rss · Субота, 18.11.2017, 11:07

Опитування

Покращення в смт Червоне.
1. Дуже необхідні!
2. Байдуже
3. Ні. Все і так добре
4. Це не можливо
5. Покращення вже є
Всього відповідей: 35
Сторінка 1 з 11
Модератор форуму: Shooler, lusi 
Форум селища міського типу Червоне, Червоне - зробимо кращим »  Школопедія (Школопедия) » Українська література » 7 клас - Тема: Михайло Стельмах. (7 клас - Тема: Михайло Стельмах.)
7 клас - Тема: Михайло Стельмах.
ShoolerДата: Четвер, 09.04.2009, 23:36 | Повідомлення № 1
Супермодератор
Група: Модератори
Повідомлень: 3529
х-статус:
Veni! Vidi! Vici!

7 клас - Тема: Михайло Стельмах.

“Гуси-лебеді летять”.



Я - волк! И вожака хочу я трон.
Ведь жизнь имеет волчий нрав.
В ней справедливейший закон -
Кто всех сильнее тот и прав!
 
lusiДата: Вівторок, 14.04.2009, 21:06 | Повідомлення № 2
Шановний мешканець
Група: Друзі
Повідомлень: 458

Михайло Панасович Стельмах народився 24 травня 1912р. у селі Дяківці Літинського
району на Вінниччині в родині незаможного хлібороба.
Перші його віршові спроби припадають на тридцяті роки, коли він по закінченні
Вінницького педагогічного інституту (1933) вчителює спочатку на рідному Поділлі,
а потім у школі села Літки на Київщині. Паралельно з роботою вчителя Стельмах
працює і як збирач народнопісенних скарбів; пізніше (після Великої Вітчизняної
війни) він деякий час вдосконалював професійні навики фольклориста на посаді
наукового співробітника в Інституті фольклору та етнографії АН УРСР.
Перша збірка поезій «Добрий ранок» виходить під редакцією А. Малишка 1941 року.
Перебуваючи у лавах Радянської Армії, М. Стельмах зустрів Велику Вітчизняну
війну. У 1941р. отримав важке поранення в голову і спину. Після тривалого
лікування — знову на фронті. Списаний медкомісією зі служби в артилерійській
частині, працює спеціальним кореспондентом газети «За честь Батьківщини» (Перший
Український фронт). Залікувавши друге важке поранення (липень 1944р.), він
повертається до лав захисників Вітчизни і закінчує війну на німецькій землі.
Під час війни у Воронежі та Уфі вийшли під редакцією М. Рильського дві збірочки
фронтових віршів Стельмаха «Провесінь» і «За ясні зорі» (1942), в 1943р.
з'явилась надрукована в Уфі книжка оповідань «Березовий сік» під редакцією Ю.
Яновського.
1943 роком датується початок роботи над вимріяним ще до війни великим прозовим
твором. Праця над ним тривала вісім років; частини твору «На нашій землі» (1949)
та «Великі перелоги» (1951) створили в цілокупності (після кількох «проміжних»
редакцій окремих частин) об'ємний роман-хроніку під назвою «Велика рідня». Роман
був удостоєний Державної премії Союзу РСР і започаткував серію епічних полотен:
1957р. — роман «Кров людська — не водиця», написаний до 40-річчя Великого
Жовтня;
1959р. — роман «Хліб і сіль», який разом з обома попередніми епічними творами
письменника був удостоєний Ленінської премії 1961р.;
1961р. — роман «Правда і кривда», несподіваний своєю публіцистичною
«відкритістю»;
1969р. — роман «Дума про тебе».
Останній роман — «Чотири броди» (1979, Державна премія УРСР ім. Т. Г. Шевченка
1980р.), як і «Велика рідня» і «Дума про тебе», об'єктом зображення має
українське село 30-х років і часів Великої Вітчизняної війни. Цей роман, який
справедливо вважають творчим заповітом видатного письменника, складно і довго
йшов до читача. Це пояснюється тим, що в ньому автор порушив заборонені тоді
теми — голоду 1933 року, сталінських репресій, атмосфери недовіри та донощицтва,
що панували в ті роки, свавілля партійних керівників.
Поетична творчість М. Стельмаха зменшується: після виходу збірок «Шляхи
світання» (1953) та «Жито сили набирається» (1954) письменник обмежується
упорядкуванням двох книг вибраного — «Поезії» (1958) і «Мак цвіте» (1968) — та
виданням кількох книжечок для дітей.
У 1957р. вийшла друком п'єса «Золота метелиця», яка поклала початок низці
драматичних творів: «Кров людська — не водиця», 1958; «Правда і кривда», 1965;
«Зачарований вітряк», 1966; «На Івана Купала (Дума про Морозенка)», 1966; «Кум
королю», 1967; «Дума про любов», 1971.
М Стельмах — знаний далеко за межами нашої країни романіст, поет, драматург,
повістяр («Над Черемошем», 1952; «Гуси-лебеді летять», 1964; «Щедрий вечір»,
1967), вчений-фольклорист.
Був удостоєний звання Героя Соціалістичної Праці (1972), депутат Верховної Ради
СРСР ряду скликань, академік АН УРСР.
Помер письменник 27 вересня 1983p.



Я - Ангел!.. Только крылья в стирке, нимб на подзарядке, а рожки и хвост - это у меня наследственное...))))
 
mr_smithДата: Понеділок, 20.09.2010, 03:33 | Повідомлення № 3
ADMIN
Група: Адміністратори
Повідомлень: 5114
х-статус:
You know what I mean?

Михайло
Стельмах
 

Гуси-лебеді летять

    Моїм батькам - Ганні Іванівні й
Па­на­су Дем'яно­ви­чу з лю­бов'ю i за­жу­рою

    

РОЗДIЛ ПЕРШИЙ

    

    Прямо над на­шою ха­тою про­лi­та­ють
ле­бе­дi. Во­ни ле­тять ниж­че роз­пат­ла­них, об­вис­лих хмар i стру­шу­ють на
зем­лю бен­теж­нi зву­ки да­ле­ких дзво­нiв. Дiд го­во­рить, що так спi­ва­ють
ле­бе­ди­нi кри­ла. Я при­див­ля­юсь до їхнього ма­ян­ня, прис­лу­ха­юсь до
їхнього спi­ву, i ме­нi теж хо­четься по­ле­тi­ти за ле­бе­дя­ми, то­му й пi­дiй­маю
ру­ки, на­че кри­ла. I ра­дiсть, i сму­ток, i срiб­ний пе­редз­вiн огор­та­ють
та й огор­та­ють ме­не своїм сну­ван­ням.

    Я стаю нi­би мен­шим, а нав­ко­ло
бiльшає, рос­те i мi­ниться увесь свiт: i за­га­че­не бi­ли­ми хма­ра­ми не­бо,
i од­но­но­гi скри­пу­чi жу­рав­лi, що нi­ку­ди не по­ле­тять, i по­ла­та­нi ве­се­лим
зе­ле­ним мо­хом стрi­хи, i бла­кит­на­ва дiб­ро­ва пiд се­лом, i чор­но­тi­ла,
ту­ман­цем пiд­во­ло­ха­че­на зем­ля, що про­би­ла­ся з-пiд снi­гу.

    I цей увесь свiт трi­по­че-мi­ниться
в моїх очах i вiд­да­ляє та й вiд­да­ляє ле­бе­дiв. Але я не хо­чу, щоб во­ни
од­лi­та­ли вiд нас. От ко­ли б якимсь ди­вом пос­лу­ха­ли ме­не: зро­би­ли
круг над се­лом i зно­ву про­ле­тi­ли над на­шою ха­тою. Аби я був ча­ро­дiєм,
то хi­ба не по­вер­нув би їх? Ска­зав би та­ке таємни­че сло­во! Я за­мис­лю­юсь
над ним, а нав­ко­ло ме­не по­чи­нає круж­ля­ти ви­дiн­ня каз­ки, її не­роз­га­да­нi
до­ро­ги, дрi­му­чi пра­лi­си i тi гу­си-ле­бе­дя­та, що на своїх кри­лах ви­но­сять
з бi­ди ма­ло­го хлоп­ця.

    Казка вкла­дає в мої ус­та оте сло­во,
до яко­го дос­лу­хо­ву­ються зем­ля i во­да, пти­ця в не­бi й са­ме не­бо…

    А в цей час на­дi мною тво­риться ди­во:
хтось не­ви­ди­мим смич­ком про­вiв по синьому пiд­не­бес­сi, по бi­лих хма­рах,
i во­ни заб­ри­нi­ли, як скрип­ка. Я тяг­нусь до­го­ри i сам со­бi не вi­рю:
вiд за­рiч­ки зно­ву над на­шою ха­тою про­лi­та­ють ле­бе­дi!

    Чи во­ни пос­лу­ха­лись мо­го сло­ва-обкруж­ля­ли
нав­ко­ло се­ла й по­вер­ну­лись до ме­не, чи це но­вий ключ?…

    А віща скрип­ка i срiб­ний вiд­го­мiн
бри­нять, єдна­ються над моїм ди­тинст­вом, пi­дiй­ма­ють на кри­ла мою ду­шу i
за­би­ра­ють її в не­роз­га­да­ну да­ли­ну. I хо­ро­ше, i див­но, i ра­дiс­но
стає ме­нi, ма­ло­му, в цiм свi­тi…

    "Так-так-так", - при­ти­рається
до моєї но­ги ста­ра, з пе­ре­би­тим кри­лом кач­ка. Во­на чо­гось не­по­коїться,
вик­ру­чує рух­ли­ву шию i то од­ним, то дру­гим оком при­див­ляється до не­ба
i трi­по­че єди­ним кри­лом. Їй щось ду­же важ­ли­ве хо­четься ска­за­ти ме­нi,
та во­на бiльше не знає слiв i зно­ву пов­то­рює: "Так-так-так".

    За ви­со­кою струн­кою дзвi­ни­цею,
що теж по­ри­вається вго­ру, десь у бi­ло­му пiдх­мар'ї зни­ка­ють ле­бе­дi,
але дзвiн їхнiх крил ще ози­вається в ме­нi, а мо­же, то вже ози­ва­ються роз­буд­же­нi
дзво­ни на дзвi­ни­цi?

    - От i при­нес­ли нам ле­бе­дi
на кри­лах жит­тя, - го­во­рить до не­ба i зем­лi мiй дiд Дем'ян; у йо­го ру­цi
ве­се­ло поб­лис­кує струг, яким вiн до­не­дав­на вист­ру­гу­вав шпи­цi.

    - Життя? - ди­ву­юсь я.

    - Еге ж: i вес­ну, i жит­тя. Те­пер,
внуч­ку, геть-чис­то все поч­не ожи­ва­ти: скрес­не кри­га на рi­ках та озе­рах,
роз­мерз­неться сiк у де­ре­вах, про­ки­неться грiм у хма­рах, а сон­це своїми
клю­ча­ми вi­дiмк­не зем­лю.

    - Діду, а якi у сон­ця клю­чi?
- ще бiльше ди­ву­юсь я, бо й не до­га­ду­вав­ся до­сi, що во­но, на­че лю­ди­на,
мо­же ма­ти клю­чi.

    - Золотi, внуч­ку, зо­ло­тi.

    - I як во­но вiд­ми­кає ни­ми
зем­лю?

    - А ось так: якоїсь доб­рої го­ди­ни
гля­не сон­це iз сво­го вi­ко­неч­ка вниз, по­ба­чить, що там i зем­ля, i лю­ди,
i ху­дiб­ка, i пти­ця по­мар­нi­ли i ску­чи­ли за вес­ною, та й спи­тає мi­ся­ця-бра­та,
чи не по­ра зем­лю вi­дiмк­ну­ти? Мi­сяць кив­не го­ло­вою, а сон­це пос­мiх­неться
i на про­мiн­нi спус­тить у лi­си, у лу­ки, в по­ля i на во­ду клю­чi, а во­ни
вже зна­ють своє дi­ло!

    Я уваж­но слу­хаю дi­да i рап­том
стра­ха­юсь:

    - Діду, а сон­це не мо­же їх за­гу­би­ти,
як на­ша ма­ма?

    - Що, що, над­зигльова­ний? -
мов сi­ро-бла­кит­на­вi, поб­риз­ка­нi ро­сою безс­мерт­ни­ки, ожи­ва­ють ста­рi
очi. Дiд оше­ле­ше­но пiд­ки­дає вго­ру бро­ви, по­тiм од­гетькує ме­не вiльною
ру­кою i по­чи­нає смi­ятись. Вiн ду­же гар­но смiється, ха­па­ючись ру­ка­ми
за тин, во­ро­та, рi­жок ха­ти чи де­ре­во, а ко­ли не­ма якоїсь пiд­пiр­ки, то­дi
нею стає йо­го при­сох­лий жи­вiт. В та­ку хви­ли­ну вся дi­до­ва пос­тать пе­ре­хи­тується,
кар­люч­ки ву­сiв одс­тов­бур­чу­ються, з ро­та ви­ри­ва­ються кле­кiт i
"ох, ря­туй­те мою ду­шу", з оде­жi оси­пається де­рев'яний пи­лок, а
з очей так бриз­ка­ють сльози, що хоч гор­ня пiдс­тав­ляй пiд них.

    Тепер я зас­по­ко­ю­юсь: зна­чить,
сон­це не мо­же за­гу­би­ти своїх клю­чiв, во­но їх десь но­сить на шиї або
ув'язує на ру­цi. Так i тре­ба, щоб по­тiм не бiд­ка­тись i не мо­ро­чи­ти ко­мусь
го­ло­ви.

    - Дiду, а ку­ди ле­бе­дi по­ле­тi­ли?

    - На ти­хi во­ди, на яс­нi зо­рi,
- пе­рес­мi­яв­шись i спо­важ­нiв­ши, уро­чис­то ка­же дiд, пог­ля­дом по­ка­зує
ме­нi на ха­ту i йде до вчор­нi­лої кат­ра­ги май­ст­ру­ва­ти ко­ле­са.

    - "Так-так-так", - по­год­жується
ста­ра кач­ка i ще раз од­ним оком пог­ля­дає вго­ру.

    А я стою се­ред под­вiр'я i по-своєму
пе­ре­би­раю дi­до­вi сло­ва. Пе­ре­дi мною, на­че бра­ма, роз­чи­няється дiб­ро­ва,
до ме­не жи­во­ви­дяч­ки наб­ли­жа­ються да­ле­кi ти­хi во­ди i при­хи­ле­нi до
них зо­рi. Це в та­ких кра­ях, де я ще не бу­вав. I по­ко­ти­лась ту­ди моя сте­жи­на,
мов клу­бо­чок.

    I так ме­нi хо­четься пi­ти в лi­со­ву
да­ле­чiнь, по­ба­чи­ти з яко­гось нез­най­омо­го бе­ре­га отих, на­че зi срiб­ла
ви­ли­тих, ле­бе­дiв, по­ди­ви­тись на їхнi спi­ву­чi кри­ла, що в теп­ло­му
iрiю за­хо­пи­ли вес­ну та й при­нес­ли нам. Але з ким я пi­ду i де ме­нi взя­ти
чо­бiт?

    Тiльки те­пер див­лю­ся на свої бо­сi
по­си­нi­лi но­ги, важ­ко зiт­хаю i плен­та­юсь до ха­ти, щоб не схо­пи­ти ма­ми­но­го
за­по­ти­лич­ни­ка. I що це за мо­да пiш­ла: не встиг­неш бо­со­нiж вис­ко­чи­ти
з ха­ти, як од­ра­зу сва­рять, а то й ду­хо­пе­лять те­бе i на­зи­ва­ють ма­хо­ме­том,
ва­ри­во­дою, ло­бот­ря­сом. А в чо­му ж ти вис­ко­чиш, ко­ли те­пер не кож­ний
до­рос­лий роз­жи­веться на взут­тя? Ска­жи про це, - зно­ву ж ро­зум­ни­ком наз­вуть
те­бе, за­тю­ка­ють, ще й зга­да­ють, що за мною дав­но пла­че поп­ру­га з мiд­ною
пряж­кою, го­рi­ла б во­на зi своїм пла­кан­ням яс­ним вог­нем!

    А як дур­но-пус­то пе­ре­па­ло ме­нi,
ко­ли тiльки за­зи­мi­ло i пер­ший льодок за­пах чор­ноб­рив­ця­ми! То­дi наш
при­цер­ков­ний па­горб i ков­зан­ку бi­ля нього вкри­ла дiт­во­ра - усi на сан­ча­тах
або на де­рев'яних ков­за­нах. Во­ни роб­ляться так: бе­реш по дов­жи­нi чо­бо­та
бру­со­чок бе­ре­зи­ни, яво­ра або кле­ни­ни, вист­ру­гуєш з нього ко­па­нич­ку,
ро­биш схiд­чик для каб­лу­ка, а ни­зом рiв­ненько про­пус­каєш дрiт, чим тов­щий,
тим кра­ще. От i вся муд­ра­цiя, за­те скiльки втi­хи вiд неї!

    Дивився-дивився я з вiк­на, як ра­ю­ють
iн­шi, та й, виб­рав­ши слуш­ну хви­ли­ну, тих­цем шат­нув­ся у сi­ни, ви­хо­пив
з-пiд жо­рен но­чов­ки, за­ар­ка­нив їх мо­ту­зоч­ком i бо­со­нiж по­мет­ляв­ся
до дiт­во­ри. Нiх­то й не зди­ву­вав­ся, що я при­ти­рив­ся з та­кою снас­тю,
бо на чо­му тiльки тут не ка­та­ли­ся: од­нi на сан­ча­тах, дру­гi на гра­ма­ках,
тре­тi на шмат­ко­вi жерс­тi, чет­вер­тi умуд­ри­ли­ся за­мiсть ков­за­нiв осiд­ла­ти
при­тер­тi ху­доб'ячi кiст­ки, п'ятi - на пiд­ко­вах. А Iван дядька Ми­ко­ли
спу­кав­ся на пе­ре­вер­ну­то­му до­го­ри но­га­ми ос­лiн­чи­ку. Го­лов­не бу­ло
- не на чо­му їха­ти, а щоб тiльки їха­ти, ко­ли ж геп­неш­ся - не кри­ви­ти­ся,
а ре­го­та­ти з усi­ма.

    Яка то бу­ла втi­ха виб­ра­тись на
са­мi­сiньку ма­кiв­ку па­гор­ба, пе­ре­мож­цем пог­ля­ну­ти на зас­нi­же­не се­ло,
що ба­ви­лось ди­ма­ми, всiс­тись на сво­го са­мо­ка­та і - гай­да, гай­да, гай­да
на весь дух до­ни­зу!

    Машинерiя твоя ле­тить, аж гу­де, вi­тер
у ву­хах пе­рес­вис­тує, збо­ку со­ба­ки гав­ка­ють, на дзвi­ни­цi дзво­нять,
пе­ред то­бою ха­ти хи­та­ються, пiдст­ри­бу­ють, уся зем­ля йде обер­та­сом, а
ти, мов кум ко­ро­лю, роз­сiв­ся на своїх но­гах, щоб не так мерз­ли, i пе­ре­га­няєш
дiв­чат або яко­гось стра­хо­по­ло­ха, з роз­го­ну врi­заєшся у чиїсь сан­ча­та
i м'ячем ви­лi­таєш на снiг. А зза­ду ще i ще хтось наїжджає на те­бе, i вже
рос­те ота­кен­на ку­па, в якiй усе ре­го­че, ве­ре­щить, клу­бо­читься, ви­ди­рається
на­верх i жуж­мом ко­титься вниз.

    З цiєї ве­се­лої i теп­лої ко­пи­цi
рап­том хтось по­чав ме­не за ков­нiр ви­тя­га­ти на свiт бо­жий. Вiн од­ра­зу
по­тем­нiв у моїх очах, ко­ли я опи­нив­ся пе­ред поб­лiд­лою од стра­ху i гнi­ву
ма­тiр'ю. Ось те­пер усi по­ча­ли ди­ви­тись на ме­не, нi­би я з мi­ся­ця зва­лив­ся.
А хтось уже при­нiс ма­те­рi но­чов­ки, що встиг­ли чо­мусь над­ко­ло­тись. Ма­ти
пiд­хо­пи­ла їх пiд ру­ку та й, не ду­же це­ре­мо­ня­чись, по­тяг­ла ме­не з
гри­ща на розп­ра­ву. Хо­тiв я гай­ну­ти ку­дись нав­тi­ки, де пе­рець не рос­те,
та ма­те­ри­на ру­ка на­че при­рос­ла до моїх обох ков­нi­рiв. Гай-гай, ку­ди
по­дi­ла­ся моя ра­дiсть, ко­ли я по­пе­ред но­чо­вок i ма­те­рi поп­лен­тав­ся
до­до­му.

    Ну, а яке по­тiм бу­ло сум'яття, ви,
на­пев­не, до­га­дуєтесь: спер­шу з ме­не ви­би­ва­ли ду­ру­ван­ня i при­мов­ля­ли,
який я бу­зу­вiр, оп­ри­шок, ур­ви­го­ло­ва, хар­циз, ка­ла­мут i на­вiть хи­мо­род.
На та­ке про­тив­не сло­во я нi­як у ду­шi не мiг по­го­ди­тись. Але й пе­ре­чи­ти
не став, зна­ючи, що за це мож­на вiд­хо­пи­ти зай­во­го ду­хо­пе­ли­ка. Да­лi
ме­нi ма­ми­ною хуст­кою на два гуд­зи пе­рев'яза­ли шию, за­па­ку­ва­ли на
пiч, де па­ри­лось про­со, i по­ча­ли об­по­юва­ти ма­ли­но­вим чаєм, який зов­сiм
був би доб­рим, аби ко­ло нього хоч ле­жа­ла гру­доч­ка цук­ру.

    На дру­гий день уже бу­ло вi­до­мо,
що чор­тя­ка ме­не не вхо­пить, бо я вно­чi нi ра­зу не бу­хик­нув. То­му дiд
за­ува­жив, що я од­чай­дух i весь удав­ся в нього, а ма­ти ска­за­ла, що - в
ог­ла­шен­но­го. Пiс­ля цього ми з дi­дом пе­ре­зир­ну­лись, ус­мiх­ну­ли­ся,
ма­ти пос­ва­ри­лась на ме­не бро­ва­ми i ку­ла­ком, а ба­бу­ня ви­рi­ши­ла по­вес­ти
сво­го безк­леп­ко­го вну­ка до церк­ви. Там я мав i по­ка­ятись, i наб­ра­ти­ся
ро­зу­му, яко­го усе чо­мусь не вис­та­ча­ло ме­нi. Та я не ду­же цим i жу­рив­ся,
бо не раз чув, що та­ко­го доб­ра бра­ку­ва­ло не тiльки ме­нi, але й до­рос­лим.
I в них теж чо­гось вис­ка­ку­ва­ли клеп­ки, роз­си­ха­лись об­ру­чi, гу­би­лись
клю­чi вiд ро­зу­му, не ва­рив ба­няк, у го­ло­вi лi­та­ли джме­лi, за­мiсть
мiз­кiв рос­ла ка­пус­та, не ро­ди­ло в че­реп­ку, не бу­ло лою пiд чуп­ри­ною,
ро­зум якось вту­ляв­ся аж у п'яти i на в'язах стир­ча­ла ма­кiт­ра…

    Отож ран­ком я вже ма­ло не роз­ко­шу­вав:
ма­ти на ча­син­ку по­зи­чи­ла в су­сi­дiв чо­бо­ти i, шма­ру­ючи їх бе­ре­зо­вим
дьогтем, за­хо­ди­ла­ся пов­ча­ти, щоб я у церк­вi не ло­бу­ряс­ни­чав, не шмор­гав
но­сом, не кру­ти­воя дзи­гою, не ло­вив гав, не пер­ся на­пе­ред, не смi­яв­ся,
не пир­хав, не лiз на кри­лас та час­тi­ше хрес­тив ло­ба. Уз­нав­ши геть-чис­то
все, чо­го не мож­на ро­би­ти в церк­вi, я по­дав­ся на ву­ли­цю, то опе­ред­жа­ючи
ба­бу­сю, то за­ли­ша­ючись по­зад неї, а їй хо­тi­ло­ся вес­ти ме­не тiльки за
ру­ку. I чо­го всi жiн­ки за­бу­ва­ють, що хло­пець є хлоп­цем?

    Перед тим як зай­ти в церк­ву, ба­бу­ся
по­бож­но пе­рег­ну­ла­ся, зро­бив i я так, але, ви­дать, не до­го­див i схо­пив
са­ме те сло­во, яко­го ще не до­ка­за­ли вчо­ра. В бо­жо­му хра­мi стра­шен­но
пах­ло свi­жо­ви­роб­ле­ни­ми ко­жу­ха­ми i ро­зiг­рi­тим вос­ком. I в ба­бин­цi,
i в прит­во­рах мо­ли­ли­ся лю­ди, а мiж ни­ми незг­ра­бив­ся роз­че­пi­ре­ний
ти­тар, яко­го бо­яла­ся уся дiт­во­ра. За­раз вiн ро­бив двi ро­бо­ти: зби­рав
ко­нов­ча­ний збiр i га­сив свi­чi. Гу­би в нього товс­тi, кап­шу­чис­тi: дмух­не,
свiч­ка тiльки блим - i вже не­ма нi вог­ни­ка, нi об­лич­чя свя­то­го за ним.

    Люди ка­за­ли, що цер­ков­ний ста­рос­та
з од­них не­до­гар­кiв на­жив ка­зан грош­ви. Ти­тар гнi­вав­ся на та­ку мо­ву
й го­во­рив, що че­рез церк­ву й "та­ке врем'я" ско­ро ста­не дран­то­гу­зом.
Од­на­че ти­та­ре­ве под­вiр'я по­ки ще не за­кар­лю­чу­ва­лось на дран­то­гузт­во:
бу­ло ко­му на ньому iр­жа­ти, му­ка­ти, бе­ка­ти i ку­вi­ка­ти. А "та­ке
врем'я" поз­на­чи­лось тiльки на ти­та­ре­вих стi­нах: вiн, не­на­че шпа­ле­ра­ми,
обк­леїв їх ска­тер­ти­на­ми ке­ре­нок вар­тiс­тю в со­рок i двад­цять кар­бо­ван­цiв
-. со­ро­кiв­ки ближ­че до бож­ни­цi, двад­цят­ки - до по­мий­ни­цi.

    Бабуся пе­ред якимсь втем­нi­лим об­ра­зом
пос­та­ви­ла са­мо­роб­ну свi­чеч­ку й рев­но по­ча­ла мо­ли­ти­ся до­ти, по­ки
не зга­да­ла, що ме­нi до­кон­че тре­ба по­ка­за­ти грiз­ний i страш­ний суд -
гос­по­да на­шо­го Iсу­са Хрис­та дру­ге при­шес­тя. Це при­шес­тя бу­ло на­мальова­не
за ба­бин­цем пря­мо на де­рев'янiй стi­нi. Че­рез те що з вог­ко­го де­ре­ва
ка­па­ло, страш­ний суд ви­да­вав­ся ще страш­нi­шим: на ньому пла­ка­ли i пра­вед­ни­ки,
i грiш­ни­ки.

    I чо­го тiльки не бу­ло на то­му су­дiї?
Тут на ве­сел­цi, як на гой­дал­цi, влад­но си­дiв Хрис­тос-все­дер­жи­тель,
пiд ним чи­ясь де­бе­ла ру­ка ва­жи­ла на шалько­вих те­ре­зах прав­ду i крив­ду,
оба­бiч все­дер­жи­те­ля на бi­лих хма­рах сто­яли про­ро­ки, бо­го­ро­ди­ця i
Iван Пред­те­ча. Ниж­че, лi­во­руч, був рай, об­не­се­ний товс­те­лез­ним
кам'яним му­ром. Свя­тий Дет­ро вiв до рай­ської бра­ми вис­на­же­них пра­вед­ни­кiв,
а в са­мо­му раю уже сто­яли три бо­ро­да­тi пра­от­цi i гурт ве­се­лих за­по­рож­цiв,
усi во­ни бу­ли в ши­ро­ких чер­во­них шта­нях i при зброї, на їхнiх го­ло­вах
пи­ша­ли­ся дов­гi осе­лед­цi.

    А от пра­во­руч по­чи­на­ло­ся
справжнє стра­хiт­тя: тут юр­ми­ли­ся чор­нi, на­че во­ни всю зи­му кiп­тю­жи­лись
у ко­ми­нi, чор­ти i вог­нем ди­ха­ла мер­зо­па­кос­на па­ще­ка змiя. До неї,
ту­ма­нi­ючи вiд жа­ху, пiд­хо­ди­ли грiш­ни­ки: п'яни­ця з ба­рил­ком го­рiл­ки,
товс­тий сал­га­нис­тий пан, що наїв м'яса на чу­жо­му го­рi, мельник-зло­дю­га
з при­вi­ше­ним на шиї жор­ном, суд­дя-ха­пу­га з тор­бою не­чес­ти­вих гро­шей,
чер­нець, що заг­ля­дав не в свя­те письмо, а в грi­хов­нi суєти, якась пiд­мальова­на,
гар­но зо­дяг­не­на, але гор­до­ви­та па­нi, пiд нею бу­ло на­пи­са­но:
"Пи­ха". За нею кар­лю­чи­лись бре­ху­ни i до­но­щи­ки з язи­ка­ми,
схо­жи­ми на ко­пист­ки, та iн­ша дрiб­на по­терть, що не жи­ла, а тiльки хит­ру­ва­ла
i грi­хо­во­ди­ла на зем­лi.

    Хоча й страш­ну­ва­то бу­ло ди­ви­ти­ся
на все це лю­ди­но­па­дiн­ня, але я та­ки при­див­ляв­ся до нього. На моє щас­тя,
тут нi­ко­го не бу­ло з тих дур­ноп'ятих, якi бо­со­нiж спус­ка­ли­ся б у но­чов­ках,
i це ме­не тро­хи зас­по­коїло…

    - Михайле, ти ще не в ха­тi?! -
грим­нув з кат­ра­ги дiд. - Гля­ди: пе­ре­па­де нам обом за ле­бе­дiв! - i вiн
для чо­гось пог­ля­нув уго­ру, де сон­це i бла­кит­нi роз­во­ди зма­га­ли­ся з
хма­ра­ми.

    Я ще раз зiтх­нув - це i для се­бе,
i щоб дiд по­жа­лiв ме­не, без­чо­бiт­но­го, - та й, ду­ма­ючи своє, по­чав ви­ти­ра­ти
но­ги об про­чов­га­ний жор­ник, що ле­жить бi­ля на­шо­го по­ро­га. Отут, ближ­че
до призьби, тем­нiє глиб­ка, в якiй лi­тує кач­ка. Во­на вже й те­пер, нас­лу­хав­шись
ле­бе­дiв, пог­ля­дає на свiй за­ко­мо­рок - теж по­чу­ла теп­ло. Хо­ча на­ша
кач­ка й од­нок­ри­ла, та своєю смi­ли­вiс­тю i тя­му­щiс­тю ди­вує всiх ву­ли­чан.
Вес­ною, ко­ли по­ви­во­дяться кур­ча­та, во­на весь час кло­по­четься бi­ля чу­жо­го
ви­вод­ка. А по­ба­чить десь во­ро­ну, то так уже пе­рес­ва­рюється з нею та на­кост­ри­чується
од­ним кри­лом i шиєю, що чор­нок­ри­ла дзьоба­ха зо зла карк­не i по­ле­тить
да­лi шу­ка­ти здо­бич.

    Вмiла кач­ка якось i в лю­дях роз­би­ра­тись.
Ко­ли бi­ля на­шої хвiрт­ки з'явля­ла­ся доб­ра лю­ди­на, ми чу­ли до­гiд­ли­ве
чи роз­важ­ли­ве "так-так-так". Iш­ла слав­на лю­ди­на до ха­ти, то й
кач­ка, хильцем-хильцем, суп­ро­во­ди­ла її, не­мов­би ста­теч­на гос­по­ди­ня.
Та до­сить бу­ло з'яви­ти­ся на ву­ли­цi лю­тоб­ро­во­му де­ри­лю­ду Мит­ро­фа­нен­ку
або хит­рю­зi й пус­то­мо­ло­ту Юх­ри­му Ба­бен­ку, як пти­ця на­го­го­шу­ва­лась,
по­чи­на­ла ви­би­ва­ти но­га­ми сер­ди­ту пле­те­ни­цю i зас­туд­же­но ре­пе­ту­ва­ти:
"ках-ках-ках!"

    - Зараза безк­ри­ла, - завж­ди
ще бi­ля во­рiт наст­ру­чу­вав­ся на неї Мит­ро­фа­нен­ко, i на пе­ре­нiс­сi в
нього ви­би­вав­ся жи­ро­вий ву­зол. - Теж має щось про­ти те­бе!

    А Юх­рим Ба­бен­ко об­лес­но вик­руг­лю­вав
у пос­мiш­цi кор­жас­тi що­ки, роз­во­див дов­ги­ми ру­ка­ми i, по­оли­вив­ши
го­лос, уда­ва­но ди­ву­вав­ся:

    - I де, i за яки­ми оке­ана­ми-мо­ря­ми
ви та­ку пре­iн­те­рес­ну пта­ху дiс­та­ли? А но­га­ми як ору­дує! Пос­тав­те
її на сту­пу, то й про­са втов­че.

    - А те­бе, ши­лох­вос­тий, на­пев­не,
i в сту­пi не втов­чеш, - ко­су­вав на нього дiд.

    - У вся­ко­го свiй нрав i ха­рак­тер,
i ро­зум iмiється, - не ду­же й зо­бид­жав­ся Юх­рим. - Ви ще по­чуєте про ме­не
i в се­лi, i по­за се­лом!

    До ро­бо­ти Юх­рим був рiд­ким, на­че
юш­ка, за­те кру­то мiг за­мi­си­ти якусь су­тя­гу чи пас­кудст­во i на ньому
по­ка­за­ти сприт­нiсть своєї не­ве­ли­кої го­ло­ви, мiз­ки якої най­бiльше бу­ли
на­цi­ле­нi на свi­жу ко­пiй­ку. Дух її ко­лиш­нiй пiд­пи­сар i пiд льодом чув.
Тiльки знач­но пiз­нi­ше, роз­пiз­нав­ши дрiб­неньку, злу­кав­ле­ну i пiдс­туп­ну
ду­шу Юх­ри­ма Ба­бен­ка, я зро­зу­мiв дi­до­вi сло­ва:

    - Сто дру­зiв - це ма­ло, один
во­рог - це ба­га­то!…

    Знiтившись, я стаю на по­рiг, зно­ву
ж та­ки роз­мiр­ко­ву­ючи, як би так вв'юни­ти­ся в ха­ту, щоб те­бе й не ду­же
ба­чи­ли. Доб­ре бу­ло б, ко­ли б са­ме те­пер хтось заг­ля­нув до нас у гос­тi
чи хо­ча б ма­ма по­ча­ла спi­ва­ти. То­дi в неї об­лич­чя i очi жа­лiс­нi­ють
та й жа­лiс­нi­ють, а ти в цю ча­си­ну вис­ка­куй на пiч i нишк­ни, по­ки не
про­сох­нуть но­ги, або стру­жи щось кiс­кою - i не ду­же по­да­вай го­лос. Але
в гос­тi до нас нiх­то не ква­питься i з ха­ти не чу­ти нi­яко­го спi­ву. А но­ги
вже цвяш­ка­ми пiд­би­ває хо­лод, i хоч-не-хоч, а та­ки му­сиш на­ви­ну­ти­ся
на очi ма­те­рi. Як во­на за­раз поч­не ви­чи­ту­ва­ти, я приб­лиз­но до­га­ду­юсь.
Тут го­лов­не нi в чо­му їй не пе­ре­чи­ти - нi сло­вом, нi очи­ма, а тiльки
сум­но пох­ню­пи­ти го­ло­ву, по­ви­ни­тись тро­хи, а да­лi зне­нацька за­пи­та­ти
про та­ке, що од­ра­зу б на­ба­ки­ри­ло ма­те­ри­нi дум­ки на щось iн­ше. Що не
ка­жiть, а iно­дi це по­соб­ляє.

    На ву­ли­цi чу­ти чиїсь кро­ки. Я
тро­хи ожи­ваю, обер­та­юсь, i спо­чат­ку див­люсь не на то­го, хто ча­ла­пає,
а на те, чим вiн ча­ла­пає, бо ко­ли в те­бе не­має чо­бiт, то ти по­чи­наєш ог­ля­да­ти
лю­ди­ну з нiг.

    Попiдтинню, де тро­хи су­хi­ше, iде наш
го­ло­ва ком­бi­ду дядько Се­бас­тi­ян, i я од­ра­зу ожи­ваю.

    - Добрий ра­нок, па­руб­че! -
за­ба­чив­ши ме­не, при­вiт­но здо­ров­кається дядько Се­бас­тi­ян. На йо­го ви­со­кiй
ста­тур­нiй пос­та­тi мет­ляється ка­ва­ле­рiй­ська ши­не­ли­на, з-пiд якої
вiдс­тов­бур­чується пiс­то­лет. - Ти чо­го, ся­кий, а не та­кий, на хо­ло­дi
вух­на­лi куєш зу­ба­ми?

    - Ги-ги, - смi­юся я.

    - Вiн ще й ре­го­че! - на­че
сер­диться дядько Се­бас­тi­ян i грiз­но хи­тає го­ло­вою; йо­го ру­дий чуб вог­нис­тим
на­чо­сом мет­нув­ся над бро­ва­ми, i чо­ло­вiк по­чи­нає за­пи­ха­ти йо­го в
ста­реньку будьонiв­ку. - Чо­го бо­со­нiж стоїш?

    - А то ви не знаєте чо­го? Ку­пи­ло
при­ту­пи­ло.

    - Тодi си­ди, ха­ла­мид­ни­ку,
в за­пiч­ку i не ви­ри­пуй ха­ти! - гри­має дядько Се­бас­тi­ян.

    А я, три­ма­ючись за клям­ку, виг­раю
две­ри­ма i пос­мi­ха­юсь.

    - Дивiться на нього: бо­се, а
чо­гось ра­дiє!

    - Птиця та­кож бо­са хо­дить, i
не жу­риться, - смi­ючись, вiд­по­вi­даю я.

    То що пiс­ля цього дядьку Се­бас­тi­яну
ро­би­ти? Вiн прим­ру­жується i по­чи­нає нат­ру­шу­ва­ти смiх на во­ро­та, i
нам приємно ди­ви­ти­ся один на од­но­го, хо­ча один з нас взу­тий, а дру­го­му
взут­тя тiльки сниться.

    - Дядьку Се­бас­тi­яне, у вас
пiд ши­не­лею стеєр?

    - А ти звiд­ки знаєш? - ди­вується
чо­ло­вiк.

    - Сорока на кри­лi при­нес­ла.

    - Краще б во­на то­бi чо­бо­ти
при­нес­ла.

    - Ви йо­го в бан­ди­тiв заб­ра­ли?

    - В бан­ди­тiв.

    - А вiн доб­ре б'є?

    - Нiчого.

    - От аби ме­нi хоч раз ба­бах­ну­ти,
- аж мру­жусь вiд за­до­во­лен­ня, уяв­ля­ючи, як би я стрельнув iз стеєра.

    - Найшов за­бав­ку! - хмур­нiє
об­лич­чя дядька. - Кра­ще бу­ло б, ди­ти­но, аби нi ми, нi ви не зна­ли цих за­ба­вок.

    Тут уже я дядьку Се­бас­тi­яну й тро­хи
не вi­рю, хоч вiн прав­ди­вий i доб­рий чо­ло­вiк. Це ж як гар­но, ко­ли є
зброя - i шаб­ля, i ка­ра­бiн, i спис, як у чер­во­них ко­за­кiв: од­не то­бi
ру­бає, дрхге стрi­ляє, третє, як на пла­ка­тi, по се­ме­ро вся­ких во­ро­гiв
так наск­рiзь прох­ром­лює, що во­ни тiльки но­га­ми дри­га­ють i роз­губ­лю­ють
чор­нi ка­пе­лю­хи. Та хi­ба стар­шi всю прав­ду ка­жуть ма­лим? До цього нам
не зви­ка­ти.

    Дядько Се­бас­тi­ян спи­рається на
во­ро­та, а я ближ­че пiд­ход­жу до нього. Вiн ко­сує дов­гас­тим оком, при­мi­ряється,
че­рез во­ро­та хо­че вхо­пи­ти ме­не за ру­ку. Я, ги­ги­ка­ючи, вiдс­ка­кую од
нього, а по­тiм зно­ву наб­ли­жа­юсь - i все по­чи­нається за­но­во. Та­ка за­ба­ва
по­до­бається нам обом, хо­ча я з опас­кою iн­ко­ли пог­ля­даю на вiк­на. По­ба­вив­шись
i так i не впiй­мав­ши ме­не, дядько вий­має з ки­ше­нi прим'ято­го лис­та:

    - Маєш вiд батька. Не­си мер­щiй
ма­те­рi.

    - Спасибi. То, мо­же, зай­де­те
до ха­ти? - зап­ро­шую дядька i при­ки­даю в го­ло­вi: як би це доб­ре бу­ло -
ма­ти i ста­рi за­ме­ту­ши­ли­ся б по ха­тi, по­ча­ли жу­ри­ти­ся i ра­дi­ти, а
я при­ки­пiв би до дядька Се­бас­тi­яна, слу­хав би лис­та i дос­хо­чу роз­див­ляв­ся
б стеєр. - Заг­ляньте до нас, дядьку Се­бас­тi­яне.

    - Нема ча­су, ди­ти­но, - лю­ди
че­ка­ють, - руй­нує всi мої на­дiї дядько.

    - Жаль, жаль, - ка­жу ста­теч­но,
бе­ру лис­та i вже сторч го­ло­вою так влi­таю в ха­ту, щоб на­сам­пе­ред в очi
впа­да­ли не но­ги, а лист, - Ма­мо, вiд та­та!

    - Ой, - аж зас­тог­на­ла ма­ти
i прик­ри­ла по­вi­ка­ми очi. Товс­тий по­чи­нок ви­па­дає з її ру­ки i роз­мо­тує
по до­лiв­цi пря­жу. - Ка­жеш, вiд та­та?

    - Еге ж! - пе­ре­мож­но вiд­по­вi­даю,
бо ко­му за­раз пот­рiб­нi мої но­ги?

    Мати прик­ла­дає ру­ки до гру­дей,
да­лi бе­ре лис­та, без­по­рад­но розг­ля­дає йо­го з усiх бо­кiв, на­вiть ню­хає:

    - Махоркою пах­не… Мо­же, ти,
си­ну, хоч щось вто­ро­паєш?

    - Я ж, ма­мо, тiльки по-дру­ко­ва­но­му
вмiю. - І в ме­не теж тро­хи жа­лiс­нiє го­лос.

    - Чого б ото лю­дям не зро­би­ти
од­на­ко­ве письмо - i чи­та­не, i пи­са­не? - жу­риться ма­ти над на­укою, а
да­лi на­ка­зує: - Бi­жи, си­ну, до дядька Ми­ко­ли, хай прий­де про­чи­тає.

    - В чо­му ж це я, ма­мо, по­бi­жу?
- зир­каю на свої но­ги i аж пiд­рос­таю вiд на­дiї, але од­ра­зу ж не­ми­ло­серд­но
крив­люсь: - Те­пер так усю­ди роз­гас­ло…

    - У моїх дос­ко­чиш - тiльки не
гай­ся, - ма­ти ски­дає свої ста­ренькi чор­ноб­рив­цi.

    Я, на­че са­ме щас­тя, ха­паю чо­бо­ти,
наш­вид­ку­руч навс­то­яч­ки на­мо­тую ону­чi i че­рез хви­ли­ну стаю ко­за­ком-зав­зят­цем,
дар­ма що ма­ми­нi чор­ноб­рив­цi за­ве­ли­кi, дар­ма що в них приш­ви чор­нi,
а ха­ля­ви жов­тi.

    - Ну, як, ма­мо? - пи­та­юсь,
прис­ту­ку­ючи каб­лу­ка­ми. Та хi­ба ма­те­рi до мо­го ра­юван­ня? Во­на вже
сва­риться на ме­не очи­ма:

    - Бiжи бор­ше!

    - Я в один лет дом­чусь, як на
чор­топ­хай­цi!

    Коли ти маєш чо­бо­ти, то но­ги те­бе
не­суть, мов пта­ши­нi кри­ла.

    Я ви­лi­таю з ха­ти, щось пе­ре­мож­но
кри­чу дi­до­вi, ля­паю ру­ка­ми по за­ду­бi­лих ха­ля­вах, а во­ни ози­ва­ються
му­зи­кою. Та дi­да теж чо­гось не ве­се­лить моя ра­дiсть, вiн зак­ло­по­та­но
схи­ляється над ко­ле­сом, а я пе­ре­лi­таю че­рез во­ро­та, i вже мої чо­бо­ти
з роз­го­ну розб­риз­ку­ють вес­ня­ну ву­ли­цю.



Жираф - це кінь, виконаний за всіма вимогами замовника.
 
mr_smithДата: Понеділок, 20.09.2010, 03:35 | Повідомлення № 4
ADMIN
Група: Адміністратори
Повідомлень: 5114
х-статус:
You know what I mean?

  Тепер i зас­пi­ва­ти мож­на по-па­ру­боцьки:

    

    А
ву­ли­ця та ву­зенька,

    Чого
тра­ва зе­ле­ненька?

    

    Вулиця на­ша насп­рав­дi ву­зенька,
ще й по­кар­лю­че­на. Вес­ною, ко­ли на її ко­лiї й зе­ле­нi мо­рiж­ки па­дає
ве­чiр, во­на стає схо­жою то на рiч­ку, то на дов­же­лез­ний мiст. Тут з-за
хво­рос­тя­них ти­нiв при­вiт­но здо­ров­ка­ються з людьми вес­нян­ку­ва­тi виш­ня­ки,
а в них то су­му­ють, то ве­се­лi­ють бi­ленькi й бла­кит­на­вi ха­ти. На­шi ву­ли­ча­ни,
ок­рiм хлi­бо­робст­ва, ще ма­ють i ре­мест­во в ру­ках: сто­лярст­во, шевст­во,
стельма­хiвст­во, бон­дарст­во i мi­рош­ницт­во.

    Серед май­ст­ро­во­го лю­ду най­бiльшої
сла­ви за­жив мiй дiд Дем'ян, яко­го знав увесь по­вiт. Чо­го тiльки не вмiв
мiй дi­дусь! Тре­ба десь зро­би­ти сiч­кар­ню, дра­ча, кру­по­руш­ку чи ке­ра­та,
- спi­ва­ючи, зро­бить, дай­те тiльки за­лi­за, де­ре­ва i вве­че­рi доб­ру чар­ку
мо­но­польки. А хо­че­те вiт­ря­ка, то й вiт­ря­ка ви­бу­дує пiд са­мi хма­ри;
у куз­нi вкує со­ки­ру, у стельмаш­нi зла­го­дить во­за й са­ни, ще й де­рев'янi
квi­ти роз­ки­дає по них.

    Залiзо й де­ре­во аж спi­ва­ли в дi­да,
по­ки си­ла не по­ви­хо­ди­ла з йо­го рук. Мiг чо­ло­вiк не­хит­рим iнст­ру­мен­том
ви­рi­за­ти i прос­ту лю­ди­ну, i свя­то­го. Су­сi­ди не раз, смi­ючись, зга­ду­ва­ли,
як на за­мов­лен­ня вiн ро­бив на­шо­му па­но­вi фi­гу­ри апос­то­лiв Пет­ра й
Пав­ла. Во­ни ви­хо­ди­ли з де­ре­ва не пiс­ни­ми свя­тен­ни­ка­ми, а мо­гут­нi­ми
мо­ло­до­оки­ми бо­ро­да­ня­ми, яким приємно бу­ло три­ма­ти в ру­ках i кни­гу,
i клю­чi вiд раю.

    Якийсь час ве­чо­ра­ми ба­бу­ся об­хо­ди­ла
кат­ра­гу, де сто­яли свя­тi, спа­са­ючись, щоб во­ни зне­нацька не за­го­во­ри­ли
до неї, а лю­ди пiз­на­ва­ли в них на­ших кра­си­вих дi­ду­га­нiв Де­бе­лю­ка i
Ма­ру­ща­ка. Фi­гу­ри зак­ра­су­ва­лись пе­ред вхо­дом до пансько­го па­ла­цу,
а жад­ню­га пан, звик­ши все ма­ти на дур­нич­ку, не зап­ла­тив анi ше­ля­га ко­лишньому
крi­па­ко­вi. Дiд якось на­га­дав вельмож­но­му за пла­ту, але той ля­ше роз­ре­го­тав­ся
i крiзь смїх ска­зав:

    - То це ж, Дем'яне, за­ве­ли­ка
честь, ко­ли пан ви­нен му­жи­ко­вi! Чи то­бi не до­сить її?

    Тодi мiй дiд i по­ка­зав свiй но­ров:
уно­чi вi­дiк­рав у па­на апос­то­лiв i по­рi­зав їх на дро­ва. Вран­цi ко­ло
на­шо­го под­вiр'я вже юр­ми­ли­ся лю­ди, розг­ля­да­ючи роз­ки­да­нi бi­ля дро­вiт­нi
го­ло­ви, бо­ро­ди, ту­лу­би i но­ги свя­тих. Ко­ли хтось до­рiк­нув май­ст­ро­вi,
на­вi­що вiн отак розп­ра­вив­ся з фi­гу­ра­ми, дiд мах­нув ру­кою i ска­зав:

    - Не по­рiж, то знов сто­яти­муть
бi­ля панської кам'яни­цi, хай там тiльки од­не го­ре стоїть!

    Незабаром над'їхав за фi­гу­ра­ми
роз­лю­че­ний пан зi своїми гай­ду­ка­ми. По­ба­чив­ши, що ро­биться на под­вiр'ї
май­ст­ра, вiн ви­ла­яв­ся i на на­шiй, i на чу­жiй мо­вi та й по­дав­ся до ба­тюш­ки
зi скар­гою на бо­го­хульство. Свя­та церк­ва пок­ла­ла на дi­да по­ку­ту: вiн
який­сь час му­сив кож­но­го, на­вiть най­мен­шо­го, свя­та хо­ди­ти на всi бо­гос­луж­би.
I то­дi най­бiльше дi­дусь вис­то­ював бi­ля най­кра­щих свя­тих - Юрiя i Iл­лi,
бо хто не знає, що Юрiй не­на­ви­дiв змiїв i панст­во, а Iл­ля гро­мо­ви­ми
стрi­ла­ми бив чор­тiв, роз­топ­лю­ючи бi­сiвську шерсть i м'ясо на смо­лу?…

    Наспiвуючи, я до­бi­гаю до обiй­стя
дядька Ми­ко­ли, яко­го по-ву­дич­но­му про­зи­ва­ють Бульбою. Вiн як­раз, ши­ро­ко
розс­та­вив­ши но­ги, стоїть бi­ля обо­ри i ко­ле дро­ва. Сам дядько Ми­ко­ла
ру­дий, кир­па­тий i не­ве­ли­кий на зрiст, за­те ву­си­ща в нього за­ро­ди­ли,
на­че у гетьма­на, а пiд ни­ми i по­верх них то ча­яться, то роз­гу­лю­ють пос­мiш­ка
i нас­мiш­ка. Жив дядько Ми­ко­ла хоч i бiд­но, за­те ве­се­ло: вiн нi­ко­ли не
впа­дав у жур­бу, нi­ко­ли не при­бiд­ню­вав­ся, а нав­па­ки, лю­бив так пох­ва­ли­ти­ся,
щоб iще хтось не крiзь сму­ток ди­вив­ся на свiт.

    Сiяв, нап­рик­лад, чо­ло­вiк де­ся­ти­ну
жи­та i вже на­пе­ред при­ки­дав на по­лi:

    - Зберу з цiєї де­ся­ти­ни вiр­них
двад­цять кiп, кож­на ко­па дасть по двад­цять пу­дiв, це вий­де чо­ти­рис­та
ще й з га­ком. То чи не по­ра вже те­пер бу­ду­ва­ти но­ву ко­мо­ру?

    А зго­дом ви­хо­ди­ло, що за­ро­ди­ло
на де­ся­ти­нi ли­ше вi­сiм вiр­них кiп, кож­на ви­да­ла вi­сiм пу­дiв, i, ко­ли
хтось го­во­рив про це дядько­вi Ми­ко­лi, вiн, анiт­ро­хи не жу­ря­чись, вiд­по­вi­дав:

    - Хiба я ви­нен, що по­го­да не
пос­лу­ха­лась бо­га й ме­не? Тiльки ж че­рез неї не доб­рав я тро­хи зер­на,
так за­те по­ло­ва яка: хоч сам їж, хоч по­со­ли i по­па­дю го­дуй! Аби мав ко­рiв­чи­ну,
то на цiй по­ло­вi да­ва­ла б во­на не мо­ло­ко, а са­му сме­та­ну.

    - А мо­же, од­ра­зу-мас­ло, - шпи­га­ла
тiт­ка Ли­ке­рiя, во­на нi­як не мог­ла звик­ну­ти до вих­ва­лянь сво­го му­жа.

    - От цього, жiн­ко, вже не мо­же
бу­ти: мас­ло че­рез дiй­ки не про­лi­зе, - уточ­ню­вав без­не­вин­но дядько Ми­ко­ла.

    - А щоб те­бе та бо­дай те­бе,
- i пос­мiш­ка зми­ва­ла з по­жовк­ло­го об­лич­чя до­не­дав­ню при­чеп­ли­вiсть.

    Навiть у страш­ний ти­ся­ча
дев'ятсот трид­цять тре­тiй рiк, го­ло­ду­ючи, дядько Ми­ко­ла кеп­ку­вав iз
своєї не­до­лi. Зуст­рiв йо­го я вес­ною вже об­резк­ло­го, роз­ба­ла­ка­лись
про людське го­ре, зга­да­ли су­сi­дiв, що пе­ред­час­но пе­рей­шли на цвин­тар,
по­су­му­ва­ли, а про се­бе чо­ло­вiк ска­зав:

    - Нам що з Ли­ке­рi­ею? Хлi­ба
не­ма, за­те маємо в свою во­лю м'яса: у ме­не ж ху­до­би, не лi­че­но бу­ло! -
В йо­го очах, об­ве­де­них тi­ня­ми го­ло­ду, з'яви­ла­ся дав­ня ус­мiш­ка
життєлю­ба, а в моїх - сльоза… Не знаю чо­го, але в се­лi по­дей­ку­ва­ли, що
дядько Ми­ко­ла десь був знай­шов пе­ро жар-пти­цi. От аби знат­тя, чи прав­да
це?…

    Зараз дядько Ми­ко­ла смач­но нав­пiл
роз­ко­лює бе­ре­зо­вi i гра­бо­вi кря­жi. Ро­бить це вiн так: пi­дiй­ме над го­ло­вою
ко­лу­на, за­мах­неться, ска­же "гех" - i де­ре­во роз­ва­люється над­воє,
i зно­ву "гех" - i зно­ву на зем­лю ле­тять по­ло­вин­ки.

    Я прис­лу­ха­юсь до йо­го ге­хан­ня
й по­чи­наю пос­мi­ха­ти­ся.

    - Ти. чо­го, пiд­по­ма­га­чу,
зу­би шкi­риш? - ди­вується дядько Ми­ко­ла, роз­гой­ду­ючи ряс­ну, на дрiб­них
збор­ках сви­ту.

    - А чо­го ви за кож­ним ра­зом
ге­хаєте?

    - Чого? - ко­сує на ме­не чо­ло­вiк
очи­ма i ву­са­ми. - Нi­би ти не знаєш?

    - Не знаю.

    - Еге, по­га­нi твої дi­ла.

    - Поганi, але не ду­же… То чо­го?

    - Без "гех" де­ре­ва
не оси­лиш.

    - Хiба?

    - Не вi­риш - спро­буй! Ста­вай
на моє мiс­це.

    Я так i роб­лю: бе­ру ко­лу­на, за­ма­ху­юсь
- i вiн заст­ря­гає в оцуп­ку.

    - А що я то­бi ка­зав? - на­со­чу­ються
смi­хом ву­са i кир­па дядька Ми­ко­ли. - "Гех" у гос­по­дарст­вi -
ве­ли­ке дi­ло, на ньому усi дро­во­ру­би три­ма­ються.

    - Дядьку, а це прав­да, що ви
знай­шли пе­ро жар-пти­цi? - неж­да­но ви­па­люю я.

    - Хе, який ти цi­ка­вий! - ди­вується
чо­ло­вiк, вiн ог­ля­дається, а по всьому йо­го ви­ду й очах про­хо­дять зас­то­ро­га
i таємни­чiсть.

    Ну, хто б пiс­ля цьго не до­га­дав­ся,
що дядько Ми­ко­ла та­ки знай­шов пе­ро жар-пти­цi, тiльки не ду­же хо­че роз­ка­зу­ва­ти
про це. I знов на­дi мною май­ну­ло ча­ро­дiй­ст­во каз­ки. Я теж зир­каю на го­род
i ву­ли­цю, на­би­ва­юсь усiм своїм ви­ра­зом у вiр­нi спiльни­ки i ти­хенько-ти­хенько
з на­дiєю пи­та­юсь:

    - Дядьку, то ви та­ки знай­шли
це пе­ро?

    - Таки знай­шов, - ше­по­че
дядько, змов­ницьки прик­ла­дає пальця до ву­сiв i уст, а од­ним оком ко­сує на
ву­ли­цю. Але за­раз на нiй, ок­рiм та­бун­ця чор­них, що но­чу­ють у ко­ми­нi,
го­роб­цiв, не­ма нi ля­леч­ки.

    - I що ви з ним ро­би­ли? - аж
тенькає щось у ме­не все­ре­ди­нi.

    - Що? Ко­ли всi до­ма за­си­на­ли,
я при свiт­лi пе­ра жар-пти­цi шив лю­дям чо­бо­ти.

    - Шили чо­бо­ти? - роз­ча­ро­ва­но
пе­ре­пи­тую, i всi ви­дiн­ня каз­ки по­ки­да­ють ме­не.

    - А що ж я мав ро­би­ти, ко­ли
не бу­ло iн­шо­го свiт­ла? - од­ра­зу бе­реться смi­хом все об­лич­чя i ву­си­ща
прос­мiш­ни­ка.

    Коли так, то i я по­чи­наю пос­мi­ха­ти­ся,
ще й до­кiр­ли­во по­хи­ту­ва­ти го­ло­вою, щоб дядько Ми­ко­ла не ду­же ду­мав,
що йо­му по­вi­ри­ли на дур­нич­ку. А каз­ки все од­но жаль…

    Незабаром ми вдвох iде­мо до нас, i
дядько смач­но роз­по­вi­дає, якi вiн має ку­пи­ти ло­ша­та: нi в ко­го не те,
що в се­лi, а на­вiть у Лi­ти­нi й по­за Лi­ти­ном не бу­де та­ких нi по кра­сi,
нi по си­лi. Та­ку ху­до­би­ну дядько на злiсть во­ро­гам зби­рається прид­ба­ти
не впер­ше, та все чо­гось вiдк­ла­дає ку­пiв­лю. Вiн ка­же, що по­ки нi­як не
мо­же пi­дiб­ра­ти в са­мi­сiньку точ­ку масть, а су­сi­ди го­во­рять, що в
дядько­вiй ка­лит­цi ще не вис­вис­тiв­ся вi­тер. От ко­ли вис­вис­титься, то­дi
об'являться ло­ша­та. Але й без них дядько Ми­ко­ла не вва­жає се­бе зли­да­рем.
На­вiть ко­ли йо­го маєтки за­пи­су­ва­ли в Сiльра­дiвськi кни­ги, чо­ло­вiк до­во­див,
що вiн не бiд­няк, а се­редньома­ючий хлi­бо­роб.

    - Що ж ти се­редньо маєш? - пос­мiх­нув­ся
дядько Се­бас­тi­ян. - Жiн­ку та дi­тей?

    - Лiчи, Се­бас­тi­яне! - i дядько
Ми­ко­ла по­чав за­ги­на­ти пальцi спо­чат­ку на од­нiй, а да­лi на дру­гiй ру­цi.
- Ха­та є, в ха­тi - ко­мiр­чи­на, на дво­рi - клу­ня, хиж­ка, дро­вiт­ня, сту­па,
i жор­на маю, i гу­са­ка, i га­ла­га­на, i цi­ле под­вiр'я ку­рей, ще бiльше
яєць та шевське ре­мес­ло в ру­ках.

    - Оце на­лi­чив! Те­пер те­бе
мож­на за­пи­са­ти i в ду­ка­чi! - аж ви­танцьову­вав од смi­ху дядько Се­бас­тi­ян…

    Вдома дядько Ми­ко­ла вий­має з ки­ше­нi
оку­ля­ри, чiп­ляє їх на са­мий кiн­чик но­са, але чи­тає, не заг­ля­да­ючи в
скельця; те­пер на­вiть ву­са в дядька ста­ють серй­оз­ни­ми.

    Я ду­же ра­дiю, що мiй та­то жи­вий
i здо­ро­вий, чо­го й нам ба­жає, а да­лi мою ра­дiсть пiд­ми­ває смiх, бо чи­тається
те, що е в кож­но­му лис­тi: "А пе­ре­дай­те ще пок­лон до са­мої си­рої
зем­лi моєму близько­му ро­ди­чу Гна­ту, си­но­вi Да­ни­ла, що три­має Оля­ну,
доч­ку Пет­ра з ми­ки­тiвсько­го под­вiр'я. Хай лег­ко йо­му жи­веться i хлiб
жується…"

    Я уяв­ляю со­бi, як ви­со­чен­ний
дядько Гнйт, син Да­ни­лiв, си­дить со­бi на ла­вi й уми­нає хлiб, i ме­нi хо­четься
пирх­ну­ти. Але як тут зас­мiєшся, ко­ли батько­вi пок­ло­ни ви­би­ва­ють з ма­те­ри­них
очей во­ло­гу, а дiд i ба­бу­ся зво­руш­ли­во по­хи­ту­ють го­ло­ва­ми i на­пе­ред
уга­ду­ють, ко­му да­лi має йти ук­лiн. То­му i я, зiтх­нув­ши, сту­ляю ус­та i
теж по­чи­наю по­хи­ту­ва­ти го­ло­вою. Це у ме­не ви­хо­дить швид­ше, анiж у
ста­рих, та ось я ба­чу, що моя ста­ран­нiсть нас­то­ро­жує їх i, щоб не вiд­хо­пи­ти
яко­гось до­кiр­ли­во­го слiв­ця, по­чи­наю пильно прис­лу­ха­ти­ся до но­вих i
зно­ву-та­ки до са­мої си­рої зем­лi пок­ло­нiв. На­реш­тi i їм над­хо­дить кi­нець.
Ма­ти краєчком хуст­ки ви­ти­рає очi i пи­тається чи­тальни­ка, чи вiн пос­тує.

    - Коли в те­бе є панська бi­ло­ри­би­ця
або чер­во­но­ри­би­ця, то мо­жу й пос­ту­ва­ти у вас, - по­важ­нiє дядько Ми­ко­ла.

    Всi смi­ються, а ма­ти ки­дається до
пе­чi, щоб чимсь по­час­ту­ва­ти гос­тя. Я теж не лов­лю гав: пiд­ход­жу до при­пiч­ка
i бла­гальне див­лю­ся в по­доб­рi­лi ма­те­ри­нi очi.

    - Ну, чо­го то­бi, Ми­хай­ли­ку?
- ти­хо, лас­ка­во пи­тається ма­ти й гла­дить ру­кою мою го­ло­ву.

    - Нiчого, ма­мо, - жур­но зат­рем­тiв
i в ме­не го­лос. - От аби та­то скоріше приїхав.

    - Скучив за ним?

    - Скучив. Ма­мо, а мо­же та­ке
бу­ти, що та­то й чо­бо­ти при­ве­зе ме­нi?

    - Навряд, Ми­хай­ли­ку, ой, нав­ряд,
хо­ча б ду­шу при­вiз, i то бу­де доб­ре, - за­жу­ре­но пог­ля­ну­ла у вiк­но.

    - А хi­ба що?

    - Неспокiйна го­ди­на, та, мо­же,
якось обiй­деться… Ти щось хо­чеш?

    - Пустiть ме­не по­гу­ля­ти.

    - На ву­ли­цю?

    - Куди-небудь, - не­ви­раз­но
ка­жу, бо сам на­дi­юсь гай­ну­ти в лiс. Та про це кра­ще не заїка­тись, бо од­ра­зу
ска­жуть: там ще є бан­ди­ти.

    - Що ме­нi тiльки ро­би­ти з то­бою?
- тро­хи про­яс­нюється об­лич­чя ма­те­рi, i це вже доб­ра прик­ме­та для ме­не.
- Ну, ска­жи, ши­бе­ни­ку, що ро­би­ти з то­бою?

    - Що? Пус­ти­ти, та й го­дi.

    - Пустити, ка­жеш? - до­кiр­ли­во
хи­тає го­ло­вою.

    - Атож! - ра­дiю я, об­хоп­люю
ма­тiр ру­ка­ми, а очi пiд­вод­жу вго­ру.

    Це, ба­чу, ма­те­рi по­до­бається,
во­на пильно вдив­ляється в ме­не, ка­же, що я кла­по­ву­хий, з чим я охо­че по­год­жу­юсь,
да­лi за­щi­буе гуд­зик на ков­нi­рi i ма­хає ру­кою:

    - Катай уже, при­чеп­ли­вий.
Тiльки ж гля­ди, не пор­ви моїх ос­тан­нiх чо­бiт, не мо­ло­ти ни­ми, як цi­пом,
зем­лю, не влазь по са­мi­сiнькi ву­ха в ка­лю­жi та ба­юри та не драж­ни по
всiх кут­ках со­бак i не зчеп­люй­ся би­тись…

    - Добре, ма­мо! - вже з-за две­рей
охо­че гу­каю я i од­ра­зу ж за­бу­ваю все, чо­го ме­нi не мож­на ро­би­ти, бо
по­пе­ре­ду во­ля до са­мо­го ве­чо­ра!

    Коли я про­жо­гом вис­ка­кую на ву­ли­цю,
з-за су­сiднього ти­ну чую лу­ка­ве i в'їдли­ве "гi". Так мо­же вi­та­ти­ся
зi мною тiльки Пет­ро Шев­чик. Якої тiльки ка­вер­зи не при­хо­ва­но у цьому
"гi". Хо­ча ми з Пет­ром од­но­лiт­ки, вiн вва­жає, що йо­му тре­ба
стар­шу­ва­ти на­дi мною, бо ми­ну­ло­го ро­ку вже пас три ко­ро­ви, а я тiльки
вер­тiв­ся бi­ля дi­да i йо­го ре­мес­ла та, ко­ли тре­ба, по­па­сав на­шу си­ву
та­ран­ку­ва­ту вiд ста­рос­тi ко­би­лу; че­рез неї не раз ме­не бра­ла на глу­зи
пас­туш­ня. По-пер­ше, на­ша ко­ня­ка бу­ла здир­цею: не по­го­дуй чи­мось ла­сим
її з рук, нi­за­що не ся­деш на неї, по-дру­ге, нi­як її не мож­на бу­ло пус­ти­ти
в га­лоп, а спро­буєш, - гля­ди, за но­гу вку­сить. I то­му, ко­ли бу­ли пе­ре­го­ни,
я завж­ди, го­рю­ючи, ли­шав­ся по­зад усiх i тiльки мрi­яв про той час, ко­ли
до­ве­деться мча­ти на справжньому ко­нi…

    З-за пло­ту Пет­ро зверхньо, як нав­чив­ся,
у стар­ших пас­ту­хiв, пог­ля­дає на ме­не i зно­ву ка­же: "гi".

    Я вже ро­зу­мiю, ку­ди те­че во­да,
але з спiв­чут­тям пи­таю вдо­ви­чен­ка:

    - Це на те­бе дав­но ги­кав­ка
на­па­ла?

    -Та нi, як тiльки те­бе по­ба­чив, -
пiдс­мiюється Пет­ро i очи­ма прошт­ри­кує мої чо­бо­ти. - У ма­ми­нi взув­ся?

    - Колись бу­ли ма­ми­нi, те­пер
мої.

    - Твої?

    - Атож. Ма­ти со­бi ку­пи­ли но­вi,
а цi ме­нi дiс­та­ли­ся в спа­док.

    - А ти ча­сом не бре­шеш? - тем­не
Пет­ро­ве об­лич­чя стає спан­те­ли­че­ним: вiн i вi­рить i не вi­рить ме­нi.

    - Побiжи спи­тай­ся, моя ха­та
осьдеч­ки, - нед­ба­ло по­ка­зую пальцем у бiк своєї при­чiл­ко­вої стi­ни.

    - Гм, по­фор­ту­ни­ло то­бi, -
вже зазд­рiс­но го­во­рить Пет­ро, хо­ча б, зда­ва­ло­ся, чо­го йо­му за­ви­ду­ва­ти,
ко­ли вiн мав справж­нi­сiнькi чо­бо­ти, ши­тi на йо­го но­гу.

    - Петре, да­вай гай­не­мо в
лiс.

    - Чого ми там ще не ба­чи­ли? -
пi­доз­рi­ло ди­виться на ме­не.

    - Чого? - лов­лю очи­ма си­ню
дiб­ро­ву, що на­че ви­ку­пується у вес­ня­нiй во­дi. - По­ба­чи­мо лiс, та й
го­дi.

    - Найшов чим зди­ву­ва­ти: що я
зро­ду-вi­ку цього доб­ра не ба­чив?

    - То як хо­чеш, - зби­ра­юся
бiг­ти.

    - Стривай! - Пет­ро тро­хи роз­мiр­ко­вує,
пе­ре­ла­зить че­рез тин, стає по­пе­ред ме­не i вже влад­но ка­же: - Хо­дi­мо
за мною!

    - Оце доб­ре, що ти по­пе­ре­ду
пi­деш, - без­не­вин­но ка­жу.

    - А чо­го доб­ре? - з-за пле­ча
не­до­вiр­ли­во пог­ля­нув на ме­не Пет­ро.

    - Бо в ме­не чо­бо­ти су­хi­ши­ми
бу­дуть.

    - Хитрий який! - на­су­пив­ся
пас­ту­шок. - Спо­чат­ку я пi­ду по­пе­ре­ду, а по­тiм - ти!…

    Коли ми об­ми­наємо ли­по­вий шлях i
опи­няємось у до­лин­цi, нас ото­чує вор­ку­ван­ня струм­кiв. Спi­ва­ючи, во­ни
зак­ло­по­та­но пос­пi­ша­ють со­бi i до став­кiв, i до ле­вад, i на Вед­ме­жу
до­ли­ну, де в'юниться рi­чеч­ка. Во­на ще спить со­бi, а струм­ки вже б'ють у
буб­ни i ви­танцьову­ють на її кри­зi. То й ми теж по­чи­наємо тан­цю­ва­ти, i
за­раз уся ко­ман­дирська пи­ха сповз­ла з роз­па­шi­ло­го Пет­ро­во­го об­лич­чя.
I як тiльки не ви­ви­вається вiн на кри­зi, пе­рек­рив­лю­ючи тан­цю­ван­ня то
сво­го дядька Ми­ко­ли, то тiт­ки Нас­тi, то дя­ка Єрмо­лая, що, пiд­пив­ши, ви­би­ває
но­га­ми, на­че ко­ло­да­ми, ще й при­ка­зує: "Го-то-то, го-то-то!" В
обох нас уже об­ля­па­нi не тiльки чо­бо­ти, а й по­лот­ня­нi шта­не­ня­та, i
ка­тан­ки.

    Недалеко трiс­ну­ла кри­га.

    - Чуєш? - при­ги­на­ючись,
таємни­че пи­тає Пет­ро.

    - Чую.

    - А знаєш, що во­но?

    - Нi.

    - Це щу­ка хвос­том лiд роз­би­ває.

    - То в неї та­кий креп­кий
хвiст?

    - Як за­лi­зо! Це за­раз не­ве­ли­ка
вда­ри­ла, а то, бу­ва, як мах­не, так i виб'є опо­лон­ку, а з неї ота­кен­не
хвос­ти­ще прог­ля­не. Iно­дi, як по­фор­ту­нить, ри­бал­ка й ви­хоп­лює щу­ку
за хвiст на бе­рег.

    Ми прис­лу­хаємось до рiч­ки, i во­на
зно­ву зат­рi­ща­ла за вер­бо­ло­за­ми. Там теж уда­ри­ла хвос­том не­ве­ли­ка
щу­ка, бо опо­лон­ки не про­би­ла.

    Веселi й забрьоха­нi, вхо­ди­мо в
лiс. По ньому за­раз у вер­хо­вiт­тi i ни­зом гу­ля­ють шу­ми. Це, ви­дать, очi­ку­ючи
вес­ну, го­мо­нить ду­ша лi­су. Хо­ча я й ду­же люб­лю лiс, але по­бо­ю­юсь йо­го
ду­шi, во­на, як роз­сер­диться, то за­ве­де те­бе в та­кi нет­рi, де лю­ди не
хо­дять, де со­ки­ра не гу­ляє.

    А ще я люб­лю, як з лi­су нес­по­дi­ва­но
ви­гулькне ха­ти­на, заск­рип­лять во­рiт­ця, по­бi­жать стеж­ки до са­ду i до
па­сi­чиська. I люб­лю, ко­ли бе­ре­зо­вий сiк нак­ра­пає iз жо­лоб­ка, вiн так
гар­но вис­ту­кує: "тьоп-тьоп", що не­од­мiн­но за­вер­неш до нього i
при­ся­деш нав­по­чiп­ки. Та­кож люб­лю на­пас­ти на лi­со­ве дже­ре­ло i ди­ви­тись,
як во­но ко­ло­верт­нем вик­ру­чується з гли­би­ни. I люб­лю, ко­ли гри­би, об­няв­шись
мов бра­ти, зби­ра­ють на свої шап­ки ро­су, i люб­лю во­се­ни по ко­лi­на хо­ди­ти
в лис­тi, ко­ли так гар­но чер­во­нiє ка­ли­на i пах­нуть опеньки.

    Я охоп­люю обо­ма ру­ка­ми бе­ре­зу,
при­ту­ля­ючись ву­хом до неї, але во­на мов­чить, бо ще не роз­мерз­ся пiд ко­рою
сiк, ще мерт­во у лi­сi. На вер­шеч­ку бе­рес­та обiз­ва­ла­ся сой­ка. Ми по­ди­ви­лись
на її лис­ку­чi дзер­кальця, а Пет­ро за­пи­тав:

    - Знаєш, чо­му сой­ка нi­як не
мо­же до­ле­тi­ти до ви­рiю?

    - Чому?

    - Бо в неї в го­ло­вi не­ма од­нiєї
клеп­ки: про­ле­тить день, а по­тiм не­од­мiн­но хо­че взна­ти, скiльки ж во­на
вiд­ма­ха­ла верст, - i ле­тить на­зад.

    - Гм, - ди­ву­юсь я i прис­лу­ха­юсь
до пi­сеньки, що її сой­ка без­со­вiс­но вкра­ла в якоїсь пта­ши­ни. Сой­ка
пiдс­туп­на пти­ця: во­на мас­так ни­щи­ти дрiб­не птаст­во i їхнiм же го­ло­сом
ве­се­ли­ти се­бе.

    - Заєць! Заєць! - кри­чить Пет­ро
i ки­дається бiг­ти до кру­то­яру. По­мiж де­ре­ва­ми, не ду­же по­бо­ю­ючись
нас, прос­ка­кує ви­худ­лий за зи­му ву­хань i зни­кає в пiд­лiс­ку.

    - От аби ж руш­ни­ця бу­ла! -
жал­кує Пет­ро. А я анi­чу­тiн­ку не жал­кую, бо ду­же не люб­лю, ко­ли до­до­му
по­вер­га­ються мис­лив­цi, а за їхнi­ми по­яса­ми по­гой­дується зак­ри­вав­ле­на
ди­чи­на. Чим той бiд­ний заєць про­ви­нив­ся пе­ред звi­ри­ною, пта­ха­ми i
людьми?

    Враз я на­хи­ля­юся до кру­жеч­ка
нiзд­ряс­то­го снi­гу, що зе­лен­ку­ва­тим ков­нi­ром охо­пив мо­ло­денько­го
бе­реск­ле­та. Щось, на­че пальцем, про­би­ло снiг, я роз­гор­таю йо­го i ба­чу
нiж­ну, ще за­чох­ле­ну го­лiв­ку пiдс­нiж­ни­ка. Це вiн вiд­ху­кав дi­роч­ку в
снi­гу i по­тяг­нув­ся до сон­ця.

    Виходить, уже не мерт­вий лiс, бо ле­бе­дi
при­нес­ли на своїх кри­лах вес­ну i жит­тя!



Жираф - це кінь, виконаний за всіма вимогами замовника.
 
mr_smithДата: Понеділок, 20.09.2010, 03:36 | Повідомлення № 5
ADMIN
Група: Адміністратори
Повідомлень: 5114
х-статус:
You know what I mean?

РОЗДIЛ ДРУГИЙ

    

    Дiд го­во­рить, що з ме­не щось бу­де,
ба­бу­ся охо­че з ним по­год­жується, а ма­ти-ко­ли як; час­тi­ше во­на по­хи­тує
го­ло­вою i ка­же зов­сiм не те, що всмi­ха­ло­ся б ме­нi:

    - Може, з нього й бу­де який­сь
толк, як­що без­то­лоч он звiд­ти вий­де, - i пальцем по­ка­зу­ва­ла на те са­мi­сiньке
мiс­це, на яке при на­го­дi й те­пер де­ко­му по­ка­зу­ють.

    Але без­то­лоч "он звiд­ти"
не ду­же пос­пi­шає ви­хо­ди­ти, їй, ви­дать, спо­до­ба­лась моя "ма­кiт­ра",
в яку чо­гось пот­ра­пи­ли не рiв­нi, а кру­че­нi мiз­ки. До­рос­лi геть-чис­то
все ба­чать, що є i чо­го не­має в го­ло­вi ма­ло­го. Отож те­пер у моїх мiз­ках
креп­ко ха­зяй­нує без­то­лоч. I не по­ду­май­те, що я вже та­кий за­тя­тий або
який­сь ка­ла­мут­ник. Я не ду­же крив­люсь, ко­ли тре­ба щось ро­би­ти, охо­че
до­по­ма­гаю дi­ду­се­вi, па­су на­шу вред­ню­чу ко­ня­ку, ру­баю дро­ва, за­люб­ки
гост­рю са­пи, люб­лю з ма­мою щось са­ди­ти або розс­те­ля­ти по вес­ня­нiй во­дi
i зiл­лю по­лот­но, без охо­ти, а все-та­ки пот­ро­ху цю­каю сап­кою на го­ро­дi
i не вва­жаю се­бе ле­да­щом.

    Та є в ме­не, ко­ли пос­лу­ха­ти од­них,
сла­бiсть, а ко­ли по­вi­ри­ти iн­шим-ду­рiсть; са­ме во­на й зав­дає най­бiльшо­го
кло­по­ту та ли­ха. Якось я швид­ко, са­мо­туж­ки нав­чив­ся чи­та­ти, i вже,
на свої дев'ять ро­кiв, не­ма­ло про­ковт­нув доб­ра i мот­ло­ху, яко­го ще не
встиг­ли до­ку­ри­ти в моєму се­лi. Чи­тав я "Коб­за­ря" i "Ни­ву",
каз­ки i якiсь без по­чат­ку i кiн­ця ро­ма­ни, "Зад­нiп­ровську вiдьму,
або Чор­ний во­рон i зак­ри­вав­ле­на ру­ка" i "Три да­ми й чир­во­вий
ва­лет", а та­кож рiз­нi, кни­жеч­ки, ви­да­нi пет­лю­рiв­ця­ми, "сi­чо­ви­ми
стрiльця­ми" та Чер­во­ною Ар­мiєю. I вже то­дi ме­нi од­нi сло­ва ся­яли,
мов зо­рi, а iн­шi ту­ма­ни­ли го­ло­ву.

    В яйшсь роз­шар­па­нiй книж­цi я,
нап­рик­лад, ви­чи­тав, як став ди­ча­вi­ти один чо­ло­вiк, що по­ки­нув мiс­то.
Я спо­дi­вав­ся, що да­лi пi­дуть при­го­ди по­дiб­нi до при­год Ро­бiн­зо­на
Кру­зо, але нас­туп­нi сто­рiн­ки гли­бо­ко по­ра­ни­ли моє сер­це: край­ньою
ме­жею зди­ча­вiн­ня ви­яви­ло­ся осе­лен­ня то­го го­ро­дя­ни­на у сте­пах,
там вiн став ора­ти, сi­яти зем­лю i на­вiть мас­ти­ти свої чо­бо­ти дьогтем.

    Тодi я не знав, чим iще, ок­рiм
дьогтю, мож­на мас­ти­ти взут­тя. Я знав ли­ше, що взут­тя - це вже роз­кiш: в
ту по­ру роз­ру­хи чин­ба­рi за ре­мiнь зди­ра­ли шку­ру, i доб­рi чо­бо­ти об­хо­ди­лись
у двад­цять - двад­цять п'ять пу­дiв паш­нi. А оран­ка, особ­ли­во вес­ня­на,
вва­жа­ла­ся свя­тим дi­лом.

    Я пам'ятаю, як уро­чус­то про­вод­жа­ли
в по­ле плу­га­та­рiв iз ран­нiм плу­гом. Ко­ли ж во­ни по­вер­та­лись уве­че­рi
до­до­му, їх стрi­ча­ли ста­рi й ма­лi. А яка то бу­ла ра­дiсть, ко­ли орач вий­мав
то­бi з тор­би шма­ток при­черст­вi­ло­го хлi­ба i ка­зав, що вiн од зай­ця. Це
був най­кра­щий хлiб мо­го ди­тинст­ва! А хi­ба не свя­том ста­вав той день, ко­ли
ти сам тор­кав­ся до че­пiг i про­во­див свою пер­шу бо­роз­ну? I до­сi з гли­би­ни
ро­кiв ози­вається го­лос мо­го батька, який од­но­го прих­ма­ре­но­го ран­ку
пос­та­вив ме­не, ма­ло­го, ра­дiс­но­го i схвильова­но­го, до плу­га, а сам став
бi­ля ко­ней. До­ма вiн про на­шу пра­цю го­во­рив як про щось ге­роїчне:
"Хма­ри йдуть на нас, гро­ми об­ва­лю­ються над на­ми, блис­кав­ки па­да­ють
пе­ред на­ми i за на­ми, а ми со­бi оре­мо та й оре­мо по­ле".

    З щед­рi­вок, якi взим­ку вис­пi­ву­ва­лись
пiд вiк­на­ми доб­рих лю­дей, я знав, що за плу­гом на­вiть сам бог хо­див, а
бо­го­ма­тiр но­си­ла їсти ора­чам. То­му й до­сi, ко­ли я в по­лi ба­чу об­рис
жiн­ки, що не­се обiд уже не ора­че­вi, а трак­то­рис­ту чи ком­бай­не­ру, в
моїй ду­шi тре­пет­но схо­дяться ран­ко­вi ле­ген­ди ми­ну­ло­го з сьогод­нiш­нiм
днем…

    А ота книж­на по­гор­да до се­ля­ни­на
i йо­го крев­ної пра­цi по­ро­ди­ла в ме­нi пер­шу вiд­ра­зу до пи­хи, де б не
ви­щи­рю­ва­ла во­на свої iк­ла: чи з жи­тей­сько­го що­ден­ня, чи з кни­ги, бо
в книж­цi зле­лi­яне сло­во мае бу­ти справж­нiм свя­том ду­шi й мис­лi. Я ма­ло
то­дi стрi­чав­ся з скар­ба­ми людсько­го ду­ху, та грiх бу­ло б гу­ди­ти тi ча­си
- во­ни бу­ли по-своєму прек­рас­нi…

    Мати, ко­ли я, за­був­ши все на свi­тi,
при­па­дав до роз­до­бу­тої кни­ги, не раз гри­ма­ла на ме­не:

    - Свя­тий дух з на­ми! I що це за хло­пець!
Зно­ву при­пав до чо­гось, на­че за­мов­ле­ний. Та спом'янись i спам'ятай­ся на­реш­тi,
бо осьдеч­ки за­раз усе по­ле­тить у пiч!

    Правда, у пiч во­на так i не ки­ну­ла
жод­ної книж­ки, але пов­сяк­час пас­ла ме­не очи­ма, по­бо­ю­ючись, щоб чи­тан­ня
не пiд­ве­ре­ди­ло її ди­ти­ну.

    - Мамо, i що там тiльки мо­же
пiд­ве­ре­ди­ти?

    - Що?… А звiд­ки я знаю?

    - То чо­го ж та­ке го­во­ри­те?

    - Бо лю­ди ка­жуть… Он про­чи­тав
один ро­зум­ник геть усю бiб­лiю i поз­був­ся то­го, що мав у че­реп­ку, - по­ка­зу­ючи
пальцем на ло­ба, стра­хає ме­не свя­тим письмом.



Жираф - це кінь, виконаний за всіма вимогами замовника.
 
Форум селища міського типу Червоне, Червоне - зробимо кращим »  Школопедія (Школопедия) » Українська література » 7 клас - Тема: Михайло Стельмах. (7 клас - Тема: Михайло Стельмах.)
Сторінка 1 з 11
Пошук:


Оплата будь-яких послуг через інтернет

Вхід

Логін:
Пароль:

Інформація

Ваш IP: 54.161.108.158
Браузер:

Cайт живе: