Степан
Васильченко
Басурмен
Семен стоїть у сінях, заглядає в
одчинені хатні двері.
Він недавно прибіг знадвору i в
очах йому темно. Хата йому здається за темний льох, вікна - за дірки, в які
зазирає ясний день. Вся стіна перед дверима обставлена чорними сумними
іконами, перед ними горить три лампадки, привішені вряд на довгих шнурках.
Десь далеко-далеко, як у глибокій норі, горять у печі дрова.
Коло печі порається підтикана мати,
червона од огню, з пасмами на чолі кіс, що вибилися з-під очіпка.
- Мамо, дайте снідать!..
- А Богу молився? Не помолишся,
до самого вечора не дам - так собі й знай, - казала мати, сердито
тьоригаючи рогачем. - Людські діти в неділю, поки з церкви не вийдуть,
то й ріски в рот не беруть, а ти, такий лобаню, схопився, лоба не перехрестивши,
та до хліба зараз тягнешся? Безстрамнику!..
- У дядька ж Микити більший
за мене, а його ще ні разу не молили! - гуде плаксиво Семен.
Бач, з кого він привод бере? З Микити!
Та то ж шибеник на те, на те він махамет.
А дядина казала ж, що ми обидва
з Микитою махамети.
Мати побожно скривилася й заплющила
очі.
- Що ти вдієш із таким кателиком…
Із таким лобурем, таким харцизякою! - Далі скривилася й, зітхнувши,
почала всовіщати: - І що ти собі думаєш, Семене, коли ти порозумієш?
Тож тільки невіра, басурмени Богу не хочуть молитися, а ти ж хрещена
тварюка. Та тебе ж за цеє в пекло, в огонь негасимий завдадуть. Он
глянь, що будуть робити на тім світі грішникам! - мати показала рукою
на стіну.
Семен спідлоба зиркнув у той бік,
де висіла на стіні велика картина страшного суду; од неї завжди
смерділо Семенові духом чортячого кубла.
Він одступив далі й промовив
уперто:
- На сковороді на гарячій будеш
сидіти, гарячу смолу будеш пити.
- Будуть тебе куці залізним гаком
за язик тягнути.
Язик у Семена в роті боязко заворушився,
покотилась слина, і він сплюнув.
- Куди? Дурню! Скрізь вони тебе
знайдуть, скрізь впіймають. Упіймають тебе, басурмена, потягнуть на саме
дно в пекло і вкинуть тебе, неблагословенного, в казан у киплячий…
Шелевіють1, тріскотять перед іконами
лампадки; знадвору доліта тягучий дзвін, ніби крізь сон скликаючи людей
до служби: «Бе-ем!.. Бе-ем!..»
Мати порається коло печі, очі її
тьмаряться, туманіють і вже лагідним, тихим голосом, як побожну казку,
розповідає вона про всі пекельні муки, які дожидають на тім світі грішного
Семена.
- Мамо, а казан буде такий,
як ото москалі кашу варять? - довірчиво вже перепитує він матір.
- Буде казан великий, великий
та глибокий…
Стоїть Семен, схилившись на
причілок, задумався.
Довго він щось міркував собі, зважував,
далі зітхнув, тихо вийшов на середину хати й промовив:
Тихо в хаті. Чути тільки, як
тріскає в печі.
Мати одхилила голову од печі,
схилилася на рогач, тихо проказує молитви. Перед іконами стоїть, як
солдат на варті, Семен - одна рука, як прив’язана, друга маха, як заведена.
Плаксивим голосом повторяє він за матір’ю слова молитви, намагаючись
тримати такий же, як і в неї, тон і інтонацію.
Раз по раз тихе молитовне буркотання
переривається сердитими вигуками:
- Стій рівно! Бий поклони! Не
верти головою, як коняка! - І далі знову лагідне, побожне: - «І остави
нам… долги наша… яко же і ми…»
У печі щось зашкварчало, зашипіло,
ніби його ошпарено окропом.
Мати охнула й миттю крутнулася
до печі:
- Трясця ж твоїй матері сяких
та таких! Чи ти ж не сказився, чортового коріння горщик! - Торохтить
рогачем, хапається якшвидше витягнуть із огню оскандалений горщик,
почала гримати на його та докоряти, як живого.
Мамо: «якожеїми»… Мамо!.. - нудьгуючи,
навертає її до молитви Семен.
Мати, заклопотана і сконфужена,
доливає горщик водою, бубонить щось до його, про Семена забула.
- Мамо! - з мукою, із слізьми
благає Семен, переступаючи нетерпляче з однієї ноги на другу, як на
гарячому камені. - Мамо! Чуєте чи ні? Мамо!
- Та чого тебе мордує лиха
година? Ну, кажи, чого тобі? - витріщилась на нього мати, повернувшись
од горщика.
- Чого мордує! Забули вже?
«Якожеїми»…
Мати пролупується, побожно,
крадькома хреститься, зітхає і знову переходить на тихий молитовний
тон.
Семен б’є поклони, не торкаючись
коліньми долівки, і охоче задержує голову на землі. Коли він обіпреться
чолом об землю, крізь власні його ноги, як у вилазку, йому видно все,
що діється позаду його. Із хати двері одчинені в сіни, а із сіней видно
двір і комору в дворі. Ген дядьків Рябко стоїть коло комори, здається великим-великим,
як світ. «Чого ж то він зазирає в комору?» - думає собі Семен. Далі, кинувшись,
гукає як несамовитий:
- Мамо! Собака до сала в комору
лізе!
- Де? - ще голосніше крикнула
перелякана мати.
Семен схоплюється на ноги і трьома
пучками, які в нього були складені для хреста, показує на двері:
Мати щось кинула, щось ухопила і
зникла за дверима як буря.
Залишившись у хаті сам, Семен зажмурив
очі і солодко-солодко потягнувся.
Далі засміявся, підстрибнув і тихенько,
навшпиньках почав витанцьовувати:
А в хаті тихо, тільки піч сама
собі порядкує - топиться.
Семен відразу змовкає. Очі його
загораються радісним, розбійницьким блиском.
Зирк, зирк! - ними по хаті.
На вікні - великий недокурок,
що батько ще звечора забув.
У Семена - аж ноги затремтіли:
вхопив він його жменею, як метелика, взяв у пучки, роздивляється.
Швидко виліз на лаву, прихилив до
ікони близько свою голову, прикурює. Дим застеляє йому очі, шпигає в
ніс - він кривиться, ноги тремтять од страху й радощів, і лице аж
міниться од щастя. Розпаливши цигарку, він устромив її в зуби, взявся
в боки, осміхається сп’янілою посмішкою.
Семен озирнувся - мати.
Мовби крізь сон пам’ятає Семен, як сама
собою випурхнула з його зубів цигарка, іскрами опаливши губу, як чиясь
холодна рука тіпала його по губах; чув, як щось гупало в спину і далі,
мов на крилах, миттю винесло його в сіни. - Іди мені геть! Іди, безбожнику,
іди, невіро, з хати зовсім! - наказує йому мати. - Іди собі до басурменів,
живи з ними, а додому не вертайся. І Семен, гірко ридаючи, спотикаючись,
біг із сіней у далекі, невідомі світи…
Набитий, Богові неугодний, вигнанець
із рідної хати, - де йому більш підходяще місце у світі, як не за клунею в
кропиві?..
Сидить Семен там, зігнувшись, поклав
голову на коліна й гуде. Гуде й гуде - вже й спина переболіла, і сліз
нема, а він гуде.
Жаль йому на маму, думає, чим би
і їй жалю завдати.
«Коли вже ви виганяєте мене з дому,
то краще мені вмерти».
- Гу-гу!.. - тягне він ліниво,
а думка малює жалісну картину.
Ось він умер, і несуть його до ями
з попами, з корогвами, а мама йде за його труною, полою утирається та
плаче-плаче:
«А куди ж це ти, мій синочку, виряджаєшся?!»
А Семен їй докірливо одповідає:
«Не знаєте куди - в пекло!»
«А на кого ж ти, мій голубчику,
покидаєш?!»
«Ага, тепер «голубчику», - думає
собі Семен, - а тоді «басурмен»! Ні, несіть далі - не встану».
Аж ось і яма вже близько.
Тут Семен засовався на місці й
кашлянув.
«Щоб, чого доброго, справді, не
роздивившись гаразд, не вкинули його в яму, - подумав він боязко,
уже тільки сам собі. - Ні, нехай яма буде ще далеко-далеко-далеко…»
Сонце підбилося вище на небо і
стало через бур’яни гріти на Семена. За городами видно небо, синє-синє
та кругле, ніби велетенська полив’яна піч випалюється на огні, міниться,
а під синявою неба геть-геть аж до лісу рябіє усякими квітками зелений
луг.
Дивиться Семен - квітки злодійкувато
повиставляли головки з трави та всі, як одна, моргають йому:
«Тікай, Семене, сюди! Тікай, Семене,
сюди!»
У Семена в голові думки плутаються,
похорон зразу ліквідується: тільки хотіли його вкинути в яму - він з труни
та далі! А піп за ним із кадилом: держи, лови його! Мати: «То це ти дурив
мене, лоботрясе? Стій же ти, кателику, вернешся додому!»
У заплаканих очах Семена виплив
несподівано і затремтів блискучий сміх. Одразу він перестав густи, як
одрубав; зачервонівся і закихкотів дрібним невтриманим сміхом.
Схопившись, вистрибом через капусту,
через буряки подався до лугу, широко розставляючи руки.
Лежить Семен горілиць у високій
траві, виставив уверх коліно, дивиться у синє небо, голова - низько на
землі.
Перед очима летить маленький комар…
Здається, десь високо в небі журавель
лине. Над головою недалеко манячить стеблина звіробою, і здається вона
Семенові високим-високим, аж до неба, гіллястим та рясним деревом… І
друге вже таке, і третє… І ось уже всі квіти й травини видаються Семенові
височенним та густим чи то лісом, чи садом із дивних, невідомих
квіток-деревин. Листки на них великі-великі, як зелені химерні покришки,
а квітки - ніби поначіплювані червоні миски, сині чашки та чугуни, блакитні
дзвони, жовті цебри, жовтогарячі діжі, а з того густого лісу, ніби верховина
якоїсь скелі, визирає його власне коліно.
Шугають величезні метелі у білих,
синіх, темно-рожевих, позолочених шовках. Сідають на квітки, хитають
крилами, як мальованими ворітьми.
Ген-ген ніби із самого неба шумить,
гуде патлатий, волохатий джміль у дорогих ризах, перетятий шовковими
поясами.
Летить, гуде, ніби диякон у церкві
службу Божу починає:
«Миром… Господу… по-мо-о-о…»
Далі спинився він над однією чашкою,
зазирає:
«Що у вас тут таке?.. - Покоштував,
подумав, пробурчав: - А нічого собі… - І знову: По-мо-о-о…» І подавсь, подавсь,
подавсь, кільки видно над верховинами дивовижних квітчастих лісів.
Комарі, мушки, усякі кузки запищали
цілими роями, кожне по-своєму, як той голосливий хор: «І… і… і… і…»
Семен простяг руки, починає махати
ними, як регент у церкві, підспівує їм тоненьким голоском, лад дає:
Десь у гущавині, сховавшись у
тіні велетня-листка, у срібні струни вдарив невидимий цимбаліст.
Закували срібними молоточками
ковалики, золоті десь вінчики куючи.
Святі кравчики зашуміли на
срібних машинках. І роботу роблять, і службу Божу правлять.
Семен піднімає вгору руки, ніби
підбираючи мотузки од небесних дзвонів, і починає працювати руками
й ногами, і голос його, як грім, розноситься далеко по всьому зеленому
світу:
Припікає сонце, парить починає -
і пахощами обкурюється увесь квітник-ліс. Жарко дихає материнка,
п’яним духом дише деревій, озивається святим куревом смілка.
Бринить, шумить святий гармидер
все голосніше й ширше. І над усім гамом геть-геть лунають могучі передзвони
радісного нового паламаря.