rss · Понеділок, 19.11.2018, 23:14

Опитування

Покращення в смт Червоне.
1. Дуже необхідні!
2. Байдуже
3. Ні. Все і так добре
4. Це не можливо
5. Покращення вже є
Всього відповідей: 35
  • Сторінка 1 з 1
  • 1
Модератор форуму: Shooler, lusi  
Форум селища міського типу Червоне, Червоне - зробимо кращим »  Школопедія (Школопедия) » Українська література » 8 клас - Тема: Іван Карпенко-Карий. (8 клас - Тема: Іван Карпенко-Карий.)
8 клас - Тема: Іван Карпенко-Карий.
ShoolerДата: П'ятниця, 10.04.2009, 00:13 | Повідомлення № 1
Супермодератор
Група: Модератори
Повідомлень: 3529
х-статус:
Veni! Vidi! Vici!

8 клас - Тема: Іван Карпенко-Карий.

“Сто тисяч”.



Я - волк! И вожака хочу я трон.
Ведь жизнь имеет волчий нрав.
В ней справедливейший закон -
Кто всех сильнее тот и прав!
 
lusiДата: Понеділок, 20.04.2009, 14:24 | Повідомлення № 2
Шановний мешканець
Група: Друзі
Повідомлень: 458

Іван Карпенко-Карий

(1845 — 1907)

Народився Іван Карпович Тобілевич 29 вересня 1845р. в с. Арсенівка поблизу
Єлисаветграда; батько його походив із старовинного зубожілого дворянського роду
й працював прикажчиком поміщицького маєтку, а мати була простою селянкою.
Освіту, до якої так тягнувся хлопець, довелося через матеріальну скруту обмежити
чотирикласним училищем і з чотирнадцяти років заробляти на прожиття. Майже два
десятиліття забрала в І. Тобілевича служба в різних канцеляріях — від писарчука
до секретаря міського поліцейського управління.
Перебуваючи в Єлисаветграді (1865 — 1884), Тобілевич знайомиться з творами
Руссо, Дідро, Вольтера, Герцена, з економічними трактатами Бокля, Мілля, разом
із своїм другом М. Кропивницьким читає західноєвропейських письменників,
філософів, соціологів. Переведений трохи більш як на рік до Херсона, він
познайомився з колишнім учасником Кирило-Мефодіївського товариства і товаришем
Т. Шевченка Д. П. Пильчиковим, під впливом якого прочитав “багато корисних
книжок з історії народів, з класичної літератури, серед якої Шекспір і
Островський зайняли перше місце”.
1863р. у Бобринці на Єлисаветградщині утворився драматичний гурток, одним з
найактивніших учасників якого був І. Тобілевич. Він грав різні ролі у п'єсах
Котляревського, Квітки-Основ'яненка, Кухаренка, Гоголя, Островського. В
єлисаветградському гуртку Тобілевич був і керівником, і режисером, і актором,
беручи участь у створенні вистав за п'єсами Островського, Гоголя, Грибоєдова,
Мольера, Шіллера.
Демократичні переконання Тобілевича закономірно привели його до участі в
організації (разом з П. І. Михалевичем) таємного гуртка, на засіданнях якого
вивчали праці М. Чернишевського, Ф. Лассаля, Д. Мілля, К. Маркса та Ф. Енгельса.
З метою популяризації революційно-демократичної та народницької літератури у
гуртку планувалось перекласти українською мовою ряд творів російської
белетристики — Г. Успенського, Ф. Решетникова, Ф. Нефедова, М. Наумова, О.
Левітова, М. Златовратського та ін., підготувати загальний нарис політичної
економії за М. Чернишевським. У цій роботі найактивнішу участь брав Тобілевич.
До першого етапу літературної творчості Тобілевича належить оповідання
“Новобранець” (написане 1881р., опубліковане1889р. під псевдонімом Гнат Карий).
У ньому йдеться про тяжку долю селянської родини, яка з величезними зусиллями
вибивається із злиднів і, здається, могла б уже зрештою досягнути якогось
добробуту, коли б не втручання державної машини.
Наскільки щільно в житті Тобілевича поєднувалась творча й громадсько-політична
діяльність, свідчить той факт, що й оповідання “Новобранець”, і першу свою драму
“Бурлака” (“Чабан”, 1883) він подавав на обговорення нелегального гуртка.
Завершувати “Бурлаку”, як і “Хто винен?” (“Безталанна”), драматургові довелось
уже в Новочеркаську, куди його було вислано у травні 1884р. за участь у
діяльності гуртка та за допомогу політичним “злочинцям”. Щоб заробити на
прожиття, піднаглядний Тобілевич працював підручним коваля, а згодом відкрив
палітурну майстерню.
У 1886р. в Херсоні було видано перший “Збірник драматичних творів” І.
Карпенка-Карого, до якого увійшли драми “Бондарівна” і “Хто винен?” та комедія
“Розумний і дурень”, а в 1887р. опубліковано “Наймичку”. Але їх майже не
купували, бо публіка не була привчена читати п'єси.
П'єси, створені Карпенком-Карим протягом майже п'ятнадцяти років, відбивають
еволюцію явища, яке видозмінювалось буквально на очах драматурга — “глитайства”.
Його персонажам — Михайлові Михайловичу (“Бурлака”), Окуню (“Розумний і дурень”,
1885), Цокулю (“Наймичка”, 1885), Калитці (“Сто тисяч”, 1890), Пузиреві
(“Хазяїн”, 1900) — притаманне не просто збільшення економічних масштабів їх
діяльності, їх здирства, воно ще яскравіше виявляє їх людську дрібність, а то й
нікчемність, духовну порожнечу. Дещо осторонь їх стоїть Мартин Боруля, який
домагається дворянського звання. Сатиричне зерно комедії “Мартин Боруля” (1886)
пов'язане вже не із засобами збагачення чи привласнення того, що належить іншим,
а з прагненням сільської буржуазії до політично-правової рівності з дворянством.
Дві останні гіркі комедії — “Суєта” (1903) і “Житейське море” (1904; визначена
автором як “протяг”, тобто продовження, “Суєти”) — драматург назвав “сценами”,
наче визнаючи приналежність їх до європейської нової драми. Так, у “Суєті”
відсутній головний герой, і п'єса являє ряд сцен, покликаних характеризувати
спосіб життя й мислення заможного селянина та його дорослих дітей, які
представляють різні соціальні шари суспільства (хлібороб, учитель, дрібні
службовці).
Навесні 1887р. І. Карпенкові-Карому було дозволено повернутися на Україну, але
ще до кінця 1888р. він перебував на хуторі “Надія” (тепер заповідник у
Кіровоградській області) під гласним наглядом поліції (негласний нагляд було
знято з нього 12 березня 1903р.). Діставши громадянські права, Карпенко-Карий
приєднався до нової театральної трупи, створеної його братом П. Саксаганським, у
якій до кінця життя працював активно й напружено як артист, режисер, драматург.
У 1897р. він складає “Записку до з'їзду сценічних діячів”, де з болем пише про
безправне становище українського театру, про цензурні та інші урядові утиски.
Написане Карпенком-Карим протягом 90-х рр. на сучасну тематику виявляє прагнення
дати народові “пьесы серьезные, моральные, нравоисправительные, исторические”. З
повчальною метою створена побутова комедія “Судженої конем не об'їдеш”
(переробка з Еркмана-Шатріана, 1892), в соціально-побутовій драмі “Батькова
казка” (1892) також очевидна моралізаторська тенденція, підкреслена другою її
назвою — “Гріх і покаяння”. Певним дидактизмом позначена драма “Понад Дніпром”
(1897).
На матеріалі історичного минулого, осмислення якого, за переконанням І.
Карпенка-Карого, покликане збагатити українську драматургію, написано п'єси
“Бондарівна” (1884), “Паливода XVIII століття” (1893; підготовчим етапом було
створення у 1884р. п'єси “З Івана пан, а з пана Іван”), “Чумаки” (1897), “Лиха
іскра поле спалить і сама щезне” (1896), “Сава Чалий” (1899), “Гандзя” (1902).
Твори Карпенка-Карого “Лиха іскра поле спалить і сама щезне” (1896) та “Гандзя”
(1902) були спробами на фольклорному матеріалі, присвяченому давньому минулому,
вийти до філософських узагальнень про долю України й подати їх у цікавій
сценічній формі.
Трагедії Карпенка-Карого “Сава Чалий”, так само створеній на основі народної
історичної пісні, притаманні глибокий психологізм, точна й переконлива
вмотивованість дій та вчинків героїв.
І. Карпенко-Карий помер після тяжкої хвороби 15 вересня 1907р. у Берліні, куди
їздив на лікування; поховано його на хуторі “Надія”.
Драматургія І. Карпенка-Карого своєрідно підсумувала майже столітній розвиток
української драматургії, піднявши її на новий рівень. Вражаючи тематичним і
жанровим багатством, вона у своїй цілісності являє собою різноманітну картину
життя України протягом століть. В художній розробці історичного чи фольклорного
матеріалу далекого минулого досить відчутним є зв'язок з тогочасними життєвими
проблемами Твори Карпенка-Карого багатьма своїми елементами входять в
ідейно-естетичний контекст нової європейської драми.



