Мартин Бо­ру­ля - ба­га­тий шлях­тич,
чин­шо­вик.

    Палажка - йо­го жiн­ка.

    Марися - їх доч­ка.

    Степан - син їх, кан­це­ля­рист
земсько­го су­ду.

    Гервасiй Гу­ля­ницький-ба­га­тий
шлях­тич, чин­шо­вик.

    Микола - йо­го син, па­ру­бок.

    Нацiєвський - ре­гiст­ра­тор з ра­ту­шi.

    Трандалєв - по­вi­ре­ний.

    Протасiй Пеньонжка, Мат­вiй Дульський
чин­шо­ви­ки.

    Омелько, Тро­хим най­ми­ти Бо­ру­лi.

    Гостi.

    Кiмната в ха­тi Мар­ти­на Бо­ру­лi.
Две­рi пря­мо i дру­гi з пра­во­го бо­ку. Груб­ка з ле­жан­кою. Де­рев'янi
стiльцi, ка­нап­ка i стiл, пок­ри­тий бi­лою ска­тер­кою

    За сто­лом си­дять Тран­далєв, а з
бо­ко­вих две­рей ви­хо­дить Бо­ру­ля з бу­ма­гою в ру­ках.

    Боруля. На­те, чи­тай­те! (Дає бу­ма­гу).
Чи­тай­те вiд­цi­ля.

    Трандалєв (чи­та). По выс­лу­ша­нии
всех вы­ше­из­ло­жен­ных обс­то­ятельств и на ос­но­ва­нии предс­тав­лен­ных до­ку­мен­тов
Дво­рянс­кое де­пу­татс­кое соб­ра­ние оп­ре­де­ля­ет: Мар­ты­на, Ген­на­ди­ева
сы­на, вну­ка Мат­вея Кар­ло­ва, прав­ну­ка Гер­ва­сия Про­тасьева, Бо­ру­лю з
сы­ном Сте­па­ном, сог­лас­но 61 ст[атьи] IX то­ма Сво­да за­ко­нов о сос­то­яни­ях,
из­да­ния 1857 го­да соп­ри­чис­лить к дво­рянс­ко­му его ро­ду, приз­нан­но йо­му
в дво­рянс­ком дос­то­инст­ве, по оп­ре­де­ле­нию се­го соб­ра­ния, сос­то­яв­ше­му­ся
14 де­каб­ря 1801 го­да, со вне­се­ни­ем во 2-ю часть дво­рянс­кой ро­дос­лов­ной
кни­ги и де­ло сие с ко­пи­ями, как нас­то­яще­го оп­ре­де­ле­ния, так рав­но и
оп­ре­де­ле­ния от 14-го де­каб­ря 1801 го­да предс­та­вить на ут­верж­де­ние в
Пра­ви­тельству­ющий Се­нат, по Де­пар­та­мен­ту Ге­рольдии.

    Мартин. О!.. Ви­хо­дить, я - не бид­ло
i син мiй - не те­ля!.. I щоб пiс­ля цього Мар­тин Бо­ру­ля, урод­зо­ний шлях­тич,
за­пи­са­ний во 2-ю часть дво­рянської ро­дос­лов­ної кни­ги, по­да­ру­вав яко­му-не­будь
прий­ма­ку Кра­совсько­му свою обi­ду? Та ско­рi­ще у ме­не на ли­си­нi ви­рос­те
та­ке во­лос­ся, як у їжа­ка, нiж я йо­му по­да­рую.

    Трандалєв. Так, ви­хо­дить, вiзьме­мо
на апе­ля­цiю?

    Мартин (б'є ку­ла­ком по сто­лу). На
апе­ля­цiю! Безп­ре­мiн­но на апе­ля­цiю! Що то за суд та­кий, що приз­нав обi­ду
обо­юд­ною?.. Я вас пи­таю: яка тут обо­юд­на обi­да? Вiн ка­же на ме­не - бид­ло,
а я мов­чи? Вiн кри­чить на си­на, на чи­нов­ни­ка земсько­го су­да - те­ля, а
я мов­чи? Мов­чи, ко­ли дво­ря­ни­на так ла­ють? То що ж би я був то­дi за дво­ря­нин?
Ну, i я ска­зав йо­му: сви­ня, безш­танько, прий­мак!.. Але яка ж це обо­юд­на
обi­да?

    Трандалєв. Стри­вай­те, не га­ря­чiться!
Бу­дем апе­лю­вать.

    Мартин. Апе­лю­вать!

    Трандалєв. А за ви­вод по­да­мо
встрєчний iск.

    Мартин. А ко­ли тре­ба, то й по­пе­реч­ний!
Тран­далєв. По­пе­реч­них не по­ла­гається. Ви зас­по­кой­тесь, уго­лов­на па­ла­та
од­мi­нить рi­ше­нiє - ми виг­раємо дi­ло. Ког­да я був ще фо­тог­ра­фом, то
для прак­ти­ки вiв дi­ло Гор­бен­ка з Щер­би­ною, та­ке са­ме дi­ло, як ва­ше,
тiлько там не сло­вес­ная бу­ла мiж ни­ми обi­да, а ку­лач­ная. Щер­би­на,
знаєте, схо­пив Гор­бен­ка за чу­ба i так ним мот­нув кру­гом се­бе, що i сам
не вдер­жав­ся на но­гах - упав! А ма­гiст­рат приз­нав, що дра­ка бу­ла обо­юд­на.
В рi­ше­нiї ска­за­но бу­ло: "Хо­тя Щер­би­на, взяв Гор­бен­ка за во­ло­са,
об­вел его вок­руг се­бя, при­чем в ру­ках ос­тал­ся зна­чи­тельный пу­чок во­лос,
име­ющий­ся при де­ле как ве­щест­вен­ное до­ка­за­тельство; но, при­ни­мая во
вни­ма­ние, что при этом дей­ст­вии, тя­жестью те­ла Гор­бен­ка и сам Щер­би­на
был по­верг­нут на зем­лю, то приз­нать обi­ду обо­юд­ною"!.. Це бу­ло пер­ве
моє дi­ло, я апе­лю­вав, i уго­лов­на па­ла­та одм­ши­ла… I по ва­ше­му дi­лу
од­мi­нить - не жу­рiться… Iтак, ви­хо­дить, по дi­лу об обi­дi апе­ля­цiя?

    Мартин. Апе­ля­цiя! Та та­ку апе­ля­цiю
на­пи­шiть, щоб у Кра­совсько­го у но­сi зак­ру­ти­ло, щоб йо­му свер­бi­ло!..
Я гро­шей не по­жа­лiю, аби ме­нi Кра­совсько­го у ост­рог по­са­дить.

    Трандалєв. О, не я бу­ду, - ми йо­му
до­ка­же­мо! Всi хо­ди знаю, вже ме­нi про­ше­нiй не вер­нуть за нех­вор­мен­ноє
на­пи­са­нiє, нi! Як на­пи­шу, то пря­мо точ­ная ко­пiя з фор­ми - усе по пунк­тах.

    Мартин. I ска­жiть, що бу­де кош­ту­вать?

    Трандалєв. Стрiч­ний iск… i апе­ля­цiя…
(На­бiк.) Як би не про­де­ше­вить! (До Мар­ти­на.) Щоб i для вас не бу­ло обiд­но…
з бу­ма­гою… Сто руб­лiв, а неп­ред­вiдєнниє рас­хо­ди на ваш кошт.

    Мартин. Дам сто двад­цять! Тiлько ж
i нак­ру­тiть йо­му; щоб ню­хав, чхав, щоб… Усi за­ко­ни вис­тав­те!

    Входе Омелько.

    Омелько. Ко­нi їх го­то­вi, фур­ман
пос­лав ме­не ска­зать, що той…

    Мартин. Ска­жи там, щоб да­ли на до­ро­гу
двi мiр­ки вiв­са, - ну, чо­го очi ви­ва­лив?

    Омелько (iде). Нi­ко­ли вiн то­бi не
дасть до­го­во­рить. (Пi­шов.)

    Трандалєв. Я б вам i не ка­зав…
знаю, що вiд вас буд­лi-ко­ли по­лу­чиш… та… здер­жав­ся…

    Мартин. Гро­шi? За цим дi­ло не ста­не
- я за­раз! (Пi­шов у бо­ко­вi две­рi.)

    Трандалєв (сам). Доб­ре дi­ло це по­вi­рен­ни­чест­во,
єй-бо­гу! Дру­го­го та­ко­го при­бильно­го не знай­деш. А по­ки-то я на цей
шлях виб­рав­ся, то чим не був? Був i пи­са­рем в пi­тей­нiй кон­то­рi, був
обер-об'їждчи­ком, був при­ка­щи­ком по еко­но­мi­ях, дер­жав бир­жу в го­ро­дi,
слу­жив у мак­ле­ра, - скрiзь важ­ко! I ро­бо­ти до бi­са, i ко­рис­тi ма­ло, а
тiлько схи­бив де­ро­щот, i бi­гай, шу­кай мiс­ця… Зро­бив­ся я сам ха­зяїном:
ку­пив ма­ши­ну, одк­рив фо­тог­ра­фiю… Хлiб не важ­кий, i на пер­вих по­рах ко­пiй­чи­на
гар­на ста­ла пе­ре­па­дать; ко­ли ж i тут бi­да: усi пат­ре­ти ви­хо­ди­ли без
очей! При­няв я у ком­па­нiю ла­ба­ран­та Пла­щинсько­го, i як ми не би­ли­ся -
не ви­хо­дять очi. Усе як слiд, а очей не­ма… Пла­щинський i очi доб­ре од ру­ки
нав­чив­ся ро­бить, а дi­ло не пiш­ло. Ска­су­вав я свою фо­тог­ра­фiю i взяв­ся
за по­вi­рен­ни­чест­во - пiш­ло як по мас­лу. От i те­пер: дi­ло Бо­ру­лi ве­ду
про­тiй Кра­совсько­го, а дi­ло Кра­совсько­го про­тiв Бо­ру­лi. їздю на своїх
ко­нях по про­си­те­лях, - i ко­ней го­ду­ють, i ме­не го­ду­ють, i фур­ма­на
го­ду­ють, i пла­тять!.. На­бе­ру дiл до­во­лi, приїду в го­род, пi­ду до сто­ло­на­чальни­ка,
до то­го-та­ки са­мо­го, щ,о й дi­ла пос­лi бу­де рi­шать, i вiн ме­нi на­пи­ше,
що тре­ба, а я тiлько пiд­пи­шу, як­що маю до­вi­рен­ность, а нi, то од­не­су
пiд­пи­сать про­си­те­лю. Апе­ля­цiю тре­ба - так са­ме: той же, що рi­шав дi­ло,
i апе­ля­цiю на­пи­ше, а ко­ли дi­ло за­мис­ло­ва­те - вда­риш­ся до сек­ре­та­ря.
Ма­ло чим до­рож­че зап­ла­тиш. На­реш­тi: чи виг­рав, чи прог­рав, а гро­ши­ки
дай! Жи­ви - не ту­жи! Все од­но що лi­кар: чи ви­лi­чив, чи за­лi­чив - пла­ти!

    Входе Мар­тин.

    Мартин (дає гро­шi). Я вже на вас
пок­ла­даю всi свої на­дiї.

    Трандалєв. Не тур­буй­тесь - до­ка­же­мо!
Ну, про­щай­те.

    Чоломкаються i цi­лу­ються.

    Якщо бу­де но­ве дi­ло, то дай­те
звiст­ку, я приїду; а мо­же, и сам за­вер­ну. (Пi­шов.)

    Мартин, а по­тiм Сте­пан.

    Мартин. Дi­ло­вий чо­ло­вiк! Не­ма
ро­зум­нi­шої служ­би, як граж­данська! Здається, як­би ме­не оп­ре­дi­лив був
по­кiй­ний па­пiнька на граж­данську, то вий­шов би пер­вий чи­нов­ник! Ко­ли ж
по­кiй­ний i не ду­мав про це - все дбав про ха­зяй­ст­во. Па­сi­ка, чу­мач­ка
го­ло­ву йо­му за­мо­ро­чи­ли, а те­пер дру­гий свiт нас­тав: тре­ба чи­на, дво­рянст­ва;
а по­ки-то ви­лi­зеш в лю­де, ста­неш на дво­рянську но­гу, то ба­га­то кло­по­ту!
От си­на оп­ре­дi­лив у земський суд, та ще ма­ло знає, не на­тер­ся, а, бог
дасть, нат­реться, то­дi по­вi­ре­но­го не тре­ба - са­мi всi iс­ки по­ве­дем!
Ко­ли б ще доч­ку прист­роїть за бла­го­род­но­го чо­ло­вi­ка. Щось Сте­пан ме­нi
ка­зав про од­но­го чи­нов­ни­ка… Тре­ба з ним по­ба­ла­кать.

    Входе Сте­пан.

    Степан. Я вже зiб­рав­ся, па­пiнька,
в до­ро­гу.

    Мартин. От за­раз ко­нi зап­ря­жуть,
та й з бо­гом! (У две­рi.) Омелько! Зап­ря­гай ко­ней, та на­та­чан­ку пiд­ма­зать
не за­будь! Я хо­тiв з то­бою ще по­ба­ла­кать про то­го… як йо­го? От що був у
нас з то­бою на мас­ни­цi…5 А, дай бог пам'ять… чи­нов­ник. На ги­та­рi доб­ре
грає.

    Степан. На­цiєвський.

    Мартин. Еге-ге! На­цiєвський! Ти,
здається, ка­зав, що йо­му Ма­ри­ся упо­до­ба­лась?

    Степан. Вiн пи­тав ме­не, чи ба­га­то
за нею при­да­но­го дас­те, то, пев­но, упо­до­ба­лась.

    Мартин. А вiн же сам має який чин чи
так ще - кан­це­ля­рист?

    Степан. Нi, вiн уже гу­бернський сек­ре­тар6.

    Мартин. О, чин має не­ма­лий!

    Степан. Дав­но ве­де iс­хо­дя­щу.

    Мартин. Iс­хо­дя­щу? А що то за шту­ка
та iс­хо­дя­ща?

    Степан. Та­ка кни­га. Че­рез йо­го
ру­ки всi бу­ма­ги iс­хо-дять: вiн їх i в роз­нос­нi за­пи­сує i пе­ча­та па­ке­ти.
Без нього нi од­на бу­ма­га не вий­де з ра­ту­шi.

    Мартин. Ви­хо­дить, важ­на пти­ця.

    Степан. Ско­ро i всту­па­ющi йо­му
по­ру­чать.

    Мартин. Всту­па­ющi?!

    Степан. То­дi вже всi бу­ма­ги i в
ра­ту­шу, i з ра­ту­шi бу­дуть iти че­рез йо­го ру­ки.

    Мартин. Яка ж це долж­ность?

    Степан. Ре­гiст­ра­тор.

    Мартин. Гу­берський сек­ре­тар, ще й
ре­гiст­ра­тор7!.. Як­раз для на­шої Ма­ри­сi же­них, а за при­да­не не­хай не
тур­бується. Ска­жи, щоб приїздив. Ко­ли хо­че, то не­хай на на­ших же ко­нях i
приїде, я йо­го i звiд­цi­ля од­ве­зу в го­род на своїх. По­ба­ла­кай з ним…
так, знаєш, по­лi­тич­не, i, ко­ли те­пер не приїде, то на­пи­ши ме­нi, що ска­же.

    Входе Ма­ри­ся.

    Марися. Та­ту, Сте­па­не, iдiть: ма­ти
кли­чуть!

    Мартин. Ма­ри­сю, скiлько раз я вже
то­бi при­ка­зу­вав, не ка­жи так по-му­жи­чи: ма­мо, та­то. А ти все по-свой­ому…
Ти ци­ми сло­ва­ми, мов ба­то­гом, по уху ме­не хльоскаєш.

    Марися. Ну, а як же? Я за­бу­ваю.

    Мартин. Он як Сте­пан ка­же: па­пiнька,
ма­мiнька…

    Степан. Або: па­па­ша, ма­ма­ша.

    Мартин. Чi­лi: па­па­ша,, ма­ма­ша… тре­ба
так ка­зать, як дво­рянськi дi­ти ка­жуть.

    Марися. Я так i не ви­мов­лю.

    Мартин. Прив­чай­ся: ти на та­кiй ли­нiї.
(До Сте­па­на.) Хо­дiм! (Обнi­ма йо­го за стан.) Кан­це­ля­рист!

    Пiшли.

    Марися, а по­тiм Ми­ко­ла.

    Марися (одна). I що це з батьком ста­лось,
все пе­ре-на­чу­ють! Па­пiнька… Ма­мiнька… Аж чуд­но! Па­па­ша… Ма­ма­ша… ще
чуд­нi­ще! Ха-ха-ха! Не мо­жу я так ба­ла­кать. Вхо­де Ми­ко­ла.

    А ти чо­го при­тис­ся?

    Микола. Хi­ба не мож­на?

    Марися. Та не­ма ча­су й по­ба­ла­кать
з то­бою: Сте­па­на ви­ряд­жаємо в го­род. А я люб­лю з то­бою си­дiть i роз­мов­лять
так, щоб нам нiх­то не за­ва­жав i нiх­то нас не ба­чив.

    Микола. А ме­нi вже об­рид­ло ждать
i хо­ваться од лю­дей. Сьогод­ня ска­жу своєму батько­вi, щоб по­ба­ла­кав з
твоїм, а пiс­ля про­вiд i по­же­ним­ся. Чи так, Ма­ри­сю?

    Марися. Ав­жеж так, чо­го ще ждать?

    Микола. Пок­лич ме­нi Сте­па­на, я
хо­тiв з ним по­ба­ла­кать.

    Марися. За­раз.

    Микола. А йо­му ска­зать?

    Марися. З якої ре­чi?

    Микола. А щоб на ве­сiл­ля приїхав.

    Марися. Пос­пiємо ще. (Iде.)

    Микола (огля­дається). Ма­ри­сю!

    Марися.. Чо­го?

    Микола (пiд­хо­де). Не бу­деш сер­диться,
я те­бе по­цi­лую?

    Марися. Ну, мер­щiй!

    Микола цi­лує її раз, хо­че ще, Ма­ри­ся
од­во­дить йо­го.

    Годi! (На вiд­хо­дi.) А то ти до ве­сiл­ля
на­цi­луєшся, а пос­лi об­рид­ну. (Пiш­ла.)

    Микола, а по­тiм Сте­пан.

    Микола (один). I нi­ко­ли бiльше ра­зу
не хо­че, тiлько ос­ко­му наб'є!.. Стри­вай же, я же­нюсь. Завт­ра батько по­ба­ла­ка­ють
з дядьком Мар­ти­ном, а че­рез два тиж­нi Ма­ри­ся бу­де моя жiн­ка! Жiн­ка
моя!.. Тiлько по­ду­мать - та й гар­но, а як оже­нюсь? О Ма­ри­ноч­ко моя ко­ха­на,
ти, моє со­неч­ко, i свi­тиш ме­нi, i грiєш ме­не.

    Входе Сте­пан. Здрас­туй, Сте­па­не!

    Чоломкаються.

    Сьогодня вже й їдеш? Т до нас не зай­шов.
Мо­же, гор­дуєш?

    Степан. Та знаєш, не че­рез те, щоб
там що… а вiд то­го, що… той… якось ча­су не бу­ло - ко­рот­кий от­пуск. Неп­ре­ме­ний
за­сi­да­тель од­пус­тив ме­не на ма­лий срок з ро­ди­те­ля­ми по­ви­даться… А
тут бу­ма­ги про дво­рянст­во… то все з па­пiнькою чи­та­ли… А ти ж як по­жи­ваєш?

    Микола. Нам що? Вдень на­ро­биш­ся,
а вве­че­рi, ра­зом з со­ло­вей­ком, ще­бе­че­мо по сад­ках!.. От у вас, ма­буть,
скуч­но там у го­ро­дi?

    Степан. Чо­го нам ску­чать? У нас є
бi­лi­ярд, бульвар чу­дес­ний, пан­но­чок скiлько хо­чеш: у не­дi­лю бульвар ни­ми
цвi­те, мов ма­ком всi­яний… А то збе­реться ком­па­нiя, та поїде­мо на Су­гак­лей,
ва­ри­мо ка­шу, ло­ви­мо ри­бу, пе­че­рує-мо ра­ки iлi за­пи­ваємо трехп­роб­ною
i спi­ваємо крам-бам­бу­лi!

    Микола. Що ж то: трехп­роб­ная i
крам­бам­бу­лi? Сте­пан. Ха-ха-ха! Трехп­роб­ная-вод­ка, а крам­бам­бу­лi - ро­манс!
I ску­чать не­має ча­су: у нас щод­ня бу­маг при­но­сять з пош­ти по мiш­ку…

    Микол а. Що ж ви з ни­ми ро­би­те?
Сте­пан. За­пи­суємо у дi­жур­ну, а по­тiм у всту­па­ющу, спи­суємо ко­пiї.

    Микола. На­вi­що ж то?

    Степан. А якi є бу­ма­ги? Ай-ай-ай!
Особ­ли­во як за­ве­деться пре­ре­ка­нiє: ко­му дi­ло тре­ба зро­бить. Тут один
дру­го­го бриє так… що аж пальцi знать!.. Наш сек­ре­тар пи­ше:

    "Прошу не вда­ваться в из­лиш­нюю,
об­ре­ме­ни­тельную, без­по-лез­ную и для вре­ме­ни ра­зо­ри­тельную пе­ре­пис­ку,
ибо 215, 216 и 217 ст[атьи] XV то­ма II час­ти из­да­ния 1857 го­да по­уча­ют,
как сле­ду­ет сие де­ло нап­ра­вить…" А нам зно­ву от­ви-ча­ють:
"Если ка­те­го­ри­чес­ки внык­нуть в ука­зан­ные статьи, то оные к де­лу
не от­но­сят­ся, ибо…" Чу­дес­но!

    Микола. Ти їх, як мо­лит­ви, знаєш…

    Степан. На­пам'ять за­учую. Ме­нi Ан­тон
Спи­ри­до­новнч со­вi­ту­ють ви­учу­вать бу­ма­ги на­пам'ять. Вiн то­же ви­учу­вав,
а те­пер сто­ло­на­чальни­ком по уго­лов­нiй час­тi.

    Микола. Ну, як со­бi хо­чеш, а я б
ско­рiй ро­ви ко­пав, нiж та­ку ро­бо­ту ро­бить.

    Степан. Да, ето прав­да-важ­ко… Умст­вен­ная
ро­бо­та - вис­шо­го по­ряд­ка пред­мет! Я, брат, зра­зу аж пла­кав, як оп­ре­де­ли­ли
ме­не в каз­на­чей­ст­во. Да­ли ме­нi, знаєш, якусь вi­до­мость: од­нi граф­ки
та циф­ри. Очi роз­бiг­ли­ся - не знаю, кот­ру пос­та­вив, кот­ру ста­вить: про­ми­нув
од­ну гра­фi­ку, всу­нув циф­ру - не ту­ди, на­го­ро­див хар­кiв-ма­ко­го­ни­кiв
i за­мо­ро­чив­ся так, що за­мiсть пi­сош­ни­цi взяв чор­нильни­цю i пок­ро­пив
вi­до­мость. Зля­кав­ся, щоб не прив'яза­ли до сто­лу, та й утiк… А.по­тiм оп­ре­де­ли­ли
ме­не у земський суд. Тут зов­сiм дру­гi дi­ла… Два го­ди пи­сав при­сяж­нi лис­ти
та вся­кi ко­пiї, а те­пер i со­чи­ня­емо…

    Микола. До чо­го ж ти там дос­лу­жиш­ся?

    Степан. Сто­ло­на­чальни­ком бу­ду,
а по­тiм, мо­же, й сек­ре­та­рем, чин да­дуть, же­ню­ся на ба­га­тiй…

    Микола. Так. А ме­нi скуч­но за то­бою:
умiс­тi вчи­лись у от­ця Ксе­но­фон­та,,умiс­тi й на­уку скiн­чи­ли, та й ро­зiй­шли­ся!
Пам'ятаєш, як на греч­ку отець Ксе­но­фонт нас ста­но­вив за те, що не вив­чи­ли
дев'ято­го псал­ма? А ми пов­тi­ка­ли до­до­му й по­хо­ва­ли­ся у бур'янах, а
Ма­ри­ся нам їсти но­си­ла… Смi­ха!

    Тi ж i Мар­тин.

    Мартин. Ну, си­ну, пос­нi­даєш, та й
з бо­гом в путь! Уже ко­нi го­то­вi, щоб сьогод­ня за сон­ця в го­род пос­пiв,
бо завт­ра i на служ­бу тре­ба, - це не то, що во­за пiд­ма­зу­вать або во­ли на
па­шу гнать, там дi­ла по­важ­нiй. (До Ми­ко­ли.) А ти, хлоп­че, все батько­вi
во­ли па­сеш?

    Микола. Па­су. Не всiм же, дя­дюш­ка
Мар­тин, i в чи­нов­ни­ки йти…

    Мартин. Прав­да, прав­да! Не вся­кий
мо­же дi­ло ро­зу­мiть… Ко­му до во­лiв, ко­му до бу­маг - та­ка жеч…

    Микола (по­дає Сте­па­но­вi ру­ку).
Ну, про­щай, брат, бла­го­по­луч­ної то­бi до­ро­ги.

    Степан. Спа­си­бi.

    Микола. Про­щай­те, дя­дюш­ка Мар­тин.

    Мартин. Iди здо­ров! Ми­ко­ла пi­шов.
Чо­го вiн до те­бе в'язне, якi ви то­ва­ри­шi? Ма­ло чо­го, що з од­но­го се­ла,
що од­но­лiт­ки, та у кож­но­го з вас iн­ша до­ро­га! Ти, си­ну, не дру­жи з не­рiв­нею,
кра­ще з ви­щи­ми, нiж з ниж­чи­ми. Яка то­бi ком­па­нiя Ми­ко­ла? Му­жик - од­но
сло­во, а ти на та­кiй ли­нiї, треш­ся мiж людьми iн­чо­го ко­лi­на… Мо­же, бог
дасть, i сто­ло­на­чальни­ком бу­деш або й письмо­во­ди­те­лем у ста­но­во­го -
це не то, що "цоб, по­ло­вий!..", "ца­бе, пе­рiс­тий!", а
пiт йо­му ллє, а пил при­на­да на ли­це, i сму­ги по всiй тва­рi, та дьогтьом
смер­дить вiд нього, як вiд маз­ни­цi, а у те­бе дру­га ли­нiя! Од­но те, що не
сьогод­ня-завт­ра ут­вер­дять в дво­рянст­вi, та от то­бi й чин на той рiк да­дуть;
атес­тат з уезд­но­го учи­ли­ща ну­жен, ка­зав ме­нi сек­ре­тар, то ми дос­та­не­мо;
а дру­ге, хоч би й за­раз: глянь на се­бе i глянь на Ми­ко­лу. То та­ки му­жик
ре­па­ний, а ти кан­це­ля­рист!.. Так-то!.. Ну, а як бу­деш ко­ле­жеський ре­гiст­ра­тор,
то то­бi й мун­дир який по­ла­гається, i ко­кар­да?

    Степан. Аяк­же. Во­рот­ник, ви­ши­тий
по чор­но­му бар­ха­ту зо­ло­том, зас­тi­бається в один борт на дев'ять пуг­виць!

    Мартин. От бач! Де ж йо­му рiв­няться?
Ко­ли б, гос­по­ди, тiлько ут­вер­ди­ли у дво­рянст­вi мер­щiй. Ти ка­жеш, що
Каєтан Iва­но­вич за­вi­ря, що ко­ли вже де­пу­татське соб­ра­нiє приз­на­ло,
то й се­нат приз­нає.

    Степан. Каєтан Iва­но­вич ка­зав ме­нi:
пок­ло­нись батько­вi i ска­жи, що от-от бу­де не до­ка­зу­ющий, а нас­то­ящий
дво­ря­нин, те­пер безп­ре­мiн­но ут­вер­дять, бо дi­ло в се­на­тi вже шос­тий
мi­сяць!..

    Мартин. Тре­ба йо­му чет­вер­тей
п'ять вiв­са пос­лать. Там як по­ба­чиш Каєта­на Iва­но­ви­ча, на­га­дай йо­му
про мен-даль, вiн вже знає. Ска­жи: па­пiнька про­си­ли за мен­даль. Не за­будь.

    Степан. Доб­ре, не за­бу­ду.

    Мартин. Iди ж снi­дай, а я де­що зве­лю
Омелько­вi.

    Степан пi­шов.

    Мартин, а по­тiм Омелько.

    Мартин (один). Ну, те­пер вже все од­но
що й дво­ря­нин! Тре­ба тiлько дво­рянськi по­ряд­ки по­за­во­дить… Ви­ря­дю
Сте­па­на i прий­мусь за дво­рянськi по­ряд­ки. (У две­рi.) Омель-ко,
Омелько!.. (До се­бе.) Хоч i кош­тує ба­га­то, та за­те ж по­рiв­ня­юся з Кра­совським.

    Входе Омелько.

    Ти б на­дiв чо­бо­ти.

    Омелько. На бi­са я їх бу­ду тас­кать
у до­ро­гу та ще й у бу­день, доб­ре i в пос­то­лах.

    Мартин. Що ти тя­миш, га­во! По­ве­зеш
у го­род кан­це­лярсько­го - i в пос­то­лах!

    Омелько. Хi­ба я йо­го бу­ду вез­ти?
Ко­нi по­ве­зуть. А я ся­ду на по­воз­ку, но­ги в сi­но за­су­ну, те ме­нi й
бай­ду­же.

    Мартин. Не ба­зi­кай! На­дiнь, ка­жу
то­бi, чо­бо­ти!

    Омелько. Та що ж ме­не там тан­цю­вать
зас­тав­ля­ти­муть, чи що?

    Мартин. Ро­би, що ве­лять! Вiзьми
ряд­но ве­ли­ке квiт­час­те та гар­ненько зак­рий сi­но, щоб па­нич у реп'яхи
не вбрав­ся.

    Омелько. Який па­нич?.. Хi­ба Кра­совсько­го
па­нич поїде з на­ми?

    Мартин. Сто чор­тiв то­бi в по­ти­ли­цю!
Наш па­нич, Сте­пан Мар­ти­но­вич! По­да­вись ти своїм Кра­совським… Сте­пан
Мар­ти­но­вич - та­кий са­мий па­нич!

    Омелько. Сте­пан?! Дав­но ж йо­го приз­ве­ли,
ха­зяїн?

    Мартин. От я як трiс­ну те­бе в пи­ку
твою ре­па­ну, то ти не тiлько Сте­па­на Мар­ти­но­ви­ча бу­деш па­ни­чем ве­ли­чать,
та й ме­не не ха­зяїном, а па­ном зва­ти­меш.

    Омелько. Та за що ж биться? Па­нич-то
и па­нич, пан - то й пан! Хi­ба ме­нi язик од­па­де, ко­ли я вас бу­ду па­ном
ве­ли­чать? Про ме­не, ме­нi од­на­ко­во. Зве­ли­те, то й юн­ке­ром вас зва­ти­му.

    Мартин. Та од­шу­кай ще, там, у ко­мо­рi,
був ван­дальський дзвi­нок, i при­че­пи пiд ду­гу.

    Омелько. Доб­ре, па­не.

    Мартин. Ти яких ко­ней зап­рiг?

    Омелько. Лис­ку, Кра­сав­ку i Бло­ху.

    Мартин. Ну й не iрод ти? Всi три з
ло­ша­та­ми, а у Бло­хи аж двоє… Па­ни­ча ве­зе в го­род трой­кою з дзвiн­ком,
i зза­ду та­бун ло­шат бу­де бiг­ти? За­раз ме­нi пе­реп­ря­жи!

    Омелько. Та хi­ба я знав, що йо­го
приз­ве­ли! Яких же зап­ряг­ти, бо зно­ву не вго­дю, то до ве­че­ра бу­ду зап­ря­гать
та вип­ря­гать…

    Мартин. Кул­ка­та в ко­рiнь. Зо­зу­лю
i Ка­ря­кош­ку на прис­тяж­ку. Iди мер­щiй!

    Омелько (про се­бе). По­ки був чо­ло­вi­ком
- i не ве­ре­ду­вав, а па­ном зро­би­ли - чорт те­пер на нього й пот­ра­пе. (Пi­шов.)

    Мартин, а по­тiм Сте­пан i Па­лаж­ка.

    Мартин (один). По­ки-то ще лю­де на­вик­нуть,
як ве­ли­чать! Во­но й са­мо­му на­че тро­хи чуд­но: то бу­ло "Мар­тин,
дядьку Мар­ти­не", а те­пер - пан!.. Нi­чо­го, приз­ви­ча­яться!

    Входять Сте­пан i Па­лаж­ка.

    Палажка. Гля­ди ж ме­нi со­ро­чок,
плат­кiв, щоб не по­розк­ра­да­ли. Там я то­бi ви­рi­за­ла три па­ри но­вих ону­чок
i все поск­ла­да­ла як слiд.

    Мартин. Яка це в те­бе ши­не­ля? Я ж
то­бi ка­зав: зро­би та­ку, як у сто­ло­на­чальни­ка.

    Степан. Сук­на не ста­ло на дар­мо­вi­са.

    Мартин. На ж то­бi гро­шей i безп­ре­мiн­но
зро­би дар­мо­вi­са (дає), та ку­пи са­му­ва­ря, чаю, са­ха­рю i… ко­фiю i приш­леш
з Омельком. А там, що ос­та­неться, вiзьмеш со­бi: мо­же, ру­ка­вич­ки ку­пиш…
Ди­вись, як лю­де, так i ти. Та чо­бо­ти чисть раз у раз, щоб бли­ща­ли, як у
за­сi­да­те­ля; оде­жа - пер­ве дi­ло. Та ще не за­будь про те, що я то­бi ка­зав:
не­хай приїздить хоч i на на­ших ко­нях - я йо­го i на­зад одiш­лю.

    Палажка. Хто?

    Мартин. А, пос­лi! Як приїде, то­дi
по­ба­чиш. При­сядьмо ж на до­ро­гу, так го­диться. Я на не­дi­лю приш­лю
Каєта-ну Iва­но­ви­чу вiв­са i сi­на, а ти, Стьопа, на­га­дай йо­му про мен­даль…

    Входе Омелько, в чо­бо­тях i в дра­нiм
ко­бе­ня­ку.

    Омелько. Та йдiть, бо Кул­кат не
стоїть, аж ля­га.

    Мартин. Ти б ще мi­шок дра­ний на­дiв
на го­ло­ву. Вiн там осо­ро­мить па­ни­ча! На­дiнь ме­нi доб­рий ко­бе­няк!

    Омелько. Та ви ж за ко­бе­няк нi­чо­го
не ка­за­ли, а тiлько за чо­бо­ти! (На­бiк.) От на­ка­за­нiє гос­поднє з та­ким
па­ном: зве­лiв на­дiть чо­бо­ти, а чiп­ляється за ко­бе­ня­ка. (Пi­шов.)

    Мартин. Ну, те­пер з бо­гом!
(Встає.) Про­щай. (Цi­лує Сте­па­на.) Слу­хай стар­ших, ви­пи­суй по­чер­ка,
зав­чай бу­ма­ги на­пам'ять… трись, трись меж людьми - i з те­бе бу­дуть лю­де!

    Палажка. Здо­ров'я бе­ре­жи, ша­нуй­ся,
си­ну. (Цi­лує йо­го.) Мо­ли­ся бо­гу по книж­цi.

    Степан. Про­щай­те, па­пiнька! Про­щай­те,
ма­мiнька!!

    Мартин. Кла­няй­ся ж там Каєта­ну
Iва­но­ви­чу, Сви­ри­ду Пет­ро­ви­чу…

    Виходять.

    Завiса.

    Кiмната у Бо­ру­лi.

    За сто­лом си­дять Мар­тин, Гер­ва­сiй
i Мат­вiй.

    Гервасiй. Так от яке дi­ло, па­не
Мар­ти­не: ти знаєш, що я чо­ло­вiк не бiд­ний, Ми­ко­ла у ме­не один, то. й
вiн не бу­де бi­ду­вать; а в те­бе од­на доч­ка… Мiй Ми­ко­ла i твоя Ма­ри­ся
умiс­тi ви­рос­ли i по­лю­би­ли од­но дру­го­го, а ми з то­бою дав­нi при­яте­лi…
То як ти ска­жеш: чи не по­же­ни­мо ми своїх дi­тей? Не­хай дав­ня на­ша при­язнь
за­кiн­читься ве­сiл­лям на­ших дi­ток!..

    Матвiй. I яз охо­тою по­тан­цюю на
ве­сiл­лi сво­го хре­ще­ни­ка! Ану, Мар­ти­не, рi­шай­те, бо ме­нi вже й тан­цю­вать
схо­тi­лось!

    Мартин. Так-то так, при­яте­лю мiй,
я знаю, що ти не бiд­ний, i, мо­же, справ­дi дi­ти на­шi люб­ляться, та не ви­па­да
те­пер вiд­дать ме­нi Ма­ри­сю за тво­го Ми­ко­лу.

        Гервасiй. Чо­го
так?!

    Мартин. Доч­ка моя дво­рян­ка, а
твiй син… нi дво­ря­нин, нi чи­нов­ник… так не при­хо­диться дво­рян­цi йти за
прос­то­го хлi­бо­ро­ба, я те­пер на та­кiй ли­нiї…

    Гервасiй. Он що! Я те­бе, Мар­ти­не,
не пiз­наю: по­ки ти не га­няв­ся за дво­рянст­вом, був чо­ло­вiк, як i всi лю­де;
те­пер же десь те­бе вку­си­ла шля­хетська му­ха i так дво­рянст­во у те­бе зас­вер­бi­ло,
що ти рiв­няєш се­бе з Кра­совським…

    Мартин. Що ме­нi Кра­совський! Я сам
урод­зо­ний шлях­тич! Кра­совський був безш­танько, i батько йо­го так са­мо си­дiв
у Ша­дурсько­го на чин­шi, як i ми; а що вiн же­нив­ся на доч­цi Ша­дурсько­го
i че­рез те зро­бив­ся дер­жав­цем, то це ще не ве­ли­ка жеч! I мiй Сте­пан,
бог дасть, дос­лу­житься до чи­на та же­ниться на Три­дурськiй, i ми зов­сiм то­дi
по­рiв­няємся з Кра­совським!

    Гервасiй. Да­ле­ко хо­дить! Кра­совський
вче­ний, лi­кар, Кра­совський дер­жа­вець, а ти на­ди­маєшся че­рез си­лу, щоб
з ним по­рiв­няться, бун­дю­чиш­ся ду­тим дво­рянст­вом, з доб­ра-ди­ва пос­ва­рив­ся
з ним, - вiр ме­нi, що як бу­деш отак роз­ду­вать свiй го­нор, то Кра­совський
з'їсть те­бе!..

    Мартин. По­да­виться, па­не Гер­ва­сiю,
по­да­виться - я глев­кий!

    Матвiй. Гля­дiть, щоб вiн вас не пiд­пiк,
ха-ха-ха!

    Гервасiй. Що ж ти те­пер зро­биш? От
вiн не хо­че, щоб ти си­дiв на йо­го влас­нос­тi, - i ви­би­рай­ся! А сам не пi­деш
- пiд ру­ки ви­ве­дуть, за но­ги ви­тяг­нуть, ви­ки­нуться за ме­жу зо всiм
збiж­жям! Що. там рiв­няться!..

    Мартин. Ме­не ви­ки­нуть? Ме­не за
но­ги ви­тяг­нуть з прап­ра­дi­дiвсько­го грун­ту?! О-о!.. Та хто пос­мiє? А
стрiч­ний iск, а апе­ля­цiя? Я йо­го ще в ост­рог по­са­дю за обi­ду, я прав­ду
су­дом од­шу­каю, я йо­му по­ка­жу, яке я бид­ло i яке те­ля мiй син!

    Гервасiй. Ти ос­лiп од дво­рянст­ва!
I по­ки ту прав­ду знай­деш, то все ха­зяй­ст­во про­фиськаєш i все-та­ки нi­чо­го
не доб'єшся, i Кра­совський те­бе вип­ре звiд­цi­ля!

    Мартин. Не дiж­де! Не будь я Мар­тин
Бо­ру­ля! Мав би все ха­зяй­ст­во сплюнд­ру­вать, а до­ка­жу Кра­совсько­му, до­ка­жу,
що я та­кий са­мий дво­ря­нин, як i вiн. (Б'є се­бе в гру­ди.) Урод­зо­ний шлях­тич
Мар­тин, Ге­на­дiєв син, внук Мат­вiя Кар­до­ва, прав­нук Про­та­сiя Гер­ва­сiєва,
Бо­ру­ля з си­ном Сте­па­ном, гер­ба Тшiв­дар!.. О, сток­роць дяб­лiв* йо­го
мам­цi i йо­го тат­ко­вi!

    Гервасiй. Гай-гай! Та ще й зе­ле­ненький!
Герб?.. А звiд­кi­ля, що оз­на­ча те сло­во Тшiв­дар, ти сам не знаєш.

    Мартин. А на­що ме­нi знать? Герб -
то єсть знак шля­хетсько­го дос­тоїнства!

    Гервасiй. Де вже нам но­ситься з гер­ба­ми!
Прав­да, що ми всi шлях­ти­чi i всi дво­ря­ни, тiльки щабльовi.

    Матвiй. Ха-ха-ха! Щабльовi? Як-то,
па­не Гер­ва­сiю, щабльовi?

    Гервасiй. Та­кi, ви­хо­дить, ма­ленькi,
що по­ви­па­да­ли крiзь щаб­лi своїх не вши­тих луб­ка­ми во­зiв i роз­гу­би­лись…
Од­но сло­во, го­ло­пу­за шлях­та!

    Матвiй. Ха-ха-ха!

    Мартин.-Може, ти й щабльовий, i го­ло­пу­зий
шлях­тич, а я урод­зо­ний! Не вi­риш? У ме­не е ко­пiя з про­то­ко­лу де­пу­татсько­го
соб­ра­нiя, ко­ли хо­чеш- по­ка­жу; Я i сам не знав, а те­пер до­вi­дав­ся, що
прап­ра­дiд мiй був страж­ни­ком та-мо­же­ног-о скар­бу i на йо­го бу­ма­гах
пiд­пи­са­ний сам су­пе­ре­тен­дент Се­вас­тян Под­левський… от що! I у Кра­совсько­го
не кра­щi бу­ма­ги.:

    Гервасiй. Що там бу­ма­ги! Кра­е­овський
на лi­ка­ря вив­чив­ся, то йо­му i шля­хетст­во прис­та­ло. Те­пер вiн їздить у
ка­ля­сi, йо­го вже крiзь щаб­лi не про­тяг­неш, а бу­ма­ги - тьфу! I в ме­не
бу­ло їх до­во­лi, а тiлько я пе­ре­ко­нав­ся, що нам дво­рянст­во так ли­чить,
як ко­ро­вi сiд­ло.

    Мартин. Мо­же, ти й ко­ро­ва; а мiй
прап­ра­дiд…

    Гервасiй. Був,страж­ник? Чув! А мiй
був пiд­ко­мо­рий!

    Мартин. Твiй пiд ко­мо­рою тiлько си­дiв,
то iн­ша жеч…

    Гервасiй. А твiй сте­рiг тiєї са­мої,
ко­мо­ри, де. мiй си­дiв?.

    Матвiй. Ха-ха-ха! Та бу­де, па­но­ве,
а то ще по­лаєтесь:! Цо там по ти­ту­лi - ко­ли не­ма нiц в шка­ту­лi!.. Кра­ще,па­не
Мар­ти­не, вiд­дай­те Ма­ри­сю за Ми­ко­лу та зап'ємо мо­го­рич!

    Мартин. Нi, па­не Дульський… У ме­не,
сла­ва бо­гу, є i в шка­ту­лi… Я на дру­гiй ли­нiї…

    Гервасiй. Вiн дво­ря­нин!

    Мартин. Щоб ти знав!

    Гервасiй. Го­ре з та­ки­ми дво­ря­на­ми!
А по-моєму, хто вче­ну го­ло­ву; має, то дво­ря­нин, а вже як нег­ра­мот­нi дво­ря­не,
то…

    Мартин. Я нег­ра­мот­ний? Ви­ба­чай!
То ти нег­ра­мот­ний, бо умiєш тiлько мо­лит­ви чи­тать, та й то по батькiвсько­му
мо­лит­ве­ни­ку, а по чу­жо­му не втнеш!.. А я й ско­ро­пись роз­би­раю. Гер­ва­сiй.
По батькiвсько­му мо­лит­ве­ни­ку теп­лi­ше мо­литься.

    Матвiй. Ну, го­дi, па­но­ве, бо я ба­чу,
що пос­ва­ри­тесь! Що там до ти­ту­лу, як­що не­має нi­чо­го в га­ман­цi!..

    Гервасiй. I справ­дi! Як на­ше не в
лад, то ми з своїм на­зад!.. Про­щай­те, па­не урод­зо­ний! Тiлько гля­дiть,
щоб не чу­ха­ли­ся, як дво­рянст­во крiзь щаб­лi ви­па­де. (Iде.)

    Мартин. Не жу­рись, у нас во­зи луб­ка­ми
вши­тi!

    Матвiй. От i не вга­дав: ду­мав мо­го­рич
пить, а пiд­нес­ли ду­лю, - i нiс, здається, не свер­бiв.

    Мартин. Чо­го ж, ми­лос­тi про­сю:
сi­дай­те, я за­раз по­час­тую, то од­на жеч, а це дру­га.

    Гервасiй. Де вже нам з дво­ря­на­ми
за од­ним сто­лом си­дiть. (Пi­шов.)

    Матвiй. Про­щай­те, па­не Мар­ти­не!
Жаль, що так роз­хо­ди­мось.

    Мартин. Ос­та­вай­ся, за­ку­си­мо.

    Матвiй. Не­хай дру­гим ра­зом, а те­пер
не при­хо­диться: умiс­тi прий­шли, умiс­тi й вий­дем… Iще раз ска­жу: жаль, що
ви не вiд­даєте Ма­ри­сю за мо­го хре­ще­ни­ка, слав­ний па­ру­бi­яка…

    Мартин. Я й сам знаю… так не рiв­ня
по зва­нiю.

    Матвiй. До зо­ба­чен­ня! (На вiд­хо­дi.)
Мо­же, ще роз­ду­маєте i на трой­цю по­тан­цюємо! (Пi­шов.)

    Мартин, а по­тiм Па­лаж­ка.

    Мартин (один). Мо­же, й на трой­цю
по­тан­цюємо, тiлько не на Ми­ко­ли­нiм ве­сiл­лi. Бач, хлоп, пiд­нi­жок па­на
Кра-совсько­го! Ту­ди ж, у рiд­ню лi­зе, - умий­ся по­пе­ре­ду!.. Як­би не в
моїй ха­тi, єй, нап­лю­вав би Гер­ва­сiєвi у са­мi­сiньку пи­ку за йо­го
хлопськi ре­чi… I вiн зо мною рiв­няється!.. Да­ле­ко!.. От як приїде сьогод­ня
з го­ро­да наш же­них - гу­бернський сек­ре­тар-ре­гiст­ра­тор, - то­дi ми­лос­тi
про­сю по­ди­виться, за ко­го Бо­ру­ля вiд­дає свою доч­ку!.. Ха!

    Входе Па­лаж­ка.

    Палажка. Чо­го це Гер­ва­сiй i Мат­вiй
за­хо­ди­ли?

    Мартин. Гер­ва­сiй сва­та на­шу Ма­ри­сю
за сво­го Ми­ко­лу.

    Палажка. От i сла­ва бо­гу! Я ра­да,
що та­ко­го зя­тя ма­ти бу­ду: пош­ти­вий, доб­рий i ха­зяй­ський син.

    Мартин. I хлоп.

    Палажка. Та­кий, як i ми.

    Мартин. Дур­на!

    Палажка. Сам ти дур­ний! Чо­го
лаєшся? Що ж ти маєш про­тив Ми­ко­ли?

    Мартин. Слi­па!

    Палажка. Тьфу! То то­бi, ма­буть, по­ви­ла­зи­ло.
Мар­тин. Глу­ха!

    Палажка. От­же, єй-бо­гу, так i вчеп­лю­ся
у чуп­ри­ну, як бу­деш ла­яться!

    Мартин (на­бiк). Чо­го доб­ро­го,
вче­питься! Це бу­де не по-дво­рянськи. (До Па­лаж­ки.) Не сердься, Па­ла­зю, а
ска­жи ме­нi - тiї ба­чи­ла ту бу­ма­гу, що Сте­пан при­вiз?

    Палажка. Ба­чи­ла.

    Мартин. I чу­ла, що вiн чи­тав у бу­ма­зi?

    Палажка. Чо­го ти при­че­пив­ся до
ме­не? Не ба­ла­кай нав­тям­ки; ка­жи тов­ком: чи вiд­да­мо Ма­ри­сю за Ми­ко­лу?
Не мо­роч ме­не.

    Мартин. Дi­ло шiсть мi­ся­цiв в ге­рольдiї,
не сьогод­ня-завт­ра ут­вер­дять в дво­рянст­вi, а я доч­ку вiд­дам за му­жи­ка!..
Що ж то я з глуз­ду з'їхав, чи як?

    Палажка. Здається ме­нi, що з'їхав:
не ве­лиш нi ме­нi, нi доч­цi ро­бить, сам не ро­биш, по­най­мав най­ми­тiв,
най­ми­чок, ха­зяй­ст­во псується…

    Мартин. Па­ла­зю! Дво­ря­нин - од­но,
хлоп - дру­ге!.. Мо­же, ти цього не ро­зу­мiєш, то то­бi яс­нi­ше ска­жу: сме­та­на
- од­но, а кис­ле мо­ло­ко - дру­ге! О! Ро­зу­мiєш?

    Палажка. Од­но ро­зу­мiю, що ти сте­ряв­ся
ро­зу­мом.

    Мартин. О гос­по­ди, о гос­по­ди! На­що
ти ме­не до­вiв до то­го, що я од­ру­жив­ся з прос­тою му­жич­кою! Нi­чо­го не
тя-ме - як до пенька ба­ла­каєш. I ка­зав же по­кiй­ний па­пiнька: же­нись, си­ну,
на шлях­тян­цi. Нi, та­ки пог­нав­ся за чор­ни­ми бро­ва­ми! От i до­жив: бро­ви
зли­ня­ли, а го­но­ру як не бу­ло; так i не­ма!

    Палажка. Бо­же­вiльний! Єй-бо­гу, бо­же­вiльний!
Ти б дро­ку на­пив­ся.

    Мартин. Що ти з нею бу­деш ба­ла­кать?..
Хi­ба то­бi кра­ще бу­де ба­чить свою доч­ку за ре­па­ним му­жи­ком Ми­ко­лою,
нiж за гу­бернським сек­ре­та­рем-ре­гiст­ра­то­ром? Кра­ще? Ка­жи!

    Палажка. А де ж вiн у бi­са, той…
рос­те­ра­тор?

    Мартин. Ре­гiст­ра­тор. Па­лаж­ка.
Та не ви­мов­лю.

    Мартин. Ото-то ж бо­же! Приїде, душ­ко,
приїде! Про нього же й ка­зав Сте­па­но­вi на од'їздi - чу­ла?

    Палажка. То чом же ти ме­нi не ска­зав?
А то: i слi­па, i глу­ха - тiлько розд­ра­ту­вав ме­не… Ну, а Ма­ри­ся?.. Ти ж
її пи­тав, - мо­же, во­на не схо­че?

    Мартин. I пи­тать не бу­ду, на­що пи­тать?
Во­на не дур­на, в нiй батько­ва кров, роз­бе­ре, не бiйсь, де пан, а де му­жик!

    Палажка. Дай бо­же! Хi­ба я їй во­рог?

    Мартин. I я не во­рог своїм дi­тям,
хо­чу обох дi­тей прист­роїть по-дво­рянськи!.. Тiлько ти, Па­ла­зю-душ­ко, здi­ла.й
ми­лость, не су­пе­реч ме­нi, слу­хай ме­не.

    Палажка. Не дра­туй ме­не, то все бу­ду
ро­бить, як зве­лиш.

    Мартин. Ну, го­дi! Сi­дай, душ­ко!
Омелько при­ве­зе са-му­варь, чаю, са­ха­рю i… ко­фiю. Чай я пив i знаю, як йо­го
нас­та­нов­лять, то сам то­бi роз­ка­жу; а ко­фiю не знаю, як роб­лять.. Пi­ди
ти за­раз до Си­до­ро­вич­ки - во­на зна - i пов­чи­ся у неї. I роз­пи­тай гар­ненько,
як йо­го роб­лять i ко­ли йо­го по­да­ють: чи до бор­щу, чи на нiч? Па­лаж­ка.
А ко­ли ж приїде же­них?

    Мартин. От Омелько при­ве­зе звiст­ку,
а мо­же, й са­мо­го при­ве­зе, бо не­дур­но ж йо­го так дов­го не­ма, ма­буть,
за­дер­жав, по­ки з при­сутст­вiя вий­дуть.

    Палажка. То я ж за­раз i пi­ду, бо,
мо­же, сьогод­ня й при­ве­зе.

    Мартин. Iди, iди, душ­ко! Та роз­пи­тай
гар­ненько про всi зви­чаї i по­ряд­ки дво­рянськi.

    Палажка пiш­ла.

    Мартин, а по­тiм Тро­хим i Омелько.

    Мартин (один). Дов­го ж не­ма
Омелька! Пев­но, при­ве­зе же­ни­ха. Та вже по­ра б йо­му й приїхать дав­но.
Тре­ба бу­де поп­ро­сить на ве­чiр Про­та­сiя; вiн гар­но i ба­га­то умiє ба­ла­кать…
А важ­ко i в дво­рянст­вi жить: рэз­хо­ду, роз­хо­ду, - са.ми.м уро­бить якось,
не при­хо­диться…

    Входе Тро­хим.

    Трохим. Па­не! На­ших двi па­ри во­лiв
i двi ко­ро­ви зай­няв еко­ном у двiр.

    Мартин. Де ж во­ни пас­лись?

    Трохим. Та в че­ре­дi, з че­ре­ди й
зай­няв!

    Мартин. Як вiн смiв?!

    Трохим. Так пан Кра­совський зве­лiв.

    Мартин. О, ви­ро­док з шля­хетсько­го
за­во­ду! О, гай­да­ма­ка! Гра­би­тель! За що ж?

    Трохим. Ка­же, що на вас на­ки­ну­ли
чинш i по­ки не зап­ла­ти­те - не вiд­дасть.

    Мартин. Не вiд­дасть?.. Бе­ри па­ли­цю
i ме­нi знай­ди доб­ро­го дрюч­ка!.. Я їм по­ка­жу… Я… Ми їм по­ка­же­мо!

    Трохим. Нi, па­не, я не пi­ду. Вiн
пох­ва­ляється i вам на спи­нi гор­ба зро­бить. Ка­же: Бо­ру­ля до­би­вається
бу­маж­но­го гор­ба, а я йо­му на спи­нi гор­ба над­рю­кую.

    Мартин. Хто це ка­зав?

    Трохим. Еко­ном.

    Мартин. О, хлоп по­га­ний! Вiн, най­мит
Кра­совсько­го, ме­нi гор­ба зро­бе? Ме­нi?.. Та я… Зап­ря­гай ко­ней, поїду за­раз
в стан! Це гра­бiж, гра­бiж!…

    Трохим. Не­ма ж на­та­чан­ки ще з го­ро­да.

    Мартин. Бi­жи до Си­до­ро­вич­ки, по­зич.

    Трохим пi­шов.

    Граблять!.. Граб… Граб… Це ме­нi ще
i на ру­ку - не­хай граб­лять!.. Ра­зом за все от­вiт да­си! Нi, па­не Кра­совський,
Бо­ру­ля ще по­тя­гається з то­бою! Ма­буть, по­чув, що дi­ло в ге­рольдiї… апе­ля­цiя…
стрiч­ний iск йо­му в пе­чiн­ку сi­ли… О прес­вя­та дi­во! Вмi­шай­ся в моє дi­ло,
по­мо­жи ме­нi во­ро­га; сво­го до­ка­нать.

    Входе Тро­хим

    Трохим. Там прий­шов Омелько.

    Мартин. Який Омелько?

    Трохим. Та наш же Омелько.

    Мартин. Сам?

    Трохим. Сам.

    Мартин (на­бiк). Що ж це за знак: i
за­ба­рив­ся, i же­ни­ха не при­вiз? (До Тро­хи­ма.) Зап­ря­гай же свi­жих ко­ней
у на­шу на­та­чан­ку, та поїде­мо зо мною у стан, а Омелько не­хай за­раз iде в
ха­ту…

    Трохим. Вiн боїться iти в ха­ту.

    Мартин. Чи ти не зду­рiв?
Чо­го вiн боїться?

    Трохим. Та ко­ней на­ших пок­ра­ли в
го­ро­дi.

    Мартин. Як?.. О гос­по­ди! Но­ва на­пасть…
Тяг­ни йо­го сю­ди, за чу­ба тяг­ни! (Бi­жить до две­рей.) Омелько! Iрод! Су­пос­тат!
Iди в ха­ту!

    Входе Омелько, бо­сий.

    Мартин. Де ко­нi, азi­ят?

    Омелько. Ук­ра­ли.

    Мартин. Ук­ра­ли?

    Омелько. I чо­бо­ти, i ко­бе­няк ук­ра­ли…

    Мартин. Як же в те­бе го­ло­ви не
вкра­ли?

    Омелько. Бо нi­ко­му не пот­рiб­на:
у кож­но­го є своя, хоч по­га­ненька.

    Мартин. Що ж ме­нi те­пер з то­бою
ро­бить? Га? Що?.. Бо­дай ти га­луш­ки не про­ковт­нув, щоб ти ва­ре­ни­ком по­да­вив­ся,
ка­жи: шку­ру з те­бе здер­ти?.. Роз­ка­зуй, анах­те­ма, як бу­ло дi­ло?

    Омелько. Та так бу­ло дi­ло. То як
приїха­ли ми з па­ни­чем, за­раз по­на­хо­ди­ло тих су­дей­ських ви­ди­мо-не­ви­ди­мо.
II­ос­ла­ли за го­рiл­кою, па­нич дос­та­ли са­ло, ку­рей i прий­ня­ли­ся тро­щить
та пить. А да­лi, спа­си­бi їм, i ме­не по­час­ту­ва­ли; а чар­ка та­ка, що й
со­ба­ка не пе­рес­ко­чить; я дов­го не хо­тiв ви­пить по­вяої i та­ки ви­пив;
ви­пив, за­ку­сив са­лом - у ме­не з до­му бу­ло своє са­ло i хлiб…

    Мартин. Мер­щiй роз­ка­зуй! Ти з ме­не
пе­чiн­ки ви­тяг­неш.

    Омелько. Не пе­ре­ба­ран­чай­те, па­не,
бо ви ме­не зiб'єте з пан­те­ли­ку.

    Мартин. Я те­бе з нiг зiб'ю i шерсть
на то­бi вис­ку­бу!

    Омелько. От я й за­був, що ка­зав.

    Мартин. Го­во­ри, го­во­ри, бi­со­ва
па­тя­ка, бу­ду мов­чать, го­во­ри!..

    Омелько. Ви­пив, за­ку­сив са­лом.

    Мартин. Ну?

    Омелько. У ме­не з до­му бу­ло своє
са­ло i хлiб.

    Мартин (крiзь зу­би). Чув, чув!..

    Омелько. На­поїв ко­ней i хо­тiв
спать ля­гать, а тут, спа­си­бi їм, ще пiд­нес­ли… По­тiм тре­тiй раз по­час­ту­ва­ли,
i вже не ска­жу вам: чи час­ту­ва­ли ще й чет­вер­тий раз, чи нi, бо не
пам'ятаю, як i зас­нув. Вран­цi, до схiд сон­ця, про­ки­нув­ся - не мо­жу го­ло­ви
пiд­вес­ти… По­чав при­га­ду­вать: де я? Не при­га­даю. Гля­нув на­бiк: чиїсь
бо­сi но­ги на по­луд­раб­ку. Що во­но за твар, ду­маю со­бi, втис­ла­ся до ме­не
на по­воз­ку, чи не Гор­пи­на. Да­лi ду­маю: ко­ли є но­ги, то по­вин­на буть i
го­ло­ва, - а го­ло­ви не вид­ко, тiлько моя, та й своєї го­ло­ви не ба­чу, а
чую, що на в'язах щось та­ке важ­ке те­лi­пається, мов хто на­че­пив клу­нок з
пiс­ком… По­ма­лу-по­ма­лу пiд­вiв я го­ло­ву. Див­люсь: нi­ко­го не­ма, кру­гом
чу­жа осе­ля… Бо­же мiй! Тут зра­зу го­ло­ва моя зро­би­лась лег­ка, як вiв­ся­на
по­ло­ва, i я до­га­дав­ся, де я i що зо мною бу­ло! Схо­пивсь… сю­ди, туд'и -
не­ма нi ко­ней, нi чо­бiт, нi ко­бе­ня­ка! Сiв я та й зап­ла­кав.

    Мартин. Зап­ла­кав?

    Омелько. Зап­ла­кав. Гiр­ки­ми
сльоза­ми зап­ла­кав: чо­бо­ти бу­ли нас­то­ящi шка­по­вi i ко­бе­няк…

    Мартин. Лу­ци­пiр! А ко­ней то­бi не
жаль?

    Омелько. Та ко­нi знай­дуться, бо
там який­сь су­дей­ський, з мiд­ною бля­хою на гру­дях, спи­сав усе: i як ко­ней
звуть на ймен­ня, i до яко­го по­луд­раб­ка кот­ра ко­ня­ка бу­ла прив'яза­на,
i по­луд­раб­ки розг­ля­дi­ли, - усе як слiд, я роз­ка­зав усi прик­ме­ти. За­пи­са­ли
i те, що як уда­риш ба­то­гом, то Кул­кат кру­тить хвос­том со­бе а, Зо­зу­ля
кру­тить хвос­том ца­бе, -все за­пи­са­ли, ко­нi знай­дуться!.. (Зiт­хає.) А чо­бо­ти
i ко­бе­няк…

    Мартин. Геть з очей, пар­ши­вий ро­бiт­ник!
То­бi гиндй­кя пас­ти, а не ко­ней гля­дiть! Са­мi кра­щi ко­нi про­па­ли! Бу­деш
же ти одс­лу­жу­вать ме­нi за ко­ней шiсть лiт.

    Омелько. А бу­ду. Та­ке дi­ло. (На­бiк.)
А хто ж ме­нi одс­лу­же за чо­бо­ти та за ко­бе­няк? Як­би не ти, то я б їх i
не брав.

    Мартин (до Тро­хи­ма). Бi­жи до Си­до­ро­вич­ки,
вiзьми на­та­чан­ку чи вi­зок, зап­ря­гай ко­ней, та хоч уно­чi поїде­мо до ста­но­во­го.

    Трохим вий­шов.