rss · Понеділок, 20.11.2017, 18:24

Опитування

Будинок Культури
1. Необхідний в Червоному
2. Мені це не цікаво
3. Замість БК - магазин
4. Є інші заклади, там краще
5. Надам фінансову допомогу
6. Не потрібен Червоному
7. Маю спонсора на ремонт
Всього відповідей: 41
Сторінка 1 з 11
Модератор форуму: Shooler, lusi 
Форум селища міського типу Червоне, Червоне - зробимо кращим »  Школопедія (Школопедия) » Українська література » 7 клас - Тема: Григір Тютюнник. (7 клас - Тема: Григір Тютюнник.)
7 клас - Тема: Григір Тютюнник.
ShoolerДата: Четвер, 09.04.2009, 23:36 | Повідомлення № 1
Супермодератор
Група: Модератори
Повідомлень: 3529
х-статус:
Veni! Vidi! Vici!

7 клас - Тема: Григір Тютюнник.

“Климко”.



Я - волк! И вожака хочу я трон.
Ведь жизнь имеет волчий нрав.
В ней справедливейший закон -
Кто всех сильнее тот и прав!
 
lusiДата: Вівторок, 14.04.2009, 21:09 | Повідомлення № 2
Шановний мешканець
Група: Друзі
Повідомлень: 458

ГРИГІР ТЮТЮННИК
(1931 — 1980)

Григір Тютюнник народився 5 грудня 1931 р. в селі Шилівка Зіньківського району на Полтавщині в сім'ї селян.
Батько Григора, заарештований органами НКВС у 1937 р., із заслання не повернувся. Мати вийшла вдруге заміж, а малого Григора забрав до себе на Донбас батьків брат — Филимон Васильович Тютюнник, у родині якого й виховувався майбутній письменник.
У 1938 р. Григір пішов до школи в український перший клас, який нараховував сім учнів, а тому через деякий чає був розформований, і хлопця перевели в російський клас. З того часу і до 1962 року, як зазначав сам Тютюнник, він розмовляв, писав листи (іноді оповідання) виключно російською мовою.
У 1942р. Григір змушений був пішки йти до матері на Полтавщину, адже тітка не могла сама прогодувати сім'ю (дядько Филимон був у цей час на фронті).
Після п'ятого класу Григір навчався в Зіньківському ремісничому училищі № 7, закінчивши його працював на Харківському заводі ім. Малишева, але захворів на легені, повернувся до Шилівки, не відпрацювавши належних трьох років, за що відсидів 4 місяці в колонії. Як вийшов, повернувся у Донбас, будував Миронгрес, слюсарював.
У 1951 р. Тютюнник пішов до армії, служив у морфлоті радистом на Далекому Сході. Після демобілізації закінчив вечірню школу, працював токарем у вагонному депо.
У 1957 —1962 pp. майбутній письменник навчався в Харківському університеті на філологічному факультеті.
Першу новелу «В сумерки» написав російською мовою і надрукував її в журналі «Крестьянка» у 1961 р. Після смерті старшого брата Григорія Тютюнника (автора роману « Вир») переклав свої «Сумерки» українською мовою і з того часу писав лише нею.
У 1963 р. Григір Тютюнник переїхав до Києва, працював у «Літературній Україні», потім у сценарній майстерні кіностудії ім. О. Довженка, де написав сценарій за романом «Вир», працював у видавництвах «Радянський письменник», «Молодь», «Дніпро», «Веселка».
У 1966р. вийшла його перша книжка «Зав'язь».
Наступна книжка «Деревій» (1938р.) була відзначена премією всесоюзного конкурсу, оголошеного «Литературной газетой».
У 70-х pp. — побачили світ книги новел Григора Тютюнника «Батьківські пороги», «Крайнебо», «Коріння», повісті «Клим-ко», «Вогник далеко в степу», збірки для дітей «Степова казка», «Ласочка», «Лісова сторожка». Письменник перекладав з російської мови, зокрема твори свого улюбленого автора — В. Шукшина.
За книги «Климко», «Вогник далеко в степу» у лютому 1980р. Г. Тютюннику присуджено премію імені Лесі Українки.
7 березня 1980 р. письменник наклав на себе руки.



Я - Ангел!.. Только крылья в стирке, нимб на подзарядке, а рожки и хвост - это у меня наследственное...))))
 
mr_smithДата: Понеділок, 20.09.2010, 03:29 | Повідомлення № 3
ADMIN
Група: Адміністратори
Повідомлень: 5114
х-статус:
You know what I mean?

Григір
Тютюнник

Климко

РОЗДІЛ I

    

    Климко про­ки­нув­ся від хо­лод­ної
ро­си, що впа­ла йо­му на босі но­ги (вид­но, ки­дав­ся уві сні), і по­ба­чив над
со­бою скам'яніло-буз­ко­ве не­бо, яким во­но бу­ває ли­ше во­се­ни на сході
сон­ця, - без жай­воріння, без лег­ких з по­зо­ло­тою хма­рок по обрію, без
усміхне­ної ра­дості про­буд­жен­ня. Клим­ко підібгав но­ги під по­ли діжур­чи­ни,
щоб зогріли­ся, й онімілою трем­тя­чою ру­кою дуж­че роз гор­нув со­ло­му нап­ро­ти
очей. Він спав під скир­тою.

    Сонце, ма­буть, тільки що зійшло, бо
від скир­ти че­рез тік і ще далі на стер­нях ле­жа­ла дов­га тінь у сизій росі,
со­лод­ко пах­ло втоп­та­ним у зем­лю на­буб­нявілим жи­том, що вже вки­ну­ло­ся
у клю­чеч­ки, та су­хи­ми ми­ша­чи ми гнізда­ми. Зве­чо­ра миші лос­ко­та­ли
Клим­ка, га­са­ючи йо­му по ру­ках і но­гах, пи­ща­ли ра­денько, що є їм роз­ва­га,
і Клим­ко про­га­няв їх усяк: су­кав но­га­ми, киш­кав на них сер­ди­то - аж до­ки
й зас­нув.

    Уночі йо­му сни­ла­ся ве­ли­ка зграя
жов­тих во­ронів із жов­ти­ми го­роб­ця­ми впе­реміш. А то бу­ла не зграя і не
хи­ме­ра опівнічна - то був ви­хор з ве­ли­ко­го кле­но­во­го та дрібно­го виш­не­во­го
лис­тя, що зняв­ся над висілком, ко­ли Клим­ко вий­шов у степ за станцію і вос­таннє
ог­ля­нув­ся на­зад. Та лис­тя­на зграя стов­пом ста­ла у під не­бес­ся, ви­ще
й ви­ще, а там здрібніла, роз­си­па­ла­ся і зник­ла геть з очей.

    Де те лис­тя потім сіло? Чи, мо­же,
во­но ще й досі круж­ляє?…

    Климко звівся на лікоть, щоб кра­ще
бу­ла вид­но шлях, яким йо­му йти далі, і йо­го зат­ру­си­ло так, що аж зу­би
за цо­котіли від терп­ко­го зас­то­яно­го хо­ло­ду в усьому тілі.

    «Нічого, - по­ду­мав. - Пробіжу­ся з
го­ри - зогріюся».

    У сте­пу бу­ло ти­хо: Бли­ща­ли од
сон­ця стерні і ко­ви­ла по­над шля­хом, срібли­ла­ся важ­ка, обвіша­на ра­зоч­ка­ми
ро­си па­ву­ти­на. Вда­лині, між те­лег­раф­ни­ми стов­па­ми й нек­ру­ти­ми па­гор­ба­ми,
мріли ро­жеві, мов спа­ла­хи ба­гать, крей­дяні го­ри. Десь там, біля тих гір,
чув од лю­дей Клим­ко, бу­ло ве­ли­ке місто Слов'янськ, а поміж го­ра­ми, прос­то
на землі, ле­жа­ла бри­ла­ми сіль, - бе­ри скільки зду­жаєш. Іще чув Клим­ко,
що за склян­ку солі мож­на виміня­ти вся­ко­го доб­ра: ми­соч­ку чи й дві ку­ку­руд­зи,
відер­це кар­топлі чи й хліба справжнього.

    Климко йшов бо­сий, у ку­цих штан­ча­тах,
старій мат­росці, що бу­ла ко­лись го­лу­бою, а те­пер ста­ла сіра, та ще в
дядьковій Ки­ри­ловій діжурці. Тій діжурці, як ка­зав дядько, бу­ло «сто літ»,
і не рва­ла­ся во­на ли­ше то­му, що заш­ка­руб­ла від давньої ма­зу­ти. Не бра­ли
її ні дощі, ні сніг, ані сон­це. Пах­ла діжур­ка па­ро­во­зом. Уночі во­на на­хо­ло­ня­ла,
а вдень аж ди­му­ва­ла на сонці, пах­ла ще дуж­че і пек­ла плечі та спи­ну.

    Климко жив уд­вох з дядьком Ки­ри­лом,
відко­ли оси­ротів. Жи­ли во­ни в залізнич­но­му ба­раці при самісіньких
коліях. І ко­ли ми­мо гур­котів важ­кий еше­лон, ба­рак теж ніби зри­вав­ся з
місця: двигтіли стіни, дри­жа­ла підло­га, бряж­ча­ли ши­би у вікнах, а ба­рак
мчав і мчав. Потім, ко­ли еше­лон да­ленів, гур­ко­чу­чи тихіше й тихіше, ба­рак
зно­ву зу­пи­няв­ся і сто­яв, як і раніш, і під вікна­ми в нього зно­ву
цвірінча­ли го­робці.

    Дядько Ки­ри­ло був ма­шиністом ве­ли­ко­го
па­ро­во­за ФД і хо­див на ро­бо­ту ко­ли як: то вранці, то вдень, то по­се­ред
ночі, ко­ли Клим­ко вже спав. По­вер­тав­ся він завж­ди нес­подіва­но - з
залізною скринькою в руці, змо­ре­ний очи­ма і усміхне­ний до Клим­ка.

    - Як тут мій по­мош­ни­чок? Не
бо­яв­ся сам уночі? - пи­тав­ся, бу­ва­ло, зніма­ючи шкіря­но­го кар­ту­за з
біли­ми мо­ло­точ­ка­ми, від яко­го на лобі ли­шав­ся чер­во­ний ту­гий пру­жок,
що ніко­ли не всти­гав зійти до чер­го­вої зміни.

    Потім дядько вми­вав­ся над ве­ли­кою
мідною мис­кою, дов­го з хрус­ко­том у пальцях тру­чи ру­ку об ру­ку, хоч і сам
він, і Клим­ко зна­ли, що ру­ки все од­но не од­ми­ються.

    - Ось побільшаєш, Кли­ме, і гай­да
до нас на па­ро­воз, - ка­зав дядько. - Вив­чи­мо те­бе на помічни­ка ма­шиніста
і за­жи­ве­мо: ра­зом на ро­бо­ту, ра­зом з ро­бо­ти… А так не ба­чу, ко­ли ти
в ме­не й рос­теш.

    Умившись, дядько надівав чис­ту со­роч­ку
і сідав до сто­лу.

    - А да­вай ли­шень свої гра­мат­ки,
по­ди­ви­мо­ся, що там у те­бе з на­ука­ми. Це бу­ла най­більша радість Клим­ко­ва
- пок­лас­ти пе­ред дядьком че­пур­но спи­сані зо­ши­ти, а са­мо­му за­хо­ди­тись
по­ра­ти­ся: ви­нес­ти мис­ку з дьогтя­ною во­дою, ви­тер­ти підло­гу, де наб­риз­ка­но,
і ти­хо, пок­радьки, щоб дядько не обер­нув­ся, на­си­па­ти йо­му юш­ки, якої
сам і на­ва­рив, - га­ря­чої та за­паш­ної. Про зо­ши­ти він ніко­ли не бо­яв­ся,
бо тільки з письма інко­ли мав «по­се­редньо».

    - О! - ди­ву­вав­ся дядько, роз­ги­на­ючись
над сто­лом. - А це що? Тре­ба бу­ло на­пи­са­ти «хо­лод­но», а в те­бе «хо­хо­лод­но»…

    Климко на те зніче­но од­ка­зу­вав:

    - То в ме­не, дя, після ве­ли­кої
пе­рер­ви ру­ки ду­же по­мерз­ли, от во­но й хо­хок­ну­ло.

    Дядько, вдо­во­ле­ний, що знай­шов
по­мил­ку, відкла­дав зо­ши­ти і брав­ся до юш­ки.

    - Ай доб­ра ж, - хва­лив, ледь
відсьорбнув­ши з лож­ки. - У-у-у, та­кої не вся­ка й ку­хар­ка зва­рить. Візьми
ж отам у скриньці гос­ти­нець.

    Климко знав, що дядько не­одмінно
ска­же ці сло­ва, про­те завж­ди хви­лю­вав­ся: а що як ні? Що як за­бу­де?

    У скриньці, що пах­ла так са­мо, як
і дядько­ва діжур­ка і кар­туз, і сам дядько, ле­жа­ли блис­кучі ключі й клю­чи­ки.
Клим­ко ніко­ли їх не чіпав, бо то бу­ли дядькові клю­чи­ки од па­ро­во­за, а
ли­ше роз­див­ляв­ся на них. Ще був у скриньці мо­ло­ток, жму­тик пух­кої білої
нит­ко­ви­ни, ве­ли­кий ку­холь, щоб на­би­ра­ти на станціях ок­ро­пу і ча­юва­ти
з гру­доч­кою цук­ру, та скла­данй­й но­жик - різа­ти хліб. У кухлі Клим­ко й
зна­хо­див гос­ти­нець: пригірщ пря­ників-срібно­го­ловців, або гро­но про­зо­рих
півників на па­лич­ках, зв'яза­них до­ку­пи білою нит­кою, або ще щось та­ке.

    Увечері дядько Ки­ри­ло, чис­тий, ви­го­ле­ний
і яс­ний, зно­ву йшов на станцію зі своєю скринькою в руці, і Клим­ко про­вод­жав
йо­го аж до па­ро­во­за. ФД сто­яв на за­пасній колії, ще га­ря­чий від не­давнього
рей­су. З тру­би ледь-ледь курів дим, ти­хо са­па­ла па­ра з пат­рубків і огор­та­ла
змо­рені ко­ле­са - ФД спо­чи­вав, ся­ючи мас­ни­ми чор­ни­ми бо­ка­ми й на­чи­ще­ною
міддю. Біля нього і взим­ку бу­ло теп­ло.

    - Ти ж там ха­зяй­нуй, Кли­ме.
А вночі спи і не бійся, - ка­зав дядько. - Вночі во­но все так, як і вдень,
тільки й то­го, що по­ночі.

    І ко­ли Клим­ко біг потім на­зад до
ба­ра­ка, дядько всміхав­ся йо­му вже з па­ро­воз­ної буд­ки і ма­хав ру­кою -
ота­ко, са­ми­ми пальця­ми.

    Климко й не бо­яв­ся но­чей, то­му
що ба­рак май­же ніко­ли не спав увесь. У ньому жи­ло ба­га­то лю­дей, всі во­ни
пра­цю­ва­ли на станції, хо­ди­ли на ро­бо­ту і по­вер­та­ли­ся з неї хто ко­ли,
отож у ба­раці хтось та не спав. До то­го ж сто­яв ба­рак у та­ко­му ве­се­ло­му
місці, що йо­го з усіх боків ося­юва­ли вогні - зі станції, з ва­го­но­ре­монт­них
май­сте­рень та від шах­ти, - і він плив що­ночі в тих вог­нях, на­че ко­ра­бель
у срібляс­то­му морі.

    А скільки звуків жи­ло на станції
вночі! Бряз­ка­ли ста­ле­ви­ми та­ре­ля­ми ва­гонні бу­фе­ри, пе­ре­гу­ку­ва­ли­ся
ду­дарі-стрілоч­ни­ки, сюр­ча­ли у свої сюрч­ки й ви­ма­ху­ва­ли ліхта­ря­ми
зчіплю­вачі ва­гонів, видз­во­ню­ва­ли мо­ло­точ­ка­ми по ко­ле­сах об­ход­чи­ки
поїздів, і мов­би десь угорі над станцією постійно, од­ним го­ло­сом дзу­ремів
шахт­ний вен­ти­ля­тор. У ба­раці завж­ди сто­яв дух шпал, шти­бу, ко­тельної
па­ри і по­ли­ну, що ріс попід вікна­ми. А світло звідусіль ма­лю­ва­ло на
стіні суп­ро­ти Клим­ко­во­го ліжкц ве­ликі різно­барвні квіти: чер­во­не - ма­ки,
синє - во­лош­ки, жов­те - со­ня­хи, во­ни міни­ли­ся і тремтіли, як од вітру в
сте­пу… То бу­ли каз­кові, най­щас­ливіші в Клим­ко­во­му житті ночі.

    Він отак би й виріс се­ред уквітча­них
тих но­чей, як­би не нас­та­ли ночі інші, ночі без вогнів. Зос­та­лись ли­ше
зву­ки, ті, що завж­ди, але в пітьмі во­ни спох­мурніли, пог­лухіша­ли і до­ли­на­ли
на­че з гли­бо­ко­го про­вал­ля. У ці чорні ночі поїзди йшли частіше й швид­ше,
ніж раніш, але від них уже не віяло сос­но­ви­ми дош­ка­ми чи теп­лою пше­ни­цею,
мок­рим, щой­но вий­ня­тим із шах­ти вугіллям чи цег­ля­ною ку­ря­вич­кою з відкри­тих
ва­гонів. Од них віяло ліка­ми, ди­мом польових сол­датських ку­хонь, га­ря­чи­ми
на сонці улам­ка­ми літаків і гар­мат…

    І од­ної з та­ких но­чей не по­вер­нув­ся
на станцію дядьків Ки­рилів ФД, хоч на нього дав­но вже че­ка­ла но­ва зміна ма­шиністів.
Клим­ко цілу ніч проб­лу­кав тоді на станції, вслу­ха­ючись у да­лекі зля­кані
гуд­ки па­ро­возів, але так і не по­чув се­ред них знай­омо­го. Він був один на
весь світ - гу­док дядько­во­го ФД, - і Клим­ко впізнав би йо­го се­ред ти­сячі…

    Удосвіта на станцію приїха­ла дре­зи­на-рей­ко­воз
і при­вез­ла дядька Ки­ри­ла, йо­го помічників, ста­ро­го Кіндра­то­ви­ча, що
їздив іще на царських па­ро­во­зах, і ко­че­га­ра Слав­ка-гар­моніста. Дре­зи­ну
ото­чи­ли з усіх боків- чер­гові об­ход­чи­ки, змаж­чи­ки, стрілоч­ни­ки, і
Клим­ко ніяк не міг про­би­ти­ся крізь той на­товп. Він по­бачй­в тільки, що
всі позніма­ли кар­ту­зи й по­хи­ли­ли го­ло­ви, і зак­ри­чав, і зас­ту­кав ку­лач­ка­ми
в по­горб­лені спи­ни:

    - Пустіть ме­не!

    Його впізна­ли і розс­ту­пи­ли­ся…
Клим­ко по­ба­чив ли­ше си­ву дядько­ву чуп­ри­ну з-під бре­зен­ту, вче­пив­ся
за борт ку­зо­ва, щоб злізти на­го­ру, але хтось при­дер­жав йо­го за плечі й
ска­зав:

    - Зараз, си­нок, за­раз по­ди­виш­ся
зблизька. Зніме­мо - і по­ди­виш­ся.

    - Пряме влу­чен­ня… - квап­ли­во
роз­ка­зу­вав хтось. - У тен­дер, їх вугіллям по­би­ло…

    Дядька хо­ва­ли над­вечір при відчи­не­них
навстіж две­рях ба­ра­ка. Над­ворі бу­ло вітря­но. По ко­ри­до­ру ша­руділо пер­ше
осіннє лис­тя з прис­танційно­го скве­ру і за­би­ва­ло­ся в тихі кут­ки. Увіхо­ди­ли
мов­чазні змо­рені залізнич­ни­ки в про­ма­ще­них ма­зу­тою ро­бах, зніма­ли
кар­ту­зи, про­ща­ли­ся по­шеп­ки з дядьком і зно­ву йшли на ро­бо­ту; зітха­ли
і по­ти­хеньку схли­пу­ва­ли жінки, які зійшли­ся з усього ба­ра­ка, і тільки
од­на се­ред них, тітка Мо­тя з висілка, пла­ка­ла вго­лос і при­па­да­ла що­кою
до чор­них - їх так і не відми­ли - дядько­вих рук, скла­де­них на гру­дях. Во­на
час­тенько при­но­си­ла дядькові чисті, вип­ра­су­вані со­роч­ки, що пах­ли
прос­тим чор­ним ми­лом.

    У го­ло­вах у дядька ле­жа­ли пу­чеч­ки
жи­вих і су­хих квітів: чор­ноб­ривці з де­повської клум­би і гай­ст­ри з
чиєїсь гряд­ки, су­хий де­ревій і ко­ви­ла. Квіти ди­ха­ли м'яко і ла­дан­но, а
дядьків кос­тюм но­вий пах Клим­кові вихідни­ми дня­ми.

    - На кла­до­вищі Клим­ко вже не
пла­кав, а ли­ше здри­гав­ся від хо­ло­ду в гру­дях і хрип­ко зітхав. Чер­во­но,
підпли­ва­ючи ро­же­вим над­вечірнім мо­ро­ком, за­хо­ди­ло сон­це. А вітер
обтіпу­вав з мо­ло­дих то­польок при­жовк­ле лис­тя і роз­ки­дав поміж мо­ги­ла­ми.
Во­но заст­ря­ва­ло в ог­рад­ках, при­ли­па­ло до пам'ятників або летіло в
степ, рву­чи на своєму шля­ху тон­ку, ще не сту­жавілу по-осінньому па­ву­ти­ну.

    На мо­ги­лу дядькові пок­ла­ли йо­го
шкіря­ний кар­туз із біли­ми мо­ло­точ­ка­ми.

    Після по­хо­ро­ну тітка Мо­тя до­ве­ла
Клим­ка до ба­ра­ка, зап­ла­ка­ла біля по­ро­га й ска­за­ла:

    - Може б, ти до ме­не пе­рей­шов?
Ку­ди ж тобі те­пер діва­ти­ся? Хто те­пер те­бе дог­ля­не?

    Климко по­хи­тав го­ло­вою і пішов у
ба­рак. Дог­ля­да­ти за со­бою - зва­ри­ти їсти, приб­ра­ти в хаті, вип­ра­ти
оде­жи­ну - він умів і сам. Дав­но вже вмів…

    

    Климко ви­тер хо­лод­ни­ми бруд­ни­ми
пальця­ми очі й сів у своєму со­лом'яно­му кублі. На шля­ху в обид­ва бо­ки не
вид­но бу­ло й душі. Тільки десь да­ле­ко за пе­ре­ло­том, звідки він учо­ра
прий­шов до цієї скир­ти, чу­ло­ся по-вранішньому лун­ке гур­котіння підвід. Во­но
то сти­ха­ло, ко­ли підво­ди спус­ка­ли­ся у ви­ба­лок, то зно­ву гучніша­ло,
ко­ли во­ни ви­хоп­лю­ва­ли­ся на па­горб. А нев­довзі по­над те­лег­раф­ни­ми
стов­па­ми за­ма­ячив дов­гий німецький обоз. Гладкі ку­цох­вості коні-ло­мо­ви­ки
хе­ка­ли па­рою. Ко­вані ху­ри з гальма­ми в пе­ред­ках сту­гоніли важ­ки­ми ко­ле­са­ми
по вко­ченій до­розі. На ос­танній підводі, що тро­хи відста­ла від обо­зу, ску­лив­шись,
сидів у пе­ред­ку сол­дат і, вид­но, ку­няв - пілот­ка зсу­ну­ла­ся йо­му на ву­хо,
плечі об­вис­ли, об­лич­чя вткну­ло­ся в розс­теб­ну­ту вгорі, з підня­тим
коміром ши­не­лю. Нап­ро­ти скир­ти він підвів го­ло­ву, ска­зав щось до ко­ней,
і во­ни зу­пи­ни­ли­ся. Клим­ко на всяк ви­па­док глиб­ше врив­ся в своє куб­ло,
а сол­дат незг­раб­но сплиг­нув з ху­ри, озир­нув­ся на сон­це, чер­во­но блис­нув­ши
оку­ля­ра­ми, і ру­шив до скир­ти. Але, сту­пив­ши кілька кроків, вер­нув­ся на­зад
і при­хо­пив ка­рабін.

    Він ішов по­ма­лу, як гай­во­рон.
Клим­ко доб­ре ба­чив крізь со­ло­му не­го­ле­не зморш­ку­ва­те об­лич­чя, товс­ту
об вис­лу ниж­ню гу­бу і ви­со­ко підня­те пле­че з ка­рабіном на реміняці. Він
був уже підтоп­та­ний, цей сол­дат, і, пев­не, йшов до скир­ти, щоб наб­ра­ти
со­ло­ми під своє ут­ле тіло. Клим­ко зро­зумів це, ко­ли дядько прис­та­вив до
скир­ти ка­рабін і спро­бу­вав сми­ка­ти со­ло­му, щось бур­мо­чу­чи. Потім по­ба­чив
куп­ку вже нас­ми­ка­ної - Клим­ко­ве куб­ло - і пішов до неї. Клим­ко зав­мер,
не зна­ючи, що йо­му ро­би­ти: схо­пи­ти­ся, крик­ну­ти, во­рух­ну­ти­ся?… І ко­ли
сол­дат заніс твер­дий чор­ний че­ре­вик, щоб ски­ну­ти зро­ше­ний верх­няк з
Клим­ко­во­го схо­ву, він, уже нічо­го не ду­ма­ючи й нічо­го не ба­ча­чи пе­ред
со­бою, крім блис­ку­чої підко­ви на підборі, схо­пив­ся на коліна, - бруд­ний,
нест­ри­же­ний, в ос­тю­ках. Сол­дат на мить зак­ляк з підня­тою но­гою, потім
то­ненько виск­нув і одп­лиг­нув убік. Він ухо­пив ка­рабін і нас­та­вив йо­го
да­ле­ко пе­ред се­бе на Клим­ка. Клим­ко німо ди­вив­ся в ма­леньку чор­ну дуч­ку
ка­рабінно­го ду­ла - во­но тремтіло, націле­не йо­му в пе­ренісся, - потім
розціпив ку­лач­ки й по­ка­зав сол­да­тові худі сині до­лоні.

    - Не бійте­ся, дядьку, - ска­зав,
за­ти­на­ючись від хо­ло­ду. - Бач­те, в ме­не ж нічо­го в ру­ках не­має.

    Той по-во­ля­чо­му сап­нув но­сом і
го­лос­но зітхнув, про те ка­рабіна не опус­тив.

    - Немає, - ка­жу, - Клим­ко ще
раз по­ка­зав до­лоні і навіть роз­чепірив.

    - О-у, - ска­зав сол­дат,
звівши над оку­ля­ра­ми рідкі мир­шаві бро­ви, і засміявся. Спер­шу дрібненько,
по-баб'ячо­му, потім за­ре­го­тав так лун­ко, що сині птиці ракші зня­ли­ся зі
стовпів над шля­хом і пе­ре­летіли далі. А Клим­ко ди­вив­ся з нав­колішок у
роз­зяв­ле­ний йо­го рот з підко­вою про­ку­ре­них зубів угорі і теж про­бу­вав
засміяти­ся, але ви­хо­ди­ла ги­кав­ка.

    Заспокоївшись ос­та­точ­но, сол­дат
про­тер пальцем очі під скельця­ми оку­лярів і спи­тав:

    - Кто ти єсть?

    Климко мов­чав, зди­ву­вав­шись не
німецькій ви­мові сол­да­та. Тоді сол­дат за­тис ка­рабін між коліньми і, за­ги­на­ючи
пальці на звільненій руці, став пе­релічу­ва­ти:

    - Іван, Алек­сандр, Пе­тер…

    - Ні, - ска­зав Клим­ко. - Ме­не
зва­ти Клим.

    - О-у, Клім Во­рошілоф! - ре­гот­нув
сол­дат. - Клім! Ро­зу­мем… Тут єсть твой дом?

    - Ні, - по­хи­тав го­ло­вою
Клим­ко. - Я тут тільки но чу­вав. До­му в ме­не ніде не­ма.

    - Так, - ска­зав сол­дат і зад­жер­котів
щось швид­ко-швид­ко. Він го­во­рив дов­го, тицькав у Клим­ка пальцем, як на­га­ном:
«Пуф! Пуфі» - і кілька разів пов­то­рив сло­во «пар­ти­зан». Аж тоді Клим­ко
зро­зумів, що цей сол­дат, який, оче­вид­но, був че­хом, боїться яки­хось пар­ти­занів
і ма­ло не заст­ре­лив йо­го, Клим­ка, зне­нацька,

    - Я йду по сіль, оту­ди, - Клим­ко
по­ка­зав на білі го­ри. - Мені тре­ба солі, і пот­ру­сив собі з пуч­ки на до­ло­ню.
- Солі.

    - А-а, соль! Ро­зу­мем…
Хлеб-сольї…

    Він ог­ля­нув Клим­кові но­ги, об­си­пані
ку­ря­та­ми, брудні й по­бу­ря­ковілі од хо­ло­ду, велів за­че­ка­ти і пішов на
шлях до ху­ри.

    Сонце підби­ло­ся по той бік скир­ти,
тінь від неї по­ко­рот­ша­ла і по­тепліша­ла.

    Гори над сте­пом уда­лині сто­яли
білі, мов пух­насті на по­го­ду хма­ри.

    Чех по­вер­нув­ся вже без ка­рабіна,
три­ма­ючи в ру­кахі па­ку­нок з вицвілої плащ-па­лат­ки в ру­дих та зе­ле­них
пля­мах, і по­дав йо­го Клим­кові.

    Затим наб­рав обе­ре­мок со­ло­ми,
ще раз ог­ля­нув­ся на Клим­ка, по­хи­тав го­ло­вою: «Вой­на, вой­на… Пло­хо…»
- і пішов до ко­ней, згорб­ле­ний, у важ­ких, не про ста­ре­чу но­гу, бо­тин­ках.

    Підвода ру­ши­ла шля­хом навз­догін
за обо­зом, що був уже да­ле­ко, і не­за­ба­ром ско­ти­ла­ся у ви­ярок.

    Климко роз­гор­нув па­ку­нок. В
ньому ле­жа­ла пач­ка су­хих - во­ни то­рохтіли - зе­лен­ку­ва­тих га­лет у про­зо­ро­му
ло­по­тю­чо­му па­пері і круг­ла чор­на ко­ро­боч­ка солі - мо­же, зо жме­ню.
Клим­ко розірвав папір, дістав од­ну га­ле­ту, над­ку­сив і по­чав швид­ко жу­ва­ти.
В роті зро­би­ло­ся терп­ко і хо­лод­но. Під ло­жеч­кою млос­но зас­сав го­лод.
Клим­ко по­ню­хав га­ле­ту і враз пе­рес­тав жу­ва­ти: во­на пах­ла м'ятно і ла­дан­но,
як сухі квіти в го­ло­вах у дядька Ки­ри­ла. Го­лод враз улігся, зник, від
нього ли­ши­ла­ся тільки ту­ла різь у жи­воті.

    Климко підвівся, при­ки­дав га­ле­ти
со­ло­мою і швид­ко, з плащ-па­лат­кою та сіллю під пах­вою, пішов до шля­ху,
ско­лю­ючи но­ги хо­лод­ною од ро­си стер­нею. Він одійшов був уже да­ле­ченько,
потім підбігцем вер­нув­ся до скир­ти, од­рив у со­ломі га­ле­ти і за­гор­нув у
плащ-па­лат­ку. «Мо', за них солі да­дуть або ще чо­гось», - по­ду­мав.

    Він пе­рет­нув шлях, що ледь відлу­ню­вав
да­леніючим обо­зом, і пішов путівцем прос­то на білі го­ри.



Жираф - це кінь, виконаний за всіма вимогами замовника.
 
mr_smithДата: Понеділок, 20.09.2010, 03:30 | Повідомлення № 4
ADMIN
Група: Адміністратори
Повідомлень: 5114
х-статус:
You know what I mean?

РОЗДІЛ II

    

    Климко йшов уже восьму до­бу.

    Першого дня йо­му йшло­ся лег­ко,
навіть ве­се­ло. Пух ка пи­лю­га на до­розі гріла босі но­ги, в ки­ше­нях
дядько­вої діжур­ки ле­жа­ло шість ве­ли­ких су­харів з біло­го хліба і чи­ма­ла
тор­ба на сіль. А тут іще сте­пу, сон­ця кру­гом повнісінько. Віте­рець лос­ко­че
ко­вил-тра­ву, ко­лош­кає по­ли­ни, щоб вой­и дуж­че пах­ли. І ніде ані ля­леч­ки.
Тільки ящірки шас­та­ють поміж тра­вою та теп­лим камінням на го­лих па­горб­ках.

    Сухарів дав Клим­кові на до­ро­гу
дід Бо­чо­нок, станційний ап­те­кар і дядьків Ки­рилів то­ва­риш. Дід Бо­чо­нок
- так зва­ла ап­те­ка­ря вся дітво­ра у висілку й на станції - ціли­ми дня­ми,
навіть у неділю, про­сид­жу­вав у висілковій ап­теці ко­ло ба­за­ру і (це бу­ло
вид­но че­рез вікно) роз­ва­жу­вав на ма­нюніх ва­гах якісь ліки або сто­яв за
при­лав­ком, упер­шись у нього ве­ли­ким жи­во­том. Він знав усіх, і йо­го теж
зна­ли всі. Си­вий, ву­са­тий і круг­ло-товс­тий, як справжнісінький бо­чо­нок,
ап­те­кар лю­бив по­ход­жа­ти ран­ка­ми по ба­за­ру - в ши­ро­ких сму­гас­тих
шта­нях, у довгій, ледь не до колін, синій ко­со­во­ротці, підпе­ре­заній кру­че­ним
шов­ко­вим по­ясом з біли­ми ки­ти­ця­ми. На но­гах у нього бу­ли ве­ли­чезні
жовті че­ре­ви­ки. Бо­чо­нок ніко­ли не ку­пу­вав, а ли­ше ве­се­ло пе­ре­мов­ляв­ся
з ба­за­ро­ви­ми і ре­го­тав ба­сом з-під білих роз­пу­ще­них вусів: «Гу-гу-гу!
Кха-кха-кха! О, моє вам ша­ну­ван­няч-ко!» І зно­ву ре­го­тав, при­чо­му живіт
йо­му здіймав­ся, мов ве­ли­ка пруг­ка по­душ­ка, і двигтів. Шов­кові ки­тиці
на по­ясі теж двигтіли, йо­му тут-та­ки прос­то по­се­ред ба­за­ру скар­жи­ли­ся
на всілякі не­мочі, і він од­ка­зу­вав по важ­но: «Ку­альцексс, ку­альцексс
прий­май­те, мій дру­же». Або: «Авспіріні, авспіріні пий­те, моя лас­ко. Тричі
на день по одній пігулці. Крей­ди не шко­да!»

    Були, про­те, й такі, ко­му Бо­чо­нок
приз­на­чав ліки, особ­ливі своєю за­гад­ковістю й уро­чистістю:

    - Я при­го­тую вам краплі
датсько­го ко­ро­ля, мій ша­нов­ний. Заг­ляньте якось.

    Біжачи вранці до шко­ли повз ба­зар,
Клим­ко час­тенько за­вер­тав у ря­ди за­ра­ди то­го, щоб по­хо­ди­ти хвос­ти­ком
за Бо­чон­ком і пос­лу­ха­ти оті йо­го таємничі сло­ва - «ку­альцексс», «хіна»,
«авспіріні»… Най­дуж­че йо­му по­до­ба­ло­ся в них «а»: круг­ле, гли­бо­ке, во­но,
мов лу­на з ко­ло­дя­зя, пе­ре­ко­чу­ва­ло­ся в ап­те­ка­ре­во­му горлі - теж
як бо­чо­ноч­ки…

    Другого дня по то­му, як не ста­ло
дядька Ки­ри­ла, дід Бо­чо­нок прий­шов до Клим­ка в ба­рак, мовч­ки зап­ла­кав,
при­ту­лив­шись товс­тим пле­чем до одвірка, і, втер­ши сльози, присів біля
Клим­ка на стілець, що так і ох­нув під важ­ким тілом. Тоді дістав з ки­шені ши­ро­чен­них
своїх штанів сто­сик чер­во­них трид­ця­ток і пок­лав пе­ред Клим­ком на столі:

    - Може, хоч хліби­ну ко­лись ку­пиш.
На всі. Бо за­раз во­ни - безцінь… А ще кра­ще, як­би ти по­дав­ся на се­ла та
прис­тав до якоїсь ба­бусі в поміч та й пе­ре­був цю ли­ху го­ди­ну. Я тобі
харчів на до­ро­гу дам.

    Климко ска­зав, що йо­му да­ють на станції
дядьків пай­ок, так що жи­ти мож­на. До то­го ж у школі ско­ро поч­нуться за­нят­тя.

    - Вони вже не поч­нуться, -
зітхнув дід Бо­чо­нок. Німці от-от прий­дуть…

    Незабаром німецькі літа­ки роз­бом­би­ли
станцію. Клим­ко бігав у той день з висілко­ви­ми хлоп­чи­ка­ми за бал­ку ди­ви­ти­ся
зби­тий наш яст­ру­бок і ба­чив зда­ле­ку, як бом­би влу­ча­ли в де­по, у ва­го­ни,
як по­хит­ну­ла­ся і повільно впа­ла во­догінна ве­жа, а в повітрі над по­лум'ям
і ди­ма­ми після кож­но­го ви­бу­ху мо­то­рош­но за­ви­ва­ли улам­ки рей­ок.
Бом­ба влу­чи­ла і в ба­рак, і йо­го роз­ва­ли­ло, роз­ки­да­ла в усі бо­ки, а
решт­ки стін і простінків згоріли у Клим­ка на очах - швид­ко, як тріски. По­жежі
ніхто не­га­сив, бо станція горіла вся, горіли де­по і шах­та, а два па­ро­во­зи,
що встиг­ли відійти за по­сад­ку біля кла­до­ви­ща, клич­но і сум­но гу­ли в
два не­од­на­кові гуд­ки.

    Так і зос­тав­ся Клим­ко, в чім був,
у чо­му йшов за­раз.

    

    Сонце ста­ло вже ви­со­ченько і пригріва­ло
в спи­ну, а зем­ля бу­ла хо­лод­на, від неї по­терп­ли підош­ви і зро­би­ли­ся
як де­рев'яні. Ко­ли во­ни мерз­ли так, що аж пек­ли, і не бу­ло вже терп­цю
йти далі, Клим­ко сідав прос­то по­се­ред до­ро­ги й од­ти­рав їх ру­ка­ми, ху­кав
на них, підніма­ючи до ро­та то од­ну, то дру­гу, і зно­ву од­ти­рав.

    Попереду за­бов­ванів лісок, самі
вер­шеч­ки де­рев. Та­ке, як ви­ба­лок, чи що. А мо­же, якесь се­ло ни­зо­ве.
Над вер­шеч­ка­ми, жов­ти­ми й зе­ле­ни­ми, помітив Клим­ко, то­ненькою цівоч­кою
підіймав­ся вго­ру ди­мок. Він не та­нув і не па­дав набік, як то бу­ває при
вітрові, а лиш по­гой­ду­вав­ся ледь-ледь у ран­ко­во­му су­по­кої. Клим­ко
зрадів то­му дим­кові й по­дав­ся на нього.

    Багаття жевріло не­по­далік від
путівця, на кар­топ­лищі поміж при­жовк­ли­ми оси­ка­ми й кле­на­ми. Гряд­ка бу­ла
не­ве­ли­ка, по­обіч неї на ме­жах ле­жа­ли куп­ки ста­ро­го по­чорніло­го од
мо­ху каміння- вид­но, хтось ко­лись не день і не два труж­дав­ся тут, щоб
звільни­ти зем­лю від ка­ме­ню і по­са­дить у неї якусь це­бер­чи­ну кар­топлі.
Ко­ло ба­гат­тя ле­жа­ла ку­па прим'ято­го кар­топ­лин­ня, зміша­но­го з опа­лим
лис­тям, і вид­но бу­ло гли­бо­кий слід від тач­ки. Кар­топ­лю ви­би­ра­но, ли­бонь,
учо­ра зве­чо­ра, бо зем­ля в лун­ках ще не про­сох­ла. Клим­ко роз­во­ру­шив
па­ли­цею ба­гат­тя - з нього ви­ко­ти­ло­ся дві чорні, як-вугілля, кар­топ­ли­ни.
Шкірка на них так при­горіла, що аж відстря­ла од се­ре­ди­нок, ро­же­вих та па­ху­чих.
Клим­ко швид­ко зжу­вав їх, за­був­ши навіть, що в нього є сіль. І тоді йо­му
так схотіло­ся їсти, що сльози самі вис­ту­пи­ли на очах. Він по­вит­ру­шу­вав
з ку­тиків у ки­ше­нях діжур­ки крих­ти від су­харів, ле­генько вид­мух­нув з
них ос­тю­ки та со­лом'яну по­те­ру­ху і ще тро­хи по­ла­су­вав. Ос­тан­ню по­ло­ви­ну
су­ха­ря він із'їв учо­ра зран­ку і відтоді не мав ані рісоч­ки в роті. Щоп­рав­да,
в од­но­му ліску над шля­хом тра­пив­ся йо­му в гу­ща­вині ряс­ний кущ гло­ду.
Клим­ко обірвав йо­го до ос­танньої яго­ди і їв до­ти, аж до­ки не за­ну­ди­ло.

    Сухарів хва­ти­ло б на­дов­ше, як­би
во­ни бу­ли не чер­виві, як­би їх да­вав йо­му дід Бо­чо­нок, а не йо­го жінка,
- ху­да, злю­ща і ску­па Бо­чон­чи­ха. Клим­кові завж­ди, ко­ли во­ни бу­ва­ли
з дядьком Ки­ри­лом в гос­тях у Бо­чонків, зда­ва­ло­ся, що Бо­чон­чи­ха не
став­ляє мис­ки із свят­ко­вим їсти­вом на стіл, а ки­дає їх, на що дід Бо­чо­нок
тільки при­ка­хи­ку­вав і йор­зав­ся на стільці, про­те мов­чав.

    Коли Клим­ко забіг до ап­те­ка­ря і
ска­зав, що по­дасться на се­ла (про сіль він змов­чав, бо­ячись, щоб Бо­чо­нок
не відмов­ляв йо­го чи ще гірше - не зос­та­вив жи­ти в се­бе), той вий­шов на
кух­ню і дов­го несміли­вим бас­ком пе­ре­мов­ляв­ся про щось із Бо­чон­чи­хою.
Клим­ко хотів був уже по­ти­хеньку втек­ти, але тут увійшов ап­те­кар з жінкою,
що нес­ла по­пе­ред се­бе мис­ку бор­щу. Во­на ки­ну­ла її на стіл і зно­ву за­чи­ни­ла­ся
на кухні.

    - Я не го­лод­ний, - ска­зав
Клим­ко, од­су­ва­ючи мис­ку, і пох­ню­пив­ся, щоб не ди­ви­ти­ся на борщ.

    - їж, - поп­ро­сив Бо­чо­нок,
ви­ну­ва­то кліпа­ючи очи­ма й ха­па­ючи се­бе то за той, то за той вус. - Ти
на ба­бу не ди­вись. Во­на та­ка і є.

    Климко навіть не по­во­рух­нув­ся.

    У кімнаті в ап­те­ка­ря ду­же пах­ло
ліка­ми. На підлозі ле­жа­ла товс­та ковд­ра, по стінах висіли ве­ликі гарні
кар­ти­ни в зо­ло­че­них ра­мах, на ви­со­ко­му ліжку під по­душ­ка­ми спав кіт
з ве­ли­ким пух­нас­тим хвос­том, а від кухні пах­ло га­ря­чим хлібом.

    У вікно знад­во­ру хтось ле­генько
пос­ту­кав, ап­те­кар важ­ко підвівся з стільця, виг­ля­нув че­рез фіран­ку і
за­ки­вав го­ло­вою.

    Він вий­шов на ве­ран­ду, не при­чи­нив­ши
за со­бою две­рей, і Клим­ко по­чув крізь них зму­че­ний жіно­чий го­лос:

    - Не кра­щає йо­му, Кар­по­ви­чу…
Го­рить увесь. Ви ще щось да­ли, та­ке щось, щоб по­мог­ло… А вам за те ось
яєчок, сальця чет­вер­тин­ку…

    - Ні-ні, то ви з ха­зяй­кою, з
ха­зяй­кою лад­най­те. А ліки я за­раз ви­не­су.

    - Хто там? - вий­шла з кухні Бо­чон­чи­ха.

    - По ліки лю­ди­на прий­шла. Чо­ловікові
по­га­но.

    - Людина, лю­ди­на, - пе­рек­ри­ви­ла
Бо­чон­чи­ха. - І всім на дур­няк дай.

    - Чого це на дур­няк? - сер­ди­то
од­ка­зав Бо­чо­нок. - Піди візьми там «по­да­яния».

    - Яєчка… Сальце осьо… - зно­ву
по­чув Клим­ко.

    Потім рип­ну­ли двері в при­комірок,
- вид­но, Бо­чон­чи­ха пішла хо­ва­ти «по­да­яния» за ліки.

    Коли Клим­ко вже вий­шов на ґанок,
во­на дог­на­ла йо­го з шістьма су­ха­ря­ми в фар­тусі, швид­ко, дрібно пе­рех­рес­ти­ла
пе­ред са­ми­ми очи­ма і про­ше­потіла щось са­ма собі тон­ки­ми сер­ди­ти­ми
гу­ба­ми.

    Бочонок вивів Клим­ка за во­ро­та і
ска­зав:

    - Глядися ж у до­розі. А кра­ще
- прис­тань до яки хось доб­рих лю­дей, біженців, - се­ред не­щас­них ба­га­то
є доб­рих, - та іди вкупі з ни­ми. їх те­пер си­ла-си­лен­на су­не у всі кінці.
- І скруш­но по­ди­вив­ся на босі Клим­кові но­ги. - Знай­шов би я тобі і взу­вач­ку,
бо як же оце йти в осінь бо­со­му, так но­га ж у ме­не та­ка, що ти один че­ре­вик
увесь із го­ло­вою схо­ваєшся.

    На про­щан­ня він поцілу­вав Клим­ка,
при­тис­нув­ши до сво­го ве­ли­ко­го жи­во­та й лос­кот­нув­ши ву­са­ми, вий­няв
з ки­шені хуст­ку і став умо­ча­ти її в кож­не око по черзі…

    Перший су­хар Клим­ко роз­ло­мив, ко­ли
відійшов од станції кіло­метрів за двад­цять п'ять і сів пе­ре­по­чи­ти - гу­ли
но­ги, пек­ло підош­ви, нат­руд­жені об дрібні камінці, що трап­ля­ли­ся в пи­люзі,
та й усе тіло млоїло від уто­ми. Роз­ло­мив і по­ба­чив, що все­ре­дині аж ки­шить
дрібної білої чер­ви. Скри­вив­шись від оги­ди, Клим­ко по­ви­ки­дав їх со­ло­ми­ною,
ще раз роз­ло­мив су­хар і ще по­ви­ки­дав… їсти до­ве­ло­ся вже крих­ти. Але
то бу­ло не най­ст­рашніше. Най­ст­рашніше ста­ло­ся тоді, ко­ли він,, пе­ре­по­чив­ши,
підвівся, щоб іти, і впав: но­ги не вдер­жа­ли, їх ніби од­ня­ло. Що вста­не,
то і впа­де, і впа­де. Він зля­кав­ся, став роз­ти­ра­ти лит­ки, стег­на, бив
по них ку­ла­ка­ми і кри­чав: «Ану йдіть! Ану йдіть мені за­раз!»

    Він та­ки підвівся і пішов, лед­ве-лед­ве
пе­ре­су­ва­ючи ступні в крутій пи­люзі.

    Так бу­ло після кож­но­го пе­ре­по­чин­ку,
і Клим­ко збаг­нув, що кра­ще йти повільніше, але йти і йти без упи­ну, аніж
поспіша­ти і че­рез кожні п'ять-шість кіло­метрів па­да­ти, зне­си­лив­шись, на
зем­лю.

    Найдужче боліли но­ги зран­ку після
ночівлі. Але Клим­ко вже знав, що би­ти їх не слід, а тре­ба ле­генько роз­тер­ти,
по­ляс­ка­ти до­ло­ня­ми і перші кілька кіло­метрів іти по­ма­леньку. Далі во­ни
вже не боліли, йшли собі слух­ня­но, тільки німо дзвеніли кож­ною жи­лоч­кою.

    Климко підки­нув у ба­гат­тя кар­топ­лин­ня,
розд­му­хав жа­рок і дов­го одігрівав ступні, час від ча­су до­ту­ля­ючи їх
прос­то до по­лум'я. Нагріє, пот­ре доб­ренько обо­ма ру­ка­ми і зно­ву су­не
до по­лум'я. Аж до­ки виг­нав заш­по­ри. Потім узяв па­ли­цю, кот­рою роз­во­ру­шу­вав
ба­гат­тя і пішов по кар­топ­ли­щу, роз­ко­пу­ючи нею лун­ку за лун­кою.

    - Одна! - ви­гук­нув ра­денько,
знай­шов­ши пер­шу кар­топ­ли­ну. - О! Дру­га! О! Тре­тя!…

    Сонце вже припіка­ло, - не ду­же, од­на­че,
по-осінньому, але Клим­ко пра­цю­вав так зав­зя­то, що мат­рос­ка при­лип­ла йо­му
до спи­ни. Він ски­нув діжур­ку і зно­ву став до ро­бо­ти. При самій межі знай­шов
кілька не­ви­ко­па­них, при­топ­та­них ди­тя­чи­ми но­га­ми кущів («Он хто кар­то­пельку
пік!»), і, роз­ри­ва­ючи їх па­ли­цею, при­ка­зу­вав:

    - А що, схо­ва­ли­ся, га? Од ме­не
схо­ваєтесь!

    До обіду Клим­ко на­ко­пав п'ятде­сят
сім кар­топ­лин - ве­ли­ких, мен­ших і зовсім дрібних. Два­над­цять, най­дрібніших,
він спік. їв по­ма­леньку, вмо­чу­ючи в ко­ро­боч­ку з сіллю: по­ма­леньку -
щоб дов­ше, та й живіт не за­бо­лить. А то гло­ду он пе­реїв - і зну­ди­ло. Пот­ро­ху
тре­ба бу­ло…

    На до­ро­гу він ще раз доб­ре
одігрів но­ги, за­ки­нув за плечі тор­би­ну з кар­топ­лею і ру­шив далі че­рез
ви­ба­лок: мо­же, де во­да тра­питься. По дну ви­бал­ка поміж камінням справді
біг стру­мок, мив бо­ки то­му камінню, по­лос­кав зе­ленісіньку тра­ви­цю, що
кла­ла­ся на во­ду рівни­ми чуб­чи­ка­ми, і ніс жов­те лис­тя. Клим­ко став нав­ко
лішки, при­пав до во­ди - хо­лод­на та доб­ра! - тоді вмив­ся і втер­ся галс­ту­ком
од мат­рос­ки. А вгорі над струм­ком дріма­ла жов­то-зе­ле­на ти­ша осені й на­че
уві сні ро­ни­ла лис­тя. Бу­ло так м'яко і за­тиш­но в цьому ви­бал­ку над
співу­чою поміж камінням во­дою, що Клим­ко не од­ра­зу підвівся з колін, а сто­яв
і сто­яв…

    Одразу ж за ви­бал­ком на па­горбі
по­чи­на­ло­ся якесь містеч­ко: че­пурні, вис­те­лені бруківкою ву­лиці, білі
бу­ди­ноч­ки в не­ве­лич­ких по­жовк­лих сад­ках, далі - гри­бок во­до­кач­ки,
клуб­часті ди­ми по­над нею; то­ненько ко­рот­ко свис­нув па­ро­воз - «ку­куш­ка»…
Клим­ко аж зу­пи­нив­ся, роз­губ­ле­ний і зля­ка­ний: чи не приб­лу­кав оце
він, круж­ля­ючи нез­най­оми­ми до­ро­га­ми, на­зад, на свою станцію. Та ні ж,
ні. Ад­же їхню во­до­кач­ку зва­ли­ло бом­бою, а тут ціла. Не вид­но й шахт­но­го
те­ри­ко­на, та й бруківки в їхньому висілку не бу­ло, її зро­би­ли пе­ред са­мою
війною тільки від станції - повз ба­зар до ма­га­зинів і пе­ру­карні. А так усе
схо­же. І, йду­чи з тор­бою за пле­чи­ма по­над пар­ка­на­ми нез­най­омої ву­лиці,
Клим­ко зга­ду­вав свою станцію, ко­жен день її жит­тя і кож­ну го­ди­ну.

    Будили йо­го що­ран­ку, ще за­дов­го
до то­го, як іти до шко­ли, хлібо­за­вод і во­до­воз. Пер­шою повз ба­рак, повільно
вто­рох­ку­ючи ко­ле­са­ми по кам'янці, їха­ла до пе­карні по­рож­ня зе­ле­на
буд­ка, зап­ря­же­на па­рою ма­леньких (мен­ших, ніж у німців) де­бе­лих ко­не­нят.
За ти­хої по­го­ди від буд­ки ли­шав­ся у повітрі хлібний дух, що дов­го не роз­хо­див­ся
потім. На будці бу­ло на­пи­са­но ве­ли­ки­ми біли­ми літе­ра­ми «ХЛІБ». У пе­ред­ку,
на ви­со­ко­му рун­дуч­кові, сидів дядько в чор­но­му ха­латі - йо­го теж зва­ли
хлібо­во­зом - і до­си­пав не­дос­па­ної ночі, по­ки­ву­ючи го­ло­вою, а коні
йшли самі, бо во­ни зна­ли до­ро­гу.

    Трохи зго­дом до ба­ра­ка з гур­ко­том
і хлю­по­том у дов­го­му бо­чон­ку на чо­тирьох ко­ле­сах під'їздив во­до­воз і
ве­се­лим співу­чим го­ло­сом (хоч був він уже ста­ренький) роз­ло­го ви­гу­ку­вав:
«Во-ода-а, во­да-во­да! Во-да-а во­да-во­да!» В ба­раці ра­зом од­чи­ня­ли­ся
всі двері, то­рохтіли відра, чу­ти бу­ло жва­вий гомін ко­ло бо­чон­ка й пе­ресміхи
з во­до­во­зом. Во­ду завж­ди на­би­ра­ли ве­се­ло, - мо­же то­му, що во­до­воз
був завж­ди ве­се­лий, буй­но-чер­во­ний на ви­ду, а во­да, що так і ся­яла про­ти
вранішнього сон­ця, бу­ла чис­та і хо­лод­на, мов з-під льоду. Взим­ку во­до­воз
при­во­зив во­ду об­мерз­ли­ми, в срібних бу­рульках, саньми. Ву­са в нього теж
бу­ли об­мерзлі і теж у ма­леньких бу­рульках. Підож­дав­ши, до­ки Клим­ко
націдить во­ди, він за­би­рав у нього з рук відра і за­но­сив до кімна­ти.
«Дзядзька Кирілл та ігдзе, на ра­бо­це? - пи­тав­ся. - Прівєцік яму піра­даш,
как вярньоцца. Ад дзядзькі Сімьона» мол…» Взим­ку, ко­ли та­кої ранньої по­ри
над­ворі ще по­ночі, від станції че­рез колії і до са­мо­го висілка бли­ма­ли
рух­ливі жовті вог­ни­ки, схожі на світляків: то по­вер­та­ли­ся до­до­му з
нічної зміни шах­тарі.

    Аж ось від ва­го­но­ре­монт­них май­сте­рень,
спер­шу ох­рип­ло, з шипінням, а далі все чистіше й по­тужніше, до­ли­нав гу­док,
скли­ка­ючи лю­дей на ро­бо­ту. Клим­ко ви­ру­шив до шко­ли - повз шахт­ну сор­ту­вальню,
за­ку­ре­ну шти­бом, далі повз гомінкий ве­ле­люд­ний ба­зар і ап­те­ку. Біля
клу­бу, суп­ро­ти кіно­буд­ки, він зу­пи­няв­ся і слу­хав, як там шер­хо­тить-співає
кіноплівка: ме­ханік пе­ре­мо­ту­вав її після вечірнього се­ан­су - «Ду­ми про
ко­за­ка Го­ло­ту», або «Щор­са», або «Ча­па­ева». Як не­дав­но ще, ли­ше два
місяці то­му, все це бу­ло, а те­пер зда­ва­ло ся, що дав­но-пре­дав­но, як був
ще дошкільням…

    Біля яко­гось дво­ру Клим­ко став:
на ву­ли­цю че­рез пар­кан та жов­ту акацію зви­са­ла ве­ли­ка яб­лу­не­ва
гілка. На ній поміж рідким уже лис­тям висіло двоє по­мор­ще них яб­лу­чок, що
злип­ли­ся до­ку­пи, - вид­но, чер­во­то­ка сто­чи­ла її. В акації на осонні
зібрав­ся цілий ба­зар го­роб'ячий. «Теп­ло знай­шли, - по­ду­мав Клим­ко. - Не­має
на вас ко­та!» Го­робці, га­ня­ючись один за од­ним, шу­га­ли в гіллі й об­би­ва­ли
крильця­ми лис­тя. Яб­лу­ка теж по­гой­ду­ва­ли­ся від то­го го­роб'ячо­го беш­ке­ту
ра­зом з то­нень кою гілоч­кою, на якій рос­ли. Клим­ко пок­лав тор­би­ну з кар­топ­лею
під пар­кан і сів на неї, ска­зав­ши собі: «пе­ре­по­чи­ну тро­хи», - а сам не
зво­див очей з па­ри яб­лук.

    Він про­сидів ота­ко, за­дер­ши го­ло­ву
вго­ру, дов­генько. до­ки шия не зболіла. Го­робці аж кишіли в яб­лу­не­вих
вітах, а яб­лу­ка гой­да­ли­ся і не па­да­ли, на­че їх прив'яза­но нит­кою.
Клим­ко встав, за­ки­нув тор­би­ну на плечі й, зітхнув­ши, ще раз по­ди­вив­ся
на змор­щені яб­луч­ка. «Ні, ма­буть, во­ни ще ско­ро не впа­дуть. Хай собі». І
по­чим­чи­ку­вав по­над пар­ка­на­ми далі, вже не пог­ля­да­ючи вго­ру на са­до­ве
гілля - і то, чо­го доб­ро­го, ще десь за­кор­тить «пе­ре­по­чи­ти»…

    За містеч­ком зно­ву був степ і
степ. Сон­це звер­ну­ло з по­луд­ня, світи­ло навкіс, і Клим­ко­ва тінь з тор­би­ною
ков­за­ла у над­вечірньому промінні - ближ­ча­ли й ближ­ча­ли, ста­ва­ли більші
й жов­то­га­рячіші. Не­за­ба­ром Клим­ко по ба­чив ве­ли­ке місто у до­лині, зу­пи­нив­ся
і роз­див­ляв­ся йо­го дов­го, мру­жа­чи очі про­ти сон­ця. Во­но вже співа­ло
свою ти­ху чер­во­ну пісню ве­чо­ро­ву, і Клим­ко за­ози­рав­ся дов­ко­ла: тре­ба
ж на ніч ста­ти, бо в місті де при­ту­лиш­ся? Да­ле­ко в полі, гонів за де­сять,
він розг­ледів ни­зеньку чор­ну ко­пич­ку сіна чи со­ло­ми, ко­ли б не
торішньої, і звер­нув з до­ро­ги…



Жираф - це кінь, виконаний за всіма вимогами замовника.
 
mr_smithДата: Понеділок, 20.09.2010, 03:31 | Повідомлення № 5
ADMIN
Група: Адміністратори
Повідомлень: 5114
х-статус:
You know what I mean?



РОЗДІЛ III



То була не копичка, а старий курінь на баштанищі з прив'ялим уже огудинням та дрібною, з яблука завбільшки, пізньою зав'яззю кавунчат. Климко розбивав їх об коліно і смакував блідо-рожеву холодну серединку: ба, не встигло ще й сонце заховатися, а земля вже холоне. Осінь…

У курені було багацько соломи, твердої, злежаної, - сторожі вкачали. Климко зняв з того лігвиська тугий пластівець, щоб ним укритися, а решту соломи розворушив, щоб м'якше було спати, загорнувся у плащ-палатку й ліг. Зразу тремтів, не так від надвечірньої прохолоди, як від кавунчат, тоді надихав собі в пазуху, зогрівся й принишк у теплі. Він дивився на сонце, що саме заходило супроти куреня, червоно-сумне і велике. Воно заходило за гори, і гори з цього боку потемнішали, взялися голубою тінню. «Скоро з-під них почнеться ніч, - думав Климко. - і піде-постелеться степом далі й далі, на всі боки. І до станції дійде, до чорного згарища на тому місці, де був барак, а тепер лиш купа попелу впе реміш з головешками зостала­ся…»

Того задушливого від полум'я і диму серпневого дня, коли згоріла станція, Климко знайшов собі притулок у невеличкій кімнатці на шахтній сортувальні, де була колись вагова. Товсті кам'яні стіни вагової і зовні, й зсередини були густо вкриті чорною кіптявою: зовні від вугільної куряви й штибу, що лежав тут-таки, одразу за ваговою, високими кучугурами; зсередини - від диму з круглої чавунної грубки-«буржуйки», що виходила іржа вою трубою надвір через бляшану шибку у вікні. Ще у ваговій стояв старий конторський стіл. за яким сидів колись вагар і важив вагони з вугіллям; стіл ряхтів од великих і малих чорнильних плям.

Климко переніс із гуртового барачного погреба ті запаси, що вони мали з дядьком про осінь: шестеро відер дрібної картоплі-«розовки», два кусники сала, старого, жовтого зверху, та з десяток цибулин - і зажив у ваговій сам-один. А втім, він рідко коли залишався наодинці у закіптюжених стінах, бо в нього частенько, - бува ло, що й до ночі, - засиджувалося шкільне хлоп'яче товариство - бідові непосидющі висілкові хлоп'яки. А Зульфат Гарєєв, онук дідуся Гарєєва з хлібопекарні, той і ночувати мало не щодня зоставався. Хлопцям до вподоби було в низенькій кам'яній Климковій хижі серед глухих штибових кучугур на одшибі від висілка - ніби на Робінзоновому острові… Повсідаються долі, сплівши ноги по-турецьки, і гомонять - без світла, серед червоних райдуг від напаленої до вишневого кольору чавунної «буржуйки». Або ж умовкнуть нараз усі не змовляючись і слухають, слухають далекий гуркіт нічного бою.

Але то було вже потім. А перші два дні Климкові жилося у ваговій так незатишно, так самотньо, що аж. З підвалу, де стояли величезні ваги, тягло крізь щілини в старій дерев'яній підлозі прілою вільгістю, по закутках і попід стінами вигарцьовували вночі пацюки, а тепло від «буржуйки», доки на ній не обгоріла іржа, йшло чадне й давуче. Коли Климко добре на­палював її, повітря вгорі робилося запаморочливо гаряче, від нього ломило голову, а внизу ходила хвилями густа підвальна охолода.

Дві ночі Климко спав на голому столі й одбивався від пацюків палицею, стукаючи нею по стіні. Пацючня, що, либонь, уже давно звикла хазяйнувати тут, лякалася і нишкла, а трохи згодом, ще Климко не встигав і повіки склепити, знову заводила вискливий, з тупотнявою та шкряботнявою шабаш.

Лише на третю ніч Климко заснув спокійно, бо пацюки вже не надокучали йому. Спровадив їх з вагової Зульфат Гарєєв, давній Климків товариш. Він знайшов Климка по димкові з труби, що виходила крізь шибку надвір. Прибіг захеканий, з гарячими рум'янцями на гострих смуглих вилицях, і так зрадів зустрічі, що схопив Климка в оберемок і носив його поперед себе, до хрускоту стискаючи ребра. Зульфат був дужий хлопчик, хоча й нижчий від Климка, вважай, на голову.

- А я бігав-бігав по висілку, - видко, зліплюючи слова, заговорив Зульфат. - Сюди-туди… фух!… Питаюся: де Климка? Хто бачив Климку? Немає Климки, ніхто не бачив… А ти осьде! Хорошо! У-у-у, хорошо!

Климко на те лише всміхався. Він дуже зрадів Зульфатові і мовчав тільки тому, що завжди був небалакучий у товаристві. Він любив слухати і тихо всміхався, або сумнів, або напружу­вався весь, уявляючи те, про що розповідав товариш.

- Пацюки в мене тут, - сказав Климко. - Такі здорові, що тупотять…

Вузькі й такі чорні, що аж різучі, Зульфатові очі на мить заплющилися (так він робив завжди, коли йому треба було поміркувати) і враз гаряче зблиснули:

- А хочеш, їх зараз не буде, хочеш? - вигукнув завзято. - Всіх вижену пастися в степ! Хочеш?

Він хутко познаходив усі пацючині ходи й виходи, вигріб з «буржуйки» в цеберку вугільний жар і заходився натовкувати його палицею в кожну нору, втираючи сльози від гарячого їдкого диму.

- Тепер породою бути їх, породою, щоб дим не виходив! - кричав він Климкові. - От так! О, чуєш: чхають! Нате вам ще, нате! - І сам чхав раз по раз і сміявся крізь сльози.

Потім вони наносили з шахтної лісопильні тирси і товсто вслали нею підлогу, щоб не тягло з підвалу; знайшли в барачному сараї старе ліжко з нікельованими кулями на бильцях, пе­ренесли до вагової і зладнали постіль із сіна, яке не встигли доїсти шахтні коні: шахту-бо вже затопили водою, а коней забрали на війну. До вечора похмуре Климкове житло проясніло, нагрілося, а тирса жовто-медово запахла сосною. Щоб відсвяткувати входини, як належить справжнім господарям, хлопці зварили на вечерю картоплі в кожушках до старого солоного сала. То було справжнє свято!…

А через півмісяця - сталося те зранку - після короткого бою на станцію зі степу прийшли італійці. Вони цілий день ганялися по висілку за курми, стріляли по них із карабінів та авто­матів і лементували, як цигани. (До їхнього приходу ні Климко, ні Зульфат не знали, що кури можуть літати не згірш за всяку птицю, тільки невисоко). Поївши курей, італійці гуртами, найменше по двоє-троє, пхалися від двору до двору і шукали собі їжу за гроші.

- Марка, марка!… - вигукували вони.

Ніхто у висілку не розумів, що те означає, і ті, у кого завалялися марки для конвертів, виносили їх італійцям. Вони сердилися і то по-своєму, то по-німецьки кричали, вибалушивши чорні циганські очі:

- Дурні! Сольдато італьяно… дати вам маркен… Денаро деля… Гросдойчен Райхес, унд зі мюссен… ві повінні дати… фюр дізес вертфоллє гельд: лютте - молько, бурро - масльо, формаджо - сір… Манджяре! Ессен! їсти!…

Про це розповів Климкові Зульфат, бо італійці приходили й до них. Дід Гарєєв сказав їм:

- У нас є вугілля… Більш нічого в нас немає.

Тоді італійці кинулися грабувати і брали не тільки їжу, а й одяг, де кращий.

Через тиждень вони пішли далі, а у висілку почався голод.

На маленькому базарному майдані щоденно, з ранку до вечора, стояли мовчазні люди, тримаючи в руках усе,. що було в них найновіше: костюми і пальта, сукні й сувійчики матерії, черевики й «кіровські» годинники на вузеньких ремінцях… І все те не продавалося, а мінялося хоч на який-небудь харч. Та найчастіше в натовпі було чути: «Солі… Солі ні в кого не­має? Віддаю за склянку солі…»

Якось, покружлявши навколо хлібопекарні, де ще не давно з жовтих дерев'яних лотків горнувся, мов з рукава, гарячий хліб і де ще й досі пахло хлібним духом, Климко з Зульфатом зайшли на базар. Може, вони й не завернули б туди - надивилися вже на змучених голодом людей з якоюсь дитячою жалібною надією в очах, - якби там не зчинився ґвалт.

Біля старих дерев'яних прилавків, побачили вони, стояла підвода, її оточили з обох боків і кричали, підні маючи над головою у кого що було:

- Візьми в мене! Новісіньке, подивися!…

- Бери костюм. Шевйотовий, не надіваний і разу…

- Черевики хромові треба?…

- Драп на пальто… Попробуй, який важкий. Вічне буде пальто.

На возі, запряженім парою коней, стояв здоровецький бородатий дядько і гув примирливо, перемацуючи очима товари:

- Тихо, тихо… Що мені треба - все візьму. Сам виберу. Тільки тихо, граждани! Ша! Ану одійди, не мацай мішків, бо так батогом і встюжу. Мацає воно… Ти, з драпом, давай. Що тобі? Борошно є, кукурудза, сіль біла, слов'янська…

- Натовп ізнову загув, заколихався.

- Були б оце наші шахтарики, вони б тебе вдягли і взули, ще й підперезали б… - неголосно мовила якась жінка. В руках у неї було приношене дитяче пальтечко.

Бородань почув її, знайшов кам'яними очима в на товпі і сказав:

- А ти вобше может тут не стоять. Вобше не підходь, бо я в тебе й золота не візьму, хоч би в тебе воно й було. їх пожалій, привези, а вони ще й зубами скреготять…

На жінку несердито зацитькали, ніби просили її мовчати.

І тут Климко побачив Наталю Миколаївну, вчительку свою і Зульфатову. Вона стояла з немовлям на руках, притиснувши до себе разом з немовлям трояндову, мов сто троянд, сук­ню. Климко бачив Наталю Миколаївну в цій сукні лише двічі на рік: першого вересня і в останній день занять. Наталя Миколаївна щоразу так хвилювалася, зустрічаючи їх, своїх учнів, а чи проводжаючи на канікули, що троянди з трояндової сукні зацвітали в неї й на щоках. А минулої весни на останньому уроці вона сказала, печально всміхаючись: «От і підете ви в юність, уже з іншими вчителями, а я знову повернуся до маленьких, таких… грибочків, як були ви, коли при йшли до першого класу. Пам'ятаєте?» - І сльози, дві сльозинки, покотили­ся їй з очей, однак вона не чула їх і посміхалася. Тоді сказала: «Урок закінчено, до побачення, діти…» - І одвернулася до вікна. А вони стояли й стояли за партами, хоч у коридорі вже знявся радісний гамір: закінчився учбовий рік, сонця надворі повна чаша, аж до піднебесся, - хто ж не радітиме!

Наталя Миколаївна стояла осторонь від натовпу, що затулив підводу, і, маленька, бліда, дивилася на бороданя широко розплющеними очима. В них не було ні презирства, ні гніву, а лише зляканий подив. Одна її брова, поторкана золотом од ранкового сонця, напружено піднялася вгору і дрібно-дрібно тремтіла. Климко з Зульфатом підійшли до неї (вона не поміти­ла їх) і, затинаючись від хвилювання, сказали, перебиваючи один одного:

- Добрий день, Наталю Миколаївно…

Вона здригнулася і випустила з рук трояндову сукню. Климко з Зульфатом спритно підхопили її, легесеньку, як пух, і так стояли з нею, ніяково й щасливо всмі хаючись.

- Климко?… Зульфат?… Ой, як ви мене злякали… - І осяяла їх такими лагідними, такими рідними очима, що їм обом здалося на мить, ніби все навколо так, як і колись було, що не­має і не було ніколи війни, і похмурого бороданя на возі, і вибитих вікон у магазинах, і холодної неживої пекарні за сірим дощаним парканом; що ось зараз на станції озветься гудком па­ровоз і дзвоник за клубом, де школа, покличе їх на перший урок…

- Ей ти, молодице! - гукнув бородааь. - З червоним платтям. Підходь, я беру твій товар.

Наталя Миколаївна повільно обернулася до нього і сказала тихо, але так, що всі в натовпі почули і оглянулися:

- Ні-ні. Вам я його не проміняю. Нізащо.

Бородань примружив кам'яні очі і, перекосивши рота, сказав:

- Поду-умаєш, яка цяця… Ва-ам! Ну, тоді пухни з голоду! - Видно, сукня йому подобалася.

- Ходімте, хлопчики, проведете мене трошки, - сказала Наталя Миколаївна до Климка і Зульфата.

Вони пішли геть від базару. А бородань перепитав у когось із натовпу:

- Хто вона? Вчителька? - І погукав: - Ей ти, вчи-тельша!… Горда! Іди сю…

Він де встиг доказати, хутко присів на возі й затулив голову руками. Каменюка пролетіла понад ним і вдари лася об стіну аптеки. Натовп одсахнувся від воза, всі злякано дивилися на Наталю Миколаївну та хлопців, а Зульфат тремтів і кричав:

- Я вб'ю його! Таких треба вбить! - Він ухопив грудку породи, прищулив очі й замахнувся вдруге…

- Не смій, Зульфатеї - звеліла Наталя Миколаївна, а Климко перехопив товаришеву руку і сказав:

- Не треба, Зуль, а то ще свого когось улучиш.

- Іш, чому вона тих виродків навчила! - прохрипів бородань. - Вчи-и-ительша.- Він побачив, що небезпека вже минула, і знову випростався на возі. - Іш, чому навчила!

Вони відійшли вже далеченько від базару, а Зульфат все ще тремтів, мов у пропасниці, і раз по раз люто озирався, блискаючи очима. Наталя Миколаївна легенько погладила його блідою, в синіх прожилочках рукою по чорній стриженій голові й сказала:


Жираф - це кінь, виконаний за всіма вимогами замовника.
 
Форум селища міського типу Червоне, Червоне - зробимо кращим »  Школопедія (Школопедия) » Українська література » 7 клас - Тема: Григір Тютюнник. (7 клас - Тема: Григір Тютюнник.)
Сторінка 1 з 11
Пошук:


Оплата будь-яких послуг через інтернет

Вхід

Логін:
Пароль:

Інформація

Ваш IP: 54.144.57.183
Браузер:

Cайт живе: