панську веранду та й шепочу;
- Пожди, експлуататоршо! Я тобi покажу, як триста лiт iз нас... i т. д., i т. д.

Оддали мене в школу рано. Не було, мабуть, менi й шести лiт. Скiнчив школу.
Прийшов додому, а батько й каже:
- Мало ти ще вчився. Треба ще кудись оддавати. Повезу ще в Зiнькiв, повчись iще
там, побачимо, що з тебе вийде.
Повiз батько мене в Зiнькiв, хоч i тяжко йому було тодi, бо вже нас було шестеро
чи семеро, а заробляв вiн не дуже. Проте повiз i вiддав мене у Зiнькiвську
мiську двокласну школу.
Зiнькiвську школу закiнчив я року 1903-го, з свiдоцтвом, що маю право бути
поштово-телеграфним чиновником дуже якогось високого (чотирнадцятого, чи що)
розряду.
Та куди ж менi в тi чиновники, коли "менi тринадцятий минало".
Приїхав додому.



Жираф - це кінь, виконаний за всіма вимогами замовника.
 
mr_smithДата: Неділя, 31.10.2010, 17:40 | Повідомлення № 8
ADMIN
Група: Адміністратори
Повідомлень: 5114
х-статус:
You know what I mean?

Приїхав додому.
- Рано ти, - каже батько, - закiнчив науку. Куди ж тебе, коли ти ще малий?
Доведеться ще вчить, а в мене без тебе вже дванадцятеро.
Та й повезла мене мати аж у Київ, у вiйськово-фельдшерську школу, бо батько як
колишнiй солдат мав право в ту школу дiтей оддавати на "казьонний кошт".
Поїхали ми до Києва. В Києвi я роззявив рота на вокзалi i так iшов з вокзалу
через увесь Київ аж до святої Лаври, де ми з матiр'ю зупинились. Поприкладався
до всiх мощей, до всiх чудотворних iкон, до всiх мироточивих голiв i iспити
склав.
Та й залишився в Києвi. Та й закiнчив школу, та й зробився фельдшером.
А потiм пiшло нецiкаве життя. Служив i все вчився, все вчився - хай воно йому
сказиться! Все за екстерна правив.
А потiм до унiверситету вступив.
Книга, що найсильнiше на мене враження справила в моїм життi, - це "Катехiзис"
Фiларета. До чого ж противна книжка! Ще якби так - прочитав та й кинув, воно б i
нiчого, а то - напам'ять.
Книжки я любив змалку. Пам'ятаю, як попався менi Соломонiв "Оракул". Цiлими
днями сидiв над ним та кульки з хлiба пускав на оте коло з числами рiзними.
Пускаю, аж у головi макiтриться, поки прийде мати, вхопить того "Оракула" та по
головi - трах! Тодi тiльки й кину.
Взагалi любив я книжки з м'якими палiтурками.
Їх i рвати легше, i не так боляче вони б'ються, як мати, було, побачить.
Не любив "Руського паломника", що його рокiв дванадцять пiдряд читала мати.
Велика дуже книжка. Як замахнеться, було, мати, так у мене аж душа у п'ятах.
А решта книг читалася нiчого собi.
Писати в газетах я почав 1919 року за пiдписом Павло Гунський. Почав з
фейлетону.
У 1921 роцi почав працювати в газетi "Вiстi" перекладачем.
Перекладав я, перекладав, а потiм думаю собi:
"Чого я перекладаю, коли ж можу фейлетони писати! А потiм - письменником можна
бути. Он скiльки письменникiв рiзних є, а я ще не письменник. Квалiфiкацiї, -
думаю собi, - в мене особливої нема, бухгалтерiї не знаю, що я, - думаю собi, -
робитиму".
Зробився я Остапом Вишнею та й почав писати.
I пишу собi...

1927-1955



Жираф - це кінь, виконаний за всіма вимогами замовника.
 
Форум селища міського типу Червоне, Червоне - зробимо кращим »  Школопедія (Школопедия) » Українська література » 11 клас - Тема: Остап Вишня (Павло Губенко). (11 клас - Тема: Остап Вишня (Павло Губенко).)
Сторінка 1 з 11
Пошук:


Оплата будь-яких послуг через інтернет

Вхід

Логін:
Пароль:

Інформація

Ваш IP: 54.224.102.26
Браузер:

Cайт живе: