rss · Вівторок, 21.11.2017, 22:18

Опитування

Покращення в смт Червоне.
1. Дуже необхідні!
2. Байдуже
3. Ні. Все і так добре
4. Це не можливо
5. Покращення вже є
Всього відповідей: 35
Сторінка 1 з 11
Модератор форуму: Shooler, lusi 
Форум селища міського типу Червоне, Червоне - зробимо кращим »  Школопедія (Школопедия) » Українська література » 6 клас - Тема: Віктор Близнець. (6 клас - Тема: Віктор Близнець)
6 клас - Тема: Віктор Близнець.
ShoolerДата: Четвер, 09.04.2009, 23:13 | Повідомлення № 1
Супермодератор
Група: Модератори
Повідомлень: 3529
х-статус:
Veni! Vidi! Vici!

6 клас - Тема: Віктор Близнець

Віктор Близнець. “Звук павутинки”



Я - волк! И вожака хочу я трон.
Ведь жизнь имеет волчий нрав.
В ней справедливейший закон -
Кто всех сильнее тот и прав!
 
lusiДата: Вівторок, 14.04.2009, 01:19 | Повідомлення № 2
Шановний мешканець
Група: Друзі
Повідомлень: 458

Віктор Близнець народився в селі Володимирівці на Кіровоградщині 10 квітня 1933 р. У 1957 p. закінчив факультет журналістики Київського університету. Публікуватися почав 1959 p ., а перша книжка оповідань «Ойойкове гніздо» вийшла 1963 p. Більшість написаних книжок — для дітей. Переказав з давньоруської мови для юного читача «Повість минулих літ» (1980).

В. Близнець був дитячим письменником за природою свого таланту: він умів розглядати проблему «від початку», звертатися до найпершого значення слова й метафори, відкривати нове в давно знайомому. Звідси й закономірний інтерес до історії народу в таких творах, як «Паруси над степом» (1965), «Древляни» (1968), «Підземні барикади» (1977), «Вибух» (1980).

1968-й рік, коли вийшли друком «Древляни», — це час перелому в бік догматизму й стагнації у всіх сферах життя, розгортання масштабної боротьби проти національної інтелігенції, проти всіх виявів національної свідомості народу. Сама назва твору свідчила про спробу автора протистояти цій політиці. Персонажі твору, в якому чимало автобіографічного, — предки оповідача, кілька поколінь поліщуків.

А вже наступна книжка В. Близнеця — повість «Звук павутинки» (1970) змусила критику говорити про автора як про одного з найяскравіших дитячих письменників України.

Герой повісті Льонька, навколишній світ якого населений незвичайними звуками, явищами, істотами: він бачить срібного чоловічка, який не боїться Сопухи, він чує звук павутинки, він дружить, як із живим, із собакою Рексом, що його давно вбив сусід Глипа. Розкриваючи язичницьке світобачення дитини, письменник проникає в таїну світової гармонії, в якій існує Льонька.

Не втратив дитячої здатності бачити й розуміти цей світ і Льоньчин дорослий приятель Адаменко, або Адам. Смерть Адама (його вбиває променева хвороба) — як наслідок (чи кара) за досліди й створення «атомного сонця» — для Льоньки не лише страшна трагедія, а й урок спокути, прозріння, самозречення.

У написаній невдовзі повісті «Мовчун» (1972) автор пішов зовсім іншим шляхом, хоч і в ній відчувався полемічний потенціал, світоглядне протистояння системі. Це твір суто реалістичний. Дія відбувається в роки війни. Головний герой — підліток Сашко, батько якого на фронті, а сам він із матір'ю — на окупованій території. Сашкова мати зраджує батька з гультіпакою Гринею, і син відчуває докори сумління, щось на зразок співучасті, власної вини.

Образом мовчуна Сашка В. Близнець започаткував в українській літературі традицію, що продовжилася хоч і в небагатьох, але надзвичайно вартісних творах, де діють маленькі герої, які передчасно дорослішають через воєнне лихоліття. Втрачаючи, по суті, дитинство, вони зберігають найдорожчу якість душі — гідність.

Письменник прагнув говорити про те, що в суспільній свідомості свої позиції втрачало. А що це був свідомий підхід — свідчить повість «Женя і Синько» (1974).

Звичайна київська п'ятикласниця Женя знаходить у підвалі будинку маленького кумедного чортика Синька і забирає його, хворого, додому. Дружба ця ніяких переваг Жені не дає — Синько нічого такого казкового не вміє, навпаки, про нього самого треба дбати. Натомість дівчинка одержує те, що не піддається ніякому обліку, але є, мабуть, найціннішим: зерна народної моралі й мудрості.

Відірваність читача від землі, від етноморалі, джерел народної духовності була постійним болем письменника. Звідси те фантасмагоричне місто, що його зводять у мріях Женя й Синько. Основний архітектурний принцип — суміщення Києва з рідним селом, звідки походять Женині батьки і де в них «через кожну хату» — родичі. Жені хочеться, щоб у тому місті було більше сосон, дубів і беріз, щоб замість вулиць були просіки, щоб до школи ходити повз ставок. Земля і народ, природа і мораль — ці категорії у Близнеця завжди стоять в одному нерозривному ряду — і у «Звукові павутинки», і в «Жені й Синькові», і особливо яскраво — в казковій повісті «Земля Світлячків» (1979).

Дитяча література 70-х років розвивалася під знаком неписаного правила, за яким вважалося, що читання трагічних творів шкідливе для дитячої психіки. В. Близнець порушив це правило в багатьох своїх творах. Письменник наполегливо культивував трагічний конфлікт в українській літературі для дітей, наголошуючи цим на необхідності говорити з юним читачем про найважливіше — життя і смерть, правду й кривду, любов і ненависть — без присідання й без сентиментального рюмсання.

В. Близнець практично не мав проблем з виданням своїх творів (наскільки це було взагалі можливо), хоч і мусив власноручно нівечити їх, шукати компромісні варіанти. Він не міг сам не бачити свого таланту, однак за такої кількості видань страждав од невизнання.

Можливо, цим пояснюється його звернення до творів для дорослих — поява суто соцреалізмівських повістей «Підземні барикади» (1977), «Вибух» (1980). А може, сумлінним виконанням соціальних замовлень він прагнув заробити право на правду в наступній книжці для дітей? А це також роз'ятрювало його надзвичайно вразливу душу, розхитувало нервову систему. Країна все глибше вгрузала в сонну трясовину. Навесні 1981 р. ситуація, очевидно, здалася В. Близнецеві такою ж безнадійною, як за рік до того — Григору Тютюннику. І він власноруч обірвав своє життя...



Я - Ангел!.. Только крылья в стирке, нимб на подзарядке, а рожки и хвост - это у меня наследственное...))))
 
mr_smithДата: Понеділок, 20.09.2010, 04:08 | Повідомлення № 3
ADMIN
Група: Адміністратори
Повідомлень: 5114
х-статус:
You know what I mean?

Віктор
Близнець

Звук павутинки (Збірка)

    

Срібний чоловічок

    

    - Дзинь…

    - Дзінь…

    - Бумс!

    Я ле­жу, спо­ви­тий темінь-тем­но­тою,
і слу­хаю, як він ба­виться. Він дав­но жи­ве в нашій хаті, мо­же, у запічку, а
мо­же, під ла­вою, де, згор­нув­шись клуб­ком, дрімає Со­пу­ха. Він зовсім не
боїться Со­пу­хи і час­то спить на її м'якеньких ла­пах. А ра­но-вранці, ко­ли
до­ма ніко­го не­ма і вікна зак­риті вікон­ни­ця­ми, він при­хо­дить до ме­не в
гості. Сідає на бильце мо­го ліжка і видз­во­нює срібни­ми підківка­ми.

    - Дзинь…

    - Дзінь…

    - Бумс!

    Зараз він у кут­ку біля мис­ни­ка.
Там чор­на діжа з во­дою, там вог­ко й тем­но, але я ба­чу йо­го. Він то­ненький,
як стеб­лин­ка, той хи­мер­ний чо­ловічок. І світиться - синім вог­нем. А бист­рий,
мо­тор­ний - не вслідкуєш за ним. Шасть, шасть! - так і бігає по долівці, та
все ско­ком-при-ско­ком, так і пур­хає по хаті, і здається: блис­кає світля­чок
у пітьмі. Крильця у нього легкі й про­зорі, як у трав'яно­го ко­ни­ка, і ко­ли
він зма­хує крильця­ми, во­ни ти­хо шер­хо­тять, май­же не­чут­но потріску­ють:
трісь-трісь-трісь…

    Зранку йо­му ве­се­ло; ма­буть, доб­ре
вис­пав­ся, пох­рум­кав пше­ничні крих­ти (я на­си­пав йо­му на лаві) і за­раз
ви­гу­люється - підска­кує на одній нозі. Підско­чить і вда­рить підківка­ми:
дзень! Підско­чить і вда­рить: дзень! І сам прис­лу­хається, як у нього ви­хо­дить
оте срібне дзенькан­ня.

    Ось він пурх­нув з по­лиці на ослін
і заст­ри­бав до ме­не. Ди­ви, ди­ви, то він драж­ниться: стриб-стриб - підско­чить
до ме­не, а тоді стриб-стриб - тікає на­зад. І язи­ком приц­мо­кує, на­че при­мов­ляє:
"Буц, буц, не бо­юц!”

    Ага, ду­маю, ти в ме­не дог­раєшся.
За­раз я те­бе злов­лю…

    Тихенько про­со­вую но­гу з-під ковд­ри;
і тільки я ви­су­нув п'яти - му­раш­ки побігли по тілу, побігли… аж до теп­лих
гру­дей. Зав­ми­раю, жду, по­ки но­ги звик­нуть до лоскітли­вих му­ра­шок.
Потім ля­гаю на живіт і спус­ка­юсь до­до­лу. Су­неться ковд­ра, су­нусь і я, і
по­ви­саю десь у повітрі, по­ви­саю над чор­ною пелькою. Мені шпи­гає в лікті,
я скри­кую "ой!” і пус­каю ковд­ру, і па­даю, і рап­том тор­ка­юсь чо­гось хо­лод­но­го,
і то, ви­яв­ляється, долівка.

    Ні, я геть не зля­кав­ся, прос­то по­ду­мав,
що впав у гли­бо­ченьку яму, і в ме­не дри­жать коліна. Ось я трош­ки пос­тою,
по­див­люсь, ку­ди мені йти. Вни­зу так і ди­ше темінь, і хо­лод ха­пає за спи­ну.
Мо­же, на­зад? Ліжко ось тут, ковзь - і схо­ва­юсь під ковд­ру… Еге ж, а той
чортпк? Він же ди­виться з кут­ка і сміється. Ну чо­го ти смієшся? Ду­маєш, я
зля­кав­ся? Стри­вай, піймаю те­бе за хво, тоді по­ба­чиш. (А ти знаєш, що та­ке
хво? Ахві? Ах­ва? Не знаєш? Отож-бо! Це хвос­тик у хвалька… та­ко­го, як ти).

    Темно кру­гом, я нас­тав­ляю ру­ки
(на­че гра­юсь у киці-ба­би) і навш­пиньках сту­паю в ку­ток. Щось ше­лес­тить
проз ме­не, я роз­су­ваю темінь з-пе­ред очей і при­див­ля­юсь: де ж він, ма­лий
ша­ла­путько?

    - Бульк! - стри­бає під но­ги
мені хит­рий чо­ловічок, від нього тільки срібна тінь, я шас­таю ру­ка­ми: не­ма!…
Ку­ди ж він утік? Об­ма­цую долівку. Щось мок­ре вни­зу, лип­ке, не­мов­би
тісто. А ось - місяч­не кру­жа­ло. Во­но ледь-ледь по­гой­дується, відся­ває
тьмя­ним блис­ком, і хтось на ньому ска­че і лун­ко б'є підбо­ра­ми: бу­ме!
бум!

    Тс-с-с! Він тут.

    Я до­ло­нею - раз! - ляс­нув по кру­жа­лу,
хлюп­ну­ла во­да з-під ру­ки.

    Вода в цин­ко­во­му та­зи­ку.

    І я при­га­дав.

    Після до­щу за­тек­ла у нас ха­та. Спер­шу
на стелі зро­би­лась жов­та рай­дуж­на пля­ма, не­мов­би хтось на­ма­лю­вав кри­ве
і трош­ки за­мур­за­не сон­це. Потім сон­це скри­ви­лось ще більше, підплив­ло
во­дою, і до­до­лу за­ка­па­ли руді, пе­ремішані з гли­ною сльози. Краплі - бу­ме!
- би­ли з роз­го­ну в підло­гу, ви­дов­бу­ва­ли собі лун­ки, і ско­ро на­ша
долівка ста­ла та­кою подзьоба­ною, як на кар­тин­ках Місяць, - вся в діроч­ках
і ям­ках.

    Це бу­ла ди­во­ви­жа, я бігав по
хаті і заг­ля­дав у лун­ки, над яки­ми тріска­лись бульбаш­ки, а ма­ти ска­за­ла:
"Ой го­ренько! По­топ!… Що ж во­но бу­де!” - і при­тяг­ла ноч­ви, і підста­ви­ла
та­зик.

    Даремно ма­ти зля­ка­лась, нічо­го
страш­но­го не ста­ло­ся. Нав­па­ки, у нашій хаті за­лу­на­ла му­зи­ка; старі
де­рев'яні ноч­ви гра­ли по-своєму, і цин­ко­вий та­зик, куп­ле­ний в сільмазі,
грав по-своєму. Дзум, дзинь, дзінь! - ози­вав­ся та­зик, і звук був та­кий, на­че
би­ли мо­ло­точ­ка­ми по скля­них бу­рульках. А ноч­ви ка­за­ли ко­рот­ко й глу­хо:
бу­ме!

    Так во­ни й гра­ли. І в них ви­хо­ди­ло
влад, і зву­ча­ла в хаті криш­та­ле­ва му­зи­ка кра­пель:

    - Дзинь…

    - Дзінь…

    - Буме!

    Я вже й за­був, чо­го опи­нив­ся
тут, біля мис­ни­ка; стою і слу­хаю, як наб­ря­ка­ють краплі, як во­ни зри­ва­ються
зі стелі, як про­ши­ва­ють тем­ря­ву, як ви­бу­ха­ють ме­лодійним зву­ком.

    Треба дов­го жда­ти, по­ки булькне
во­да у та­зи­ку, і я підга­няю крап­лю: "Па­дай, ну па­дай швид­ше!” Уяв­ляю
собі: ось по­ви­сає на стелі ту­га на­мис­ти­на, круглішає, на­ли­вається і рап­том…

    І рап­том - лусь!

    Я здриг­нув­ся, не зра­зу вто­ро­пав,
що то бу­ла крап­ля і що во­на дзьобну­ла ме­не у самісінький ніс, бриз­ну­ла в
очі ро­сою. Я ще й не прокліпав хо­лод­ну ро­су, як щось май­ну­ло пе­реді мною
- за­шер­хотіли крильця, си­ня іскра пурх­ну­ла на мис­ник, аж на верх­ню по­ли­цю.
То він - срібний чо­ловічок! Утік од ме­не.

    Утік - і враз по­темніша­ло в кут­ку.
Ла­ва й діжа ста­ли во­ло­хаті. "Чхи!” - пирх­ну­ла Со­пу­ха. Пирх­ну­ла і за­во­ру­ши­лась.

    "Тікай!” - шарп­ну­ло ме­не.

    І ко­ли я біжу на­зад, за мною
біжить хо­ло­док, і тем­ря­ва же­неться за мною, хтось ніби хо­че вку­си­ти за
п'яти. Я спро­жо­га ки­да­юсь у постіль і шур­хаю з го­ло­вою під ковд­ру:

    "А що, вку­сив?” - і ти­хенько сміюсь.

    Я ле­жу і сміюсь (бо та­ки сприт­но
втік), і щось шу­мить в го­лові, десь ніби кле­па­ють ко­ва­ли­ки. Мож­на
скільки зав­год­но слу­ха­ти, як ве­селі ко­ва­ли­ки один з-пе­ред од­но­го мо­ло­тять
по ко­вад­лу, мож­на й по­ба­чи­ти їх, вог­нис­то-чер­во­них ко­ва­ликів, але
за­раз мені не до цього. Я нас­тов­бур­чив ковд­ру, вий­шов гар­ний курінь над
го­ло­вою; тих­цем виг­ля­даю з то­го ку­ре­ня і ба­чу, яке чу­дер­нацьке ви­до­ви­ще
снується в хаті.

    Сонячне кіно!

    Мати ду­має, що вранці я сплю, і за­чи­няє
вікон­ниці. Хай за­чи­няє - так ще кра­ще. Бо в одній вікон­ниці, щоб ви зна­ли,
є ма­леньке вічко. Там був су­чок, він, ма­буть, ви­сох, роз­хи­тав­ся й ви­пав,
і зро­би­лось у дошці круг­ле вікон­це - дуч­ко. Крізь те дуч­ко па­дає у ха­ту
дов­гий жмут проміння.

    Це моє кіно.

    Дивіться, що во­но бу­де.

    Темно. Жевріє тільки ву­зенька смуж­ка,
во­на тяг­неться навс­ко­си, од вікна до печі. А за нею, за цією смуж­кою, ти­хо
й чор­но. Та ось… ожи­ла, за­во­ру­ши­лась пітьма. На­че хтось ско­ло­тив її -
підня­лись дрібненькі пу­шин­ки. Во­ни ви­хо­дять із тем­ря­ви і на світлі ста­ють
зо­ло­ти­ми, ро­же­во-пух­нас­ти­ми. Ти­хо сну­ють пу­шин­ки, пли­вуть од­на за
од­ною, то підніма­ються, то опус­ка­ються, то зни­ка­ють зовсім.

    Я ко­лись і не знав, що в нашій хаті
жи­ве стільки ма­лечі… Ви не смійтесь, ви кра­ще при­дивіться - во­ни живі. Ба­чи­те:
їх си­ла-си­лен­на, але ніхто не штов­хається, не зас­ту­пає до­ро­ги, не за­ва­жає
іншим. Бо це не прості, це Виш­неві Пу­шин­ки.

    Так, так, са­ме Виш­неві.

    Коли квітнуть са­ди, і то­полі сто­ять
у біло­му пусі, не­мов обліплені ва­тою, і кульба­би світять під ха­тою жов­ти­ми
со­неч­ка­ми, - ось тоді Виш­неві Пу­шин­ки жи­вуть у са­ду, на волі. Во­ни си­дять
у ча­шеч­ках квітів, білі-білі клу­боч­ки. Вітер ко­ли­ше їх, сон­це зігріває,
бджо­ли го­ду­ють ме­дом. А потім: одцвіта­ють вишні, опа­дає пух із то­полі,
ма­ти відчи­няє вікно, і Пу­шин­ки із су­мом пе­ре­би­ра­ються в ха­ту.

    Бува, про­ки­неш­ся вранці, а скрізь
- на підвіконні, на лаві, на долівці - пов­но біло­го пу­ху, біло­го цвіту, жов­то­го
пил­ку. А на тій по­роші - кволі й хо­лодні Пу­шин­ки; во­ни ледь во­ру­шаться,
роз­пов­за­ються хто ку­ди.

    До но­вої вес­ни хо­ва­ються Пу­шин­ки
у тем­них за­кут­ках. Бо їх, ма­леньких, мо­же і дощ при­би­ти, і вітер
завіять, і ко­мар за­ду­шить.

    Цілими дня­ми во­ни си­дять ниш­ком.
Су­му­ють за сон­цем, за фіалка­ми, за виш­не­вим цвітом. І тільки тоді, ко­ли
ти­хо, ко­ли в хаті жеврів промінь, ви­хо­дять на світло і по­чи­на­ють свої за­ба­ви.

    Гляньте, які во­ни чемні й по­важні.
Гур­том, по­во­леньки вис­ту­па­ють із тем­ря­ви, ма­ленькі живі клу­боч­ки.
Все більше й більше їх при­бу­ває на світлу га­ля­ви­ну. І кож­на Пу­шин­ка об­хо­дить
своїх под­руг, ни­зенько присідає й ка­же: "Виш­не­вих снів тобі, сест­ро!”

    Освітлені сон­цем, во­ни ме­рех­тять,
не­мов зіроч­ки. Їх безліч, їх гус­то, як ма­ку, і всі ро­же­во зблис­ку­ють,
сну­ють і ро­яться в пітьмі, спліта­ючи свої сліди в хи­мер­не ме­ре­жи­во.

    Вони тан­цю­ють.

    Чуєте? "Дзинь… дзінь… бом…” То гра­ють
краплі во­ди.

    Падаючи, краплі на­тя­гу­ють стру­ни,
Пу­шин­ки тор­ка­ють їх, і бри­нить у хаті си­ня дже­рельна му­зи­ка.

    Снують Виш­неві Пу­шин­ки, ме­рех­тять,
круж­ля­ють на світлі - та­нок ма­леньких прин­цес!

    Та рап­том - що це? На­че війну­ло
вітром, підхо­пи­ло й зміша­ло Пу­шин­ки, і во­ни си­по­ну­ли врозтіч, в глухі
за­кут­ки.

    Ага, ось хто зля­кав їх!

    З-за тем­ної кручі вип­лив­ла чор­на
пір'їна. Без­шум­но, пок­радьки вий­шла на світло. Я теж по­ду­мав - пір'їна,
аж то піратське суд­но. Ніс зак­ру­че­ний змієм, у два ря­ди вес­ла, і стоїть
на па­лубі капітан-роз­би­ша­ка, на ймен­ня Вир­ви­зуб, і гу­кає своїм бан­дю­гам:
"Ха­пай­те Пу­ши­нок! Тягніть їх сю­ди!” І ри­нув, пішов ко­ра­бель на ло­ви,
піра­ти ляс­ка­ють вес­ла­ми, б'ють по воді, б'ють по го­ло­вах, тяг­нуть за ко­си
не­щас­них…

    - Ви що? - крик­нув я з-під
ковд­ри. - Уши­вай­тесь геть, бо дам! Бо за­раз як вста­ну!

    І я встав - на коліна, і ковд­ру по­тяг­нув
на плечі, і да­вай кри­чать на піратів; а в хаті тем­но, і во­ни пли­вуть собі
далі, до вікна, роз­га­ня­ють бідних Пу­ши­нок.

    - Дзинь! - щось трісну­ло, і я
по­ба­чив, як шуг­ну­ла зго­ри си­ню­ва­та іскра, вда­ри­ла по пір'їні, по
розбійницько­му суд­ну, зва­ли­ла йо­го у темінь.

    Молодець! То мій чо­ловічок! Срібляс­тий!

    Я аж за­ги­цав на ліжку.

    Та ось при­чу­лось мені: на долівці,
в густій пітьмі, щось ша­ру­дить, потріскує, поск­ри­пує. Навіть при­чув­ся
тупіт і ти­хе дзінькан­ня. І я здо­га­дав­ся:то во­ни ру­ба­ються! Він їх зва­лив
на підло­гу, і те­пер роз­би­ша­ки ото­чи­ли йо­го - мо­го чо­ловічка - і з шаб­ля­ми
насіда­ють на нього.

    Держись! Я за­раз!

    Хотів був стриб­ну­ти з ліжка, бігти
на ви­руч­ку, та сха­ме­нув­ся: тем­но, ще нас­туп­лю на ко­гось. І тут я зга­дав:
по­руч стоїть ослін. Біжком, нав­по­мац­ки пе­реб­рав­ся ту­ди, ви­дер­ся на
підвікон­ня. Відчи­нив ква­тир­ку, штурх­нув ку­ла­ком у вікон­ни­цю.

    І хли­ну­ло гост­ре світло.

    Наче піском сип­ну­ло у вічі. Я за­ту­лив­ся
до­ло­ня­ми, пос­то­яв засліпле­ний, по­ки відмигтіло мені в го­лові. Гля­нув
па долівку.

    Там уже нічо­го не бу­ло.

    Ні піратів, ні мо­го чо­ловічка. І
Виш­неві Пу­шин­ки зник­ли.

    І в хаті все при­нишк­ло. Ста­ра без­зу­ба
піч як роз­зя­ви­ла чор­но­го ро­та, так і зав­мер­ла. І ла­ва ста­ла під
стіною, упер­лась на чо­тирьох ла­пах, на­че їй ска­за­ли: зам­ри! І на мис­ни­ку,
за склом, вист­рун­чи­лись, як сол­да­ти, чар­ки, сулійки, пляш­ки.

    Хитрий на­род! Ди­вись, при­таїлись,
мов­чать, ніби ніхто нічо­го не ба­чив.

    Я не став їх пи­та­ти про бійку - да­рем­но.
Ні сло­ва не ска­жуть. У них свої сек­ре­ти. Та я й сам знаю, що піра­ти, Пу­шин­ки
і кри­ла­тий чо­ловічок розбігли­ся, як тільки відчи­нив я вікон­ни­цю. Во­ни
не люб­лять, щоб їх розг­ля­да­ли лю­ди. Во­ни ма­ленькі, але ду­же горді.

    Розбіглись мої не­ви­дим­ки. Ха­та
ста­ла як ха­та. Пов­но во­ди у ноч­вах і в та­зи­ку, во­да по­тек­ла й на
долівку, і по­тяг­лись аж до печі мокрі тем­но-руді лат­ки. На це ди­ви­тись
неціка­во, я за­су­нув па­лець у дуч­ко й заг­рюк­нув вікон­ни­цю.

    Знов у тем­но­му царстві.

    Лежу й ду­маю: звідки він узяв­ся,
хо­роб­рий та­кий чо­ловічок? Ма­буть, на­ро­див­ся з кра­пель. Гусінь, ме­те­ли­ки,
ко­ни­ки, ро­гаті жу­ки - всі во­ни на­род­жу­ються з ли­чи­нок або ля­ле­чок,
на­топ­та­них ва­тою. А срібний чо­ловічок на­ро­див­ся, ма­буть, з па­ду­чої
краплі. Кра­пе­ли­на роз­би­лась - дзум! - він тут же вис­ко­чив, стрях­нув­ся
і шмиг­нув під ла­ву. Там підсох, розп­ра­вив крильця і, як по­чув, що ка­пає
во­да зі стелі, зра­зу ожив, та да­вай стри­бать і пур­хать між крап­ля­ми, і
ло­вить їх, і дзенькать підківка­ми. Та­кий дрібненький, а нічо­го не боїться -
ні тем­ря­ви, ні па­вуків, ні Со­пу­хи. Бач, з ма­ху ки­нув­ся на піратів. Я ще
ду­мав, зби­рав­ся, виг­ля­дав з-під по­душ­ки, а він блис­нув шаб­ли­ною і на
суд­но: впе­ред! Ціка­во, як йо­го зва­ти?

    - Гей, чо­ловіче, як те­бе зва­ти?
- гук­нув я ту­ди, де стоїть діжа й хи­тається чор­на тінь.

    Мовчок. Ані зву­ку. Ти­хо й тем­но,
як у вусі.

    - Буме! - рап­том оз­ва­лась
крап­ля. "Ага! - зрадів я. - Те­пер знаю: те­бе зва­ти Бу­ме”. Бу­ме, Бум­сик,
Бум­сюк… А де твоя Бум­си­ха, де ма­ле Бум­се­ня? Де дід Бум­си­ло і ба­ба Бум­сюч­ка?
Ну, ска­жи! Мов­чить. І дух за­таїв.

    Мені ду­же хо­четься взя­ти Бум­са в
ру­ки, роз­ди­ви­ти­ся, по­ху­ка­ти на нього, пог­ла­ди­ти крильця. А мо­же, й
схо­ва­ти в ко­роб­ку… Е, ні! Він ум­ре. Він за­сох­не… Я ду­маю: що, як­би
ніч-сліпо­та заб­ра­ла ме­не у свої пе­че­ри і там при­ва­ли­ла б камінням і за­ли­ши­ла
навіки. Що я ро­бив би сам-самісінький… під зем­лею… де ка­жа­ни, хо­лод і
тьма? Як би я пла­кав, і бив­ся об стіни, і блу­кав би сліпцем - то страш­не.

    А ме­те­лик? А той ме­те­лик, яко­го
я по­са­див у ко­роб­ку? У нього крильця бу­ли жов­то-білі, а на лап­ках, на ву­сах
- зо­ло­тис­тий пи­лок. Він був та­кий вер­тун, та­кий насмішник, так ви­во­див
ме­не по дво­ру, по­ки я не спіймав йо­го. Він упи­рав­ся, не хотів лізти в ко­роб­ку,
ша­мотів, про­сив­ся: пус­ти! Я не пус­тив. Я пок­лав йо­го у ко­роб­ку, а ко­роб­ку
в запічок і… за­був. Аж во­се­ни, як су­ши­ли вишні, зга­дав. Ки­нув­ся до ме­те­ли­ка
- що це? Сухі шка­ра­луп­ки… по­рох­ня… попілець. Зотлів бідо­ла­ха вза­перті.

    Для чо­го вби­ва­ти жи­ве? Чуєш, Бу­ме?

    Гуляй собі в нашій хаті. Бігай, стри­бай
де хо­чеш. Я те­бе не чіпа­ти­му. Ніко­ли.

    Ось тобі крих­ти на лаві, ось мо­ло­ко
у блю­деч­ку - їж, поп­рав­ляй­ся. Чуєш, Бум­сюк?



Жираф - це кінь, виконаний за всіма вимогами замовника.
 
mr_smithДата: Понеділок, 20.09.2010, 04:09 | Повідомлення № 4
ADMIN
Група: Адміністратори
Повідомлень: 5114
х-статус:
You know what I mean?

Сопуха

    

    Я вже ве­ли­кий і знаю, що Со­пу­хою
ля­ка­ють дітей. Бу­ло, кру­тиш­ся в ліжку, ма­ти наг­ри­має й ска­же:

    "Ось пок­ли­чу Со­пу­ху…” Ска­же, по­га­сить
світло і піде са­ма на кух­ню. А ти ле­жиш, і страш­но-страш­но тобі; но­ги,.
як у рав­ли­ка, по­ти­ху втя­гу­ються, втя­гу­ються під гру­ди, і шия втя­гується,
і ніс хо­вається між колінця­ми.

    Ти скру­тив­ся ка­ла­чи­ком, ле­жиш
- нічи­чирк. Все в тобі заніміло, зіщу­ли­лось, тільки ву­ха рос­туть. Рос­туть
ву­ха, як ло­пу­хи, пнуться в тем­ря­ву, лов­лять най­тихіше шкря­ботіння. О,
по­ча­лось!… Це во­на!… Там, під ла­вою, у най­чорнішо­му кут­ку, со­пе Со­пу­ха,
так со­пе, аж вітер хо­дить по хаті. Я нак­ри­ва­юсь по­душ­кою, по­чи­наю ка­за­ти
про се­бе "га-ла-ла”!, щоб заг­лу­ши­ти звірю­ку, але де там! Щось шкре­беться,
щось дму­хає і під по­душ­ку. І втя­мить не мо­жу, чи то Со­пу­ха со­пе, чи сам
вис­вис­тую но­сом. Ні, то во­на ча­ла­пає!

    Я зап­лю­щую очі, сильно-сильно зап­лю­щую,
до пе­ко­ти, до чер­во­но­го жа­ру, та все од­но ба­чу: встає - бу­ра куд­ла­та
Со­пу­ха… чмих­ну­ла, обт­ру­си­ла­ся, а тоді гоп на ла­ву. Ба, то вже не ла­ва,
то ли­са ста­ра вов­чи­ця; чап-ча­лап, чап-ча­лап, - йде, пе­рес­тав­ляє ла­пи,
су­не до мо­го ліжка. Вер­хи на вов­чиці - Со­пу­ха.

    Не кричіть. Не жа­хай­тесь. Не клич­те
ма­ми. Знаєте, що тре­ба зро­би­ти?

    Треба ска­за­ти: "Бу­ме, за мною!” -
і стриб­ну­ти з ліжка. Так, це страш­но, але з ва­ми Бу­ме, і ви ко­ман­дир, і
за спи­ною кінно­та, шаблі на­го­ло. Ру­шай­те в ата­ку, сміливіше! Стисніть ку­ла­ки,
зціпте зу­би, ви муж­чи­на; тем­ря­ву штовхніть пле­чем, грудьми впе­ред і при­мов­ляй­те:

    

    Барі
варі вде

    Грім
з гро­ма­ми йде!

    

 

   Не ог­ля­дай­тесь. Йдіть і кажіть
Бум­сові: "За мною, Бу­ме! Во­ни тіка­ють, во­ни розбіга­ються!” Ви з Бум­сом
уже в кут­ку. Не бійтесь, прос­тягніть ру­ки, по­ма­цай­те ла­ву. Прав­да ж, во­на
гла­денька, твер­да, спокійна де­рев'яна ла­ва. І стоїть на місці, ніку­ди во­на
не хо­ди­ла, то вам та­ке при­виділось. А те­пер по­ма­цай­те під ла­вою. Стіна,
долівка і більше нічо­го. Со­пу­ха? Яка Со­пу­ха? Нев­же ви повіри­ли, що є на
світі Со­пу­ха - оте ста­ре куд­ла­те ле­да­що, оте сон­не сліпко, що
цілісінький день спить у кор­чах, а на ніч за­ла­зить до лю­дей

    У ха­ту?

    Не вірте. Ніякої Со­пу­хи не­ма. її
при­ду­ма­ли старші, щоб ля­ка­ти дітей.

    Я зра­зу бо­яв­ся і но­са потк­ну­ти
за поріг. Вже об­ниш­по­рив у хаті всі ку­точ­ки - під ла­вою, під сто­лом, за
діжею, навіть у ду­хов­ку ла­зив. І чо­го тільки не до­був у тих манд­рах: ста­ру
ба­та­рей­ку, яку лиз­неш - і ще­мить язик; си­не об­то­че­не скельце; кістя­ний
зуб (ма­ти ска­за­ла - кро­ля­чий); іржа­вий на­перс­ток, що ко­лись за­ко­тив­ся
під скри­ню і дов­го про­ле­жав за­бу­тий. Та­ко­го доб­ра наз­би­ра­лась у ме­не
ціла ко­роб­ка. Про кож­ну знахідку, про синє скельце чи про кістя­ний зуб з
мож­на бу­ло б роз­повісти стра­шен­но ціка­ву історію. Та я не про те. Я хотів
ска­за­ти про двері.

    Мені здається: все, все на світі має
свої двер­ця­та. І го­ри­ще, і за­ва­ле­ний погріб, і роз­чах­ну­та бу­рею гру­ша,
і ске­ля над річкою. А ста­рий го­дин­ник з зо­зу­лею, а роз­би­тий ліхтар, а
ба­би­на скри­ня? Во­ни теж відкри­ва­ються. Тре­ба тільки знай­ти, і як­що не
дверці, то щіли­ну, вікон­це, дуп­ло, роз­ко­ли­ну. Знай­ти і заг­ля­ну­ти все­ре­ди­ну.
І тоді та­ке по­ба­чиш, та­ке, чо­го ніхто й ніко­ли не ба­чив.

    Були двері і в нашій хаті. Во­ни га­ня­ли
вітер, ко­гось впус­ка­ли й ви­пус­ка­ли, і бли­ма­ло щось за ни­ми, во­да чи
не­бо, я не знав. Де­ко­ли три­во­жив­ся: ку­ди зни­ка­ють лю­ди, пе­рес­ту­пив­ши
поріг? І що з ни­ми ро­биться там? І чо­го во­ни, по­вер­нув­шись звідти, пах­нуть
то мо­ро­зом, то пог­ре­бом, то мо­ло­ком, то ди­ня­ми.

    Я дов­го при­див­ляв­ся до хатніх
две­рей. Після дощів во­ни роз­бу­ха­ли, ста­ва­ли пох­мурі, сли­зу­ва­то-зе­лені.
Нігтем, бу­ло, про­ве­деш по дошці - вис­ту­пає чор­на юш­ка. І го­лос у них
грубішав. Про­буєш відчи­ни­ти - рип­лять, сер­ди­то, на­туж­но, не­на­че стог­нуть:
у-у-уг! Тут, хо­чеш-не-хо­чеш, зга­даєш ба­би­но­го Бур­ми­ла або ма­ми­не зас­те­ре­жен­ня:
"Не смій за поріг! Упа­деш!” Справді, поріг ви­со­кий, дві прис­туп­ки вниз,
але ж і ціка­во: що там? Що там, у сінях, де бли­має світло, хи­та­ються тіні і
лу­па­тим оком зи­рить на ме­не щось невідо­ме?

    Пам'ятаю, як ма­лим я виліз у двір.
А в ма­ло­го, ви знаєте, очі в дворі розбіга­ються. Пля­ма сон­ця, пля­ма не­ба,
пля­ма тра­ви - все ве­ли­ке, сліпу­че, нез­вич­не. Весь цей ог­ром двиг­тить,
хи­тається, тікає з-під ніг, і те­бе не­се хтоз­на-ку­ди. Від цього ве­ли­чез­но­го
світу го­ло­ва йде обер­том. Ле­ле, що ж ро­би­ти? І вхо­пи­ти­ся ні за що!…

    Кажіть: "Спокійно, Бу­ме! Ми тут уд­вох.
Го­лов­не - не роз­зяв­ля­ти ро­та. Да­вай при­ся­де­мо, ось так, нав­почіпки,
і бу­де­мо ро­би­ти своє діло - ко­пир­са­ти­ся в піску. Ба­чиш, під на­ми твер­да
зем­ля, вже не хи­тає нас, як на па­лубі”.

    Так я й зро­бив: сів під ха­тою, спи­ною
до сон­ця. І за­во­ро­жи­ла ме­не призьба. Во­на схо­жа бу­ла на ле­жан­ку,
тільки дов­га, і теп­ла, і вся потріска­на. Тріщи­ни темні й гли­бокі, мож­на
ту­ди пальця про­су­нуть, і в кожній ямці біга­ло щось жи­ве - сто­нож­ки, сол­да­ти­ки,
му­раш­ки. З но­рок ди­ви­лись на ме­не такі жу­ки й жу­че­ня­та, яких я зро­ду
не ба­чив. Ма­буть, оці тріщи­ни бу­ли для жуків справжнісінькі яри й ка­на­ви,
а он­де ур­ви­ще, а он із мо­ху зе­ле­ний гай, і там сиділа кра­си­ва зо­ло­тис­та
муш­ка.

    Я помітив, що на стіні кор­жем
відста­ла гли­на, і в схо­ван­ку ту шмиг­ну­ла ящірка. Прис­ка­ка­ло ма­ле жа­бе­ня,
пуз­це біле, спи­на пу­хи­рис­та, сум­но гля­ну­ло мені в очі і схо­ва­лось під
призьбу. Дов­го дзу­меніла оса, ти­ка­лась у лут­ку вікна, сер­ди­лась, щось шу­ка­ла.
Та ось знай­шла діроч­ку, пот­ряс­ла хо­бот­ком і полізла… ку­ди полізла? До
нас у ха­ту?

    Тут я за­ду­мав­ся. Ящірка, жа­бе­ня,
му­раш­ки - де во­ни всі хо­ва­ються? Ма­буть, у стінах, у долівці, у вікнах.
Во­ни з на­ми, наші сусіди, жи­вуть в нашій хаті; там їхні гнізда, білі по­ду­шеч­ки,
ма­ла дітлаш­ня й ву­саті ко­ма­хи-няньки.

    Я прик­лав ву­хо до призьби. Во­на
за­ша­руділа, як ко­роб­ка, на­би­та хру­ща­ми. Там, у призьбі, кишіло таємне
жит­тя. На­пев­но, там бу­ли свої ко­ма­шині шко­ли, бу­ли па­ла­ци, війська і
відбу­ва­лись свят­кові па­ра­ди… Звідти, з то­го ко­ма­ши­но­го царст­ва
вилізла на сон­це чор­ня­ва му­раш­ка, по­ве­ла ву­сом, луп­ну­ла на ме­не оком
(здрас­туй, мов­ляв, ко­за­че!) і схо­ва­лась на­зад.

    - Скажи, який світ! - зас­тиг я
зди­во­ва­ний. - Скільки кру­гом жи­во­го на­ро­ду!



Жираф - це кінь, виконаний за всіма вимогами замовника.
 
mr_smithДата: Понеділок, 20.09.2010, 04:14 | Повідомлення № 5
ADMIN
Група: Адміністратори
Повідомлень: 5114
х-статус:
You know what I mean?

Крилаті дерева

    

    Ми з матір'ю го­туємо обід.

    Аж на го­род, у зе­ле­не гар­бу­зин­ня
заїха­ла на­ша ка­би­ця. За тим гар­бу­зин­ням, що гус­то спле­ло­ся і ви­пи­нає
вго­ру свої ба­то­ги, не вид­но бу­ло б і ка­биці, як­би не ви­со­кий ди­мар,
справж­ня тобі ко­ра­бельна тру­ба - чор­на, з жов­тим обод­ком по­се­ре­дині.

    Зараз на плиті ки­пить ва­жез­ний ка­зан,
з-під криш­ки йо­го сер­ди­то пух­кає ка­ша. Я підки­даю су­хе ба­дил­ля, даю
"па­ру в кот­лах”, щоб дим шу­гав із тру­би з вог­нем та іскра­ми.

    Мати си­дить по­руч на стільчи­ку,
чис­тить кар­топ­лю, луш­пин­ня дов­гою струж­кою те­че їй в по­дол. Во­на ду­має
щось про своє, не ба­чить, як ста­рається її син, а то б нас­ва­ри­лась: "При­га­си
во­гонь, бо ха­ту спа­лиш!”

    Тут у нас гар­но: кру­гом буй­на го­ро­ди­на,
во­на обс­ту­пи­ла ка­би­цю гус­тим жи­воп­ло­том, і мені аж на плечі зви­са­ють
ту­генькі гар­бу­зи­ки, струч­ки ква­солі й го­ро­ху. Зем­ля ко­ло плит­ки утоп­та­на,
я її до блис­ку ви­чов­гав штаньми. Чис­то й за­тиш­но тут, і в душі співа­ють
півни­ки:

    

    Я
мо­ряк, кра­си­вый сам со­бою…

    

    Кабиця у нас мо­гут­ня, з цег­ли, об­ма­за­на
білою гли­ною, а вни­зу підве­де­на жов­тою. Во­на па­шить жа­ром, а я підкла­даю
побільше сте­бел, во­гонь го­го­тить, мій па­роп­лав го­то­вий уже відча­ли­ти,
він ши­пить, роз­вер­тається і ріже но­сом.зе­лені хвилі:

    

    Товарищ,
мы едем да­лё­ко,

    Подальше
от этой зем­ли.

    

    Я стою на па­лубі, прик­лав­ши ру­ку
до без­ко­зир­ки, і гру­ди мої ви­пи­на­ються, і морський вітрю­ган шма­гає в
об­лич­чя. Пра­во ру­ля! Пов­ний впе­ред - по гар­бу­зин­ню!

    Обертаюсь і ба­чу: ма­ти чис­тить
кар­топ­лю, зігну­лась над мис­кою, але гу­би у неї злег­ка трем­тять і в очах
сміхот­ливі бли­щи­ки.

    Я й за­був, що по­руч - старші.

    Рука моя са­ма опус­кається, без­ко­зир­ка
зник­ла, як і не бу­ло її, а па­роп­лав став не­на­сит­ною ка­би­цею.

    Присів я і зне­хо­тя взяв­ся ко­че­га­ри­ти.

    Надворі ти­хо, безвітря­но. Тільки
зго­ри, з півден­но­го сте­пу, не­се жар­ким чеб­ре­це­вим ду­хом. Степ підхо­дить
до са­мої ха­ти, бо в нас за­го­рожі не­ма, лиш од ву­лиці ви­ко­па­но ка­на­ву,
щоб дощі не зми­ва­ли го­род. Двір наш відкри­тий, і звідси вид­но на всі чо­ти­ри
сто­ро­ни: то­ло­ку, а далі ріллю, а далі степ, а далі нічо­го не вид­но,
самісіньке не­бо.

    Це ко­ли ди­виш­ся на до­ро­гу, що
поб­ре­ла ку­дись че­рез го­ру. А як­що гля­ну­ти вниз, на ле­ва­ди?

    Хата на­ша стоїть над бал­кою, за ха­тою
кру­тий спуск до річки, і на ко­со­горі чорніє гус­тий ди­ку­ва­тий сад, за­рос­лий
бу­зи­ною, тер­ном, аг­ру­сом…

    О, та я й за­був про во­гонь!

    Кочережкою при­топ­тую попіл, що­ки
аж го­рять від жа­ру. Я знов на­пи­хаю ба­дил­ля, і з ди­ма­ря ви­рос­тає го­лу­бе
стов­бу­ри­ще ди­му. Товс­тий кру­че­ний стов­бур тяг­неться в не­бо, розп­рав­ляє
кри­ла­те гілля і, одірвав­шись від землі, пли­ве над го­ро­дом, над са­дом, ку­дись
за річку. З ди­ма­ря ви­рос­тає но­ве де­ре­во, за ним ще од­не, і вже низ­ка
ве­ли­чез­них кри­ла­тих де­рев манд­рує над бал­кою. От, ду­маю, як­би по­са­ди­ти
там на горі… цілий ліс го­лу­бих осо­корів (ніде не­має та­ких!), а під лісом
не­хай бу­ло б справжнісіньке мо­ре… і мій па­роп­лав.

    Море… Я зітхнув (бо доб­ре пе­че від
пли­ти), зітхнув за річкою; хай во­на і жаб'яча, та пох­лю­па­тись мож­на. Ско­са
гля­нув на матір: пус­тить чи не пус­тить?

    Мати си­дить у біленькій хус­тині,
та­кий да­шок зро­би­ла на очі, щоб не сліпи­ло сон­це; на ли­це їй упа­ла
тінь, і ма­ти ще строгіша від то­го, за­мис­ле­на, зак­ло­по­та­на. Ма­буть, не
зжа­литься. Ска­же: "Са­мо­го не пу­щу”.

    Аби ж Рекс був, мій со­ба­ка. Ми б
уд­вох пішли.

    Нема Рек­са. Убив йо­го Гли­па.

    Якщо Гли­па су­не повз на­шу ха­ту,
я ху­тенько - шасть! - присідаю за пог­ре­бом або за ка­би­цею. Бо той Гли­па, як
вам ска­за­ти… дідьку­ва­тий. Йде, чо­бо­ти в нього важкі, як сту­пи; він
шкорб-шкорб - так і гре­бе но­га­ми пи­лю­ку. Го­ло­ву звісить, очі в зем­лю,
на­че за­гу­бив п'ята­ка. А за пле­чи­ма у нього двост­вол­ка.

    Скажеш бу­ло: "Доб­ри­день, дядьку!”
- не чує. Гу­каєш:

    "Добридень, дядьку!” - мов­чить.
Підбігаєш та: "Здрас­туй­те, щоб вам!…” Тоді, як вовк, по­вер­не го­ло­ву і:
"Вшша!” (це в нього "ша!” чи "пшов!” - не знаю).

    Вшикне ра­зок на те­бе, більше не за­хо­чеш
здо­ров­ка­тись.

    Живе Гли­па не так, як усі, а нав­па­ки:
вдень, ко­ли лю­ди роб­лять, він спить; вночі, ко­ли лю­ди сплять, він тов­четься.
Хо­дить, гу­пає чобітьми по се­лу. Ка­же, вночі я кра­ще ба­чу.

    І на по­лю­ван­ня (а він мис­ли­вець)
ви­хо­дить тільки прис­мер­ком.

    Такого за­ви­дю­що­го мис­лив­ця,
їй-бо, не­має у світі. Ко­ли по­лю­ють гур­том і хтось уб'є ди­чи­ну, а він про­мах­неться,
- Гли­па сва­риться до ножів, бо­житься, го­то­вий зем­лю їсти, що це він прист­ре­лив,
він, ось і дріб йо­го, з особ­ли­вою міткою. Або ще та­ке: то­рох­не з хо­ду по
зай­цю, а той як при­пус­тить навтіка­ча, Гли­па за ним; же­неться скільки й ду­ху,
ба­чить - не дог­на­ти, жбур­ляє ру­ка­ви­цею, тоді знімає чобіт і чо­бо­том, а
тоді па­дає на ріллю і хри­пить: "Вер­нись… все'дно пійму”…

    Ось цей Гли­па і вбив мо­го Рек­са.
Мов­ляв, на­пав со­ба­ка на нього вночі. Бре­ше… Не та­кий був Рекс.

    Рекс був доб­рий со­ба­ка. До нього
в буд­ку хо­ди­ли кур­ча­та, жи­ло з ним кри­ве гу­се­ня, забігав сю­ди білий
кро­лик. Налізе в буд­ку ма­лечі; Рекс ля­же, ви­тяг­не ла­пи, ву­ха по землі
розс­те­лить, заж­му­рить очі - бла­женст­вує. Звіря­та обліплять йо­го з усіх
боків: кро­лик під пах­ву залізе і спить, як у гніздеч­ку; гу­се­ня до теп­лої
шиї при­ту­литься; кур­ча­та вся­дуться, де хто хо­че: і на спині, і на лобі, а
кот­ресь - і на кінчик со­ба­чо­го но­са. Рекс - як мерт­вий, ву­хом не здриг­не:
хай собі гріються. Тільки роз­ту­лить око, ліве чи пра­ве, сон­но блим­не: ну,
як там, зруч­но всім? А ще він був уче­ний со­ба­ка. І лю­бив сміши­ти лю­дей.
Сид­жу я під ха­тою, об­няв­ши куд­ла­то­го Рек­са, ко­ли це ви­хо­дить ма­ти у
двір, і якась во­на зак­ло­по­та­на, ніби щось за­бу­ла або за­гу­би­ла. З нею
це час­то бу­ває: хо­дить, снує по хаті, шу­кає: "Де я пок­ла­ла ніж?” - а ніж
у неї в ру­ках. І за­раз вид­но: ма­ти прис­му­че­на. Я ліктем ти­хенько
штов-хитьнув Рек­са й ка­жу йо­му, сум­но про­ка­зую: "Рекс, ти знаєш, я
від'їжджаю - да­ле­ко. Про­ща­вай”. Рекс тут же схоп­люється на но­ги, знімає з
кілка мій кар­туз, не­се йо­го в зу­бах і - хоп! - одя­гає мені на го­ло­ву. Я
ка­жу: "Рекс, мо­же, ти й по­чис­тиш ме­не на до­ро­гу?” Рекс хвос­том, як
щіткою, об­мах­нув сміттяч­ко з моїх штанів, лиз­нув ме­не в ру­ку, в що­ку і
ве­се­ло зирк­нув у вічі: все - чис­тий як но­ва копійка. Тоді я ка­жу: "Рекс,
а ти не знаєш, де мій ав­то­мат?” Рекс - він був ру­дий-ру­дю­щий, мов огонь -
притьмом ки­дається в сіни і не­се в зу­бах мою зброю, бу­зи­но­ву па­ли­цю.

    Мати, хоч і за­жу­ре­на ще, трош­ки
всміхається і мо­вить:

    "Вас хоч обох у цирк”…

    І та­ко­го со­ба­ку убив Гли­па.

    Я зга­дую Рек­са, зга­дую, як ми бо­ро­ли­ся
з ним і гра­лись у шпи­гунів, як під ку­ща­ми в са­ду… Але стоп! На ка­биці дав­но
за­кипів борщ, ди­мок по­во­леньки в'ється з тру­би, і вже не го­лубі де­ре­ва,
а си­ню­ваті мітел­ки вог­ню схоп­лю­ються над ди­ма­рем.

    Мати ка­же: "Більше не то­пи, хай
борщ домліває на жа­ру”.

    Ну от, обід зва­ре­но.

    І ме­не зва­ри­ло. Го­ло­ва - як чу­гу­нок.
Щось у ній потріскує. На­че там, у го­лові, відлу­щується по­лу­да.

    - Мам, я піду на річку.

    - Не тре­ба… Ку­ди ти сам?

    - А я не сам. Я з Рек­сом піду.

    - З яким Рек­сом? - ма­ти гля­ну­ла
на ме­не, не­мов­би ска­за­ла: "Сха­ме­нись. Що ти пле­теш, хлоп­че?”

    Я не пле­ту. Я знаю, Рек­са не­ма,
ну та й що з то­го?…

    Подивіться: на го­роді хит­ну­лось
гар­бу­зо­ве лис­тя, хит­ну­ло­ся, за­ша­руділо, хтось не­терп­ля­че бор­сається
в гу­щині, лізе, про­би­рається сю­ди.

    Рекс?!

    Так, це він. З-під лис­тя вис­ко­чив
за­хе­ка­ний пес, трош­ки в реп'яхах, трош­ки в бо­лоті, мор­да хит­ра й ве­се­ла,
аж бли­щить. Ма­буть, щось та на­коїв. Або ву­жа заг­нав під греб­лю, або Гли­пин
чобіт за­тяг під во­ро­та (той су­шить свої сту­па­ки на сонці, за­пах на все
се­ло).

    Звісив Рекс язи­ка, ди­виться на ме­не
- очі руді й беш­кетні. То він підмов­ляє ме­не: гай­да в степ… гай­да на по­лю­ван­ня.
Але ж ду­хо­та. Ку­ди тобі в степ, куд­лань, ко­ли й так хлеб­чеш язи­ком
повітря?

    - Рекс, - підморг­нув я, - кра­ще
ходімо на річку. Я встав. Звівся за мною й пес (а мо­же, тінь підня­лась), і ми
ти­хо прой­шли повз матір. Во­на про­ве­ла нас збен­те­же­ним пог­ля­дом. "Який
Рекс? - оз­на­чав її пог­ляд. - Що ти ви­га­дуєш, си­ну? Рек­са не­ма, йо­го
вбив Гли­па…” Хай сто раз уби­ває, а пес жи­вий, для ме­не жи­вий і все! Я не
сам іду на річку, ми вдвох - ба­чи­те?

    - Рекс, пішли, - ска­зав я до
тіні, що ле­жа­ла в моїх но­гах, і тінь слух­ня­но пішла за мною. За ха­тою гук­нув:

    - Ну, хто швид­ше! - і пер­ший
пус­тив­ся го­ро­дом.

    Стежка га­ря­ча, стеж­ка су­ха, аж
біла, і но­ги ви­ляс­ку­ють по землі, і вітер пу­зи­рем на­ду­ває со­роч­ку.

    Я не обер­та­юсь, але знаю: пес -
той не ки­неться од­ра­зу нав­ви­пе­ред­ки. Ста­не під ха­тою, ву­ха у нього сторч,
хвіст - крен­де­лем. Він го­тується до стриб­ка, очі го­рять беш­кет-ством.
"Біжи, хлоп­че, біжи, - на­пи­са­но на Рек­совій морді, - я те­бе по­пус­каю”.

    І я ста­ра­юсь, біжу що­ду­ху, аж пе­че
мені в п'яти. Стеж­ка в'ється го­ро­дом, потім вик­ру­тас і - в сад. Як тільки
я пірнаю в кущі, в зе­ле­ний прис­мерк, щось шур­хає за спи­ною. Ось мелькну­ло
вог­нис­те віяло, за­вих­ри­ло в ку­щах. Рекс! До­га­няє ме­не!

    Ми ле­ти­мо з кручі. Я роз­ки­нув ру­ки
і ба­чу тінь, що не­сеться ря­дом; то мій Рекс, мій не­роз­луч­ний со­ба­ка.
Рекс, піддай вог­ню, бо нас­туп­лю на хвіст!

    Ми вже на лу­гу, ми сміємось од
вітру, що лос­ко­че під пах­ва­ми. Підош­ва­ми чую: бе­рег, м'якша зем­ля, хо­лодніша
стеж­ка, тяг­не лу­го­вою свіжістю; ще тро­хи - і річка.



Жираф - це кінь, виконаний за всіма вимогами замовника.
 
mr_smithДата: Понеділок, 20.09.2010, 04:15 | Повідомлення № 6
ADMIN
Група: Адміністратори
Повідомлень: 5114
х-статус:
You know what I mean?

Адам

    

    На на­шо­му кут­ку, в Шат­ри­щах,
хлопців не­ма. Вва­жай, ми з матір'ю тут самі, бо що то за сусіди - під яр­ком
Гли­пи­на ха­та (а Гли­па ціли­ми дня­ми спить), далі за­бу­та й об­шар­па­на
осе­ля ста­рої Сіро­хи, у кот­рої, ка­жуть, після війни два хлоп­чи­ки підірва­лись
на міні.

    Від Шат­рищів до се­ла да­ле­ко, і
ма­ти не пус­кає ме­не ту­ди. Я один блу­каю в са­ду, сам один ку­па­юсь на
річці… А втім, чо­го це один? Ко­ли я схи­ля­юсь над річкою і дов­го-дов­го див­люсь
у во­ду, із тремт­ли­во­го дна, із жи­вої су­тені вип­ли­ва­ють до ме­не двоє
об­лич. То мої друзі - Адам і Ніна.

    У мо­го дру­га товс­те ім'я - Адам.
От Ніна - тон­ке, про­зо­ре ім'я. Поп­ро­буй­те на язик: Ні-і-ін-на… Прав­да,
бри­нить, як звук па­ву­тин­ки на вітрі? А те­пер: Ад-ддам… Уяв­ляєш собі ве­ли­чез­ний,
не­мов ко­зацька мо­ги­ла, дзвін і йо­го стом­ле­ний вечірній го­лос: ддам!…

    Не бу­ло в бе­резі кра­що­го місця,
ніж на бро­ду.

    Тиха ма­ленька річка, де-не-де ков­бані,
корчі,.хо­лод­на тінь од вер­би, аж ось і кам'яний брід.

    Його вид­но зда­ле­ку. Бе­рег зе­ле­ний,
ку­шир, осо­ка, ла­тат­тя, і се­ред гус­тої тра­ви - не­на­че сло­но­ва спи­на.
Гор­бом вис­ту­пає ва­лун.

    Слюдяними блискітка­ми виг­рає на
сонці світло-сірий камінь.

    Це по­чи­нається брід.

    На бро­ду ма­ти пе­ре білиз­ну. Бу­ва,
як розвішає по ку­щах та по вер­бах білі пок­ри­ва­ла й на­во­лоч­ки, гля­неш -
на­че спус­ти­лись на луг па­ра­шу­ти.

    Я по­ма­гаю мамі: бов­та­юсь у воді
- до зе­ле­них "сиріт” на тілі. Як­що не ку­па­юсь, то пов­заю на колінах, вив­чаю
скелі-по­ро­ги, во­дос­па­ди, про­то­ки, ост­ро­ви й пе­че­ри.

    Так от, про скелі-по­ро­ги. Це не
якісь там мо­гутні скелі, це дві кам'яні пла­хи, рівні й гла­денькі, по яких
протікав річка. Од­на пла­ха під во­дою, дру­га вис­ту­пає з во­ди, між ни­ми
гли­бо­ка щіли­на.

    Щілина - то моя про­то­ка.

    Вона тро­хи вузька, ту­ди ледь но­ги
мої про­ла­зять, за­те ні в ко­го іншо­го та­кої про­то­ки не­ма. Річка тут ши­ро­ко
роз­ли­вається по кам'яно­му ло­жу, плюс­ко­тить, пе­ре­ко­чує хвильки, відся­ває
жи­вим сріблом. Пог­рав­шись на сонці, во­да па­дає в про­то­ку і свар­ли­во
булько­че десь під камінням.

    Цілий день мож­на слу­хать, як дзюр­чить
во­да.

    Сядеш на камінь (а він га­ря­чий!… І
крізь штанці пе­че),. спус­тиш но­ги в щіли­ну і зам­реш. Там, у гли­бині, кле­ко­че
ту­гий про­низ­ли­вий струмінь, ви­пи­хає те­бе з тісної пе­чер­ки. І во­да нас­поді
тем­на, сту­де­на, зра­зу ло­мить в кістках, но­ги аж зак­ля­ка­ють.

    Виставиш п'яти на сон­це, а сам заг­ля­даєш
в роз­ко­ли­ну. Звер­ху камінь чис­тий, гла­денько відполіро­ва­ний, та чим
далі вниз - темніший, слизький, бу­рий від мо­ху. І вгли­бині розвіва­ються
густі вов­нисті бо­ро­ди, такі бо­ро­диська, як у Чер­но­мо­ра; пов­за­ють там
сто­ногі рач­ки, во­дяні бло­хи і хтось сер­ди­то дму­хає із дна.

    Аж мо­то­рош­но стає…

    Зате на мілко­водді, на сірій
кам'яній підошві, течія світла, ве­се­ла і теп­ла-теп­ла, як купіль у ноч­вах.
Сю­ди прип­ли­ва­ють мальки; во­ни та­бун­ця­ми хо­дять попід бе­ре­гом, шу­ка­ють
по­жи­ву.

    Я сидів над своєю про­то­кою. І са­ме
пус­кав па во­ду щав­леві лист­ки - швидкі ка­ра­ве­ли - й про­во­див їх поміж
ске­ля­ми, ко­ли рап­том упа­ла па ме­не тінь. На­че птах став за спи­ною. Я
при­щу­лив­ся й ждав: хто це?

    - Що ви ро­би­те, сер капітан?
- про­лу­нав го­лос.

    Голос людський. Це мог­ло б зас­по­коїти,
але грим­нув він так нес­подіва­но, що ме­не кольну­ло під бік. Я приг­нув­ся і
щось за­му­ги­кав собі під ніс (хай не ду­має той, що я зля­кав­ся або ду­же
ціка­вий до зай­шлої лю­ди­ни; у ме­не свій клопіт - ви­вес­ти ка­ра­ве­ли з
бурх­ли­вої про­то­ки).

    - Сер! Зустрівшись у морі,
капіта­ни віта­ють один од­но­го… Здрас­туй­те!

    Гм, у на­шо­му селі ніхто не го­во­рить,
як на ост­рові Скарбів. Я по­вер­нув­ся. На бе­резі сто­яв тон­кий ци­ба­тий чо­ловік,
одяг­не­ний не по-ту­тешньому: у світло-сірих шта­нях, у білій ней­ло­новій
тенісці, на го­лові не­бес­но-лег­кий ка­пе­люх. Одяг на сонці просвічу­вав­ся,
і чо­ловік зда­вав­ся безтілес­ним.

    - Добридень, - ска­зав я, зруч­но
всіда­ючись (тоб­то об­хо­пив­ши коліна ру­ка­ми). - Я знаю, хто ви та­кий. Ви
той дядько, що приїхав до ба­би Сіро­хи.

    - Абсолютно точ­но! - мо­вив ци­ба­тий,
спус­тив­ся на камінь, зняв че­ре­ви­ки, вис­та­вив на сон­це кістляві, си­ню­ва­то-білі
но­ги. - Мм, як теп­ло! - приж­му­рив­ся він. - Тут ми погріємо кісточ­ки.

    Він зняв ка­пе­лю­ха, пок­лав йо­го
по­руч, ру­кою приг­ла­див чу­ба. І тут я заг­ледів, що в нього не на­ше об­лич­чя,
ну не та­ке, як у Гли­пи, у ба­би Сіро­хи, у ме­не. Ми за літо підсмаг­ля­ви­мось,
як гор­щик на вогні. А в нього… Не те що біле, а блідо-про­зо­ре ли­це, гост­рий
ніс, гост­ре підборіддя, де-не-де си­ню­ваті ще­тин­ки. Зда­ва­лось, він ніко­ли
не ви­хо­див на сон­це.

    - Сер! - ска­зав чо­ловік. - Не
на­зи­вай­те ме­не дядьком. я не зас­лу­жив цього по­чес­но­го зван­ня. Звер­тай­тесь
прос­то:

    Адам. Так ме­не хлопці кли­ка­ли в
інсти­туті.

    - Адам? - при­ка­хик­нув я не­довірли­во.
- Ви не той… не ду­ри­те?

    - Ані гра­ма. Моє прізви­ще Ада­мен­ко.
Для зруч­ності - Адам. Був та­кий пер­ший чо­ловік на землі. Це ж не­по­га­но -
десь і в чо­мусь бу­ти пер­шим… А вас як зва­ти?

    - Льонька.

    - Не го­диться. Льонька - щось
бідненько. Бу­деш Лен­дом. Капітан третього ран­гу Ленд. Зву­чить?

    - Ну вас… Смієтесь з ме­не.

    - Грім на мою го­ло­ву, як­що я
сміюсь! Ви ж капітан цієї фло­тилії? - І він по­ка­зав на щав­леві лист­ки, що
вип­лив­ли на ти­ху во­ду і низ­кою, як справжні ка­ра­ве­ли, прис­та­ва­ли до
бе­ре­га.

    "Диви, - по­ду­мав я. - А та­ки до­га­дав­ся,
що це фло­тилія. Бо в стар­ших так: ба­чить лис­ток і ка­же - лис­ток. І не
знає, що той лис­ток мо­же бу­ти чим зав­год­но: на воді - чов­ном, у повітрі -
пта­хом, а на гру­дях - ор­де­ном… Ма­буть, не дур­ний чо­ловік, цей Адам”, -
по­ду­мав я.

    Адам за­ка­сав шта­ни (і лит­ки в
нього бу­ли синьо-білі), за­ка­сав шта­ни по коліна й ска­зав:

    - Давай поб­ро­ди­мо. Он там, -
кив­нув на чис­тий підвод­ний камінь.

    Як чап­ля, він за­дер і пос­та­вив у
во­ду од­ну дов­же­лез­ну но­гу, го­лос­но ух­нув (чо­го? во­да ж теп­ла), пос­та­вив
дру­гу но­гу, знов прим­ру­жив очі - хо­ро­ше!… І я за ним побрів на мілко­вод­дя.
Течія тут світла, пруд­ка, дзюр­чить, го­мо­нить ско­ро­мов­кою. Во­да бист­ро-бист­ро
обтікає но­ги, лос­ко­че між пальця­ми, сту­дить роз­пашіле тіло.

    Ми трош­ки пос­то­яли на ка­мені;
Адам пе­рег­нув­ся, на­че пе­ре­ла­мав­ся в по­пе­ре­ку, і дов­гим но­сом
націлив­ся у во­ду.

    - Ленд, що то та­ке?

    Край бе­ре­га стир­ча­ла трух­ля­ва
гілка, чор­нильно-чор­на, і ту гілку обліпи­ли такі ж чорні бу­руб'яшки. Обліпи­ли
гус­то-гус­то, ціли­ми ку­па­ми.

    - Що то во­но? - спи­тав Адам.

    - Черепашки, - ска­зав я. -
Прис­мок­та­ли­ся до гілки й сплять. От як­би цю гілку та ки­нуть ту­ди на гли­бо­ке,
то всі че­ре­паш­ки відлип­нуть, бо їм нас­поді хо­лод­но. І ви­пов­зуть всі на
мілке, на літню во­ду.

    - А то що? - знов, як чап­ля,
зігнув­ся Адам, по­зи­ра­ючи на дно.

    - Жуки-плавунці. Гляньте, не пли­вуть,
а на­че стри­ба­ють. Вид­но, у них мо­тор­чи­ки є.

    - А то? - по­ка­зав Адам на лис­ток
ло­пу­ха, що зви­сав над во­дою.

    - То жаб'яча ха­та. Приг­ляньтесь:
лис­ток не прос­тий, з нього жа­би кап­шук зро­би­ли. Ось так уд­воє скла­ли і
доб­ре склеїли. За­раз там ікра. А як тільки ви­луп­ляться пу­го­лов­ки, ко­жен
прор­ве собі діроч­ку і - плюсь у во­ду. Стри­бав!

    - Диви, чу­дасія! Нас та­ко­го
і не вчи­ли в інсти­туті.

    - А чо­го ж вас учи­ли?

    - Як зро­би­ти штуч­не сон­це.
Щоб світи­ло сильніше за справжнє.

    - О! - приш­морг­нув я но­сом.
- Сон­це!… Більше за на­ше!

    - А хіба тобі ма­ло од­но­го? І
так підгорів, як па­пу­асик.

    - Але ж… два сон­ця. Од­не вдень,
дру­ге вночі. Гу­ляй собі, скільки хо­чеш. Скажіть, ско­ро та­ке сон­це зроб­лять?

    - Розумієш, Ленд, - спох­мурнів
Адам, при­щу­рив світло-сірі хо­лодні очі. - Вчені ро­би­ли сон­це; ду­ма­ли,
во­но світи­ти­ме лю­дям. А сон­це вий­шло не­жи­ву­че; во­но, як сірник, спа­лах­не
вог­нем і тут же по­гас­не. Тільки сірник той стра­шен­но ве­ли­чез­ний… Зем­лю
мо­же спа­лить. Скелі, ріки, не­бо - все зго­рить…

    Я хотів уяви­ти собі той стра­шецький
во­гонь. Що то за сірник, скажіть, і яка у нього го­лов­ка, що мо­же підпа­ли­ти
зем­лю, не­бо і цілі мо­ря?… Про­те дум­ки мої обірвав Адам.

    - Ет! - мах­нув він ру­кою. -
Не морщ сво­го ло­ба. Тут, над річкою, прос­то рай, а ми з то­бою за­ве­лись
про пек­ло. Та й лікарі за­бо­ро­ни­ли мені ду­ма­ти й го­во­ри­ти про це. Да­вай
кра­ще, знаєш, що зро­би­мо? - Адам ха­зяй­ським оком ог­ля­нув кущі осо­ки, за­му­ле­ний
бе­рег ниж­че бро­ду і ска­зав: - Да­вай кра­ще зро­би­мо греб­лю. І во­дя­ний
мли­нок.

    Ми вий­шли на камінь. Адам звелів
роз­дя­га­тись. І пер­ший ски­нув теніску, шта­ни з гост­ри­ми склад­ка­ми, зос­тав­ся
в са­мих тру­сах. Ле­ле моя! Який же він білий, який незг­раб­ний! Ху­дий, дра­бин­час­тий,
під синьою шкірою вид­но увесь кістяк - мож­на реб­ра щи­тать. Та­кої білої лю­ди­ни,
з та­ки­ми дов­ги­ми ру­ка­ми не бу­ло ще у нас на бе­резі. Про се­бе я наз­вав
йо­го: пал­ка з по­пе­реч­кою. І на му­листій землі, по­тай від нього, на­ма­лю­вав
чо­ловічка:

    Чоловічок вий­шов з сек­ре­том: вни­зу
- ма­ленька бук­ва А. Зна­чить, це не хто інший, а тільки Адам.

    Я теж роз­дяг­нув­ся, склав на
камінці оде­жу, по­руч з Ада­мо­вою. При­ки­нув собі в думці: що бу­ло б, як­би
я надів йо­го шта­ни? Ого, ма­буть, пірнув би з го­ло­вою, і ще хва­ти­ло б
штанів, щоб зав'яза­ти їх на два вуз­ли. Зрос­том я прог­ра­вав, це точ­но.

    Але мо­жу ось чим поміря­тись - за­га­ром.
Будь лас­ка, у ме­не, як ма­ти ка­же, спи­на в шо­ко­ладі (мо­же, тро­хи и з ле­пом),
а в нього? Гу­ся­че тіло… Та не біда, по­жи­ве, підсмаг­лявіє у нас.

    Отож ми скла­ли оде­жу і ниж­че бро­ду
спус­ти­лись до річки. Тільки до во­ди - і на­зад: бе­рег тут грузький, мул, як
чор­на ква­ша, ста­неш но­гою - буль-буль! - пішли пу­зирі. глиб­ше груз­неш -
більше бо­лот­них пу­зирів, лос­ко­чуть тобі коліна.

    Тут не те що гре­бельки, по­га­ної
гат­ки не зро­биш.

    Знайшли місце сухіше, Адам ска­зав.;

    - Почнемо! Замішуй кру­ту гря­зю­ку
і по­да­вай. Мул по­пав­ся ту­жа­вий, з гли­ною. Я ліплю пам­пуш­ки, прип­лес­кую
їх, по­даю Ада­мові. Річка тут ву­зенька, а в Ада­ма хо­дулі дов­женні, він
стоїть над во­дою, як підйом­ний кран.

    Він хит­ро ліпить греб­лю: кла­де за­га­ту
з од­но­го і з дру­го­го бе­ре­га, а по­се­ре­дині ли­шає про­то­ку. Рос­те гре­белька,
і піднімається во­да, за­топ­лює кущ осо­ки; вже ціле озер­це зібра­ло­ся пе­ред
на­шою стіною. Во­да не ліньки те­че, а ка­ла­мут­ним бур­ча­ком біжить з гор­ло­ви­ни.

    - Давай, да­вай більше гли­ни!
- підга­няє ме­не Адам.

    Він са­ме за­га­чує про­то­ку, річка
си­чить, підми­ває на­шу спо­ру­ду.

    Захапався Адам. Він, ма­буть, і не
здо­га­дується, як підфар­бу­ва­ло йо­го: став ря­бий. Від ніг до го­ло­ви ря­бий,
в тем­но-бу­рих лат­ках. Як зеб­ра! Та це не за­ва­жав йо­му: кістля­ви­ми ру­ка­ми,
на­че ко­чер­га­ми, ви­хоп­лює у ме­не з-під но­са ка­вал­ки гли­ни, ук­ла­дає,
втрам­бо­вує в греб­лю, і ди­вись - вга­му­ва­ла­ся річка.

    - О! - ка­же Адам. - Де ж нам
узя­ти ло­ток?

    - А що це та­ке, - пи­таю, - ло­ток?

    - Ну прос­та шту­кенція, тру­ба
чи ко­рит­це, по яко­му стіка­ти­ме во­да.

    Умгу, шту­кенція… Ху­тенько (в дум­ках,
зви­чай­но) оббіг я свій двір, зас­ко­чив у сіни, у са­рай, у погріб - не знай­шов
нічо­го підхо­жо­го. А рин­ва за ха­тою? Залізна тру­ба, іржою по­би­та, я з
неї бу­ду­вав дальнобійну гар­ма­ту.

    - Ринва го­диться? - пи­таю.

    - Кращого й не тре­ба. Тяг­ни!
Тільки шви­денько. Ду­маю, по­ки збігаю ту­ди й на­зад - і греб­лю роз­не­се. Я
так при­пус­тив до ха­ти, що ме­не на­че вітром ви­нес­ло на го­ру. А біг до
річки - аж ло­потіло за ву­ха­ми. За мною стри­ба­ла й де­рен­ча­ла тру­ба, та­ка
ж ру­да й вог­нис­та, як Рекс; во­на ви­ма­за­ла мені всі реб­ра цег­ля­ною фар­бою.

    Примчав у бе­рег. Ні, стоїть ще на­ша
за­га­та. І во­да підня­ла­ся ви­со­ко, де був кущ - стир­чать лиш зе­лені верш­ки.
Тут во­да роз­ли­лась, а за греб­лею зовсім спа­ла, вид­но го­ле дно, драг­лис­тий
мул, і пов­за­ють у ка­лю­жах во­дяні бло­хи, жу­ки, в'юнці.

    Адам підхва­лив ме­не, взяв рин­ву і
вму­ру­вав її в греб­лю; звер­ху ще нак­лав товс­тенько гли­ни. І ось по трубі,
спо­чат­ку несмілою цівкою, потім сильніше, по­тек­ла во­да. Ско­ло­че­на, во­на
світліша­ла, на­би­ра­ла си­ли, стру­ме­нем па­да­ла вниз і під греб­лею ви­би­ва­ла
вир­ву, схо­жу на слід ко­пи­та. Во­да нес­лась, бур­мотіла в трубі, з шу­мом
роз­ки­да­ла бриз­ки. І зда­ва­лось: заг­рав під вер­ба­ми вес­ня­ний ру­чай.

    - Ну як? - спи­тав Адам. - Як
вам по­до­бається му­зи­ка?

    Він сто­яв, пал­ка з по­пе­реч­кою,
за­мур­за­но всміха­ючись. Вид­но, був за­до­во­ле­ний, при­ли­зу­вав чуб­чик -
ріденьке во­лос­сяч­ко, та­ке, що геть просвічу­ва­лось.

    - Завтра, ша­нов­ний Ленд, - ви­го­ло­сив
Адам, - завт­ра ми зро­би­мо де­рев'яний мли­нок (сьогодні вже пізно) і пос­та­ви­мо
йо­го під лот­ком. По­ба­чиш, як пра­цює во­да на лю­ди­ну. Про це, пам'ятаєш,
ска­зав Мар­шак:

    

    Щоб,
ска­ка­ючи з вер­ши­ни,

    Сила
змо­же­на во­ди

    Швидко
ру­ха­ла ма­ши­ни

    І
штов­ха­ла поїзди, -

    це ми
зро­би­мо завт­ра.

    

    А за­раз… За­раз ми щось при­ду­маєм.

    З таємни­чим виг­ля­дом Адам пішов у
кущі; він сту­пав, як білий шу­кач се­ред джунглів, - ти­хо й обе­реж­но; наз­би­рав
па­ли­чок, з мо­ло­дої вер­би зняв сму­гу ко­ри, вир­вав цуп­ку ло­пу­ши­ну. З
не­хит­рою здо­бич­чю по­вер­нув­ся на­зад. Дов­го муд­ру­вав: круг лот­ка вти­кав
па­лич­ки, на ці стир­ча­ки наст­ро­мив ло­пу­ши­ну і ко­рою прив'язав лис­ток.

    Він ще лаш­ту­вав свою пре­муд­рацію,
як во­да час­то, лун­ко, зух­ва­ло за­та­ра­ба­ни­ла по лист­ку.



Жираф - це кінь, виконаний за всіма вимогами замовника.
 
Форум селища міського типу Червоне, Червоне - зробимо кращим »  Школопедія (Школопедия) » Українська література » 6 клас - Тема: Віктор Близнець. (6 клас - Тема: Віктор Близнець)
Сторінка 1 з 11
Пошук:


Оплата будь-яких послуг через інтернет

Вхід

Логін:
Пароль:

Інформація

Ваш IP: 54.80.60.91
Браузер:

Cайт живе: