ПОНОМАРЕНКО ЛЮБОВ ПЕТРІВНА – українська письменниця, прозаїк.

Народилася 25 травня 1955 року в селі Іванківці Срібнянського району на Чернігівщині. Закінчила Ніжинський державний педагогічний інститут імені М. В. Гоголя (1978). Працювала вчителем російської мови та літератури на Срібнянщині, завідуючою відділом в Срібнянській райгазеті. З 1987 року мешкає на Полтавщині. Працювала в школах та редакціях райгазет Оржицького і Гребінківського районів. З 1999 року – власний кореспондент Всеукраїнської громадсько-політичної газети “Зоря Полтавщини”. Мешкає і працює в м. Гребінка.

Твори друкувалися в багатьох газетах і часописах, видавалися в колективних збірниках та антологіях, зокрема в антології української “жіночої” прози та есеїстики другої половини XX – початку XXI століття (авторський проект Василя Габора) “Незнайома антологія” (Львів, 2005) за кордоном – в Німеччині та Японії, в альманасі “Біла альтанка” (Полтава, 1996).

Автор книг новел, оповідань та повістей “Тільки світу” (Київ, 1984), “Дерево облич” (Київ, 1999), “Ніч у кав'ярні самотніх душ” (Миколаїв, 2004), “Портрет жінки у профіль з рушницею” (Київ, 2005).

Лауреат літературних премій: міжнародної імені Олеся Гончара (2000), всеукраїнської “Благовіст” (1998) та обласної імені Панаса Мирного (2005).

Член Національної спілки письменників України з 1987 року.

Додано (14.04.2009, 21:16)
---------------------------------------------
Гер переможений

Полонені німці зводили житловий квартал з любов'ю і розпачем. початку вони боялися, не любили цей народ, а коли звівся фундамент, стали по-доброму, старанно приладнувати цеглинку до цеглинки.

Навесні Фрідріх скопав грядку й посадив нагідки. Як тільки він пішов, ми, діти, розорили все те, ще й хрестик із прутків поставили. Місто давно не сердилося на німців, удови навіть жаліли, приколи дещо з одягу, їжу.

Фрідріх часто показував фотокартку двох чепурних дівчаток у білих сукенках і білих черевичках, але ми все одно його дратували, кидали в нього грудки землі. Під осінь Фрідріх страшно кашляв. Охоронець пригощав його цигаркою і дозволяв лежати під стіною. Німець робив понад вікнами другого поверху прикраси із цегли — сонця і квіти, самотні жінки подовгу стояли і роздивлялися їх.

Одного разу Фрідріха знайшли повішеним біля стіни барака, його поховали за містом, не насипавши навіть горба.

Восени ми перейшли в новий дім. Якось посеред грудня я сиділа а вікні й побачила велику жовтогарячу квітку, що розцвіла на клумбі, незважаючи на перший сніжок. Я кинулась туди, простягла руку відсмикнула — поряд стояв зв'язаний нами хрест.

Минуло півстоліття. За цей час у будинку не тріснула жодна стіна, не струхла підлога. Якось син прибивав поличку до стіни. Дриль шурхнув у якийсь отвір. Там лежала рукавиця, а в ній — фотокартка двох дівчаток у білих сукенках. Дівчатка дивилися на нас і ніби запитували: «Ви не знаєте, де наш тато?»