rss · Середа, 18.10.2017, 08:23

Опитування

Дендрологічний парк
1. Відреставрувати парк
2. Мені байдуже
3. Парк і так гарний
4. Допоможу з реставрацією
5. Замість парку будинки
Всього відповідей: 39
Сторінка 1 з 11
Модератор форуму: Shooler, lusi 
Форум селища міського типу Червоне, Червоне - зробимо кращим »  Школопедія (Школопедия) » Українська література » 11 клас - Тема: Юрій Яновський. (11 клас - Тема: Юрій Яновський.)
11 клас - Тема: Юрій Яновський.
ShoolerДата: Неділя, 12.04.2009, 01:14 | Повідомлення № 1
Супермодератор
Група: Модератори
Повідомлень: 3529
х-статус:
Veni! Vidi! Vici!

11 клас - Тема: Юрій Яновський.

“Подвійне коло”
“Дитинство”
“Шаланда в морі”



Я - волк! И вожака хочу я трон.
Ведь жизнь имеет волчий нрав.
В ней справедливейший закон -
Кто всех сильнее тот и прав!
 
lusiДата: Середа, 06.05.2009, 22:29 | Повідомлення № 2
Шановний мешканець
Група: Друзі
Повідомлень: 458

Юрій Іванович Яновський народився 27 серпня 1902 р. в селі Майєрове тепер Компаніївського району Кіровоградської області в селянській родині.

У 1908 р. у пошуках кращого життя родина переїхала до Єлисаветграда.

У 1919 р. Юрій на відмінно закінчив Єлисаветградське реальне училище, працював у адміністративному відділі повітового виконкому, в повітовому статистичному бюро і водночас навчався в механічному технікумі.

Вчився в Київському Політехнічному Інституті на перших двох курсах (1922—1923). Вчився разом з майбутнім конструктором ракет С. Корольовим.

У 1925—1926 рр. працював на Одеській кінофабриці художнім редактором. З 1927 жив у Харкові, з 1939 — в Києві. Перший вірш «Море» надрукував російською мовою (1922), уперше виступив з віршами українською мовою в 1924 році (збірка «Прекрасна Ут», 1927), далі перейшов на прозу. Романтичні новели раннього періоду творчості Яновського зібрані в збірці «Мамутові бивні» (1925) і «Кров землі» (1927). Яновський, разом з М. Хвильовим — один з найвизначніших романтиків в українській літературі першої половини XX ст., зокрема співець морської романтики, найяскравіше представленої в першому його романі «Майстер корабля» (1928), після якого з'явився гостро критикований і довгий час заборонений роман «Чотири шаблі» (1931), в якому знайшов романтичне зображення стихійний народний рух відроджуваної України за доби відбудови державності. До тієї самої теми революції на Україні, але під тиском критики вже з офіційної позиції, Яновський повернувся в майстерно збудованому романі в новелах «Вершники» (1935), одна з новел якого, «Подвійне коло», присвячена зображенню трагедії братовбивчих конфліктів за доби революції.

Iдейний смисл назви новели "Подвiйне коло" (за романом Ю. I. Яновського "Вершники") "Подвiйне коло" - це назва першоï новели роману Ю. Яновського "Вершники". Трагiчнi подiï описанi в нiй: п'ять братiв Половцiв зустрiчаються на кривавих дорогах громадянськоï вiйни. Пiдiймає руку брат на брата, бо хоч i одного роду, та до рiзних берегiв прибились вони: Андрiй командував загоном Добровiльноï армiï Денiкiна, Оверко воював у кiннотi Петлюри, Панас i Сашко були махновцями, а Iван - бiйцем Червоноï Армiï. Андрiïв загiн потрапляє в полон до петлюрiвцiв. Пiд Компанiïвкою, охопленi безумством вiйни, люди калiчать, убивають одне одного. Справжнiм пеклом стала земля. I великий грiшник Оверко вбиває свого брата Андрiя. А коли перед смертю Андрiй нагадує братовi слова батька: "Тому роду немає переводу, де брати милують згоду", Оверко вiдповiдає: "Рiд - це основа, а найперше держава, а коли ти на державу важиш, тодi рiд хай плаче, тодi брат брата зарубає". Як драматично i правдиво описане це перше коло страшних випробувань, що випали на долю братiв. Та ось i друге коло: Оверко стоïть перед своïм ворогом - братом Панасом. Проклинає Оверко свого брата-вбивцю так само, як нещодавно прокляв його Андрiй. Земля, здається, здригнулася, коли Оверкова смерть вилетiла з Панасового маузера. Каïн i Авель... Найстрашнiшим вважається грiх братовбивства. I це подвiйне коло братовбивства своєю страшною правдою вражає читача. Досягає цього письменник особливою манерою письма. В одному реченнi оживає неспокiйна трагiчна епоха, стрiмкi подiï бою. Лаконiзм, висока метафоричнiсть, каскад однорiдних сурядних речень створюють це враження. Перше речення - це i свого роду камертон, який задає тон всiй розповiдi про подвiйне коло людських страждань: звучать високi, напруженi, трагiчнi ноти. Важка болiсна оповiдь переривається описами епiзодiв iз життя батька, Матвiя Половця. I вiд цього кривавi подiï здаються ще страшнiшими. Зустрiч махновцiв з Червоною Армiю теж завершується вбивством. Правда, цього разу Панас сам вбиває себе. Такий кiнець новели є логiчним завершенням розповiдi автора про страшнi подiï громадянськоï вiйни, про великi випробування й страждання, якi випали на долю людей.

До другої світової війни Яновський написав кілька сценаріїв («Гамбург», «Фата морґана», «Серця двох» та інші), п'єси «Завойовники» (1931), «Дума про Британку» (1932), «Потомки» (1940) і видав збірку почасти дуже дотепних, пройнятих живим гумором оповідань «Короткі історії» (1940).

За війни Яновський був редактором журналу «Українська література» і військовим кореспондентом, в 1945 — кореспондентом на Нюрнберзькому процесі. Найвизначнішим твором Яновського повоєнного часу став роман «Жива вода» (1947), в якому письменник втілив ідею невмирущости нації, відроджуваної по воєнній катастрофі. Гостро критикований за націоналізм, Яновський змушений був переробити цей роман у відповідності з принципами соцреалізму й перевидати його в далеко слабшому варіанті під іншою назвою назвою («Мир», 1956).

Бувши слабого здоров'я, Яновський, проте, довго витримував тиск безнастанних репресій і капітулював щойно під кінець життя збіркою з мистецького погляду анемічних «Київських оповідань» (1948) Помер Юрій 25 лютого 1954 року . Попри це, твори Яновського поруч з творчістю таких визначних майстрів слова, як П. Тичина, М. Хвильовий, М. Зеров, М. Рильський, Є. Плужник, увійшли в класичний фонд літератури українського відродження першої половини XX ст.

Твори Яновського, окрім багатьох поодиноких видань, кілька разів були видавані зібрано: «Збірка творів», І-IV (1931—1932); «Вибране» (1949); «Твори», І-II (1954); «Твори», І-V (1958—1959).



Я - Ангел!.. Только крылья в стирке, нимб на подзарядке, а рожки и хвост - это у меня наследственное...))))
 
lusiДата: Середа, 06.05.2009, 22:31 | Повідомлення № 3
Шановний мешканець
Група: Друзі
Повідомлень: 458

Ідейний смисл назви новели "Подвійне коло"
(за романом Ю. І. Яновського "Вершники")
"Подвійне коло" - це назва першої новели роману Ю. Яновського "Вершники". Трагічні події описані в ній: п'ять братів Половців зустрічаються на кривавих дорогах громадянської війни. Підіймає руку брат на брата, бо хоч і одного роду, та до різних берегів прибились вони: Андрій командував загоном Добровільної армії Денікіна, Оверко воював у кінноті Петлюри, Панас і Сашко були махновцями, а Іван - бійцем Червоної Армії. Андріїв загін потрапляє в полон до петлюрівців. Під Компаніївкою, охоплені безумством війни, люди калічать, убивають одне одного. Справжнім пеклом стала земля. І великий грішник Оверко вбиває свого брата Андрія. А коли перед смертю Андрій нагадує братові слова батька: "Тому роду немає переводу, де брати милують згоду", Оверко відповідає: "Рід - це основа, а найперше держава, а коли ти на державу важиш, тоді рід хай плаче, тоді брат брата зарубає". Як драматично і правдиво описане це перше коло страшних випробувань, що випали на долю братів.
Та ось і друге коло: Оверко стоїть перед своїм ворогом - братом Панасом. Проклинає Оверко свого брата-вбивцю так само, як нещодавно прокляв його Андрій. Земля, здається, здригнулася, коли Оверкова смерть вилетіла з Панасового маузера. Каїн і Авель... Найстрашнішим вважається гріх братовбивства. І це подвійне коло братовбивства своєю страшною правдою вражає читача. Досягає цього письменник особливою манерою письма. В одному реченні оживає неспокійна трагічна епоха, стрімкі події бою. Лаконізм, висока метафоричність, каскад однорідних сурядних речень створюють це враження. Перше речення - це і свого роду камертон, який задає тон всій розповіді про подвійне коло людських страждань: звучать високі, напружені, трагічні ноти. Важка болісна оповідь переривається описами епізодів із життя батька, Матвія Половця. І від цього криваві події здаються ще страшнішими.
Зустріч махновців з Червоною Армію теж завершується вбивством. Правда, цього разу Панас сам вбиває себе. Такий кінець новели є логічним завершенням розповіді автора про страшні події громадянської війни, про великі випробування й страждання, які випали на долю людей.


Я - Ангел!.. Только крылья в стирке, нимб на подзарядке, а рожки и хвост - это у меня наследственное...))))
 
mr_smithДата: Неділя, 31.10.2010, 19:05 | Повідомлення № 4
ADMIN
Група: Адміністратори
Повідомлень: 5114
х-статус:
You know what I mean?

ПОДВIЙНЕ КОЛО



      Лютували шаблi, i конi бiгали без вершникiв, i Половцi не пiзнавали
один одного, а з неба палило сонце, а гелгання бiйцiв нагадувало ярмарок,
а пил уставав, як за чередою; ось i розбiглися всi по степу, i Оверко
перемiг. Його чорний шлик вiявся по плечах. "Рубай, брати, бiлу кiсть!"
Пил спадав. Дехто з Андрiєвого загону втiк. Дехто простягав руки, i йому
рубали руки, пiдiймав до неба вкрите пилом i потом обличчя, i йому рубали
шаблею обличчя, падав до землi i їв землю, захлинаючись передсмертною
тугою, i його рубали по чiм попало i топтали конем.

      Загони зiтнулися на рiвному степу пiд Компанiївкою. Небо округ
здiймалося вгору блакитними вежами. Був серпень 1919 року. Загоном
добровольчої армiї генерала Антона Денiкiна командував Половець Андрiй.
Купу кiнного козацтва головного отамана Симона Петлюри вiв Половець
Оверко. Степовi пiрати зчепилися бортами, i їх кружляв задушливий шторм
степу. Був серпень нечуваного тембру.

      "Сюди веди!" I пiдводили високих степовикiв, i летiли їхнi голови, як
кавуни (а пiд ногами баштан iз кавунами, i конi зупинялися коло них),
дехто кричав скажено i, мов у снi, нечутно, а цей собi падав, як
пiдрубаний бересток, обдираючи геть кору й гублячи листя. "Шукай, куме,
броду!"

      Висвистували шаблi, хряскотiли кiстки, i до Овсрка пiдвели Андрiя.
"Ахвицер? Тю-тю, та це ти, брате?!" Андрiй не похнюпився, поранену руку
заклав за френч i зiпсував одежу кров'ю. "Та я, мазепо проклятий!" - "Ну,,
що? Допомогли тобi твої генерали?"

      Високий Андрiй став iще вищий, Оверко бавився шликом, мов дiвчина
чорною косою, вони були високi й широкоплечi, з хижими дзьобами й сiрими
очима. "А жити тобi хочеться? -питав Оверко. -Коло нашої Дофiнiвки море
собi грає, старий батько Мусiй Половець у бiнокль видивляється, чи не йде
скумбрiя, пам'ятаєш, ти й бiнокль з турецького фронту привiз?"

      Андрiй розстебнув на грудях френч i пiднiс високо вгору поранену руку,
нiби гукаючи своїм болем на помiч, а це вiн тамував кров з пораненої руки.
"Ну й цирк!" - гукнули Оверковi хлопцi,, неподалiк заiржав вiд болю кiнь,
кружляючи на мiсцi, спека й задуха упали на степ, i на обрiї стояли
блакитнi вежi пiвденного неба.

      "Петлюрiвське стерво, - сказав Андрiй, - мать Росiю продаєш галичанам!
Ми їх у Карпатах били до смертi, ми не хочемо австрiйського ярма". Оверко
засмiявся, пiдморгнув козакам, зупинив хлопчака, що. вихопив на Андрiя
шаблю. Хлопчак став колупати з досади шаблею кавуна, спека дужчала й
дужчала, Андрiй не опускав руки, кров текла в рукав, вiн стояв перед
братом Оверком, готовий до всього. "Що тобi оце згадується? - допитувався
переможець. - Одеса чи Очакiв?" - "А згадується менi, згадується батько
Половець i його старi слова..." Оверко перебив, подивився на пiвденний
захiд. "Майстро вiятиме, - сказав вiн, - коли б дощу не навiяв..." - "I
його старi слова: тому роду не буде переводу, в котрому браття милують
згоду".

      "Ну й цирк! - гукнуло Оверкове козацтво. - Кровi з нього, як з бугая,
це я так рубонув, ну вже й ти, от тобi хрест, що я, а що наш йому
одповiсть, звiсно що, гуляй душа без тiла, а тiло без душi!"-"Цирк?
-перепитав Оверко. - Рiд наш великий, голови не щитанi, крiм нас двох, iще
троє рiд носять. Рiд - це основа, а найперше - держава, а коли ти на
державу важиш, тодi рiд хай плаче, тодi брат брата зарубає, он як!"

      "Ну й цирк!" - гукнули чорнi шлики, а Андрiй став одбiлюватись на
сонцi, мов полотно, гаряче було в степу коням i людям, з пiвденного заходу
намiрився вiяти майстро. "Роде, мiй роде, прости менi, роде, що я не милую
згоди. Рiд переведеться, держава стоятиме. Навiки амiнь".

      "Проклинаю тебе моїм руським серцем, iм'ям великої Росiї-матiнки, од
Варшави до Японiї, од Бiлого моря до Чорного, проклинаю iм'ям брата i
згодою роду, проклинаю й ненавиджу в. мою останню хвилину..." - "Та
рубайте його, козацтво!" - скрикнув Оверко, i поточився Андрiй, i заревли
переможцi, i дмухнув з пiвденного заходу майстре, i стояли нерухомо вежi
степового неба.

      А над берегом моря походжає старий Половець, дивиться в бiнокль на
море, виглядає вiтру чи хвилi, шукає на водi буйки над сiтками, i йому
згадується син Андрiй. "Доброго бiнокля привiз, Андрiю". Над морем устав
силует пiдпрапорщика росiйської армiї, поверхстрокового вояки за вєру,
царя i отєчество, героя Саракамиша й Ерзерума. Та з моря наближалася
шаланда, видко було дружнi вимахи весел, на хвилю i з хвилi, на хвилю i з
хвилi. Хмарка одна кублилася на заходi над близькою Одесою, i нiхто не
сказав би, що в нiй гримлять громи та заховано блискавки, хiба що старий
Половець, хiба, може, той досвiдчений рибалка, який поспiшає до берега.
Шаланда добре помiтна. Половець лягає на землю й дивиться з землi. В
шаландi п'ятеро. Видко, що "Ластiвка". На кормi людина .без кашкета. Троє
ознак збiгається. Далi буде: "Чи є у вас скумбрiя зелена?" - "А вам ночi
мало?" Половець зiйшов до води, пiдкотив штани, повернув носа шаланди в
море, притримав за корму, потяг її до себе, люди позiскакували, вiдбувся
дiалог, з човна вивантажили важкi пакунки, старому Половцю згадалися
контрабандистськi справи сина Панаса. "Може, динамiт?" - "Ще дужче за
динамiт!" -засмiялися гостi, шаланду виволокли на берег, Iванiв товариш
пiзнав, осмiхнувся до старого: "Рибалиш, гвардiя, а твiй Iван з бiляками
б'ється?" - "Яка я гвардiя, я рибалка". - "Чубенко, поясни йому, що тепер
вiн червона гвардiя, хоч хоче, хоч не хоче". Iванiв товариш узяв Мусiєву
руку: "Денiкiнцiв обдурили, французiв обпливли, друкарня тут, шрифт є,
пролетарiя всiх стран, соєдиняйсь", - та ляснув старого по руцi, аж берег
загув. Хмарка над Одесою ворушила крайками крил, зривався вiтрець, море
почорнiло. Половець прислухався до плескоту хвиль об камiнцi, "рокотить,
невеличка заворушка буде на вiсiм балiв, майстре зiрвався десь iз не наших
гiр".



Жираф - це кінь, виконаний за всіма вимогами замовника.
 
mr_smithДата: Неділя, 31.10.2010, 19:06 | Повідомлення № 5
ADMIN
Група: Адміністратори
Повідомлень: 5114
х-статус:
You know what I mean?


      "Майстре десь зiрвався", - сказав Оверко Половець i оглянув степ,
обставлений блакитними вежами неба.

      Чорношличники взялися до кишень порубаного ворога, серед бойовища
стримiв на списi жовто-блакитний прапор, над степом здiймався
пiвденно-захiдний вiтер.

      Здалеку закружляв вихор, веретеном устав догори, розквiтнув пiд небом,
вигнутий стовп пилу пройшов шляхом, затьмаривши сонце, перебiг баштан,
прогув бойовищем, i полетiло вгору лахмiття, шапки, падали люди, кидалися
конi. I смерч розбився об купу коней i трупiв, упав на землю зливою
задушливого пилу, вiтер однiс його далi, i, наче з хмари дощ, хилився вiн
пiд подувом майстра.

      Козацтво чхало i обтрушувалось, конi iржали, i з-за лiска вискочили
вершники з чорним прапором, розгорнулися, пропустивши наперед тачанки, "до
зброї! по конях! кулемети! махновцi!", а тачанки обходили з флангiв,
четверики коней гризли пiд собою землю, тачанки пiдскакували над землею,
мов хури демонiв, i строчили кулемети.

      У пилюцi, як у_ туманi, блискали пострiли, груди розривала спека,
майстро дмухав невiрно й гаряче, пробiгли верхiвцi раз, другий, "наша
бере, i морда в кровi", "тримайся", "слава", одчайдушний свист, далекий
грiм прогуркотiв, "роби грязь!" - почулася команда Панаса Половця, раптом
зупинились кулемети, раптом завмерли пострiли. Майстро рiвно односив пил.
Оверковi чорнi шлики падали пiд кiнське копито, шаблi блищали в руках, бiй
закiнчився раптом, як i почався.

      Оверко Половець сидiв пiд колесом тачанки просто на землi, голова в
нього була розкраяна, вiн дивився собi на ноги, затуляв долонею рану, вiн
ще не вмирав, крiзь рану не пролазило його могутнє життя, i Панас Половець
пiдiйшов iз револьвером у руцi, придивляючись до Оверка.

      "Зустрiлися, браток! -трусонув волоссям, що спадало аж на плечi. - Там
i Андрiй лежить, чиста шуточка, а я собi сиджу в лiсочку й чекаю, доки
вони кiнчать битися, а вони й кiнчили - один, мертвий, а другий кволий, ну
що - України тобi хочеться?"

      Оверко не пiдвiв очей. На конi, чорний вiд пороху, пiд'їхав
чотирнадцятирiчний Сашко Половець. "Дай я його домучу!" - "Дурню, це
Оверко". Сашко зблiд, зiскочив з коня, пiдiйшов до брата, взяв його рукою
за пiдборiддя й пiдвiв йому голову. - "Оверку, горе моє", - сказав вiн
голосом старої Половчихи. Оверко виплюнув йому в обличчя кров з рота й
застогнав.

      "Махновський душогубе, - тихо сказав Оверко, дивлячись собi на ноги, -
ненька Україна кривавими сльозами плаче, а ти гайдамачиш по степах iз
ножем за халявою". Панас стояв кремезний, мов дуб, i реготав. Сашко
витирав з обличчя братову кров i хапався за зброю.

      "Iменем батька Нестора Махна, - реготав Панас, - призначаю тобi суд i
слiдство. За вбивство рiдного брата Андрiя - утопити в морi, за пiдтримку
української держави на територiї матерi порядку анархiї - одрубати
голову". Оверко ще виплюнув жменю кровi, хмара на пiвденному заходi
катастрофiчне росла, майстро поволi перелiг на грего - протилежний вiтер,
грего пiдганяв хмару з усiх бокiв, вiн тирлував її, збивав докупи, мов
отару, i чувся приглушений гуркiт, сонце палило, "дайте пити", - сказав
Оверко.

      Обвiв очима ноги, що стояли густо перед ним, в ньому закипiло зло
уключ, вiн спинив його i мовив: "Пам'ятаєш батькову науку? Тому роду не
буде переводу, в котрому браття милують згоду". Прогуркотiв грiм близького
дощу. Панас Половець замислився, "рiд наш рибальський, на морi
бувальський, рiд у державу вростає, в закон та обмеження, а ми анархiю
несемо на плечах, нащо нам рiд, коли не треба держави, не треба родини, а
вiльне спiвжиття?"

      "Проклинаю тебе..." - "Почекай проклинати, я, вiльний моряк батька
Махна, даю тобi хвилину, а ти подумай собi i помiркуй, здохнути завше
встигнеш, чи правду я кажу, хлопцi, здохнути вiн устигне, та, може, вiн
нашим буде, ловецького Половецького роду, завзятий i проклятий, дарма що
по просвiтах в Одесi на театрi грав та вчительську семiнарiю пройшов,
правду я кажу, брате?"

      "Проклинаю тебе великою ненавистю брата i проклинаю тебе долею нашою
щербатою" душогубе махновський, злодюго каторжний, у бога, в свiт, у ясний
день..." Оверко не зводив очей i не бачив своєї смертi, вона вилетiла з
Панасового маузера, вибила Оверковi мозок на колесо, блискавка розколола
хмару, слiдом ударив грiм, "дощем запахло, хлопцi, по конях!" За кiлометр
постала сiра висока пелена, там iшов дощ, до сонця пiдсувалися хмари, степ
потемнiв, земля нiби здригалася, чекаючи дощу, грего рiвно дмухав у
височинi.

      А над берегом моря походжає старий Половець, вiн думає думу, дивиться в
бiнокль, щоб не прогавити когось чужого, а в береговiй печерi йде робота.
Чубенко там за старшого, здоровий за трьох, так тими руками машину гне, що
не встигаєш i папiр пiдкладати. А паперу цiла купа, на весь берег
вистачило б курити, i є собi по-нашому, а є такою й он такою мовою, для
французьких матросiв та грецької пiхоти. Хто зна, по-якому вони там
говорять, на всiх треба настачити, бо знову ж - ревком. Гострi рибальськi
очi побачили далеко над берегом у напрямку з Одеси - людину. У бiноклi
вона стала солдатом. Iз степу показалася друга постать. У бiноклi вона
стала солдатом.

      Рибалка обдивився, чи добре замасковано небезпечну печеру, вiдiйшов
далi по берегу, заходився коло сiток на приколах, солдати наближалися. Над
Одесою йшов дощ, Пересип був у мряцi, на рейдi димiли крейсери й
мiноносцi, солдати наближалися. Грего посiвав море дощем, тiльки чомусь не
видно патруля, може, вiн потiм прийде машиною або моторкою. Стара
Половчиха десь в Одесi на базарi, хiба з тої риби проживеш; солдати
наближалися. Вони йшли рiвним вiйськовим кроком, вони сунулись, як на
магнiт, Половець для чогось помацав свої кощавi руки. Вiн був середнiй на
зрiст i завжди дивувався, коли велетнi сини оступали його, мов бiр;
солдати наближалися. Це були iноземцi, i один з них пiдiйшов перший.
Половець удав, що нiчого не бачить, - "по-якому ти з ним говоритимеш?"
Солдат пiдiйшов щiльно - чорнявий i тендiтний, - "по-якому ти з ним
говоритимеш?" - "Скумбрiї зеленої", - почув Половець. -"А вам ночi мало?"
- не думаючи, одповiв паролем рибалка, серце в нього з радощiв закалатало,
як замолоду, вiн обняв солдата, над Одесою спускалася завiса прикрого
дощу, море було аж чорне.

      "Закопати треба, - сказав Панас Половець, спиняючи коня коло мертвого
Оверка, - клятий був босяцюра". Дощ дрiбно сiк, двi тачанки поставлено
нещiльно поруч, мiж тачанками напнули ковдру, сам Половець, узявши,
шанцеву лопату, копав там притулок двом братам. Пiт котився, як дрiб, вiн
був важкий i дебелий - цей четвертий Половець, колишнiй моряк
торговельного флоту й контрабандист.



      Сашко скулився на тачанцi коло кулемета, вiн забув за дощ, йому
мрiялося, що рука старої Половчихи смиче його за чуба, навкруги берег, та
навкруги море, i можна скупатися й не чекати кулi, i сiтки сохнуть на
приколах. Та таке недосяжне рибальське життя, та так пахне море, та й чого
вiн взагалi пiшов, а Панас його не жалує, ну, та назад хай чорт лисий
ходить, а не вiн, Сашко, - таке кляте Половецьке насiння!

      Панас сопiв, викидаючи з ями землю, вiн грався лопатою, як iнший
виделкою, "ну, здається, хватить! Хай не кажуть, що я рiд зневажив!"

      I похорон вiдбувся. Дощ напинав свої вiтрила, над степом зрiдка
пробiгав вiтер, добрячий дощ пронизував землю. По обличчю Панаса Половця
бiгли дощовi краплi, збоку здавалося, що вiн слiзно плаче коло готової
могили, у всього загону текли дощовi сльози, це була страшна рiч, щоб отак
плакав гiрко цiлий вiйськовий загiн, а дощ не вгавав.

      I тодi за дощем з'явилося марево: розгорнувся здалеку червоний прапор
кiнного загону iнтернацiонального полку на чолi з Iваном Половцем. Ляснули
першi пострiли, а Панас уже сидiв на тачанцi, крутив на всi боки кулемета.
Сашко подавав йому стрiчки, тачанки пiшли врозтiч, кiннотники розбiглися
вмить, "здавайся! кидай зброю! червонi! червонi!" Та тiкати було нiкуди,
Iван Половець заганяв їх на спiшену кiнноту, заганяв їх на кулi, i треба
було вмерти або здатися, i Панас заплакав од безсилої лютi. Вiн скочив на
чийогось коня, кiнь пiд ним упав, вiн сiв на коня з тачанки, "хлопцi, за
мною! махновцi не здаються!", спробував пробитися крiзь Iванiв фланг,
загубив половину людей, дощ лив безперестанку, конi сковзалися, Iван
Половець посилив натиск, i махновцi здалися.

      I дощ, витрусивши безлiч краплин, посунув свої хмари далi, збирав до
себе всi випари i перешиковував хмаровище, вiдганяв хмарки тендiтнi,
оболоки прозорi, залишаючи темних, плiдних, дощовитих, надiйну пiдпору й
силу.

      Панас Половець стояв перед братом Iваном та його комiсаром Гертом, усi
кулi поминули Панаса, вiн стояв геть .увесь заболочений, .розхристаний,
без шапки, довге волосся спадало на шию, високий i дебелий, стояв вiн
перед сухорлявим Iваном.

      "От де зустрiлися, Панасе", -сказав Iван i перемовився кiлькома словами
з Гертом. Полонених зiгнали в купу, стали збиратися звiдусiль переможцi, з
iнтернацiонального полку, сонце проглянуло з-за хмар, заблищав навкруги
рiвний степ, i потроху пiдносилися слiдом за хмарами блакитнi вежi
степового неба.

      Панас мовчки стояв, дивлячись кудись у небесний простiр. Сашко
пiдiйшов, сiв коло нього на землю, обличчя в нього було бiле й ввесь час
смикалось, "та тут i Сашко", - посмутнiв Iван, а Панас раптом закричав з
усiєї сили: "Проклятий байстрюче, пiдземна гнидо, вугляна душе! Наймит
Ленiна й комуни, кому ти служиш, комiсарська твоя морда?!"

      "З тобою мова буде потiм, - сказав Iван, - а я служу революцiї,
iнтернацiоналу", - i, ще перемовившися з Гертом, мовчки пiдiйшов до купи
полонених, оглянув їх уважно, розглядаючи кожне обличчя, мов машинну
деталь на браковцi, пройшовся раз i двiчi й почав говорити:

      "Хлопцi, - сказав Iван, - от i скiнчилася ваша служба. в зрадника й
бандита батька Махна. I з вами говорить брат вашого Половця, а обоє ми з
ним рибалки, батьки нашi рибалки й увесь рiд. Слова мої простi й
некрасивi, та ви зрозумiєте мене й так, бо скрiзь по степах судяться зараз
двi правди: правда багатих i правда бiдних. Вiдступаємо ми перед кривавим
царським генералом Денiкiним, пробиваємось на Київ, i, вiдступаючи, б'ємо
ворогiв, не даємо пощади. От i ви, серед вас є, певно, i обдуренi бiдняки,
ми закликаємо вас, бо ви з нами одного горя, - ставайте поруч битися за
правду бiдних. Бiдняки й трудящi будуть з нами, i всi, як один, до
перемоги, хай живе Радянська влада. Червона Армiя!"

      Герт подав команду, трохи людей одiйшло лiворуч i стало, а решта пiшла
купою геть, нешвидким кроком пiшла геть, всi очi дивилися на них, i
панувала мовчанка. Купа одходила далi й далi, вони прискорювали кроки,
дехто став пiдбiгати, один вирвався з купи й побiг, за ним другий, третiй,
уся купа побiгла, як отара овець, побiгла щосили, не оглядаючись, тiкаючи
вiд смертi. Тодi Iван Половець наказав приготувати кулемети. За його
знаком кiлька кулеметiв почало стрiляти, i кулемети спинилися, коли
завдання було виконано.

      Панас не чекав собi милостi, вiн бачив, як загинули його вояки, що їх
вiн збирав зерно до зерна, а iншi з них стали не його. У нього промайнуло
в головi дитинство й дитячi роки на шаландi, i нiчнi влови, i запах
материної одежi, неосяжний простiр моря. "Це - близько смерть", - подумав
i звернувся до Iвана з тим словом, що чув його вiд Оверка: "Чи чуєш,
Iване, тут вже двоє загинуло, а тому роду не буде переводу, в котрому
браття милують згоду".

      "Рiд наш роботящий, та не всi в родi путящi. Є горем горьованi,
свiдомiстю пiдкутi, пролетарської науки люди, а є злодюги й несвiдомi,
вороги й наймити ворогiв. От i бачиш сам, що рiд розпадається, а клас
стоїть, i весь свiт за нас, i Карл Маркс".

      "Проклинаю тебе, - закричав Панас в агонiї, - проклинаю моєю останньою
хвилиною!" Вiн вихопив з-пiд френча маленький браунiнг i пустив собi в рот
кулю, трохи постояв нерухомо, став гойдатися й розхитуватись, скрутився,
як сухий лист, гримнув об землю, i розлетiлася з-пiд нього мокра земля.

      "Стрiляй i мене, - сказав Iвановi клятий Сашко, - стрiляй, байстрюче".
- "Бiсової душi вилупок", - промимрив Iван та взяв Сашка за чуба, що
виглядав з-пiд шапки по махновському звичаю, став скубти, як траву, а Герт
осмiхнувся.

      На степу пiд Компанiївкою одного дня серпня року 1919 стояла спека,
потiм вiяв рибальський майстро, ходили високi, гнучкi стовпи пилу, грего
навiяв тривалого дощу, навiть зливи, а помiж цим точилися кривавi бої, i
Iван Половець загубив трьох своїх братiв, - "одного роду, - сказав Герт, -
та не одного з тобою класу".



Жираф - це кінь, виконаний за всіма вимогами замовника.
 
mr_smithДата: Неділя, 31.10.2010, 19:06 | Повідомлення № 6
ADMIN
Група: Адміністратори
Повідомлень: 5114
х-статус:
You know what I mean?


      ДИТИНСТВО

      Перекопська рiвнина починається за Днiпром, на пiвдень вiд Каховки,
смуга пiскiв тягнеться вздовж рiки з пiвденного заходу, незайманий степ аж
до Мелiтопольщини, на пiвднi - Чорне море, i Джарилгачська затока, i саме
мiсто Перекоп на вузькому суходолi, що завжди правив за ворота до Криму.
Рiвна, безмежна просторiнь (як на масштаби двох людських нiг), гола
рiвнина без рiки, без дерева, окремi села й хутори стоять рiдко, сонце
велике й пекуче котиться на небi i поринає за землю, мов за морську
поверхню, небо не синє, як за Днiпром, а кольору нiжних блакитних перських
шовкiв, небо Криму над степовим безмежжям.

      Той дикий степ був полем бою на гранях багатьох епох, i це не заважало
перекопськiй рiвнинi пишно зацвiтати щовесни i вигоряти на лiто, мокнути
восени i замерзати на зиму, тодi по нiй ходили лютi й проклятi хуговiї, а
по селах плодилися степовики, i один iз них народився в цьому степу, до
Перекопа - п'ять годин ходи; i рiс серед степу, а його смалило сонце та
обпiкав вiтер, i завше йому хотiлося їсти, бо народився в бiднiй хатi, i
першим спогадом дитинства був степ.

      Комусь, не степовиковi, не зрозумiло, як живуть люди на голiй, порожнiй
рiвнинi, а малий Данилко виходив крадькома з хати, покинувши сестру, коло
якої був за няньку, степ простелявся перед ним, як чарiвна долина, на якiй
пахне трава, пахнуть квiти, навiть сонце пахне, як жовтий вiск (ось
вiзьмiть лишень потримайте на сонцi руку й понюхайте її!). I скiльки
всiляких ласощiв росте на степу, яких можна попоїсти, i потiм приблукати
до батька, що пасе ватагу панських овець, мов вiйсько, а батько дасть
шкоринку з хлiба й маленьку цибулинку та солi до неї.

      На степу росте багато їстiвного зела, треба лише знати, яке з нього
можна їсти, щоб, бува, блекоти не вхопити чи жаб'ячого маку, а рiзнi там
брандушки, або козельцi, або молочайник (не той, що по толоцi росте), або
пасльон та дикий мак, - це все неабиякi ласощi, степовi гостинцi. I степом
можна йти безвiсти i лягти на землю, прикласти вухо до землi - то тiльки
вмiй прислухатися - шумить i гомонить, а коли лягти горiлиць i вдивитися у
глибоке небо, де пливуть хмарки на синьому повiтрi, тодi здасться, що сам
летиш у небi, одiрвавшись вiд землi, розсуваєш руками хмари, ростеш пiд
синiм повiтрям i, вернувшись на землю, бачиш - скiльки живих друзiв у тебе
в степу.

      I жайворонок, що загубився в небi, спiваючи жайворонисi, i орел, що
повис на вiтрi, ледве ворушачи кiнчиками крил, виглядає здобич, чорногуз
бродить по травi, як землемiр, ящiрка перебiгла обнiжок - зелена, мов
цибулиння, дикi бджоли гудуть за медом, ховрашок свистить, цвiркунцi -
одно пиляють у свої скрипки, наче сiльський швець на весiллi.

      I хочеться знати, куди падає сонце, кортить дiйти рiвним степом до краю
землi й заглянути у прiрву, де вже чимало назбиралося погаслих сонць, i як
вони лежать на днi провалля - як решета, як сковороди чи як жовтi п'ятаки?

      Малий чабанець (що може вивчитись на чабанчука й вийти на чабаненка i,
нарештi, заступити батька-чабана) повертається смерком додому. Його
перестрiває друг, повiдає, як дратувалися мати i як заходилося плачем
немовля, котрого покинув Данилко, i мати, мабуть, битимуть, та не треба
цього боятися, ось пiдемо вдвох до вечерi й повечеряємо, а при менi вона
не битиме, i потiм воно й не болiтиме, коли гаразд наїсися, то, виходить,
треба добре наїстися i нiчого не боятися. Вони йдуть удвох до хати i
заходять на подвiр'я, правнук Данилко i прадiд Данило, старе, як мале,
казали люди, бачивши їх, i пiд хатою стоїть сирно, а на ньому розкiшна
вечеря: кислий-прекислий сирiвець та ячнi коржi.

      I до прадiда прийшовши, котрий спав у повiтцi, Данилко витирав сльози,
бо мимоволi набiгали на очi, добре б'ється ота клята мати, друга б уже
пересердилась за цiлий день, "болiло? - питав прадiд Данило, - а ти не
зважай, бо вона господиня i гiрко працює, вона нас годує, то хай i б'є, а
батько твiй ледащо й п'яниця, його знову проженуть од ватаги, то не
вилазитиме з корчми, хлопець гордий i нiкому не поклониться, а людям треба
кланятись i решпекту давати, iнакше не проживеш, житимеш, як оце я, серед
степу голий, серед людей голодний". Та Данилко спав, притулившись до
прадiда, спав без усiх отих мислей, що приходять з роками, спав, як трава,
що нахиталася за день.

      I всi весни його дитинства складалися в одну, прадiд стояв, мов
знатник, що знає всi веснянi тайни, вiн здавався Данилковi господарем
степових звичаїв. I щороку весна приходила краща й дужча, починав її
бабак, що прокидався на Явдоху до сходу, сонця й свистiв.

      Прадiд примiчав, звiдки в цей день вiтер, коли з Днiпра - риба
ловитиметься, коли iз степу - добре на бджоли, коли з низу - буде врожай;
а побачивши першу ластiвку, треба було кинути на неї жменю землi - "на
тобi, ластiвко, на гнiздо!", ластiвки не летять у вирiй, а, зчепившися
нiжками, зимують на днi моря, рiки чи криницi.

      Далi з'являвся голубий ряст, а прадiд наказував зiрвати його швиденько
i топтати, приказуючи: "топчу, топчу ряст, дай, боже, потоптати й того
року дiждати!", а хто не встигне - тому на той рiк рясту не топтати, на
лавi лежати, i ряст у Данилка був дивним тройзiллям, i казав Данилко за
всiма, коли хтось трудний одужував, - "о, вже вилiз на ряст!"

      А перший грiм, цей весняний будило, пiсля нього земля розмерзається до
краю, а дiвчата бiжать стрiмголов умитися з криницi i втертися червоним
поясом - на красу, а хлопцi беруться за рiг хати й силкуються пiдняти - на
силу, i тiльки пiсля першого грому вечеряють надворi, а не в хатi, о
перший грiм весни!

      На сорок святих, коли день порiвняється з нiччю, у школу вчительцi
треба нести сорок бубликiв, по хатах печуть пшеничнi жайворонки iз
дзьобиком i крильцями, всi дiти в школi ласують цими жайворонками, а в
Данилка жайворонок iз ячного тiста, i мати плакали, не маючи й жменi
пшеничного борошна. Данилко не розумiв такого смутку i з гордiстю
показував усiм у школi свого бравенького жайворонка, вiн тюрлюнчав за
нього i робив йому гнiздечко, а крильця були ловкенькi, о, та мати вмiє
зробити жайворонка, мiж усiма жайворонками - вiн справжнiй жайворон! А
всерединi у ньому запечено травинку, i вона солодка, як мед, багатшi
школярi давали вже за нього й бублика городського, та ба, хiба в городi
бачили коли-небудь такого жайворонка?

      Данилко поклав його перед себе на партi i, пишучи у зошит, одно
милувався iз свого укоханця, що сидiв бiля каламарця, мов живий, i скоса
поглядав на Данилкiв важкий труд, i справа кiнчилася тим, що Данилко
вiддав свого жайворонка аж за п'ять пшеничних i понiс додому за пазухою: i
мама скуштує пшеничного жайворонка, i дiд Данило, i п'яничка-батько, i
вiн, Данилко, та й сестра Вустя посмокче одного, бо зубiв у неї ще ж
немає!

      А на теплого Олекси сусiда виставляє з льоху бджiл на сонце, i вони як
не подурiють з радостi, вилiзе тобi таке кволеньке з колоди, обiгрiється
на сонцi й лiтає-лiтає, аж очi заболять на нього дивитися, i швидко цiлi
рої лiтають над пасiкою, а сусiда кадить ладаном, i десь незабаром
приходить середохресний тиждень, коли пiст перед великоднем ламається
надвоє, i кажуть старi люди, що чути буває хруст.

      У хатi холодно i немає хлiба, тiльки перепiчки та кислi буряки, мама
поставили Данилка у куток i молять богу: проказують молитви, щоб Данилко
їх повторював, а Данилко все прислухається, чи не хрусне ота
середа-хрестцi, коли пiст ламається надвоє, i хрусту щось не чути, i
молитву вже скiнчено, i Данилко тодi молиться сам iз справжнiм натхненням
- тiєї улюбленої молитви, що його навчив прадiд Данило: "Дай менi, боже,
картоплi, киселю й розум добрий".

      У вербну недiлю прадiд приходив рано з церкви й свяченою вербою зганяв
Данилка з печi: "Верба хльос, бий до сльоз! Верба б'є, не я б'ю. За
тиждень великдень: будь великий, як верба, а здоровий, як вода, а багатий,
як земля!" I свячену вербу ховають за iкону. Це найдужчi лiки, коли дитина
сохне i жовтiє та висихає. Тодi мати вербу тую варять, а воду зливають у
ночви i при повному мiсяцi купають малу Вустю й приказують: "Мiсяцю Адаме,
iм'я тобi Овраме! Дай тiла на цi костi, а як не даси, то прийми мощi!"

      Прадiд Данило смiється, ставши на мiсяцi посеред двору, - "корови тобi
треба, дiвко, га!"

      Вечорами дiвчата спiвають веснянок, сiвши черенем чи лавою, а хлопцi не
смiють пiдспiвувати, бо це дiвоче дiло - весну славити, i спiвають - "а
вже весна, а вже красна, iз стрiх вода капле, iз стрiх вода капле, iз
стрiх вода кап-ле. Молодому козаченьку мандрiвочка пахне, мандрiвочка
пахне, мандрiвочка пах-не". I в роботу, i в дозвiлля, на панських ланах i
на своїх горьованих, натщесерце i попоївши, пiсля голодної зими - дiвчата
спiвають i славлять весну, а парубоччя табориться округ них, така вже
степова вдача - в усiх свiтах спiвати, i навряд чи хто в свiтi так спiває,
як степовики.

      Так у спiвах та в каторжнiй роботi кiнчається березень i починається
мiсяць квiтень, коли все зацвiтає - бiла береза i пролiски, золотий
горицвiт та пухнастий срiбно-бузковий сон. I вишневi сади стоять мрiйнi,
бiлим плесом у нагрiтому степу, iде дощ краплистий, збиваючи легенький пил
i паруючи, дiти, замурзанi й голоднi, бiгають пiд дощем: "Дощику, дощику!
зварю тобi борщику в новенькому горщику, поставлю на дубочку, дубочок
схитнувся, а дощик линувся".

      Данилко колише малу Вустю й не може вибiгти на дощ, i коли вже вона
вмре, а її покладуть на лаву, як дорослу, дiд Данило прочитає псалтиря,
наче вона й справдi щось зрозумiє з тої шкуратяної книги, а потiм мама
мусить спекти добрих пирогiв з картоплею чи з квасолею, щоб пом'янути
Вустину душу,_ хоч маленьку й уредну, проте людську душу, яка без
поминання i з хати не вилетить.

      А як добре пахнуть мертвi, коли їх покладуть на лаву, у вiконце
простягаються сонячнi руки, прадiд Данило читає з книги - псалтиря, вогник
над свiчкою ворушиться, як бджола коло квiтки, пахне мертвяком i стружками
з сосни, можна сидiти в куточку i довго-предовго дивитися, що на лавi
лежить чужий чоловiк - жовтий, мов бог на iконi, а над ним лiтає його
душа, i треба поглядати на склянку меду, що стоїть на покутi, з неї душа
п'є мед, i меду меншає, а душi так i не видко, - яка вона в того дядька
була - як жайворон чи як ластiвка, а мо', метеликом чи й великим кусючим
джмелем.

      Пирiг з квасолею дуже смачний i м'який, Данилко його їсть натхненно,
пам'ятаючи, що це за упокiй, а тiтка того мертвого дядька така дурна, що
зовсiм забуває, скiльки пирогiв дала вона Данилковi, хоч бери й десятий -
нiчого тобi не скаже i лише голосить укупi з сусiдками. Дуже наїдно, коли
хтось умирає - без Данилка та справа не обходиться: прадiда кличуть
читати, а правнук iде за поминальника, отак удвох i годуються, а надворi
весна, i теплий дощик збиває куряву, i пiст перед великоднем котиться вже,
як горiх.

      А бiлий тиждень, коли бiлять хати, чепурять подвiр'я,

      Данилкова мати, хоч i бiдна господиня, що й кози в дворi не має, а й
вона той двiр обмете й обмиє, i хату обмережить цяточками й рожами, коло
печi цiлiсiнький день товчеться, i нема нi в кого на селi такого хисту
прикрасити пiч.

      I все село те знає та кличе її, Ригориху, i вона малює пiч синiм i
червоним, чорним i рудим, жовтим i зеленим, як учила її покiйна мати,
згадуючи далеку свою батькiвщину побiля мiста Золотi Ношi, звiдки було її
взято. От за такою роботою бiлий тиждень i кiнчається, настає великдень,
вiн пов'язується у Данилка з материними сльозами, бо батько не вилазить iз
чужих хат i випиває з усiма, хто його частує.

      I цього чабана Ригора частували всi, i Ригор лаяв багатирiв, у яких
пив, розповiдав байки про попiвськi дiла i кричав, i проклинав пропаще
життя, а його слухали й не перебивали, бо знали всi, що Ригор зараз
заспiває, а пiсля того спiву нiчого вже людинi не треба.

      Данилко знаходив батька й вiв додому, дорогою вiн лаяв його всiма
словами, якi чув од мами, а Ригор iшов, намагаючись iти рiвно, i плакав
усю дорогу. Дечиї хлопцi й дражнили Данилка таким батьком, та Данилко,
притуливши батька до чиїхось ворiт, хутенько наздоганяв хлопцiв i
розпочинав жорстоку баталiю, бився сам проти кiлькох i повертав до батька
заюшений кров'ю, з подертою сорочиною, проте переможний, примусивши
поважати нетверезiсть свого батька й вiднявши для повноти перемоги
великоднi гостинцi у розгромленого ворога.

      У хатi сидiла коло стола мати й сидiв прадiд, на столi бiдне
розговiння, суворо й урочисто подавала мати батьковi свячений хлiб, i
п'яничка нарiзав його хрестом i скибочками, як господар дому, i роздавав
родинi. У матерi по кам'яному обличчю котились сльози й падали на хлiб.
Данилко сидiв затятий i клятий пiсля битви за честь роду, прадiд Данило
блискав очима з-пiд кошлатих брiв, i Великдень був Данилковi за напасть,
бо стiльки баталiй, скiльки одбував вiн цього великого весняного свята,
вистачило б iншому хлопцевi на цiлий рiк. Данилко вiднiмав у багатих
соплiїв паску й крашанки, за нейтралiтет гойдався на чужих гойдалках,
годував мишей свяченими крихтами i придивлявся, як саме мишi
перетворюються через цей грiх на летючих кажанiв.

      I Великдень був у яснiй одi весняних днiв несправжнiм святом, i краще
було на проводах, коли все село збиралося на гробки поминати родичiв, i з
кожною могилою христосувалось та сiдало над своїми й поминало. Чарка
кружляла од старого до малого, "нехай спочивають та й нас дожидають", "щоб
їм легко лежати i землю держати", i коли батько Ригор заводив про страшний
суд - люди сходилися звiдусiль, i шкандибали старцi - "та подайте ж ви,
матiнко моя, подайте", i мама сидiла зажурено над бабиною могилою, "а до
нас страшний суд наближається", - спiвав батько Ригор.

      Прадiд Данило випивав добру чарку й заїдав цибулею, "як прийде страшний
суд до нас - треба помирати, i яке було багатство - треба покидати", i всi
весни Данилкового дитинства складалися в одну, на рiвному таврiйському
степу проходило його життя, обсяжнiсть i простiр землi запали в
свiдомiсть, як дитинство, i мiсяць травень, коли наростає трава на сiно й
на лiки, розквiтав пiсля Юрiєвого дня.

      Тодi святили царини, i золотi попи вимахували кадилами, а Данилко був у
пiвчiй, "як випадуть у травнi три дощi добрих, то дадуть хлiба на три
роки", i святили криницi й колодязi, зело й воду, примiчали, коли зозуля
закує - щоб не на голе дерево, бо буде неврожай, цiлющу для очей збирали в
пляшечку Юрiєву росу, чередники й чабани пестилися цього дня, щоб умовити
самого Юра, бо вовк уважається за його святу собаку й не зачепить тодi
товару, i мiсяць травень надходив, i зацвiтав щедро густий терен.

      I ось Данилко з прадiдом Данилом вийшли з села, попростували в степ,
просто на пiвдень, перед ними розступилася голуба далина, виросли на
пiвденному обрiї над далеким морем прекучерявi хмарки, мов крайсвiтнiй
вишневий розквiтлий сад.

      Прадiд iшов i спiвав гайдамацької пiснi про школяра - "аж ось iде
школярець польської натури, на нiм штани-шаровари з свинячої шкури", а
Данилко брiв, спостерiгаючи, як неймовiрно росли на небi бiлi вишневi
дерева, аж перехилилися по цей бiк, вiтер i павiтер дме там у височинi,
обриваючи бiле галуззя розквiтлих вишень.

      Данилко заплющував очi перед таким височезним свiтом, коло такого
старезного прадiда, що йде собi й пiдспiвує старих пiсень i повiдає
Данилковi казки й приказки, як зветься кожна трава i яка квiтка на яку
користь.

      I треба багато ходити в життi - тодi побачиш, яке воно є, що й умирати
не хочеться, i рiд наш увесь ходючий, батьки й прабатьки, то й Данилко,
мабуть, ходитиме, доки й ноги не вiдпадуть. Рiд завзятий i непосидючий,
козакували й землю робили, на Пслi осiлися, село було Турбаї, тої
турбацiї, турботи й турбанини повне жило, от i були тi люди турбаї
справжнi, а пан собi думав з них крiпакiв мати, а в Катерини-царицi
полюбовник був iз запорозького коша - Грицько Нечоса, i сказав турбаям про
таку рахубу, стали турбаї козачих своїх прав допоминатися, а пан їхнi
метрики з церкви покрав та попалив, i суд не мiг козачих прав iзнайти, то
турбаї й повбивали панiв i побили суд, i одбивалися п'ять рокiв. Та
вiйсько оступило голодранцiв, i смерть прийшла. А той Грицько Нечоса
характерник був, як i всi запорожцi, пройшов крiзь вiйсько i турбаїв
вивiв, i повiв на двi сторони: до Днiстра й до Перекопу, i ми з роду
турбаїв, не були крiпаками зроду-вiку, i Данилко хай не буде.

      "Заставили школяра "Отче наш" читати, самi стали вегерями боки
витинати", сьогоднi Миколай Весняний саме святить воду, пiдглянемо
потихеньку, як вiн ходитиме по морю й кропилом святитиме воду, щоб людям
можна було купатися. Отак ходить по морю з кропилом та й бризкає, а кому
лучиться втопитися на той час, то зараз витягне, обсушить i в шинок
заведе, "отче наш, iже єсть, та ще й буде воля, не веди нас в огiрки та
поведи нас у диньки", i гайдамацька пiсня була довга-предовга.

      Отак iшли великий день, i все панською землею, "землi в пана. як
сказу", побачили море, у рибалок пiдгодувалися, "немає хлiба над наш
рибальський, а ви, гречкосiї, гречку сiєте, цей дiд, мабуть, i той свiт
пiшки пройшов, ба який сухий та чорний, вип'ємо, дiду, по чарцi, чи що,
сам Миколай сьогоднi по морю ходить, а ми, бач, берег облежуємо".

      Прадiд Данило пив чарку, сонце заходило, не поспiшаючи, морем пливла
навантажена шхуна i тримала курс на захiд - повз Джарилгачську косу,
острiв Тендру, Кiнбурнську косу й Очакiв, пливучи на Збур'ївку, Голу
Пристань, Кардашин чи Олешки, а може, й у самий Херсон, Британи, Каховку.

      Прадiд Данило розповiдав рибалкам рiзну бувальщину та спiвав
старовинних оковитих пiсень, рибалки слухали, роззявивши роти, "такого
дiда й чорт довбнею не доб'є", i Данилко сам дивувався - отаким вiн
прадiда нiколи не бачив, скiльки сили ще було в його кощавому тiлi,
сутенiло над морем i на березi, хлюпiт хвиль i запах неосяжного вечiрнього
степу.

      Рибалки купалися й запливали далеко в море, а прадiд купався при
березi. Данилко брьохався коло нього, поринаючи в солону воду, змерз украй
та довго бiгав i танцював, щоб нагрiтися. Прадiд вигрiб у землi затишну
ямку i вмостив там Данилка, а сам стояв поруч i дивився на безкрайнiсть
зiр i вдивлявся в темряву i наче рiс у синьому просторi - не мiг
надивитися i не мiг надуматись, а Данилко солодко заснув, попискуючи ввi
снi, як щеня.

      I ранок був пiзнiй, коли Данилко прокинувся, а прадiд стояв, як i
звечора, берег порожнiй - рибалки поїхали на лови, "ходiмо, синку, -
сказав прадiд, - сьогоднi Симона Зiлота i копають цiлющi трави, ходiмо
натщесерце пракорiнь шукати, щоб тобi довго ще топтати грiшну землю, а
менi стати на одвiт".

      Голос прадiдiв був урочистий i потойбiчний, вони пiшли од моря й
заглибилися в степ, лощинками ще легка пара пiдносилася з трав, степовий
великий птах ширяв попiд небом, нi вiтерцю, нi мови, i ось нiби на найвище
вийшли мiсце. Сонце пекло й розморювало, Данилко нiс повнi руки трав, i
корiнцiв, i квiтiв; дажкорiнь пах солодким хлiбом, "ось тобi, Данилку, i
степовий турецький сльоз", - сказав прадiд i нахилився до квiтки, i раптом
пiдломився в ногах i розкинув руки, мов обiймаючи землю, упав, мов тайну
почувши, задерлася в травi бiла борода, мутнi очi блимнули на Данилка,
"топчи землю, синок", i прадiд став неживий.

      Тодi Данилко озирнувся навколо i вперше вiдчув себе самотнiм i, мов
вiтер дмухнув його з мiсця, побiг безвiсти пiд пекучим сонцем степу, i
вiдстань мiж прадiдом та правнуком усе збiльшувалась i збiльшувалась, наче
природа аж тепер схотiла вiдновити оту рiвновагу поколiнь.



Жираф - це кінь, виконаний за всіма вимогами замовника.
 
mr_smithДата: Неділя, 31.10.2010, 19:10 | Повідомлення № 7
ADMIN
Група: Адміністратори
Повідомлень: 5114
х-статус:
You know what I mean?


      ШАЛАНДА В МОРI



      Трамонтан дмухав з берега, був мiсяць сiчень чи лютий, море замерзло на
сотню метрiв, на морi розходилися хвилi, на обрiї вони були чорнi з бiлими
гривами, добiгали до берега напроти вiтру, вiтер збивав з них бiлi шапки.
Коло берега кригу розбив штормок, а все показувало, що незабаром ревтиме й
справжнiй штормило, на березi стояла стара Половчиха, одежа на нiй
вiялась, мов на кам'янiй, вона була висока та сувора, як у пiснi.

      Одесу видко по другий бiк морської затоки, це мiсто обдував трамонтан,
воно височiло на березi, мов кiстяк старої шхуни, з якої знято паруси,
лагодять на неї мотор чи парову машину. Одеса переживала чергову морську
зиму, вiтри всiх напрямкiв не минали її, тумани з моря заходили часом -
мокрi, густi, сiрi тумани. От i тепер туман насунувся раптом з моря й
закрив Одесу. Половчиха стояла нерухомо, обiч поралися коло шаланд на
березi рибалки з артiлi, море виштовхувало на землю шматки криги, холод
проймав до кiсток, трамонтан дмухав широкою, рiвною зливою. Була
надморська зима, зимовий туман, за його запоною гримiв уже серед моря
шторм, докочуючи хвилi дужчi й вищi, засвiтився одеський маяк, смуги
червонi й зеленi, променi червонi й зеленi.

      Половчиха, вирядивши в море чоловiка, виглядала його шаланду, її серце
обдував трамонтан, її серце ладне було вискочити з грудей, а з моря йшли
холод та гуркiт, море зажерливо ревло, схопивши її Мусiя. Вона не
показувала перед морем страху, вона мовчки стояла на березi - висока й
сувора, їй здавалося, що вона - маяк невгасимої сили.

      "Ой, пiшов ти в море, Мусiєчку, - голосила вона мовчки, - та й слiд
твiй солона вода змила. Та коли б я знала та бачила, я б той слiдок
долонями прогортала та до бебега тебе покликала. Ой, подми,
вiтре-трамонтане, оджени в море негоду та оджени й тумани, а я стоятиму
тут самотня до краю, i хоч би з мене дерево стало, то я б усiма вiтами над
морем махала й листям би шумiла".

      I пiсля довгих вiкiв показалась шаланда в морi, ледве мрiла вона серед
хвиль, надовго ховалася за водяними горбами, з'являлася на хвильку i
впiрнала, мов у безодню. Вона билася з штормом груди в груди, а на березi
лише шерхiт хвиль, i страшно глянути на шаланду, як людина - самотня вона
серед водяних гiр. Розгойдує її море, кидає через хвилi, прошиває нею
хвилi, холоднi бризки печуть вогнем, примерзає до тiла мокра одежа, тiльки
ж - не пiддається рибалка, Мусiй з чужим чоловiком б'ються до берега!

      Стара Половчиха не зводила з них очей, її серце було з шаландою, на
березi гомонiли рибалки з Мусiєвої артiлi, з селища бiгли дiти до моря. На
березi вирiс натовп, осторонь стояла стара степовичка Половчиха, вона
мужньо дивилася на боротьбу її чоловiка, туман кублився над морем, був
лютий холод.

      "Гребуть, - сказав хтось, - та хiба допоможеш їм у такий шторм?"
Молодшi рибалки кинулися до шаланд, їм заступили дорогу старшi, "не дурiй,
хлопцi, шаланди загинуть, i вас краби поїдять, а артiль наша бiдна, голова
артiлi Мусiй Половець, вiн нам за шаланди голови поодриває, коли живий
випливе".

      Стара Половчиха бачила, як зламалося весло, бо шаланда стала кружляти,
на очах у всього берега двiчi обкрутилася на мiсцi, її вдарила одна хвиля,
її штовхнула друга, пiдкинула, повернула, посуда пiшла пiд воду. Рибалки
тодi кинулися до шаланд, посунули до моря "Ластiвку" - гордiсть цiлої
артiлi, сiло четверо велетнiв, пiднялися в повiтря весла, щоб одразу
вискочити на хвилю, на лахмату, височенну хвилю. "Ластiвку" звалило набiк,
купа криги вдарила її по обшивцi, вода ринула через борт, рибалки
опинилися у водi, вони стали рятувати "Ластiвку". Хвиля збивала їх докупи,
крига ранила їм голови, вони вчепилися в "Ластiвку", з берега кинули їм
кiнець iз зашморгом, вони прив'язали його до човна й витягли "Ластiвку" на
берег.

      На хвилях видко було Мусiєву шаланду, вона блукала догори кiлем, натовп
рибалок поздiймав шапки, i в цей час побачили у морi помах людської руки.
Хтось плив серед крижаного моря, плив до берега, плив наввимашки, рiвно
вигрiбав руками, його хвиля вiдносила назад у море, назад у морський
туман. Вiн простував до берега.

      Наперед вийшов велетень-рибалка, вiн нiс жмут мотуззя i вихилив склянку
спирту, полiз у воду, одразу став синiй, а на березi розмотували кiнець, i
велетень плив назустрiч людинi в морi. Його била крига, та вiн виплив на
чисте, за ним волочилася мотузка, а людина вже зовсiм конала серед хвиль,
вона лежала на спинi, її кидало на всi боки, велетень-рибалка плив i плив.

      Та вийшло, що людина не гинула, вона од холоду втратила була свiдомiсть
i почала, очунявши, щосили вигрiбатися до берега. Зустрiч вiдбулася серед
хвиль, i плавцi довго не могли схопитися за руки, їх усе розбивала хвиля,
та нарештi їм пощастило, мотузка тодi напнулася до берега, як жила,
десятки рук ухопилися за неї, десятки рук потягли гуртом. Плавцi мчали до
берега, захлинаючись водою, пробиваючись крiзь кригу. Чужа людина вилiзла
на берег i не могла звестися на босi ноги. Половчиха впiзнала Чубенка. Вiн
весь задубiв, у ньому лише калатало гаряче живе серце, його пiдхопили пiд
руки, - "товаришi, - сказав Чубенко через силу, -я плачу за героєм
революцiї, що визволив мене з французької плавучої тюрми". I всi пiшли вiд
моря, а стара Половчиха залишилася стояти на березi, висока та сувора, як
у пiснi.

      У морi видко перекинуту шаланду, там загинув її чоловiк, Мусiй
Половець, вiн чимало пожив на свiтi, од нього зла не бачила, був справний
рибалка на Чорному морi пiд Одесою, i чи завжди так буває, що молоде
випливає, а старе гине. Iз Дофiнiвки прибiг хлопчина - "бабо, а дiда Мусiя
не буде, бо той дядько казали, що упiрнув дiд Мусiй двiчi й потiм щез, а
дядько упiрнули за ним i вдарилися головою об човна, i не буде вже дiда
Мусiя".

      Берег спорожнiв, рибалки пiшли геть, i нiкому не було дивно, що стара
Половчиха не рухнулася з мiсця. Вона справляла жалобу, трамонтан обдував
її, мов кам'яну, шторм не вгавав, крига трощилася одна об одну, туман
сунувся до берега. Одеський маяк миготiв червоно та зелено.

      Половчиха подумала за своє дiвоцтво, дiвування в Очаковi, хазяї
трамбакiв сваталися до неї, а що вже шаланд, баркасiв, моторок, яхт! Вона
була доброго рибальського роду, доброї степової кровi, її взяв за себе
Мусiй Половець - дофiнiвський рибалка, непоказний хлопець, нижчий од неї
на цiлу голову. Та така вже любов i так вона парує. Половчиха стала до бою
за життя, за рибу, стала поруч Мусiя, i наплодили вони хлопцiв повну хату.

      Хлопцi виростали коло моря, тiсно стало в хатi од їхнiх дужих плечей, а
Половчиха тримала хату в залiзному кулацi, мати стояла на чолi родини,
стояла, мов скеля в штормi.

      Сини повиростали й розiйшлися, Андрiй вдався у дядька Сидора, таке ж
ледащо й не знати що, а Панас привозив матерi контрабанднi хустки й серги,
шовк i коньяк, Половчиха складала все до скринi та боялася за Панаса. Вона
його важко народжувала, i вiн їй став дорожчий, виходила вночi до моря, їй
все здавалося, що чує плескiт його весел i треба рятувати вiд погонi. А
Оверко - той артист i грав з греками у "Просвiтi" та читав книжки,
написанi по-нашому. На дядьковi грошi в семiнарiї вчився, рибалка з нього
був нiякий, а й його жалко, не чути за нього давно, i Панаса не чути, та й
Андрiя, мабуть, убито, бо снився пiд вiнцем.

      Тiльки Iван працює на заводi i робить революцiю, i Мусiй ховає
гвинтiвки (хоч в Одесi й стоять французи). Серед них є й нашi, вони
приходили по прокламацiї i раз налякали Мусiя до смертi.

      Перекинута шаланда гойдалася на хвилях, шторм лютував без угаву.
Половчисi здалося, що шаланда поближчала. ї" море приб'є до берега, тодi
треба виволокти i врятувати, i артiль подякує - без шаланди риби не
наловиш. Посуда наближалася до берега неухильно, невiдступне, ступiнь за
ступнем, хвилина за хвилиною.

      Половчиха стала чекати шаланди, щоб зберегти артiльне добро, вона
пiдiйшла до самої води, хвиля обхлюпала її до колiн. Шаланда сунулась
ближче i ближче, вже чути, як стукається об неї крига, вже видко її
засмолене дно, i кiльова дошка витикається з води. Хвиля перекочувалась
через чорне плисковате днище, серце Половчихи захолонуло, за шаландою щось
волочилося по водi, видувалося на водi лахмiття.

      Жiнка дивилася й боялася роздивитися, море їй приносило покору, море їй
прибивало до берега, певно, i тiло Мусiя Половця. Буде над чим поплакати й
потужити, i поховати на рибальському цвинтарi, де лежать самi жiнки та
дiти, а чоловiки лише мрiють там лягти, i лягають у морi на глибинi, пiд
зеленим парусом хвилi.

      Половчиха дивилася та боялася роздивитися, їй хотiлося крикнути й
покликати свого Мусiєчка, хвиля била її по ногах, крига черкала по литках,
шаланда вже зовсiм була близько. Вона сунулась носом на берег, хвиля
гуркотiла камiнням на мiлкому. Половчиха хотiла витягти посуду, а потiм
тужити коло чоловiка, вона вже бачила його тiло у мутнiй водi, серце їй
щемiло, i руки не почували ваги шаланди, i тодi до неї озвався голос. Вона
скрикнула, бо то був голос її чоловiка, голос стомлений i рiдний.

      "Наша артiль бiдна, - сказав старий, - i кидати шаланду в морi не
годиться. Я - голова артiлi, то мусив i рятувати, а Чубенко, мабуть,
доплив добре, здоровий i завзятий, нiяк не хотiв плисти без мене, аж поки
я не пiрнув пiд перекинуту шаланду, а вiн усе гукає та все пiрнає, шукаючи
мене".

      Старий Половець став на мiлкому з чоботом у руцi й викинув чобiт на
берег та почав поратися коло шаланди. Половчиха заходилась йому
допомагати, лютий трамонтан заморожував душу, берег був пустельний, його
штурмувало море. Одеса крiзь туман здалеку височiла на березi, мов кiстяк
старої шхуни.

      I подружжя Половцiв пiшло до домiвки. Вони йшли, пренiжно обнявшись, їм
у вiчi дмухав трамонтан, позаду калатало море, вони йшли впевнено й
дружно, як ходили цiле життя.



      БАТАЛЬЙОН ШВЕДА



      Херсон - мiсто грекiв-вигнанцiв, чиновництва, рибалок; цвiте липа
могутньо й задушливо над розпеченим каменем вулиць, сонце грiє
по-пiвденному, по-липневому, по-новому - в цей палючий дев'ятсот
дев'ятнадцятий рiк. Цвiте липа й пахне неймовiрно, тече вулицями повною
водою, марширує олешкiвський партизанський загiн у складi двох босих
сотень - батальйон Шведа.

      Веде його молодий комiсар, товариш Данило Чабан, цвiте липа так буйно й
розкiшно, що все мiсто плаває в задушливому маревi. Позад олешкiвцiв рiвно
одбиває ногу ще й матроський загiн - у чорних бушлатах, формених штанах,
черевиках, на потилицях в'ються стрiчки з моряцьких шапок. Перед
олешкiвцями брязкає з усiєї сили тарелями гарнiзонний оркестр, капельдудка
вимахує паличкою i поправляє на носi пенсне: славетний на все мiсто
корнетист, що поєднав свою долю з батальйоном Шведа, тримає в трепетi
мiсцевих Чайковських та Римських-Корсакових i стане згодом героєм.

      Цвiте липа, мов кипить уключ кожне дерево зокрема, вирує дух липи над
Херсоном, п'янкий i гострий, перед. оркестром iде сам командир босого
батальйону - товариш Швед, олешкiвський морячок. На ногах у нього бряжчать
шпори, довга нiкельована кавалерiйська шабля гримить по бруковi, товариш
Швед, як i кожний моряк, мрiє про кiнноту й потроху вростає в цей красивий
жанр вiйськової професiї.

      О дев'ятнадцятий рiк поразок i перемог, кривавий рiк iсторичних баталiй
i нелюдських битв, критичний по силi, незламний по волi, затятий i нiжний,
нарiжний i вузловий, безсонний дев'ятнадцятий рiк! Рiк оборони Луганська i
мужнiх маршiв пiд Царицин, рiк боїв iз французами, греками, нiмцями - пiд
Миколаєвом та Одесою, рiк героїчного, славетного вiдходу Таманської армiї
товариша Ковтюха, рiк зрад Григор'єва й Махна. Рiк Сталiна, Фрунзе,
Ворошилова, Будьонного, Чапаєва, Щорса, i Херсон стоїть пiд липневою
спекою дев'ятнадцятого року, його затопила липа, за Днiпром - бiлi,
Харкiв, Катеринослав, Царицин захопили бiлi армiї, Херсон стоїть, як
пiвострiв, у ворожому морi, i вiйсько Денiкiна .котиться невпинними
маршами на Москву. Та ще не робили свого прориву пiд Касторною товаришi
Ворошилов та Будьонний, ще юний Вiталiй Приймак не водив дивiзiї Червоного
козацтва у легендарнi рейди, ще мiсяць липень i херсонська спека! Встає
далина великих боїв, шалiє пахуча, невiдступна урочистiсть херсонських
лип, о затятий i нiжний дев'ятнадцятий рiк!

      I капельдудка вимахує паличкою натхненно й велично, немов диригуючи
всiма оркестрами революцiї, немов диригуючи запахами лип, i музиканти
покiрно дмухають у мiднi свої страховища. Товариш Данило веде батальйон
босих олешкiвських морячкiв, з яких потроху та помалу виростає вiйськова
одиниця, їм усiм видано на цей день зелененькi штанцi й вiйськовi сорочки
старої армiї, на жовтих поясках - патрони, iдуть влад i твердо ставлять
ногу.

      Товариш Швед довго вибирав напередоднi шлях параду i наказав прочистити
путь батальйоновi через плац, щоб не було пiд ногами реп'яхiв, баранчикiв,
будякiв, кураю й iншої кольки, щоб не було пiд ногами битого скла i щоб
по-геройському можна було пройти церемонiальним маршем перед старим
бiльшовиком-полiткаторжанином, пройти, не дивлячись пiд ноги, одбивагочи
крок босими п'ятами. Олешкiвський батальйон Червоної гвардiї хотiв
показати, що вiн умiє не лише по-простому битися з бiлими, а й устромити
комусь гнота гвардiйським плацпарадом.

      От i йде херсонський гарнiзон на чолi з товаришем Шведом, прямує до
плацу, де на трибунi вже стоїть весь ревком i приїжджий гiсть, що пiвжиття
свого ходив у залiзi вiд тюряги до тюряги. I тiкав удало, а також i
невдало, легенi йому одбито самодержавницькими чобiтьми, нирки потрощено
прикладами, а вуха поглушенi приставськими кулаками, очi короткозорi вiд
темряви казематiв, кiстки ревматичнi вiд прекрасного каторжного життя.

      Вiн стоїть на трибунi, сонце пече, запах липи повiває на плац, за
Днiпром мрiють плавнi i Олешки, над єриками i Конкою зеленяться очерети й
верби. На плац виходить товариш Швед, гарнiзонний оркестр, червоний
оксамитний стяг, виходить товариш Данило на чолi олешкiвського босого
загону, славного в боях i не зовсiм битого на плацпараднiй муштрi.

      Мешканцi оточують плац, придивляючись до захисникiв революцiї, оркестр
сяє й гримить, блискає й гупає, синє гаряче небо пiдноситься вище й вище,
стає голубiшим та прозорiшим.

      Полiткаторжанин говорить промову, посилаючи у бiй за революцiю
херсонський гарнiзон, з Олешок бiлi починають бомбардувати Херсон
шестидюймовими гарматами, глядачi тодi бiжать по домiвках ховати вiд
снарядiв скотину. Парад iде своїм порядком. Швед непомiтним рухом вiдкидає
з дороги гострий шматок пляшки, олешкiвськi партизани марширують, як
святi, а приїжджi з Миколаєва матроси чомусь раптом бiжать, хоч нiхто їм
цього не командував, снаряд виє i вибухає коло плацу, матроси падають де
хто бiг.

      Капельдудка, не розгубившись, шкварить польку-кокетку i оркестр за
працею забуває про страх, "струнко, орли i гвардiя!" - кричить товариш
Швед i салютує, як умiє, шаблею. Гарячий день пахне нагрiтою липою. "Ура
гвардiї!"-гукає полiткаторжанин. Вiн мружить очi й вдихає прекрасне
днiпровське повiтря, вибухи снарядiв здаються йому салютами волi й життю.

      Олешкiвцi йдуть, терплячи кольку й гарматний обстрiл, думають про
солодкий дим кухнi, про шевровi чоботи бiлого офiцерства, про шаблю
товариша Шведа й про iншi бойовi речi.

      Бомбардування триває, снаряди падають по вулицях, по садках, по
будинках, матроський загiн смалить Говардiвською до вокзалу, змотавши
вудки. На вокзалi названi матроси крутять мiтинжок i вимагають паровоза,
щоб майнути додому. I вони зовсiм не матроси, а миколаївськi люмпени, якi
не звикли воювати гарматами, їх навербовано за матроське вбрання.

      Їх не били й не роззброювали, як то велить фронтова дисциплiна, їх не
гнали пiд вартою в тил, бо й тилу власне не було. Їх вистроїли у дворi
казарми й стали з ними морочити голову, i потроху вiдшукали контру, що
хотiла бiльшовикiв i не хотiла комунiстiв та комiсарiв, допиталися
органiзаторiв цього маскарадного загону. Це були офiцери з бiлим духом i
найнятi ватажки нальотчикiв, спецiалiсти мокрої й сухої справи, матроський
цей загiн мав зрадити при слушнiй нагодi. Пахла липа округ, був день
нечуваних резонансiв, бiлi батареї з Олешок то переставали, то знов били
по Херсону, а єдина гарнiзонна шестидюймiвка їм вiдповiдала.

      Товариш Данило стояв коло гармати, дивився в бiнокль на Олешки, там
горiли вiд снарядiв будинки, матерi бiгали по вулицях з дiтьми на руках,
матерi пораненi, дiти закривавленi, вiн бачив рученята, пiднятi до неба,
звiдки летять невловимi вибухи, бачив багато такого, чого нi в який
бiнокль не видко.

      "По своїх квартирах б'ємо, товариш комiсар, - осмiхнувся до Данила
блiдий гарматник, - триста снарядiв"

      Товариш Данило поїхав до Днiпра, де готувалося нiчну експедицiю. Усi
каюки й шаланди, якi привозили овочi з Олешок, Кардашина, ба й з Голої
Пристанi, оглядав сам Швед, вибирав найкращi й наймав, додержуючи
потрiбної конспiрацiї.

      Надвечiр бомбардування припинилося, з плавнiв повернулися пароплавчики
крейсерської служби - "Гром победы" й "Аврора" - колишнi буксири "Дедушка
Крылов" i "Катя". На них уздовж бортiв мiшки з пiском, кулемети й хоробра
команда, а капiтани - справжнi морськi вовки, хоч i звав їх несвiдомий
обиватель жабниками й жабодавами.

      Вечiр був прекрасної прозоростi й липневої щедростi, у червнi лили
плiднi дощi, i хоч хлiбовi це мало допомогло, проте трави та бур'яни
розрослися без мiри, гримiв пiдземними водами дев'ятнадцятий рiк. Вечори
падали на Днiпро з усiєї сили, вечори фiалковi, вечори смолянi, i запахи
води, а по водi - боязких нiчних трав, i верб, i диму.

      Вони нагадували товаришевi Даниловi дитинство й юнiсть, народжувався
бiль, зростав страх до свого людського життя, фiксувалися слова
ненаписаних книг.

      Капiтани-жабники доповiдали Шведовi про деннi подвиги їхнiх корсарiв,
на катер посадовили кiлькох кльошникiв з миколаївського псевдоматроського
загону й повезли їх у "штаб Духонiна". А простiше кажучи - повезли на
"коц", i їх мали пошльопати десь на голому березi Днiпра за Херсоном, як
було написано у вироку трибуналу. Згори, з мiста, текли до води запахи
вечiрнiх лип, солодкi, моторошнi, - запахи безумних екзальтацiй.

      Мiж Олешками i Голою Пристанню - Кардашинський лиман i Кардашин, в
якому, за вiдомостями заднiпровських баклажанникiв, бiлi не стояли, лише
невеличкий пост. Можна вночi взяти Кардашин i пiти фланговою атакою на
Олешки, i наблизитись удосвiта, а там - допомагай, Миколо рибальський.
Вiдчалили у найтемнiшу пору, шаланд iз тридцять, на переднiй - сам
командир Швед, а на заднiй - товариш комiсар Данило.

      Переїхали Днiпро й попливли єриками, у плавнях комарi насiли цiлою
хмарою, низали, як хотiли. Партизани мовчки душили їх на своїх шкарубких
рибальських i моряцьких шиях, душили на обличчi, на босих ногах. Товариш
Швед сидiв на провi i тримав гусарську шаблю мiж колiньми.

      Час наближався до пiвночi, бо комарiв поменшало, лоцман вiв шаланди
через єрики, прогної, Кiнськими Водами. Крехтали жаби, було парко, шарудiв
очерет, хлюпала риба.

      О дев'ятнадцятий рiк двадцятого столiття i мiсяць липень херсонського
пiвдня, ночi. темнi, землi невiдкритi, колумби босi! Скiльки про вас
книжок не написано, якi драми гримлять на землi революцiй, якi симфонiї й
хори бринять у грозяному повiтрi, яких полотен ще не виставлено по залах
академiй, о неповторний рiк високих людей гнобленого i повсталого класу, о
земле боротьби!

      Товариш Данило пливе в ар'єргардi десантного флоту, виконуючи наказ
штабарма -"зробити глибоку розвiдку", флот розплився в темрявi, тримаючи
курс на Кардашин, батальйон товариша Шведа змалку був метикований на
нiчнiй плавбi без компасiв i лоцiй.

      Скiльки разiв у майбутньому, сидячи ночами коло паперу й марно
намагаючись схопити образ, що, мов тiнь риби, зникав за лататтям, Данило
простягав руки й думку до цiєї липневої ночi, до прекрасних ночей
молодостi! А тим часом шаланда пройшла поза купою очерету й випливла на
Кардашинський лиман.

      I провалилася перед нею безодня. Купи зiр на чорно-синьому небi, i
Чумацький Шлях, зорi, як срiбний пил, зорi, як ряснi вогники, зеленавi й
червонi, миготiли на безмiрнiй височинi, й коливалися в безмiрнiй глибинi
Волосожар i Вiз, i "Дiвка з вiдрами", шаланда пливла сама в глибокiй
височинi лиману, стиха хлюпали весла. Оглядiлися, що батальйон Шведа зник
без слiду в нiчнiй темрявi плавнiв. Шаланда була сама.

      "Одбилися вiд ватаги, - гугнявить шаландьор iз проваленим носом, - а
тобi печiнки вiдiб'ємо, чортiв баклажан, щоб знав морську дисциплiну, де
їх у чорта знайдеш, до кадетiв у ручки запливем". Iз очерету озвався
спокiйний голос; "ти, малий, тримай праворуч, на оту вербу, там буде
єричок, i потрапиш на шлях", - "а наших тут, дiду, не було?"

      "Проїхав Швед тим боком, - вiдповiла темрява, - тiльки не кидайте бомб,
а то рибу розженете, чорта смаленого вловиш, у Кардашинi кадетiв мало,
стережуть вони вас пiд Олешками". - "Рушай", - скомандував Данило.

      Тихий голос рибалки розтав у темрявi, трохи поблукали, знайшли єричок,
шаландьора хтось штурхнув пiд ребра, аж той зубами клацнув, бiйцi
натискали на весла, минуло кiлька хвилин, серед повної тишi й темряви
шаланда м'яко пристала до землi.

      Вийшли на кардашинський берег, знайшли зарубаного кадета i зрозумiли,
що бенкет тут скiнчився, гостi пiшли, мабуть, мити руки, i все без жодного
пострiлу й крику. I нарештi зустрiли живу людину, яка трохи не пострiляла
їх з нагана. Це був начальник червоної застави.

      Товариш Швед розгорнув батальйон точно за уставом i повiв на Олешки,
годин за двi, мабуть, доведе, а застава мусить пильнувати й дати вiдсiч
контрi, коли вона рушить iз Голої Пристанi через Кардашин.

      "Кажеш, Шведа не доженемо?" Начальник застави був зляканий i
розгублений, "не встигли ми з Шведом зiйти на берег i подушити контру, як
усi нашi шаланди повтiкали в очерети, i що я робитиму?" Розповiвши, що вiн
робитиме, Данило знову сiв до шаланди з своїми бiйцями, вони попливли до
Олешок серед прикрої темряви, що мала переломитися на несмiливий свiтанок.

      Знову дзвенiли, бринiли, сурмили комарi, допiкали, дошкуляли, дiймали,
жерли, гризли ар'єргард десантного флоту, i це значило, що не забариться й
ранок. Небо зблякло, зорi зникли, вiтрець пошарудiв, загойдалася над водою
пара, нiч посiрiла вся раптом, все стало безбарвне й страшне.

      Лунко ляснув пострiл з берега, навiть вогонь видно було з гвинтiвки,
далеко розкотилася по водi, по очеретах луна. Ще блискали пострiли, одного
поранено, товариш Данило наказав не вiдповiдати й натиснути на весла.
Гребли веслами й прикладами гвинтiвок, кулi свистiли, на повному гонi
завернули в єричок i вiддихалися. Витерли пiт, що одразу покотився по
обличчях, напилися води з долонь i з корця i не встигли оглянутися, як уже
був свiтанок.

      Вiн майнув вiд обрiю до обрiю, рожеворукий, голубоокий, торкаючи вершки
верб. Починався липневий ранок у плавнях i над Херсоном, беззвучно, без
теми, без заспiву, свiтло лилося згори, наче з високого джерела.

      Вранiшнiй туман кущами блукав по чистiй водi, i, мов за командою,
здалеку заторохтiли гвинтiвки й кулемет, гупнула важка гармата. "Швед
повiв на штурм", - сказав Данило, виждавши ритмiчну паузу.

      Гребцiв не треба було пiдганяти, попереду з води спалахнула ураганна
стрiлянина, її повторювала й пiдсилювала луна з усiх усюд, "миколаївський
загiн пiшов на десант", - сказав Данило, почуваючи справжнiй страх i, як
хоробра людина, не показуючи страху

      Вибухали ручнi гранати, крики, зойки лунали звiдусiль, шаланда товариша
Данила виїхала на Кiнськi Води, щоб стати до бою, дала бортовий залп з
усiх десяти гвинтiвок.

      Бiля стерна сидiв командир, маневруючи шаландою. Ескадра миколаївських
псевдоматросiв нараховувала всього кiлька шаланд та каюкiв, а решта не
дiйшли до Олешок i висадили десант десь на мирному березi, щоб виспатися в
житах та рушити пiшки до Миколаєва. Кiлька ж шаланд миколаївського загону
таки виконали бойовий наказ i дiйшли до мiсця баталiї їм треба було
висiсти на глухий берег i встряти в сухопутну битву, коли пiде на штурм
Олешок товариш Швед.

      А їм заманулося скуштувати морського бою, вони не послухали нового
командира й почали бахкати. От i вийшов морський бiй, дещо вiдмiнний вiд
Абукiрського, Трафальгарського, Цусiмського та Ютландського боїв, бо тут
лише один ворог був на водi, а другий володiв сушею.

      Бiй, як усi добрi морськi бої, мав раптовий початок i, на жаль, такий
же раптовий кiнець. Миколаївцi зовсiм не маневрували пiд кулями й
скидалися на маскарадних дачникiв у своїх матроських шапках.

      З берега золотопогонна офiцерня гатила по ескадрi з гвинтiвок. За
термiнологiєю старих морських боїв, вiдбувалося таке: корвет нападного
флоту втратив фок i грот, на палубi панiка, борт пробито ворожою бомбою,
капiтан кинувся вплав, фрегат на повних парусах заїхав у свiй же бриг,
п'ять мачт з вiтрилами упали, мов зрiзанi; прудкобiжний клiпер вийшов з
бою, заскочивши в густий очерет; невеличка бригантина з адмiралом та
штабом одна мужньо вiдбивалася.

      Шаланда товариша Данила, залишивши марнi спроби уговкати ескадру, пiшла
напролом на берег, стрiляючи з усiх гвинтiвок. По мiсту лунала стрiлянина,
i невiдомо було, чи не добиває бiла наволоч партизанiв товариша Шведа.
Шаланда мчала на берег, i в найкритичнiшу хвилину офiцерня стала тiкати з
берега в мiсто, ранок закублився червоним клубком на сходi, стало так
легко, як увi снi.

      I, обходячи берегом Олешки, щоб не потрапити до бiлих на муку, щоб
вивiдати, де свої, а де ворог i хто кого добиває, обходячи Олешки -
мiстечко вiльних морякiв, рибалок, баклажанникiв, абрикосникiв та старих
вiдставних генералiв, що цiлими купами доживали тут на дешевинi, -
побачили двох партизанiв товариша Шведа.

      Вони сидiли й взували на босi ноги делiкатнi чобiтки, а трохи осторонь
лежало двiйко офiцерiв та забитий гладкий пес невiдомої закордонної
породи. Вони розповiли, ведучи товариша комiсара до Шведа, що наступ був,
як пiд Варшавою, iшли пiсками й степом, iшли цепом, i нiколи було пiд ноги
дивитися, а до того й темно, i це не секрет, що натомилися i ноги
покололи. Так з кольками й на штурм iшли.

      "Пiдiйшли до самої їхньої батареї, товариш Швед махає шаблею, та як
крикнемо, та як вдаримо, гармата вистрiлила, а до кулемета й стрiчки не
встигли закласти. Капiтан зараз застрелився, черевики на ньому англiйськi,
кадети пострiляли-пострiляли i ходу. Вiдбили ми двох собi, це не секрет, i
заганяємо до води. Стрiляємо однi на одних, не пiддаються, гади, i собака
з ними. Пострiляли-пострiляли, пiдходимо чоботи з мертвих скинути, а
собака не дає i хапає за горлянку. Живуча була, собача контра, ти її
добиваєш, це не секрет, а вона за багнет зубами рве, ранок який пахучий у
наших Олешках, товариш комiсар..."

      З-за рогу випливло щось, сяючи золотим шитвом, здалося, що ведуть попа
в празниковiй ризi, аж ладаном запахло вiд несподiванки. То був у
супроводi двох статечних морякiв старий ракалiя, генерал вiд жандармерiї,
в Олешках життя своє криваве доживав на благодатнiй природi.

      На генераловi - камергерський мундир, увесь перед шитий густим золотом,
i золотий зад, i презолотий комiр, i штани з червоними лампасами, i шапка
з iншого генерала - уся в золотi з кущем бiлого чудернацького пiр'я.
Груди, i живiт, i спина в орденах, стрiчках i зорях, ордени з усiх
олешкiвських генералiв почепили моряки на цього одного.

      Старий ракалiя зупинився, важко дихаючи вiд астми, череватий та
банькатий, "iди, превосходительство", - сказав статечний моряк, моряк iз
майбутнього роману Данила. "Та куди це ви його?" - "На вiчний якiр", -
вiдповiв моряк, пiдштовхуючи генерала колiном.

      О дев'ятнадцятий рiк месникiв i платiїв, достойний рiк розрахункiв i
записiв у бухгалтерську книгу Революцiї, далекий рiк живих жандармських
генералiв, напханих астмою, калом i страхом. Рiк незнайдених образiв i
трагедiйних метафор, рiк любовi й смертi, трепету повсталих сердець,
простоти жертв, солодкостi ран i висоти класових почувань, о милий,
пiднесений рiк!

      "О вiчне людське серце!" - сказав комiсар Данило, iдучи до свого дому.
Вiн побачив Шведа, який стояв посеред двору, обiймаючи дебелу свою й
рожевощоку морячку. Двiр був повний квiтiв - пишних, буйних, пахучих
троянд, жовтих оксамитових купчакiв, нагiдок, солодковiйних гвоздик,
рiзнобарвних собачих рож i соняхiв.


Жираф - це кінь, виконаний за всіма вимогами замовника.
 
mr_smithДата: Неділя, 31.10.2010, 19:13 | Повідомлення № 8
ADMIN
Група: Адміністратори
Повідомлень: 5114
х-статус:
You know what I mean?


      Товариш Швед перервав на мить сцену зустрiчi й сказав через плече
дружини: "Iди, Данило, шукай своєї квартири та й будемо збиратися, кадети
швидко отямляться, i нам вийде непереливки, кажуть, клюнули по твоїй хатi,
не розiбрав снаряд, де свiй, а де кадет".

      Данило пiшов, не чуючи нiг, в очах зосталася довга бiла Шведова шабля i
двiр, повний квiтiв, i до самої години вiдступу його нiхто не чiпав, хоч
до цiєї вечiрньої години багато дечого перейшло по Олешках.

      Загiн Шведа перетрусив буржуазiю i поквитався з декотрими добрими цими
людьми, вiдправив до Херсона амунiцiю, двi гармати, кiлька коней, пару
обскубаних верблюдiв.

      На олешкiвський берег повипливали з плавнiв рештки команд розбитої
ескадри. Цi жертви вранiшнього морського бою були обдертi, без шапок,
погублених у верболозах, очеретах, ковбанях, ноги - порiзанi осокою,
подертi корчами. Голоногi жертви помчали в Олешки, шукаючи ворогiв, щоб
одягнутися, та полохливих обивателiв, щоб пiдгодуватися.

      Цих псевдоморякiв Швед виловив i вiдправив до Херсона на баржi разом з
верблюдами, день був вiтряний i сухий, тривожний день вiдступу з рiдного
мiста, щоб повернутися переможцями або загинути на шляхах боїв.

      День минув у невiдступному чеканнi нападу бiлої сили, хмари були
високi, прозорi, розметанi вiтром по всьому пiднебессi. Загiн товариша
Шведа проводжали тепло й привiтно, у жiнок очi заплаканi, а губи припухлi.
Говорили тихо, бо виряджали в далеку дорогу, i вiдчалювала шаланда за
шаландою. Швед стояв на однiй, недбало опершися на свою розкiшну шаблю.

      Пiдiйшов товариш Данило, на руках несучи немовля, єдине, що в нього
зосталося, i немовля прийняв вiд нього статечний моряк iз епiзоду з
генералом. Суворе його обличчя просвiтлiло вiд дитячої усмiшки, вiн
полоскотав немовля чорним своїм пальцем. "Сирiточка", - сказав моряк.

      Та ось i остання вiдпливла посуда через Чайку на Кiнськi Води.

      Посеред течiї на самому днi стояв роззолочений жандармський генерал при
всiх орденах, до нiг йому коротко прив'язано важкого якоря, вiн коливався
в прозорiй водi, ворушачи руками.



      ЛИСТ У ВIЧНIСТЬ



      Тодi мало бути бiльшовицьке повстання проти гетьмана i нiмцiв, хтось
виказав, що воно почнеться й покотиться Пслом, а центр у Сорочинцях, до
Гадяча, спалахне цiла округа. Бездонний день клечальної суботи горiв i
голубiв над селом, з лiсу везли на возах клен-дерево, лiщину, дубове
галуззя, терен, зелену траву, хати чепурили до клечальної недiлi, подвiр'я
пахло в'ялою травою, прекрасне село стало ще милiшим, воно прибралося в
зело, заквiтчалося клечанням, хати бiлi й суворi, двори увiгнутi, чистi й
затишнi, i синюще небо лилося й лилося.

      Долиною пiд деревами нiжився прекрасноводий Псьол, загiн германського
кайзера блукав по долинi, обшукуючи кожен кущ, а загiн гетьманцiв
обшукував пiски. Гер капiтан Вюртемберзького полку керував пошуками, коло
нього гасав його доберман, гавкаючи на кожне дерево, пан сотник
гетьманського вiйська лежав на жупанi пiд вербою, одпочиваючи пiсля перших
годин ретельностi й завзятостi. Перед ним на Пслi троє хлопцiв шукали
чорного дуба, який лежав на днi рiки; хлопцi шукали його, сидячи пiд
водою, i потiм виринали на поверхню.

      Було нудно й заколисливо на березi Псла, солдати обох загонiв
планомiрно обшукували всi закутки, пiдвода з двома чоловiчками зупинилася
коло сотника. "Пане отаман, - сказали чоловiчки, - ви люди не мiсцевi i
вам його зроду не знайти. А оцi хлопцi тут шукають чорного дуба, i чорного
дуба шукають пiд осiнь, а не клечальної суботи. Цi хлопцi слiдкують за
вашими пошуками, отакого вони шукають чорного дуба, пане отаман, а ми люди
мiсцевi i стоїмо за його свiтлiсть ясновельможного пана гетьмана i хочемо
вам допомогти. Ми краще знаємо, де шукати того шибеника-листоношу, пане
отаман, тiльки хай це буде секретом, бо нам тодi не жити вiд сiльської
злидоти, i спалять нас другої ж ночi".

      Обидва чоловiчки розповiли пановi сотниковi, що в лузi є озера, округ
них куга й очерет, тi озера-саги вони можуть по пальцях перерахувати. Там
вони рибу волоками тягали, вiд революцiї ховалися свого часу, i листоноша
в озерах причаївся, очiкуючи ночi, щоб тiкати далi степом аж до
Сорочинець. "В озерах лежиш пiд водою, в ротi тримаєш очеретину й дихаєш
крiзь очеретину, аж доки пройде поблизу облава й пострiляє у воду, кине
ручну гранату в озеро, щоб ти виплив. Вуха в тебе полопаються, та, проте,
не завше ти випливеш на поверхню, як глушена риба. Хто просто вмре на днi
й не випливає, а хто, може, й урятується, коли вибух далеко, та це
найкращий спосiб шукати втiкачiв по наших мiсцевих сагах", - сказали
чоловiчки пановi сотниковi.

      Одразу ж розшуки було поставлено як слiд, озерця стали пильно
обдивлятися, в озерця почали шпурляти ручцi гранати, хлопцi негайно ж
покинули шукати чорного дуба у Пслi й подалися геть розшукувати хати двох
чоловiчкiв, щоб їх пiдпалити. Чоловiчки нагодилися додому саме тодi, коли
їхнi дворища красувалися в червоному клечаннi i згорiли за якусь годину.
Чоловiчки пообсмалювали голови й шукали наглої смертi в полум'ї свого
господарства, нiмцi й гетьманцi методично кидали в озерця гранати й
стрiляли в усi пiдозрiлi кущi очерету, листоноша не знаходився, i от на
галявинi натрапили на ковбаню.

      Вона була мiлка, навкруги рiс молодий очерет, капiтанiв доберман забрiв
у воду, i капiтан не звелiв кидати гранати, озерце було порожнє, всi
рушили йти далi. Раптом доберман оскаженiло загавкав на якусь колоду, що
лежала в водi недалечке вiд берега, лежала в лататтi, в рясцi.

      Гер капiтан послав обдивитися колоду, i то був непритомний листоноша,_
босi ноги, руки й обличчя - все чорним-чорно вiд безлiчi п'явок, i коли
листоношу роздягли - на ньому не було живого мiсця, i п'явки купами
поприсмоктувалися до тiла.

      Гер капiтан гукнув солдатiв, вони порозстiбали сумки i зсипали всю
сiль, яка у них знайшлася. Вiд ропи п'явки стали вiдпадати, листоношу
змусили ковтнути капiтанового рому, вiн потроху очуняв, його єдине око
запалилося життям i колючою ненавистю. "Таки знайшли", - сказав вiн
байдужим голосом.

      Пообiдав листоноша з капiтанського стола, в склянцi добрий ром, хата
посилана зеленою, пахучою травою, кутки обставленi клечанням, стiни
прибранi квiтами, було тихо в хатi, доки листоноша наївся. Вiн вiдчув, як
прибуває сили по жилах, його хилило на сон, прекраснi сни спали на думку:
мов носить вiн безлiч листiв i нiяк не може їх усiх роздати. А день тим
часом схиляється до вечора, надходить умовлена година, вiдбувається
жадане, i знову вiн носить безлiч листiв, не може їх роздати, час iде,
листiв не меншає, нiяка сила не торкнеться листоношi, доки вiн не вiддав
останнього листа.

      Капiтан порушив думки про сни, заговоривши лагiдно й доброзичливо (вiн
говорив про чудесне лiто i про тихi зорi одної в свiтi батькiвщини, про
його, листоношине, життя серед цих прекрасних пустинь, на березi рiчки
милої Псла, капiтан узявся до красномовства, щоб до краю розчулити людську
душу, перекладач повторював), а листоноша сидiв байдужий i, напруживши
волю, забував потроху тi вiдомостi, яких хотiв вiд нього капiтан.

      Вiн забув, що вiн член пiдпiльного бiльшовицького комiтету, що вiн був
на нарадi, яка призначила на сьогоднiшню нiч повстання. Вiн забув мiсце,
де закопав рушницi й кулемет, i це було найтяжче забути та вiдсунути в
такий далекий куток пам'ятi, щоб нiякий фiзичний бiль не долинув туди. Ця
згадка про зброю лежала б там, як спогад далекого дитинства, вона
освiтлила б i зогрiла смерть на самотi та передсмертний останнiй бiль.

      I далi говорив капiтан до листоношi, який силомiць забував уже й своє
iм'я, залишав собi тiльки загартовану первiсну волю - дожити до ночi й
передати зброю повстанцям. Капiтан говорив про далекi розкiшнi країни,
куди зможе поїхати листоноша жити й мандрувати на грошi гетьманського
уряду, треба тiльки сказати, де закопано зброю, коли призначено повстання,
адресу керiвникiв його.

      Листоноша сидiв коло стола, в ньому спалахнуло непереможне бажання
одразу вмерти й нi про що не думати, кортiло загородити собi ножа в груди,
хотiлося лежати в домовинi пiд землею з почуттям виконаного обов'язку.
Мова капiтанова потроху губила лагiднiсть, гетьманський сотник пiдiйшов до
листоношi й люто подивився в його єдине око, побачив там темну безодню
ненавистi й рiшучостi. Мов електричний струм пронизав сотника - кулак його
з усiєї сили ударив листоношу в скроню.

      Капiтан вийшов у другу хату обiдати, а сотник залишився з листоношею, i
коли капiтан повернувся, листоноша лежав на долiвцi, напихав собi трави до
рота, щоб не стогнати й не проситися, сотник осатанiлими очима дивився у
вiкно.

      Вiн не мав права на смерть, вiн мусив нести своє закривавлене тiло
крiзь потiк часу до ночi, прийняти всi муки, крiм смертної, важко було
боротися на самотi i не смiти вмерти. В гуртi товаришiв вiн глузував би з
тортур i плював би катам в обличчя, наближав би до себе славну смерть
незламного бiйця, а тут вiн мусив вести своє життя, мов скляного човника
серед чорних хвиль, справа революцiї лежала в його крихiтному життi. Вiн
подумав - чи така велика ненависть у нього до контри, що для неї життя не
жалко, i кров гнобленого класу закипiла в його жилах, о, це велика честь -
стояти над своїм життям!

      I листоноша повiв показувати закопану зброю. Вiн iшов затишним селом i
вiдчував на собi сонячне тепло, вiн босими ногами торкався лагiдної землi,
йому здалося, що вiн iде сам через фантастичнi степи, iде, як тiнь од
свого життя, мiцнiє в рiшучостi й запеклостi. Вiн бачить людей i знає, якi
йому спiвчувають, а якi ненавидять, вiн iде по цiй розколинi мiж двох
свiтiв, i свiти не з'єднаються пiсля його смертної ходи.

      Ось вiн дiйшов до купи пiску за селом i зупинився, сонце вже звернуло з
пiзнього обiду, земля дрижала вiд тишi й спеки, нiмцi почали копати пiсок,
i вони згаяли з годину. Листоноша стояв, обдивляючись далекi обрiї, Псьол
i зарiччя, кiлька разiв крикнув одуд, пахли жита.

      Листоношу було кинуто на пiсок, на плечi й на ноги йому сiли нiмцi,
розлютованi з того, що їх обдурено, листоноша знепритомнiв пiсля
двадцятого шомпола i, опритомнiвши, побачив, що сонце висить низько над
обрiєм, сотник розстiбає кобуру, а нiмцi немов поодверталися. Тодi
листоноша крикнув i признався, що зброю закопано в iншому мiсцi, вiн
покаже, де саме, "розстрiляти ви ще встигнете, тiкати менi нiкуди з ваших
рук".

      Вони знову проходили затишними вулицями села, було над людськi сили
дивитися на клятого листоношу, який не хотiв вiддати своє життя, як лист,
вороговi до рук, чоловiки виглядали з-за клечання, по закутках
перекидалися чудними словами, чекали вечора й пiдмоги. Листоношу водили
селом, як злидарське горе, його толочили по дорозi й нiвечили чобiтьми,
його пiдвiшували в клунi до бантини, його пекли свiчкою й змушували
говорити, а вiн водив, сльози пропiкали пiсок, i показував рiзнi мiсця, i
там нiчого не знаходили. Ще лютiше довбали його тiло, горе ставало над
селом, виростало в розпач i гнiв, серця загоралися помстою, заходила нiч
на село, на зарiччя за Псьол погнали череду на нiч, скликанчик на дзвiницi
задзвонив до одправи.

      Листоноша не мiг уже ходити й не мiг рухатися, йому здавалося, що вiн
смолоскип i весь горить, серце вискакує з грудей, кров дзюрчить iз ран по
краплi, бiль витягся в одну високу ноту. Це був вереск усiх нервiв та всiх
клiтин, глухо гули понiвеченi суглоби, тiльки затята воля умирала, мов
боєць, не вiдступаючи нi на крок, збираючи резерви, заощаджуючи завзяття.

      Листоношi повiрили востаннє й везли його через Псьол до пiскiв, округ
iшов загiн вюртембержцiв, їхали верхи гетьманцi, шкандибала зiгнута
Василиха, її привели увечерi вмовляти затятого сина, капiтан сказав
останнє слово, що розстрiляє матiр i сина. Листоноша поговорив з матiр'ю,
мати його поцiлувала в чоло, як померлого, i зажурилася, витираючи сухi
очi. "Роби як знаєш, - сказала, - що менi переказали, те й я тобi
повторила". Мати йшла за листоношею на зарiччя й на пiски, син її
жартував, знаючи, що скоро все скiнчиться, нiч була зоряна й темна, тиша
нечуваної порожнечi.

      Приїхали на пiски, стали копати, нiмцi залягли навкруги, листоноша
спочивав на возi i вслухався в темряву, крикнув одинокий голос, пiд
лопатами брязнув метал. "Стiйте, - сказав листоноша, - хiба ви не бачите
посланцiв, що йдуть по мою душу?" I в далекiй темрявi народилося безлiч
вогнiв. Вони скидалися на полум'я свiчок, наче то хвилi, багато вищi за
чоловiчий зрiст, несли на собi сотнi свiчок. Вогнi коливалися, ритмiчно
пiдносилися й опускалися, вони йшли з трьох сторiн, i не чути було нiякого
гомону й мови. Нiмцi почали стрiляти, вогнi наближалися, високо пливучи
над землею.

      "Ось хто вiзьме зброю, - крикнув листоноша, - тепер стрiляйте мене, щоб
я не мучився, устануть села, й вийдуть комнезами, прощай, свiте, в цю
темну нiч!" I сотник пiдiйшов до листоношi й вистрiлив у лежачого, i це
лист у. вiчнiсть пiшов од рядового бiйця революцiї. Села над Пслом
задзвонили в усi дзвони, i їх чути стало на багато верст, села над Пслом
запалили вогнища височеннi, i їх видно стало на багато верст, з темряви
вибiгли на нiмцiв повстанцi i добиралися до зброї, над ними пливли в
повiтрi свiчки, в тихому повiтрi лютували звуки, далекi пожежi, повстання,
штурм i завзяття, повстання!

      До самотньої пiдводи з мертвим листоношею пiдiйшов Чубенко. Лагiднi
волячi морди ремигали поблизу. Запаленi свiчки, поприв'язуванi до їхнiх
рогiв, горiли ясним полум'ям серед величної тишi нiчного повiтря. Коло
листоношi сидiла зiгнута Василиха, не зводячи очей з мертвого. Чубенко
зняв шапку й поцiлував Василиху в руку.







      Лист у вiчнiсть пiшов разом iз життям, як свiтло вiд давно згаслої
одинокої зорi.



      ЧУБЕНКО, КОМАНДИР ПОЛКУ



      На конi їхав Чубенко, кiнь пiд ним був морений, кiнь спотикався,
чубенкiвський загiн брiв напомацки, полiськi сосни обступали з усiх бокiв,
i шумiли, i сипали рiвним сном шепiт, i рипiли, мов снасть, i воркотiли,
мов паруси. Лiсовий вiтрильний флот плив у широкий свiт, на небi
плескалися синi озера мiж снiгових пустель, крижина на крижину, гора на
гору - пiд вiтром хаос i битва.

      Чубенко хилив голову й пускав з руки повiд, кiнь спотикався на корчах
лiсової дороги, урочиста лiсова осiнь нахилилась над загоном, багато було
поранених, якi несли перед собою обмотанi руки, мов бiлi келехи. А дехто
тримався за груди чи за живiт, i трудних несли на ношах, двоколки з
патронами виглядали, як грона, до них тулилися пораненi й потомленi.
Попереду йшли похмурi й неголенi велетнi, мiцно ставили ногу обвiшанi
патронами й гранатами бiйцi.

      Загiн Чубенка помалу посувався крiзь лiс. Донбас, далекий i жаданий,
стояв їм у очах, доменщики й слюсарi, мартенщики й склодуви, шахтарi й
вальцювальники, рудокопи й чорнороби - усi йшли за їхнiм Чубенком, за
мовчазним сталеваром Чубенком, командиром червоного полку, завзятим,
невiдступним i непосидючим.

      Вiн був тiльки легко поранений, а комiсара полку вбили поляки пiд час
бою на Вiслi, i шматки комiсара було зiбрано на бойовищi. Полк поховав їх
iз славою i все добивався до Варшави, бився з поляками по-простому,
по-донбасiвському, слюсарi слюсарили з гармат, шахтарi довбали шабельками,
молотобiйцi кували гранатами, газiвники давали жару з гвинтiвок, хто чим
умiв i хто що полюбив. Дiлянка цього полку витримувала всi атаки, полк
вiдступив чи не останнiм. Чубенко вiв загiн, зв'язку в нього з Червоною
Армiєю не було, Донбас попереду ввижався курний i рiдний, була рання осiнь
дев'ятсот двадцятого року.

      "Зачекай, - сказав рудий фельдшер i наздогнав Чубенка. Вiн їхав без
сiдла, коло пояса на биндi висiла пляшка з йодом, мов стародавнiй
писарський каламар. - Я тобi скажу одверто, товаришу командир, гостi ми
недовгi на цьому свiтi, пiдбилися всi й похворiли, пораненi гниють на
ношах, увесь лiс гноєм запах, давай пристанемо кудись до села i звiльнимо
свої руки, пiдемо далi з легкими руками, свiт тепер настав чорний,
Чубенко, поляки женуться й шукають, а в нас пораненi на руках i, скажу
тобi секретно, захворiло кiлька на тиф".

      Та Чубенко махнув рукою на фельдшера й облизав пересохлi губи, "пити
менi хочеться весь час, що воно за знак, що хочеться пити, в головi цiлий
мартен гуде, ти до мене, фершале, не пiдлазь, бiйцi Донбас хочуть
побачити, бiйцi на траву донбасiвську хочуть лягти, i я їх веду на
з'єднання з дивiзiєю, за пiвтисячi кiлометрiв куриться наш Донбас, вiн
чекає нас додому, i ми прийдемо додому, ми гукнемо по шахтах i заводах, ми
встанемо ще дужчим полком, фершале, губити людей нам не випадає, а
тифозних iзолюй вiд загону".

      Чубенко взявся за голову й зняв кудлату шапку, голова горiла, серце пiд
шкiрянкою прискорено билося, фельдшер узяв Чубенка за руку, проїхав кiлька
крокiв мовчки, "та й у тебе, Чубенко, тиф, передавай комусь команду i
лягай, от i добiгався на свою голову".

      Чубенко глянув на фельдшера, i цей замовк, сосни рипiли, мов снасть, "я
тобi наказую мовчати, з коня я не зiйду, i моя стукалка знайде тебе крiзь
яку завгодно сосну".

      Рудий фельдшер став вогненним вiд лютi, вiн шарпнув каламар з йодом,
розбив його об дорогу й захлинувся лайкою. Чубенко на нього не оглянувся,
вiн їхав далi й дивився на карту, лiсова дорога зникала за соснами, осiнь
i лiсова гниль.

      I лiс стояв рiвно округ, пiдпираючи небо, похитувався й рипiв, як
корабельна снасть. Загiн посувався крiзь цю врочистiсть та похмурiсть, на
небi вiдбувалося трагедiйне видовище, на небi сунулися з гiр льодовики i
вкривали цiлi континенти, айсберги плавали серед морiв, на небi материки
роз'єднувались i вiдпливали в океан.

      Вiдбувалися мiльйоннолiтнi катастрофи, а загiн усе йшов i йшов, iшов i
йшов, i не було краю лiсовi, i кволо стогнали пораненi, просили не мучити
й добити, важка була людська мука, ноги опухали, руки нiмiли, хотiлося
спати - безконечно, без просипу, ледве маячiла мета, легко було загубити
донбасiвську славу й зробитися отарою, заблукати в лiсах, не вийти нiколи
на з'єднання з Червоною Армiєю. Тiльки обвiшаний патронами авангард був
наче з залiза.

      Чубенко дивився на. карту i вiв далi.

      Наче дном моря посувався загiн донбасiвських партизанiв, i здавалося,
що над соснами й над хмарами стелиться синя морська вода, i човники
гойдаються пiд сонцем. А загоновi вийти треба на берег i оглянутися назад
на перейдене море. На березi курiтиме Донбас, i заводи на ньому, домни,
шахти й гути, i вся краса рiвного шматка, зеленої поверхнi. Легко там
дихати, мов на передгiр'ї стоїть Донбас, i двигтить цiле пасмо гiр вiд
його трудового трепету.

      Чубенко дивився на карту, швидко має бути лiсникова хата, без неї не
можна орiєнтуватися. I таке напружене бажання, що Чубенко побачив хату й
пiдiгнав коня.

      Крiзь жовтi стовбури бiлiла стiна, блищало вiкно на стiнi, дим
коливався й закручувався i плив, угору, хата зникала й знову виринала, i
незабаром видко стало, що то не хата, а купка бiлих берiз. За березами
озерце лiсове, глухе й чорне, соснова глиця падала в нього тисячу рокiв, i
вода стала чорна мов у казцi чи на хiмiчному заводi.

      Цiлий загiн зупинився коло цього озера, дехто промивав рани, дехто
хотiв напитися, конi стиха iржали коло води, верховiття старезних сосен
похитувалось, "рушай, - гукнув Чубенко, - рушай, донбасiвська
республiко!", i погойднув-ся в сiдлi, мов жартома. Вiн вiдчув, що тиф
ламає його на всi боки, дихати важко, в головi стукотять молотки, "за
мною, пролетарiв!"-гукнув Чубенко, борючись iз хворобою. Не рухнувся
нiхто, i вiн зрозумiв, що почався бунт.

      "Мiтинг, мiтинг, - закричали партизани, - куди ти нас завiв, Чубенко?"

      Виходили старi ковалi, показували виразки i рани, виходили доменщики,
кидали об землю зброю. "Годi нам блукати, польському пановi, продався,
отак лiсом до Пiлсудського заведе, заблудив сталевар, у нього тиф, щоб ви
знали, його треба зв'язати, фершала за командира". Обвiшаний патронами
авангард стояв мовчки.

      На небi вiдбувалися мiльйоннолiтнi катастрофи, над чорним озером лiс
порипував, як снасть, Чубенко мовчав, сидячи на конi, серце його закипало
кров'ю, перед очима стояла бiла пелена, вiн розсунув її долонею, i за цим
настала тиша, бо всi зрозумiли, що Чубенко хоче говорити. А Чубенко даром
рота не розтулить, клятий i горлатий, вiн зараз кричатиме про Донбас, про
мету, про революцiю, вiн загляне кожному в вiчi, i нiби кожний тодi
загляне сам собi в вiчi. Чубенко тобi сталь i зварить, та Чубенко за свого
й голови не пошкодує, але ж i допече, бо в'їдливий i завзятий, такого мати
в окропi купала, а батько кропивою пестив.

      Чубенко мовчав, дивлячись кожному в вiчi, i раптом покинув повiд,
зiскочив на землю, - "нада вперед", - сказав дiловито i пiшов пiшки
дорогою. За ним пiшов його кiнь, сосни рипiли, i мовчки рушив за Чубенком
загiн, хто на конi, хто двоколкою, хто пiшки.

      I коли рух остаточно оформився, коли ясно стало, що руху не зупинити,
коли пораненi обмотали калiцтво й почвалали слiдом за авангардом, тодi з
валки пролунав пострiл. Чубенко поточився у всiх на очах i повернувся
обличчям до загону. Вiн стояв спокiйний i рiшучий, хоч здавалося, що вiн
прощається очима з загоном та з бiлим свiтом, що вiн зараз упаде перед
своїми донбасiвцями, упаде, як прапор, беззвучно i не можна буде його
пiдняти, i нiчим не полагодити отакого сталевара.

      Та Чубенко стояв i стояв, не кажучи й слова, не роблячи й руху, сосни в
його очах поверталися догори окоренками, крiзь туманнi кола вiн бачив
мартенiвський свiй цех, i обрубники з усiєї сили оббивали деталi
пневматичними зубилами. Чубенко стояв i стояв, а загоновi здалося, що вiн
весь залiзний i яку завгодно негоду вистоїть, i тодi того, що стрiляв,
схопило кiлька рук. Одразу ж йому було вибито око й покалiчено рота, його
штовхали крiзь весь. загiн до Чубенка, всi пiзнавали рудого фельдшера,
пiдступного приблудька, кожне не жалувало рук.

      Фельдшер викотився з лав перед Чубенковi очi, впав, потiм став рачки,
мов хотiв завити на сонце, i нарештi пiдвiвся на рiвнi, тримаючись за
вибите, око, закривавлений, ревучи вiд болю. Чубенко помалу розстебнув
кобуру, витяг зброю i, не цiлячись, поклав фельдшера наповал, вилiз на
коня й продовжував путь, ведучи загiн, конаючи вiд тифу, б'ючи себе по
головi, щоб прогнати бiль.

      На заходi сонце зрiвнялося з лiсом i котилося нижче, по всьому лiсi
переплуталося косе промiння, воно злегка вiбрувало й гойдалося разом з
вiтами, воно обплутало дерева й потяглося через дорогу, мов казкова
заслона, мов рiка з чарiвною водою. До неї потрапив Чубенко й поїхав у
нiмбi, сяйво вiд Чубенка заслiпило загiн. За командиром пройшли тим мiсцем
донбасiвцi, не пiзнаючи один одного, обгортаючись красою й мiццю,
молодшаючи й забуваючи рани. Двоколка з тифозними затрималась пiд сонцем,
i хворi почали марити: один - мартеном, а другий - гутою.

      Чубенко зник у темрявi лiсу й прихилився на секунду до шиї коня,
вiдсахнувся назад, став з одчаєм виборюватись з-пiд тiєї зливи марення, що
нахлинула на його мозок. Вiн кричав на канавникiв i лаяв формiвникiв, вiн
кликав до печi майстра, сварився з шихтовим двором, перекурював з
iнженером. Iнженер ставав слiдчим з французької контррозвiдки, теплий
одеський вiтер завiвав у вухо, голова гула вiд реву морських хвиль, на
березi стояла лiсникова хата. Чубенко йшов до неї i не мiг дiйти, дерево
по дереву виростало перед його очима, сповнюючи Чубенка вiдчаєм. Без
лiсникової хати не можна випустити з мартена топлення, i на секунду
Чубенко прокинувся й зрозумiв, що тиф бере не жартома, треба вiдiгнати
його й вести на Донбас загiн.

      Чубенко бив себе по головi, намагався не стогнати, до нього пiд'їхав
ад'ютант i запропонував стати на ночiвлю. Сонце тим часом зайшло, малиновi
й рожевi тремтiли на заходi хмари, захiд сонця вiщував негоду. Високо над
лiсом законився щерблений мiсяць, вiн був кволий i ледве виблискував, а
потроху вижовтiв, набрався жару й став свiтити скiльки мiг, бо вже зайшла
нiч, i Чубенкiв загiн став на ночiвлю.

      Серед високого лiсу отаборились рештки Донбасiвського полку. Полк робив
свої немудрi й нескладнi справи пiд щербленим мiсяцем: на потрiбнiй
вiдстанi було поставлено округ сторожу, кулеметники перечистили кулемети,
а стрiльцi - гвинтiвки, лiкар помастив йодом рани, померлого тифозного
поклали на землю осторонь, вiн чекав на двох поранених, що саме доходили.
З ними прощалися товаришi, обiцяли донести їхнi слова до Донбасу, сказати
на їхньому заводi i їхнiм родинам.

      Добре вмирали пораненi, i завше по тому, як умирає людина, можна
сказати, як вона жила. Пораненi достойно залишили цей свiт, збудивши ще
дужче бажання перемогти. В очах померлих назавжди вiдбилося видiння
нiчного лiсу й щербленого потойбiчного мiсяця. Живi поховали мертвих i
стали в задумi над могилою.


Жираф - це кінь, виконаний за всіма вимогами замовника.
 
mr_smithДата: Неділя, 31.10.2010, 19:14 | Повідомлення № 9
ADMIN
Група: Адміністратори
Повідомлень: 5114
х-статус:
You know what I mean?


      Сосни порипували, мов снасть, заступник покiйного комiсара виголосив
промову, i її слухали мовчки - без салютiв та музики. Раптом заспiвали
тихими голосами старе шахтарське "Страданiє", моренi бiйцi спiвали з
нелюдською силою над мертвими товаришами. Чубенко не злазив з коня, вiн
брровся з тифом та боявся втратити на землi рiвновагу, пiдспiвував наче
крiзь сон, наче мимоволi, i, коли пiсня скiнчилася, комiсарiв заступник
вiв далi промову.

      "Науковий соцiалiзм, - казав заступник комiсара, - а також мир халупам
i вiйна палацам вимагають такої доктрини, щоб бити ворога без пощади, i
нашi товаришi перевернуться, в землi, коли ми забудемо цi слова.
Петлюрiвське вiйсько вступило в контакт з польськими панами й маршалом
Пiлсудським, воно хоче вiдвоювати собi Україну й наш непереможний Донбас,
це вiйсько буржуазiї та багатого селянства вимахує жовто-блакитними
прапорами й робить контрреволюцiю, нашi товаришi упали в могилу, i ми
знаємо, хто їх поранив, - одного петлюрiвська шабля, а другого польська
куля, i соцiалiзм вимагає..."

      Та Чубенко вже їхав лiсом геть, поминувши заставу, наказавши їй
пильнувати. Вiн їхав на розвiдку i мав надiю знайти лiсникову хату чи
взагалi якесь вiдмiтне мiсце, щоб орiєнтуватися на картi. Кiнь обережно
ступав лiсовою дорогою, наставляючи вперед вуха, вiн почував
вiдповiдальнiсть поїздки, i чорнi стовбури, чорнi тiнi викликали в його
конячiй уявi якiсь атавiстичнi образи. Кiнь стиха робив спроби заiржати до
своїх спогадiв, кiлометрiв зо три лiс тягся густий i незайманий, а там
вирiзьбилася пiд мiсяцем широка просiка, i далi видко було, що лiс
кiнчався.

      Праворуч пiшла низина, мов до рiки, лiсовий молодняк розбiгся вiд
просiки. Спочатку були купи й ватаги, i це було так зване передлiсся, а
далi пiшли купки й кущi, i, нарештi, окремi дерева розбрелися по рiвнинi,
в'ялою соломою й вогкою землею пахло з полiв.

      Чубенкiв кiнь раптом зупинився. Чубенко машинально притис його.
шпорами. Тривожнiсть передалася йому вiд коня, за просiкою дорога знову
йшла лiсом, i кiнь нiзащо не хотiв туди йти, та хазяїн пiдiгнав, i ось
заїхали пiд дерева.

      Чубенко тримав у руцi наган, пахло лiсом i чимось людським. Чубенко
хотiв повернути назад, i в цей час щось волохате впало на нього згори, мов
кошмар. Втрачаючи свiдомiсть, Чубенко проклинав усi тифи на свiтi i
схопився руками за гриву, сподiваючись, що кiнь довезе до загону.

      "Дорогий товаришу Чубенко". На столi стояла гасова лампа, коло неї
лежала купа документiв i Чубенкова планшетка з картою, товстий дубовий
сволок перерiзав стелю, на сволоку сажею з свiчки зроблений хрест,
чисточетверговий чи з водохреща, i на печi щось важко й довго бухикало
всiма легенями. Чубенко пiдвiвся з лави й сiв, у головi все пливло
обертом, голова розривалася вiд болю, та Чубенко вже опанував себе. Вiн,
мовчки оглянув присутнiх, сперся руками на колiна й стиснув їх щосили,
заспокоюючи себе, остуджуючи кров i готуючись до смертi у ворожих руках.
Наган, його лежав на столi, людей було троє, i коло печi поралася жiнка.

      Хата була стародавньої краси, уставлена лавами й скринею, на полицях
повно цяцькованих тарiлок, i знову з печi прикро хтось кашляв, нiби
конаючи, великi й спустошенi видко було в сутiнку очi.

      "Дорогий товаришу Чубенко, - знову сказав дебелий, широкоплечий
крем'язень i осмiхнувся слiпучо-бiлими зубами, - вiд iменi червоного
партизанства вiтаю тебе в наших краях. Ми собi думали, що то за риба
потрапила нам до сiтки, аж це командир Донбасiвського полку, та ще й сам,
i iнтересуємось знати, де ж цiлий твiй полк донбасiвських партизанiв?"

      Чубенко мовчав, сидячи на лавi, хворе тiло його здригалося вiд холоду й
вiд жару, а треба було напружити всю увагу, скупчити всi сили, слухати,
прислухатися й вирiшувати... Тодi заговорив другий - з дитячим обличчям,
учитель чи семiнарист, -"ти нам повiр, товаришу Чубенко, що ми б тебе так
не налякали, коли б знали, що це їде наш чоловiк, а не проклятий поляк чи
петлюрiвська розвiдка. Ми з ними б'ємося, не на життя, а на смерть,
товаришу Чубенко". Третiй, мовчазний, раптом осмiхнувся до Чубенка,
осмiхнувся лагiдно й доброзичливо, i усмiшка, мов нежива, повисла на його
устах.

      "Скажи нам, чого тобi бракує i яка нестача в твоєму полку, а ми тобi
допоможемо, чи хворих твоїх переховаємо, чи одежею, чи худобою i найперше
їжею вас пiдтримаємо. А потiм пiдете на свiй далекий Донбас, i, може, й
нашi партизани з вами пiдуть, щоб гуртом битися за революцiю".

      Чубенко помалу взяв iз стола свої папери й планшетку, засунув до кобури
револьвер i немовби не помiтив, що його наган без патронiв.

      "От ти й при формi, Чубенко, - бiлозубий дiстав з-пiд стола пляшку, -
може, чарчину вип'єш на дорогу чи так поїдеш, як хочеш - так i зроби. Наш
загiн на хатньому становищi, ми вчора повернулися з походу й робимо
перепочинок, а полякiв порубали чимало. На ранок ми тебе запрошуємо в
гостi до нашого села, ми зустрiнемо вас на вигонi й привiтаємо, а далi там
видко буде, з чого почати - з їжi i пiдвiд чи там ще з чогось потрiбного".

      На печi так хтось закашлявся, що здалося, нiби вiн по-одриває легенi.

      Чубенко глянув через голови розмовникiв, "це наш калiка, був у солдатах
i на вiйнi, а прийшов оце недавно хто знає й звiдки - чи з Кавказу, чи з
Сибiру, хоч умре собi вдома, i вже йому життя один смiх".

      Колишнiй солдат злiз iз печi й почовгав до дверей, тримаючись за груди.
Це був кволий недобиток iмперiалiстичної вiйни, живий докiр i жертва
минулого, i в Чубенка защемiло чомусь серце, вiн згадав мiльйони таких
калiк, i тисячi таких сiл, ще довго треба боротися, трудно йти, багато
треба зусиль.

      А колишнiй солдат, виплюнувши за дверi кров, простував назад до печi, i
вiн подивився на Чубенка, глянув просто в. вiчi, нiби з далечi лiт залунав
цей погляд, глибокий i сумний, у Чубенка зосталось враження, що це погляд
з-за грат.

      Солдат вилiз на пiч i затих, припавши грудьми до цегли.

      "Так як ти скажеш, товаришу Чубенко, на нашу мову, чи у вас на Донбасi
мови нашої не розумiють? От ми до тебе з вiдкритим серцем i партизанською
червоною допомогою, i скажи хоч слово нам на вiдповiдь".

      Чубенко встав i пройшовся по хатi, з радiстю впевнившися, що може
ходити, за вiкном помiтив гурт людей i коней, у дверi влетiв партизан з
обмотаною головою, "пiдмогу давайте, невидержка!" До нього пiдскочив
бiлозубий, схопив i кинувся з ним надвiр, "голову поляк пошкодив, - сказав
той, що з дитячим обличчям, - кидається й марить, сердешний".

      Бiлозубий повернувся до хати, "голову поляк пошкодив", - повторило
дитяче обличчя, i Чубенко не запитав, чому хворий скидається на посланця.
"Яке це село?" - нарештi заговорив Чубенко.. "Кам'яний Брiд, товаришу
Чубенко, а ми - кам'янобрiдськi партизани". Чубенко знову заглибився в
мовчанку, у хатi спокiйно й заколисливо тюрлюкав цвiркунець, третiй,
мовчазний, партизан осмiхався, i усмiшка, мов нежива, висiла на його
устах. "Добре, земляки, - сказав далi Чубенко, - завтра ми зайдемо до вас
у гостi i завтра по дню поговоримо й порадимось, а сили в мене хватить, i
роблю я обхiдний марш на ворога, люди - в бойовiй напрузi, i патронiв у
нас багато. Донбасiвський полк знає, за що вiн б'ється, це - надiя
революцiї, опора пролетарiв. Чудна ваша природа, земляки, лiсу без мiри,
народ простий та довiрливий, i чекайте нас завтра коло села - шахтарiв i
металiстiв, красу донбасiвського краю".

      На печi колишнiй солдат не мiг спинити кашлю, i Чубенко ще раз побачив
його без мiри схвильованi очi. На цьому Чубенко рушив з хати, i за ним.
партизани, у дворi стояв Чубенкiв кiнь i ще один. Було зовсiм порожньо.
Чубенко сiв на. коня, мовчазний партизан - на другого, вони поїхали з села
i мовчки доїхали до просiки. "Отой солдат на печi скоро помре", - сказав
Чубенко. "Щасливо", - вiдповiв партизан i одразу пустив коня в галоп.

      Лiсова тиша розступилася перед Чубенком, i вiн в'їхав у тишу. Округ
нього лiс порипував, як снасть, мiсяць уже зайшов, була передранкова пора,
i раптом морений Чубенкiв кiнь заiржав щосили, мов у темнiй, печерi пiшло
блукати його iржання, ледве чутною луною стало повертатися назад. Чубенко
їхав тишею, як мiстом, будинки тишi стримiли у високу неозорiсть, Чубенко
їхав рiк i десять рокiв, а то були хвилини, i знову заiржав його кiнь.
"Стiй!" - одразу ж гукнули грубi голоси донбасiвцiв. Чубенко проказав
пароль i поїхав далi.

      "Чубенко, Чубенко!" - лунало його полком, з'явилися ад'ютант i
заступник комiсара, в обох револьвери, застромленi просто за пояси,
пiдiйшов Чубенкiв помiчник. "Ну, не думали вже бачити тебе живого, он вiн
їхав за тобою та бачив, як тебе схопили, i не мiг дати помiч, а прибiг
назад, i ми зразу ж органiзували ударну сотню i послали твоїм слiдом, i
тут на нас напали з усiх бокiв, є забитi, є й пораненi, та не так легко
було нас узяти. Ми їх приймали на багнети, бо патронiв обмаль, а до того
лiс i нiч, при мiсяцi багато не вцiлиш, i не знаємо, хто вони, бо одежа
солдатська, а бiльше ознак нiяких".

      Чубенка оточили бiйцi з гвинтiвками в руках, i тут ледве помiтний
свiтанок став ширяти над лiсом. Це був час страшної безбарвностi, час
моторошної сiростi, коли закониться день пiсля нiчної тишi. Сiрi тiнi
набрали блакитних та рожевих вiдтiнкiв, лiсом заходилися цвiрiнчати,
джерготiти, путькати рiзнi птахи, i весь цей таємничий час народження
свiтла Чубенко розмовляв iз бiйцями, i над лiсом здiймався потроху вiтер.

      Чубенко розповiв змiст наступної операцiї, щоб кожний боєць знав своє
мiсце в дiлi, щоб свiдомо й вiддано бився. Один шлях у Донбасiвського
полку - через Кам'яний Брiд i далi на схiд. Обминути село не було змоги,
на картi текла рiка, оточували болота, непрохiднi лiси. Треба йти на
Кам'яний Брiд i зустрiтися з партизанами, а зустрiч буде така, як
годиться.

      До сходу сонця полк готувався до зустрiчi з кам'янр-брiдськими
партизанами. Нарештi рушив лiсом, iшли всi мовчазнi i зосередженi,
проходили пiд дубами й топтали дубовий лист, проходили пiд кленом i
топтали кленовий, сосни заливав чорнолiс, Чубенко їхав попереду, почував
млость i слабiсть, вiн куняв, i це було показником його непошкоджених
нервiв.

      Нарештi знайома просiка, полк розгорнувся в наступ i так дiйшов до
потрiбного мiсця, не зустрiвши нiкого, i зупинився в густих кущах
перелiска, за яким було рiвне поле та першi хати села.

      I Чубенко вийшов з красою полку - його першою авангардною сотнею -
наперед, вийшов пiший з гвинтiвкою в руцi, вiтер розвiвав червоний прапор,
деякi бiйцi порозстiбали сорочки, i на грудях видко татуйованi п'ятикутнi
зорi.

      Це вийшла сотня смертникiв, якi в полон не здавалися, тиша була в селi,
нi душi на. вулицi, сотня стояла струнко, як i належить регулярнiй
частинi.

      Так минуло пiвгодини, i нiхто не з'являвся, з перелiска пiд'їхав верхи
Чубенкiв помiчник -"все зроблено, команда пiшла до рiки, зв'язок
встановлюємо", i помiчник поїхав назад до перелiска.

      Чубенко стояв iз сотнею, розставивши бiйцiв фронтом до села. Здалеку їх
здавалося бiльше сотнi, ранок був беззвучний, сiльська вулиця порожня, i
нарештi вона ожила й виповнилася масою народу, мов вода, ринув вiн з усiх
дворiв.

      Червонi прапори колихалися, наче хоругви, iшли самi жiнки й дiвчата,
чоловiкiв було обмаль, попереду несли на двох щоголках величезний червоний
прапор. Похiд вийшов з села й розтiкся на боки, став iти широкою, густою
смугою жiноцтва. Чубенко подивився в бiнокль i перейшов на фланг. За
походом з села вийшла група партизанiв - чоловiка з пiвсотнi, партизани
намагалися йти в ногу i похизуватися перед регулярним вiйськом.

      Чубенко ще раз уважно подивився в бiнокль, похiд наближався, сяючи
червоними стягами, обличчя в Чубенкових бiйцiв були зосередженi й уважнi,
їм наче не до серця ота врочистiсть зустрiчi, вони дiловито мацали й
розстiбали ладiвницi.

      Похiд пiдiйшов ближче, Чубенко проказав команду, донбасiвцi
розступилися й лягли, "вогонь!" - гукнув звичайним голосом Чубенко.
Кулемети, стали методично строчити, розбиваючи похiд кулями, стрiльцi
безперестанку клацали затворами, викидали порожнi гiльзи, прапори попадали
на землю, жiноцтво вихопило шаблi й пiшло поодинцi в лобову атаку,
переступаючи через трупи й поранених.

      "На цей фокус самi брали", - сказав собi Чубенко, стрiляючи з
гвинтiвки, як рядовий боєць. "Слава! слава! Здавайсь, комунiсти!" - похiд
раптом став вiйськовою одиницею й ринувся в атаку так люто й завзято, що
мiг би деморалiзувати кого завгодно, та донбасiвцi не рухнулися й на крок,
а кулемети, не зупинилися й на секунду.

      Замаскований ворог став втрачати єднiсть, даремно вимахувала попереду
шаблею жiнка, в нiй Чубенко пiзнав учорашнього мовчазного, "бий комуну!
бий комуну!" Донбасiвцям була це не первина, вони витримали той
психологiчний момент, коли звичаєм оборонцi губляться перед невiдступною
навалою, i вони розстрiлювали маскарад так спокiйно, мов сидiли за
стальною заслоною. Хвиля зупинилася, вкриваючи землю трупами, i стала
панiчно розбiгатися.

      Чубенко зупинив стрiлянину, заощаджуючи патрони, даючи кулеметам
охолонути, бо в цей час з'явилася нова небезпека, iз-за крайнiх хат
вискочив загiн кiнноти й розгорнувся для атаки. Вiн стояв там на той
випадок, щоб до ноги вирубати чубенкiвцiв, коли тi побiжать пiд натиском
замаскованої, пiхоти, i кiннота вилетiла здуру, щоб зiрвати на донбасiвцях
свою лють. Сотня лежала рiдкою лавою, виставивши багнети, не злякалася
кiнського галопу й свисту шабель. Пiд жовто-блакитним петлюрiвським
прапором Чубенко впiзнав свого спiврозмовника з дитячим обличчям.

      Кiннота промчала просто через донбасiвцiв i не могла їх зiгнати з землi
пiд шабельний вимах, донбасiвцi стали навздогiн стрiляти, зсаджуючи з
коней вершникiв. В цей час пiхота петлюрiвська лаштувалася до нападу й
гуртувалася бiля командирiв. Чубенковi пiднесли з перелiска патронiв.

      З-за сiльських тинiв посипалися на петлюрiвцiв раптовi пострiли -
рiдкi, але дошкульнi, за кожним пострiлом хтось падав, петлюрiвцi
метнулися назад, стали вибивати стрiльцiв iз засiдки. Пострiли все
рiдшали, з-за тинiв вибiгло тринадцятеро i рiдким цепом рушили до
чубенкiвцiв. Вони бiгли, як старi фронтовики, пригнувшись, петляючи,
вiдстрiлюючись, повзучи, це були професiонали вiйськової справи, i вони не
втратили жодного чоловiка за час свого вiдступу. Чубенко, подивившись у
бiнокль, наказав пiдтримати втiкачiв стрiляниною.

      Нарештi вони добiгли до донбасiвцiв. Чубенко пiзнав серед них сухотного
солдата, очi його горiли фанатичним вогнем, вiн бiг до Чубенка, затуляючи
рота, i впав на землю. 3. рота йому ринула цiла злива кровi, вiн став
жовтий, як вiск, i прозорий, вiн важко дихав, дихання клекотiло в його
горлянцi.

      "Треба триматися, - через силу заговорив вiн, - я послав ще вночi по
пiдмогу, та до неї верст iз двадцять, i., крiм наших партизанiв, може бути
регулярна червона частина, там головний шлях. Треба триматися, товаришу
Чубенко", - а Чубенка душила жалiсть i злiсть, - "по смерть ти сюди
прийшов, чи що, без тебе тут посвятимось, ти своє одвоював, чоловiче".

      Солдат повернув смертельно бiле обличчя до Чубенка, - "не смiй,
Чубенко, ганьбити, я тут працюю в пiдпiллi, така смерть менi щоночi
снилася". - "Мовчи й ковтай повiтря, - сказав йому Чубенко, - я саме
переправляю через рiку поранених i полкове майно, а ввечерi i я рушатиму
слiдом, i пiдмога менi без дiла".

      Та солдат його не чув. В агонiї звiвся вiн на ноги, випростався в цю
останню хвилину свого життя, мов приймаючи парад нащадкiв, "така смерть
менi щоночi снилася", - сказав беззвучно i впав, скошений кулею. Чубенко
наказав його накрити прапором i сам вiдчув непереможну .втому. Над ним
знову загув мартенiвський цех, i сонце стало кiлькома слiпучими засипними
вiкнами мартена, i земля почала розгойдуватись, як гойдалка, почеплена до
неба.

      "Вогонь! - скомандував Чубенко, перекочуючись по землi. -В атаку,
донбасiвська республiко!" Вулицями села мчала пiдмога, сiючи панiку в
ворожих лавах. Чубенкiвцi пiшли в атаку i з'єдналися з пiдмогою. Чубенко
робив марнi спроби пiдвестися на ноги i щоразу падав, через кiлька хвилин
до нього пiд'їхав Iван Половець.

      Чубенко стояв на ногах, хитаючись, як стебло на вiтрi, "спасибi, брате,
i клади мене, куди хоч", i це був кiнець героїчного змагання Чубенка,
командира полку.



      ШЛЯХ АРМIЙ



      "Щойно провели Полiтбюро подiл фронтiв, щоб ви виключно зайнялися
Врангелем". (Ленiн - Сталiну)_

      Десь бiля Апостолова, пiсля знаменитого бою з кiннотою генерала
Бабiєва, Чубенко їхав на червонiй, як захiд сонця, тачанцi нового свого й
найкращого кулеметника, коваля Максима. Донбасiвський полк, витримавши в
складi цiлої армiї кiлькагодинний переможний бiй з бiлою гвардiєю,
переслiдував рухливого ворога, що ринувся до Днiпра. Чубенко, схудлий i
тендiтний пiсля тифу, i вусатий Максим сидiли на тачанцi в позах
гордовитих i незалежних, позад їх заходило сонце, Чубенко тримав у руцi
ковану з залiза троянду, оцiнював її оком середньовiчного цехового
майстра.

      Це було чудо досконалостi, натхнення i терпiння, нiжний витвiр
надзвичайного молотка, радiсть металу, що процвiв, i вицвiв, i збагнув
крихке проростання живих клiтин.

      "I тобi скажу, командире, кожну пелюстку молотком кував, а вся троянда
з одного, шматка, i нiчого тут не приварено чи злютовано, мов росла вона в
мене з залiзного зерна, з металевої прищепи. А родом я коваль i зброяр, на
всю армiю кулемети справляв, i свiт пройшов наскрiзь, як журавель".

      Чубенко оглянувся на полк, що гримiв одною валкою, бiй був пiд
Шолоховим, полк, поповнений пiсля польського походу, знову розквiтнув
донбасiвською славою, на тачанцi стояв кулемет, удосконалений i
пристрiляний, слухняний i повороткий, вивiрений, надiйний "максим".

      "Ти не повiриш, командире, яка це тонка штука - кувати троянду, щоб
була вона нiжна й шершава, щоб на неї роса вночi падала - на чорну мою й
вiчну троянду. Люблю я красиву, й ажурну роботу, менi хочеться бути
майстром на весь свiт, i щоб життя навкруги було красиве та сонячне. I от
на червонiй тачанцi їздимо, а ранiше тачанка в мене була друга, по нiй -
червонi яблука, зеленi квiти, соняшники - де прийдеться.

      Ковалевi весь свiт вiдкрито, а як вiн до того ще бив урядника у п'ятому
роцi та пiдранив жандарма, як вiн спiвав: "Марш, марш вперед, рабочий
народ!" i носив червоного прапора, то його мандрiвну судьбу можна знати
наперед. I я рушив у широкий свiт.

      Викувати троянду не кожний зумiє, i я щоразу повертався до цiєї справи,
як тiльки траплялась хвилина. Коли я сидiв у в'язницi перед довiчним
засланням, я все допитувався, чи хватить вiку на моє заслання. I день
iшов, i нiч iшла, i днiв було без лiку, я збагнув, що вiк мiй не довший за
день, усе життя своє я передумав за день, i ще багато залишалося дня на
тюремну нудьгу.

      Та от трапився менi молодий смертник, убив вiн пристава, його мали
повiсити, - "ковалю, ковалю, - каже вiн, здригаючись усiм своїм життям пiд
навалою останнiх мислей, - не скувати нам, ковалю, троянди. Вона росте
нiжними ранками, п'ючи росу, а ми лягаємо скривавленi їй пiд ноги, ковалю,
ковалю, якби ти вмiв кувати троянду, бо вона помалу росте, наша троянда
революцiї".

      I його повiсили сiрим свiтанком пiд жахливi крики цiлої тюрми, ми
кричали, ми били стiльцем дверi, ми рвали одежу й розбивали вiкна. Молодий
мрiйник розлучився з життям пiд гуркiт i шал нашого протесту, хотiв би я
знати - яку музику сприйму я на тiй останнiй межi?

      I от запам'ятав я ту троянду й став кувати. Коли брав молотка, менi
здавалося, що всi ковалi свiту беруть молотки, б'ють молотками, б'ють
молотками, допомагаючи менi. Це була якась голка, що проткнула мiй мозок,
я вдень i вночi почував її - оцю мою троянду. Коли людиною керує одна лише
думка - нiщо ту людину не вiзьме - нi голод, нi холод, нi смерть, нi
спека. I, мабуть, тiльки через це я лишився живий, пройшовши стiльки
свiтiв, куючи залiзну троянду.

      Кiнчив її кувати в пустелi. Прокинувся серед ночi на холодному пiску,
прокинувся в захватi й нетерплячцi, кiнчивши у снi кувати троянду. Ще
бачив я її густу рожевiсть, ще вiдчував у руцi її вагу, i на обличчi - її
тепло. Ще тремтiв я, i реальнiсть заполоняла мiй мозок, а вже все пiшло
геть, i тiльки зоряне небо миготiло надi мною, чуже пiвденне небо. От
перед нами, командире, ледве проступає на тьмяно-блакитнiй високостi
червона зоря Альдебаран на сходi, вона пiдноситиметься вище й вище, скоро
все сузiр'я, вiсiм видимих зiр, проступить на потемнiлому небi - гострим
кутом, журавлиним ключем вiчностi.

      А тодi надi мною горiв Пiвденний Хрест, я лежав у пустелi Атакама, на
шляху до кордону республiки Перу. I в мiстi Арiка на березi океану я
закiнчив мою троянду. Це трапилось у кузнi мiсцевого коваля, пiд плюскiт
океанських хвиль, цвiв чагарник якимись дивно пахучими рожевими квiтами.
Був 1917 рiк.

      I тодi з трояндою я пройшов ще чималий шлях, доки опинився отам, пiд
Шолоховим,. на дiлянцi твого Донбасiвського полку. Я пройшов республiку
Перу, Еквадор, Колумбiю, потрапив до Європи,, скуштував французького
концентрацiйного табору, iталiйської тюрми, грецької й турецької
гостинностi, що не була приємнiшою за табiр та тюрму, i потрапив нарештi
до Севастополя, а звiдти й до себе в Гуляйполе. I я прийшов вчасно, i ще
допомiг виганяти генерала Денiкiна".

      Обабiч шляху вставали височезнi пожежi, на сходi за Днiпром чути було
далеку канонаду, Донбасiвський полк рухався безупинно на схiд до Каховки.
На троянду, що її Чубенко тримав у руцi, падали виблиски заграви. Рожевий
туман оповивав осiннiй степ. Нiч була холодна.

      "Тодi, командире, я зустрiвся з моїм другом Артемом. Позаторiк вiн був
головою Криворiзько-Донецької республiки, шахтарської держави робочого
класу. Знаю. я його ще з Брiсбена в Австралiї, куди вiн майже одночасно зо
мною приїхав iз Шанхая. Ми з ним працювали на прокладцi залiзницi коло
Брiсбена. У суботу праця була лише до першої години, а пiсля ми прали
бiлизну, i Артем наспiвував його улюбленої: "На высоких отрогах Алтая
стоит холм и на нем - есть могила совсем забытая". Потiм ми сидiли перед
наметами коло вогнищ, їжа лежала на ящику з прибитими до нього нiжками, а
нiжки стояли в банках з-пiд консервiв, повних води: комашнi в Австралiї
безлiч.

      I скiльки переговорено тодi бiля вогню! Часом пiсля цiлотижневої роботи
ми ходили купатися й ловити рибу, рiчка була невелика, на гачок чiплялися
черепахи й зрiдка в'юни, вода чомусь свiтилася вночi, Пiвденний Хрест сяяв
над нами, Артем розповiдав, я - слухав.

      Я полюбив Артема - мого вчителя. I як соняшник завжди повертається до
сонця, так я повертався до нього. Ми зустрiлися в Донбасi торiк, один
одного впiзнали, "пам'ятаєш, як iрландцiв перемогли на канатi?" - а перед
нами - свiже поле бою, дiло було на снiгу, ще трупи сходили парою на
морозi, "прийшов час, - сказав менi Артем, - до останнього подиху будемо
битися за нашу революцiю".

      Чубенко подивився на годинника i дав наказ зупинятись. Промчала дорогою
якась кiнна частина. Донбасiвцi стали годувати коней. Вогню не
розпалювали. Холод проймав до кiсток, земля - замерзла, без снiгу. Бiйцi
танцювали коло пiдвiд, грiлися. Пожежi навколо беззвучно займались одна по
однiй. В їхньому свiтлi - живому й мiнливому - то виринала валка пiдвiд
Донбасiвського полку, то зникала в морознiй темрявi.

      Чубенко взявся обходити полк, минали години глупої ночi, далеко
праворуч щось дуже горiло, освiтлюючи рiвну безконечну просторiнь голого
степу. Коваль з своїми двома помiчниками напоїли коней iз степової
криницi, дали вiвса, чорнобородий Сербiн та другий ковалiв помiчник -
веснянкуватий безвусий Ляшок - спорили. "Рушай, - гукнув невгамовний
Чубенко - рушай, донбасiвська республiко!"

      "I от я, - почав далi оповiдати коваль, коли тачанка рушила, - з наказу
Артема я повернувся до Гуляйполя. Я мав попрацювати бiля Махна й зiбрати
людей. Махно привiтався до мене, коли я сидiв на ганку. "Дивись, Максиме,
я знаю, чим ти дихаєш", - сказав вiн менi, проходячи й помахуючи нагайкою.
У Гуляйполi з ним була його "батькова чорна сотня" з Кирюшею.

      Махно зiбрав на майданi великий сход, казав промову. I несподiвано ми
встряли з ним у дискусiю, вiдчувши, що натовп нас пiдтримує. Це був
прекрасний мiтинговий двобiй, i всi бачили, що "батько" програє. Тодi
Махно став мовчки слухати про грабунки, контрибуцiї, бочонки золота,
тортури, розстрiли, вбивства.

      Коли наш товариш закiнчив обвинувальну промову, Махно осмiхнувся якось
лиховiсне. Потiм вiн зiйшов з помосту, що його було спецiально вибудовано,
пройшов крiзь натовп, усi враз розступилися перед ним, вiн схопив мого
товариша за руку i поволiк за собою на трибуну. Малий на зрiст, з баб'ячим
обличчям, з довгим попiвським волоссям, Махно виглядав смiшно, ведучи
дебелого хлопця, що з ним дискутував. Натовп принишк. Ми чекали - про що
буде дискутувати Махно далi.

      "Батько" вилiз на трибуну, тягнучи свого опонента. Вони стояли перед
натовпом. Тодi Махно мовчки вихопив револьвер i вистрiлив у нашого
товариша. Натовп одхитнувся од трибуни. Ми почали стрiляти, але Махна на
трибунi вже не було. I ми поспiшили вискочити з натовпу, що раптом став до
нас ворожий.

      Ми бiгли Гуляйполем, вiдстрiлюючись. I, гнанi звiдусiль, засiли в
хатинi у товариша Ляшка, хутко позакладали вiкна, спровадили стару матiр
Ляшкову до сусiдiв, замкнули дверi, пiдперли їх, чим могли, розiклали пiд
руками зброю й патрони, "пiдходь, - крикнув хтось iз наших, - контора
пише!", i нас було одинадцятеро.

      Я не охочий вихвалятись, але наша контора писала справно. Бiй тривав до
ночi, стрiляти ми вмiли, а вiдступати не було куди. Ми кидали гранати, i.
на нас кидали гранати, ми стрiляли з кулемета, який у нас був, i на нас
стрiляли з кулеметiв, робили все, щоб запалити нашу хату, а запалили хату
сусiда, був вiтер весняний, рвучкий, вiн доносив часом запахи озимини,
iржання коней, кування зозулi.

      Сусiдова хата горiла, високе полум'я зносилося пiд небо, хату гасили,
iскри полетiли на повiтку й на клуню, зайнялося ще одне подвiр'я, нам не
давали спочити й на хвилину, все боялися, що ми скористаємося з метушнi i
втечемо. Нас уже мало було живих. З одинадцяти стрiляло п'ятеро, та й тi
закривавленi вiд ран своїх i чужих, виснаженi й послiплi, глухi вiд
вибухiв.

      Ми знали, що життя наше от-от скiнчиться, та ми бачили тi тисячi, якi
прийдуть нам на змiну i докiнчать наше дiло, завершать нашу боротьбу,
вшанують нашу пам'ять. I нам було легко вмирати, смертельний страх не рвав
нам серця, мозок не гнiтило порожньо прожите життя, ми жили гiдно i
вмирали мужньо - нам увижалися всi, хто загинув за нашу революцiю, ми не
знали, чи достойнi ми стати хоч близько до тих славних iмен.

      Вiтер повернув на нашу хату, i вона зайнялася. Махновцi припинили
стрiлянину й чекали, що ми будемо вибiгати на подвiр'я, ми - теж не
стрiляли, диму була повна хата, допiкав вогонь, упав сволок. I тодi ми
заспiвали, стоячи в хатi, i спiвали, доки не повтрачали свiдомостi. Ми не
змовлялися спiвати, хтось один почав, i ми зрозумiли, що ця пiсня - то
останнiй подарунок, який дає нам життя".

      Ляшок i Сербiн, якi вислухали все оповiдання, оглянулися на коваля.

      "Ми спiвали "Вставай, проклятьем заклеймлённый", - сказав Сербiн.

      Чубенко сидiв, тримаючи в руцi залiзну троянду, високо над ним миготiв
Альдебаран i все сузiр'я - журавлиний ключ вiчностi. Потiм дiстав з кишенi
маленьку книжечку, розгорнув її пiд свiтлом навколишнiх пожеж, трохи
погортав i, складаючи слово до слова, прочитав записане його рукою:
"Революция есть война. Зто единственная законная, правомерная,
справедливая, действительно великая война из всех войн, какие знает
история".

      "Ось великi слова, - сказав Чубенко, - слова товариша Ленiна".

      "Старi металурги кажуть, - продовжував Чубенко, - що сталь зварити, як
життя прожити - i важко, i страшно, i кiнець трудний. Ми ж варимо не
сталь, а революцiю, i як безкрайньо треба нагрiти пiч та якими треба бути
майстрами, щоб мати топлення i вилити його в прекрасну форму, i стане тодi
стальна держава, пролетарська фортеця. А нам, рядовим бiйцям, треба любити
майбутнє й вiддавати йому життя".

      "Нас трьох урятували з полум'я, - сказав коваль, - мене, Ляшка i
Сербiна. Ми тодi пофарбували тачанку на червоний колiр. Щоб пiзнавали
махновцi".

      "Вони нас упiзнають i на тiм свiтi, - похмуро озвався Сербiн, - так ми
їм, собакам, уїлися".


Жираф - це кінь, виконаний за всіма вимогами замовника.
 
mr_smithДата: Неділя, 31.10.2010, 19:15 | Повідомлення № 10
ADMIN
Група: Адміністратори
Повідомлень: 5114
х-статус:
You know what I mean?


      Червона тачанка просувалася в складi Донбасiвського полку до Днiпра.
Полк виконував наказ армiї. Здалеку повiяло вогкiстю, недалеко була мета.
На четверту годину ранку зупинилися на високому березi. Дмухав холодний
вiтер. На заднiпровськiй рiвнинi лежала Каховка. Внизу коло води рухались
частини Шостої армiї, сапери лагодили мiст.

      "Спасибi за компанiю та бувайте здоровi". Чубенко сiв на коня, передав
наказ - усiм зупинитися, вiд'їхав геть i став дивитися в бiнокль. Перед
ним за Днiпром була Каховка. Досвiток жовтневого дня розпочинався
похмурий, в туманi. Безконечна молочна рiвнина простягалася до обрiю, що
ледве яснiв на сходi.

      Це був славетний Каховський плацдарм Червоної Армiї, мiсце завзятих
серпневих боїв з корпусом генерала Слащова та кiннотою генерала
Барабовича. Це був нездвигненний острiвець в таврiйському степу, опертий
на широкi води Днiпра, кiлька лiнiй дротяних загороджень, окопи, опорнi
пункти, легендарна сибiрська дивiзiя займала плацдарм. Кiннi атаки
генерала Барабовича розбилися об дроти та мужнiсть захисникiв плацдарму,
атаки корпусiв генерала Слащова та Вiтковського не могли роздушити цей
каховський горiшок.

      На очах у Чубенка плацдарм ожив. У сiрому туманному свiтанку загорiвся
бiй. У сiрому свiтанку по далекiй рiвнинi зарухалося кiлька черепах, i
кожна стрiляла з гармат та кулеметiв; "танки", - подумав Чубенко. За
черепахами сунули хвилi пiхоти, панцерники, земля вiдгукувалася на вибух
важких гармат, тисячi кулеметiв наче шили кулями велетенськi сталевi
аркушi.

      Поодинокi пострiли i навiть залпи бiйцiв губилися в цьому землетрусi,
Чубенко подумав про тих, що сидiли в окопах, пiд зливою смертi, перед
лютiстю бiлої гвардiї, проти танкiв постачальника Врангеля - свiтового
капiталiзму.

      В окопах сидiли кизелевськi гiрники, уральськi робiтники, сибiрськi
партизани - переможцi Колчака.

      "Вони ще не зустрiчалися з танками, вони не витримають такого штурму, -
сказав уголос Чубенко, - хотiв би я бути з ними, вмирати поруч".

      Тим часом потроху свiтало, бiлi розпочали нову атаку на плацдарм,
Чубенко бачив, як пiдтягалися резерви пiд захистом танкiв та панцерникiв,
i маленькi чоловiчки вибiгли їм назустрiч з окопiв, вони бiгли просто на
танки, падали i знову бiгли; "таких не злякаєш", - прошепотiв Чубенко, i
його серце сповнилося великою радiстю та нiжнiстю до бiйцiв.

      Свiтало дужче й дужче, i тодi на небi з'явилися лiтаки. Чубенко
нарахував їх сiмнадцять. Вони летiли з пiвдня, розгорнулися для атаки i
стали бомбити плацдарм. Було страшно дивитися, як уставали вгору вибухи
їхнiх бомб, злiсть затрусила всього Чубенка, було над його сили дивитися,
як загибають друзi, вiн висмикнув револьвера й вистрiлив, не розумiючи
сам, що робить. "За мною! - крикнув вiн, - за мною!" - так, наче його
загiн одразу мiг замахати крилами й перелетiти вiдстань до ворога.

      Донбасiвський полк затримався коло переправи. Бiйцi принесли Чубенковi
кожушка - "ти пiсля тифу кволий". Днiпро котив важкi сiрi хвилi, понтонний
мiст пiднiмався й опускався пiд ногами. Вiйськовi частини переправлялися
на плацдарм, i нарештi дiйшла черга й до Чубенка. Пiзнiм осiннiм ранком,
виконуючи наказа, зiйшов вiн з полком на другий берег, бiй на плацдармi то
затухав, то спалахував з вулканiчною пристрастю, але був десь далеко.

      I взяти участь у битвi Чубенковi не довелося: плацдарм вiдбив усi
атаки, захопив дванадцять танкiв та панцерникiв, розгромив ущент бiлий
корпус. Це була блискуча перемога. На полi бою залишились танки. Вони
стояли мертвi коло тiл своїх господарiв. Офiцерськi трупи - в чорних
гiмнастерках, на рукавах нашито бiлi черепи з бiлими кiстками, вишито
лiтери: "не боюся никого, кроме бога одного", - прочитав Чубенко.

      Танки стояли один коло одного, i навкруги них лежало багато трупiв
червоних бiйцiв, що мужньо йшли на нерiвний бiй i перемогли.

      На свiжiй озиминi, далеко вiд окопiв, сидiв бiлий офiцер. У нього по
колiна одiрвано обидвi ноги. Йому ще встигли їх перев'язати, але в
панiчному вiдступi скинули з повозки. Бинти на колiнах набрякли кров'ю,
офiцер сидiв, заплющивши очi, похитуючись, вiн був без_ пам'ятi чи п'яний.
"Наш отец - широкий Дон, наша мать - Россия, всюду нам ведь путь волен,
все места родные", - було чути.

      I ще Чубенко зустрiв невеликий кiнний загiн, який вiз ховати свого
командира.

      Це зовсiм iнша смерть, коли отак умерти, - сувора урочистiсть i сум
бiйцiв загону розхвилювали Чубенка, що не раз бачив смерть у вiчi. I вiн
приєднався до загону, який з голими шаблями супроводив свого командира.

      А командир лежав на тачанцi й дивився в небо, його голова похитувалась
в такт ресорам, вiн похитував головою, наче одно повторював -"як же це я
так дався смертi, товаришi, як же це я так дався?" - i кучерявий чуб його
колихав вiтер.

      Над перекопською рiвниною летять гирилицями [1] осiннi хмари, журавлi -
нескiнченними ключами, холодна земля, степовий жовтень. Пiвсоттисячна бiла
армiя барона Врангеля кидає в бiй офiцерськi бригади дроздовцiв,
корнiловцiв, марковцiв, пiдтягає резерви кубанцiв, донцiв, концентрує
танки й бомбовози, а на неї нацiлилося п'ять армiй червоного Пiвденного
фронту. Осiнь тисяча дев'ятсот двадцятого року гримить по степах
горлянками важких гармат, тупоче сотнями тисяч кiнських копит, гуркотить
моторами танкiв та штурмової авiацiї, рухається армiями двох iсторичних
епох.

      "Коли говорити про Ватерлоо, - сказав молодий генерал, - я не бачу тут
Наполеона Бонапарта". Вiн засмiявся, цей учорашнiй кубанський осавул,
рудий i рябий, брутальний i дражливий. "От вiн, наш новий генералiтет", -
подумав його спiврозмовник, сивий генерал з йоржиком на головi.

      "Але дiло йде до Ватерлоо, - продовжував молодий, - червоних буде
розбито й знищено".

      Розмовники сидiли в штабi, - молодий сьорбав коньяк, старий - молоко.

      "До речi, - сказав старий, поставивши склянку, - пiд Ватерлоо нiякого
бою й не було".

      "Як не було? А iсторiя?"

      "Перший бiй був пiд Лiньї, де Наполеон вщент розгромив прусське вiйсько
Блюхера, а сам Блюхер - старий рубака, чесний i мужнiй, хоч без усякої
освiти генерал - упав у рейваху з коня, i його довго не могли знайти. Та в
нього був за начальника штабу славетний Гнейзенау, товариш Шарнгорста,
коли вам щось говорять цi iмена..."

      Молодий промовчав, злiсно сьорбнувши коньяку.

      "I Гнейзенау, блискуча голова, подав правильний наказ про напрям
вiдступу розбитого прусського вiйська. А Наполеон тим часом ув'язався до
битви з англiйським вiйськом Веллiнгтона коло гори святого Жана, переламав
Веллiнгтона i готувався розметати як слiд. Та тут наспiли Гнейзенау з
Блюхером, вже раз битi, i допомогли богинi Перемоги перейти вiд Наполеона
на iнший бiк. А Ватерлоо - це назва села, де стояв штаб англiйського
Веллiнгтонового вiйська року 1815, червня 18".

      В штабi запанувала пауза, в якiй чути було далеку канонаду, iржання
коней, квилiння вiтру.

      "Вiйськова операцiя, в якiй ворожу силу знищують, - це Канни, - сказав
старий генерал, - вам не доводилось цього вчити, ваше превосходительство?"

      Хвацький рябий осавул в генеральських погонах почервонiв вiд злостi.
Вiн подивився на старого й подумав, що мiг би перерубати його, як лозину,
"ми говоримо про заднiпровську операцiю", - пробурчав вiн.

      "Отож вам не пошкодить знати про Канни, - поволi продовжував старий, -
тi Канни, що про них писав i вiдомий граф Шлiффен. У двiстi шiстнадцятому
роцi до нашої ери генiальний карфагенський полководець Ганнiбал, маючи
п'ятдесят тисяч вiйська, знищив пiд Каннами сiмдесятитисячну римську армiю
консула Теренцiя Варрона. Переможна карфагенська кiннота на чолi з
Гасдрубалом перемогла кiнноту на правому крилi римського вiйська, промчала
позад усього римського вiйська i розбила кiнноту на лiвому крилi римлян.
Тодi, завдяки блискучому маневру Ганнiбала, римляни одразу змушенi були
вiдбиватися на чотири сторони, i карфагенське вiйсько поклало на мiсцi
трупом майже всiх римлян. Так, Канни".

      "Так буде з Каховкою, - сказав молодий, - у римлян - Канни, у червоних
- Каховка".

      Генерал з сивим йоржиком похитав головою; "це смiлива операцiя за
Днiпром, вона може мати успiх, але генераловi Бабiєву треба добре
стерегтися рiзних несподiванок", - мовив вiн крiзь зуби.

      Рябий осавул знизав плечима, генеральськi погони його настовбурчились,
вiн знав, що на вiдстанi голосу стоїть його бригада головорiзiв, яку вiн у
рiшучий момент поведе з резерву переслiдувати розбитих червоних. "Чи не
думаєте ви, ваше превосходительство, - сказав вiн, - що наш третiй корпус
та кiннота генерала Бабiєва пiшли за Днiпро лише для того, щоб повернутися
назад?"

      Старий генерал допив молоко, пройшовся, шкутильгаючи, до дверей,
повернув назад, його дратувала задерикуватiсть цього мужлана. "Добре, коли
- повернутися", - буркнув генерал.

      "Командувати червоним фронтом призначено Фрунзе, - жорстко проказав
далi старий, - i я б не хотiв, - зупинився вiн, дивлячись у вiкно, - я б
не хотiв, щоб це були поганi звiстки..."

      Але до кiмнати вбiг офiцер, i в нього не був вигляд доброго вiсника,
"кiнець! - крикнув вiн, - заднiпровська операцiя провалилась! пiд Каховкою
пропали всi танки! Сволочi!" Вiн упав просто на стiл, i на губах у нього
показалась пiна. Рябий осавул генеральського звання миттю вискочив надвiр,
i звiдти чути було його страшну лайку та безладну команду бригадi.

      Перекопська рiвнина починається за Днiпром, голе, чорне безмежжя - без
рiки, без дерева, окремi села й хутори стоять рiдко, неосяжнi володiння
Фальцфейна оточують з усiх бокiв, мов море - утлi острови. Сонце осiннє
недовговiчне, рiдко показується з хмар, розкиданих, як вiниччя, по небу.
Кiнець жовтня морозний, хрустить суха й замерзла трава. Весни дитинства -
далеко, в солонiй млi, на рожевих берегах.

      I чабанець Данило їде на конi землею свого дитинства. Вiн став уже
чабаном, повним чабаном, правнуком Данила, сином Ригора. Над ним - осiнь i
гiркувате осiннє повiтря степу. Нi жайворонка в небi, нi чорногуза в
травi, ящiрки поснули в землi, цвiркунцi позамерзали на смерть, i трави
всi сухi, сонце не грiє, тiльки високо пiд хмарами летять останнi птахи в
iрiй, - осiнь.

      Перед Данилом встає прадiд, загублений на цiй рiвнинi, встають спогади
дитинства, "топчу, топчу ряст", - шепотить вiн. Прадiд згадувався лагiдний
i старий, древнiй голос лунав Даниловi в усi тяжкi хвилини його юнацького
життя. I тодi де знаходилась сила й вiдвага, де народжувалась пiсня -
вiдзвуки волi трудящого роду!

      Данило оглядався навкруги - на бiдний степ, наче вперше помiтивши
дитинство його. Вiн подумав, як вiн писатиме про це. У нього безлiч
мислей, про якi треба розповiсти людям. В його особi рiд турбаїв дiстане
слово на землi!

      Вiн напише iсторiю свого роду, як вiн iшов довгим столiтнiм шляхом i
прийшов у революцiю. Вже хай прадiд не рушиться в землi - правнук
запам'ятав його слова та батьковi злиднi, запам'ятав i напише. Це буде
довга книга, i нiхто в нiй не плакатиме, як не плакав Данило, батько його,
дiд та прадiд, ївши гiркий хлiб, обробляючи землю на пана та на дукiв,
б'ючися голiруч i не знавши способу об'єднатися з iншими злидарями.

      Книга буде про чотири життя, i його буде четверте, кожне життя
починатиметься в книзi з однакового дитинства. Однаковi жайворонки
спiватимуть над чотирма, однаковi трави шумiтимуть пiд ногою.

      Молодий комiсар їхав степом свого дитинства, повертався до полку
товариша Шведа, що стояв десь серед голого степу, на самому крайньому
фланзi армiї.

      Молодий комiсар добився в штабi одежi й чобiт, i по них треба було
послати з загону, розповiв, як мерзнуть бiйцi, день i нiч стоячи на
замерзлому степу. Нi палива, нi захисту, ноги в ганчiрках, холодний вiтер.
Швед обрав собi невеличкий розвалений хуторець, куди посилав на спочинок
резерви. Коней у Шведа було мало, 'але вiн вважав себе кiнною частиною,
полком кавалерiї, вiн кричав - "переведу в пiхоту!", i це була найдужча
погроза.

      У штабi Данило не вперше пересвiдчився, що полк вважають малорегулярним
i не ставлять на вiдповiдальнi дiлянки фронту, а Шведа пренiжно люблять. В
штабi читалися його рапорти, де вiн гордо сповiщав, що його полк в складi
ста двадцяти двох шабель готовий пiти куди завгодно. Старий путiловець -
начштабу - лише усмiхався, "партизанщина", - казав вiн вибачливо й
водночас лагiдно.

      Шведовi посилались запити про те, куди вiн пiсля бою подiв полонених
врангелiвцiв, але вiн вiдповiв, що "полонених у нього не було, немає й не
буде - в битвi за iдеал". Єдиного комiсара вiн терпiв бiля себе - Данила.
I цьому доводилось день по дню переламувати Шведiв характер, щодня
наражатися на опiр командира.

      Яких тiльки фантастичних проектiв не придумував Швед! Одного разу - це
був нi бiльш, нi менш, як морський десант. Вiн хотiв, нiкого, звичайно, не
попереджаючи, посадити свiй полк на рибальськi шхуни й трамбаки,
перепливти море й висiсти вночi бiля Севастополя. Пiдiйти непомiтно,
заскочити й вирiзати штаби, захопити самого Врангеля, коли вдасться, i
потiм зникнути в Кримських горах i там битися, доки пiдiйдуть свої. "Сам
Ленiн про це знатиме", - говорив Швед задумливо.

      Другим разом його проект знищення Врангеля мало не закiнчився трагiчно
для нього самого. Вибравши час вiдсутностi комiсара ("я тобi передав
фальшивий виклик до штабу, - пояснював потiм Швед, - менi тебе жалко було
брати з собою"). Швед переодяг свiй загiн у форму врангелiвського
офiцерського полку й рушив на фронт. Вiн вдало вибрав мiсце. Вiн уже
лагодився розпочати рейдову операцiю, як на нього налетiла червона кiнна
група. Червонi кiннотники зiткнулися тут з таким фактом, коли
врангелiвськi офiцери зовсiм не прийняли бою, жахливо лаялися i здалися
всi до одного.

      Данило їхав степом i не мiг позбутися думки, почутої в штабi, про
невiдомий загiн, який з'явився в цих мiсцях. Вiн пробував спiвати,
пустивши коня кроком, але спiвав недовго й без почуття. Вiтер котив курай
та перекотиполе. Коло дороги лежала коняка, вона зрiдка пiдводила голову й
немiчно оглядала степ. За пiвкiлометра валялась патронна двоколка без
колiс, Данило раптом побачив, що земля зовсiм збита копитами.

      Вiн поїхав по слiдах, спостерiгаючи ознаки швидкого й втомного маршу.
Спiвати вже не починав. Слiди йшли в напрямку до хутiрця - бази Шведа. Та
ось показався здалеку й сам хуторець. Над ним кружляло гайвороння.

      Перше, що побачив молодий комiсар, наблизившись до хутiрця, був сам
Швед у червоних галiфе й босий. Вiн сидiв на зламаному снарядом деревi.
Жодної живої душi навкруги. На подвiр'ї розкидано папери. Трупи двох
вартових лежали коло ганку з розрубаними головами. Вiтерець крутить по
подвiр'ю смiття й папiрцi. Сонце прорвалося крiзь хмару, щоб освiтлити
невеселу картину. I серед тишi й смертi раптом заспiвав десь на горищi
пiвень.

      "Гей, хто є?" - крикнув Данило, не чуючи свого голосу. Вiн злiз з коня,
кинув повiд, кiнь пiшов за ним. "Хто є?" - гукав Данило, обходячи
подвiр'я, заглядаючи у вiкна. Нiхто не озивався. Коло перекинутої кухнi
скоцюрбився зарубаний куховар - вiн саме чистив картоплю, коли його
застукала смерть, i чиститиме вiчно. Коло повiтки лежало на купi кiлька
червоноармiйцiв.

      Повернувши за повiтку, Данило мало не збив з нiг живу людину. Це був
хлопчик-червоноармiєць. Вiн сидiв, притулившися до стiни, побитої кулями,
голова його трусилася, губи щось говорили й говорили, беззвучно й
безупинно. Угорi кружляло гайвороння.

      Молодий комiсар перев'язав хлопчика, напоїв. Дiзнався, що бiлi їхали з
червоним прапором. Швед повiрив, що вони переодягненi свої, нiякого бою не
було.

      Так загинув Швед i партизани.

      Данило обняв якусь порубану шаблями вишню й вiдчув неймовiрну гiркiсть,
що не давала йому дихати. У головi промайнули всi болi дитинства, образи
сирiтського приюту й штовхани в наймах. З очей полилися сльози. Вперше в
життi Данило заплакав. На цiй землi свого дитинства.

      Перекопська рiвнина, таврiйський степ були полем великого бою перед
Кримом. Двi епохи, зiткнувшися на рiвному безмежжi, зводили рахунки.
Революцiйне вiйсько, кероване великим полководцем, взяло до своїх рук
iнiцiативу. Добiрна гвардiя бiлих, одягнена й озброєна, з панцерниками,
танками, авiацiєю мусила вишукувати всiх засобiв, щоб витримати
концентрований удар.

      План передбачав оточення й знищення армiї Врангеля в Таврi ї, не
допускаючи її вiдходу в Крим. Шоста армiя, вiдкинувши ворога, вiдiйшла до
Перекопу, закрила шлях вiдступу врангелiвцям. Легендарна Перша кiнна армiя
вийшла всiєю масою в глибокий тил основних сил Врангеля i закрила й другий
шлях до Криму - Чонгар. Друга кiнна армiя. Четверта й Тринадцята -
продовжували виконувати деталi залiзного удару. Врангель ринувся до Криму,
рятуючись вiд Канн.

      "Перший етап лiквiдацiї Врангеля закiнчено. Комбiнованими дiями всiх
армiй фронту завдання оточити й знищити головнi сили ворога на пiвнiч i на
пiвнiчний схiд вiд кримських горловин виконано блискуче. Ворог зазнав
величезних утрат, нами захоплено до двадцяти тисяч полонених, понад сто
гармат, безлiч кулеметiв, близько ста паровозiв i двi тисячi вагонiв та
майже всi обози й величезнi запаси постачання з десятками тисяч снарядiв i
мiльйонами патронiв".

      Командувач переглядав свiй наказ вiйськовi фронту. Командувач був у
шкiрянiй куртцi й бiлих валянках. Вiн сидiв у штабi Четвертої армiї. В
нього-довгi вуса, велике чоло, яснi, спокiйнi очi.

      Це був справжнiй маршал революцiї. Керуючи п'ятьма армiями, вiн за
мiсяць удалими маневрами й смiливими операцiями розбив Врангеля й тепер
сам примчав на передовi позицiї для останнього штурму.

      Це був командувач, створений революцiєю, i вiн стояв на височинi вимог
вiйськового мистецтва. Вiн ходив, ледве помiтно шкутильгаючи, по
невеличкiй кiмнатi штабу й слухав. Його приємне просте обличчя, обличчя
робiтника, було весь час спокiйно задумливе. Вiн наче заглибився в свої
думки, закований у панцер вiдповiдальностi. Вiдповiдальнiсть за життя
кожного червоноармiйця, цiлого фронту, вiдповiдальнiсть за фронт перед
партiєю, вiдповiдальнiсть перед новим людством землi, про яке вiн Мрiяв i
на каторзi.

      I життя армiї вставало перед ним в усiх дрiбницях, якi часто важливiшi
за недостачу патронiв чи людей. Дуже мало фуражу, цiлковита вiдсутнiсть
палива, звичайної води для пиття, морози десять градусiв, брак теплої
одежi i голе холодне небо замiсть покрiвлi над головами.

      Командувач оглянув, як змiцнювалися береговi батареї, як готувалися
позицiї, як все жило наступним штурмом. Нiяких технiчних засобiв у вiйська
не було, вони не встигли прибути за бойовими частинами в темпi навального
наступу. Бойовi частини самi провадили потрiбнi роботи - в умовах
пронизливого холоду, напiвроздягненi й босi, позбавленi можливостi хоч
де-небудь перегрiтися, поїсти гарячого. I жодних скарг на неймовiрнi умови
роботи. Командувач не дивувався, йому був зрозумiлий героїзм i вiдданiсть
його бiйцiв. Вiн вимагав вiд них неможливого, i вони виконували неможливе.

      Валянок намуляв йому ногу. Вiн перезувся, сiвши на цинковий ящик з
патронами. Холодний солоний вiтер дмухав iз заходу.

      Пiдступи до перекопських та чонгарських позицiй лежали на рiвнiй
мiсцевостi, i самi позицiї змiцненi всiма можливими способами.
Врангелiвськi й французькi вiйськовi iнженери накреслили й побудували цiлу
систему бетонних i земляних споруд. Позицiї такi, що для успiшної атаки
вiдкритою силою, здавалося, не було нiяких шансiв. На перекопських
позицiях височiв ще Турецький вал старих часiв i рiв пiд ним, i коли
скласти висоту валу та глибину рову, то виходила перепона на тридцять -
сорок метрiв, обплутана колючим дротом, захищена бетонними окопами,
гарматами, бомбометами й кулеметами, пiдтримувана гарматним вогнем
ворожого флоту.


Жираф - це кінь, виконаний за всіма вимогами замовника.
 
mr_smithДата: Неділя, 31.10.2010, 19:16 | Повідомлення № 11
ADMIN
Група: Адміністратори
Повідомлень: 5114
х-статус:
You know what I mean?


      Iз штадиву 51 командувач рушив до Перекопу. Було вже надвечiр'я.
Сутiнки й густий туман, за кiлька крокiв нiчого не видко. Безперервний
гуркiт гармат. Прожектори з ворожого боку не вгавали й на хвилину. Блискав
вогонь гарматних залпiв. Резервнi полки 51 дивiзiї готувалися до
останнього штурму. Цiлий день стояв густий туман, артилерiя не могла
стрiляти, бiйцi штурмували позицiї ворога майже без артилерiйської
пiдготовки.

      Командувач їхав пiвнiчним берегом Сиваша. У район дороги потрапляли
ворожi снаряди. Загорiлася коло дороги скирта соломи. Пiд гарматним
обстрiлом командувач був цiлком спокiйний, його командарми й комдиви знали
випадки, коли вiн ходив в атаку разом iз стрiлецькими лавами.

      Начдива 52 в штабi не було. Вiн ще минулої ночi разом з полками
переправився через Сиваш, i з минулої ночi на Литовському пiвостровi
безперервно точиться бiй. За цей час бiйцi нiчого не їли, не було води. З
пiвострова -вихiд у тил перекопським позицiям, що їх нiяк не могла взяти
51 дивiзiя. Треба триматися на пiвостровi i треба за всяку цiну штурмувати
перекопський вал.

      В дорозi пили чай. Коло прожекторiв нiч була особливо темна. Смiялися,
жартували.

      На дванадцяту годину ночi командувач прибув до штадиву 51. Начдив iз
своїми полками - також на Литовському пiвостровi з минулої ночi.
Неймовiрної, завзятостi атака не вгавала там. Бiлi посилювали натиск,
кинувши в контратаку найкращу свою дроздовську дивiзiю з бронемашинами. За
пiвгодини по прибуттi командувача до штадиву стало вiдомо з лiнiї зв'язку,
яка проходила через Сиваш, про пiдвищення рiвня води, про затоплення
бродiв. Полки обох дивiзiй могли опинитися вiдрiзанi по той бiк Сиваша.

      Командувач виявив у даних обставинах всю силу характеру й рiшучiсть
полководця. Царська каторга й заслання пiдточили його здоров'я, але
загартували волю до перемоги. Вiйськовий талант його дорiвнювався
бiльшовицькiй наполегливостi. Вiн пам'ятав розмову iз Сталiним,
органiзатором i натхненником Пiвденного фронту. Перемога сама не прийде,
її треба здобути.

      I командувач видає наказ до негайного виконання: атакувати в лоб
Турецький вал негайно й невiдкладно, якою завгодно цiною. Мобiлiзувати
мешканцiв ближчих сiл для запобiжних робiт на бродах, кавдивiзiї й
повстанськiй групi негайно сiсти на коней i переходити Сиваш.

      Близько третьої години ночi прибула кавдивiзiя. Командувач оглянув її i
зараз-таки вирядив до мiсця бою. Вода в Сивашi поступово прибувала, броди
псувалися, але переправа ще була можлива.

      Ще за годину з'явилися й повстанцi, їхнiй командир i начальник штабу
прийшли до командувача. Вони зайшли обережно, мов чекаючи пастки.

      Хто знає, якi в них буди думки, коли вони запропонували свої послуги на
врангелiвському фронтi. Може, їм потрiбнi патрони або якась передишка?
Може, чорнi якiсь плани спонукали Махна вiддати на допомогу Червонiй Армiї
свої полки на чолi з Каретниковим? Командувач фронту ще з Харкова зважив
на все.

      Каретников вислухав терплячi пояснення командувача про причини негайної
переправи через Сиваш. Вiн задумався, поглядаючи на легендарного
командувача фронту. Це була не та людина, яку вiн чекав побачити. Тут не
придуришся й не вiзьмеш криком. Каретников мовчав. Його начштабу
роздивлявся карту, "кiннота не пройде", - сказав вiн.

      "Ми революцiйнi повстанцi України, - заговорив Каретников, - разом з
вами битимемо Врангеля. Але кiннота моря не перейде".

      "Годину тому, - спокiйно вiдповiв командувач, - перейшла кавдивiзiя. Я
чув, що революцiйнi повстанцi не захочуть вiдстати у виконаннi свого
обов'язку".

      Командувач був зовнi спокiйний i неквапливий. Вiн не показував
махновцям своєї нетерплячки. Вiн ставив питання так, що тiльки з свого
доброго бажання може доручити їм честь перейти Сиваш i стати до бою. Вiн
знав партизанськi норови й не натискав, хоч i мусив зважати й враховувати
кожну хвилину. Каретников вiдкозиряв i вийшов.

      Командувачевi доповiли, що махновцi мають мiцно зв'язанi снопи соломи й
очерету, притороченi до сiдел. Вони добре знали умови переходу через Сиваш
i тiльки вiдтягали час, боячись якоїсь пастки.

      Каретников i начштабу кiлька разiв то приходили до командувача, то нiби
йшли виконувати наказ. Справа затягалася. Сиваш мiг виповнитись водою, i
потрiбна пiдмога не дiйшла б до Литовського пiвострова. "Я розцiнюю вашу
затримку, - сказав нарештi командувач, - як боягузтво. Може, вам краще
було б розiйтись по домiвках?"

      Такий прямий удар приголомшив Каретникова. Вiн криво посмiхнувся й тихо
вийшов. Сiв на коня, оперезав його нагаєм. Загiн помчав до Сиваша.

      Тодi прийшло повiдомлення iз штадиву 51. Полки дивiзiї, пiдтриманi з
Литовського пiвострова, вночi взяли штурмом Турецький вал i переслiдують
ворога. Це не було закiнчення завдання, бо попереду перетинали шлях до
Криму мiцнi юшунськi позицiї, але падiння Перекопу дозволяло дивiзiям на
Литовському пiвостровi прилучитися до загального наступу армiї.

      Командувач пiдписав наказ про дальший розвиток операцiї й тодi лише
дозволив собi вiдпочити. Стомлена вкрай людина лягла на лежанку й почала
розтирати хворе колiно. Була шоста година ранку дев'ятого листопада.

      Зв'язкiвцi почали передавати наказ. Пiдпис стояв - "Фрунзе".

      Дводеннi бої пiд Юшунню-завзятi й кривавi. Але Юшунь було взято, i
одночасно геройським штурмом, багнетною атакою 30 дивiзiя перемогла пiд
Чонгаром. Навально й нестримно армiї вдерлися до Криму.

      Iвана Половця, командира iнтернацiонального загону, наздогнав його
комiсар Герт. "Яка чудна тачанка, подивись, - сказав Герт, - менi нагадує
того повiтряного аса, що вифарбував свiй лiтак на червоний колiр. Коли вiн
з'являвся на небi - це виглядало красиво, хоч i непрактично. Проте певний
елемент психологiчного впливу був".

      "Щось на манер тiєї психiчної атаки, котру ми мали на Сивашi", -
зауважив Половець, розглядаючи червону тачанку, яка проїздила поблизу.
"Тiсно тут, як на ярмарку", - сказав малий Сашко Половець, дивлячись
праворуч i лiворуч.

      На чуднiй тачанцi сидiло четверо. Попереду - бородань та безвусий, бiля
кулемета - довговусий дядько й молодий тендiтний червоноармiєць. "Картина,
-засмiявся Герт, -в'їзд переможцiв до останньої твердинi барона Врангеля".

      Ззаду долинули якiсь вигуки. Скаженим галопом мчали верхiвцi, торохтiли
тачанки, маяли строкатi килими на них. Конi заквiтчанi стрiчками, килими
звисають аж на колеса, рух, пишнота, опера.

      "Як поспiшають махновцi, - сказав Половець, - на Сивашi вони смирнi
були".

      "Поставити б кулемети, - вiдповiв Герт, - поспiшають на грабунок".

      Махновцi помiтили червону тачанку, пiзнали. Група верхiвцiв
вiдокремилася вiд загону i, не зменшуючи галопу, ринулась до тачанки.
Блиснули в повiтрi шаблi. На мить тачанка зникла в потоцi верхiвцiв. Потiм
вони розбiглися, як вовки, i помчали доганяти своїх.

      Все трапилось так блискавично, що Половець з Гертом опам'яталися лише
тодi, коли з тачанки випало двоє людей, i конi в тачанцi почали кружляти,
нiким не керованi.

      Пролунали безладнi пострiли, але махновцi були вже далеко. Тачанку
зупинили. Звiдкiлясь узявся Чубенко.

      На тачанцi поник розрубаною головою на кулемет коваль Максим По другий
бiк сидiв непошкоджений Данило, розгублено тримаючи в руцi залiзну
троянду. Коваль ще тiпався, як конаючий птах. Наблизились Половець з
Гертом. "Твiй?" - запитав Половець, побачивши Чубенковi очi. Чубенко
одвернувся. "Вiйна кiнчається", -сказав Герт. "Сталь варитимеш, Чубенко",
- осмiхнувся Половець. "Зоря Альдебаран, - для чогось сказав Чубенко, -
журавлиний ключ вiчностi".

      I взяв у Данила троянду.

      В мозку Данила вiдбивалась картина: сонце, осiнь, запах смертi,
кiнський пiт, безконечна даль, радiсть перемоги, сталевар Чубенко з
трояндою в руцi на воротях Криму.



      АДАМЕНКО



      Та, по-друге, -я не. майстер мартена, а такий собi сталевар, майстром у
нас Федiр Iванович i, по-перше, це майстер на вагу золота, майстер-голова,
такого майстра я рiк шукав, такi майстри не часто родяться. Це майстер
старої виучки, вiн, може, ще Сiменса до розуму брав, а за Сiменсовими
кресленнями сам Мартен першу пiч робив.

      Мiй Федiр Iванович - майстер нiжний, i людина вiн така ж нiжна, ви
бачите, як вiн коло печi ходить, збоку вам здається, що вiн лiкар собi,
маленький бiленький лiкар в залiзних окулярах, до печi йому й дiла нiби
нема, вiн iде з лiкарнi до лiкарнi, з однiєї делiкатної операцiї на другу
нiжну операцiю. Зупинився коло мартенiвської печi, спека його вдарила, iз
засипних вiкон, пiвтори тисячi градусiв спека, зупинився старенький лiкар
коло вiкон, в яких жеврiє саме пекло. I наче й дивно йому, нащо люди так
жарко живуть, наче й лячно йому, нащо круг нього такий гуркiт, пiдвозять
вагонетки з мульдами, завальна машина повертається, гуде пiд ногами
залiзний помiст, робiтник, насунувши спецiальнi окуляри на очi, заглядає
до печi.

      Наче й не хоче дивитися Федiр Iванович на всю оту мелодiю, проте такого
майстра сталi ви, певне, не бачили, я сам ще до нього не звик, я, сталевар
Чубенко, ще iнодi боюся - таких майстрiв треба на руках носити, а я -
сталевар не з учора, я бачив майстрiв i сам яку завгодно сталь зварю,
сталь усiх марок, усiх сортiв. Варив i хромовольфрамову, цю швидкорiзну й
капризну сталь, та коло такого Федора Iвановича я стою й заздрю, хоч i не
личить членовi партiї така програма.

      Це я хочу сказати, товаришi, на нашому мiтингу отут, у мартенiвському
цеху, коли ви побачили перший витоп сталi чи не в цiлiй нашiй республiцi,
а що перший на Донбасi, то я ручуся. Ви побачили, як ми розлили цю сталь
по виливницях, вона була в мiру гаряча й легко лилася, якiсть її така,
якої вимагає замовець, а замовець у нас один - Революцiя.

      Сталь для залiзних конструкцiй i мостiв, десять сотих процента вуглецю
й не бiльше п'ятнадцяти сотих, вiд трьох до шести десятих процента
мангану, ну, там сiрки й фосфору поменше, значить, усе, як годиться.
Замовець мостiв набудує, по всiй республiцi зараз мостiв обмаль, а треба
з'єднати село й мiсто, завод i землю, усi нацiї й усi народи, царський
режим мостiв боявся, iнтервенти мости нашi нищили, а ми збудуємо, от i
розлили перший витоп сталi.

      Федiр Iванович готує пiч для другого топлення, пiч оглядають, може, де
яма на черенi, то її треба наварити, може, порiг пiдгорiв чи жужель
затримався, треба пiч пiдiгрiти, мульди з вапняком, чавуном та стальним
скрапом пiдкотити, одне слово, - треба нiчого не затримати, щоб .за кiлька
годин знову можна було вилити .у виливницi сорок тонн прекрасної, гарячої
революцiйної сталi.

      I так помаленьку, змiна по змiнi, топлення по топленню, кампанiя печi
по кампанiї, пустимо всi мартени в республiцi, вари, республiко, сталь,
вари всiх сортiв, i на рало, i на зброю, i на машину, i на рейки, пустимо
всi мартени, набудуємо нових мартенiв, наш Ленiн - хворий, товаришi, треба
мартенiв, треба електрики, треба iндустрiю на повний хiд.

      А дам я. вам почути при цiй нагодi - першого топлення сталi пiсля
фронтових боїв - дам я почути трохи моїх спогадiв про те, як в числi
авангарду робiтничого класу здобував це право - лити сталь не в
капiталiстичний кiвш, а в свiй - робочий, труджений i завойований. I часу
вашого я заберу небагато, вечорiв спогадiв я не люблю, отут .у цеху
скажемо на початку одне одному кiлька теплих слiв, нескладних i неладних,
проте добрих i дебелих, а потiм зцiпимо зуби й пiдемо працювати, аж земля
густиме, i рiк, i два, i, може, десять, аж доки вийдемо нагору з темряви й
других виведемо, а життя наше одне, i хай воно сказиться,, яке воно
солодке та болюче!

      Варю я сталь змалечку, товаришi, варю та й варю, був чорноробом та
обжежником, був канавником i газiвником, дослужився в хазяїв-капiталiстiв
до сталевара, обiцяли мене й майстром настановити. Природа кругом безлiсна
й степова, без краю степ i шахти, а в ставку бiльше мазуту, нiж води, та
ви самi знаєте нашу донбасiвську природу пiвденного українського степу.

      Стукнув менi тодi тридцятий рiк, часу це було передвоєнного, за рiк до
свiтової вiйни, десять рокiв уже пробiгло над нашими головами, i полковник
Чубенко повернувся знову до печi - варити сталь. Стукнуло менi, значить,
тридцять лiт i пiшов тридцять перший, сталеварю собi коло печi, аж боляче
менi зараз, яку я тодi капiталiстовi чудову сталь варив, природа, кажу,
кругом безлiсна, Донбас наш курний та .розложистий, сонце пече без
видержу, iз засипних вiкон спекою мене проймає.

      Хлопець я був крiпкий i загвоздистий, думаю - чому це одне життя так
собi котиться, а iнше на м'яких перинах блохи трусить? Революцiєю я тодi
не займався, проте зовсiм темний не був, читав рiзнi книжки - i
Чернишевського, i Комунiстичний манiфест, i Толстого, грiшним дiлом,
Бакунiна, про Народну Волю й декабристiв, любив я Шевченка, Грицька
Основ'яненка - "Добре роби, добре й буде", або "Козир-дiвка", або ще
"Перекотиполе", кажу вам - зовсiм темний не був. Ходив на майовки, тiкав
вiд козакiв, куштував нагайки, любив читати пiдпiльнi прокламацiї й iншим
давати, а до тюряги не дiйшов, то й не був справжнiм революцiонером, бо
який ти революцiонер, коли ти в тюрмi не сидiв?

      Таке було моє молоде життя, батька i матерi я не знав змалку, батька
чавун обварив, помер за два днi, у матерi сухоти ще з хiмiчного заводу,
сиротою я сталеварив, недiлями голубiв ганяв, яких у мене тiльки не було -
тих голубiв. Та одного разу коло ставка - цей ставок недарма я згадую
вдруге - зустрiв я товариша й вiдчув, як закипiла в менi на повний голос
революцiйна свiдомiсть, закипiв я червоним пухирем, як кажуть мартенщики,
коли з чавуну виходить вуглець. Така в менi запалилась свiдомiсть, що я
пiшов би на яку завгодно експропрiацiю або стрiляв би на мiнiстра, а то й
на самого царя Миколку Кривавого.

      Ви скажете, що революцiонери не так робляться, але дозволите менi на
цей раз сказати, що зустрiв я коло ставка мою дорогу дружину й товариша -
в образi чорнявої дiвчини стрункої постави, доньки конторника заводу,
висланої до батька в глушину Донбасу пiсля рiчної вiдсидки в тюрязi за
пiдозру про належнiсть до якоїсь органiзацiї.

      Варити сталь - делiкатна справа, важка й закрутиста, щоб сталь вийшла
потрiбної марки, на язик її не скуштуєш, пальцем не помацаєш, а вона може
бути кисла й крихка, може розсипатись вiд удару, а може луснути вiд
подовження.

      Щоб вуглецю була норма, а кислу сталь треба розкислити - чи
фероманганом, чи крем'янкою, а то й самим алюмiнiєм, кажу - справа iз
сталлю дуже тендiтна справа, та з дiвчатами, признаюсь я вам, треба бути
ще кращим сталеваром i металургом.

      Треба на око знати, скiльки в дiвчинi сiрки, яка дає краснолом, скiльки
оксиду залiза, i дiвчину треба розкислити або яких спецiальних домiшок
треба додати, щоб вона не iржавiла в життєвiй водi та не вкривалася
циндрою, коли її розжарити до тисячi градусiв. Щоб сама була магнiтом, а
до iнших магнiтiв не тяглася. I потiм вилити зварений метал у виливницю i
щоб вийшла така краса, така нiжнiсть, така мiць i розкiш, яку годиться
мати за дружину кожному сталеваровi пролетарського класу.

      Люблю я таких людей завзятих, щоб. душа в них була не з лопуцька, щоб
оглядали життя з високої конструкцiї, до душi менi такi люди, вони мене на
свiтi держать, я їх шукав та милувався, вони горiли довгим та прозорим
полум'ям, нагрiваючи всiх округ себе до сказу, добрий газiвник доглядає
їхнє полум'я, там газ горить i згорає без сажi.

      Таким людям я завжди заздрив, i мало їх у нас є, а треба бiльше, була в
мене дружина, та й немає її, був у нас Адаменко, та й немає його.
Стискаються нашi кулаки i хочеться нам спiвати й кричати на весь свiт:
народжуйтесь, люди прекраснi й завзятi, ставайте до лав битися й
перемагати, битися й будувати невимовнi красоти соцiалiзму!

      Оце недавно, бувши завiдувачем комунального господарства (а партiя
послала мене звiдти сюди директором, спецiальнiсть у мене сталеварна,
розшукав я собi Федора Iвановича, i. от варимо помаленьку), недавно, кажу,
звелiв я вибити з скелi пам'ятника. Був у мене iталiєць-спецiалiст на
ажурнiй ррботi, вiн менi таке шляхетство з каменю витесав, ви й самi
можете побачити на мiському кладовищi героїв революцiї.

      Пам'ятник Адаменковi стоїть над водою на його славнiй могилi, кам'яний
орел довбає кам'янi кайдани, золотими лiтерами вибито бiографiю,
донбасiвський степ навкруги, спека i гуркiт, ставок, плямистий вiд нафти,
коло якого зустрiв я мою дiвчину, стала вона менi дружиною, i прожили ми
кiлька рокiв без галасу.

      Придбали собi доньку, пережили iмперiалiстичну вiйну, зустрiли
революцiю, та прийшли нiмцi до нас у Донбас, оголосили ми тодi страйк,
зупинили завод, i почав я збивати шахтарський революцiйний загiн. Згодом
став вiн полком, а потiм навiть бригадою, та давайте затримаємось на цiм
фактi, оглянемось трохи в минуле, недалеке й славне минуле, i послухайте
мою просту мову сталевара Чубенка.

      Партiй було багато, що вулиця - то й буржуазна партiя, життя - наше
донбасiвське життя тисяча дев'ятсот вiсiмнадцятого року. Стали ми тодi
пiдданцями нової держави, ясновельможного пана гетьмана українцями...

      Донбасiвська природа невесела, гетьманська держава дибки ставала, вже
мрiяли ми про свою вугляну республiку донбаського краю. Гетьман грошi на
машинцi друкував, а нам було платити, i ось на цей час зв'язався я з одним
луганським слюсарем, випили, закурили, i взявся я формувати партизанський
загiн - вся влада Радам. Вигляд у мене був тодi страшнiший, оцих .золотих
зубiв ще не було, на головi чорна кудлата шапка, як у черкеса старого
режиму, погляд суворий i голос сильний.

      Приймав я бiльшовикiв i безпартiйних, щоб були шахтарської крiпкої
кровi чи заслуженi доменщики, щоб в'їдливi, завзятi, щоб кипiли й не
переливалися через край, щоб вуглецю було не бiльше одного процента,
словом, щоб проба показувала завзяту сталь. Брав до загону й таких, як
алюмiнiй, - в'язати в металi гази, щоб не кипiла сталь у ковшi. Брав з
усiх цехiв заводу, ваньку до ваньки складав - одчайдушних, занозистих,
кострубатих, невiдступних пролетарiв всевеликого Донбасу, збивав
партизанський проти нiмцiв загiн. Чоловiка з двадцять набрав, i потiм усi
були бiльшовиками, усi були партiйцями найвищої марки, знали Ленiна й
Маркса i хотiли соцiалiзму, а iншi теорiї були їм без дiла.

      Коли треба було робити чистку наших партiйних лав згiдно постанови, то
ми визначили свої норми, свої мiнiмуми, коли ти на кулемета сам пiдеш, або
на п'ять справних гвинтiвок пiдеш сам напролом, або гранатою штаб розженеш
- значить, ти повний бiльшовик i тобi честь та пролетарська дяка i
партiйний квиток з усiма печатками.

      Сильно доводилося битись, а потiм .розбiгатися на всi чотири боки, коли
до нiмцiв пiдмога стане, вибiгали ми цiлий вам Донбас, забiгали на пiвнiч,
переходили радянський кордон, дiставали трохи зброї, трохи порад, свiдомої
ненавистi та й повертали назад до своїх країв партизанською ходою,
чортячими стежками.

      Вилежувались по схованках до. нового дiла, отут i дiстав я директиву
пiдпiльної трiйки обстрiляти вiйськовий поїзд i зробити їм невелику
заворушку, а також набрати зброї. Допомагатиме тобi, товаришу Чубенко,
отаман Адаменко з найбiднiшим селянством, така й така диспозицiя,
полонених не стрiляти, а офiцерiв пускай у розход, i душа з них геть, про
виконання сповiстити.

      Став я чекати того дня й думати собi, який там є Адаменко, чи красно
буде з ним поруч битися, i чи не пiде його селянство по барахольнiй
стежцi. Зваживши все й розмiркувавши, вирiшив я директиву трiйки виконати,
але годинника свого перевiв верст на п'ять уперед, виконав дiло сам з моєю
донбасiвською ротою й лiг, гарячий, пiсля бою на травi спочити та почекати
Адаменка. Самi знаєте - п'ять хвилин б'єшся, а цiлий день бiгаєш,
стомився, душа не тримається, на небi хмари одна за одною ганяються,
аромат природи, конi траву скубуть, i лише згодом я дiзнався, що дiстав
запалення легенiв.

      Адаменко не запiзнився й на крихту, вiн з'явився з братчиками в повнiй
бойовiй ходi, конi його були ситi, а люди муштрованi, кобила пiд ним аж
горiла золотою мастю, де вiн її ховав, отаку красуню, вiд людського ока? Я
його запитав про це, а вiн одповiв, що фарбує на захисний колiр, i ми всi
смiялися, смiху був повен луг, я устав з трави, щоб посмiятися, i вiдчув,
що мене коле колька, легенi нiби риплять пiд ребрами, i смiху в мене не
вийшло.

      Адаменно злiз з кобили, вiн був високий, як вагранка, i як вистачило
одежi на таку дитинку, пiдiйшов до мене, став прислухатися до мого кашлю,
поклав мене на землю i взявся робити масаж. Не знаю, що то був за масаж,
але ребра в мене лускались, як сiрники, вiд Адаменкових рук, вiн мене
трохи не задушив масажем i потiм признався, що його спецiальнiсть -
медицина, а в армiї був за ветеринарного фельдшера.

      Вiн менi одразу полюбився, цей Адаменко, був з нього партизанський
герой, я йому передав командування над моїми шахтарями, а сам почав
мучитись iз запаленням легенiв. Давали менi рiзнi порошки, й пiлюлi, мене
нiчого не брало, хвороба мiцно причепилася до грудей, а треба було до того
й ховатися та з такими легенями їздити верхи. Адаменко казав, що не кожний
таке витримає, i вирiшили ми з ним взятися за радикальнi лiки, а для цього
знайшли глухе село, куди нiякий нiмець не добiгав, поклали мене, раба
божого, на купу сiна на гарячу пiч i цiлий тиждень пiч грiли, i сiно
поливали водою.

      Така там була температура, так мене парою проймало, стiльки кровi з
мене вийшло, що я вiдчув себе здоровшим i вирiшив не вмирати, а Адаменковi
подарував мою стукалку. Ми почали мiркувати про з'єднання обох наших
загонiв, тiльки не знали, як розв'язати партiйнi справи, бо мiй загiн
партiйний, а Адаменкiв не зовсiм.

      Не знали вони, чим зовнi рiзниться партiєць, i признався менi Адаменко,
що вони хотiли собi на лобах повиколювати зорi, щоб не жарти були, а
справжня боротьба за свободу, i щоб кожне могло їх здалеку впiзнати. Та
потiм адаменкiвцi понаколювали собi груди, i в кожного на грудях зоря, i
це був їхнiй партiйний квиток власного взiрця. Ми постановили хлопцiв усiх
перечистити i вважати за повноправних партiйцiв.

      Ви тiльки уявiть таку панораму, що Чубенко лежить на печi, крутиться на
всi боки й плюється шматками чорної кровi, пiд ним мокре сiно аж шкварчить
на гарячiй цеглi, пара густа по всiй хатi, й не передихнеш, Адаменко
зажурився коло стола, хатою проходять його бiйцi, у всiх зорi на грудях,
усi вони фанатики соцiалiзму, серед них перекинчикiв не буде, бо їхнього
партiйного квитка не сховаєш i в землю з ним ляжеш.

      В головi макiтриться, стогну я на печi, як бугай, борюся за життя iз
слiпою природою, у вiконечко крихiтне бачу вулицю, дерева й далекi степи,
куриться, в моїх очах безконечна дорога. Хочеться побачити, той соцiалiзм,
хочеться дожити хоч до початку його, i я стогну ще дужче й роздираю груди.

      Адаменко кладе мене горiлиць i тримає, мене трусить марення, у вiконце
видко день i людей, потiм вiконце темнiє, й надворi нiч, планета везе мене
на собi крiзь днi й ночi, цiла хата труситься вiд цього.

      Ось мене несуть на марах, у вiконце я бачу, як палахкотить дерев'яна
сiльська церковка, як з обгорiлої дзвiницi падають потроху дзвони, падає
великий дзвiн, бевкає й гуде, падає менший за ним, дзеленькотить,
осипаються малi дзвони.

      Я прокидаюся й слухаю, в хатi регоче Адаменко, i я дiзнаюсь, що це його
антирелiгiйна робота. Вiн переконав парафiян на зборах, що треба розiбрати
по домiвках усе церковне добро, бо, чого доброго, i нiмцi можуть його
реквiзувати, а то й рiзнi банди на церкву налетять, усе святе золото
витрусять, молись потiм на поповi ворота! Ну й розiбрали по домiвках усе,
що попало, не церква стала, а цирк релiгiї, забрали парафiяни навiть
хоругви, та потiм i почалися на селi розмови, кожному хотiлося мати золоту
чашу чи там iнший золотий посуд, словом, справа кiнчилася тим, що церкву
спалили, щоб покрити загальний грiх, щоб покрити цiле село.

      Адаменко реготав собi на всю хату, i тiльки я очуняв, як ми вже мали
роботу адаменкiвської вигадки, у нього наче бiс сидiв у головi, одчайний i
гостроязикий бiс.

      Я варю .ось сталь, а в мене на думцi Адаменко, i ви менi скажете, що це
дрiбнi випадки партизанського життя, але ж навкруги були нiмцi, гетьманцi,
були вороги нашого класу, i ми стояли проти них, ми партизанили до
останнього патрона. Наше життя ми несли, пiднявши високо на руках, i це
дуже важко - ходити такою стежкою, мало нас вернулося живих.

      Ми билися всякими способами, i про один я вам розповiм, про бабський
налiт адаменкiвської вигадки.

      Так от, у степовому селi був ярмарок, на чотири боки курiло, курiли
степовi розложистi шляхи тощо, торохкотiли тачанки, торохкотiли нiмецькi
колонiстськi фургони, дзеленчали стальними тарiлками вози степового краю.
Рiзнi тони, рiзнi звуки, кожен хазяїн свого воза по голосу серед тисяч
пiзнає, отак ми з вами пiзнаємо гудки наших заводiв, отак паровознi
машинiсти пiзнають свої гудки серед усiх гудкiв; була степова тиша на
рiвному, як дошка, таврiйському безмежжi.

      На всi голоси дзвонили стальнi тарiлки на осях, перегукувався скот з
усiх кiнцiв ярмарку, людський гомiн тощо. Нiмцi ото ходять помiж возiв з
перекладачами, купують скот на гетьманськi гривнi, що їх гетьман на
машинцi друкував. Грає нiмецький оркестр їхнiх вiйськових маршiв i пiсень,
на вигонi нiмецький батальйон проходить муштру в залiзних шапках, у повнiй
викладцi, майор їхнiй на конi пузо трусить, небо, як Чорне море, над
головою.


Жираф - це кінь, виконаний за всіма вимогами замовника.
 
mr_smithДата: Неділя, 31.10.2010, 19:16 | Повідомлення № 12
ADMIN
Група: Адміністратори
Повідомлень: 5114
х-статус:
You know what I mean?


      На обрiї з'являються запiзнiлi фургони, вони котяться з чотирьох
шляхiв, на фургонах дебелi баби й дiвчата, червонi молдавськi хустки
горять на сонцi, фургони таборяться на ярмарку, зiскакують баби й
кутаються в хустки. Адаменко такий високий, а на ньому спiдницi зовсiм по
нормi, i вишита сорочка вiльно налiзла на широчезнi плечi, з паристої
дiвчини була одежа!

      Бабська команда вештається мiж народом, селяни регочуть з таких бабiв,
а ми, встановивши кулемети на належних точках, поставили найкращих
стрiльцiв по садках i так ударили з усiх бокiв, що за якийсь час нiмцi
здалися на нашу милость.

      Битись доводилося крiпко, це вам не гетьманцi, якi од пострiлу могли
побiгти. Нiмцi билися по повнiй програмi, їм на початку й нiяково було
тiкати вiд бабських спiдниць, а ми косили кулеметами, i це була
партизанська тактика, замаскувавшися бабами, пiдiйти на близьку вiдстань,
дiяти раптово й не дати розгорнутися для бою. Дехто й спiдницi погубив, а
Адаменко в дiвочому вбраннi увесь бiй провiв, намиста, коралiв, дукатiв
було повно на його шиї, i вiн не скинув нi одного разка намиста, не
загубив нi однiсiнького дуката. То було добро його дiвчини, яка вiддала
усе святкове вбрання милому на перемогу, а може, й на смерть.

      I про другий бiй я вам розповiм - адаменкiвської стратегiї, коли ми
вдвох з Адаменком оголосили на гетьманцiв червоний терор. Тодi ми
залишились сиротами, за нас загинули нашi близькi - Адаменкова дiвчина i
моя покiйна дружина. Знайшовся був серед нас такий, що видав їх
гетьманцям, i я летiв до наших мiсць Донбасу iз загоном, забувши про
небезпеку, я поспiшав рятувати, була жахлива нiч степової бурi, на небi
мiсяць лiтав з хмари в хмару, сухi блискавки сiклися в повiтрi.

      Менi хотiлося зiскочити з коня й побiгти ще дужче, та примчав я пiзно,
коло ставка, плямистого вiд нафти, я знайшов розстрiляну дружину, а в хатi
розгром i нищення. Дiвчинка моя забiгла десь у степ, i степ поглинув її.
Сiв я в хатi на пiдлогу й просидiв до ранку, i зрозумiв, що милостi нiкому
не буде, прокляв я гетьманську Україну моїм горем, вилiз на коня i не
злазив iз сiдла, доки не знищили ми цю державу з її охоронцями-нiмцями.

      А зрадник, що видав наших жiнок, добре вiдчув, як помалу наближається
до нього невiдступна смерть. Потiм i трапився той другий бiй
адаменкiвської вигадки, коли ми добре побилися й вiддячили, повернули
борги, i самими процентами з тої кровi можна було втопити гетьмана з цiлим
його кодлом старого росiйського генерала.

      Може, кому з вас доводилося партизанити - або хто в Червонiй гвардiї
був чи взагалi хто брав у свої руки владу на мiсцях, той, без сумнiву,
знає, якi були того часу настрої. Ми думали, що саме в нашому мiстi
крутиться центр революцiї, що на нас дивиться цiлий свiт i чекає вiд нас
такого, що його й у казках не чувано, всесвiтнього геройства,
революцiйного завзяття. А за нашим прикладом пiде вся пролетарiя, i ми не
шкодували нiчого в свiтi, перед нами сходила червона планета соцiалiзму,
на нас падали її прожектори, ми йшли, наступаючи нашiй метi на п'яти.

      Нi в кого з нас не було бiльше одних штанiв та подертої шинелi. Де ми
проходили - там ставала Республiка Рад, i нас було зовсiм мало, i патрони
часом не стрiляли, i донбасiвська республiка стояла, як дитина незайманої
краси. Важкi роки пройшли над нами, i приємно тепер варити чудову сталь i
згадувати наших бiйцiв, а то нiколи було й умитися, i ми вирiшили з
Адаменком вибити до ноги цiлу сотню гетьманської варти у донбасiвському
низинному селi, поквитатися з паном гетьманом бiлогвардiйської держави за
наше невиплакане горе, на бiлий терор вiдповiсти як слiд i так далi.

      I ми їх застукали, сотню гайдамацького полку iменi його свiтлостi
гетьмана Скоропадського. Ми довго йшли за ними, i не шелестiла трава пiд
нашою ходою, мало було нас для бою чи для засiдки, удень ми йшли, а вночi
дивилися на зорi й захлиналися ненавиддю. Адаменко чекав слушної нагоди,
бо для бою не кожна година годяща.

      Вiзьмiть метал, i ви скажете, що його не кожної хвилини випустиш iз
мартена, i кiвш мусить бути на мiсцi, i виливницi готовi, а найголовнiше -
мусить зваритися сталь. Пустити ж людей у бiй - вiдповiдальна дуже рiч, i
коли, було, подаси знак до бою, то аж гориш увесь, i думки тисячами
пролетять у головi.

      Ми свого дочекалися в одному молдавському селi, там була велика школа,
гетьманцi стали в нiй на ночiвлю, а нам того й треба було. Ми вночi
влаштували їм розваги, i нi один не вийшов звiдти живим, ми познiмали
караули, пiдперли дверi й почали кидати у вiкна запаленi вiхтi соломи, i
нам знадвору видко було, як зривалися з пiдлоги вояки, i ми їх хрестили з
гвинтiвок. На пiдлозi не влежиш, коли на голову летить запалений вiхоть, i
ми б не морочилися так довго, коли б мали були якiсь гранати.

      Такий був другий бiй адаменкiвської вигадки, а звичайних боїв
траплялося дуже багато, i третя адаменкiвська вигадка була й останньою, та
до неї пройшов цiлий рiк. Нiмеччина за цей час розпочала революцiю, i їй
стало розвиднятися в темнiй головi. Вся Європа горiла в революцiйних
бурях, я залишив Адаменка у загонi за командира, загiн став до лав
Червоної Армiї, а сам я поїхав до чудесного мiста Одеси, куди кликали мене
товаришi-пiдпiльники - боротися з iноземними окупантами та
iмперiалiстичними акулами.

      Iшов тисяча дев'ятсот дев'ятнадцятий рiк, повний порт стояв вiйськових
кораблiв, всю Одесу подiлено на зони, тут вам була iноземна,
бiлогвардiйська Гришина-Алмазова, а далi натискали петлюрiвськi частини, i
польськi легiони строїли з себе французiв. Офiцерськi бiлi частини билися
з українськими, у кожнiй зонi була контррозвiдка, всi контррозвiдки не
забували нас i соннi, життя було революцiйне й пiднесене, ми ходили всi по
ниточцi над смертю. Ще забув я сказати, що була в мiстi й бандитська армiя
Мишки Япончика, кiльканадцять тисяч озброєних нальотчикiв, їм було вигiдно
строїти з себе революцiонерiв, i вони влаштовували скаженi екси на вулицях
Одеси, а розраховувались за екси ми, бiльшовики, i все, що траплялося в
мiстi, клалося нам на карб.

      Контррозвiдки розривалися, шукаючи нас, i в такому перепльотi точилося
наше партiйне життя тодiшньої Одеси, та ми не кидали дiла, у нас склалася
iноземна колегiя, працювала пiдпiльна друкарня у одного рибалки, батька
мого товариша Половця. Ми знайшли дорогу на вiйськовi французькi кораблi,
ви чули з газет про бунт на крейсерi, одно слово, було зроблено шматочок
роботи, не менi цим хвалитися i не вам про це слухати. Загинуло чимало
пiдпiльних товаришiв, а менi пощастило викрутитися, хоч не ховався я й не
заривався з хоробрiстю, у пiдпiллi головне - дисциплiна й витримка, там
твоє життя всiм належить, i ти мусиш ризикувати рiвно настiльки, наскiльки
дозволить комiтет.

      Залишився я живий i пiшов знову до свого загону, бо обрiї раптом
потемнiли, i чорнi хмари насунулись на наш радянський берег, а простiше
кажучи - почався наступ денiкiнських армiй на Москву. Нашi загони Червоної
Армiї вiдходили на пiвнiч, буржуазiя в мiстах мало дзвонiв не порозбивала
з радостi й молебнiв, година була пiдходяща, i ми знали, що помилування не
буде, всю Росiю повернуть генерали на царську в'язницю.

      Я знайшов мого Адаменка на фронтi, вiн командував красивим полком, i в
його полку не було двох однаково зодягнених бiйцiв. Зустрiч наша була
невесела, i довго ми думали, що нам робити, а потiм порадилися де слiд
було, забрали з полку потрiбних донбасiвських людей та й пiшли з Адаменком
до денiкiнцiв у тил, на наш курний i милий Донбас, на його балки й степи,
i ми добре там походили!

      Скiльки вугiлля ми не дали денiкiнським паровозам, заводам не дали
лагодити машини й зброю, ми партизанили цiлим Донбасом, i кожне селище нас
годувало, кожен завод нас ховав, кожна шахта нас знала. Сонце донбасiвське
грiло, боїв було чимало, i нам ставили рiзнi пастки, ловили по всiх
кутках, i нарештi довелося їм зняти з фронту дроздовський офiцерський полк
i кинути на нас, i тут трапився третiй бiй адаменкiвської вигадки.

      Коли знаходиться у деяких хлопцiв невстояна кров, i їм хочеться писати
рiзнi оповiдання про нашу громадянську вiйну, i вони пишуть перами й
олiвцями, як навiженi, - вони бачать, як ми, голi й босi, женемо озброєнi
армiї ворогiв, як офiцерськi полки кидають зброю i просять пардону тiльки
через те, що так хочеться молодому писуновi. А нам, що куштували тiєї
водички, щемить серце, хочеться лаятись, нам досадно, бо таких ворогiв не
слава й побороти, нам же не з неба щастя летiло, ми його важко й трудно
здобували, i офiцерськi полки з одчаю билися криваво i як годиться. I тим
бiльша честь нашим бiйцям, що вони били такого завзятого ворога, що вони
перемогли таку силу ворогiв.

      Офiцерський дроздовський полк був у повнiй формi, там полковники були
за взводних, а капiтани й поручики билися, як простi солдати, i командував
ними донський хорунжий, що за рiк зробився генералом. Коли прислали на нас
той полк, значить, ми добре їм дошкулили, i, потерпаючи перед таким
ворогом, ми тiшилися, що здiбностi нашi вiдзначено, на нас вийшла краща
ворожа частина.

      Ми з Адаменком двi ночi сидiли в солянiй шахтi, радилися, сперечалися й
вираховували, в Адаменка був гострий розум, план того бою цiлком постав у
його головi, я лише коригував i переводив на практичнi рейки. Дроздовський
полк тим часом мацав мiсцевiсть, до них ходила рiзна тамошня наволоч, з
усiх куткiв збиралися вiдомостi, i нашi люди ходили до них виказувати й
плутати карти.

      У їхньому штабi кипiла робота, вони спробували навiть загравати з
робiтництвом, це були не тi офiцери, що пиячили по тилах та спекулювали,
та пiдривали їхнiй фронт, це був бойовий полк фанатикiв монархiзму,
оскаженiлi захисники капiталiзму. Вони пиячили так, щоб цього не бачило
населення, вони нищили наших товаришiв таємно та без галасу, вони удавали
з себе овець, та були вовками, i по-своєму вмiли служити своєму чорному
класовi. Нам довелося з ним стати вiч-на-вiч, з цим дроздовським
офiцерським полком, i дiло випало нам, признатись по правдi, дуже
вiдповiдальне.

      Ви знаєте донбасiвськi степи й степовi яруги, часом рiчечка протiкає в
низьких берегах, в очеретах, в осоцi, i стоять велетнi металургiї, курять
домни й коксовi печi, бiля шахт терикони, як пам'ятники про кiлькiсть
людської працi пiд землею. Треба було вишукати серед цiєї тiсноти потрiбну
долинку, по якiй би протiкала рiчка та були б очерети й iнша висока трава,
до такого мiсця треба було пiдводити рiзними хитрощами денiкiнцiв i там
зiткнути їх з тим, iз чим ми їх зiткнули.

      Це була вища партизанська вмiлiсть, регулярна частина з цим, мабуть, не
впорається, ми розбили наш загiн на двi половини, роз'їхалися на
призначенi мiсця й почали робити галас. Дроздовцi теж розбилися надвоє, i
почався триденний бiй партизанської тактики. Правильно каже наука, що
легко накреслити план, та тяжко виконати його, i каже, що перейти льодовий
потiк по шию у водi i по гострих камiннях - трохи нагадує труднощi, якi
постають у командира пiд час виконання плану.

      Ми з Адаменком були коло наших окремих загонiв, ми умовилися зустрiтися
у певний час i на певному мiсцi, ми три днi вiдступали з боєм i пильнували
того, щоб вiдступати туди, куди нам треба, а не туди, куди ворог пожене.
План у нас був дуже нахабний, i вiн провалився б за iнших обставин.

      Ми з Адаменком поволi зближалися й зближалися, дроздовцi йшли за кожним
з нас, нашi загони весь час меншали, ми розпускали своїх бiйцiв - ви потiм
побачите, для чого. Швидко казка кажеться, та не швидко дiло робиться, i
одного прекрасного пiдвечiр'я ми з Адаменком та лiченi люди з наших
загонiв зустрiлися в одному мiсцi, i то було не те мiсце, про яке ми
вмовлялися, проте i його можна було використати. Була долинка, рiчка й
очерети, i ви розумiєте, що з обох бокiв наступали дроздовцi, а нас була
жменька помiж ними. Ми залишили кiлькох охотникiв на правдиву смерть, самi
ж подалися очеретами вбiк i вчасно вискочили з мiшка, знайшли кiлометрiв
за два наших хлопцiв i пiдмогу з найближчих шахт, стали чекати наслiдкiв.

      Дроздовськi частини наступали одна на одну, i кожна думала, що
натрапила на нашу бiльшу ватагу, а мої кулеметники пiддавали жару на
обидва боки. Сутенiло, з обох бокiв розпочалася серйозна стрiлянина,
стрiльцi вони були добрi, клали однi одних наповал, була вечiрня пора,
сонце зайшло за куряву, i доки вони добрали, що самi з собою б'ються, ми
пiдiйшли з флангу й допомогли їхньому горю. А там настала нiч, i третiй
бiй адаменкiвської вигадки скiнчився, сам Адаменко дiстав кулю в рота,
вона пробила язика й вийшла десь коло потилицi. Я одвiв його до знайомого
лiкаря в лiкарню, а сам, глибоко зворушений, став ходити округ лiкарнi й
чекати ранку та оббивати нагайкою листя на деревах.

      I на ранок я пробрався до Адаменка, вiн був сам у фельдшерськiй кiмнатi
i в лiжку не лежав. Я побачив, що вiн ходить по кiмнатi з кутка в куток,
це був велетень майбутнiх днiв i не дрiбної породи, голова вся в бiлому,
видко лише нiс та очi, i я затрепетав - якi вони були червонi й страшнi.
На лiжку лежала дiвоча сорочка й спiдниця, коралi й намисто його
небiжчицi, вiн побачив мене i нiби хотiв заговорити простреленим язиком та
махнув рукою, щось, мов сльоза, закрутилося й заблищало в його оцi.
"Нiчого, ще наговоришся, - сказав йому я, - ми тобi телячого язика
пришиємо", а в самого аж крутить у серцi, не дуже веселi виходять мої
жарти.

      Вiн пiдiйшов до стiни й став писати на нiй пальцем жахливi слова про
неминучу суку-смерть, яка його хоче задушити в лiжку, та вiн на лiжко не
ляже, хай вона прийде до нього до стоячого, i рiзнi прокльони. Я
вiдповiдав йому теж пальцем по стiнi i вголос проказував свої написанi
слова, i про що ми говорили - вам не цiкаво. Потiм ми потисли один одному
руки, i я вийшов перебалакати -з лiкарем, а коли повертав назад, почув
пострiл з моєї стукалки, i Адаменко стояв посеред кiмнати, з грудей, як iз
чопа, била кров, в очах у нього було порожньо, i вiн упав на пiдлогу.

      I далi продовиiуйте мiтинг без мене, Федiр Iванович глянув сюди раз i
другий, iду вже, Федоре Iвановичу, iду до мартена, i хай це буде останнiй
раз, що я на роботi промову сказав. П'ять рокiв стоїть наша держава,
варитимемо сталь всiх сортiв, любитимемо нашого Ленiна, хай живе завзятий
невiдступний шлях до соцiалiзму, слава нашому Донбасовi й вiчна пам'ять
загиблим бiйцям!



      1932-1935, Харкiв





      [1] Гирилиця - вервечка, низка.


Жираф - це кінь, виконаний за всіма вимогами замовника.
 
Форум селища міського типу Червоне, Червоне - зробимо кращим »  Школопедія (Школопедия) » Українська література » 11 клас - Тема: Юрій Яновський. (11 клас - Тема: Юрій Яновський.)
Сторінка 1 з 11
Пошук:


Оплата будь-яких послуг через інтернет

Вхід

Логін:
Пароль:

Інформація

Ваш IP: 54.167.202.184
Браузер:

Cайт живе: