rss · П'ятниця, 20.10.2017, 09:52

Опитування

Покращення в смт Червоне.
1. Дуже необхідні!
2. Байдуже
3. Ні. Все і так добре
4. Це не можливо
5. Покращення вже є
Всього відповідей: 35
Сторінка 1 з 11
Модератор форуму: Shooler, lusi 
Форум селища міського типу Червоне, Червоне - зробимо кращим »  Школопедія (Школопедия) » Українська література » 8 клас - Тема: Михайло Коцюбинський. (8 клас - Тема: Михайло Коцюбинський.)
8 клас - Тема: Михайло Коцюбинський.
ShoolerДата: П'ятниця, 10.04.2009, 00:13 | Повідомлення № 1
Супермодератор
Група: Модератори
Повідомлень: 3529
х-статус:
Veni! Vidi! Vici!

8 клас - Тема: Михайло Коцюбинський.

“Дорогою ціною”.



Я - волк! И вожака хочу я трон.
Ведь жизнь имеет волчий нрав.
В ней справедливейший закон -
Кто всех сильнее тот и прав!
 
lusiДата: Понеділок, 20.04.2009, 14:28 | Повідомлення № 2
Шановний мешканець
Група: Друзі
Повідомлень: 458

Михайло Михайлович Коцюбинський народився 17 вересня 1864р. в м. Вінниці в сім'ї дрібного урядовця. Дитинство та юність майбутнього письменника минули в містечках і селах Поділля, куди переводили батька по службі. Освіту здобував у Барській початковій школі (1875 — 1876) та Шаргородському духовному училищі (1876 — 1880).

Коцюбинський почав пробувати свої сили в літературі рано, брався за поезію, переклади, нариси, та швидко головним полем його письменницької діяльності, справжнім покликанням стає художня проза. З перших спроб Коцюбинського-прозаїка до нас дійшли оповідання “Андрій Соловійко, або Вченіє світ, а невченіє тьма” (1884), “21-го грудня, на введеніє” (1885), “Дядько та тітка” (1885).
Друкуватися Коцюбинський почав у 1890р. — львівський дитячий журнал “Дзвінок” опублікував його вірш “Наша хатка”. В цьому ж році він побував у Львові, встановивши творчі контакти з місцевими літераторами та видавцями, зокрема Франком. Поїздка поклала початок постійному співробітництву Коцюбинського в західноукраїнських виданнях. На початку 1891р. він їде в с. Лопатинці на Вінниччині, де поєднує роботу домашнього вчителя в родині місцевого службовця з поглибленим вивченням життя села, народної мови, культури і розпочинає серйозну літературну працю. За один 1891 рік з-під його пера виходять оповідання “Харитя”, “Ялинка”, “П'ятизлотник”, повість “На віру”, віршована казка “Завидющий брат”. Твори привернули увагу літературної громадськості, засвідчили, що в українську прозу прийшов талановитий художник.

На початку 90-х рр. частина молодої української інтелігенції, перейнятої ліберально-просвітительськими ідеями, утворює організацію “Братство тарасівців”, з учасниками якої Коцюбинський деякий час підтримував зв'язок. Цей зв'язок відбився на його творчості. У казці “Хо” (1894) Коцюбинський підносить значення ліберально-просвітительської діяльності.
Роки перебування Коцюбинського на урядовій службі в Молдавії і Криму дали життєвий матеріал для його творів “Для загального добра” (1895), “Пе-коптьор” (1896), “Посол від чорного царя” (1897), “Відьма” (1898), “В путах шайтана” (1899), “Дорогою ціною” (1901), “На камені” (1902), “У грішний світ”, “Під мінаретами” (1904). Одним із свідчень того, що Коцюбинський своїми творами молдавсько-кримського циклу виходив за межі локальних проблем, є те, що його повість “Для загального добра” була надрукована в перекладі російською мовою у журналі “Жизнь” (1899, кн. 12).

Багата творчими здобутками п'ятирічна служба у філоксерній комісії стала періодом інтенсивного зростання письменника Залишивши роботу в комісії, він після безуспішної спроби влаштуватися на роботу в Чернігові, де жила сім'я, їде до Житомира і займає різні посади в редакції місцевої газети “Волынь”. На початку 1898р. Коцюбинський нарешті дістає роботу в чернігівському земстві.
Важливим моментом світоглядно-художньої еволюції Коцюбинського було оповідання “Лялечка” (1901). У “Лялечці” Коцюбинський постає визначним майстром психологічного аналізу. Зосередження уваги на психологічних колізіях стає визначальною рисою творчості Коцюбинського.

Дещо окремо в доробку Коцюбинського стоять твори на теми з минулого українського народу — “На крилах пісні” (1895) і “Дорогою ціною” (1901). Їх єднає романтично-піднесена, героїчна тональність.
Новела “Цвіт яблуні” була в українській літературі новаторською за темою: порушувалась проблема ставлення письменника до дійсності, говорилося, що митець за будь-яких обставин не може забувати про свій громадянсько-професійний обов'язок, повинен боліти чужим горем, як власним.

До теми “Цвіту яблуні” Коцюбинський повертається ще не раз (цикл мініатюр “З глибини”, поезія в прозі “Пам'ять душі”, незавершений твір “Павутиння”, новели “Intermezzo” і “Сон”). Виражене у цих творах ідейно-мистецьке кредо декларується й у листі-відозві М. Коцюбинського і М. Чернявського 1903р. до українських письменників. Наступний розвиток української літератури Коцюбинський бачив у розширенні її тематичних та ідейних обріїв, пошукові нових художніх форм.

Михайло Михайлович Коцюбинський народився 17 вересня 1864р. в м. Вінниці в сім'ї дрібного урядовця. Дитинство та юність майбутнього письменника минули в містечках і селах Поділля, куди переводили батька по службі. Освіту здобував у Барській початковій школі (1875 — 1876) та Шаргородському духовному училищі (1876 — 1880).

Коцюбинський почав пробувати свої сили в літературі рано, брався за поезію, переклади, нариси, та швидко головним полем його письменницької діяльності, справжнім покликанням стає художня проза. З перших спроб Коцюбинського-прозаїка до нас дійшли оповідання “Андрій Соловійко, або Вченіє світ, а невченіє тьма” (1884), “21-го грудня, на введеніє” (1885), “Дядько та тітка” (1885).
Друкуватися Коцюбинський почав у 1890р. — львівський дитячий журнал “Дзвінок” опублікував його вірш “Наша хатка”. В цьому ж році він побував у Львові, встановивши творчі контакти з місцевими літераторами та видавцями, зокрема Франком. Поїздка поклала початок постійному співробітництву Коцюбинського в західноукраїнських виданнях. На початку 1891р. він їде в с. Лопатинці на Вінниччині, де поєднує роботу домашнього вчителя в родині місцевого службовця з поглибленим вивченням життя села, народної мови, культури і розпочинає серйозну літературну працю. За один 1891 рік з-під його пера виходять оповідання “Харитя”, “Ялинка”, “П'ятизлотник”, повість “На віру”, віршована казка “Завидющий брат”. Твори привернули увагу літературної громадськості, засвідчили, що в українську прозу прийшов талановитий художник.

На початку 90-х рр. частина молодої української інтелігенції, перейнятої ліберально-просвітительськими ідеями, утворює організацію “Братство тарасівців”, з учасниками якої Коцюбинський деякий час підтримував зв'язок. Цей зв'язок відбився на його творчості. У казці “Хо” (1894) Коцюбинський підносить значення ліберально-просвітительської діяльності.
Роки перебування Коцюбинського на урядовій службі в Молдавії і Криму дали життєвий матеріал для його творів “Для загального добра” (1895), “Пе-коптьор” (1896), “Посол від чорного царя” (1897), “Відьма” (1898), “В путах шайтана” (1899), “Дорогою ціною” (1901), “На камені” (1902), “У грішний світ”, “Під мінаретами” (1904). Одним із свідчень того, що Коцюбинський своїми творами молдавсько-кримського циклу виходив за межі локальних проблем, є те, що його повість “Для загального добра” була надрукована в перекладі російською мовою у журналі “Жизнь” (1899, кн. 12).

Багата творчими здобутками п'ятирічна служба у філоксерній комісії стала періодом інтенсивного зростання письменника Залишивши роботу в комісії, він після безуспішної спроби влаштуватися на роботу в Чернігові, де жила сім'я, їде до Житомира і займає різні посади в редакції місцевої газети “Волынь”. На початку 1898р. Коцюбинський нарешті дістає роботу в чернігівському земстві.
Важливим моментом світоглядно-художньої еволюції Коцюбинського було оповідання “Лялечка” (1901). У “Лялечці” Коцюбинський постає визначним майстром психологічного аналізу. Зосередження уваги на психологічних колізіях стає визначальною рисою творчості Коцюбинського.

Дещо окремо в доробку Коцюбинського стоять твори на теми з минулого українського народу — “На крилах пісні” (1895) і “Дорогою ціною” (1901). Їх єднає романтично-піднесена, героїчна тональність.
Новела “Цвіт яблуні” була в українській літературі новаторською за темою: порушувалась проблема ставлення письменника до дійсності, говорилося, що митець за будь-яких обставин не може забувати про свій громадянсько-професійний обов'язок, повинен боліти чужим горем, як власним.

До теми “Цвіту яблуні” Коцюбинський повертається ще не раз (цикл мініатюр “З глибини”, поезія в прозі “Пам'ять душі”, незавершений твір “Павутиння”, новели “Intermezzo” і “Сон”). Виражене у цих творах ідейно-мистецьке кредо декларується й у листі-відозві М. Коцюбинського і М. Чернявського 1903р. до українських письменників. Наступний розвиток української літератури Коцюбинський бачив у розширенні її тематичних та ідейних обріїв, пошукові нових художніх форм.
Skyl Grypt
195.00 грн
Такие вещи Вы найдете
только у нас!

Иметь потрясающую фигуру может каждый!
Тест поможет Вам узнать
как это сделать

Общее восстановление сил
12500.00 руб
Лечит и улучшает работу предстательной железы

У п'ятиліття перед революцією 1905 — 1907 рр. Коцюбинський написав і опублікував оповідання “Fata morgana” (Киевская старина, 1904), в якому вловив ті головні зрушення у свідомості селянства і нові тенденції в еволюції соціальної психології села, які на повну силу виявилися під час революції. Революція остаточно відкрила світові нове село, а Коцюбинський без будь-якого втручання в текст оповідання продовжив його як другу частину повісті. Друга частина повісті “Fata morgana” (опублікована в квітневому номері “Літературно-наукового вісника” за 1910р.) належить до найвизначніших творчих досягнень Коцюбинського, пов'язаних з подіями першої російської революції.
Провідним жанром малої прози Коцюбинського після 1901р. стає соціально-психологічна новела.
У 1906 — 1912 рр. крім другої частини “Fata morgana” М. Коцюбинський створює новели “Сміх”, “Він іде” (1906), “Невідомий”, “Intermezzo”, “В дорозі” (1907), “Persona grata”, “Як ми їздили до Криниці” (1908), “Дебют” (1909), “Сон”, “Лист” (1911), “Подарунок на іменини”, “Коні не винні”, образки-етюди “Хвала життю!”, “На острові” (1912), а також повість “Тіні забутих предків” (1911).
Під час поїздок на острів Капрі письменник часто зустрічався з Горьким, взимку 1911 — 1912 рр. навіть жив у нього і написав там “Коні не винні” та “Подарунок на іменини”.

Художні нариси “Хвала життю!” й “На острові”, написані влітку 1912р., — останні твори М. Коцюбинського. Пафосом торжества життя над смертю пройнятий нарис “Хвала життю!”. Лейтмотивом нарису “На острові” також є ідея безперервності, вічності людського буття.
Коцюбинський побував у багатьох екзотичних місцях — у Криму, Бессарабії, на Гуцульщині та в Італії, його листи переповнені враженнями від природи цих країв. Коцюбинський вражав своїх сучасників знанням природничих наук. Він проникав у таємниці природи через наукову літературу і власні спостереження. Це допомагало йому глибше, по-філософськи сприймати навколишній світ, краще збагнути і точніше відтворити життя людини в органічному зв'язку з усім світом. Природа і людина зливаються у нього в одне ціле, стоять в одному поетично-філософському ряду.

Мовна практика Коцюбинського — один з яскравих прикладів широкого підходу до розвитку літературної мови. Не заперечуючи ваги різних стилів української літературної мови, слів-новотворів, оригінальних виразів, конструкцій, він головним джерелом збагачення мови літератури вважав загальнонародну розмову.
Творчість Коцюбинського служить художнім прикладом уже не одному поколінню українських письменників.



Я - Ангел!.. Только крылья в стирке, нимб на подзарядке, а рожки и хвост - это у меня наследственное...))))
 
mr_smithДата: Четвер, 04.11.2010, 04:27 | Повідомлення № 3
ADMIN
Група: Адміністратори
Повідомлень: 5114
х-статус:
You know what I mean?

Дорогою ціною

    Діялось се в трид­ця­тих ро­ках ми­ну­ло­го
століття. Ук­раїнське поспільство, по­бо­ре­не у кла­совій бо­ротьбі, з яр­мом пан­щиз­ня­ної
не­волі на шиї, тяг­ло свою до­лю з глу­хим ремст­вом. То не віл був у ярмі,
зви­чай­ний гос­по­дарський віл, яко­го па­ша й спо­чи­нок мог­ли зро­би­ти щас­ли­вим:
яр­мо бу­ло нак­ла­де­не на шию ди­ко­му ту­рові, заг­на­но­му, зне­си­ле­но­му,
але овіяно­му ще сте­по­вим вітром, із не втра­че­ним іще сма­ком волі, ши­ро­ких
прос­торів. Він йшов у ярмі, ско­рив­шись силі, хоч ча­сом із гніву очі йо­му
на­ли­ва­лись кров'ю, і тоді він хви­цав но­га­ми і нас­тав­ляв ро­ги…

    Вільний дух на­ро­ду ще тлів під по­пе­лом
не­волі. Свіжі тра­диції волі, такі свіжі, що ча­сом труд­но бу­ло відрізни­ти
сьогодні од вчо­ра, підтри­му­ва­ли жевріючу під по­пе­лом іскру. Стар­ше по­коління,
свідок іншо­го жит­тя, по­ка­зу­ва­ло ще на до­ло­нях мо­золі від шаблі, підня­тої
в обо­ро­ну на­род­них і людських прав. Пісня волі, спо­ети­зо­ва­ної, мо­же, в
дні ли­холіття, ча­ру­ючим акор­дом лу­на­ла в сер­цях мо­лоді, по­ри­ва­ла її
ту­ди, де ще не чуть кай­данів, ско­ва­них на лю­дей людьми. На ши­рокі бес­са­рабські
сте­пи, вільні, без па­на й пан­щи­ни, рва­лась га­ря­ча уява й тяг­ла за со­бою
сот­ки й ти­сячі…

    От хоч би там, за Ду­наєм, гей, там,
за Ду­наєм!.. Не­до­бит­ки січо­вої руїни, хо­робріші, зав­зятіші, зви­ли собі
гніздо в Ту­реч­чині і во­зи­ли звідти на Вкраїну, мов конт­ра­бан­ду, палкі
зак­ли­ки у кіш на во­лю, до січо­во­го бра­терст­ва.

    Ярами, ко­ри­та­ми висх­лих річок,
лісо­ви­ми нет­ря­ми, прик­ри­ва­ючись нічною тем­ря­вою, хо­ва­ючись, мов од
ди­ко­го звіра, тіка­ло од па­на і пан­щи­ни все, що не заплісніло в не­волі,
не втра­ти­ло ще жи­вої душі, тіка­ло, щоб здо­бу­ти собі те, за що пред­ки вий­ма­ли
шаблі з піхов або ста­ва­ли до бою з кілля­ми та ви­ла­ми…

    А тим ча­сом во­рог не дрімав.

    Власники душ, по­вер­не­них у ро­бу­че
бид­ло, за­пи­са­них у гос­по­дарський інвен­тар діди­ча ра­зом із во­ла­ми й
кіньми, найбільш бо­ялись то­го нес­покійно­го, вільно­люб­но­го ду­ху на­род­но­го,,
бо йо­го ніяк не мож­на бу­ло при-па­су­ва­ти до панських інте­ресів, по­го­ди­ти
з незмірни­ми скар­ба­ми; які да­ва­ла па­нові об­роб­ле­на хло­пом ук­раїнська
зем­ля, віковічна бо­ротьба двох станів - пансько­го й му­жи­чо­го, бо­ротьба
хронічна, що ча­сом прий­ма­ла гострі фор­ми і бу­рею про­но­си­лась над не­щас­ним
краєм,- ніко­ли не кінча­лась, ба й не мог­ла скінчи­ти­ся, хоч пан пе­реміг.

    Ще не­дав­но, вмив­шись в Умані влас­ною
кров'ю і на­ки­дав­ши в Кодні стіжок гай­да­мацьких голів, пан сма­ку­вав пе­ре­мо­гу,
пильно обо­ро­ня­ючи свої пра­ва на жи­вий ро­бо­чий інвен­тар - хло­па. Хлоп
про­тес­ту­вав, хлоп тікав на вільні землі, ря­ту­ючись, як міг, од пан­щи­ни,
ли­ша­ючи на рідній землі все до­ро­ге, все ми­ле йо­го сер­цю.» Але й там, да­ле­ко
від рідних осель, нас­ти­га­ла йо­го панська ру­ка. На вільних зем­лях зор­ганізо­вані
бу­ли на втікачів ло­ви, справжні об­ла­ви, як на вов­ка або вед­ме­дя. По всій
Бес­са­рабії га­ня­ли до­зорці, вис­те­жу­ючи скрізь по ро­вах, сто­гах сіна,
ко­ми­шах бо­ло­тя­них річок збідже­них, змор­до­ва­них лю­дей. На півдні Бес­са­рабії,
од бист­ро­го Пру­ту, по лівім боці Ду­наю, аж ген до мо­ря сто­яло на ча­тах
військо і зас­ло­ня­ло во­лю, що там, за ши­ро­ким Ду­наєм, за зе­ле­ни­ми при­бе­реж­ни­ми
вер­ба­ми, синіла десь у чужій країні…

    Голову втіка­ча оціне­но. За кож­но­го
спійма­но­го при­бе­режні ко­за­ки діста­ва­ли пла­ту.

    Сотки, ти­сячі не­щас­них по­па­да­ли­ся
до рук ко­за­кам - і му­си­ли ви­пи­ти гірку до краю. Ли­ха до­ля че­ка­ла
втіка­ча: йо­го од­да­ва­но в нек­ру­ти, за­си­ла­но на Сибір, ка­то­ва­но кан­чу­ка­ми,
тав­ро­ва­но, мов ху­до­бу, або з ого­ле­ною напівго­ло­вою, зби­то­го, зба­са­ма­не­но­го,
од­си­ла­но в кай­да­нах на­зад до па­на, знов у не­во­лю, на пан­щи­ну..ЛІ Чо­го
він міг сподіва­ти­ся вдо­ма дід па­на? А про­те, мов талії во­ди під теп­лим
по­ди­хом вес­ни, річкою тек­ло вкраїнське се­лянст­во ту­ди, де хоч до­ро­гою
ціною мож­на здо­бу­ти ба­жа­ну во­лю, а ні - то по­ляг­ти кістка­ми на вічний
спо­чи­нок…

    - То ти, Ос­та­пе?

    - Я, Со­ломіє…

    - Що ж во­но бу­де?

    - А що ж бу­де?.. Хай во­но за­го­риться
без вог­ню й ди­му… Вте­чу… Піду за Ду­най, мо­же, ще там лю­ди не по­со­ба­чи­лись…
От ба­чиш - сак­ви… Бу­вай здо­ро­ва, Со­ломіє…

    - Тікаєш… по­ки­даєш ме­не… І
отеє яііишу­ся са­ма з тим осо­руж­ним чо­ловіком…

    Ні, тікай, тікай, Ос­та­пе… Ко­ли б
ти знав, що ро­биться у гор­ни­цях: пан біга по хаті, мов ска­же­ний. «Бун­тар,
кри­чить, гай­да­ма­ка! Він мені лю­дей ба­ла­му­тить!..»

    Покликав оса­ву­лу: «Ве­ди мені за­раз
Ос­та­па Манд­ри­ку…»

    - Так…

    - «З жи­во­го шку­ру зде­ру,
чис­то оббілую… Я ж йо­му при­га­даю, гай­да­маці, Код­ню…»

    - Так…

    - «В нек­ру­ти, ка­же, од­дам…»
А па­ня біла, біла, тряс­ця тря­се її, а во­на ру­ки за­ло­ми­ла та: «Ром­цю,
ка­же, тікай­мо звідси, бо ті хло­пи заб'ють нас, як мо­го діду­ся в Умані…»
Тікай, Ос­та­пе, тікай, сер­це… Спійма­ють - ка­ту­ва­ти­муть не­лю­ди, жи­во­го
не пус­тять…

    - Враг йо­го бе­ри… Не так мені
страш­но ля­ха, як злість бе­ре на на­ших лю­дей: заст­ро­мив віл шию в яр­мо
та й бай­ду­же йо­му, тяг­не, хоч ти що… Ех, піду, де во­ля, де інші лю­ди… Бу­вай
здо­ро­ва, Со­ломіє…

    - Перелазь, хоч поп­ро­щаємо­ся.

    Остап пе­рекіінуч^че­дюз тин, за
яким сто­яла Со­ломія, сак­ви і сп'явся на тин. На нічно­му зо­ря­но­му небі
витк­ну­лась став­на па­ру­бо­ча пос­тать й зник­ла по хвилі в гус­тих бур'янах
по той бік ти­ну.

    - Ну, та й кро­пи­ва ж тут, чис­то
попікся. Де ти, Со­ломіє? По­ночі й не вид­ко.

    - Ось я…- і пе­ред Ос­та­пом за­чорніла
ве­ли­ка, як на доб­ро­го му­жи­ка, пос­тать.- Ходім до став­ка, по­си­ди­мо
під вер­ба­ми.^ Плу­та­ючись у ви­со­ких бур'янах, про­ла­зя­чи попід ку­ща­ми,
що тісно поспліта­лись у сій за­нед­баній час­тині пансько­го гаю, во­ни
долізли врешті до во­ди. Тут бу­ло пар­но. При повній тиші в повітрі гус­тий гай
лег­ко зат­ри­мав зібра­не за день теп­ло, і те­пер звідти пашіло, як із печі.
По скля­но­му по­вер­ху став­ка, в гли­би­ни яко­го ви­зи­ра­ло тем­не зо­ря­не
не­бо, ти­хо плив білою хма­рою ту­ман і, мов наміткою, за­гор­тав бли­ма­ючі в
таємній гли­бині зорі. Нічна за­ду­ха на­си­че­на бу­ла сильни­ми па­хо­ща­ми
та­тарсько­го зілля, ку­ши­ру, зогрітої во­ди. Край чов­на, в не­ве­лич­ко­му
плесі, ото­че­но­му осо­кою й ла­па­ти­ми ло­пу­ха­ми, жа­би ля­ща­ли так зав­зя­то,
що заг­лу­ша­ли вся­кий згук у да­лекій око­лиці, Ос­тап із Со­ломією сіли під
вер­бою, але їм не го­во­ри­лось. Події, що нес­подіва­но при­ве­ли їх до роз­лу­ки,
ба й невідо­ма бу­ду­щи­на, яка ки­ну­ла вже свою тінь на ду­шу, збіглись у цей
мент до­ку­пи і мов за­му­ли­ли гли­би­ну сер­деч­ну. Го­во­ри­ти ма­ло - що
ска­жеш кілько­ма сло­ва­ми?..

    Говорити шир­ше - навіщо? Не по­лег­ша
на серці, не одміниться до­ля… Та й ніко­ли вже… по­ра ру­ша­ти.

    - Ти ж ку­дою по­да­си­ся, Ос­та­пе?

    - Та мені аби на чор­ний шлях, а
там уже якось во­но бу­де… там на­пу­тять уже…

    - Ну, то не йди, го­лу­бе, се­лом,
щоб не по­ба­чив хто… Я те­бе ду­хом пе­ре­хоп­лю чов­ном на той бік, а там ча­гар­ни­ком,
по­лем - та й вий­деш на шлях. Так без­печніше бу­де.

    Соломія підійшла до став­ка, ско­чи­ла
в чо­вен і по­ча­ла ша­ри­ти на днищі.

    - Капосний дід, одніс вес­ло у
кат­ря­гу… Ну, та дар­ма - обійде­мось.

    Одним зруч­ним ско­ком Со­ломія опи­ни­лась
на бе­резі і з та­кою легкістю ви­тяг­ла з ти­ну ко­ля­ку, мов­би то бу­ла заст­ром­ле­на
ди­ти­ною ло­мач­ка.

    Остап сів у чо­вен, і Со­ломія
одіпхну­лась од бе­ре­га. Чо­вен плав­ко за­гой­дав­ся на волі, а далі ти­хо й
рівно по­су­нув по воді над зо­ря­ми, що тремтіли на дні бла­кит­ної бе­зодні.
Со­ломія з ти­хим смут­ком ди­ви­лась на Ос­та­па й чу­ла, як по її ви­ду ко­ти­лась
сльоза за сльозою. Во­ни мов­ча­ли. Бу­ло б зовсім ти­хо, ко­ли б не пе­кельний
хор, в яко­му жа­би, зда­ва­лось, на­ма­га­лись пе­рек­ри­ча­ти од­на од­ну.

    Чорний панський гай по­ти­ху од­су­вав­ся
на­зад, за­ку­ту­ючись во­лок­ну­ва­ти­ми пас­ма­ми біло­го ту­ма­ну.

    Човен стук­нувсь об бе­рег. Ос­тап
підняв свої сак­ви і поцілу­вав­ся з Со­ломією.

    - Бувай здо­ро­ва… Гля­ди ж, не
за­бу­вай мо­го діду­ся… Пе­ре­ка­жи, хай во­ни не жу­ряться. Вже я якось дам
собі ра­ду…

    - Добре, Ос­та­пе, пе­ре­ка­жу…
Ну хай те­бе бо­ро­нить і хо­ва од ли­хо­го ма­ти бо­жа…

    Прощавай!

    Остап ско­чив на бе­рег, лег­ким ру­хом
за­ки­нув на плечі сак­ви і не­за­ба­ром зник у ча­гар­ни­ку, а на човні, як ве­ле­тенська
ча­вун­на пос­тать, іще дов­го сто­яла Со­ломія, спер­шись на кіл та вдив­ля­ючись
у ча­гар­ник, де ра­зом із Ос­та­пом зни­ка­ло її щас­тя.

    Остап йшов навп­рос­тець, ми­на­ючи
вузькі, криві стеж­ки, про­топ­тані то­ва­ром й пас­ту­ха­ми. Йо­му був доб­ре
знай­омий і сей ча­гар­ник із обг­ри­зе­ни­ми ху­до­бою та ви­род­ли­ве пок­ру­че­ни­ми
кор­ча­ми, й да­ле­ка око­ли­ця, що розп­ли­ва­лась не­ви­раз­ни­ми кон­ту­ра­ми
се­ред нічної тем­ря­ви. Одійшов­ши кілька гонів, Ос­тап зу­пи­нив­ся й озир­нув­ся.
Не­ви­раз­ною чор­ною пля­мою ле­жа­ло сон­не се­ло у ви­до­лин­ку, і тільки в
корчмі яс­но світи­лось оди­но­ке вікон­це й при­ко­ву­ва­ло до се­бе Ос­тапів
пог­ляд. Се оди­но­ке світло се­ред сон­но­го се­ла бу­ло не­мов ос­таннім «про­ща­вай»
рідно­го за­кут­ка, нит­кою, що в'яза­ла йо­го з батьківщи­ною, з усім
близьким.) Але за хви­ли­ну вікон­це згас­ло, і Ос­тап по­чув, як ра­зом із
зник­лим світлом в йо­го серці щось ур­ва­лось і се­ло геть од­су­ну­лось од йо­го.
Ос­тап не­помітно для се­бе зітхнув і ру­шив далі.

    Чи то під впли­вом про­щан­ня й Со­ломіїних
сліз, чи внаслідок ре­акції по пе­ре­жи­тих тур­бо­тах, йо­го об­гор­нув жаль.
Чо­го са­ме бу­ло жаль, він не міг би ска­за­ти, та й не ду­мав про те. Так,
прос­то жаль стис за сер­це, підсту­пив до гор­Ла. Якась струн­ка сер­деч­на
бренькну­ла, за­чеп­ле­на тим жа­лем, а з ча­гарів та з нив, та­ких рідних і ми­лих
- він се по­чув зра­зу,- на­тов­пом зня­лись давні згад­ки ди­тинст­ва, не­ясні,
не­ви­разні, але ви­ма­га­ючі час­ти­ни сер­ця для землі, яку він по­ки­дав те­пер
навіки, мо­же.

    Кожен ку­щик, гор­бок, до­лин­ка,
кож­на сте­жеч­ка - все се бу­ло йо­му знай­оме, про­мов­ля­ло до йо­го. Тут, у
то­ва­ристві од­нолітків-пас­тушків, за­во­див він без­ко­нечні гри­ща. Тут він
пас панську ху­до­бу. Панську! Тим-то й ба, що панську.

    Та й хіба він сам за весь свій двад­ця­тилітній
вік не був ли­шень панською ху­до­бою? Хіба йо­го батько, ма­ти, Со­ломія,
навіть дідусь йо­го, що хо­див у Січ, а потім різав панів в Умані,- хіба ж во­ни
не ста­ли та­кою ху­до­бою?..і Ко­ли б во­ни не бу­ли панським то­ва­ром, то не
міг би пан роз­лу­чи­ти йо­го з Со­ломією та си­лою од­да­ти їі за сво­го хур­ма­на,
не міг би си­во­го діду­ся ка­ту­ва­ти на стайні на­га­ями… не пох­ва­ляв­ся б
оббілу­ва­ти Ос­та­па за сміли­ве сло­во.

    - Оббілуєш…- зло­рад­но
осміхнув­ся Ос­тап до се­бе.- Шу­кай вітра в полі… І йо­му яс­но уяв­ля­ло­ся,
як лю­ту­ва­ти­ме пан, дізнав­шись завт­ра, що Ос­тап утік.

    Коли б хоч діду­севі нічо­го не ста­ло­ся
че­рез йо­го… Та що йо­му ста­неться? Він уже ста­рий, не сьогодні-завт­ра пок­ла­дуть
у яму… На згад­ку про діда Ос­тап по­чув щось теп­ле у гру­дях. Ті би­лиці-каз­ки
про Січ, ко­зацт­во, про бо­ротьбу з па­на­ми за во­лю, яких він слу­хав, за­таївши
дух й не зво­дя­чи роз­жевріло­го ока з уст дідо­вих, бу­ди­ли в ди­тячій го­лові
хи­мерні мрії, во­яцький за­пал. Не раз те­ля­та й вівці, спокійно по­щи­пу­ючи
тра­ви­цю в ча­гар­ни­ку, бу­ли свідка­ми ко­зацьких на­падів або уманської
різні, ви­ко­на­ної підпа­са­ча­ми під про­во­дом Ос­та­но­вим. Во­ля, во­ля і
во­ля! Се чарівне сло­во, спо­ети­зо­ва­не столітнім дідом, роз­па­лю­ва­ло
кров у хлоп­ця, а де­далі, з літа­ми, під впли­вом вит­во­ре­них пан­щи­ною
умов, при­би­ра­ло більш конк­рет­ну фор­му, глиб­ше зна­чен­ня. На­род стог­нав
у не­волі, але стог­нав по­тай, не про­тес­ту­ючи, І ко­ли Ос­тап, ви­ко­ха­ний
дідом у давніх тра­диціях, здіймав річ про те, що по­ра вже ви­су­ну­ти шию з
пансько­го яр­ма, лю­ди спо­чу­ва­ли йо­му, але далі спо­чут­тя діло не йшло.
Знай­шлись навіть такі, що вкла­ли па­нові в уха бунтівничі речі мо­ло­ди­ка -
і от те­пер Ос­тап, скривд­же­ний і цько­ва­ний, му­сив ки­ну­ти рідний край.
Йо­му бу­ло літ де­сять, як із-за Ду­наю, з Січі, приїзди­ли до них у се­ло еміса­ри.
Він їх доб­ре пам'ятає. Ле­жа­чи на печі і уда­ючи, що спить, він чув, як во­ни
дов­го го­моніли з дідом, оповіда­ли про ту­рецьку зем­лю, про та­мошні по­ряд­ки,
ка­за­ли, що під тур­ком доб­ре жи­ти, й зак­ли­ка­ли лю­дей на вільні землі.
Дід ли­шив­ся, бо хотів умер­ти на своїй сто­роні, а дядько Па­нас як пішов,
так і по сей день Ос­тап ішов уже з го­ди­ну. Він не помітив, як ми­нув ча­гар­ник
і вий­шов у по­ле.

    Безкраї ла­ни зе­ле­но­го збіжжя, що
са­ме кра­су­ва­лось у той час, дріма­ли се­ред ти­хої ночі. Бу­ло так ти­хо,
що Ос­та­пові кро­ки лу­на­ли в полі, мов гу­пан­ня ціпа на то­ку.

    Але він то­га не помічав; як­не
помічав ве­лич­ної літньої ночі, що роз­ля­га­лась по безк­раїх прос­то­рах, та­ких
свіжих, зе­ле­них, за­паш­них. Від пруд­кої хо­ди Ос­та­пові зро­би­ло­ся душ­но.
Він сів на межі і роз­зув­ся. Приємний хо­лод прой­шов по йо­го тілу і приніс
йо­му по­легкість…

    Тим ча­сом тем­на бла­кить нічно­го
не­ба по­ча­ла пот­ро­ху блідну­ти. Зі схо­ду дих­нув вітрець і овіяв Ос­та­па.
І враз Ос­та­пові зро­би­лось ве­се­ло і лег­ко. Він по­чув­ся на волі. Мо­ло­да
не­вит­ра­че­на си­ла хви­лею вда­ри­ла в гру­ди, роз­ли­лась по всіх жи­лах,
зап­ро­ха­лась на во­лю Ос­тап зірвав­ся на рівні но­ги і не пішов, а побіг
далі. Йо­му хотілось гук­ну­ти на всі ле­гені сло­ва­ми пісні або хоч крик­ну­ти,
взя­ти отак щось у ру­ки - ве­ли­ке, міцне - і зла­ма­ти йо­го. Але він здер­жавсь.

    Вія йшов те­пер пруд­ко, сильно ви­ма­ху­ючи
ціпком, мов усю си­лу свою мо­ло­де­чу вкла­дав і в ту хо­ду, і в ру­хи, а дум­ки
од­на за од­ною, як на кри­лах, летіли все на­пе­ред. Не так дум­ки, як уява.
Уяв­ляється йо­му Ду­най, ши­ро­кий-ши­ро­кий - ну, як Ду­най ши­ро­кий. За Ду­наєм
- Січ. Ба­су­ють під ко­зацт­вом коні, мов змії ті, по­ви­ги­на­ли шиї… Ко­зацт­во
- як мак… Жу­пан чер­во­ний, вус чор­ний, дов­гий, при боці шаб­лю­ка. По­пе­ре­ду…
по­пе­ре­ду - Ос­тап. Кінь під ним га­ря­чий, во­ро­ний, той, що у па­на ли­шив­ся
на стайні; одіж із щи­ро­го срібла-зло­та, шаб­ля дов­жез­на. Він оповіда ко­за­кам,
за віщо пан хотів йо­го оббілу­ва­ти, ява по­ве­лась те­пер у них не­во­ля в
Уман­щині, що тре­ба піти і виз­во­ли­ти на­род із не­волі, потіши­ти на
старість діду­ся і од­ня­ти Со­ломію від її чо­ловіка, бо во­на не хур­ма­на
пай­ово­го, а йо­го, Ос­та­па, ко­хає… Ко­за­ки вкло­ня­ються йо­му, пус­ка­ють
із ко­пи­та коні, ки­да­ються у Ду­най, пе­реп­ли­ва­ють йо­го, а далі мчаться
- Ос­тап по­пе­ре­ду - че­рез лу­ки й по­ля до них у се­ло, в Уман­щи­ну… Чи ба­чиш,
Со­ломіє?..

    Раптом - пурх! Щось важ­ке, як ку­ля,
з пис­ком вис­ко­чи­ло з-під ніг Ос­та­по­вих і черк­ну­лось кри­лом об йо­го
гру­ди… Ос­тап так і одп­лиг­нув, мов хвисьну­тий зне­нацька ба­то­гом по жиж­ках.
Сер­це затріпа­лось у гру­дях і ста­ло. По пле­чах полізла вго­ру му­раш­ня.

    - Тьху! пек тобі, цур!..-
одітхнув він на­решті.- Як на­ля­ка­ло!..- І пішов далі.

    Але мрії вже щез­ли, мов птах
розвіяв їх кри­ла­ми. Ос­тап знов по­ба­чив се­бе се­ред по­ля, по­чув­ся втіка­чем,
не­да­ле­ко від па­на і вся­кої не­без­печ­ності.

    Світало. На блідо­му небі яс­но
горіла зірни­ця. Ко­ло­сис­те мо­ре синіло під ро­сою в тьмя­но­му світлі. Од
свіжо­го по­ди­ху ран­ку злег­ка тремтіли жи­та, з рум'яно­го схо­ду ли­ну­ло
світло і м'яки­ми хви­ля­ми розп­ли­ва­лось поміж не­бом і зем­лею. Над по­лем,,
у ви­со­кості, співа­ли вже жай­во­рон­ки.

    Остап вий­шов на шлях і озир­нув­ся.
Од­даліки щось ма­нячіло на шля­ху, не­мов який по­до­рожній, з клун­ка­ми на
пле­чах, плен­тав­ся шля­хом од се­ла. На шля­ху бу­ло не­без­печ­но. Ос­тап
змірку­вав, що пан, дізнав­шись про йо­го втіки, міг пос­ла­ти за ним навз­догін.
Кра­ще бу­ло звер­ну­ти з до­ро­ги в який ярок чи ви­до­ли­нок. Там навіть мож­на
пе­рес­па­ти спе­ку і смер­ком знов у путь. Але тільки Ос­тап звер­нув із до­ро­ги,
як йо­му при­чу­ло­ся, що щось не­мов гу­кає. Він озир­нув­ся: прис­ко­рю­ючи
хо­ду, по­до­рожній ма­хав на нього ру­кою, ба­жа­ючи, оче­ви­дяч­ки, спи­ни­ти
йо­го. Що за ма­ра?

    Першою дум­кою в Ос­та­па бу­ло тіка­ти.
Але зва­жив­ши, що по­ки він один на один,- жа­ха­ти­ся нічо­го, Ос­тап зу­пи­нив­ся,
очіку­ючи й вдив­ля­ючись у по­до­рожнього. То­му, оче­ви­дяч­ки, бу­ло пильно,
бо, не вдо­вольня­ючись пруд­кою хо­дою, він інко­ли пус­кав­ся бігти, при­дер­жу­ючи
свої клун­ки на пле­чах, і вже за чверть го­ди­ни Ос­тап міг розг­лядіти йо­го
струн­ку пос­тать.

    Був то мо­ло­дий, без­ву­сий па­ру­бок,
міцно збу­до­ва­ний, у ви­сокій сивійікучмі, ко­роткій чу­таїнці і з дов­гим
ціпком. Ос­та­пові бу­ло чуд­но, що па­ру­бок не­мов осміхав­ся, але ко­ли той
наб­ли­зив­ся і привітав­ся до нього, Ос­тап із нес­подіван­ки скрик­нув:

    - Соломіє!.. Чи ти здуріла?

    - Може, й здуріла…- сміяла­ся
Со­ломія.

    - Пек тобі, ма­ро… Чис­то па­ру­бок…
Ку­ди ти й по що?

    - За Ду­най, у Січ із то­бою… Прий­маєш
то­ва­ри­ша чи не прий­маєш?

    - Чи ти знавісніла, мо­ло­ди­це,
чи те­бе нині жарт узяв­ся?..

    - Які там жар­ти… Ско­ро ти
пішов, я як ста­ла на човні, так і за­дубіла. Хо­лод­на, хо­лод­на, мов зав­мер­ла!..
Далі про­ки­ну­лась і чую, що все мені про­тив­не, все гид­ке: і чо­ловік, і
пан­щи­на, й жит­тя моє без­щас­не… Про­па­дай во­но все про­па­дом… Піду і я
світ за очі… Вже ж за то­бою хоч сер­цеві лег­ше бу­де… Та чим­дужч до­до­му,
за тор­би­ну: вки­ну­ла що тре­ба на до­ро­гу. Тільки, ду­маю, пан ло­ви­ти­ме
нас. Але й я не дур­на. Дідька з'їсть, що спіймає… Мет­ну­лась до ко­мо­ри - чо­ловіка
не­ма до­ма, повіз па­ню в гості; зня­ла з жерд­ки со­роч­ку й шта­ни… Тоді
спідни­цю з се­бе, шта­ни на но­ги, на­ки­ну­ла на плечі чу­гаїнку, а на го­ло­ву
шап­ку-і ко­зак ко­за­ком… Шу­кай те­пер, па­не, па­руб­ка з мо­ло­ди­цею…
ніхто не ба­чив, лиш двох па­рубків стріча­ли… Що ж мені з тим, що ски­ну­ла,
діяти? По­ки­ну­ти бо­юся, до­га­да­ються ще… Узя­ла своє під пах­ву, побігла
до став­ка, прив'яза­ла камінь - і шу­бовсть у во­ду… Вічная пам'ять. А тоді се­лом,
та на шлях, та біжу-біжу, щоб дог­на­ти. Ху, як ухе­ка­лась… Що ж, прий­маєш па­руб­ка
у то­ва­риші чи ні?

    - А що ж я ро­би­ти­му з то­бою
у Січі, гей!.. От­се ска­зав! Звісно, во­на не піде до Січі у брат­чи­ки. Та й
навіщо, ко­ли навк­ру­ги Січі скрізь сло­бо­ди, а в тих сло­бо­дах жи­вуть наші
лю­ди з жінка­ми, з дітьми. Ту­рок дає зем­лю - зай­май, скільки твоя си­ла. Во­на
про се довідне знає од лю­дей. Во­ни осе­ляться в сло­боді, во­на ха­зяй­ну­ва­ти­ме,
а він із Січі наїзди­ти­ме до­до­му, а то й зовсім об­ли­шиться на гос­по­дарстві…
А іим ча­сом у до­розі во­на хус­тя ви­пе­ре йо­му, дог­ля­не, го­ло­ву змиє.
При своїй не­бозі доб­ре і в до­розі… Хіба не знає при­каз­ки?.. Ну, хай же він
не су­питься, мов сич на гіллі, й ве­селіше гля­не на свою Со­ломію, що зад­ля
нього вбра­лась у шта­ни та лад­на манд­ру­ва­ти хоч на край світу Ос­тап
осміхнув­ся.

    Він, влас­ти­во, ра­дий був Со­ломії,
ли­ше ота нес­подіван­ка зби­ла йо­го" з пан­те­ли­ку.

    - А щоб же те­бе му­ха вбрик­ну­ла,
що ти ви­га­да­ла!..- по­ве­селішав Ос­тап.- Та чо­го ми тут стоїмо? - сха­ме­нув­ся
він ураз,- день як бик, і вже он ку­рить щось шля­хом…

    Справді, сон­це вста­ло й ог­ля­да­ло
світ па­ла­ючим оком, а на сте­по­во­му го­ри­зонті не­мов справді за­вислі
хмар­ка ку­ря­ви.

    Остап із Со­ломією звер­ну­ли з шля­ху
на по­ле і не­за­ба­ром знай­шли те, чо­го їм бу­ло тре­ба. Тут, у ко­риті висх­ло­го
бур­ча­ка, об­ля­мо­ва­но­го по ви­со­ких бе­ре­гах чер­во­ним польовим ма­ком,
бу­ло без­печніше, ба навіть і де­які ви­го­ди тра­пи­лись їм: во­ни на­ди­ба­ли
сте­по­ву кри­нич­ку, дже­ре­ло, що лед­ве сльози­ло й ви­пов­ня­ло при­род­ну
3'апа­дин­ку, об­рос­лу тра­вою, а далі течійкою ши­лось по зак­ру­тах рівча­ка.
Тут во­ни поріши­ли спо­чи­ти. Спільний сніда­нок і мож­ливість пе­ре­ки­ну­тись
щи­рим сло­вом із близькою лю­ди­ною - до­реш­ти по­ми­ри­ли Ос­та­па з нес­подіва­ним
ви­пад­ком; йо­го знач­но зас­по­коїли Со­ломіїні до­во­ди, і обид­ва то­ва­риші,
вже без зай­вих тур­бот, на­том­лені нічни­ця­ми, твер­до пос­ну­ли сном мо­ло­дості.

    Сонце бу­ло низько, так у два чо­ловіки
від землі, ко­ли Ос­тап про­ки­нув­ся. Він хотів збу­ди­ти Со­ломію, але лиш
гля­нув на неї, як схо­пив­ся за бо­ки від ша­ле­но­го ре­го­ту.

    - Ха-ха-ха!.. От ко­зак - раз­ко­зак!..-
ре­го­тав­ся Ос­тап.- Ха-ха-ха!..

    Той регіт збу­див Со­ломію. Во­на
схо­пи­лась 1, про­ти­ра­ючи очі, зди­во­ва­но зир­ка­ла на Ос­та­па.

    - Ти чо­го?..

    - Продери, про­де­ри очі…
Ха-ха-ха!..

    - Бачу вже… Та чо­го ти?

    - Ну, те­пер ходім.

    Остап підвів Со­ломію й по­тяг її до
кри­нич­ки.

    Стань на коліна і ди­вись у во­ду…

    Соломія наг­ну­лась і за­зир­ну­ла
до кри­нич­ки. Звідти гля­ну­ло на неї свіже, пов­не об­лич­чя з ка­ри­ми очи­ма,
що так ви­раз­но біліло при кар­та­то­му очіпку й пас­мах чор­но­го во­лос­ся,
що під час сну по­вис­ми­ку­ва­лось із-під очіпка.

    - Тепер глянь на свої но­ги.

    Соломія гля­ну­ла і враз за­ли­ла­ся
дзвінким сміхом.

    - Ха-ха-ха!..-оне вга­вав Ос­тап.-
Го­ло­ва мо­ло­дицііна, а но­ги па­ру­боїчі…

    Вони ре­го­та­лись, мов діти: во­на
- тон­ко і дзвінко, як мо­ло­да дівчи­на, він - груб­ше, пе­ред­час­ним бас­ком
двад­ця­тилітнього па­руб­ка.

    - Що ж во­но бу­де? - спи­тав
пе­ре­го­дом Ос­тап.- Таж як хто підгле­дить твій очіпок, не ми­не нас ха­ле­па.

    - А ось що бу­де! - рішу­че про­мо­ви­ла
Со­ломія і з си­ми сло­ва­ми здер­ла з го­ло­ви очіпок. Чорні буйні ко­си впа­ли
їй на плечі й вкри­ли їх ниж­че по­яса.- На, ріж…

    - Що ти ка­жеш? - жах­нув­ся Ос­тап.

    - Ріж, ка­жу… - І тобі не жаль,
Со­ломіє?

    - Ані крих­ти… Ріж! - упер­то
на­ма­га­лась мо­ло­ди­ця й сіла долі.

    - Та в ме­не й но­жиць чорт­ма.

    - Ріж но­жем!..

    Остап сто­яв, ва­га­ючись, але ба­ча­чи
мо­ло­ди­ци­ну упертість, вий­няв ніж, по­то­чив йо­го об камінь і по­чав об­ти­на­ти
в кру­жок Со­ломііне во­лос­ся.

    Довгі пас­ма чор­них кіс, мов мертві
га­дю­ки, ти­хо зсу­ва­лись по пле­чах до­до­лу і ля­га­ли на землі див­ни­ми
по­ко­са­ми.

    Однак Со­ломія ^ду­ри­ла се­бе, за­пев­ня­ючи,
що їй не жаль кіс. Як тільки ніж шур­нув по во­лос­сю і до ніг Со­ломіїних упа­ло
пер­ше пас­мо кіс, во­на по­чу­ла який­сь біль у гру­дях, щось стис­ло за сер­це,
і на очі набігли сло­зи.



Жираф - це кінь, виконаний за всіма вимогами замовника.
 
mr_smithДата: Четвер, 04.11.2010, 04:28 | Повідомлення № 4
ADMIN
Група: Адміністратори
Повідомлень: 5114
х-статус:
You know what I mean?

 Робота бу­ла скінче­на. Ос­тап одс­ту­пивсь
од Со­ломії, щоб зда­ле­ка кра­ще при­ди­ви­тись до своєї ро­бо­ти, а Со­ломія,
мов­чаз­на й за­мис­ле­на, сиділа долі се­ред об­тя­то­го во­лос­ся і вдив­ля­лась
ку­дись у простір.

    Заходяче сон­це чер­во­ним світлом
ося­ва­ло сю кар­ти­ну: йо­го, струн­ко­го й міцно­го, з чор­ни­ми очи­ма, ор­ля­чим
но­сом і тем­ним мо­ло­дим ву­сом на зас­ма­ле­но­му об­лич­чю, і її, що в об­разі
біло­лицього чор­ня­во­го хлоп­ця ди­ви­лась у простір зас­му­че­ни­ми ка­ри­ми
очи­ма.

    - Ну, по­ра нам ру­ша­ти… Гей
ти, па­руб­че, як те­бе зва­ти - Се­ме­ном чи як?

    - Про ме­не й Се­ме­не…- зітхну­ла
Со­ломія і зня­лась із місця. ІІ Бу­ла тем­на осіння ніч..Гус­та мря­ка чор­ним
за­пи­на­лом єдна­ла з не­бом спа­ле­ну сон­цем по­ли­ни­ну. У до­лині, на вид­нок­рузі,
сіріло щось ши­ро­кою сму­гою і розп­ли­ва­лось у пітьмі.

    То був Ду­най.

    Ще густіший мо­рок ви­пов­няв гли­бокі
чор­то­риї, що збіга­ли в до­ли­ну по схи­лу при­бе­реж­но­го узгір'я. В одній
з та­ких яруг, гли­бо­ких та пок­ру­че­них по всіх нап­рям­ках вес­ня­ни­ми во­да­ми,
на са­мо­му дні во­ру­ши­лись лю­ди. То бу­ли втікачі. Два дні і дві ночі
сиділи во­ни тут у вог­кості й пітьмі, хо­ва­ючись від ко­за­чих пікетів, роз­ки­да­них
по ліво­му бе­резі Ду­наю. Як­раз сьогодні, з опівночі, му­си­ли во­ни прок­рас­ти­ся
у при­бе­режні ко­миші і там че­ка­ти пе­ре­вож­чиків із-за Ду­наю.

    Було і± там чо­ловіка з трид­цять,
із дітьми, з уся­ким хатнім збіжжям, зі сла­би­ми навіть, яких не мож­на бу­ло
ки­ну­ти у чужій сто­роні.

    По дні яру­ги нес­ло­ся глу­хе, при­ду­ше­не
шем­ран­ня. Не то осінні во­ди шуміли, збіга­ючи у Ду­най, не то вітер бив­ся в
за­ло­мах про­вал­ля. Лю­ди го­во­ри­ли по­ти­ху, сли­ве по­шеп­ки. Який­сь мо­ло­дий
з нот­кою сер­деч­ності го­лос оповідав зви­чай­ну історію втіка­ча… «І по­павсь
я до гре­ка, і заз­нав я не­волі ще гіршої, як удо­ма.

    Гнав ме­не на ро­бо­ту і вдень і
вночі, і го­ду­вав гірш за со­ба­ку… Со­роч­ка на мені чор­на, за­но­ше­на, ну­яса
ме­не на­па­ла, їсть… І хо­див я, як звір той лісо­вий, та не смів і сло­вом пе­ре­чи­ти
ха­зяїнові, бо він нах­ва­ляв­ся нас­ла­ти на ме­не посіпак…»

    - Ох-хо! - вир­ва­лось із
чиїхось гру­дей і ти­хою скар­гою за­ги­ну­ло в тем­но­му про­валлі.

    Десь зда­ле­ку бриніла, як му­ха по­весні,
при­ти­ше­на пісня.

    - Отче наш… да бу­деть во­ля
твоя…- мо­лив­ся хтось із при­тис­ком, із чут­тям.

    Хвора жінка важ­ко ди­ха­ла і сти­ха
пос­тог­ну­ва­ла. Ме­жи втіка­ча­ми бу­ли й Ос­тап із Со­ломією. Заз­нав­ши вся­ких
при­год, во­ни врешті до­би­лись до Ду­наю і вкупі з інши­ми че­ка­ли пе­ре­во­зу.

    - Ти ще не зас­ну­ла, Со­ломіє?
- сти­ха обізвав­ся Ос­тап.

    - Та ма­ло що… Так сон наліг на
ме­не, так налігКо­ли б уже швид­ше ру­ша­ти звідси…

    - Ще ра­но, до півночі да­ле­ко…
Ну й хо­лод - чис­то змерз!.. Іва­не! - обер­нув­ся Ос­тап у дру­гий бік.- Як
ду­маєш, не за­ва­див би нам обе­ре­мок ба­дил­ля на вог­ни­ще? га?

    - Падку мій! Таж то аж на­верх
лізти, гей! - жах­ну­лось щось у тем­ряві писк­ли­вим баб'ячим го­ло­сом і
кілька разів відсап­ну­ло, не­мов ко­ро­ва у хліву. - І ку­ди йо­го по­си­лаєш?
Ад­же він на своїх ко­рот­ких но­гах не злізе на го­ру,- ки­ну­ла Со­ломія.

    - Овва… ов­ва… боз­на-що ви­га­да­ли…
я й не на та­ке ла­зив…- об­ра­зив­ся Іван. І з си­ми сло­ва­ми ста­ло чут­но,
як він под­ря­павсь на стрімку стіну ур­ви­ща, важ­ко й час­то відса­пу­ючи.

    - Бач, ста­рається Ко­ти­го­ро­шок…-про­мо­вив
хтось із тем­ря­ви,- аби мо­ло­ди­ця сло­во ска­за­ла - в пек­ло полізе.

    За кілька хви­лин обе­ре­мок ба­дил­ля
пруд­ко летів у про­вал­ля, а за ним, об­ва­лю­ючи гли­ну і за­по­ро­шу­ючи
усім очі, ско­тив­ся до­до­лу тріумфу­ючий Іван.

    - От і не виліз… от і ко­роткі
но­ги… ге! Як­би не ко­роткі но­ги - сидів би один із дру­гим по­ночі… а те­пер
у нас во­гонь бу­де… хе-хе-хе… Кре­са­ло є?.. Є!.. А губ­ка є?.. Є!.. Ну, вик­ре­ше­мо…
ге!..- то­рохтів він, мов го­ро­хом си­пав. Іван ме­ту­шив­ся, бігав без пот­ре­би
з од­но­го місця на дру­ге, ше­лестів су­хим ба­дил­лям, іро­щив йо­го і скла­дав
на ку­пу.

    Врешті черк­ну­лась кри­ця о
кремінь… спа­лах­ну­ла на мент іскра, і стіни ур­ви­ща не­мов двиг­ну­лись.
Іван при­пав до землі і дув. Чер­во­ну цят­ку, до якої він ма­ло не тор­кавсь
ус­та­ми, роз­би­рав гнів: во­на рос­ла, чер­воніла, пирс­ка­ла, мов сер­ди­тий
кіт, і врешті, не вит­ри­мав­ши, схо­пи­лась по­лум'ям, бух­ну­ла си­вим ди­мом
і зал­ля­ла світлом дно чор­то­риі.

    Нерівне світло ося­ва­ло ко­рот­ку,
гру­бу фігу­ру з круг­лим лас­ка­вим об­лич­чям, за­рос­лим, мов ку­де­лею, пас­ма­ми
по­ло­во­го во­лос­ся, бли­ма­ло по на­ки­да­них без­лад­но клун­ках та по
втіка­чах, що сиділи й ле­жа­ли куп­ка­ми по землі. Круті гли­нясті стіни ур­ви­ща
жовтіли, і лиш угорі, в гли­бо­ких за­ло­мах, бив­ся кри­ла­ми спо­ло­ха­ний мо­рок.

    Остап та Со­ломія при­су­ну­лись до
вог­ню. Рап­том зда­ле­ка, з бе­ре­га річки, по­чув­ся кінський тупіт. Усі нас­то­ро­жи­лись.

    - Гаси во­гонь! - обізвав­ся
хтось по­шеп­ки й з три­во­гою.- Крий бо­же, ще помітять…

    Остап зне­хо­тя по­чав за­топ­ту­ва­ти
во­гонь, хоч се йо­му і не вда­ва­ло­ся. Жевріюче ба­дил­ля роз­пов­за­лось
скрізь, мов ог­няні хро­ба­ки, си­ча­ло й ку­ри­лось.

    Тим ча­сом кінський тупіт зав­ми­рав
уда­лині і врешті зовсім за­тих.

    У про­валлі знов ста­ло тем­но. Усі
мов­ча­ли. - Іва­не,- пе­рер­вав хтось врешті ти­шу,- роз­ка­жи-но, як те­бе
жінка би­ла та як ти од неї забіг аж сю­ди…

    - Отеє ви­га­дав! Щоб жінка та
чо­ловіка би­ла - та се ж без­за­кон, без­пар­дон!..

    Зроду та­ко­го не бу­ло… хе­хе-хе…-
не­пев­но якось сміявся Іван, не­мов хотів підбадьори­ти се­бе. Іван прис­тав
до Ос­та­па десь у до­розі. Во­ни бу­ли з од­но­го повіту, навіть се­ла їх бу­ли
близько. Се їх з'єдна­ло, і з то­го ча­су Іван не роз­лу­чав­ся з зем­ля­ка­ми.

    Весела і доб­ро­душ­на вда­ча Іва­но­ва
не раз ста­ва­ла їм у при­годі при довгій і важкій блу­ка­нині по чу­жих кра­ях.
Іван охо­че оповідав про своє жит­тя до­машнє; з оповідан­ня то­го мож­на бу­ло
зро­зуміти, що втік він не так од пан­щи­ни, як від лю­тої жінки, яка ма­ла за­над­то
ве­ликі ку­ла­ки для ма­ло­го на зріст Іва­на. От тою-то лю­тою жінкою й дра­ту­ва­ли
раз у раз Іва­на, та він не сер­див­ся і доб­ро­душ­но вик­ру­чу­вав­ся жар­та­ми.

    Та хоч си­те тіло Іва­но­ве спо­чи­ло
тро­хи від жінчи­них ку­лаків, ду­ша йо­го шу­ка­ла знай­омих вра­жень по­ко­ри.
Він прив'язав­ся до Со­ломії, що ог­ряд­ною пос­тат­тю на­га­ду­ва­ла йо­му
жінку, і за кож­дим її сло­вом ла­ден був ско­чи­ти хоч у пек­ло. Сю особ­ли­ву
при­хильність до Со­ломії помічав не тільки Ос­тап, а всі, і лиш висміюва­ли
бідно­го ко­рот­ко­но­го­го ли­ца­ря.

    - Говори,- дра­ту­вав Іва­на
той са­мий го­лос,- пев­но, мо­ло­ти­ла, як ціпом. Ко­ли б не втік, то пішов би
досі на смух. '" - Ну, то що? - жва­во підхо­пив Іван.- Хіба я бо­юся
смерті? Сох­ра­ни бо­же!.. Пош­ли, гос­по­ди, й завт­ра. Раз вми­ра­ти - не
двічі. Вмер - і край, більш не вста­неш.

    - Ні, кра­ще не зди­хай, Іва­не,
тут, бо бу­дуть шку­ри де­шеві…

    - Хе-хе-хе!.. О, бо­дай те­бе,
що ви­га­дав,- хе­хе­кав Іван, мов булькав із пов­ної пляш­ки. На сміх йо­го,
од­нак, ніхто не обізвав­ся. Лю­ди бу­ли по­важні, пох­мурі навіть. Тільки ди­ти­на
ча­сом зак­ви­лить й спов­нить жа­лем про­вал­ля.

    - Чи не час нам у до­ро­гу? -
пос­пи­та­ла Со­ломія.

    - Про те вже дід Овсій знає,
він тут по­ряд­кує,- обізвав­ся Ос­тап.

    Очевидячки, се пи­тан­ня усіх ціка­ви­ло,
бо по про­валлі прой­шов шепіт: по­ра, по­ра… І по­ча­ло­ся зби­ран­ня.

    - Потихо, по­ти­хо, не всі ра­зом,-
шам­кав дід Овсій і все ла­зив поміж лю­ди, усе то­ло­чив їм но­ги.

    Рушили.

    Вибратися, од­нак, із тем­ної, пок­ру­че­ної
та вузької чор­то­риї бу­ло не­лег­ко. Раз у раз до­во­ди­лось спо­ти­ка­ти­ся,
на­ма­цу­ва­ти до­ро­гу, па­да­ти, чіпля­тись за клун­ки, вста­ва­ти і знов спо­ти­ка­ти­ся.
Ся плу­та­ни­на зай­ня­ла ко­ло го­ди­ни. Врешті війнув вітрець - пе­ред втіка­ча­ми
бу­ла над­ду­най­ська ни­зи­на. Усі зітхну­ли вільніше, хоч не­без­печність са­ме
тут і по­чи­на­ла­ся. Тре­ба бу­ло пе­рей­ти рівне, не­за­рос­ле й не зак­ри­те
нічим місце, щоб опи­ни­ти­ся в ко­ми­шах. Дід Овсій вист­роїв усіх в од­ну
лінію, а сам пішов по­пе­ре­ду. Ніч бу­ла тем­на, аж чор­на, в кількох сту­пе­нях
нічо­го не мож­на бу­ло розібра­ти. Лег­кий ту­ман вста­вав над Ду­наєм, повз
бе­ре­га­ми, оку­ту­вав втікачів. Во­ни по­ти­ху по­су­ва­ли­ся.

    - А я вже вас дер­жу­ся, як
сліпий пло­та,- ше­потів Іван до Со­ломії, йду­чи за нею.- Ку­ди ви - ту­ди й
я… Щоб бу­ти ра­зом… А мо­же, вам важ­ко, то дай­те мені клу­нок, я по­не­су,-
же­бонів він, важ­ко відса­пу­ючи…

    - Та не сопіть так, мов ко­вальський
міх,- на­пу­чу­ва­ла йо­го Со­ломія.- А клун­ка сво­го не дам, бо я ще й вас
мог­ла б узя­ти на гор­гоші з ва­шою тор­бою ра­зом..

    - Коли ж но­ги груз­нуть, аж у
пос­то­лах хлю­щить, та ще щось, не тут зга­ду­ючи, не­мов чіпляється до ніг,
не пус­кає. По­чи­нав­ся мо­чар, по­рос­лий ко­ми­шем. Чут­но бу­ло, як ше­лес­тить
ко­миш шорст­ким лис­том та іноді хрус­не під но­гою су­ха оче­ре­ти­на.

    Йшли не­дов­го. Дід-провідник зу­пи­нив­ся,
на­ка­зав усім за­ла­зи­ти в ко­миші, склас­ти свої клун­ки й бу­ти на­по­го­тові,
а сам десь зник.

    Близько, за­раз отут, ди­ха­ла хо­лод­ною
вогкістю річка, хоч її не вид­ко бу­ло у пітьмі. Звер­ху по­ча­ло щось сіятись,
чи то дощ, чи мря­ка. Втікачі роз­та­шу­ва­ли­ся на мо­чарі, під но­га­ми у них
плю­ща­ло. Во­ни сиділи не­ру­хо­мо, ка­ряч­ки, бо­ячись по­во­рух­ну­тись та
за­че­пи­ти шам­кий ко­миш. Во­ни ди­ви­лись пе­ред се­бе у гус­тий вог­кий мо­рок.
Но­ги терп­ли, мря­ка пок­ри­ва­ла оде­жу хо­лод­ною ро­сою, во­да затіка­ла в
обув.

    Очікування по­мочі, що ма­ла при­бу­ти
з невідо­мих вільних країв та виз­во­ли­ти з не­волі,- нап­ру­жу­ва­ло нер­ви,
роз­тя­гу­ва­ло без краю час. По­чут­тя дійсності втра­ча­ло­ся, усе прий­ма­ло
нез­ви­чай­ний, каз­ко­вий ха­рак­тер. Нап­ру­же­не око вба­ча­ло у пітьмі
якісь тіні, що сну­ються в ту­мані, наб­ли­жа­ються, відда­ля­ються, прий­ма­ють
нез­ви­чай­ні розміри. Ча­сом блим­не зда­ля во­гонь і зник­не, щоб з'яви­тись
у дру­го­му місці. І знов тем­но. На річці щось плюс­ну­ло… раз, дру­гий… При­сяг
би, що то вес­ла од­би­ва­ють по воді такт, що чов­ни ріжуть хви­лю і ось-ось
стук­нуть но­са­ми в бе­рег… Од­нак скрізь ти­хо… Ши­ро­ка річка спокійно
дрімає в лег­ко­му ту­мані, чор­не не­бо без­пе­рес­тан­ку сіє ро­су… Здається,
що ся дов­га осіння ніч ніко­ли не скінчиться… марні надії, да­ремні сподіван­ня…
ніхто не при­бу­де, ніхто й не ду­має про те, що тут си­дять хо­лодні, стур­бо­вані
лю­ди й, як бо­га з не­ба, че­ка­ють ря­тун­ку… Усе на­мар­не… Але око знов ваб­лять
блу­ка­ючі вогні й рух­ливі тіні, ву­хо знов ло­вить не­певні згу­ки, що ро­дять
надію, бу­дять ува­гу…

    Тіло терп­не, тіло де­ре­веніє, ку­дись
поділись но­ги, що мок­ли в воді, не чуть їх, напівсо­лод­ка вто­ма об­хоп­лює
лю­ди­ну, бай­дужність зак­ра­дається в сер­це… Все так, як слід, як має бу­ти,
і чи не од­на­ко­во ги­ну­ти тут, се­ред сього баг­на, чи вдо­ма в не­волі…

    Ураз - що се? Сон сниться чи чу­до
діється? Да­ле­ко за річкою блис­ну­ло щось, не­мов із не­ба во­гонь упав на
зем­лю і спа­лах­нув, як свічка. По­ряд сяй­ну­ло знов, а за ним у третьому
місці сильно бух­нув по­лумінь. Три вогні горіли, як свічки в церкві,- і не мож­на
бу­ло розібра­ти, чи во­но на землі, чи на небі діється. Не­мов хо­лод­ний
вітрець повіяв і торк­нув­ся об­лич­чя. Усі стре­пе­ну­лись. Та не встиг­ли во­ни
спам'ята­ти­ся, як вогні згас­ли і од­но­час­но, десь не­да­ле­ко в ко­ми­шах
жалібно за­вив го­лод­ний вовк. Та сум­на скар­га по­ко­ти­ла­ся по річці і вра­зи­ла
втікачів.

    - Бач, зго­лоднів! - зі співчут­тям
обізва­лась Со­ломія.

    - Ая!.. ая!.. Ще й не та­кої
заспіваєш, як живіт при­сох­не до спи­ни… А мо­же, то він нас по­чув та пла­че,
що ніяк взя­ти… хе-хе!..

    - Ну, ти йо­го тільки торк­ни.
Ко­ти­го­рош­ка, то він за­раз і роз­сип­леться,- нев­до­во­ле­но про­мо­вив Ос­тап.

    - А, які ж бо ви!.. Хіба ж я
що? Хіба ж я як?..

    - Поснули? Га? - про­шам­кав
рап­том дід Овсій, вер­нув­шись із бе­ре­га.- А за­раз пе­ревіз бу­де…

    Люди во­рух­ну­лись. Аж ось во­но - пе­ревіз…
Гру­ди вільно зітхну­ли… Десь рап­том знай­шли­ся но­ги, мокрі, хо­лодні, за­дубілі,
зомліле тіло за­ба­жа­ло рухів, дійсність розвіяла ча­ри, роз­бу­ди­ла мо­зок.

    - А що - вовк доб­ре зас­киг­лив?
- шеп­нув дідок на ву­хо Іва­нові і засміявся.

    - А щоб же вас ведмідь заг­риз…
бо­ро­ни бо­же! - зди­ву­вав­ся той.- А я ж не ка­зав, а я ж не мо­вив… І в йо­го
ше­поті чу­ло­ся та­ке зди­ву­ван­ня пе­ред хит­ро­ща­ми діда й та­ка наївна
віра в те, що він зра­зу од­га­дав ті хит­рощі, що Ос­тап і Со­ломія ми­мохіть
осміхну­ли­ся.

    Потиху й обе­реж­но усі по­су­ну­лись
до бе­ре­га. З не­терп­ляч­кою вдив­ля­ли­ся во­ни у тем­ря­ву, та нічо­го не
ба­чи­ли й не чу­ли. Річка спа­ла. На за­ході тро­хи ви­яс­ни­лось, і на мут­но­му
небі виріза­ли­ся кон­ту­ри чор­них, мов важкі хма­ри, гір. За річкою шуміли
плавні.

    Незважаючи на дідо­ву обіцян­ку, пе­ревіз
не при­бу­вав. Лю­ди не­тер­пе­ли­ви­лись. Діти змерз­ли, пи­ща­ли, і труд­но
бу­ло зас­по­коїти їх. Місце бу­ло не­без­печ­не - тут раз у раз веш­та­лась
кор­дон­на сто­ро­жа і кож­ної хви­ли­ни мог­ла зас­ко­чи­ти. Се дра­ту­ва­ло.

    Нарікання си­па­лись на діда Овсія,
усіх бра­ла хіть скоріш по­ки­ну­ти не­без­печ­ний бе­рег та знов за­би­ти­ся в
яку но­ру. Там бо­дай мож­на розк­лас­ти во­гонь й зігріти­ся.

    Шхто й не ди­вивсь на річку.

    Коли се - на са­мо­му бе­резі щось
плюс­ну­ло. Два чов­ни м'яко шурх­ну­ли по при­бе­реж­но­му піску, і ти­хий го­лос
пос­пи­тав:

    - Ви усі тут?

    На бе­резі зро­бив­ся за­ко­лот. Всі
тов­пи­лись ко­ло човнів, кож­дий хотів скоріш зай­ня­ти місце, при­мос­ти­ти
свої клун­ки. Дідові Овсієві не­лег­ко да­ва­ло­ся зро­би­ти лад і спокій. Ко­ти­го­ро­шок
од­ним із пер­ших ско­чив у чо­вен і зав­зя­то на­ма­гав­ся втяг­ти за со­бою
який­сь Со­ломіїн клу­нок.

    - Соломіє… Ос­та­пе… сю­ди… до
ме­не! - кли­кав він по­шеп­ки, і сопів, і крек­тав, і кру­тив го­ло­вою, вов­ту­зя­чись
із не­покірли­вим клун­ком.

    Раптом зовсім зблизька форк­ну­ла ко­ня­ка.
Усі ото­ропіли.

    - Сідай швид­ше,- сик­нув пе­ре­вож­чик.
Та бу­ло пізно.

    - Хто там? - гук­нув із тем­ря­ви
сер­ди­тий го­лос. У ту ж хви­ли­ну кінська го­ло­ва натк­ну­лась на куп­ку лю­дей,
а над нею звівся ко­зак, не­мов шу­кав чо­гось на землі.

    - Еге-еІ - про­тяг він на­че до
се­бе, ски­нув із пле­ча руш­ни­цю і бах­нув над го­ло­ва­ми при­нишк­лих
втікачів.

    Люди опам'ята­ли­ся. Ад­же він один,
а їх ба­га­то. Сміливіші ки­ну­лись на ко­за­ка, та голіруч не­лег­ко бу­ло йо­го
взя­ти.

    Тим ча­сом стріл, пев­не, по­чу­ли,
бо з тем­ря­ви нес­лась уже на втікачів кінська ту­пот­ня­ва, брязк зброї і
грубі людські го­ло­си.

    - Лови їх! В'яжи! - гу­ка­ли ко­за­ки,
впа­да­ючи на тих, що не встиг­ли сісти у чо­вен.

    Вони зіска­ку­ва­ли з ко­ней і ки­да­лись
на втікачів. Усе зміша­ло­ся.

    Якийсь здо­ро­вен­ний мос­каль ухо­пив
Со­ломію впо­пе­рек і по­волік, але Ос­тап насів на нього зза­ду і виз­во­лив
Со­ломію.

    - Матінко! Ря­туй­те! - ве­ре­щав
про­ни­зу­ва­тий жіно­чий го­лос, пок­ри­ва­ючи шум бо­ротьби.

    А чов­ни тим ча­сом тіка­ли. Во­да
кипіла під вес­ла­ми, чов­ни тремтіли й ска­ка­ли на воді, як живі.

    - Стій! - нес­лось із бе­ре­га,-
бу­де­мо стріля­ти! - Грим­ну­ло кілька стрілів і ско­лих­ну­ло повітря.

    Кулі свис­та­ли над го­ло­ва­ми
втікачів, але Іва­нові бу­ло не до куль: він усе ще ма­хав ру­ка­ми і бла­га­ючим,
роз­пуч­ли­вим го­ло­сом кли­кав:

    - Остапе!.. Со­ломіє!.. А які ж
бо ви… сідай­те швид­ше… сю­ди, до ме­не…- і не помічав, що від бе­ре­га одділя­ла
йо­го ши­ро­ка сму­га во­ди, а га­лас на бе­резі пок­ри­вав йо­го сла­бий, писк­ли­вий
го­лос…



Жираф - це кінь, виконаний за всіма вимогами замовника.
 
mr_smithДата: Четвер, 04.11.2010, 04:28 | Повідомлення № 5
ADMIN
Група: Адміністратори
Повідомлень: 5114
х-статус:
You know what I mean?

***

    

    Що далі бу­ло - ні Ос­тап, ні Со­ломія
не мог­ли доб­ре при­га­да­ти. Во­ни лиш пам'ята­ли, що бігли на од­чай, че­рез
ко­миші, че­рез во­ду, в безп­росвітній тем­ряві, з по­чут­тям звіри­ни, за
якою же­нуть со­ба­ки. Кілька разів Ос­тап вска­ку­вав у во­ду ма­ло не по по­яс,
час­то Со­ломія з роз­го­ну на­ти­ка­лась на кущ вер­бо­ло­зу, але ко­жен раз
во­ни да­ва­ли собі ра­ду і знов мча­ли впе­ред, до­бу­ва­ючи ос­танні си­ли.
Врешті щось пе­ре­пи­ни­ло їм до­ро­гу, і во­ни по­па­да­ли. Ся при­го­да бу­ла
їм навіть на ру­ку.

    Лежачи на чо­мусь твер­до­му й хо­лод­но­му,
во­ни мог­ли тро­пи од­сап­ну­ти. Но­ги в них тремтіли, гру­ди важ­ко ди­ха­ли.
Во­ни ле­жа­ли і слу­ха­ли. Нав­ко­ло бу­ло ти­хо, од бе­ре­ра не долітав сю­ди
жа­ден згук - оче­ви­дяч­ки, там уже все скінчи­ло­ся. Сіяв дрібненький до­щик,
тем­ря­ва знов ста­ла густішою. Не по­чу­ва­ючи за со­бою по­гоні, Ос­тап і Со­ломія
по­ма­лу опам'ята­ли­ся. Ос­тап обе­реж­но об­ма­цав те, на чо­му ле­жав: то
горб, по­рос­лий тра­вою. «Ага! - по­ду­мав він.- Ми, вид­но, натк­ну­ли­ся на
ви­со­кий бе­рег». Во­ни спо­чи­ли тро­хи, осмілені ти­шею, зве­ли­ся і обе­реж­но
поб­ре­ли вздовж гір, в надії нат­ра­пи­ти на яру­гу, де мож­на б бу­ло за­хис­ти­ти­ся
від до­щу й хо­ло­ду. І справді - не­за­ба­ром по­чу­ли під но­га­ми роз­ми­ту
гли­ну і увійшли у чор­ну па­щу про­вал­ля.

    Тут во­ни на­ма­ца­ли су­хе, за­тиш­не
місце і тільки тоді по­чу­ли, що стра­шен­но втом­лені й зогріті* ша­ле­ним
бігом. Уто­ма бу­ла та­ка сильна, що бра­ла верх над усім: во­ни - прос­то впа­ли.
Без роз­мов, без ду­мок во­ни пос­ну­ли твер­дим, здо­ро­вим сном.

    Прокинулись во­ни не­ра­но: сон­це,
ма­буть, бу­ло ви­со­ко, бо жов­тий промінь йо­го повз по стіні ур­ви­ща. Вгорі
синіла сму­жеч­ка погідно­го не­ба.

    Першою дум­кою в Ос­та­па бу­ло
довіда­тись, де во­ни. Він по­давсь на розвідки і ско­ро вер­нув­ся, щоб зас­по­коїти
Со­ломію: скрізь ти­хо, спокійно, дни­на теп­ла й яс­на.

    Почали ра­ди­тись.

    Обоє зга­да­ли, що один мірош­ник
із-над Пру­ту, од­но­окий Яким, та­кий забіглий, як і во­ни, тільки з Поділля,
хва­лив­ся, що знає спосіб пе­реп­ра­ви­ти їх у Ту­реч­чи­ну, і во­ни, пев­не
б, звер­ну­ли­ся до нього, ко­ли б Ко­ти­го­ро­шок та дід Овсій не підби­ли їх
тіка­ти ра­зом із ни­ми че­рез Ду­най.

    Тепер нічо­го іншо­го не ли­ша­ло­ся,
як звер­ну­ти­ся до то­го мірош­ни­ка, бо пе­ре­хо­ву­ва­ти­ся далі на сьому
боці бу­ло не­без­печ­но: їх мог­ли спійма­ти, одісла­ти до па­на або зап­ро­то­ри­ти
в тюр­му.

    Вони лед­ве вилізли з гли­бо­ко­го
про­вал­ля і опи­ни­ли­ся на спа­леній сон­цем сірій по­ло­нині. Ни­зи­на, що
прий­ма­ла вночі фан­тас­тичні, не­певні фор­ми, ви­да­ва­лась удень ду­же гар­ною.
Ши­ро­кий і ти­хий Ду­най бли­щав про­ти сон­ця, мов кри­ця, а з-за при­бе­реж­них,
зе­ле­них іще верб здійма­лись у не­бо бла­китні шпилі да­ле­ких гір.

    Розглянувшись уваж­но, Ос­тап змірку­вав,
що звідси до Киш­ниці, де сто­яв вітряк Яки­ма, бу­де верс­тов із трид­цять. Ко­ли
поспіши­ти­ся, то до ве­чо­ра мож­на б іще пос­тиг­ну­ти ту­ди. І во­ни, по­чис­тив­ши
тро­хи свою мол­да­ванську, за­бо­ло­че­ну вчо­ра оде­жу, не га­ючись, по­да­лись
у до­ро­гу. Во­ни йшли то шля­хом, то стеж­ка­ми навп­рос­тець, на­ма­га­ючись
не звер­та­ти на се­бе ува­ги.

    - Десь те­пер наш Ко­ти­го­ро­шок
із тур­ком бесідує,- обізва­лась Со­ломія.

    - Як не го­дує раків ду­най­ських,-
ки­нув Ос­тап. І їм уяви­ли­ся нічні при­го­ди.

    Вони обігну­ли з пра­во­го бо­ку
Рені і по­да­лись по­над Пру­том. З до­ро­ги вид­но бу­ло, як вив­ся у ни­зині
кри­вулька­ми гли­бо­кий та ка­ла­мут­ний Прут, а за ним, скільки око ся­га­ло,
руділи стиг­лим ко­ми­шем плавні і хви­лю­ва­лись, як ни­ва. Край не­ба щось ку­ри­ло­ся,
дим низько слав­ся над оче­ре­та­ми. Інко­ли над бе­ре­гом Пру­ту прос­ка­ку­вав
верш­ник і зни­кав за кру­тим по­во­ро­том річки.

    За Пру­том бу­ла Ту­реч­чи­на.

    Вже бу­ла ніч, ко­ли во­ни підхо­ди­ли
до киш­ницьких вітряків, що ліни­во по­ма­ху­ва­ли кри­ла­ми. На радість їм, у
Яки­мо­во­му вітря­ку світи­лось. Во­ни од­хи­ли­ли двері і увійшли. Там ніко­го
не бу­ло - і Ос­тап із Со­ломією присіли на мішках. У млині сто­яв теп­лий,
приємно со­лод­ку­ва­тий за­пах свіжої ку­ку­руд­зя­ної му­ки. Бо­рош­ня­ний
пил висів у повітрі, а стіни, бан­ти і пос­тав бу­ли об­си­пані ним, як снігом.
Біле па­ву­тин­ня фес­то­на­ми висіло вгорі, гой­да­лось од най­мен­шо­го ру­ху
повітря і ки­да­ло ди­во­вижні тіні при жов­то­му світлі оди­но­кої ліхтарні.
Жор­на м'яко ша­мотіли по зерні; кіш тряс­ся, як у про­пас­ниці; вгорі щось
жалібно скрипіло. За стіна­ми вітря­ка, в селі, ва­лу­ва­ли со­ба­ки…

    Незабаром з'явив­ся за­бо­рош­не­ний
мельник. При­ди­вив­шись своїм од­ним оком, він впізнав Ос­та­па.

    Остап за­раз-та­ки роз­ка­зав йо­му,
по що прий­шов.

    - Добре…- ко­рот­ко од­мо­вив
Яким,- тро­хи упо­ра­юсь, і піде­мо.

    Остап і Со­ломія бу­ли стом­лені до­ро­гою,
од­нак змов­ча­ли про те.

    Вони тро­хи спо­чи­ли й пе­ре­ку­си­ли,
по­ки мельник за­си­пав зер­но та пе­ре­но­сив мішки.

    Так ко­ло півночі Яким їх пок­ли­кав:

    - Ходім.

    Вони вий­шли.

    Над се­лом сто­яв зви­чай­ний в
осінню по­ру ту­ман. Він йшов, оче­ви­дяч­ки, з річки, з плавнів, бо чим ниж­че
во­ни спус­ка­ли­ся, тим ту­ман ста­вав густішим. Се­ло виг­ля­да­ло, як із-під
во­ди, бліде світло лиш де-не-де бли­ма­ло крізь млу. Ди­ха­лось важ­ко. Всі
троє мовч­ки спус­ка­лись униз, а далі звер­ну­ли убік од се­ла і йшли так
верст­ви зо дві, то спус­ка­ючись, то дря­па­ючись по гор­бах^ Врешті мельник
ка­зав їм зу­пи­ни­ти­ся, а сам пішов на­пе­ред. Ос­тап із Со­ломією вдив­ля­лись
у тем­ря­ву і нічо­го не ба­чи­ли; мельни­ко­ва пос­тать рап­том зник­ла з-пе­ред
очей, мов роз­пус­ти­лась у млі. За кілька хви­лин він вер­нув і повів їх за со­бою
униз, по кру­то­му й слизько­му схи­лу. Ко­ли во­ни обе­реж­но спус­ка­ли­ся з
го­ри, не­да­ле­ко від них блим­ну­ло два вог­ни­ки і в ту ж мить зник­ли.

    - То лис,- по­яс­нив мельник.

    Врешті во­ни зу­пи­ни­лись. Мельник
вик­ре­сав вог­ню і освітив вузьку, як ли­ся­ча но­ра, пе­че­ру.

    Тут, вид­но, не­дав­но бу­ли лю­ди,
бо ле­жа­ла ку­па су­хо­го лис­ту та кілька гру­бих вер­бо­вих полін.

    Мельників план був ду­же прос­тий: зв'яза­ти
не­ве­лич­кий пліт, аби міг здер­жа­ти двох лю­дей,- і в тем­ну ніч, хо­ва­ючись
од ко­заків, пе­реп­лис­ти у плавні. А там уже без­печ­но. Ко­ли б не ста­ло
при­хо­ва­но­го тут ма­теріалу, мож­на роз­до­бу­ти на бе­резі річки. Аби обе­реж­но.
І од­но­окий Яким по­дав Ос­та­пові жмут мо­ту­за та па­ля­ни­цю, поп­ро­щавсь
і зник у млі.

    Соломії ду­же спо­до­бав­ся
мельників план. Во­на ма­ла охо­ту за­раз-та­ки в'яза­ти пліт.

    При світлі вос­ко­вої свічки, що во­ни
роз­до­бу­ли в млині, во­ни взя­ли­ся до ро­бо­ти 1 так за­хо­пи­ли­ся, що за­бу­ли
про вто­му та сон. Та ма­теріалу бу­ло не до­волі для пло­та, і тре­ба бу­ло
одк­лас­ти ро­бо­ту.

    Другої дни­ни Ос­тап пус­тивсь на
розвідки. По­ка­за­ло­ся, що їхній схо­вок був у макітрі, але до­волі бу­ло
злізти на го­ру, як са­ме тут, ма­ло не під но­га­ми, ніс бистрі во­ди Прут,
вги­на­ючись у бе­рег коліном і хо­ва­ючи обид­ва кінці за ви­со­ки­ми бе­ре­го­ви­ми
вис­ту­па­ми. Місце справді бу­ло вигідне для пе­реп­ра­ви, бо до­волі бу­ло
кор­дон­но­му ко­за­кові заг­ну­ти за вис­туп - і коліно річки зни­ка­ло йо­му
з очей.

    На бе­резі ва­ля­лись га­луз­ки,
улам­ки до­щок і навіть цілі вер­би з корінням, ви­ки­нуті на бе­рег повінню.
Над плав­ня­ми чор­ни­ми пас­ма­ми повз дим.

    Тільки вночі Ос­тап із Со­ломією зва­жи­лись
по­да­ти­ся на бе­рег. Ви­ла­зя­чи з макітри на го­ру, во­ни по­ба­чи­ли чер­во­не
край­не­бо, на­че схо­див місяць.

    - Що за ма­ра,- обізвав­ся Ос­тап,-
ад­же те­пер не місячні ночі.

    Та Со­ломія, що встиг­ла вже злізти,
рап­том од­хи­ли­лась і ма­ло не скрик­ну­ла:

    - А ди­вись!.. ди­вись!..

    Остап гля­нув і ос­товпів.

    Перед ним, на край­небі, сто­яли ви­сокі
вог­няні го­ри. Та ні, во­ни не сто­яли. Во­ни ру­ша­лись, як живі, хи­та­лись,
тремтіли, осіда­ли в од­но­му місці і ви­рос­та­ли в дру­го­му. Во­ни ти­хо
жевріли, як ку­па іскрис­то­го зо­ло­та, або ви­бу­ха­ли чер­во­ним сно­пом по­лум'я.
Відтак зне­си­лю­ва­лись, в'яли і гну­лись од вітру, і зно­ву рос­ли, знов па­ла­ли.
Ко­ли од­на з них па­да­ла, дру­га підхоп­лю­ва­ла її, здійма­лась до­го­ри і
бист­ро ла­ма­ла лінію блис­ку­чих ви­зубнів. Од них зай­ма­лась на небі хма­ра
і па­ла­ла вкупі з да­ле­ким не­бом.

    То горіли плавні.

    З жа­хом вдив­ля­лись Ос­тап із Со­ломією
у сю кар­ти­ну.

    - Ні, не до нас йде, а вбік, за
вітром,- із лег­ким сер­цем зітхну­ла врешті Со­ломія.

    Здавалося, роз­бур­ха­не мо­ре вог­ню
кипіло, рев­ло, бриз­ка­ло вог­ня­ною піною, раз чер­во­ною, як грань, раз
білою, як світло блис­кав­ки, і йшло сер­ди­ти­ми хви­ля­ми на чорні без­бо­ронні
плавні, що при­чаїлись і тремтіли у вічній пітьмі.

    Однак ніко­ли бу­ло лю­бу­ва­ти­ся.
Ог­ля­да­ючись і прис­лу­ха­ючись, во­ни зійшли на бе­рег.

    Не бу­ло ніко­го. Од да­ле­ко­го
світла вни­зу зда­ва­лось іще темніше. З плавнів ус­та­вав ту­ман.

    Вони знай­шли, що їм бу­ло потрібне,
і з ве­ли­кою обе­режністю, пам'ята­ючи, що кож­ну хви­ли­ну мо­же витк­ну­тись
із-за вис­ту­пу ко­зак, по­тяг­ли на го­ру обе­рем­ки вер­бо­во­го гілля.

    З опівночі пліт ле­жав го­то­вий, аж
про­сивсь на во­ду.

    Він був важ­кий, кост­ру­ба­тий, і
йо­го тре­ба бу­ло нес­ти так, щоб не ос­лаб мо­туз.

    Остап і Со­ломія крек­та­ли, зу­пи­ня­лись,
спо­чи­ва­ли, об­ли­ва­лись по­том і знов тяг­ли йо­го на го­ру.

    Навколо - ні ду­шеч­ки. Ні, їм та­ки
вез­ло нині! Ту­ман сто­яв гус­тий, мов кисіль; до світа бу­ло да­ле­ко, а кор­дон­на
сто­ро­жа або пос­ну­ла, або ви­ги­ну­ла.

    - Заким сон­це зійде - го-го!
де ми бу­де­мо…- радісно шеп­тав Ос­тап.

    - Тоді ка­жи гоп, як пе­рес­ко­чиш…

    На бе­резі бу­ло теж ти­хо і без­люд­но.
Ка­ла­мут­ний Прут ди­хав вог­ким хо­ло­дом. Сірі, лед­ве помітні в ту­мані
плавні неп­ривітно шуміли.

    Остап із Со­ломією по­ти­ху спус­ти­ли
пліт на річку. Він хлюп­нув і гли­бо­ко осів у во­ду. Ко­ли Со­ломія при­мос­ти­ла­ся
на плоті, Ос­тап одіпхнув од бе­ре­га і тоді ско­чив. Пліт за­хи­тав­ся і про­пус­тив
во­ду. Пруд­ка течія крут­ну­ла ним і по­нес­ла вниз. Ос­тап опи­равсь бист­рині
з усієї си­ли, але йо­го кіл ма­ло що по­ма­гав: пліт нес­ло се­ре­ди­ною
річки. Який­сь час пли­ли во­ни в ту­мані, поміж бе­ре­га­ми, одірвані од землі
й без­помічні. На пре­ве­ли­ку си­лу вда­ло­ся врешті ви­би­ти­ся зі стриж­ня
та наб­ли­зи­тись до бе­ре­га. Але й тут во­да зно­си­ла пліт, і не­лег­ко бу­ло
прис­та­ти до бе­ре­га. Ос­та­пові по­щас­ти­ло, од­нак, за­че­пи­тись якось за
при­бе­реж­ну вер­бу. Со­ломія вхо­пи­ла за гілляч­ки, Ос­тап при­дер­жав пліт
- і обоє вис­ко­чи­ли на бе­рег, втом­лені й мокрі. Во­да за­раз підхо­пи­ла
пліт, по­волі обер­ну­ла йо­го і по­нес­ла вниз укупі з хар­ча­ми, за­бу­ти­ми
на пло­ту. Та се бу­ла дур­ни­ця: во­ни бу­ли за кор­до­ном.

    Дивне по­чут­тя об­хо­пи­ло Ос­та­пові
гру­ди:: замість ра­дості - сильне обу­рен­ня стре­пе­ну­ло йо­го істо­ту. В
один мент відчув він усі крив­ди й зну­щан­ня, які заз­нав у по­ки­ну­то­му
краї, і, твер­до упи­ра­ючись но­га­ми в но­ву, не пан­щиз­ня­ну зем­лю, він за­тис
ку­лак і пог­ро­зив на той бік річки.

    - Бодай ти за­па­ла­ся, трек­ля­та
країно, з твоїми по­ряд­ка­ми!..- зак­ляв він на­го­лос.

    Одночасово на то­му бе­резі по­чу­ла­ся
кінська сту­па.

    - Хто там?..- ки­нув у пітьму
кор­дон­ний ко­зак і, не до­че­кав­шись од­повіді, бах­нув на­осліп із руш­ниці.

    - Ойі - скрик­нув Ос­тап, ухо­пив­шись
за гру­ди, і за­хи­тав­ся.

    - Нічаво-о!.. Ко­ли не влу­чив,
тікай собі з бо­гом! - доб­ро­душ­но про­мо­вив ко­зак і сту­пою по­дав­ся
далі…

    



Жираф - це кінь, виконаний за всіма вимогами замовника.
 
mr_smithДата: Четвер, 04.11.2010, 04:29 | Повідомлення № 6
ADMIN
Група: Адміністратори
Повідомлень: 5114
х-статус:
You know what I mean?

III

    

    - Що тобі? - прис­ко­чи­ла Со­ломія
до Ос­та­па і піддер­жа­ла йо­го.

    Вона вся по­хо­ло­ла і тремтіла од
жа­ху.

    - Ой,- ти­хо стог­нав Ос­тап,-
поцілив ме­не отут» під сер­це Со­ломія не­мов не ро­зуміла то­го, що ста­ло­ся.
Во­на тор­са­ла Ос­та­па за оде­жу, тяг­ла йо­го з со­бою і з жа­хом пов­то­ря­ла:

    - Тікаймо… тікай­мо… він іще стріля­ти­ме,
він уб'є те­бе…

    Помітивши, що Ос­тап не ру­шиться з
місця, во­на вхо­пи­ла йо­го під ру­ку і сли­ве по­во­лок­ла за со­бою. Во­на
вско­чи­ла у ко­миші і бігла пруд­ко, наскільки поз­во­ляв се Ос­тап та гус­тий
оче­рет. Тряс­кий грунт плавнів вги­нав­ся під нею, як на пру­жи­нах.

    Ноги груз­ли ча­сом по коліно в цмо­ко­вині,
цуп­кий ко­миш ла­мав­ся, тріщав та бив її по лиці, плу­тав­ся під но­га­ми, а
во­на бігла усе впе­ред, пой­ня­та жа­хом, нічо­го не поміча­ючи, ба­жа­ючи
тільки забігти яко­мо­га далі, ук­ри­ти­ся від наг­лої смерті.

    Остап несвідо­мо підда­вавсь їй. Він
біг за нею, хоч із кож­ним відди­хом і ру­хом ко­ло­ло йо­го в гру­дях і на­па­да­ли
ча­сом млості, а з-під ру­ки, якою він за­ту­ляв ра­ну, стіка­ло щось теп­ле й мок­ре.

    «Аби лиш пе­ребігти отеє місце… аби
лиш пе­ребігти, і все ми­неться… нічо­го ли­хо­го не бу­де…» - блу­ка­ли дум­ки
в йо­го го­лові, і він біг, нап­ру­жу­ючи ос­танні си­ли, аби не відста­ти від
Со­ломії.

    Врешті він по­чув, що мліє.

    - Стій… не мо­жу…- шеп­нув він,
опус­ка­ючись до­до­лу.

    - Що тобі? - оп­ри­томніла мо­ло­ди­ця,
схи­лив­шись над ним.

    - Крові ба­га­то ви­тек­ло…- на­си­лу
ви­мо­вив Ос­тап.

    - Тебе зра­не­но? Де? - скрик­ну­ла
Со­ломія, опус­ка­ючись пе­ред ним на коліна та на­ма­га­ючись розг­ля­ну­ти ра­ну.

    Але бу­ло тем­но, як у льоху. Не вид­но
бу­ло навіть ко­ми­ша, що стир­чав гус­то, мов жи­то на ниві, круг них.

    - Де те­бе зра­не­но?

    - Отут, під сер­цем.

    Соломія про­ве­ла ру­кою по йо­го
гру­дях і на­ма­ца­ла мок­ру й лип­ку со­роч­ку. Ос­тап скрик­нув од то­го до­ти­ку.

    В го­лові у Со­ломії роз­виднілось.
Жах її щез без сліду. Во­на зна­ла, що ро­би­ти.

    Обережно розщібну­ла йо­му со­роч­ку
і одк­ри­ла гру­ди. Сього бу­ло ма­ло. Во­на роз­дер­ла па­зу­ху, одліпи­ла
скри­вав­ле­ну со­роч­ку, потім одш­ма­ту­ва­ла дов­гий пас зі своєї підтич­ки
і з поміччю Ос­та­па тісно зав'яза­ла йо­му ра­ну.

    - Води!..- поп­ро­хав ра­не­ний.

    Води! Се лег­ко бу­ло ска­за­ти! У
сій пітьмі, у сій чорній невідомій пус­тині, де до­волі бу­ло зро­би­ти кілька
сту­пенів, щоб заб­лу­ди­тись, труд­но бу­ло шу­ка­ти во­ду.

    Серце Со­ломіїне рва­ла та просьба
Ос­та­но­ва, а го­ло­ва шу­ка­ла спо­со­бу. Ба! Ад­же во­ни на воді! Про се
свідчить тря­со­ви­на, що вги­нається під но­га­ми. Со­ломія спро­бу­ва­ла ви­ко­па­ти
ру­кою ям­ку і справді до­ко­па­лась до во­ди. Бу­ла се гус­та, гни­ла й тя­гу­ча
ріди­на, з про­тив­ним за­па­хом шу­ва­ру. Со­ломія за­черп­ну­ла її у при­горщі
і по­да­ла Ос­та­пові. Той змо­чив ус­та, але пи­ти її не міг. Со­ломія змо­чи­ла
йо­му чо­ло, ски­ну­ла з се­бе верх­ню оде­жу і підмос­ти­ла йо­му під го­ло­ву.
Про те, щоб пус­ка­тись у до­ро­гу в та­ку пітьму в невідомій сто­роні, не бу­ло
й гад­ки.

    Треба бу­ло до­че­ка­ти­ся світу.

    Остап ле­жав на оче­реті й по­чу­вавсь
ос­лаб­ле­ним. У гру­дях у нього хрипіло, і бу­ло бо­ля­че ди­ха­ти. Не то сон,
не то за­бут­тя склеп­ля­ло повіки.

    - Ти тут, Со­ломіє? - пи­тав
він і дрімав далі.

    - Тут, тут… осьде…

    Серце ни­ло в Со­ломії од жа­лю й
три­во­ги, їй лег­ше бу­ло б, ко­ли б ку­ля пот­ра­пи­ла в неї.

    Та ще ко­ли б во­на хоч мог­ла ба­чи­ти
йо­го ра­ну, йо­го об­лич­чя - їй, здається, не так би важ­ко бу­ло. А то ся
пітьма, сей чор­ний, кля­тий мо­рок. Він ото­чав її з усіх сторін, слав­ся пе­ред
очи­ма, висів над го­ло­вою, за­пов­зав під шку­ру, ви­пов­няв її всю та гнітив
сер­це… На­да­рем­не витріща­ла во­на очі - во­на не мог­ла навіть одрізни­ти
пальців на власній руці. Він жив, той мо­рок, ру­шав­ся, ди­хав, шеп­тав щось
ти­сяч­ни­ми ус­та­ми, без­пе­рес­тан­но, упер­то, з пос­вис­том, як ста­ра ба­ба.

    Соломія сиділа пе­рест­ра­ше­на та
прис­лу­ху­ва­ла­ся, про що шеп­че мо­рок.

    - Шу… шу… шу…- по­чи­нав він
ізда­ле­ка,- шу… шу… шу…- од­зи­ва­лось тут ко­ло неї,- шу… шу… шу…- ше­потіло
все ра­зом - а по­що бу­ло кляс­ти… шу­шу… а те­пер ум­ре… по­ба­чиш - ум­ре…
шу… шу… шу…

    Соломії ста­ва­ло мо­то­рош­но. «Бре­шеш,
бре­шеш…- хотіла во­на ки­ну­ти в ли­це зло­му мо­ро­кові,- він мій… він бу­де
жи­ти… йо­го не ду­же по­ра­не­но… ад­же він скільки пробіг…»

    Але мо­рок упер­то шумів свое: «Він
ум­ре… шу… шу…» І не­мов в од­повідь йо­му важ­ко ди­хав Ос­тап, ти­хо пос­тог­ну­ючи
крізь сон.

    Соломія за­ту­ли­ла ву­ха й зап­лю­щи­ла
очі. Ся пітьма, більш знай­ома, більш свійська, не так му­чи­ла її. За­те во­на
по­чу­ла вог­кий хо­лод, що прой­мав її наскрізь. Та во­на не хотіла вий­ма­ти
з-під го­ло­ви в Ос­та­па своєї оде­жи­ни і тільки скор­чи­лась, щоб хоч тро­хи
зогрітись, Во­на не чу­ла вже зловіщо­го шеп­тан­ня мо­ро­ку і од­да­лась
надіям на кра­ще. Він ви­гоїться, він жи­ти­ме… во­на не дасть йо­му за­ги­ну­ти…
От ко­ли б лиш світа­ло уже… ко­ли б світа­ло…

    Утома взя­ла своє: Со­ломія нав­си­дяч­ки
задріма­ла.

    Коли во­на про­ки­ну­лась, сіре
світло па­да­ло з хмар­но­го не­ба. Ту­ман іще плу­тав­ся у ко­ми­шах і по­волі
здіймав­ся до­го­ри. Плавні не­мов ку­ри­лись.

    Остап ле­жав тут же з розп­лю­ще­ни­ми
очи­ма; йо­го мо­ло­де об­лич­чя не­мов прив'яло, на ус­та впа­ла сма­га.

    - Ну, як тобі? - при­па­ла до
нього Со­ломія.

    - Та нічо­го… тільки ди­ха­ти
важ­ко… зга­га ме­не па­лить… во­ди…

    Треба бу­ло щось ра­ди­ти.

    - Ти мо­жеш йти?

    - Не знаю… зве­ди ме­не…

    За поміччю Со­ломіїною Ос­тап
звівся. Він за­тис­кав зу­би та кріпив­ся, щоб не стог­на­ти,- так йо­го боліло
-^ т** кож­дим ру­хом десь під ло­пат­кою. Со­ломія підтри­му.. ва­ла йо­го, і
так во­ни звільна йшли поміж ви­со­ки­ми стіна­ми жов­то­го ко­ми­шу.

    Недовго їм до­ве­лось шу­ка­ти во­ди.
Не­за­ба­ром заб­ли­ща­ло крізь ко­миш спокійне дзер­ка­ло озер­ця. ^ Со­ломія
на­поїла Ос­та­па, ог­ля­ну­ла і об­ми­ла йо­го ра­ну. Во­на прик­ла­ла до ра­ни
мок­ру хо­лод­ну ганчірку - і Ос­та­пові ста­ло лег­ше.

    Почали ра­ди­тись, як їм виб­ра­ти­ся
з плавнів, ку­ди йти. Ос­тап мірку­вав.

    - Де сон­це? - пос­пи­тав він.

    Соломія гля­ну­ла на не­бо. Поміж
оче­ре­тя­ною ку­нею, що ти­хо гой­да­лась угорі, виднівся кла­поть сірих
олив'яних хмар. З-за ви­со­ко­го та гус­то­го, як щітка, ко­ми­шу не мож­на бу­ло
нічо­го розібра­ти.

    - Звідки вітер? - до­пи­ту­вав­ся
Ос­тап. Але й те не­лег­ко бу­ло змірку­ва­ти. В плав­нях бу­ло ти­хо, як у
лісі, лиш го­рою ше­лестіла ку­ня, раз в той бік схи­ля­ючись, раз в інший.

    Остапові зда­ва­ло­ся, що во­ни му­сять
дер­жа­ти­ся пра­вої ру­ки; Со­ломія ж, нав­па­ки, до­во­ди­ла, що їм слід йти
вліво­руч, про­ти вітру, бо, здається, нап­ра­во гнеться ко­миш. Со­ломіїне-пе­ре­чен­ня
дра­ту­ва­ло ра­не­но­го, і во­на му­си­ла зго­ди­ти­ся з ним.

    Вони ру­ши­ли в до­ро­гу. До­ро­га
бу­ла труд­на. Навіть здо­ро­во­му важ­ко бу­ло плу­та­ти­ся в гус­тих ко­ми­шах,
за­рос­лих па­ву­ти­цею, пе­рес­ка­ку­ва­ти з ку­пи­ни на ку­пи­ну, щоб не по­пас­ти
в баг­нис­ту бе­зод­ню. Час­то до­во­ди­лось об­хо­ди­ти єри­ки й озер­ця, де
Ос­тап освіжавсь хо­лод­ною во­дою та змо­чу­вав роз­па­ле­не га­ряч­кою чо­ло.
Со­ломія сли­ве нес­ла Ос­та­па, а про­те їм до­во­ди­лось час­то зу­пи­ня­ти­ся,
бо сла­бий утом­лю­вав­ся і пот­ре­бу­вав спо­чин­ку… Та во­ни знов воліклись,
оди­нокі, за­губ­лені се­ред без­бе­реж­но­го мо­ря оче­ре­ту, що ма­яв над ни­ми
пух­на­ти­ми ки­ти­ця­ми та на­во­див сум од­но­манітним ше­лестінням. Во­ни
йшли так дов­го, не віда­ючи по­ри дня, бо над ни­ми все висів кла­поть
олив'яноі хма­ри, а круг них усе їжив­ся ви­со­чен­ний, цуп­кий, жов­тий ко­миш,
не­мов су­нув­ся ра­зом із ни­ми, як за­ча­ро­ва­ний. Ча­сом їм зда­ва­ло­ся,
що поміж оче­ре­том щось шмиг­ну­ло, не­мов пес або вовк, інко­ли во­ни з огид­жен­ням
об­ми­на­ли сон­них, мля­вих од хо­ло­ду га­дюк, що ку­па­ми ле­жа­ли на ку­пи­нах
або ліни­во пе­ре­су­ва­ли­ся поміж оче­ре­том.

    Раз їм по­чув­ся зго­ри шум,
одмінний од шу­му плавнів, і во­ни домірку­ва­лись, що то про­летіло над ни­ми
ста­до якихсь птахів, мо­же, ди­ких гу­сей. Зда­ва­лось, плав­ням не­ма
кінця-краю; навк­ру­ги бу­ло усе те са­ме та й те са­ме, не­мов во­ни сто­яли
на місці.

    Справа по­чи­на­ла бу­ти по­га­ною.
Ос­тап знемігся і зовсім роз­хорівся: йо­го па­ли­ла га­ряч­ка. Со­ломія пок­ла­ла
йо­го край озер­ця і за­ду­ма­лась. Ад­же во­ни мог­ли про­пас­ти отут, без
людської по­мочі, без харчів, по­су­ва­ючись так по­волі! Го­лод уже й так ссав
під грудьми. Вид­но, во­ни заб­лу­ди­лись і те­пер плу­та­ються у плав­нях - і
хто зна, як дов­го ще іііожуть блу­ка­ти у сій глу­шині. Чи не кра­ще б ли­ши­ти
тут Ос­та­па - во­на ж йо­му од­на­ко­во нічим не год­на за­по­мог­ти- - та
самій мет­ну­тись й по­шу­ка­ти ви­хо­ду? Так бу­ло б певніше й скоріше.

    - Примости ме­не ко­ло озер­ця,
аби я міг во­ду діста­ти, а са­ма йди, розг­лянь…- згод­жу­вав­ся Ос­тап.

    - Ти, пев­но, зго­лоднів, їсти
хо­чеш?

    - Ні, не хо­четься… тільки пи­ти.
Со­ломія наг­ну­ла ко­миш і зро­би­ла хво­ро­му ло­же.

    Не зво­дя­чись, він міг за­черп­ну­ти
при­горш­нею во­ди.

    - Отак доб­ре бу­де…

    Соломія озир­ну­лась і ста­ла мірку­ва­ти…

    Вона піде про­ти вітру… здається, уп­ра­во
більш гнеться ку­ня… Во­на нічо­го не ка­за­ти­ме Ос­та­пові, бо він поч­не спе­ре­ча­ти­ся,
дра­ту­ва­ти­ся.

    - Не су­муй же тут без ме­не, я
швид­ко по­вер­ну­ся,- обер­ну­лась во­на до нього і зник­ла в ко­ми­шах.

    Вона йшла і ста­ра­ла­ся на­га­да­ти
собі плавні, як ба­чи­ла їх зго­ри, до пе­реп­ра­ви.

    Управо - горіло… так, уп­ра­во
горіло, і ту­ди гнав вітер во­гонь; у ліву ру­ку виднілись го­ри й вер­би. Зна­чить,
тре­ба йти ту­ди, про­ти вітру. Во­на стри­ба­ла з ку­пи­ни на ку­пи­ну сли­ве
бадьора. З кож­ним сту­пе­нем надія рос­ла у її серці, хоч кар­ти­на не міня­ла­ся.
Ча­сом їй до­во­ди­лось про­ди­ра­ти­ся че­рез та­ку гу­щи­ну, що во­на лед­ве
про­ла­зи­ла поміж жов­ти­ми стіна­ми. Пос­ковз­нув­шись, Со­ломія вско­чи­ла
ви­ще колін у хо­лод­ну тва­ню­ку.

    Під но­га­ми бу­ла бе­зод­ня, та, на
щас­тя, во­на вхо­пи­ла­ся за кущ оче­ре­ту і вилізла.

    Вона роз­зу­ла­ся, по­ви­ли­ва­ла з
чобіт во­ду і пішла далі. Крізь ко­миші бли­ща­ли по­де­ку­ди озер­ця. Во­дя­ний
мак вигідно спо­чи­вав на них круг­лим лис­том, ви­су­вав із во­ди зе­лені зба­ноч­ки.
Со­ломія зу­пи­ня­лась на мить, щоб по­ди­ви­тись ізда­ле­ку, як ди­кий гу­сак
ста­ран­но ук­ла­дав пір'ячко на го­лові са­мич­ки, а во­на мліла, плям­ка­ла
дзьобом і розп­рав­ля­ла кри­ла. Га­дю­ка ча­сом пе­реп­ли­ва­ла єрик хви­ляс­ти­ми
ру­ха­ми, здійма­ла го­ло­ву, по­ваб­но хи­та­ла нею з бо­ку на бік, як знач­на
да­ма, і роз­див­ля­лась навк­ру­ги круг­ли­ми очи­ма. По сих неп­ро­лаз­них пу­щах,
пев­но, ніко­ли не сту­па­ла людська но­га. Тут бу­ло безліч таємних за­кутків,
скрізь стріча­лись бер­ло­ги ди­ких звірів, вис­лані ку­нею та су­хим мо­хом. На
ста­рих оче­ре­ти­нах гой­да­лись по­ки­нуті гнізда, по ру­дих, аж чер­во­них,
ос­лиз­лих од ту­ма­ну ку­пи­нах ва­ля­лись пір'я й га­дючі ли­но­ви­ща. Вужів
бу­ло так ба­га­то, що Со­ломія ско­ро пе­рес­та­ла звер­та­ти на них ува­гу.
Ча­сом оче­ре­тя­ний по­ча­ток, за­чеп­ле­ний Со­ломією, ло­пав­ся і об­си­пав
її білим пу­хом, мов снігом. Со­ломія йшла, як на дні мо­ря, а вгорі, над її го­ло­вою,
шуміла ку­ня, не­мов ко­ти­ла ку­дись руді й ка­ла­мутні хвилі.

    Соломія мірку­ва­ла, що ко­ли бра­ти
у ліву ру­ку, плавні му­сять швид­ко скінчи­ти­ся, бо в той бік во­ни прос­тя­га­лись
не­да­ле­ко. Аби йти про­ти вітру. Рап­том Со­ломія зу­пи­ни­лась і ма­ло не
зомліла од страш­ної дум­ки. Гй прий­шло до го­ло­ви, що во­на мо­же не знай­ти
Ос­та­па, бо нічим не зна­чи­ла своєї до­ро­ги. Тре­ба бу­ло ла­ма­ти ко­миш
або­що. Тре­ба за­раз вер­та­ти­ся, по­ки во­на не­да­ле­ко одійшла й не за­бу­ла
до­ро­ги.

    Серце її нес­покійно ка­ла­та­ло, ко­ли
во­на бігла на­зад, од­шу­ку­ючи свої сліди. Во­на не ма­ла ча­су на обе­режність
- ко­миш бив її по лиці і навіть скалічив но­гу. Та то бу­ли дрібниці. Ко­ли б
швид­ше знай­ти Ос­та­па, во­на тоді знов по­дасться на розвідки, тільки не бу­де
та­кою дур­ною, не за­бу­де зна­чи­ти до­ро­гу. Спо­чат­ку все йшло доб­ре, во­на
зна­хо­ди­ла свої сліди і по них вер­та­лась. Та ско­ро сліди щез­ли.

    Соломії зда­ло­ся, що во­на ду­же од­хи­ли­лась
уліво­руч. Во­на взя­ла тро­хи у пра­ву ру­ку і нес­подіва­но нас­ко­чи­ла на
чи­ма­ле дов­гас­те озер­це. Тут во­на не бу­ла, се во­на твер­до пам'ята­ла.
Во­на му­си­ла вер­ну­тись тро­хи на­зад, щоб обійти пе­реш­ко­ду. Те­пер Со­ломія
ва­га­лась, в яко­му нап­рям­ку йти. Най­кра­ще ке­ру­ва­тись вітром: тре­ба,
щоб він те­пер-дув у спи­ну, і йти за вітром. Со­ломія гля­ну­ла вго­ру. Ку­ня
гой­да­лась то в той, то в інший бік. Ріши­ти бу­ло труд­но. Од­нак Со­ломії
зда­ло­ся, що їй тре­ба йти прос­то пе­ред се­бе. Во­на пішла. Прой­шов­ши зо
двоє гонів, Со­ломія за­пев­ни­ла­ся, що йшла про­ти вітру. Нев­же вер­та­тись
на­зад? Во­на зу­пи­ни­ла­ся. Оче­ви­дяч­ки, во­на збігла­ся з до­ро­ги, заб­лу­ди­ла­ся.
Що ро­би­ти? Но­ги в неї тремтіли од труд­ної ходні, в го­лові бро­ди­ли без­ладні
дум­ки й мірку­ван­ня. «Що ро­би­ти?» - не­мов пи­тав у ко­мишів її блу­ка­ючий
пог­ляд. Ко­миші ото­ча­ли її во­ро­жою юр­мою і шеп­та­лись.

    Соломія по­ду­ма­ла, що во­на му­сить
бу­ти не­да­ле­ко од Ос­та­па, що він по­чує її, і крик­ну­ла:

    - Остапе-е!.. Ос­та-апе-е!..

    Голос її про­гу­чав глу­хо, стіна во­ро­жо­го
оче­ре­ту не пус­ти­ла йо­го да­ле­ко, заб­ра­ла в се­бе, ковт­ну­ла.

    Соломія ще раз гук­ну­ла - те ж са­ме.

    Серце в Со­ломії упа­ло, ру­ки звис­ли
безв­лад­но. Та не­на­дов­го. Но­вий прип­лив енергії, ша­ле­на відва­га пой­ня­ли
її во­лю, і во­на ки­ну­лась упе­ред, роз­хи­ля­ючи й ла­ма­ючи оче­рет зі
сліпою зав­зятістю зра­не­но­го оле­ня. Од ча­су до ча­су во­на кли­ка­ла Ос­та­па.
Од­повіді не бу­ло. Во­на по­ча­ла кри­ча­ти на всю міць лег­ких, у надії, що
ко­ли не Ос­тап, то хтось інший по­чує її. Не мог­ло ж бу­ти, щоб во­на так да­ле­ко
відби­ла­ся од бе­ре­га, де про­хо­ди­ли ча­сом лю­ди. Шум ко­ми­шу пе­ре­ма­гав
її.

    Налякані чу­жим го­ло­сом пта­хи з
три­вож­ним пис­ком кру­ти­лись над го­ло­вою Со­ломії.

    Комиш шумів. Він їжив­ся пе­ред нею,
тіснив із боків, нас­ти­гав ізза­ду, ло­вив корінням за но­ги, ко­лов і різав
шорст­ким лис­том. Жов­тий, глад­кий, ви­со­кий - він глу­зу­вав із неї, по­ма­ху­ючи
над її го­ло­вою ру­дим чу­бом. Со­ломія чу­ла до нього зне­на­висть, як до жи­вої
істо­ти. Він дра­ту­вав її. Ко­ли б у неї був серп або ніж, во­на різа­ла б йо­го
до­ти, по­ки б він не поліг увесь або во­на са­ма не впа­ла тру­пом. Со­ломія
на­ки­ну­лась на нього і по­ча­ла тро­щи­ти із злості, з озвірінням, як сво­го
во­ро­га.

    Вона рва­ла йо­го, ла­ма­ла, кру­ти­ла
і би­ла но­га­ми, а він зги­нав­ся, упи­рав­ся, зчіплю­вав­ся вгорі ки­ти­ця­ми,
ра­нив їй ру­ки і тільки корінням тремтів, не­мов од скри­то­го ре­го­ту.

    Соломія зне­си­ли­лась і впа­ла, їй
ста­ло душ­но. Піт крап­ля­ми стікав по ви­ду, гру­ди важ­ко ди­ха­ли, і очі
бли­ща­ли, як у звіра, що по­павсь у ла­бе­ти. Зна­чить, не­ма ви­хо­ду; во­на
му­сить тут по­ги­ба­ти, а Ос­тап че­рез неї - десь у дру­го­му кінці.

    Соломії не так жал­ко бу­ло се­бе,
як Ос­та­па; во­на уяв­ля­ла собі, як він те­пер ле­жить хво­рий і са­мотній у
пущі і виг­ля­да її з оче­ретів, їй жаль ста­ло мо­ло­до­го змар­но­ва­но­го
жит­тя - і во­на зап­ла­ка­ла.

    Тим ча­сом ко­рот­кий осінній день
гас, із плавнів вста­ва­ла ніч. Спо­чат­ку мо­рок поліз із-поміж оче­ретів, а
за ним дих­ну­ли озер­ця й ку­пи­ни білим ту­ма­ном.

    Ставало вог­ко й хо­лод­но. По­ночі
нічо­го бу­ло ру­ша­тись. Со­ломія сиділа, об­няв­ши го­ло­ву ру­ка­ми, і ду­ма­ла.
Ш, во­на не хо­че ги­ну­ти отут! Як тільки на світ зай­меться і мож­на бу­де
йти, во­на піде прос­то, прос­то і бу­де йти, аж по­ки дійде до краю. Во­на
знай­де там лю­дей, од­дасть їм усі свої гроші, що ви­сять за­шиті в тор­бинці
на шиї, і з ни­ми об­шу­кає плавні та знай­де Ос­та­па. Ко­ли б лиш пе­реж­да­ти
ніч…

    Чим більш темніло, тим вітер, зда­ва­лось,
дуж­чав, при­най­мні оче­рет шумів так, що заг­лу­шав навіть дум­ки. Нічо­го не
бу­ло чу­ти, тільки без­пе­рес­тан­не, од­но­манітне, вічне шу-шу-шу… шу-шу-шу…
Прав­да, ча­сом во­на поміча­ла, що ни­зом, поміж ко­ми­ша­ми, щось прос­ка­ку­ва­ло,
а шам­кий су­хий лист оче­ре­ту тоді тріщав. Пта­хи бу­ли нес­покійні, ме­ту­ши­ли­ся,
би­лись кри­ла­ми поміж оче­ре­том і здійма­ли га­лас, мов пе­ред бу­рею.

    Соломія сиділа так, аяс по­ки не зас­ну­ла.
Во­на не зна­ла, як і ко­ли се ста­ло­ся,- вто­ма і шум ко­ми­шу прис­па­ли її.

    Вона не мог­ла б ска­за­ти, про­ки­нув­шись,
чи бу­ло пізно, чи ра­но. Над ко­ми­ша­ми ще ниж­че, ніж вчо­ра, спу, ска­лось олив'яне
не­бо. Все тіло у Со­ломії боліло, як по­би­те. Важкі повіки ми­мохіть спус­ка­лись
на очі, го­ло­ва бу­ла несвіжа. Од­нак Со­ломія не мог­ла га­ятись і хви­ли­ни.
Во­на пішла прос­то пе­ред се­бе, так як сто­яла, і зва­жи­лась йти, до­ки ста­не
сна­ги й си­ли. Во­на бігла, хоч но­ги в неї бу­ли слабіші, ніж учо­ра, а
повітря бу­ло якесь гус­те і труд­но бу­ло ди­ха­ти ним. Опріч то­го, Со­ломії
до­ку­чав го­лод. Уже дру­гу до­бу во­на нічо­го не їла, під сер­цем її млоїло,
в жи­воті корчп­ло. На хо­ду Со­ломія вис­ми­ку­ва­ла стеб­ло або корінь во­до­рос­ла
і жу­ва­ла про­тив­ну, з бо­лот­ним за­па­хом рос­ли­ну. Чим далі во­на йшла,
тим більше ди­ву­ва­лась, що сьогодні по­па­да­лось їй так ба­га­то жи­вих
істот. Тричі во­на поміти­ла крізь ко­миші сірий вов­чий хре­бет, раз ли­си­ця
май­ну­ла ко­ло неї хвос­том, а то зда­ле­ку чу­ло­ся не­мов ка­ба­ня­че рох­кан­ня.
Вужі й га­дю­ки наб­ра­ли­ся сьогодні особ­ли­вої рух­ли­вості, бо все повз­ли
й повз­ли в то­му нап­рям­ку, як йшла Со­ломія, і їй тре­ба бу­ло особ­ли­во
ува­жа­ти, щоб не нас­ту­пи­ти на слизьке й хо­лод­не га­дю­че тіло. Пта­хи
круж­ля­ли над плав­ня­ми ціли­ми хма­ра­ми і так ве­ре­ща­ли, що заг­лу­ша­ли
навіть шум плавнів. Со­ломія все йшла. Во­на зібра­ла всю енергію, всю си­лу волі,
всю міць тіла і йшла упер­то і зав­зя­то з вірою, що її ши­рокі й ви­сокі гру­ди
зла­ма­ють усі пе­реш­ко­ди. Од­нак краю плав­ням не бу­ло. Ко­миші, озер­ця,
єри­ки… І знов ко­миші, і знов во­да, і знов той са­мий звук розміре­но­го, од­но­тон­но­го
при­бою морської хвилі. Над­вечір їй по­чув­ся дим, і во­на зраділа - зна­чить,
близько лю­ди.

    Та чим далі во­на йшла і чим більше
смер­ка­лось, тим більше дим ста­вав помітним.

    Птахи сильніше не­по­коїлись. В
повітрі ста­ло тепліше. Те теп­ло йшло зза­ду і з боків, не­мов од печі. Со­ломії
ро­би­лось душ­но, її ду­же ди­ву­ва­ли і навіть не­по­коїли ті зміни в плав­нях.
Що се та­ке ро­биться навк­ру­ги?

    Обернувшись на­зад і гля­нув­ши на
не­бо, во­на по­ба­чи­ла чер­воні, як грань, хма­ри - і зра­зу ста­ли зро­зуміли­ми
їй і той дим, що во­на чу­ла, і теп­ло, і нес­покій птахів, і тікан­ня звірів.
Плавні горіли, вог­няні го­ри нас­ту­па­ли на них, нес­ли усьому смерть. Але во­гонь
іще десь да­ле­ко. Ко­ли швид­ше побігти - мож­на ще втек­ти.

    Тільки так душ­но, так важ­ко… на­че
хто же­неться зза­ду і ди­хає, на­ля­гає на плечі. Со­ломіїне ву­хо ло­вить уже
да­ле­кий лускіт су­хо­го ко­ми­шу, не­ви­раз­не гудіння, на­че звір-ве­лет тро­щить
щось, жва­кає і важ­ко со­лить. Се ж ви­ди­ма смерть здо­га­няє її1„ Тут не­ма
вже ря­тун­ку. Ніхто й ніщо не по­мо­же. Нес­ка­зан­ний жах об­няв Со­ломію. З
кри­ком «Ох, бо­же мій!.. ох, бо­же!..» во­на шарп­ну­лась із ос­танніх сил і
на­осліп ки­ну­лась в оче­ре­ти, слідком за га­дю­ка­ми, звіри­ною й усім жи­вим,
що, ря­ту­ючись од наг­лої смерті, мча­ло в пе­рест­ра­ху пе­ред нас­ту­па­ючи­ми
бу­ру­на­ми вог­ня­но­го мо­ря…

    А во­но йшло. Во­но ко­ти­лось за ни­ми
нев­пин­ни­ми, не­пе­ре­мож­ни­ми, ве­се­ли­ми хви­ля­ми, зо­ло­том роз­си­па­лось
по плав­нях, жер­ло оче­рет, ви­пи­ва­ло во­ду, підпа­лю­ва­ло не­бо…

    



Жираф - це кінь, виконаний за всіма вимогами замовника.
 
mr_smithДата: Четвер, 04.11.2010, 04:30 | Повідомлення № 7
ADMIN
Група: Адміністратори
Повідомлень: 5114
х-статус:
You know what I mean?

***

По відході Соломії Остап почув себе одрізаним од світу, од людей. Гарячка палила його всередині, він щохвилини мочив руку в воді та охолоджував чоло, очі, голову. Йому докучи­ло дивитись на жовті стіни комишу - і він заплющив очі. Він думав. Згадувались йому давні заміри, він думав про те, чого йшов сюди, у Туреччину, через віщо покинув рідне село й дідуся. Якто тепер живуть дідусь, чи живі й здорові? Чи згадують Остапа? От коли б вони прийшли й подивились на свого внука, підстреленого, знесиленого, покинутого в комишах на обід вовкам та воронам.

Йому все щось верзлося, і в маячні він кликав дідуся. Дідусь приходив. Тихо й непомітно вилазив він із комишів і ставав над Остапом, згорнувши руки.

- Тебе зранено, синку, чи не з ляхами бився?

- Ні, дідусю, то мене москаль встрелив, як я кордон переходив.

- А де ж твої братчики, січовики дунайські, що ти сам лежиш поміж очеретом?

- Е, дідусю, ви думаєте, що ще й досі там Січ є? Ні, нема, дідусю, вже Січі…

Була, та загула… Вивів Гладкий, може чули, товариство на озівські степи, покинув турка…

- Що ж ти робитимеш, синку, на чужій стороні?

- Як живий буду, землю оратиму, рибальством житиму… все ж краще на волі, ніж під паном… Там іще лишились наші люди, дідусю… під турком…

Остап вів бесіду з дідусем - і дідусь потішав його, давав ради, розказував про колишнє й про те, що діється у селі тепер. Як тільки Остап розплющував очі, дідусь ховавсь у комиші, але доволі було заплющити їх, як дідусь знов з'являвсь і слухав пригоди Остапові або оповідав про себе.

Надвечір Остап почав турбуватися: де ділася Соломія, що її нема досі? Чом вона не приходить? Адже вона знає, що йому трудно й поворухнутися, що він не годен сам видобутися з сих нетрів.

А може, вона його покинула?.. «Соломіє… Соломіє…» - стогнав хворий, та стогін його заглушався шумом плавнів.

Вночі стало йому гірше. Пропасниця тіпала ним, гарячка палила вогнем, а в грудях так кололо, що він на превелику силу діставав собі воду. Він хотів кашляти і не міг од болю. А Со­ломія не приходила. Остап не спав, а лиш часом, на кілька хвилин, западав у нетяму. Ніч тяглась довго, безконечно, як смерть… А Соломії не було… Де ж вона, що з нею? - Остап ну­дився.

Удосвіта Остап почув, що коло нього жива істота.

- Ти, Соломіє? - поспитав він і одкрив очі. «Чи вона жартує, що перекинулась собакою?» - подумав він і трохи опритомнів.

Проти нього стояв не пес, а вовк. Великий, сірий, забовтаний, з гарячими й голодними очима. Він насторошив вуха й простяг до Остапа морду, міркуючи, чи безпечно йому напада­ти, чи ні. Остап лежав безборонний і дививсь на вовка. Він добре бачив трохи кривий, глибокий і заслинений рот вовка, закрутки шерсті на його грудях й міцні замочені лаби.

Звір стояв нерухомо, врешті переставив одну лабу, далі другу і трошки присунувся до Остапа.

Остап зачерпнув пригоршнею води і бризнув на вовка. Бризки долетіли до його морди, кілька з них впало на неї. Вовк вискалив зуби і осів на задні лаби, але не. одходив.

Остап знов покропив його водою. Вовк клацнув зубами і блимнув очима. Він був невдоволений. Посидівши трохи й не зводячи очей з Остапа, він раптом витяг шию, подався напе­ред і так жалібно завив, що Остапові аж мороз пішов поза шкіру. Вив він довго, на кілька нот, із великим смаком, з заплющеними очима. Врешті замовк, посидів трохи і наблизився до Остапа. Єдиним оружжям Остапа була вода, і він од часу до часу обливав нею вовка, не допускаючи до себе. Вовк врешті скучив. Він кілька раз сердито, з запеклістю клацнув на Оста­па зубами, крутнувсь і щез у комишах.

По сих одвідинах Остап почав думати про смерть. Прийшла пора вмирати.

Чи живого, чи мертвого, а таки з'їсть вовк або сточать хробаки у сих нетрях. Чи не однаково?

Остапові згадавсь Котигорошок. «Хіба я боюсь смерті? - чув він його цапиний голос.- Зроду-звіку… Пошли, господи, хоч зараз. Раз умирати - не двічі… Умер - і край, більш не вста­неш…»

- Остап теж не боявся смерті. Йому тільки хотілось перед смертю побачити Соломію. Дідуся він бачив, той приходив до нього, а Соломії як нема, так нема…

Десь заблудилась у плавнях або вовки роздерли її. І Остапові стало жалко Соломії, страх як жалко. Вона така добра, так кохала його, вона пішла за ним у далеку дорогу, не пожалува­ла кіс своїх задля нього; вона доглядала його, як рідна мати, була вірна, як товариш. І саме тепер, коли вони здобули собі волю і мали в щасті й радості почати нове життя, приходить пбгибель і, як щенят у річці, топить їх обох… Топить… топить… топить…- співають йому відхідну комиші з правого,боку.-Погибель… гибель… гибель…-підхоплює ліве крило.

Остап лежав довго, без кінця. Осінній день сунеться поволі, сіре небо цідить бліде світло.

Остапові нудно. Він має таке враження, наче чекає перевозу… Ось-ось мае переправитися… ось-ось перепра^ виться… і не може, щось не пускає… «Тихо будьте, лю^ ди, не хапай­теся…» - шепче дід Овсій, і палають на небі вогні.

Вогні палають, розростаються, од них йде* тепло і зогріває Остапа, розпалює йому кров. Гаряча і., хвиля б'є до серця, в голові прояснюється. Він не хоче ^ вмирати. Він хоче жити. Світ такий красний… Остап іще молодий, він не жив іще, не зазнав усього… Йому ще ^ хочеться глянути на сонце, побачити світ божий, людей, обняти Соломію… Він іще живий, він не лежатиме тут ‹колодою, не ждатиме, аж прийде смерть… Остап зсувається зі свого ложа і повзе. Йому боляче. Ну, та нічого, терпи, козаче… Він буде плазувати, чіплятиметься не тільки руками й ногами, а й зубами навіть, а таки вилізе з сих мочарів. і Остап повзе. Йому трудно, кожну купину доводиться брати з бою, в грудях коле й спирає дух, ноги важкі, як ко­лодки. Він спочиває, омлівав часом, прокидається і знов повзе на дні комишевого моря. До серця б'є гаряча хвиля; дика, непереможна згага життя палить усередині, сповняє усю його істоту… Раптом він чує над собою: - Остапе! Остапе! Се ти? Живий? Він знає, чий то голос: то вірна його жінка, то Соломія злинула з неба, щоб узяти його до себе.

- То я, то я, серце моє…- обзивається він до неї і чує, як вона зводить його, бере на руки, як малу дитину, і вони летять обоє у високості, ген-ген до зоряного неба… Йому так радісно, так добреГУ Край битого шляху, яким селяни наддунайських сіл їздять у Галац, заховався серед купки верб та поміж очеретами циганський виселок. Він складався всього-навсього з трьох хаток, властиво, курників, низеньких, кривих, зліплених із глини, як ластівчані гнізда.

У двох із них, очевидно, ніхто не жив, бо вікна були повидирані, комишеві стріхи обсипались і кінці лат стирчали з них, як ребра кістяка. Тільки в одній ліплянці світились два вікон­ця і вився димок із вербового димаря.

Там жила одинока у висілку циганська сім'я. Найбільше місця в хатці займала піч із великим, мало не до землі комином. Припічок був так низько, що вогонь горів сливе на землі. Си­ва розтріпана циганка гріла коло вогню свої лахмани, підкладала в огонь очерет і курила з короткої люльки. На лаві, в вигідній і мальовничій позі, розкинувся молодий циган. Його чорні кучері вилазили крізь подертий бриль, а блискучі очі й веселе, подзьобане віспою бородате обличчя осміхалось до молодиці, що, зігнута, силкувалася стягти з ноги свого чоловіка чобіт, її струнка фігура зігнулась од напряги, як тугий лук, а фантастичний синій плащ і червона спідниця не могли скрити міцних форм молодого тіла.

На порозі стояв старий високий циган, немов роздумував, чи увійти до хати.

Врешті він переступив поріг, підійшов до печі і присунувся "до вогню, так що його суворе обголене обличчя заблищало міддю. Тоді обізвався до молодшого:

- Ти загнав. Раду, шкапину? Щоб часом не забрела в плавні та не згоріла.

Раду збиравсь одповісти, коли в той мент щось сильно стукнуло в вікно.

Усі здригнулися. Молода циганка вискочила з хати.

Скоро після того знадвору почувся її різкий горловий голос:

- Раду, аорде![1] Раду ліниво звівся з лави і вийшов надвір; за ним подався старий.

Під вікном, у благаючій позі, стояла перед циганкою якась страшна жінка, бліда, простоволоса, в подертій заболоченій одежі, і намагалася щось вимовити. її вуста ворушилися, та го­лос не добувався. Се її мучило, і вона говорила очима - червоними, наляканими, страшними. Врешті їй удалось прохрипіти:

- Люди… добрі… рятуйте… рятуйте!.. Остап лежить там, недалеко… ходім… рятуйте!.. Цигани нічого не розуміли.

- Содеш душа?[2]- питав старий циган. Соломія, одначе, не слухала його - вона зверталась ^о-Раду, хапала за плащ циганку, благала старого. Вона стогнала і тягла їх за собою.

Цигани не хапалися. Вони радилися, сперечалися, кричали. Врешті зважились - Соломія се помітила. Вона ухопила за руку циганку, наче боялася втратити її, і побігла в той бік, де горіли плавні. Цигани ледве встигали за нею. Перейшовши дорогу, вона подалася вздовж плавнів.

- Кай жа?[3]- тривожно кричав Раду на Соломію. Але- вона не одповідала та все бігла наперед. Врешті зупинилась, нагнулась до землі і промовила:

- Остапе!..

Одповіді не було.

Цигани теж нагнулися придивляючись. Лежав якийсь чоловік. Старий циган викресав вогню, запалив очеретину і наблизив її до Остапового обличчя. Очі в Остапа були заплю­щені, а на білому виду виразно зачорніли молоді вуса й густі брови.

- Саншукар…[4]- шепнула молода циганка, нагинаючись над Остапом.

Ся похвала, видимо, роздратувала Раду, бо він гримнув на жінку горловим, диким голосом і одтрутив од Остапа.

- Люди добрі,- благала Соломія, стоячи на колінах,- змилуйтесь, прийміть нас до хати… Ви ж бачите - пропадаємо… Чоловіка мого пострелено, він ледве живий, мало не загинули ми в плавнях… Я вам оддячу, я вам одроблю… Візьміть усе, що маю… все… та не кидайте нас… Ось нате…

З сими словами Соломія зірвала з шиї торбинку і висипала з неї на руку старому циганові кілька срібних монет.

Старий побрязкав грошима на долоні, підкинув їх і сховав у кишеню.

- Мішто!..[5]- сказав він коротко. По нараді з молодим вони взяли Остапа - один під пахви, другий за ноги - і тихо посунулись до хати.

Стара циганка віджила, коли принесено раненого, її страшне, жовте, відьомське обличчя зразу стало добрішим, а сиві пасма кіс, що вибивались із-під чорної хустинки, спокійно ляга­ли на Остапові груди, мов на груди сина, коли вона обмивала та перев'язувала йому рану. Напоєний незабаром зіллям, із перев'язаною раною, зогрітий теплом, Остап розплющив очі. Се так врадувало стару циганку, що вона забелькотала щось жваво, сильно зачаділа з люльки і радісно потріпала Соломію по плечах.

Стара циганка взяла Остапа під свою опіку. Вона ходила коло нього, варила йому зілля, обдивлялась рану, поїла козячим молоком, особливо коли Гіца та Раду виходили з дому.

Молода Маріуца при мужчинах не звертала уваги на Остапа, ба навіть показувала, що її сердить уся ся історія: вона часто викрикувала щось лихе різким, як у ворони, голосом і блима­ла непривітним оком у куток, де лежав ранений, та Соломія помічала, що все се робиться більш для Раду, бо, сердячись, циганка позирала скоса на чоловіка, видимо цікавлячись, яке се враження робить на нього.

Проте доволі було мужчинам вийти за поріг, як Маріуца оберталась у добру, сердечну жінку і помагала Соломії та старій матері ходити коло Остапа. Вона укривала його най­теплішим із своїх лахманів, одгортала волосся з чола, одганяла осінніх мух і все се робила так охоче, з такими жвавими та гарними рухами, що здавалася гнучкою рослиною на вітрі. Зиркаючи своїми чорними, блискучими очима то на Остапа, то на Соломію, вона питала в Соломії:

- Мануш? Мануш?[6] І коли Соломія, не розуміючи, чого та хоче, кивала наугад головою, вона допитувалась:

- Сарбу шос?[7] Часом через Остапа циганки спізнялися з мандрівкою на жебри. Щоранку вони запрягали у свою двоколесну гарбу маленьку, худу й облізлу шкапину, забирали з со­бою полотняні сакви і залазили у збиту зі старих дощок дерев'яну скриню, що служила замість васага у гарбі. Скриня була така висока, що стара циганка цілком зникала у ній, 1 тільки її страшна голова 8 білими патлами та червоною люлькою в зубах виглядала звідти. Маріуца ставала у скрині на коліна і смикала за віжки.

Мала, облізла шкапина сумно схиляла голову і не рушалася з місця. Маріуца цмокала, била її віжками, обертала батіг то одним, то другим кінцем, підбадьорювала горловими звуками. Шкапина ні з місця. Тоді стара циганка випускала з сухих грудей дикий, нелюдський крик, підіймала догори кулак із димучою люлькою, трясла їм і кляла так страшно і завзято, що ко­миші схилялись навколо од страху і сорому. Коли траплялись мужчини, вони помагали жінкам криком і руками. Серед несказанного ґвалту шкапина врешті надумувалась, витягала хре­бет, випинала ребра і, ледве переступаючи тремтячими ногами, тягла чудний візок по курній дорозі.

Вони їздили по селах, жебрали, збирали де яєчко, де жменю муки або кукурудзи, викопували зі смітників брудні й подерті ганчірки і виладновували увечері з гарби таку силу різнорідних речей, що трудно було вірити, аби всі вони дістались їм із доброї волі милосердних людей.

Гіца з Раду підвечір прокидалися - вони мали звичку спати удень і щезати на ніч,- і в задимленій хатці ставало весело й гамірно. На припічку палав вогонь, жінки варили якесь вари­во і, як сороки, сповняли хату горловими вигуками, оповідали свої пригоди. За вечерею з'являлась горілка, вино, всі пили, кричали, вимахували руками, гнулись, як комишина, блима­ли чорними очима та підсиненими білками, світили розхристаними чорними грудьми. Часом заходили на вечерю сусідні цигани, похмурі й непевні фігури, і теж пили, кричали, стука­ли кулаками у стіл.

Чорні тіні од чорних циган хитались по стінах, у хаті здавалось людно, як на базарі.

Остап не міг спати од того галасу: він лежав із розплющеними очима, в гарячці, і уявляв, що попав у пекло.

Весела кумпанія закликала Соломію, частувала вином, та Соломія, не розуміючи циганської мови, ухилялась од запросин - врешті їй було не до того.

К ночі все те стихало. Гіца, Раду і гості вибирались кудись у дорогу, а циганки залазили на піч. Другого дня було те ж саме.' Лишаючись у хаті сама, поки жінки їздили по жебрах, а мужчини хропли під стінами на лавах або щезали кудись, Соломія ставила біля Остапа холодну воду і бралась до роботи. Вона підмазувала чорні, задимлені стіни хатчини, що нагадува­ли дику печеру, мела долівку, стирала пил із Гіциної скрипки, мила стіл і навіть занехаяні шибки, крізь які видко було море рудого комишу та білу, блукаючу коло хати козу.

Соломія усе старалася оддячити циганам за рятунок і захист; однак те, що вона робила, не вдовольняло старого цигана - вона се помічала з його лихих поглядів, із його бурчання. Та що мала чинити? Піти найнятись у город або в село, лишити хворого на самоті, без помочі, вона не могла, бо Остап раз у раз її потребував.

Навіть коли вона чепурила хату, він часто кликав її слабим голосом:

- Соломіє!..

- Чого, Остапе? - кидала вона роботу.

- Сядь коло мене…

Вона сідала на лаві, а він мовчки дивився на неї червоними з гарячки очима або плів нісенітниці.

Однак Соломія не тратила надії і навіть не дуже журилась. Молодість брала своє.

Коли вони не загинули в плавнях, коли не пропали досі, то вже тепер не загинуть,- аби Остап швидше вигоївся. І Остап поправлявся. Гарячка згодом спала, рана швидко затягува­лась, сили підживали. За два тижні він уже зводився з лави, доводікався до вікна і суїно поводив очима по хвилі рудих, аж червоних комишів.

Соломія тепер могла залишати Остапа на день самого. Вона радилась із ним: чи не піти їй разом із циганками по селах, може, хто найме на поденне. А то стрінуться де свої люди, на­путять, поможуть, не те що чужі.

- Що ж, іди,- згодився Остап,- може, й мені що напитаєш, як очуняю…

Другої днини, як тільки циганки вирушили на жебри, Соломія пішла услід за їх гарбою. Ті помітили її і здивувались.

- Кай жа?[8] - крикнула Маріуца, обертаючись.

Соломія махнула тільки рукою, показуючи, що вона піде туди, куди й вони. Циганки погергали трохи та й -заспокоїлись.

Соломія йшла повз плавні. Збоку, удень, вони видавались не страшними і навіть гарними: цупкі й високі очеретини блищали на сонці, як золоті; куня стелилась за вітром та привітно шуміла, як лан стиглої високої пшениці. Хоч погода була сонячна й суха, та дув холодний осінній вітер і таки добре продував крізь лиху Соломіїну одежу. «Зима ось-ось потисне,- дума­ла вона,- а ні я, ні Остап не маємо чим загорнутись - треба заробляти…»

Соломії пощастило. Циганки, певно, доміркувалися, чого вона пішла за ними, бо в першому ж таки селі вони одвели її до заможного болгарина, який найняв Соломію перемивати вовну. З того дня Соломія приносила з собою трохи грошей та купувала Остапові кращу страву.

Однак старий Гіца розібрав, де раки зимують. Помітивши, що Соломія приносить гроші, він якось приступив до неї, простяг руку, закрутив грізно баньками і крикнув:

- Давай гроші! Чи я дурно тебе годуватиму?.. Соломія не розуміла мови, та догадалась, чого він хоче.

Однак Гіца для більшої ясності вийняв із кишені монету, поклав її на долоню і, тикаючи в неї чорним пальцем другої руки, уперто й сердито провадив своє:

- Пара! Пара!..[9]

Соломія оддала йому, що мала.

Надалі так було з кожним її заробітком: він щезав у глибокій Гіциній кишені.

З кожним днем життя в циганській хатці робилось тяжчим та тяжчим.

Раз сталася така пригода. Остапові зсунулась пов'язка з рани, і він ніяк не міг дати собі ради з нею, йому ніяк не вдавалося зав'язати її. Маріуца на той час була в хаті. Вона помітила се і помогла Остапові зав'язати хустку. Саме в той мент, як Маріуца схилилась над Остапом, Раду ввійшов до хати. Циган зразу збілів, а його борода й волосся з чорних стали синіми.

- Абрде!

Він гримнув на жінку злим, здушеним, хриплим голосом. Руки самохіть стиснулись у кулаки.

Маріуца, не хапаючись, зав'язала хустку і стала перед Раду проста, висока, витягнена, як струна, із спокійним, але грізним обличчям, її очі, не змигаючи, дивились в його очі, немов говорили: «Зачепи». З хвилину вони стояли так одно проти одного, як статуї. Раду ожив перший: він підняв руку і важко спустив на її плече. Потім рука розтулилась і шарпнула за коси. Маріуца зігнулась, наче вклонилась Раду, та зараз підскочила і всіма десятьма пазурами повела по його блідому виду. Він рикнув із болю й притяг її до себе, обняв. Вона забилась й зак­рутилась в його обіймах, як в'юн, а іі синій плащ тримався на одному плечі, як перебите крило. Бійка розпалювала їх. Вони налітали одно на одного, бились грудьми, як роз'юшені півні, кусались і дряпались, як коти, ричали зі злості і теребили одно одного так завзято, що волосся в них наїжилось і стирчало, як вата з їх дірявих лахманів. Врешті вони розскочились із чудово-блискучими очима, зі схвильованими грудьми, з дихаючими вогнем ніздрями на блідих гордих обличчях…

Остап тремтів із досади, що не має сил побити цигана.

«Я б тобі утер маку,- думав він,- коли б москаль не виточив із мене крові».

Крові тої витекло чимало, бо здоров'я повергало до Остапа поволі, сили прибували ю^краплині, а білі уста довго не хотіли рожевіти.

До того, він був у неволі. Море комишу звідусюди котилось на нього рудими хвилями й не пускало, мов свого бранця.

Лишаючись по цілих днях на самоті, Остап пробував свої тремтячі ноги, як мала пташина крила, і нудився, і сумував, що не почував у собі ще сили покинути скоро циганську оселю. Придивляючись до життя тої оселі, Остап помічав багато незвичайного, тривожного навіть. Гіца з Раду по цілих днях спали, а на ніч кудись щезали. Часто серед ночі, перериваючи спокійний сон хатинки, розлягався раптовий грюкіт у віконце, і хату сповняла ціла банда якогось непевного люду, що пив, кричав, блискав жадними очима і сварився, як вовча гічка. Раз якось Остапові не спалося. Він відхилив надвірні двері, щоб дихнути свіжим повітрям, і побачив, як Раду пригнав чиїсь коні, спутав їх і відвів у комиші. - «Еге,- подумав Остап,- дак ось воно щоі..» І чим більш Остап придивлявся, тим більш помічав і все більше запевнявся, що попав у злодійське гніздо.

Плавні були добрим місцем до схованки краденого, а старий і молодий цигани жили з ними душа в душу та сміливо звірялись їм із усіх таємниць небезпечного ремества.

- Треба тікати звідси І - говорив Остап Соломії, оповідаючи їй свої спостереження.- А то ще вскочиш вище халяви. Раду на мене пеклом дише за свою - цур їйі - носату циганку та го­ломшить молодицю ні за що ні про що.

Однак Раду не завжди сварився з жінкою.

Траплялись такі дні, коли вся сім'я, мов змовившись, лишалась удома, спочивала.

Всі разом обідали, пили вино і були веселі. Коли часом вибух гніву або лиховісний полиск підсиненого білка каламутив спокій, то лиш на хвилину. Зараз після того знов розлягався сміх, і радість була такою ж дикою, як і сварка.

По обіді Гіца знімав зі стіни свою скрипку. Вся сім'я знала вже, чого мав сподіватися, і розташовувалась під хатою. Стара циганка накладала червону люльку свіжим тютюном і вигідно мостилася на призьбі. Гіца насував на чоло подертий бриль, ставав у позицію коло дверей і починав. Спочатку Маріуца тільки світила на Раду білками, а він злегка підморгу­вав їй гарячим оком та чорним вусом, але коли скрипка починала підсипати жару і лоскотати танцюристі жили, молодиця не витримувала, зривалася з призьби, як чорний птах, і кида­лась у танець так прудко, що синій плащ її надувався і лопотів на вітрі. Раду був напоготові. Всі рухи його, важкуваті звичайно, ставали у танці легкими й повабними, ноги ледве торка­лись землі, руки гнулись, як гумові, вся фігура його нагадувала тонку й гнучку лозину. Спочатку танцювали повільно, плавко, мов хитались від вітру. Та ось Гіца зігнувся і наліг на скрипку. Він підняв одну ноту і все викочував і викочував її нагору, все вище й вище, аж млоїло, аж дух захоплювало в грудях.

Врешті нота зірвалась із високості і покотилась униз. Спочатку вона котилась одна, підскакуючи й розганяючись, та ось ненароком зачепили другу, третю.

Бренькнули ті ноти і покотились разом униз, як камінці з гори, все швидше і швидше, все більш розганяючись, усе більше захоплюючи нот, зростаючи в лавину згуків, у грізний музи­кальний водоспад, в якому чулась дика енергія руху.

Той водоспад цілком захопив танцюючих, стрепенув усі їх жилки. Вони усе прискорювали темп, вабили одно одного руками й очима, припливали й відпливали, солодко омлівали, зручним рухом ухилялись із обіймів і знов гойдались у танці, як чорні лебеді на хвилях. Навіть у ті моменти, коли вони, здавалось, стояли, кожен мускул їх чорного тіла тремтів під оде­жею, груди важко здіймалися, білі зуби блищали крізь розхилені уста, і з грудей вилітав короткий рик жаги.

Стара циганка, ледве помітна з-за диму від люльки, плескала з призьби в долоні, а з другого боку стояла біла коза і придивлялась, не змигаючи, до хазяїв, немов зачарована мелодією циганського танцю.

Остап теж вилазив із хати подивитись на танці.

«Чорт зна, як гуляють, немов п'яні», - думав він та згадував музики у своїм селі, що наймав колись Соломії.



Жираф - це кінь, виконаний за всіма вимогами замовника.
 
mr_smithДата: Четвер, 04.11.2010, 04:30 | Повідомлення № 8
ADMIN
Група: Адміністратори
Повідомлень: 5114
х-статус:
You know what I mean?

***

Несподівано трапилась пригода, що сколошкала усе циганське кодло. Якось перед світом Раду уніс у хату побитого, скривавленого Гіцу. Старий циган стиха постогнував і лишив за собою, від порога до лави, криваву стежку. Жінки сполохались. Стара кляла і сікалась до Раду, а той, похмурий і стурбований, пояснив їй щось пошепки, немов боявся, щоб сторонні люди не почули того. Стара циганка збила бучу, розворушила всіх. Соломія мусила затопити в печі, Маріуца з матір'ю обдивлялись побитого, а Раду поспішивсь укинути в вогонь скри­вавлену Гїцину одежу та зістругати з долівки сліди крові. Він був неспокійний, усе то виходив, то входив у хату, кудись щезав і знов з'являвся, щоб таємно порадитись із жінками. Жінки не поїхали на жебри. Облізла шкапина блукала цілий день коло дому, підставляла сухі ребра вітрові та скубла останню, пожовклу й посохлу травицю. Стара циганка, видимо, жу­рилась, кричала, плакала і не відходила від Гіци. Маріуца була спокійна, але задумана. Гіца мовчки лежав у кутку, але часом скликав усіх, і тоді над ним нависали три чорні голови - і ве­лись таємні поради.

Щось мусило статися незвичайне. Що саме, Остап не знав, хоч догадувався.

Пригода з Гіцою тубрувала і його, і Соломію, і вони наважились покинути небезпечне місце, невважаючи на те, що Остапові трудно було пускатись пішки в дорогу. Завтра Соломія мала попрохати свого болгарина притулити поки що Остапа і, коли він згодиться, зараз же вибратись із плавнів.

Та сталось інакше. На другий день, коло полудня, набігли на циганську хатину турецькі жовніри, зробили трус, познаходили в плавнях якесь манаття і пов'язали всіх, хто був у хаті, навіть слабого Гіцу. Надаремне Остап запевняв, що він чужий тут, надаремне оповідав, як він опинився у плавнях, його не слухали, як не слухали лементу жінок, прокльонів Раду.

Вони поклали Гіцу на візок, запряженій облізлого шкапиною, підперли двері кілком і, аллахкаючи та лаючись, пігнали бранців по дорозі в Галац.

Серед плавнів коло хатки лишилась на хазяйстві лише коза і жалібно мекала, коли осінній вітер куйовдив її білу шерсть…

V

Соломії сьогодні щастило. В болгарина не робили, бо було якесь місцеве свято, і вона пішла в горниці до хазяїна прохати за Остапа. Болгарин був задля свята трохи напідпитку, весе­лий. Він охоче дозволив Остапові ночувати вкупі з його челядниками і навіть дав Соломії наперед трохи грошей. Соломія рішила покористуватись вільним днем та грошима і забігти в Галац - купити Остапові теплу одежинку, їй було якось особливо весело і легко сьогодні на душі, так здорово дихалось морозниїя повітрям, усе погане, що було в житті, відсувалось на­зад, блідло. Зростала певність, що все скінчиться добре,- і вона зазнає ще щасливого життя. Соломія не помітила, як опинилась на базарі. Очі в неї розбігались поміж довгими рядами яток і' рундуків із купами різної одежі, з горами білих та рудих «качул»[10], що лежали на рундуках, немов на них спочивала отара, з цілими стосами козлових черевиків, легких і запаш­них на весь базар.

Вона не знала, куди перше поткнутися, і довго, може, стояла б, коли б хтось не смикнув її ззаду за рукав.

- Соломіє! - обізвався рівночасно козячий голос.- Чи це ви, чи ваша тінь?..

Хе-хе-хе…

Соломія озирнулась: перед нею стояв Котигорошок. - Іванеї А ви звідки тут узялися? - скрикнула вона, зрадівши йому, як рідному.

- А що? Ви думали - пропав?.. Де ж Остап?

- Остап… та ходім краще звідси, сядемо де, я вже потім куплю що треба…- І Соломія вивела з юрми зраділого такою ласкою Івана.

- Хе-хе-хе! Гора з горою не зійдуться, а ми…- сміявся він, ледве постигаючи короткими ногами за Соломією, і його сите тіло гойдалось від сміху. Іван за цей час погладшав, ви­люднів наче і виглядав не наймитом, а скоріш хазяїном. Коротку суконну чугаїнку він широко підперезав зеленим поясом, широченні шаровари пустив поверх халяв, від чого став іще коротшим, а цапину борідку запустив, і вона поважно лежала на його грудях, мов у статечної грошовитої людини. Вони примостились на сходах під крамницею.

- Оце але! - дивувався Іван.- Наче мені сон снигься, що вас бачу… Розкажіть хоч, яким чудом ви тут опинилися?

Соломія почала оповідати, та Іван раз у раз перебивав її.

- Хе-хе! Я гукаю: «Остапе! Соломіє!» - аж коли гляну, а навкруги вода… тільки буль-буль під веслами, буль-буль… а берег так і пропав у темряві… …Ох, лишко! - охкав Іван, наче баба.- Під саме серце влучив, бач… Іван витріщив на Соломію очі і- крутив, здивований, цапиною борідкою. …Аякже, аякже, таже обсмалили б, як кабана.. пропала б душа христи­янська ні за понюшку табаки… хе-хе!.. …Ви думаєте - точнісінько так і мені було: ото пристали ми до берега… …Оце але! Ну й бісова циганка!.. він її лупцюс, а вона йому очі з лоба де­ре, так якІван перебивав Соломіїне оповідання та все поривався розповісти про свої пригоди. Врешті він таки діп'яв свого.

- Вилізли ми з човнів, стали на турецьку землю, а мені й світ не милий, ій-богу!.. Де! Чоловік думав при Пкупі з гарними людьми, а тут… тільки клунок ваш у ^руках… Йдемо на дру­гий день у конак[11] записуватись, ц мені все ви на думці з Остапом, мало не плачу з жалю… Записали нас - кажуть, вільні… Ну, живий живе, й гадає - хе-хе-хе!..

Одні з нашої валки подались на Тульчу, на Ісакчу, до родичів, а я бачу, що й тут наші люди, та й лишивсь. Може, думаю, яку звістку про вас почую - їй-богу!.. Та чекайте ж бо, не пе­ребивайте… От вийшов я на базар - став коло наших… оглядаю тих, що наймають… Проходять турки - гал-галгал! Як жиди наші… Чорні греки так і шпають, так і шпають… Підійшов до мене один чоловік, румунами їх тут звуть… «Йди, каже, до мене за «аргата»… Аргат - це по-їхньому, а по-нашому - наймит… А я й не знав, про що він… Чого хочеш, питаю? А він - аргат, аргат… Насилу розтолкували люди… Чому ні? - кажу, та й пішов за ним.

Людяний чоловік, спасибі йому, харчі добрі… Оце як молодиця його почне на.мене гримати, то він і піддобрюється, щоб я не покинув: «Бун[12] аргат,- каже,- бун», ще й по плечу плеще… Та що він собі мислить, що я довіку буду молотити йому на гармані!.. Аякже, сподівайся, хе-хе-хе!.. От Савка - пам'ятаєте Савку - такий високий, сухий?.. Е, які ж бо ви, отой Савка… що… що такий сухий, високий, верстою дражнили… та він кличе під Тульчу… Йди, каже, туди, там землі не міряні, бери займай, скільки сили твоєї, рубай ліс, став хату, ха­зяїном будеш…

Знаєте що, Соломіє… ой, знаєте що: рушаймо усі туди-їй-богу!.. І Остап із нами… От буде добре! Ходім зараз до вас, порадимося ще з Остапом… однак сьогодні свято… Ну, це але! Ну, це так!.. І не гадав, і не снив навіть…

Правду кажуть: гора з горою… хе-хе-хе!.. Іван крутив головою; від щасливої гадки ситий вид його і круглі очі блищали, мов помазані маслом. Він, не вгаваючи, жебонів своїм козя­чим голоском, хвалив, сподівався, божився і прохав.

Соломія й сама думала про ті сторони, куди закликав Іван. Роблячи у болгарина, вона чула про селитьби втікачів і тільки ждала, щоб Остап трохи очуняв. Тепер, разом із Іваном і з отим Савкою - який це Савка? - охітніше буде вирушати у нові місця.

- Ну, добре. Ви вже тільки заждіть, поки я зроблю покупки… - І я з вами піду… я вже буду триматися вас, як сліпий плота, а то знов загублю де… хе-хе-хе…

Незабаром Соломія з Іваном простували повз плавні до циганської оселі. Іван був радісний, веселий, дробцював короткими ногами і все говорив та й говорив, мов горохом сипав.

Насамперед вони побачили білу козу. Вона терлась об стовбур сухої верби і жалібно мекала. Наближаючись до хати, Соломія почувала невиразну тривогу. Чого, через віщо - вона не знала, хоч та тривога отруїла їй кров. Соломія, не слухаючи вже Іванової бесіди, побігла до дверей. Двері були підперті кілком ізнадвору. Що сталося? Нащо зачинили Остапа? Вона шарпнула кілок і вбігла до хати. Там був нелад: перекинуті ослони лежали догори ногами, лахмани валялись долі, в хаті було чорно і пусто. Нікого. Де ж усі поділися? Куди подівся Ос­тап? Може, вона помилилась і попала не в ту хату? Соломія вискочила надвір. Ні, та сама хата, он і розколина на стіні, і ті ж верби, і коза… Може, Остап вийшов із хати та підпер двері?

Соломія гукнула Остапа.

Ніхто не обізвався. Та чого ж у хаті такий нелад, все перекинуто, лежить жужмом?.. Де ж слабий Гіца? Він не міг рушитися, як вона виходила з дому, він ледве дихав. Що ж сталося?

Соломія оббігла навкруги хату, заглянула в повітку - коня й воза нема. Вона побігла до других хат, заглянула в повибивані вікна - нікого й нічого. Ноги в неї тремтіли. Все тіло тремтіло. Тривога душила груди і горло. Де Остап?

- Оце але! - дивувався Іван, бігав за Соломією, чудно витріщав на неї очі та докучав усякими дурними радами.

- Куди його поділи? - питала сама в себе молодиця, дивлячись на Івана і не бачачи його. Вона нічого не могла зрозуміти: думки й гадки скакали у неї в голові і розкочувались, як на­мисто.

- Гаї Хто ж його знає!.. Ходім у конак,- радив Іван,- так і так, розкажемо, був чоловік та пропав. Побачите, вони вже знайдуть його…

Соломія ладна була за що-небудь учепитися, аби напасти на Остапові сліди. Та й нічого іншого не лишалося, як послухати Іванової ради. Для певності вона що раз обдивилась ко­жен закамарок у хаті, гукнула кілька разів Остапа у плавнях. Іван допомагав їй своїм пискливим голоском. Усе було надаремно. Тоді вони чимдуж поспішили назад у Галац, бо вже по­чало смеркати.

Ніч стояла надворі, коли вони добились до конаку. Тут їм довелось чекати, бо старший пішов до мечету і довго не вертався, а турецькі жовніри не розуміли їх.

Врешті їх покликано. Товстий, добродушний турок із горбатим носом та з чорними блискучими вусами на свіжому виду спокійно вислухав їх через драгомана. Він перекинувся кількома словами з другим турком і знов через драгомана спокійно вів річ:

- Нема чого шукати далеко, він тут, у нас, у доброму сховку. Попалась пташка…

Давно вже наставляли сільце на горобців, та ось піймалися… Ціле гніздо накрили. Чужу душу послали у рай, а самі опинились у пеклі. Скажи нам, молодице, коли твій чоловік дістав кульку між ребра? Адже не тоді, як Гіца, мабуть, при другій оказії, бо рана гоїться вже… Од москаля, кажеш, на перевозі… я так і знав, що він рус, втікач… От ми й відішлемо йо­го назад, у нас і своїх шибеників доволі, хай там погладять його по спині… І не прохай, і не благай, нічого не поможу… Ну, чого стоїш? Айда!..

- А ти що за один? - помітив турок Івана.- Теж, видно, з циганського табору?

- Я… я нічого… я так… Оце вигадали - я тут служу, у градинаря, Тодоракі прозивається - хіба не знаєте?.. Оце але!..

Соломія аж похолола, коли почула про таку напасть на Остапа. Вона з обуренням відкидала ті обвинувачення, розповідала всю свою історію, благала, мало не плакала. Турок не схотів слухати, обернувся і забалакав із іншим. Драгоман замахав на неї руками і мало не випхав за двері.

Вона вийшла з конаку.

Що було робити, де шукати рятунку?

Вони мовчки йшли темною вулицею незнайомого города. Перед ними висів туман, а в йому виразно виднілись лиш жовті, мокрі гіллячки дерев, осяяні вікнами з верхніх поверхів кам'яниць. Прохожі стрічались рідко, зате під ворітьми, по лавках, сиділи рядами, як горобці на плоті, веселі й гомінкі румуни. Все це було таке чуже, таке байдуже до Соломіїного горя, ще байдужіше, як плавні. І чого вони з Остапом забились сюди? Нащо вони стільки терпіли, стільки набідувалися на Бессарабії, мало не пожили смерті у плавнях? Чи не краще було б зігнити у панській неволі серед своїх людей?

- Не журіться,- потішав її Іван,- таже там, у конаці, розсудять… Не їла душа часнику, не буде й смердіти… Побачите, що його пустять… А ми завтра порадимось із людьми… Я піду до хазяїна свого, він тутешній, знає порядки…

Не журіться, жура не поможе… Гей, смутку мій, де б мені вас переночувати?.. Чи не знає Савка?.. Підемо до Савки, в нього добряча хазяйка…

По довгій блуканині брудними й темними вулицями вони добились врешті до Савки.

Його не було вдома, та хазяйка Савчина пустила Соломію на ніч.

- Забіжу до вас завтра, так із полудня… може, випрошусь у хазяїна…- попрощався з нею Котигорошок.

Соломія цілу ніч проплакала і вранці не пішла на роботу. Вона нетерпляче чекала Івана. І справді, Іван з'явився як обіцяв, із полудня.

- Ну, що? - накинулась на нього Соломія.

- Бакшиш треба дати… Ви не знаєте, що то бакшиш? Куку в руку… хабар… як не дамо, відвезуть раба божого у Рені, до москалів… А ті не погладять по головці, ой ні… Розказував Савка,- ви ж пам'ятаєте Савку? - що як його відвезли звідси за Дунай, то там йому москалі так списали спину канчуками, що й досі сині басамани знати… та ще обголили половину го­лови, випекли на лобі тавро - ви не бачили, бо він чуприною закриває,- і відіслали до пана… Вже скільки по тюрмах поволочили, то він і лік тому загубив, а що пан награвся з ним, то, каже, й згадувати не хочеться. Та що - втік знов сюди, у Тульчу, каже, піду… завзятий хлопець… хе-хе!.. Треба бакшиш готувати та визволяти Остапа, а де грошей взяти? Де? Кажіть! Аж дур голови береться…

Невважаючи на всі розказані Іваном страхи, Соломії трохи розвиднілось. Коли тільки річ у грошах,- вона заставить себе, а роздобуде їх. Вона від рота відриватиме кожен шматок, ко­жен шеляг складатиме на викуп. Може, й Іван запоможе.

- Ось вам усе, що склав, хай 1 моє докупи…- наче вгадав її думку Іван, розвиваючи з хустинки купку срібла. Він засоромився і кліпав очима.- Та ще там у вашому клунку щось є… мо­же, продасте шу плаття… [13] Соломія взяла гроші. В Її клункові були коралі та деяка одежина. Вона те все позбувала - їй помогла Савчина хазяйка,- та грошей було мало. Однак Со­ломія на другий день уранці побігла у конак. Там її не допустили до старшого, драгомана вона не бачила, а жовніри скалили до неї зуби і зачіпали.

Соломія горіла від сорому і злості. - 1-і, бусурмени… так би й порізала вас, так би й поскручувала голови, як галченятам… Взяли безвинного - та ще й знущаються…- мало не плака­ла Соломія і показувала своїми дужими руками, як би вона поскручувала жовнірам голови.

Проте не було іншого способу, як ходити в конак, де можна було побачити драгомана, а на нього Соломія покладала надію. Драгоман, однак, небагато обіцяв.

- Не пустять твого чоловіка, і не сподівайся. Утік до нас - сиди тихо, а робиш шкоду - айда назад… Не клопочись дурно, й не побачиш його тепер…

- Змилуйтесь, визволяйте, безвинно чоловік погибає.- Соломія ткнула драгоманові гроші.

Драгоман узяв, полічив і покрутив головою:

- Мало…

- Більш нема… Отут усе, що роздобула…

- Ну, добре… приходь за три дні… ні, краще за тиждень… може, що скажу…

Соломія щодня блукала коло конаку - лиха, роздратована, мов голодна вовчиця.

Вона не знала, чого вона туди ходить, але щось несвідомо тягло її у той бік.

Вона ходила до втоми і мерзла. Мокрий сніг, легко падаючи, як цвіт вишні від вітру, лягав на землю і засипав Соломію, але вона не звертала на те уваги.

Соломія була певна, що не дозволить перевезти Остапа за Дунай. Як це станеться, що вона зробить, вона не знала, але певність у тому зростала в ній з кожним днем. Вона ладна піти на видиму смерть, коли цього треба. Солрмія вірила, що станеться якась незвичайна подія, якась невідома сила прийде у потребі на поміч, і та віра була у неї такою міцною, що Со­ломія кинула роботу, не хотіла заробляти та складати гроші, як поклала спочатку. Навіщо? І без того обійдеться. Аби дочекатися, що скаже драгоман.

Спокійною, грізно-спокійною прийшла вона в конак у визначений драгоманом день.

Він вийшов до неї байдужий.

- Нічого не буде… Відвезуть… А що я дурно не хочу твоїх грошей, то скажу тобі, що повезуть його позавтра вранці… Як тільки свіне, приходь на берег - побачиш чоловіка… От!..

Така ж спокійна, нічого не відповівши навіть, немов вона давно погодилась із цим, покинула Соломія конак.

«Відвезуть… відвезуть… відвезуть…» - стукало щось молотком в її голові за кожним кроком, коли вона поспішалася до Івана. Вона забрала Івана з гармана і відвела набік.

- Відвезуть…- промовила вона, дивлячись на нього сухими очима.

- Що відвезуть?

- Остапа.

- Ну? Коли?

- Позавтра… Ми його відіб'ємо…

- Хто - ми?

- Ви і я.

- Оце але! Оце сказали! Як же ми його відіб'ємо? Таже його турки везтимуть, гей! - налякався Котигорошок.

Що турки!.. Вона має цілий план. Дуже простий план. Він дістане собі і їй рушниці - кожен румун їх має в хаті,- вони вийдуть на берег уранці, відв'яжуть чужий човен і випливуть на річку. Там вони чекатимуть, аж везтимуть Остапа, і нападуть на турків. Остап допоможе, коли побачить їх… Що, він боїться? Він не хоче визволити товариша, що разом із ним відбув далеку дорогу, разом їв і пив?..

Вона так і знала, що у сього пухиря з здором тільки й стало сміливості, щоб утекти від жінки… Ось коли вона знайшла йому ціну, зрозуміла його підлещування. Обійдеться без нього, вона сама потрапить загинути, рятуючи Остапа… Та на прощання вона нагадає йому його жінку і отут при людях, на сором йому, відлупцює його, як жиди Гамана…

- А що ж бо ви… а які ж бо ви… нехай бог сохранить…- оборонявся наляканий Іван від наступаючої на нього Соломії.- Та я з вами хоч у пекло… Що мені страшно вмирати, чи що!.. Коли кажете позавтра, про мене, й позавтра… я готовий, аби ви…- Іван був червоний» кліпав очима і боязко поглядав на Соломію.

Соломія відійшла, опам'яталася. Вони помирились і вже тихо, без сварки, умовились, як і що. Потому розійшлись.

На другий день, тільки почало розвиднюватись, Соломія була вже на березі. Повна ущерть річка лежала перед нею поміж вкритими снігом берегами, як чорна і тиха безодня. Туман уже піднявся - і небо стало сірим. В тихому й теплому повітрі чорніли прибережні верби і лягали чорними тінями на чорному дзеркалі річки; набубнявілі мокрі гіллячки верб злегка кури­лись, немов дихали на холоді.

Соломія дивилась на город. Вона чекала Івана. Невже він не прийде?

Народу ще було мало. Лиш де-не-де перебирались через грязьку вулицю зігнуті пішоходи. Та ось показалась коротка і сиіа фігура. Іван ніс на плечах весла і скидався на рибалку, що спокійно починає робочу днину. Іван скинув весла у перший скраю човен, витяг із-за пазухи старий турецький пістоль і подав Соломії.

Оце все, що він міг роздобути.

- Набитий? - поспитала Соломія, сідаючи в човен.

- Набитий,- стиха обізвався Іван, відпихаючись від берега. Він був неговіркий і поважний, наче жалоба зимового краєвиду змінила йому настрій. Вони відпливли на середину річки. Прудка течія зносила їх униз, і видко було, як тікали від них білі береги з чорними вербами.

Соломія не відривала очей від берега. Там над водою купка людей лагодилась сідати в човен. Чи їх троє, чи четверо? - мучило Соломію питання, і вона ніяк не могла порахувати. Во­на бачила, як вони сідали і як човен загойдався на воді, відділяючись від берега. Обидва човни сунулись по чорному дзеркалі і лишали за собою город. Турецький човен теж виплив на середину, певно, хотів покористуватися силою течії. Так вони плили далеко один від одного, не наближаючись до себе. Швидко город зовсім закрився за прибережними вербами. Іван наліг тоді на весла, і його човен почав наганяти передній. Вже можна було розібрати, що там сиділо четверо - двоє на веслах, а двоє - один проти одного.

Соломія впізнала Остапа.

Треба його сповістити.

- Оста-а-пе-е! - вигукнула вона на голос пісні, і той музикальний вигук покотився поміж білими берегами, долинув до людини на передньому човні і стрепенув нею.

- Оста-апе! - співала Соломія.- Ми їдемо тебе визволяти!.. Іван б'є одного… я стріляю другого, ти возьми собі третього…

Гарний сильний голос співав на воді, все наближаючись, все зміцнюючись, і турки заслухались. Вони не помітили навіть, що просто на них летить човен і ось-ось стукнеться з їхнім.

Соломіїн човен повернув боком і був усього на аршин від турецького, коли турки загалакали. Та було пізно: човни черкнулися, загойдались, і саме тоді, як турки з лайкою нагнулися, щоб відіпхнутись, Іван підняв весло і з усієї сили спустив його на червоний фез '[14].

У той же мент між них блиснув постріл і звилась хмарка диму.

- Алла! - скрикнули турки з несподіванки.

Одного душив Остап.

Той мент був таким блискавичним, що видався хвилшгого с^. Іван, спустивши весло на голову туркові, підняв його знов і на хвилину закляк, дивлячись на розгойданий, стриба­ючий по воді човен із переляканими людьми. Соломію крізь серпанок диму опік лютий погляд червоних очей, і їй здавалося, що вона стріляє безперестанку, хоч могла вистрілити ли­ше раз.

Раптом Іван почув, що його впекло щось у живіт. Він машинально спустив весло на турка, але весло сковзнуло і випало йому з рук: червоний фез турка якось витягся перед очима, немов виріс, відтак щез; Іван розкинув руки, похитнувся, в голові мигнула свідомість, що йому щось недобре.

- Ой боже ж мій! - скрикнув він раптом і полетів навзнаки в воду. Хибкий човен нагнувсь під вагою його тіла і викинув Соломію. Льодова вода голками пройшлась по Соломіїному тілу, сон щез і свідомість освіжила мозок. Намагаючись вхопитись за перекинутий човен, Соломія побачила, що Остап б'ється в руках двох турків, а третій - той самий, що був під Івано­вим веслом,- держить у руках димучу ще рушницю. Довгий човен тріпавсь перед її очима на воді, як велика риба. •^м. Значить, ні вона, ні Іван нікого не забили… ЗнаіЇ. чить - усе про­пало… Але їй не до того… Вона чує, що 4^"' могутня течія бере її в свої обійми, а чорна глибінь тягЇііг^яе за ноги. Приходить смерть. Але вона не дасться. Во^я на має сильні руки, а до берега недалеко. Вона чує за {_ собою якісь крики, Остапів голос, та їй не до них. Вона " мусить поспішатися, поки не змерзло тіло… Дикі, невгамовні сили життя встають, і пруться, і розпирають ^ груди, зростають у лютість… Усі сили добути… всю теплу кров… усю волю… Ось ближче до берега… Ось берег видко… а там так гарно, там сонце сяє, там зелено, там небо синє, там радість, життя… Душа рветься до сонця, а тіло тягне до себе чорна безодня. Вона оковує його залізом, обвішує камінням, обхоплює холодними руками… Все тяж­чим і тяжчим стає воно, все глибше і глибше пірнає у воду…

- Остапе!..- з розпукою кличе душа.

- Соломіє-є!..- доноситься до неї крик серця.

- Соломіє!..- чує вона крізь холодну хвилю, що б'є їй в очі, торкається чола, розплутує коси…

Жовте, каламутне світло потиху лине догори… згадки життя займаються, як іскри, і гаснуть, попеліють, як іскри…

По чорній річці поміж білими берегами прудко пливе човен, тане вдалині і обертається в цятку… за ним несе вода другий, порожній, хлюпає в його білі боки і фарбує їх у червоний колір…

Тихо в повітрі…



Жираф - це кінь, виконаний за всіма вимогами замовника.
 
mr_smithДата: Четвер, 04.11.2010, 04:31 | Повідомлення № 9
ADMIN
Група: Адміністратори
Повідомлень: 5114
х-статус:
You know what I mean?

***

Чимало води утекло в Дунаї з того часу. На високій бессарабській половині, де удень котиться брудна хвиля овечої отари, а по ночах сумно гуде вітер, стоїть одиноко високий пам'ятник, поставлений на згадку розливу людської крові. Там колись бились турецькі яничари з московським військом.

Тьмяно світяться вікна у маленькій хатинці, де сторож варить собі убогу вечерю.

Весело, з тріском палає в печі сухий комиш і гуготить у комині. В печі щось булькає. Сивий дід гріє свою бороду біля вогню і слухає розмову вітру.

Що не кажіть, а він живий, той вітер. Він летить іздалеку, понад тихими селами і забирає по дорозі, всичує в себе і тишу села, і клекіт міста, шемрання темного лісу, дзюрчання вод і дзвін стиглого колоса. Він несе в собі весь гомін землі, від тихо-то бриніння мушки до гуркоту грому, від скритого зітхання серця до крику смертельної розпуки.

Треба тільки уміти слухати. А дід навчився. Довгі роки самітного життя серед розлогих просторів, у цьому царстві вітру, навчили його розуміти таємну розмову.

Ось і тепер приносить йому той вірний товариш усякі звістки світу і кидає, мов цінний дарунок, у комин хатинки.

Дід піднімає кудлаті брови і слухає. Його мутні очі дивляться в простір, а усмішка розсуває зморшки.

- Чую, чую…- шепче він і виходить із хати. Темрява і пустка обгортають його.

Він повертається у той бік, де далеко, за селами й ланами, пливе Дунай,- і шепче:

- Знов мене кличеш, Соломіє? Почекай, швидко прийду, не забарюся вже…

А вітер гуде, розвіває дідові бороду і приносить йому тихий, ледве чутний, мов із дна Дунаю, поклик:

- Оста-а-пе-е!..

- Отак вона мене часто кличе,- оповідає -дід людям, що інколи заходять у сторожку.- Як тільки вітер загуде - так і кличе до себе… то в комин гукне, то надворі покличе… а часом се­ред ночі збудить… А не приходить, ні… Та й хвала богу, бо засмутилась би небіжка, коли б прочитала моє життя, як воно списане на спині… І Остап охоче піднімає сорочку і показує збасаманений синій хребет, де списана, як він каже, його життєпись.

- Оце ззаду пам'ятка від пана, а спереду, між ребрами, маю дарунок від москаля… кругом латаний… з тим і до бога піду… Дорого заплатив я за волю, гірку ціну дав… Половина ме­не лежить на дні Дунаю, а друга чекає й не дочекається, коли злучиться з нею…

Листопад 1901 р.

[1] Раду, йди сюди! - Авт.

[2] Що кажеш? - Авт.

[3] Куди йдеш? - Авт.

[4] Гарний.- Авт.

[5] Добре! - Авт.

[6] Чоловік? Чоловік? - Авт.

[7] Як звуть? - Авт.

[8] Куди йдеш? - Авт.

[9] Гроші! Гроші! - Ред.

[10] Овечої вовни.- Ред.

[11] Поліціину дільницю.- Ред.

[12] Добрий.- Ред.

[13] Одяг.-Ред.

[14] Головний убір.- Ред.



Жираф - це кінь, виконаний за всіма вимогами замовника.
 
Форум селища міського типу Червоне, Червоне - зробимо кращим »  Школопедія (Школопедия) » Українська література » 8 клас - Тема: Михайло Коцюбинський. (8 клас - Тема: Михайло Коцюбинський.)
Сторінка 1 з 11
Пошук:


Оплата будь-яких послуг через інтернет

Вхід

Логін:
Пароль:

Інформація

Ваш IP: 54.196.72.162
Браузер:

Cайт живе: