rss · Субота, 18.11.2017, 13:30

Опитування

Маєток Терещенка
1. Відреставрувати
2. Музей і монастир
3. Мені байдуже
4. Тільки музей селища
5. Тільки монастир
6. Нехай розвалиться
Всього відповідей: 67
Сторінка 1 з 11
Модератор форуму: Shooler, lusi 
Форум селища міського типу Червоне, Червоне - зробимо кращим »  Школопедія (Школопедия) » Українська література » 6 клас - Тема: Степан Васильченко. (6 клас - Тема: Степан Васильченко.)
6 клас - Тема: Степан Васильченко.
ShoolerДата: Четвер, 09.04.2009, 23:20 | Повідомлення № 1
Супермодератор
Група: Модератори
Повідомлень: 3529
х-статус:
Veni! Vidi! Vici!

6 клас - Тема: Степан Васильченко.

“Басурмен”, “Свекор”.



Я - волк! И вожака хочу я трон.
Ведь жизнь имеет волчий нрав.
В ней справедливейший закон -
Кто всех сильнее тот и прав!
 
lusiДата: Вівторок, 14.04.2009, 01:50 | Повідомлення № 2
Шановний мешканець
Група: Друзі
Повідомлень: 458

Степан Васильченко (Панасенко) (1879 — 1932) народився 8 січня 1879р. в містечку Ічня на Чернігівщині в бідній сім'ї ремісника. У літературний процес Васильченко включився зрілим митцем із своїм власним поетичним голосом у 1910р., коли з'явились друком такі оригінальні його твори, як “Мужицька арихметика”, “Вечеря”, “У панів”, “На чужину”, “Циганка” та ін., пройняті любов'ю до людини праці, утвердженням віри в перемогу соціальної справедливості. Цьому передували тривалі роки становлення світоглядно-естетичних поглядів письменника, напружених пошуків ідей та форм художнього осмислення дійсності. Не випадково однією з провідних тем творчості Васильченка є життя народних учителів, яке було йому — педагогові за фахом і покликанням — особливо близьким. “Записки вчителя” (1898 — 1905) та інші щоденникові записи, куди Васильченко, за його визнанням, систематично “заносив свої учительські жалі та кривди”, стали згодом документальною основою багатьох реалістичних новел і оповідань. Дебютував письменник на літературній ниві оповіданням “Не устоял” (надруковане 1903р.). Згодом письменник значно доопрацював це оповідання й опублікував українською мовою під назвою “Антін Вова” (1910) (в наступних виданнях — “Вова”). У 1910 — 1912 рр. Васильченко пише й друкує цикл новел і оповідань, присвячених учительській темі (“Вечеря”, “З самого початку”, “Божественна Галя”, “Над Россю”, “Гріх” та ін.). Проблема виховання нової людини значною мірою зумовила звернення Васильченка до художнього опрацювання дитячої тематики, органічно пов'язаної з творами про вчителів. Глибоке розуміння психології дитини дало змогу Васильченку показати у своїх творах цікавий, поетичний духовний світ дитини. Не можна без хвилювання читати психологічні етюди письменника “Дощ”, “Дома”, “Волошки”, “Петруня”, оповідання “Роман”, “Увечері”, “Свекор”, “Басурмен” та ін. Оптимізм Васильченка з особливою виразністю виявився в одному з найкращих його творів, присвячених дітям, — “Циганка”. Окремий цикл у художньому доробку Васильченка складають твори, написані під безпосереднім враженням від першої світової війни, в якій письменник брав участь з 1914р. аж до Лютневої буржуазної революції. В “Окопному щоденнику”, оповіданнях “На золотому лоні”, “Під святий гомін”, “Отруйна квітка”, “Чорні маки” та ін. Васильченко зображує жахи імперіалістичної війни, сумні будні людей у сірих солдатських шинелях.



Я - Ангел!.. Только крылья в стирке, нимб на подзарядке, а рожки и хвост - это у меня наследственное...))))
 
mr_smithДата: Понеділок, 20.09.2010, 03:57 | Повідомлення № 3
ADMIN
Група: Адміністратори
Повідомлень: 5114
х-статус:
You know what I mean?

Степан
Васильченко

Басурмен

    Семен стоїть у сінях, заг­ля­дає в
од­чи­нені хатні двері.

    Він не­дав­но прибіг знад­во­ру i в
очах йо­му тем­но. Ха­та йо­му здається за тем­ний льох, вікна - за дірки, в які
за­зи­рає яс­ний день. Вся стіна пе­ред две­ри­ма обс­тав­ле­на чор­ни­ми сум­ни­ми
іко­на­ми, пе­ред ни­ми го­рить три лам­пад­ки, привішені вряд на дов­гих шнур­ках.
Десь да­ле­ко-да­ле­ко, як у гли­бокій норі, го­рять у печі дро­ва.

    Коло печі по­рається підти­ка­на ма­ти,
чер­во­на од ог­ню, з пас­ма­ми на чолі кіс, що ви­би­ли­ся з-під очіпка.

    - Мамо, дай­те снідать!..

    - А Бо­гу мо­лив­ся? Не по­мо­лиш­ся,
до са­мо­го ве­чо­ра не дам - так собі й знай, - ка­за­ла ма­ти, сер­ди­то
тьори­га­ючи ро­га­чем. - Людські діти в неділю, по­ки з церк­ви не вий­дуть,
то й ріски в рот не бе­руть, а ти, та­кий ло­ба­ню, схо­пив­ся, ло­ба не пе­рех­рес­тив­ши,
та до хліба за­раз тяг­неш­ся? Безст­рам­ни­ку!..

    - У дядька ж Ми­ки­ти більший
за ме­не, а йо­го ще ні ра­зу не мо­ли­ли! - гу­де плак­си­во Се­мен.

    Бач, з ко­го він при­вод бе­ре? З Ми­ки­ти!
Та то ж ши­бе­ник на те, на те він ма­ха­мет.

    А дя­ди­на ка­за­ла ж, що ми обид­ва
з Ми­ки­тою ма­ха­ме­ти.

    Мати по­бож­но скри­ви­ла­ся й зап­лю­щи­ла
очі.

    - Що ти вдієш із та­ким ка­те­ли­ком…
Із та­ким ло­бу­рем, та­ким хар­ци­зя­кою! - Далі скри­ви­ла­ся й, зітхнув­ши,
по­ча­ла всовіща­ти: - І що ти собі ду­маєш, Се­ме­не, ко­ли ти по­ро­зумієш?
Тож тільки невіра, ба­сур­ме­ни Бо­гу не хо­чуть мо­ли­ти­ся, а ти ж хре­ще­на
тва­рю­ка. Та те­бе ж за цеє в пек­ло, в огонь не­га­си­мий зав­да­дуть. Он
глянь, що бу­дуть ро­би­ти на тім світі грішни­кам! - ма­ти по­ка­за­ла ру­кою
на стіну.

    Семен спідло­ба зирк­нув у той бік,
де висіла на стіні ве­ли­ка кар­ти­на страш­но­го су­ду; од неї завж­ди
смерділо Се­ме­нові ду­хом чор­тя­чо­го куб­ла.

    Він одс­ту­пив далі й про­мо­вив
упер­то:

    - Хай зав­да­ють.

    - На ско­во­роді на га­рячій бу­деш
сидіти, га­ря­чу смо­лу бу­деш пи­ти.

    - Дарма…

    - Будуть те­бе куці залізним га­ком
за язик тяг­ну­ти.

    Язик у Се­ме­на в роті бо­яз­ко за­во­ру­шив­ся,
по­ко­ти­лась сли­на, і він сплю­нув.

    - А я вте­чу-у…

    - Куди? Дур­ню! Скрізь во­ни те­бе
знай­дуть, скрізь впійма­ють. Упійма­ють те­бе, ба­сур­ме­на, по­тяг­нуть на са­ме
дно в пек­ло і вки­нуть те­бе, неб­ла­гос­ло­вен­но­го, в ка­зан у кип­ля­чий…

    Шелевіють1, тріско­тять пе­ред іко­на­ми
лам­пад­ки; знад­во­ру доліта тя­гу­чий дзвін, ніби крізь сон скли­ка­ючи лю­дей
до служ­би: «Бе-ем!.. Бе-ем!..»

    Мати по­рається ко­ло печі, очі її
тьма­ряться, ту­маніють і вже лагідним, ти­хим го­ло­сом, як по­бож­ну каз­ку,
роз­повідає во­на про всі пе­кельні му­ки, які до­жи­да­ють на тім світі грішно­го
Се­ме­на.

    - Мамо, а ка­зан бу­де та­кий,
як ото мос­калі ка­шу ва­рять? - довірчи­во вже пе­ре­пи­тує він матір.

    - Буде ка­зан ве­ли­кий, ве­ли­кий
та гли­бо­кий…

    Стоїть Се­мен, схи­лив­шись на
причілок, за­ду­мав­ся.

    Довго він щось мірку­вав собі, зва­жу­вав,
далі зітхнув, ти­хо вий­шов на се­ре­ди­ну ха­ти й про­мо­вив:

    - Ну, моліть…

    Тихо в хаті. Чу­ти тільки, як
тріскає в печі.

    Мати од­хи­ли­ла го­ло­ву од печі,
схи­ли­ла­ся на ро­гач, ти­хо про­ка­зує мо­лит­ви. Пе­ред іко­на­ми стоїть, як
сол­дат на варті, Се­мен - од­на ру­ка, як прив’яза­на, дру­га ма­ха, як за­ве­де­на.
Плак­си­вим го­ло­сом пов­то­ряє він за матір’ю сло­ва мо­лит­ви, на­ма­га­ючись
три­ма­ти та­кий же, як і в неї, тон і інто­націю.

    Раз по раз ти­хе мо­ли­тов­не бур­ко­тан­ня
пе­ре­ри­вається сер­ди­ти­ми ви­гу­ка­ми:

    - Стій рівно! Бий пок­ло­ни! Не
вер­ти го­ло­вою, як ко­ня­ка! - І далі зно­ву лагідне, по­бож­не: - «І ос­та­ви
нам… дол­ги на­ша… яко же і ми…»

    У печі щось зашк­вар­ча­ло, за­шипіло,
ніби йо­го ош­па­ре­но ок­ро­пом.

    Мати ох­ну­ла й мит­тю крут­ну­ла­ся
до печі:

    - Трясця ж твоїй ма­тері ся­ких
та та­ких! Чи ти ж не ска­зив­ся, чор­то­во­го коріння гор­щик! - То­рох­тить
ро­га­чем, ха­пається якш­вид­ше ви­тяг­нуть із ог­ню ос­кан­да­ле­ний гор­щик,
по­ча­ла гри­ма­ти на йо­го та до­ко­ря­ти, як жи­во­го.

    Мамо: «яко­жеїми»… Ма­мо!.. - нудьгу­ючи,
на­вер­тає її до мо­лит­ви Се­мен.

    Мати, зак­ло­по­та­на і скон­фу­же­на,
до­ли­ває гор­щик во­дою, бу­бо­нить щось до йо­го, про Се­ме­на за­бу­ла.

    - Мамо! - з му­кою, із слізьми
бла­гає Се­мен, пе­рес­ту­па­ючи не­терп­ля­че з однієї но­ги на дру­гу, як на
га­ря­чо­му ка­мені. - Ма­мо! Чуєте чи ні? Ма­мо!

    - Та чо­го те­бе мор­дує ли­ха
го­ди­на? Ну, ка­жи, чо­го тобі? - витріщи­лась на нього ма­ти, по­вер­нув­шись
од гор­щи­ка.

    - Чого мор­дує! За­бу­ли вже?
«Яко­жеїми»…

    Мати про­лу­пується, по­бож­но,
крадько­ма хрес­титься, зітхає і зно­ву пе­ре­хо­дить на ти­хий мо­ли­тов­ний
тон.

    Семен б’є пок­ло­ни, не тор­ка­ючись
коліньми долівки, і охо­че за­дер­жує го­ло­ву на землі. Ко­ли він обіпреться
чо­лом об зем­лю, крізь власні йо­го но­ги, як у ви­лаз­ку, йо­му вид­но все,
що діється по­за­ду йо­го. Із ха­ти двері од­чи­нені в сіни, а із сіней вид­но
двір і ко­мо­ру в дворі. Ген дядьків Ряб­ко стоїть ко­ло ко­мо­ри, здається ве­ли­ким-ве­ли­ким,
як світ. «Чо­го ж то він за­зи­рає в ко­мо­ру?» - ду­має собі Се­мен. Далі, ки­нув­шись,
гу­кає як не­са­мо­ви­тий:

    - Мамо! Со­ба­ка до са­ла в ко­мо­ру
лізе!

    - Де? - ще го­лосніше крик­ну­ла
пе­ре­ля­ка­на ма­ти.

    Семен схоп­люється на но­ги і трьома
пуч­ка­ми, які в нього бу­ли скла­дені для хрес­та, по­ка­зує на двері:

    - А дивіться!

    Мати щось ки­ну­ла, щось ухо­пи­ла і
зник­ла за две­ри­ма як бу­ря.

    Залишившись у хаті сам, Се­мен заж­му­рив
очі і со­лод­ко-со­лод­ко по­тяг­нув­ся.

    Далі засміявся, підстриб­нув і ти­хенько,
навш­пиньках по­чав ви­танцьову­ва­ти:

    Тра-та-та! Тра-та-та!

    Сіла ба­ба на ко­та!..

    А в хаті ти­хо, тільки піч са­ма
собі по­ряд­кує - то­питься.

    Семен відра­зу змов­кає. Очі йо­го
за­го­ра­ються радісним, розбійницьким блис­ком.

    Зирк, зирк! - ни­ми по хаті.

    На вікні - ве­ли­кий не­до­ку­рок,
що батько ще зве­чо­ра за­був.

    У Се­ме­на - аж но­ги зат­ремтіли:
вхо­пив він йо­го жме­нею, як ме­те­ли­ка, взяв у пуч­ки, роз­див­ляється.

    Швидко виліз на ла­ву, при­хи­лив до
іко­ни близько свою го­ло­ву, при­ку­рює. Дим зас­те­ляє йо­му очі, шпи­гає в
ніс - він кри­виться, но­ги трем­тять од стра­ху й ра­дощів, і ли­це аж
міниться од щас­тя. Роз­па­лив­ши ци­гар­ку, він уст­ро­мив її в зу­би, взяв­ся
в бо­ки, осміхається сп’янілою посмішкою.

    - Семене!

    Семен озир­нув­ся - ма­ти.

    Мовби крізь сон пам’ятає Се­мен, як са­ма
со­бою ви­пурх­ну­ла з йо­го зубів ци­гар­ка, іскра­ми опа­лив­ши гу­бу, як чи­ясь
хо­лод­на ру­ка тіпа­ла йо­го по гу­бах; чув, як щось гу­па­ло в спи­ну і далі,
мов на кри­лах, мит­тю ви­нес­ло йо­го в сіни. - Іди мені геть! Іди, без­бож­ни­ку,
іди, невіро, з ха­ти зовсім! - на­ка­зує йо­му ма­ти. - Іди собі до ба­сур­менів,
жи­ви з ни­ми, а до­до­му не вер­тай­ся. І Се­мен, гірко ри­да­ючи, спо­ти­ка­ючись,
біг із сіней у да­лекі, невідомі світи…

    Набитий, Бо­гові не­угод­ний, виг­на­нець
із рідної ха­ти, - де йо­му більш підхо­дя­ще місце у світі, як не за клу­нею в
кро­пиві?..

    Сидить Се­мен там, зігнув­шись, пок­лав
го­ло­ву на коліна й гу­де. Гу­де й гу­де - вже й спи­на пе­ре­боліла, і сліз
не­ма, а він гу­де.

    Жаль йо­му на ма­му, ду­має, чим би
і їй жа­лю зав­да­ти.

    «Коли вже ви ви­га­няєте ме­не з до­му,
то кра­ще мені вмер­ти».

    - Гу-гу!.. - тяг­не він ліни­во,
а дум­ка ма­лює жалісну кар­ти­ну.

    Ось він умер, і не­суть йо­го до ями
з по­па­ми, з ко­рог­ва­ми, а ма­ма йде за йо­го тру­ною, по­лою ути­рається та
пла­че-пла­че:

    «А ку­ди ж це ти, мій си­ноч­ку, ви­ряд­жаєшся?!»

    А Се­мен їй докірли­во од­повідає:

    «Не знаєте ку­ди - в пек­ло!»

    «А на ко­го ж ти, мій го­луб­чи­ку,
по­ки­даєш?!»

    «Ага, те­пер «го­луб­чи­ку», - ду­має
собі Се­мен, - а тоді «ба­сур­мен»! Ні, несіть далі - не вста­ну».

    Аж ось і яма вже близько.

    Тут Се­мен за­со­вав­ся на місці й
каш­ля­нув.

    «Щоб, чо­го доб­ро­го, справді, не
роз­ди­вив­шись га­разд, не вки­ну­ли йо­го в яму, - по­ду­мав він бо­яз­ко,
уже тільки сам собі. - Ні, не­хай яма бу­де ще да­ле­ко-да­ле­ко-да­ле­ко…»

    Сонце підби­ло­ся ви­ще на не­бо і
ста­ло че­рез бур’яни гріти на Се­ме­на. За го­ро­да­ми вид­но не­бо, синє-синє
та круг­ле, ніби ве­ле­тенська по­лив’яна піч ви­па­люється на огні, міниться,
а під си­ня­вою не­ба геть-геть аж до лісу рябіє уся­ки­ми квітка­ми зе­ле­ний
луг.

    Дивиться Се­мен - квітки злодійку­ва­то
по­вис­тав­ля­ли го­лов­ки з тра­ви та всі, як од­на, мор­га­ють йо­му:

    «Тікай, Се­ме­не, сю­ди! Тікай, Се­ме­не,
сю­ди!»

    У Се­ме­на в го­лові дум­ки плу­та­ються,
по­хо­рон зра­зу ліквідується: тільки хотіли йо­го вки­ну­ти в яму - він з тру­ни
та далі! А піп за ним із ка­ди­лом: дер­жи, ло­ви йо­го! Ма­ти: «То це ти ду­рив
ме­не, ло­бот­ря­се? Стій же ти, ка­те­ли­ку, вер­неш­ся до­до­му!»

    У зап­ла­ка­них очах Се­ме­на вип­лив
нес­подіва­но і зат­ремтів блис­ку­чий сміх. Од­ра­зу він пе­рес­тав гус­ти, як
од­ру­бав; за­чер­вонівся і за­ких­котів дрібним невт­ри­ма­ним сміхом.

    Схопившись, вист­ри­бом че­рез ка­пус­ту,
че­рез бу­ря­ки по­дав­ся до лу­гу, ши­ро­ко розс­тав­ля­ючи ру­ки.

    Лежить Се­мен горілиць у ви­сокій
траві, вис­та­вив уверх коліно, ди­виться у синє не­бо, го­ло­ва - низько на
землі.

    Перед очи­ма ле­тить ма­ленький ко­мар…

    Здається, десь ви­со­ко в небі жу­ра­вель
ли­не. Над го­ло­вою не­да­ле­ко ма­ня­чить стеб­ли­на звіро­бою, і здається во­на
Се­ме­нові ви­со­ким-ви­со­ким, аж до не­ба, гілляс­тим та ряс­ним де­ре­вом… І
дру­ге вже та­ке, і третє… І ось уже всі квіти й тра­ви­ни ви­да­ються Се­ме­нові
ви­со­чен­ним та гус­тим чи то лісом, чи са­дом із див­них, невідо­мих
квіток-де­ре­вин. Лист­ки на них ве­ликі-ве­ликі, як зе­лені хи­мерні пок­риш­ки,
а квітки - ніби по­начіплю­вані чер­воні мис­ки, сині чаш­ки та чу­гу­ни, бла­китні
дзво­ни, жовті цеб­ри, жов­то­га­рячі діжі, а з то­го гус­то­го лісу, ніби вер­хо­ви­на
якоїсь скелі, ви­зи­рає йо­го влас­не коліно.

    Шугають ве­ли­чезні ме­телі у білих,
синіх, тем­но-ро­же­вих, по­зо­ло­че­них шов­ках. Сіда­ють на квітки, хи­та­ють
кри­ла­ми, як мальова­ни­ми ворітьми.

    Ген-ген ніби із са­мо­го не­ба шу­мить,
гу­де пат­ла­тий, во­ло­ха­тий джміль у до­ро­гих ри­зах, пе­ре­тя­тий шов­ко­ви­ми
по­яса­ми.

    Летить, гу­де, ніби ди­якон у церкві
служ­бу Бо­жу по­чи­нає:

    «Миром… Гос­по­ду… по-мо-о-о…»

    Далі спи­нив­ся він над однією чаш­кою,
за­зи­рає:

    «Що у вас тут та­ке?.. - По­кош­ту­вав,
по­ду­мав, про­бур­чав: - А нічо­го собі… - І зно­ву: По-мо-о-о…» І по­давсь, по­давсь,
по­давсь, кільки вид­но над вер­хо­ви­на­ми ди­во­виж­них квітчас­тих лісів.

    Комарі, муш­ки, усякі куз­ки за­пи­ща­ли
ціли­ми ро­ями, кож­не по-своєму, як той го­лос­ли­вий хор: «І… і… і… і…»

    Семен прос­тяг ру­ки, по­чи­нає ма­ха­ти
ни­ми, як ре­гент у церкві, підспівує їм то­неньким го­лос­ком, лад дає:

    - Господи, по-ми-и-и…

    Десь у гу­ща­вині, схо­вав­шись у
тіні ве­лет­ня-лист­ка, у срібні стру­ни вда­рив не­ви­ди­мий цим­баліст.

    Закували срібни­ми мо­ло­точ­ка­ми
ко­ва­ли­ки, зо­лоті десь вінчи­ки ку­ючи.

    Святі крав­чи­ки за­шуміли на
срібних ма­шин­ках. І ро­бо­ту роб­лять, і служ­бу Бо­жу прав­лять.

    Семен піднімає вго­ру ру­ки, ніби
підби­ра­ючи мо­туз­ки од не­бес­них дзвонів, і по­чи­нає пра­цю­ва­ти ру­ка­ми
й но­га­ми, і го­лос йо­го, як грім, роз­но­ситься да­ле­ко по всьому зе­ле­но­му
світу:

    Бом, дзень,

    Сав-ка вмер!

    Положили Сав-ку

    На ду-бо­ву лав-ку!

    Лав-ка гнеть-ся,

    Сав-ка смієть-ся!

    Припікає сон­це, па­рить по­чи­нає -
і па­хо­ща­ми об­ку­рюється увесь квітник-ліс. Жар­ко ди­хає ма­те­рин­ка,
п’яним ду­хом ди­ше де­ревій, ози­вається свя­тим ку­ре­вом смілка.

    Бринить, шу­мить свя­тий гар­ми­дер
все го­лосніше й шир­ше. І над усім га­мом геть-геть лу­на­ють мо­гучі пе­редз­во­ни
радісно­го но­во­го па­ла­ма­ря.



Жираф - це кінь, виконаний за всіма вимогами замовника.
 
mr_smithДата: Понеділок, 20.09.2010, 03:59 | Повідомлення № 4
ADMIN
Група: Адміністратори
Повідомлень: 5114
х-статус:
You know what I mean?

Степан
Васильович Васильченко

Свекор

    Тими сi­ри­ми ве­ли­ки­ми очи­ма, що
су­во­ро ог­ля­да­ли вся­ко­го з-пiд ве­ли­ко­го чо­ла, тiєю по­важ­ною хо­дою Ва­силько
завж­ди вик­ли­кав ус­мiш­ку в до­рос­лих. Ко­ли б хто по­чув, як бу­ло гук­не
вiн улiт­ку, од­вер­та­ючи од греч­ки ко­ро­ву, то, не ба­чив­ши йо­го, по­ду­мав
би, що то гри­має ста­рий, бо­ро­да­тий Ми­ки­та-ча­бан, а не ма­лий Ва­силько,
яко­му тiльки цiєї вес­ни по­ши­ли шта­ни.

    Дома Ва­силько ча­сом як поч­не
"ста­ру­ва­ти", то всi тiльки ди­ву­ються!

    За обi­дом не­хай тiльки хто нак­ри­шить
хлi­бом на сто­лi або ро­зiллє борщ з лож­ки, - Ва­силько так i гук­не, чи то
бу­де свiй, чи чу­жий: "А на­що так нак­ри­шу­ва­ти та на­ля­пу­ва­ти!"
Або за­бу­де хто шап­ку в ха­тi зня­ти, - вiн зра­зу ви­де­реться на ла­ву або
на ос­лiн, пiд­бе­реться, ски­не шап­ку й пуч­кою на об­ра­зи по­ка­же, мов­ля­чи
су­во­ро: "Он бач, що там та­ке!" Не впо­до­бається йо­му що-не­будь
- за­раз на пiч, ук­риється ряд­ном i поч­не звiд­тiль ви­чи­ту­ва­ти та всi не­по­ряд­ки
в ха­зяй­ст­вi пе­ре­би­ра­ти: i те в нас не­доб­ре, i те не так, як у лю­дей
ве­деться!

    Батько бу­ло слу­хає, а по­тiм ска­же:

    - Десь ти, Ва­си­лю, стар­ши­ною
бу­деш ко­лись, що та­кий сер­ди­тий!..

    Отакий Ва­силько. Не­дур­но всi в
сiм'ї взи­ва­ли йо­го "свек­ром".

    Свекор, све­кор, а про­те кож­но­го
ран­ку лю­бив ла­зи­ти пiд пiч, де в йо­го бу­ло схо­ва­не в ку­точ­ку з де­яких
цяцьок цi­ле ха­зяй­ст­во. Ча­сом з ран­ку до са­мо­го обi­ду си­дить там,
цяцька­ми ба­виться, щось до їх бу­бо­нить со­бi.

    - Ти б, Ва­сильку, взяв кра­ще
бук­ва­ря та аз­бу­ки вчив­ся, - ка­же йо­му од­но­го ра­зу ма­ти, - те­бе он
же­ни­ти по­ра, а ти раз у раз шма­руєшся по­пiд пiч­чю.

    - Ну, так i же­нiть, ко­ли по­ра!
- оз­вав­ся з-пiд пе­чi Ва­силько.

    - От та­кої!.. - смiється, ди­ву­ючись,
ма­ти, - а до шко­ли хо­ди­ти вже й не хо­чеш?

    - Що ме­нi та шко­ла - хлi­ба
дасть? - ста­рує десь у ку­точ­ку Ва­силько, пе­рек­ла­да­ючи бляш­ки та сте­кольця.

    Увечерi до ха­ти пос­хо­ди­лась уся
сiм'я: батько, ма­ти, два стар­ших бра­ти, сест­ра-дiв­ка. Пiс­ля ве­че­рi
батько сiв край сто­лу, схи­лив­ся на ру­ку, гля­нув на ма­тiр, на дi­ти та й
про­мов­ляє:

    - Хай йо­го батько сте­ряється!..
Не хо­чу вже ро­би­ти: ось i но­ги по­де­рев'янi­ли, спи­ну ло­мить, ру­ки бо­лять,
- ста­рий роб­лю­ся вже!.. Тре­ба, ма­буть, же­ни­ти кот­ро­го-не­будь з хлоп­цiв
та й ха­зяй­ст­во з рук пе­ре­да­ти. Не­хай ха­зяй­ну­ють мо­ло­дi, а нам вже з
ста­рою й од­по­чи­ти мож­на!

    Василько си­дить на по­лу ко­ло вiк­на,
не­мов ди­виться на мi­сяць, як вiн срiб­нi свої рiж­ки вист­ро­мив над вер­ба­ми;
а сам все ж ухо нас­тав­ляє, щоб по­чу­ти батько­ву мо­ву.

    - Тiльки кот­ро­го б нам з
трьох же­ни­ти? - мiр­кує батько да­лi. - Ми­ко­лi он на осiнь у мос­ка­лi тре­ба
йти, Пет­ро не скiн­чив ще на­уки своєї… хi­ба Ва­силь? Вiн вже й до ха­зяй­ст­ва
бiльше має охо­ти, нiж до вчен­ня.

    Василько спiд­ло­ба пог­ля­нув на
батька й зно­ву ди­виться у вiк­но, не­мов­би не про йо­го й рiч…

    - То як ти ска­жеш, Ва­си­лю? -
вдав­ся вже до йо­го батько. - Те­бе бу­де­мо же­ни­ти чи, мо­же, пож­де­мо, по­ки
Пет­ро шко­лу скiн­чить?

    - Ги!.. - зас­мi­яв­ся Ва­силько,
со­ром­ли­во зак­ри­ва­ючись ру­ка­вом. Батько­ва роз­мо­ва йо­му до впо­до­би,
про­те вiн сте­ре­жеться, чи не жар­тує батько.

    - Ну, то чо­го ж там смi­яти­ся!
- про­мов­ляє по­важ­но батько. - Ка­жи: ко­ли же­ни­ти - бу­де­мо же­ни­ти, ко­ли
нi - пi­дож­де­мо.

    - Кажи, Ва­сильку, - то, мо­же,
сьогод­нi де-не­будь i зас­ва­таємо дiв­чи­ну, - обiз­ва­ла­ся й ма­ти. Ва­силько
ог­ля­нув усiх - нiх­то не смiється. "Чо­му б i справ­дi ме­нi не же­ни­тись?"
- по­ду­мав вiн со­бi. Бу­ло б доб­ре, ко­ли б у йо­го бу­ла жiн­ка: обiд ва­ри­ла
б йо­му, со­роч­ки пра­ла, а вiн ле­жав би со­бi на пе­чi та по­гу­ку­вав би до
неї: "Ста­ра, а при­не­си ог­ню, я люльку за­па­лю!.." - Ну, то як
же? - ка­за­ла ма­ти. - Хо­чеш од­ру­жи­ти­ся?

    Василько ви­тер ру­ка­вом но­са, по­чер­во­нiв
тро­хи й про­мо­вив, зак­ри­ва­ючи рот ру­кою:

    - Хо-чу!..

    - Ну, от i га­разд! - ка­же
батько. - Те­пер тiльки мо­ло­ду тре­ба йо­му виб­ра­ти. Чи, мо­же, в те­бе вже
є на при­мi­тi яка?

    А в Ва­силька й справ­дi є вже од­на
дiв­чи­на на дум­цi. Дав­но вже спо­до­ба­лась йо­му чор­ноб­ри­ва Ган­на - ще
то­дi, як ви­ря­ту­ва­ла йо­го з баг­ню­ки, як вiн був заг­руз ко­лись, вер­та­ючись
з церк­ви; то­дi Ган­на ви­ря­ту­ва­ла спер­шу йо­го са­мо­го, по­тiм йо­го чо­бо­ти,
що тiльки ха­ляв­ки ви­зи­ра­ли з ка­лю­жi; втер­ла йо­му но­са, зап­ла­ка­не
об­лич­чя та на до­да­чу й по­цi­лу­ва­ла ще.

    - Ганну хо­чу, - про­мо­вив Ва­силько
смi­ли­вi­ше.

    - Ганну то й Ган­ну, - згод­жується
батько, - то­бi вид­нi­ше. Та ко­ли ка­за­ти прав­ду, то й дiв­ка во­на хо­ро­ша:
доб­ро­го ро­ду, й на вро­ду гар­на, й здо­ро­ва… та, мо­же, ще й при­да­но­го
сот п'ять да­дуть!.. По­мо­жи то­бi бо­же, Ва­си­лю!

    Василько знає, що тут йо­му слiд бу­ло
б по­дя­ку­ва­ти батько­вi, та чо­гось со­ро­мив­ся й тiльки чмих­нув но­сом.

    - Ну, то не бу­де­мо ж i га­яти­ся,
- ка­же да­лi батько, - бу­де­мо за­раз одя­га­ти­ся та й по руш­ни­ки пi­де­мо!..
По­дай-но йо­му Пет­ро­ву свит­ку! - гук­нув до ма­те­рi.

    Мати стяг­ла з жерд­ки сви­тин­ку,
чер­во­но­го по­яса - кли­че Ва­силька одя­га­тись. Ва­силько злiз з по­лу,
взяв па­лець у рот, бо­ком ви­хо­дить на се­ре­ди­ну ха­ти. Тро­хи не­мов со­ром­но
йо­му, ну та в но­ви­ну це, - то й не див­но. Одяг­ла йо­го ма­ти в сви­ти­ну,
по­ясом пiд­пе­ре­за­ла, в ки­ше­ню пок­ла­ла батько­ву люльку, па­пу­шу тю­тю­ну
за по­яс заст­ро­ми­ла. Батько взяв з сто­лу хлiб, дає йо­му пiд пах­ву. Взяв
Ва­силько той хлiб, обо­ма ру­ка­ми вче­пив­ся в йо­го, на­си­лу вдер­жить.

    - Ну, си­ну, по­мо­ли­мо­ся бо­гу
й пi­де­мо, по­ки зов­сiм не спiз­нi­ло, - ка­же до йо­го батько. - Тiльки тре­ба
то­бi ще де­що ска­за­ти, по­пе­ре­ду як iти. Чи бу­деш же ти за ме­не в гро­ма­ду
хо­ди­ти, по­дат­ки пла­ти­ти?

    В гро­ма­ду хо­ди­ти - Ва­силько за­люб­ки
хо­див би, а от по­дат­ки пла­ти­ти - то вже й не до ду­шi йо­му…

    - А де ж я гро­шей вiзьму? -
спи­тав вiн.

    - Як де гро­шей вiзьмеш? - ди­вується
батько. - А ти ж бу­деш за­роб­ля­ти! Бу­деш ора­ти, сi­яти, ко­си­ти… Ти ж то­дi
ха­зяїном бу­деш у нас. Ми те­бе всi бу­де­мо слу­ха­ти.

    - Е-е!.. - про­тяг Ва­силько з
не­пев­нiс­тю.

    - Будеш уже сам усе ро­би­ти -
се­бе й жiн­ку го­ду­ва­ти й зо­дя­га­ти, сест­ру за­мiж од­да­си, а ме­не з ма­тiр'ю
до смер­тi дог­ля­да­ти му­сиш. Бу­деш дог­ля­да­ти? - пе­ре­пи­тав батько.

    Василька в жар ки­ну­ло, а ушi за­ша­рi­лись.
Вiн уже й не ра­дий був, що роз­по­чав та­ку спра­ву!

    - Я не хо… - про­мо­вив вiн i
схлип­нув. Очi зра­зу на­ли­ли­ся слiзьми.

    - Ну, а як же, си­ну? - лас­ка­во
й ти­хо ка­зав батько. - Хто ж нас з ма­тiр'ю ста­не го­ду­ва­ти та дог­ля­да­ти?
По­ки ми зду­жа­ли - ро­би­ли, вас усiх го­ду­ва­ли, до ро­зу­му до­во­ди­ли, а
як пос­та­рi­ли­ся, то нев­же ж ти до­же­неш iз ха­ти, щоб ми з тор­бин­ка­ми
пiш­ли по­пiд­вi­кон­ню?

    Васильковi зро­би­лось i бо­яз­но чо­гось,
i, бо­же, як шко­да та­та з ма­мою…

    Хлiб ви­пав у йо­го з рук, i вiн на
всю ха­ту так i за­го­ло­сив:

    - Я ма-а-лий ще!..

    Всi, що бу­ли в ха­тi, да­лi не мог­ли
вже втер­пi­ти й ве­се­ло за­ре­го­та­ли.

    Василько гля­нув кру­гом i зро­зу­мiв,
що то все бу­ли жар­ти. Вiн з ра­до­щiв аж сам зас­мi­яв­ся. По­тiм за­со­ро­мив­ся,
зак­рив­ся ру­ка­ми та, ски­нув­ши Пет­ро­ву свит­ку, вист­ри­бом так i мет­нувсь
на пiч!

    Часто пiс­ля то­го пи­та­ли йо­го:

    - А що, Ва­си­лю, швид­ко бу­деш
же­ни­ти­ся? Ва­силько бу­ло по­мов­чить тро­хи, а по­тiм по­важ­но од­мо­вить:

    - Так-то й же­ни­тись!.. Там то­бi
та­ка мо­ро­ка, що не­хай йо­го й кат вiзьме!..

    

    1911



Жираф - це кінь, виконаний за всіма вимогами замовника.
 
Форум селища міського типу Червоне, Червоне - зробимо кращим »  Школопедія (Школопедия) » Українська література » 6 клас - Тема: Степан Васильченко. (6 клас - Тема: Степан Васильченко.)
Сторінка 1 з 11
Пошук:


Оплата будь-яких послуг через інтернет

Вхід

Логін:
Пароль:

Інформація

Ваш IP: 54.80.146.251
Браузер:

Cайт живе: