rss · Субота, 18.11.2017, 11:04

Опитування

Будинок Культури
1. Необхідний в Червоному
2. Мені це не цікаво
3. Замість БК - магазин
4. Є інші заклади, там краще
5. Надам фінансову допомогу
6. Не потрібен Червоному
7. Маю спонсора на ремонт
Всього відповідей: 41
Сторінка 1 з 11
Модератор форуму: Shooler, lusi 
Форум селища міського типу Червоне, Червоне - зробимо кращим »  Школопедія (Школопедия) » Українська література » 8 клас - Тема: Володимир Дрозд. (8 клас - Тема: Володимир Дрозд.)
8 клас - Тема: Володимир Дрозд.
ShoolerДата: П'ятниця, 10.04.2009, 00:15 | Повідомлення № 1
Супермодератор
Група: Модератори
Повідомлень: 3529
х-статус:
Veni! Vidi! Vici!

8 клас - Тема: Володимир Дрозд.

“Ирій”, “Білий кінь Шептало”.



Я - волк! И вожака хочу я трон.
Ведь жизнь имеет волчий нрав.
В ней справедливейший закон -
Кто всех сильнее тот и прав!
 
lusiДата: Понеділок, 20.04.2009, 15:15 | Повідомлення № 2
Шановний мешканець
Група: Друзі
Повідомлень: 458

Володимир Дрозд
(1939 р. нар.)

Володимир Дрозд двадцятитрирічним юнаком видав першу книжку новел та оповідань («Люблю сині зорі», 1962) і одразу був прийнятий до Спілки письменників. Розпочавши літературну працю як новеліст і продовжуючи вряди-годи друкувати новели, В. Дрозд поступово утверджується як автор повісті й роману.

Дещо осібно стоять у творчості письменника романи-біографії «Ритми життя» (1974), «Дорога до матері» (1979) — про родину академіка О. Богомольця, «Добра вість» (1907) — про Ювеналія Мельникова, «малороса» із Чернігівської губернії, «російськопідданого», одного із перших марксистів в Україні Усе написано неіндивідуалізованим словом підручника з історії із обов'язковими для літературного твору «художніми картинками». Але ці, можна сказати, випадкові — тематично й жанрово — для прозаїка романи зовсім не випадкові в психологічному, світоглядному плані: загалом усі його твори можна поділити на дві групи — такі, що їх міг би написати «хтось інший», і такі, що їх міг написати тільки В. Дрозд. З одного боку — щось бадьореньке й оптимістичне про колгоспне село (повісті «Так було, так буде», «Новосілля», 1987), про невсипущу справедливість радянської юриспруденції («Інна Сіверська, суддя», 1983), про тих же героїв-революціонерів. З іншого боку — твори, які міг написати тільки В. Дрозд і які не мали «зеленої вулиці»: повість «Вовкулака», про всяк випадок переназвана у видавництві на «Самотнього вовка», йшла до читача дванадцять років, «Ирій» — шість; опублікований лише в журнальному варіанті роман «Катастрофа» (Вітчизна. 1968. № 10) — понад двадцять і т. ін.

За глибиною хвилююче-достовірного самоаналізу персонажа-письменника з роману «Спектакль» Ярослава Петруні, роздвоєного на «чиновника від літератури» та справді талановитого літератора, який через брак характеру, почуття обов'язку перед людьми, егоїзм, життєві обставини не зміг себе реалізувати, виразно прочитується проблема роздвоєння, розщеплення творчої свідомості самого автора.

Біографія письменника — «син колгоспника з глухого поліського села» відразу після школи став журналістом у районній газеті, закінчив університет, доріс до відомого столичного письменника — увійшла в його твори як продуктивний літературний прийом, стійкий архетип його творчості.

Основні твори — повісті й романи «Маслини» (1967), «Семирозум» (1967), «Ирій» (1974), «Катастрофа» (1968), «Спектакль» (1985), «Листя землі», багато новел — зображують, повторюють, доосмислюють поліську Йокнапатофу, малий всесвіт, що має всі ознаки великого світу, із центром у Пакулі. Якщо котрийсь із героїв і виривається поза межі цього світу, то за підтвердженням свого буття вертається назад, у Пакуль.

Пакульський світ герой Дрозда, виходячи поза свої межі — відлітаючи в Ирій (Ирієм називається перша зупинка «відльоту» автобіографічного героя, містечко, куди його, підлітка, забирають дядько та тітка закінчувати школу), — чи то Андрій Литвин («Маслини»), чи Петруня («Спектакль»), чи Харлан і Шишига («Самотній вовк», 1983) — бере із собою хоч би й не хотів: він, світ, Край, навічно вкарбований у його душу й пам'ять. Кожен вертається у Пакуль — фізично чи подумки, як вертаються птахи з вирію, як вертається туди сам автор у своїх творах. Пакуль — місце, звідки бере початок і де завершується містерія людського життя Дроздового героя, едемський сад його невинності (гріхопадіння відбувається поза межами світу Пакуля) і долина плачу, каяття та спокути, куди вертається його душа на страшний суд совісті.

Ця сповідальність, що руйнує захисні — словесні, поведінкові — стіни між людиною і світом, що анатомує, «роздягає» людську душу, відкриваючи світові, всевишньому всі її порухи, нерви, пристрасті, відкриває і загальний психологічний стан даної людської душі. У прозі В. Дрозда це передовсім всезагальний стан роздвоєння. Він розчахує на кардіограмі часу саме 70-х років і авторську свідомість, і свідомість героїв — роздвоєння між селом і містом, між голодним дитинством і ситим благополуччям зрілого віку, між щирістю і вдаваністю, грою, між правдою й правдоподібністю, талантом і графоманством — на дві душі, віддзеркалюючи психологію абсурдного суспільства «розвиненого соціалізму», психологію справді нової людини, яку виховали комуністичні експериментатори.

Герої В. Дрозда, уродженці затурканого й безправного колгоспного світу, мріючи вирватись із нього, вступити у світ феодальний, «вищеньких», намагалися доп'ясти передовсім його речові знаки, як віхи сходження вгору, — маслини, галіфе, портфель, шапку, чоботи, машину, імпортний одяг. Беззастережно приймали і «моральні» закони світу номенклатури: вчились уміло брехати, знали, як і про що треба писати, щоб бути опублікованими, тощо. Для цього мусили зрікатися себе вчорашнього, справжнього, що й породжувало трагедію роздвоєння душі, а відтак — отруєння її лицемірством, брехнею, вдаваними пристрастями. В. Дрозд ставить у своїй прозі проблему екології душі, часто занедбаної до такої межі, коли вона вже не здатна самоочиститися.

Герої Дрозда постійно грають як актори, світ для них — сцена в театрі — чи приміщення установи із сходами нагору — низ і верх («Самотній вовк»), чи плантація буряків поблизу рідного села («Спектакль»), і життя їхнє — спектакль, де і смерть — лише перевдягання за кулісами життєвого театру. Власне, такою і є концепція життя в прозі В. Дрозда — безконечний спектакль, містерія життя людства, «згідно із релігійними уявленнями: невинність, гріхопадіння, праця в поті чола, борсання серед дрібниць, плутанина ідей, бажань і — страшний суд і каяття, і спокута» («Спектакль»).

Вони так викладаються на ролі, зосереджують на них усі внутрішні ресурси, що приростають до них, втративши здатність до особистісного, інтимного, щирого спілкування. Є в нього й герої, які не грають, живуть, — це сусід Сластьона, тракторист Микола («Балада про Сластьона», 1983), Великий Механік і Прагнімак («Самотній вовк»), дядько Кирило («Маслини»), «принципові і вперті світочі духу, знані і любимі трудовим людом» — справжні письменники («Спектакль»). Та надто вже вони пласкі й невиразні, порівняно з типовими дроздівськими героями, просто стафажні фігури в глибині сцени, де розігрується спектакль життя типових героїв.

Осібно стоїть Галя Поночівна, українська мати з повісті «Земля під копитами» (1980), написаної в іншій манері — інший життєвий матеріал, не тільки в часі, а й психологічно — війна; інша поетика, інша концепція життя й людини. Безліч раз фашисти вбивали Поночівну, та вбити не могли, вона й умерти не мала права, бо діти і «стільки роботи на одні руки», та й треба комусь і після війни порати землю й квітчати. Реальна і водночас легендарна Поночівна уособлює незнищенність нашого народу й материнської любові, вічне материнське начало життя.

Із творами В. Дрозда, такими, як повісті «Ирій», «Замглай», «Балада про Сластьона», «Самотній вовк», новели «Сонце», «Три чарівні перлини», «Білий кінь Шептало», зв'язані здобутки химерної прози, українського варіанту модного в літературі 70-х міфологізму. Треба сказати, художня умовність у В. Дрозда цілком оригінальна, несилувана, вигадливо-розкута, виростає із традицій національної «химерії» та демонології — і літературної (В. Дрозд підкреслює вплив на нього Гоголя й Лесиної «Лісової пісні»), і фольклорної — казки, легенди, переказу, бувальщини, уламків слов'янської міфології, яка донині тримається «поліських лісів та боліт із усім їхнім чортовинням». Густа міфологічність, але іншого, більше філософського плану, пронизує всі клітини відзначеного Шевченківською премією роману «Листя землі». Оригінальний В. Дрозд і в своїй автобіографічній «повісті-шоу» «Музей живого письменника...» (1994).

І все ж, за словами письменника, його «завжди цікавило, що сказати, а не як сказати», стиль, форма — похідне, а головне для нього в літературному творі «не література, а душа». Власне, людська душа, стан душі сучасної людини, саме трагедія деформації, роздвоєння душі радянського українця, найчастіше, як сам автор, інтелігента в першому поколінні, хворобливого розщеплення її в умовах хворого суспільства, а також її екологія, порятунок душі і є основним предметом дослідження, головним героєм прози В. Дрозда.



Я - Ангел!.. Только крылья в стирке, нимб на подзарядке, а рожки и хвост - это у меня наследственное...))))
 
mr_smithДата: Четвер, 04.11.2010, 04:32 | Повідомлення № 3
ADMIN
Група: Адміністратори
Повідомлень: 5114
х-статус:
You know what I mean?

Ирій
Дядько Денис, приїжджаючи до нас у село Пакуль, після щедрого частування обіцяв, що я вчитимуся в старших класах у місті. Матері не вірилося, що її рідна сестра Дора, з якою вони постійно були І стані «холодної війни», візьме до себе жити її хлопця.

Нарешті довгоочікуване стається. Приїжджає дядько на велосипеді, забирає мене, корову Маньку, груші з верби, що я нарвав, і їде до міста. Мати застерігає, щоб вчився й не займався дурниця ми (вона мала на увазі ті вірші, що я писав). Я ж гоноровито заявив, що буду артистом. Прощаючись із рідним подвір'ям, змахнув крила ми й злетів над ним. Подивився востаннє на любисток, бузок, мороз, бо не повернуся вже в Пакуль, — це мій учорашній день. А мати приїжджатиме до мене в Ирій.

Ирій — це казкова країна, де не буває зими, де карасі виходять на берег і мирно бесідують зі щуками, а вовчиці вигодовують ягнят, куди злітається птаство й перезимовує, як у нас перебувають літо міські дачники. Ирій — це країна мого майбутнього.

Я прийшов до школи, підготувавши цілу промову про те, яким старанним учнем буду, щоб не думали, що я за протекцію, але директора не було, довелося документи віддати секретарці, сказавши, що все домовлено.

Я боявся закохатися, бо досі через кожну закоханість страждав. У школі побачив дівчину з обкладинки календаря, закохався, а потім виявив, що в класі десятків зо два таких же дівчат з обкладинки календаря — у коричневій шкільній формі з білим фартушком, з двома кісками, із серйозними й розумними очима за скельцями окулярів. У неділю матері дали аванс за корову, і вона купила мені лижний костюм та грубошкірі шкарбани «на виріст», довелося напхати туди соломи. Увечері ми прогулювалися міським бульваром з тіткою Дорога в новому крепдешиновому платті та дядьком Денисом у довгополому сріблястому макінтоші.

Тітка й дядько кожного разу із нетерпінням очікували газету з тиражем грошово-речової лотереї — мріяли виграти автомобіль, але кожного разу номери не сходилися, і тітка дуже засмучувалася, навіть хотіла втопитися в ночвах, особливо після мого зауваження, що не в грошах щастя.

Сто тридцять сім разів офіційно перейменовували Солом'янку, але вона вперто трималася за своє ім'я. Вона не мала ні початку, ні кінця, в ній губилися навіть автобуси. Започаткував Солом'янку дід Єврась, який перебрався з Пакуля через Собакареву гору в Ирій. Дядько Денис зайнявся комерцією, бо в його серці вже тоді жила мрія про автомобіль, та все якось невдало. Коли Солом'яники посварилися й поділили хату, молодим довелося ходити через вікно. Поділили навіть курку, і тепер половина бігала по нашому городові, а половина — по дідовому.

У мене був обов'язок — годувати величезного кабана, який не міг віть вилізти зі своєї буди. Наближалася шкільна художня олімпіада, і я репетирував на подвір'ї, готуючись до великої сцени, уривок гетівського «Фауста». Немилосердно калічачи сільською вимовою слова, читав вірші, потім уклонявся псові й кабанові і йшов зі сцени.

Услід мені вдячно шелестіли груші, вишні та яблуні, а дід дивився підозріло. На сцені я був у захваті від власної декламації, чекав захоплених відгуків знаменитого актора в журі, але обрали на міську олімпіаду іншого, не мене! Актор Перебендя, до якого я прийшов, сказав, що я можу грати, але треба виростити в собі душу, бо людина без душі — лише декорація, футляр, у якім скрипка і не ночувала. А ростити душу так само важко, як ростити хліб. І запросив приходити до нього по суботах.

Але в суботу замість літературного вечора я потрапив до асенізаційної валки. Це була нова ідея дядька Дениса, яка обіцяла багатство й новий автомобіль. Діда Кіндрата, потомственого асенізатора, який побажав товаришам із лагідністю та правдою жити у світі, чесно роблячи свою справу там, куди поставила громада, забрав ківш Великої Ведмедиці, а дядько Денис хотів зайняти його місце ватажка у валці, проте ледь не втопився у гноївці й змушений був із ганьбою втікати. Уся надія тепер була на кабана. Коли ми потрапили додому, то побачили, що кабан втік разом із будкою, залишивши такий слід, ніби бульдозер проїхав.

На вулиці у хмарах тютюнового диму тулився Жук із жучками. Він похвалився, що скрутить голову дівчині в білому береті, яка втекла від нього вчора після кіно. Я вирішив урятувати дівчину. Схопив себе за вуха, підняв у небо і смикнув завісу, яка відділяла день від ночі. Густа темрява впала на землю. Ми побігли на вулицю Рибну, де жила дівчина. Раптом побачили, що Жук, похмурий та злий з невдачі, йде по місячному промені. Тільки-но я хотів перерізати промінець, як дівчина вхопила мене за руку й сказала, щоб не смів цього робити, бо Жук не хуліган, він сильний та сміливий, і вона його любить. Коли я йшов знічений додому, Жук полічив мені всі зуби, і я крикнув на нього: «Бандит!» Урятував мене дядько, який приїхав на дизельному тракторі, за допомогою котрого збирався відкрити новий бізнес — давити сік із яблук та робити вино.

Уранці я прокинувся з поганим настроєм, а потім скинув каміні з душі й заснув. Своєму другові Славкові сказав, що подивився на себе критично й вирішив стати кращим, аніж був досі. Славко, яким був загальновизнаним фізико-математико-кібернетиком, сказав, що відчуває те ж саме, бо негативні емоції найважче піддаються ви раженню точними формулами. Тому людина майбутнього мусить позбутися негативних почуттів. Нашу думку поділяв і Андрій Політайло, відомий винахідник. Ми вирішили стати благородними гуїнгмами — за три місяці позбутися негативних емоцій, дотримуватися трьох правил: казати правду, керуватися у своїх вчинках розумом, бути готовим до самопожертви заради свого товариша.

Прийшов Степко, що був із жучків, і попередив, що Жук збирається мене побити. Увечері мене проводжали благородні гуїнгми. Почувся свист жуків, і ми опинилися майже в зашморгу. Славко зірвався з місця й побіг так, що його цілий тиждень не могли зупинити. Андрій розкрутив свою десятипудову сумку із залізяччям та інструментами і зніс голову Жукові, так що він і досі ганяється по світу за власною головою.

На подвір'ї Солом'яників зникла всяка живність, старі й молоді помирились, тітка подобрішала й сказала, що кому не судилося їздити на машині, той усе життя буде ходити пішки. Я подався в будинок під лірою до Кузьми Перебенді. Старий актор дозволив мені залишитися в його бібліотеці, і я поринув у море книг, питаючи щоразу: «Куди веде ця дорога?» І чув кожного разу: «Іди і відкриється!» До ранку я добрався аж до рукописів і вичитав, що ми, Решети, із козаків. І що цікаво: прізвища ті ж, що й двісті років тому. А я думав, що Пакуль — це лише тепер і скороминущий.

Дядько сказав, що він може на все це плюнути, але так і не зміг. Він розвернув виробництво вина, уся Солом'янка стояла в черзі, але отруївся, бо зберігав його в металевих бочках, і потрапив до лікарні. У місті поповзли чутки про якесь міфічне страховисько, в магазинах одразу розкупили всі продукти, боячись голоду. Немає у світі нічого страшнішого й підступнішого за людські забобони!

Дядько прийшов з лікарні худий, задуманий. Почувши про чудовисько, вирішив урятувати від нього ирійців. Він зрозумів, що це чудовисько — його скажений кабан, що втік разом із гаражем. Ми пішли за місто, знайшли собаку, і дядько скинув на потвору Собакареву гору.

У бібліотеці я знову побачив дівчину з обкладинки календаря, підійти не зважився, згадавши про свій бідненький одяг. Я зустрів її в нашій школі. Дівчина сказала, що закоханість — це слабкість, хвороба, але оскільки вона робить наукове дослідження з цього питання, то призначає мені побачення. Ми перебігли дорогу в недозволеному місці, викликавши зливу нарікань з боку водіїв, і пішли на ковзанку. У голосі Клави несподівано пробилася теплота, і я не міг піти, незважаючи на холод і купу справ, що мене чекали.

У школі я відчував себе на вершині щастя, бачив лише її, Клаву, але директор викликав мене на лінійці й осоромив, роблячи зауваження за мою нестрижену голову й брудні нігті.

Мені захотілося кинутися в прірву, та я поглянув на ріку, на Ирій, згадав Пакуль і вирішив, що ніколи цього не зроблю, а віддам усі сили рідному краєві.

З весною мені все частіше хотілося в Пакуль. Ми зі Славком та Андрієм пішли на ріку Стрижень, поплавали на баркасі, зізналися, хто яку благородну заповідь не виконував, і вирішили влітку зробити добру справу — піти в експедицію на Солом'янку й описати побут і звичаї солом'янців.

Тітка Дора потрусила панчохи з грішми, й купили вони з дядьком нарешті чорного «опеля». Тепер зібралися, як і мріяли, поїхати ним у Пакуль. Але, замість тріумфу, машина не витримала підйому на гору й вибухнула, від неї залишився сам кістяк та нездійсненна тітчина й дядькова мрія.

Під дзвін оркестру й гудіння паровоза дядька Якова ми вирушили в експедицію на Солом'янку...



Жираф - це кінь, виконаний за всіма вимогами замовника.
 
mr_smithДата: Четвер, 04.11.2010, 04:32 | Повідомлення № 4
ADMIN
Група: Адміністратори
Повідомлень: 5114
х-статус:
You know what I mean?

Білий кінь Шептало
Ішов підпасок і тягнув позад себе батіг, потім хвацько стрельнув ним, сказавши дядькові Степану, що йому потрібен кінь для приводу. Шептало зіщулився від звуку батога, шарпнувся разом з іншими кіньми в закуток й гидливо підібрав губи, бо ненавидів табун, гурт і загорожі. Спочатку бригадні коні глузували з нього, потім самі стали його обходити.

Неприємна, знайома млявість — провісниця всяких прикростей — закралася в груди коневі. Звичайно, візьмуть його, хоча завтра вихідний і хотілося 6 відпочити. З конюхом у Шептала особливі стосунки: той його не б'є, не посилає на важку роботу, бо він — білий кінь, а потрапив у бригадне стовпище через злий випадок.

І все-таки вибір упав на Шептала, який вважав принизливим для себе цілий день ходити по колу або в упряжі по вулицях святкового міста (хай соромно буде людям, які загнуздали його, білого коня!).

Шептало шукав виправдання конюхові — значить, він не міг інакше вчинити. Ще коли його, молодого й гордого, привчали до упряжі, ганяли до сьомого поту, до кривавих рубців, він зрозумів, що люди рано чи пізно його зломлять, тому краще прикинутися покірним. Він не розумів деяких коней, котрі на кожному кроці намагалися суперечити, огризатися, адже цим нічого не досягнеш, окрім батога.

Шептало йде трохи ззаду й уявляє, що не його женуть на водопій, а він жене і табун, і конюха разом з ними. Він піднімає голову й ласкаво, заклично ірже. Але його тут же наздоганяє Степанів батіг і лайка. Образа була така несподівана, така болюча, що Шептала охопив відчай. Він побачив своє підневільне, принизливе становище без прикрас.

Запах трав на косогорі нагадав Шепталові дитинство, як він біг за матір'ю лошам-стригунцем, як мати розповідала йому про його дідів-прадідів — гордих білих коней, що гарцювали в цирку.

Шептало навіть не став пити воду, хоч дуже хотів, і конюх це помітив, вилаяв його знову й сказав підпаскові загнуздати. Кінь раптом гостро відчув свою неволю. І коли хлопчак ударив його пужалном, він шарпнувся, вирвав повід, звівся на задні ноги, потім опустився і помчався в лугову синь. Тепер він був справжнім білим конем, відважним та одчайдушним, як його далекі предки.

Шептало легко й вільно біг. Не було ні хомута, ні голобель, ніхто його не смикав. Він качався у траві, плавав у річці, пив чисту воду. Починався дощ, небо перерізала блискавка, і раптом Шептало побачив у воді себе — прекрасного білого коня. Це його засмутило: протягом усього життя в конюшні він обманював себе, бо давно «же був не білим, а бруднувато-сірим, попелястим конем, ось чому Степан і насмілився хльоскати його батогом. Шепталові раптом захотілося почути голос конюха. Хай він буває інколи злим, але ж [при службі, та ще з такими кіньми, як у них, з ким не буває. Шептило побіг до конюшні і, згадавши, що він досі білий, викачався в калюжі. Навіщо виділятися? Нікому й нічого цим не доведеш. Краще прикинутися сіреньким та покірненьким. Сьогоднішнє перешумить, з конюхом вони порозуміються, недаремно ж білим коням дано розум.

Шептало підбіг до зачиненої загорожі, встромив голову між жердин і задрімав.



Жираф - це кінь, виконаний за всіма вимогами замовника.
 
Форум селища міського типу Червоне, Червоне - зробимо кращим »  Школопедія (Школопедия) » Українська література » 8 клас - Тема: Володимир Дрозд. (8 клас - Тема: Володимир Дрозд.)
Сторінка 1 з 11
Пошук:


Оплата будь-яких послуг через інтернет

Вхід

Логін:
Пароль:

Інформація

Ваш IP: 54.161.108.158
Браузер:

Cайт живе: