rss · Середа, 20.09.2017, 10:34

Опитування

Дендрологічний парк
1. Відреставрувати парк
2. Мені байдуже
3. Парк і так гарний
4. Допоможу з реставрацією
5. Замість парку будинки
Всього відповідей: 39
Сторінка 1 з 11
Модератор форуму: Shooler, lusi 
Форум селища міського типу Червоне, Червоне - зробимо кращим »  Школопедія (Школопедия) » Українська література » 11 клас - Тема: Григорій Косинка (Стрілець). (11 клас - Тема: Григорій Косинка (Стрілець).)
11 клас - Тема: Григорій Косинка (Стрілець).
ShoolerДата: Неділя, 12.04.2009, 01:14 | Повідомлення № 1
Супермодератор
Група: Модератори
Повідомлень: 3529
х-статус:
Veni! Vidi! Vici!

11 клас - Тема: Григорій Косинка (Стрілець).

“В житах”
“Фавст”



Я - волк! И вожака хочу я трон.
Ведь жизнь имеет волчий нрав.
В ней справедливейший закон -
Кто всех сильнее тот и прав!
 
lusiДата: Середа, 06.05.2009, 22:37 | Повідомлення № 2
Шановний мешканець
Група: Модератори
Повідомлень: 458

Григорій Михайлович Косинка (справжнє прізвище - Стрілець) народився 29 (17) листопада 1899 року в селі Щербаківка Обухівського району Київської області. Батьки - малоземельні селяни - намагалися поліпшити своє злиденне життя десь за Уралом, біля Байкалу, але й там добра не знайшли. Повернулися назад до села і перебивалися батьківським підробітком на цукровому заводі в сусідньому селі Григорівка. Рано довелося йти на заробітки й малому Григорію - працювати в панських економіях. З чотирьох років навчився грамоти від діда, закінчив двокласну школу в селі Красний кут.
Прадід його Павло Стрілець був чумаком, дід Григорій - кріпаком, батько Михайло - батраком, а сам він навесні 1914 року, покинувши сухий вишняк коло батьківської кати, розпочав самостійне трудове життя з чищення черевиків чиновникам на вулиці Володимирській біля Золотих воріт у Києві. Чотирнадцятилітнім підлітком Григорій Стрілець працював також писарчуком у Трипільській волосній управі.
4 травня 1919 року газета лівих соціал-революціонерів (боротьбистів) „Боротьба" надрукувала перше оповідання - новелу-спомин дитячих літ „На буряки", підписане псевдонімом „Косинка". З нагоди публікації першого художнього твору Григорій Стрілець сфотографувався в одному з київських фотоательє 10 травня 1919 року.
Тяжка робота досить швидко, в 1919 році, звела Григорієвого батька в могилу, і турботи про сім'ю лягли на його плечі, як на старшого.
Коловерть визвольних змагань, що закрутилася на Київщині під час революційних потрясінь, підхопила і Григорія Стрільця: зі зброєю в руках воював він на фронтах громадянської війни. Воював він в армії УНР і в загонах повсталих селян Київщини під проводом отамана Зеленого. Влітку 1919 року він супроводжував Данила Зеленого в Кам'янець-Подільський на зустріч із Симоном Петлюрою.
Під час розгортання комуністичного терору участь Косинки в українських визвольних змаганнях обернулася фатальним наслідком для нього. Після поразки зелених загонів на терені Київського повіту в кінці літа 1919 року Григорій Стрілець зі своєї Трипільщини, де брав участь у бойових діях, повернувся до Києва і там потрапив до в'язниці. Протягом трьох місяців чекісти з'ясовували, за яких обставин опинився він у ставці Петлюри, але до ревтрибуналу того разу не дійшло.
Пізнавши гіркоту втрат і розчарувань в ході визвольник потуг, Григорій Косинка із селюцькою впертістю і працездатністю повністю поринув у творчість. Перше п'ятиліття 20-х років стало для молодого автора плодовитим: від оповідання до оповідання талант його міцнів і розкрилювався. У плідний період з 1920-го по 1926-й рік періодичні видання, журнали, видавництва „Гроно", „Слово", „Нова громада", ,Червоний шлях", „Книгоспілка", ДВУ видали: "Під брамою собору", „Момент", „За земельку", збірки „На золотих богів", „Новели та оповідання" („Сорочка", „Зелена ряса", „Постріл", „За ворітьми", „Товариш Гавриш", „Мати"), „Анкета", „В житах" - твори, що зробили Косинку найпопулярнішим автором новітньої української новелістики.
Нестерпного болю завдавало йому те, що відбувалося на селі. Ревно виконуючи обов'язки годувальника, він часто бував у своїй Щербанівці, де його мати, Наталка Романівна, перебивалася на безхліб'ї з п'ятьма молодшими за нього братами і сестрами. Село ледь животіло, і це гнітило Григорія найбільше. Ходіння по лезу ножа гостро відчувалося у творах, написаних Косинкою на початку 30-х років. Офіційна „пролетарська" критика перейшла до відвертого цькування письменника. На нищівно сувору оцінку наразився весь доробок „куркульського ідеолога". Розгромні виступи ортодоксальних критиків В.Коряка, С.Щупака, І.Кулика, Б.Коваленка та ще з ними піддавали остракізму твори, поділені ними на „дезертирську" („Постріл", „В житах", „Десять"), „куркульсько-бандитську" („Темна ніч", „За ворітьми", „Політика", „Циркуль", „Анархісти") та „інтервентську" („Мати") тематики.
...Косинку заарештували 4 листопада 1934 року за звинуваченням у приналежності до організації, що готувала терористичні акти проти керівників партії і Радвлади. 15 грудня 1934 року, виїзна сесія Військової колегії засудила Григорія Косинку-Стрільця до розстрілу.



Я - Ангел!.. Только крылья в стирке, нимб на подзарядке, а рожки и хвост - это у меня наследственное...))))
 
mr_smithДата: Неділя, 31.10.2010, 19:21 | Повідомлення № 3
ADMIN
Група: Адміністратори
Повідомлень: 5114
х-статус:
You know what I mean?

Григорій
Михайлович Косинка

В житах

    Це все бу­ло прос­то до дрібниць: і
я, і зас­па­ний ра­нок, і си­вий степ. Я пам'ятаю хо­ро­ше тільки ра­нок: зап­ла­ка­ний
у ро­сах, мо­ло­дий і тро­хи за­со­ром­ле­ний сон­цем, що смут­не ку­па­ло­ся у
стрижні.

    

    - Ну, ну… вже й цілу­ва­ти­ся
лізе!

    

    Кажу це до сон­ця, бо во­но без­це­ре­мон­но
грається во­ло­син­ка­ми на моїй нозі, лю­бов­но ог­ля­дає забрьоха­ну ко­ло­шу
на шта­нях і сміється з ме­не крильця­ми бджіл: "Дізік, дізік…"

    

    - Дізік?!

    

    Я по­чи­наю сер­ди­тись, бо що та­ке
"дізік"? Дізік - страш­не для ме­не сло­во, бо во­но на­га­дує мені
про дійсність - раз, а дру­ге - в нашій ре­во­люційній терміно­логії це є де­зер­тир,
а я, то­ва­риші, са­ме до них і на­ле­жав!

    

    Маєте: "Ко­ли, - ду­маю, - сон­це
по­чи­нає шу­ка­ти де­зер­тирів - до се­ла не піду, не­без­печ­но (та­кий наш
зви­чай де­зер­тирський), а прос­то собі ле­ва­да­ми, бла­го ще неділя сьогодні
- сплять, в жи­та".

    

    Так і пос­та­но­вив: ле­ва­ди ма­нять
ме­не зрад­ли­во вер­ба­ми, го­ро­ди пах­нуть по­ли­ном, м'ятою, але мій вірний
то­ва­риш - жи­та.

    

    Ляжу в до­лині, де тліє під сон­цем
Гор­ди­на мо­ги­ла, а пе­реді мною стов­по­вий шлях, Гни­ли­ще, Чор­нос­лив­ка,
далі…

    

    - В жи­та!

    

    …Одкрасувались - на­ли­ва­ються, че­рез
тиж­день-дру­гий - ко­пи, а за­раз до­го­ря­ють; у ме­не по­ча­ли дзво­ни­ти ко­си,
сер­пи, а важ­кий ко­лос схи­ляв­ся до землі, але в цю хви­ли­ну ста­рий чор­но­гуз
по­важ­но прой­шов тра­вою до бо­ло­та, пок­ло­нив­ся на всі чо­ти­ри сто­ро­ни,
піймав не­обе­реж­ну жа­бу і під глу­хий клекіт спо­ло­хав на ста­вищі ди­ку
кач­ку…

    

    - От дур­на жа­ба, прав­да?

    

    Це моє сло­во до японсько­го одріза­на,
але після цього я рішу­че встаю, підко­чую ко­лоші і сміюся до своїх ніг, а во­ни
ж у ме­не міцні, рівні, сильні (во­лос­сям об­рос­ли, а мені ба­ба ка­за­ла: то
- си­ла); заг­ля­даю у стри­жень: там же до ме­не посміха­ються сірі, гарні
очі, роз­пат­ла­ний чуб го­рить на сонці та ви­зи­рає ще ди­тя­че об­лич­чя
Корнія Дізіка.

    

    Показую йо­му ку­ла­ка
й лов­лю зо­ром слід чор­но­гу­за.

    

    - Треба ру­шать! Поснідать би
не ва­ди­ло, а?

    

    Але при­га­дую, що ко­ли в селі по­ба­чить
сол­дат зе­ле­ну со­роч­ку, спокійно прицілюється з руш­ниці, на­че в су­ху вер­бу,
і ви­гу­кує, стріля­ючи з ля­ку: "Стой, ні с мєста!"

    

    Правда, це бу­ває ду­же рідко, бо
ми, де­зер­ти­ри, - на­род бой­овий, а хо­ди­мо обе­реж­но, особ­ли­во ве­чо­ра­ми;
за­синіло - се­ло на­ше, а ра­нок - жи­та об­ми­наємо. Вирішив не снідать: хіба
мож­на до служ­би бо­жої хоч рісоч­ку до ро­та бра­ти?!

    

    …Коп'ях сіна підсми­кав, підбив но­га­ми
(хай слід зат­реться), уваж­но ог­ля­нув свою "япо­ноч­ку" - за­су­нув
її за па­сок штанів, кар­туз - на очі, а стеж­кою чор­но­гу­за - в жи­та.

    

    Не пішов, а поп­лив… Бо мені не зви­кать
до од­но­манітно­го рит­му хлібів, і степ для ме­не знай­омий, як і моя
"япо­ноч­ка": хви­люється ран­ка­ми, дзво­нить хви­ля­ми в обіди, а
ве­чо­ра­ми, ко­ли до­го­ря­ють жи­та, ля­гає спать.

    

    Іду знай­оми­ми стеж­ка­ми: ши­ро­кий
Розділ зустріне ме­не пше­ни­ця­ми, Тем­ник привітає жи­та­ми, а ко­ло Гор­ди­ної
мо­ги­ли - край­ко­ва­на синіми льона­ми плах­та з вівса, яч­ме­ню і п'яних гре­чок.

    

    Все так прос­то, яс­но і рап­том:

    

    - Чого це ку­рить сте­по­вий
шлях?

    

    Лягаю. "Япон­ка" ко­со ди­виться
на до­ро­гу, мої нер­ви прий­ма­ють пісні по­ля і, здається, по­чи­на­ють
підспіву­ва­ти самі; десь над ухом б'ється крильця­ми джміль, гу­де, роз­со­тує
нер­ви, і мені до бо­лю хо­четься пійма­ти йо­го і за­да­вить…

    

    Ще пильніше вдив­ля­юся на за­ку­ре­ну
до­ро­гу, "ка­ва­лерія, ка­ва­лерія", про­но­ситься іскрою дум­ка,
гас­не на синьому льону і твер­до рішає: "Уби­ти двох, трьох, а тоді що бу­де…
Заст­ре­литься".

    

    Але ми­мо­волі кла­ду за обніжок го­ло­ву,
за­со­вую босі но­ги в жи­то, вип­рав­ля­юсь тілом і жду; мої нер­ви уже не
співа­ють, а тільки дзво­нять ти­хо: "Дзінь, ддзінь!.."

    

    Думаю: "Ко­пит
го­рить під сон­цем - ба­га­тий іде…"

    

    За півго­ней од ме­не, спи­ня­ючи
рис­сю си­во­го ко­ня, проїхав гни­ли­щанський ба­гач Дзю­ба, і жи­то пе­ре­да­ло
йо­го го­лос­ну, тро­хи чванько­ви­ту роз­мо­ву:

    

    Ого-го, брат! Жи­то­мирська гу­бернія
пов­на те­пер ни­ми, слу­жить не хо­че в ко­муні, а все льогкі хліба по­да­вай!..

    

    А дру­гий на возі:

    

    - Комісарами хо­тять бу­ти.

    

    Комісарами?! Хай чор­том бу­де! А то
як ніч - з вин­тов­кою до вікна йде: "Дай­ош!.."

    

    Сіра сму­га піску, білий ко­пит ко­ня,
а за ни­ми моє не­пе­ре­мож­не ба­жан­ня вистріли­ти, але пам'ятаю на­каз ота­ма­на
Гост­ро­го: "Не ви­лазь і не стріляй". Див­лю­ся на жи­ла­вий де­ревій
під обніжком, де лап­ка­ми зап­лу­та­лась і бор­сається у ме­дов­ни­ку бджо­ла,
посміха­юсь та лізу в гус­тий льон.

    

    Хай бу­де й так…

    

    Дзінь, Дзю­ба, дзінь…Це дзво­нить
степ на обід; ме­не од го­ло­ду по­чи­нає сса­ти під ло­жеч­кою, і я, щоб зас­по­коїти
йо­го, ми­мо­волі ду­маю про Дзю­бу:

    

    "Мабуть, доб­ре поснідав? По­ду­маєш,
ге­рой який знай­шов­ся: "Коміса­ра­ми хо­тять бу­ти"? А хоч би й
коміса­ра­ми?.. Ні, Гост­ро­му цього ска­за­ти не мож­на… Уб'є…

    

    Переді мною про­хо­дить жи­та­ми
тінь розстріля­но­го на го­роді Дзю­би ко­муніста Матвія Ки­ян­чу­ка, і мені чо­гось
до бо­лю ро­биться сум­но:

    

    Дзінь…

    Я на боч­ке си­жу

    Под боч­кою кач­ка,

    Мой муж - большо­вик,

    А я - гай­да­мач­ка!"

    

    І підморг­не! Мо­ло­дець
був Матвій, ко­ли ве­ли йо­го…

    

     Дзінь…

    

    Про комісарів я не ду­маю, Гост­рий
мо­же од­вес­ти вночі й ме­не ку­па­ти­ся до стриж­ня, а все-та­ки мені ціка­во:
"Хто во­ни такі?!"

    

    Степ зустрічає низьки­ми пок­ло­на­ми
пашні вітер, а він про­хо­дить по­ля­ми - теп­лий, ніжний, сми­кає за ву­са гор­ду
пше­ни­цю, мор­гає до вівса й дов­го, дов­го цілує ку­че­ряві го­ло­ви гре­чок
- п'є ме­ди сте­пові.

    

    Я ки­ваю йо­му своє "не знаю",
сам хо­чу ду­ма­ти про Ки­ян­чу­ка, але якимсь нап­ру­жен­ням волі встаю і зра­зу
ж присідаю, бо на до­розі май­орить під вітром чер­во­на хуст­ка (я із сво­го
лігва ба­чу тільки хуст­ку); ки­тиці, мов пуч­ки ка­ли­ни, тор­ка­ють ко­лос­ки,
во­ни ко­кет­ли­во посміха­ються до сон­ця, а вітер схоп­люється у ме­не над го­ло­вою
ма­леньким вих­ром і тан­цює.

    

    - Плювать мені те­пер на Гост­ро­го!
Іду на­зустріч, мо­же, хоч пиріжка дасть, ко­ли не з на­шо­го се­ла… Де­зер­ти­рові
все мож­на! Ач­хи, ку­че­ря­ва! Ой" зля­кається… З неділею, ку­ди йдеш?! -
не ска­зав, тільки по­ду­мав: "Нев­же Уля­на?"

    

    Я од зди­ву­ван­ня
підсу­нув на ло­ба кар­туз: "Що ж бу­де далі?"

    

    Стояла пе­реді мною справж­ня Уля­на,
а з нею сто­яла обо­ра панська і шість волів у плузі - ора­ли степ ко­лись…

    

    Степова дич­ка - за­па­ле­на, зас­ма­же­на,
а очі - два жуч­ки… Во­ду но­си­ла.

    

    - Здарстуй! - і ста­ла.

    

    - Здорова будь, Уля­но! - хотів
посміхну­тись і не міг: во­на дов­го ди­ви­лась на ме­не, вид­но, ду­ма­ла, а
ко­ли її око впа­ло на моє дра­не коліно, де спокійно ла­зи­ла бо­жа корівка, -
со­ром­ли­во засміялась, тільки гу­би якось по-ди­тя­чо­му зат­ремтіли, на ко­ло­сок
по­ко­ти­ла­ся не­помітно сльоза… Сині очі пи­та­ли ме­не:

    

    "Хіба ти, Корнію, за­був яс­ла
ко­ло чор­но­го во­ла Зо­ря­на?.. А ко­ли цілу­вав мої очі - на сміх по­ка­зу­вав
че­рез ви­би­тий су­чок зо­рю, ка­зав: "Во­ни по­хожі на неї, прав­да, Уля­сю"?

    

    Я прос­тяг ру­ку, але не знав, з чо­го
по­ча­ти роз­мо­ву, і якось по-дур­но­му спи­тав її:

    

    - Тебе, Уля­но, те­пер і не
впізнать…

    

    І ти­хо впа­ло на до­ро­гу її сло­во:

    

    - Змінилася.

    

    А далі я прос­то не пам'ятаю, що ста­ло­ся:
во­на зай­ня­ла­ся, рво­ну­лась до ме­не і глу­хо крик­ну­ла:

    

    - Які во­ро­ги ми… Ні, Корнію,
нам не так тре­ба! Ходім ся­де­мо.

    

    Я сп'янів… не знаю, що пи­тав у неї
і що ка­за­ла во­на мені, а тільки пам'ятаю, як буй­но зах­ви­лю­ва­лись жи­та,
зат­ремтів від ра­дості льон і га­ря­чий вітер при­пав грудьми до землі.

    

    Колоски слу­ха­ли:

    

    - Ти й досі та­кий слав­ний,
Корнію… Хо­чеш цілу­ва­ти? Цілуй, хай хоч один день бу­де наш!

    

    І гла­ди­ла ру­кою мій чуб, а йо­го розчісу­ва­ли
уже дру­гий рік дощі, сніги і ди­ке вов­че де­зер­тирське жит­тя…

    

    Вона сміяла­ся:

    

    - Хіба ти не знаєш мо­го Дзю­би?
То, Корнію, зу­би чор­тові, а не Дзю­би!

    

    Я пок­лав го­ло­ву на її коліна і
слу­хав, бо це бу­ла за­губ­ле­на в жи­тах моя до­ля:

    

    - У ме­не так на­че пісню хто
спи­сав: "Тільки й ма­ла ма­ти три си­ни й три доч­ки…"

    

    Я бо­яв­ся сліз і п'яно за­пи­ту­вав
Уля­ну:

    

    - Правда, те­пер на­ли­ва­ються
жи­та? А в нас, - ско­ро в бір піде­мо, - жит­тя панське, а го­лод со­ба­чий -
прий­деться гра­бить. День іде, і смерті ждеш. То­ва­ришів у вас ба­га­то?

    

    - Ех, Корнію! На­ли­ва­ються…
Стій, ска­же­ний, не рви!

    

    Я ба­чив на тон­ких поділках Уля­ни
гар­но ви­ши­ту ме­реж­ку, на па­зусі - кле­но­ве лис­тя, і все кру­гом бу­ло
п'яне, а чер­во­на хуст­ка зай­ня­ла­ся й горіла сте­пом од краю до краю!

    

    - Улясю… Те­пер мені нічо­го не
страш­но! Ми­ла Уля­сю…

    

    Шептали ко­лос­ки, а во­на со­ром­ли­во
підсми­ка­ла хвар­тух, ки­да­ла мені мо­релі і бо­яз­ко, з ти­хою жур­бою на­га­ду­ва­ла:

    

    - Піду до ма­тері, це ж він
поїхав до во­лості за­лож­ни­ком, а то ж ніку­ди не пус­кає…

    

    Барю Уля­ну й у двад­ця­тий раз, а
мо­же вос­таннє, за­пи­тую кле­но­ве лис­тя:

    

    - І досі лю­биш?

    

    Льон за­мор­гав.

    

    - Ой, безс­тид­ни­ку, хоч би не
пи­тав: "Лю­биш?" - пе­рек­ри­ви­ла й до­да­ла: - Про­ковт­ни мо­ре­лю,
а потім поп­ро­щаємось. - Ти­хо поцілу­ва­ла, рво­ну­ла льону горст­ку, й очі бу­ли
сині-сині, мов льон, а хуст­ка гас­ла. - Про­щай, Корнію!

    

    Далі по-ста­ро­му по­ве­ла бро­вою,
морг­ну­ла й засміялась.

    

    - Наливаються жи­та… Більш не
тре­ба, про­щай! - Пок­ло­ни­лась низько на шля­ху і по­ко­ти­лась зе­ле­ни­ми
вівса­ми у ве­се­лу Чор­нос­лив­ку до ма­тері.

    

    Дзінь…

    

    Дзвони, сте­пе! Я дов­го ле­жу і слу­хаю,
як дзво­нить у такт дзвонів сте­пу моє сер­це. Лізе бо­жа корівка, бе­ру її
ніжно на ру­ку і за­пи­тую: "Хо­чеш на коліна, до сон­ця?"

    

    Можна. Так, бе­рись лап­ка­ми за шта­ни,
далі… дур­на, па­даєш? А я, по-твоєму, як дер­жу­ся? Але ти не знаєш, ні, ти не
знаєш, що я, Корній Дізік, п'яний сьогодні в жи­тах, а?

    

    П'яні жи­та, розс­тупіться! Плю­вать
на смерть Гост­ро­го, я співать хо­чу, чуєш, сте­пе?

    

    Ой що ж бо то та за
во­рон…

    

    І го­рить пе­реді мною ще й досі Гор­ди­на
мо­ги­ла під сон­цем, чер­во­на хуст­ка Уля­ни і я - ко­ли зга­дую своє де­зер­тирське
жит­тя…

    

    Питаєте про Матвія Ки­ян­чу­ка? Роз­ка­жу,
але не за­раз, бо в жи­тах за­гу­би­ла­ся моя до­ля, і мені хо­четься пла­ка­ти,
мов ди­тині, або співа­ти, як співа­ють старі, ко­ли зга­ду­ють мо­лодість, а я
ще хо­чу співа­ти!

    

1925



Жираф - це кінь, виконаний за всіма вимогами замовника.
 
mr_smithДата: Неділя, 31.10.2010, 19:23 | Повідомлення № 4
ADMIN
Група: Адміністратори
Повідомлень: 5114
х-статус:
You know what I mean?

Григорій
Михайлович Косинка

Фавст

    Коли до­го­ря­ти­ме у вi­ках ос­тан­ня
зо­ря - го­рi­ти­ме моя мисль i страж­дан­ня, а на чор­нiй сму­зi не­ба кри­ва­ви­ми
лi­те­ра­ми спа­лах­нуть про­ро­чi Фран­ко­вi сло­ва:

    Народе мiй, за­му­че­ний, роз­би­тий,
Мов па­ра­лi­тик той на роз­до­рiж­жу. Людським пре­зирст­вом, нi­би стру­пом,
вкри­тий!..

    В iме­нi твоєму, Фавс­те з По­дiл­ля,
я пи­шу цi ряд­ки. Хай нас­туп­нi по­ко­лiн­ня зга­да­ють твоє iм'я ве­ли­ке,
хай на ко­лi­на ста­нуть пе­ред страж­дан­ня­ми твоїми.

    Дорогий ме­нi, до бо­лю рiд­ний Фавс­те.
Ти не знаєш, зро­зу­мi­ла рiч, та­ких слiв страш­них, як "На­род­на тра­ге­дiя"
- чу­жi й не зро­зу­мi­лi то­бi сло­ва цi. Ти - до при­мi­ти­ву прос­тий. Ад­же
пе­ред своєю смер­тю - ко­рот­кою i страш­ною - ти зу­мiв тiльки на­ма­лю­ва­ти
в ка­ме­рi ч. 12 ма­леньку тру­ну з хрес­ти­ком i вид­ря­па­ти пiд тiєю тру­ною
нiг­тем на стi­нi своє iм'я i прiз­ви­ще: "Про­кiп Ко­ню­ши­на". Оце
i все.

    …Тодi са­ме Рiзд­вя­нi но­чi кле­пав
мо­роз, ко­ли до на­шої ка­ме­ри пе­ре­ве­ли iз/ тю­рем­ної "сек­рет­ки"
Ко­ню­ши­ну: з об­лич­чя був си­вий, схо­жий на Фавс­та, що йо­го звик­ли ба­чи­ти
у вис­та­вах опе­ро­вих те­ат­рiв.

    Губи Ко­ню­ши­ни спух­ли, вiн ло­вив
i ков­тав теп­ле й важ­ке по­вiт­ря ка­ме­ри, а сам ро­бив трем­тя­чи­ми ру­ка­ми
якiсь див­нi ру­хи, нi­би зби­рав­ся шуг­ну­ти в якусь бе­зод­ню…

    Махлаюватий се­люк, вiн пi­доз­рi­ло
ог­ля­дав усiх при­сут­нiх, до всiх лас­ка­во ус­мi­хав­ся, шеп­тав щось, а да­лi
нес­по­дi­ва­но сiв на краєчок нар i го­лос­но, пiд ре­гiт при­сут­нiх за­явив:

    - Диви, от iс­то­рiя… I тут лю­ди
є. Ка­ме­ра, пов­то­рюю, зуст­рi­ла сло­ва Ко­ню­ши­ни смi­хом: упер­ше, ви­рi­ши­ли
всi. до­ве­ло­ся лю­ди­нi поз­най­оми­ти­ся з тюр­мою.

    Офiцер Клєнцов, що лю­бив був за­ля­ку­ва­ти
та­ких но­ва­кiв, пильно ог­ля­нув Ко­ню­ши­ну з усiх бо­кiв, iро­нiч­но скри­вив
ро­та i су­во­ро, до­пит­ли­во звер­нув­ся до Ко­ню­ши­ни:

    - Бандит?..

    Конюшина мов­чав. То­дi офi­цер, не
стри­му­ючи бiльше смi­ху, ска­зав до всiх при­сут­нiх у ка­ме­рi:

    - Фауста при­ве­ли. По­си­дим
больше - Ге­те уви­дим… А все-та­ки, пар­ниш­ка, за ка­кие гре­ки те­бя в на­шу
ка­ме­ру приг­на­ли, а?

    Конюшина не пос­пi­шав вiд­по­вi­да­ти,
вiн звiв стом­ле­нi очi на згорб­ле­но­го Клєнцо­ва, на всiх i нес­по­дi­ва­но
за­пи­тав офi­це­ра з нот­кою зло­би:

    - Хiба то­бi не од­на­ко­во?

    З кут­ка, не­да­ле­ко вiк­на, про­лу­нав
хрип­лий бас:

    - Правильно. Мо­ло­дець, Фавст.
Так i тре­ба од­ка­зу­ва­ти… Вiн же те­бе не пи­тає, чо­го ти по­го­ни згу­бив?
- виз­вi­рив­ся до Клєнцо­ва той-та­ки хрип­лий го­лос з кут­ка.

    Клєнцов в'їдли­во ог­риз­нув­ся, але
йо­го нiх­то не пiдт­ри­мав. Прав­да, усiм до впо­до­би бу­ло но­ве прiз­ви­ще,
що йо­го дав Ко­ню­ши­нi Клєнцов:

    "Фавст". То нi­чо­го, що
сам Ко­ню­ши­на не ро­зу­мiв, до чо­го во­но - прiз­ви­ще та­ке. Про ве­ли­ко­го
Ге­те вiн теж упер­ше чув у ка­ме­рi. Фавст з По­дiл­ля не знав ще, чи смi­ються
тут з йо­го мах­ла­юва­тос­ти i вбо­гос­ти, чи та­ки пiдт­ри­му­ють про­ти
Клєнцо­ва, - то­дi ще раз об­вiв усiх своїми ве­ли­ки­ми сi­ри­ми очи­ма - по­ба­чив
глуз­ли­ву пос­мiш­ку на вус­тах Клєнцо­ва, але все-та­ки ви­рi­шив чо­мусь, що
та­ки пiдт­ри­му­ють йо­го, Фавс­та з По­дiл­ля.

    Урочисто ви­тяг з ки­ше­нi зас­мальцьова­но­го
ки­се­та, пок­лав йо­го на бi­лi, лат­ка­ми вкри­тi шта­ни, доб­ро­душ­но зас­мi­яв­ся.

    - Курiть, хай до­ма не жу­ряться,
- ска­зав вiн. - Доб­ре тут у вас, ая… Так доб­ре, що й ска­за­ти не мо­жу: теп­ло,
за­тиш­но, а го­лов­не - лю­ди є… Там, де був я…

    I вiн рап­том за­мовк.

    - Довiку б га­дам та­ке доб­ро!
- ви­хо­пив­ся з кут­ка той-та­ки го­лос, що пiдт­ри­мав Ко­ню­ши­ну про­ти
Клєнцо­ва. Фавст зди­во­ва­но пiд­вiв очi: чи не ска­зав вiн якоїсь дур­ни­цi?
Здається, що - нi, але кра­ще йо­му не цвенька­ти, бо тюр­ма - сам знає - не лю­бить
ду­же ба­ла­ку­чих… То­дi. зда­ле­ка, з ха­рак­тер­ною i при­та­ман­ною ли­ше
се­ля­нам дип­ло­ма­тiєю по­чав був вип­рав­до­ву­ва­ти­ся:

    - Ая. У вас, ка­жу. то­му доб­ре,
що - теп­ло, на­ри є…

    - …С-сш. Як вiн ме­нi бо­лить.
Прок­ля­тий, як вiн ме­нi бо­лить. Пся крев, пся мать, за­нi­мiй.

    По ка­ме­рi бi­гав у ва­лян­ках не­вi­до­мий
Фавс­то­вi чо­ло­вiк, з по­ход­жен­ня i ви­мо­ви, вид­но бу­ло, по­ляк, i все
ла­яв свої зу­би, спльову­ючи раз у раз рi­деньку сли­ну з ро­та.

    Коли пан Яцькiвський - так зва­ли йо­го
- зу­пи­нив­ся навп­ро­ти Фавс­та й поп­ро­сив скру­ти­ти йо­му ци­гар­ку, то
Фавст щи­ро по­чав йо­му ра­яти:

    - Ая. зу­би? Знаю. Це як­би са­мо­гон
- пер­вак, а то­дi на­мо­чи­ти ма­хор­ки з па­по­рот­тю й зак­лас­ти на той
пеньок - по­вiр­те, од­ра­зу за­нi­мiє. Я знаю.

    Яцькiвський об­ра­зив­ся:

    - Цо? За­нi­мiє? Ти кра­ще, хло­пе,
по­рай це своєму батько­вi, ро­зу­мiєш? Маєш йо­го? За­нi­мiє.

    Але Ко­ню­ши­на не ба­чив, зда­ва­ло­ся,
нi­чо­го об­раз­ли­во­го: по­ра­да бу­ла як по­ра­да. Йо­му на­вiть зро­би­ло­ся
тро­хи смiш­но, що та­кий плю­га­вий па­нок у ва­лян­ках, а ди­ви - нас­тов­бур­чив­ся,
роз­сер­див­ся i га­сає по ка­ме­рi з кут­ка в ку­ток,

    Знизавши пле­чи­ма, Ко­ню­ши­на ми­мо­во­лi
за­ди­вив­ся на цього го­но­ро­ви­то­го па­на.

    А тре­ба зна­ти, що пан Яцькiвський
був iз своїм го­но­ром за втi­ху для цi­лої ка­ме­ри: кон­фе­де­рат­ка, авст­рiй­ська
ши­не­ля з бi­ли­ми ор­ла­ми, бун­дюч­нi ву­са, а вже го­но­ру то­го, то тiльки
в'їдли­вий Клєнцов мiг йо­го зби­ти, жар­ту­ючи:

    - У па­на Яцькiвсько­го, - ка­зав
вiн серй­оз­но, - во­ша теж дур­но не лi­зе. Чо­му, пос­пи­таєте? Во­на завж­ди
шу­кає iс­то­рич­нi ме­жi, що їх поз­бу­ли­ся по­ля­ки…

    Яцькiвський, зро­зу­мi­ла рiч, лю­то
ла­яв­ся на та­кi сло­ва, але хi­ба мож­на зу­пи­ни­ти Клєнцо­ва?

    - …пан Яцькiвський, - не звер­та­ючи
на лай­ку, го­во­рив Клєнцов, - най­бiльше ту­жить i жу­риться за блис­ку­чим
ми­ну­лим Сте­па­на Ба­то­рiя… А що­до во­шей, то я на влас­нi ву­ха чув, як
вiн за­пи­ту­вав од­ну бльондин­ку: з яко­го воєводст­ва, па­нi? З Бельве­де­ру?..

    Це, пов­то­рюю, бу­ло мiж iн­шим, по­бу­то­ва
дрiб­нич­ка, не вар­та серй­оз­ної ува­ги, бо сва­ри­ли­ся ми день у день ра­зiв
п'ять-шiсть, ко­ли го­во­ри­ли на та­кi гост­рi те­ми. Я за­но­то­вую цю дрiб­нич­ку
то­му, щоб ко­лись на­ма­лю­ва­ти об­раз Клєнцо­ва як но­сiя ве­ли­ко­дер­жав­но­го
шо­вi­нiз­му.

    Пiзнiше, ко­ли Фавст спав по­руч ме­не,
йо­му на свi­тан­ку, - роз­по­вi­дав, - сни­ли­ся са­ди у бi­ло­му цвi­ту i зе­ле­не
По­дiл­ля…

    - Весна, - ка­зав, - час­то
сниться ме­нi.

    Ми тлу­ма­чи­ли тi сни йо­го так, що
швид­ко Фавс­то­вi хо­ди­ти за плу­гом, швид­ко йо­му бо­ро­ни­ти по­ле, бо ко­ли
сниться то­бi щось зе­ле­не, то рiч яс­на - жи­ти бу­деш. I се­ло, ка­зав, сни­ло­ся:
тлi­ло в ди­му, на­мiт­кою бi­лою з виш­не­во­го цвi­ту вкри­ва­ло­ся, а ко­ли
до­див­ля­ти­ся до тiєї на­мiт­ки, то пах­ла йо­му рiл­ля, за­по­ло­на на пар;
во­на пах­ла, зда­ва­ло­ся, то­рiш­нiм гноєм, i пти­ця у ви­со­ко­му не­бi кри­ча­ла.

    - Такий сон, - го­во­рив ме­нi
Фавст, - що вiн має виз­на­ча­ти?..

    Я пам'ятаю, не вiд­по­вiв то­дi Фавс­то­вi,
бо з цi­ка­вiс­тю прис­лу­хав­ся до роз­мо­ви Ма­ла­ме­та з па­ном Яцькiвським:

    - У тибє бо­лит зуб, - го­во­рив
Ма­ла­мет. - Я ни­че­во, не про­тес­тую… Пусть, у каж­до­го своя бо­лезнь. Но
ког­да в ме­ня ост­рый ко­лит, ког­да с ме­ня кровь ка­па­ет, ког­да… й ты ру­га­ешь.
Я, как я дол­жен?..

    - Кумедiя, їй-бо­гу, - щи­ро,
по-се­лянсько­му ска­зав ме­нi Фавст. - Ме­нi та­кий сон ми­ленький нас­нив­ся,
а во­ни - за па­ра­шу гри­зуться…

    - …поднимайсь.

    У глу­хих ко­ри­до­рах свис­тять вар­то­вi,
бряз­ка­ють клю­ча­ми, а прос­лав­ле­ний на всю тюр­му Сто­ро­жук бла­гос­лов­ляє
ма­тю­ком Хрис­та i нас усiх… Зас­па­на ка­ме­ра встає, ки­дає жуж­мом пос­тiль
по кут­ках i, про­каш­лю­ючись, стає по-вiй­сько­во­му у двi ла­ви, був та­кий
зви­чай - ви­со­та­ти з ареш­тан­та дух про­тес­ту, звес­ти йо­го бо­дай до об­ра­зу
Ко­нон­чу­ка, що дав­но вже втра­тив об­раз людський.

    Декiлька слiв про Ко­нон­чу­ка.

    Це - тем­не i вбо­ге се­ло, се­ло,
яке пiд­пи­сує со­бi ак­ти об­ви­ну­ва­чен­ня трьома хрес­ти­ка­ми, а вже пiз­нi­ше,
в тюр­мi, па­дає до­до­лу на ко­лi­на, ко­ли по­ба­чить криш­ку хлi­ба; ну­жа
на та­ко­му Ко­нон­чу­ко­вi та­ка ве­ли­ка i плiд­на, що здається iно­дi, нi­би
йо­го тi­ло нав­мис­не за­сi­яно ви­сiв­ка­ми - во­ша­ми; тi­ло, схо­же на ря­бе
ми­ло… Ко­ли прой­де вра­нiш­ня по­вiр­ка - завж­ди ко­рот­ка i за­над­то вже
дi­ло­ва, - Ко­нон­чук сi­дає, як ка­же Клєнцов, "чи­та­ти га­зе­ту":
"бльондин­ки" впи­ли­ся йо­му в тi­ло, i тре­ба дов­го ша­ру­ва­ти Ко­нон­чу­ко­вi
свої гiст­ки товс­тою, му­жицькою со­роч­кою, щоб при­му­си­ти тих
"бльонди­нок" па­да­ти й си­па­ти­ся на по­мiст…

    Висiвки сип­лються - та­ка ну­жа! Об­лич­чя
у Фавс­та кри­виться, мов у ди­ти­ни, - вiн от-от, здається, розп­ла­четься;
важ­ко зiт­хає, жур­но хи­тає го­ло­вою i, до­по­ма­га­ючи Ко­нон­чу­ко­вi, бе­ре
од­ну "бльондин­ку" за лап­ки, кла­де її на по­мiст i ди­ко б'є че­ре­ви­ком…

    - Отак її тре­ба! - при­ка­зує
Фавст.

    - Ех, Ко­нон­чук, Ко­нон­чук! Твоя
"бльондин­ка", вид­но, не з Бельве­де­ру? Ба­чиш, во­на не ляс­кає
пiд че­ре­ви­ком, як па­на Яцькiвсько­го во­ша. То во­ша, мож­на ска­за­ти, iн­те­лi­гент­на,
панська во­ша… Прав­да, гос­по­дин по­ру­чик?

    Пiсля та­кої реп­лi­ки, а го­лов­не
- та­ко­го без­це­ре­мон­но­го i рiз­ко­го за­пи­тан­ня з бо­ку Фавс­та до
Клєнцо­ва у ме­не ве­ли­кий сум­нiв, що Фавст - нез­ря­чий греч­ко­сiй… Хто вiн
та­кий?

    Мотив цей роз­ро­би­ти.

    Клєнцов польською мо­вою (вiн си­дiв
у польських тюр­мах, де да­ють з пат­ро­на­ту бi­лий хлiб, вря­ди-го­ди мас­ло,
ка­ву, а кни­жок - про­фе­сорська, мов­ляв, бiб­лi­оте­ка) гне ма­тю­ки i
пильно, з не­на­вис­тю й пi­доз­рою ди­виться у вi­чi Фавс­то­вi.

    - Жаль-жаль. - го­во­рить
Клєнцов, - що те­бе не по­са­до­ви­ли до блат­них… Жаль, там би од­ра­зу бан­дитський
дух ви­вi­яв­ся…

    Фавст щи­ро смiється.

    - Що ме­нi блат­нi, - ка­же
вiн, - ад­же там скрiзь - ми, а не ви… Офi­це­ра зуст­рi­ти, та ще й офi­це­ра
з лей­би­ком - дру­гий та­бак, Клєнцов. Справ­дi, як во­ни, вар­ва­ри, три­ма­ють
вас нєвин­но п'ятий мi­сяць?.. Це ж, по­годьте­ся, не­культур­но, ая…

    …Хто та­кий Фавст? У ме­не бiльше нi­яких
сум­нi­вiв, що це не та­кий уже зви­чай­ний со­бi дя­дюш­ка з да­ле­ко­го По­дiл­ля.

    На цьому мiс­цi ме­жи Фавс­том i
Клєнцо­вим. як пи­шуть де­якi га­ли­ча­ни, завж­ди роз­по­чи­нається лай­ка,
але сьогод­нi обiй­шли­ся обид­ва без неї; прав­да, Клєнцов ус­тиг все-та­ки ог­риз­ну­ти­ся:

    - Пять ме­ся­цев, гос­по­дин Фа­уст.
еще не треп­ка, а ты… ты оп­ре­де­лен­но пой­дешь в зе­мельний ко­ми­тет спа­сать
са­мос­тий­ную…

    - Сволоч ти! - ко­рот­ко руг­нув
Фавст. Але наш пох­му­рий, вiч­но за­ля­ка­ний кар­це­ра­ми й ка­ра­ми ста­рос­та
зу­пи­нив ко­рот­кою лай­кою обох i, об­вiв­ши очи­ма по всiх кут­ках ка­ме­ри,
на­ка­зав ста­ва­ти в ря­ди - у двi ла­ви: над­хо­ди­ла чер­го­ва вi­зи­та­цiя
тю­рем­но­го на­чальства - по­вiр­ка по-ста­ро­му й по-но­во­му.

    Ще да­ле­ко до ка­ме­ри бу­ло чу­ти
дзвiн ост­ро­гiв - дзiнь, дзiнь… Блис­ку­чi ка­ва­ле­рiй­ськi ост­ро­ги но­сив,
як вi­до­мо бу­ло нам, на­чальник кор­пу­су № 6 - при­щу­ва­тий, синьо-гнi­дий
який­ся на ви­ду, ци­нiч­но-на­хаб­ний - Бей­зер (євреї-ареш­тан­ти да­ли йо­му
прiз­висько - Злий Со­ба­ка); вiн завж­ди, ко­ли тiльки од­вi­ду­вав на­шу ка­ме­ру,
ди­вив­ся в пер­шу чер­гу на вбо­ге Ко­нон­чу­ко­ве лах­мiт­тя - кри­вив з оги­дою
об­лич­чя так, нi­би вiн по­ба­чив куб­ло га­дiв, а не пос­тiль Ко­нон­чу­ко­ву.

    Спльовував на до­лiв­ку, хоч нам за
iнст­рук­цiєю ка­те­го­рич­но бу­ло за­бо­ро­не­но плю­ва­ти на пiд­ло­гу. Бей­зер
пе­ре­во­див свої су­хi, зе­лен­ку­ва­тi очi. схо­жi тро­хи на ба­ра­ня­чi, на
Фавс­та - вiн раз у раз ро­бив Фавс­то­вi якесь за­пи­тан­ня, не бу­ло то­го
дня, щоб вiн по­ми­нув йо­го в ря­ду, не пос­пи­тав­ши:

    - В чем об­ви­ня­ют те­бя?..

    Ми всi з ве­ли­ким нап­ру­жен­ням че­ка­ли
на цю вiд­по­вiдь: цi­ка­во, за яку про­ви­ну по­са­до­ви­ли цього таємни­чо­го
Фавс­та? Ви­си­дi­ти три мi­ся­цi в "сек­рет­цi", зна­ли ми, не вся­кий
змо­же… А сам Ко­ню­ши­на Про­кiп уда­вав з се­бе - не бу­ло нi­яко­го сум­нi­ву
- наївно­го се­лю­ка з По­дiл­ля.

    Пильно ди­ви­ли­ся - ра­зом з Бей­зе­ром
- у сi­рi, гра­нiт­нi Фавс­то­вi очi - там гли­бо­ко-гли­бо­ко за­хо­ва­но бу­ло
не­на­висть i зне­ва­гу не тiльки до Бей­зе­ра, а до всiх нас; не­на­висть iно­дi
iск­ра­ми виг­ра­ва­ла на чо­ло­вiч­ках, - то­дi у Фавс­та трем­тi­ли з обу­рен­ня
ру­ки, але вiн завж­ди умiв стри­му­ва­ти свої чут­тя - вiн спо­кiй­но, на­вiть
за­над­то вже спо­кiй­но, вiд­по­вi­дав за­пи­тан­ням:

    - За що? Ая. повс­тан­ня.

    Така вiд­по­вiдь нер­ву­ва­ла Бей­зе­ра,
- вiн не мiг стри­ма­ти сво­го гнi­ву, вiн вис­ми­ку­вав з чор­ної - офi­церсько­го
сук­на - ши­не­лi ру­ку i, ту­па­ючи но­гою, ви­ма­ху­вав тiєю ру­кою так, нi­би
на­ма­гав­ся на всю си­лу вда­ри­ти Фавс­та в об­лич­чя…

    - Бандит, бо­га твою мать. а? -
ос­ка­же­нi­ло ви­гу­ку­вав Бей­зер.

    Ми. ареш­тан­ти, най­бiльше бо­яли­ся
цiєї хви­ли­ни ска­зу: ми бу­ли гли­бо­ко пе­ре­ко­на­нi, що Фавст, хоч i вис­на­же­ний
до краю. вiд­по­вiв би на удар, бiльше то­го. вiн го­то­вий був пе­ре­ку­си­ти
гор­лян­ку…

    Фавст мов­чав. Вiн тiльки ска­лив
свої здо­ро­вi, бi­лi й рiв­нi зу­би. а зло­ба, рiз­ко пiдк­рес­ле­на на йо­го
му­жицько­му об­лич­чi, спа­да­ла аж на су­хi, ко­лись со­ко­ви­тi гу­би - зас­ти­га­ла
там. зда­ва­лось, ра­зом iз сли­ною.

    Вiн ков­тав її, кри­во ус­мi­хав­ся,
а сам ди­вив­ся на пiд­ло­гу. Бей­зер за­ли­шив на хви­ли­ну Фавс­та; вiн су­во­ро,
до­пит­ли­во. нi­би справ­дi вiд нього так ба­га­то за­леж­нi бу­ли ми, ог­ля­дав
кож­но­го. Клєнцов, ра­дi­ючи, оче­вид­но, що Фавс­то­вi бу­ла та­ка "ба­ня",
розс­мi­яв­ся, але Бей­зер по­мi­тив та­ку нес­по­дi­ва­ну ра­дiсть:

    - Эй, ты… как те­бя? Че­го
ржешь, че­му ты ра­ду­ешься?..

    Клєнцов ви­рiв­няв­ся i, зцi­пив­ши
зу­би на об­раз­ли­ве "ти", про­мо­вив зоз­ла:

    - Арестант - то­же че­ло­век.
Да.

    - Сутки кар­це­ра, - глу­хо на­ка­зав
Бей­зер, i Клєнцо­ва без ку­ри­ва i без хлi­ба по­ве­ли ку­дись з ка­ме­ри. А
Бей­зер зно­ву по­вер­нув­ся об­лич­чям до Фавс­та:

    - Где твоя на­ра? - за­пи­тав.

    - Третя.

    Начальник кор­пу­су пильно об­ди­вив­ся
з усiх бо­кiв Фавс­то­ве лiж­ко, тор­бу, руш­ни­ка, ви­ши­то­го з.клю­чем жу­рав­ли­ним…
Уже хо­тiв був ру­ша­ти з ка­ме­ри, як рап­том ук­ляк­нув i чи­тав вид­ря­па­не:
"Про­кiп Ко­ню­ши­на", а вни­зу - "Хрис­тос Воск­ре­се, Га­лю…"

    - "Христос Воск­ре­се"
- то­же твоє? - за­пи­тав з iро­нiєю Бей­зер.

    - У ме­не Вiн не воск­рес­не…
Чо­го то­бi тре­ба? - бу­ла Фавс­то­ва вiд­по­вiдь.

    - Троє су­ток кар­це­ра… без
хле­ба, кро­вать при­вин-тить. - Бей­зер ска­же­нiв.

    - Кто бро­сил оку­рок? - гу­кав
вiн на всю ка­ме­ру. - Чаш­ки, стек­ло, лож­ки, но­жи… про­ве­рить. отоб­рать…
На три дня под­нять в ка­ме­ре на­ры, ста­рос­та.

    - Слушаюсь. До­да­ти де­якi де­та­лi…

    - Камеру ли­шить на не­де­лю пе­ре­дач
й… за­был, за оку­рок - сут­ки кар­це­ра. За… про­тест и бан­ди­тизм. Реп­лi­ка
яко­гось ко­пiй­ча­но­го мен­шо­ви­ка або ука­пiс­та:

    - Ведь бы­ли же ког­да-то
тюрьмы, си­де­ли, жи­вые ведь лю­ди…

    За две­ри­ма на­шої ка­ме­ри за­ти­хав
десь у глу­хих ко­ри­до­рах ма­ли­но­вий дзвiн на ост­ро­гах на­чальни­ка кор­пу­су
№6 - Бей­зе­ра.

    Старий кар­цер, де си­дiв був Фавст,
ба­чив i чув у своїх кам'яних шо­рах ба­га­то тра­ге­дiй: там бо­же­во­лi­ли,
там вi­ша­ли­ся, роз­би­ва­ли го­ло­ви об стi­ну - всього бу­ло, все ба­чив i
чув ста­рий кар­цер.

    Аж по­зе­ле­нiв од цвi­лi, од вi­ку
сво­го давнього i слiз людських; по кут­ках про­тя­гу­ва­ла­ся вже во­да, а зи­мою,
зро­зу­мi­ло, во­на тро­хи пiд­мер­за­ла й сков­за­ли­ся но­ги на та­ко­му
льодку тон­ко­му.

    Фавст роз­по­вi­дав свою iс­то­рiю
не­муд­ру так:

    - Коли ме­не Бей­зер, - ка­же
вiн, - ки­нув був до цiєї ями, цвiл­лю вкри­тої, я хо­тiв про­си­ти йо­го, щоб
од­ра­зу взя­ли ме­не на розст­рiл… Це бу­ла не сек­рет­ка, нi. По­ду­май, яки
ме­нi ра­цiя гни­ти на пнi, ко­ли я знаю свiй кi­нець кра­ще за Бей­зе­ра?

    Я заг­нув йо­му ма­тю­ка у вiч­ко,
i, по­вi­риш, тро­хи по­лег­ша­ло… ма­тюк­нув­ся я не то­му, що люб­лю лай­ку,
нi, зо мною тра­пи­ло­ся щось та­ке нез­ро­зу­мi­ле, що й до­сi не мо­жу з'ясу­ва­ти
со­бi. Го­рi­ла го­ло­ва, а тюр­ма, - уяви со­бi, на­ша ве­ли­ка тюр­ма ви­лом­люється
з грун­том i ле­тить ви­со­ко-ви­со­ко по­над бо­ра­ми…

    I доб­ре пам'ятаю мою су­пе­реч­ку з
Бей­зе­ром: "Бре­шеш, - нi­би ка­жу йо­му, - хай скрiзь - тюр­ма, хай
скрiзь кар­цер i ка­ра, але маєш доб­рий знак: од­на вже ви­ло­ми­ла­ся з грун­ту,
ле­тить". I знаєш, я впер­ше по­чав то­дi так смi­яти­ся. Ме­нi ста­ло рап­том
страш­но: що зро­би­ли з ме­не за сiм мi­ся­цiв? Той ду­рень да­рем­не фавс­та
зга­ду­вав i ле­ген­ди - я жи­вий ще, хоч моя iс­то­рiя вар­та теж ле­ген­ди.

    …Знаю, ме­нi вже не жи­ти, не­ма ме­нi
по­во­ро­ту до жит­тя, кров'ю хар­каю… Див­но, один по­ет - цiл­ком хво­рий, на
мою дум­ку, - на­пи­сав два ряд­ки у кар­це­рi:

    "Слiпе се­ло лю­тує,

    А Ук­раїна кров'ю хар­ка."

    Слiпе се­ло… Тут, у кар­це­рi, зас­мi­яв­ся
я на сло­ва слiд­чо­го: во­ни пи­та­ють, де схо­ди­ли­ся на ра­ду? Де, в ко­го?

    Фавст при­ту­лив­ся що­кою до хо­лод­ної
стi­ни i ти­хо шеп­тав: "У моєї рiд­ної сест­ри, чуєте?.." Да­лi ви­рiв­няв­ся
i ци­ту­вав со­бi з яко­гось фi­ло­со­фа: "па­ну­ва­ти над ра­ба­ми, обер­ну­ти
кож­но­го на ав­то­мат - та­кий зде­бiльшо­го, на­мiр у дес­по­тiв"…

    - …Так знай­те, - го­во­рив до
стi­ни да­лi - Про­кiп Ко­ню­ши­на нi­ко­ли не бу­де зрад­ни­ком. Я за­ги­ну,
сот­нi й ти­ся­чi та­ких, як я. але нi­ко­ли, нi­ко­ли не про­да­ва­ти­му сест­ри
своєї. I нi­ко­го не про­да­ва­ти­му. Юдою не бу­ду.

    Фавст пла­кав… Йо­му все ще. зда­ва­ло­ся,
сто­яв об­раз слiд­чо­го Од­но­ро­го­ва, го­во­рив нi­би до нього:

    - Каже ме­нi Од­но­ро­гов:
"Ты, Ко­ню­ши­на, тру­до­во­го прис­хож­де­ния, ты - бед­няк, ты по­лу­чил
об­ра­зо­ва­ние, ты. на­ко­нец, не Грицько или Омелько ка­кой-то.. Но по­че­му,
по­че­му, из ка­ких по­буж­де­ний ты примк­нул к прес­туп­но­му об­щест­ву са­мос­тий­ни­ков?
По­че­му при­нял учас­тие в вос­ста­нии?"

    Конюшина вiд­по­вiв:

    - Ая… Пi­шов, не мож­на не йти.
бо ко­ли пiд­па­ли­ти ха­ту Грицько­вi та Омелько­вi, то во­ни ли­ше то­дi за
ви­ла i гiд­нiсть свою зга­да­ють, ая… ме­нi ж, са­мi ка­за­ли, лю­ди­нi свi­до­мiй,
тре­ба свi­до­мо i пря­мо у вi­чi во­ро­го­вi ди­ви­ти­ся…

    Так йо­му нi­би­то ска­зав був
Фавст, а вiн на це ус­мiх­нув­ся, дав гар­ну па­пi­ро­су:

    - Кури, мов­ляв, Ко­ню­ши­на,
на­шi, а ска­жи нам, де по­дi­ли­ся ва­шi, де бу­ли бан­ди­ти?

    Перехилив Од­но­ро­гов че­рез стiл
го­ло­ву i. тро­хи зас­па­ний, про­цi­див крiзь зу­би:

    - Пойдьош на шльопку, ми­лок!
Ге­рой! За­мах­нув­ся i на всю ру­ку вда­рив по зу­бах. Фавст, пам'ятає, до кро­вi,
до кiст­ки про­ку­сив йо­му ру­ку ту - тiльки прик­ла­да­ми вря­ту­ва­ли жит­тя
Од­но­ро­го­ву, за­на­пас­тив­ши Фавс­то­ве: йо­го три­ма­ли пiс­ля цiєї iс­то­рiї
три мi­ся­цi в так зва­но­му сек­рет­но­му пiд­вiд­дi­лi.

    …Днi тек­ли. Ко­ню­ши­на по­чав каш­ля­ти
кров'ю - то­дi пе­ре­ве­ли до за­гальної тюр­ми, до ка­ме­ри № 12.

    - Дзинь-бом, дзинь-бом…

    (подати урив­ки з пiс­нi, наст­рiй)

    - Слухай, - ка­же ме­нi Фавст,
- во­ни спi­ва­ють цiєї пiс­нi так, як сму­ток влас­ний п'ють… Прав­да ж? А ме­нi,
здається, не­ма чо­го су­му­ва­ти: справ­дi я пе­ре­жив був та­ку ве­ли­ку ра­дiсть
i за­хоп­лен­ня, що й до­сi обер­том го­ло­ва йде, як зга­даю ми­ну­леє..

    Кiнь був у ме­не - Iск­ра, а ко­ли
виїзди­ла на­ша сот­ня з лi­су - у гри­вах кiнських пiс­нi цвi­ли, зе­ле­нi бо­ри
до­ро­ги нам сте­ли­ли, i ми бу­ли са­мi. як бiр, зе­ле­нi - та­кi мо­ло­дi й
зав­зя­тi…

    На ко­ман­ду: "Кiн­но­та, на ко­нi!"
- ви­хо­ром злi­та­ли, ост­ро­га­ми дзво­ни­ли i стре­ме­на­ми бряж­ча­ли, аж
пiд­ко­ви цо­ко­тi­ли в ко­ней - мча­ли так сте­па­ми ук­раїнськи­ми; а по­руч
- бiр, бо­ром - нiч з вог­ня­ми йде: то­дi го­рi­лiї бо­ри…

    I зно­ву спi­ва­ли ста­рої тю­рем­ної
пiс­нi:

    Слышно там идут…

    Где-то ко­го-то на ка­тор­гу ве­дут.

    - Не спi­вай­те! Не зац­вi­туть,
нi­ко­ли вже не зац­вi­туть пiс­нi на гри­вi мо­го ко­ня! А я все-та­ки не бу­ду
жу­ри­ти­ся: ми вми­раємо в iм'я нас­туп­них по­ко­лiнь.

    Пiдiйшов до две­рей, дов­го чи­тав
вид­ря­па­не нiг­тем:

    "Тут бу­ла ос­тан­ня нiч… Ми за­ги­ну­ли
за во­лю сво­го на­ро­ду; той, хто од­вi­дає цю ка­ме­ру, хай зга­дає нас… Зем­ля
ук­раїнська кров'ю ок­роп­ле­на, дi­ти цiєї зем­лi гни­ють по тюр­мах
слов'янських на­ро­дiв, бо са­мi во­ни - гнiй i труп… Лю­ди без во­лi, без ба­жан­ня
на­вiть…"

    Далi все бу­ло зас­мальцьова­не так,
що го­дi про­чи­та­ти. Фавст сто­яв i дов­го ду­мав: йо­му не тре­ба бу­ло го­во­ри­ти
та­кi сло­ва, не до нього звер­не­на бу­ла скар­га смерт­ни­кiв.

    "Остання нiч" - за­фiк­су­ва­ла
йо­го пам'ять. Ко­ли ця ос­тан­ня нiч прий­де до нього, Ко­ню­ши­ни? Зне­си­ле­ний
упав на за­лiз­не лiж­ко. Вiн не пам'ятав уже, чи це був сон, чи справ­дi бу­ло
ко­лись та­ке жит­тя? Зга­ду­вав…

    - …Сьогоднi - ба­га­та ку­тя,
ая… У ме­не не бу­ло ще то­дi Iск­ри, не цвi­ли пiс­нi на­шi над бо­ра­ми. Сто­яла
ма­ти ко­ло сто­лу, лам­пад­ку пе­ред об­ра­за­ми зас­вi­чу­ва­ла:

    "Святий ве­чiр, дi­ти, над­хо­дить
- не пус­туй­те!.." I до­лiв­ка в ха­тi, ви­ма­за­на Ок­сан­кою, бли­ща­ла,
i на­шi очi ди­тя­чi бли­ща­ли ра­дiс­тю i щас­тям… Ма­ти не сер­ди­ла­ся, ко­ли
ма­лий Яцько сми­кав їх за спiд­ни­цю, при­ка­зу­ючи:

    "Перший пи­рi­жок, ма­мо, ме­нi".

    - "Добре, Яцю, то­бi… А ко­му
ж? Тiльки то­бi!" - гла­ди­ли ру­кою йо­го наїжа­че­ну го­ло­ву й по­си­ла­ли
до батька.

    А батько­вi очi свi­ти­ли­ся, мов у
свя­то­го Ми­ко­лая на бож­ни­ку, вiн са­до­вив пра­во­руч се­бе Яця, а лi­во­руч
- Нас­ту­сю i ба­вив обох, ая…

    Повз них про­хо­ди­ла гор­да Ок­сан­ка.
во­на стар­ша бу­ла i ро­бiт­ни­ця в ма­те­рi най­пер­ша: в Ок­сан­чи­нiй ко­сi,
пам'ятаю, ма­ком си­нi­ла стрiч­ка…

    "Чиясь фай­на мо­ло­да бу­де",
- по­ду­мав. А во­на по­вер­ну­лась то­дi до ме­не, зас­мi­яла­ся:

    - "Отакої, па­ни­чу наш, -
ска­за­ла, - на ву­ли­цю нiв­ро­ку вам, на­вi­дуєте­ся, а дров уру­ба­ти, то…
"Хай та­то!" по­жу­ри­ла i прист­ра­ми­ла йо­го то­дi Ок­сан­ка;
батько на­че не чу­ють цього - си­ва го­ло­ва тур­ко­че дi­тям якiсь каз­ко­вi
сло­ва:

    "Ми вже то­го щас­тя не заз­наємо,
а прий­де, дi­ти, ая… Та всiм убо­гим лю­дям да­дуть зем­лi…"

    Надходила ба­га­та ку­тя, свя­тий ве­чiр…

    "Надiвай, Ок­сан­ко, стрiч­ки
Нас­тi, в'яжи чер­во­но­го по­яса Яце­вi".

    Сторожукове пильне око; зас­па­не,
пом'яте якесь, мов прос­ти­рад­ло у по­вiї, об­лич­чя, мут­нi очi, особ­ли­вi
ву­са, схо­жi на то­ненькi ков­бас­ки - (пiд­ли­за­нi) якiсь тю­тю­но­вим ди­мом;
у пе­ред­нiх яс­нах - два здо­ро­вих вов­чих зу­би, валько­ва­на шия…

    Вiн, Сто­ро­жук, вкло­няється Бей­зе­ро­вi:

    - Хильїй ка­кой-то…

    Смiється Сто­ро­жук.

    Веселий вiн, зви­чай­но, завж­ди в
та­кi уро­чис­тi хви­ли­ни. Му­ги­кає з пiс­нi два ряд­ки. (Тут у текс­тi про­пуск.
- М.Н.)

    Нудить Сто­ро­жу­ко­вi го­рiл­ка, то­дi
йде ри­га­ти до ра­ко­ви­ни. Йо­му на­га­ду­ють, що тре­ба пос­пi­шать.

    Камера. Фавст узяв з нар свою тор­бу,
розв'язав її, пiд­хо­дить до Ко­нон­чу­ка, ка­же:

    - У вас, дядьку, хва­ли­ли­ся, син
є? Але вiн ве­че­рi не при­не­се сю­ди - прий­мiть мою. я бу­ду ва­шим гос­тем
сьогод­нi.

    Вiн по­вер­тається до Клєнцо­ва:

    - Не ра­дiй­те, офi­це­ре, з
моєї стра­ти… Пам'ятай­те:

    "Сотнi по­ля­жуть, ти­ся­чi на­то­мiсть
ста­нуть до бо­ротьби…"

    Маламет мо­лив­ся бо­го­вi. Ве­чiр.
Нiч.

    Фавст не­ру­хо­мо си­дiв го­ди­ну,
ско­са ди­вив­ся на всiх нас i ти­хо шеп­тав щось, а да­лi пiд­вiв­ся, пос­пи­тав
па­на Яцькiвсько­го:

    - Де твоя, Яцькiвський, кру­жеч­ка
(з ор­ла­ми), га? Дай­те ме­нi во­ди!

    Голос зрос­тав, пе­ре­хо­див у ше­по­тiн­ня:

    - Чуєте, Сто­ро­жук спис­ки чи­тає…

    Вiн ще при­пав був до вiд­ра й пив
во­ду, але пiс­ля цього, свi­до­мо­го, зда­ва­ло­ся нам, вчин­ку вiн уже не при­хо­див
бiльше до свi­до­мос­тi, вiн збо­же­во­лiв, ло­вив ру­ка­ми по­вiт­ря, нi­би на­ма­гав­ся
смик­ну­ти за по­вiд ко­ня. Бi­гає по ка­ме­рi, гу­кає:

    - Кiннота, на ко­нi! До бою!

    - Хлопцi, чий кiнь збi­жить з
Iск­рою? Сто­ро­жу­ко­вi пот­рiб­на кров моя? Маєш її - пий.

    Вiн уда­рив щи­ко­лот­ка­ми по пру­го­вi
две­рей, роз­бив до кро­вi ру­ки i на зди­ву­ван­ня усiх по­чав ма­лю­ва­ти на
стi­нi ве­ли­ку лi­те­ру "У". Не скiн­чив, а зно­ву гук­нув на всю ка­ме­ру:

    - Кiннота, на ко­нi! Рiв­няй­ся,
до бою лад­най­сь" На по­ро­зi ка­ме­ри сто­яв Сто­ро­жук. Вiн узяв Фавс­та
за скри­вав­ле­ну ру­ку, мiц­но стис­нув її, гля­нув своїми мут­ни­ми очи­ма на
всiх нас i ви­вiв Ко­ню­ши­ну з ка­ме­ри вос­таннє…

    Камера за­нi­мi­ла з жа­ху.

    У су­сiд­нiй ка­ме­рi, "етап­нiй",
спi­ва­ли сту­ден­ти - но­ва­ки ще на­шої тюр­ми:

    Ой, ра­дуй­ся, зем­ле, Син Бо­жий на­ро­див­ся…

    А Ко­нон­чук дер­жав у ру­ках шма­ток
хлi­ба, що йо­го дав йо­му Фавст з По­дiл­ля, i ри­дав…

    (2.4-1923 р.)



Жираф - це кінь, виконаний за всіма вимогами замовника.
 
Форум селища міського типу Червоне, Червоне - зробимо кращим »  Школопедія (Школопедия) » Українська література » 11 клас - Тема: Григорій Косинка (Стрілець). (11 клас - Тема: Григорій Косинка (Стрілець).)
Сторінка 1 з 11
Пошук:




Оплата будь-яких послуг через інтернет

Вхід

Логін:
Пароль:

Інформація

Ваш IP: 54.81.197.127
Браузер:

Cайт живе: