6 клас - Тема: Віктор Близнець.
|
Shooler | Дата: Четвер, 09.04.2009, 23:13 | Повідомлення № 1 |
Супермодератор
Група: Модератори
Повідомлень: 3529
х-статус:
|
|
6 клас - Тема: Віктор Близнець Віктор Близнець. “Звук павутинки”
Я - волк! И вожака хочу я трон. Ведь жизнь имеет волчий нрав. В ней справедливейший закон - Кто всех сильнее тот и прав!
|
|
| |
|
lusi | Дата: Вівторок, 14.04.2009, 01:19 | Повідомлення № 2 |
Шановний мешканець
Група: Друзі
Повідомлень: 458
|
Віктор Близнець народився в селі Володимирівці на Кіровоградщині 10 квітня 1933 р. У 1957 p. закінчив факультет журналістики Київського університету. Публікуватися почав 1959 p ., а перша книжка оповідань «Ойойкове гніздо» вийшла 1963 p. Більшість написаних книжок — для дітей. Переказав з давньоруської мови для юного читача «Повість минулих літ» (1980). В. Близнець був дитячим письменником за природою свого таланту: він умів розглядати проблему «від початку», звертатися до найпершого значення слова й метафори, відкривати нове в давно знайомому. Звідси й закономірний інтерес до історії народу в таких творах, як «Паруси над степом» (1965), «Древляни» (1968), «Підземні барикади» (1977), «Вибух» (1980). 1968-й рік, коли вийшли друком «Древляни», — це час перелому в бік догматизму й стагнації у всіх сферах життя, розгортання масштабної боротьби проти національної інтелігенції, проти всіх виявів національної свідомості народу. Сама назва твору свідчила про спробу автора протистояти цій політиці. Персонажі твору, в якому чимало автобіографічного, — предки оповідача, кілька поколінь поліщуків. А вже наступна книжка В. Близнеця — повість «Звук павутинки» (1970) змусила критику говорити про автора як про одного з найяскравіших дитячих письменників України. Герой повісті Льонька, навколишній світ якого населений незвичайними звуками, явищами, істотами: він бачить срібного чоловічка, який не боїться Сопухи, він чує звук павутинки, він дружить, як із живим, із собакою Рексом, що його давно вбив сусід Глипа. Розкриваючи язичницьке світобачення дитини, письменник проникає в таїну світової гармонії, в якій існує Льонька. Не втратив дитячої здатності бачити й розуміти цей світ і Льоньчин дорослий приятель Адаменко, або Адам. Смерть Адама (його вбиває променева хвороба) — як наслідок (чи кара) за досліди й створення «атомного сонця» — для Льоньки не лише страшна трагедія, а й урок спокути, прозріння, самозречення. У написаній невдовзі повісті «Мовчун» (1972) автор пішов зовсім іншим шляхом, хоч і в ній відчувався полемічний потенціал, світоглядне протистояння системі. Це твір суто реалістичний. Дія відбувається в роки війни. Головний герой — підліток Сашко, батько якого на фронті, а сам він із матір'ю — на окупованій території. Сашкова мати зраджує батька з гультіпакою Гринею, і син відчуває докори сумління, щось на зразок співучасті, власної вини. Образом мовчуна Сашка В. Близнець започаткував в українській літературі традицію, що продовжилася хоч і в небагатьох, але надзвичайно вартісних творах, де діють маленькі герої, які передчасно дорослішають через воєнне лихоліття. Втрачаючи, по суті, дитинство, вони зберігають найдорожчу якість душі — гідність. Письменник прагнув говорити про те, що в суспільній свідомості свої позиції втрачало. А що це був свідомий підхід — свідчить повість «Женя і Синько» (1974). Звичайна київська п'ятикласниця Женя знаходить у підвалі будинку маленького кумедного чортика Синька і забирає його, хворого, додому. Дружба ця ніяких переваг Жені не дає — Синько нічого такого казкового не вміє, навпаки, про нього самого треба дбати. Натомість дівчинка одержує те, що не піддається ніякому обліку, але є, мабуть, найціннішим: зерна народної моралі й мудрості. Відірваність читача від землі, від етноморалі, джерел народної духовності була постійним болем письменника. Звідси те фантасмагоричне місто, що його зводять у мріях Женя й Синько. Основний архітектурний принцип — суміщення Києва з рідним селом, звідки походять Женині батьки і де в них «через кожну хату» — родичі. Жені хочеться, щоб у тому місті було більше сосон, дубів і беріз, щоб замість вулиць були просіки, щоб до школи ходити повз ставок. Земля і народ, природа і мораль — ці категорії у Близнеця завжди стоять в одному нерозривному ряду — і у «Звукові павутинки», і в «Жені й Синькові», і особливо яскраво — в казковій повісті «Земля Світлячків» (1979). Дитяча література 70-х років розвивалася під знаком неписаного правила, за яким вважалося, що читання трагічних творів шкідливе для дитячої психіки. В. Близнець порушив це правило в багатьох своїх творах. Письменник наполегливо культивував трагічний конфлікт в українській літературі для дітей, наголошуючи цим на необхідності говорити з юним читачем про найважливіше — життя і смерть, правду й кривду, любов і ненависть — без присідання й без сентиментального рюмсання. В. Близнець практично не мав проблем з виданням своїх творів (наскільки це було взагалі можливо), хоч і мусив власноручно нівечити їх, шукати компромісні варіанти. Він не міг сам не бачити свого таланту, однак за такої кількості видань страждав од невизнання. Можливо, цим пояснюється його звернення до творів для дорослих — поява суто соцреалізмівських повістей «Підземні барикади» (1977), «Вибух» (1980). А може, сумлінним виконанням соціальних замовлень він прагнув заробити право на правду в наступній книжці для дітей? А це також роз'ятрювало його надзвичайно вразливу душу, розхитувало нервову систему. Країна все глибше вгрузала в сонну трясовину. Навесні 1981 р. ситуація, очевидно, здалася В. Близнецеві такою ж безнадійною, як за рік до того — Григору Тютюннику. І він власноруч обірвав своє життя...
Я - Ангел!.. Только крылья в стирке, нимб на подзарядке, а рожки и хвост - это у меня наследственное...))))
|
|
| |
|
mr_smith | Дата: Понеділок, 20.09.2010, 04:08 | Повідомлення № 3 |
ADMIN
Група: Адміністратори
Повідомлень: 5113
х-статус:
|
|
Віктор Близнець Звук павутинки (Збірка) Срібний чоловічок Я лежу, сповитий темінь-темнотою, і слухаю, як він бавиться. Він давно живе в нашій хаті, може, у запічку, а може, під лавою, де, згорнувшись клубком, дрімає Сопуха. Він зовсім не боїться Сопухи і часто спить на її м'якеньких лапах. А рано-вранці, коли дома нікого нема і вікна закриті віконницями, він приходить до мене в гості. Сідає на бильце мого ліжка і видзвонює срібними підківками. Зараз він у кутку біля мисника. Там чорна діжа з водою, там вогко й темно, але я бачу його. Він тоненький, як стеблинка, той химерний чоловічок. І світиться - синім вогнем. А бистрий, моторний - не вслідкуєш за ним. Шасть, шасть! - так і бігає по долівці, та все скоком-при-скоком, так і пурхає по хаті, і здається: блискає світлячок у пітьмі. Крильця у нього легкі й прозорі, як у трав'яного коника, і коли він змахує крильцями, вони тихо шерхотять, майже нечутно потріскують: трісь-трісь-трісь… Зранку йому весело; мабуть, добре виспався, похрумкав пшеничні крихти (я насипав йому на лаві) і зараз вигулюється - підскакує на одній нозі. Підскочить і вдарить підківками: дзень! Підскочить і вдарить: дзень! І сам прислухається, як у нього виходить оте срібне дзенькання. Ось він пурхнув з полиці на ослін і застрибав до мене. Диви, диви, то він дражниться: стриб-стриб - підскочить до мене, а тоді стриб-стриб - тікає назад. І язиком прицмокує, наче примовляє: "Буц, буц, не боюц!” Ага, думаю, ти в мене дограєшся. Зараз я тебе зловлю… Тихенько просовую ногу з-під ковдри; і тільки я висунув п'яти - мурашки побігли по тілу, побігли… аж до теплих грудей. Завмираю, жду, поки ноги звикнуть до лоскітливих мурашок. Потім лягаю на живіт і спускаюсь додолу. Сунеться ковдра, сунусь і я, і повисаю десь у повітрі, повисаю над чорною пелькою. Мені шпигає в лікті, я скрикую "ой!” і пускаю ковдру, і падаю, і раптом торкаюсь чогось холодного, і то, виявляється, долівка. Ні, я геть не злякався, просто подумав, що впав у глибоченьку яму, і в мене дрижать коліна. Ось я трошки постою, подивлюсь, куди мені йти. Внизу так і дише темінь, і холод хапає за спину. Може, назад? Ліжко ось тут, ковзь - і сховаюсь під ковдру… Еге ж, а той чортпк? Він же дивиться з кутка і сміється. Ну чого ти смієшся? Думаєш, я злякався? Стривай, піймаю тебе за хво, тоді побачиш. (А ти знаєш, що таке хво? Ахві? Ахва? Не знаєш? Отож-бо! Це хвостик у хвалька… такого, як ти). Темно кругом, я наставляю руки (наче граюсь у киці-баби) і навшпиньках ступаю в куток. Щось шелестить проз мене, я розсуваю темінь з-перед очей і придивляюсь: де ж він, малий шалапутько? - Бульк! - стрибає під ноги мені хитрий чоловічок, від нього тільки срібна тінь, я шастаю руками: нема!… Куди ж він утік? Обмацую долівку. Щось мокре внизу, липке, немовби тісто. А ось - місячне кружало. Воно ледь-ледь погойдується, відсяває тьмяним блиском, і хтось на ньому скаче і лунко б'є підборами: буме! бум! Я долонею - раз! - ляснув по кружалу, хлюпнула вода з-під руки. Вода в цинковому тазику. Після дощу затекла у нас хата. Спершу на стелі зробилась жовта райдужна пляма, немовби хтось намалював криве і трошки замурзане сонце. Потім сонце скривилось ще більше, підпливло водою, і додолу закапали руді, перемішані з глиною сльози. Краплі - буме! - били з розгону в підлогу, видовбували собі лунки, і скоро наша долівка стала такою подзьобаною, як на картинках Місяць, - вся в дірочках і ямках. Це була дивовижа, я бігав по хаті і заглядав у лунки, над якими тріскались бульбашки, а мати сказала: "Ой горенько! Потоп!… Що ж воно буде!” - і притягла ночви, і підставила тазик. Даремно мати злякалась, нічого страшного не сталося. Навпаки, у нашій хаті залунала музика; старі дерев'яні ночви грали по-своєму, і цинковий тазик, куплений в сільмазі, грав по-своєму. Дзум, дзинь, дзінь! - озивався тазик, і звук був такий, наче били молоточками по скляних бурульках. А ночви казали коротко й глухо: буме! Так вони й грали. І в них виходило влад, і звучала в хаті кришталева музика крапель: Я вже й забув, чого опинився тут, біля мисника; стою і слухаю, як набрякають краплі, як вони зриваються зі стелі, як прошивають темряву, як вибухають мелодійним звуком. Треба довго ждати, поки булькне вода у тазику, і я підганяю краплю: "Падай, ну падай швидше!” Уявляю собі: ось повисає на стелі туга намистина, круглішає, наливається і раптом… Я здригнувся, не зразу второпав, що то була крапля і що вона дзьобнула мене у самісінький ніс, бризнула в очі росою. Я ще й не прокліпав холодну росу, як щось майнуло переді мною - зашерхотіли крильця, синя іскра пурхнула на мисник, аж на верхню полицю. То він - срібний чоловічок! Утік од мене. Утік - і враз потемнішало в кутку. Лава й діжа стали волохаті. "Чхи!” - пирхнула Сопуха. Пирхнула і заворушилась. "Тікай!” - шарпнуло мене. І коли я біжу назад, за мною біжить холодок, і темрява женеться за мною, хтось ніби хоче вкусити за п'яти. Я спрожога кидаюсь у постіль і шурхаю з головою під ковдру: "А що, вкусив?” - і тихенько сміюсь. Я лежу і сміюсь (бо таки спритно втік), і щось шумить в голові, десь ніби клепають ковалики. Можна скільки завгодно слухати, як веселі ковалики один з-перед одного молотять по ковадлу, можна й побачити їх, вогнисто-червоних коваликів, але зараз мені не до цього. Я настовбурчив ковдру, вийшов гарний курінь над головою; тихцем виглядаю з того куреня і бачу, яке чудернацьке видовище снується в хаті. Мати думає, що вранці я сплю, і зачиняє віконниці. Хай зачиняє - так ще краще. Бо в одній віконниці, щоб ви знали, є маленьке вічко. Там був сучок, він, мабуть, висох, розхитався й випав, і зробилось у дошці кругле віконце - дучко. Крізь те дучко падає у хату довгий жмут проміння. Дивіться, що воно буде. Темно. Жевріє тільки вузенька смужка, вона тягнеться навскоси, од вікна до печі. А за нею, за цією смужкою, тихо й чорно. Та ось… ожила, заворушилась пітьма. Наче хтось сколотив її - піднялись дрібненькі пушинки. Вони виходять із темряви і на світлі стають золотими, рожево-пухнастими. Тихо снують пушинки, пливуть одна за одною, то піднімаються, то опускаються, то зникають зовсім. Я колись і не знав, що в нашій хаті живе стільки малечі… Ви не смійтесь, ви краще придивіться - вони живі. Бачите: їх сила-силенна, але ніхто не штовхається, не заступає дороги, не заважає іншим. Бо це не прості, це Вишневі Пушинки. Так, так, саме Вишневі. Коли квітнуть сади, і тополі стоять у білому пусі, немов обліплені ватою, і кульбаби світять під хатою жовтими сонечками, - ось тоді Вишневі Пушинки живуть у саду, на волі. Вони сидять у чашечках квітів, білі-білі клубочки. Вітер колише їх, сонце зігріває, бджоли годують медом. А потім: одцвітають вишні, опадає пух із тополі, мати відчиняє вікно, і Пушинки із сумом перебираються в хату. Бува, прокинешся вранці, а скрізь - на підвіконні, на лаві, на долівці - повно білого пуху, білого цвіту, жовтого пилку. А на тій пороші - кволі й холодні Пушинки; вони ледь ворушаться, розповзаються хто куди. До нової весни ховаються Пушинки у темних закутках. Бо їх, маленьких, може і дощ прибити, і вітер завіять, і комар задушить. Цілими днями вони сидять нишком. Сумують за сонцем, за фіалками, за вишневим цвітом. І тільки тоді, коли тихо, коли в хаті жеврів промінь, виходять на світло і починають свої забави. Гляньте, які вони чемні й поважні. Гуртом, поволеньки виступають із темряви, маленькі живі клубочки. Все більше й більше їх прибуває на світлу галявину. І кожна Пушинка обходить своїх подруг, низенько присідає й каже: "Вишневих снів тобі, сестро!” Освітлені сонцем, вони мерехтять, немов зірочки. Їх безліч, їх густо, як маку, і всі рожево зблискують, снують і рояться в пітьмі, сплітаючи свої сліди в химерне мереживо. Чуєте? "Дзинь… дзінь… бом…” То грають краплі води. Падаючи, краплі натягують струни, Пушинки торкають їх, і бринить у хаті синя джерельна музика. Снують Вишневі Пушинки, мерехтять, кружляють на світлі - танок маленьких принцес! Та раптом - що це? Наче війнуло вітром, підхопило й змішало Пушинки, і вони сипонули врозтіч, в глухі закутки. З-за темної кручі випливла чорна пір'їна. Безшумно, покрадьки вийшла на світло. Я теж подумав - пір'їна, аж то піратське судно. Ніс закручений змієм, у два ряди весла, і стоїть на палубі капітан-розбишака, на ймення Вирвизуб, і гукає своїм бандюгам: "Хапайте Пушинок! Тягніть їх сюди!” І ринув, пішов корабель на лови, пірати ляскають веслами, б'ють по воді, б'ють по головах, тягнуть за коси нещасних… - Ви що? - крикнув я з-під ковдри. - Ушивайтесь геть, бо дам! Бо зараз як встану! І я встав - на коліна, і ковдру потягнув на плечі, і давай кричать на піратів; а в хаті темно, і вони пливуть собі далі, до вікна, розганяють бідних Пушинок. - Дзинь! - щось тріснуло, і я побачив, як шугнула згори синювата іскра, вдарила по пір'їні, по розбійницькому судну, звалила його у темінь. Молодець! То мій чоловічок! Сріблястий! Та ось причулось мені: на долівці, в густій пітьмі, щось шарудить, потріскує, поскрипує. Навіть причувся тупіт і тихе дзінькання. І я здогадався:то вони рубаються! Він їх звалив на підлогу, і тепер розбишаки оточили його - мого чоловічка - і з шаблями насідають на нього. Хотів був стрибнути з ліжка, бігти на виручку, та схаменувся: темно, ще наступлю на когось. І тут я згадав: поруч стоїть ослін. Біжком, навпомацки перебрався туди, видерся на підвіконня. Відчинив кватирку, штурхнув кулаком у віконницю. І хлинуло гостре світло. Наче піском сипнуло у вічі. Я затулився долонями, постояв засліплений, поки відмигтіло мені в голові. Глянув па долівку. Там уже нічого не було. Ні піратів, ні мого чоловічка. І Вишневі Пушинки зникли. І в хаті все принишкло. Стара беззуба піч як роззявила чорного рота, так і завмерла. І лава стала під стіною, уперлась на чотирьох лапах, наче їй сказали: замри! І на миснику, за склом, виструнчились, як солдати, чарки, сулійки, пляшки. Хитрий народ! Дивись, притаїлись, мовчать, ніби ніхто нічого не бачив. Я не став їх питати про бійку - даремно. Ні слова не скажуть. У них свої секрети. Та я й сам знаю, що пірати, Пушинки і крилатий чоловічок розбіглися, як тільки відчинив я віконницю. Вони не люблять, щоб їх розглядали люди. Вони маленькі, але дуже горді. Розбіглись мої невидимки. Хата стала як хата. Повно води у ночвах і в тазику, вода потекла й на долівку, і потяглись аж до печі мокрі темно-руді латки. На це дивитись нецікаво, я засунув палець у дучко й загрюкнув віконницю. Знов у темному царстві. Лежу й думаю: звідки він узявся, хоробрий такий чоловічок? Мабуть, народився з крапель. Гусінь, метелики, коники, рогаті жуки - всі вони народжуються з личинок або лялечок, натоптаних ватою. А срібний чоловічок народився, мабуть, з падучої краплі. Крапелина розбилась - дзум! - він тут же вискочив, стряхнувся і шмигнув під лаву. Там підсох, розправив крильця і, як почув, що капає вода зі стелі, зразу ожив, та давай стрибать і пурхать між краплями, і ловить їх, і дзенькать підківками. Такий дрібненький, а нічого не боїться - ні темряви, ні павуків, ні Сопухи. Бач, з маху кинувся на піратів. Я ще думав, збирався, виглядав з-під подушки, а він блиснув шаблиною і на судно: вперед! Цікаво, як його звати? - Гей, чоловіче, як тебе звати? - гукнув я туди, де стоїть діжа й хитається чорна тінь. Мовчок. Ані звуку. Тихо й темно, як у вусі. - Буме! - раптом озвалась крапля. "Ага! - зрадів я. - Тепер знаю: тебе звати Буме”. Буме, Бумсик, Бумсюк… А де твоя Бумсиха, де мале Бумсеня? Де дід Бумсило і баба Бумсючка? Ну, скажи! Мовчить. І дух затаїв. Мені дуже хочеться взяти Бумса в руки, роздивитися, похукати на нього, погладити крильця. А може, й сховати в коробку… Е, ні! Він умре. Він засохне… Я думаю: що, якби ніч-сліпота забрала мене у свої печери і там привалила б камінням і залишила навіки. Що я робив би сам-самісінький… під землею… де кажани, холод і тьма? Як би я плакав, і бився об стіни, і блукав би сліпцем - то страшне. А метелик? А той метелик, якого я посадив у коробку? У нього крильця були жовто-білі, а на лапках, на вусах - золотистий пилок. Він був такий вертун, такий насмішник, так виводив мене по двору, поки я не спіймав його. Він упирався, не хотів лізти в коробку, шамотів, просився: пусти! Я не пустив. Я поклав його у коробку, а коробку в запічок і… забув. Аж восени, як сушили вишні, згадав. Кинувся до метелика - що це? Сухі шкаралупки… порохня… попілець. Зотлів бідолаха взаперті. Для чого вбивати живе? Чуєш, Буме? Гуляй собі в нашій хаті. Бігай, стрибай де хочеш. Я тебе не чіпатиму. Ніколи. Ось тобі крихти на лаві, ось молоко у блюдечку - їж, поправляйся. Чуєш, Бумсюк?
Жираф - це кінь, виконаний за всіма вимогами замовника.
|
|
| |
|
mr_smith | Дата: Понеділок, 20.09.2010, 04:09 | Повідомлення № 4 |
ADMIN
Група: Адміністратори
Повідомлень: 5113
х-статус:
|
|
Сопуха Я вже великий і знаю, що Сопухою лякають дітей. Було, крутишся в ліжку, мати нагримає й скаже: "Ось покличу Сопуху…” Скаже, погасить світло і піде сама на кухню. А ти лежиш, і страшно-страшно тобі; ноги,. як у равлика, потиху втягуються, втягуються під груди, і шия втягується, і ніс ховається між колінцями. Ти скрутився калачиком, лежиш - нічичирк. Все в тобі заніміло, зіщулилось, тільки вуха ростуть. Ростуть вуха, як лопухи, пнуться в темряву, ловлять найтихіше шкряботіння. О, почалось!… Це вона!… Там, під лавою, у найчорнішому кутку, сопе Сопуха, так сопе, аж вітер ходить по хаті. Я накриваюсь подушкою, починаю казати про себе "га-ла-ла”!, щоб заглушити звірюку, але де там! Щось шкребеться, щось дмухає і під подушку. І втямить не можу, чи то Сопуха сопе, чи сам висвистую носом. Ні, то вона чалапає! Я заплющую очі, сильно-сильно заплющую, до пекоти, до червоного жару, та все одно бачу: встає - бура кудлата Сопуха… чмихнула, обтрусилася, а тоді гоп на лаву. Ба, то вже не лава, то лиса стара вовчиця; чап-чалап, чап-чалап, - йде, переставляє лапи, суне до мого ліжка. Верхи на вовчиці - Сопуха. Не кричіть. Не жахайтесь. Не кличте мами. Знаєте, що треба зробити? Треба сказати: "Буме, за мною!” - і стрибнути з ліжка. Так, це страшно, але з вами Буме, і ви командир, і за спиною кіннота, шаблі наголо. Рушайте в атаку, сміливіше! Стисніть кулаки, зціпте зуби, ви мужчина; темряву штовхніть плечем, грудьми вперед і примовляйте: Барі варі вде Не оглядайтесь. Йдіть і кажіть Бумсові: "За мною, Буме! Вони тікають, вони розбігаються!” Ви з Бумсом уже в кутку. Не бійтесь, простягніть руки, помацайте лаву. Правда ж, вона гладенька, тверда, спокійна дерев'яна лава. І стоїть на місці, нікуди вона не ходила, то вам таке привиділось. А тепер помацайте під лавою. Стіна, долівка і більше нічого. Сопуха? Яка Сопуха? Невже ви повірили, що є на світі Сопуха - оте старе кудлате ледащо, оте сонне сліпко, що цілісінький день спить у корчах, а на ніч залазить до людей Не вірте. Ніякої Сопухи нема. її придумали старші, щоб лякати дітей. Я зразу боявся і носа поткнути за поріг. Вже обнишпорив у хаті всі куточки - під лавою, під столом, за діжею, навіть у духовку лазив. І чого тільки не добув у тих мандрах: стару батарейку, яку лизнеш - і щемить язик; сине обточене скельце; кістяний зуб (мати сказала - кролячий); іржавий наперсток, що колись закотився під скриню і довго пролежав забутий. Такого добра назбиралась у мене ціла коробка. Про кожну знахідку, про синє скельце чи про кістяний зуб з можна було б розповісти страшенно цікаву історію. Та я не про те. Я хотів сказати про двері. Мені здається: все, все на світі має свої дверцята. І горище, і завалений погріб, і розчахнута бурею груша, і скеля над річкою. А старий годинник з зозулею, а розбитий ліхтар, а бабина скриня? Вони теж відкриваються. Треба тільки знайти, і якщо не дверці, то щілину, віконце, дупло, розколину. Знайти і заглянути всередину. І тоді таке побачиш, таке, чого ніхто й ніколи не бачив. Були двері і в нашій хаті. Вони ганяли вітер, когось впускали й випускали, і блимало щось за ними, вода чи небо, я не знав. Деколи тривожився: куди зникають люди, переступивши поріг? І що з ними робиться там? І чого вони, повернувшись звідти, пахнуть то морозом, то погребом, то молоком, то динями. Я довго придивлявся до хатніх дверей. Після дощів вони розбухали, ставали похмурі, слизувато-зелені. Нігтем, було, проведеш по дошці - виступає чорна юшка. І голос у них грубішав. Пробуєш відчинити - риплять, сердито, натужно, неначе стогнуть: у-у-уг! Тут, хочеш-не-хочеш, згадаєш бабиного Бурмила або мамине застереження: "Не смій за поріг! Упадеш!” Справді, поріг високий, дві приступки вниз, але ж і цікаво: що там? Що там, у сінях, де блимає світло, хитаються тіні і лупатим оком зирить на мене щось невідоме? Пам'ятаю, як малим я виліз у двір. А в малого, ви знаєте, очі в дворі розбігаються. Пляма сонця, пляма неба, пляма трави - все велике, сліпуче, незвичне. Весь цей огром двигтить, хитається, тікає з-під ніг, і тебе несе хтозна-куди. Від цього величезного світу голова йде обертом. Леле, що ж робити? І вхопитися ні за що!… Кажіть: "Спокійно, Буме! Ми тут удвох. Головне - не роззявляти рота. Давай присядемо, ось так, навпочіпки, і будемо робити своє діло - копирсатися в піску. Бачиш, під нами тверда земля, вже не хитає нас, як на палубі”. Так я й зробив: сів під хатою, спиною до сонця. І заворожила мене призьба. Вона схожа була на лежанку, тільки довга, і тепла, і вся потріскана. Тріщини темні й глибокі, можна туди пальця просунуть, і в кожній ямці бігало щось живе - стоножки, солдатики, мурашки. З норок дивились на мене такі жуки й жученята, яких я зроду не бачив. Мабуть, оці тріщини були для жуків справжнісінькі яри й канави, а онде урвище, а он із моху зелений гай, і там сиділа красива золотиста мушка. Я помітив, що на стіні коржем відстала глина, і в схованку ту шмигнула ящірка. Прискакало мале жабеня, пузце біле, спина пухириста, сумно глянуло мені в очі і сховалось під призьбу. Довго дзуменіла оса, тикалась у лутку вікна, сердилась, щось шукала. Та ось знайшла дірочку, потрясла хоботком і полізла… куди полізла? До нас у хату? Тут я задумався. Ящірка, жабеня, мурашки - де вони всі ховаються? Мабуть, у стінах, у долівці, у вікнах. Вони з нами, наші сусіди, живуть в нашій хаті; там їхні гнізда, білі подушечки, мала дітлашня й вусаті комахи-няньки. Я приклав вухо до призьби. Вона зашаруділа, як коробка, набита хрущами. Там, у призьбі, кишіло таємне життя. Напевно, там були свої комашині школи, були палаци, війська і відбувались святкові паради… Звідти, з того комашиного царства вилізла на сонце чорнява мурашка, повела вусом, лупнула на мене оком (здрастуй, мовляв, козаче!) і сховалась назад. - Скажи, який світ! - застиг я здивований. - Скільки кругом живого народу!
Жираф - це кінь, виконаний за всіма вимогами замовника.
|
|
| |
|
mr_smith | Дата: Понеділок, 20.09.2010, 04:14 | Повідомлення № 5 |
ADMIN
Група: Адміністратори
Повідомлень: 5113
х-статус:
|
|
Крилаті дерева Ми з матір'ю готуємо обід. Аж на город, у зелене гарбузиння заїхала наша кабиця. За тим гарбузинням, що густо сплелося і випинає вгору свої батоги, не видно було б і кабиці, якби не високий димар, справжня тобі корабельна труба - чорна, з жовтим ободком посередині. Зараз на плиті кипить важезний казан, з-під кришки його сердито пухкає каша. Я підкидаю сухе бадилля, даю "пару в котлах”, щоб дим шугав із труби з вогнем та іскрами. Мати сидить поруч на стільчику, чистить картоплю, лушпиння довгою стружкою тече їй в подол. Вона думає щось про своє, не бачить, як старається її син, а то б насварилась: "Пригаси вогонь, бо хату спалиш!” Тут у нас гарно: кругом буйна городина, вона обступила кабицю густим живоплотом, і мені аж на плечі звисають тугенькі гарбузики, стручки квасолі й гороху. Земля коло плитки утоптана, я її до блиску вичовгав штаньми. Чисто й затишно тут, і в душі співають півники: Я моряк, красивый сам собою… Кабиця у нас могутня, з цегли, обмазана білою глиною, а внизу підведена жовтою. Вона пашить жаром, а я підкладаю побільше стебел, вогонь гоготить, мій пароплав готовий уже відчалити, він шипить, розвертається і ріже носом.зелені хвилі: Товарищ, мы едем далёко, Я стою на палубі, приклавши руку до безкозирки, і груди мої випинаються, і морський вітрюган шмагає в обличчя. Право руля! Повний вперед - по гарбузинню! Обертаюсь і бачу: мати чистить картоплю, зігнулась над мискою, але губи у неї злегка тремтять і в очах сміхотливі блищики. Я й забув, що поруч - старші. Рука моя сама опускається, безкозирка зникла, як і не було її, а пароплав став ненаситною кабицею. Присів я і знехотя взявся кочегарити. Надворі тихо, безвітряно. Тільки згори, з південного степу, несе жарким чебрецевим духом. Степ підходить до самої хати, бо в нас загорожі нема, лиш од вулиці викопано канаву, щоб дощі не змивали город. Двір наш відкритий, і звідси видно на всі чотири сторони: толоку, а далі ріллю, а далі степ, а далі нічого не видно, самісіньке небо. Це коли дивишся на дорогу, що побрела кудись через гору. А якщо глянути вниз, на левади? Хата наша стоїть над балкою, за хатою крутий спуск до річки, і на косогорі чорніє густий дикуватий сад, зарослий бузиною, терном, агрусом… О, та я й забув про вогонь! Кочережкою притоптую попіл, щоки аж горять від жару. Я знов напихаю бадилля, і з димаря виростає голубе стовбурище диму. Товстий кручений стовбур тягнеться в небо, розправляє крилате гілля і, одірвавшись від землі, пливе над городом, над садом, кудись за річку. З димаря виростає нове дерево, за ним ще одне, і вже низка величезних крилатих дерев мандрує над балкою. От, думаю, якби посадити там на горі… цілий ліс голубих осокорів (ніде немає таких!), а під лісом нехай було б справжнісіньке море… і мій пароплав. Море… Я зітхнув (бо добре пече від плити), зітхнув за річкою; хай вона і жаб'яча, та похлюпатись можна. Скоса глянув на матір: пустить чи не пустить? Мати сидить у біленькій хустині, такий дашок зробила на очі, щоб не сліпило сонце; на лице їй упала тінь, і мати ще строгіша від того, замислена, заклопотана. Мабуть, не зжалиться. Скаже: "Самого не пущу”. Аби ж Рекс був, мій собака. Ми б удвох пішли. Нема Рекса. Убив його Глипа. Якщо Глипа суне повз нашу хату, я хутенько - шасть! - присідаю за погребом або за кабицею. Бо той Глипа, як вам сказати… дідькуватий. Йде, чоботи в нього важкі, як ступи; він шкорб-шкорб - так і гребе ногами пилюку. Голову звісить, очі в землю, наче загубив п'ятака. А за плечима у нього двостволка. Скажеш було: "Добридень, дядьку!” - не чує. Гукаєш: "Добридень, дядьку!” - мовчить. Підбігаєш та: "Здрастуйте, щоб вам!…” Тоді, як вовк, поверне голову і: "Вшша!” (це в нього "ша!” чи "пшов!” - не знаю). Вшикне разок на тебе, більше не захочеш здоровкатись. Живе Глипа не так, як усі, а навпаки: вдень, коли люди роблять, він спить; вночі, коли люди сплять, він товчеться. Ходить, гупає чобітьми по селу. Каже, вночі я краще бачу. І на полювання (а він мисливець) виходить тільки присмерком. Такого завидющого мисливця, їй-бо, немає у світі. Коли полюють гуртом і хтось уб'є дичину, а він промахнеться, - Глипа свариться до ножів, божиться, готовий землю їсти, що це він пристрелив, він, ось і дріб його, з особливою міткою. Або ще таке: торохне з ходу по зайцю, а той як припустить навтікача, Глипа за ним; женеться скільки й духу, бачить - не догнати, жбурляє рукавицею, тоді знімає чобіт і чоботом, а тоді падає на ріллю і хрипить: "Вернись… все'дно пійму”… Ось цей Глипа і вбив мого Рекса. Мовляв, напав собака на нього вночі. Бреше… Не такий був Рекс. Рекс був добрий собака. До нього в будку ходили курчата, жило з ним криве гусеня, забігав сюди білий кролик. Налізе в будку малечі; Рекс ляже, витягне лапи, вуха по землі розстелить, зажмурить очі - блаженствує. Звірята обліплять його з усіх боків: кролик під пахву залізе і спить, як у гніздечку; гусеня до теплої шиї притулиться; курчата всядуться, де хто хоче: і на спині, і на лобі, а котресь - і на кінчик собачого носа. Рекс - як мертвий, вухом не здригне: хай собі гріються. Тільки розтулить око, ліве чи праве, сонно блимне: ну, як там, зручно всім? А ще він був учений собака. І любив смішити людей. Сиджу я під хатою, обнявши кудлатого Рекса, коли це виходить мати у двір, і якась вона заклопотана, ніби щось забула або загубила. З нею це часто буває: ходить, снує по хаті, шукає: "Де я поклала ніж?” - а ніж у неї в руках. І зараз видно: мати присмучена. Я ліктем тихенько штов-хитьнув Рекса й кажу йому, сумно проказую: "Рекс, ти знаєш, я від'їжджаю - далеко. Прощавай”. Рекс тут же схоплюється на ноги, знімає з кілка мій картуз, несе його в зубах і - хоп! - одягає мені на голову. Я кажу: "Рекс, може, ти й почистиш мене на дорогу?” Рекс хвостом, як щіткою, обмахнув сміттячко з моїх штанів, лизнув мене в руку, в щоку і весело зиркнув у вічі: все - чистий як нова копійка. Тоді я кажу: "Рекс, а ти не знаєш, де мій автомат?” Рекс - він був рудий-рудющий, мов огонь - притьмом кидається в сіни і несе в зубах мою зброю, бузинову палицю. Мати, хоч і зажурена ще, трошки всміхається і мовить: І такого собаку убив Глипа. Я згадую Рекса, згадую, як ми боролися з ним і грались у шпигунів, як під кущами в саду… Але стоп! На кабиці давно закипів борщ, димок поволеньки в'ється з труби, і вже не голубі дерева, а синюваті мітелки вогню схоплюються над димарем. Мати каже: "Більше не топи, хай борщ домліває на жару”. І мене зварило. Голова - як чугунок. Щось у ній потріскує. Наче там, у голові, відлущується полуда. - Не треба… Куди ти сам? - А я не сам. Я з Рексом піду. - З яким Рексом? - мати глянула на мене, немовби сказала: "Схаменись. Що ти плетеш, хлопче?” Я не плету. Я знаю, Рекса нема, ну та й що з того?… Подивіться: на городі хитнулось гарбузове листя, хитнулося, зашаруділо, хтось нетерпляче борсається в гущині, лізе, пробирається сюди. Так, це він. З-під листя вискочив захеканий пес, трошки в реп'яхах, трошки в болоті, морда хитра й весела, аж блищить. Мабуть, щось та накоїв. Або вужа загнав під греблю, або Глипин чобіт затяг під ворота (той сушить свої ступаки на сонці, запах на все село). Звісив Рекс язика, дивиться на мене - очі руді й бешкетні. То він підмовляє мене: гайда в степ… гайда на полювання. Але ж духота. Куди тобі в степ, кудлань, коли й так хлебчеш язиком повітря? - Рекс, - підморгнув я, - краще ходімо на річку. Я встав. Звівся за мною й пес (а може, тінь піднялась), і ми тихо пройшли повз матір. Вона провела нас збентеженим поглядом. "Який Рекс? - означав її погляд. - Що ти вигадуєш, сину? Рекса нема, його вбив Глипа…” Хай сто раз убиває, а пес живий, для мене живий і все! Я не сам іду на річку, ми вдвох - бачите? - Рекс, пішли, - сказав я до тіні, що лежала в моїх ногах, і тінь слухняно пішла за мною. За хатою гукнув: - Ну, хто швидше! - і перший пустився городом. Стежка гаряча, стежка суха, аж біла, і ноги виляскують по землі, і вітер пузирем надуває сорочку. Я не обертаюсь, але знаю: пес - той не кинеться одразу наввипередки. Стане під хатою, вуха у нього сторч, хвіст - кренделем. Він готується до стрибка, очі горять бешкет-ством. "Біжи, хлопче, біжи, - написано на Рексовій морді, - я тебе попускаю”. І я стараюсь, біжу щодуху, аж пече мені в п'яти. Стежка в'ється городом, потім викрутас і - в сад. Як тільки я пірнаю в кущі, в зелений присмерк, щось шурхає за спиною. Ось мелькнуло вогнисте віяло, завихрило в кущах. Рекс! Доганяє мене! Ми летимо з кручі. Я розкинув руки і бачу тінь, що несеться рядом; то мій Рекс, мій нерозлучний собака. Рекс, піддай вогню, бо наступлю на хвіст! Ми вже на лугу, ми сміємось од вітру, що лоскоче під пахвами. Підошвами чую: берег, м'якша земля, холодніша стежка, тягне луговою свіжістю; ще трохи - і річка.
Жираф - це кінь, виконаний за всіма вимогами замовника.
|
|
| |
|
mr_smith | Дата: Понеділок, 20.09.2010, 04:15 | Повідомлення № 6 |
ADMIN
Група: Адміністратори
Повідомлень: 5113
х-статус:
|
|
Адам На нашому кутку, в Шатрищах, хлопців нема. Вважай, ми з матір'ю тут самі, бо що то за сусіди - під ярком Глипина хата (а Глипа цілими днями спить), далі забута й обшарпана оселя старої Сірохи, у котрої, кажуть, після війни два хлопчики підірвались на міні. Від Шатрищів до села далеко, і мати не пускає мене туди. Я один блукаю в саду, сам один купаюсь на річці… А втім, чого це один? Коли я схиляюсь над річкою і довго-довго дивлюсь у воду, із тремтливого дна, із живої сутені випливають до мене двоє облич. То мої друзі - Адам і Ніна. У мого друга товсте ім'я - Адам. От Ніна - тонке, прозоре ім'я. Попробуйте на язик: Ні-і-ін-на… Правда, бринить, як звук павутинки на вітрі? А тепер: Ад-ддам… Уявляєш собі величезний, немов козацька могила, дзвін і його стомлений вечірній голос: ддам!… Не було в березі кращого місця, ніж на броду. Тиха маленька річка, де-не-де ковбані, корчі,.холодна тінь од верби, аж ось і кам'яний брід. Його видно здалеку. Берег зелений, кушир, осока, латаття, і серед густої трави - неначе слонова спина. Горбом виступає валун. Слюдяними блискітками виграє на сонці світло-сірий камінь. На броду мати пере білизну. Бува, як розвішає по кущах та по вербах білі покривала й наволочки, глянеш - наче спустились на луг парашути. Я помагаю мамі: бовтаюсь у воді - до зелених "сиріт” на тілі. Якщо не купаюсь, то повзаю на колінах, вивчаю скелі-пороги, водоспади, протоки, острови й печери. Так от, про скелі-пороги. Це не якісь там могутні скелі, це дві кам'яні плахи, рівні й гладенькі, по яких протікав річка. Одна плаха під водою, друга виступає з води, між ними глибока щілина. Щілина - то моя протока. Вона трохи вузька, туди ледь ноги мої пролазять, зате ні в кого іншого такої протоки нема. Річка тут широко розливається по кам'яному ложу, плюскотить, перекочує хвильки, відсяває живим сріблом. Погравшись на сонці, вода падає в протоку і сварливо булькоче десь під камінням. Цілий день можна слухать, як дзюрчить вода. Сядеш на камінь (а він гарячий!… І крізь штанці пече),. спустиш ноги в щілину і замреш. Там, у глибині, клекоче тугий пронизливий струмінь, випихає тебе з тісної печерки. І вода насподі темна, студена, зразу ломить в кістках, ноги аж заклякають. Виставиш п'яти на сонце, а сам заглядаєш в розколину. Зверху камінь чистий, гладенько відполірований, та чим далі вниз - темніший, слизький, бурий від моху. І вглибині розвіваються густі вовнисті бороди, такі бородиська, як у Черномора; повзають там стоногі рачки, водяні блохи і хтось сердито дмухає із дна. Зате на мілководді, на сірій кам'яній підошві, течія світла, весела і тепла-тепла, як купіль у ночвах. Сюди припливають мальки; вони табунцями ходять попід берегом, шукають поживу. Я сидів над своєю протокою. І саме пускав па воду щавлеві листки - швидкі каравели - й проводив їх поміж скелями, коли раптом упала па мене тінь. Наче птах став за спиною. Я прищулився й ждав: хто це? - Що ви робите, сер капітан? - пролунав голос. Голос людський. Це могло б заспокоїти, але гримнув він так несподівано, що мене кольнуло під бік. Я пригнувся і щось замугикав собі під ніс (хай не думає той, що я злякався або дуже цікавий до зайшлої людини; у мене свій клопіт - вивести каравели з бурхливої протоки). - Сер! Зустрівшись у морі, капітани вітають один одного… Здрастуйте! Гм, у нашому селі ніхто не говорить, як на острові Скарбів. Я повернувся. На березі стояв тонкий цибатий чоловік, одягнений не по-тутешньому: у світло-сірих штанях, у білій нейлоновій тенісці, на голові небесно-легкий капелюх. Одяг на сонці просвічувався, і чоловік здавався безтілесним. - Добридень, - сказав я, зручно всідаючись (тобто обхопивши коліна руками). - Я знаю, хто ви такий. Ви той дядько, що приїхав до баби Сірохи. - Абсолютно точно! - мовив цибатий, спустився на камінь, зняв черевики, виставив на сонце кістляві, синювато-білі ноги. - Мм, як тепло! - прижмурився він. - Тут ми погріємо кісточки. Він зняв капелюха, поклав його поруч, рукою пригладив чуба. І тут я загледів, що в нього не наше обличчя, ну не таке, як у Глипи, у баби Сірохи, у мене. Ми за літо підсмаглявимось, як горщик на вогні. А в нього… Не те що біле, а блідо-прозоре лице, гострий ніс, гостре підборіддя, де-не-де синюваті щетинки. Здавалось, він ніколи не виходив на сонце. - Сер! - сказав чоловік. - Не називайте мене дядьком. я не заслужив цього почесного звання. Звертайтесь просто: Адам. Так мене хлопці кликали в інституті. - Адам? - прикахикнув я недовірливо. - Ви не той… не дурите? - Ані грама. Моє прізвище Адаменко. Для зручності - Адам. Був такий перший чоловік на землі. Це ж непогано - десь і в чомусь бути першим… А вас як звати? - Не годиться. Льонька - щось бідненько. Будеш Лендом. Капітан третього рангу Ленд. Звучить? - Ну вас… Смієтесь з мене. - Грім на мою голову, якщо я сміюсь! Ви ж капітан цієї флотилії? - І він показав на щавлеві листки, що випливли на тиху воду і низкою, як справжні каравели, приставали до берега. "Диви, - подумав я. - А таки догадався, що це флотилія. Бо в старших так: бачить листок і каже - листок. І не знає, що той листок може бути чим завгодно: на воді - човном, у повітрі - птахом, а на грудях - орденом… Мабуть, не дурний чоловік, цей Адам”, - подумав я. Адам закасав штани (і литки в нього були синьо-білі), закасав штани по коліна й сказав: - Давай побродимо. Он там, - кивнув на чистий підводний камінь. Як чапля, він задер і поставив у воду одну довжелезну ногу, голосно ухнув (чого? вода ж тепла), поставив другу ногу, знов примружив очі - хороше!… І я за ним побрів на мілководдя. Течія тут світла, прудка, дзюрчить, гомонить скоромовкою. Вода бистро-бистро обтікає ноги, лоскоче між пальцями, студить розпашіле тіло. Ми трошки постояли на камені; Адам перегнувся, наче переламався в попереку, і довгим носом націлився у воду. Край берега стирчала трухлява гілка, чорнильно-чорна, і ту гілку обліпили такі ж чорні буруб'яшки. Обліпили густо-густо, цілими купами. - Що то воно? - спитав Адам. - Черепашки, - сказав я. - Присмокталися до гілки й сплять. От якби цю гілку та кинуть туди на глибоке, то всі черепашки відлипнуть, бо їм насподі холодно. І виповзуть всі на мілке, на літню воду. - А то що? - знов, як чапля, зігнувся Адам, позираючи на дно. - Жуки-плавунці. Гляньте, не пливуть, а наче стрибають. Видно, у них моторчики є. - А то? - показав Адам на листок лопуха, що звисав над водою. - То жаб'яча хата. Пригляньтесь: листок не простий, з нього жаби капшук зробили. Ось так удвоє склали і добре склеїли. Зараз там ікра. А як тільки вилупляться пуголовки, кожен прорве собі дірочку і - плюсь у воду. Стрибав! - Диви, чудасія! Нас такого і не вчили в інституті. - Як зробити штучне сонце. Щоб світило сильніше за справжнє. - О! - пришморгнув я носом. - Сонце!… Більше за наше! - А хіба тобі мало одного? І так підгорів, як папуасик. - Але ж… два сонця. Одне вдень, друге вночі. Гуляй собі, скільки хочеш. Скажіть, скоро таке сонце зроблять? - Розумієш, Ленд, - спохмурнів Адам, прищурив світло-сірі холодні очі. - Вчені робили сонце; думали, воно світитиме людям. А сонце вийшло неживуче; воно, як сірник, спалахне вогнем і тут же погасне. Тільки сірник той страшенно величезний… Землю може спалить. Скелі, ріки, небо - все згорить… Я хотів уявити собі той страшецький вогонь. Що то за сірник, скажіть, і яка у нього головка, що може підпалити землю, небо і цілі моря?… Проте думки мої обірвав Адам. - Ет! - махнув він рукою. - Не морщ свого лоба. Тут, над річкою, просто рай, а ми з тобою завелись про пекло. Та й лікарі заборонили мені думати й говорити про це. Давай краще, знаєш, що зробимо? - Адам хазяйським оком оглянув кущі осоки, замулений берег нижче броду і сказав: - Давай краще зробимо греблю. І водяний млинок. Ми вийшли на камінь. Адам звелів роздягатись. І перший скинув теніску, штани з гострими складками, зостався в самих трусах. Леле моя! Який же він білий, який незграбний! Худий, драбинчастий, під синьою шкірою видно увесь кістяк - можна ребра щитать. Такої білої людини, з такими довгими руками не було ще у нас на березі. Про себе я назвав його: палка з поперечкою. І на мулистій землі, потай від нього, намалював чоловічка: Чоловічок вийшов з секретом: внизу - маленька буква А. Значить, це не хто інший, а тільки Адам. Я теж роздягнувся, склав на камінці одежу, поруч з Адамовою. Прикинув собі в думці: що було б, якби я надів його штани? Ого, мабуть, пірнув би з головою, і ще хватило б штанів, щоб зав'язати їх на два вузли. Зростом я програвав, це точно. Але можу ось чим помірятись - загаром. Будь ласка, у мене, як мати каже, спина в шоколаді (може, трохи и з лепом), а в нього? Гусяче тіло… Та не біда, поживе, підсмаглявіє у нас. Отож ми склали одежу і нижче броду спустились до річки. Тільки до води - і назад: берег тут грузький, мул, як чорна кваша, станеш ногою - буль-буль! - пішли пузирі. глибше грузнеш - більше болотних пузирів, лоскочуть тобі коліна. Тут не те що гребельки, поганої гатки не зробиш. Знайшли місце сухіше, Адам сказав.; - Почнемо! Замішуй круту грязюку і подавай. Мул попався тужавий, з глиною. Я ліплю пампушки, приплескую їх, подаю Адамові. Річка тут вузенька, а в Адама ходулі довженні, він стоїть над водою, як підйомний кран. Він хитро ліпить греблю: кладе загату з одного і з другого берега, а посередині лишає протоку. Росте гребелька, і піднімається вода, затоплює кущ осоки; вже ціле озерце зібралося перед нашою стіною. Вода не ліньки тече, а каламутним бурчаком біжить з горловини. - Давай, давай більше глини! - підганяє мене Адам. Він саме загачує протоку, річка сичить, підмиває нашу споруду. Захапався Адам. Він, мабуть, і не здогадується, як підфарбувало його: став рябий. Від ніг до голови рябий, в темно-бурих латках. Як зебра! Та це не заважав йому: кістлявими руками, наче кочергами, вихоплює у мене з-під носа кавалки глини, укладає, втрамбовує в греблю, і дивись - вгамувалася річка. - О! - каже Адам. - Де ж нам узяти лоток? - А що це таке, - питаю, - лоток? - Ну проста штукенція, труба чи коритце, по якому стікатиме вода. Умгу, штукенція… Хутенько (в думках, звичайно) оббіг я свій двір, заскочив у сіни, у сарай, у погріб - не знайшов нічого підхожого. А ринва за хатою? Залізна труба, іржою побита, я з неї будував дальнобійну гармату. - Ринва годиться? - питаю. - Кращого й не треба. Тягни! Тільки швиденько. Думаю, поки збігаю туди й назад - і греблю рознесе. Я так припустив до хати, що мене наче вітром винесло на гору. А біг до річки - аж лопотіло за вухами. За мною стрибала й деренчала труба, така ж руда й вогниста, як Рекс; вона вимазала мені всі ребра цегляною фарбою. Примчав у берег. Ні, стоїть ще наша загата. І вода піднялася високо, де був кущ - стирчать лиш зелені вершки. Тут вода розлилась, а за греблею зовсім спала, видно голе дно, драглистий мул, і повзають у калюжах водяні блохи, жуки, в'юнці. Адам підхвалив мене, взяв ринву і вмурував її в греблю; зверху ще наклав товстенько глини. І ось по трубі, спочатку несмілою цівкою, потім сильніше, потекла вода. Сколочена, вона світлішала, набирала сили, струменем падала вниз і під греблею вибивала вирву, схожу на слід копита. Вода неслась, бурмотіла в трубі, з шумом розкидала бризки. І здавалось: заграв під вербами весняний ручай. - Ну як? - спитав Адам. - Як вам подобається музика? Він стояв, палка з поперечкою, замурзано всміхаючись. Видно, був задоволений, прилизував чубчик - ріденьке волоссячко, таке, що геть просвічувалось. - Завтра, шановний Ленд, - виголосив Адам, - завтра ми зробимо дерев'яний млинок (сьогодні вже пізно) і поставимо його під лотком. Побачиш, як працює вода на людину. Про це, пам'ятаєш, сказав Маршак: Щоб, скакаючи з вершини, А зараз… Зараз ми щось придумаєм. З таємничим виглядом Адам пішов у кущі; він ступав, як білий шукач серед джунглів, - тихо й обережно; назбирав паличок, з молодої верби зняв смугу кори, вирвав цупку лопушину. З нехитрою здобиччю повернувся назад. Довго мудрував: круг лотка втикав палички, на ці стирчаки настромив лопушину і корою прив'язав листок. Він ще лаштував свою премудрацію, як вода часто, лунко, зухвало затарабанила по листку.
Жираф - це кінь, виконаний за всіма вимогами замовника.
|
|
| |