На Щу­ку хтось бо­ма­гу в суд по­дав,

    Що буцім би во­на та­кеє ви­роб­ля­ла,

    Що у став­ку ніхто жит­тя не мав:

    Того заїла в смерть, дру­го­го
обідра­ла.

    Піймали Щу­ку мо­лодці

    Та в шап­лиці

    Гуртом до су­ду при­тас­ка­ли,

    Хоча чу­би й мок­ренькі ста­ли.

    На той раз суд­дя­ми бу­ли

    Якіїсь два Ос­ли,

    Одна нікчем­на Шка­па

    Та два ста­реньких Ца­па,-

    Усе на­род, як ба­чи­те, та­кий

    Добрячий та пло­хий.

    За стряп­чо­го, як завсігди го­диться,

    Була прис­тав­ле­на Ли­си­ця…

    А чут­ка у гаю бу­ла та­ка,

    Що ніби Щу­ка та час­тенько,

    Як тільки зро­биться тем­ненько,

    Лисиці й шле - то щу­пач­ка,

    То со­теньку ка­ра­сиків жи­веньких

    Або линів гар­неньких…

    Чи справді так бу­ло, чи, мо­же, хто
збре­хав

    (Хто во­рогів не мав!),-

    А все-та­ки ка­тюзі,

    Як ка­жуть, бу­де по зас­лузі.

    Зійшлися судді, ста­ли роз­би­рать:

    Коли, і як во­но, і що їй при­су­ди­ти?

    Як не муд­руй, а прав­ди ніде діти.

    Кінців не мож­на по­хо­вать…

    Не дов­го ду­ма­ли - ріши­ли -

    І Щу­ку на вербі повіси­ти звеліли.

    - Дозвольте і мені, па­но­ве,
річ дер­жать,-

    Тут обізва­ла­ся Ли­си­ця.-

    Розбійницю та­ку не так су­дить го­диться:

    Щоб більше жа­ху їй зав­дать

    І щоб усяк бо­яв­ся так ро­би­ти, -

    У річці вра­жу Щу­ку уто­пи­ти!

    - Розумна річ! - всі за­ча­ли
гу­кать.

    Послухали Ли­сич­ку

    І Щу­ку ки­ну­ли - у річку.

    Весною Му­ха-ле­да­щи­ця

    Майнула у са­док

    На ряст, на квіти по­ди­виться,

    Почуть Зо­зу­лин го­ло­сок.

    От при­мос­ти­лась на кра­солі

    Та й ду­має про те,

    Що як то гар­но жить на волі,

    Коли усе цвіте.

    Сидить, спе­си­во пог­ля­дає,

    Що ро­биться в сад­ку;

    Вітрець ти­хе­сенько гой­дає,

    Мов пан­ноч­ку яку…

    Побачила Бджо­ла бли­зенько:

    - Добридень! - ка­же їй. -

    Оддиш хоч тро­хи, моя ненько,

    Сідай отут мерщій.

    - Та ніко­ли мені сидіти, -

    Одвітує Бджо­ла, -

    Вже час до пасіки летіти:

    Далеко від се­ла.

    - Яка по­га­на, - Му­ха ка­же,
-

    На світі до­ленька твоя:

    Раненько вста­не, пізно ля­же…

    Мені б отак - змарніла б я,

    За тиж­день би го­ло­воньку схи­ли­ла.

    Моє жит­тя, го­луб­ко ми­ла, -

    Талан як слід:

    Чи де бен­кет, чи де обід

    Або весілляч­ко, ро­ди­ни, -

    Такої гар­ної го­ди­ни

    Ніколи не вте­ряю я:

    І їм, і ла­сую до­волі, -

    Не те що кло­по­ти у полі

    І пра­ця бідная твоя! -

    На річ та­ку Бджо­ла ска­за­ла:

    - Нехай во­но і так;

    Та тільки он що я чу­ва­ла,

    Що Му­ху зне­ва­жає всяк,

    Що де ти не потк­неш­ся

    Або до стра­ви до­торк­неш­ся, -

    Тебе га­ня­ють скрізь:

    Непрохана не лізь.

    - Стару но­вин­ку, - ка­же Му­ха,
-

    Десь до­ве­лось тобі по­чуть!..

    Запевне, ду­рень дур­ня слу­ха…

    Велике діло - про­же­нуть!

    Не мож­на в двері - я в ква­тир­ку

    Або пролізу в іншу дірку -

    І зась усім!

    Нехай ся бай­ка му­хам бу­де,

    Щоб не ска­за­ли ча­сом лю­де,

    Що на­до­ку­чив їм.

    Раз Жа­ба вилізла на бе­рег по­ди­виться

    Та й тро­шеч­ки на со­неч­ку
погріться.

    Побачила Во­ла

    Та й ка­же под­рузі ти­хенько

    (Вигадлива бу­ла!):

    - Який здо­ро­вий, моя ненько!

    Ну що, сест­ри­це, як над­мусь,

    То й я та­ка зроб­люсь?

    От бу­дуть жа­би ди­ву­ваться! -

    І де вже, сест­ро, нам рівняться… -

    Казать їй дру­га по­ча­ла;

    А та не слу­ха… дметься… дметься…

    - Що, сест­ро, як тобі
здається,

    Побільшала хоч тро­хи я?

    - Та ні, го­лу­бонько моя!

    - Ну, а те­пе­реч­ки? Ди­ви­ся!

    - Та годі, сест­ро, сха­ме­ни­ся!
-

    Не слу­ха Жа­ба, дметься гірш,

    Все ду­має, що ста­не більш.

    Та й що, дур­на, собі зро­би­ла?

    З на­ту­ги лус­ну­ла - та й одубіла!

    Такі і в світі жа­би є,

    Прощайте, ніде прав­ди діти;

    А по мені - най­луч­че жи­ти,

    Як ми­ло­серд­ний Бог дає.