- Дзинь…

    - Дзінь…

    - Бумс!

    Я ле­жу, спо­ви­тий темінь-тем­но­тою,
і слу­хаю, як він ба­виться. Він дав­но жи­ве в нашій хаті, мо­же, у запічку, а
мо­же, під ла­вою, де, згор­нув­шись клуб­ком, дрімає Со­пу­ха. Він зовсім не
боїться Со­пу­хи і час­то спить на її м'якеньких ла­пах. А ра­но-вранці, ко­ли
до­ма ніко­го не­ма і вікна зак­риті вікон­ни­ця­ми, він при­хо­дить до ме­не в
гості. Сідає на бильце мо­го ліжка і видз­во­нює срібни­ми підківка­ми.

    - Дзинь…

    - Дзінь…

    - Бумс!

    Зараз він у кут­ку біля мис­ни­ка.
Там чор­на діжа з во­дою, там вог­ко й тем­но, але я ба­чу йо­го. Він то­ненький,
як стеб­лин­ка, той хи­мер­ний чо­ловічок. І світиться - синім вог­нем. А бист­рий,
мо­тор­ний - не вслідкуєш за ним. Шасть, шасть! - так і бігає по долівці, та
все ско­ком-при-ско­ком, так і пур­хає по хаті, і здається: блис­кає світля­чок
у пітьмі. Крильця у нього легкі й про­зорі, як у трав'яно­го ко­ни­ка, і ко­ли
він зма­хує крильця­ми, во­ни ти­хо шер­хо­тять, май­же не­чут­но потріску­ють:
трісь-трісь-трісь…

    Зранку йо­му ве­се­ло; ма­буть, доб­ре
вис­пав­ся, пох­рум­кав пше­ничні крих­ти (я на­си­пав йо­му на лаві) і за­раз
ви­гу­люється - підска­кує на одній нозі. Підско­чить і вда­рить підківка­ми:
дзень! Підско­чить і вда­рить: дзень! І сам прис­лу­хається, як у нього ви­хо­дить
оте срібне дзенькан­ня.

    Ось він пурх­нув з по­лиці на ослін
і заст­ри­бав до ме­не. Ди­ви, ди­ви, то він драж­ниться: стриб-стриб - підско­чить
до ме­не, а тоді стриб-стриб - тікає на­зад. І язи­ком приц­мо­кує, на­че при­мов­ляє:
"Буц, буц, не бо­юц!”

    Ага, ду­маю, ти в ме­не дог­раєшся.
За­раз я те­бе злов­лю…

    Тихенько про­со­вую но­гу з-під ковд­ри;
і тільки я ви­су­нув п'яти - му­раш­ки побігли по тілу, побігли… аж до теп­лих
гру­дей. Зав­ми­раю, жду, по­ки но­ги звик­нуть до лоскітли­вих му­ра­шок.
Потім ля­гаю на живіт і спус­ка­юсь до­до­лу. Су­неться ковд­ра, су­нусь і я, і
по­ви­саю десь у повітрі, по­ви­саю над чор­ною пелькою. Мені шпи­гає в лікті,
я скри­кую "ой!” і пус­каю ковд­ру, і па­даю, і рап­том тор­ка­юсь чо­гось хо­лод­но­го,
і то, ви­яв­ляється, долівка.

    Ні, я геть не зля­кав­ся, прос­то по­ду­мав,
що впав у гли­бо­ченьку яму, і в ме­не дри­жать коліна. Ось я трош­ки пос­тою,
по­див­люсь, ку­ди мені йти. Вни­зу так і ди­ше темінь, і хо­лод ха­пає за спи­ну.
Мо­же, на­зад? Ліжко ось тут, ковзь - і схо­ва­юсь під ковд­ру… Еге ж, а той
чортпк? Він же ди­виться з кут­ка і сміється. Ну чо­го ти смієшся? Ду­маєш, я
зля­кав­ся? Стри­вай, піймаю те­бе за хво, тоді по­ба­чиш. (А ти знаєш, що та­ке
хво? Ахві? Ах­ва? Не знаєш? Отож-бо! Це хвос­тик у хвалька… та­ко­го, як ти).

    Темно кру­гом, я нас­тав­ляю ру­ки
(на­че гра­юсь у киці-ба­би) і навш­пиньках сту­паю в ку­ток. Щось ше­лес­тить
проз ме­не, я роз­су­ваю темінь з-пе­ред очей і при­див­ля­юсь: де ж він, ма­лий
ша­ла­путько?

    - Бульк! - стри­бає під но­ги
мені хит­рий чо­ловічок, від нього тільки срібна тінь, я шас­таю ру­ка­ми: не­ма!…
Ку­ди ж він утік? Об­ма­цую долівку. Щось мок­ре вни­зу, лип­ке, не­мов­би
тісто. А ось - місяч­не кру­жа­ло. Во­но ледь-ледь по­гой­дується, відся­ває
тьмя­ним блис­ком, і хтось на ньому ска­че і лун­ко б'є підбо­ра­ми: бу­ме!
бум!

    Тс-с-с! Він тут.

    Я до­ло­нею - раз! - ляс­нув по кру­жа­лу,
хлюп­ну­ла во­да з-під ру­ки.

    Вода в цин­ко­во­му та­зи­ку.

    І я при­га­дав.

    Після до­щу за­тек­ла у нас ха­та. Спер­шу
на стелі зро­би­лась жов­та рай­дуж­на пля­ма, не­мов­би хтось на­ма­лю­вав кри­ве
і трош­ки за­мур­за­не сон­це. Потім сон­це скри­ви­лось ще більше, підплив­ло
во­дою, і до­до­лу за­ка­па­ли руді, пе­ремішані з гли­ною сльози. Краплі - бу­ме!
- би­ли з роз­го­ну в підло­гу, ви­дов­бу­ва­ли собі лун­ки, і ско­ро на­ша
долівка ста­ла та­кою подзьоба­ною, як на кар­тин­ках Місяць, - вся в діроч­ках
і ям­ках.

    Це бу­ла ди­во­ви­жа, я бігав по
хаті і заг­ля­дав у лун­ки, над яки­ми тріска­лись бульбаш­ки, а ма­ти ска­за­ла:
"Ой го­ренько! По­топ!… Що ж во­но бу­де!” - і при­тяг­ла ноч­ви, і підста­ви­ла
та­зик.

    Даремно ма­ти зля­ка­лась, нічо­го
страш­но­го не ста­ло­ся. Нав­па­ки, у нашій хаті за­лу­на­ла му­зи­ка; старі
де­рев'яні ноч­ви гра­ли по-своєму, і цин­ко­вий та­зик, куп­ле­ний в сільмазі,
грав по-своєму. Дзум, дзинь, дзінь! - ози­вав­ся та­зик, і звук був та­кий, на­че
би­ли мо­ло­точ­ка­ми по скля­них бу­рульках. А ноч­ви ка­за­ли ко­рот­ко й глу­хо:
бу­ме!

    Так во­ни й гра­ли. І в них ви­хо­ди­ло
влад, і зву­ча­ла в хаті криш­та­ле­ва му­зи­ка кра­пель:

    - Дзинь…

    - Дзінь…

    - Буме!

    Я вже й за­був, чо­го опи­нив­ся
тут, біля мис­ни­ка; стою і слу­хаю, як наб­ря­ка­ють краплі, як во­ни зри­ва­ються
зі стелі, як про­ши­ва­ють тем­ря­ву, як ви­бу­ха­ють ме­лодійним зву­ком.

    Треба дов­го жда­ти, по­ки булькне
во­да у та­зи­ку, і я підга­няю крап­лю: "Па­дай, ну па­дай швид­ше!” Уяв­ляю
собі: ось по­ви­сає на стелі ту­га на­мис­ти­на, круглішає, на­ли­вається і рап­том…

    І рап­том - лусь!

    Я здриг­нув­ся, не зра­зу вто­ро­пав,
що то бу­ла крап­ля і що во­на дзьобну­ла ме­не у самісінький ніс, бриз­ну­ла в
очі ро­сою. Я ще й не прокліпав хо­лод­ну ро­су, як щось май­ну­ло пе­реді мною
- за­шер­хотіли крильця, си­ня іскра пурх­ну­ла на мис­ник, аж на верх­ню по­ли­цю.
То він - срібний чо­ловічок! Утік од ме­не.

    Утік - і враз по­темніша­ло в кут­ку.
Ла­ва й діжа ста­ли во­ло­хаті. "Чхи!” - пирх­ну­ла Со­пу­ха. Пирх­ну­ла і за­во­ру­ши­лась.

    "Тікай!” - шарп­ну­ло ме­не.

    І ко­ли я біжу на­зад, за мною
біжить хо­ло­док, і тем­ря­ва же­неться за мною, хтось ніби хо­че вку­си­ти за
п'яти. Я спро­жо­га ки­да­юсь у постіль і шур­хаю з го­ло­вою під ковд­ру:

    "А що, вку­сив?” - і ти­хенько сміюсь.

    Я ле­жу і сміюсь (бо та­ки сприт­но
втік), і щось шу­мить в го­лові, десь ніби кле­па­ють ко­ва­ли­ки. Мож­на
скільки зав­год­но слу­ха­ти, як ве­селі ко­ва­ли­ки один з-пе­ред од­но­го мо­ло­тять
по ко­вад­лу, мож­на й по­ба­чи­ти їх, вог­нис­то-чер­во­них ко­ва­ликів, але
за­раз мені не до цього. Я нас­тов­бур­чив ковд­ру, вий­шов гар­ний курінь над
го­ло­вою; тих­цем виг­ля­даю з то­го ку­ре­ня і ба­чу, яке чу­дер­нацьке ви­до­ви­ще
снується в хаті.

    Сонячне кіно!

    Мати ду­має, що вранці я сплю, і за­чи­няє
вікон­ниці. Хай за­чи­няє - так ще кра­ще. Бо в одній вікон­ниці, щоб ви зна­ли,
є ма­леньке вічко. Там був су­чок, він, ма­буть, ви­сох, роз­хи­тав­ся й ви­пав,
і зро­би­лось у дошці круг­ле вікон­це - дуч­ко. Крізь те дуч­ко па­дає у ха­ту
дов­гий жмут проміння.

    Це моє кіно.

    Дивіться, що во­но бу­де.

    Темно. Жевріє тільки ву­зенька смуж­ка,
во­на тяг­неться навс­ко­си, од вікна до печі. А за нею, за цією смуж­кою, ти­хо
й чор­но. Та ось… ожи­ла, за­во­ру­ши­лась пітьма. На­че хтось ско­ло­тив її -
підня­лись дрібненькі пу­шин­ки. Во­ни ви­хо­дять із тем­ря­ви і на світлі ста­ють
зо­ло­ти­ми, ро­же­во-пух­нас­ти­ми. Ти­хо сну­ють пу­шин­ки, пли­вуть од­на за
од­ною, то підніма­ються, то опус­ка­ються, то зни­ка­ють зовсім.

    Я ко­лись і не знав, що в нашій хаті
жи­ве стільки ма­лечі… Ви не смійтесь, ви кра­ще при­дивіться - во­ни живі. Ба­чи­те:
їх си­ла-си­лен­на, але ніхто не штов­хається, не зас­ту­пає до­ро­ги, не за­ва­жає
іншим. Бо це не прості, це Виш­неві Пу­шин­ки.

    Так, так, са­ме Виш­неві.

    Коли квітнуть са­ди, і то­полі сто­ять
у біло­му пусі, не­мов обліплені ва­тою, і кульба­би світять під ха­тою жов­ти­ми
со­неч­ка­ми, - ось тоді Виш­неві Пу­шин­ки жи­вуть у са­ду, на волі. Во­ни си­дять
у ча­шеч­ках квітів, білі-білі клу­боч­ки. Вітер ко­ли­ше їх, сон­це зігріває,
бджо­ли го­ду­ють ме­дом. А потім: одцвіта­ють вишні, опа­дає пух із то­полі,
ма­ти відчи­няє вікно, і Пу­шин­ки із су­мом пе­ре­би­ра­ються в ха­ту.

    Бува, про­ки­неш­ся вранці, а скрізь
- на підвіконні, на лаві, на долівці - пов­но біло­го пу­ху, біло­го цвіту, жов­то­го
пил­ку. А на тій по­роші - кволі й хо­лодні Пу­шин­ки; во­ни ледь во­ру­шаться,
роз­пов­за­ються хто ку­ди.

    До но­вої вес­ни хо­ва­ються Пу­шин­ки
у тем­них за­кут­ках. Бо їх, ма­леньких, мо­же і дощ при­би­ти, і вітер
завіять, і ко­мар за­ду­шить.

    Цілими дня­ми во­ни си­дять ниш­ком.
Су­му­ють за сон­цем, за фіалка­ми, за виш­не­вим цвітом. І тільки тоді, ко­ли
ти­хо, ко­ли в хаті жеврів промінь, ви­хо­дять на світло і по­чи­на­ють свої за­ба­ви.

    Гляньте, які во­ни чемні й по­важні.
Гур­том, по­во­леньки вис­ту­па­ють із тем­ря­ви, ма­ленькі живі клу­боч­ки.
Все більше й більше їх при­бу­ває на світлу га­ля­ви­ну. І кож­на Пу­шин­ка об­хо­дить
своїх под­руг, ни­зенько присідає й ка­же: "Виш­не­вих снів тобі, сест­ро!”

    Освітлені сон­цем, во­ни ме­рех­тять,
не­мов зіроч­ки. Їх безліч, їх гус­то, як ма­ку, і всі ро­же­во зблис­ку­ють,
сну­ють і ро­яться в пітьмі, спліта­ючи свої сліди в хи­мер­не ме­ре­жи­во.

    Вони тан­цю­ють.

    Чуєте? "Дзинь… дзінь… бом…” То гра­ють
краплі во­ди.

    Падаючи, краплі на­тя­гу­ють стру­ни,
Пу­шин­ки тор­ка­ють їх, і бри­нить у хаті си­ня дже­рельна му­зи­ка.

    Снують Виш­неві Пу­шин­ки, ме­рех­тять,
круж­ля­ють на світлі - та­нок ма­леньких прин­цес!

    Та рап­том - що це? На­че війну­ло
вітром, підхо­пи­ло й зміша­ло Пу­шин­ки, і во­ни си­по­ну­ли врозтіч, в глухі
за­кут­ки.

    Ага, ось хто зля­кав їх!

    З-за тем­ної кручі вип­лив­ла чор­на
пір'їна. Без­шум­но, пок­радьки вий­шла на світло. Я теж по­ду­мав - пір'їна,
аж то піратське суд­но. Ніс зак­ру­че­ний змієм, у два ря­ди вес­ла, і стоїть
на па­лубі капітан-роз­би­ша­ка, на ймен­ня Вир­ви­зуб, і гу­кає своїм бан­дю­гам:
"Ха­пай­те Пу­ши­нок! Тягніть їх сю­ди!” І ри­нув, пішов ко­ра­бель на ло­ви,
піра­ти ляс­ка­ють вес­ла­ми, б'ють по воді, б'ють по го­ло­вах, тяг­нуть за ко­си
не­щас­них…

    - Ви що? - крик­нув я з-під
ковд­ри. - Уши­вай­тесь геть, бо дам! Бо за­раз як вста­ну!

    І я встав - на коліна, і ковд­ру по­тяг­нув
на плечі, і да­вай кри­чать на піратів; а в хаті тем­но, і во­ни пли­вуть собі
далі, до вікна, роз­га­ня­ють бідних Пу­ши­нок.

    - Дзинь! - щось трісну­ло, і я
по­ба­чив, як шуг­ну­ла зго­ри си­ню­ва­та іскра, вда­ри­ла по пір'їні, по
розбійницько­му суд­ну, зва­ли­ла йо­го у темінь.

    Молодець! То мій чо­ловічок! Срібляс­тий!

    Я аж за­ги­цав на ліжку.

    Та ось при­чу­лось мені: на долівці,
в густій пітьмі, щось ша­ру­дить, потріскує, поск­ри­пує. Навіть при­чув­ся
тупіт і ти­хе дзінькан­ня. І я здо­га­дав­ся:то во­ни ру­ба­ються! Він їх зва­лив
на підло­гу, і те­пер роз­би­ша­ки ото­чи­ли йо­го - мо­го чо­ловічка - і з шаб­ля­ми
насіда­ють на нього.

    Держись! Я за­раз!

    Хотів був стриб­ну­ти з ліжка, бігти
на ви­руч­ку, та сха­ме­нув­ся: тем­но, ще нас­туп­лю на ко­гось. І тут я зга­дав:
по­руч стоїть ослін. Біжком, нав­по­мац­ки пе­реб­рав­ся ту­ди, ви­дер­ся на
підвікон­ня. Відчи­нив ква­тир­ку, штурх­нув ку­ла­ком у вікон­ни­цю.

    І хли­ну­ло гост­ре світло.

    Наче піском сип­ну­ло у вічі. Я за­ту­лив­ся
до­ло­ня­ми, пос­то­яв засліпле­ний, по­ки відмигтіло мені в го­лові. Гля­нув
па долівку.

    Там уже нічо­го не бу­ло.

    Ні піратів, ні мо­го чо­ловічка. І
Виш­неві Пу­шин­ки зник­ли.

    І в хаті все при­нишк­ло. Ста­ра без­зу­ба
піч як роз­зя­ви­ла чор­но­го ро­та, так і зав­мер­ла. І ла­ва ста­ла під
стіною, упер­лась на чо­тирьох ла­пах, на­че їй ска­за­ли: зам­ри! І на мис­ни­ку,
за склом, вист­рун­чи­лись, як сол­да­ти, чар­ки, сулійки, пляш­ки.

    Хитрий на­род! Ди­вись, при­таїлись,
мов­чать, ніби ніхто нічо­го не ба­чив.

    Я не став їх пи­та­ти про бійку - да­рем­но.
Ні сло­ва не ска­жуть. У них свої сек­ре­ти. Та я й сам знаю, що піра­ти, Пу­шин­ки
і кри­ла­тий чо­ловічок розбігли­ся, як тільки відчи­нив я вікон­ни­цю. Во­ни
не люб­лять, щоб їх розг­ля­да­ли лю­ди. Во­ни ма­ленькі, але ду­же горді.

    Розбіглись мої не­ви­дим­ки. Ха­та
ста­ла як ха­та. Пов­но во­ди у ноч­вах і в та­зи­ку, во­да по­тек­ла й на
долівку, і по­тяг­лись аж до печі мокрі тем­но-руді лат­ки. На це ди­ви­тись
неціка­во, я за­су­нув па­лець у дуч­ко й заг­рюк­нув вікон­ни­цю.

    Знов у тем­но­му царстві.

    Лежу й ду­маю: звідки він узяв­ся,
хо­роб­рий та­кий чо­ловічок? Ма­буть, на­ро­див­ся з кра­пель. Гусінь, ме­те­ли­ки,
ко­ни­ки, ро­гаті жу­ки - всі во­ни на­род­жу­ються з ли­чи­нок або ля­ле­чок,
на­топ­та­них ва­тою. А срібний чо­ловічок на­ро­див­ся, ма­буть, з па­ду­чої
краплі. Кра­пе­ли­на роз­би­лась - дзум! - він тут же вис­ко­чив, стрях­нув­ся
і шмиг­нув під ла­ву. Там підсох, розп­ра­вив крильця і, як по­чув, що ка­пає
во­да зі стелі, зра­зу ожив, та да­вай стри­бать і пур­хать між крап­ля­ми, і
ло­вить їх, і дзенькать підківка­ми. Та­кий дрібненький, а нічо­го не боїться -
ні тем­ря­ви, ні па­вуків, ні Со­пу­хи. Бач, з ма­ху ки­нув­ся на піратів. Я ще
ду­мав, зби­рав­ся, виг­ля­дав з-під по­душ­ки, а він блис­нув шаб­ли­ною і на
суд­но: впе­ред! Ціка­во, як йо­го зва­ти?

    - Гей, чо­ловіче, як те­бе зва­ти?
- гук­нув я ту­ди, де стоїть діжа й хи­тається чор­на тінь.

    Мовчок. Ані зву­ку. Ти­хо й тем­но,
як у вусі.

    - Буме! - рап­том оз­ва­лась
крап­ля. "Ага! - зрадів я. - Те­пер знаю: те­бе зва­ти Бу­ме”. Бу­ме, Бум­сик,
Бум­сюк… А де твоя Бум­си­ха, де ма­ле Бум­се­ня? Де дід Бум­си­ло і ба­ба Бум­сюч­ка?
Ну, ска­жи! Мов­чить. І дух за­таїв.

    Мені ду­же хо­четься взя­ти Бум­са в
ру­ки, роз­ди­ви­ти­ся, по­ху­ка­ти на нього, пог­ла­ди­ти крильця. А мо­же, й
схо­ва­ти в ко­роб­ку… Е, ні! Він ум­ре. Він за­сох­не… Я ду­маю: що, як­би
ніч-сліпо­та заб­ра­ла ме­не у свої пе­че­ри і там при­ва­ли­ла б камінням і за­ли­ши­ла
навіки. Що я ро­бив би сам-самісінький… під зем­лею… де ка­жа­ни, хо­лод і
тьма? Як би я пла­кав, і бив­ся об стіни, і блу­кав би сліпцем - то страш­не.

    А ме­те­лик? А той ме­те­лик, яко­го
я по­са­див у ко­роб­ку? У нього крильця бу­ли жов­то-білі, а на лап­ках, на ву­сах
- зо­ло­тис­тий пи­лок. Він був та­кий вер­тун, та­кий насмішник, так ви­во­див
ме­не по дво­ру, по­ки я не спіймав йо­го. Він упи­рав­ся, не хотів лізти в ко­роб­ку,
ша­мотів, про­сив­ся: пус­ти! Я не пус­тив. Я пок­лав йо­го у ко­роб­ку, а ко­роб­ку
в запічок і… за­був. Аж во­се­ни, як су­ши­ли вишні, зга­дав. Ки­нув­ся до ме­те­ли­ка
- що це? Сухі шка­ра­луп­ки… по­рох­ня… попілець. Зотлів бідо­ла­ха вза­перті.

    Для чо­го вби­ва­ти жи­ве? Чуєш, Бу­ме?

    Гуляй собі в нашій хаті. Бігай, стри­бай
де хо­чеш. Я те­бе не чіпа­ти­му. Ніко­ли.

    Ось тобі крих­ти на лаві, ось мо­ло­ко
у блю­деч­ку - їж, поп­рав­ляй­ся. Чуєш, Бум­сюк?

    Я вже ве­ли­кий і знаю, що Со­пу­хою
ля­ка­ють дітей. Бу­ло, кру­тиш­ся в ліжку, ма­ти наг­ри­має й ска­же:

    "Ось пок­ли­чу Со­пу­ху…” Ска­же, по­га­сить
світло і піде са­ма на кух­ню. А ти ле­жиш, і страш­но-страш­но тобі; но­ги,.
як у рав­ли­ка, по­ти­ху втя­гу­ються, втя­гу­ються під гру­ди, і шия втя­гується,
і ніс хо­вається між колінця­ми.

    Ти скру­тив­ся ка­ла­чи­ком, ле­жиш
- нічи­чирк. Все в тобі заніміло, зіщу­ли­лось, тільки ву­ха рос­туть. Рос­туть
ву­ха, як ло­пу­хи, пнуться в тем­ря­ву, лов­лять най­тихіше шкря­ботіння. О,
по­ча­лось!… Це во­на!… Там, під ла­вою, у най­чорнішо­му кут­ку, со­пе Со­пу­ха,
так со­пе, аж вітер хо­дить по хаті. Я нак­ри­ва­юсь по­душ­кою, по­чи­наю ка­за­ти
про се­бе "га-ла-ла”!, щоб заг­лу­ши­ти звірю­ку, але де там! Щось шкре­беться,
щось дму­хає і під по­душ­ку. І втя­мить не мо­жу, чи то Со­пу­ха со­пе, чи сам
вис­вис­тую но­сом. Ні, то во­на ча­ла­пає!

    Я зап­лю­щую очі, сильно-сильно зап­лю­щую,
до пе­ко­ти, до чер­во­но­го жа­ру, та все од­но ба­чу: встає - бу­ра куд­ла­та
Со­пу­ха… чмих­ну­ла, обт­ру­си­ла­ся, а тоді гоп на ла­ву. Ба, то вже не ла­ва,
то ли­са ста­ра вов­чи­ця; чап-ча­лап, чап-ча­лап, - йде, пе­рес­тав­ляє ла­пи,
су­не до мо­го ліжка. Вер­хи на вов­чиці - Со­пу­ха.

    Не кричіть. Не жа­хай­тесь. Не клич­те
ма­ми. Знаєте, що тре­ба зро­би­ти?

    Треба ска­за­ти: "Бу­ме, за мною!” -
і стриб­ну­ти з ліжка. Так, це страш­но, але з ва­ми Бу­ме, і ви ко­ман­дир, і
за спи­ною кінно­та, шаблі на­го­ло. Ру­шай­те в ата­ку, сміливіше! Стисніть ку­ла­ки,
зціпте зу­би, ви муж­чи­на; тем­ря­ву штовхніть пле­чем, грудьми впе­ред і при­мов­ляй­те:

    Барі
варі вде

    Ми з матір'ю го­туємо обід.

    Аж на го­род, у зе­ле­не гар­бу­зин­ня
заїха­ла на­ша ка­би­ця. За тим гар­бу­зин­ням, що гус­то спле­ло­ся і ви­пи­нає
вго­ру свої ба­то­ги, не вид­но бу­ло б і ка­биці, як­би не ви­со­кий ди­мар,
справж­ня тобі ко­ра­бельна тру­ба - чор­на, з жов­тим обод­ком по­се­ре­дині.

    Зараз на плиті ки­пить ва­жез­ний ка­зан,
з-під криш­ки йо­го сер­ди­то пух­кає ка­ша. Я підки­даю су­хе ба­дил­ля, даю
"па­ру в кот­лах”, щоб дим шу­гав із тру­би з вог­нем та іскра­ми.

    Мати си­дить по­руч на стільчи­ку,
чис­тить кар­топ­лю, луш­пин­ня дов­гою струж­кою те­че їй в по­дол. Во­на ду­має
щось про своє, не ба­чить, як ста­рається її син, а то б нас­ва­ри­лась: "При­га­си
во­гонь, бо ха­ту спа­лиш!”

    Тут у нас гар­но: кру­гом буй­на го­ро­ди­на,
во­на обс­ту­пи­ла ка­би­цю гус­тим жи­воп­ло­том, і мені аж на плечі зви­са­ють
ту­генькі гар­бу­зи­ки, струч­ки ква­солі й го­ро­ху. Зем­ля ко­ло плит­ки утоп­та­на,
я її до блис­ку ви­чов­гав штаньми. Чис­то й за­тиш­но тут, і в душі співа­ють
півни­ки:

    Я
мо­ряк, кра­си­вый сам со­бою…

    На на­шо­му кут­ку, в Шат­ри­щах,
хлопців не­ма. Вва­жай, ми з матір'ю тут самі, бо що то за сусіди - під яр­ком
Гли­пи­на ха­та (а Гли­па ціли­ми дня­ми спить), далі за­бу­та й об­шар­па­на
осе­ля ста­рої Сіро­хи, у кот­рої, ка­жуть, після війни два хлоп­чи­ки підірва­лись
на міні.

    Від Шат­рищів до се­ла да­ле­ко, і
ма­ти не пус­кає ме­не ту­ди. Я один блу­каю в са­ду, сам один ку­па­юсь на
річці… А втім, чо­го це один? Ко­ли я схи­ля­юсь над річкою і дов­го-дов­го див­люсь
у во­ду, із тремт­ли­во­го дна, із жи­вої су­тені вип­ли­ва­ють до ме­не двоє
об­лич. То мої друзі - Адам і Ніна.

    У мо­го дру­га товс­те ім'я - Адам.
От Ніна - тон­ке, про­зо­ре ім'я. Поп­ро­буй­те на язик: Ні-і-ін-на… Прав­да,
бри­нить, як звук па­ву­тин­ки на вітрі? А те­пер: Ад-ддам… Уяв­ляєш собі ве­ли­чез­ний,
не­мов ко­зацька мо­ги­ла, дзвін і йо­го стом­ле­ний вечірній го­лос: ддам!…

    Не бу­ло в бе­резі кра­що­го місця,
ніж на бро­ду.

    Тиха ма­ленька річка, де-не-де ков­бані,
корчі,.хо­лод­на тінь од вер­би, аж ось і кам'яний брід.

    Його вид­но зда­ле­ку. Бе­рег зе­ле­ний,
ку­шир, осо­ка, ла­тат­тя, і се­ред гус­тої тра­ви - не­на­че сло­но­ва спи­на.
Гор­бом вис­ту­пає ва­лун.

    Слюдяними блискітка­ми виг­рає на
сонці світло-сірий камінь.

    Це по­чи­нається брід.

    На бро­ду ма­ти пе­ре білиз­ну. Бу­ва,
як розвішає по ку­щах та по вер­бах білі пок­ри­ва­ла й на­во­лоч­ки, гля­неш -
на­че спус­ти­лись на луг па­ра­шу­ти.

    Я по­ма­гаю мамі: бов­та­юсь у воді
- до зе­ле­них "сиріт” на тілі. Як­що не ку­па­юсь, то пов­заю на колінах, вив­чаю
скелі-по­ро­ги, во­дос­па­ди, про­то­ки, ост­ро­ви й пе­че­ри.

    Так от, про скелі-по­ро­ги. Це не
якісь там мо­гутні скелі, це дві кам'яні пла­хи, рівні й гла­денькі, по яких
протікав річка. Од­на пла­ха під во­дою, дру­га вис­ту­пає з во­ди, між ни­ми
гли­бо­ка щіли­на.

    Щілина - то моя про­то­ка.

    Вона тро­хи вузька, ту­ди ледь но­ги
мої про­ла­зять, за­те ні в ко­го іншо­го та­кої про­то­ки не­ма. Річка тут ши­ро­ко
роз­ли­вається по кам'яно­му ло­жу, плюс­ко­тить, пе­ре­ко­чує хвильки, відся­ває
жи­вим сріблом. Пог­рав­шись на сонці, во­да па­дає в про­то­ку і свар­ли­во
булько­че десь під камінням.

    Цілий день мож­на слу­хать, як дзюр­чить
во­да.

    Сядеш на камінь (а він га­ря­чий!… І
крізь штанці пе­че),. спус­тиш но­ги в щіли­ну і зам­реш. Там, у гли­бині, кле­ко­че
ту­гий про­низ­ли­вий струмінь, ви­пи­хає те­бе з тісної пе­чер­ки. І во­да нас­поді
тем­на, сту­де­на, зра­зу ло­мить в кістках, но­ги аж зак­ля­ка­ють.

    Виставиш п'яти на сон­це, а сам заг­ля­даєш
в роз­ко­ли­ну. Звер­ху камінь чис­тий, гла­денько відполіро­ва­ний, та чим
далі вниз - темніший, слизький, бу­рий від мо­ху. І вгли­бині розвіва­ються
густі вов­нисті бо­ро­ди, такі бо­ро­диська, як у Чер­но­мо­ра; пов­за­ють там
сто­ногі рач­ки, во­дяні бло­хи і хтось сер­ди­то дму­хає із дна.

    Аж мо­то­рош­но стає…

    Зате на мілко­водді, на сірій
кам'яній підошві, течія світла, ве­се­ла і теп­ла-теп­ла, як купіль у ноч­вах.
Сю­ди прип­ли­ва­ють мальки; во­ни та­бун­ця­ми хо­дять попід бе­ре­гом, шу­ка­ють
по­жи­ву.

    Я сидів над своєю про­то­кою. І са­ме
пус­кав па во­ду щав­леві лист­ки - швидкі ка­ра­ве­ли - й про­во­див їх поміж
ске­ля­ми, ко­ли рап­том упа­ла па ме­не тінь. На­че птах став за спи­ною. Я
при­щу­лив­ся й ждав: хто це?

    - Що ви ро­би­те, сер капітан?
- про­лу­нав го­лос.

    Голос людський. Це мог­ло б зас­по­коїти,
але грим­нув він так нес­подіва­но, що ме­не кольну­ло під бік. Я приг­нув­ся і
щось за­му­ги­кав собі під ніс (хай не ду­має той, що я зля­кав­ся або ду­же
ціка­вий до зай­шлої лю­ди­ни; у ме­не свій клопіт - ви­вес­ти ка­ра­ве­ли з
бурх­ли­вої про­то­ки).

    - Сер! Зустрівшись у морі,
капіта­ни віта­ють один од­но­го… Здрас­туй­те!

    Гм, у на­шо­му селі ніхто не го­во­рить,
як на ост­рові Скарбів. Я по­вер­нув­ся. На бе­резі сто­яв тон­кий ци­ба­тий чо­ловік,
одяг­не­ний не по-ту­тешньому: у світло-сірих шта­нях, у білій ней­ло­новій
тенісці, на го­лові не­бес­но-лег­кий ка­пе­люх. Одяг на сонці просвічу­вав­ся,
і чо­ловік зда­вав­ся безтілес­ним.

    - Добридень, - ска­зав я, зруч­но
всіда­ючись (тоб­то об­хо­пив­ши коліна ру­ка­ми). - Я знаю, хто ви та­кий. Ви
той дядько, що приїхав до ба­би Сіро­хи.

    - Абсолютно точ­но! - мо­вив ци­ба­тий,
спус­тив­ся на камінь, зняв че­ре­ви­ки, вис­та­вив на сон­це кістляві, си­ню­ва­то-білі
но­ги. - Мм, як теп­ло! - приж­му­рив­ся він. - Тут ми погріємо кісточ­ки.

    Він зняв ка­пе­лю­ха, пок­лав йо­го
по­руч, ру­кою приг­ла­див чу­ба. І тут я заг­ледів, що в нього не на­ше об­лич­чя,
ну не та­ке, як у Гли­пи, у ба­би Сіро­хи, у ме­не. Ми за літо підсмаг­ля­ви­мось,
як гор­щик на вогні. А в нього… Не те що біле, а блідо-про­зо­ре ли­це, гост­рий
ніс, гост­ре підборіддя, де-не-де си­ню­ваті ще­тин­ки. Зда­ва­лось, він ніко­ли
не ви­хо­див на сон­це.

    - Сер! - ска­зав чо­ловік. - Не
на­зи­вай­те ме­не дядьком. я не зас­лу­жив цього по­чес­но­го зван­ня. Звер­тай­тесь
прос­то:

    Адам. Так ме­не хлопці кли­ка­ли в
інсти­туті.

    - Адам? - при­ка­хик­нув я не­довірли­во.
- Ви не той… не ду­ри­те?

    - Ані гра­ма. Моє прізви­ще Ада­мен­ко.
Для зруч­ності - Адам. Був та­кий пер­ший чо­ловік на землі. Це ж не­по­га­но -
десь і в чо­мусь бу­ти пер­шим… А вас як зва­ти?

    - Льонька.

    - Не го­диться. Льонька - щось
бідненько. Бу­деш Лен­дом. Капітан третього ран­гу Ленд. Зву­чить?

    - Ну вас… Смієтесь з ме­не.

    - Грім на мою го­ло­ву, як­що я
сміюсь! Ви ж капітан цієї фло­тилії? - І він по­ка­зав на щав­леві лист­ки, що
вип­лив­ли на ти­ху во­ду і низ­кою, як справжні ка­ра­ве­ли, прис­та­ва­ли до
бе­ре­га.

    "Диви, - по­ду­мав я. - А та­ки до­га­дав­ся,
що це фло­тилія. Бо в стар­ших так: ба­чить лис­ток і ка­же - лис­ток. І не
знає, що той лис­ток мо­же бу­ти чим зав­год­но: на воді - чов­ном, у повітрі -
пта­хом, а на гру­дях - ор­де­ном… Ма­буть, не дур­ний чо­ловік, цей Адам”, -
по­ду­мав я.

    Адам за­ка­сав шта­ни (і лит­ки в
нього бу­ли синьо-білі), за­ка­сав шта­ни по коліна й ска­зав:

    - Давай поб­ро­ди­мо. Он там, -
кив­нув на чис­тий підвод­ний камінь.

    Як чап­ля, він за­дер і пос­та­вив у
во­ду од­ну дов­же­лез­ну но­гу, го­лос­но ух­нув (чо­го? во­да ж теп­ла), пос­та­вив
дру­гу но­гу, знов прим­ру­жив очі - хо­ро­ше!… І я за ним побрів на мілко­вод­дя.
Течія тут світла, пруд­ка, дзюр­чить, го­мо­нить ско­ро­мов­кою. Во­да бист­ро-бист­ро
обтікає но­ги, лос­ко­че між пальця­ми, сту­дить роз­пашіле тіло.

    Ми трош­ки пос­то­яли на ка­мені;
Адам пе­рег­нув­ся, на­че пе­ре­ла­мав­ся в по­пе­ре­ку, і дов­гим но­сом
націлив­ся у во­ду.

    - Ленд, що то та­ке?

    Край бе­ре­га стир­ча­ла трух­ля­ва
гілка, чор­нильно-чор­на, і ту гілку обліпи­ли такі ж чорні бу­руб'яшки. Обліпи­ли
гус­то-гус­то, ціли­ми ку­па­ми.

    - Що то во­но? - спи­тав Адам.

    - Черепашки, - ска­зав я. -
Прис­мок­та­ли­ся до гілки й сплять. От як­би цю гілку та ки­нуть ту­ди на гли­бо­ке,
то всі че­ре­паш­ки відлип­нуть, бо їм нас­поді хо­лод­но. І ви­пов­зуть всі на
мілке, на літню во­ду.

    - А то що? - знов, як чап­ля,
зігнув­ся Адам, по­зи­ра­ючи на дно.

    - Жуки-плавунці. Гляньте, не пли­вуть,
а на­че стри­ба­ють. Вид­но, у них мо­тор­чи­ки є.

    - А то? - по­ка­зав Адам на лис­ток
ло­пу­ха, що зви­сав над во­дою.

    - То жаб'яча ха­та. Приг­ляньтесь:
лис­ток не прос­тий, з нього жа­би кап­шук зро­би­ли. Ось так уд­воє скла­ли і
доб­ре склеїли. За­раз там ікра. А як тільки ви­луп­ляться пу­го­лов­ки, ко­жен
прор­ве собі діроч­ку і - плюсь у во­ду. Стри­бав!

    - Диви, чу­дасія! Нас та­ко­го
і не вчи­ли в інсти­туті.

    - А чо­го ж вас учи­ли?

    - Як зро­би­ти штуч­не сон­це.
Щоб світи­ло сильніше за справжнє.

    - О! - приш­морг­нув я но­сом.
- Сон­це!… Більше за на­ше!

    - А хіба тобі ма­ло од­но­го? І
так підгорів, як па­пу­асик.

    - Але ж… два сон­ця. Од­не вдень,
дру­ге вночі. Гу­ляй собі, скільки хо­чеш. Скажіть, ско­ро та­ке сон­це зроб­лять?

    - Розумієш, Ленд, - спох­мурнів
Адам, при­щу­рив світло-сірі хо­лодні очі. - Вчені ро­би­ли сон­це; ду­ма­ли,
во­но світи­ти­ме лю­дям. А сон­це вий­шло не­жи­ву­че; во­но, як сірник, спа­лах­не
вог­нем і тут же по­гас­не. Тільки сірник той стра­шен­но ве­ли­чез­ний… Зем­лю
мо­же спа­лить. Скелі, ріки, не­бо - все зго­рить…

    Я хотів уяви­ти собі той стра­шецький
во­гонь. Що то за сірник, скажіть, і яка у нього го­лов­ка, що мо­же підпа­ли­ти
зем­лю, не­бо і цілі мо­ря?… Про­те дум­ки мої обірвав Адам.

    - Ет! - мах­нув він ру­кою. -
Не морщ сво­го ло­ба. Тут, над річкою, прос­то рай, а ми з то­бою за­ве­лись
про пек­ло. Та й лікарі за­бо­ро­ни­ли мені ду­ма­ти й го­во­ри­ти про це. Да­вай
кра­ще, знаєш, що зро­би­мо? - Адам ха­зяй­ським оком ог­ля­нув кущі осо­ки, за­му­ле­ний
бе­рег ниж­че бро­ду і ска­зав: - Да­вай кра­ще зро­би­мо греб­лю. І во­дя­ний
мли­нок.

    Ми вий­шли на камінь. Адам звелів
роз­дя­га­тись. І пер­ший ски­нув теніску, шта­ни з гост­ри­ми склад­ка­ми, зос­тав­ся
в са­мих тру­сах. Ле­ле моя! Який же він білий, який незг­раб­ний! Ху­дий, дра­бин­час­тий,
під синьою шкірою вид­но увесь кістяк - мож­на реб­ра щи­тать. Та­кої білої лю­ди­ни,
з та­ки­ми дов­ги­ми ру­ка­ми не бу­ло ще у нас на бе­резі. Про се­бе я наз­вав
йо­го: пал­ка з по­пе­реч­кою. І на му­листій землі, по­тай від нього, на­ма­лю­вав
чо­ловічка:

    Чоловічок вий­шов з сек­ре­том: вни­зу
- ма­ленька бук­ва А. Зна­чить, це не хто інший, а тільки Адам.

    Я теж роз­дяг­нув­ся, склав на
камінці оде­жу, по­руч з Ада­мо­вою. При­ки­нув собі в думці: що бу­ло б, як­би
я надів йо­го шта­ни? Ого, ма­буть, пірнув би з го­ло­вою, і ще хва­ти­ло б
штанів, щоб зав'яза­ти їх на два вуз­ли. Зрос­том я прог­ра­вав, це точ­но.

    Але мо­жу ось чим поміря­тись - за­га­ром.
Будь лас­ка, у ме­не, як ма­ти ка­же, спи­на в шо­ко­ладі (мо­же, тро­хи и з ле­пом),
а в нього? Гу­ся­че тіло… Та не біда, по­жи­ве, підсмаг­лявіє у нас.

    Отож ми скла­ли оде­жу і ниж­че бро­ду
спус­ти­лись до річки. Тільки до во­ди - і на­зад: бе­рег тут грузький, мул, як
чор­на ква­ша, ста­неш но­гою - буль-буль! - пішли пу­зирі. глиб­ше груз­неш -
більше бо­лот­них пу­зирів, лос­ко­чуть тобі коліна.

    Тут не те що гре­бельки, по­га­ної
гат­ки не зро­биш.

    Знайшли місце сухіше, Адам ска­зав.;

    - Почнемо! Замішуй кру­ту гря­зю­ку
і по­да­вай. Мул по­пав­ся ту­жа­вий, з гли­ною. Я ліплю пам­пуш­ки, прип­лес­кую
їх, по­даю Ада­мові. Річка тут ву­зенька, а в Ада­ма хо­дулі дов­женні, він
стоїть над во­дою, як підйом­ний кран.

    Він хит­ро ліпить греб­лю: кла­де за­га­ту
з од­но­го і з дру­го­го бе­ре­га, а по­се­ре­дині ли­шає про­то­ку. Рос­те гре­белька,
і піднімається во­да, за­топ­лює кущ осо­ки; вже ціле озер­це зібра­ло­ся пе­ред
на­шою стіною. Во­да не ліньки те­че, а ка­ла­мут­ним бур­ча­ком біжить з гор­ло­ви­ни.

    - Давай, да­вай більше гли­ни!
- підга­няє ме­не Адам.

    Він са­ме за­га­чує про­то­ку, річка
си­чить, підми­ває на­шу спо­ру­ду.

    Захапався Адам. Він, ма­буть, і не
здо­га­дується, як підфар­бу­ва­ло йо­го: став ря­бий. Від ніг до го­ло­ви ря­бий,
в тем­но-бу­рих лат­ках. Як зеб­ра! Та це не за­ва­жав йо­му: кістля­ви­ми ру­ка­ми,
на­че ко­чер­га­ми, ви­хоп­лює у ме­не з-під но­са ка­вал­ки гли­ни, ук­ла­дає,
втрам­бо­вує в греб­лю, і ди­вись - вга­му­ва­ла­ся річка.

    - О! - ка­же Адам. - Де ж нам
узя­ти ло­ток?

    - А що це та­ке, - пи­таю, - ло­ток?

    - Ну прос­та шту­кенція, тру­ба
чи ко­рит­це, по яко­му стіка­ти­ме во­да.

    Умгу, шту­кенція… Ху­тенько (в дум­ках,
зви­чай­но) оббіг я свій двір, зас­ко­чив у сіни, у са­рай, у погріб - не знай­шов
нічо­го підхо­жо­го. А рин­ва за ха­тою? Залізна тру­ба, іржою по­би­та, я з
неї бу­ду­вав дальнобійну гар­ма­ту.

    - Ринва го­диться? - пи­таю.

    - Кращого й не тре­ба. Тяг­ни!
Тільки шви­денько. Ду­маю, по­ки збігаю ту­ди й на­зад - і греб­лю роз­не­се. Я
так при­пус­тив до ха­ти, що ме­не на­че вітром ви­нес­ло на го­ру. А біг до
річки - аж ло­потіло за ву­ха­ми. За мною стри­ба­ла й де­рен­ча­ла тру­ба, та­ка
ж ру­да й вог­нис­та, як Рекс; во­на ви­ма­за­ла мені всі реб­ра цег­ля­ною фар­бою.

    Примчав у бе­рег. Ні, стоїть ще на­ша
за­га­та. І во­да підня­ла­ся ви­со­ко, де був кущ - стир­чать лиш зе­лені верш­ки.
Тут во­да роз­ли­лась, а за греб­лею зовсім спа­ла, вид­но го­ле дно, драг­лис­тий
мул, і пов­за­ють у ка­лю­жах во­дяні бло­хи, жу­ки, в'юнці.

    Адам підхва­лив ме­не, взяв рин­ву і
вму­ру­вав її в греб­лю; звер­ху ще нак­лав товс­тенько гли­ни. І ось по трубі,
спо­чат­ку несмілою цівкою, потім сильніше, по­тек­ла во­да. Ско­ло­че­на, во­на
світліша­ла, на­би­ра­ла си­ли, стру­ме­нем па­да­ла вниз і під греб­лею ви­би­ва­ла
вир­ву, схо­жу на слід ко­пи­та. Во­да нес­лась, бур­мотіла в трубі, з шу­мом
роз­ки­да­ла бриз­ки. І зда­ва­лось: заг­рав під вер­ба­ми вес­ня­ний ру­чай.

    - Ну як? - спи­тав Адам. - Як
вам по­до­бається му­зи­ка?

    Він сто­яв, пал­ка з по­пе­реч­кою,
за­мур­за­но всміха­ючись. Вид­но, був за­до­во­ле­ний, при­ли­зу­вав чуб­чик -
ріденьке во­лос­сяч­ко, та­ке, що геть просвічу­ва­лось.

    - Завтра, ша­нов­ний Ленд, - ви­го­ло­сив
Адам, - завт­ра ми зро­би­мо де­рев'яний мли­нок (сьогодні вже пізно) і пос­та­ви­мо
йо­го під лот­ком. По­ба­чиш, як пра­цює во­да на лю­ди­ну. Про це, пам'ятаєш,
ска­зав Мар­шак:

    Щоб,
ска­ка­ючи з вер­ши­ни,