Віктор Петров народився 10 жовтня 1894 р. В Катеринославі в родині священика. Дитинство Петрова пройшло в Одесі. В 1913 р. він закінчив Холмську чоловічу гімназію, а в 1918 р. історико-філологічний факультет Київського університету. Одним з його викладачів, який справив вплив на Петрова був Володимир Перетц. Петров отримав срібну медаль за свою дипломну роботу «Н. М. Языков, поэт пушкинской плеяды. Жизнь и творчество». Пізніше Петров працював в Етнографічній комісії Української Академії наук. В 1920-ті роки Петров належав до кола неокласиків. В 1930 р. Петров отримав докторат за дослідження «Пантелеймон Куліш у пятдесяті роки. Життя. Ідеологія. Творчість». В 1941 р. науковець знаходився в окупованому німцями Харкові, видавав часопис «Український Засів». В кінці війни Петров опинився в Німеччині. Там він був одним із засновників Мистецького українського руху. Знаходячись в еміграції, Петров в 1947—1949 рр. викладав етнографію на філософському факультеті Українського вільного університету в Мюнхені.[1] 18 квітня 1949 р. Петров зник з Мюнхена, але виявилось, що він перебував у СРСР. З 1956 р. він працював в Києві в Інституті археології. Загубивши документи під час війни Петров був вимушений заново захищати дисертацію в 1966 р. Віктор Петров помер в 1969 р. і був похований в Києві.
Біографія Петрова цікава тим, що, судячи з усього, він починаючи з 30х років співпрацював з радянською розвідкою. Під час сталінських репресій Петров продовжував працювати науковцем в той час, як його колишні колеги — неокласики були заарештовані. Відомо, що він знаходився в окупованому німцями Харкові і носив німецький офіцерський мундир. Крім того, його раптове зникнення з української еміграції в Мюнхені і знаходження після того в Москві дають підстави говорити про таку співпрацю. Пізніше Петров навіть отримає офіційну нагороду за свої дії під час війни.
Віктор Петров належав до групи неокласиків в 20-ті роки. Саме в цей час він написав більшість своїх художніх творів під псевдонімом В. Домонтовича. Твори Петрова в багатьох аспектах перекликаються з ідеями екзистенціалістів.
Віктор Петров писав свої філософські твори під псевдонімом - Віктор Бер. Цей псевдонім було вибрано не випадково. Він розшифровується як біологічний еквівалент

Предметом дослідження є повість В.Петрова-Домонтовича "Доктор Серафікус" (1927-1928р). Перше видання твору з'явилося лише у 1947 році в Мюнхені.

Вивчення часопросторових відношень в межах конкретного твору допоможе нам з'ясувати домінанти творчості, світоглядні позиції автора. Методологічною основою роботи є праці М.Бахтіна, Ю.Лотмана, Н.Копистянської.

Соціально-історичний час представлено у творі крізь культурно-історичні реалії доби, за якими вгадуються 20-ті роки ХХ ст. в Україні. Незважаючи на "культурологічну" насиченість твору, головний герой, доктор Серафікус, залишається непричетним до власної доби та країни. Хронотоп героя — умовний світ людини ХХ ст.

Доктор Серафікус є продуктом технократичної доби, результатом невпинного прогресу, який призвів до появи людини-автомата. Така "людина" прагне запрограмувати себе так, щоб працювати, немов налагоджений конвеєр. Для "серафікусів" немає ніякої різниці, що виробляти — чи деталі, чи наукові примітки.

У свідомості героя простір поділяється на свій (власна кімната) та чужий (весь інший світ). Хронотоп кімнати (дому) є місцем схову, безпеки, на противагу ворожому для героя хронотопу дороги, "я не люблю жадних несподіванок," — твердив Серафікус [2, с.240].

З хронотопом дому і дороги в контексті даного твору нерозривно пов'язаний "хронотоп порога", що був визначений М.Бахтіним так: "це хронотоп кризи та життєвого зламу" [1, с.280]. У структурі повісті простежується певна закономірність. Зміна трьох хронотопів завжди відбувається у такому порядку: від "хронотопу дому" (кімната Серафікуса) за допомогою ворожого "хронотопу дороги" до порогу чужого простору. Кожен чужий поріг має своє ім'я: поріг перед дірочкою у землі (Ірця), коридор (Тася), сходи (Вер). Послідовне НЕ-долання героєм часопросторових порогів свідчить про марність зусиль, безплідність спроб технократичної людини "перейти цей рубікон", доки вона не позбудеться власних химер, які заважають їй побачити у взаєминах чоловіка та жінки щось, крім бруду та недоречності.

Органічною ланкою, що з'єднує "хронотопи порогів" є кризовий сон героя, в якому він купає маленьку Ірцю, а потім розповідає їй казку, і здається Серафікусу, що це йому няня розповідає, а не він — Ірці. За допомогою уявного хронотопу сну реальний час твору розширюється, вбираючи в себе час щасливого дитинства героя. Отже, часом сну є універсальний час щастя та ніжності.

Жоден з персонажів твору не має цілісного уявлення про свій час. Лише авторська свідомість здатна поєднати в один хронотоп конкретно-історичну атмосферу в Україні 20-х років та технократичний світ людини ХХ ст., який балансує над проваллям бездуховності та втрати будь-яких нематеріальних цінностей. Хронотоп повісті — це "хронотоп порога", тобто кризового стану механічної, безпредметної доби