Я - Ангел!.. Только крылья в стирке, нимб на подзарядке, а рожки и хвост - это у меня наследственное...))))
 
mr_smithДата: Четвер, 04.11.2010, 04:22 | Повідомлення № 3
ADMIN
Група: Адміністратори
Повідомлень: 5113
х-статус:
You know what I mean?

Сто тисяч

Комедiя в 4 дiях

    

ДIЄВI ЛЮДЕ

    

    Герасим Ни­ко­ди­мо­вич Ка­лит­ка?
ба­га­тий крестьянин.

    Параска жiн­ка йо­го.

    Роман син їх.

    Савка кум Ге­ра­си­ма, крестьянин.

    Банавентура Ко­пач.

    Невiдомий - єврей.

    Гершко фак­тор.

    Мотря най­мич­ка.

    Клим ро­бiт­ник.

    

ДIЯ ПЕРША

    

ЯВА I

    

    В ха­тi яку хви­ли­ну не­ма нi­ко­го;
вхо­де Не­вi­до­мий.

    Невiдомий. Нi­ко­го не­ма… Охо-хо-х!
Труд­но те­пе­реч­ки жить на свi­тi. А че­рез че­во i труд­но? Че­рез то­го, що
ба­га­то ро­зум­них по­нас­та­ва­ло… Усi тор­гу­ють, а по­ку­па­те­лi только
гла­за­ми ку­пу­ють, i тор­гов­лi не­ма - один уби­ток. Так я сiбє ви­ду­мал но­вую
ко­мер­цiю: хо­ро­шiй бу­дет ген­дель, єже­лi удаст­ся… Поп­ро­буєм!..

    

ЯВА II

    

    Роман i Не­вi­до­мий.

    Невiдомий. Здрас­туй­те вам.

    Роман. Здо­ров.

    Невiдомий. Це ха­та Ге­ра­си­ма Ни­ко­ди­мо­ви­ча
Ка­лит­ки?

    Роман. Це.

    Невiдомий. А де ж сам ха­зяїн?

    Роман. Во­ни в го­род поїха­ли,
сьогод­ня по­вин­нi буть на­зад.

    Невiдомий. Я з ним вi­дал­ся, i он
ска­зал, щоб я приїхав.

    Роман. Мо­же, й во­ни че­рез го­ди­ну
бу­дуть.

    

ЯВА III

    

    Тi ж i Ко­пач.

    Копач. Ура! Те­пер суд глас­ний, нак­ри­ває
жид­кiв час­ний! Хе-хе-хе!

    Невiдомий. А ви раз­лi час­ний? Не
по­хо­же.

    Копач. Не та ро­жа? Ха-ха-ха!

    Невiдомий. Про­щай­те! Я на­вi­да­юся
опiс­ля, бо у ме­не є дi­ло до Смок­ви­но­ва. (Пi­шов.)

    

ЯВА IV

    

    Копач i Ро­ман.

    Копач. Ха-ха-ха! За­меть-це прой­дис­вiт!
Я їх ба­га­то ба­чив, у ме­не опит i прак­тi­ка. Я на них нас­мот­рел­ся… Ко­ман­до­вал
зво­дом, так пров'янт i фу­раж час­то по­лу­чав, знаю їх, да i они ме­ня зна­ють!
Те­пер лiт трiд­цать в одс­тавкє, по свi­ту вольно я хо­жу i в очi смi­ли­во
усiм гля­жу… Сти­хи… Ха-ха-ха! А батько куп­чу й до­сi ще не со­вер­шив?

    Роман. Ще в го­ро­дi.

    Копач. Хо­тiв позд­ра­ви­ти йо­го з
прi­обрєтєнi­ем зємєль-кi… А Прас­ковєя Iва­нов­на?..

    Роман. У по­па.

    Копач. Так! То­рi­че­лiєва пус­то­та…
Хе-хе-хе! Ти цього не знаєш - це з фi­зi­кi. В та­кiм ра­зi - адiо! К обi­ду я
прий­ду. (Пi­шов.)

    

ЯВА V

    

    Роман, по­тiм Мот­ря.

    Роман. На­че i ро­зум­ний, а дур­ний.
Трид­цять лiт шу­кає кла­дiв i го­лий став як бу­бон, бо все на кла­дах, ка­жуть,
про­ко­пав… I все вiн зна - тiлько нi­чо­го не ро­бе. (Iде до две­рей i гу­ка.)
Мот­ре, та йди-бо сю­ди!

    Мотря за две­ри­ма: "Чо­го там?
Не­ма ме­нi ча­су".

    Роман. Та нам, ма­буть, не бу­де ча­су
i вмер­ти. Iди-бо! За­шиєш ме­нi со­роч­ку, геть роз­па­на­хав ру­кав, а ма­ти
десь пiш­ли. Хо­четься ме­нi з Мот­рею по­ба­ла­кать, то не­ма за чим у ха­ту
йти, так я на­рош­не ро­зiр­вав ру­кав.

    Входе Мот­ря.

    Заший. (По­ка­зує.)

    Мотря. Де це ти так роз­па­на­хав?
Ро­ман. За­че­пив­ся за ви­ла.

    Мотря за­ши­ва, Ро­ман її цi­лує.

    Мотря (б'є йо­го ку­ла­ком). А це
що? А тпруськи!

    Роман. Хi­ба не мож­на? Ми ж во­се­ни
по­же­ни­мось, чу­ла? Що батько ка­зав?

    Мотря. То то­дi i цi­лу­ваться бу­де­мо,
а те­пер зась! Мо­же, ще батько шут­ку­вав, а ти вже н гу­би роз­пус­тив.

    Роман. Нi, це не шут­ки. I ма­ти ка­за­ла,
i батько ка­зав, що кра­щої не­вiст­ки не тре­ба.

    Мотря. Уже за­ши­ла. Iди со­бi, я не
маю ча­су те­ре­ве­нi пра­вить, та он вже батько приїха­ли.

    Роман. Батько? Справ­дi.

    Мотря ви­бi­га.

    

ЯВА VI

    

    Герасим i Ро­ман.

    Герасим. А ви чо­го тут збiг­лись,
ро­бо­ти не­ма, чи що?

    Роман. Та я ро­зiр­вав ру­кав… Мот­ря
за­ши­ла.

    Герасим. А ма­ти ж де?

    Роман. Пiш­ли до по­па…

    Герасим. Знай­шла праз­ник. Iди ж до
ро­бо­ти, бо там ро­ти по­роз­зяв­ля­ють та й сто­яти­муть. Не­хай ко­ней розп­ря­жуть,
а збрую за­раз од­не­си в ко­мо­ру, щоб якої ре­мi­ня­ки не по­рi­за­ли на ба­то­ги.

    Роман. Доб­ре. Тут жид який­сь пи­тав
вас i Ко­пач. (Вий­шов.)

    Герасим (один). Жид-то дi­ло, а Ко­пач-мо­ро­ка.
Ху! Сла­ва бо­гу, спра­вив­ся з дi­ла­ми: со­вер­шив куп­чу, i зе­мельки при­ба­ви­лось.
I бу­ма­га зе­ле­на, мов зем­ля, ук­ри­тая ряс­том!.. Ох зе­мелько, свя­та зе­мелько,
бо­жа ти до­чеч­ко! Як ра­дiс­но те­бе заг­рi­ба­ти до­ку­пи, в од­нi ру­ки…
При­об­рi­тав би те­бе без лi­ку. Лег­ко по своїй влас­нiй зем­лi хо­дить. Гля­неш
оком нав­ко­ло - усе твоє: там че­ре­да па­сеться, там орють на пар, а тут за­зе­ле­нi­ла
вже пше­ни­ця i ко­ло­сується жи­то; i все то гро­шi, гро­шi, гро­шi… Ку­соч­ка­ми,
шма­точ­ка­ми ку­пу­вав, а вже i у ме­не наб­ра­ло­ся: те­пер маю двiс­тi де­ся­тин
- шма­то­чок круг­ленький! Але що ж це за шма­то­чок! Он у Жо­лу­дя шма­то­чок
- так-так, - од­нiєї шпан­ки хо­дить два­над­цять ти­сяч, чо­ти­ри чи п'ять гур­тiв
ви­па­сається ско­ту. Та що? Сви­ней од­них, ма­буть, з ти­ся­ча, бо то ж зи­мою
тiлько бi­ля сви­ней шiсть чо­ло­вi­ка день при днi пра­цює!.. I яким по­би­том
Жо­лудь дос­тав та­ку си­лу гро­шей - не зро­зу­мiю… Я сам пам'ятаю, як Жо­лудь
ку­пу­вав ба­ран­цiв, сам їх рi­зав, тор­гу­вав мня­сом у рiз­ни­цях, а те­пер
- ба­га­тир. Де ж во­но наб­ра­ло­ся? Не iна­че, як не­чис­тим путьом! Тут не­доїдаєш,
не­до­пи­ваєш, день при днi пра­цюєш, жiн­ка з дi­жi рук не вий­має - i тiлько
ж всього-на-всього двiс­тi де­ся­тин, а то ж, ма­буть, i в де­сять ти­сяч не
вбе­реш. Не спиться ме­нi, не їсться ме­нi… Пiд бо­ком жи­ве па­нок Смок­ви­нов,
мо­тається i ту­ди й сю­ди, за­ло­жив i пе­ре­за­ло­жив, - вид­ко, що за­мо­тав­ся:
от-от про­дасть або й про­да­дуть зем­лю… Ай, ку­со­чок же, двiс­тi п'ятде­сят
де­ся­тин, зем­ля не пе­ре­па­ха­на, ста­вок риб­ний, i по­руч з моєю, ме­жа з ме­жею.
Що ж, ко­пи­та­лу не хва­тає… Маю п'ять ти­сяч, а ще тре­ба не ба­га­то, не ма­ло
- п'ятнад­цять ти­сяч! Де ти їх вiзьмеш? Пря­мо, як iр­жа, то­чить ме­не ця дум­ка!
Де їх взять?.. Де?.. Хi­ба пос­лу­хать жид­ка, пi­ти на од­чай, ку­пить за
п'ять ти­сяч сто ти­сяч фальши­вих i роз­пус­кать їх по­ма­леньку: то ро­бiт­ни­кам,
то во­ли ку­пу­вать на яр­мар­ках… Му­жик не ду­же-то шу­ру­пає в гро­шах, йо­му
як роз­мальова­на бу­маж­ка, то й гро­шi. Страш­но тiлько, щоб не вло­па­тись…
Обi­щав жид сьогод­ня при­вез­ти на­по­каз. Мо­же, це вiн уже й за­хо­див. Цi­ка­во
ду­же ба­чи­ти фальши­вi гро­шi.

    

ЯВА VII

    

    Савка i Ге­ра­сим.

    Савка. Здрас­туй­те, ку­ме! Доб­ре,
що я вас до­ма зас­тав.

    Герасим. А на­вi­що ж то я вам так пильно
пот­рi­бен?

    Савка. Вiд­га­дай­те! Шко­да, не вiд­га­даєте…
Гро­шей по­зич­те, ку­ме! Кар­бо­ван­цiв з сот­ню, до Се­ме­на.

    Герасим. Яж ка­жу, що так!.. Ви­хо­дить:
не­дов­го ду­мав­ши - да­вай! Хi­ба у ме­не банк, чи що?

    Савка. Та до ко­го ж ти i вда­риш­ся?
Жид злу­пе та­ко­го про­цен­ту, що нi­як не вик­ру­тиш­ся по­тiм.

    Герасим. Хто ж те­пер, ку­ме, не лу­пить?
Лу­пи та дай.

    Савка. То вже лу­пiть кра­ще ви, ку­ме,
та дай­те.

    Герасим. Не­ма! Хоч но­са вiдк­ру­ти,
то й де­сят­ки зай­вої не вит­ру­сиш - всi вiд­дав за зем­лю.

    

    Савка. Де ж тi гро­шi, ку­ме? Я сам
не раз, не два

    Герасим. Та гос­подь їх знає. Я над
цим ду­мав.

    Савка. Чув я, що Жо­лудь не­чис­тi
гро­шi має, вiд са­мо­го, не при ха­тi зга­ду­ючи, са­та­ни, то, мо­же, й дру­гi
так са­ме дос­та­ли… Тiлько де ж во­ни з ним поз­най­оми­лись i як? От що цi­ка­во!
Вже ж i я не по­лох­ли­во­го де­сят­ка, пi­шов би до нього в гос­тi у са­ме пек­ло:
на­до­ку­чи­ло отак раз у раз по­зи­ча­ти, не­хай би дав, iро­дiв син! Чи ду­шу
йо­му, лу­ци­пi­ро­вi, тре­ба, то не­хай би брав, бо без ду­шi, ма­буть, лег­ше,
як без гро­шей. Я вам, ку­ме, приз­на­юсь, що сам хо­див пiд Iва­на Ку­пай­ла,
як ме­нi ка­за­но, на роз­до­рiж­жя… По­вi­ри­те, звав, не­хай бог прос­тить,
Гна­та безп'ято­го! Так що ж - не вий­шов, тiлько на­ля­кав.

    Герасим. Цi­ка­во! Роз­ка­жiть, будь
лас­ка…

    Савка. Знаєте, за тре­тiм ра­зом, як
я гук­нув: вий­ди до ме­не, безп'ятий, я то­бi в нiж­ки ук­ло­ню­ся, до смер­тi
слу­гою твоїм бу­ду!.. А вiн - i те­пер мо­то­рош­но - зай­цем ми­мо ме­не -
тiлько фа! аж свис­нув, та хо-хо-хо! То я тi­кав з то­го мiс­ця, ма­ло дух з ме­не
не ви­пер­ло… Прос­ти гос­по­ди! Двi не­дi­лi сла­бiв: бу­ва­ло, тiлько що шерх­не,
так увесь i зат­рем­тю, i во­лос­ся на го­ло­вi пiд­нi­меться. На пре­ве­ли­ку
си­лу од­шеп­та­ла Гав­ри­ли­ха.

    Герасим. Не на­дi­яв­ся, ку­ме, щоб
ви та­кi смi­ли­вi бу­ли…

    Савка. Ну, а що ж йо­го ро­бить, ко­ли
гро­шей тре­ба день у день! От i те­пер: пiс­ля­завтрього строк пла­тить Жо­лу­дю
за зем­лю, дер­жу там у нього шма­то­чок, а тут не вис­та­ча. До­го­вiр же та­кий:
як гро­шей в строк не вiд­дам - хлiб зос­та­неться за Жо­лудьом без су­да. Та
що там ба­ла­кать! От, єй, прав­ду вам ка­жу, ку­ме: як­би знав, що за цим ра­зом
дасть, - зно­ву пi­шов би кли­кать, так гро­шей тре­ба.

    Герасим. Смi­ли­вi, смi­ли­вi ви, ку­ме,
з ва­ми i не та­кi дi­ла мож­на ро­бить.

    Савка. Ха! Чо­го там бо­яться? Страш­но
тiлько без гро­шей, а з грiш­ми, ска­за­но ж, i чорт не брат.

    Герасим (на­бiк). Тре­ба це на ус
зак­ру­тить.

    Савка. Ку­ме! Та, мо­же ж, та­ки най­шла­ся
б у вас там яка сот­ня­га? По­зич­те! Батьком бу­ду ве­ли­чать.

    Герасим. Що йо­го ро­бить? Хi­ба от
що: я, знаєте, сам по­зи­чив оце у Хас­ке­ля для до­машнього обi­хо­ду; тiлько
пла­тю п'ять про­цен­тiв у мi­сяць. Ко­ли дас­те п'ять про­цен­тiв, то я по­дi­лю­ся
з ва­ми, так уже, для ку­ма.

    Савка. П'ять?.. Та що маєш ро­бить…
I за це ве­ли­ке спа­си­бi, да­вай­те.

    Герасим. При­не­сiть же ме­нi зап­ро­даж­ню
за­пись на во­ли.

    Савка. Як? Хi­ба ж я вам во­ли про­дав?

    Герасим. Вий­де так, нi­би про­да­ли…
Нi­би! Ро­зу­мiєте? А я тi са­мi во­ли вiд­дам вам до Се­ме­на, а на Се­ме­на
ви вiд­дас­те ме­нi сто кар­бо­ван­цiв i зап­ро­даж­ню я ро­зiр­ву, а як не вiд­дас­те,
то я вiзьму во­ли… Так ко­рот­ча спра­ва.

    Савка. Це доб­ра спра­ва!.. То й во­ли
до вас вес­ти, чи як?

    Герасим. Нi. Ви пi­дiть у во­лость,
то пи­сар знає i на­пи­ше та­ку зап­ро­даж­ню як слiд, а ви зап­ро­даж­ню при­не­се­те
ме­нi, то я вам гро­шi дам.

    Савка. Та вiзьмiть, ку­ме, век­се­ля,
на­вi­що вам ця плу­та­ни­на?

    Герасим. Нi, ку­ме, я пе­ре­ко­нав­ся,
що зап­ро­даж­ня на-деж­нi­ще век­се­ля…

    Савка. Так… Ну, доб­ре. То вже ж, ма­буть,
завт­ра при­не­су. А ви до­ма бу­де­те завт­ра?

    Герасим. До­ма.

    Савка. Так… Про­щай­те. (На­бiк.) Е,
ку­ме, ма­буть, i в те­бе не­чис­тi гро­шi, i в те­бе ду­ша вже не своя. (Зiт­хає,
ви­хо­дить.)

    Герасим (сам). Од­важ­ний чо­ло­вiк!
До чор­та хо­див i на все пi­де за гро­шi, а я вiзьму з нього век­сель. Най­шов
дур­ня! Про­дай во­ли - бе­ри гро­шi… не вiд­да­си гро­шей - да­вай во­ли, бо
то ж мої, я вже їх ку­пив, я вже не бу­ду пра­вить гро­шей, а во­ли да­вай. Так
на­деж­нi­ще.



Жираф - це кінь, виконаний за всіма вимогами замовника.
 
mr_smithДата: Четвер, 04.11.2010, 04:23 | Повідомлення № 4
ADMIN
Група: Адміністратори
Повідомлень: 5113
х-статус:
You know what I mean?

ЯВА VIII

    

    Герасим i Не­вi­до­мий.

    Невiдомий. Здрас­туй­те вам!

    Герасим. Здрас­туй. (На­бiк.) Той са­мий
жид… аж мо­роз по­за шку­рою пi­шов. Ну що?

    Невiдомий (ози­рається). А нi­чо­го…

    Герасим. При­нiс?

    Невiдомий. Є.

    Герасим (зiтх­нув). По­ка­зуй.

    Невiдомий (огля­дається кру­гом, заг­ля­да
у вiк­но, по­тiм вий­має гро­шi, все но­вi, не­се до сто­лу, розк­ла­да на сто­лi).
Те­пе­реч­ки пiз­на­вай­те, поч­тен­ний, де тут фальши­вi, а де на-сто­ящi?

    Герасим (дов­го розг­ля­да, при­див­ляється
на свiт). От так шту­ка! От так шту­ка! Не вга­даю! (Розг­ля­да.) Не вга­даю!

    Невiдомий (зно­ву за­зи­ра у вiк­но).
I нiх­то не вга­дає. Я при­сяг­ну на Бiб­лiю, що вся­кий прий­ме! Ето ро­бо­та
пер­вий сорт. Ми не ро­би­мо та­кой дря­нi, як дру­гi… їх роб­лять у анг­ли­чан,
i анг­ли­ча­нин їх во­зить, а я у нього? аген­том.

    Герасим. Ну й зроб­ле­нi, ну й зроб­ле­нi
- пря­мо нас­то-ящi, i не ка­жи… Як двi кап­лi во­ди, всi од­на­ко­вi… руб -
руб, три - три - од­на­ко­вi­сiнькi! По­ка­жи ж, будь лас­ка, кот­ра фальши­ва?

    Невiдомий. Оце од­на - руб, а це дру­га
- три.

    Герасим. Оцi-о? Оцi? Та ти да­вай ме­нi
та­ких гро­шей хоч лан­тух - прий­му. Як же ти їх роз­би­раєш?

    Невiдомий. Ми?.. Ето сек­рет. На­що
вам усе знать? То­вар нра­виться - вiзьмiть, не нра­виться - не бе­рiть. Ми не
йуж­даємся в по­ку­па­те­лях; ми їх роз­пус­ти­ли i роз­пус­каємо, мо­же, мi­лi­он,
i всi бла­го­да­рять… Ви знаєте, те­пе­реч­ки етiх дєнєг скрiзь до­во­лi, мо­же,
i у вас у ки­ше­нi єсть та­кi са­мi.

    Герасим. Ну, так! Звiд­кi­ля во­ни у
ме­не вiзьмуться? Хi­ба дав хто, справ­дi? Ану, глянь. (По­ка­зує свої гро­шi.)

    Невiдомий (розг­ля­ди). Как не­ма,
ко­ли є!.. От од­на трьохрубльовая, от дру­га… Хе-хе-хе! Ето усе наш­гей фаб­ри­кi.

    Герасим. Свят, свят, свят! Та ти бре­шеш?

    Невiдомий. По­бей ме­ня бог.

    Герасим. Ди­во! От так шту­ка! Оце,
ка­жеш, фальши­вi? Це я взяв вiд Жо­лудьова при­каз­чи­ка. Ви­хо­дить, їх i у
Жо­лу­дя до­во­лi є… Он як лю­де ба­га­тi­ють. Я їх по­мi­тю: на­дiр­ву краї…
От тiлько од­но ме­нi див­но: чом же ти сам не тор­гуєш на цi гро­шi, а тiлько
дру­гим на­дi­ляєш?

    Невiдомий. Ви все лю­бо­пит­нi­чаєте.
Ну, а от­че­го ви не про­дай­оте фальшi­вих дєнєг? Вi­дiтє, у вся­ко­го своя ко­мер­цiя.
У нас фаб­рi­ка на весь свет, дру­гой та­кой фаб­рi­кi не­ма; ми про­дай­ом ти­ся­чу
за п'ятде­сят руб­лей… Раз­лi ето не тор­гов­ля, по-ва­ше­му? Ми за­роб­ляємо
мi­лi­они, а лю­де в двад­цять раз больше… Ну, а як­би ми са­мi на етi дєньгi
то­ва­ри ку­пу­ва­ли? Хто б то­дi так де­ше­во ро­бив гро­шi?

    Герасим. I то прав­да. (Розг­ля­ди,
гро­шi.) Не на­ди­ву­юсь! Нас­то­ящi, на­ту­ральнi! По­мi­тю й цi. (Над­ри­ва
краї.)

    Невiдомий. У нас по­ря­док; фiр­ма
поч­тен­ная, то­вар з Лон­до­на пря­мо iдьот в ко­жа­них мiш­ках; єже­лi возьме­те,
то ска­жiть, скiлько вам нуж­но, - я бу­ду те­лег­ра­му пус­кать у Адес­су, i
анг­ли­ча­нин сам ви­ве­зеть їх на на­шу стан­цiю.

    Герасим. Роз­па­ли­лась до них моя
ду­ша… Сто ти­сяч вiзьму!

    Невiдомий. Не­хай вам бог по­мо­гає!
А ко­ли ви­вез­ти?

    Герасим. Сьогод­ня у нас су­бо­та… У
по­не­дi­лок мож­на?

    Невiдомий. Мож­на, за­чем не мож­на
- усе мож­на!

    Герасим. А цi двi бу­маж­ки ти дай
ме­нi, - мо­же, я про­бу зроб­лю: куп­лю на них що-не­будь.

    Невiдомий. На­вi­що, ко­ли у вас
свої є… А меж­ду про­чiм, вiзьмiть. Так у понєдєльнiк уве­че­рi ви бу­де­те на
вок­за­лi у то­му мiс­цi, де для муж­чiн i для дам, - ро­зу­мiєте?

    Герасим. Ро­зу­мiю.

    Невiдомий. Про­щай­те. (Iде.) Дай
вам бог з моєї лег­кої ру­ки зро­биться мi­лi­оне­ром!

    Герасим. Спа­си­бi!..

    Невiдомий ви­хо­дить.

    (Сам). Те­пер ко­ли б роз­мi­нять
фальши­вi гро­шi в каз­на­чей­ст­вi… Са­мо­му страш­но, щоб не вло­паться… Хi­ба
ку­ма взять у ком­паньйо­ни? Що ж, ко­ли вiн чор­та не бо­яв­ся, то не по­боїться
каз­на­чея, щоб роз­мi­нять гро­шi. Кра­що­го ком­паньйо­на, як кум, не знай­ти!

    Входе Ко­пач.

    

ЯВА IX

    

    Герасим i Ко­пач.

    Герасим. От чор­тя­ка при­нес­ла
цього бро­дя­гу! Пiв-обi­да сам зло­пає i на пе­реш­ко­дi дi­ло­вi ста­не, тре­ба
йо­го як-не­будь ви­ря­дить.

    Копач. Здо­ро­венькi бу­ли! Як по­жи­ваєте,
що по­роб­ляєте, ко­го виг­ля­даєте? Хе-хе!

    Герасим. Хоч го­лий, так ве­се­лий!
Здрас­туй­те.

    Копач. Позд­рав­ляю з прi­обрєтєнiєм
зе­мелькi, дай бог еще столько при­ку­пить… Без­по­доб­ная у вас во­да, за­раз
пив, i мiс­теч­ко у ле­ва­дi бi­ля вер­би гар­не. Отам би ка­шi на­ва­рить з та­ранькою
та по­поїсти по-чу­мацьки… Хе-хе-хе!

    Герасим. Ма­буть, го­лод­ний, бо зма­ху
про ка­шу за­ба­ла­кав.

    Копач. Хе! Я зра­зу все об­няв оком!
У вас но­вий за­бор i доб­ре зроб­ле­ний, - тiлько б ще тре­ба по од­нiй дош­цi
дать, а то ско­ти­на бу­де зак­ла­дать пiд ла­ту го­ло­ву, то поз­ри­ває. Опит…
Хе-хе-хе! Тiлько гля­ну, за­раз ба­чу.

    Герасим. Я й сам ба­чу, та гро­шей
не­ма.

    Копач. Так-так. Хе-хе-хе! Гро­шей не­ма,
а зе­мелька рос­те й рос­те! Люб­лю за предп­риїмчи­вость! Так, так, Ни­ко­ди­мо­вич!
Ску­по­вуй­те по­ма­леньку, ску­по­вуй­те! Єй-бо­гу! Чо­го ви? Ду­маєте - шут­кую?
Якi тут шут­ки? Ха­зяй­ст­вен­ний му­жик - ве­ли­ке дi­ло! Во­ру­шiться, во­ру­шiться!
Кру­тiть го­ло­вою: ку­пи­ли у Бор­ща, ку­пуй­те у Смок­ви­но­ва, а там у Щер­би­ни.
Па­ни го­рять, а му­жич­ки з по­жа­ру тас­ка­ють… Це не пус­тяк! Ви як по­ла­га­ете?
Во­ни при­вик­ли ома­ри там, шам­панське - от гро­ши­ки й ух­ну­ли, а там i
iмєнiя ах­ну­ли! А ви - га­лу­шеч­ки, кар­то­пельку, ку­ле­шик, чу­хоньку, та й
то не щод­ня, а во­но жи­рок i на­рос­тає… Гляньте нав­ко­ло: Жо­лудь - де­сять
ти­сяч де­ся­тин. Чо­бiт - п'ять ти­сяч де­ся­тин, Пу­зир - три ти­ся­чi; а тут
i ви по­ма­леньку та по­ма­леньку при­ку­по­вуй­те та при­ку­по­вуй­те.

    Герасим. Що там я ку­пив, i ба­ла­кать
не варт.

    Копач. Од­ра­зу ж не мож­на! Ви
вiзьмiть прiмєр з сви­нi: от во­на хо­дить на под­вiр'ї ху­да, обд­ри­па­на, а
за­ки­ну­ли ви її в саж, ста­ли хар­чi кра­щi да­вать - то во­на по­ма­лу й
отяг­неться, а там i са­ло на­рос­тає, - так i ви… Опит - ве­лi­коє дi­ло!

    Герасим. Спа­си­бi! То це ви ме­не з
сви­нею рiв­няєте?

    Копач. Не в тiм рiч! Ви не обi­жай­тесь-це
прiмєр. Ви не взи­рай­те! По­ма­лу, по­ма­лу i у вас са­ла на­бе­реться до­во­лi,
то­дi по­рiв­няєтесь з Чо­бо­том, а мо­же, i з Жо­лудьом… На все свiй час, своє
врем'я. Не мож­на ж зра­зу, в тiм i прiмєр. Прак­тi­ка, опит­ность - ве­лi­коє
де­ло. Вас вже не об­ма­неш, ви вся­ко­го об­ма­не­те, а це ве­лi­коє дєло, ко­ли
не те­бе за чу­ба дер­жать, а ти дру­гих за чу­ба дер­жиш. А ви як по­ла­га­ете?
Хе-хе-хе! Ви гля­ну­ли ко­би­лi в зу­би i наск­рiзь її ба­чи­те, - опит! Вiд то­го
у вас ло­ша­та он якi. Ви не ку­пи­те чорт батька зна чо­го? А во­но i ви­хо­дить,
що скрiзь iде на ко­ристь. А то по­ви­ду­му­ва­ли: яч­мiнь-го­лак, а вiн ро­дить
не так; ози­мий - рi­пак, а сi­вач - ду­рак; пше­ни­ця - крим­ка, а в шта­нях
дiр­ка; жи­то шам­панське - ба­ловст­во панське… Хе-хе-хе!

    Герасим. Ох, Ба­на­вен­ту­ра Бов­ту­ро­вич,
все то доб­ре, що ви ка­же­те, тiлько ре­чi ва­шi не гро­шi, за них зе­мельки не
ку­пиш, а тут гро­шей, гро­шей, гро­шей тре­ба. Ось пiд бо­ком ле­жить зе­мелька,
а я сли­ну ков­таю. Та яка зем­ля? Не­пе­ре­па­ха­на, ста­вок риб­ний, i з моєю
ме­жа з ме­жею.

    Копач. Пот­рош­ку, пот­рош­ку -
пам'ятай­те мiй прiмєр;

    От ви б са­мi ста­во­чок тут уни­зу
ви­ко­па­ли, ри­бу за­ве­ли: ли­ни, ка­ра­сi… Не­ма кра­ще, як м'ясо сви­ни­на,
а ри­ба ли­ни­на. Хе-хе-хе!

    Герасим. Ви­ко­паєм. Мо­же, ви вже
гро­шей знай­шли, то по­зи­чи­ли б на ха­зяй­ст­во?

    Копач. I це дi­ло та­ке, що од­ра­зу
не мож­на, - ще не нас­ко­чив! Я вам по сек­ре­ту ска­жу: тут єсть один пред­мет…
Нi, не бу­ду го­во­рить - я вас по­ве­зу, са­мi по­ба­чи­те. Це не пус­тяк, дi­ло
важ­не; прiмєти та­кi, що не мож­на сум­нi­ваться, - верьте!

    Герасим. Ет! Ви тiлько хва­ли­тесь…
Трид­цять лiт шу­каєте гро­шей, а нi­чо­гi­сенько не знай­шли.

    Копач. Як не знай­шов! А де­ре­во
окам'янi­ле ви не ба­чи­ли? От поїде­мо, я вам по­ка­жу, стоїть по­ди­виться:
пу­дiв, п'ять ва­жить, всi лис­точ­ки, всi вi­ти, так як на­пе­ча­та­но! А ступ­ку
мiд­ну, чер­во­ної мi­дi, тiлько тов­кач пе­ре­би­тий… А ско­во­ро­ду - ота­ка
ско­во­ро­да… За­по­розька, вид­ко, жид­кiв на нiй при­пi­ка­ли! Ви­пи­ту­ва­ли,
де гро­шi, а мо­же, ков­ба­си пiд­жа­рю­ва­ли… Пред­ме­ти iн­те­рес­нi для на­уки;
я їх одi-слав од­но­му про­фе­со­ро­вi, за­був, як фа­мi­лiя, вiн кур­га­ни роз­ко­пує…

    Герасим. Чортз­на-що, аж нуд­но слу­хать!…
Ви гро­шей да­вай­те?..

    Копач. Я чувст­вую, що аж тут моя
судьба роз­рi­шиться… Вся­ко­му своє - вiр­те, що про­вiдєнiє не­дур­но ука­за­ло
ме­нi цей путь - бу­дуть i гро­шi. Ото­дi за­шу­мить Ба­на­вен­ту­ра-ко­пач!

    Герасим. Що ж би ви зро­би­ли, як­би
гро­шi ви­ко­па­ли?

    Копач. За­раз би поїхав в Па­риж.

    Герасим. Чо­го? Щуп оцей по­ка­зу­вать…
Та ви ж i ба­ла­кать по-їхньому не вмiєте.

    Копач. О, я їм ска­жу… Та все од­но
ви не зро­зу­мiєте!

    Герасим. Е, ба­чи­те, ви не вмiєте,
та вже й круть-верть.

    Копач. Не вмiю? Вiв ля Бу­лан­же,
вiв ля Ельзас, аб-а Ельман! Оле ку­то ля фур­шет!… Оле ка­шон, ля пом­де­тер,
вiв ля пат­рi!.. А що?

    Герасим. Та хто йо­го знає що! Чую
тiлько, що не по-на­шо­му ло­по­че­те.

    Копач. В тiм си­ла! Ви со­бi ду­маєте,
що це ду­рак який хо­дить?

    Герасим. Та хто йо­го знає.

    Копач. То-то бо й є! А я мов­чу i та­ки
сво­го доб'юсь… а то­дi i бу­де­те ру­ка­ми об по­ли бить… Хе-хе-хе! На­ука, Ни­ко-ди­мо­вич,
на­ука! Мож­на по­жа­лiть, що ви си­на не вчи­ли, а я б ко­ло нього був по­за­няв­ся,
i вiн би знав фран­цузько­го язи­ка не ху­же ме­не, для то­го є са­мо­учи­тель.
Мар­го й дру­гi кни­ги.:

    Герасим. Що там на­ука? За­бав­ка ди­тя­ча!
На бi­са йо­му зда­ло­ся отак ло­по­тать язи­ком, як ви оце ло­по­че­те, хi­ба
гин­ди­кiв драж­нить? Я при­ди­вив­ся: як тiлько вче­ний, так i го­лод­ра­бець:
нi зем­лi, нi гро­шей, i та­ки ду­рень дур­нем - зас­тав йо­го ко­ня­ку зап­ря­гать,
то й не зап­ря­же, вiн за­раз по­лi­зе по книж­ках, по тих рiх­ме­ти­ках шу­кать,
як це ро­биться.

    Копач. Прак­ти­ки не­ма. А от я зап­ря­жу
вам в яку хо­че­те збрую: хоч в за­тяж­ний хо­мут, хоч у шо­ри… Хе-хе-хе! А от
вти­ори ви i не зап­ря­же­те!

    Герасим. Що нi, то нi. Я їх i не ба­чив,
якi во­ни.

    Копач. Хе-хе-хе! От ба­чи­те… i тут
на­ука… Нi, ви про­тiв на­уки не iдiть! Без на­уки, без стру­мен­ту, без опи­ту,
ку­ди не по­вер­ни­ся, нi­чо­го не зро­биш. От i в служ­бi: я був пер­вин в цi­лiй
ди­вi­зiї! Хто най­кра­щий їздок? Ко­пач! Хто хрун­то­вик? Ко­пач! Хто служ­бу
зна, як своїх п'ять пальцiв? Ко­пач! Хе-хе-хе! Ма­мiнькi­ни син­ки в кар­тиш­ки
гра­ють, на трой­ках роз'їжджа­ють, а ко­пач в ка­ра­улi, за ус­та­вом си­дить,
вся­ку служ­бу за них справ­ляє; вiд то­го не то що, а й са­ма но­ро­вис­та ко­ня­ка,
ко­ли на неї сi­дав ко­пач, чу­ла - в шен­ке­лях чу­ла - опит i на­уку i, як ди­ти­на,
по­кiр­но хо­ди­ла пе­ред фрун­том!.. Нi, ви, Ни­ко­ди­мо­вич, про­ти на­уки не
йдiть.

    Герасим. Вче­ний по­ки бо­га зма­лює,
то чор­та з'їсть. Та це все чортз­на-що ми ба­ла­каєм; кра­ще ви ска­жiть ме­нi,
чи не знаєте ба­га­тої дiв­чи­ни для мо­го Ро­ма­на! Ви по свi­ту хо­ди­те, то
по­вин­нi знать, де є ба­га­тi дiв­ча­та.

    Копач. Знаю. Як не знать - знаю… От
хоч би й у стар­шо­го Пу­зи­ря - двi доч­ки на воз­рас­тi. Я у них як до­ма.

    Герасим. А скiльки Пу­зир дасть при­да­но­го
за доч­кою, грiш­ми? Як ду­маєте?

    Копач. Не ска­жу. А тим ча­сом спрос
не бi­да. А знаєте що? А ви ка­жiть: що? А от що! Поїде­мо ми завт­ра з Ро­ма­ном
до Пу­зи­рiв… Так, нi­би по­ро­сят ку­пу­ва­ти, - у них за­вод доб­рий. Там ка­ба­ни,
пря­мо хоч ля­гай на спи­нi. Круп ота­кий… реб­ра кру­тi, нiж­ки ко­ро­тенькi,
як доб­ре уго­дуєш, пу­дiв вi­сiм са­ла! Вам та­ки тре­ба па­роч­ку по­ро­сят
та­ких ку­пить. Сви­нi- грунт у ха­зяй­ст­вi: i са­ло, i ков­ба­си, i око­ро­ки
- та й про­дать мож­на. Пу­зир про­дав двад­цять го­до­ва­них ка­ба­нiв i згрiб
ти­ся­чу кар­бо­ван­цiв.

    Герасим. Ти­ся­чу? Оце грунт, що гро­шi
мож­на заг­рi­бать, а око­ро­ки - то нi­мецька ви­гад­ка.

    Копач. Ой, не ка­жiть! Як­би оце око­рок,
та гор­чи­ця, та го­рiл­ки чар­ку - як би ви сма­ку­ва­ли!

    Герасим. Ви та­ки, ма­буть, лю­би­те
по-панськи: хоч не їсти, то по­ба­ла­кать про смач­ну їжу.

    Копач. Не в тiм рiч! За­го­во­ри­ли
за дiв­чат, а зве­ли на сви­ней. Що ви ска­же­те на моє пред­ло­же­нiє їхать до
Пу­зи­ря на ог­ля­ди­ни?

    Герасим. А що ж, з бо­гом! Хi­ба ко­ней
най­мать, чи що?

    Копач. Жаль тiлько, що Ро­ман фран­цузько­го
язи­ка не знає, а то ми б там з ним жу­кiв пус­ка­ли - жер­ко­та­ли б по-фран­цузько­му.
Хе-хе-хе! Це важ­ний пред­мет.

    Герасим. Та це чортз­на-що! Ви уда­ряй­те
на гро­шi- гро­шi всьому го­ло­ва.

    Входе Ро­ман.

    

ЯВА Х

    

    Тi ж i Ро­ман.

    Роман. Здрас­туй­те вам ще раз.

    Копач. Здо­ров, здо­ров, ле-ко­зак.

    Роман. Iдiть, та­ту, обi­дать, ми
вже по­обi­да­ли.

    Копач. Хо­дiм, хо­дiм, а то я на­га­дав
око­ро­ки та так розт­ри­во­жив апе­ти­та, що аж сли­на ко­титься.

    Герасим. Ну, хо­дiм, за­мiсть око­ро­ка
- бор­щу та ка­шi по­поїмо, а ти, си­ну, схо­ди до Мос­ков­чу­ка, не­хай вiн те­бе
пiдст­ри­же пiд польку.

    Роман. Для чо­го?

    Герасим. Тут та­ке дi­ло, си­ну:
завт­ра не­дi­ля, то збе­реш­ся ра­ненько, поїдеш з па­ном ко­па­чем до Пу­зи­рiв.
Зап­ря­жеш па­ру сi­рих же­реб­цiв у но­во­го хвур­го­на i сам одяг­неш­ся
по-праз­ни­ко­во­му.

    Роман. А чо­го ж я, та­ту, ту­ди
поїду?

    Герасим. А ось чо­го: там є дiв­ча­та,
а во­ни лю­де ба­га­тi, то ми заш­лем до них ста­рос­тiв, так по­пе­ре­ду тре­ба,
щоб Пу­зи­рi по­ба­чи­ли те­бе, а ти щоб по­ба­чив дiв­чат. А щоб бу­ло то­бi
зруч­нi­ще по­во­диться, то ти уда­си, нi­би приїхав на за­вод ку­пу­вать свин­ку
i кнур­ця…

    Роман. Та ви ж са­мi хо­тi­ли, щоб я
же­нив­ся на Мот­рi.

    Герасим. Тьфу на твої ре­чi, дур­но­вер­хий!
То я жар­ту­вав, щоб во­на ста­ра­лась у ро­бо­тi.

    Роман. Гар­нi жар­ти: ви жар­ту­ва­ли,
а ми з Мот­рею по­ко­ха­лись.

    Герасим. Чортз­на-що ба­ла­каєш! Ха­зяй­ський
син по­ви­нен шу­кать ха­зяй­ську доч­ку з при­да­ним, а не най­мич­ку.

    Роман. Мот­ря та­ка дiв­ка…

    Герасим. Мот­ря не Пу­зи­рiв­на, а
Пу­зи­рiв­на не Мот­ря.

    Роман. Та не­хай во­на вам ска­зиться,
та Пу­зи­рiв­на, я її не знаю.

    Герасим. Ой гля­ди! Мо­же, чо­го на­коїв
з Мот­рею? Тiлько прий­деться пла­тить, то я те­бе жи­во­го об­луп­лю. Те­пер
та­кий свiт: са­ма в'язне, а по­тiм пла­ти.

    Роман. Нi­чо­го я не зро­бив ху­до­го.
I Мот­ря не з та­ких - во­на дiв­чи­на чес­на.

    Герасим. А гро­шей у неї ба­га­то є?

    Роман. Де ж во­ни у неї вiзьмуться?
Во­на i без гро­шей до ду­шi ме­нi.

    Герасим. До ду­шi, та не до ки­ше­нi.

    Роман. А ви ду­маєте, що у Пу­зи­рiв
по­жи­ви­тесь грiш­ми?

    Якраз! Так вiзьме­мо, як наш зять
взяв у нас: обi­ща­ли п'ять ти­сяч, а пiс­ля ве­сiл­ля да­ли двi па­ри во­лiв,
де­ся­ток овець, па­ру ко­ней, фур­го­на i двi ко­ро­ви.

    Герасим. Обi­цян­ка - ця­цян­ка, а
дур­не­вi ра­дiсть.

    Роман. Та ще на при­да­чу всi гур­том
по­по­би­ли зя­тя та й ви­ря­ди­ли.

    Герасим. А нас хi­ба не би­ли? Би­ли
й нас.

    Копач. Цi­ка­во. I зя­тя би­ли? Я де­що
чув, але ма­ло чо­го лю­де не наб­ре­шуть. Ану, роз­ка­жи, будь лас­ка.

    Герасим. Та що йо­го слу­хать!



Жираф - це кінь, виконаний за всіма вимогами замовника.
 
mr_smithДата: Четвер, 04.11.2010, 04:24 | Повідомлення № 5
ADMIN
Група: Адміністратори
Повідомлень: 5113
х-статус:
You know what I mean?

ЯВА XI

    

    Тi ж i Клим.

    Клим. А йдiть, ха­зяїн, дай­те ко­ням
об­ро­ку.

    Герасим. За­раз. Iди лиш ви­маж
збрую гар­ненько, то кра­ще бу­де. (Ви­хо­де, за ним Клим.)

    Копач. Пос­пiєш ще збрую ви­ма­зать,
я то­бi по­мо­жу, а ти роз­ка­жи тим ча­сом, як тут бу­ло дi­ло на ве­сiл­лi.

    Роман. А як бу­ло? Так бу­ло: за­раз
сват Iван зче­пив­ся з батьком, щоб да­ва­ли обi­ща­не при­да­не, а батько од­мо­ви­ли
своєю по­го­вор­кою: обi­цян­ка - ця­цян­ка… Сват наз­вав батька мо­шен­ни­ком,
батько сва­та за бо­ро­ду, а вiн батька; я ки­нув­ся обо­ро­нять батька, а сват
Па­нас вче­пив­ся ме­нi в чу­ба - са­ме отут на вис­ку, я по­чав вик­ру­чу­ваться,
отак шку­ра з во­лос­сям ви­тяг­ну­лась, а я кру­тюсь, та до то­го кру­тив­ся,
по­ки доб­рий жмут чу­ба не зос­тав­ся у сва­та Па­на­са в ру­ках, а та­ки вик­ру­тив­ся.

    Копач. Вик­ру­тив­ся?

    Роман. Вик­ру­тив­ся.

    Копач. Мо­ло­дець за­по­ро­жець! Ну,
i що ж по­тiм?

    Роман. Тим ча­сом у дру­гiм кут­ку
на­шi ма­ти зче­пи­ли­ся з сва­хою Гор­пи­ною i роз­чiп­чи­ли­ся; тут пiдс­ту­пив
зять наш, щоб роз­бо­ро­нить, ви­хо­дить, ма­тiр i те­щу, а дядько Олек­са, не
роз­би­ра­ючи дi­ла, по уху йо­го, а вiн дядька… Ну, й пiш­ло, й пiш­ло…

    Входе Ге­ра­сим.

    

ЯВА XII

    

    Тi ж i Ге­ра­сим.

    Герасим. Чортз­на-що слу­хаєте, хi­ба
ви не ба­чи­ли, як б'ються?

    Копач. Та не в тiм си­ла. Тут опит
по­лу­чається. От я не знав, як вик­ру­чу­ваться, ко­ли те­бе схоп­лять за ви­сок,
а те­пер знаю… Вiк жи­ви, вiк учись… Ну… ну?

    Роман. Вмi­ша­лись всi ро­ди­чi i
пiвд­ня би­лись; оце на­че й вга­му­ються, ди­вись: сло­во по сло­ву - знов зче­пи­лись.
Ота­ке-то при­да­не; на­реш­тi, батько­вi два зу­би ви­би­ли…

    Герасим. Та бре­шеш-бо, од­но­го; а
дру­гий ви­пав сам на тре­тiй день.

    Копач. То це пря­мо стра­же­нiє бу­ло!

    Роман. Атож. Во­лос­ся лi­та­ло по
ха­тi, як па­ву­ти­на во­се­ни. До­во­лi то­го ска­зать, що як роз'їха­ли­ся
сва­ти, то в ха­тi наз­мi­та­ли во­лос­ся на зем­лi цi­лу ку­де­лю.

    Копач. З та­кої вов­ни доб­рi б бу­ли
ру­ка­ви­цi.

    Роман. Щоб дур­но не про­па­ло, то я
зро­бив з то­го во­лос­ся аж два ква­чi.

    Копач. I це по-ха­зяй­ськи.

    Роман. I до­сi ни­ми во­зи пiд­ма­зуємо.

    Копач. А хто ж бит­ву виг­рав?

    Герасим. Виг­рав я, бо п'ять ти­сяч
зос­та­лось у ка­лит­цi - не дав-та­ки зятьовi.

    Роман. Ота­ко­го й нам Пу­зи­рi да­дуть
при­да­но­го, як ми да­ли за сест­рою.

    Герасим. Ну, то ще по­ба­чи­мо! Я не
та­кий ду­рень, щоб ме­не об­ма­ни­ли… Я об­ма­ню хоч ко­го, а ме­не чор­та ли­со­го
об­ма­нить хто.

    Копач. Нi­яко­го об­ма­ну не тре­ба,
я на цi дi­ла май­стер… Опит - ве­лi­коє де­ло! Вис­ва­таєм i дєнєжний до­го­вор,
вi­но­ву за­пись зро­би­мо! Оле ку­то, пом-де тер-ля табль, ля фур­шет, вiв ля
Бу­лан­же! Так, Ни­ко­ди­мо­вич.

    Герасим. Та го­дi вам гин­ди­кiв
драж­нить, хо­дiм обi­дать.

    Копач (бе­ре щу­па). Хе-хе-хе! До­сад­но,
що са­мi не вмiєте.

    Герасим. На чор­та во­но ме­нi зда­ло­ся.

    Копач. Еге, та не за­ба­ла­каєте!..
Альом!

    Герасим. Тьфу! Са­мi ви Альона!

    Копач. Ха-ха-ха! Ка­кая Альона? Же
гран апе­тiт. Альом су­пе! Ха-ха-ха!

    Виходять.

    

    Завiса.

    



Жираф - це кінь, виконаний за всіма вимогами замовника.
 
Форум селища міського типу Червоне, Червоне - зробимо кращим »  Школопедія (Школопедия) » Українська література » 8 клас - Тема: Іван Карпенко-Карий. (8 клас - Тема: Іван Карпенко-Карий.)
  • Сторінка 1 з 1
  • 1
Пошук:


Оплата будь-яких послуг через інтернет

Вхід

Логін:
Пароль:

Інформація

Ваш IP: 54.91.203.233
Браузер:

Cайт живе: